Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет радіоелектроніки

Конспект лекцій
з дисципліни
«Українське фахове мовлення»
для студентів денної та заочної форм навчання
всіх спеціальностей

ЗАТВЕРДЖЕНО

кафедрою українознавства

Протокол № 10 від 15.04.2019

Харків – 2019

2
 Конспект лекцій з дисципліни «Українське фахове мовлення» для
студентів денної та заочної форм навчання всіх спеціальностей / упорядники
Явтушенко В. М., Сергієва А. В. – Харків: ХНУРЕ, 2019. – 135 с.

Упорядники В. М. Явтушенко,
А. В. Сергієва

Рецензент: В. Л. Циганенко, канд. філол. наук, доцент кафедри

українознавства

3
 ЗМІСТ

Вступ.........................................................................................................................4

Програма навчальної дисципліни..........................................................................6

Змістовий модуль 1 Культура усного ділового мовлення...................................7

Тема 1. Мета й завдання дисципліни. Історія Становлення української мови.

Функції сучасної літературної мови......................................................................7

Тема 2. Текст як форма наукового знання. Загальні відомості про наукові

роботи.....................................................................................................................24

Тема 3. Усне фахове мовлення. Підготовка до публічного виступу з наукової

теми.........................................................................................................................48

Тема 4. Вимоги до оратора...................................................................................54

Тема 5. Етикет у діловому міжособистісному спілкуванні. Особливості

проведення ділової бесіди....................................................................................62

Змістовий модуль 2 Нормативний аспект фахового українського мовлення. 84

Тема 1. Лексичні особливості фахового мовлення. Термін у системі

наукового стилю....................................................................................................84

Тема 2. Морфологічні особливості фахового мовлення. Норми вживання

Іменних частин мови.............................................................................................94

Тема 3. Нормативні Особливості вживання дієслова та числівника в

українському фаховому мовленні......................................................................108

Тема 4. Документ та його функції. Види документів. Загальні вимоги до

оформлення ділових паперів. Документи з кадрових питань.........................118

Тема 5. Синтаксичні та стилістичні особливості фахового мовлення...........126

Література............................................................................................................131

4
 ВСТУП

Сьогодення вимагає від фіхівців різних напрямів володіти не тільки

знаннями з обраної професії, а й бути висококультурною, освіченою,
комунікабельною людиною. Важливо не тільки бути прекрасним фахівцем
своєї справи, а й вміти взаємодіяти з навколишнім культурном середовищем,
використовувати прийоми спілкування, впливу на співрозмовника тощо. У
курсі розглянуто усі особливості функціональних стилів сучасної
літературної мови, з′ясовано специфіку мови професійного спілкування з
проекцією на обраний фах. Акцентується увага слухачів на культурі
професійного спілкуванні, як на етикетних нормах слов′янської культури, так
і на міжнародних етикетних правилах та нормах.
Розглядається публічний виступ, особливості його підготовки та
проведення. Категорії риторики: етос, пафос, логос. Основні роди і види
(жанри) красномовства. Загальнопсихологічні вимоги до оратора. Образ та
особистість оратора-політика, оратора-лектора, оратора-менеджера (офісного
працівника); буде з᾿ясована особливість поведінки оратора-чоловіка,
оратора-жінки; вимоги аудиторії до оратора. Індивідуальний ораторський
стиль. Аналізується аудиторія. Система цінностей аудиторії як колективного
суб᾿єкта риторичної дії. Типи аудиторій. Програми вивчення аудиторії.
Психологія аудиторії, погляди, світосприймання. Бар᾿єри розуміння,
громадська думка, мотивація, установка. Взаємодія оратора з аудиторією.
Урахування специфіки аудиторії й встановлення контактів з нею.
Професійни ситуації вимагають вид нас знання правил поведінки в
різних ділових ситуаціях, тому розглядаються індивідуальні форми
професійної діяльності. Зокрема ділова бесіда, телефонна розмова, прийом
відвідувачів, дискусія, нарада, переговори. Діалог як риторичний дискурс.
Типи співрозмовників та особливості проведенні бесіди з кожним.
Конструктивні та деструктивні форми поведінки. Способи подолання
риторичних бар′єрів у розмові, прийоми виходу зі спору.
Професійна діяльність неможлива без документів. Документи
супроводжують все життя людини, тому важливо вміти правильно їх
укладати та використовувати. Докладно вивчається діловий стиль,
особливості укладання документів усіх видів. Розглядаються документи, з
якими найчастіше зустрічається випускник внз – автобіографія та резюме,
різноманітні заяви, листок з обліку кадрів тощо.

5
 Набуті шкільні знання проектуються на професійну діяльність.
Акцентується увага на особливостях вживання назв професій, посад,
використання звертань у діловому мовленні. Докладно розглядається запис
цифрової інформації у документах, вживання ступенів порівняння
прикметників, особливості займенників, дієслів та їх форм у діловодстві.
Синтаксис ділового мовлення, зокрема вживання мовних штампів,
стилістичних фігур ділового стилю, видів речень, особливості стилістичної
організації текстів.
Загалом курс «Фахове мовлення» дозволить слухачам вільно
орієнтуватись у ситуаціях ділового спілкування, організовувати свою роботу,
бути успішним у своїй справі.

6
 ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Змістовий модуль 1

Вербальні особливості індивідуального та колективного фахового

мовлення

Тема 1. Мета й завдання дисципліни. Історія становлення української

мови. Функції сучасної літературної мови.
Тема 2. Текст як форма наукового знання. Загальні відомості про
наукові роботи.
Тема 3. Усне фахове мовлення. Підготовка до публічного виступу з
наукової теми.
Тема 4. Вимоги до оратора. Науково-популярний стиль викладу.
Виступ з електронною презентацією.
Тема 5 Етикет у діловому міжособистісному спілкуванні. Особливості
проведення ділової бесіди.

Змістовий модуль 2

Лексичні, морфологічні та синтаксичні норми фахового українського

мовлення
Тема 1. Лексичні особливості фахового мовлення. Термін у системі
наукового стилю.
Тема 2. Морфологічні особливості фахового мовлення. Норми
вживання іменних частин мови.
Тема 3. Нормативні особливості вживання дієслова та службових
частин мови в українському фаховому мовленні.
Тема 4. Документ та його функції. Види документів. Загальні вимоги
до оформлення ділових паперів. Документи з кадрових питань.
Тема 5. Синтаксичні та стилістичні особливості фахового мовлення.

7
 ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1
Вербальні особливості індивідуального та колективного фахового
мовлення

Тема 1. Мета й завдання дисципліни. Історія становлення

української мови. Функції сучасної літературної мови

1.1 Мета і завдання дисципліни.

1.2 Історія становлення української мови.
1.3 Функції сучасної літературної мови.

1.1 Мета і завдання дисципліни

Метою вивчення курсу є формування системи знань про норми
сучасної літературної мови як основи культури усного й писемного ділового
мовлення фахівців, набуття практичних навичок використання в мовленні
наукової та фахової термінології, вироблення вмінь створювати та
відтворювати усні й писемні мовленнєві жанри професійного спілкування.
Завдання: за результатом вивчення дисципліни студент повинен
знати:
 найважливіші норми сучасної української літературної мови;
 місце та роль офіційно-ділового й наукового стилів у системі
професійного спілкування;
 особливості усної та писемної форм ділового мовлення та мовні
засоби, які забезпечують їх реалізацію;
 особливості утворення та перекладання фахової термінології;
 правила створення усних і писемних жанрів професійного
мовлення;
 принципи перекладу і редагування професійних текстів;
 етикетні норми професійного спілкування.

Студент повинен уміти:

 вільно оперувати лексикою сучасної української літературної мови;
 грамотно використовувати спеціальну лексику, термінологію за
фахом;
 володіти орфографічними, граматичними та стилістичними нормами
сучасної української літературної мови, що передбачені програмою
дисципліни;
8
  створювати мовні жанри усного й писемного професійного
спілкування;
 перекладати й редагувати тексти професійного спрямування;
 ефективно користуватися мовними та стилістичними нормами усної
форми професійного мовлення;
 користуватися лексикографічними працями й нормативними
документами, що відповідають напряму обраного фаху;
 володіти правилами етикету професійного спілкування.
Після вивчення навчальної дисципліни «Фахове мовлення» студент
буде володіти україномовною професійною комунікативною компетенцією,
що визначається як системне інтегративне утворення й містить компетенції
різних рівнів:
1) компетенції лінгвістичного рівня:
 мовна − володіння засобами мови, тобто одиницями і категоріями
всіх її рівнів, стилістичними засобами, законами їх використання тощо;
 термінологічна − володіння термінами відповідно до теми
висловлювання, вживання термінів відповідно до їх дефініції, розрізнення
термінів і професіоналізмів;
 мовленнєва − володіння понятійною і операційною основою
мовленнєвої діяльності, а отже, сукупністю дій, що становлять систему
мовленнєвих умінь сприймати, відтворювати і створювати усні й письмові
монологічні та діалогічні висловлювання різних стилів, типів і жанрів;
2) компетенції соціокультурного рівня:
 етнокультурологічна − володіння національно маркованими мовними
одиницями, українським мовленнєвим етикетом;
 соціолінгвістична − володіння навичками розуміти і продукувати
мовлення в конкретному соціолінгвістичному контексті спілкування;
3) компетенції прагматичного рівня:
 дослідницька − володіння навичками самостійної роботи з навчально-
науковими текстами, різними джерелами наукової інформації, зокрема
електронними; здатність переробляти тексти;
 самоорганізаційна − володіння вміннями самостійного перетворення
й доповнення своїх знань, аналізу результатів власного мовлення та
навчальної діяльності;
 інтерактивна − володіння навичками взаємодії у спільній діяльності;
 творча − володіння навичками творчого розв᾿язання будь-якого
навчального завдання; бажання і вміння діяти не за зразком, а оригінально.
9
 1.2 Історія становлення української мови

Коли ж виникла українська мова? Багато науковців намагались і

намагаються дати відповідь на це запитання. Проте сказать щось однозначно
дуже важко. Зрозуміло, що появу мови необхідно вивчати разом з історією
появи українців. Аналізувати історію українців та української мови поза
часом і простором і поза історією слов᾿янства взагалі – це значить
відриватися від наукового грунту й літати в хмарах мрій і фантазій.
Коли говорять про виникнення української мови як мови нашої нації, у
свідомості багатьох змішуються поняття української мови та української
літературної мови. Г. Півторак зазначає: «…національна мова – це не тільки
спільна для всієї нації літературна мова, опрацьована майстрами художнього
слова, але й мова народна, діалектна, відмінна в різних діалектних ареалах».
Сьогодні можна узагальнити думки, що точаться навколо походження
української мови двома поглядами. Першу концепцію підтримували
А. Шахматов, В. Виноградов. На їх думку Київська Русь була державою
давньоруської народності і мала мову, яка була досить неоднорідною, що
надалі розділилася на сучасну російську, українську та білоруську. Варто
зазначити, що сьогодні ця теорія має мало прихильників, навпаки, вчені цих
трьох країн довели, що мови мають не спільне коріння, а є автентичними та
унікальними.
До прихильників другої концепції належали Ю. Шевельов та І. Огієнко.
Ю. Шевельов запропонував таку концепцію походження мови: спочатку була
протоукраїнська мова, що існувала лише в усній формі з давніх часів, а появу
письмової форми цієї мови датують 988 роком – час появи перших пам᾿яток.
Цей погляд дозволяє охопити і неписемний період розвитку мови, про який
намагаються не згадувати через брак достовірних артефактів. Проте ми
можемо робити припущення про давнє походження української мови.
Ще грецькі історики говорили про велику кількість племен, які
мешкали на території сучасної України та, зрозуміло, мали мови. Артефакти
засвідчують появі людини на цій території понад мільйон років тому, а
науковці роблять припущення, що коріння нашої мови сягає саме тих часів.
Зрозуміло, що то не була українська мова, яку ми спостерігаємо сьогодні, але
факт наявності розвиненої культури на території нашої держави підтверджує
думку, щонаша мова має давнє походження. Точної дати виникнення
української мови назвати неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні

10
особливості, які виокремлюють певну мову з якогось масиву, накопичуються
протягом століть.
Сьогодні більшість славістів вважає, що епіцентром поширення
слов᾿янських мов була територія, яку в більшості своїй обіймає Україна. «Те,
що слов᾿янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров᾿ям
(заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території,
де з найдавніших часів панує чисто слов᾿янська топоніміка, є в наш час
загальновизнаним», – стверджує російський мовознавець В. Кипарський [12].
«Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-
західнобузьку прабатьківщину слов᾿ян», – уточнює інший російський
мовознавець Ф. Філій [12]. Це дає підстави припускати, що сучасна
українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому
вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов᾿янських мов. Бо
саме з території, де тепер живуть українці, йшла слов᾿янська експансія, а
отже, й поширювалася слов᾿янська (давня українська) мова.

11
 Історичний розвиток української мови за Ю. Шевельовим
Назви за сферами вжитку (стилями)
Періоди писемна
(за Юрієм церковна мова (мова (книжна,
Шевельовим) розмовна мова
релігійної літератури) світська)
мова
IX-XI ст.  старослов᾿янська мова  протоукраїнська
(протоукраїнськ (варіанти: давньослов᾿янська, (За Юрієм
ий період) церковнослов᾿янська, Шевельовим два
давньоцерковнослов᾿янська [Old діалектні
Church Slavonic], угруповання
староцерковнослов᾿янська, південне та
давньоболгарська, староболгарська) північне. Частина
останнього з
часом увійшла до
процесу
формування
білоруської мови)
середина XI – церковнослов᾿янська Давньоруська Давньоукраїнська
кінець XIV ст. руського ізводу (інша (варіанти: (застаріла назва:
(давньоукраїнськ назва: українського давньокиївська південноруська;
ий період) ізводу; варіант: літературна, варіант:
старослов᾿янська) давньо- давньоруська)
українська;
іноді:
старослов᾿ян-
ська,
церковнослов᾿
янська
староукраїнськ
а)
початок XV — церковнослов᾿янськаук Староукраїн- староукраїнська
середина XVI раїнського ізводу ська (іноді:
ст. (ранньосеред (варіант: літературна, давньоукраїнська,
ньоукраїнський старослов᾿янська) книжна середньоукраїнсь
період) українсько- ка)

12
 білоруська
(застарілі
назви: руська
мова
[ruthenian],
західноруська;
варіант:
українсько-
білоруська
ділова; іноді:
канцелярська)
1387-1420 церковнослов᾿янська з мова з
місцевою специфікою українською
1420-1480 основою, часто
змодифікована поліською
(Євтимієва)
1480-1575 з білоруською
церковнослов᾿янська
основою, іноді
мова
поліською
кінець XVI – церковнослов᾿янська Староукраїн-
початок XVIII українського ізводу ська
ст. (середньоукр (варіанти: літературна,
аїнський період) слов᾿яноруська, книжна
слов᾿янська українська
«славенская», (застарілі
старослов᾿янська, назви,
слов᾿яноукраїнська) варіанти:
руська мова,
проста мова;
іноді: книжна
українсько-
білоруська)
з 1575 року Мелетієва редакція Унезалеж-
(1619 року нення від
кодифікована білоруської
Мелетієм
Смотрицьким).
13
Історичне «языкъ «прóстая
протиставлення: славеноросский» мова»
XVIII ст.  церковнослов᾿янська Староукраїн-
(пізньосередньоу московського ізводу; ська
країнський на Західній Україні літературна,
період) (греко-католиками) книжна
українська
зберігається (варіант:
український ізвод проста мова)
(Занепад
староукраїн-
ської
літературної
мови,
поширення
слов᾿янорусь-
кої. Пошир.
російської
мови.)
з кінця XVIIIст. церковнослов᾿янська українська, українська
(сучасний (ізвод залежить від українська
період) підпорядкування літературна
церкви. В наш час (застарілі
УПЦ КП, УАПЦ, назви:
УГКЦ практикують малоруська,
переважно український малоросійська
ізвод, УПЦ МП — південнорусь-
московський ізвод) ка, руська)

Класифікація цікава, проте має недоліки, а саме, під час розгляду

староукраїнської мови Ю. Шевельов не звернув уваги на мову ділових
паперів, яких на той час було досить багато. Крім того, традиційно початком
нової української мови вважають 1798 р. – дата написання «Енеїди»
І. Котляревського, а не час, запропонований дослідником. Привертає увагу
той факт, що науковець веде відлік від ІХ ст., тоді як усна форма української
мови має набагать глибше коріння.

14
 Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших
днів. Шлях розвитку становить п᾿ять періодів. На різних етапах мову наших
предків називають різними іменами.
1) Спільнослов᾿янська мова або праслов᾿янська (III тис. до н.е.–
VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися
племінними назвами.
2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII–IX ст.).
3) Давньоруська мова (X–І пол. XIII ст.).
4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII–XVIII ст.).
5) Нова українська мова (XIX–XXI ст.).
Праслов᾿янська мова об᾿єднувала близькоспоріднені діалекти
слов᾿янських племен. У системі вокалізму ця мова мала монофтонги й
дифтонги, які були і довгими, і короткими, усі склади були відкритими,
наголос був музичний, приголосні та голосні поєднувалися за законами
сингармонізму. На початковому етапі приголосні не розрізнялися за
твердістю й м᾿якістю. На пізньому етапі розвитку праслов᾿янської мови
виникли м᾿які приголосні, серед них – шиплячі [дж], [ж᾿], [ч᾿], [ш᾿]. Кількість
приголосних зростала, виникло протиставлення між твердими і м᾿якими
приголосними. Відповідно зменшувалася кількість голосних: зникли всі
дифтонги, не стало різниці між довгими і короткими голосними.
Після розпаду слов᾿янської територіальної єдності в VI ст. розпалася і
єдина праслов᾿янська мова. У мові східних слов᾿ян (протодавньоруській
період) упродовж VII–IX ст. відбулося чимало змін у фонетиці, що
відрізняють її від західнослов᾿янських і південнослов᾿янських мов:
1) виникли повноголосні форми -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: корова,
голова, очерет, пеленати;
2) звукосполучення [йе] на початку слова змінилося в [о]: один, олень,
осінь, озеро, осетр;
3) голосний (ять) перед складом з наголошеним [і] змінився в [і]: дітіна,
сініца;
4) на початку слова короткий [а] змінився в [о]: Олексій, Олександр,
Опанас, Овдін;
5) праслов᾿янський [ґ] змінився в [г]; голова, нога, гора (пор. зах.-слов,
glowa, noga, gora).
У цей період формуються галицьке-подільське та києво-поліське
наріччя, які лягли в основу української мови. Українцями стали ті русичі, які
залишилися на своїй прабатьківщині. В основу білоруської та російської мов

15
лягла мова русичів, які колонізували землі балтів, фінів, тюрків, змішалися з
етносом, що був носієм балтійських, угрофінських та тюркських мов.
У результаті мова русичів зазнала змін. Колонізаційний рух русичів був
пов᾿язаний із впровадженням християнства на захоплених землях. Там вони
ширили не розмовну давньоруську мову, а мову священних християнських
книг – старослов᾿янську. Саме тому в російській мові так багато
старослов᾿янських рис. На колонізованих землях формувалися російська та
білоруська мови, у метрополії, на півдні – українська розмовна мова.
Давньоруська мова – це писемна мова. Найдавніші її пам᾿ятки дійшли
тільки з другої половини XI ст., але є всі підстави вірити, що ця мова була в
державному вжитку протягом усього X ст., бо нею написані вміщені у
«Лаврентіївському списку літопису» договори київських князів з греками
911, 944, 972 років.
Утворення єдиної держави на базі 13 літописних племен
супроводжувалося й інтеграцією племінних діалектів в одну давньоруську
мову. Від цих племінних слов᾿янських діалектів (мова антів) були
успадковані лексика, фонетичні й граматичні риси. Мова поповнювалася
новими словами, що з᾿явилися в період Русі, поступово вироблялася у
фонетичній системі та граматичній будові. Усна мова південної Русі
розвивалася на основі діалектних наріч, а не писемної мови. Між усною
народною та літературною мовою була велика різниця, бо давньоруська
писемна мова позначена відчутним впливом старослов᾿янської та
старогрецької літературних мов.
В усній формі давньоруської мови XI–XII ст. відбулися зміни у
фонетиці. Надкороткі голосні [ь] та [ъ] у слабкій позиції зникли, у сильній
вокалізувалися [ъ] – [о], [ь] – [е]. Перестав діяти закон відкритого складу. Ці
дві зміни повели за собою десятки нових фонетичних змін, які на різних
територіях давали неоднакові результати, що прискорило процес витворення
трьох східнослов᾿янських мов: української, російської та білоруської.
Староукраїнська мова – це продовження давньоруської писемної, але в
нових умовах, із дуже зміненим лексичним, фонетичним та граматичним
інвентарем мови. Голосний (ять) змінився в [і]: сіно, літо, віно, хліб. Довгі
голосні [ы] та [і] змінилися в [и]: син, сила. Голосні [о], [е] давніх відкритих
складів чергуються з [і] у нових закритих складах: воли – віл, семи – сім.
Приголосний [л] у сполученнях [ьл], [ъл] між приголосними та у формах
дієслів чоловічого роду однини минулого часу змінився на [у]: вълкъ – воук
(вовк), шьлкъ – шоу к (шовк), ходилъ – ходиу (ходив), носіль – носиу (носив).

16
Фонетичні зміни відбулися і в коренях та закінченнях слів, а це вплинуло на
їх словозміну. Фонетичні перебудови викликали морфологічні, зміни в
морфології призвели до синтаксичних.
Усе це відбулося в усному мовленні південної Русі. Літературна
староукраїнська мова ще довго знаходилася під впливом давньоруської
писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін. У лексиці
були й нові українські слова, хоч традиційно вживалися й давньоруські.
Зберігався, як і раніше, сильний вплив старослов᾿янської мови, були лексичні
запозичення з польської, латинської, грецької мов, а з середини XVII ст.
відчутно впливала і російська мова.
Крізь цю мовну строкатість все виразніше пробивалися живомовні
українські народні елементи – лексичні, фонетичні, граматичні. Українською
мовою перекладають Святе Письмо («Пересопницьке Євангеліє», 1556 p.),
пишуть грамоти урядових канцелярій, козацькі літописи, граматики,
інтермедії тощо. Отже, староукраїнська мова – це мова літературних творів,
державних документів, світського листування і навіть релігійних книг XIV–
XVIII століть.
Народ же у той час говорить інакше, ближче до сучасної української
мови, про що свідчать українські народні пісні XVII ст. («їхав козак за
Дунай», «За світ встали козаченьки», «Ой не ходи, Грицю»), народні думи та
ін. Писемна староукраїнська мова ще значно відрізняється від усної народної,
але все активнішими стають тенденції до їх зближення.
Староукраїнська літературна мова (писемна) була державною не лише
на Україні, але й у Литві та Молдові.
Щодо походження сучасної української мови ніяких проблем немає:
загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський, а основоположником
став Т. Шевченко; вони почали писати свої твори народною мовою на основі
українських середньонаддніпрянських говірок. Творилася нова літературна
мова на зразках усної народнорозмовної мови Наддніпрянщини, Поділля,
Галичини, Волині, Слобожанщини. Зачинателями цієї мови були
І. Котляревський, Г. Квітка-Основ᾿яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-
Артемовський. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала савроукраїнська
писемна мова (ХІІІ–ХVІІІ ст.), що сформувалася на основі давньоруський
літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньоруська
писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом
старослов’янської (церковнослов`янської) мови, запозиченої від болгар разом
із прийняттям християнства.

17
 Сучасна українська мова крім писемної форми, має й усну форму, яка
не відрізняється від писемної ні фонетикою, ні граматичною будовою, але
має дещо відмінні засоби комунікації, куди, крім мовних, входять ще й
позамовні чинники виразності (екстралінгвальні), напр., міміка й жести.
Загальнонаціональна українська мова має територіальні різновиди
усного мовлення – діалекти (наріччя). Є три наріччя: північне, південно-
східне й південно-західне. Кожне з них ділиться на говірки.
Північне має 3 групи говірок:
 східнополіські,
 середньополіські,
 західнополіські.
Південно-східне наріччя ділиться на
 середньонаддніпрянські,
 слобожанські,
 степові говірки.
Південно-західне наріччя має у своєму складі:
 подільські,
 волинські,
 наддністрянські,
 буковинсько-покутські,
 гуцульські,
 бойківські,
 надсянські,
 лемківські,
 середньозакарпатські говірки.
На великому просторі від Сяну до Дінця сучасна українська мова
виявляє одностайну єдність. Представники різних говірок без труднощів
розуміють один одного. Відбувається процес нівеляції діалектів, які все
більше наближаються до норм сучасної української літературної мови.
Цьому сприяють школа, преса, книги, радіо, телебачення, Інтернет.
Сьогодні українська літературна мова є державною. Вона
використовується у справоведенні й навчанні, законодавчих і виконавчих
актах, в культурі й побуті. Проте кожна із мов народів, що живуть на Україні,
має право на забезпечення з її допомогою національно-культурної автономії
цих народів.

18
 Сама ж українська мова на власній її території в різні історичні періоди
зазнавала заборон і обмежень свого функціонування. А саме:
1720 – Указ Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській
друкарням друкувати книги українською мовою6.
1729 – Наказ Петра II про переписання в Україні державних постанов
та розпоряджень з української мови на російську.
1763 – Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в
Києво-Могилянській академії.
1769 – Указ Московського православного синоду про вилучення в
населення українських букварів та церковних книг українською мовою.
1811 – Закриття Києво-Могилянської академії.
1817 – Польський сейм заборонив викладання українською мовою в
початкових і вищих школах Галичини. Вводиться викладання польською
мовою.
1859 – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини
заборонило українську азбуку в Галичині та Буковині, замінивши її
латинською.
1862 – Заборона українських недільних шкіл у російській імперії.
1863 – Валуєвський циркуляр заборонив друкування українською
мовою наукових, релігійних та педагогічних праць. 1876 – Емський указ царя
Олександра II про заборону друкування книг українською мовою в
російській імперії.
1888 – Указ Олександра III заборонив вживання української мови в
офіційних установах.
1892 – Заборона літературних перекладів українською мовою.
1895 – Заборона писати українські книги для дітей.
1906 – Закриття російською владою «Просвіти» в Одесі.
1907 – Закриття російською владою «Просвіти» в Миколаєві.
1907 – Початок мадяризації українських шкіл на Закарпатті на підставі
закону міністра освіти А. Аппоньї.
1914 – Указ російського царя Миколи II про заборону української
преси.
1924 – Заборона російською владою святкувати 100-річчя від дня
народження Т.Г. Шевченка.
1922 – Російська більшовицька влада ліквідувала «Просвіту» на Кубані,
в Зеленому Клину та інших українських поселеннях Росії.

19
 1924 – На Буковині румунська влада почала румунізацію українських
шкіл, яку завершила в 1927 р. 1924 – Польський уряд прийняв закон, що
забороняв користуватися українською мовою в державному апараті. Початок
полонізації українських шкіл.
1933 – Телеграма Сталіна про припинення «українізації». З
українського правопису вилучено букву г.
1938 – Посилення процесу полонізації українців Галичини.
1951 – Газета «Правда» виступила з викриттям національного ухилу в
українській літературі. Критика Володимира Сосюри за його вірш «Любіть
Україну».
1958 – Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських
шкіл на викладання російською мовою.
1964 – Підпал Державної публічної бібліотеки України в Києві.
1970 – У січні відбувся суд над авторами «Листа творчої молоді
Дніпропетровська» з протестом проти російщення української культури.
1970 – Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисертацій
російською мовою.
1975 – Поновлення цензурування «Кобзаря» Т. Г. Шевченка.
1983 – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про «покращення
викладання російської мови в СРСР».
1990 – Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про мови народів СРСР».
Російській мові надано статус офіційної.
Отже, українську мову дискримінували, обмежували, утискували,
забороняли і в царській Росії, і в Габсбургській імперії, панській Польщі,
боярській Румунії, хортистській Угорщині. Якщо українська мова вистояла в
умовах ворожої політики, то лише завдяки тому, що вона мала патріотичний
захист з боку рідного народу.
Сьогодні 60-70% населення вважає українську мову рідною. Вона має
статус державної мови, проте досі зазнає утисків. Начасі новий проект
Закону про мову, який обговорюється. Він має змінити багато факторів, що
дозволить покращити становище української мови.

20
 1.3 Функції сучасної літературної мови

Специфіка мови усного та писемного професійного спілкування

У загальній структурі мовленнєвої діяльності можна виділити різні
форми організації мовного спілкування і, відповідно, різні форми мовлення.
До основних форм мовлення належать – зовнішнє усне, зовнішнє письмове і
внутрішнє.
Зовнішнє (усне і письмове) мовлення є зовнішніми способами
формування і формулювання думки і передачі інформації. Основними
формами зовнішнього усного мовлення є діалогічне, монологічне і
полілогічне (групове) мовлення.
Характер писемного мовлення багато в чому визначається
специфічними умовами писемного спілкування і в першу чергу – відсутністю
співрозмовника в момент висловлення думки.
Усне мовлення в цьому плані виразно відрізняється від писемного: які
б складні думки не висловлювали співрозмовники в процесі бесіди, вони
завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій відбувається ця розмова.
Ознаки писемної мови
1. Писемне мовлення є вторинним стосовно до усного мовлення (воно
й виникло пізніше і загалом спирається на усне мовлення як на своє
джерело).
2. Писемне мовлення фіксується графічними, матеріальними знаками й
сприймається зором. Самі по собі ці графічні знаки неоднорідні: серед них є
літери українського алфавіту, цифри, різні наукові символи, умовні позначки,
графіки, малюнки.
3. Писемна форма дає нам можливість фіксувати кимось висловлене, а
це забезпечує збереження й відтворення чийогось мовлення у просторі й часі
(тобто значно пізніше того, як воно було висловлене).
4. Писемна мова не лише в діловому стилі, а й у ряді інших нехудожніх
стилів, як правило, монологічна (діалоги поширені в усному мовленні та в
художніх творах).
5. Оскільки користуючись писемною формою мовлення, людина має
можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст, настільки
писемне мовлення відзначається загалом більшою регламентацією мовних
засобів, ніж усне мовлення. Невдалий вибір слова, слово неточне,
невідповідне в даному контексті, слово випадкове – не повинні мати місця в

21
писемному тексті, де є можливість повернутися до написаного й виправити
невдалі місця.
6. У зв᾿язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі
супровідні елементи усного мовлення, як інтонація, жест, міміка,
безпосередня ситуація мовлення та ін., важливу роль у писемних текстах
починають відігравати засоби суб᾿єктивно-емоційних оцінок.
7. Така риса писемної форми мовлення, як традиційність і певний
писемний «консерватизм», проявляється в ділових паперах особливо чітко й
послідовно.
Загальнообов᾿язкові норми графіки, орфографії та пунктуації, що діють
у писемних текстах усіх стилів української мови, тут підсилюються ще
строгими правилами побудови ділового папера (формуляром документа,
вимогами до способу викладу та ін.), правилами вживання стійких
словосполучень, вибору лексичних одиниць та ін.
8. У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація
текстів за сферами спілкування. Так, деякі тексти взагалі існують лише в
писемній формі (якщо резолюції, накази, акти можуть бути хоч прочитані
перед аудиторією, то накладні, квитанції, розписки відомі лише в писемній
формі й призначені виключно для сприймання їх зором, а не на слух).
9. Значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної
форми мовлення, як потенціально необмежена кількість відтворення й
дублювання в тотожній писемній формі певного документа, що необмежено
збільшує можливості його впливу.
10. У писемному тексті наявна ще така його особливість, як здатність
бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту не
завжди буває точною копією писемного тексту (досить пригадати, як той
самий текст читає декілька різних людей або порівняти текст доповіді з її
виголошенням).

