Методичний путівник за темою 1

Вперше термін "екологія" був запропонований німецьким біологом Е.

Геккелем у 1866 р. Термін екологія походить від грецьких слів " οίκος "
(житло, місце існування) та " λογος " (вчення, слово). За Е.Геккелем "Екологія
- це наука про економію, домашній побут тваринних організмів. Вона
покликана вивчати загальні взаємовідносини тварин як в органічному, так
і в неорганічному середовищах, їх дружні відношення до інших тварин і
рослин, з якими вони вступають у прямі чи непрямі контакти".
Згодом у поняття екології вносились різні змістовні доповнення, які
розширювали або звужували предмет екології.
Екологія - система знань про взаємодію природи і суспільства, як
міждисциплінарний синтез наук про структуру та функціонування природних і
суспільних систем у їх взаємозв'язку.
Екологія – це наука про взаємовідносини живих істот між собою та з
неорганічною природою, що їх оточує, про зв’язки в системах, яким
підпорядковане існування організмів, про структуру і функціонування цих
систем.
Екологія – міждисциплінарна сфера знання про будову і
функціонування багаторівневих систем у природі та суспільстві в їх
взаємозв’язку.
Екологія - система знань про взаємодію природи і суспільства, як
міждисциплінарний синтез наук про структуру та функціонування природних і
суспільних систем у їх взаємозв'язку.
Екологія – це комплексна наука, яка використовує знання різних
природничих, технічних, суспільних наук для вивчення взаємозв’язку
суспільства і природи, впливу людини на природне середовище з метою
збереження і покращення природи і довкілля людини.
Об’єктом дослідження екології є - екосистеми планети та їхні елементи:
організми різних груп (рослини, тварини, мікроорганізми), які можна вивчати як
на рівні однієї особини, так і на рівні популяцій чи екосистем, органічні та
неорганічні речовини тощо.
Предметом дослідження екології є детальне вивчення основ
структури та функціонування природних, природно-антропогенних та
антропогенних екосистем, з метою розробки теоретичних основ їх
охорони, для сприятливих умов існування людини.
Основним завданням екології як науки є:
- дослідження особливостей функціонування екосистем,
взаємозв'язків компонентів природи і виявлення змін, що викликані
антропогенним навантаженням;
- створення наукової основи раціонального використання природних
ресурсів;
- прогнозування змін природи під впливом діяльності людини та
виявлення меж трансформації природних екосистем людиною;
- розробка теоретичних основ охорони середовища існування
людини та природи, збереження природного біорізноманіття тощо.
 На теперішній час існує багато класифікаційних схем екології як науки.
Класифікація основних напрямів сучасної екології запропонована в 1995
році відомими українськими екологами Г.О. Білявським і В.М. Бровдієм.
У 1990 році М.Ф.Реймерс запропонував структуру екології як науки,
яка вміщує ряд підрозділів, кожний із яких має свої завдання. А саме:
екологія за розмірами об'єктів вивчення поділяють на аутекологію
(організм і його середовище), популяційну екологію демекологію (популяція і
її середовище), синекологію (біотичні угрупування, екосистеми та їх
середовище), географічну або ландшафтну екологію (крупні геосистеми,
географічні процеси за участю живого та їх середовище) і глобальну
екологію (мегаекологія, вчення про біосферу Землі).
По відношенню до предметів вивчення - мікроорганізмів (прокаріот),
грибів, рослин, тварин, людини, сільськогосподарську, промислову та загальну
(як теоретично узагальнюючу дисципліну).
За середовищем і компонентам - екологію суходолу, прісних водойм,
морську, Крайньої Півночі, високогір'я, хімічну (геохімічну, біогеохімічну)
тощо. За підходами до предмету вивчення виділяють аналітичну і динамічну
екологію.
Загалом можна проаналізувати етапи становлення та розвитку екології
ще від давніх часів:
Перший етап. Про залежність рослин від зовнішніх умов добре знали і
перші землероби за багато століть до нової ери (10-15 тис. років тому). Сівозміну
сільськогосподарських культур застосовували в Єгипті, Китаї та Індії 5
тисячоліть тому. Складна і екологічно вивірена система землеробства була в
індіанців майя в стародавній Америці. Елементи екології відображені в епічних
творах і легендах: в давньоіндійському епосі «Махабхарта» (VI-II ст. до н.е.;
відомості про звички і спосіб життя 50 тварин), в рукописних книгах Китаю і
Вавилона (терміни посіву та збору диких і культурних рослин, способи обробки
землі, види птахів і звірів).
