Майстер імпресіоністичної прози, літературний критик

і теоретик англійського модернізму Вірджинія Вулф

використовувала поняття «модерн» для позначення
нового характеру художнього письменства,
розшифровувала це поняття у своїй есеїстиці та ранній
творчості. Оголосила «російський погляд» і російську
літературу органічною складовою світової духовної
спадщини та інтелектуальної діяльності людства.
«Вона як рослина, якій випало зростати на чудово
обробленій галявині — галявині літератури для
обраних, а рослина ця пустила пагони і пробивається
скрізь», — зауважував Е. Форстер.
Справжнє життя, на думку Вулф, «це не серія
симетрично розміщених світильників, а ореол, що сяє,
напівпрозора оболонка, яка оточує нас з моменту
зародження свідомості до її згасання».
Народилася Вірджинія Вулф 25 січня 1882 року в Лондоні у сім’ї
відомого літератора Леслі Стівена — автора «Історії англійської
думки у вісімнадцятому столітті» і популярного «Словника
національних біографій». У будинку Стівенів бували письменники,
науковці, знані у світі митці, тому дитинство і юність
Вірджинії промайнули в атмосфері широких культурних інтересів.
Через хворобу вона отримала домашнє виховання, а її улюбленим
місцем занять була багатюща бібліотека батька. Чимало значило
для неї спілкування з братами Тобі й Андріаном, які навчалися в
Кембриджському університеті, а також із їхніми студентськими
друзями. Важливу роль відіграла у її житті і сестра Ванесса,
яка згодом стала відомою художницею. У 1904 р. діти Леслі
Стівена залишили батьківський дім, переселившись у район
Блумсбері, поблизу Британського музею. Їхній будинок на Гордон-
сквер став центром «групи Блумсбері», що об’єднувала молодих
представників художньої і наукової інтелігенції. З нею були
пов’язані письменники Дж. Літтон-Стреч, Е. Форстер,
мистецтвознавець Р. Фрай, журналіст Л. Вулф — чоловік
Вірджинії, художник К. Белл — чоловік Ванесси. Душею групи була
Вірджинія, яка приваблювала співрозмовників глибокими
судженнями, чарівністю та іронією. Основні ідеї, з приводу яких
тривали бурхливі дискусії, були запозичені з книги
кембриджського професора Д. Мура «Принципи етики». Стосувалися
вони проблеми радості людського спілкування і сприйняття творів
мистецтва. Група заперечувала вікторіанські моральні обмеження
та цінності, підтримувала авангардистський рух.
Перші публікації Вулф з’явились на початку ХХ ст., зокрема
газета «Гардіан» у 1904 р. надрукувала її рецензію. Дещо пізніше
вона стала поетичним рецензентом газети «Таймс літерарі
саплмент», і співпрацювала з цим престижним виданням понад 30
років. Вулф написала сотні рецензій на літературні твори,
оглядів, статей. До кінця Першої світової війни зарекомендувала
себе як цілком сформований теоретик літератури. На неї відчутно
вплинула творчість М. Пруста, російський класичний роман, вона
закликала оновити англійську літературу в есе, опублікованих у
періодиці, а в 1925 р. виданих у збірці «Звичайний читач». У
своїх романах («Кімната Джейкоба», 1922; «Місіс Делловей», 1925;
«До маяка», 1927, та ін.) В. Вулф прагнула відтворити пульс
живої реальності, кардіограму свідомості людини — припливи та
відпливи хвиль життя. Вона часто виступала з лекціями перед
різними аудиторіями, зокрема й перед студентами Кембриджського
університету. Згодом вони були надруковані під заголовком «Своя
кімната» (1929), стали своєрідною біблією фемінізму, «іконою»
руху за жіночі права.
Обґрунтувавши естетичні принципи модернізму у своїх статтях,
Вулф реалізувала їх у художній творчості, зокрема романістиці.
Останні роки життя Вулф припали на початок Другої світової
війни. Багато сил забрали в неї переживання інтенсивних
бомбардувань Лондона: під час одного з нальотів було зруйновано
її дім. Трагічні події погіршили її здоров’я. Розпочалась важка
нервова депресія, яка завершилась самогубством 28 березня 1941
року.
 Письменницька історія Вірджинії Вулф від перших, традиційних за манерою письма, романів
«Велика мандрівка» (1915) і «Ніч і день» (1919) до останнього, модерністського, «Між актами» (1941) —
своєрідний літопис розвитку модернізму з його новаціями й художніми здобутками, прагненням до синтезу
мистецтв і суперечливою діалектикою. Любов до споглядання прекрасного у мистецтві позначилася на
техніці письменниці. Естетизація процесу роздумів, «потоку свідомості» під її пером сягають такого
рівня, що його неможливо назвати потоком, оскільки потік неподільний і безперервний, а внутрішній
світ, індивідуальна свідомість її героїв і героїнь легко розщеплюється на атоми вражень.
Помітною в культурному житті Англії була літературно-критична і видавнича діяльність Вірджинії Вулф.
Створене подружжям Вулф видавництво «Хогард прес» публікувало твори Т. С. Еліота, Кетрін
Менсфілд, самої Вірджінії. Її статті про письменників минулих епох і сучасних авторів визнані
класикою англійської літературної критики (збірки «Рядовий читач», 1925, 1932). Вона писала про Дефо,
Філдінга, захоплювалася Стерном, високо оцінювала майстерність Джейн Остін і Т. Гарді. Неперевершеним
майстром психологічного роману вважала М. Пруста, який, на її думку, проникає в глибини емоційного
життя людини. Різнобарвності романних форм присвячена її робота «Види роману» (1929), де подано
типологію романістів різних епох із притаманними їм особливостями зображення життя й людини.
Письменників вона поділяла на «оповідачів правди» (Дефо, Свіфт, Троллоп, Мопассан), «романтиків»
(Скотт, Стівенсон), «майстрів створення характерів» (Діккенс, Остін, Дж. Еліот), «психологів» (Г.
Джеймс, Достоєвський, Пруст), «сатириків і фантастів» (Стерн), «поетів» (Е. Бронте, Гарді). Корінною
ознакою роману Вулф вважала зображення життя загалом і людини зокрема: «роман є єдиним видом
мистецтва, котрий змушує нас повірити в себе, що він містить повну і правдиву картину життя реальної
людини», «один елемент залишається постійним в усіх романах — людський елемент».