КУРСОВА РОБОТА

Фемінізм та доля жінки у творчості Вірджинії Вулф

 2

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ПОСТАТЬ ВІРДЖИНІЇ ВУЛФ У ЛІТЕРАТУРНІЙ ТЕЧІЇ

МОДЕРНІЗМУ…………………………………………………………………...5
1.1. Модернізм як літературний напрям…………………………………………5
1.2. Феміністична література та її значення……………………………………..9
1.3. Життєвий шлях та творчість Вірджинії Вулф……………………………..13
Висновки до Розділу 1…………………………………………………………...18

РОЗДІЛ 2. ФЕМІНІЗМ ТА ДОЛЯ ЖІНКИ У ТВОРЧОСТІ

ВІРДЖИНІЇ ВУЛФ…………………………………………………………..….19
2.1. Зображення жіноцтва В. Вулф……………………………………………...19
2.1.1. Авторський стиль Вірджинії Вулф………………………………..20
2.1.2. Психологічна проблематика роману “Місис Делловей”...............22
2.2. Головні персонажі роману “На маяк” через призму фемінізму………….26
2.2.1. Сюжет та характеристики роману “На маяк”.................................26
2.2.2. Жіночі персонажі твору у дискурсі фемінізму …………………..31
2.3. Феміністична ідея в есеї “Власний простір”...............................................35
Висновки до Розділу 2…………………………………………………………...40

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ………………………………………………………42
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….44
 3

ВСТУП

Актуальність теми: В кінці XIX століття жінки зіткнулись з питанням, чи

можливо зберегти свою суть, працюючи та змагаючись в суспільстві,
пристосованому для чоловіків, за місце під сонцем. Можна припустити, що
вирішення цієї колізії криється з одного боку в суспільному уявленні про
жіночність, а з іншого — в самосвідомости самих жінок та їх готовности
відстоювати власну думку. Тому неймовірно цікавий досвід письменниць
перших поколінь фемінізму, які творили у переломний момент часу. Вони стали
переломним моментом. Як одна з найбільш явних характеристик жіночої
літературної праці була постановка в центр оповіді героїні-жінки.
У вивченні й аналізі образу жінки у творчості письменників кінця XIX
початку XX століття, що накопичила немало досліджень, залишилися області,
які досі не отримали належного вивчення та освітлення. До їх числа входить
образ жінки у творчості британської письменниці й есеїстки Вірджинії Вулф.
Тонка і прониклива критикиня, яскрава теоретикиня модернізму
Вірджинія Вулф у своїх творах часто підіймає проблеми жіночої й літературної
творчості загалом, відношення жінок до патріархальної культури та суспільного
ладу, специфічність жіночої літературної традиції, значення для жінок
економічної незалежности.
Обрана тема є актуальною, тому що Вірджинія Вулф писала у період
розквіту феміністичного руху, у період Першої світової війни, на зламі сторіч. Її
літературний доробок містить неоціненні зразки не лише з точки зору фемінізму,
а й з точки зору її авторського внеску у розвиток модерністської літератури.
Значний внесок у вивчення творчості та постаті Вірджинії Вулф зробили
такі вчені, як І. В. Успенська, Е. Флейшман, Н. С. Поваляєва, Г. Батюк, Г. Улюра
та ін.
Об’єкт дослідження — творчість Вірджинії Вулф: статті, есеї,
щоденники, романи.
 4

Предмет дослідження — жіночі персонажі та елементи феміністичної

думки у творчості Вірджинії Вулф.
Мета роботи — обґрунтування наявності єдиних соціально-етичних
домінант жіночих образів у творчій діяльності Вірджинії Вульф.
Відповідно до мети визначено основні завдання курсової роботи:
● дослідити літературну течію модернізму та феміністичну літературу як її
відгалуження;
● визначити основні характеристики творчости Вірджинії Вулф;
● окреслити феміністичні риси в особистостях головних героїнь
найвідоміших творів авторки;
● визначити головну ідею есею “Власний простір” та його вплив на
феміністичну літературу.
Матеріал дослідження — романи, есеї, статті та щоденники Вірджинії
Вулф.
Наукова новизна — встановлення ролі психологічного портрета жінки у
феміністичних романах Вірджинії Вулф.
Практичне значення дослідження полягає у використанні поданого
матеріалу на лекційних та практичних заняттях, написанні курсових та
дипломних робіт із зарубіжної літератури.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків
та використаних джерел. Основний обсяг роботи викладено на 42 с. Повний
обсяг дослідження — 47 с.
 5

РОЗДІЛ 1. ПОСТАТЬ ВІРДЖИНІЇ ВУЛФ У ЛІТЕРАТУРНІЙ ТЕЧІЇ

МОДЕРНІЗМУ

З плином часу змінюється усе: світ, культура, предмети обговорення,

соціум та його вимоги. Література, як віддзеркалення внутрішнього світу
людини, є мінливою, як і все мистецтво. Щосторіччя змінюється напрям та
проблеми, які він обговорює. Модернізм плекав іще юне втрачене покоління,
він став останнім кордоном перед зустріччю зі світовими війнами та
тотальною перебудовою суспільства. В епоху модернізму виникло багато
правових рухів, у тому числі й жіночий, що його сьогодні називають
фемінізмом, який створив революцію у побудові світу. Однією із
найвідоміших феміністок-модерністок є Вірджинія Вулф. Її літературний
доробок можна сміливо назвати шедеврами, які підіймають насущні
проблеми як жіноцтва, так і людства в цілому, використовуючи абсолютно
нові форми оповіді. Вона залишила по собі спадок, неоціненний у своїй
користі нащадкам. Саме Вірджинія Вулф була першою жінкою, котра писала
у напрямку модернізму, ставши прикладом для багатьох митців того часу.

1.1. Модернізм як літературний напрям

На “зламі сторіч”, після багатьох революцій та державних переворотів,

виник модернізм, як наслідок зміни у суспільстві — як у способі мислення,
так і у зовнішньому його вираженні. Після епохи реалізму, висвітлення
проблем людства з оточуючим світом, творці заглибились всередину. Замість
шукати відповіді у зовнішньому, вони звернулись до внутрішнього,
перетворюючи мистецтво на релігію у її приземленій подобі.
Модернізм став протестом проти однаковості та обтяжливої реальності.
З різким стрибком розвитку психології та науки на чолі з такими постатями
 6

як З. Фройд, Ч. Дарвін, А. Ейнштейн та Ніцше, люди зацікавились: а що ж

відбувається всередині них? Які процеси можуть пояснити логіку вчинків?
Що домінує — фізичне чи духовне? Новий подих еволюції зміг переконати
соціум в тому, що кожну їх дію можна пояснити зовнішніми чинниками,
часто від них незалежними, і це було захопливо. Зміна перспективи — із
фізичного світу на метафізичний — була ковтком свіжого повітря для усіх,
особливо для митців. І література, у тій мінливій своїй формі, швидко
“перепрофілювалась” на новий, вищий рівень самосвідомости.
Модернізм — складний комплекс літературно-мистецьких тенденцій,
що виникли наприкінці XIX століття як заперечення
ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній дійсності [14, с. 64]. Він
бере свій початок у Франції, у “занепаді” поезії до її огидно-відвертої форми,
без звичного лоску та романтичности. Оскільки саме поезія вважалась у
модерністів вищим знанням, французькі поети, такі як Шарль Бодлер, Артур
Рембо, Поль Верлен та інші, зробили свої творіння доступними для
розуміння простому люду. Тематика екзистенційної кризи, критика влади,
перевага форми над змістом, осягнення позасвідомої сутності буття були
характерними рисами модернізму [6, с. 182].
Напрям має декілька відгалужень. Ранній модернізм, від 50-х років XIX
століття до 1910-х, мав сильний вплив теорій Зігмунда Фройда, і тому
вирізнявся майже психоделічною інноваційністю. У цей період виникли течії
імпресіонізму, символізму та естетизму. До імпресіонізму відносять творчість
Гі де Мопассана, Марселя Пруста, які зображали зорові та чуттєві враження
від подій, протест проти залежності від реального життя, суб’єктивні
уявлення та асоціації про світ, часто фантастичні та ірраціональні.
Найяскравішими зразками на теренах символізму стали французькі поети
Верлен та Рембо, прозаїки Райнер Марія Рільке, Стефан Георге, Еміль
Верхарн та інші. У цих творах панувала ірраціональна суть людської душі,
 7

потаємні та містичні уявлення, невідворотність долі та творчі прозріння [6, c.

183-184].
Значне місце в історії модерністської літератури займає Оскар Вайлд.
Постать настільки ж скандальна, скільки й талановита, його magnum opus
“Портрет Доріана Грея” приніс йому славу та шалену критику. Його
звинувачували у гомосексуальних алюзіях та моральному занепаді, однак не
можна заперечувати його літературний вплив. Вважається, що задум митця
так і залишився нерозкритим, не дивлячись на вивчений повздовж та
впоперек роман, але його можна сміливо вважати надбанням англійського
модернізму та неперевершеним зразком естетизму.
Англійський прозаїк Джеймс Джойс — один із тих, хто приніс
модернізм на британську землю. Його експериментальний роман “Улісс”
якнайкраще відображає жанрові засади того часу. Багаторівневий сюжет,
глибокий символізм та різноманіття використаних літературних прийомів
ставлять автора на вершину тогочасного мистецтва. Джеймс Джойс разом із
Вірджинією Вулф відносяться до ранніх модерністів та вважаються
піонерами у розвитку напряму. Також саме “Улісс” та “До маяка” Вулф —
одні з перших творів, у яких використовуються “потік свідомости” та
“літературний монтаж”.
Термін “потік свідомости” впровадив американський філософ та
психолог С. Джеймс у 1890 році. Він означав плинну свідомість людини, її
аналогічність та відсутність зв’язків між смисловими блоками [16, с. 260].
Письменники сприйняли це як спосіб відображення внутрішнього світу
людини, її думок та переживань. Модерністи використовували “потік
свідомости”, щоб детально показати плин думок, почуття та переживання
своїх героїв. Своєю чергою, монтаж як літературний прийом прийшов із
кінематографу, і виявляється у побудові тексту у вигляді вільного поєднання
самостійних подій на основі тлумачення їх автором. Характерними ознаками
“літературного монтажу” є просторово-часова неузгодженість,
 8

фрагментарність і багатозначність взаємодій у розмежованих сюжетних

частинах [10, c. 345]. У літературі ми можемо бачити це як поєднані уривки
сюжету, такі собі кадри зі сцен, що вимальовують сюжет, наче художник
наносить мазки на полотно, — повільно та скрупульозно, — і ми
спостерігаємо за процесом, щоб лиш наприкінці зрозуміти задум автора.
20-ті та 30-ті роки ХХ століття можна назвати невизначеністю,
переходом із раннього модернізму у пізній. У цей час утворились жанри
експресіонізму, футуризму та кубізму. Тоді як останні два панували в
образотворчому мистецтві, такі письменники як Ф. Кафка, Г. Тракль, Й.
Бехер, А. Франс опановували експресіонізм. Він характеризується осудом
потворності життя, жорстокості світу, війн та кровопролиття, при цьому
пропагуючи позитивні ідеали. В центрі уваги мав перебувати внутрішній світ
людини, і зображатись експресивно, гротескно, часто у фантастичному
ракурсі [6, 184]. У цей час також публікувались поезія Маріанни Мур та
Томаса Елліота, новели Джуни Барнс та Вільяма Фолкнера, твори Дороті
Річардсон та Марселя Пруста.
Пізній модернізм має початок у 40-х роках, після Першої світової війни
та під час Другої світової. Лаври належали Томасу Манну, Базілу Бантінгу,
Чарльзу Олсону та іншим. У роботах спостерігались зачатки мінімалізму та
пост-модернізму. У 50-х народився “театр абсурду” як прошарок модернізму
на театральних теренах, і ніс віру в те, що у людського існування немає сенсу.
Це явище стало результатом спустошеної Другою світовою війною Європи,
та загнало людство у клітку безнадії та болю. “Театр абсурду” стає останнім
породженням модерністської течії, та поступається місцем декадансу,
аполітичному руху в бік науки, літератури та мистецтва.
Отже. модернізм як літературний напрям був актуальний наприкінці
XIX — на початку XX століття. Твори того часу зосереджувались на
внутрішньому світі людини, відкидали затверджену минулими течіями форми
та структуру сюжету та відходили від конструктивізму. На зміну науці як
 9

істині у вищій інстанції прийшла поезія з її вмінням достукатись до

найсокровеннішого. Ефект відвертости та проникливости досягався за
допомогою таких літературних прийомів як “потік свідомости” та монтаж.
Модернізм зародився у Франції та швидко поширився по всій Європі.
Найвизначнішими письменниками англійського модернізму називають Д.
Джойса, В. Вулф, О. Вайлда та інших.