Другий етап. Теофраст (Парацельс, він же Тіртей, 287–372) «Про каміння»,
«Про вогонь», «Про смаки», «Про втому», «Про прикмети погоди», «Характери»,
«Підручник риторики» та ін.) і філософа стали «Дослідження про ботаніку» в 9
книгах. Пліній старший (23-79 років н. е.) «Філософя природи» багато явищ
природи розглядав зі справді екологічних позицій. Стародавні вчені
замислювалися про те, про що замислюємося і ми з вами.
Багатотомний твір Венсені де Бове (XIII століття) «Дзеркало речей»,
«Повчання Володимира Мономаха» (XI), «Про повчання і подібність речей»
домініканського монаха Іоанна Сієнського (XIV)) і мають прикладний характер;
полягають в описі цілющих трав, культивованих рослин і тварин. Але вже в пізнє
середньовіччя стали з'явилися нові віяння в науці — Зачатки екології. Альберт
Великий (Альберт фон Больштедт, 1193–1280 рр.) в працях про рослини надає
великого значення умовам зростання, зокрема світловому фактору - «сонячному
теплу», розглядає причини «зимового сну».
Третій етап. У першій половині XVIII століття Карл Лінней створив
таксономічну систему тварин і рослин, якою ботаніки користуються і понині.
Заслуги цього вченого перед світом настільки великі, що на їх перерахування не
вистачить і цілої лекції. Його вважають реформатором ботаніки. Крім бінарної
номенклатури він розробив термінологію, ввівши в систематику більше 1000
термінів для різних органів рослин та їх частин.
Вже перші систематики: А. Цезальпін (1509–1603), Д. Рей (1623–1705),
Ж. Турнефор (1656–1708), відзначали залежність рослин від умов середовища і
місць зростання. Жорж Леклерк Бюффон (1707–1788) в «Природній історії» (не
проводячи дослідів!) писав про вплив клімату на тваринні організми, Жан Батист
Ламарк (1744–1829) відкрив еволюцію життя. Ламарк був послідовником К.
Ліннея і склав класифікацію тварин («Філософія зоології»), що відображає
походження - еволюцію, тварин, вибравши в якості ознак внутрішню будову
(відділив безхребетних від хребетних) і будову нервової системи (бездушні -
інфузорії і поліпи, які відчувають - все інші безхребетні, і розумні - хребетні).
Відомий англійський хімік Р. Бойль (1627–1691) поставив перший
екологічний експеримент з впливу низького атмосферного тиску на розвиток
тварин, а Ф. Реді експериментально довів, що самозародження складних тварин
неможливе. Антоні ван Левенгук, який винайшов мікроскоп, був першим у
вивченні трофічних ланцюгів і регуляції чисельності організмів.
М. В. Ломоносов розглядав вплив середовища на організм. Він у роботі
«Про шари земні» (1763) писав, що «… даремно багато хто думає, що все, що ми
бачимо, спочатку створено творцем …». За рештками вимерлих тварин
(молюсків і комах) Ломоносов реконструював умови їх існування в минулому і
спростував теорію катастроф Ж. Кюв'є. Таким чином, до кінця XVIII ст., у міру
все більшого накопичення екологічних знань, у натуралістів почав складатися
особливий підхід до вивчення явищ природи, який враховує залежність зміни
організмів від навколишніх умов. Але екологічних ідей як таких ще немає.
Четвертий етап. Період: кінець XVIII — початок XIX століття. Цей етап
пов'язаний з великими ботаніко - географічними дослідженнями, що сприяли
подальшому розвитку екологічного мислення. На початку XIX ст. виділяються в
самостійні галузі екологія рослин і екологія тварин. Вчені цього часу аналізували
закономірності організмів і середовища, взаємовідносини між організмами,
призвичаюваність і пристосованність. Величезну роль у розвитку екологічних
ідей зіграв німецький вчений О. Гумбольдт (1769–1859), що заклав основи
біогеографії. У книзі «Ідеї географії рослин» (1807) він ввів ряд наукових понять,
які використовуються екологами і сьогодні (екобіоморфа рослин, асоціація
видів, формація рослинності та ін.).
З'явилися роботи, в яких автори розуміють місце існування, як сукупність
діючих екологічних факторів. У 1832 р. О. Декандоль обґрунтував необхідність
виділення нової галузі наук «Епірреалогіі». Він писав: "… Рослини не вибирають
умови середовища, вони їх витримують або вмирають. Кожен вид, що живе в
певній місцевості, за певних умов представляє як би фізіологічний досвід,
демонструє нам спосіб впливу теплоти, світла, вологості і настільки різноманітні
модифікації цих факторів … ".