Особливості усного мовлення

1. Усна форма мовлення відрізняється від писемної насамперед
матеріальною формою реалізації: вона витворюється мовним апаратом
людини й сприймається на слух (як цілісний відрізок мовного потоку, а не як
«ланцюжок» графічних знаків).
2. Усне мовлення характеризується ще й такою особливістю, як
непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини – це
напівусвідомлюваний процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як

22
вона розмовляє, а починаючи говорити, думає хіба що над тим, що вона
скаже.
3. Усне мовлення, порівняно з писемним, характеризується
надлишковою інформативністю.
4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших
репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів, смислове
навантаження яких мінімальне (займенників, вказівних часток, прислівників,
які повторюють уже назване іншими – повнозначними частинами мови (ось,
от, так; такий, якийсь, певний, таким чином, отже, так от та ін.).
Надлишковість усного мовлення проявляється і в наявності багатьох
повторів. При цьому повторюються як окремі слова, так і цілі
словосполучення; повторюється той самий зміст, висловлений лише дещо
іншими словами, повторюються, дублюються емоції – вигуком і
словосполученням або реченням, яке цей вигук «розшифровує».

Мова і мовлення належать до унікальних явищ людського життя і

виконують у суспільстві різноманітні функції
Функція спілкування. Найважливіша з них – функція спілкування
(комунікативна). Завдяки мові люди спілкуються між собою, публічно
висловлюють свою волю, бажання, прагнення й перестороги. Ще видатний
французький письменник Антуан Де Сент- Екзюпері писав, що найбільша у
світі розкіш – це розкіш людського спілкування.
Пізнавальна функція. Крім того, мова є важливим засобом пізнання
навколишнього світу, адже в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь,
який закодовано у слові. У кожній мові таким чином фіксується неповторна
картина світу, багата інформація, яка потім засвоюється людиною.
Культуроносна функція. Мова є носієм культури. Через мову
відбувається засвоєння людиною культури свого та інших народів. Разом з
мовою ми сприймаємо пісні, казки, жарти, звичаї й традиції народу.
Естетична функція. Якщо у побутовому мовленні мова виконує
функцію спілкування, то в художньому вона є засобом образотворення,
виконує естетичну функцію, тобто є джерелом естетичної насолоди від
сприйняття художнього образу. Мова допомагає сприймати й розуміти світ
крізь призму прекрасного. Отже, вона є першоелементом культури й лежить
в основі розвитку різних видів мистецтва, які мають естетичне значення в
суспільстві.

23
 Експресивна функція мови полягає в тому, що завдяки слову кожен з
нас розкриває для інших людей свій неповторний внутрішній світ, світ
своєрідних думок і почуттів. «Заговори, щоб я тебе побачив», – казали
античні мудреці.
Мислетворча функція (функція формування і формулювання думки)
полягає в тому, що людина зазвичай мислить за допомогою мовних засобів.
Прагматична функція мови відображає ставлення мовця до його
висловлювання. Мовознавець Г. А. Уфімцева ототожнює прагматичну
функцію мови з експресивно-емотивною. Хоча й ці дві функції деякі вчені
об᾿єднують, а деякі вважають за різні. Експресивно-мотивна функція полягає
у вираженні почуттів та емоцій.
Репрезентативна (номінативна) – функція позначення світу речей.
Процес найменування є надзвичайно важливим, адже саме з цього розпочав
біблійний Адам. Функція переплітається з когнітивною, так як все пізнане
повинно мати своє ім᾿я.
Гносеологічна (когнітивна, пізнавальна, пізнавально-відображальна,
акумулятивна) функція полягає в прийнятті та накопиченні досвіду
суспільства.
Фатична функція – це функція, метою якої є встановлення
доброзичливої атмосфери перед початком власне розмови. Йдеться про
ввічливі запитання та відповіді, які не несуть конкретного змісту, а
використовуються співбесідниками для вираження взаємоповаги: «Доброго
дня!», «Як справи?», «Добре. А в тебе?», «Ще побачимось».
Магічно-містична функція виявляється у віруваннях деяких людей в те,
що слова можуть викликати зміни в реальному житті. Це дійсно так, адже
слово впливає на стан людини. Так, лайка ще нікому не принесла радості,
натомість добрі слова здатні підтримати в скрутну хвилину.
Мовотворча функція виявляється у переосмисленні лінгвістичного
досвіду мовними засобами та спрямоване на породження нових концепцій та
бачень.

Контрольні запитання
1. Які етапи становлення української мови вам відомі?
2. Назвіть заборони української мови.
3. Які погляди існують щодо розвитку та формування української
мови?
4. Які функції виконує мова?

24
 Тема 2. Текст як форма наукового знання.
Загальні відомості про наукові роботи

2.1 Основне поняття про текст.

2.2 Види та жанри наукових робіт.
2.3 Оформлення наукових робіт.

2.1 Основне поняття про текст

Текст (від лат. textum – зв᾿язок, поєднання, тканина) – писемний або

усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень,
об᾿єднаних у ближчій перспективі смисловими і формотворчо-граматичними
зв᾿язками, а в за-гальнокомпозиційному, дистантному плані – спільною
темою і сюжетною заданістю.
За формами реалізації тексти поділяють на усні та писемні. Тексти
публіцистичного, наукового, інформаційного змісту можуть бути як усними,
так і писемними. Інші – існують лише в одній з форм:
 усній – судові промови, розповіді, фольклорні твори тощо;
 писемній – епістолярні твори, твори художньої літератури,
офіційні документи, в тому числі резолюції, накази, протоколи, акти, факси,
листи.
Важлива роль в оформленні тексту в писемній формі належить
графічним засобам – рубрикації (поділу на розділи, підрозділи, пункти,
підпункти), розділовим знакам, а в усній формі – інтонації. Вони
допомагають забезпечити комунікативну спрямованість і структурну
організацію тексту на різних рівнях.
Наукове знання може бути виражене в різних видах первинних текстів:
усних (дискусія, диспут, обговорення наукової проблеми фахівцями) та
письмових (дисертація, монографія, стаття, тези тощо).
У тексті обов᾿язково мають бути: зміст знання (функціонує вже як
семантика тексту) і саме знання (поступово досягає статусу наукової
інформації). Знання може бути науковою інформацією лише в системі
суспільної наукової комунікації. Спілкуючись, науковці мають змогу
уточнити зміст понять, а іноді – під час обговорення – виникає нове знання.
Найповніше наукове знання про предмет, його ознаки та властивості
виявляється в жанрах власне наукового підстилю (монографія, стаття,
25
дисертація). Близькими до наукових монографій є підручники та посібники
для вищих навчальних закладів. Вони відрізняються наявністю визначень,
чіткістю побудови й викладу. У статтях найчастіше подають розгляд одного з
аспектів, пов᾿язаного із тим чи іншим науковим поняттям, з тією чи іншою
проблемою.
Особливість наукового стилю – часте вживання термінів, спеціальної
лексики, складних речень. Хоча, безперечно, не слід забувати й про лексичне
багатство мови, її виражальні можливості й намагатися писати не лише
змістовно, а й цікаво.

У науковому стилі мовознавці визначають такі підстилі:

 власне науковий;
 науково-навчальний;
 науково-популярний;
 науково-публіцистичний;
 науково-технічний.
Власне науковий підстиль використовують учені, спеціалісти, а його
завдання полягає у якнайповнішому, обґрунтованому повідомленні наукової
інформації й доведенні її новизни.

2.2 Види та жанри наукових робіт

Основні жанри наукового стилю. До них належать монографія, стаття,

реферат, анотація, дисертація, тези, підручники, посібники та інші. Їх можна
об᾿єднати за певними ознаками.
1. Наукові роботи, що презентують наукову думку для широкого
загалу.
Стаття – невеликого розміру наукова праця, присвячена певній темі і
розрахована на фахівців, які обізнані у тій темі. Друкують наукові статті у
фахових часописах або в збірниках наукових праць. Наукові статті бувають
повідомлювальні (інформують про нові результати дослідження), оглядові
(аналіз подій, явищ тощо, зіставлення їх, виявлення найважливіших напрямів
у розвитку науки), аналітичні (всебічний аналіз досить репрезентативних
фактів, який виводить на розв'язання наукової проблеми), дискусійні (про
спірні питання).
Тези є одним із найстійкіших жанрів. Вони мають суворо нормативну
змістово-композиційну структуру, в якій виділяються: преамбула, основне

26
теоретичне положення, завершальна теза (висновок). Чітке логічне
членування змісту тез підкреслюється рубрикацією, а в деяких випадках – і
виділенням абзаців під однією рубрикою. Варто пам᾿ятати, що сьогодні
широко використовують тези для публікації короткої інформації про наукові
дослідження. В такому випадку, тези мають структуру, схожу на структуру
статті та чітко регламентовану інформаційним листом конференції, де
передбачається публікація.
2. Наукові роботі, що створюються під час навчання та також
презентують наукові думки.
Реферат – короткий виклад наукової проблеми за одним чи кількома
джерелами. У процесі його підготовки необхідно опрацювати одне чи кілька
джерел, вибрати найцікавіші положення, найяскравіші приклади.
Анотація – стисла характеристика роботи з погляду змісту і
призначення.
Курсова робота – невелика за обсягом дослідницька робота із значною
реферативною частиною.
Бакалаврська або магістерська робота – це кваліфікаційна науково-
дослідницька робота випускника, яка готується з метою публічного захисту і
отримання освітньо-кваліфікаційного ступеня «бакалавр» чи «магістр». Її
автор покликаний продемонструвати рівень своєї наукової кваліфікації,
уміння самостійно вести науковий пошук і вирішувати конкретні наукові
завдання. Ця робота має узагальнювальний характер, оскільки є своєрідним
підсумком підготовки студента. Водночас це самостійне оригінальне наукове
дослідження, результати якого мають теоретичне і практичне значення.
Дисертація – наукова праця, підготовлена для прилюдного захисту на
здобуття вченого ступеня. У дисертаційних дослідженнях відкривають нові
напрями в науці, започатковують досі невідомі підходи до розв'язання
складної проблеми, вивчають ще невідоме або з᾿ясовують питання, які
забезпечують подальше просування у цій проблемі чи галузі. Дисертація має
визначені розмір і чітку структуру, стандартні композиційно-мовленнєві
форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом дослідження.
3. Наукові жанри, що використовуються для навчання.
Монографія – наукова праця (книга), в якій досліджується одна
проблема, обмежене коло питань. Монографія передбачає опрацювання
великої кількості фактичного матеріалу, переконливих висновків. Автор
монографії пропонує власну наукову гіпотезу чи концепцію розв'язання

27
важливої наукової проблеми. У монографії обов᾿язково мають бути
теоретичні розділи, висновки і наукова література.
Підручник і посібник як жанри науково-навчального підстилю мають
багато спільного і відмінного у текстотворенні. До спільних ознак належать:
науковість, об'єктивність викладеного матеріалу, відповідність його
навчальній програмі, наступність і перспективність у процесі розгортання
навчального курсу, доступність подавання матеріалу, спрямована на
активізацію мислення учнів, студентів; поступове і послідовне введення
термінологічної лексики; суворе дотримання норм української літературної
мови; культура й естетика мовлення.
Наукова стаття
Обсяг наукової статті становить 6 – 24 сторінки, тобто 0, 35 – 1 друк.
арк. Призначені наукові статті, ученим, спеціалістам певної галузі або
кількох галузей. За кількістю авторів статті бувають: одноосібні (один автор)
або колективні (колектив авторів).
За способом розкриття проблеми статті бувають:
 оглядові (містять характеристику стану і перспектив наукових
досліджень у певній науковій галузі);
 проблемні (мість аналіз проблеми, яка не одержала всебічного
осмислення);
 методологічні (містять обґрунтування методології розв᾿язання
проблеми).
Ознаками мови наукової статті є логічність, ясність, стислість, точність
наукової термінології, вірогідність вихідної інформації, критичність у відборі
фактів, доказовість змісту тексту, завершеність (цілісність розкриття одного
або кількох питань), логічність і обґрунтованість висновків, наявність
міркувані і посилань.
Необхідними елементами мають бути:
 Прізвище, ім᾿я, по батькові автора, якщо є – наукове звання.
 Заголовок. Важливо, щоб назва статті була стислою, однозначною,
конкретною, точно відображала тему наукової статті та обмежувала обсяг
наукового тексту. Наприклад, замість заголовка «Телекомунікаційні послуги»
краще сформулювати «Проблеми розвитку телекомунікаційних послуг в
Україні» або «Етапи становлення телекомунікаційних послуг у світі».
 Анотація (якщо необхідно – подається кількома мовами) і ключові
слова. Обсяг анотації становить 3 – 5 речень.

28
  Постановка проблеми у загальному вигляді, її зв᾿язок із важливими
науковими чи практичними завданнями. Можна використати такі мовні
звороти: серед проблем, пов᾿язаних із…; уважного ставлення дослідників
останнім часом вимагає пистання…; заслуговує на особливу увагу…
 Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано
вирішення даної проблеми і на які спирається автор, можна сформулювати
таким чином: в останнє десятиріччя з᾿явилися роботи…., присвячені
проблемі…; до цієї проблеми особливу увагу приділяють такі вчені, як…
 Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим
присвячується означена стаття не була об᾿єктом спеціального вивчення…;
незважаючи на достатню кількість робіт з цієї теми, досі залишається не
вирішеним питання…
 Формулювання мети і постановка завдань: мета статті –
дослідити…, визначити…, здійснити опис…, узагальнити…, вивчити…,
систематизувати…, експериментально довести…
 Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням
отриманих наукових результатів.
 Висновки даного дослідження: таким чином автор статті
проаналізував, визначив…, довів…, експериментально підтвердив…,
описав…, систематизував…
 Накреслення перспектив подальших розвідок у цьому напрямі:
перед автором статті стоїть подальше завдання –…; у подальшій роботі
над цією проблемою спробуємо зясувати…, визначити…, довести…,
розробити…; з огляду на викладене вище, перед автором стоїть завдання…
 Список використаних джерел, оформлений за вимогами ДСТУ.

Рецензія та відгук
Важливими жанрами наукової комунікації виступають рецензія та
відгук. Авторами їх, як правило, є фахівці, учені тієї ж галузі або спорідненої,
до якої належить і рецензована наукова стаття, монографія, підручник і
навчальний посібник, кваліфікаційна робота та дисертація. Рецензія
передбачає аналіз та оцінку певного твору (наукової праці),Рецензія критичний
– (від лат.
recensio – огляд,
розбір, рекомендацію до захисту чи друку, проведення наукового
оцінка) – це невелика
обговорення й діалогу. стаття, яка
Відповідно до рекомендацій за написанням дипломних робіт критичне
містить у
більшості вишів, перед захистом кожен диплом повинний пройти
осмислення первинної
продукції (наукової
резензування. Як правило, диплом без рецензії до захисту не допускається.
роботи, вистави,
фільму).
29
Рецензія – документ установленої форми, у якому незалежна особа
(рецензент – кваліфікований фахівець) оцінює якість виконання дипломної
роботи. Рецензія повинна складати не більше дві третини стандартного листа.
Склад рецензентів затверджується завідувачем кафедрою. Але, насправді,
писати рецензію має бути саме Вам, оскільки, як показує практика, рецензент
цим займатися не буде. Його роль полягає лише в тім, щоб переглянути
написаний Вами текст і поставити підпис внизу. Рецензія має строгі правила
написання, яких потрібно дотримуватись.
Сучасна рецензія (відгук) повинна засновуватися на двох основних
ідеях: по-перше, визнання індивідуальності та свободи творчості як автора
роботи, яку рецензують, так і рецензента; по-друге, дотримання високих
наукових вимог та критерії науковості. Особливість рецензії полягає у вмінні
спілкуватися, вести діалог (уявний) між рецензентом та автором твору,
рецензентом і читачами. Нерідко автор рецензії виявляє свої особистісні
цінності, він присутній як фахівець-аналітик чи полеміст, який із знанням
справи оцінює первинний документ, висуває свої зауваження, подає поради,
рекомендації.
Форма рецензії на наукову статтю

Рецензію до журналу «Історико-культурні студії» («Historical and

Cultural Studies») рекомендується формувати відповідно до наведених нижче
пунктів

Стаття: (Заголовок статті)

Автори: (Прізвище та ініціали авторів)

Відповідність статті тематиці наукового журналу

Оригінальність та значимість результатів статті:

- Результати оригінальні.
- Результати мають наукову значимість.
- Результати мають практичну значимість.

Якість викладення матеріалу статті:

- Розкрити наукову і практичну актуальність статті.
- Узгодження змістового наповнення і концептуальної спрямованості
статті із сучасними вітчизняними і зарубіжними розробками у

30
 предметній сфері знань.
- Інформативність анотації.
- Професійний виклад статті.
- Обґрунтованість обсягу статті.
- Чіткість визначеної мети статті та її досягнення.
- Обґрунтованість використовуваних джерел (бібліографічного списку)
та посилань на цитовану літературу.
- Доречність рисунків та таблиць.
- Обґрунтованість результатів та висновків статті.
Висновок рецензента
- Стаття може бути прийнята для публікації без доопрацювання.
- Стаття вимагає доопрацювання та повторного рецензування.
- Стаття не може бути прийнята для публікації.
- Статтю необхідно передати іншому спеціалісту на рецензування.
Дата, підпис, ім’я, по-батькові, прізвище рецензента (науковий ступінь,
вчене звання, посада, місце роботи).
=====================================================

РЕЦЕНЗІЯ
на дипломну роботу
студентки ХНУРЕ ______________________________
на тему «Управління формуванням
зразок власного капіталу підприємства»
1. Актуальність теми. Управління капіталом є важливим завданням
загальної системи управління господарською діяльністю підприємства, тому
що капітал є однією з основних економічних категорій, які характеризують
діяльність будь-якого підприємства. Основною метою управління капіталом
на підприємстві є його оптимізація, тобто процес вибору найкращих форм
його організації на підприємстві з урахуванням умов і особливостей
здійснення його господарської діяльності. Важливе значення в управлінні
капіталом підприємства займає власний капітал. Власний капітал
характеризується наступними основними позитивними особливостями:
простотою залучення, тому що рішення, зв᾿язані зі збільшенням власного
капіталу, приймаються засновниками чи менеджерами без необхідності
одержання згоди інших суб»єктів діяльності; високою віддачею за критерієм
норми прибутку на вкладений капітал, тому що в цьому випадку не потрібно
сплата позичкового відсотка (відсотка за кредит); зниженням ризику
фінансової стійкості і банкрутства підприємства.

31
 2. Наукова новизна. Проблема управління формуванням власного
капіталу підприємства не в повній мірі розглянута в сучасній літературі, саме
тому тема дипломна робота має елементи наукової новизни.
3. Якість проведеного аналізу проблеми. Під час виконання дипломної
роботи проблему було розглянути в повному обсязі. При цьому були
вирішені наступні аспекти проблеми:
— розкриття економічної сутності власного капіталу та його складових;
— розгляд статутного капіталу підприємства та його функцій;
— розгляд резервного капіталу підприємства, його видів та джерел формування;
— вивчення основ аналізу пасиву балансу підприємства;
— оцінка ефективності використання власного капіталу підприємства;
— розгляд напрямів підвищення ефективності формування прибутку підприємства;
— покращення ефективності управління власним капіталом підприємства та
стратегія розвитку.
4. Практична цінність висновків
зразок
і рекомендацій. За результатами
виконаної роботи були зроблені висновки та рекомендації. Одержані
результати можуть бути використані в практичній діяльності на підприємстві
ПП «Ярослав» та інших підприємствах України з метою вдосконалення
управління формуванням власного капіталу підприємства. Дана робота стане
у пригоді студентам, які навчаються на економічних факультетах, аспірантам
і викладачам, а також практичним працівникам: фінансистам, менеджерам,
аналітичним працівникам.
5. Наявність недоліків. Недоліки в дипломній роботі відсутні, бо вона
написана на високому рівні.
6. Загальний висновок і оцінка дипломної роботи. Дипломна
робота викладена на актуальну тему так, як висвітлює питання
управління формуванням власного капіталу підприємства в сучасних
умовах господарювання, за результатами виконаної роботи зроблені
висновки та пропозиції. Зміст дипломної роботи викладений на
достатньому теоретичному рівні, має практичні значення, достатньо
глибоко в логічній послідовності викладенні питання управління
формуванням власного капіталу підприємства. Дипломна робота в
цілому відповідає вимогам кваліфікаційного рівня та заслуговує
позитивної оцінки.

Рецензент __________________________________________
(підпис) (посада, ініціали, прізвище)
Дата

32
 Структурні елементи тексту наукової рецензії:
1. Аналіз проблематики зі стислою характеристикою ступеня
опрацювання теми.
2. Характеристика структури роботи, викладення найважливіших
висновків.
3. Виправлення змістових і мовних помилок, висловлення пропозицій,
побажань та зауважень. Об᾿єктом оцінювання насамперед служать:
 новизна та актуальність поставлених завдань і проблем;
 повнота, глибина, всебічність розкриття теми;
 коректність аргументації і системи доказів;
 достовірність результатів;
Відгук – це письмова  переконливість висновків.
оцінка виконаної 4. Висновки щодо відповідності роботи встановленим критеріям
роботи оцінювання.
(курсової,
магістерської тощо),
Розглянемо реквізити цих документів:
що підтверджує
готовність роботи 1. Назва виду документа.
до захисту. 2. Заголовок, що містить вказівку на:
а) характер та назву роботи;
б) прізвище, ім᾿я та по батькові її автора;
в) місце та рік видання (написання) роботи;
г) загальна кількість сторінок.
3. Текст.
4. Дата.
5. Підпис особи, яка рецензувала роботу.
План, тези, конспект, анотація, реферат належать до вторинних
наукових текстів. Основна їх мета – опрацювання джерела. Форма запису у
вигляді плану надзвичайно важлива для організації розумової діяльності, для
розвитку навичок чіткого формулювання та уміння висти інші види записів.
План – це стислий
запис, що окреслює
послідовність
викладу думки, роз-
криває зміст тексту.

33
 2.3 Оформлення наукових робіт

Правила оформлення наукових робіт

Для навчального процесу написання наукової роботи (реферату,
курсової, дипломної чи магістерської роботи, кандидатської тощо) має за
мету оцінити знання студента. У ній не тільки відображають результати
дослідження, а й виявляють уміння працювати з літературою, застосовувати
знання на практиці, творчо осмислювати процеси, що відбуваються в науці
тощо. Важливим етапом у виконанні наукової роботи є її оформлення.
Наукову роботу необхідно оформляти відповідно до державного
стандарту України. Нині чинним є стандарт ДСТУ 3008 – 95. «Документація.
Звіти у сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення».
Для написання наукової роботи потрібно керуватися такими вимогами:
 використовувати якісну літературну мову (необхідно ретельно
перевіряти текст з метою виправлення граматичних, орфографічних,
стилістичних та інших помилок);
 використовувати лаконічний об᾿єктивний стиль викладу;
 слідкувати за точністю формулювань та коректністю
використовуваних термінів та понять; якщо необхідно – давати їм
визначення, не використовувати слова іншомовного походження, якщо
існують повністю еквівалентні поняття в українській мові;
 представляти результати наукового дослідження у зручній формі
(рекомендується основні схеми, графіки, таблиці, які необхідні для кращого
розуміння тексту, розміщувати у ході викладення наукових положень, а
додаткові матеріали розміщувати в кінці роботи в додатках, щоб не
ускладнювати текст і не відволікати читачів від основної думки);
 оформляти наукову роботу відповідно до стандарту;
 чітко дотримуватися загальноприйнятої структури.
Структура та технічне оформлення
Структура наукової роботи передбачає наявність таких елементів:
1. Титульна сторінка.
2. Анотація.
3. Зміст.
4. Перелік умовних позначень (за необхідністю).
5. Вступ: загальна характеристика роботи.
6. Основна частина.
7. Висновки.

34
 8. Список використаних джерел.
9. Додатки (за необхідністю).
Кожен з цих елементів, а також розділи основної частини та додатки мають
починатися з нової сторінки.
Титульна сторінка повинна містити такі дані:
 повна назва міністерства, під грифом якого виконано роботу;
 повна назва навчального закладу, в якому виконано роботу;
 назва кафедри, під керівництвом якої виконується робота;
 тема роботи;
 тип роботи: реферат, курсова, дипломна, магістерська;
 вихідні дані автора роботи: курс, факультет, спеціальність,
прізвище, ім᾿я, по батькові (зазначаються повністю);
 відомості про наукового керівника: науковий ступінь, посада,
прізвище, ім᾿я, по батькові;
 місце, рік виконання роботи.
Для ознайомлення зі змістом та результатами роботи подається
державною та англійською мовами анотація – узагальнений короткий виклад
її основного змісту. В анотації мають бути стисло представлені основні
результати дослідження із зазначенням наукової новизни та за наявності
практичного значення.
В анотації також вказуються:
 прізвище та ініціали автора;
 назва роботи;
 спеціальність (шифр і назва);
 найменування вищого навчального закладу або найменування наукової
установи, у якому (якій) виконано роботу;
 місто, рік.

АНОТАЦІЯ
Сорокіна Н.В. Формування професійної іншомовної компетентності майбутніх
філологів засобами мультимедійних технологій. - Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук (доктора
філософії) за спеціальністю 13.00.04 «Теорія і методика професійної освіти» (012 -
Дошкільна освіта). - Інститут педагогіки НАПН України, Київ, 2016.
Зміст анотації
Ключові слова
Список публікацій

35
 Обсяг анотації становить 0,2 – 0,3 авторських аркуша.
Анотація може подаватися також третьою мовою, пов’язаною з
предметом дослідження. Наприкінці анотації наводяться ключові слова
відповідною мовою. Сукупність ключових слів повинна відповідати
основному змісту наукової праці, відображати тематику дослідження і
забезпечувати тематичний пошук роботи. Кількість ключових слів становить
від п’яти до п’ятнадцяти. Ключові слова подають у називному відмінку,
друкують в рядок через кому. Після ключових слів наводиться список
публікацій за темою роботи.
Зміст повинен містити назви всіх структурних елементів, заголовки та
підзаголовки (за їх наявності) із зазначенням нумерації та номери їх
початкових сторінок.
Перелік умовних позначень, символів, одиниць вимірювання, скорочень
подається за необхідності у вигляді окремого списку. Додатково їхнє
пояснення наводиться у тексті при першому згадуванні. Скорочення,
символи, позначення, які повторюються не більше двох разів, до переліку не
вносяться.
Вступ розкриває сутність і стан наукової проблеми та її значущість,
підстави й вихідні дані для розробки теми, обґрунтування необхідності
проведення дослідження. Вступна частина повинна містити такі частини:
Актуальність теми
Шляхом критичного аналізу та зіставлення з відомими розв᾿язаними
проблемами обґрунтовується актуальність, доцільність роботи для розвитку
відповідної галузі науки. Висвітлення актуальності не повинно бути
багатослівним. Досить кількома реченнями висловити головне – сутність
проблеми або наукового завдання.
Огляд літератури
Для з᾿ясування стану розробки обраної теми складається стислий огляд
літератури, з якого можна зробити висновок, що ця тема ще не розкрита (або
розкрита частково) і тому вимагає подальшого розроблення. В огляді
називають та критично оцінюють публікації, прямо і безпосередньо причетні
до теми дисертації.
Зв᾿язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Стисло викладається зв᾿язок обраного напряму досліджень із планами
організації, де виконано роботу. Наприклад: Курсову (дипломну,
магістерську) роботу виконано в науковому семінарі (назва) відповідно до
тематичного плану наукових досліджень кафедри мікроелектроніки,

36
електронних пристроїв та приладів Харківського національного
університету радіоелектроніки «Нові інформаційні технології та системи».
Мета й завдання дослідження
Формулюються мета роботи, а також завдання, які необхідно вирішити
для досягнення поставленої мети. Мета тісно переплітається з назвою роботи
і повинна чітко вказувати, що саме розв᾿язується у дипломній (магістерській)
роботі. Завдання дослідження мають бути підпорядковані його меті. Як
правило, формулюється від чотирьох до семи завдань. Використовуються
такі найбільш прийнятні слова, як: виділити, визначити, виявити,
відпрацювати, встановити, дослідити, запропонувати, здійснити,
обґрунтувати, охарактеризувати, покращити, проаналізувати, розкрити,
розробити, удосконалити, узагальнити тощо.

Об᾿єкт та предмет дослідження

Це процес або явище, що породжує проблемну ситуацію й обране для
вивчення. Наприклад: Об᾿єкт дослідження – інтернет в умовах формування
інформаційного суспільства. Предмет дослідження міститься в межах
об᾿єкта. Наприклад: Особливості впливу інтернету на формування
інформаційного суспільства. Отже, об᾿єкт і предмет дослідження як категорії
наукового процесу співвідносяться як загальне й часткове. Об᾿єкт – це
процесс або явище, що породжує проблемну ситуацію і береться
дослідником для вивчення. Предмет – це те, що знаходиться в межах
об᾿єкта; це той аспект проблеми, досліджуючи який, ми пізнаємо цілісний
об᾿єкт, виокремлюючи його головні, найбільш суттєві ознаки. Предмет
наукової роботи частіше збігається з формулюванням її теми або є дуже
близьким до неї.