1.2. Феміністична література та її значення

Оскільки модернізм вважається різкою відповіддю на деструктив

суспільства та тогочасної буржуазної влади, виникнення феміністичної
літератури та жіночого правового руху в загальному було лише питанням
часу. У момент, коли соціум “заглибився у себе”, жінки побачили ідеальну
можливість його змінити, так само як і багато жінок у процесі вивчення
власної особистости зрозуміли, що світ мусить бути іншим.
Українська літературна критикиня та феміністка Соломія Павличко
наголошувала: “Фемінізм — це погляд, покликаний розвінчувати ідолів” [12,
с. 246]. Він спрямований на досягнення рівних прав жінок та встановлення
нового порядку, в якому система цінностей не встановлювалась би
чоловіками. [4, с. 664.] У XIX столітті, на межі перетворення феміністичних
ідей у повноцінний правовий рух, життя жінки було складним. Жіноцтво було
невизнаним прошарком суспільства, хоча й існували випадки ведення бізнесу
та утримання господарства без головенства чоловіка. За різних обставин, із
власного бажання чи ні, жінки були здатні розпоряджатись грішми, дбати про
сім’ю та мати власну справу, яка б приносила дохід. Шлюби часто
влаштовувались по розрахунку з ціллю фінансової вигоди, дівчат вирощували
як господинь будинку, які у всьому спираються на чоловіка. Жінки
народжували в середньому по десять дітей, тоді як виживали 5-7, і соціум
абсолютно не зважав на таку серйозну травму у розпал найрізноманітніших
 10

епідемій. Попри романтизацію епохи буржуазії, жінкам все ж доводилось

стикатись із цією самою реальністю, і вона таки була суворою.
Не зважаючи на самостійність жіноцтва у будь-якій справі, у них все ще
не було права голосу. Влада складалась виключно з білих чоловіків, вони
приймали усі рішення, включно із вирішенням долі протилежної статі.
Суфражистки були першими, хто звернув увагу на цю проблему та стали
вимагати виборчого права на рівнях протестів та мітингів. Вони вважаються
праматерями фемінізму, яким ми його знаємо сьогодні, і активістками так
званої першої хвилі фемінізму.
Термін “фемінізм першої хвилі” був введений Мартою Лір у її статті
для New York Times 1968 року. Перша хвиля офіційно почалась у 1848 році на
з’їзді у Сенеці Фолз (США, Нью-Йорк) та закінчилась після Першої світової
війни. На той час рух виступав за освіту, шлюбні закони, права на
інтелектуальну власність для самотніх жінок середнього класу. Жінки
робочого класу до уваги не брались, в чому полягала одна з основних
проблем першої хвилі. І усіх цих цілей феміністки все ж досягли, але не
змогли вибороти для себе виборче право [7, с. 108].
Феміністична література бере свій початок задовго до початку активних
правових рухів. Мотиви самодостатности та незалежности можна помітити
іще у поезії Сапфо, яка жила в Італії ще у VI столітті до н.е., крізь призму
оспівування романтичного кохання між жінками. Її життя оповите легендами
та міфами, та ми не можемо заперечувати важливість поетеси як для
літератури, так і для фемінізму. Вона була однією із перших жінок в історії,
яка мала сміливість жити своєю правдою та творити те мистецтво, до якого
прагнула її душа.
Христина Пізанська вважається першою професійною письменницею
серед європейського жіноцтва. У її алегоричному оповіданні “Книга про Град
Жіночий” 1405 року, вона прийшла до висновку, що жінки нічим не
поступаються чоловікам, і заради об’єднання та припинення дискримінації їм
 11

варто збудувати власне місто в ім’я сестринства [20, c. 113]. Вона була
придворною дамою, що, безперечно, давало їй деякі привілеї, але так вона
мала вплив на королівську родину та користувалась ним для просунення
своїх ідей. Христина овдовіла та забезпечувала своїх дітей до самої смерті, на
тридцятому році життя. Її вклад у феміністичну літературу беззаперечний, та
займає важливе місце в історії.
Вклад Мері Волстонкрафт у фемінізм та літературу складно
недооцінити. Вона визнана однією з основоположниць феміністичної думки,
її публіцистика та новели посідають важливе місце у формуванні руху. У
своїх роботах вона наголошувала на необхідності освіти для жінок, за що
була жорстко критикована. Її спадщиною є трактати, романи та есеї, в яких
наголошувала на рівності жінок та чоловіків та закликала до здорового
глузду. Через глибокі роздуми сучасні літературознавці також нарекли її
першою феміністкою-філософинею. Саме її ідеї сформували мислення
суфражисток, і саме вона стала основоположницею фемінізму в Англії [8, с.
120].
Творчість британської письменниці Джейн Остін можна віднести до
літератури протофеміністичного часу, коли фемінізм іще не був затверджений
як правовий рух, так само як і всіх згаданих вище жінок. Та саме її художні
новели найбільш впізнавані у світі та мали неабиякий вплив як на художню
літературу, так і на таких англійських письменників-модерністів як С. Моем,
Г. К. Честертон, В. Вулф. До Джейн Остін визнання прийшло далеко не
одразу. Її романи значно випередили свій час, зосереджуючись на
повсякденному укладі життя та стані тогочасного суспільства. Авторка
підіймає теми кохання, бачення світу, пошуку моральних орієнтирів та сенсу
життя. Її роботи визнані шедеврами за тонке поєднання англійського гумору,
тонкого психологізму та простоту сюжету [15, c. 304-305].
Фемінізм другої хвилі існував у період 60-80-х років XX століття, і
фокусувався на юридичній частині правового поля. Вперше піднялись теми
 12

сексизму, сексуальности, насилля у шлюбі, репродуктивних прав [7, c. 108]

Публіцистика починає переважати над художньою літературою, оскільки
голоси жінок звучали набагато голосніше, ніж раніше, і не було потреби у
завуальованому символізмі та майстерно вплетеній революції у звичний стан
речей. Найвідомішими зразками літератури того часу є “Друга стать” Симони
де Бовуар, “матері другої хвилі фемінізму”, яка мала великий вплив на
правовий рух жінок. Американка Сильвія Плат, засновниця жанру
“сповідальної поезії”, досліджувала жіночу долю та сім’ю крізь призму
тяжкої форми депресії. Андреа Дворкін, Йоко Оно, Глорія Стайнем, Адрієнн
Річ, Робін Морган та ще сотні жіночих імен мають місце у доробку
феміністичної літератури того часу.
Третя хвиля, із 1990-х по 2010-і, охоплювала гендерну ідентичність,
індивідуалізм та що означає бути феміністкою. Наомі Вульф у своїй роботі
“Міф про красу” переосмислює жіночність та критикує сучасні стандарти
краси, які вимагають неймовірного та неможливого — ідеальності. Тасліма
Насрін ставить під питання релігію та досі поширені в Азії та Африці
травматичні практики, такі як жіноче обрізання, що загрожує не тільки
здоров’ю жінки, а і її життю, принижує гідність та самовартість. Еліс Вокер
відстоює права темношкірих жінок у дискурсі фемінізму [7, c. 109].
Четверта хвиля фемінізму, що бере початок у ранніх 2010-х, також
можна назвати інтерсекційним фемінізмом. Він бере на себе завдання
переглянути помилки минулих років, зосереджується на проблемах
зґвалтування, насилля та боді-шеймінгу із застосуванням сучасних
технологій, бореться за права трансгендерних людей та жінок неєвропеоїдної
раси — так званий кольоровий фемінізм [7, c. 109].
Фемінізм працює на користь людства, та для досягнення його цілей
необхідно змінити знайомий усім патріархальний уклад суспільства. Не всі
готові йти на це, саме тому фемінізм існує досі, та існуватиме ще довгий час.
Головна його мета — достукатись до глибинного, логіки та совісті. Це рух
 13

проти страждання. Тому, між рядками, коли Ви чуєте, як люди говорять, що

це рух за свободу, за справедливість, за рівність — і все це повністю і глибоко
правда — пам'ятайте, що ми намагаємося побороти й страждання. [23, c. 138]

1.3. Життєвий шлях та творчість Вірджинії Вулф

Народилася В. Вулф у 1882 році в сім'ї відомого літературознавця,

філософа та історика Леслі Стівена. Його першою дружиною була дочка В.
Теккерея, після смерті якої Стівен одружився із вдовою відомого адвоката
Джулією Дакворс. Серед чотирьох дітей від цього шлюбу третьою дитиною
була Вірджинія, котра вирізнялася з дитинства підвищеною чутливістю і
слабким здоров'ям. Вона отримала домашню освіту, провівши дитинство і
юність серед книг багатої бібліотеки батька, в атмосфері культурних інтересів
і літературних знайомств [13, с. 320].
У 1904 р. після смерті батька четверо дітей — Тобі, Адріан, Ванесса та
Вірджинія, — мешкали в одному з центральних районів Лондона, Блумзбері.
Тут, у будинку на Ґордон-сквер, неподалік від Британського музею,
розпочався новий період в їхньому житті, пов'язаний з виникненням у 1906
році групи “Блумзбері”, яка об'єднала молодих людей, зацікавлених
мистецтвом. Сюди входили письменники Літтон Стречі та Е.М. Форстер,
мистецтвознавець Роджер Фрай, художник Клайв Белл — майбутній чоловік
Ванесси, журналіст Леонард Вулф — майбутній чоловік Вірджинії, а також
деякі інші випускники та студенти Кембриджа.
Група діяла від 1900-х до 1930-х років, і, що цікаво, учасники
перебували у гомосексуальних або бісексуальних поліморних стосунках. Усі
митці жили в одному будинку та не соромились вступати у романтичні
відносини один з одним: у самої Вірджинії Вулф була інтрижка із
письменницею Вітою Саквіль-Вест, що стало результатом народження одної з
її найвизначніших новел “Орландо”, у якій абсолютно ігнорується гендер як
 14

