Берегиня кобзарської школи

Наприкінці квітня у Народному Домі України відбувся творчий вечір Антоніни Литвин—
викладача поетики та риторики з Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського
мистецтва.
Тернистим був шлях Антоніни Литвин. Усе її життя пов'язане з Дніпром. 20 квітня
1940 року у місті Кременчуці Полтавської області побачила вона світ. Дитинство і
юність пройшли в предивному селі з відвічними українськими традиціями, з власним
мікрокосмосом. На жаль, води Кременчуцького моря відібрали це місце, де Антоніна
вперше усвідомила себе людиною, відчула гарячий дотик рідної землі, де розквітла
вогняна квітка її серця. З днів свого дитинства винесла вона незнищенну любов до
краси рідного слова, сумної пісні, бажання служити рідному народу.
Стежка привела її на філологічний факультет Державного університету, де за неї
вперше замовив слово Василь Симоненко, бачачи обдаровану дівчину. Мріяла Антоніна
нести дітям рідне слово, показувати духовну велич красного письменства, але не
судилося... На життєвих шляхах зустріла вона свою співучу долю— кобзаря Василя
Литвина. Його вогненна пісня навік зачарувала дівчину, і з тих днів пройшли вони по
життєвому морі пліч-о-пліч, підтримуючи одне одного на нелегкому шляху патріотів
України. Василь Литвин співав древні думи, пориваючи людей до волі, пошуків власних
стежок, до рідного народу. Тому й опинилося подружжя Литвинів на узбіччі радянської
країни без роботи, без засобів до існування. А вже підростали діти. Було їх шестеро
—четверо синів та двоє доньок. Та ще стара селянська хата в селі Гребенях з щемким
запахом чорнобривців, сумними пахощами матіоли. Як жити, чим готувати дітей, в що
одягнути їх?! Про це не дбала радянська влада, би любов до рідної землі називали
націоналізмом і всі шляхи були надійно перекриті державною машиною. Та, всупереч
долі, у серці Антоніни народжувались пекучі слова, котрі рівними рядками лягали на
папір.
Любить усім серцем природу рідної землі, і вона відкривала їй свою таїну. Там, на
дніпровських кручах, являлися перед нею сиві чубаті лицарі, сторожко дивлячись їй у
вічі: "Як живеш? Чи пам'ятаєш нас? Що зробила ти для рідної землі?..” Таємничі
джмелі сідали їй на руку, як на квітку, оповідаючи дива Дніпрових круч. Що колись
жила тут дівчина-чарівниця, яка вміла розмовляти з зірками, чула шовкову музику
трави, а співуче птаство приносило їй найкращі мелодії рідної землі. Отож серед
духмяних трав, над синьою величчю Дніпра, і народжувались болісні, пекучі вірші,
які стукали у людські серця, вимагаючи дій та подвигів. Берегинею роду і народу
називали цю чарівну жінку, яка позичила синь своїх очей вів Дніпрової веселки.
Доля усміхнулась їй лише у 1989 році, коли задумали вони разом з Василем створити
школу кобзарського мистецтва, щоб відродити народну пісню-душу українського народу.
Антоніна стала справжньою матір’ю для соколят-кобзарів, не тільки викладаючи
поетику та риторику, а й духовно плекаючи юнаків. Тому вони й назвали її лагідно та
ніжно— Легенда. Вона вболівала за кожного кобзаря, за його долю, за його майбутнє.
Відкривала шлях у велике мистецтво.
Сьогодні неможливо уявити собі Стрітівську школу без Антоніни Литвин і ніжного
передзвону бандур під густими кронами саду. Коли б ви не прийшли, вас гостинно
зустрінуть чари рідної пісні і лагідні сині очі Антоніни. Їй вже шістдесят. Та не
старіє звитяжна жінка. Наливається мужністю і болем її гаряче серце, бо болить їй
недоля рідної землі і довгий шлях Батьківщини до щастя. Нехай же завжди буде золоте
сонце над Вашою оселею, а веселка—оберігатиме дім Ваш; нехай щедрою буде доля на
творчість, пісню і любов, бо вже її слово перелилося у пісню і лунає під високим
небом України.