Павло Тичина

Він був простий і незвичайний. Скромний і делікатний у поводженні з людьми. Дуже ввічливий і лагідний у
розмові. Майже непомітний на вулиці чи в президії урочистого засідання. Завжди уважний до чужої думки – чи
то говорить він зі школярем, чи то з міністром. І робочий кабінет був у нього непоказний – кімната, повна книг,
та фотографії, та ще картини, подаровані друзями-художниками чи намальовані ним самим. А в його красивій
вкритій сивиною голові вміщалося так багато знань, що іноді не вірилося: як може стільки знати одна людина! В
його квартирі звучала вірменська й турецька мови, він міг вільно розмовляти і читати башкирською й
татарською, болгарською й азербайджанською, німецькою та польською мовами. А про українську, російську й
білоруську годі й казати – це були його рідні. Про нього можна сказати: найніжніший лірик. І це правда. Про
нього можна сказати: поет з громовим голосом, один з найбільших революційних співців 20 століття. Його ми
називаємо: поет-філософ. Вже кілька десятирічь у нашій літературі гримить могутній, титанний голос Павла
Тичини. Гаї шумлять – Тичинині. Його, Тичининими, «арфами – золотими, голосними» озиваються весни в
наших серцях, вони хвилюють нас, як хвилювали батьків наших і хвилюватимуть онуків. Тичина займає почесне
місце серед титанів українського красного писемства, таких як Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Його
поезія – це дальший могутній крок вітчизняної та світової поезії як в ідейному, так і в художньому плані.
Пристрасна відданість найпередовішим, найреволюційнішим ідеалам доби поєднується у нього з високою
майстерністю вираження, довершеністю, розкутістю форми та змісту, в яких сміливість та несподіваність тем та
образів, і виняткова музичність рядка і романтична окриленість барв, і філософська глибина. Так поезія Тичини –
з рушницею і прапором, прекрасна і грізна, могутня й ніжна, вона бореться на барикадах за найвищі ідеали
доби. Наприкінці 1918 року виходить перша книга Тичини «Сонячні кларнети», якій судилося стати першим
класичним твором молодої української радянської літератури. Це був гімн новому життю , це було прозирання в
майбутнє своєї країни й людства. У віршах її поєдналися дві музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Тому
картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки
незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого
Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній
животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою. Отже,
назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту. До неї Павло Тичина включив
44 найкращі свої твори, які умовно можна поділити на три тематичні групи.

1. Світ природи як світ гармонії у збірці «Сонячні кларнети»

Павло Григорович Тичина залишив чималу творчу спадщину, за своє життя створив величезну кількість
високохудожніх поетичних творів. Поет творчо обробив багато тем, серед яких чітко виділяється тема краси
рідної природи. Творчість П. Г. Тичини – це гімн життю, весні, природі і людині. Він увійшов у літературу
передзвоном своїх "Сонячних кларнетів", музику яких не почути було неможливо. Перша збірка поета ввібрала
в себе найоптимістичніші настрої молодої людини, життя якої тільки починається; ввібрала музику серця і
музику Всесвіту, природи, що злилися в ній в унісон, як зливається життя людини і природи. Чарівна,
мальовнича природа України не може залишити байдужою жодну людину, здатну сприймати прекрасне, а тим
більше поетів, душа яких відкрита для всього тонкого, красивого. Не один вірш присвятили вони рідним вербам,
лугам, річкам, і слова ці наповнені щирою любов'ю до рідного краю. Справжнім співцем природи був і Павло
Тичина, творчість якого була гімном праматері природі, яка сповнює людину силами і надихає на прекрасне.
Особливу увагу образам рідної природи приділяє він у своїй першій збірці "Сонячні кларнети", яка стала новим
потужним словом в українській літературі. Поет говорив, здавалося б, про старі, вічні речі, але звучали ці слова
по-новому. Для нього нерозривними були зв'язки між природою та музикою, адже поет ще з дитячих років
захоплювався співами, добре знав і відчував музику. Для Тичини світ не просто існує, a рухається в якомусь
ритмі; все навкруги, і природа в тому числі, має свою музику, суголосну з мелодіями всесвіту.

Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші
«Гаї шумлять…» (1914). Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі… Але під пером митця, що, крім
великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно
прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу. Митець добирає яскраві
слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото.
Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), метафори («думки
пряде», «мріє гай»), епітети («шепіт трав голублячий»). У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного
героя, його захоплення красою рідної землі.

У поезії «Арфами, арфами…» (1914) Тичина славить прихід весни, «запашної, квітами-перлами закосиченої».
Про радісну подію — оновлення природи — сповіщають гаї. Шум їхній — наче ніжнотонні звуки арф. Весна
пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про майбутні бої за людське щастя. У чистому
повітрі — передгрозове напруження: «Буде бій вогневий!» Цим почуттям охоплене серце ліричного героя.
Основний настрій вірша — життєво-ствердний, оптимістичний. Герой твору — людина, закохана в рідний край.
Разом з ним ми пізнаємо світ природи з її «золотими, голосними самодзвонними арфами», які звучать у гаях з
ніжнотонною блакиттю, з пахощами, що їх «несе весна запашна, квітами-перлами закосичена». Світла, ніжна
гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й
інші поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці»,
«Не дивися так привітно». Вони запам’ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому
мелодійність органічно єднається з колористикою.

Інші твори пейзажної лірики – «Квітчастий луг», «Десь надходить весна», «Ходять по квітах», «Закучерявились
хмари», «Хор лісових дзвіночків», «Пастелі».

Павло Тичина – один із тих поетів, які дали зразок чудової гармонії між людиною та природою. Поет подарував
нащадкам своєрідну ліричну програму. Саме неосяжні українські простори, готові по-материнськи ніжно
прийняти нас в обійми, стануть у недалекому майбутньому прекрасним тлом зростання нової людини.

Творчість П. Тичини сповнена замилуванням українськими степами, нивами, гаями, тополями, озерами і
струмками, радістю від життя серед чарівної української природи, відчуттям гармонії з нею. Тому і називають
поета "сонцепоклонником", бо його творчість – гімн сонцю, а, отже, і всьому живому на Землі.

Митець сприймав природу як величний храм, як сонцесяйний собор, до якого ставився з обожнюванням і
поклонінням. Саме в природі вбачав поет джерела життя й любові. Природа в його поезіях змальована з
особливою ніжністю, вона в нього оточена незримим космосом і продовжена в нескінченність, у вічність.

Оспівування краси рідної Батьківщини обґрунтоване дійсно палкою любов'ю П. Г. Тичини до неї. Поетична
спадщина поета – то справжній гімн на честь єднання природи й людини, на честь поринання в ніжний, чистий,
незайманопрекрасний навколишній світ.

2. Характер взаємодії різних виражально-зображувальних форм. Музичність, оригінальність звукових і

живописних образах у віршах.

Як митець-новатор Тичина творчо використовує у збірці досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й
зображувальні засоби. Тут відчутний вплив кількох художніх стилів: символізму, імпресіонізму, реалізму.
Складна і філософська проблематика збірки. Автор порушує в ній глибокі філософські проблеми: людина і світ,
людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і
жорстокої дійсності, відтворення романтичного ідеалу національного визначення.

Однією з головних особливостей чудової поезії П. Г. Тичини було його світосприймання через музику. Коли
читаєш його твори, здається, що музика супроводжує кожен рядок поезій, а потім ще довго живе в душі, хвилює
і радує.

Та музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення.
Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів, — Лиш
Сонячні Кларнети». Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу саме кларнети,
інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що. Винесений у заголовок книжки незвичний образ-
символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет
підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного
тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її
значенні.
Яскравим прикладом поєднання слова і музики є його поезія «Сонячні кларнети».

Світ «Сонячних кларнетів» сповнений дзвінких і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять
світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського,
нагадують «щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів… Кларнети — це сурми світла, космічного
ритму, трембіти, зіткані з проміння».