соціальний конструкт, та описується одностатеве кохання. Дункан Грант був

відкритим геєм та мав стосунки із братом Ванесси Стівен, яка мала романи як
із жінками, так і з чоловіком [24]. Динаміка усього мистецького гуртка була
цікавою: молоді люди були близькі між собою на основі їхньої творчості, яку
вони невпинно обговорювали, і це допомагало їм бути відкритими у своїх
бажаннях, що, своєю чергою, зближало їх ще більше. Такий зв’язок можна
назвати унікальним, оскільки він породив безліч визначних зразків
літератури та образотворчого мистецтва.
У 1912 р. Вірджинія Стівен вийшла заміж за Леонарда Вулфа, добре
відомого у ті роки критика колоніальної політики Британської імперії. У своїй
книзі “Село в джунглях” він описав свою подорож на Цейлон. В будинку
блумзберійців налагодилася творча атмосфера, плідна для кожного з них.
Коло друзів поповнилось: у вітальні Вулф бували поети та прозаїки — Т. С.
Еліот, Д. Г. Лоуренс, Е. Бауен, С. Спендер, Г. Дікінсон.
Приблизно у той же час ментальне здоров’я Вулф значно погіршилось.
Усе життя вона страждала від психологічних зривів, перший із яких стався,
коли їй було тринадцять, і напружена робота над книгами не сприяла
врівноважености. Вірджинія могла переписувати свої твори по декілька разів,
прагнучи до ідеалу. Вона дуже страждала, коли помер її батько, а потім і брат
— супроводжувались ці події важкими зривами, від яких оговтуватись
доводилось місяцями. З 1913 до 1915 року тривав її найдовший зрив, який
повпливав на неї й фізично. Саме тоді подружжя Вулф вирішили заснувати
видавництво [21, c. 579-580].
“Хоґарт-Прес” офіційно з’явився на світ у 1917 році. За ініціативою
Леонарда, більшу частину обов'язків, пов'язаних з його діяльністю,
виконувала особисто Вулф, через її емоційну нестабільність та надмірну
зосередженість на письменстві. Робота у видавництві стала для Вірджинії
своєрідною психотерапією. Друкувались там у першу чергу подружжя Вулф
та їх блумзберійські друзі, а також Хоуп Мірліз (“Париж”), Стівен Спендер та
 15

Джон Ліманн (“Вірші для Іспанії”), Зігмунд Фройд (“У снах”). До створення
обкладинок та ілюстрацій також доклали руку сестра Вірджинії — Ванесса
Белл. Вулфи покинули керівницькі посади у 1946 році, за їх управління
видавництво випустило 572 твори. “Хоґарт-Прес” працює й сьогодні, під
егідою “Рандом-Хауз” [22].
У 1915 р. вийшов друком її перший роман “Подорож назовні”. Вона
працювала над ним сім років. Це був початок її шляху як романістки, на
якому вона відважно заявила про своє прагнення до експерименту, до пошуку
нових доріг у художній прозі. Досить відчутний вплив на Вулф філософії A.
Берґсона та творчості М. Пруста.
У своїй статті Галина Батюк відмічає, що Вулф виступила противницею
письменників старшого покоління — Г. Веллса, Дж. Голсуорсі та Беннетта,
котрих вона у своєму есеї “Пересічний читач” назвала “матеріалістами”,
оскільки їх, на думку Вірджинії, цікавила “не душа, а плоть” і “вони
витрачають свою непересічну майстерність і ретельність, намагаючись
зробити тривіальне і проминуще справжнім і вічним”; вона протиставила їм
“спіритуалістів” — Дж. Джойса, Д. Г. Лоуренса та Т. С. Елісса, котрі
намагалися “наблизитися і зберегти щиріше і точніше те, що цікавить їх і
керує ними”. [1, с. 179].
До “спіритуалістів” Вулф відносила й себе. Українська дослідниця
жіночої літератури Ганна Улюра у своїх працях зазначила: “Вулф грається в
дотепну гру, аби змінити саме уявлення про хід подій і того, хто визначає
точку події. Вона формує історію, як простір нескінченного й неконечного
руху, не можливість, а потенційність. Наявне не є реальним на сто відсотків,
завжди є фрагмент, що може бути втіленим, навіть якщо й ніколи не
втілиться” [19, c. 191]. Вулф цікавить не розвиток подій, а рух свідомості,
емоцій і почуттів. Фіксація їхньої динаміки віртуозна, захоплива у своєму
розмаїтті. Сучасник і шанувальник таланту Вулф письменник Е. М. Форстер
у лекції про Вулф зазначав: “Вона була абсолютною володаркою своєї
 16

складної майстерності”. Вулф уміла писати серйозно і жартівливо, вона

поринала у створювану нею ілюзію, не випускаючи її структури з-під свого
контролю [19, с. 159].
Літературно-критична діяльність Вулф — один із найважливіших
аспектів культурного життя Англії 10-30-х років XX століття; її резонанс
відчутний і сьогодні. Внесок Вулф у формування нового художнього
мислення загальновизнаний. Критична спадщина Вулф позначена
витонченістю особистості, проникливою силою таланту і широтою ерудиції,
які проявились у глибині й оригінальності міркувань про мистецтво
попередників і сучасників (статті про Д. Дефо, Д. Остін, В. Скотта, Ч.
Діккенса, сестер Бронте, Д.Г. Лоуренса, Монтеск'є, М. Пруста тощо)
В. Вулф назвала себе противницею реалізму. В ряді літературних статей
вона відверто висловлюється проти реалізму та реалістів свого часу. "Вулф
звинуватила художників-реалістів у сліпоті стосовно “головного” і
“справжнього” у житті людини та в манері зображати “швидкоплинне” та
“тривіальне”. “Справжнє” в уявленні Вулф — учениці Бергсона і переконаної
ідеалістки — було те, що таїться в глибинах свідомості та підсвідомості
людини, “тривіальним” — суспільні зв'язки й відносини, позаяк вони не
мають "вічної" цінності".
У статті “Сучасна художня проза” Вулф, протиставляючи творчість
Уеллса, Голсуорсі та інших відомих англійських прозаїків-реалістів творчості
"молодих" на чолі з Джойсом, писала: “Всі вони матеріалісти, і тому, що вони
переймаються матеріальним життям людей, а не духовним, вони нас не лише
розчаровують, але й приводять до висновку: що швидше англійська проза
чемно повернеться до них спиною і вирушить вперед — нехай навіть в
пустелю, — тим краще для нашої душі”. Матеріалісти неприйнятні для неї
тому, що “...пишуть про неважливі речі. Вони витрачають велику
майстерність і не менші зусилля на те, щоб передати тривіальне та
швидкоплинне як істинне та вічне” [26, c. 3].
 17

Про ворожість “сучасного” (модерністського) мистецтва творчості

критичних реалістів письменниця говорила з самого початку 20-х років. Вона
закликала митців слова звільнитися від умовностей, яких зазвичай
дотримуються романісти, і створити витвір, що розкриває таємниці душі.
“Давайте, — писала вона, звертаючись до сучасних авторів, — фіксувати
кожен атом в тому порядку, в якому вони виникають в нашій свідомості.
Малюймо візерунки, які залишають у свідомості навіть скороминущі
враження і незначні події, якими б неясними вони не здавались” [19, с. 162].
Слідуючи своїм естетичним принципам, Вулф відмовилася від
характерів у тому розумінні, в якому їх уявляли реалісти. Її книги позбавлені
сюжету, навіть якої-небудь інтриги, що зв'язувала б розповідь. Вони
розпадаються на окремі імпресіоністичні замальовки внутрішніх станів
різних людей, складаються із більш чи менш тривалої передачі потоку їх
свідомості. У своїх щоденниках вона писала: “Я ніколи не буду “відомою”,
“величною”. Я буду продовжувати шукати пригоди, змінюватися, відкривати
свій розум та очі, відмовляючись від штампів і стереотипів. Річ у тому, щоб
звільнити себе: дозволити собі знайти нові виміри, а не стати перепоною на
власному шляху.” [25, c. 201].
У 1941 році, 28 березня після ускладнення психічного стану у зв’язку з
другою світовою війною, Вірджинія Вулф покінчила життя самогубством,
втопившись у річці неподалік власного будинку в Сассексі. Вулфи переїхали
туди після зруйнування лондонського помістя під час бомбардувань. Це була
її остання спроба самогубства після багатьох провальних. [13, c. 324]
Вірджинія Вулф залишила по собі неоціненний спадок своїх робіт, які мають
потужний вплив навіть у XXI столітті. Вона увійшла в історію як смілива,
відверта та сповнена любові до письменства творчиня, революціонерка свого
часу, яка надихнула тисячі жінок заговорити зрозумілою усім мовою —
мовою мистецтва.
 18

Висновки до Розділу 1

Отже, модернізм як напрям виник наприкінці ХІХ століття у відповідь

застарілому ідеалізованому романтизму. Його започаткували у Франції такі
поети як Ш. Бодлер, А. Рембо та ін. Переважали такі теми: критика влади,
екзистенційна криза, осягнення позасвідомої сутности буття.
Модернізм має декілька підтечій: імпресіонізм, символізм, естетизм,
експресіонізм, футуризм та кубізм та ін. Гі де Мопассан та М. Пруст творили
у стилі імпресіонізму, Р. М. Рільке, Е. Верхарн — у стилі символізму. Лаври
експресіонізму належали Ф. Кафці, Г. Траклю, А. Франс та ін. Оскар Вайлд та
Джеймс Джойс є одними з найгучніших імен у модерністській літературі.
“Портрет Доріана Грея” Вайлда став зразком естетизму, тоді як “Улісс”
Джойса є найвпізнаванішим твором з використанням характерних для
модернізму прийомів “потік свідомости” та “літературний монтаж”.
Разом з модернізмом виник феміністичний правовий рух. Він був
спрямований на рівноправ’я між жінками та чоловіками та виступав проти
патріархального устрою суспільства. Фемінізм має чотири “хвилі”, перша
взяла початок у 1848 році, основними цілями якої було отримання виборчого
права та економічної незалежности для жінок. Протофемінізм — назва для
того часу, коли рух іще не був заснований, проте його ідеї активно
досліджувались та розвивались. У літературі протофеміністками були Сапфо
(VI ст. до н. е.), Христина Пізанська (XV ст.), Мері Волстонкрафт та Джейн
Остін. Остання мала значний вплив на літературну традицію тогочасної
Англії та деяких модерністів.
Вірджинія Вулф — одна із найвідоміших літераторів-модерністів. Вона
брала активну участь у розвитку літератури: мала власне видання, писала
романи, оповідання, есеї та статті, у яких досліджувала сутність та долю
жінки як частини соціуму. Переважна більшість її художніх творів написані за
застосуванням “потоку свідомости”.
 19

РОЗДІЛ 2. ФЕМІНІЗМ ТА ДОЛЯ ЖІНКИ У ТВОРЧОСТІ

ВІРДЖИНІЇ ВУЛФ

Експериментальна проза Вірджинії Вулф — частина класичної

спадщини літератури XX століття. Письменниця, що так багато думала про
традиції, сама чимало зробила для створення сучасного психологічного
письма. Вона дала письменникам, які йшли слідом за нею, цілий арсенал
прийомів, а головне — кути бачення, без яких неможливо уявити зображення
психологічного і морального світу людини в європейській прозі XX століття.
Творчість Вірджинії Вулф сприяла розвиткові модерністського роману в
Англії в період між двома світовими війнами. Вулф бачила своє завдання у
зображенні відчуттів, скороминущих вражень і почуттів, витлумачуючи їх як
справжню реальність. Революційність письма та зміна перспектив зробили її
легендою тогочасної прози, а її світогляд комусь може здатись неприйнятним
навіть сьогодні. Чи то це Вулф геніальна письменниця, що жила та творила
поза часом, чи то це суспільство абсолютно не готове до її творів, будь то XX
чи XXI століття.

