1.

У залежності від змісту, форми, часу, місця і нагоди використання паремії

поділяються на жанрові різновиди, що більшою чи меншою мірою відрізняються між
собою. До найдавніших піджанрів відносяться ті, що пов´язані з вірою в магічну дію
слова.
Вітання – сталі вислови-кліше, які говорять при зустрічі знайомої людини: “Доброго
дня!”, “Дай, Боже, щастя”, “Бог в поміч!” (Коли зустрічають людину в полі чи за якоюсь
роботою), “Ласкаво просимо”, “Чим багаті, тим раді” (зустрічаючи гостя у себе вдома).
Деякі вітальні формули побудовані у вигляді питання: “Скільки літ, скільки зим?” (коли
довго не бачились), “Яким вітром занесло?”, “Чи вас сюди хвилею прибило, чи духом
тихим прикотило?” (коли зустрічають когось, хто далеко живе), “Як ся маєте?”. Окрему
групу становлять святкові вітання, тобто усталені фрази, якими вітають один одного
лише у певні свята. Ці словесні формули, як правило, передбачають не тільки стале
вітання-звернення, а й відповідь на нього. Такими, наприклад, є різдвяні вітання
“Христос рождається!” – “Славімо Його!”, великодні – “Христос воскрес!” – “Воістину
воскрес!”. У деяких регіонах побутують також водохресні вітання типу “Христос
хрещається!” – “У ріці Йордан!” та ін. У час свят висловлюються вітання-віншування:
“Віншую вас на новий рік, щоб були здорові цілий рік!” Вони тісно пов´язані з
побажаннями – словесними мініатюрами зичення добра, щастя, матеріального статку:
“Дай, Боже, жартувати, аби не хорувати”, “Дай, Боже, сто кіп, де був торік один сніп”,
“Жити вам, поживати та добра наживати”, “Щоб ви і ми щасливі були! Щоб в вас і в нас
все було гаразд!”, “Великий рости” (дитині у відповідь на подяку), “Здоровий носи,
скачучи порви” (даруючи одяг), “Щоб вам онуків діждатись”, “Многая літа” та ін.
Подібними за структурою та змістовим навантаженням є тости – застільні побажання,
висловлені господарям дому або гостям. Вони походять від давнього звичаю пити міцні
напої в час укладання угоди між двома сторонами на знак домовленості у якійсь
серйозній справі, щоб задумане сповнилося. Зараз цей звичай відійшов у минуле, але
використання сталих висловів при застіллі збереглося: “Братику перепою, перепий
щастя і долю!”, “На здоров´я!”, “Пиймо до дна за літа молодії!”, “Пиймо до дна, щоб не
лишилось на сльози!” (цей тост межує із забобоном, що залишити на дні недопитий
напій – поганий знак, віщує біду). Побутують також віршовані тости, типу:
Ой, випиймо, родино, І житечко, і овес,
Щоб нам жито родило. Щоб збирався рід наш весь.
Вони споріднені з обрядовою лірикою.
Після застілля висловлюються побажання-подяки: “Хай Бог заплатить за обід, що
наївся дармоїд!”, “Щоб вам пилось та їлось, та назавтра схотілось!” Форму побажань
мають також прощання: “Щоб нам ще сто літ зустрічатись!”, “Щоб нам добре жилося,
щоб колосся велося!”, “Щоб ви міряли гроші мискою, а діти колискою!”, “Хай дім ваш
біди минають, а вороги не знають” і більш традиційні на сьогодні “Доброї ночі!”,
“Щасливої дороги” та ін. Є сталі формули-побажання до певних нагод. Наприклад, з
нагоди народження дитини (“Щоб вона здорова росла на радість батькам”, “Дай їй,
Боже, добру долю, довгий вік ряст топтати”), батькам новонародженої дитини – “Дай
вам, Боже, і внуків дочекатись”.
Сталі словесні фрази використовують і в похоронному обряді як примовляння до
покійника: “Хай йому земля буде пухом”, “Нехай йому легко лежати, землю держати”,
“Нехай йому буде вічна пам´ять”, “Нехай з Богом спочиває”.
Вітання, побажання, прощання великою мірою пов´язані із древніми жанрами, що
будувалися на вірі у магічну дію слова. Так побажання перед розлукою “Скатертю
дорога”, тобто “Щасливої дороги, гладкого шляху” пов´язане із замовляннями і з
ворожінням (кому випаде платок – тому їхати в дорогу), і з похороном (покійнику у
труну кладуть полотно, що стелеться як дорога у потоийбіччя). Тепер це колись серйозне
побажання набуло негативного відтінку.
Велика кількість вітань та побажань носить гумористичний характер: “Бодай вас Бог
любив, а мене молодиці!”, “Віншую, віншую бо пироги чую!”, “Жеби сь мав тілько
дівок, як на решеті дірок!”, з роси, і з води, і з усьої лободи!”, “На здоров´я, на сто літ
свині пасти!”, “Щоб старі вороги рачки лазили, а молодим очі повилазили!”
Наступна група паремійних піджанрів теж пов´язана з вірою у магічність висловлювань,
але у їх зворотну дію: здатність завдавати зло, шкоду, забрати добробут, спричинити
хвороби чи навіть заподіяти смерть. Це – прокльони – своєрідні форми вираження
почуття незадоволення, обурення, досади, гніву з висловленням побажання зла чи
загибелі іншій людині. Вони перегукуються з заклинаннями – подібними формулами
прокляття, якими супроводжуються ворожіння чи інші магічні маніпуляції. Переважна
більшість прокльонів побудована на сталих кліше, що починаються словами “А щоб…”,
“Хай…”, “Нехай…”, “Бодай…”: “А щоб тебе перевернуло”, “Бодай тебе нагла кров
залила”, “Бодай-єс мав як голий у терені”, “Бодай йому три рази по сім біда була”,
“Бодай тобі добро поза кожне ребро!”, “Щоб воно тобі боком вилізло”, “Гнала би сі за
тобою лиха доля”, “Землі б ти наївся”, “А щоб йому руки всохли”, “Щоб йому заціпило”
та ін. У них явно зафіксовані риси дохристиянського світогляду: “А щоб тебе Перун
(грім) побив!” (варіанти “А Перун би ті ясний тріс!”, “Шляк би ті ясний трафив!”).
Згадуються й інші божества: “Цур тобі й Пек!”, “Ой лихо, ой Леле!”, а також натяки на
давні ритуальні обряди: “А щоб тебе грець в діжі спік”, “Бодай тебе грець взяв” (грець
співвідноситься з “жрець”), “Іди до дідька!”; звичаї: “Іди на всі чотири сторони” (“Іди
на штири вітри і п´ятий шум” – звичай виганяти людину за провину з племені без права
повертатись назад). Подекуди зустрічаються й жартівливі погрози або доброзичливі
побажання, висловлені у формі прокльонів: “А щоб тобі добро було!”, “Бодай тобі сто
літ жити!”, “А щоб ви здорові були!”. Ними може висловлюватися почуття захоплення,
захвату якоюсь несподіванкою, приємною звісткою чи дією. Але у переважній більшості
висловлювання проклять сприймали дуже серйозно, як одне з найбільших можливих
покарань.