Методи дослідження
Подається перелік методів дослідження, використаних для досягнення
поставленої в роботі мети. Перераховувати їх треба не відірвано від змісту
роботи, а стисло та змістовно визначаючи, що саме досліджувалося за
допомогою того чи іншого методу. Це дасть змогу пересвідчитися в
логічності та прийнятності вибору саме цих методів.
Виходячи з того, що кожне наукове дослідження може відбуватись на
двох рівнях: емпіричному (коли здійснюється процес накопичення фактів) і
теоретичному (на якому здійснюється узагальнення знань), відповідно до цих
рівнів загальні методи пізнання умовно поділяються на дві групи:

37
  Методи емпіричного дослідження:
Спостереження – це систематичне цілеспрямоване, спеціально
організоване сприймання предметів і явищ об᾿єктивної дійсності, які
виступають об´єктами дослідження.
Порівняння – це процес зіставлення предметів або явищ дійсності з
метою установлення схожості чи відмінності між ними, а також знаходження
загального, притаманного, що може бути властивим двом або кільком об
´єктам дослідження.
Узагальнення – логічний процесс, що здійснюється шляхом переходу
від специфічних рис до виявлення загальних ознак (властивостей, відношень
тощо), притаманних певним предметам.
Вимірювання – це процедура визначення числового значення певної
величини за допомогою одиниці виміру. Цінність цієї процедури полягає в
тому, що вона дає точні, кількісно визначені відомості про об´єкт.
Експеримент – науково поставлений дослід, спостереження над
досліджуваним явищем у певних умовах. Це такий метод вивчення об´єкта,
коли дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього шляхом
створення штучних умов чи застосування звичайних умов, необхідних для
виявлення відповідних властивостей.
 Методи, що можуть бути застосовані на емпіричному і
теоретичному рівнях:
Абстрагування – це уявне відсторонення від неістотних, другорядних
ознак предметів і явищ, зв´язків і відношень між ними та виділення декількох
сторін, які цікавлять дослідника.
Аналіз – це метод пізнання, який дає змогу поділити предмет на
частини з метою його детального вивчення.
Синтез – це, навпаки, з´єднання окремих частин чи рис предмета в
єдине ціле.
Індукція – це умовивід від часткового до загального, коли на основі
знань про частини предметів класу робиться висновок про клас в цілому.
Дедукція – це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент
множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини.
Моделювання – заміщення досліджуваного об´єкта іншим, спеціально
для цього створеним. Під моделлю розуміють уявну або матеріально
реалізовану систему, котра, відображаючи чи відтворюючи об´єкт
дослідження, здатна замістити його так, що вона сама стає джерелом
інформації про об´єкт пізнання.

38
 Наукова новизна одержаних результатів
У науковій роботі необхідно показати відмінність одержаних
результатів від відомих раніше, описати ступінь новизни. Кожне наукове
положення чітко формулюють, виокремлюючи його основну сутність і
зосереджуючи увагу на рівні досягнутої новизни.

Практичне значення одержаних результатів

Подаються відомості про використання результатів дослідження або
рекомендації щодо їх використання. Наприклад, після завершення курсових
робіт йтиметься про розширення, поглиблення напрацьованого матеріалу в
дипломних, магістерських дослідженнях.

Апробація результатів роботи

Указується, де оприлюднювалися результати досліджень. Для
студентських робіт це зазвичай обговорення в науковому семінарі, виступ на
студентських наукових конференціях (подається назва конференції,
вказуються повна назва закладу, число, місяць, рік), виступ на засіданні
студентського наукового товариства (вказуються число, місяць, рік) тощо.

Публікації
Указуються опубліковані статті (за повним бібліографічним описом)
або ця рубрика опускається.
Основна частина роботи складається з розділів, підрозділів, пунктів,
підпунктів. Кожен розділ починається з нової сторінки. В кінці кожного
розділу формулюються висновки (декілька абзаців).
У розділах основної частини подають:
 огляд літератури за темою і вибір напрямів дослідження;
 виклад основних методів дослідження;
 експериментальну частину і методику досліджень;
 проведені теоретичні і (або) експериментальні дослідження;
 аналіз і узагальнення результатів досліджень.
Перший розділ роботи є оглядово-теоретичним. В огляді літератури за
темою окреслюються основні етапи розвитку наукової думки з обраної
проблеми. Стисло, аналітично висвітлюючи роботи попередників, студент
повинен назвати ті питання, що залишилися невирішеними, й, отже,
визначити своє місце в розв᾿язанні проблеми. Обов᾿язкова умова – залучення
максимальної кількості науково-критичних робіт. Матеріал може

39
викладатися по-різному: або в хронологічній послідовності, або за
принципом зіставлення позитивних і негативних оцінок явища, що
досліджується. Реферування не повинно бути безстороннім, зводитися до
розгорнутого переказу джерел або набору цитат із них, оскільки завдання
цього етапу роботи – вироблення власного погляду на досліджувану
проблему в контексті основних концепцій її бачення науковцями. Загальний
обсяг огляду літератури не повинен перевищувати 20 % обсягу основної
частини роботи.
У першому розділі також визначається зміст теоретичних понять, за
допомогою яких буде здійснюватися дослідження, обґрунтовується перевага
того чи іншого їх визначення, яким студент послуговуватиметься в роботі.
У другому розділі, як правило обґрунтовують вибір напряму
досліджень, наводять методи розв᾿язання завдань і їх порівняльні оцінки,
розробляють загальну методику проведення дисертаційних досліджень.
Теоретичні роботи спрямовують на розкриття методів розрахунків, гіпотез,
які розглядають, експериментальні – на принципи дії і характеристики
розробленої апаратури, оцінки похибок вимірювань.
У наступних розділах із вичерпною повнотою викладаються результати
власних досліджень автора з висвітленням того нового, що він вносить у
розробку проблеми. Студент повинен давати оцінку повноти вирішення
поставлених завдань, оцінку достовірності одержаних результатів, їх
зіставлення з аналогічними результатами вітчизняних і зарубіжних праць.
У висновках викладають найважливіші отримані наукові та практичні
результати, формулюють розв᾿язану наукову проблему (завдання) та
значення її для науки і практики. Також розкривають методи вирішення
поставлених в роботі завдань, наголошують на якісних і кількісних
показниках здобутих результатів, обґрунтовують їх достовірність.
Готуючи реферативні та магістерські роботи, наукові статті та доповіді
студенти часто стикаються з проблемою їх грамотного оформлення ,
Потрібно зазначити, що таких вимог достатньо багато. Крім того, вони
періодично змінюються. Нині є чинними загальні вимоги й правила, що
зазначені в ДСТУ 3008 – 95. «Документація. Звіти у сфері науки і техніки».
Структура і правила оформлення». Подавати у науковій роботі таблиці,
формули та ілюстрації також необхідно відповідно до вимог нормативних
документів.
Робота набирається на комп᾿ютері, роздруковується на стандартних
білих аркушах формату А 4 (210 на 297 мм) з використанням шрифтів

40
текстового редактора Word розміру 14 з полуторним міжрядковим
інтервалом. Відступи: верхнє, нижнє та ліве поле – 20 мм, праве – 10 мм,
абзац – 0,6 см.
Заголовки структурних частин роботи ЗМІСТ, ПЕРЕЛІК УМОВНИХ
СКОРОЧЕНЬ, ВСТУП, РОЗДІЛ, ВИСНОВКИ, СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ, ДОДАТКИ друкуються великими літерами, без лапок, симетрично
до тексту. Заголовки підрозділів друкуються прописними літерами (крім
першої великої), без лапок, з абзацного відступу. Крапка в кінці заголовка не
ставиться. Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх
розділяють крапкою. Заголовки пунктів друкуються прописними літерами,
крім першої великої з абзацного відступу в розрядці в підбір до тексту. В
кінці заголовка, надрукованого в підбір до тексту, ставиться крапка. Відстань
між заголовком (за винятком заголовка пункту) та текстом повинна
дорівнювати 3 – 4 інтервалам. Кожну структурну частину роботи треба
починати з нової сторінки.
На одній сторінці допускається не більше двох виправлень.
Вимоги до нумерації сторінок, розділів та підрозділів
Нумерацію сторінок, розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів,
рисунків, таблиць, формул подають арабськими цифрами без знака №.
Першою сторінкою роботи є титульний аркуш, який включається до
загальної нумерації сторінок роботи. На титульному аркуші і на аркуші, де
розміщений зміст роботи, номер сторінок не ставиться, на наступних
сторінках номер проставляється у правому верхньому куті сторінки без
крапки після цифри.
Такі структурні частини роботи, як зміст, перелік умовних позначень,
вступ, висновки, список використаних джерел не мають порядкового номера.
Всі аркуші, на яких розміщені згадані структурні частини роботи, нумерують
звичайним чином, починаючи зі вступу (це друга сторінка). Не нумеруються
лише їх заголовки. Номер розділу ставлять після слова «РОЗДІЛ», після
номера крапку не ставлять, потім із нового рядка друкують заголовок
розділу.
Підрозділи нумеруються в межах кожного розділу. Номер підрозділу
складається з номера розділу й порядкового номера підрозділу, між якими
ставлять крапку. В кінці номера підрозділу повинна стояти крапка.
Наприклад: 2.3. (третій підрозділ другого розділу). Потім у тому ж порядку
йде заголовок підрозділу.

41
 Вимоги до оформлення ілюстрацій, таблиць, формул
Ілюстрації (фотографії, креслення, схеми, графіки тощо) і таблиці слід
розміщувати безпосередньо після тексту, де вони згадуються вперше, або на
наступній сторінці. Посилання на ілюстрації роботи вказують порядковим
номером ілюстрації, наприклад, «рис. 1.2». На всі ілюстрації в роботі повинні
бути посилання. Ілюстрації і таблиці, які розміщені на окремих сторінках,
включають до загальної нумерації сторінок. Таблицю, рисунок або
креслення, розміри якого більше формату А4, враховують як одну сторінку і
розміщують у відповідних місцях після згадування в тексті або у додатках.
Ілюстрації позначають словом «Рис.» і нумерують послідовно в межах
розділу, за винятком ілюстрацій, поданих у додатках. Номер ілюстрації
повинен складатися з номера розділу і порядкового номера ілюстрації, між
якими ставиться крапка. Наприклад: «Рис. 3.2. Схема розміщення» (другий
рисунок третього розділу). Номер ілюстрації, її назва і пояснювальні підписи
розміщують послідовно під ілюстрацією. Якщо в роботі подано одну
ілюстрацію, то її нумерують за загальними правилами.
Цифровий матеріал, як правило, має бути оформлений у вигляді
таблиць, на які повинно бути обов᾿язкове посилання. Таблицю слід
розміщувати безпосередньо після тексту, в якому на неї посилаються вперше,
або на наступній сторінці. При цьому слово «таблиця» в тексті пишуть
скорочено, наприклад: «...в табл. 1.2». Таблиці нумерують послідовно (за
винятком таблиць, поданих у додатках) у межах розділу. У правому
верхньому куті над відповідним заголовком таблиці розміщують напис
«Таблиця» із зазначенням її номера. Номер таблиці повинен складатися з
номера розділу і порядкового номера таблиці, між якими ставиться крапка,
наприклад: «Таблиця 1.2» (друга таблиця першого розділу). Назва таблиці
(якщо вона є) набирається напівжирним текстом. На-приклад: «Таблиця 2.4.
Порівняння показників технологічної ефективності». У повторних
посиланнях на таблиці та ілюстрації треба вказувати скорочено слово
«дивись», наприклад: «див. табл. 1.3».
Формули та рівняння наводять безпосередньо після тексту, в якому
вони згадуються, посередині рядка з полями зверху і знизу не менше одного
рядка. Номер формули або рівняння повинен складатися з номера розділу і
порядкового номера, розділених крапкою. Цей номер проставляється в
дужках на рівні формули у крайньому правому положенні на рядку.
Пояснення символів, числових коефіцієнтів формул слід наводити
безпосередньо під формулою, у тій самій послідовності, в якій вони

42
подаються у формулі, причому пояснення кожного символа починається з
нового рядка. Перший рядок пояснення починають з абзацу словом «де», без
двокрапки. Посилання на формули або рівняння вказують їх порядковим
номером у дужках, наприклад «... у формулі (2.1)».

Вимоги до перенесення слів

Оформляючи наукову роботу, потрібно дотримуватися правил
перенесення відповідно до «Українського правопису» (К., 2004). Найчастіше
помилки трапляються у таких випадках, коли не можна:
 Переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка
ініціали (один ініціал) або умовні скорочення (проф., акад. тощо), які до них
належать (Т. Г. Шевченко, а не Т.// Г. // Шевченко; акад. В. Глушков, а не
акад. // В. Глушков). Якщо імена, звання тощо подаються повністю, то
прізвища (а також по батькові) можна переносити (Тарас // Григорович
Шевченко, академік Агатангел // Кримський).
 Роз᾿єднувати умовні (графічні) скорочення на зразок та ін., і т. д.,
вид-во, т-во тощо.
 Відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать
(2005 р., а не 2005 // р.; 115 га, а не 115 // га; 20 куб. см, а не 20 куб. // см).
 Переносити в інший рядок граматичні закінчення, з᾿єднані з
цифрами через дефіс (2-й, а не 2- // й; 5-го, а не 5- // го; 10-му, а не 10- // му).
 Розривати односкладові частини складноскорочених слів, зокрема
ініціальні й комбіновані абревіатури (НАН України, АЕС, ХНУРЕ, орг-
техніка, а не ор-гтехніка).
 Залишати біля попередньої букви м᾿який знак або апостроф
(комп᾿ю-тер, а не комп᾿-ютер; Тью-рінг, а не Ть-юрінг).
 Розривати буквосполучення, яким передається на письмі один звук
(ра-джу, а не рад –жу; над-звичай-ний, а не на-дзвича-йний).
 Відривати одну букву від кореня, префікса (роз-вивати, а не ро-
звивати).
 Залишати на попередньому рядку або переносити на наступний
одну букву (опи-тування, а не о-питування).
 Залишати в попередньому рядку одно-, дво- або трибуквений
прийменник (в, по, при), з якого починається речення.
 Переносити в наступний рядок розділові знаки, дужку або лапки, що
закривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку
відкриту дужку або відкриті лапки.

43
 Вимоги до посилань та цитування
Наукова робота повинна містити посилання на джерела, матеріали або
окремі дані, ідеї і висновки, на основі яких розробляють проблеми, питання,
що досліджують уроботі. Наявність посилань свідчить про наукову
обізнаність автора, обґрунтованість положень дослідження. Посилання також
дають змогу знайти документи для підтвердження достовірності цитованого
тексту. Посилатися потрібно на останні видання публікацій. Необхідно точно
вказувати номери сторінок, ілюстрацій, таблиць із джерела, на яке є
посилання в науковій роботі.
Потрібно звернути увагу та те, щоб посилання в тексті на використані
джерела були позначені тим порядковим номером, яким воно записано у
списку використаних джерел, виділеним двома квадратними дужками.
Наприклад: «у працях [2 – 6] розглядаєть…» або «У дослідженнях
А. П. Гаєцького, О. Л. Зотова [3; 6] подані…». Зверніть увагу, що один від
одного номери відділяються крапкою з комою і пробілом. Якщо в тексті
наукової роботи необхідно зробити посилання на окрему сторінку, тоді воно
оформляється таким чином: [13, С. 142], де перша цифра позначає номер
джерела за бібліографічним списком, а друга – номер сторінки, де міститься
цитата.
Цитата (від лат. cito
Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне
– джерело або для критичного аналізу друкованого твору потрібно наводити
наводжу,
проголошую цитати.
) – Цитований текст повинен відтворюватися точно, бо найменше
дослівний уривок з
скорочення може спотворити зміст, закладений автором.
якогось тексту для
підтвердження або
Загальні вимоги до цитування:
ілюстрування певної  Цитата береться в лапки і наводиться без жодних змін, зі
думки. збереженням особливостей авторського написання, зокрема орфографії,
пунктуації і шрифтових виділень.
 Якщо доводиться цитувати не все речення, а лише окремі слова
чи фрази (за умови, що думка автора не буде спотворена), то такі вислови
беруться в лапки, пропуск позначається трьома крапками, вказується
джерело, звідки запозичена думка.
 Цитати мають подаватися лише з першоджерел, а не з праць
інших авторів. Лише в тих випадках, коли першоджерело недоступне, можна
скористатися цитатою, опублікованою в іншому виданні; тоді перед
бібліографічним джерелом вказується: «цитується за:» або «цит. за...».
 Якщо автор наукового дослідження робить у чужій цитаті певні
виділення (курсив, розрядка, жирний шрифт тощо), аби акцентувати увагу на

44
певному понятті чи фразі, то слід в дужках зробити відповідне застереження,
вказуючи власні ініціали. Наприклад, (виділено мною. – Н. С.), (курсив наш. –
Н. С.), (підкреслено мною. – Н. С.) і т.д.
 Кожна цитата повинна неодмінно супроводжуватися посиланням
на використане джерело. Недотримання цієї обов᾿язкової умови веде до
плагіату.
 При непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок іншого
автора своїми словами), що дає значну економію тексту, лапки не
вживаються, але потрібно бути гранично точним у викладенні думок автора,
коректним щодо оцінювання його результатів, подавати посилання на
джерело.
 Якщо в цитаті є слова (словосполучення, фрази), що у свою чергу
беруться в лапки, то останні мають бути іншого малюнка, ніж лапки, що
відкривають і закривають цитату (зовнішні лапки, як правило, мають такий
малюнок: ««, а внутрішні – ««).
 Коли текст дослідження перевантажений цитатами і суцільними
посиланнями на авторитетів, то виникає підозра у відсутності авторських
міркувань і знань самого дослідника; робота набуває характеру компіляції,
перетворюється на хрестоматію «розумних ідей» попередників.
Розділові знаки при цитуванні
При цитуванні та переказі джерел найчастіше використовуються такі
словосполучення: Автор писав /пише: ...; Як твердив / твердить...; Згідно з
уявленням...; За словами...; На думку...; Як справедливо зазначив / зазначає...;
Учений так характеризує (описує, подає)...; Можна навести такі слова
видатного вченого...; Автор наголошує на...; З точки зору автора...; Автор
виділяє (пропонує, рекомендує, вважає, стверджує, підкреслює)... і т.д.

Розділові знаки при прямих цитатах ставляться так, як при прямій мові:
1. Слова автора перед цитатою: А. П. Єршова стверджує: «Розвиток
прикладної інформатики знаходить своє вираження в забезпеченні
суспільству НІТ – стійких і загальнодоступних процедур систематичного
або автоматизованого опрацювання інформаційних ресурсів».
2. Слова автора після цитати: «Інформаційна компетентність
майбутнього економіста незалежно від змісту виконуваної ним професійної
діяльності повинна визначати здатності та знання фахівця стосовно
роботи з інформацією та комп᾿ютерними технологіями», – такої точки
зору дотримується А. П. Борисов.

45
 3. Слова автора розміщено всередині цитати: «Інформатика, – на
думку К. К. Коліна, – це наука про закономірності і форми перебігу
інформаційних процесів в природі й суспільстві; комплексний науковий
напрям, що має міждисциплінарний характер».
4. Якщо цитата вводиться в середину авторського тексту не повністю,
тоді вона подається в лапках, але з маленької літери. Те саме стосується
випадку, коли цитата органічно входить до складу речення (включена до
складу речення за допомогою підрядних сполучників типу що, бо, якщо, тому
що та ін.), незалежно від того, як вона починалася в джерелі. Наприклад:
Н.Вірт наголошував, що «в Паскалі зведені до мінімуму можливі
синтаксичні неоднозначності, а сам синтаксис інтуїтивно зрозумілий
навіть під час першого знайомства з мовою».

Оформлення списку використаних джерел

Бібліографічний опис списку використаних джерел у дисертації може
оформлятися здобувачем наукового ступеня за його вибором з урахуванням
Національного стандарту України ДСТУ 8302:2015 «Інформація та
документація. Бібліографічне посилання. Загальні положення та правила
складання» або одним зі стилів, віднесених до рекомендованого переліку
стилів оформлення списку наукових публікацій.
РЕКОМЕНДОВАНИЙ ПЕРЕЛІК 
стилів оформлення списку наукових публікацій
1. MLA (Modern Language Association) style.
2. APA  (American Psychological Association) style.
-
1,2

3. Chicago/Turabianstyle . -
1

4. Harvard style .
-
1

5. ACS (American Chemical Society) style.

6. AIP (American Institute of Physics) style.
7. IEEE (Institute of Electrical and Electronics Engineers) style.
8. Vancouver style . -
1

9. OSCOLA.
10. APS (American Physics Society) style . -
1

11. Springer MathPhys Style . -

1

__________ 
-
Springer Style 
1

http://resource-cms.springer.com/springer-
cms/rest/v1/content/51958/data/v1/Guidelines+for+Contributions+to+Major+Reference+Works  
-
 Elsevier Style 
2

https://www.elsevier.com/journals/learning-and-instruction/0959-4752/guide-for-authors#68000

46
 Джерела розміщують одним із таких способів:
1) у порядку появи посилань у тексті (вважається найбільш зручним
для користування та рекомендований при написанні дисертацій і
монографій);
2) в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків
(спочатку видання українською та російською мовами, потім – іноземною за
латинським алфавітом);
3) у хронологічному порядку.
Кожний бібліографічний запис нумерують і починають з нового рядка.

ПРАВИЛА 
оформлення наукової роботи
Обсяг Обсяг основного текстудисертації визначається індивідуально
До загального обсягу не включаються таблиці та ілюстрації, які повністю
займають площу сторінки. 
Один авторський аркуш дорівнює 40 тис. друкованих знаків, враховуючи
цифри, розділові знаки, проміжки між словами, що становить близько 24
сторінок друкованого тексту при оформленні роботи за допомогою
комп'ютерної техніки з використанням текстового редактора Word: шрифт -
Times New Roman, розмір шрифту - 14 рt
Інтервал Роботу друкують на одному боці аркуша білого паперу формату А4 (210х297
мм) через 1,5 міжрядкового інтервалу
Шрифт Кегель - мітел (14 типографських пунктів).
Поля Текст необхідно друкувати, залишаючи поля таких розмірів: ліве - не менше 20
- 25 мм, праве - не менше 10 мм, верхнє - не менше 20 мм, нижнє - не менше 20
мм

Контрольні запитання
1. Які вимоги висуваються до оформлення наукової роботи?
2. Які вимоги до оформлення ілюстрацій, таблиць, формул
3. Як оформляються цитати та посилання?
4. За яким принципом укладається список використаних джерел?

47
 Тема 3. Усне фахове мовлення.
Підготовка до публічного виступу з наукової теми

3.1 Композиційна побудова наукового виступу.

3.2 Різновиди наукової доповіді.

3.1 Композиційна побудова наукового виступу

Яка б логічно не була вибудована стаття, це ще не остаточна підстава

для її успішної презентації на конференції. Саме конференції дають великі
можливості для апробації отриманих результатів, тут демонструються,
ілюструються, роз’яснюються матеріали, які розкривають сутність
пропонованих новинок. Однак, напевне, в кожного траплялися випадки, коли
начебто добре «відшліфована» стаття не знайшла очікуваного відгуку у
слухачів. Цьому можуть бути різні причини. Сьогодення загострює потребу
витлумачення нової ідеології наукового текстотворення та текстосприймання
або, на переконання багатьох дослідників, риторики наукового мовлення.
Аспекти такого цідходу були означені ще В. Виноградовим,
М. Бахтіним.
Розглянемо композиційно-логічну побудову наукового виступу з
урахуванням методичних порад Л. Мацько, Л. Кравець, Г. Онуфрієнко,
Г. Сагач.
Структурування промови – це творчий процес, який майже не підлягає
стандартизації.
Зазначимо, шо наукова доповідь, науковий виступ – це жанр наукового
стилю, який припускає розгорнуте повідомлення на спеціальну тему на
конференції вчених, засіданні вченої ради, наукового товариства.
Етапами підготовки наукового виступу є:
1) інтенція (винайдення);
2) диспозиція (розташування);
3) елокуція (словесне оформлення думки); ,
4) меморія (запам'ятовування);
5) акція (публічне виголошення виступу);
6) релаксація (ослаблення напруження).
Розглянемо ці етапи детальніше.
На етапі інтенції формуємо задум і визначаємо мотивацію виступу
(чого ми очікуємо від цього заходу), тему, мету, ідею, коло інформації

48
(наукові і науково-популярні праці, художні твори, результати соціологічних
досліджень тощо) та завдання її інтерпретації у виступі. Важливе значення
має назва теми. Заголовок повинен бути зрозумілим, відображати зміст
промови і зацікавлювати слухачів.
«Важливо пам'ятати, що підготовка промови – це не стільки збір
інформації, скільки виношування власних думок з певної теми, глибоке
осмислення її», – слушно зазначає академік Л. Мацько. Отже, на етапі
диспозиції складаємо деталізований план виступу: вступ має пробудити
інтерес слухачів, основна частина буде логічним продовженням питань
вступу, презентує авторське бачення проблеми, у висновках узагальнимо
основні думки та ідеї виступу. Визначаємо проблеми дискусійного
характеру, добираємо фактичний матеріал, прогнозуємо можливі запитання
слухачів і відповіді під час обговорення виступу.
На етапі елокуції здійснюємо стилістичне оформлення виступу:
перевіряємо матеріали на відповідність логіці викладу, точності інформації,
чинним мовним/мовленнєвим нормам. Не вживаймо розмовні слова;
жаргонізми, суржикові елементи, складні синтаксичні конструкції.
Нарешті текст виступу написаний. Проте не варто розраховувати на те,
що цей текст ми прочитаємо. Уявімо, що аудиторія не буде оснащена
кафедрою і доведеться тримати записи перед собою. Така несподіванка
призведе до зайвого хвилювання і зніяковіння. До того ж відсутність
безпосереднього контакту зі слухачами теж негативно впливає на сприйняття
промови.
Краще, як показує досвід, виступати з опорою на текст. Це справляє
враження вільного володіння матеріалом і додає впевненості оратору. Отже,
опануймо текст риторично, тобто виділимо місця, де необхідні психологічні
або логічні паузи. Функції контакту виконують дієслова з'ясуємо,
простежимо, розглянемо, охарактеризувати, уточнимо, пояснимо,
відзначимо, порівняємо, зіставимо; розмежуємо, продемонструємо.
Тренування допоможе перевірити написаний матеріал, провести
хронометраж, унести необхідні уточнення і виправлення, відпрацювати
інтонацію.
Акція, або публічне виголошення промови відзначається контактом з
аудиторією. Важливу роль при цьому відіграє різноманітність тональних
рисунків, чистота і ясність тембру, гнучкість, рухомість, адаптивність, а
також емоційна насиченість фрази і сугестивність (здатність голосу
навіювати емоції і впливати на поведінку адресата).

49
 Психологічній підготовці й оратора, й аудиторії до спілкування
сприяють паузи. Для більш чіткого осмислення тексту використовуємо також
і логічні паузи. Чітка вимова слів указує на внутрішню дисципліну, нечітка,
«розпливчаста» вимова свідчить про невпевненість оратора.
Найкращою позою для виголошення промови є нескуте стояння за
столом, кафедрою, трибуною з трохи піднятою головою й розправленими
плечима. Вдивляймося у слухачів. Виступаючи, промовляймо фрази чітко,
виразно, емоційно і впевнено. Не зловживаймо увагою, добре, коли виступ
триває чітко визначений час.
Після виступу проаналізуємо її змістову і композиційну сторони крізь
призму спілкування з аудиторією, її сприйняття адресатом, характер
концентрації уваги. З'ясуємо основні причини ослаблення уваги слухачів,
проаналізуймо ефективність прийомів контакту з аудиторією, уточнюючі,
доповнюючі, коректуючі, проблемні відповіді на питання аудиторії.
У наукових джерелах добре описано і особливості культури
аудіювання доповіді. Розглянемо деякі з порад.
1. Сприймаючи на слух наукову інформацію, намагаймося визначити в
ній головне за зміною інтонації, темпу, голосу, за паузами, які завжди
передують висновкам, за риторичними і проблемними запитаннями.
2. При аудіюванні доповіді, повідомлення спробуймо переробити зміст
почутого, максимально лаконізуючи інформацію, але без втрати головного і
цінного в ній.
3. Намагаймося відкидати неголовне, надлишкове; уникати фраз, що
дублюються;
4. При потребі здійснимо можливе переконструювання речень.
5. Здійснимо самоконтроль, з'ясувавши:
а) чи всю головну інформацію згідно з темою відбито в конспекті;
б) чи не порушено логічний зв'язок під час скороченого запису
інформації;
в) чи всі використані символи та абревіатури є абсолютно точними
відповідниками слів і словосполучень;
г) чи залишилася точною інформація при здійсненні переконструювань
речень;
д) чи не припустилися ви орфографічних, лексичних та граматичних
помилок при записуванні.
6. Відредагуємо за результатами самоконтролю зміст, структуру : та
мовне оформлення одержаного конспекту.

50
 Ефективною апробацією результатів наукового дослідження на
наукових конференціях та семінарах виступає наукова доповідь і науковий
виступ.
Наукова доповідь – це жанр наукового стилю, який припускає
розгорнуте повідомлення на спеціальну тему на засіданні наукового
товариства.
Наукову доповідь (текст може бути викладений до 20 сторінок)
пропонують для пленарних засідань. Науковий виступ (4-7 сторінок)
готується на секційні засідання наукового заходу. Участь у таких заходах
слугує гарною перевіркою професійної мовнокомунікативної, стилістичної
компетенцій дослідників.

3.2 Різновиди наукової доповіді

Виділяють кілька різновидів наукової доповіді:

- тематична доповідь (подає розгорнутий виклад певної наукової
проблеми);
- інформаційна доповідь (пропонуєінформацію про стан справ у
відповідній галузі наукової діяльності);
- звітна доповідь (узагальнює результати роботи науково-дослідних
колективів).
Успіх наукової доповіді залежить від лінгвістичних і
екстралінгвістичних факторів: стрункої логіко-композиційної побудови
мовлення, доказовості, аргументованості, уміння взаємодії з аудиторією,
використовувати різні прийоми прилучення й активізації уваги, високої
мовної культури доповідача, мовних (метафори, тропи, фігури,
фразеологізми, приказки) і позамовних (поза, манери, жести, міміка) засобів
виразності, техніки мовлення.
Наукова доповідь і виступ, як зазначають українські лінгвостилісти
Л. Мацько і Л. Кравець, повинні відповідати таким основним критеріям:
правильності, відповідності мовним нормам, смислової адекватності,
відповідності змісту виступу реальності, комунікативної адекватності
(ефективності), відповідності досягнутих результатів поставленої мети.
З-поміж принципів побудови доповіді і виступу Любов Спанатій
виділяє такі, як:
- принцип стислості, компактності (прагнення виразити максимальну за
обсягом інформацію мінімальною кількістю усіх мовних засобів);

51
 - принцип послідовності (передбачає послідовний виклад матеріалу);
- принцип цілеспрямованості (композицію слід будувати в такій
послідовності: проблема – тема – теза – аргумент – мета);
- принцип нарощування зусилля (темп мовленнєвого впливу на
слухачів зростає поступово шляхом наведення аргументів і фактів);
- принцип результативності (виступ повинен мати висновок, певні
рекомендації).
Значну частину наукової інформації вчені і фахівці отримують з усних
джерел – доповідей і повідомлень на нарадах, семінарах, симпозіумах,
конференціях і бесід при особистих зустрічах тощо.
Колоквіум – форма колективних зустрічей, де, як правило,
обмінюються думками вчені різних напрямів. Усі присутні є учасниками
невимушеної дискусії. На колоквіумах офіційні доповідачі не призначаються.
Симпозіум є напівофіційною бесідою з заздалегідь підготовленими
доповідями, а також виступами експромтом. Учасники симпозіуму можуть
відвідувати не всі доповіді, зустрічатися в кулуарах.
Конференція – найпоширеніша форма обміну інформацією. Одна
частина учасників – доповідачі – повідомляє про нові наукові ідеї, результати
теоретичних і експериментальних робіт, про виробничий досвід, відповідає
на запитання. Інша, більша частина – слухачі, що сприймають інформацію.
Слухачі можуть задавати запитання і брати участь в обговореннях.
З’їзди і конгреси є вищою, найбільш представницькою формою
спілкування і мають національний чи міжнародний характер. Тут
виробляється стратегія у визначеній галузі науки і техніки, а також і в
суміжних галузях.
Дискусія – це корисна форма колективного мислення. Різні точки зору,
висловлювані в дискусії, сприяють активному мисленню, змушують ретельно
продумувати й обґрунтовувати власну точку зору. Участь в дискусії –
кращий метод розвитку навичок критичного судження й міркування, де
перевіряється якість накопичених людиною знань.
Форми участі в дискусії: слухати і записувати; постановка запитань з
метою уточнення незрозумілих моментів чи отримання додаткової
інформації; висловлення своєї думки, яка повинна бути досить
обґрунтованою.
Наукова дискусія є однією з найефективніших форм колективної
творчої праці, тому важливо дотримуватися всіх умов, що забезпечують її
плідність. Від учасників дискусії вимагається активність, вміння бачити

52
позитивні сторони роботи, що піддається критиці; правильне викладення
позиції супротивника, чітка кваліфікація суті його помилки (чи має вона
принциповий характер, йдеться про некоректність формулювань чи про
неправильність концепції автора), окреслення можливих шляхів її
виправлення. Серед цих умов далеко не останнє місце посідає виконання
етичних вимог – критикуючи помилки в роботі, учасники дискусії не повинні
торкатися особистих якостей і здібностей автора
У даний час повідомлення наукових результатів віздувається із
залученням інформаційних технологій.