2.1. Зображення жіноцтва В. Вулф

Як відомо, Вірджинія Вулф писала про жінок та для жінок, проте не з

ціллю нав’язати своє бачення ідеальної домогосподині або натхненного
образу, як це бувало у творах, написаних чоловіками, а з бажанням спонукати
своїх читачок, — та й читачів також, — зазирнути у глибину власного єства,
збагнути природу думок та прийнятих рішень, відкинути шаблони, нав’язані
суспільством, та зрозуміти, чого ж вони насправді хочуть. У її романах жіночі
персонажі сильні та слабкі, незалежні та безхарактерні, духовні та
приземленні. Різні. Такі ж, як і у житті. Вулф ніби взяла за ціль розгорнути
перед читачами різноманіття характерів та особистостей, дати нам якомога
більше уроків: роззирнись навкруги, не суди, люди різні, жінки — не просто
 20

кухарки та породіллі. Усі герої у романах Вулф продумані до наймілкіших

деталей, навіть якщо ці деталі залишаються поза сторінками публікацій. Саме
така старанність та скрупульозність і дарує читачам відчуття приналежності,
занурення у чуже життя, чиїсь думки. Саме тому вони живі: бо під товстим
покривалом вигадки ми бачимо реальних людей, яких ми знаємо. Її проза
особиста та водночас призначена для усіх.

2.1.1. Авторський стиль Вірджинії Вулф

Вірджинія Вулф ввійшла у “велику літературу” завдяки своїм

експериментальним романам двадцятих років. Проте, як відомо, творчий
експеримент не завжди є синонімом літературного успіху. У літературі, як і в
мистецтві взагалі, будь-які експерименти можуть стати для суспільства
виявом несмаку та абсолютної необдарованности у мистецьких напрямах.
Експериментальні твори також мають властивість раптово старіти й не
викликати більше цікавості.
Твори Вулф написані у найкращих традиціях модерністської прози.
Збагачені потоком свідомости, головні героїні постають у світлі вразливости
та зрозумілости кожному читачеві. Авторка ніби каже: подивіться, жінки
нічим не відрізняються від чоловіків, ми такі ж самі людські істоти з
думками, спогадами, конфліктами. Протиставляючи різко фемінну та різко
маскулінну природу, письменниця показує нам, що попри усі протилежності,
жінки та чоловіки — дві сторони однієї монети, без одного не може існувати
іншого. Приберіть жінок — і світ згорить у вогні тоталітаризму, непорозумінь
та нескінченних намаганнях щось комусь довести. Заберіть усіх чоловіків — і
людство кінець-кінцем згине або від ненароджуваности, або від браку іншої
точки зору в багатьох питаннях. Світ тримається на рівновазі між чоловіками
та жінками, і Вірджинія це усвідомлює, однак засуджує спроби чоловіків
стати на верхівці самим, не даючи достатньо місця жіноцтву.
 21

Для Вірджинії Вулф мистецтво — це світ емоцій, багатої уяви,

нескінченних асоціацій, це вміння тонко передавати миттєве враження і біг
часу, нескінченна різноманітність відчуттів. Для Вулф передати реальність
означає зобразити світ почуттів, примусити читача проникнути у настрої
героїв. Об'єктивний світ цікавить її лише тією мірою, в якій він
перетинається у свідомості її героїв. Вулф переконана в неможливості
пізнання внутрішнього світу людини. Він залишається для неї
ірраціональною величиною. Е. М. Форстер влучно визначив характер її
творчості: “вона ні про що, вона сама — ніщо”. “Ніщо” — поняття ефемерне,
бо це може бути як вмебльована кімната, так і порожня залізобетонна коробка
із чотирьох стін, підлоги та стелі. Усе закінчується порожнечею, з порожнечі
починається щось нове. Якщо “ніщо” — це порожнеча, то Вірджинія Вулф —
то все.
В її творчості романи займають особливе місце ще й тому, що в них у
найбільш концентрованій формі поставлені питання, що здавалися
письменниці важливими і які, здається, не втратили своєї злободенності й
сьогодні, — проблеми жіночої долі, осмислені в соціальному і філософському
контексті, пошуки жінкою свого місця в родині, суспільстві, проблеми
шлюбу, виховання дітей, взаємини з чоловіком, вічного єдиноборства і
бажаного, але такого важкого союзу з ним, прагнення самовираження і
перешкоди на цьому шляху.
У своїх художніх творах Вірджинія Вулф створює реальне життя,
списуючи персонажів із людей, яких вона знала. Вона спостерігала за життям
збоку, що робить її долю прекрасною і трагічною водночас. Перебуваючи у
центрі подій, ми ніколи не бачимо повної картини, яка так необхідна для
передання емоцій та почуттів у тексті. Написання романів давалось авторці
важко, крізь піт та сльози, та важко вистраждані твори зазвичай стають
класикою. Бо вони справжні. Саме це й сталося з роботами Вулф, які навіки
звели авторку на вершину модерністської літератури. У її книгах ми бачимо
 22

себе й заглядаємо у голови знайомих нам людей, і це є одним із тих

неоціненних дарів, які ми отримали від Вулф.

2.1.2. Психологічна проблематика роману “Місис Делловей”

Вільна форма внутрішніх монологів у творах Вулф бере початок із

модерністського осмислення психології. Тогочасні автори шукали нові форми
вираження дійсності, завдяки чому прийшли до нової інтерпретації прийомів
психологічного аналізу. Саме зміщення фокусу з зовнішнього на внутрішнє
поклало в їх основу відтворення потоку почуттів героїв, їх переживання та
емоції. Звідси й вільна форма внутрішніх монологів. В кожному творі Вулф
ставить конкретну задачу-експеримент: передати плин часу, зобразити
розвиток почуттів героїв у часі — від дитинства до юності, від юності до
старості; показати, наскільки неподібною є реакція різних людей на одну і ту
ж подію. Вулф прагне крізь призму одного дня показати все життя героїв.
Саме таким є твір “Місис Делловей”, який іще називають алюзією на
“Улісс” Джеймса Джойса. У обох творах події відбувається протягом одного
дня, і за ці 24 години перед очима читача розгортається як теперішнє, так і
минуле героїв. Головна героїня Клариса Делловей, готуючись до світського
прийому у себе вдома, виходить зранку за квітами, звідки її закручує вир
подій. Зустрічі зі старими друзями та випадкові події, свідком яких стає
Клариса, дивовижним образом переплітають між собою долі багатьох людей,
знайомих головній героїні або не дуже. За цю добу ми дізнаємось історію
подружжя Делловей та їх доньки, друга дитинства Клариси Х’ю Бреда та її
колишнього залицяльника Пітера Уолша, Септимуса та Лукриції
Воллент-Сміт, батька та колишньої подруги Саллі Сетон. Когось місис
Делловей зустрічає особисто, когось згадує з гіркувато-солодкою
ностальгією. Між кожним із героїв новели протягнута тонка
 23

ниточка-павутинка спільного минулого, яка утворює неповторний візерунок

життя, такого, яке воно є насправді.
Сюжет розгортається протягом 24 годин та висвітлює життя
домогосподарки із вищого класу. Клариса Делловей готується приймати у
себе в домі гостей, а тому ретельно готується. Роман починається зі слів:
“Місис Делловей сказала, що сама купить квіти”, які показують героїню
самостійною, впевненою жінкою, яка відповідально ставиться до своїх
обов’язків господині. З плином дня ми зустрічаємо нових персонажів та
дізнаємось їх історії, яка так чи інакше ведуть до головної героїні або її
близьких. Повертаючись із квіткової крамниці, Клариса зустрічає свого
колишнього залицяльника Пітера Волша, чию пропозицію руки й серця вона
колись відхилила на користь свого чоловіка. Вони розмовляють про те, чи
щаслива вона, а потім Пітер йде геть після знайомства з її донькою.
Розповідь переходить до ветерана Першої світової війни Септимуса та
його дружини Лукриції. До того, як піти на фронт, Септимус був поетом, та
втратив піднесеність особистости під важкістю побаченого і смерті свого
друга Еванса. Його дружина навряд щаслива з ним, навіть після того, як її
чоловіка повинні забрати у психіатричну лікарню для лікування. Це
подружжя представляє проблему “втраченого покоління” — долі людей, які
зіткнулись лицем до лиця з війною та постраждали від неї.
Тим часом містер Делловей обідав зі своїми знайомими, Х’ю Вітбредом
та Леді Брутон, після чого повернувся додому із букетом квітів для дружини,
плануючи зізнатись їй у коханні після довгих років мовчання. Та місис
Делловей стривожена тим, що її чоловік нічого про неї не знає, попри любов і
довгі роки разом. Вони проводжають доньку Елізабет та її вчительку історії
за покупками. Паралельно із цим Септимус та Лукриція проводять останні
хвилини разом перед тим, як він мусить відправитись у госпіталь. Але
Септимус вистрибує із вікна та розбивається на смерть. Забирати тіло
прибуває Пітер. Після цього він відвідує вечірку Клариси, які відчуває себе
 24

відповідальною за смерть молодого ветерана. Однак, вона проходить процес

прийняття та примирення. Роман закінчується тим, що усі гості розходяться і
Клариса залишається наодинці із Пітером, який відчуває надзвичайне
піднесення в її присутності.
Головна героїня, Клариса Делловей відчуває труднощі у балансуванні
внутрішнього та зовнішнього світу. «Спостерігаючи за таксі, у неї було
відчуття, ніби вона наодинці з морем, далеко-далеко звідси; вона завжди
вважала, що прожити бодай один день — величезна небезпека» [28, c. 38-40].
У оточенні блискучого світу розкоші та багатства, вона почувається
самотньою. Клариса майже ніколи не ділиться тим, що відбувається у неї
всередині, а “...завжди влаштовує вечірки, щоб заповнити тишу” [28, c. 68].
Таким чином головна героїня зберігає образ дбайливої
дружини-домогосподині, яка не має права жалітись на своє життя, бо у неї
все добре: діти одягнені та ситі, чоловік задоволений обідом, дім прибраний,
сусіди ніколи не лихословлять за спиною. Але вона все ще жінка, з власними
думками, переживаннями та помилками. Вірджинія Вулф дозволяє нам це
визнати та прийняти, пройти цей шлях із головною героїнею.
Її відносини з чоловіком здебільшого мовчазні. Річард Делловей —
звичайний роботяга, який любить свою сім’ю, але рідко це показує. Він
достатньо заможний, що дозволяє забезпечувати дружину та доньку усім
необхідним, та займає пасивну позицію у стосунках із ними. Скільки б він не
намагався зізнатись дружині у коханні, у нього не виходить: “...він не міг би
цього сказати навіть під страхом смерті” [28, c. 105]. Річард замкнений у
клітці маскулінних вимог беземоційности та віддалености, тому ледве
розуміє особистости його дружини та дитини. Він віддає перевагу
консервативности замість пристрасті та відкритого спілкування, і не уявляє
життя, вільне від застарілих правил суспільства.
Феміністична ідея твору полягає у стосунках Саллі Сетон та Клариси
Делловей. Саллі “була найкращою подругою [Клариси], завжди поруч з нею,
 25