Дуже наближеними до прокльонів є присяги – словесні формули, якими людина
підтверджує правоту своїх слів із зазначенням, Що у разі обману чи невиконання
обіцяного, лихо чи нещастя повинно впасти на неї: “Щоб мені під землю провалитись”,
“Щоб мені добра не було!”, “Щоб я до ранку не дожив” та ін. Вони теж мають дуже
давнє коріння і пов´язані з древніми ритуалами.
Із вірою в магічний вплив слова пов´язані й приказки-застереження – формули, якими
один співрозмовник спиняє іншого (або й самого себе), щоб не сказати зайвого: “В
добрий час сказать, а в лихий мовчать”; “Не згадуй проти ночі”, “Не наврочи”, “Мовчи,
бо піч в хаті” та ін. Деякі з цих висловлювань супроводжують елементи магічних дій
(“Тричі плюнути через ліве плече”, “Постукати по дереву” і т. п.). Дещо спорідненими є
примовляння: “Нехай то буде межи нами”, “Якби твої слова та й Богові в вуха” і т. п.
Окремий жанр пареміографії становлять прикмети – сталі вислови, в яких певні явища
природи відповідно до зміни пір року пов´язуються з кліматичними чи погодними
змінами, які впливають на наслідки хліборобської праці: “Грім гримить – буде хліб
родить”, “Два дощики у маю – певно бути врожаю”. Такі прислів´я про пори року та
місяця переважно вживаються у їх прямих значеннях, без підтексту чи надмірної
художньої образності. Це спостереження за явищами природи і поради щодо
господарської діяльності у відповідності з поміченими прикметами – своєрідна народна
агрономія.

2. Прислів’я і приказки – це стійкі афористичні вислови, які у стислій, точній формі

висловлюють думку про певні життєві явища, реалії дійсності, людські риси, вчинки у
їхніх характерних і специфічних ознаках. Прислів’я і приказки відзначаються влучністю
і сконцентрованістю. Часто між прислів’ям і приказкою важко провести чітку межу.
Прислів’я – це вислів, який становить граматично й інтонаційно оформлене судження,
як правило, у формі складного речення, що має двочленну структуру («Поженешся за
двома зайцями – жодного не впіймаєш»).
Приказка – це образний вислів чи зворот, який просто і влучно характеризує людину,
її вчинки, явища життя і часто буває частиною прислів’я («Погнатися за двома
зайцями»).
Прислів’я і приказки належать до різних періодів розвитку національної культури, вони
свідчать не лише про побут, господарство, історичну епоху, а якнайповніше передають
світогляд певного народу, його національний характер, ментальність, релігійні, етико-
моральні цінності тощо. Кожна історична епоха залишала на собі певні пласти прислів’їв
і приказок, наприклад, «Загинули як обри», «Не подушивши бджіл, меду не їсти», «Якщо
внадиться вовк у кошару до овець, то виносить усю отару». Ці прислів’я і приказки
походять ще з княжих часів і згадуються у літописі «Повість минулих літ».
У літературних пам’ятках і в народній пам’яті збереглися прислів’я на різні теми: про
родинні стосунки, про неохайних та ледачих людей, про бідність і багатство, про
найрізноманітніші моральні недоліки, про скупих і сварливих, про такі поняття, як
любов до рідної землі, про значення людського слова, про чесноти та хиби. Найвідоміші
з них – "битися як риба об лід"; "не плюй у криницю, бо схочеш водиці"; "пусто, як
Мамай пройшов"; "з ним каші не звариш; залити за шкуру сала"; "пожалів вовк кобилу
– зоставив хвіст та гриву"; "сльозами горю не зарадиш"; "видно, що Химка хліб пекла: і
ворота в тісті"; "ворон ворону ока не виклює" та інші.
Часто в одному прислів’ї протиставляються позитивні і негативні риси людини, чимало
є мініатюр про вік і зовнішність людини, про дружбу. Як своєрідний жанр прислів’я
мають особливу поетику, їх художнє значення відзначається стислістю, образністю.
Вони наповнені глибоким життєвим змістом і вміщують думку великої ваги. У
прислів’ях часткове набирає виняткового узагальнення і тому може застосовуватися до
близьких за значенням явищ і подій. При цьому своє пряме значення прислів’я втрачає
і набирає переносного: “Залити за шкуру сала”, “Яке коріння, таке й насіння”. Основним
художнім засобом прислів’їв є метафори. Окрім них часто вживаються порівняння, які
сприяють яскравішому вираженню змісту, повчальності: «Глянув, як п’ятака кинув». У
прислів’ях використовуються антитези («На словах фортеці бере, а на ділі жаби
боїться»), гіперболи («Їсть за вовка, а робить за комара»). Серед прислів’їв є чимало
позначених гумором та іронією. Зокрема твори з подібним змістом часто зустрічаються
серед прислів’їв повчального характеру: «Де не посій, там і вродиться», «Добрий
чоловік: як спить, то й їсти не просить». Нерідко у прислів’ях зустрічаються різні форми
тавтологій: «Крути, та не перекручуй». Кожне слово у прислів’ях та приказках несе
змістове навантаження, а речення гранично лаконічні і художньо відшліфовані. Це
досягається стислістю виразів і структурністю їх композиції. Здебільшого композиція у
прислів’ях двочленна, що відповідає паралелізму образів. Такі твори розпадаються на
дві частини: «Слово не горобець – вилетить, не спіймаєш», або й на три: «Говори мало,
слухай багато, а думай ще більше». Багато висловів пов’язані із давніми магічними діями
(«Перемивати кісточки», «Заговорювати зуби»), з обрядами ворожіння («Викапаний
батько», «Вилами по воді писано»), з магічними числами («Сім разів відмір, а один раз
відріж»). Від давніх вірувань походять вислови, пов’язані з забобонами («Ні пуху, ні
пера», «Не пускати на поріг»). Багато висловів-паремій пов’язані з обрядовою творчістю
(«Врізати дуба», «Підсунути гарбуза», «Сидить, як засватана», «Колупати піч» та ін.).
Багато прислів’їв з’явилось на основі спостереження за поведінкою тварин («Крутити
хвостом», «Ходити на задніх лапках»), явищами природи («Крапля камінь точить», «Під
лежачий камінь вода не тече»); чимало висловів стосуються побуту і ремесел («Найшла
коса на камінь», «Товкти воду в ступі» тощо).