 П'ятий етап. Найважливішою віхою у розвитку екологічних уявлень про
природу став вихід в світ знаменитої книги Ч. Дарвіна (1809–1882) про
походження видів шляхом природного добору, жорсткої конкуренції.
Це велике відкриття в біології стало потужним поштовхом для розвитку
екологічних ідей. У Дарвіна було багато послідовників. Один з них - німецький
зоолог Ернст Геккель (1834–1919). «Я доведу!» - девіз Е. Геккеля. У 8 років він
прочитав Робінзона Крузо, довго марив дикунами, пригодами. Пробивний, який
мріяв і добився світової слави, він домігся відкриття філогенетичного
факультету в Єйському університеті, багато років успішно вивчав радіолярій,
прекрасно малював, але міг робити висновки, не підкріплені фактами і тому
помилкові. Геккелем було придумано багато різних термінів для класифікації
відділів наук; багато років він шукав одноклітинний організм, який дав початок
всьому живому; шукав загальний закон, який би пояснив всі явища. Незабаром
після виходу в світ вчення Ч. Дарвіна - в 1866 р. він запропонував термін для
нової науки - «екологія», який згодом отримав загальне визнання.
Саме 1866 рік слід вважати роком народження екології. В кінці XIX ст.
вона представляла собою науку про адаптацію організмів до кліматичних умов,
але лише через 100 років перетворилася на цілий світогляд - загальну екологію.
У 1895 р. датський вчений Е. Вармінг (1841–1924) ввів термін «екологія» в
ботаніку для позначення самостійної наукової дисципліни - екології рослин.
Таким чином, загальним для періоду наївною екології, що тривав з початку
розвитку цивілізації до 1866 р., є накопичення та опис колосального фактичного
матеріалу і відсутність системного підходу в його аналізі.
Шостий етап. У 1877 р. німецький гідробіолог К. Мебіус (1825–1908) на
основі вивчення в Північному морі розробив учення про біоценози, як
угруповання організмів, які через середовище проживання найтіснішим чином
пов'язані один з одним. Саме його праця «Устриці і устричне господарство»
поклала початок біоценологічним - екосистемним, дослідженням, які надалі
збагатилися методами обліку кількісних співвідношень організмів. Виключно
великі заслуги В.В. Докучаєва (1846–1903), він створив вчення про природні зони
і вчення про ґрунт, як особливе біокосне тіло (систему).
Особливо широко дослідження надорганізменного рівня стали
розвиватися з початку XX століття. Повсюдно стали створюватися різні наукові
товариства та школи: ботаніків, фітоценологів, гідробіологів, зоологів і т. д.,
випускатися журнали.
У 1916 р. - Ф. Клементс показав адаптивність біоценозів і адаптивний їх
зміст.
У 1925 р. - А. Тінеманн ввів поняття «продукція».
У 1927 р. - Ч. Елтон виділив своєрідність біоценотичних процесів, ввів
поняття екологічна ніша, сформулював правило екологічних пірамід.
До 30-их років XX століття були створені різні системи класифікації
рослинності на основі морфологічних, еколого - морфологічних та динамічних
характеристик фітоценозів.
Сьомий етап. Сьомий етап відображає новий підхід до досліджень
природних систем - в його основу покладено вивчення процесів матеріально-
енергетичного обміну, формування загальної екології, як самостійної науки.
Г. Ф. Гаузе на початку 40-х років минулого століття проголосив принцип
конкурентного виключення, вказавши на важливість трофічних зв'язків, як
основного шляху для потоків енергії через природні системи. Слідом за Гаузе, в
1935 р. англійський ботанік А.Дж. Тенслі ввів поняття екосистеми, і цей рік
прийнято вважати роком народження загальної екології як науки, об'єктом якої
є не тільки окремі види і популяції видів, а й екосистеми, в яких біоценози
розглядаються з біотопами, як єдине ціле.
У загальній екології з цього часу чітко виділилися два напрямки -
аутекологія і синекологія. В фітоценології загальне визнання отримала
парадигма дискретності рослинного покриву, що пояснюється прагненням до
класифікаційних робіт.
Майже одночасно з А. Тенслі, В.М. Сукачов в 1942 р., слідуючи Г.Ф.