зовсім інша: приваблива, красива, темноволоса, з сумнівною репутацією в ті

часи великої сміливості. Вона давала їй сигари, які Клариса скурювала у
своїй спальні” [28, с. 76]. Між ними були близькі стосунки, на кордоні між
дружбою та коханням. Перший поцілунок Клариси був з Саллі, вони багато
часу проводили разом, і місис Делловей визнає, що любила її, проте не так, як
могла любити чоловіка. Саллі Сетон була повною протилежністю Кларисі
Делловей: бунтівною, вільною. Тому це шокує місис Делловей, як така
духовна жінка могла вийти заміж та народити п’ятьох синів: “Це була Саллі
Сетон — остання людина в світі, від якої можна було очікувати заміжжя з
багатим чоловіком та життя у великому будинку поблизу Манчестера; дика,
смілива, романтична Саллі!” [28, с. 86] Проте, їй вдається зберегти свою
особистість у вискокму суспільстві, сповненому фальшивого блиску, за що її
засуджують.
Ще одна характерна риса творчости Вулф — порівняння жіночих
персонажів. Тоді як Клариса Делловей пристосовується до суспільства та
змінюється йому на догоду, Саллі Сетон зберігає свій норов та погляди. У
цьому можна побачити думку, що не завжди соціум має вплив на особистість.
Це протиставлення образів “берегині” та “воїтельки”, і як деякі жінки
здаються під тиском інших людей. Втім, хтось справді знаходить своє місце у
сімейному житті та вихованні дітей. Усі люди різні, вони постійно
змінюються, будь то на гірше чи на краще. У творах Вулф є місце для
будь-якої жінки, завдяки чому читачкам легше асоціювати себе з героїнями та
почувати себе комфортно у суспільстві. Вони знають, що їх бачать, і що не
обов’язково слідувати думці усіх інших. Бути собою — цілком достатньо.
Роман ледве має звичну структуру зав’язки, експозиції, кульмінації та
розв’язки. Усе відбувається рівномірно, протягом одного дня. Самогубство
Септимуса Воллент-Сміта можна назвати найвищою точкою історії, яка
впливає на усіх персонажів: Клариса рефлексує на тему смерті, Пітер
задумується над їх спільною історією, Лукриція оплакує свого чоловіка, але
 26

ця подія все ще не вибивається з загального потоку сюжету. Роман

починається раптово, ніби ми стикаємось із місис Делловей на вулиці, мовби
випадкові перехожі, і так само раптово закінчується разом із вечіркою
Клариси. Що було до того, що буде далі — читач ніколи не дізнається. У
цьому полягає майстерність Вулф: попри невпинний плин думок,
послідовність пов’язаних між собою подій, хитросплетіння людських доль,
авторка каже нам тільки те, що хоче сказати, ні більше, ні менше. Вона вдихає
життя у персонажів рівно настільки, щоб оживити їх на один день із їх життя,
після чого вони повертаються до свого непомітного існування поза
сторінками твору.

2.2. Головні персонажі роману “На маяк” через призму фемінізму

“На маяк” — один із найвідоміших творів Вірджинії Вулф, який приніс

їй славу та визнання. Опублікований у 1972 році після її смерті, роман
поповнив скарбницю модерністської літератури, ставши одним із
найяскравіших зразків тогочасної мистецької течії. У творі підіймається тема
зміни поколінь, як материнство посідає важливе місце як у побудові соціуму,
так і в особистому житті жінки на прикладі сімейства Ремзі, в особливості —
місис Ремзі, яка і є головною героїнею твору.

2.2.1. Сюжет та характеристика роману “На маяк”

Роман ділиться на три частини та охоплює тридцять років сімейства

Ремзі. У кожній частині змінюється період та час, звідки починається оповідь.
Перша секція “Вікно” розповідає про один день Ремзі: вони збираються у
подорож на маяк, який знаходиться неподалік їх літнього будинку на островах
Західної Шотландії. Шестирічний Джеймс з нетерпінням чекає пригоди,
проте місис Ремзі хоче відкласти поїздку, мовляв, через погану погоду,
слідуючи бажанню чоловіка. Хлопчика це неймовірно обурює.
 27

Ремзі приймають у себе гостей — поціновувача роботи містера Ремзі

Чарльза Тензлі, поета Августа Кармайкла та молоду художницю Лілі Бріско,
яка починає роботу над портретом місис Ремзі. Жінка підштовхує Лілі до
шлюбу з Вільямом Бенксом, проте та бажає залишатись вільною від
стосунків. Однак, у господині будинку все ж виходить звести Пола Райлі та
Мінту Дойл, двох її знайомих — по обіді Пол робить Мінті пропозицію.
Місис Ремзі втішає свого чоловіка через неприємності з роботою, заспокоює
ображеного сина та позує для свого портрета перед місис Бріско. Ввечері
заручені повертаються з прогулянки із двома дітьми Ремзі на вечерю, під час
якої Чарльз Тензлі стверджує, що жінки не можуть ні писати, ні малювати. Це
обурює Лілі Бріско, містер Ремзі різко реагує на прохання Августа налити
йому ще супу. Втім, до кінця вечері всі знаходять спільну мову та згладжують
кути. Ввечері місис Ремзі роздумує над тим, що цей час уже залишився в
минулому, і це пригнічує її. Вона мовчки складає компанію своєму чоловіку
на веранді, тоді як містер Ремзі сповнений сумнівів — він хоче почути, що
його дружина кохає його. Це зовсім не в характері місис Ремзі, замість цього
вона каже, що вони не зможуть відвідати маяк наступного дня через погану
погоду. Містер Ремзі знає, що вона любить його. Настає ніч.
Частина “Час минає” сповнена горя та болю для сімейства Ремзі та
охоплює ширший проміжок часу: однієї ночі місис Ремзі помирає, старший
син Ендрю гине у Першій світовій війні, а донька Прю — при народженні
дитини. Ремзі не приїжджають до свого літнього будинку протягом десяти
років, саме тоді у них знову гостює Лілі Бріско.
Остання частина “Маяк” знову сповільнює час та ритм оповіді. У ній
містер Ремзі заявляє, що вони з дітьми, Джеймсом та Кем, відвідають маяк.
Він емоційно нестабільний, і шукає підтримки у Лілі Бріско, проте
художниця — повна протилежність його покійній дружині, і не може
задовольнити його потреби. Вона має намір закінчити портрет місис Ремзі,
роботу над яким вона покинула десять років тому, а Джеймс та Кем
 28

вибачаються за батькову жалість до себе. Прибувши на маяк, усі троє нарешті

відчувають сімейний зв’язок, а на іншому березі Лілі дописала свою картину.
Так само як і в інших романах, у “На маяк” Вулф підіймала
найрізноманітніші теми та проблеми, наповнила текст символами та
метаформами. Назви частин твору несуть в собі глибокий сенс та натякають,
про що ж йтиме мова у кожній з них. Досліджуючи мовний код Вірджинії
Вулф Н. Глінка та М. Засенко вивели таку символіку у романі “На маяк”: дім,
час, море, вікно та маяк. [5, c. 135] Вікно — символ двох статей, протилежних
і несхожих. Тоді як місис Ремзі дарує тепло та ласку, містер Ремзі
залишається холодним та індиферентним; лиш дивлячись у вікно він
знаходить внутрішній спокій — тільки місис Ремзі здатна його заспокоїти у
моменти роздраю. Місис Ремзі — це будинок, надійний та мирний, тоді як її
чоловік — зовнішній світ поза його стінами, колючий, непривітний та
дратівливий. Звідси й назва першої частини, яка знайомить нас з головними
героями, дозволяє заглянути у їх життя через вікно.
“На маяк” перевертає прийняті суспільством уявлення про подружжя. У
цьому творі жінка й чоловік хоч і позиціюються у звичних амплуа, —
емоційність та відстороненість відповідно, — проте немов обмінюються
рисами, які й надають їм ці ролі. “Йому було набагато легше говорити, ніж їй.
Він міг знаходити теми для розмови, а вона — ні” [2, c. 87]. Містер Ремзі має
звичку вибухати та бути грубим зі співбесідниками, тоді як його дружина —
єдина, хто може повернути його на землю. У сцені, коли він хоче почути
зізнання в коханні від місис Ремзі, він спочатку сповнений сумнівів, проте
однієї її посмішки вистачило, щоб переконати його без єдиного слова: “І коли
вона подивилася на нього, всміхаючись, бо, хоч і не сказала єдиного слова,
він звичайно знав, що вона його кохає. Він не міг цього заперечувати” [2, 87].
Місис Ремзі виступає островом спокою для її чоловіка, тому він ніби губиться
у світі після її смерті. Лиш в останній частині, під час подорожі на маяк з
 29

дітьми, він встановлює з ними зв’язок, якого ніколи не мав — але мала місис
Ремзі.
“Час минає” — це десятирічний проміжок між двома днями, описаними
у найменших деталях. Між такими вузькими періодами десятиліття здається
нехарактерним та вибивається із загальної картини, та все ще має місце бути.
За цей час починається Перша світова війна, гинуть троє членів родини Ремзі,
виростають діти, народжуються онуки, занепадає будинок. Літнє помістя —
це символ самої місис Ремзі, який простоює десятиліття, без єдиної живої
душі, допоки сім’я знову не збирається разом. Це втілення родинного духу,
стабільності, така собі “рідна гавань”.
Назва третьої частини, “Маяк”, прямо асоціюється зі світлом, яке
майже завжди присутнє у новелах Вулф. У контексті твору воно означає
просвітлення, розуміння, пізнання: містер Ремзі з дітьми прибувають на маяк
десять років по тому, переживши втрату брата, сестри та місис Ремзі. Там у
них знову з’являється відчуття сім’ї, теплоти та об’єднання навколо один
одного. Місис Ремзі була серцем та душею сім’ї, і знадобилось багато років,
щоб її рідні знайшли свою дорогу у житті, без неї. Маяк освітлює їм шлях,
слугує дороговказом.
“На маяк” належить до імпресіоністського роману. За І. Куницькою,
характерними рисами є філософія життя в основі світогляду, акцент на
самоцінності життя загалом, а також кожного людського життя; суб’єктивне
світосприйняття як головне свідчення неповторності кожної особистості;
об’єкт розчиняється в суб’єкті; тонкість і естетизм сприйняття виражається
через техніку імпресіонізму (нюансоване зображення) або «потоку
свідомості» (безпосереднього зображення внутрішніх процесів);
фрагментарність зображення, яка збалансовується єдністю ліричного
світосприйняття; насичення мови поетичними засобами. У своїй статті
дослідниця виводить тезу, що “На маяк” — це історія пізнання людської
неповторности шляхом занурення героїні всередину себе. “День розтягнений
 30