У побутовому мовленні дуже поширені приказки-застереження – формули, якими
обмежується мова, спиняється мовець, аби не сказав чогось зайвого, лихого. Це
походить від віри в таку мить, коли погане слово може реалізуватися й накоїти біди: «Не
згадуй проти ночі», «В добрий час сказати, а в лихий промовчати», «Не до тебе
мовлячи», «Тричі сплюнути», «Якби твої слова Богові у вуха».

3. Про виникнення прислів'їв і приказок у фольклористиці існує багато позицій, які

умовно можна звести до двох теорій. Найпоширенішою в наявних підручниках і
дослідженнях є думка, побудована на матеріалістично-історичному принципі вивчення
фольклору, яка формулює причину виникнення прислів'їв як прагнення людей до
організації трудового досвіду в словесних формах, які найлегше і найміцніше
закріплювалися в пам'яті (наприклад, М. Горький називав прислів'я «трудовими
лозунгами давнини»). Однак, важко погодитись, що прислів'я створювались людьми,
подібно до творів інших жанрів. Неможливо уявити також навмисне вкладання
життєвого досвіду у певні словесні формули, легкі для запам'ятовування.
Природніше виглядає друга точка зору, висловлювана представниками міфологічної
школи фольклористики. Вона пояснює прислів'я як «уламки» інших жанрів народної
творчості: замовлянь, байок, казок, легенд, пісень тощо. Таким чином, розуміючи
етимологію чи походження паремій, можна простежити період їх виникнення,
асоціативне поле, історичні впливи, а загалом - дослідити розвиток усього жанру.
Проникаючи у зміст кожної приказки, можна побачити, що всі вони належать до різних
періодів національної культури, відтворюють еволюцію світогляду народу, фіксуючи не
лише історичні, а й етнопсихологічні, релігійні, світоглядні риси різних епох.
Найдавніші за походженням ті вислови, в яких збереглись залишки первісного
дохристиянського світогляду: анімізму, тотемізму, зооморфізму. Вони є відголосками
давніх жанрів та магічних обрядів (замовлянь, ворожінь), вірувань, забобонів. Риси
анімізму простежуються в прислів'ях і приказках, пов'язаних із людською душею та
одухотворенням неживих предметів: «вкласти душу», «витрясти душу», «залізти в
душу», «як тіло без душі», «душа втекла в п'яти». Збереглися й елементи язичницького
політеїзму - «який бог намочив, такий і висушить».
Ряд висловів пов'язаний із древніми магічними діями. «Заговорювати зуби» походить
від звичаю замовляти зубний біль; «перемивати кісточки» - від обряду перезаховання
покійників, під час якого мили кістки, а також перемивання кісток у жертовному
могильнику, де вони зберігалися для ворожіння та інших ритуальних дій (люди, що
здійснювали цей ритуал, пили міцний напій, а тому говорили багато зайвого,
лихословили). З обрядами ворожіння пов'язані приказки «викапаний батько» (для
певних магічних дій викапували з воску фігурки людей, з якими здійснювались різні
маніпуляції); «сказав, як у воду дивився» (пов'язано з ворожінням по воді, кидаючи в неї
камені чи інші предмети - вовну, віск), а також «вилами по воді писано» (первісне
значення слова «вила» - кола, що утворювались на воді під час ворожіння, за якими і
передбачали майбутнє); «пішло за водою», «як скупаний у мертвій воді», «як вкопаний»
та ін. теж пов'язано з різними магічними маніпуляціями. У прислів'ях відобразилась і
магія чисел - 3, 7,13,100: «Сім разів відмір, а один відріж».
Від давніх вірувань беруть початок вислови, суміжні із забобонами: «Переступити
поріг», «не пускати на поріг» (поріг - за уявленнями - притулок померлих душ, сакральне
місце); «сказав би слівце, та піч у хаті» (піч - місце існування духу дому, родинного
вогню); «ні пуху, ні пера» (так говорили мисливці перед полюванням, щоб «ввести в
оману» духів і тварин і тим самим посприяти вдалому полюванню).
Багато паремій ґенетично пов'язані з обрядовою творчістю. Так, з весільного обряду
походять вислови «підсунути гарбуза», «годувати гарбузами» (знак відмови при
сватанні); «сидить, як засватана», «подати рушники», «розплести косу», «зав'язати
хустку» та ін.; з похоронного - «врізати дуба» (труну робили, як правило, з дуба). З
календарної обрядовості - «убратися в колодки» (від дня Колодія, яке справляли як свято
змужнілих хлопців).
Не менше приказок виокремилось з пізніших жанрів:
байок:
Пожалів вовк кобилу, лишив тільки хвіст та гриву;
Добрий борщик, та малий горщик;
Вовкові овечі сльози та ін.;
казок:
За царя Хмеля, коли було людей жменя;
Скоро казка мовиться, та нескоро діло робиться;
За тридев'ять земель;
Хто не робить, той не їсть та ін.;
легенд:
Товчеться, як Марко по пеклу (Марко пекельний);
І ззаду знать, що Хомою звать (Хома невірний);
анекдотів:
Не мала баба клопоту - купила порося;
Купити кота в мішку;
Бачили, очі, що купували - їжте, хоч повилазьте;
народних оповідань:
На злодієві шапка горить; Кожен - коваль свого щастя;
пісень:
А в суботу на роботу - то хай іде мама,
а в неділю на музику то вже піду сама;
А в козака кудрі в'ються, а в дівчини сльози ллються.
Гей, хто в лісі, озовися;
Сам п ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю та ін.;
демонології:
В чорта на кулічках;
Вовкулака, а не людина;
Продав чорту душу; До чорта в зуби та ін.
Однак, можна виділити групу прислів'їв, які утворились осібно від інших жанрів
фольклору. Шляхи їх виникнення можуть бути дуже різними. Так, багато висловів
з'явилось на основі спостереження за різними життєвими явищами: поведінкою тварин
(«як кіт із псом», «на задніх лапах», «закусити вудила», «як мухи до меду», «битися, як
риба об лід», «мовчати, як риба» та ін.); явищами природи («вода камінь точить», «нема
диму без вогню», «яблуко від яблуні далеко не падає», «з великої хмари малий дощ»,
«причепився, як реп'ях до кожуха» та ін.). Чималий пласт пареміографії утворився на
основі розвитку ремесел і суспільних відносин. Ці вислови виникли порівняно пізно, а
тому стосуються переважно побуту і відображають реалії матеріального світу: «клин
вибивається клином», «все перемелеться», «коса найшла на камінь», «товкти воду в
ступі», «передати куті меду», «на один кшталт» або «на один штиб» (дерев'яні колодки,
що використовувались для виготовлення взуття), «на один аршин» (кравецька міра);
«урвалася нитка», «вивести на чисту воду» (рибу, щоб легше витягнути сітку, не
зачепити за водорості); «і кінці в воду» (коли судно відпливає, обрубують линви, кінці
падають у воду) та ін.