Контрольні запитання
1. Які етапи підготовки до публічного виступу вам відомі?
2. Схарактеризуйте кожен етап .
3. Які види наукових виступів існують?
4. Форми та види участі в дискусії?

53
 Тема 4. Вимоги до оратора.
Науково-популярний стиль викладу. Виступ з електронною презентацією

4.1 Науково-популярний стиль викладу.

4.2 Вимоги до оратора.
4.3 Виступ з електронною презентацією.

4.1 Науково-популярний стиль викладу

Ораторська мова здавна вважалася ефективним методом впливу на

людей. Її основи зародилися в Стародавній Греції, коли люди демонстрували
свої твори, виступаючи на агори або в античних театрах. З тих пір це
мистецтво зазнало деяких змін, які стосуються виконання промови, однак
його мета і основна структура цінуються і в даний час.
Сучасна риторика володіє декількома родами і видами красномовства.
Вони залежать від області, для якої призначена мова, ситуації, в якій її
реалізують, а також теми та форми. Рід – найбільш широке поняття, він
визначається залежно від об᾿єкта мови, цілі, форми і ситуації.

Сучасні роди ораторської мови, що трансформуються у види

1. Соціально-політичне красномовство – доповідь на соціально-
політичні і політико-економічні теми, звітна доповідь, політична дипломатія,
військово-патріотична, мітингова, агітаційна промови, політичний огляд.
2. Академічне (наукове) та лекційне красномовство – лекція, наукова
доповідь або огляд, наукове повідомлення або інформація.
3. Судове красномовство – прокурорська (звинувачувальна) промова,
адвокатська (захисна) промова. Суспільно-звинувачувальна або суспільно-
захисна промова, захисна промова обвинуваченого.
4. Соціально-побутове красномовство – ювілейна, застільна або
поминальна промови, «світське базікання» як щось легке, природне приємне,
без дискусій, суперечок і полемік.
5. Богословський – церковне (духовне) красномовство – проповідь,
промова в соборі.

54
 6. Дипломатичне спілкування – дипломатичний мовний етикет з його
обов᾿язковими нормами, переговори і листування, складання суто
юридичних документів, синхронний переклад.

Методика та етапи підготовки промови

Будь-яка промова чимось подібна до наукового дослідження. Отже,
промову слід будувати як певну проблему. Оратор, виступаючи перед
аудиторією, завжди має проголошувати щось вагоме, нове. Виступ має бути
актуальним, змістовним. Тільки за таких умов його слухатимуть.
Оратор повинен ґрунтовно володіти основними аспектами проблеми.
Той, хто виступає перед аудиторією, має бути освічений в галузі знання, яку
пропонує увазі своїх слухачів. Поверховість і малоерудованість одразу
помітні, й довіри в аудиторії такий оратор не викликає.
Промова, як правило, потребує попередньої підготовки.
Підготовка промови − творчий процес, який можна поділити на такі
епати: вибір теми − складання плану − збирання матеріалу − запис промови −
розмітка тексту знаками партитури − тренування. Розглянемо докладніше
кожний блок цього алгоритму.
1) Вибір теми.
Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так,
академічна доповідь у стінах внз визначається навчальним планом чи
науковим керівником; церковна проповідь визначена наперед євангельським
текстом.
2) Складання плану.
Плани бувають трьох видів: простий, складний і цитатний.
Простий план являє собою, по суті, ряд непоширених речень.
Складний план − це своєрідне поширення простого плану шляхом
розгалуження основних питань. Крім того, сюди зазвичай вводять вступ та
висновки (хоча це не обов᾿язково).
Цитатний план − це план, подібний, як правило, до простого, але
замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть
цього питання.
3) Збирання матеріалу.
Матеріал для промови може конденсувати власний і чужий досвід.
Матеріалом з власного життя можуть бути: власні думки, спостереження,
емоції тощо. Матеріал, що містить чужий досвід, − це, насамперед, книги,
журнали, газети (хоча можуть бути й випадки з життя знайомих, друзів і т.

55
ін.). Якщо промовець власні думки підкріплює цитатами, то вони набувають
більшої ваги.
4) Запис промови.
Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи записати
зібраний матиріал у вигляді звичайного тексту. Після запису необхідно
уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що слід звернути увагу − чи
правильно було дібрано слова. Далі йде робота над стилем: чи відповідають
обрані слова меті промови? аудиторії, до якої буде вона звернена? чи не
будуть деякі слова „випадати» з тексту стилістично? Прослідкуйте, чи не
втратили логічність і доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст
цитатами та прикладами.
5) Розмітка тексту знаками партитури.
Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у
проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна
проголошувати вголос чи „про себе». Це допоможе вам визначити час
звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100−120 слів на хвилину
(саме такий темп найсприятливіший для аудиторії).

Для риторики є основними терміни патос, логос,топос і етос

Патос – це намір, задум творця промови, який має на меті розвинути
перед адресатом певну цікаву для слухача тему. Зміст патосу – думка,
спрямована на прийняття рішення і дію. Патос створює мовленнєву емоцію
аудиторії, завдяки якій стає можливим рішення і доцільна дія.
Аудиторія, до якої звернений патос ритора, є не просто певним
скупченням людей, а громадою, організованою словом. Підґрунтям
організації аудиторії можуть бути духовно-моральні цінності або
матеріально-практичні інтереси.

Правила патосу:
 патос є основою задуму;
 без патосу неможливі рішення і дії;
 слід уникати знижувального патосу;
 ритор не повинен створювати штучний патос, що не відповідає
задуму і предмету промови;
 патос промови пов᾿язаний з емоціями, які можуть виникнути в
аудиторії, тому ритор має передбачити їх;
 ритор має контролювати свої мовленнєві емоції;

56
  надто сильний і недоречний патос компрометує ритора.
Логос – словесні засоби, які використовує ритор для аргументації
висунутих пропозицій.
Логос, породжений патосом, постає як аргументація – система
доцільних засобів для вираження задуму промови і його обґрунтування у
формі, прийнятній і переконливій для аудиторії.
Побудова аргументації ґрунтується на загальноприйнятих моделях і
правилах, які дозволяють подати задум у формі, прийнятній для аудиторії,
тобто поєднати думки ритора й аудиторії, досягти згоди аудиторії з доказами
та й приєднання до позиції ритора.

За правилами логосу ритор не повинен:

 використовувати софістичну аргументацію: навмисно вводити в
оману щодо справжнього задуму чи змісту промови; створювати
необґрунтовані судження;
 створювати аргументацію, розуміння й оцінювання якої
недоступні для аудиторії;
 використовувати неприйнятні мовленнєві засоби.
Логос доповнює топос – певні факти життя і думки, які можуть зробити
висловлення оратора цілком переконливим, незважаючи на його матеріальну
незугарність чи незрозумілість.
Етос – умови проголошення промови, які суспільство створює ритору.
Ці умови передбачають можливість обговорення значущих для суспільства
проблем, коли учасники обговорення не лише мають різні думки, але й
обстоюють різні світоглядні позиції.
Таким чином, етос створює умови для промови, патос – джерело
створення змісту промови, а логос – словесне втілення патосу на умовах
етосу і за підтримки топосу.
Ці основні категорії риторики взаємопов᾿язані одна з одною і ніби
переходять одна в одну.

4.2 Вимоги до оратора

Оратор завжди на людях, а під час промови він підлягає суворішому

суду, ніж інші, «і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами
здійснюється цей суд». Ця гіпербола потрібна була Цицеронові, щоб
відзначити, наскільки відповідальним було в його часи заняття ораторством.

57
На думку Цицерона, «оратор повинен володіти дотепністю діалектика,
думками філософа, словами мало не поета, пам᾿яттю законодавця, голосом
трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв... Нічого немає прекраснішого за
досконалого оратора...»
У чому ж складається сутність діяльності оратора й слухачів? Чим
повинен бути заклопотаний оратор, вступаючи в спілкування? Насамперед,
він повинен організувати сприйняття своєї мови аудиторією, тобто відразу ж
опанувати увагою слухачів. Далі, варто втримувати увагу аудиторії до кінця
виступу. І, нарешті, необхідно зробити мовну дію, обумовлена надзадачею
виступу.
Природно, що ці процеси нероздільні, ще багато чого відбувається в
психіці виступаючі. Він оцінює сприйняття своєї мови слухачами, коректує
зміст, стиль, стежить за часом і т.д. Але сутність його діяльності в
триєдності: в організації сприйняття, утриманні уваги й мовній взаємодії,
спрямованій на досягнення поставленої мети.
Зовнішність є не останнім чинником того, хто виступає. Тут важливо
володіти собою, вміти «створити імідж», півний образ.
Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава −
випростана чи згорблена, ваша жестикуляція − все це складає певне
враження ще до того, як ви сказали перше слово. Симпатія чи антипатія до
оратора формується саме в ці найперші хвилини.
До місця промови треба йти спокійно, не бігти, не поправляти на ходу
одяг, не слід на ходу зачісуватися тощо.
Погляд
Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під
час виступу. Не слід дивитися й «крізь» людей байдужим, відчуженим
поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває
його погляд «саме на собі». Треба вчитися поступово переводити погляд з
одного ряду облич на наступний, повертатися поглядом до тих, на яких
виражено зацікавлення. Існує й такий прийом: час від часу повільно
«малюйте» очима цифру 8, що наче лежить горизонтально на рівні очей залу.
Жестикуляція
Жестикуляція ораторові необхідна. Заклякла постава сприймається
погано. Але й «мавп᾿яча» жестикуляція недоречна.
Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні.
Механічні жести − це жести, що супроводжують промову без зв᾿язку з
її змістом, тобто робляться автоматично.

58
 Ілюстративні жести − це жести, які зображують те, про що йдеться. Ані
механічних, ані ілюстративних жестів допускати не слід. Вони тільки
відволікають від промови, а іноді навіть створюють комічне враження.
Емоційні жести − це жести, що підсилюють виразність промови,
прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок.

4.3 Виступ з електронною презентацією

Електронна презентація (лат. ргаеsento – передаю) наукового тексту –

спосіб подання наукової інформації за допомогою мультимедіа-можливостей
(зображення, звуку, відео), які відповідають за зорове, слухове, кінестетичне
сприйняття інформації.
Потреба в електронних презентаціях зумовлена можливістю
ознайомити з унікальними інформаційними матеріалами (картинами,
відеофрагментами), необхідністю систематизації і структурного поділу,
візуалізацією досліджуваних явищ, процесів, взаємозв᾿язків між об᾿єктами.
Використання електронних презентацій дає змогу підвищити
інформативність і ефективність повідомлення, адже одночасно задіяні
зоровий і слуховий канали сприйняття. Результати досліджень (за
В. Єфремовим) показують, що ефективність слухового сприйняття
інформації становить 15%, зорового – 25%, а їх одночасне включення
підвищує ефективність сприйняття до 65%. До того ж наявність тексту
наукової доповіді у вигляді електронної презентації уможливлює
організування самостійної роботи з подібним ресурсом.

Структура й етапи підготовки електронної презентації

Головне завдання презентації – поглиблення сприйняття інформації

учасниками наукового заходу.Організація презентації складається з таких
етапів:
1. написання сценарію презентації;
2. складання плану, конспекту, вибір форми і стилю виступу;
3. підготовка відповідей на запитання;
4. підбір демонстраційних матеріалів (слайди, відеоролики та ін.);
5. підготовка приміщення і технічних засобів.
Основними недоліками презентації вважають непідготовленість,
надмірні надії на досвід та імпровізацію; надлишок інформації, невдалий

59
спосіб її подання. Готуючи презентацію, бажано, щоб пропонована
інформація була максимально простою, але не спрощеною, відповідала рівню
підготовленості аудиторії. Текст доповіді необхідно не читати, а
виголошувати. Це створює у глядачів відчуття того, що доповідач вільно
володіє текстом і впевнений у собі. Щоб домогтися цього, слід кілька разів
уголос прочитати текст, намагаючись вкластися у відведений часовий
інтервал. Обов᾿язково потрібно продумати у виступі можливості імпровізації.
В електронній презентації повинні бути чітко сформульована мета,
продумана структура і порядок подання інформації, розроблена концепція.

Підготовка презентації охоплює такі етапи:

1. концептуальне проектування (формування концепції, образу
продукту, визначення його структури, змістової спрямованості, мети;
результатом цього етапу є виникнення ескізу продукту);
2. безпосереднє проектування (створення шаблонів, заготовок
слайдів й основних інформаційних компонентів (текстових фрагментів,
графічних об᾿єктів) і наповнення їх відповідним змістом);
3. реалізація й аналіз результатів.
Основною одиницею електронної презентації в середовищі Power Point
є слайд, або кадр інформації (кольорове або чорно-біле фотографічне
зображення, що проектується на екран), створений з урахуванням
ергономічних (допустимі фізичні, нервові, психічні) вимог візуального
сприйняття інформації.

Принципи розроблення електронних презентацій

Найважливішими принципами розроблення електронних презентацій
дослідники вважають:
• оптимальний обсяг (значна кількість слайдів викликає втому і
відволікає від суті дослідження; слайди мають виконувати функцію
доповнення, уточнення інформації; не повинно бути некоментованих
слайдів);
• урахування вікових особливостей і рівня підготовки глядачів
(потрібно забезпечити розуміння смислу кожного слова, речення, поняття,
схеми, графіка);
• науковість і достовірність (яскраві картинки, інформація не
мають суперечити реальним фактам);

60
 • урахування особливостей сприйняття інформації з екрана (коли
глядач читає текст з екрана комп᾿ютера – мозок працює в уповільненому
режимі; якщо інформація подана у графічному вигляді – мозок працює
швидше). Бажано текстову інформацію звести до мінімуму, скористатися
схемами, діаграмами, рисунками, фотографіями, анімацією, фрагментами
фільмів. До того ж поняття й абстрактні положення сприймаються легше,
якщо супроводжуються конкретними фактами, цитатами, відеофрагментами;
• естетичність (кольорове поєднання, витриманість стилю в
оформленні слайдів; не бажано, щоб тон відволікав увагу від розташованого
на ньому тексту; слід враховувати і розміри залу, де відбудеться науковий
захід). Теплі кольори (червоний, помаранчевий, жовтий) стимулюють;
холодні (синій, фіолетовий, голубий, зелений) – заспокоюють; нейтральними
є світло-рожевий, сіро-голубий, жовто-зелений, коричневий; поєднання двох
кольорів істотно впливає на зоровий комфорт, а деякі (зелені букви на
червоному фоні) можуть призвести навіть до стресу. Краще сприймається
поєднання білого шрифту на темно-синьому фоні, лимонно-жовтого на
червоному, чорного на білому, жовтого на синьому. Білий колір уважають
найсильнішим засобом виразності.
Кольорова схема має бути однаковою на всіх слайдах, це створює
відчуття зв᾿язності, наступності, стильності, комфортності. Фон є елементом
другого плану і повинен виділяти, відтіняти інформацію на слайді, але не
заступати її.
Обираючи шрифт для вербальної інформації, слід ураховувати, що
прописні букви сприймаються важче, ніж рядкові. Відношення товщини
основних шрифтів до висоти становить 1:5.
Варто пам᾿ятати, що вплив мультиплікації тим сильніший, чим
коротший її показ. Будь-який анімаційний об᾿єкт знижує сприйняття
матеріалу, відволікає від суті, порушує динаміку уваги.
Оптимальна кількість тексту на екрані – не більше 6 слів у 6 рядках.
Використовуючи рисунки, графіки, теж слід зберігати відчуття міри.
Застосовуючи відеофрагмент (для 10-хвилинної доповіді – орієнтовно
1 хвилина), доцільно спочатку пояснити, з якою метою його подано, відтак
прокоментувати побачене як ілюстрацію основної ідеї доповіді Від слайдів
краще розташуватися зліва (так іде погляд слухачів – зліва направо) і
користуватися презентером, щоб керувати презентацією дистанційно.
Тексти у презентації повинні бути компактними. Усі положення,
визначення, висновки слід побудувати на науковій основі: логічно (щоб

61
легко простежувалися логічні зв᾿язки між викладеними поняттями), доступно
(текст має бути зрозумілим, нові терміни вимагають пояснення), однозначно
(єдине тлумачення тексту), лаконічно (максимально короткий текст),
завершено (логічно завершений зміст кожної частини текстової інформації).

Контрольні запитання
1. Які вимоги висуваються до оратора?
2. Щотаке харизма?
3. Етапи виступу перед аудиторією?
4. Особливості виступу з електронною презентацією?

62
 Тема 5. Етикет у діловому міжособистісному спілкуванні.
Особливості проведення ділової бесіди

5.1 Поняття ділового етикету.

5.2 Етикетні мовні формули.
5.3 Індивідуальні форми усної професійної діяльності.

5.1 Поняття ділового етикету

«Розумна людина коли дивиться, то думає, чи добре вона роздивилася,

а слухає – думає, чи правильно вона почула; думає, чи ласкавий у неї вираз
обличчя, чи шанобливі її манери, чи щире мовлення, чи пристойне ставлення
до справи; при сумнівах думає про те, щоб порадитися; коли ж у гніві, то
думає про наслідки; і перед тим, як щось придбати, думає про
справедливість.
Нерозумна людина робить три помилки: говорить, коли не час
говорити (це нерозважливість), не говорить, коли настає час говорити (це
потайливість), і говорить, не помічаючи міміки (це сліпота)» (Конфуцій).
Ми з вами маємо навчитися говорити доречно, правильно, говорити
тоді, коли це потрібно і мовчати, коли це необхідно, читати невербальні
засоби та використовувати їх для впливу на співрозмовника.
Культура мови та культура мовлення. Два поняття, що схожі, та
водночас різні.
Культура мови не залежить від конкретного мовця, наука, що виробляє
механізм нормування мови, а от культура мовлення є свідченням
особистісного рівня кожної людини, того, яку вона створює навколо себе
вербальну атмосферу.
Олександр Потебня зазначав: «Мовна індивідуальність виділяє людину
як особистість, і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона
відображає мовні якості суспільства».
Будь-яка професійно діяльність потребує певних мовнокомунікативних
умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти правильно скласти
резюме, написати автобіографію, спілкуватися по телефону, писати
електронні листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом
потрібними стають уміння оформляти ділову документацію, представляти
проекти, виступати з доповіддю, обговорювати контракти, укладати угоди.

63
 Професійна комунікативна компетенція передбачає насамперед
наявність професійних знань, а також наявність гуманітарної культури
людини, її вмінні орієнтуватися в світи, комунікативних, креативних
навичках.
Професійна етика – це сукупність моральних норм, принципів, які
визначають поведінку людини в службовій ситуації.
Поняття етика й мораль стали загально поширеними й означають
взаємозв᾿язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки,
а мораль – реального явища, предмета дослідження цієї науки.
Мораль – це сукупність норм поведінки людей, що регулюють їхнє
ставлення до суспільства, нації, колективу, підтримане особистим
переконанням, традицією, суспільною думкою.
До деяких видів професійної діяльності суспільство ставить підвищені
моральні вимоги. В основному це такі сфери професійної діяльності, у яких
сам процес праці потребує узгодженості дій усіх його учасників. Звичайно,
не кожна професія має свою особливу мораль. Можна говорити про
професійну мораль лікаря, юриста, учителя, але не токаря, ткача, рибалки,
сталевара та ін. Безсумнівно, і для цих професій існують відомі моральні
передумови, як мінімум працьовитість, але проте ми не можемо в цьому
випадку вести мову про особливу фахову мораль, а тільки про трудову
мораль узагалі.
Професійний такт – професійна характеристика особистості,
заснована на повазі до співрозмовника, бережливому ставленні до його
особистості, що виє у звичках людини, у мові, зовнішньому вигляді.
Тактовність – професійна якість особистості, невід᾿ємна риса
характеру професіонала, характерними якостями є ввічливість, привітність,
кмітливість, повага до чужої думки, урівноваженість, почуття гумору,
толерантність.
Толерантність (від лат. Tolerantia – терпіння) – це терпимість до
іншого роду поглядів, вдач і звичок. Зрозуміло, що толерантність необхідна
стосовно особливостей різних народів, націй і релігій. Вона є ознакою
впевненості в собі й усвідомлення надійності власних позицій, що не боїться
порівняння з іншими думками й не уникає духовної конкуренції. Одне з
найбільших досягнень цивілізації пов᾿язано з умінням знаходити контакт між
представниками всіляких культурних світів.
Людям, які потрапляють в інший культурний світ, потрібні роки для
того, щоб освоїтися в «новому» для них символічному просторі.

64
 Професійний етикет – це ті норми, що регламентують стиль праці
працівника та манери його спілкування із своїми колегами та також
клієнтами, студентами та ін., гарний зовнішній вигляд, професійний дрес-
код.
Спілкування людей підпорядковується не лише логіці проблеми, яку
вони обговорюють, законам мови, якою вони послуговуються, вимогам щодо
вияву культури почуттів. На нього також впливають різноманітні правила,
які залежать від етнічних особливостей, ситуації, у якій взаємодіють
співрозмовники, а також їх віку, статі, професійної залежності. Ці аспекти
спілкування регулюються і формальними правилами, і етикетом.
До етикету належать також церемоніальні вимоги, дотримання яких
вимагає обов᾿язкової форми поведінки (наприклад, дипломатичний етикет).
Службовий етикет охоплює правила й ритуали поведінки людини в
процесі виконання службових обов᾿язків. Більшість його правил є
неписаними, не зафіксованими в певному регламенті, але їх слід неухильно
дотримуватися. Змістом таких правил є невимушене, доброзичливе, уважне
повсякденне ставлення до інших, незалежно від їхніх посад чи службового
становища, увага до жінок, повага до старших.
Існують загальні й специфічні правила етикету в ділових взаєминах.
Загальні правила етикету – це правила знайомств і відрекомендувань, вітань і
прощань, використання титулів співрозмовників, уживання окремих слів, які
прийняті в суспільстві, тощо. Специфічні правила ділового етикету – це
прийняті тільки в діловому спілкуванні форми звернень і привітань, правила
проведення бесід і переговорів, прощання після ділового спілкування дають
змогу зберегти гідність його учасників, зручність і невимушеність у
взаєминах між ними.
Діловий етикет у професійній діяльності – установлений порядок
поведінки співробітників, взаємини всього колективу між собою:
начальників і підлеглих, а також рівних за посадами.
Норми ділового етикету – це не істина у вищій інстанції. Вони не
мають абсолютного характеру й можуть бути схильні до змін у часі. Проте їх
розумне вживання істотно підвищить ефективність діяльності підприємства.
На сьогоднішній день професіоналу недостатньо бути просто
ввічливим і доброзичливим.

65
 У діловому етикеті загальні принципи отримують специфічне
забарвлення в таких основних правилах.
Перше правило – будьте пунктуальними й точними. Спізнення для
будь-якого співробітника неприйнятні. Вони заважають роботі, а також
свідчать про те, що на таку людину не можна покластися. Дуже важливе
вміння розраховувати час, необхідний для виконання того або того завдання.
Корисно тримати в думці ще один закон: якщо справи йдуть дуже добре, це
ще не привід для радості, скоро щось повинно трапитися. З усього цього
можна зробити висновок: на виконання завдань треба виділяти час із
запасом, ураховуючи проблеми, які можуть виникнути.
Друге правило – враховуйте не тільки свої, але й інші інтереси.
Неможливо досягти успіхів у своїй діяльності, не піклуючись про думки
співробітників. Частіше за все причинами неуспіху в справах є егоїзм,
заглибленість виключно у власну вигоду, прагнення нашкодити конкурентам
і навіть товаришам по службі, щоб просунутися посадовими сходами. Для
підвищення ефективності діяльності потрібно прагнути завжди
вислуховувати співрозмовника, учитися поважати чужу думку й розуміти
його, позбавлятися від нетерпимості до інакомислення.
Третє правило – говоріть грамотно й красномовно. Це одне з головних
правил, оскільки вміння співробітника грамотно говорити впливає не тільки
на імідж, але й на імідж підприємства, де він працює. Від уміння
спілкуватися часто залежать шанси на укладення договору. Необхідно
оволодіти мистецтвом риторики, тобто майстерністю красномовства. Дуже
важливо стежити й за своєю дикцією – вимовою та інтонацією, не вживати
жаргонних слів і образливих виразів. Необхідно постійно вдосконалювати
свою мову, робити її більш виразною, яскравою і емоційною. Особливе
значення набуває вміння слухати інших і виявляти цікавість до почутого. Усе
це, поза сумнівом, не залишиться не поміченим, справляє добре враження та
сприяє ефективності діяльності загалом.
Четверте правило – прагніть стримуватися у висловах – стосується
розмов товаришів про їхнє особисте життя.
П᾿яте правило – одягайтеся відповідно. Одяг не повинен різко
виділяти співробітника з контингенту працівників його рівня. Незграбний
комплімент, ґудзик, що відвалився, миготлива лампочка, візитна картка з
помилкою, зім᾿ятий документ можуть разом перекреслити професіоналізм
співробітника.

66
 5.2 Етикетні мовні формули

За умовами та змістом ситуації спілкування в системі українського

мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів стійких мовних висловів:
1. Вітання.
2. Звертання.
3. Знайомство.
4. Запрошення.
5. Прохання.
6. Вибачення.
7. Згода.
8. Незгода.
9. Скарга.
10. Втішання.
11. Комплімент.
12. Несхвалення.
13. Побажання.
14. Вдячність.
15. Прощання.
Етикет привітань і представлень – це сукупність правил первинної
міжособистісної взаємодії, що стосуються зовнішнього прояву ставлення до
людей.

За правилами ввічливості першим вітає:

 чоловік – жінку;
 молодший – старшого;
 той, хто проходить, – того, що стоїть;
 той, що спізнюється, – того, хто чекає;
 який входить – тих, хто знаходиться в приміщенні.

Ділова сфера вносить у ці правила свої корективи: тут головним

критерієм того, хто кого повинен вітати першим, є посада, а не стать і вік.
Нижчий за посадою першим вітає вищого. Проте й ця вимога не завжди
строго виконується, наприклад, молодий директор (чоловік), якщо він добре
вихований, повинен привітатися з жінкою першим, хоча вона й нижче його за
посадовим рангом.

67
 При вітанні й прощанні, окрім слів „Будьте здоровими», „Добридень» і
„До побачення», бажано додавати ім᾿я і по батькові співрозмовника. Чути
власне ім᾿я завжди приємно, а значить це дозволить викликати до себе
прихильність людини. Слід пам᾿ятати, що вітанням люди виражають один
одному доброзичливість і взаємну повагу, тому в голосі та інтонації не
повинно бути ноток незадоволеності або поганого настрою.
„Добрий ранок» говорять до 12.00 годин,
„Добрий день» – до 18.00 годин,
„Добрий вечір» – після 18.00.
На вулиці, у коридорі на досить великій відстані немає сенсу
викрикувати слова вітання, достатньо просто обмінятися поклонами.

МОВНІ ФОРМУЛИ
Доброго ранку! – Добрий ранок! – Доброго дня! – Добрий! Доброго
вечора! – Добрий вечір! – це стилістично нейтральні вислови. Ці вітання у
відповідну пору доби можна вживати до всіх людей.
Вітальну формулу Добрий досвіток! вживали вранці. Після світанку
говорили Добридень! В вечорі – Добривечір! Добраніч! Вітаю (тебе; Вас;
вас)! – Радий (тебе; вас) вітати! – Моє шанування! – Дозвольте Вас
привітати! Доброго здоров᾿я!
Дай, Боже, щастя!, на які чують відповідь: Дай, Боже, здоров᾿я!
Вислів Дай, Боже, щастя! вживають люди всіх вікових категорій, хто
зайнятий якоюсь працею. А відповіддю на це вітання можуть служити слова:
Дякую (-ємо)! Дай, Боже, й тобі (Вам; всім). У багатьох місцевостях,
вітаючись з тими, хто в цей час працює, послуговуються висловом Боже,
помагай!
Мовлення часто після вітання може продовжуватись фатичними
фразами (це латинське слово, крім іншого означає говорити нісенітниці;
провадити пустопорожні балачки). Ці фрази мають призначення не
повідомляти інформацію, а надавати природності спільному перебуванню з
іншою людиною, привернути до себе її увагу, підготувати до сприйняття
певної інформації тощо.
Фатичні фрази називають контактовстановлювальними, потрібними
для «обміну словами». Це, наприклад, фрази: Як ся маєте? Як поживаєте?
Як живеться? Що нового? Що у тебе доброго? Як справи? Як успіхи? Що
чути?