через увагу до дрібних деталей життя, фокус зображення освітлює сам

процес сприйняття навколишньої дійсності, і це надзвичайно суб’єктивний
процес, опосередковане авторське самовираження” [9, c. 147-148].
Роман досліджує дві сюжетні лінії, які йдуть паралельно одна з одною:
шлях самопізнання Лілі Ремзі та місис Ремзі. Це — дві абсолютно різні
жінки, проте обидві намагаються зрозуміти сенс буття та самих себе. Зав’язка
відбувається на початку роману, коли малий Джеймс просить сім’ю відвідати
маяк, проте поїздка не відбувається; водночас, Лілі Бріско чує від чоловіка,
що жінки не вміють та не можуть малювати, що неймовірно її злить.
Кульмінація — це друга частина роману, в якій місис Ремзі та двоє її дітей
помирають, а Лілі Бріско закидає своє мистецтво на довгі десять років.
Розв’язкою слугує фінал, коли вже дорослі діти та містер Ремзі таки
відвідують маяк, а Лілі Бріско закінчує портрет місис Ремзі — останню
роботу, над якою вона працювала.
Теми, які підіймає “На маяк”, це Перша світова війна, стосунки
чоловіка та жінки, жіноче самопізнання, горе та втрата. Прототипом сім’ї
Ремзі та їх друзів було її власне оточення, про що вона не раз згадувала у
своєму щоденнику. Як і в романі, Вірджинія втратила свою мати в дуже
ранньому віці, і вона розкладає свій біль по поличках за допомогою своїх
персонажів. В сюжет вплетено багато символів, неочевидних на початку,
проте вони вказують на майстерність письма авторки. Закінчений портрет
місис Ремзі означає завершення для усіх: Лілі, Джеймса, Кем та містера
Ремзі. Роман починається та закінчується мистецтвом, яке для Вірджинії
життєво важливе, про що вона не раз наголошувала у своїх творах.
Отже, роман “На маяк” є чи не найвидатнішим зразком творчости
Вірджинії Вулф. Саме цей роман дає розуміння всього творчого потенціалу
авторки, як і розуміння модерністської прози. Мовний код Вулф
зосереджений навколо пізнання жіночого єства у загальній картині світу,
головні герої творять власну реальність. Вона не є всезнаючим автором свого
 31

тексту чи всевидючим творцем свого художнього всесвіту. Вона та, хто

сумнівається, коливається у своїх судженнях. Вона, власне, як і читач,
повністю занурюється у свій твір, шукає, домислює. Така сумнівність натури
означає постійну роботу над собою, самокритику, тяжіння до перфекціонізму.
І саме це стимулює письменницю «відшліфовувати» власні твори, працювати
над ними до повної завершеності [5, с. 134].

2.2.2. Жіночі персонажі твору в дискурсі фемінізму

Фемінізм уже давно перестав бути явищем периферійним, зайнявши

центральні позиції у масовій свідомості суспільства. Це ж стосується і
літератури та критики. Одна із перших письменниць-феміністок, В. Вулф
обстоювала фемінізм не в останню чергу тому що за наполяганнями батька,
отримала домашню освіту, тим самим відчувши дискримінацію на собі.
Фемінізм варто розцінювати як визвольний рух, спрямований проти
гніту жінок чоловіками, або проти того, аби чоловіки утверджувалися коштом
жінок, що ставалось безліч разів. Це ні в якому разі не означає, що жінки
можуть прикриватись фемінізмом для власної вигоди — це засуджується
самим активістками руху. Не можна також не помічати глибокої трагічності
фемінізму та тих жахливих втрат, яких зазнає як суспільство, так і жінка на
феміністичному шляху.
Феміністичну напругу у романі Вірджинії Вулф “На маяк” створюють і
підтримують дві сюжетні ідеї. Перша — стосунки між містером і місис Ремзі,
стосунки між чоловіком і жінкою у широкому розумінні.
Містер Ремзі, образ якого письменниця списала в основних рисах зі
свого батька, є уособленням патріархального диктату. Це тип нищівного
інтелектуала, котрий не помічає плинности мистецтва. “Якби Шекспіра
ніколи не було, чи сильно б світ відрізнявся від того, який ми бачимо
сьогодні? Чи залежить прогрес цивілізації від великих людей? Чи доля
 32

звичайної людини краща, ніж за часів фараонів?” [2, c. 34]. Проте, він не
настільки марнославний і нерозумний, аби не відчути власної літературної
поразки в очах вічності. Натомість місис Ремзі, добра й любляча матір восьми
дітей, перемагає не тільки чоловіка (саме цією фразою закінчується перша
частина роману, і в ній приховується легка насмішка над патріархатом), й
саму смерть.
Місис Ремзі щаслива настільки, на скільки може бути щаслива жінка,
яка любить свій дім, свого чоловіка, своїх дітей, не знаючи при цьому, що
шлюб — це щоденний подвиг, постійна боротьба з самим собою, вміння
розуміти, прощати: “Місис Рамзі по-своєму бачила, усвідомлюючи його
надзвичайну тривожність щодо себе, та розуміла, що про нього піклуються, і
так чи інакше хвалила його. Але вона хотіла, щоб це було непотрібно:
можливо, це була її вина, що це було необхідно” [2, с. 75]. Вона розуміла, що
ніщо не вічне, і що щастя не триває довго, тому цінувала кожну хвилину з
дітьми та сім’єю та все ще намагалася знайти своє місце в житті.
Велич місис Ремзі — у самопожертві. Жертовним є не тільки життя
героїні — постійна опіка над ближніми та незнайомцями, але і її смерть: в
ім’я своєї сім’ї та їх самостійного існування у світі без її настанов та уроків.
Як і кожна матір, місис Ремзі покинула своїх дітей, та її дух залишився з ними
назавжди, у літньому будинку та маяку, який їм таки вдалось відвідати роки
потому.
Друга ідея не менш ґрунтовна. Вона втілена у ставленні вільної
художниці Лілі Бріско до її повної протилежности місис Ремзі та пам’яті про
неї. Лілі Бріско не можна назвати радикальною феміністкою. У романі
зазначено, що Перша світова війна притишила її фемінізм. Адже Лілі
однаково співчувала і бідним чоловікам, і бідним жінкам, усвідомлюючи, як
сильно їм дісталося у скрутні часи. Лілі неоднозначно сприймає образ місис
Ремзі. Художниця намагається відігнати від себе тінь небіжчиці: “Ох, ці
мертві! пробурмотіла вона, хтось їх жаліє, хтось ігнорує, а хтось зневажає.
 33

Вони в нашій милості” [2, с. 121], та водночас їй хочеться дива; аби місис
Ремзі повернулася з царства тіней хоча б на деякий час.
Її невгамовне бажання оженити усіх навколо безнадійно застаріло, бо
життя змінилося до тієї межі, коли таким саможертовним жінкам, як місис
Ремзі на землі просто не лишилося місця. Жінка, яка мала дивовижну владу
над людиною, на якій трималася родина і рід, стала непотрібною,
перетворилась на мішень для кпинів. Щось подібне відчуває й Лілі Бріско:
“Чим вона відрізнялася від усіх інших? Який був у ній дух… Вона була
свідома; вона була головною”[2, с. 34]. Та Лілі все одно тужить і викликає
образ місис Ремзі з глибин забуття. Лише місис Ремзі могла б
пригорнути-утішити Лілі, так само як вона робила зі своїм рідними, і тому,
проводячи фінальну лінію на власній картині, вона перетворюється на
останнього свідка й співця жіночої жертовності.
Місис Ремзі можна впевнено віднести до тих людей, які назавжди
змінюють наше життя, перевертають наші уявлення про деякі речі. Немає
того, кого б вона не торкнула собою, кому б не передала часточку себе. Вона,
як істинна жінка, будувала свій дім, свій домашній куток, не обмежуючи його
рамками чоловіка та дітей. Всі, хто її оточував, були разом, вона поєднувала
їх та вказувала шлях, відкривала нові горизонти. Всі її вчинки були
ненав’язливими та прекрасними. Ніхто не почував себе зв'язаним по руках і
ногам, і навіть після того, як життя місис Ремзі обірвалась, по ній залишилась
пам’ять, жива та неушкоджена.
Фемінізму Вірджинії Вулф характерний глибокий психологізм письма,
широкий спектр відчуттів, серед яких трагізм є найсильнішим, та непомітна
іронія, з якою вона оцінює жінок. Соломія Павличко, літературна критикиня
та феміністка, у своєму есеї стверджує: “Суспільство в цілому має
вироблений погляд на жінку. Її призначення — дружина і мати. У цій ролі
вона є об’єктом політичного і культурного культу. …Суспільство в цілому
спроможне поважати, навіть канонізувати видатних жінок, які досягли успіхів
 34

у літературі, мистецтві, спорті, науці, навіть політиці, особливо, якщо вони

належать історії. Однак це не означає, що ця повага поширюється на всіх
жінок як на стать і що суспільство готове визнати існуючу експлуатацію і
нерівність” [17, с. 121].
Ми не можемо приміряти образи того часу на сучасні течії, бо людство
еволюціонувало; ми лиш можемо спостерігати за цим ростом, бачити точки,
які ми перетнули. Місис Ремзі — прийнятний у суспільства образ матері,
робота якої виховувати дітей та тримати на собі будинок; це фемінізм доби
Вулф, коли кожен рух загрожував усьому, що знало тогочасні люди. Лілі
Бріско — вільна художниця, яка відреклась від шлюбу та сімейного життя в
ім’я власних бажань; вона — втілення сучасного фемінізму, сміливого та
часом грубого, який не боїться брати своє. Суть протистояння цих
персонажок у сюжеті — протиставлення реальності та уявного світу
майбутнього, який авторці не довелось застати. Устами чоловіка вона
засуджує Лілі за свободолюбство, проте між рядків запитує: а чи колись
зміниться цей стан речей? Відображаючи власну реальність, Вулф фантазує
на тему того, що станеться з плином часу.
Отже, Лілі Бріско та місис Ремзі можна назвати двома протилежними
образами жінок, які й досі існують у суспільстві. Вони представляють різні
цінності, різні життєві шляхи та різні погляди на деякі речі. Тоді як місис
Ремзі знайшла спокій та стала надійним прихистком для сім’ї та друзів, Лілі
Бріско сповнена бунтарським духом, відчуттям незалежности та краси усього
навколо. Художниця не могла не горювати по місис Ремзі, бо та була стовпом,
на якому тримався і її світ також. Образ матері неймовірно важливий для нас,
так само як і волелюбні жінки, які йдуть наперекір усьому. Нас потрібні усі
типи жінок, які тільки існують, бо тільки так ми зможемо знайти своє місце у
світі. Вірджинія Вулф зобразила прекрасну різницю між двома сторонами
однієї медалі; так само як і чоловіче не може існувати без жіночого, бунтарки
 35

не можуть існувати без приземлено-піднесених берегинь. Одне доповнює

інше, терези врівноважуються, в душі панує гармонія.