Серед цих віршів особливе місце посідає «Арфами, арфами…», як виняткове явище в художній літературі. Цей
вірш полонить музичністю, майстерним перекладом ліричного змісту на мову музики. Тичинова арфа нібито
сповнює ніжністю, мелодійністю, рядки потихесеньку зачаровують. Вона звучить протягом усього твору і м’яко
омузичує всі слова. Навіть слова «сміх», «плач», «думи», «засмучена» сприймаються як уявні мелодії, що
визначають зміст задумливого поетичного твору .

У ньому також чутно мажорне звучання, різноманітне за кольоровими відтінками: «арфами золотими»,
«квітами — перлами», «ніжнотонни ми думами», «плач… перламутровий», «поточки, як дзвіночки» та інше.

Поетична палітра кольорів Павла Тичини дуже багата, у ній є основні кольори та різноманітні відтінки. Так, до
основної кількості кольорів поетичної збірки «Сонячні кларнети» відносимо червоний: «Всі ми серцем
дзвоним, / Сним вином червоним – / Сонця, хмар та вітру». Автор умів не лише спостерігати, а й переживати
побачене чи почуте. У вірші «Цвіт в моєму серці…» червоний колір символізує перемогу, передає захоплення
ліричного героя повсякденним. У поезії «Там тополі у полі…» червона квітка маку передає стан загрози,
неспокою, страху та переживань. Колір квітки символізує кров, боротьбу, протистояння. Відчувається тривога,
напруженість ліричного героя, його відчуття екстремальної ситуації

Таким чином, червоний колір у поезії Павла Тичини несе в собі два варіанти настрою ліричного героя:
оптимістичного (жага до життя) і трагічного (нависає загроза життю, проливання крові). У віршах знаходимо
темні кольори, що засвідчують двополюсність людського життя: поряд із любов’ю людину завжди очікує зрада,
життя межує зі смертю тощо.

Поет прагнув до рівноваги у використанні певних кольорів та їх відтінків. Так, у вірші «Гаптує дівчина…»
знаходимо жахливо пророчі слова ліричного героя, які згодом яскраво відобразять його настрої в поетичній
збірці «Чернігів» про важке життя, тугу народну: «Гаптує дівчина й ридає – / Чи то ж шиття! / Червоним, чорним
вишиває / Мені життя». У цьому вірші чорний колір символізує буденність, без якої людське життя неможливе.
Даний колір, поданий у строфі поряд із червоним, передає різноманітність життя, життєві невдачі, біду. Також
знаходимо елементи чорного кольору в образах ночі, вороння: «Я – ніч, стара, / Нездужаю». Образ ночі
асоціюється зі старістю, безвихіддю ситуації, яка з’являється в тяжкі хвилини людського життя. Вороння, або ж
«чорнокрилля», завжди символізувало смерть, і поема «Золотий гомін» з образом «чорнокрилля» не є
винятком. Відчувається загроза смерті, безвихідь, яка повсюди затуляє собою все світле: «Чорнокрилля на
голуби й сонце – / Чорнокрилля». У поданих двох рядках автором використано анафору, що підсилює
виразність і звучання кольору.

В поезії «Іще пташки…» передають уже оновлену днину – зі спокоєм, очищену від бруду. Епітет «сріблястий», на
нашу думку, грає ключову роль, бо передає пробудження природи, її очищення. Срібний відтінок своїм
кольором нагадує саме срібло й несе в собі яскравість життя, радість, оновлення. Вислів «сріблясті голуби у
небесах» можна вважати образним висловом, що символізує перемогу краси, добра, світла над буденністю,
темрявою тощо. У назві вірша «Квітчастий луг» є прикметник на позначення кольору. «Квітчастий» асоціюється з
різнокольоровою семантикою, де переважають насичені пастельні кольори – червоний, жовтий, синій,
бузковий тощо. Таке різнобарв’я, художньо потрактоване П. Тичиною, передає всесвітню гармонію та загальне
захоплення життям, природою, небом, полем тощо. Різнокольоровість чи багатство кольорів П. Тичина передає
словами «рясний», «пістрявий», «квіти», «цвіт» тощо. Епітет «ясний» цвіт-первоцвіт несе експресивну
тональність, передає захоплення ліричного героя світом, усім навколишнім.
3. Інтерпретація дисгармонійного світу людини, Оригінальність тропіки.