68
 Представитися – означає сказати своє ім᾿я, прізвище, посаду й
підприємство, на якому працюєте. У колі трудового колективу часто
представлення здійснюється третьою особою. У цьому випадку той, хто
представляє, має знати обидві сторони. За правилами ввічливості
представляють:
- чоловіка – жінці;
- молодшого – старшому;
- нижчого за посадою – вищому;
- одного співробітника – групі співробітників.
Називають ім᾿я того, хто представляється, та ім᾿я того, кому
представляють. їх слід вимовляти чітко і ясно, щоб не було необхідності
перепитувати.
Якщо знайомити осіб однієї статі, близьких за віком і службовим
положенням, не обов᾿язково загострювати увагу на тому, хто кому
представлений. Можна обійтися центральною фразою: „познайомтеся, будь
ласка, шановні колеги». Після цього звичайно нові знайомі обмінюються
кількома загальними фразами. Зазвичай ініціативу при цьому бере на себе
особа більш високої посади.
Правила звернень і привітань. Відповісти на привітання й
запропонувати сісти (якщо зайшов співрозмовник), привітання за руку
необхідне, якщо зайшов знайомий, хазяїну можна сісти, після того, як сів
відвідувач, для прогнозування довірливої розмови, бажано сісти напроти
відвідувача. При спілкуванні з групою потрібно вийти з-за робочого столу,
обмінятися рукостисканнями, запросити сісти за стіл, а самому сісти після
того, як розмістяться гості.
Приймаючи візитера, бажано мати його дані: прізвище, ім᾿я, по
батькові, місце роботи, посаду. Якщо не володіє такою інформацією, то
візитер після привітання повинен відрекомендуватися або вручити візитку.
Вручення візитки у відповідь необов᾿язкове, оскільки відвідувач знає, до
кого він прийшов. Якщо візитерів кілька, вони відрекомендовуються
зазвичай, починаючи зі старших за віком чи посадою (вручення візиток
прибулими теж бажане).
У практиці ділового спілкування використовують форми звернень до
візитера: на ім᾿я й по батькові, „пан» або „пані» без згадування прізвища,
„пан» або „пані» зі згадуванням прізвища або титулу, наприклад, „пані
Іваненко», „пане професоре», „пане директоре» тощо. До відвідувача
приблизно однакового віку можна звертатися на ім᾿я з використанням слів

69
„пан», „пані» („пане Петре», „пані Ірино»). Недоречне звертання на „ти»
навіть до особи молодого віку, крім випадків близького знайомства з
відвідувачем. Однак при цьому й відвідувач має право звертатися до хазяїна
кабінету на „ти».

Згідно з правилами сучасного етикету звернення «Ви» є обов᾿язковим

у наступних випадках
1. Незалежно від віку та соціального походження – в офіційній
середовищі і при зверненні до малознайомого або ж незнайомого. При цьому,
звернення на «Ви» до людини, що досягла 25 років, доповнюється ім᾿ям і по
батькові; до тих же, кому від 15 до 25 – найчастіше тільки повною формою
імені.
2. При спілкуванні з людиною, яку зустріли вперше.
3. У спілкуванні між товаришами по службі, у разі присутності при
цьому сторонніх осіб.
4. Під час ділового спілкування в разі відсутності неформальних
відносин між людьми.
5. До колег під час конференції, симпозіуму тощо, незалежно від форм
спілкування з ними у неформальній обстановці.
6. При спілкуванні лікаря з пацієнтом, незалежно від обставин.
7. Журналістами під час інтерв᾿ю навіть з добре знайомими людьми.
8. При зверненні до учнів старшої та середньої школи, що підкреслює
шанобливе ставлення і відзначає зрілість особистості.
9. По відношенню до людей старшого віку – разом з ім᾿ям і по
батькові.
10. В офіційній обстановці навіть по відношенню до добре знайомої
людини.

Звернення «ти» допустимо:

1. У сім᾿ї, що є свідченням близьких відносин. Хоча і сьогодні де-не-де
зберігається традиція звернення до батьків на «Ви».
2. У неофіційній обстановці.
3. У школі при зверненні до дитини до 9 років.
За змістовим наповненням формула прохання може варіюватися від
власне прохання у вишуканій формі до наказу і навіть вимоги. Така
толерантність вимоги – особливість спілкування у сфері державного
управління. Форма прохання-наказу зумовлена обов᾿язковістю офіційно-

70
ділового стилю. Формули на зразок «прошу надати», «прошу повідомити»,
«прошу вважати» найчастіше використовуються у розпорядчих документах.
Увічлива формула прохання реалізується за допомогою етикетних
комбінацій, характерних для певних текстів: «зробіть ласку», «не відмовте в
люб᾿язності», а також за допомогою формул з підрядними конструкціями:
«Будемо Вам дуже вдячні, якщо …». «Будемо раді, якщо …».
Вибачення – це словесне спокутування провини. Якщо провина
невелика, можна сказати: «Вибачте мені!», «Пробачте!», «Даруйте!»,
«Прошу вибачення!», «Перепрошую Вас!» Якщо більша – краще сказати:
«Пробачте, якщо можете!» Мовні формули вибачення, як правило, мають
етикетний компонент – мовну форму «будь ласка»: «Вибачте, будь ласка,
…» або ускладнені проханням за вибачення: «Просимо вибачення за
несвоєчасне виконання», «Просимо вибачення за непередбачені зміни»,
«Просимо вибачення за створені не нами незручності», «Просимо вибачити
за неможливість вчасно виконати …».
Особливу увагу слід звернути на те, що в українській мові, на відміну
від російської, дієслова «вибачте», «пробачте», «простіть» вимагають
давального відмінка залежних слів: «Вибачте мені» (у російській мові
використовується родовий відмінок – «Извините меня»). 
Згоду, як правило, висловлюють за допомогою таких форм: «Авжеж»,
«Безперечно», «Гаразд», «Добре», «Згода», «З радістю», «Із задоволенням»,
«Погоджуюсь», «Поза всяким сумнівом», «Обов᾿язково», «Так», «Ще б пак»
тощо. У діловому спілкуванні, висловлюючи одностайність думки,
неприпустимо використовувати слова «ага», «еге», «угу». Вони доречні лише
у приватній розмові. Слова «да», «канєшно», «харашо» слід замінювати
українськими відповідниками «так», «звичайно», «добре».
Незгода. Щоб не образити співрозмовника й не підштовхнути
спілкування до конфлікту, слід уникати коротких реплік: «Ні», «Не
погоджуюся», «Не можна», «Заперечую». В українській мові існує низка
ввічливих форм відмови: «Ні, дякую», «Дякую, не треба», «На жаль, ні», «Ні
в якому разі», «Це неможливо», Про це не може бути й мови» тощо.
Формули відмови доцільно розширити до фраз, що переконливо свідчили б
про доброзичливість: «Змушений (змушена) відмовити, бо …», «Пробачте,
але це даремна трата часу, бо …».
Здебільшого мовні формули відмови пом᾿якшуються за допомогою
слів «на жаль», «шкода», «дуже шкода», «прикро», «дуже прикро».
Уживання таких формул має переконати співрозмовника у тому, що факт

71
відмови вкрай неприємний не тільки для нього, але й для вас. Такі відмови
оформлюються як складносурядні речення з протиставним сполучником але:
«Шкода, але ми не можемо погодитися …», «Щиро жалкуємо, але ситуація,
що склалася, не дозволяє нам …». Відсутність протиставного сполучника але
надає тексту більшої категоричності, унаслідок чого відчувається констатація
факту, який не можна змінити: «На жаль, ми не можемо погодитися на такі
умови». Відмова може супроводжуватись похитуванням голови збоку вбік.
Для подання інформації слід використовувати такі формули:
«Повідомляємо Вам …», «Маємо честь повідомити Вам …». Формулу
подання інформації можна ускладнювати поєднанням дієслова «повідомити»
з допоміжними дієсловами «хотіти», «могти», що надають додаткового
модального значення повідомленню: «Повинні повідомити Вам …», «Мусимо
повідомити вам …». Іноді стрижневим словом може виступати слово зі
значенням «інформація»: «Маємо інформацію …», «Інформуємо Вас …»,
«Користуючись нагодою, маємо честь поінформувати Вас …».
Подяку слід висловлювати спеціально дібраними до відповідної
ситуації виразами. За дрібну послугу можна сказати «Дякую!», «Спасибі!».
Якщо вам зробили щось значне, краще використати такі форми: «Сердечно
Вам дякую!», «Прийміть мою найщирішу вдячність!», «Дозвольте
висловити Вам найщирішу подяку!». Додатковий етикетний компонент
«щиро» підсилює подяку «Щиро дякую за …!», «Щиро дякуємо вам за …!»
Іноді використовують підсилювальний компонент «дуже»: «Дуже вдячний
(вдячна, вдячні) за Вашу турботу!», «Дуже дякуємо за …!» тощо. Потрібно
запам᾿ятати, що дієслово «дякую» вимагає після себе займенника у
давальному відмінку, на відміну від російської мови. Порівняйте: рос.
благодарю Вас (кого?), укр. – дякую Вам (кому?).
Таким чином, етикетні норми, як і моральність, реалізуються в
поведінці, манерах, умінні правильно і красиво говорити. Володіння мовою,
мовними нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини визначає її
культуру Знання норм українського мовленнєвого етикету – ознака
вихованості й запорука професійного успіху сучасного управлінця.

5.3 Індивідуальні форми усної професійної діяльності

Професійна діяльність охоплює велику кількість ситуацій, які

вимагають від нас знання окремих правил поведінки, спілкування.
До індивідуальних форм усної професійної діяльності належать:

72
 - ділова бесіда,
- телефонна розмова,
- ділова нарада,
- прийом відвідувачів,
- дискусія,
- переговори.
Особливості підготовки та проведення ділової наради, дискусії
Ділова нарада – цей традиційний метод управління може бути
високоефективним лише за умов інтенсивного, активного обміну думками
підготовлених учасників. Тоді це буде дійсно зібрання, де радять – нарада, а
не формальне засідання, де сидять і переливають із пустого в порожнє,
колективно марнуючи час.
Перевагою наради у порівнянні з іншими формами управління є те, що
за мінімум часу невелика кількість працівників у результаті оперативного й
аргументованого обміну думками може розв᾿язати складні питання та
прийняти узгоджене найоптимальніше рішення. Спільна думка іноді важить
набагато більше, ніж сума окремих думок членів даного колективу.
Ділова нарада – це робота колективного розуму, спрямованого вмілим
керівником у потрібне русло на плідний кінцевий результат.
Проблема, яка виноситься для обговорення на нараду, може мати будь-
який характер: організаційний, виробничий, дисциплінарний, інформативний
тощо.
Оптимальна кількість учасників наради – 10-12 осіб. Більша кількість
учасників просто не зможе взяти активної участі в обговоренні, а менша не
дасть змоги виявити різні погляди на проблему. Ефективність наради певною
мірою залежить від рівня підготовки як самої наради, так і окремого її
учасника й, безумовно, керівника.
Як правило, для наради приділяється один певний день на тижні. Це
дозволяє його учасникам правильно спланувати свій робочий час і належним
чином підготуватися до неї. Найкращий день для наради – середа або четвер,
тому що тижнева крива працездатності має помітний спад у понеділок і
п᾿ятницю. Однак п᾿ятниця – гарний день для проведення поточних нарад
(підбити короткий підсумок тижня й намітити завдання на наступний
тиждень).
Наради краще проводити в другій половині дня. З теорії біоритмів
відомо, що в людини протягом робочого дня є два піки підвищеної
працездатності: перший – з 11 до 12 год. і другий – між 16 і 18 год. Найкраще

73
пристосувати нараду до другого піка. Це для учасників наради послужить
додатковим стимулом, який спонукує їх працювати швидко й ефективно,
щоб не засиджуватися допізна. Оскільки будь-яка нарада порушує звичайний
ритм трудової діяльності, у першій половині робочого дня (перший пік)
проводити її недоцільно.
Види нарад
Інформаційна (директивна або інструктивна) нарада скликається для
ознайомлення учасників із новими даними, фактами, постановами тощо та
наступного їх обговорення. Доцільно ознайомити учасників із новою
інформацією завчасно (у писемній формі), а час наради використати для
обговорення та прийняття конкретних рішень.
Оперативна або диспетчерська (селекторна, телефонна, комп᾿ютерна)
нарада передбачає охоплювати такі етапи управління: збір інформації, її
опрацювання та прийняття рішення без скликання всіх учасників у певному
місці. Для цього використовують як традиційні засоби зв᾿язку (телефон,
селектор, радіо), так і новітні (комп᾿ютерну мережу). Час інформації з місць,
послідовність викладу та його тематика повинні бути чітко регламентовані.
Дискусійна (полемічна) нарада передбачає вільний виклад варіантів
думок, гіпотез, версій, припущень тощо. Цей найдемократичніший вид
наради продукує найбільш ефективні та конструктивні рішення важливих
проблем.
Якщо графік та умови проведення планових нарад відомий учасникам
заздалегідь, то позапланові, термінові наради обов᾿язково вимагають
завчасного попередження про місце, тематику, дату, час початку й закінчення
та склад учасників.
Виробничі (службові) наради доцільніше планувати на другу половину
дня – на кінець робочого дня або відразу після обідньої перерви. Засідання й
наради громадських об᾿єднань, комісій та ін., як і будь-яка громадська
робота, проводяться лише в позаробочий час.

Класифікація ділових нарад.

Ділові наради являють собою особливий вид організації праці, що діє в
дуже короткий термін і має певну цілеспрямованість. Наради класифікують
за наступними основними ознаками.
За призначенням:
– що виробляють і приймають рішення;

74
 – що роз᾿ясняють і уточнюють завдання з реалізації раніше ухвалених
рішень;
– такі, що підводять підсумки та дають оцінку прийнятим раніше
рішенням;
– оперативні (диспетчерські).
За періодичністю (частотою) проведення:
– разові;
– регулярні;
– періодичні.
За кількістю учасників:
– вузький склад (до п᾿яти осіб);
– розширені (до двадцяти осіб);
– представницькі (понад двадцять осіб).
За ступенем стабільності складу учасників наради:
– з фіксованим складом;
– з запрошуваними за списком, складеному для кожної наради;
– комбіновані.
За приналежністю:
– партійні (і інших громадських організацій);
– адміністративні;
– наукові й науково-технічні;
– об᾿єднані.
Мети наради буде досягнуто за умов сумлінної підготовки до неї всіх
учасників та правильно організованого ходу засідання.
Успішне проведення наради передбачає наявність головуючого, який
надає слово, слідкує за регламентом і порядком, за послідовністю
виступаючих та дотриманням програми наради й теми питання, що
обговорюється. Головуючий, не беручи участі в обговоренні, обов᾿язково
повинен підводити підсумок із кожного пункту програми і, насамкінець
наради, узагальнити зроблені висновки. Комунікабельний, толерантний,
ввічливий, із почуттям гумору головуючий – це гарант того, що на нараді
відбудеться плідна дискусія, а не безконтрольна, стихійна й нудна
балаканина із загальних питань.
На головуючого покладено обов᾿язок слідкувати за тим, щоб усі
завдання, поставлені на нараді, були:
- чітко сформульовані;
- розподілені за конкретними виконавцями;

75
 - визначені щодо терміну виконання.
Хід наради протоколюється секретарем, а виконання прийнятих
постанов контролюється призначеними відповідальними.

Крок 1. Визначення мети наради та порядку денного.

Ділова нарада – це не просто збори співробітників. Її мета повинна
виглядати як мета-результат, тобто прийняття конкретного рішення. Тому
цей результат потрібно сформулювати заздалегідь. Чим конкретніше
формулювання рішення, тим ефективніше пройде нарада і результат буде
досігнути. У процесі визначення мети організатору необхідно відповісти на
питання: Чи може дане питання бути вирішене конкретним співробітником в
поточному робочому порядку? Чи можна замінити нараду іншою формою
вирішення питання?
Порядок денний готується заздалегідь. Учасники наради повинні бути
ознайомлені з майбутнім обговоренням, необхідними матеріалами, щоб мати
можливість обміркувати рішення. Причому, кожен пункт порядку денного
повинен мати власну мету-результат. Крім питань порядку денного, учасники
наради інформуються про час, відведений на обговорення кожного питання.

Крок 2. Визначення часу проведення та кількості учасників.

Традиційно ділові наради (за винятком екстрених) проводяться в
певний день тижня у другій половині дня. Визначити коло учасників
потрібно таким чином, щоб обійтися мінімальним числом співробітників.
Оптимальний варіант 6-7 чоловік. Конструктивне рішення питань і проблем
залежить присутності тільки зацікавлених осіб. Проведення наради краще
доручати тим співробітникам, які найбільш компетентні в даній темі.

Крок 3. Організація місця проведення.

Організатори повинні передбачити, наскільки це можливо, сумісність
учасників наради. Це дозволить таким чином розставити стільці і розсадити
людей, щоб підвищити ефективність спілкування. Інформація сприймається
краще і швидше, якщо добре видно обличчя, очі, жести мовця.

Крок 4. Проведення наради: тривалість і регламент.

Ділова нарада має деякі компоненти, які безпосередньо впливають на
ефективність прийняття рішення. Тривалість оптимально не повинна
перевищувати 40-45 хвилин. Психологічно колективний розум не зможе

76
продуктивно працювати понад цього часу. Якщо необхідно продовжити
обговорення, то рекомендується зробити перерву не менше ніж на 30 хвилин,
що підвищує самопочуття, уважність.
Ділова нарада повинна мати регламент виступів. Стежити за
дотриманням регламенту – відповідальність голови. Однак повагу до
регламенту всіх учасників наради показує компетентність співробітників.

Крок 5. Протокол наради.

Складання офіційного документа, що фіксує основні етапи наради,
прізвища виступаючих, пропозиції та прийняті рішення, необхідний
компонент ділової наради. На підставі протоколу, керівник має право
вимагати виконання прийнятих рішень.

Крок 6. Аналіз підготовки та проведення наради.

Ділова нарада вважається успішним, якщо можна позитивно відповісти
на питання: Наскільки правильно визначено коло учасників наради? Чи
сприяло розташування учасників ефективності спілкування? Наскільки
учасники наради були зацікавлені в питаннях обговорення? Що послужило
спонтанним стратегіям рішення?

Селекторна нарада
У середньовіччя прогресивним ученим досить було обмінюватися
листами раз на рік-два, щоб бути в курсі всіх нововведень і винаходів.
Давньоруський купець відкривав комору в тайговій глушині і садив туди
прикажчика, який здавав виручку раз на рік, з настанням літа. Заводчик
Демидов об᾿їжджав раз на місяць уральські підприємства, а про стан справ
своїх закордонних мануфактур дізнавався зі звітів, переданих «з оказією».
Все це свідчило про те, що швидкість прийняття рішень, рівень
технологій і реакцій на зміни в ті часи цілком дозволяли здійснювати обмін
інформацією в повільному режимі з невисокою періодичністю.
У середині минулого століття вже був телефон, телеграф і радіо, але не
було системи конференц-зв᾿язку, прообразом якої стала селекторна зв᾿язок.
Селекторного вона стала називатися через «принципу вибірковості»
учасників. Тобто існував ініціатор наради і головний пульт управління, який
дозволяв в режимі реального часу підключати або відключати необхідних
абонентів. Селективність дозволила робити наради більш
вузьконаправленими, без участі людей, не задіяних у конкретній темі.

77
 Сучасні селекторні наради не зовсім схожі на ті, що були навіть
двадцять років тому. Якщо раніше селекторна зв᾿язок представляла собою
безпосереднє дротове з᾿єднання між окремими переговорними пристроями,
то зараз все набагато простіше.
Селекторну нараду зараз можна організувати, незалежно від
віддаленості учасників, часу доби та часового поясу. Мобільні телефони,
інтернет і бездротові технології дозволяють провести брифінг у будь-який
зручний час. При цьому учаснику селекторної наради необов᾿язково бути в
костюмі. Якщо завдання і обставини дозволяють, він цілком може брати
участь у ньому, поливаючи, наприклад, огірочки на грядці.

Документи, що забезпечують роботу наради

1. Порядок денний
Порядок денний – перший документ, що його складають при підготовці
наради, – розробляється за вказівками керівника й узгоджується з ним.
2. Список учасників
Список учасників – другий важливий при підготовці службової наради
документ. У випадку, коли планується проведення постійно діючої наради,
що має певний склад учасників, до списку додають лише відомості про
запрошених осіб.
Після кожного з питань, що виносять на обговорення, зазначають
посаду, прізвище та ініціали доповідача. Питання нумерують і формулюють
у називному відмінку або у знахідному з прийменником «про», наприклад:
1 Підготовка до переходу на нове програмне забезпечення. Доповідач –
начальник інформаційно-технічного відділу Саєнко А. О.
або
1 Про підсумки атестації персоналу. Доповідач – заступник директора
Павлов В. П.
До участі в нараді варто залучати лише тих осіб, які безпосередньо
причетні до обговорюваних питань, мають спеціальні знання або досвід у
вирішенні проблем, що є аналогічними винесеним на порядок денний.
Чіткій організації роботи сприяє складання списку за певною формою,
в якій можна передбачити всі відомості, необхідні для контролю за ходом
підготовки і проведенням наради
3. Запрошення
Повідомити учасників про нараду можна двома способами: письмово,
надіславши запрошення (повідомлення), або усно (по телефону). Якщо всі

78
учасники наради – працівники однієї установи, достатньо сповістити їх,
зателефонувавши особисто або передавши порядок денний через
співробітників.
Учасникам наради з інших установ надсилають телефонограму
(Додаток 2) або лист-запрошення (Додаток 3). Членам нарад постійно діючих
колегіальних органів порядок денний із зазначенням місця і часу засідання,
як правило, розсилають.
У листі-запрошенні, крім зазначення установи, яка проводить нараду,
порядку денного, часу (дати і години) та місця проведення, можуть
повідомлятися додаткові умови участі: надання готелю, вартість,
необхідність підтвердження участі тощо. Якщо не передбачене повторне
запрошення після одержання підтвердження участі, то у першому листі-
запрошенні зазначається повна адреса місця проведення наради з докладним
описом транспортних маршрутів. Листи-запрошення мають бути оформлені
бездоганно – грамотно й ретельно, що засвідчить повагу до адресата.
Для оперативного розсилання запрошень найчастіше використовують
сучасні засоби зв᾿язку – факс або електронну пошту (e-mail). З
використанням комп᾿ютера розсилання запрошень здійснюється автоматично
за списком, що, безумовно, прискорює і полегшує цей процес.
Надіславши письмове запрошення будь-якою формою зв᾿язку, бажано
згодом зателефонувати і пересвідчитися, чи отримав адресат запрошення.
При цьому в списку учасників наради роблять позначку про повідомлення
(надіслано листа, передано телефонограму, повідомлено усно) й отриману
відповідь (згоден взяти участь, не згоден, причини відмови тощо)
4. Проект рішення
Чи не найважливішим у підготовці до наради є завчасне вироблення
проекту рішення з обговорюваних питань або проектів підсумкових
документів. Саме для ухвалення цих рішень та затвердження підсумкових
документів і скликають нараду. Наявність проектів дає можливість глибше
вивчити документи, внести виправлення, оперативно їх обговорити. Проекти
рішень складають та оформлюють працівники, відповідальні за підготовку
розгляду питань.
Пакет документів має бути підготовлений не менш як за 48 годин,
розмножений та розісланий за 24 години до початку наради. Для цього також
можна застосувати електронну пошту і факс.

79
 5. Підготовчий етап
Визначивши загальний обсяг робіт, необхідно ретельно продумати
склад групи працівників з підготовки та обслуговування наради. Детально
розпланувавши обов᾿язки співробітників, визначивши сферу діяльності
кожного з них, варто закріпити всі організаційні питання наказом
керівництва.
У випадку участі в нараді іногородніх осіб не менш важливою є
процедура їх розміщення. Відповідальний за організацію наради має
визначити за списком, для кого із запрошених потрібно замовляти місця в
готелі чи гуртожитку. Отже, адміністративно-господарські служби повинні
заздалегідь забронювати певну кількість місць, а розмістивши приїжджих
учасників, мають повідомити особі, відповідальній за організацію наради, де
проживає кожний з іногородніх учасників.
До підготовчого етапу належить також забезпечення учасників наради
транспортом. Необхідно визначити, чи будуть потрібні автомобіль, автобус
для зустрічей, проводів, доставки учасників від помешкання до місця
проведення наради. У разі потреби складають точний графік транспортного
обслуговування учасників.
Останнім етапом в організації наради є безпосередня підготовка
приміщення і його технічне оснащення. Заздалегідь з᾿ясовують необхідність
у демонстраційних засобах. У великих приміщеннях, як правило,
перевіряють робочий стан радіомережі. За встановлення технічних засобів та
їх експлуатацію відповідають спеціально призначені працівники, що мають
необхідну кваліфікацію. Важливо пам᾿ятати, що у деяких випадках наради
стенографують або здійснюють їх аудіо- чи відеозапис. Отже, потрібно
підготувати робоче місце стенографістки або секретаря, який вестиме
протокол, і перевірити можливість застосування та справність апаратури.
6. Протокол наради
Відповідальним етапом проведення наради є протоколювання, тобто
фіксація процесу обговорення внесених до порядку денного питань.
Під час наради, або відразу після її закінчення необхідно зібрати тексти
доповідей та тези виступів, що не були подані організаторам заздалегідь.
Фіксувати хід наради можна з допомогою стенографування, аудіо- та
відеозапису.
Стенограма і фонограма – дослівний запис усіх виступів, запитань,
відповідей, реплік. До такої роботи слід запросити фахівців. При
стенографуванні і аудіозапису слід враховувати, що стенографістки можуть

80
не знати прізвищ усіх, хто виступав, подавав репліки і ставив запитання. За
аудіозаписом не завжди можливо визначити по голосу, хто саме говорив,
якщо людину не відрекомендували. Тому необхідно фіксувати під час наради
прізвища всіх промовців, що дасть можливість ідентифікувати кожний
виступ. У розшифровані стенограми і фонограми, як правило, вносять
редакційні виправлення. Втім, це досить дорогий вид документування. Його
доцільно використовувати лише під час проведення важливих заходів, коли
передбачено публікацію матеріалів наради.
Протокол – організаційно-розпорядчий документ, що фіксує хід
обговорення питань і прийняття рішень на нарадах.
Протокол наради є документом, в якому відображаються всі важливі
рішення цього заходу. Неправильне його складання як за змістом, так і за
оформленням може стати причиною його оскарження учасниками засідання.
Текст цього документа зазвичай містить дві частини: вступну та
основну. Протокол наради (його перша половина) включає опис основних
параметрів заходи: посади, П.І.Б. учасників, голови і секретаря. Коли у
когось з присутніх особливий статус (запрошений, експерт, спостерігач і
т.п.), це також зазначається в документі. Якщо на засіданні були присутні
багато людей, то протокол наради може містити дані про них на окремому
аркуші, який є невіддільним додатком документа. Закінчується вступний
розділ повісткою, в якій міститься перелік питань, що розглядаються.
Розташовувати їх бажано за значимістю, проте можуть бути й інші фактори,
що впливають на місце в списку питань. Наприклад, структура повістки
може залежати від логічного взаємозв᾿язку частини її питань або зайнятості
осіб, що беруть участь у заході. Сам документ оформляється на бланку
організації (її підрозділи), обов᾿язково має бути зазначено, коли відбувалося
засідання.
Протокол наради в основній частині повинен відповідати вступній.
Зокрема, її пункти повинні йти в тому ж порядку, що і в повістці. Алгоритм
побудови тексту, що фіксує інформацію по кожному пункту порядку,
наступний: «слухали», «виступили», «вирішили». Основне правило при
оформленні цієї частини протоколу – він не повинен перетворитися на
подобу стенограми.
Зокрема, у підпункті «слухали» описується, хто був основним
доповідачем з питання, що він запропонував у результаті своєї промови. По
виступаючих учасникам також вказується, хто говорив, що запропонував. У
рішенні фіксується остаточна позиція більшості учасників наради. Якщо

81
воно приймалося шляхом голосування, то вказується, скільки людей було за
нього, скільки проти, а також число тих, що утрималися. Залежно від
важливості обговорюваних питань, можуть бути перераховані П.І.Б. людей,
які зайняли ту чи іншу позицію. Оформлення протоколу наради проводить
секретар, сам документ підписується виконавцем і головуючим на засіданні.
Підписаний і зареєстрований протокол може розсилатися як єдиним
документом, так і у вигляді виписок для посадових осіб, на яких
поширюється тільки частина питань.
Ділова бесіда
Мета зустрічі між двома чи більше діловими партнерами – обговорити,
вирішити певні питання, налагодити комерційні стосунки тощо.
Уміння вислухати людину, зрозуміти її – неабияке мистецтво, тому під
час ділової бесіди віддають перевагу тим співрозмовникам, які уважно
сприймають висловлювані погляди і докази свого партнера та говорять лише
по суті, стежачи при цьому за його реакцією і відповідно корегуючи власні
дії.
З урахуванням залежності ефективності розмови від поведінки і
характеру її учасників, розрізняють такі основні моменти будь-якої ділової
бесіди:
1. Встановлення місця і часу зустрічі (попередня домовленість по
розмову на «своїй», на «чужій» чи на «нейтральній» території).
2. Спосіб вступу в контакт. За етикетом правила «бесіди» диктує
«власник» території, а на нейтральній території ініціатива належить тому, хто
прийшов перший: це привітання, жести, початкові фрази для мобілізації
уваги співрозмовника.
3. Постановка мети (мета бесіди подається у формі проблеми, яку слід
вирішити, або як конкретне завдання).
4. Фіксування домовленості й вихід із контакту. Співрозмовники
підбивають підсумки бесіди, фіксують (бажано письмово) взаємні
зобов᾿язання й розподіляють ініціативу щодо реалізації ухвалених рішень.
Є кілька різновидів ділових бесід залежно від мети і характеру
поставленого завдання.
Службова бесіда – один із різновидів ділової бесіди. Найчастіше – це
розмова керівника з підлеглим. На думку психологів, такі бесіди сприяють
підвищенню інтересу працівника до роботи, налагодженню тривалого
ділового контакту, підсилюють авторитет керівника і довіру підлеглого.

82
 Фахівці виробили певні правила ведення службових бесід. До такої
бесіди треба готуватись заздалегідь. Слід поцікавитися особистістю
майбутнього співрозмовника, його нахилами, захопленнями. Напруженості
на початку розмови можна уникнути завдяки приязній і ввічливій манері
звертання, інтересу до особистих і службових справ співрозмовника. Розмова
стане приємнішою й невимушеною, якщо підлеглий пересвідчиться у
щирості намірів керівника.
У вирішальний момент бесіди – після з᾿ясування фактів, позиції
підлеглого і викладення керівником свого розуміння справи – начальник має
стимулювати дальшу діяльність працівника, поставивши перед ним
конкретне завдання. У цій ситуації керівникові треба бути вкрай обережним і
тактовним. Слід пам᾿ятати, що у взаєминах керівника і підлеглого наказовий
тон спілкування, навіть якщо людина має право розпоряджатися, викликає
або протест, або пасивність. Коли людина відчуває, що нею намагаються
маніпулювати як річчю, у неї виникає бажання ухилитися від цього або
зробити ступінь тиску мінімальним. Беручи це до уваги, керівникові слід
вживати коректних за формою і змістом словесних і несловесних засобів,
повідомляючи підлеглого про поставлене перед ним завдання.
Під час бесіди треба говорити чітко, переконливо, не поспішаючи.
Протягом бесіди варто змінювати інтонацію, акценти, щоб мова не була
монотонною, невиразною. Важливо, щоб підлеглий і особливо керівник до
кінця вислуховували один одного, якомога уважніше сприймали сказане
співрозмовником.
Керівнику слід дотримуватися таких правил службової бесіди:
1. Визначте перед собою конкретні завдання.
2. Заздалегідь складіть план бесіди.
3. Визначте час, потрібний для досягнення своєї мети.
4. Виберіть місце й час проведення бесіди з урахуванням впливу її на
результати.
5. На початку бесіди створіть атмосферу взаємодовіри.
6. Від початку й до завершення бесіди дотримуйтесь основного
напряму, що веде до поставленої мети.
7. Будьте на висоті становища.
8. Зафіксуйте набуту інформацію в придатній для подальшого
використання формі.
9. Припиняйте бесіду, досягнувши поставленої мети.