2.3. Феміністична ідея в есеї «Власний простір»

«Власний простір» Вірджинії Вулф — есеї, написане на основі двох

лекцій письменниці, прочитаних у жовтні 1928 року. Початковий його варіант
звався “Жінки та розповідна література” і був опублікований 1958 року. У
ньому уже можна було побачити тезу, яка зробила “Власний простір”
іконічним: “...в майбутньому жінки писатимуть менше романів, але кращих;
вони писатимуть також ліричні, критичні та історичні книги. Але ми
зазираємо в надто віддалене майбутнє, в ту золоту, казкову епоху, коли жінки
матимуть те, в чому їм так довго відмовляли — вільний час, вільні гроші і
власну кімнату” [3].
За І. Турчанською, феміністична ідея у «Власному просторі» В. Вулф
реалізується через такі тематичні складові, як фази розвитку жіночої
літературної традиції, матеріальні детермінанти жіночого письменства,
особливості жіночої свідомості, життєвого, а відтак і літературного досвіду
[18, с. 56]. Узагальненим образом жінки є письменниця, яка відчуває
труднощі свого ремесла через його переважно патріархальну культуру. У
дослідженні місця жінки у мистецтві та літературі конкретно, Вулф доходить
висновку, що “жінка та художня література — питання все ще невирішене”
[27, c. 6]. Авторка розуміла, що зміни не приходять швидко, тому залишила у
спадок нащадкам свої думки та ідеї, з надією, що вони знайдуть
застосування.
Саме несприйняття суспільством мисткинь змусило жіноцтво ховатись
за чоловічими псевдонімами або повною анонімністю. У есеї письменниця
згадує такі імена, як Керер Белл, Джорж Еліот, Жорж Санд та виносить на
загальний огляд факт трагічності як їх творів, так і життєвої історії. З одного
 36

боку їх спрага до ремесла було настільки сильним, що вони прийняли

правила так званої “гри”, де ховались лише жінки. З іншого — це знайшло
відбиток у тому, що вони писали. “Це вдалось зробити лише Джейн Остін та
Емілі Бронте. …Вони писали так, як пишуть жінки, а не чоловіки” [27, c. 58].
Сестри Бронте були одними з тих небагатьох жінок, які писали під власним
ім’ям, не боячись критики та суспільної зневаги, тоді як Джейн Остін мала
профеміністські погляди — в епоху, коли фемінізму як правового руху ще
навіть не існувало. Емілі Бронте та Остін є двома стовпами, на яких
тримається жіноча література усіх часів. Саме вони прокладали дорогу Вулф
та її наступницям, і на їх плечах стоїть мистецтво слова, де панують
рівноправ'я та взаємоповага.
Образ митця для творів Вірджинії Вулф не новий, він присутній майже
у кожному — від дебютного “Подорож назовні” (1915) до останнього “Між
актами” (1941). Н. Любарець дослідила тему мистецтва у творах Вулф:
“Авторку цікавить творчий процес, який вона передає як досить складний,
болісний і тривалий. Період "виношування" задуму часто єдиного твору,
складність його сприйняття оточенням зазвичай обумовлюється
експериментальною природою художнього твору та/або неприйняттям ролі
жінки як мисткині в патріархальному суспільстві. В цілому, естетика її
персонажів-митців близька самій письменниці-модерністці з її любов'ю до
експерименту і пошуку нових форм у літературі” [11, с. 66-67]. Часто митцем
була жінка, що було віддзеркаленням праці самої авторки. Вона наділяла
своїх персонажів власним досвідом, розширювала його та доносила читачеві.
Саме чесність робить її твори такими зрозумілими та водночас далекими від
реальности.
Вона досліджувала питання жіночої творчості скрупульозно та
детально, занурюючись у минуле літератури. Вулф аналізувала своїх
попередників, критикувала їх та вчилась у них. Межі її дослідів лежать між
XVI-XIX століттям — епоха, коли жіноцтво почало виходити з тіні чоловіків
 37

та творити щось своє. Невпевнено, роблячи на цьому шляху помилки, проте

рухаючись уперед. Їй довелось визнати, що у її епоху майже нічого не
змінилось: усе ще вважалось, що жінкам місце на кухні. Вона вважає, що уся
справа у «чоловічому комплексі, котрий так сильно вплинув на жіночий рух, з
тим глибинним пристрасним бажанням не стільки принизити її, скільки
винищитися самому, яке повсюдно примушує його ставати їй на перешкоді не
тільки на шляху до мистецтва, а й до політики, навіть коли ризик для нього
виявляється мізерним, а претендентка скромною та відданою» [27, с. 52-53].
Керовані страхом бути опущеними з п'єдесталу, чоловіки вказують
жінкам на місце у своїх ногах, бо знають, що вони можуть бути рівні їм.
Патріархальне суспільство вибудовувалось століттями, і стільки ж часу
знадобиться, щоб його знищити. Воно пустило коріння настільки глибоко, що
деякі речі здаються нам природними. Лише найвідчайдушніші та
найшаленіші з людей — найчастіше жінок — ставали на захист власної
особистости, відстоювали право робити те, що вони вважають за потрібне,
при тому не питаючи дозволу у батька, брата, чоловіка або сина. “Власний
простір” порушує проблемі неможливості жінки бути рівною будь-якому
чоловікові, навіть якщо він буде найгіршим з усіх. Хороша письменниця не
матиме місця у кімнаті навіть з бездарними письменниками. Саме тому їй
потрібна власна. Лиш на одинці з собою, без потреби відповідати чужим
стандартам, жінка справді може зрозуміти хто вона, дослідити суть власної
творчості. Це трагічно та водночас прекрасно.
«Літературні вправи жінки на початку дев’ятнадцятого сторіччя
полягали в спостереженні характерів, в аналізів емоцій. Її чуття було
виховано протягом сторіч під впливом спільної вітальні. На ній
викарбувалися почуття людей. Особисті взаємини були завжди перед очима»
[27, с. 63]. Саме тому улюбленим жіночим жанром був роман з декількох
причин: по-перше, жінки звикли жити у світі емоцій, а не науки, бо саме там
їм належало бути з дитинства до самої смерті, по-друге, поезія і драма
 38

вимагають зосередженості, спокою і наявності власного простору, яких

жінкам завжди бракувало. Не дивлячись на осуд праці з ціллю фінансової
вигоди, жінки усе ще мали повну зайнятість удома. Тримати будинок в
чистоті, доглядати дітей, готувати їжу, догоджати чоловікові, бути
повноцінною частиною суспільства — це все займало купу часу. На щось
високе та духовне не залишалось часу, тоді як зрозумілий на підсвідомому
рівні роман можна було легко “прожувати та проковтнути”.
Жінку в літературі, як і літературу в жінці Вулф ставить в залежність
від зовнішнього світу, а також власного простору. есеї починається зі слів:
«Жінка мусить мати гроші й власну кімнату, якщо вона хоче щось написати»
[27, с. 3], і протягом всього твору авторка шукає і знаходить аргументи для
підтвердження цієї тези, і, зрештою, наприкінці твору ще раз подає цю думку
у вигляді істинного твердження: «Інтелектуальна свобода залежить від
матеріальних умов. Поезія залежить від інтелектуальної свободи. А жінки
були бідними не лише протягом двох сотень років, а від початку часів. У
жінок було менше інтелектуальної свободи, ніж у синів афінських рабів. Тож
у жінок шансів займатися поезією було ще менше, ніж у вуличного собаки
[27, c. 58].
“Було б трагічно, якби жінки писали, як чоловіки, чи жили як чоловіки,
чи виглядали як чоловіки; бо якщо двох статей не вистачає, враховуючи
різноманітність світу, як нам жити лише з однією?” [27, c. 68]. Цим Вірджинія
Вулф знову доводить важливість різноманіття та присутності жінок у всіх
сферах життя. Свою творчість вона присвятила встановленню та
дослідженню гармонії між чоловіками та жінками, двома сторонами одного й
того ж. Вулф приходить до несподіваного висновку про природу людської
свідомості: «В кожному з нас живуть дві сили — чоловіча й жіноча. І в
чоловічому мозку чоловік переважає жінку, а в жіночому — жінка переважає
чоловіка. Нормальний і зручний стан буття досягається, коли вони
гармонійно живуть разом у духовному співробітництві… саме коли
 39

відбувається це злиття, свідомість запліднюється й використовує всі свої

здібності. Можливо, суцільно чоловіча відомість не може творити, так само
як і суцільно жіноча» [27, c. 76].
Транслюючи цю думку в царину літературної творчості, Вірджинія
відзначає в чоловічому письмі брак енергії навіювання, що є рисою саме
жіночого письма. Для того, щоб твір мистецтва був довершеним, у свідомості
митця, на думку авторки, повинна відбутися певна «співпраця між чоловіком
і жінкою». Звідси, чи можемо ми назвати твори із явним відтінком шовінізму,
які написані чоловіками, повноцінними? Чи зречення усього чоловічого
деякими жінками не зневажає їх творчість та не ставить на один рівень із
тими, хто століттями намагався знищити дух вільного жіноцтва? Лише
прийнявши ідею взаємозалежности та гармонії, мистецтво зможе досягти
своєї цілі — торкнутись людських душ та знайти відгук у світі. Жіночу злість
на чоловіків можна виправдати, однак приниження їх чоловіками — аж ніяк.
Існує поняття “чоловічого” та “жіночого” погляду (male gaze та female
gaze відповідно). Вони висвітлюють твори мистецтва крізь призму погляду
чоловіків або жінок. Саме “чоловічий погляд” гіперсексуалізує людське тіло
та встановлює нереалістичні канони суспільства. “Чоловічий погляд” показує
жінок — у літературі та кінематографі — як придаток до чоловіків. Жіночі
супергероїні не мають такої ж сили, як і чоловічі; мисткині ніколи не
отримують заслуженого визнання якщо не орієнтуються на чоловічу
авдиторію, що найчастіше означає зраджувати власну цілісність та
особистість; жінка ніколи не має такої ж ваги у суспільстві, як чоловік, бо її
цінність полягає у кількості народжених дітей та задоволености чоловіка
сімейним життям. Вірджинія Вулф пише: “Жінки весь цей час служили
магічним дзеркалом, що відображає фігуру чоловіка вдвічі більшу за її
натуральну величину” [27, c. 29]. Часто для чоловіків жінки лиш спосіб
возвеличення себе. І поки вони не приймуть той факт, що будь-яка жінка
рівна їм по праву та таланту, жіноцтво завжди буде на півкроку позаду.
 40

“Власний простір” — потік свідомости авторки, з точно підібраними

словами та метафорами, зрозумілі кожному читачеві. Вулф рефлексує на тему
свого життя, життя інших жінок у “чоловічому світі”, визнає власні привілеї у
вигляді фінансової забезпечености та походження з творчої сім’ї. Вона
здійснила дуже довгий процес розширення та шліфування початкових версій
цього есеї, і результатом став зразок феміністичної публіцистичної
літератури, який зайняв одне з найвищих місць у дискурсі цього правового
руху.