Аналізуючи поетичну творчість першої збірки, дослідник акцентує увагу на тому, що образність поезій глибоко
оригінальна, часом навіть несподівана, не повторює шаблонності образів попередніх митців.
Літературознавець відзначає, що творчість Павла Тичини правдиво і «м’яко-інтимно» торкається струн
людської душі, що поет уміє доглянути в ній той глибоко прихований зміст, що тікає від звичайного ока. Саме
поезією «Сонячних кларнетів» Павло Тичина «в українській літературі з’явився як нове світило» , що дало
можливість назвати першу збірку поета «наскрізно новаторською» [7, с. 47]. Даючи високу оцінку збірці, М.
Шатала відзначає: «У тій-то порі «Сонячні кларнети» були як оаза по довгій пекельній спразі» ; збірка
надзвичайно настроєва, із загальнолюдськими мотивами та захопленням красою природи і музикою світу.

Поетична індивідуальність П. Тичини оригінальна та яскрава. Усі асоціації в поета реалізуються в певну
гармонійну емоційну послідовність, яка не порушується протягом усієї поетичної збірки. У віршах помічаємо
«радісне світовідчування», що його влучно помітив С. Єфремов. Воно, на думку критика, засноване «не на ідеї
особистого божества», а «на пантеїстичному вбиранні в себе ритму і руху і згуків з усього незмірного космосу».
У віршах все рухається, живе і розвивається за законами природи, її гармонії. Про «Сонячні кларнети»
написано дуже багато – більше, ніж про будь-яку іншу поетичну збірку в українській літературі ХХ століття.

Найголовнішою ознакою світлої поезії «Сонячних кларнетів» є тонке спостереження навколишнього світу,
замилування його гармонією. А ще – несподіваність пер- шовідкриття. Побачити все довкола ніби вперше – на
це здатний не кожен. Так дитина відкриває світ. Душа поета – теж дитинна, сповнена любов’ю й захопленням.

«Сонячні кларнети» засвідчили психологічний стан людини, повної сподіваної радості, більше чутої, аніж
осмисленої, радості перед звершенням. Це стан розко- шування людської особистості... в час... перетворення»,
– писав згодом про цю прекрасну збірку Василь Стус. Коли навкруги – чудесний світ, а ти щасливий, то хіба
замис- люєшся над тим, чому тобі радісно? Отак і поет – не праг- не логічно пояснити, розкрити таємницю
щастя своїм читачам. Він сам творить гармонію і кличе у свій світ: радійте, будьте молоді й щасливі!

Вірш «одчиняйте двері»

Омріяна у віках вища справедливість виявилася ілю- зією: зло перемогло, і людство спіткала трагедія. Автор
підносить гнівний голос проти кровопролиття: йому немає й не може бути виправдання. У вірші звучить пере-
сторога – не треба тішитися марними надіями, піддава- тися спокусам: ейфорія поступиться місцем скорботі, і
немає нічого жахливішого за таку катастрофу.

І читач, приголомшений суворою дійсністю, у відчаї, у розпачі, спливаючи незриданними сльозами, шукає й не
знаходить відповіді на питання: невже впродовж віків помилялися світочі людства, плекаючи надію на торжес-
тво справедливості й добра?

Так народилася скорботна нота «Сонячних кларне- тів». Поет приймав революцію, що несла надії Україні, але
його вразлива душа не витримувала її жахів. Біль, відчай звучать у інших віршах збірки.