Частина прислів'їв і приказок виникла на основі певних історичних подій чи епох: «гість
не в пору - гірше татарина», «пусто, як Мамай пройшов», «Добриня хрестив мечем, а
Путята - огнем», «свої люди - не татари, не дадуть пропасти», «не розуміє, як турок»,
«степ та воля - козацька доля», «козак з бідою, як риба з водою», «пропав, як швед під
Полтавою» та ін. Деякі з них відображають давні закони та звичаї: «з ним каші не
звариш» (в часи Київської Русі на знак укладання мирного договору два ворожі табори
сходились і разом варили в одному котлі і їли кашу; а на деяких територіях подібний
звичай існував під час укладання шлюбного договору); «піднести печеного рака» (знак
відмови); «залити за шкіру сала», «здерти шкіру» (способи катування) та ін. На окремих
приказках позначились і деякі міжнаціональні взаємини і впливи. Наприклад, вислів
«підсунути свиню» походить з часів історичних зв'язків українців із мусульманами,
яким Коран забороняє їсти свинину, - їм підсували свинину, щоб з них насміятись.
Найближчі до сучасності приказки, в яких зафіксовані певні суспільні відносини, реалії
соціального життя, абстрактні поняття: «правда і в морі не потоне», «доля чумацька
гірка, щастя щербате», «срібло-злото заведе в болото», «двоє б'ються - третій користає»,
«один за всіх і всі за одного», «як замість судді гроші, не чекай правди», «за добре діло
стій до кінця сміло» та ін. До найновішого пласту належать ті зразки жанру, в яких
ідеться про моральні якості людей, психічні стани тощо: «совість спати не дає»,
«сльозами горю не поможеш», «що в тверезого на думці, те в п'яного на язиці», «краще
з мудрим загубити, ніж з дурним знайти» та ін.

4. Загадки — це короткі твори, в основі яких лежить дотепне метафоричне запитання,

що передбачає відповідь на нього. Щоб знайти відповідь — відгадку, потрібно вміти
зіставляти життєві явища на основі їх спорідненості чи подібності за певними ознаками,
рисами, характеристиками. Звідси і назва «загадка» від «гадка» — думка, «гадати» —
думати, мислити.
Специфіка загадок полягає в тому, що в них у завуальованій алегоричній формі
зашифровано якийсь предмет чи явище і треба відшукати його первісне значення. Тому
деякі учені, аналізуючи художню форму загадок, твердять, що «кожна загадка
композиційно — одночленний паралелізм, другим членом якого є відгадка».
Походження загадок дуже давнє. їхні витоки сягають у міфологічну добу, коли в основі
вірувань лежали анімістичні уявлення і тотемічні погляди. Тоді утворилася певна
система заборон — табу, серед яких були і словесні табу, пов'язані з вірою в магічне
значення висловлювань. Так, наприклад, за певних умов не можна було називати імена
божеств чи духовних істот (щоб вони не з'явились, почувши своє ім'я), і на їх означення
вживались описові формули: «Той, що пускає стріли» (Перун), «Той, що живе в лісі»
(Дух лісу) і т. п. До сьогодні подібний прийом використовується в народі, наприклад:
«Той, кого не згадують опівночі» (чорт).
Загадки виховують кмітливість, спостережливість, розвивають образно-асоціативне
мислення, широко використовуються в народній педагогіці. Тематика загадок охоплює
явища природи, рослинний, тваринний світ, саму людину з її матеріальним і духовним
життям. Через загадку можна побачити побут українського селянина, предмети вжитку,
визначити форми діяльності, інтереси, симпатії.
Класифікація загадок
Першою за походженням є група загадок, котрих називають анімістичними. До них
належать твори, в яких неживі предмети, сили і явища природи представлені як живі
істоти, тобто персоніфіковані чи одухотворені. Найдавнішими вважаються ті з них, що
тотожні чи суголосні зі старовинними праслов'янськими міфами про світобудову,
походження світу, божеств, пов'язаних з природними явищами. Наприклад, уявлення,
що небо — батько, а земля — мати, знайшло відображення в загадках, типу «Тато
високий, мама широка, син кучерявий, невістка сліпа» (Небо, земля, вода, ніч).
Ремінісценцією міфів є загадки на зразок «Сидить півень на вербі, пустив коси до землі»
(Небо, сонце, дощ), де небо зображене як світове дерево (елемент всіх євразійських
міфологічних систем), а сонце — птах на ньому. Подібною трансформацією міфу є
зображення сонця як золотого коня (що перегукується з міфом про золоту небесну
колісницю). Поклоніння одухотвореним силам природи і деякі табу на їхні імена
синтезувались у загадках про сонце як панну із золотими косами, що спадають на землю
(проміння); та зорю ранню чи вечірню у вигляді дівчини, богині, що плакала або
загубила ключі: «Зоря-зоряниця, красная дівиця, до церкви ходила, ключі загубила,
місяць побачив, сонце скрало». Тут, як і в багатьох текстах календарної обрядовості,
ключами зорі названа роса; те, що сонце скрадає ключі означає, що воно бере владу над
світлом і днем.
Подібними є загадки про місяць в образі князя або пастуха: «Череда незлічена, толока
незміряна, пастух ненайманий». Зорі, які заховались за хмари, уявлялись украденими чи
втраченими вівцями.
У багатьох загадках елементи астрального культу поєднані з елементами інших культів,
зокрема із культами вогню, домашнього вогнища, печі, хліба. Так, у загадці «Повна піч
паляниць, посередині книш» маються на увазі зірки і місяць; небо та сонце нерідко
порівнюються із піччю та хлібом: «За лісом за пралісом золота діжа кисне» або «За лісом
червона діжа сходить».
Такі загадки, де сили природи зображені у вигляді звірів, становлять другу, дещо пізнішу
групу - зооморфічну. У зооморфічних загадках зафіксовані тотемічні вірування слов'ян
і елементи поклоніння тваринам-тотемам. Найвиразніші з них ті, в основі яких лежить
поклоніння корові, волу, бику: «Чорна корова всіх людей поборола, а білий віл всіх
людей на ноги підвів» (ніч і день). Подібні образи зустрічаються у грецьких міфах (білі
воли Гіперіона — сонця) та в індійських віруваннях, що говорить про спільне
індоєвропейське тло. Це стосується й образів хмар у вигляді овець: «Сиві барани все
поле залягли»; вітру в подобі коня: «Що біжить без повода?» а також інших явищ —
вогню, води, грому, місяця, снігу, дощу, веселки та ін.