83
 У свою чергу до запрошених на бесіду ділових людей теж висувається
низка вимог.
Основна вимога – пунктуальність. На місце зустрічі треба прийти на
п᾿ять хвилин раніше від призначеного часу. Слід заздалегідь уточнити
адресу, вид транспорту, яким ви поїдете. Навіть коли вам і не подадуть знаку,
що незадоволені запізненням, за вами у цій фірмі збережеться репутація
людини неввічливої.
Вважається, що неохайний вигляд – це неповага до співрозмовника.
Отже, вдягатись треба охайно в традиційному стилі: повсякденний костюм,
скромна краватка, добре вичищене взуття.
Прийшовши за дві-три хвилини до зустрічі в приймальню, чітко назвіть
секретареві своє ім᾿я, прізвище, мету приходу.
Під час бесіди слід уважно слухати співрозмовника, не можна робити
нервових рухів, крутити в руках якісь предмети або щохвилини поглядати на
годинник.
Відповідати на запитання потрібно якомога чіткіше й лаконічніше, бо
безперервне красномовство справляє таке саме несприятливе враження, як і
бурмотіння і заїкання. У ділових бесідах фіксований не тільки початок, а й
закінчення. Трапляється, захопившись відповідями, відвідувач згадує про
власне запитання, коли час зустрічі вичерпався.
Нарешті, не можна затягувати бесіду – розмову варто завершити за
мить до того, як відчуєте себе зайвим.

Контрольні запитання
1. Що таке етикетні мовні формули?
2. Етикет привітань та прощань – особливості?
3. Які види індивідуального спілкування існують?
4. Особливості проведення наради?

84
 ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2
НОРМАТИВНИЙ АСПЕКТ ФАХОВОГО УКРАЇНСЬКОГО МОВЛЕННЯ

Тема 1. Лексичні особливості фахового мовлення.

Термін у системі наукового стилю

1.1 Лексичний склад мовлення.

1.2 Багатозначність слів, омонімія, синонімія, антонімія, паронімія.
1.3 Терміни та їх роль у мовленні.

1.1 Лексичний склад мовлення

Слово – це граматично оформлений звук або звуковий комплекс, за

яким у процесі суспільної мовної практики закріпилося певне значення.
Розділ мовознавства, який вивчає слово, його походження і лексичні
значення (грец. слово + вчення), називається лексикологією. Іншими словами,
це наука про лексику, тобто про сукупність усіх слів мови. Таким чином,
основним об᾿єктом лексикології є слово. Основна функція слова – називна.
Здатність слова конкретно називати поняття дає можливість у процесі
спілкування користуватися порівняно невеликим запасом слів. Усвідомлення
нерозривного зв᾿язку слова і поняття – запорука успішного глибокого
оволодіння мовою свого фаху, уміння точно висловлювати думки,
добираючи для цього відповідні лексеми (слова). Поняттєвість як основна
ознака наукового, професійного мовлення закріплюється і виражається у
словах-термінах.
Групи української лексики
Словниковий склад сучасної української літературної мови формувався
протягом тривалого історичного часу. Лексика української мови не однорідна
за походженням. Виділяють корінну і запозичену лексику.
Корінна лексика – це слова, які успадкувала українська мова з
індоєвропейської мовної єдності, праслов᾿янської мови, а також створені на
власному мовному ґрунті. Вона становить приблизно 90% від загальної
кількості слів. Від спільноіндоєвропейської лексики успадковані слова мати,
брат, сестра, око, дім, хліб, сім᾿я, село та ін. Ці слова і тепер вживаються в
усіх мовах або в більшості мов, що належать до індоєвропейської сім᾿ї.

85
 Спільнословянська лексика – слова, що виникли в період
спільнословянської мовної єдності. Слів, які успадкувала українська мова від
праслов᾿янської і які вживаються тепер, приблизно 2 тис.: свідок, чоловік,
губа, серце, палець, пиво, душа, пам᾿ять, правда, кривда, боліти, читати,
розумний, короткий, кислий, жовтий та ін.
Спільносхіднослов᾿янська лексика – слова, що виникли в період
східнослов᾿янських діалектів зі спільнослов᾿янської мовної єдності: батько,
дядько, племінник, щока, собака, кішка, жайворонок, гречка, смородина,
хвощ, клюква, зовсім, тепер, спасибі та ін. Ці слова не однаково зберіглися у
східнословянських мовах, наприклад, митник відоме лише в українській та
білоруській мовах, а в російській не вживається.
Власне українська лексика – слова, що виникли на українському
мовному ґрунті в період розвитку української мови і виражають її специфіку.
Це кількісно багатший та найбільш різноманітний за значенням шар лексики,
що позначає назви одягу, страв, напоїв, рослин, явищ природи, абстрактні
слова: вареник, галушка, борщ, горілка, паляниця, млинець, юшка, штани,
спідниця, черевики, чоботи, сорочка, стрічка, соняшник, суниця, гай, мрія,
надія, власність, громада, громадянин, галузь, держава, працівник,
підприємство, промисловість, підручник, іспит, освіта, відсоток тощо.
Крім корінних слів, у лексичному складі української мови певне місце
займають запозичення з інших мов (див. далі).
Використання сучасної української мови в різноманітних сферах
суспільного життя зумовлює функціонально-стильове розрізнення її
лексичного складу і виділення двох груп лексики – загальновживаної та
лексики обмеженого використання. Загальновживана
Загальновживана лексика стилістично нейтральна (міжстильова),
лексика – тому
це слова, які
вільно, без будь-яких обмежень уживається в усіх функціональних стилях усі носії
використовують
мови незалежно від рівня
мови. Насамперед, це назви життєво необхідних для кожної людини понять,
освіти, фаху, місця
які пов᾿язані з побутом, суспільним життям, виробничою діяльністю тощо.тощо.
проживання У
зв᾿язку з підвищенням загального рівня культури, освіти, наукових і
технічних знань народу, активною участю його у політичному і
громадському житті, суспільному виробництві, корінними змінами у побуті
загальновживана лексика поповнюється словами, які впродовж десятиліть
становили спеціальну лексику з обмеженою сферою вживання, наприклад:
радіо, конференція, сайт, актив, комп᾿ютер тощо.
Лексика обмеженого вживання співвіднесена зі сферами суспільного
життя та функціональними стилями мови. ЇЇ поділяють на:

86
  розмовну лексику – слова, поширені в розмовному варіанті усного
літературного мовлення (під᾿юджувати, репетувати, мастак; роздзвонити
– проговоритися, розплатитися – помститися тощо);
 книжну лексику – слова, що вирізняють на тлі стилістично
нейтральної та розмовної лексики вузькою сферою використання і вносять у
спілкування відтінок офіційності, урочистості, науковості (вирушати,
корифей, промовляти, усвідомлювати тощо);
 діалектизми – слова, поширення яких обмежується певною
територією;
 жаргонізми (арготизми) – лексика, для якої характерне забарвлення
нелітературності;
 терміни – слова (словосполучення), що чітко й однозначно
позначають наукові чи спеціальні поняття (вектор, генератор, теплообмін
тощо);
 професіоналізми – спеціальні слова та вислови, притаманні мові
певної професійної групи (шапка заяви, зняти касу, вікно – вільний час між
парами, ляп – помилка, вінчестер – жорсткий диск та ін.);
 неологізми – слова, що позначають нові поняття й предмети.
Найчастіше вони стають термінами або професіоналізмами.
У мові професійного спілкування, зокрема фахівців комп᾿ютерної
галузі, широко використовуються терміни та професіоналізми. Про них
говоритиметься далі.
Запозичення з інших мов становлять близько 10 % усього її
словникового складу. Процес запозичення – наслідок культурних,
економічних, політичних контактів з іншими народами. Запозичені слова
пристосовуються до фонетичних, граматичних законів української мови.
Тому не завжди легко встановити різницю між корінним та запозиченим
словом, особливо давнім запозиченням чи запозиченням з інших
слов᾿янських мов, наприклад:
 влада, гасло, ганьба, праця, чекати (з чеської);
 місто, хвороба, кишеня, скарга, прагнення, мешкати, пильнувати
(з польської);
 бадьорий, дьоготь (з білоруської);
 посланник, чиновник, артіль, самовар, указ, завод (з російської);
 левада, огірок, м᾿ята, крейда (з грецької);
 бульба, коляда (з латинської);
 козак, шаровари, табун, отара, гарбуз (з тюркських мов).
87
 Грецизми (слова з грецької мови) були запозичені ще до прийняття
християнства Київською Руссю. Вони позначають:
 поняття релігійного культу: ангел, апостол, Біблія, ікона, ідол,
Євангеліє, монах, християнство та ін.;
 більшість імен: Андрій, Анатолій, Василь, Дмитро, Зоя, Микола,
Ірина, Марина, Христина, Федір та ін.;
 назви рослин та тварин: кедр, мигдаль, мак, кит, крокодил тощо;
 назви побутових предметів: парус, миска, ванна;
 терміни науки, культури, мистецтва: апостроф, граматика,
діафрагма, логіка, математика, філософія, кафедра, ідея, театр, музей,
бібліотека, комедія, хор, сцена, планета, магніт та ін.;
 елементи, що є частинами складних слів: теле-, діа-, авто-, агро-,
архі-, полі- та ін.
Латинська мова використовувалася ще в ХІV ст. у галицько-
волинських канцеляріях, що розглядається як результат економічних та
культурних контактів з Польщею, Чехією, Угорщиною. На процес
запозичення з латинської мови позначилися також освітні зв᾿язки, адже
латинь вивчалася як предмет і була засобом викладання. Серед латинізмів
поширеними є:
 суспільно-політична лексика: агітація, адміністрація,
демонстрація, декрет, диктатура, конгрес та ін.;
 юридична термінологія: адвокат, нотаріус, прокурор, юрист
тощо;
 медична термінологія: ангіна, аспірин, імунітет, інстинкт,
ампутація, амбулаторія; рецепт і т. д.;
 математична термінологія: абсциса, вектор, інтеграл, косинус та
ін.;
 термінологія освіти: абітурієнт, аудиторія, декан, інститут,
екзамен, атестат, ректор, студент, факультет тощо.
Німецькі слова позначають:
 предмети побуту келих, кухоль, ганчірка, шафа, крейда та ін.;
 предмети, пов᾿язані з технікою, будівництвом: верстат,
домкрат, кран, муфта, шланг, будинок і т. д.;
 військові поняття: офіцер, солдат, фланг, штаб, штурм та ін.;
 фінансові терміни: бухгалтер, вексель, касир, штраф тощо.
Лексика французького походження використовується на позначення:

88
  суспільно-політичних термінів: абсолютизм, альтернатива,
бюлетень, бюрократ, комюніке, імперіалізм та ін.;
 назви одягу, тканин, предметів побуту: блуза, вуаль, велюр, драп,
пальто, трикотаж, абажур, одеколон тощо;
 мистецькі терміни: акомпанемент, амплуа, ансамбль, балет,
натюрморт та ін.
Італійські слова становлять музичну термінологію: акорд, альт, бас,
віолончель, інтермецо, капела, квінтет, концерт, піаніно, соло тощо.

Англійські слова позначають:

 технічні поняття: комп᾿ютер, тунель, принтер, сканер,
інтернет, сайт, сейф, дисплей і т. д.;
 економічні терміни: бізнес, бюджет, трест, менеджер,
банкнот, чек тощо;
 спортивні терміни: рекорд, бокс, футбол, матч, теніс, гольф та
ін.
З голландської мови запозичені українською переважно терміни
мореплавства й суднобудування: гавань, шлюпка, матрос, боцман, рейд,
верф, дамба, фарватер, руль тощо.
Із скандинавських мов увійшла до української незначна частина слів,
зокрема: клеймо, дротик, оселедець, якір, Ігор, Олег, Аскольд та ін.
З тюркських та інших східних мов українська мова запозичила слова:
гарба, сарай, могорич, чарка, балик, кавун, гарбуз, ізюм, халва, кабан, базар,
торба, табун, чабан, батіг, ярлик і т. д.

1.2Багатозначність слів, омонімія, синонімія, антонімія, паронімія

Однозначним називається слово, яке у будь-якому контексті має одне

лексичне значення.
Кожне слово має одне або кілька лексичних значень. Значення
закріплюються за словом історично в процесі спілкування між людьми.
Слова бувають однозначні й багатозначні, можуть вживатися в прямому й
переносному значенні. Одне значення мають переважно назви людей за
різними ознаками (українець, киянин, слюсар, лікар), назви тварин (олень,
леопард, дельфін), назви рослин (сосна, тополя,вишня, пшениця, ромашка),
назви конкретних предметів (споруда, шафа, стілець, лопата), більшість
відносних прикметників (міський, кленовий, морський, вчорашній),

89
числівники (два, три, десять), а також терміни (катет, аорта, меридіан,
біт, синус, метр).
Багатозначним (полісемантичним) називається слово, яке у різних кон-
текстах має різні лексичні значення.
В українській мові більшість слів належить до багатозначних.
Багатозначні слова можуть уживатися в прямому і переносному
значенні. Наприклад, слово «колесо» вжито в переносному значенні у таких
словосполученнях: колесо історії, колесо фортуни, колесо турбот, а в
прямому значенні у словосполученні колесо автомобіля. Пряме значення –
це основне, первинне значення слова, яке безпосередньо пов᾿язане з реалією
дійсності, яку воно називає. Багатозначне слово виявляє пряме значення поза
контекстом. Наприклад, голова – частина тіла людини або тварини.
Переносне значення – це вторинне значення багатозначного слова, яке є
похідним від прямого й визначається тільки у контексті через асоціацію з
прямим значенням. Наприклад, голова зборів – людина, яка керує зборами.
Значення слова з часом може змінюватися. Наприклад, колись словом
«печиво» називали будь-які спечені вироби з тіста, тепер – тільки спечені
вироби із здобреного жиром, цукром і прянощами тіста у формі кружечків,
зірочок тощо.
Для наукового мовлення багатозначність – явище небажане, оскільки
провокує неточність, двозначність трактувань. У науковому стилі слова
використовуються, як правило, в одному термінологічному значенні, яке не
обов᾿язково є первинним. Прикладом багатозначності може бути слово
«команда» з такими значеннями:
1. Стислий наказ командира.
2. Керівництво військовою частиною; командування.
3. Невелика військова частина, сформована для якогось призначення.
4. Екіпаж судна.
5. Спортивний коллектив.
6. Група людей, що виконує певну роботу.
7. Сигнал, що передається лінією звязку і забезпечує автоматичне
спрацювання приладів і пристроїв; закодований наказ ЕОМ на виконання
відповідної операції (техн. термін).
Омоніми (від грец. homos – однаковий і опома – ім᾿я, назва) – це
слова, які мають різні лексичні значення, але збігаються за звучанням і
написанням.

90
 На відміну від багатозначних слів, омоніми найчастіше утворюються
внаслідок:
 випадкового збігу звучання слів (пара води і пара коней);
 розходження значень багатозначного слова, коли зв᾿язки між
значеннями вже втрачені (топити в словосполученнях топити в печі й
топити молоко; в основі значень обох слів лежить значення «робити щось
теплим», але зв᾿язок між цими словами загалом не відчувається мовцями);
 збіг запозиченого слова і корінної лексики (вулканічна лава (італ.) –
лава для сидіння; нічний клуб (англ.) – клуб диму);
 збіг слова й абревіатури (ЦАП – цифро-аналоговий перетворювач і
цап – тварина; СТО – сто).
Інколи зв᾿язок між омонімами простежується досить легко, наприклад,
лев – тварина і лев – болгарська монета, на якій колись карбували лева. Але
між назвою монети і назвою тварини не існує типових зв᾿язків у системі
лексики нашої мови, як немає і реальних співвідношень між твариною і
монетою. Тому ці слова теж вважаються омонімами. Наведені приклади
свідчать, однак, що чіткої межі між багатозначним словом і омонімами не
існує, і тут можливі численні спірні випадки.
В українській мові існує близько 2,5 тис. омонімічних пар. Омоніми
часом можуть вносити неясність у висловлювання. Тому в професійному
мовленні речення з омонімічними словами треба будувати так, щоб не
виникало ніяких непорозумінь, або обминати їх: польовий стан, стан справ і
трубопрокатний стан; програмний модуль і модуль пружності;
геометричний вектор і вірусний вектор (медичний термін); період коливання
і період кристалічної ґратки та ін.

Синонімія та антонімія
Синоніми (від грец. synonymos – однойменний) – це слова різні за
звучанням, але однакові або близькі за значенням.
3 розвитком кожної мови її словниковий склад безперервно
поповнюється, збільшується. Звичайно, частина слів з часом зникає з
активного вжитку, але приплив нових слів у живій мові завжди
інтенсивніший, ніж їх втрата. Поряд з кількісним збагаченням постійно
відбувається якісне вдосконалення лексичного складу. Адже один і той
самий предмет можна охарактеризувати з різних поглядів, узагальнюючи
різні його ознаки, виявляючи при цьому своє ставлення до предметів або
явищ навколишньої дійсності. Слова, таким чином, вступають між собою в

91
певні зв᾿язки: уточнюють ознаки одного поняття, розрізнюють між собою
близькі поняття, передаючи одночасно певні почуття. У мовленні це створює
можливість відбору кращих, найдоцільніших слів, які найповніше
передаютьдумки і почуття при спілкуванні між людьми. Такі зв᾿язки між
словами прийнято називати синонімічними.
Наявність розгалуженої системи синонімів є одним з показників
багатства мови.
Синонімами, наприклад, є іменники: робота, праця, труд; легенда,
переказ, сказання, оповідання; дієслова: скаржитися, ремствувати,
нарікати, жалітися; знайти, відшукати, відкрити; прикметники: старий,
давній, стародавній, древній, колишній, старезний, ветхий; прислівники:
швидко, скоро, незабаром, невдовзі, хутко. Як бачимо, синоніми
поєднуються у своєрідні групи слів – синонімічні ряди.
Виділяють декілька видів синонімів:
 Абсолютні синоніми – слова, що однакові за лексичним значенням.
інколи мають незначні відмінності. Часто абсолютні синоніми утворюються
між запозиченим словом і українським: симптом – ознака; інвестор –
вкладник; пріоритет – перевага; моніторинг – дослідження.
 Семантичні синоніми відрізняються одне від одного відтінками
лексичного значення. Наприклад, слово успіх має цілу низку синонімів:
досягнення, удача, здобуток, перемога, талан, щастя, звершення, поступ,
тріумф, рекорд. Кожне з цих слів має своє значення, яке не повністю
збігається зі значенням інших слів синонімічного ряду: успіх – позитивний
наслідок роботи, справи; рекорд – найвищий наслідок у якійсь роботі;
тріумф – блискучий публічний успіх. Дорога – шосе, траса, стежка, шлях,
путь, автострада.
 Стилістичні синоніми мають різне експресивне забарвлення і
обмежені тією чи іншою сферою вживання. Наприклад, говорити –
промовляти, верзти, балакати, базікати; іти – ступати, прямувати,
шкандибати, плентатися.
 Контекстуальні синоніми – слова, які зближаються за значенням
лише в певному мовленнєвому контексті. Наприклад, якісний і чіткий є
синонімами, коли дається характеристика друку.
 Окремо виділяють фразеологічні синоніми, де будь-який
фразеологізм співвідноситься з одним нейтральним словом або іншим
фразеологізмом. Наприклад, байдики бити – лінуватися; комарика

92
придавити – спати; води в рот набрати – тримати рот на замку – у
мовчанку грати – мовчати. 
У науковому мовленні слова-синоніми співвідносяться з одним і тим
самим поняттям. Тому в наукових текстах наявні абсолютні синоніми, що
позбавлені стилістичних відтінків. Однак синоніми наукового стилю
відрізняються іншими ознаками, зокрема структурою та особливостями
функціонування. Причинами появи синонімів у професійному та науковому
мовленні є:
 вживання запозиченого терміна й українського відповідника або
словосполучення (адаптація – пристосування; динаміка – зміна; мобільний
телефон – стільниковий телефон; принтер – друкувальний пристрій;
поліном – багаточлен; вірус – шкідлива програма; криптографія – тайнопис
або шифрувальне письмо);
 існування повного варіанта терміна й абревіатури чи короткого
варіанта (підсилювач високої частоти – ПВЧ; цифрова апаратура передачі
даних цифрова АПД; криптографічний запис – криптозапис;
автопідключення – автоматичне підключення);
 використання терміна, до складу якого входить власна назва
(найчастіше прізвище винахідника) і терміна, створеного на основі
класифікаційної ознаки (булева алгебра – алгебра логіки, функція Дірака –
фільтрувальна функція);
 наявність словесного і символічного позначення понять (ом – Ω,
номер – № , відсоток –%);
 вживання слова (словосполучення) та його графічного скорочення
(герц – Гц; біт за секунду – біт/с; мегабайт – Мбайт).
Синонімію вважають небажаним явищем у наукових та офіційно-
ділових текстах. Але завдяки синонімії є можливість відібрати найвдаліші з-
поміж синонімічних номінацій, а також скоротити текст наукового твору чи
документа.
Антоніми (від грец. anti – про-ти та onyma – ім᾿я) – слова з
протилежним значенням Антоніми займають вагоме місце у професійному
мовленні, адже вони служать для більш наочного зіставлення, порівняння
контрастних понять. Слова-антоніми позначають не будь-які протилежні
поняття, а обов᾿язково поняття співвідносні, тобто ті, які належать до одного
і того самого ряду явищ об᾿єктивної дійсності, об᾿єднаних змістом на основі
їхнього протиставлення. Антонімічні відношення мають:

93
  різнокореневі слова (аналіз – синтез; горизонтальний – вертикальний;
кінцевий – початковий; динаміка – статика; катод – анод );
 спільнокореневі слова (мономери – полімери; прогресивний –
регресивний; індукція – дедукція; модуляція – демодуляція);
 словосполучення (пристрій введення – пристрій виведення;
низькочастотні коливання – високочастотні коливання; аналого-цифровий
перетворювач – цифро-аналоговий перетворювач).
Антоніми займають вагоме місце у професійному мовленні, адже вони
служать для більш наочного зіставлення, порівняння контрастних понять.
Слова-антоніми позначають не будь-які протилежні поняття, а обов᾿язково
поняття співвідносні, тобто ті, які належать до одного і того самого ряду
явищ об᾿єктивної дійсності, об᾿єднаних змістом на основі їхнього
протиставлення. Антонімічні відношення мають:
 різнокореневі слова (аналіз – синтез; горизонтальний – вертикальний;
кінцевий – початковий; динаміка – статика; катод – анод );
 спільнокореневі слова (мономери – полімери; прогресивний –
регресивний; індукція – дедукція; модуляція – демодуляція);
 словосполучення (пристрій введення – пристрій виведення;
низькочастотні коливання – високочастотні коливання; аналого-цифровий
перетворювач – цифро-аналоговий перетворювач).
Префікси є регулярними засобами вираження антонімічних відношень.
Серед антонімічних пар є чимало словосполучень: лінійні – нелінійні
рівняння; одновимірний – багатовимірний масив; високочастотні
низькочастотні коливання; полярні – аполярні речовини.
Антонімічні відношення сприяють глибокому проникненню в сутність
протиставлюваних понять, дають змогу цілісно та системно сприймати
наукову інформацію, визначаючи місце кожного терміна в терміносистемі.

Явище паронімії
Пароніми (від грец. para – біля та onyma – ім᾿я) – близькі за звуковим
складом слова, що називають різні поняття. Схоже звучання мають,
наприклад, слова олива (продукт мінерального, синтетичного походження, а
також результат перероблення деревної смоли, який використовують для
консервації виробів, як електроізоляційний матеріал і для технологічних
потреб); олія (жирова речовина, яку добувають з деяких рослин;
використовують переважно як харчовий продукт); оліфа (варена лляна або
картопляна олія, що йде на виготовлення олійних фарб, лаків). Часто

94
пароніми є словами, що належать до однієї галузі (наприклад, калій і кальцій
– назви легких металів) або словами спільнокореневими, що відбивають у
своєму значенні якусь спільну ознаку (наприклад, свідчення і свідоцтво;
абонент і абонемент). У професійній діяльності фахівців галузі електроніки
та комп᾿ютерної техніки необхідно розрізняти чимало паронімів.
Звукова близькість паронімічних найменувань може призводити до їх
сплутування. Отже, треба добре розуміти значення паронімів і правильно їх
вживати. Розглянемо приклади розрізнення паронімів, що використовуються
у професійних текстах з галузей телекомунікацій, електроніки та
комп᾿ютерної техніки.

1.3 Терміни та їх роль у мовленні

Термін – це слово або словосполучення, що позначає поняття з певної

галузі знань – науки, техніки тощо, напр.: інтеграл, схема, кредит.
Ознаки термінів:
 системність;
 наявність дефініції (визначення);
 однозначність у межах певної термінологічної системи;
 стилістична нейтральність, відсутність емоційного забарвлення;
 точність значення.
Терміни бувають:
1. загальнонаукові – ті, що з одним значенням вживаються в кількох
галузях, напр.: синтез, аргумент, категорія;
2. галузеві – ті, що вживаються лише в одній галузі та
використовуються в працях, розрахованих на фахівців у певній
галузі, напр.: гідрат, карбід.
Якщо термін вживається у різних термінологічних системах, то
видозмінюється і його значення. Наприклад: реакція у хімії – «взаємодія між
двома і більше речовинами», у фізіології – «відповідь на подразнення», у
політиці – «повернення до старих суспільних поглядів».
Інколи терміни навіть в одній галузі можуть мати кілька значень.
Наприклад, у справочинстві слово справа означає як один документ, так і
сукупність документів. Інше значення має словосполучення юридична
справа. Правильне значення терміна в таких випадках допомагає з’ясувати
контекст.

95
 Система термінів мови або певної галузі називається термінологією.
Науковому й офіційно-діловому стилям притаманна термінологія, що
утворилася з активної лексики (справочинство, множення, кут), запозичилася
з інших мов (бланк, бюджет), утворилася за допомогою власних та
іншомовних слів чи з запозичених складників (фотокамера, термометр,
радіоцентр).
Крім термінів, у професійному спілкуванні вживається значна кількість
номенклатурних назв – своєрідних етикеток одиничних предметів, які
найчастіше виражені буквено-цифровими символами: КО-31 (кондиціонер),
М-100 (марка цементу).
Терміни й номенклатурні назви в текстах, розрахованих на фахівців, не
пояснюються.
Професіоналізми – це слова або вислови, властиві мовленню людей
певної професії. Вживаються тільки у відповідному професійному колі й не
відповідають нормам літературної мови.
Професіоналізми бувають вузького призначення і загальномовні – ті,
що використовуються у ділових документах споріднених установ, а для
міжвідомчих справ небажані: доукомплектувати, дообладнати, недовнесок.
У різних галузях науки, виробництва, політики професіоналізми
виступають як синоніми до термінів, але на відміну від термінів вони можуть
мати емоційне забарвлення і детально характеризувати рід занять, дії та
предмети, пов’язані зі сферою діяльності відповідної професії, наприклад, із
шахтарської справи – штрек, терикон, видавати на-гора.
У межах колективу, підприємства може з’явитися безліч нових
професіоналізмів, наприклад: недовнесок, заорганізувати, надбудова,
середвідомчий, листаж, дискваліфікація, плинність. Такі професіоналізми
вживаються здебільшого в усному мовленні. У науковому та діловому
спілкуванні вживання цих слів небажане.

Контрольні запитання
1. Який словниковий склад сучасної української мови?
2. У чому різниця між поняттями багатозначність і омонімія?
Наведіть приклади їх використання у професійному мовленні.
3. Яка лексика називається обмеженого використання? У чому
особливості її вживання у різних стилях мовлення?
4. Що таке антоніми? Наведіть приклади вживання цієї лексики у мові
професійного спрямування.

96
 Тема 2. Морфологічні особливості фахового мовлення. Норми
вживання іменних частин мови

2.1 Особливості використання граматичних форм іменників.

2.2 Прикметник як частина мови.
2.3 Числівник як частина мови, види числівників.

2.1 Особливості використання граматичних форм іменників

Іменник – це частина мови, яка означає предмет і відповідає на питання

хто? що? (людина, програма, струм).
Власні іменники індивідуально позначають окремі предмети або особи.
Іменники, що називають істоти, відповідають на питання хто? До цієї
групи входять назви людей, імена, прізвища, назви птахів і тварин, назви
міфологічних істот і літературних героїв, назви карт і шахових фігур
(інженер, професор, Сергій, Макаров, соловей, королева, валет).
Іменники, що називають неістоти, відповідають напитання що?. До цієї
групи відносять всі інші іменники, тобто ті, що називають явища природи,
неживі предмети, опредмечені дії та явища, абстрактні поняття (програма,
група, будинок, питання), а також іменники, що позначають сукупності
людей і тварин (юрба, армія, зграя, натовп).
Іменники, що називають предмети, явища навколишньої дійсності, які
можна пізнати органами чуття людини, називають конкретними.
Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а
називають поняття, явища чи властивості, які не сприймаються органами
чуття. Характерною ознакою абстрактних іменників є такі суфікси -ість,
-ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм: програмування,
суспільство, успішність тощо.
Абстрактні іменники не мають форми множини (рух поїздів); поява
форм множини можлива лише у професійних жаргонах (рухи поїздів
відбуваються поза графіками), а не в літературній мові.
Збірні іменники – це назви сукупності однакових чи подібних
предметів, які здатні сприйматися як одне ціле.
Іменники зі значенням речовинності називають однорідну речовину.
Речовинні іменники можуть мати тільки форму однини (золото, срібло,
залізо) або тільки форму множини (гроші, дріжджі).