4. Лірика кохання. Взаємозв’язок стану природи й людської душі. Образи-символи

Митець сприймав природу як величний храм, як сонцесяйний собор, до якого ставився з обожнюванням і
поклонінням. Саме в природі вбачав поет джерела життя й любові. Природа в його поезіях змальована з
особливою ніжністю, вона в нього оточена незримим космосом і продовжена в нескінченність, у вічність.
Образи природи письменника стали вагомим і багато в чому неповторним художнім явищем в усій
слов'янській поезії. Вони відкрили нам природне прагнення свідомої людини до вічної гармонії, її порив від
темного, затхлого світу до сповненої світла, сонця й музики природи. Відчуття єдності з матінкою природою є
характерною рисою творчої спадщини поета. Краса неповторної України мала величезний відгук у палкому
серці поета, вона не залишила його байдужим. Це почуття Павла Тичини проявилося в чималій його творчій
спадщині, виявилося в високохудожніх поетичних творах. Природа стає для письменника не лише об'єктом
постійного захоплення і змалювання, а й живою істотою, якій властиві всі людські якості та можливості –
почуття болю, любові, страждання тощо. Оспівування краси рідної Батьківщини обґрунтоване дійсно палкою
любов'ю П. Г. Тичини до неї. Поетична спадщина поета – то справжній гімн на честь єднання природи й
людини, на честь поринання в ніжний, чистий, незаймано прекрасний навколишній світ.

Найвидатнішим досягненням ранньої поезії Павла Тичини була збірка „Сонячні кларнети“, яка була створена
ніби на одному подиху. У ній стільки світлої радості, щирого захоплення світом, його гармонією! У цій книзі
утверджується думка про єдність людини з природою. Ліричний герой лишається наодинці з рідною
природою та цілим Всесвітом, за ними вивіряє свої найтонші душевні порухи.

Одним із найяскравіших представників українського символізму можна по праву вважати Павла Тичину. Ще за
життя цього “найоригінальнішого з поетів двадцятип’ятиліття (1900-1925)”(Зеров) його перша збірка “Сонячні
кларнети” здобула високу оцінку, і саме завдяки їй Тичину вважають “чи не найбільшим тогочасним поетом
слов’янського світу, а його поетичну техніку.

Спираючись на лексичні запаси й строфічні схеми модерністів, автор “Сонячних кларнетів” утворив нову
поетичну схему, досі невідому українській поезії”. Ця система – символізм, який пішов іншим шляхом від
російського символізму, так званий “клярнетизм”; спершу як український варіант міжнародного символізму, а
потім як цілком власний синтез поетичного стилю”.

Усі образи – символи збірки “Сонячні кларнети” можна умовно класифікувати як:

 індивідуально - авторські ( арфа, Сонячні Кларнети, Золотий гомін, народ, Я); релігійні (Мати Божа, Ісус,
Бог, жертва, дзвін);
 образи - архетипи ( весна, гроза, хмара, вітер, сонце, голуб, ворон, квітка, колос) та інші.

Звісно, заслуговують значної уваги і символічні музичні образи та особлива тичинівська символіка кольору.

Особливістю художньо-образної символіки Тичини є специфіка її творення.

Переосмислювальна виражальна система поета ґрунтувалась на зближенні “емоційних станів” природи і

людини. Коли ж перед ним постало завдання вира- зити соціально-значимий художній зміст, він розширив
паралель природа- людина до паралелі природа-соціальне явище. Більшість поезій збірки “Сонячні кларнети”
побудовані за цим принципом глобального перенесення, коли художній образ, який означав природне явище
і був усталеним фольклорним образом, у Тичини ставав містким символом.

Дослідники творчості Тичини по-різному трактували символ Сонячних кларнетів – і як “радісний гімн природі,
за яким прозирає вагнерівська ідея про те, що першоосновою всього живого й мертвого були музика, її звуки,
тони і фарби вічно рухливої матерії”, і як “перетвір з пресвітлої ласкавості небесного дня, що оточує в Євангелії
образ Ісуса Христа”. Деякі дослідники схильні вбачати у образі Сонячних кларнетів пантеїстичний образ сонця
в його постійній ясності і животворчій теплоті, з невичерпною щедрістю його променів, інші трактували його з
христи- янської точки зору – як “сяйво, взяте від надсвітового ореолу навкруг образу Христа і перетвореного у
світляну алегорію вселенського гамонійного ладу”.

У збірці активно діють й інші релігійні символи (жертва, дзвін, хрест), які також є багатозначними і
багатоплановими, поєднують у собі загально-релігійне, етнічно-українське, соціально-історичне та
індивідуально - авторське значення.