Значна група загадок, пов'язана з культом птахів: червоного півня, що асоціюється з
вогнем — «Сидить півень на осиці, підняв догори косиці» (Вогонь і дим); золотої квочки
з курчатами — «За горами, за лісами золота квочка золоті курятка водить» (Місяць і
зорі); чорного птаха — ночі; білого птаха — снігу; сивого птаха — диму та ін.
Символами явищ природи служать майже виключно домашні тварини та птиця (за
винятком кількох загадок, де звірі нечітко означені), тому що «звірі, з котрими чоловік
найближче живе, котрих вдачу найліпше знає, і котрі заразом, як нас поучає порівнююча
історія первісних релігій, займали найбільше місце в первіснім культі звірів (зоолатрії),
спільнім в більшім або меншім розмірі всім народам на певнім ступені розвою
духовного».
До третьої групи належать антропоморфічні загадки, тобто такі, де явища природи і
реали дійсності порівнюються з людьми і людськими взаєминами. Наприклад, сонце —
пан, місяць — пастух-наймит; вітер — злодій; місяць — чумак, зорі — воли; замок —
сторож та ін. Вони теж успадкували анімістичні риси, але, вказуючи на певні суспільні
відносини і явища, є витвором більш сучасним і віддаленим від первісної міфології.
Всі інші загадки є «штучнішими», бо витворені народною уявою і фантазією, а тому є
цікавими з точки зору фразеології і мови, а не світогляду чи змісту, закладеного в них.
їх можна умовно об'єднати у ще одну групу загадок, в яких явища чи предмети
порівнюються з іншими явищами чи предметами. Наприклад, сніг — скатерть, ніч —
покривало, веселка — міст, зорі — цвяхи, блискавка — коса та ін.
Інші класифікації загадок у переважній більшості побудовані на основі тематичного, а
не історичного принципу. Так, І.П. Березовський виділяв такі тематичні групи: Природа
(Небо. Земля. Явища природи. Рослинний світ. Тваринний світ); Людина (Фізична
природа людини: будова тіла, життя і смерть. Матеріальне життя людини: їжа, одяг,
взуття, речі домашнього вжитку); Трудова діяльність людини (Освіта. Музика. Звичаї та
обряди. Абстрактні, загальні, умовні та зібрані поняття. Головоломки, шаради та
різноманітні запитання); Різні. Включена група «Різні» вказує, що можна виділити й
інші тематичні групи та підгрупи.
Поетика жанру загадок в основному характеризується загально-фольклорними рисами.
Як уже зазначалось, найчастіше вони побудовані на основі метафори, метонімії чя
розгорнутого паралелізму; основні механізми — персоніфікація, алегорія та
іносказання. У мові загадок вживаються традиційні сталі епітети («Густий ліс, чисте
поле», Волосся, лоб). Засобом зображення неметафоричних загадок часто є порівняння
(«Білий, як пір'їна, холодний, як крижина», Сніг). Використовуються гіперболи («Ревнув
віл на сто гір, на тисячу городів», Грім), тавтологічні вислови («Мур мурований, склеп
склепований», «Бігунці біжать, ревунці ревуть»). Для позначення певних предметів
вибираються власні назви, найчастіше людські імена (кінь— Федько, півень — Гришко).
Часто вони вживаються з метою римування чи ритмізації («Сидить Пахом на коні
верхом», Окуляри; «Сидить Марушка в семи кожушках, хто її роздягає, той сльози
проливає», Цибуля). Ритміка загадок нерідко підкреслюється алітерацією («За лісом, за
пралісом, за розсохачем бив бук бука буковим бичем», Довбня, клин, колода) чи
звуконаслідуванням («Соломон, согодан, согодіца, собродіца, а зуб кланц», Замок і
ключ). У цьому прикладі зустрічається ще один поширений в загадках прийом —
неологізми, утворені на основі звукових (тарахкотинський чи іржинський — про замок)
чи образних асоціацій («Чотири чотирнички, п'ятий Макарчик», Пальці). Багато загадок
побудовано на запереченні чи заперечному паралелізмі'. «Кинув не палку, піймав не
галку, скубу не пір'я, їм не м'ясо», Риба.
Зв'язок загадок з іншими жанрами фольклору та з писемною літературою
Загадки дуже тісно пов'язані з іншими жанрами усної словесності. Перш за все, як уже
зазначалось, ґенетично вони пов'язані з міфологією — містять елементи давніх вірувань
(анімізму, тотемізму), — а також з магією: споріднені із замовляннями, в яких з певних
причин вказується не пряма назва предметів чи явищ, а їх описова метафорична форма.
У найдавніших загадках збереглися залишки віри в магічну дію слова, тому подекуди в
давніх колядках і віншуваннях зустрічаються побажання у формі загадок.
Загадки виявляють тісний зв'язок із народною лірикою. У календарно-обрядовому циклі
вони найчастіше зустрічаються урусаль-них піснях, де відгадуванню загадок надається
магічна сила. Зміст цих пісень у переважній більшості однаковий. Русалка, зловивши
хлопця чи дівчину, обіцяє відпустити, якщо той відгадає загадку. Варіанти загадок
русалок — дуже різні, але однотипні. Як правило, вони залишаються нерозгаданими, а
русалка забирає «жертву» з собою.
Спостерігається зв'язок жанру і з родинною обрядовістю, зокрема весільною драмою. У
багатьох реґіонах існує звичай, що наречений повинен відгадати ряд загадок перед тим,
як до нього виведуть наречену. Це — спрощений і видозмінений обряд, коріння якого у
дуже давньому звичаї випробування нареченого перед весіллям. Якщо він не виконав
запропонованих завдань чи не відгадав загадок, то він вважався недостойним нареченої,
і вона не ставала його дружиною. Це зафіксовано у ряді загадок: «Сонечко-околечко,
посередині живиця, хто не одгадає, не буде жениться» (Колесо і дзеркало).
Продовження використання загадок для виявлення здібностей хлопця чи дівчини у
дошлюбний період зустрічаємо у ліричних піснях про кохання. Так, звертаючись до
коханої, хлопець говорить:
... Загадаю загадочку Відгадаєш — моя будеш. Не вгадаєш — чужа будеш.
Таке відгадування загадок могло також відігравати роль не випробування, а ворожіння.
Відлуння цього та інших звичаїв простежується і в епосі. З усіх епічних жанрів
найближчими до загадок є казки — у них використовуються ті ж прийоми способу
моделювання дійсності (персоніфікація, метафорика, алегорія, фантастичний компонент
та ін.), тому в казках завжди створюється атмосфера загадковості. І. Березовський,
порівнюючи ці два жанри, зазначав: «Розповідне начало в казці є основною ознакою
епічного ставлення художника до дійсності, а в загадці воно фактично виражане ніби в
прихованій формі. Справді, чимало загадок за характером образу є стислим, гранично
сконденсованим викладом ознак певного явища, яке б могло бути предметом
відтворення — в такому ж плані — значного за розміром художнього полотна. Саме
тому іноді один і той же образ фігурує і в казці, і в загадці, знаходячи різний ступінь
деталізації, по-різному розгортаючи закладене в ньому розповідне начало у
відповідності з можливостями кожного жанру».