Висновки до Розділу 2

Твори Вірджинії Вулф комбінують у собі модернізм та зразки

феміністичної літератури того часу. Перший її роман був опублікований у
1915 році, останній — 1941. В її творчости домінують теми
самоусвідомлення, відносин двох статей, сестринства, Першої світової війни,
мистецтва. Її есеї висвітлюють тему нерівности в суспільстві та проблем
тогочасного жіноцтва на літературних теренах. Вірджинія Вулф використовує
літературний прийом “потік свідомости”, щоб описати почуття та емоції
своїх героїв, її романам притаманні усі характерні риси модернізму: зміщення
фокусу з зовнішнього на внутрішнє, криза особистости. Також присутня
феміністична ідея рівности та включення жінок у сферу мистецтва, де
переважали чоловіки.
Романи “Місис Делловей” та “На маяк” називають піком творчости
Вулф. Обидва твори досліджують місце жінки у суспільстві та їх взаємодію
одна з одною. Сюжет “Місис Делловей” відбувається за один день та
зосереджується на Кларисі Делловей — світській пані, яка влаштовує вечірку.
Вона обдумує смерть, кохання, сім’ю, суспільство, війну. Її антиподом є
романтична та вільна духом Саллі Сетон, стара подруга Клариси: тоді як
місис Делловей люблять усі її знайомі, Саллі Сатон засуджують за її
вільнолюбство, хоч вона й одружена та має дітей. Роман “На маяк” схожий за
 41

структурою та тематикою, з декількома відмінностями. Твір ділиться на три

частини: перша та остання описують всього один день з життя сімейства
Ремзі, тоді як друга — десять років. Сюжет зосереджується на історіях місис
Ремзі, зразкової сім’янинки, та бунтівної художниці Лілі Бріско. Перша
відчуває труднощі зі своїм положенням у родині, друга бореться за право
зватись мисткинею. Вірджинія Вулф знову протиставляє двох різних жінок та
досліджує, як вони впливають на життя одна одної.
Есе “Власний простір” — роздуми авторки на місце жінки у літературі.
Оповідь ведеться від узагальненого образу жінки у мистецтві та підіймає
питання чоловічого домінування у всіх сферах творчости. Вірджинія Вулф
доходить висновку, що задля успіху жінки повинні бути незалежними на
будь-якому рівні. Вона стверджує, що мистецтво буде повноцінним лише тоді,
коли чоловіки та жінки віднайдуть гармонію сутностей у собі та один з
одним.
 42

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

У ході дослідження можна зробити такі висновки:

Модернізм мав великий вплив як на літературу, так і на суспільство. Як
мистецький напрям, модернізм зародився у Франції серед поетів, і швидко
поширився Європою. Такі митці як Д. Джойс, Ф. Кафка, Ш. Бодлер, О. Вайлд
та ін. стали найвідомішими іменами модернізму. Люди отримали нову
перспективу як на життя, так і на самих себе, і у зв’язку з цим фемінізм став
закономірною зміною суспільства. Тоді як модерністи досліджували сутність
людини, феміністична література шукала сутність жінки та її місце у світі. М.
Волстонкрафт вважають матір’ю фемінізму в Англії, адже саме вона однією з
перших почала говорити про нього як про правовий рух. Д. Остін мала
великий вплив на творців епохи модернізму, у її творчості можна було
побачити зачатки феміністичних ідей та принципів. Сама Вірджинія Вулф
надихалась її романами, що можна побачити у її літературному доробку.
Вірджинія Вулф — письменниця, що працювала в 1910-х та 1930-х
роках, її головні романи: “Місис Деловей” (1925), “До маяка” (1927),
“Орландо” (1928) і “Хвилі” (1931) Вона зіграла важливу роль у формуванні
модерністської літератури та письменства в загальному. Вулф була
впливовою критикинею та есеїсткою у ХІХ столітті, а також не приховувала
своєї феміністичної позиції.
Основними характеристиками її творчості були плинність подій,
питання гендеру та статі, взаємостосунки між людьми та самопізнання як
центр оповіді, слідування канонам модернізму та зображення подій у “потоці
свідомости”, протиставлення різних персонажів один одному для вивчення їх
динаміки та відносин. Мова її творів доволі складна, наповнена метафорами,
епітетами та порівняннями. Вулф зачіпає гострі теми війни та втрати, сім’ї та
місця людини у світі, а також фемінізму у площині положення жінки в
суспільстві. Саме “Місис Делловей” та “На маяк” найкраще зображають цю
 43

проблематику. У кожному з творів фігурують дві жінки з різними

характерами та цінностями, проте які мають великий вплив одна на одну. у
“Місис Делловей” головна героїня задумується над її дружбою з Саллі Сетон,
які коливались на кордоні з романтичним коханням, що перегукується з
головними героїнями “На маяк”, котрі дивляться на світ під різними кутами.
Місис Ремзі та Лілі Бріско можна вважати втіленням різниці поколінь та
важливості навчання один в одного, взаємоповаги та гармонії. Разом з тим
місис Делловей та Саллі Сетон виступають візуалізацією того, як жінки
існують у суспільстві, як вони поводяться та на які жертви йдуть заради
загального прийняття.
Есей “Власний простір” написаний на основі раніших статей Вірджинії
Вулф та лекцій, які вона давала в одному з університетів Англії. Це роздуми
авторки на тему нерівности у мистецтві, і як жінка може досягти успіху.
Авторка посилається на минуле та намагається передбачити майбутнє, що
веде лиш до одного висновку — ця проблема так і залишилась невирішеною.
На сьогодні жінка у мистецтві стоїть поруч з чоловіком, проте досі не усі
сфери готові прийняти їх на роботу. Це робить есей актуальним навіть у XXI
столітті. “Власний простір” мав серйозний вплив на розвиток феміністичної
публіцистики та дав поштовх до публікації багатьом активісткам та
активістам цього правового руху.
Творчість Вулф загалом доволі актуальна у сьогоденні. Фемінізм досі
розвивається та знаходить нові напрямки та проблеми для вирішення, тож
навіть якщо епоха модернізму скінчилась, її феміністична складова живе досі.
Вивчення творів Вірджинії не лише підвищить знання у галузях історії та
світової літератури, а й запропонує альтернативний погляд на деякі речі.
Таким чином можна сказати, що в ході написання даної курсової роботи
усі завдання, поставленні на початку дослідження, були виконані.
 44

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Батюк Г. О. Теоретико-літературні та естетичні засади

модерністського дискурсу у світлі Вірджинії Вулф. Питання
літературознавства: Науковий збірник. 2007. № 74. URL:
https://bit.ly/3a2ua3d (дата звернення: 08.05.2022)
2. Вулф, Вірджинія. До маяка / пер. з англ. Ю. Герус. Київ, 2017,
239 с.
3. Вулф, Вірджинія. Жінки та розповідна література. Ї:
Незалежний культурологічний часопис. 2000. № 17. URL:
https://bit.ly/3GpDXfQ (дата звернення: 07.05.2022)
4. Гомілко О. Фемінізм. Філософський енциклопедичний словник /
за. ред. В. І. Шинкарук та ін. Київ : Інститут філософії імені Григорія
Сковороди НАН України : Абрис, 2002. С. 664–665. URL:
https://bit.ly/38N7ofL (дата звернення: 03.05.2022)
5. Глінка Н., Засенко М. Мовний код автора в текстах Вірджинії
Вулф. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету.
Сер.: Філологія. 2017 № 29 том 1, С. 133–136 URL: https://bit.ly/3MTtig3
(дата звернення: 07.05.2022)
6. Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури XIX – початку
XX століття: навч. посібник. [для студ. вищ. навч. закл.] Київ : Центр
учбової літератури, 2007. 400 с. URL: https://bit.ly/3MVd322 (дата
звернення: 03.05.2022)
7. Зборовська H. В. Феміністичні роздуми: на карнавалі мертвих
поцілунків. Львів : Літопис, 1999. 336 с.
8. Колодій М. Волстонкрафт, Мері. Політична енциклопедія /
ред.: Ю. Левенець, Ю. Шаповал та ін. Київ : Парламентське
видавництво, 2011. С. 120. URL: https://bit.ly/3MTucJt (дата звернення:
07.05.2022)
 45

9. Куницька, І. В. Жанрова своєрідність імпресіоністського

роману (В. Вулф “На маяк”). Вісник Харківського національного
університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Філологія. 2017 № 76. С.
145–148. URL: https://bit.ly/3NItD5l (дата звернення: 04.05.2022)

10. Лихоманова Н. Монтаж. Лексикон загального та

порівняльного літературознавства / за ред. А. Волкова. Чернігів. 2001.
С. 346. URL: https://bit.ly/3lPcQBz (дата звернення: 03.05.2022)
11. Любарець, Н. О. Митець і мистецтво в художній прозі
Вірджинії Вулф. Літературознавчі студії, 2017. № 1. С. 60–68. URL:
https://bit.ly/3NX3Czp (дата звернення: 11.05.2022)

12. Марценюк Т. Інша оптика: Ґендерні виклики сучасності /

упоряд. Віра Агеєва. Київ, 2019. 256 с.
13. Михальська М. Вулф, Вірджинія. Зарубіжні письменники.
Енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б.
Щавурського. Тернопіль, 2005. Т. 1 : А — К. С. 302–324. URL:
https://bit.ly/3wTzX2X (дата звернення: 03.05.2022)
14. Модернізм. Літературознавча енциклопедія : у 2 т. /
авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. Київ, 2007. Т. 2 : М — Я. С. 64-67. URL:
https://bit.ly/3yZFh7G (дата звернення: 04.05.2022)
15. Остін, Джейн. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний
довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. Тернопіль,
2006. Т. 2 : Л — Я. 864 с. URL: https://bit.ly/3wTzX2X (дата звернення:
07.05.2022)
16. Попов Ю. Потік свідомості. Лексикон загального та
порівняльного літературознавства / за ред. А. Волкова. Чернігів : 2001.
С. 435—436. URL: https://bit.ly/3lPcQBz (дата звернення: 06.05.2022)
17. Павличко С. Жіночі права — людські права. Українська
перспектива. Фемінізм. Київ, 2002. С. 117–120. URL:
https://bit.ly/3GogziQ (дата звернення: 05.05.2022)
 46

18. Турчанська О. Художні особливості втілення феміністичної

ідеї в есе Вірджинії Вулф "Власний простір" та гуморесці Ольги
Кобилянської. Султанівські читання. 2017. № 6. С. 53–63. URL:
https://bit.ly/3NCaYIj (дата звернення: 10.05.2022)
19. Улюра, Г. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві.
Київ : ArtHuss, 2020. 464 с.
20. Рогач С. Кристина Пизанская: первая женщина,
вооружившаяся пером ради защиты своего пола. Женщины в политике:
новые подходы к политическому. феминистский образовательный
альманах. / ред. А. Ю. Першай и Е. М. Иванова. Прага, 2013. № 3. С.
107–113. URL: https://bit.ly/3NHF3Ga (дата звернення: 06.05.2022)
21. Boynton, Victoria; Malin, Jo. Encyclopedia of Women's
Autobiography: Volume 2 K-Z. Greenwood Press, 2005. URL:
https://bit.ly/3MUrjYJ (дата звернення: 08.05.2022)
22. Dunkan Heyes. The Hogarth Press. British Library : web-site.
URL: https://bit.ly/3asPSOj (дата звернення: 05.05.2022)
23. Dworkin, Andrea. Feminism: An Agenda. Letters From a War
Zone. New York, 1993. Р. 133–152. URL: https://bit.ly/3lR7jKO (дата
звернення: 12.05.2022)
24. The Bloomsbury Group: Artists, Writers & Thinkers. Archived 25
November 2010 at the Wayback Machine. URL: https://bit.ly/3wTe6Ke
(дата звернення: 05.05.2022)
25. Woolf, Virginia. A Writer's Diary. London, 1915. 390 p. URL:
https://bit.ly/3z1pxRy (дата звернення: 13.02.2022)
26. Woolf, Virginia. Modern Fiction. 9 p. URL: https://bit.ly/3PJO4R3
(дата звернення: 24.03.2022)
27. Woolf, Virginia. A room of one's own. 96 p. URL:
https://bit.ly/3NCSNlJ (дата звернення: 17.02.2022)
 47

28. Woolf, Virginia. Mrs Dalloway. New York : Warbler Classics,

2020. 203 p.