97
 Визначення роду іменників
Рід притаманний кожному іменнику в однині. Іменники відносяться до
чоловічого роду (учень, бізнес, пейджер), жіночого (дисципліна, традиція,
машина) або середнього роду (покоління, залізо, озеро).
Іменники чоловічого роду співвідносяться з займенником він, жіночого
– вона, середнього – воно. Серед назв істот належність іменників до певного
роду визначається:
 за різними основами: чоловік – жінка, кобила – кінь;
 за закінченнями: дядьк(о), сестр(а), брат;
 за зв᾿язками з іншими словами: наша академія, прийшов
Бондаренко, воно запрацювало;
 за суфіксами: вчитель – вчителька(а), дослідник – дослідниц(я).
У назвах птахів і тварин рід іменників найчастіше визначається за
морфологічною будовою (чоловічого роду – вовк, півень, пес, заєць; жіночого
роду – кішка, муха, миша, суниця). У назвах неістот рід іменників
визначається за закінченням. Є іменники, які вживаються у формах як
чоловічого, так і жіночого роду (зал – зала, жираф – жирафа).
В українській мові зустрічаються також іменники спільного роду, у
яких рід визначається за допомогою допоміжних слів (староста Василь –
староста Марія).
Деякі іменники, що позначають назви професій, хоча і називають осіб
як чоловічої, так і жіночої статі, але належать тільки до іменників чоловічого
роду (Я – програміст, а дружина моя – інженер).
Офіційними, основними назвами посад, професій і наукових звань
служать іменники чоловічого роду: оператор, менеджер, технолог,
програміст, інженер, професор тощо. У професійних текстах вони
вживаються незалежно від статі особи, позначуваної цим іменником
(зарахувати п. Іванову О. М. на посаду програміста; звільнити п. Іванову О.
М. від виконання обов᾿язків програміста та ін.).
Текст набуває наукового характеру, якщо слова, залежні від
найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі
чоловічого роду, і в тих випадках, коли мова йде про жінок (головний
технолог дозволив, системний адмністратор закінчив). Проте якщо в тексті
вказується прізвище жінки, яка займає названу посаду, то підпорядковані
слова (це звичайно дієслова) узгоджуються з прізвищем і вживаються у
формі жіночого роду (головний інженер заводу п. Дубровська Т.В. відмінила).
Висловлення типу «наша директор сказала», «наша головна інженер

98
приїхала» не відповідають нормам наукового та офіційно-ділового стилів
(вони мають усно-розмовний характер).
Вживання найменувань жіночого роду виправдано в тих текстах, для
яких вказівка на стать є бажаною, але не може бути виражена іншими
засобами (успіхи українських баскетболісток цілком закономірні, виступ
відомої співачки). Як правило, такі формулювання використовуються в
розмовному або публіцистичному стилях.
Поміж іменниками – назвами професій, звань, посад є чимало слів,
уживаних у формі чоловічого роду для позначення й чоловіків, і жінок:
академік, інженер, кандидат, педагог, президент, ректор. Це пояснюється
тим, що колись такі професії мали тільки чоловіки. У міру набуття їх
жінками з᾿явилися жіночі відповідники: бандуристка, доповідачка,
організаторка й под. Процес утворення від іменників чоловічого роду назв
жіночого роду доволі продуктивний. Слова авторка, учениця, студентка,
аспірантка, дописувачка, журналістка та інші зафіксовані в словниках і є
цілком нормативними. Отже, їх можна і треба вживати: перед мікрофоном
журналістка Леся Чорна, ваша кореспондентка взялася перевірити ці
факти; Софія Русова – історик, педагог, письменниця і т. д.
Відмінкові закінчення іменників
Однією з морфологічних особливостей сучасної української
літературної мови є наявність у іменників чоловічого роду другої відміни
варіантних закінчень давального відмінка однини: -ові (-еві, -єві) та -у (-ю). У
науковому стилі виразно переважає закінчення -у (-ю): директору, інженеру,
документу та ін. Хоч цілком можлива і форма директорові, інженерові,
документові. Перевага надається закінченням -у, -ю, оскільки вони, як
правило, вживаються в нехудожніх текстах усіх стилів (закінчення -ові, -еві,
-єві переважають у загальнонародній розмовній мові, в художній літературі,
особливо якщо це іменники – назви людей і тварин).
Проте бувають випадки, коли і в науковому стилі слід писати -ові (-еві,
-єві), а не -у(-ю). Трапляється це тоді, коли виникає небезпека появи
двозначності в тексті. Справа у тому, що іменники – назви збірні, абстрактні,
узагальнюючі – мають однакові закінчення в родовому й давальному
відмінках, наприклад, словосполучення допомога деканату можна зрозуміти
і як допомога нашого деканату (родовий відмінок) і як допомога нашому
деканату (давальний відмінок). Тому в тих випадках, коли є небезпека
нерозрізнення родового й давального відмінків у тексті, для давального
відмінка закінчення -ові (-еві, -єві) стає обов᾿язковим.

99
 Отже, в таких випадках закінчення -ові (-еві, -єві) допомагає чіткіше
розмежувати функції відмінків.
В іменниках – власних назвах на -ів (-їв ), -ов (-ев, -єв ), -ин, (-ін, -їн)
можливим є тільки закінчення -у (Харкову, Києву, Гришину, Ільїну тощо ).
При відмінюванні іменників ІІ відміни слід звернути увагу на деякі
складні для вживання відмінкові форми: у родовому відмінку іменники
чоловічого роду мають закінчення -а (-я) та -у(-ю) залежно від лексичного
значення.
Закiнчення -у(-ю) мають такi групи iменникiв чоловiчого роду:
 назви збiрних понять: колективу, ансамблю, батальйону;
 назви речовини, маси, матерiалу: меду, металу, кисню;
 назви почуттiв: гнiву, вiдчаю, жалю;
 назви процесiв, станiв, властивостей, ознак: руху, успiху
 бiльшiсть слiв, що означають мiсце, простiр тощо: свiту, саду,
майдану;
 деякi географiчнi назви: Уралу, Кавказу, Криму;
 назви установ, закладiв, органiзацiй: iнституту, деканату,
факультету.
 назви абстрактних понять: інтелекту, процесу, руху, світу
Закiнчення -а (-я) мають такi групи iменникiв чоловiчого роду
 загальнi i власнi назви людей: програміста, Iвана, Руслана
 назви речей, предметiв: комп᾿ютера, принтера, документа;
 назви днiв тижня: понедiлка, четверга;
 назви мiсяцiв: сiчня, листопад;
 науковi й технiчнi термiни iншомовного походження: ромба,
квадрата, дiаметра;
 українськi термiни, коли вони утворенi за допомогою суфiксiв:
вiдмiнка, числiвника, прикметника;
 назви міст, крім тих, що складаються з двох слів: Харкова, Києва,
Тернополя, але Кривого Рогу, Зеленого Гаю;
 Назви річок, у яких наголос падає на останній голосний: Дніпра,
Дінця, Дністра.

100
 2.1 Прикметник як частина мови
Прикметник – це частина мови, що виражає ознаку предмета і
відповідає на питання який? чий? (зелений, мудрий, сміливий). Прикметники
виражають ознаку:
Розряди прикметників за значенням. Творення супенів порівняння
За характером ознаки, яку виражають прикметники, особливостями
творення вони поділяються на якісні, відносні і присвійні.
Якісні прикметники виражають такі ознаки предмета, що можуть
виявлятися більшою чи меншою мірою (важкий, складний, довгий).
Найголовнішою граматичною ознакою якісних прикметників є їх здатність
утворювати форми ступенів порівняння. Кожен із ступенів має дві
форми: просту і складену.
Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака
виявляється більшою мірою, ніж в іншому.
Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється від основи
прикметника за допомогою суфіксів -іш, -ш (складний – складніший).
При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на
письмі позначаються буквами жч і щ (буква щ пишеться у прикметниках
кращий, товщий, вищий; буквосполучення жч пишеться у прикметниках
важчий, ближчий, дужчий, дорожчий).
Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється за
допомогою додавання до прикметника слів більш або менш (важкий – більш
важкий або менш важкий).
Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється
найбільшою мірою.
Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за
допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най-
(міцніший – найміцніший).
Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється за
допомогою додавання до прикметника слів найбільш, найменш, а також
додаванням до прикметника вищого ступеня сполук від усіх (за всіх), над усе
(наприклад: спокійний – найбільш спокійний, спокійніший від усіх).
У науковому стилі ступінь більшого чи меншого вияву якості
передається звичайно аналітичною формою (за допомогою прислівників
більш, менш, далеко, надто, дуже тощо), оскільки творення таких форм
практично можливе від усіх якісних прикметників; ці форми вільно
відмінюються й широко вживаються в ролі означень; вони сприймаються як

101
стилістично нейтральні, в той час як однослівні форми мають чітке розмовне
забарвлення.
Відносні прикметники виражають ознаку предмета опосередковано –
через відношення до іншого предмета, явища, дії або стану (навчальна
аудиторія, комп᾿ютерний клас). Саме відності прикметники переважають у
науковому мовленні, тому що максимально точно вказують на ознаки
предметів, явищ, процесів, наприклад: кольоровий графічний адаптер,
зарядний пристрій, алюмінієвий дріт, стільниковий зв᾿язок тощо. Крім того,
відності прикметники конкретизують значення термінів для їхнього
використання в окремих галузях знання: квадратична форма (математичний
термін) – граматична форма (мовознавчий термін); мережевий протокол
(термін галузі телекомунікацій) – стислий протокол (термін
документознавства); енергозалежна пам᾿ять (термін комп᾿ютерних наук) –
мимовільна пам᾿ять (фізіологічний термін). У науковому мовленні відносні
прикметники беруть участь у творені термінів-словосполучень. У
професійному мовленні галузей телекомунікацій, електроніки та
комп᾿ютерної техніки такі прикметники найчастіше позначають:
 ознаку предмета відносно до дії, процесу, стану (обмінна
буферизація, змінні дані, рухоме зображення, послідовне кодування);
 ознаку об᾿єкта, явища за призначенням (звуковий генератор,
імпульсний випрямляч, захисне блокування, супутникова антена, палітурна
голка);
 ознаку об᾿єкта, явища за функціональністю (світлове
випромінювання, телекомунікаційна лінія, безперервне вимірювання, ручне
введення);
 ознаку об᾿єкта відносно до місця, часу (вхідні дані, постійні
коливання, послідовне кодування, внутрішній діаметр);
 характеристику предмета за матеріалом виготовлення (магнітний
диск, коаксіальний кабель, двожильний кабель, ламінована стрічка,
алюмінієвий дріт);
 ознаку об᾿єкта, явища відносно до кількості (подвійна буферизація,
двійкове кодування, чотирибайтове число, первинний запис,
одноелектронний транзистор).
Відносні прикметники, на відміну від якісних, є похідними і
утворюються за допомогою суфіксів -н-, -ов-, -льн-, -ичн- від іменникових,
дієслівних, числівникових, прислівникових основ. Наприклад: автомат →
автоматичне блокування; вектор → векторна величина; телефон →

102
телефонний зв᾿язок; контакт → контактний запис; розрахунок →
розрахункова величина; початок → початкові дані; тон → півтонове
зображення; ультразвук → ультразвукове випромінювання; коливати –
коливальний рух; обчислювати → обчислювальна задача; алгебра →
алгебричні функції та ін.
Присвійні прикметники вказують на належність предмета кому-небудь
і відповідають на питання чий? чия? чиє?
Найчастіше присвійні прикметники виражають належність предмета
певній людині або (рідше) тварині (ректорів кабінет, Сергіїва шапка, собача
шкіра). Але інколи, у випадку уособлення неживих предметів, можуть
вживатися прикметники з присвійним значенням, похідні і від назв неістот
(сонячна мати-земля).

Способи творення присвійних прикметників:

 від назв людей за допомогою суфіксів -ів (їв), -ин (-їн) (товаришів,
Сергіїв, студентів);
 від назв тварин за допомогою суфіксів -ач (-ий), -яч (ий), ин (-ий), -їн
(-ий) (орлине крило, заячий хвіст).
У деяких прикметниках, похідних від назв тварин, виступають суфікси
-ин, -їв (зозулине дитя, соловейкова пісня).
Присвійні прикметники, утворені від назв людей, у називному і
знахідному відмінках мають коротку форму (Павлів, синів, батьків), а
прикметники, похідні від назв тварин, мають повну форму (собачий,
коров᾿ячий).
Вживаючись у переносному значенні, відносні і присвійні прикметники
можуть переходити в розряд якісних (наприклад, срібний перстень
(відносний прикметник) – срібний голос (якісний).
Присвійні прикметники чоловічого роду в родовому відмінку однини
мають закінчення -ого, а не -а. Отже, треба писати: Відродити славу Свято-
Пантелеймонового монастиря; Після закінчення Карлового університету.
Написання Свято-Пантелеймонова монастиря, Карлова університету є
помилковими.
Присвійно-відносні прикметники, на відміну від присвійних, що
виражають належність індивідуальній особі, вказують на більш узагальнену
віднесеність.
Присвійно-відносні прикметники творяться від прізвищ винахідників
за допомогою суфіксів присвійних прикметників -ів- (-їв-) та суфіксів

103
відносних прикметників -ськ (ий), -цьк (ий). У науковому мовленні вони
виступають як терміни-словосполучення: Р. Броун → броунівський рух; Е.
Холл → холлівський ефект; В. Рентген → рентгенівський апарат; Дж. фон
Нейман → фон-нейманівська архітектура.

2.3 Числівник як частина мови, види числівників

Числівник – це частина мови, яка означає абстрактно-матема-тичну
кількість (12, 124, 52/3, 0,25) або точно визначену кіль-кість (предметів при
лічбі (25 кілометрів, 150 вольт, 5 секунд).
За розрядами числівники бувають:
 кількісні (відповідають на питання скільки?): 30 Мбайт; 14
комп᾿ютерів; 0,3 %;
 порядкові (відповідають на питання котрий,котра, котре, котрі?):
ІІ курс, 5-ий протокол передачі даних.
За будовою числівники поділяються на:
 прості (один, три, десять, сорок, сто);
 складні (одинадцять, п᾿ятдесят, вісімсот, двісті);
 складені (сто п᾿ятдесят сім, одна тисяча дев᾿яносто четвертий).
За нормами української літературної мови відмінюються всі розряди
числівників. Поширеними помилками усного мовлення є вживання
ненормативних форм числівників, неповне відмінювання складених і
складних числівників.
Принципи відмінювання числівників в українській мові
1. Числівник один (одне (-о), одна, одні) відмінюється так:

Н. (скільки?) один – одне (-о) одна одні

Р. (скількох?) одного однієї (-ої) одних
Д. (скільком?) одному одній одним
3. = Н. або Р. одне (-о) одну = Н. або Р.
О. (скількома?) одним однією (-ою) одними
М. (на скількох?) (на) одному (ім) (на) одній (на) одних

Форми середнього роду одно і одне є паралельними, але одне – частіше

вживана форма. Вживання форми одно в науковому й офіційно-діловому
стилях не допускається.

104
 2. Числівники два (дві), три, чотири відмінюються так:

Н. два – дві три чотири

Р. двох трьох чотирьох
Д. двом трьом чотирьом
З. = Н. або Р. =Н. або Р. =Н. або Р.
О. двома трьома чотирма
М. (на) двох (на) трьох (на) чотирьох

3. Числівники п᾿ять – десять, числівники на -дцять і на -десят у

непрямих відмінках мають паралельні (стилістично нейтральні) форми і
відмінюються за таким зразком:

Н. п᾿ять десять
Р. п᾿яти (п᾿ятьох) десяти (десятьох)
Д. п᾿яти (п᾿ятьом) десяти (десятьом)
З. п᾿ять або п᾿ятьох десять або десятьох
О. п᾿ятьма (п᾿ятьома) десятьма (десятьома)
М. (на) п᾿яти (п᾿ятьох). (на) десяти (десятьох)

У числівниках шість, сім, вісім при відмінюванні відбувається

чергування:
Н. шість сім вісім
Р. шести (шістьох) семи (сімох) восьми (вісьмох)
Д. шести (шістьом) семи (сімом) восьми (вісьмом)
3. шість або шістьох сім або сімох вісім або вісьмох
О. шістьма (шістьома) сьома (сімома) вісьма (вісьмома)
М. (на) шести (шістьох) (на) семи (сімох) (на) восьми (вісьмох)

Як п᾿ять або шість відмінюються числівники дев᾿ять, десять,

одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п᾿ятнадцять,
шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев᾿ятнадцять, двадцять,
тридцять.

1. Складні числівники на -десят в українській мові (на відміну від

російської) першу частину при відмінюванні не змінюють, порівняйте:

105
 Н. шістдесят
Р. шістдесяти (шістдесятьох)
Д. шістдесяти (шістдесятьом)
З. шістдесят або шістдесятьох
О. шістдесятьма (шістдесятьома)
М. (на) шістдесяти (шістдесятьох)

5. Числівники сорок, дев᾿яносто, сто у всіх непрямих відмінках, крім

знахідного, що дорівнює називному, мають закінчення -а:

Н. сорок дев᾿яносто сто

Р. сорока дев᾿яноста ста
Д. сорока дев᾿яноста ста
З. сорок дев᾿яносто сто
О. сорока дев᾿яноста ста
М. сорока дев᾿яноста ста

Н. двісті триста сімсот

Р. двохсот трьохсот семисот
Д. двомстам трьомстам семистам
З. двісті = Н. або Р. = Н. або Р.
О. двомастами трьомастами сьомастами
М. (на) двохстах (на) трьохстах (сімомастами)
(на) семистах

Паралельні форми орудного відмінка числівників п᾿ятсот –

дев᾿ятсот: п᾿ятьмастами (п᾿ятьомастами), шістьмастами
(шістьомастами), сьомастами (сімомастами), вісьмастами
(вісьмомастами), дев᾿ятьмастами (дев᾿ятьомастами).
7. Числівник тисяча відмінюється як іменник першої відміни мішаної
групи (тисяча, тисячі, тисячі, тисячу, тисячею, (на) тисячі), мільйон,
мільярд відмінюються, як іменники другої відміни твердої групи (мільйон,
мільйона, мільйону, мільйон, мільйоном, (на) мільйоні).
8. Збірні кількісні числівники двоє, троє, четверо в непрямих
відмінках мають форми відповідних кількісних числівників від два, оба
(давня форма), три тощо: двоє, двох, двом, двох, двома, (на) двох; троє,
трьох, трьом, трьох, трьома, (на) трьох.

106
 Як числівник два відмінюються збірні числівники обидва, обидві, обоє,
тобто: Р. в. – обох, Д. в. – обом, З. в. = Р. в., О. в. – обома, М. в. – (на) обох.
Збірні числівники четверо, п᾿ятеро – двадцятеро і тридцятеро мають
у непрямих відмінках форми відповідних кількісних числівників (у
родовому, давальному, місцевому відмінках це форми на -ох, -ом, в орудному
відмінку – обидві форми, крім числівника чотирма): чотирьох, чотирьом...,
п᾿ятьох, п᾿ятьом, п᾿ять (п᾿ятьох), п᾿ятьма (п᾿ятьома), на п᾿яти (п᾿ятьох).
9. У складених кількісних числівниках відмінюються всі складові
частини:
Н. одна тисяча чотириста сорок п᾿ять
Р. однієї тисячі чотирьохсот сорока п᾿яти (п᾿ятьох)
Д. одній тисячі чотирьомстам сорока п᾿яти (п᾿ятьом)
З. одну тисячу чотириста сорок п᾿ять (п᾿ятьох)
О. однією тисячею чотирмастами сорока п᾿ятьма (п᾿ятьома)
М. (на) одній тисячі чотирьохстах сорока п᾿яти (п᾿ятьох)
10. У дробових кількісних числівниках перший компонент
відмінюється, як кількісний числівник, другий – як прикметник:
Н. п᾿ять шостих, три десятих
Р. п᾿яти шостих, трьох десятих
Д. п᾿яти шостим, трьом десятим
З. = Н.
О. п᾿ятьма шостими, трьома десятими
М. (на) п᾿яти шостих, трьох десятих
11. Числівники півтора (півтори) і півтораста не відмінюються.
12. Після прийменника близько кількісний числівник обов᾿язково
ставиться у родовому відмінку: близько ста сорока кілограмів, близько
двохсот шістдесяти кілометрів, близько тисячі семисот сторінок.
13. Неозначено-кількісні числівники кільканадцять, кількадесят
відмінюються як числівник п᾿ять: кільканадцяти (кільканадцятьох),
кількадесятьма (кількадесятьома).

1. Порядкові числівники, що мають закінчення -ий відмінюються, як

прикметники твердої групи:

107
 Н. п᾿ятий одинадцятий сотий
Р. п᾿ятого одинадцятого сотого
Д. п᾿ятому одинадцятому сотому
З. п᾿ятий (п᾿ятого) одинадцятий (ого) сотий
О. п᾿ятим одинадцятим сотим
М. (на) п᾿ятому (на) одинадцятому (на) сотому

Лише числівник третій відмінюється, як прикметник м᾿якої групи

(третього, третьому, ...).
2. У складених порядкових числівниках відмінюється тільки
остання складова: тисяча дев᾿ятсот п᾿ятдесятий рік, тисяча дев᾿ятсот
п᾿ятдесятого року, тисяча дев᾿ятсот п᾿ятдесятому року (рокові), у тисяча
дев᾿ятсот п᾿ятдесятому році; дві тисячі перший рік, дві тисячі першого
року, у дві тисячі першому році тощо.
Необхідно обирати правильну форму кількісних числівників при
творенні складних слів (іменників і прикметників). Основними правилами є
такі:
 Числівник один у складних словах має форму одно-: однокласник,
одноліток, одноколірний, одногорбий, однолюб.
 У двох формах виступають у складних іменниках і прикметниках
числівники два, три, чотири. Елементи два-, три-, чотири- приєднуються до
кореня, який починається на приголосний: двобортний, двовуглекислий,
двопроцентний, двотижневик, трибарвний, трисерійний, тритомник,
тришаровий, тритижневий, триборство, чотирикімнатний,
чотирикілометровий, чотириденний, чотирикутник тощо.
 Форми двох-, трьох-, чотирьох- виступають в окремих словах,
другий компонент яких, як правило, починається на голосний: двохатомний,
двохосьовий, трьохелементний, трьохелектродний, чотирьохактний,
чотирьохетапний, а також двохсотліття, двохмільйонний тощо, хоча:
двоокий, двоокис, двооксид, двоопуклий, двоутробний.
 Форми родового відмінка традиційно вживаються у прикметниках,
що закінчуються на -тисячний, -мільйонний, -мільярдний, а також у словах,
компонентом яких є складний числівник: двохтисячний, трьохмільйонний,
чотирьохмільярдний, двадцятидвохрічний, двадцятичотирьохповерховий,
двохтисячоліття.
 Числівники п᾿ять – десять, числівники на -дцять і на -десят у
складі прикметників та іменників мають форму родового відмінка (із

108
закінченням -и): п᾿ятигодиний, шестиденний, десятилітровий,
дев᾿ятнадцятиденний, п᾿ятдесятиметровий.
 Числівники дев᾿яносто, сто в складних словах зберігають форму
називного відмінка: стоголосий, стодвадцятиміліметровий,
стодвадцятип᾿ятилітній, стоквартирний, дев᾿яностопроцентний,
дев᾿яносторіччя.
 Числівники сорок, двісті – дев᾿ятсот виступають у складних
словах у формі родового відмінка: сорокавідерний, сорокап᾿ятирічний,
сорокаденний, двохсотлітній, п᾿ятисотрічний.
 Числівник тисяча входить до складу іменників і прикметників у
формі тисячо-: тисячочотирьохсотліття, тисячотонний, тисячоватний,
тисячоголосий, тисячокілометровий, тисячогранний, тисячоголовий,
тисячократний.
Правила запису цифрової інформації
Простий кількісний числівник, який називає однозначне число (без
вказівки на одиницю виміру) в запису відтворюється словом, а не цифрою
(дефектних виробів повинно бути не більше двох ). Так само пишуться
однозначні числівники, якими позначаються часові межі (випробування
повинні тривати три – п᾿ять місяців). Якщо однозначне число
супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами
(250 Гб).
Складні і складені кількісні числівники звичайно записують цифрами,
крім тих випадків, коли ними починається речення (порівняйте: Було
забраковано 28 виробів з цієї партії. – Двадцять вісім виробів з цієї партії
було забраковано).
Цілі числа, які виражаються кількома знаками, прийнято записувати,
розбиваючи їх на класи з допомогою пропусків. Місце пропусків залежить
від системи обчислення (при десятковій – кожен четвертий знак: 100 000 т,
253 530 грн).
Запис порядкових числівників відрізняється від запису кількісних.
Якщо запис ведеться арабськими цифрами, то порядковий числівник
вводиться в текст з відмінковим закінченням (по 3-му класу точності,
радіоприймачі 1-го класу). При перерахуванні кількох порядкових
числівників відмінкове закінчення ставиться лише один раз: вироби 1, 2 і 3-го
сортів.
Деякі порядкові числівники для розрізнення позначаються в
документах з допомогою римських цифр, проте вже без відмінкових значень

109
(так, наприклад, подекуди записують порядкові номери місяців, кварталів та
ін.).
Складні слова, перша частина яких – цифрове позначення, можуть
писатися у фахових текстах комбіновано: 100-процентний, 50-кілометровий,
4-міліметровий (дозволяється другу частину таких назв скорочувати, якщо
це одиниця виміру: 50-км, 4-мм).
Окремі види інформації передаються у вигляді змішаного запису, який
складається з цифр і слів: можна 473 000, а можна 473 тис.; можна 1 000
000, а можна 105. Словесно-цифровий запис не лише дає можливість
скорочувати написання великих і малих чисел, а й значно полегшує
сприймання.
На відміну від загальнонародної мови, де приблизна кількість
виражається багатьма однослівними, описовими й фразеологічними
одиницями, у науковому стилі приблизна кількість відтворюється дуже
обмеженим числом зворотів (понад, до, зверх, більше, менше). Натомість
широко вживані у фахових текстах дробові числівники в розмовній мові
майже не вживаються.
Наявність чи відсутність іменника при числовій назві залежить від
тексту документа (від його конкретного змісту).

Контрольні запитання
1. Особливості відмінювання іменників?
2. Особливості використання граматичних форм іменника,
прикметника у науковому мовленні?
3. Правила запису цифрової інформації у текстах?
4. Як відмінюється числівник:

110
Тема 3. Нормативні особливості вживання дієслова та службових
частин мови в українському фаховому мовленні

3.1 Особливості вживання дієслова.

3.2 Службові частини у науковому мовленні.

3.1 Особливості вживання дієслова

Дієслово – це частина мови, яка означає дію або стан предмета і

відповідає на питання що робити?
Особливості дієвідмінювання
Зміна дієслів за особами, часами і числами називається
дієвідмінюванням. За типом відмінювання дієслова поділяються на дієслова
1-ої і 2-ої дієвідмін. Практично 1-а і 2-а дієвідміни поділяються за
закінченням 3-ої особи множини теперішнього часу, тобто до 1-ої дієвідміни
належать дієслова, які у 3-ій особі множини мають закінчення -уть, -ють
(думають, хочуть, переживають), до 2-ої дієвідміни – закінчення -ать, -ять
(сушать, варять).
Голосні звуки [е], [є] та [и] (ї) в закінченнях дієслів, за якими
розрізняються дієвідміни, називають тематичними голосними (пишеш,
пишемо; стоїш, стоїмо).
До 1-ої дієвідміни належать дієслова:
 з основою на -оро-, -оло- (полоти, бороти, колоти);
 з односкладовою основою (бити, лити, пити);
 з суфіксами -ува-, -ну-, -і-, -а-, які в особових формах не випадають
(крикнути, грати, перезимувати);
 з основою на приголосний (берегти, могти, нести);
 дієслова іржати, ревіти, сопіти, гудіти, хотіти.
До 2-ої дієвідміни належать дієслова:
 з суфіксом -а- після шиплячих та [й], який випадає в особових
формах (стояти, лежати);
 з суфіксами -и-, -і- (-ї-), які в особових формах випадають (клеїти,
сидіти);
 дієслова бігти, спати.
Окрему групу становлять дієслова їсти, бути, дати, розповісти,
відповісти та. Від дієслова бути вживається лише форма є.
111
 Інфінітив (початкова форма дієслова; неозначена форма) – це форма
дієслова, яка означає дію, але не виражає способу, часу, особи, числа і роду
(хотіти, йти, чекати).
Дієслівні форми творяться за допомогою закінчень або граматичних
суфіксів від двох основ. Основа інфінітива виділяється в неозначеній формі
дієслова після відкидання -ти (виправда-ти, шука-ти, гукну-ти). Основа
теперішнього часу (а в дієсловах доконаного виду – майбутнього)
виділяється у формі третьої особи множини теперішнього (або майбутнього)
часу після відкидання закінчення -уть (-ють), -ать (-ять): вед-уть, гука-
ють, леж-ать, сто-ять.
Безособові дієслова – особлива форма дієслова, що означає дію без
відношення до будь-якої особи (темніє, щастить, дніє).
Безособові дієслова означають фізичний або психічний стан людини та
явища природи. Особливістю безособових дієслів є те, що вони утворюють
не всі форми словозміни. Надзвичайно поширена як у писемній, так і в усній
мові така помилка у вживанні особових форм дієслова: дуже часто вживають
у першій особі дієслово пробачатися (извиняться). Не слід говорити
пробачаюсь (извиняюсь); значно краще - вживати ці дієслова у другій особі:
пробачте, вибачте (укр.), извините, простите (рос.) або описово: (я) прошу
пробачення, вибачення (укр.), (я) прошу прощения, извинения (рос.) та ін.
Дєслівні форми
Дієприкметник – це форма дієслова, яка означає ознаку предмета за
дією або станом і відповідає на питання який? яка? яке? які?
Дієприкметники за своїм значенням поділяються на активні та пасивні.
Активні дієприкметники виражають ознаку предмета за його ж дією.
Вони мають форму теперішнього (з᾿єднувальний кабель) і минулого
часу (прив᾿яле листя). Активні дієприкметники минулого часу утворюються
від основи інфінітива лише неперехідних дієслів доконаного виду за
допомогою суфікса -л(ий): замерзнути – замерзлий, побіліти – побілілий.
Активних дієприкметників на -вший, -ший у вжитку майже не
зустрічається. Найчастіше вони замінюються підрядними реченнями
(заснувший – той, що заснув; здолавший – той, що здолав).
Пасивні дієприкметники виражають ознаку предмета за дією, яка
зумовлена дією іншого предмета над ним (прочитана доповідь, встановлена
програма). Пасивні дієприкметники творяться від основи інфінітива
перехідних дієслів доконаного і недоконаного виду за допомогою суфіксів

112
-т(ий), -н(ий), -ен(ий), -єн(ий): мити – митий, сказати – сказаний, засвоїти –
засвоєний.
Лексико-граматичною особливістю сучасної української мови є
майже повна відсутність у ній активних та пасивних дієприкметників
теперішнього часу. Будь-який російський, польський або чеський
дієприкметник теперішнього часу (а в цих мовах дана граматична категорія
поширена, особливо в книжних стилях) прагнуть замінити теоретично
можливим українським: працюючий, пануючий, руйнуючий, гальмуючий,
оточуючий, життєстверджуючий, слідуючий; управляємий, виробляємий,
пізнаваємий, відміняємий і т. п.
З названих розрядів слів у сучасній мові можна використовувати тільки
ті дієприкметники, які втратили дієслівні ознаки й перейшли до класу
прикметників: лежачий, квітучий, цілющий, живлющий, невмирущий,
відомий, знайомий тощо.
Українська мова має великий набір власних засобів відтворення
російських, польських та інших побудов дієприкметникового плану. Пасивні
дієприкметники на -мий здебільшого заступаються досить поширеними в
нашій мові дієприкметниками на -ний (які за походженням належать до
минулого часу, але в певному контексті набувають ознак теперішнього): рос.
управляемый, производимый, познаваемый, склоняемый – укр. керований,
вироблюваний, пізнаваний, відмінюваний та ін.
В інших випадках замість дієприкметників на -мий (незамінимий,
невловимий, недостижимий, невгасимий, незборимий) треба використовувати
прикметники на -ний: незамінний, невловний, недосяжний, незгасний
(непогасний), незборний. Тож в уривку з газетного тексту «Згодом випускники
ставали незамінимими фахівцями всіх рангів» слід було написати
незамінними фахівцями.
Активні дієприкметники теперішнього часу найчастіше відтворюються
прикметниками: панівний, руйнівний, гальмівний, всеохопний, захопливий,
чарівливий, навколишній (довколишній), життєствердний, металорізний,
нержавний і т. д. Отже, гальмівний (не гальмуючий) центр, панівна (не
пануюча) ідея, навколишнє (не оточуюче) середовищу, координаційний (не
координуючий) центр, життєствердна (не життєстверджуюча) музика
тощо.
Дієприкметники слідуючий та поступаючий неможливі навіть
теоретично, бо в українській мові немає дієслів, від яких вони могли б бути
утворені. Рос. следующий перекладаємо: наступний (у часовому й

113
просторовому значенні) — наступний рік, наступна зупинка; такий (перед
переліком або поясненням) — на порядку денному стоять такі питання:
(далі йде перелік питань), міністр закордонних справ заявив таке: (далі
викладається зміст заяви). Укр. відповідниками рос. поступать є чинити,
робити (коли йдеться про якісь дії), поводитися (про ставлення до когось,
чогось), надходити (про заяву, пропозицію, гроші, книжки), вступати (до
навчального закладу, організації). Скажімо, рос. «Справочник для
поступающих в вузы» — укр. «Довідник для вступників до ВНЗ». Тож іще
одним способом заміни російських активних дієприкметників є використання
іменників: поступающий — вступник, работающий — працівник, играющий
— гравець, проживающий — мешканець, нападающий — нападник; замість
відпочиваючий — відпочивальник, завідуючий — завідувач, командуючий —
командувач (які потребують після себе додатків у родовому, а не орудному
відмінку; завідувач кафедри, а не кафедрою).
Активні дієприкметники минулого часу вживаються з суфіксом -л:
пожовклий, посивілий, зблідлий, заблудлий, завислий. Форми з -ш в
українській мові відсутні. Через те використовуване в газетах поздоровлення
типу «Вітаю Вас з наступившим Новим роком» потрібно розглядати як грубе
порушення лексичної норми. Можна було сказати «з настанням Нового
року». А взагалі вітають з якоюсь подією, котра є результатом фізичних чи
розумових зусиль людини: з успішним закінченням навчального закладу, з
відкриттям у якійсь галузі, з установленням рекорду. Що ж до Нового року
(який настає незалежно від волі чи зусиль людей), то в українській мові
доречні вислови: бажаю (зичу) щасливого Нового року, щастя Вам у Новому
році, хай щастить Вам у Новому році і т. ін.
В українській мові вживаються співвідносні з пасивними
дієприкметниками незмінні форми на -но, -то, які вказують на дію, що
виконана невідомою чи неназваною особою (виконано, розбито, подано). Ці
форми утворюються від інфінітива перехідних дієслів (сказати – сказано).
Від пасивних дієприкметників вони відрізняються тим, що не змінюються і в
реченні виконують роль присудка, при якому не може бути підмета. Вони
утворюють безособові речення (Багато дослідів зроблено; На стіл було
подано декілька страв) Незмінні форми на -но, -то мають значення виду
(роблено – зроблено, писано – написано).
Дієприслівник – це незмінювана дієслівна форма, що виражає додаткову
дію, пояснюючи в реченні основне дієслово-присудок і відповідає на питання що
роблячи? що зробивши?