Однак і самі загадки часто використовуються як парадигма сюжетобудування казок.
Особливо у героїко-фантастичному циклі вони вводяться в канву тексту як один із
шляхів випробування героя — перевірка його кмітливості і винахідливості, здатності
мислити, аналізувати різні явища дійсності. Подекуди в казках загадуванням загадок
ведеться двобій між героєм і антигероем. Тобто замість того, щоб мірятися силою, вони
міряються розумом. Перемагає той, хто відгадав усі загадки супротивника. Таке
вирішення розвитку сюжету казки не є випадковим. Відомо, що у давнину були випадки,
коли два вороги чи навіть ворожі армії, щоб не проливати крові, «змагались», задаючи
один одному загадки. Від уміння відгадувати їх залежала подальша доля (як це
відображено і в казках). Часто той, хто не відгадував загадки, платив за це своїм життям.
Адже перипетії сюжету передбачають розгадування таємниці.
Таке серйозне ставлення до цього жанру у давнину спричинилося до того, що загадки
поширені не лише як елемент казкової прози, а й як складова частина героїчного
історичного епосу. Так, у думах та історичних піснях оспівуються випадки, коли турки
чи татари загадують загадки полоненому козакові, і, якщо він їх відгадує, — відпускають
на волю. В історичних документах зафіксовано подібний звичай часів середньовіччя:
перед стратою засудженої на смерть людини їй привселюдно задавали загадки, і, якщо
вона їх відгадувала, — звільняли від покарання.
Як бачимо, загадки займали важливе місце у світогляді і житті людей, їм надавалося
важливого магічного значення. Подібне розуміння жанру знаходимо у творчості усіх
народів. Особливо важлива роль відводилася загадкам в країнах Азії і Близького Сходу.
У Біблії згадуються випадки поєдинку загадками (Самсон загадує загадку
филистимлянам). Не менш важливою загадка є у грецькій культурі. Відомий грецький
міф про Сфінкс, яка вбивала кожного, хто не давав відповіді на загадку. Ніхто не
витримав цього випробування, крім Едіпа, який переміг Сфінкс мудрістю, правильно
відповівши на загадку.

5. Примовки – це невеликі вірші з двох-чотирьох, рідко восьми рядків. Це барвисті,

яскраві словесні картинки, що становлять світ повсякденних вражень дитини: все те, що
оточує її в будинку, у дворі, на вулиці. Предмети домашнього вжитку і господарства,
роботи в будинку, в дворі і в полі змальовані гранично стисло, тільки у визначальних
рисах. Як правило, примовки позбавлені описовості й не містять моралі. Слово в них
передає звук, рух, колір, об'єм і навіть смак. Примовки є елементом обрядової культури
українців. Саме ці невеличкі тексти є компактним вираженням традиційних народних
уявлень про навколишній світ, про природу речей. В минулому примовки мали магічне
призначення.
У багатьох примовках предмети і дії ніби зміщені щодо реальності, дещо незвичайні і
трохи безглузді. Примовки дозволяють дітям побачити смішне в житті і навчитися це
смішне передавати словом. Гумор безглуздих запитань, пропозицій і припущень
складають основу таких віршів і пісеньок. Але примовка зберігає серйозну інтонацію,
надаючи можливість слухачеві самому розібратися: смішно йому чи ні. До того ж,
примовка – це й інтимне спілкування з природою, наодинці. Такі примовки будуються
за принципом прохання-побажання.
6. Особливості композиції паремій
За композицією паремії дуже різноманітні — від простих узагальнюючих суджень (типу
«Ситий голодного не розуміє», «У єдності сила»), до складних з точки зору структури
та змісту тверджень, розуміння яких ускладнюється різними чинниками (підтекстом,
іронічним забарвленням). Як і в багатьох інших фольклорних жанрах, тут основну роль
відіграє асоціативність та художня образність тексту.
У структурі приказок спостерігаються різні композиційні прийоми: зіставлення — одне
явище чи поняття зіставляється з іншим на основі подібності, спорідненості: «Гарна
дівка, як маківка»; контрасту — протиставлення явищ, якостей чи дій: «Колос повний
до землі гнеться, а порожній — угору пнеться»; антитези, в основі якої суперечність між
явищами дійсності, заперечення однієї думки іншою: «Сам в неволі, а думки на волі».
Багатьом пареміям властива симетрична структура за принципом паралелізму:
а) прямого: «Який мельник, такий млин, який батько, такий син»;
б) контрастного: «Драний кожух — не одежа, чужий муж — не надежа»; в)
психологічного: «Зів’яли квіти — перестав любити».
Поширена структура приказок у формі дилеми — двох взаємовиключних компонентів:
«Або пан, або пропав», «Або полковник, або покойник», «Або рибку з’їсти, або на дно
сісти», а також у формі заперечення: «Не береться ні за холодну воду», «З дужим не
борись, а з багатим не судись», «Не знаєш броду — не лізь у воду». Дуже цікаві в
українському фольклорі приказки, побудовані на подвійному запереченні:
а) предмету: «Ні риба, ні м’ясо», «Ні грач, ні помагач», «Ні пава, ні ґава», «Ні Богові
свічка, ні чортові шпичка»;
б) дії: «Ні кує, ні меле», «Ні до ладу, ні до прикладу», «Ні стати, ні сісти»;
в) якості: «Ні живий, ні мертвий», «Ні сорому, ні совісті»;
г) обставини: «Ні світ, ні зоря», «Ні в тин, ні в ворота», «Ні сам не гам, ні другому не
дам».
Подібної структури є паремії, де заперечення висловлюється від протилежного: «Хоч
плач, хоч гопки скач», «Хоч криком кричи», «Хоч вовком вий», «Хоч трава не рости».
Особливо колоритні приказки, в основі яких лежить прийом карикатури —
порівнюються чи зіставляються два тотожні предмети, явища або ознаки, але один
компонент подано в прямому значенні, а другий — у карикатурно зміщеному
(перебільшено, перекручено, доведено до смішного): «Худий, аж ребра світяться», «Іде
— ледве ноги тягне». До найпоширеніших відносяться також прислів’я, стрижнем
композиції яких є причинно-наслідковий зв’язок: «Що посієш — те пожнеш», «Як
постелиш — так виспишся».
