Найвідоміші українські

автори
Горбов Дмитро
Тарас Григоревич Шевченко
25 лютого 9 березня 1814, у місті Моринці, Київська губернія, Російська імперія зараз це
Черкаська область, Україна — 26 лютого 10 березня 1861, Санкт-Петербург, Російська
імперія. 19 лютого 1861 лютого настав кінець кріпацтва, тобто те за, що він боровся все
життя настало і через декілька місяців загинув від хвороби серця та печінки, яку отримав у
каторзі. Протягом життя написав 241 творів. У 1828 потрапляє до прислуги Енгельгардта
де показує свої художні здібності, і той відправляє його на навчання. Переїхавши 1831
року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка і віддав його в науку на
4 роки до живописця Василя Ширяєва. Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський
викупили молодого поета з кріпацтва. Першу збірку своїх поетичних творів видав 1840 під
назвою «Кобзар». У 1844 р. написав «Сон». Заарештували 5 квітня 1847, відправили до
Петербурга й ув’язнили в казематі. 2 серпня 1857 – поета було звільнено з заслання. 10
березня 1861 року Шевченко помер в Петербурзі. Його ховають спочатку на Смоленському
кладовищі, але, згідно з «Заповітом», 10 травня того ж року його прах перезахований в
Україні над Дніпром на Чернечій горі (м. Канів).
Мені однаково, чи буду Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись. —

Я жить в Україні, чи ні.
Мені однаково, чи буде
Чи хто згадає, чи забуде Той син молитися, чи ні…

Мене в снігу на чужині — Та не однаково мені,

Однаковісінько мені. Як Україну злії люди

В неволі виріс між чужими, Присплять, лукаві, і в огні

І, неоплаканий своїми, Її, окраденую, збудять…

В неволі, плачучи, умру, Ох, не однаково мені.

І все з собою заберу —

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

I не пом'яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись.

Леся Українка
Леся Українка (справжнє ім'я — Лари́ са Петрівна Косач, у шлюбі Косач-Квітка; 13 (25) лютого
1871, Новоград-Волинський, Волинська губернія, Російська імперія — 19 липня (1 серпня) 1913.
1881 рік став початком захворювання на туберкульоз. Тяжко хвора Леся вивчає класичні мови
(грецьку і латинську). Восени 1883 року Лесі зроблено операцію на лівій руці, видалили кістки,
уражені туберкульозом. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо»,
«Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря» . Саме цього року з’явився псевдонім
«Леся Українка». 1894 рік — навчання в художній школі М. І. Мурашка в Києві. У травні поетеса
вирушає за кордон до дядька М. Драгоманова. Вимушені потребою лікування подорожі до
Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму
збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. 1902 рік поетеса провела
на лікуванні в Сан-Ремо (Італія), живе в Одесі, Києві. У Чернівцях вийшла її збірка поезій
«Відгуки». 1903 драматична поема «Вавілонський полон», вірш «Дим». 1904-1905 рр. — поезії
«Дочка Ієфая», «Напис в руїні» та ін. Друге видання збірки «На крилах пісень». «Осіння казка»,
«Пісні з кладовища», «Пісні про волю», вірші «Мріє, не зрадь!», «Упоєні на бенкетах
кривавих…», діалог «Три хвилини».
Сафо

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить,
В лавровім вінку вона сяє,
Співецькую ліру держить.
До пісні своєї сумної
На лірі вона приграє.
І з піснею тою у серці
Велика їй туга встає.
В тій пісні згадала і славу
Величну свою, красний світ,
Лукавих людей, і кохання,
І зраду, печаль своїх літ,
Надії і розпач… Дівчина
Зірвала лавровий вінець
І в хвилях шумливого моря
Володимир Підпалий Олексійович
9 травня 1936, село Лазірки, на той час районний центр Полтавської області — пом. 24
листопада 1973, Київ. Тобто він народився перед другою світової. Володимир Підпалий
навчався у Величанській семирічній та Лазірківській середній школах. Любив історію,
літературу та не розумів точних наук, багато читав. 1955 року був мобілізований на флот. У
1957 році демобілізувався. Поступив до Київського університету на філологічний
факультет, який закінчив 1962 року. Перші вірші надрукував у 1958 році в газетах «Молодь
України» та «Зміна». В Державному видавництві художньої літератури УРСР у 1963 році
вийшла перша збірка «Зелена гілка», роком пізніше — «Повесіння» у видавництві
«Радянський письменник». Працював старшим редактором поезії у видавництві
«Радянський письменник». До Спілки письменників був прийнятий у 1967 році. Того ж
року вийшла в світ збірка «Тридцяте літо». Після того були книжки «В дорогу — за
ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970), посмертно — «Сині троянди» (1979),
«Поезії» (1982), «Береги землі» (1986), «Кожна бджілка — немов лічилка» (1991),
«Сковородинські думи» (2002).
Зимовий етюд