Не менш багатогранно і своєрідно використовує Тичина у “Сонячних кларнетах” традиційні символи –

архетипи. Це ті ментальні структури, з яких скла- дається колективне підсвідоме, це “вроджені ідеї чи
спогади”, які є спільними для всього людства . Але навіть у таких архетипних, загальнолюдських символах, як
грім, сонце, гроза, хмара, вітер, туман, колос, квітка, птах та ін., вжитих у збірці “Сонячні кларнети”, ми
помічаємо яскраве відбиття традиційної української символіки та індивідуально-авторського бачення,
виклика- ного історичними подіями та соціальними чинниками. Наприклад, символ хмари, широко
поширений у першій збірці Тичини, звичайно, багатозначний, і несе як архетипне значення, так і традиційно-
українське, історико-соціальне, еміційно-психологічне, індивідуально-авторське навантаження.
5. Функції елементів символізму й імпресіонізму

На основі питання 4

6. Новаторство Тичини

Могутній талант Тичини – щедрий. Він збагатив художню скарбницю творами феноменальними за своєю
правдивістю, щирістю, неповторністю ліризму і досконалістю форми.

Новаторство для Тичини – одна із закономірностей розвитку мистецтва. Воно знаходиться в діалектичному
зв'язку з такими поняттями, як класовість, народність. Поняття новаторства Тичина розглядав у зв'язку з
традиціями. Продовження, розвиток передових традицій – це одне із джерел новаторства: "У мистецтві
реалізму сміливе новаторство в художньому зображенні життя поєднується з використанням і розвитком усіх
прогресивних традицій світової культури."

Призначення митця – новатора поет вбачав в тому, щоб прискорювати рух до щасливого майбутнього. Тичина
підкреслював: "Новаторство народжується на шляхах служіння суспільству." Цій священній меті завжди
служила творчість Тичини.

1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Перша збірка віршів "Сонячні кларнети"
принесла йому заслужену славу і визнання. Вона стала значною подією в українській літературі,
ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. Поява "Сонячних кларнетів"
сповістила світ про прихід у літературу Павла Тичини – видатного майстра слова, який з великою художньою
силою виразив "красу нового дня" – красу соціалістичної дійсності. Не раз відзначався високий художній
рівень цієї збірки, з появою якої відкрився для читачів новий "сонячнокларнетний" світ, сповнений буянням
радісної природи, наскрізь пронизаний сонячною музикою.

Крім того, музикальний талант П. Тичини – талант розвинений. Підхід автора "Сонячних кларнетів" до музики –
це не підхід амтора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. В
ранньому дитинстві він був постійним учасником монастирського хору, в молодості – керівником і диригентом
одного з кращих хорів Києва. П. Тичина грав на багатьох музичних інструментах, сам складав музику. Звідси,
очевидно, і походило бажання ввести в поетичний тект музику, бажання, яке призвело до справжнього
мистецького успіху.

Музично-живописні засоби, якими так чудово користувався поет у "Сонячних кларнетах", набули тепер нової
функціональної й ідейно – естетичної значимості. Вірш "Вітер" передає могутню музику і динамічну
колористичну гаму грізної стихії. Він потрясає громоподібними "бетховенськими акордами", відтворенням
повної непідвладності бурі в ритмічних структурах, що не мають аналогій в усій українській поезії.

Павло Григорович Тичина прагнув іти в ногу з життям, утверджував поетичним словом усе нове, перспективне.
Щоб найповніше виразити провідні мотиви доби, він знаходив такі мистецькі засоби, які найбільше
відповідали величі соціальних перетворень і найточніше передавали труднощі боротьби нового із старим,
зокрема у сфері людського духу. Багатющим джерелом, що живило його творчу уяву, був народ в історичному
поступі, у виявах революційного пориву, талановитості, життєдайної сили. За прикладом своїх великих
попередників поет звертався до народнопісенних скарбниць, до міфологічних образів і мотивів, до
літературних пам'яток різних часів і народів. Так він поєднував національну традицію з духовними
надбаннями світової культури. Усі набутки людського генія Павло Тичина підпорядковував ідеї утвердження
сучасності, про що з такою переконливістю свідчать "переосмислені" в його поезії образи Прометея, Фауста,
Кожум'яки, Ярославни, Лади.

Все краще, чим багата сьогодні українська поезія, несе на собі печать новаторського генія Павла Тичини.