Як бачимо, паремії можуть будуватись за різними композиційними структурами
(симетричними, асиметричними), в основі яких лежать різні смислові аспекти. Окрім
названих вище, що є найпоширенішими, може бути велика кількість інших
композиційних формул. Наприклад, часто зустрічаються тричленні приказки: «Говори
мало, слухай багато, а думай найбільше», «Обмок, як вовк, обкис, як лис, замерз, як пес».
Художньо-виражальні засоби паремій
Художньо-образний лад прислів’їв дуже складний, бо в гранично лаконічній формі
висловлюється узагальнене, змістовно містке твердження, за невеликою формою
криється глибинна структура, в якій приховані елементи смислу (підтекст,
багатозначність, іронічне забарвлення та ін.), розраховані на кмітливість, здогадливість
реципієнта. А тому в прислів’ях використовуються всі можливі шляхи образотворення,
усі художні тропи, фігури та їх комбінації.
Основними тропами в прислів’ях виступають метафора, порівняння і метонімія. В
основі метафоризації лежить внутрішній зв’язок між предметами, явищами природи та
життям людини, її діяльністю, суспільними відносинами. Найпоширеніші перенесення
якостей і дій тварин та рослин на життя людей, — і в цьому відображається
пантеїстичний світогляд наших предків. Кількісно найбільше гніздо паремій з опорним
видовим поняттям дерево: «Гни дерево, поки молоде», «Кривого дерева не виправиш»,
«На похилене дерево і кози скачуть». Такими ж численними є метафори, пов’язані з
повадками тварин, птахів, якостями рослин: «Кожна корова своє теля лиже», «Старий
віл борозни не псує», «Хоч кінь на чотирьох ногах, і той спотикається».
Не менш поширеними є порівняння: а) ознаки: «Як печений рак»; б) дії: «Пропав, як у
воду канув». У приказках порівнюється майже все: і речі та дії, що мають спільні чи
подібні риси, і ті, що нічого спільного не мають (таким прийомом досягається ефект
нелогічності вчинків чи невідповідності якості, ознаки): «Робить, як мокре горить»,
«Потрібне, як п’яте колесо до воза», «Свекруха любить невістку, як собаки діда».
Дуже багато прислів’їв побудовано на різновиді метафори — персоніфікації реалій
побуту: «Новий віник по-новому мете», «Де макогін блудить, там макітра рядить»,
«Плакали твої грошики», «Впросилися злидні на три дні, та до смерті не виженеш». Але
ще більше паремій, в основі яких — зооморфізм — зображення людей у вигляді тварин.
Цікаво, що більшість образів тварин вживається у сталих значеннях, за ними
закріпились певні характеристики: вовк — хижий, лисиця — хитра, заєць — боягуз,
свиня — нахабна, влізлива, осел — впертий, дурний, теля — наївне, віл — працьовитий:
«Не будь бараном, то вовк не з’їсть», «Ласкаве теля дві матки ссе», «Горе дворові, де
корова розказує волові», «Посади свиню за стіл — вона ратиці на стіл» та ін. Подібні
сталі характеристики пов’язані з образами птахів: сорока — балакуча, вертлива, сова —
мудра, але непривітна, орел — могутній, сокіл — швидкий, красивий та ін.; комах:
бджола — працьовита, муха — надокучлива, оса — зла.
Широко використовується метонімія. Саме вона є домінантним тропом для паремій, бо
пояснює їх лаконічність. Особливо продуктивно вона представлена у тематичному
розряді «Людина. Риси характеру»:
Мудра голова дурному попалась.
Одна голова добре, а дві краще.
За дурною головою і ногам нема спокою.
Не сунь свого носа до чужого проса.
Чого очі не бачуть, за тим і
не плачуть. Де серце лежить, туди око біжить.
Око гляне — серце в’яне.
Роботящі руки гори вернуть,
а також «вхопитися зубами», «задерти носа», «гострити зуби», «розвісити вуха». За
допомогою метонімічних метафор, синекдох у пареміях частина (деталь) заміщає ціле
розгорнуте явище, розуміння якого виникає на основі асоціативних зв’язків.
Нерідко зустрічаються гіперболи: «Вола б з’їв», «Очі на лоб вилізли», «За кавалок кишки
сім верст пішки»; літоти: «Комар носа не підточить»; або у поєднанні: «їсть за вовка, а
робить за комара».
Прислів’я відзначаються багатством зорових та слухових образів, асоціацій, тому в них
поширені епітети на ознаку кольору, якості та ін.: «Руса коса — дівоча краса», «Краснеє
личко — серцю неспокій», «Чорна земля білий хліб родить», «Де красна молодиця, там
ясна світлиця». Звукові образи підсилюються
а) звуконаслідуванням: «Верба хльос, бий до сльоз», «Ні мур-мур», «Ні чичирк», «Ані
телень» та б) алітерацією: «Коси, коса, поки роса, роса додолу, косар додому», «Коваль
кує, ковалиха в корчму йде», «Стругав, стругав та й перестругав». Як в останніх
прикладах, часто використовується тавталогія, яка виконує підсилюючий ефект: «Біда
бідою їде, бідою поганяє». Часті тавталогічні сполучення типу «як лизень злизав»,
«криком кричати», «сиднем сидіти», «лігма лежати», «ходором ходити» та ін. До них
наближені синонімічні пари: круть-верть, тишком-нишком, говорити-балакати,
переливати з пустого в порожнє, заходять шарики за ролики.
У багатьох прислів’ях зустрічаються риси комізму, іронія: «Він добрий чоловік, коли
спить зубами до стіни», «Хоч того самого, аби в другу миску», «Він мене обухом, а я
його лаптьом, лаптьом — мене повезли, як пана, а він побіг, як собака». Часто
зустрічаються евфемізми: «Скакати в гречку», «Куди король пішки ходить»;
іносказання: «Наварити березової каші», «Полічити ребра», «Погладити проти шерсті».
Недругорядну роль у приказках виконують власні назви, імена. Вони не є ознакою
одиничності випадку, а, навпаки, набирають рис узагальнення, сталого значення.
Наприклад, Іван — бідний, простак; Гриць — влізливий, Хома — хитрий, лукавий,
Настя — хвалькувата, Солоха — балакуча: «Без Гриця вода не святиться», «І ззаду знать,
що Хомою звать», «Не дай, Боже, з Івана пана, а з наймита господаря», «Наша Парася
на все здалася» та ін. Для підкреслення певної характеристики чи людської вади у
прислів’ях використовуються власні назви — неологізми, що увиразнюють художній
образ: Сахар Медович — улесливий, підлабузник, Глек Макітрович — дурний, Михайло
Незгадайло — невдячний та ін.