Трішки туману і трішки інею,

неба льодинку холодну —

на шлях...

Вечір, мов казка, над Україною

казка, як вечір,

аж синьо в очах...

Там, за тополями,

за огорожами,

де місто тікає на ніч в степи, —

все запорошене,

все насторожене,

вся Україна заслухалась —

Володимир Сосюра Миколайович
25 грудня 1897 Дебальцеве, Катеринославська губернія, Російська імперія — 8 січня 1965, Київ. З 11 років хлопець іде
працювати: спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового
заробітку. З 1911 до 1918 року навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому
сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького
содового заводу. Після смерті батька (1915 р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Перша
збірка поета вийшла у 1921 році і мала назву «Поезії» та поема “Червона зима”. Вперше одружився в 1922 році на
Вірі Каперівні Берзіній. Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. У 1937р. В. Сосюра
починає працювати над романом у віршах “Червоногвардієць”, який закінчує 1940р. З початком Другої світової війни
письменник виїздить до Уфи. В.Сосюра працював військовим кореспондентом фронтової газети “За честь
Батьківщини” бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт.
1944р. поет повертається до Києва.У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською
премією.Незважаючи на хворобу серця письменник багато працював — з’являються збірки “Лірика” (1959) і “Близька
далина” (1960), “Поезія не спить” (1961), “Щастя сім’ї трудової” (1962) і “Якби помножити любов усіх людей”
(1963).В останні роки свого життя письменник написав автобіогрфічний роман “Третя рота”.Останніми творами В.
Сосюри є поема “За владу Рад” (1964), останніми збірками — “Осінні мелодії” і “Весни дихання” (1964) .В 1951 він
знову зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», яка була
написана 1944 року.У 1963 році отримав Шевченківську премію (за збірки поезії “Ластівки на сонці” і “Щастя сім’ї
трудової”).Помер 8 січня 1965 року. Похований у місті Києві, на Байковому кладовищі у Києві.
Любіть Україну, як сонце любіть, у пісні у кожній, у думі, Дівчино! Як небо її
як вітер, і трави, і води... в дитячій усмішці, в голубе,
дівочих люби її кожну хвилину...
В годину щасливу і в радості мить, Коханий любить не
очахі в стягів багряному захоче тебе,
любіть у годину негоди. шумі…
коли ти не любиш
Любіть Україну у сні й наяву, Як та купина, що горить — Вкраїну.
не згора,
вишневу свою Україну,
Любіть у труді, у коханні,
живе у стежках, у дібровах,
красу її, вічно живу і нову, у зойках гудків, і у хвилях
в бою,
Дніпра, в цей час коли гудуть
і мову її солов'їну.
у хмарах отих пурпурових, батареї
Без неї — ніщо ми, як порох і дим, Всім серцем любіть
в огні канонад, що на захід
Україну свою,
розвіяний в полі вітрами... женуть
чужинців в зелених і вічні ми будемо з нею!
Любіть Україну всім серцем своїм мундирах,
в багнетах, що в тьмі
і всіми своїми ділами.Для нас вона в пробивають нам путь
світі єдина, одна, до весен і світлих, і
щирих.Юначе! Хай буде
як очі її ніжно-карі... для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...Не
Вона у зірках, і у вербах вона,
можна любити народів
других,
і в кожному серця ударі,
коли ти не любиш
Вкраїну!..
у квітці, в пташині, в кривеньких тинах ,