Морозову, розробив систему понять про лісовий біогеоценоз, як про природну
систему, однорідну за всіма параметрами (рослинним покривом, світом тварин і
мікроорганізмів, поверхневою гірською породою, гідрологічними, ґрунтовими,
мікрокліматичними умовами, за типом взаємодій, обміном речовиною і енергією
між його компонентами і між ними та іншими явищами природи).
Восьмий етап. «Екологізація» науки; становлення екологічних наук, що
враховують діяльність людини, тобто соціальної та політичної спрямованості.
Зростання інтересу до вивчення популяцій (демекологія), динаміки формування
біогеоценозів в зв'язку з антропогенними порушеннями. Велика увага
приділяється стаціонарним дослідженням. Основна методологія - системний
аналіз. Один з головних напрямків - тривалий екологічний моніторинг різних
рівнів (наземний, регіональний, глобальний і др.). Період: з 80-х років XX ст. по
теперішній час. Специфіка - відмова від примату конкурентних взаємовідносин
в ценозі; в фітоценології зміна парадигми дискретності на парадигму
континуальної; розвиток методів і теорії екологічного моніторингу.
В останнє десятиліття відбулося об'єднання ряду тенденцій останніх
періодів. Вченими визнається як континуальність, так і дискретність рослинного
покриву - в природі є і те і це, формується нова парадигма - біологічного
різноманіття.
Наприкінці XX ст. зміст екології став дещо ширшим, її місце в
системі наук значно змінилося. Екологія виникла як суто біологічна наука,
але в наш час вона трансформувалася і стала наукою про структуру та
функцію природи в цілому, наукою про біосферу, наукою, що вивчає місце
людини на нашій планеті, наукою про взаємозв'язки всього живого на
нашій планеті між собою та з довкіллям. Екологія вивчає взаємовідносини
організмів із довкіллям, досліджує структурно-функціональну організацію
надорганізмових систем (популяцій, угруповань, екосистем, біосфери), виявляє
механізми підтримання їх стійкості у просторі й часі.
Видатний американський вчений Ю. Одум одним з перших почав
розглядати екологію не як вузьку біологічну наукову дисципліну, а я к між
дисциплінарну науку, що досліджує багатокомпонентні та багаторівневі
складні системи у природі та суспільстві. Ця якісна зміна в розумінні
екології вимагала озброєння її новими методами та зробила високо
актуальною для вирішення соціальних й економічних проблем людства.
Екологія є теоретичним фундаментом охорони навколишнього
природного середовища, як умови виживання людства і кожної людини це
зараз усвідомлюється людським суспільством. При функціонуванні
промислових підприємств та інших об'єктів господарської діяльності
людини, які є джерелами забруднення природного середовище чи довкілля
людини, доводиться мати справу з охороною природи чи охороною
довкілля. Останні поняття є дещо різними, адже мають різні пріоритети. В
природному середовищі основним пріоритетом є забезпечення природного
біорізноманіття та збереження первинних ландшафтів. В довкіллі людини
- трансформованому середовищі, основним пріоритетом є життя і здоров'я
людини. При цьому слід зазначити, що людина не є самим чутливим
компонентом природи, хоча більшість функцій людини є
консервативними. Це істотно ускладнює охорону довкілля. Якщо ж ці
поняття об'єднати в термін природоохоронна діяльність, стає очевидним
взаємозв'язок природи і людини.
Отже, природоохоронна діяльність - це система заходів, скерованих на
підтримку взаємодії суспільства та природного середовища, що
забезпечують збереження та відновлення природних багатств, раціональне
використання природних ресурсів, попередження безпосереднього або
опосередкованого впливу результатів діяльності суспільства на природу та
здоров'я людини.
На сьогоднішній час спостерігається швидка екологізація різних
галузей діяльності людини, які сприятимуть ефективному використанню
природних ресурсів та збереження якості природного середовища. Як
результат сформувались різноманітні напрямки екологічних досліджень,
які кардинально змінили структуру екології – появились нові актуальні
підрозділи екологічних досліджень: екологічний менеджмент, екологічне
право, екологічна культура, екологічна освіта тощо. Отже екологія як
наука, трансформувалась за В.Ю. Некосом в неоекологію (2002)
«Неоекологія – це комплекс наук, що вивчає розвиток, функціонування та
прогнозування розвитку антропосфери, розробляючи можливості
управління взаємовідносин та зв’язків у системі ” природа – суспільство ”
з метою їх гармонізації та забезпечення екологічної безпеки існування ».