Поширеними у пареміографії є також неологізми на означення звичних понять: хапати
дрижаки (тремтіти), справляти походеньки, посиденьки, робити витрішки (втупитись
поглядом), бити байдаки (від «байда» — безтурботна людина), схопити облизня (від
«облизатись», співзвучне з «облизати макогона»), дати прочуханки (від «прочухатися,
отямитися»), точити ляси, баляндраси, теревені (взуконаслідувальні неологізми на
означення пустої розмови), замакітритися (від «макітра» — у народній мові голова
особливо нерозумної людини порівнюється з макітрою), спантеличитися чи
замутеличитися (від «теля» — наївна дурна людина), змикитити (від Микита — хитрий,
порівняй «Лис Микита») та ін. Деякі неологізми утворюються на основі звукової
близькості до відомих слів, без яких не вживаються. Наприклад, фіґлі-міґлі («фіґель» —
фокус, «міґель» — співзвучне утворення без фіксованого значення); тринди-ринди
(«тринди» — награвати, триндичка — весела пісенька; «ринди» — співзвучне слово);
галай-балай (від «галайкати» — голосно говорити, викрикувати, балай — слово-
відзвук); тяп-ляп («тяпати» — робити щось аби-як, «ляпати» бити чимось по воді, або
мокрим по сухому) та ін. Зустрічаються неологічні утворення шляхом переходу слова з
однієї частини мови в іншу. Наприклад, «велике цабе» (вигук погонича до худоби).
У прислів’ях та приказках використовуються і народно-поетичні символи: калина —
дівчина, сокіл — хлопець, пара голубів — подружня вірність, червона китайка — символ
козацької слави, вогонь і вода — випробування, дорога — життя та ін. Вживаються й
інші прийоми та засоби образотворення, але вони менше поширені, ніж вищеназвані.
Риси версифікації паремій
Від початку дослідження прислів’їв та приказок було помічено, що вони відзначаються
певними інтонаційно-ритмічними та звуковими характеристиками: ритмомелодикою,
метром, римою. Це дало підставу розглядати паремії з точки зору версифікації. Уже Ф.
Колесса висловив думку, що «приповідки займають посереднє місце поміж віршем і
прозою», мотивуючи таке твердження тим, що «коли формула приповідки обіймає два
або більше рядків, то вони сполучуються звичайно римою, асонанцією чи алітерацією,
що не раз появляються й посередині вірша».
Вивчення ритмомелодики прислів’їв — питання дуже складне, бо кожне прислів’я має
свої інтонаційно-ритмічні особливості. Навіть ті зразки, у яких несиметрична
композиція чи які побудовані на однорядковій формулі, відзначаються певним
співзвуччям, відшліфованим ритмом мови. На цій характеристиці наголошує В.
Андріанова-Перетц: «В художньому ладі класичного прислів’я важливу роль відіграє...
не вірш, а та ритмічна проза, яка часто застосовується до народної казки, особливо в її
зачинах і кінцівках. Лиш деколи цей розмірений склад переходить у правильне
чергування наголошених і ненаголошених складів у кожній частині прислів’я». О.
Фрейденберг пов’язує таку характеристику цих жанрів з їхнім зв’язком із міфологією і
магією: «Міфотворча мова має конструкцію паралельних, синонімічних, двочленних
фраз, зв’язаних співзвучністю; це співзвуччя може бути дане у прямій формі, як
фонетичний збіг (рима) або у вигляді антитези. Це конструкція майбутнього прислів’я».
Ритмічність прислів’їв формується рядом чинників. Оскільки це жанр, який побутує в
усному мовленні, основними є позалінгвістичні компоненти: логічні наголоси, якими
визначаються змістові центри, паузи, які розділяють прислів’я на окремі частини,
інтонація, яка створює емоційний фон і передає почуття, що викликало цю приказку.
Важливу роль у художній довершеності паремій відіграє ритм. Здебільшого прислів’я
виступає в мірному силабічному (складовому) вигляді: «Якби чоловік знав, чого не знає,
той мав би, чого не має», «Нема муки без науки, нема науки без муки». Зустрічаються
приказки із правильним метричним віршем, але рідко, бо силабото- нічний ритм, на
думку В. Даля, «взагалі чужий народній мові»: «Ой, паничу, паничу, я вас за чуб
посмичу» (дактиль), «Не в службу, а в дружбу» (амфібрахій), «Хто дасть, той князь, хто
не дасть, той грязь* (ямб), «Поки не упріти, доти не уміти» (хорей з пірихієм). Ритм
підкреслює думку, закладену в творі, робить приказки легшими для запам’ятовування,
що сприяє їх поширенню і побутуванню.
У багатьох пареміях співзвучність частин довершується римою: «Якби літа вернулися,
то б і хлопці горнулися», «Яке коріння, таке й насіння»; нерідко з’являється внутрішнє
римування: «Де одинець— хазяйству кінець, де сім — щастя всім». Іноді внутрішня
рима відіграє роль членування (ділить прислів’я на логічні частини): «Зять любить взять,
тесть любить честь, а шурин очі жмурить». Рими цементують прислів’я, допомагають
підкреслити паралелізм частин, зіставити значення слів, що римуються, часто
виконують функцію логічного наголосу.
Отже, прислів’ям і приказкам властива ритмічна організація, звукове оформлення, що
базується на композиційно-синтаксичній основі. Паремії характеризуються розміреним,
хоч не завжди точно метричним ритмом, багато з них мають рими. Визначальну роль в
їх організації відіграють позалінгвістичні компоненти.

7. Пареміографія — розділ фольклористики: збирання, систематизація та

оприлюднення друком паремій. Пареміографія невіддільна від пареміології.
Пареміографія — це частина фольклору, яка об’єднує найкоротші жанри, що в образній
формі відтворюють найістотніші явища і реалії дійсності: прислів’я, приказки
(приповідки) та їх жанрові різновиди — вітання, побажання, прокльони, порівняння,
прикмети, каламбури, тости. Це — словесні мініатюри, що в процесі формування
закріпились як своєрідні усталені формули, образні кліше. В сучасній науці паралельно
із термінами «прислів’я» і «приказка» на означення жанру вживається термін «паремія».
Від цього слова утворились назви «пареміографія» — записування, збирання прислів’їв
та «пареміологія» — наука про прислів’я, їх дослідження, пояснення. Проте обидва
терміни часто вживаються паралельно чи взаємозамінюють один одного. Окрім
фольклористики прислів’я і приказки вивчає мовознавство (фразеологія). Але між цими
дослідженнями існує істотна різниця. Фольклористи розглядають паремії як жанр
народної словесності, аналізують їх з точки зору композиції, художньо-образної
структури, ідейного навантаження. Мовознавці розглядають лише лінгвістичний аспект:
відносять їх до розряду мовних фразеологізмів, пояснюють лексичне значення (пряме і
переносне), вивчають вживання у живому мовленні та ін.