114
 Дієприслівник у реченні пов᾿язується з тим іменником, що й дієслово-
присудок, і виступає у ролі обставини часу, причини, мети, умови чи способу
дії (Не знаючи броду – не лізь у воду – не лізь у воду за якої умови? – не
знаючи броду; Засипаючи, він почув раптом голос – почув коли? –
засипаючи).
Дієприслівник разом із залежними від нього словами створює
дієприслівниковий зворот. Дієприслівниковий зворот у реченні виступає
обставиною (Пірнувши у пітьму і безодню небуття, Олексій зосередився). За
більшістю ознак дієприслівник відносять до дієслівних форм.
Дієприслівник має ознаки дієслова і прислівника. З дієсловом він має
такі спільні ознаки:
 керує іменником або займенником (працюючи з ними; їдучі
машиною);
 утворюється від дієслівних основ (прийти – прийшовши);
 зберігає вид того дієслова, від якого утворений (доконаний:
посміхнувся – посміхнувшись; недоконаний: посміхався – посміхаючись);
 має з дієсловом близьке значення (ідучи дорогою – йти дорогою).
З прислівником дієприслівник має такі спільні ознаки: не змінюється і
у реченні виступає обставиною (Всі принишкли, прислухаючись до слів
лектора).

3.2Службові частини мови у науковому мовленні

Прийменник – це службова частина мови, яка уточнює граматичне

значення іменника і виражає зв᾿язки між словами в реченні.
Сфера вживання прийменників у професійному мовленні необмежена.
Виражаючи смислові відношення між словами не самостійно, а спільно з
відмінковими закінченнями іменника або займенника, прийменник утворює
прийменниково-відмінкову конструкцію: занепокоєні з приводу дій, у
відповідності до, у залежності від.
У професійному мовленні традиційно закріплені значення
прийменників для передачі різних відношень:
просторових – в(у), на, з, від, над, перед, вздовж, при, до, край, біля,
поза, крізь, навпроти: на конференції, при фірмі, до керівництва;
 часових – за, з, у, до, о, об, через, над, під час, після: за звітний
період (за весь час), у звітний період (протягом часу, за який звітують), о
восьмій годині, під час роботи, через тиждень, у зазначений термін;

115
  причинових – від, через, з, за, у зв᾿язку, в силу, з нагоди, завдяки,
всупереч, внаслідок: у силу обставин, з нагоди ювілею, через хворобу, за
умови, у зв᾿язку з відсутністю, всупереч розпорядженню;
 мети – для, на, про, заради, щодо, задля: на випадок, заради успіху,
щодо покращення, для наукових потреб, на наукові потреби;
 допустовості – при, всупереч, окрім, незважаючи на, відповідно до,
окрім роботи, незважаючи на попередження, при нагоді.
Прийменник ПО в українській мові поєднується лише:
 У складних прислівниках з іншими частинами мови, зокрема:
– з іменниками: по можливості, по суті, по батькові;
– з прикметниками: по-господарськи, по-дружньому, по-українськи;
– із займенниками: по-нашому, по-своєму;
– із числівниками: по троє, один по одному, по-друге.
 З іменниками у місцевому відмінку і вживається:
– зі значенням мети: послали по інструктора, пішли по воду;
– зі значенням місця чи напрямку, де відбувається дія: пляма
розповзлася по стелі, трансляція по телебаченню;
– зі значенням певних стосунків, взаємин: товариш по парті,
дядько по батькові;
– зі значенням місця поширення дії: розпорядження по
університету, чеканник по міді;
– зі значенням розподільності: усі учасники отримали по диплому,
жінкам подарували по букету квітів.
 З прикметниками: по чайній ложці, по навчальній частині.
 Із займенниками: по їхньому будинку, по цьому місцю.
 З числівниками: отримати по десять балів, по дві пропозиції.
В інших випадках потрібно використовувати прийменники:
 НА: по предложению делегата – на пропозицію делегата, по Вашему
желанию – на Ваше бажання, називать по имени – називати на ім᾿я, по
требованию – на вимогу;
 ЗА: по собственному желанию – за власним бажанням, по нашим
подсчетам – за нашими підрахунками, по семейним обстоятельствам – за
сімейних обставин, по происхождению – за походженням;
 З (ІЗ, ЗІ): по вине – з вини, по собственной воле – із власної волі,
комиссия по спорту – комісія зі спорту, по злобе – зі злості;

116
  ДО: пришлось по вкусу – припало до смаку, с 06.10.2003 по
01.01.2004 – з 06.10.2003 до 01.01.2004, получить по накладной – отримати
відповідно до наклкдної;
 ДЛЯ: комиссия по расследованию – комісія для розслідування,
производство по изготовлению – підприємство для виготовленя, секция по
изучению – секція для вивчення;
 ВІД: добрий по природе – добрий від природи, смотря по погоде –
залежно від погоди, действовать по обстоятельствам – діяти залежно від
обставин;
 ПІД: задание не по силам – завдання не під силу;
 У (В): по мере возможности – у міру можливості, ответчик по делу
– відповідач у справі, инспектор по делам несовершеннолетних – інспектор у
справах неповнолітніх;
 ЯК: по обыкновению – як звичайно (як завжди, як правило);
 ЧЕРЕЗ: по ошибке – через помилку, по болезни (отпуск) – через
хворобу (відпустка), по техническим причинам – через технічні причини;
 ЩОДО: расходи по – витрати щодо, предложения по улучшению –
заходи щодо поліпшення, инструкция по использованию – інструкція щодо
використання;
 ПІСЛЯ: по завершению – після завершення;
 БЕЗПРИЙМЕННИКОВІ КОНСТРУКЦІЇ: по душам – щиро,
відверто; по безналичному расчету – безготівковим рахунком, по факсу –
факсом, по достоинству – належно.
 НА: в адрес – на адресу, кметь в виду – мати на увазі, в
завершение – на завершення, в защиту – на захист, в нашу пользу – на нашу
користь;
 ДО: поставить в известность – довести до відома, вовлечь в работу
– залучити до роботи, в соответствии с – відповідно до, в состав комиссии
вошли – до складу комісії ввійшли, в карман – до кишені;
 З: в следующих вопросах – з таких питань;
 ЗА: поставить в пример – поставити за приклад, в пяти шагах – за
п᾿ять кроків, в те времена – за тих часів, уложился в одни сутки – упорався
за одну добу;
 ПРО: в получении расписался – про одержання розписався;
 ПРИ: в случае несплаты – при несплаті;
 ПІД: в конце недели – під кінець тижня;

117
  О (ОБ): в семь часов – о сьомій годині, в одиннадцать часов – об
одинадцятій годині;
 ЯК: в качестве секретаря – як секретар, в порядке исключения – як
виняток;
Безприйменникові конструкції: в дальнейшем – надалі, в момент –
миттєво, в покое оставить – дати спокій, в прошлом году – торік, минулого
року, в равной мере – однаково, в полной мере – цілком, в юности – замолоду.
Особливості використання прийменників ПРО, В, ПРИ. Правила
їхнього перекладу.
Використання прийменника ПРИ
Порушення синтаксичної норми виникає через невмотивоване
вживання прийменника при. Цей прийменник уживається часто паралельно з
іншими прийменниками: біля, коло, край, поруч. Наприклад, для позначення
близькості до конкретного місця: при виході – коло виходу – біля виходу, край
дороги, поруч мене.
На позначення епохи, періоду, часу, протягом якого відбувається дія,
замість прийменника при потрібно використовувати прийменники за, під
час: за царювання Романових – під час царювання Романових.
Прийменник при вживається у таких випадках:
 на передавання значення приналежності, певних стосунків до кого-
або чого-небудь: При університеті працює дослідна станція. Служу при
штабі дивізії.
 на зазначення чого-небудь у будь-кого, будь-чого або присутність
когось будь-де: Був при повній свідомості. Сьогодні я при зброї. Не можна
лаятися при дітях.
 на вказування певних обставин або супутніх умов, за яких щось
відбувається: Роздивився при світлі сірника. При нульовій температурі
випав сніг. Проголосували при повному мовчанні. Зателефоную при першій
нагоді. Зроблю при бажанні. Значно ширший обсяг значень прийменника
при в російській мові спричиняє автоматичне помилкове перенесення його до
подібних українських конструкцій. Цього не слід робити, оскільки в
українській мові є різноманітні можливості, не змінюючи значення, передати
зміст за допомогою інших прийменників, сполучень дієприслівникового
звороту чи шляхом розгорнутих конструкцій. Наведемо приклад перекладу
російських словосполучень з прийменником при:
при реке раскинулся город – коло річки розляглося місто;
битва при Желтих Водах – битва біля Жовтих Вод;

118
 он был все время при мне – він був увесь час поруч;
при сем прилагается – до цього додається;
при громких аплодисментах – під гучні оплески;
при исполнении служебних обязанностей – під час виконання
службових обов᾿язків;
при первом появлении – як тільки з᾿явиться;
при участии – за участі;
при всех наших усилиях это сделать невозможно – попри всі наші
зусилля це зробити неможливо;
при анализе собитий – аналізуючи події;
при обработке данных – коли опрацьовуються дані;
при опасности – у разі небезпеки;
при наличии – за наявності;
безопасность гарантирована при соблюдении этих правил – безпеку
гарантовано за умов дотримання цих правил.
Особливості використання сполучників у професійному мовленні
Сполучник – це службова частина мови, що поєднує члени речення і
частини складного речення.
За значенням сполучники бувають:
 Сурядні – для з᾿єднання однорідних членів або рівноправних речень.
Вони поділяються на:
– єднальні: і, й, та (у значенні і), також, ні...ні, як...так і, не тільки...а й;
– протиставні: а, але, та (у значенні а), зате, проте, однак, все ж;
– розділові: або, чи, то, або...або, чи...чи, то...то, чи то... чи то.
 Підрядні – для приєднання підрядних речень до головного. Вони
поділяються на:
– часові: як, перед тим як, після того як, тим часом як, як тільки, щойно;
– причинові: бо, тому що, через те що, оскільки;
– мети: щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;
– умовні: якщо, якби, коли б;
– допустові: хоч, хай, нехай, незважаючи на те що, дарма що;
– наслідковий: так що;
– порівняльні: як, що, мов, немов, немовби, неначе, наче, ніби, нібито.
Стилістичне забарвлення сполучників визначає сферу їх використання.
Більшість з них належить до стилістично нейтральних: і, або, оскільки, якщо,
проте, поки, для того, щоб та ін. Переважно в офіційному мовленні

119
вживаються сполучники внаслідок того, що; завдяки тому, що; оскільки;
зважаючи на те, що; з того часу, як.
Урізноманітнює мовлення вживання синонімічних сполучників і, та,
й; але, та, проте, однак; або, чи; ніби, наче, неначе, як, мов, мовби, немов;
бо, тому що, через те, що; щоб, для того, щоб, з тим, щоб та ін.
Відповідниками російського сполучного слова который в українській
мові є синоніми який, що, котри́й. В офіційному професійному мовленні
перевага віддається словам який, що. У складних реченнях з неоднорідними
підрядними використовувані сполучні слова потрібно варіювати. Наприклад:
Звичайно ухвали складаються із вступної частини, в якій констатується
стан питання, що розглядається, і постановчої, яка містить перелік заходів
із зазначенням термінів виконання та перелік службових осіб, що
відповідають за втілення їх у життя.

Контрольні запитання
1. Які граматичні норми має іменник?
2. Як творяться ступені порівняння прикметників?
3. Які правила запису цифрової інформації?
4. Яі форми має дієслово?

120
 Тема 4. Документ та його функції. Види документів. Загальні
вимоги до оформлення ділових паперів. Документи з кадрових
питань

4.1 Документ та його функції.

4.2 Види документів.
4.3 Документи з кадрових питань.

4.1 Документ та його функції

Офіційно-ділова сфера діяльності суспільства знаходить найповніше

відображення у документах. Документ (від лат. documentum – повчальний
приклад, взірець, доказ) – це діловий папір, що закріплює інформацію про
факти, події, явища об᾿єктивної дійсності та розумової діяльності людей.
Документ має відповідати таким вимогам:
– видаватися уповноваженим органом або особою відповідно до її
компетенції;
– не суперечити чинному законодавству і директивним вказівкам
вищих органів влади;
– бути точним, достовірним і переконливим;містити конкретні й
змістовні вказівки та пропозиції.
Дотримання цих вимог у практичній роботі з документами дає змогу
скоротити час на їх складання та опрацювання, а також організувати чіткий
контроль за виконанням, налагодити нові ділові відносини та
продемонструвати володіння навичками професійного спілкування.

4.2 Види документів

Документи поділяються на види за різними ознаками.

За стадіями виготовлення розрізняють:
– оригінали;
– копії.
Оригінал офіційного документа – перший або єдиний його примірник.
Копія точно відтворює текст оригіналу, а також усі реквізити.
Виготовляється вона рукописним, машинописним або іншим способом.
Копія обов᾿язково має у верхньому правому куті позначку «Копія»,

121
завіряється підписом посадової особи. В юридичному аспекті оригінали і
копії є рівнозначними.

За ступенем гласності документи бувають:

– звичайні;
– для службового користування (ДСК);
– таємні та ін.
За місцем складання документи поділяють на:
– внутрішні, які фіксують внутрішні питання підприємства і не
виходять за його межі;
– зовнішні, тобто вхідна та вихідна документація.
За авторством розрізняють такі документи:
– службові (офіційні);
– особисті.
Службові документи створюються в організаціях, установах, на
підприємствах службовими особами. Особисті документи пишуться
громадянами поза сферою їхньої службової діяльності.
За технікою відтворення розрізняються документи:
– рукописні;
– відтворені механічним способом.
За змістом документи поділяють на:
– організаційні (положення, інструкції, директиви, правила, статути
тощо);
– розпорядчі (постанови, ухвали, рішення, розпорядження, накази,
вказівки тощо);
– довідково-інформаційні (пояснювальні та доповідні записки,
службові листи, телеграми, телефонограми, оголошення, запрошення,
довідки, акти, плани роботи, звіти, доповіді тощо);
– документи колегіальних органів (протоколи);
– документи особового складу (автобіографії, резюме,
характеристики, особові листки, трудові книжки, особові картки, трудові
угоди, контракти);
– особисті офіційні документи (доручення, розписки, заяви,
пропозиції, скарги, заповіти).
За формою документи поділяються на:
– трафаретні (стандартні, регламентовані);
–індивідуальні (нестандартні, нерегламентовані).

122
 Трафаретні документи відображають регулярну виробничо-
управлінську ситуацію і складаються за однаковими зразками. Як правило, в
них використовуються типові слова і вирази. При складанні таких документів
можуть використовуватися бланки – друковані стандартні форми, що
заповнюються конкретними даними. Трафаретні документи мають найвищий
рівень стандартизації.
Індивідуальні документи створюються для вирішення конкретної,
часто нестандартної, ситуації, вони передбачають більший вибір слів і
конструкцій, способу викладу, тобто характеризуються низьким рівнем
стандартизації.
Правильно складений та оформлений документ є свідченням високого
рівня культури його виконавця. Тому важливим і неодмінним складником
фаховості майбутнього працівника будь-якої галузі є набуття вмінь
оформляти документи. Кожний документ складається з окремих елементів –
реквізитів. Вимоги до їх оформлення визначає ГОСТ 6.38 – 90 «Система
организационно-распорядительной документации».
Реквізит «адресат». Використовується в заявах, доповідних,
пояснювальних та службових записках, листах праворуч у верхній частині
сторінки. Такі документи можуть бути адресовані підприємствам,
організаціям, установам, їх структурним підрозділам чи конкретній
посадовій особі. Якщо документ адресують установі (або структурному
підрозділу) без зазначення посадової особи, то її назву оформляють у
називному відмінку
Реквізит «адресант». Використовується після зазначення адресата у
заявах, доповідних, пояснювальних записках. Якщо документ внутрішній –
зазначають посаду, прізвище, ім᾿я та по батькові у родовому відмінку без
прийменника
Реквізит «дата». Використовується у всіх документах. Це може бути
дата написання, затвердження документа, а також дати, що містяться в тексті.
Існують два способи оформлення дат.
1. Цифровий спосіб є найбільш поширеним. Елементи дати наводять
тільки арабськими цифрами в такій послідовності: день, місяць, рік. Якщо
число однозначне, то перед ним потрібно ставити нуль. Елементи дати
відокремлюються крапками, після останньої цифри крапка не ставиться,
наприклад: 05. 09. 2011
Крапка в кінці дати ставиться, якщо датою закінчується речення,
наприклад: Прошу призначити на посаду оператора з 21. 03.2012.

123
 1. Словесно-цифровий спосіб може використовуватися у всіх
документах. Але обов᾿язково застосовують у документах, що містять
відомості фінансового характеру (акти, доручення, розписки, накладні тощо).
Арабськими цифрами позначають день, рік (обов᾿язково чотири цифри і
слово «рік» скорочується), а місяць записують словом, наприклад: 01 серпня
2011 р.
Неправильно записувати в тексті документа дату без зазначення року
або зі скороченням «ц.р.» («цього року»), наприклад: 23 квітня ц.р.
Дати, що позначають певний період можуть оформлятися таким чином:
з 09 до 12 вересня 2011 р., з 21. 08 до 05. 09. 2011 або 13 – 19. 10. 2011.
Реквізит «назва виду документа». Розташовується посередині, а у
службових документах може зазначатися ліворуч сторінки разом з
реквізитами «дата», «номер документа», «місце складання документа». Цей
реквізит є у всіх документах, крім листів. Після назви виду документа крапка
не ставиться
Реквізит «підпис». Це обов᾿язковий реквізит будь-якого документа.
Якщо в документі є реквізит адресант (наприклад, заява, пояснювальна
записка тощо) або в тексті зазначено, хто автор документа (автобіографія),
тоді достатньо після тексту праворуч поставити особистий підпис.
Для виготовлення документів встановлено два формати А4 (210×297
мм) та А5 (210×148 мм). Останній використовується для службових
документів, текст яких невеликий за обсягом. На практиці дотримуються
таких розмірів полів (відповідно до старого ГОСТ 6.39 – 72):
ліве поле – 35 мм;
праве – не менше ніж 8 мм;
верхнє – 20 мм;
нижнє поле – не менше ніж 19 мм (для А4);
не менше ніж 16 мм (для А5).
Правила оформлення документів
Документи оформляють переважно з одного боку аркуша. Якщо
документ оформляють також і на звороті, то відповідно міняються місцями
ліве і праве поля, а нижнє та верхнє залишаються без змін. Не завжди
документ можна розмістити на одній сторінці. Якщо документ займає
більше, ніж одну сторінку, то слід пам᾿ятати:
– на наступну сторінку не можна переносити лише підпис,
обов᾿язково має бути не менше двох рядків тексту;

124
 – не бажано відривати один рядок від абзацу чи слово від речення і
переносити його на наступну сторінку або залишати на попередній.
Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох і більше
аркушах, сторінки нумерують. Потрібно керуватися такими правилами:
– нумерація починається з другої сторінки;
– номери проставляються посередині верхнього поля аркуша
арабськими цифрами без будь-яких пунктирних знаків та слова «сторінка» на
відстані не менше, ніж 10 мм від краю;
– якщо текст оформляється з обох боків аркуша, то номери сторінок
ставлять вгорі скраю: парні – ліворуч, непарні – праворуч.

4.3 Документи з кадрових питань

Документація з особового складу, довідково-інформаційні, господарсько-

договірні, обліково-фінансові документи
Заява – це документ, який містить прохання або пропозицію однієї чи
кількох осіб, адресовану установі або посадовій особі.
Розрізняють заяви службові (вони оформляються від імені організацій
чи установ, як правило, на окремих бланках, облік їх у діловодстві зазвичай
Заява – це
ведеться окремо) і особисті (оформляються від імені конкретних осіб
документ, від який
руки на чистому аркуші формату А4. За місцем складання розрізняють:
містить прохання
або пропозицію однієї
 внутрішні заяви (про звільнення, надання матеріальної допомоги,
чи кількох осіб,
відпусток, переведення на іншу посаду тощо ); адресовану установі
 або посадовійчи
зовнішні заяви (з якими особа звертається до організації особі.
установи, в якій вона не працює або не навчається).
За структурою заяви бувають:
 прості, що містять тільки прохання (наприклад, про звільнення,
надання чергової відпустки);
 мотивовані, в яких вказується мотивація прохання (про надання
позачергової відпустки, матеріальної допомоги, переведення на іншу посаду,
звільнення та ін.);
 складні, що містять додатки.
В особистих заявах реквізити розміщуються в такій послідовності:
1. Адресат (праворуч у верхній частині аркуша).
2. Адресант – відомості про заявника (у родовому відмінку без
прийменника «від» пишеться прізвище, ім᾿я та по батькові, посада або домашня
адреса).

125
 3. Назва виду документа.
4. Текст.
5. Перелік додатків.
6. Дата.
7. Особистий підпис заявника.
Автобіографія (від грец. autos – сам, bios – життя, grapho – пишу) –
документ, у якому особа подає опис свого життя та діяльності.
Автобіографію складають у довільній формі, однак окремі елементи та
Автобіографія
реквізити в ній мають бути обов᾿язково. Оформляють автобіографію відautos
(від грец. руки– сам,
bios – життя, grapho –
на чистому аркуші формату А4, коли влаштовуються на роботу чи вступають
пишу) – документ, у
на навчання. Усі відомості про себе викладають у розповіднійякому формі від опис
особа подає
першої особи в хронологічній послідовності (із зазначенням свого
місця й життя
року) і та
діяльності.
таким чином, щоб склалося уявлення про життєвий шлях, кваліфікацію та
громадську діяльність автора документа.
В автобіографії оформляються такі реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Текст, що містить:
 прізвище, ім᾿я і по батькові автора;
 місце народження;
 відомості про навчання (назви навчальних закладів, факультетів.
напрямів підготовки пишуться повністю);
 трудова діяльність (назви установ, організацій, підприємств
пишуться повністю);
 участь у громадському житті (громадські посади, участь у наукових
конференціях, нагороди і заохочення);
 сімейний стан і склад сім᾿ї (прізвища, ім᾿я по батькові, рік
народження, місце роботи кожного члена сім᾿ї).
3. Дата.
4. Особистий підпис.
Резюме – це документ, в якому стисло викладаються особисті, освітні
та професійні відомості про особу.
Якщо на підприємстві (у фірмі чи установі) оголошується конкурс на
заміщення вакантної посади, то тих, хто бажає взяти участь у ньому, просять
надіслати резюме, щоб можна було вибрати кандидатури, які найбільше
підходять для даної роботи, й запросити їх на співбесіду.
Резюме – це
Як правило, резюме аналізують за відсутності кандидата, й тому треба,
документ, в якому
аби цей документ давав уявлення про нього. Обсяг резюме має становити
стисло не
викладаються
особисті, освітні та
професійні відомості
126 про особу.
 більше, ніж одну сторінку. Оформляти резюме потрібно друкованим
способом із застосуванням шрифтових виділень на аркуші формату А4.
Суворих вимог до розташування реквізитів не існує, але найчастіше
зазначають таку інформацію:
1. Назва виду документа.
2. Прізвище, ім᾿я та по батькові кандидата.
3. Домашня адреса, контактні телефони, електронна адреса.
4. Текст:
 мета складання резюме;
 освіта (зазначають в такій послідовності: вищі, середні спеціальні,
професійно-технічні навчальні заклади, закінчення курсів; якщо кандидат
навчався у спеціалізованій середній загальноосвітній школі, наприклад, із
поглибленим вивченням англійської мови, й, на його думку, це може
вплинути на вибір саме його кандидатури, то період навчання в школі
доцільно зазначити);
 науковий ступінь (якщо є);
 досвід роботи (якщо є за тією спеціальністю, на яку претендує
кандидат, то зазначають окремим пунктом);
 додаткова інформація (наводять додаткові дані, які не увійшли до
попередніх пунктів, але які доцільно висвітлити: позитивні якості кандидата,
його працездатність, знання, навички роботи, володіння суміжними
спеціальностями тощо).
2. Дата.
3. Підпис.
Порада Оскільки резюме кожного з претендентів на вакантну посаду первинно
«оцінює» комп᾿ютер, важливого значення набуває чітке, логічне оформлення
студентам
документа і дотримання таких правил:
 формулюйте свою мету зрозуміло, чітко, дохідливо;
 намагайтесь вжити якомога більше фахових слів, що відповідають
посаді, яку ви хочете обійняти;
 виділяйте в тексті резюме ключові слова (назви компаній, фірм,
посад, стаж роботи, здобута освіта);
 для кожного конкретного конкурсу складайте окреме резюме;
 намагайтесь не вживати такі слова, як я, ми, замість них вживайте на
початку речення активні дієслова: організував, створив, керував, вивчав,
обізнаний з;
 не вказуйте розмір заробітної плати й особисті відомості;

127
  використовуйте якісний папір стандартного розміру;
краще зосередити увагу на великому досвіді роботи й набутих
навичках
Довідково-інформаційні документи
Звіт – це документ, що містить відомості про виконання плану,
доручення, про підготовку або проведення заходів.
Реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Заголовок до тексту (зазначають виконавця, про що звіт і який період
охоплює).
3. Текст (складається зі вступу; основної частини, де зазначаються
головні завдання чи види робіт; та висновків і планів на перспективу).
4. Дата написання.
5. Підпис.
Витяг з протоколу – це копія частини протоколу. Як правило, у ньому
відображається одне із розглянутих на засіданні (зборах) питань і відповідне
рішення.
Реквізитами витягу з протоколу є такі:
• назва виду документа (Витяг з протоколу);
• номер відповідного документа;
• назва органу, засідання, наради;
• дата (переноситься з оригіналу протоколу);
• питання і текст з нього;

Контрольні запитання
1. У чому полягає зміст понять документ і реквізит? Які існуть
документи?
2. Як правильно оформити реквізити дата, адресат, адресант, підпис.
3. Як укладається автобіографія?
4. Коли і як укладається резюме?

128
 Тема 5. Синтаксичні та стилістичні особливості фахового
мовлення

5.1 Поняття про синтаксис та стилістику.

5.2 Стилістичне оформлення тексту наукової роботи.

5.1 Поняття про синтаксис та стилістику

Синтаксис (від грец. syntaxis – побудова, порядок) – частина

мовознавства, що вив-чає форми речень і словосполучень.
Узгодження підмета та присудка у науковому та офіційно-діловому
стилях
Для правильного оформлення висловлення важливо насамперед
узгодити присудок з підметом. Для цього існують такі правила:
 якщо підмет виражений іменником і числівником, що закінчуються
на одиницю (21, 31, 151, 1991 і под.), то присудок вживається в однині:
Двадцять один комп᾿ютер знайшов своє застосування на заняттях.
 якщо підмет виражений іменником і числівником, що закінчується на
два, три, чотири, то присудок вживається в множині: Чотири студенти
пропустили заняття. Чотири студенти змагаються за першість.
 якщо у складі підмета є числівник п᾿ять, шість, сім, вісім, дев᾿ять,
то присудок ставиться чи у множині чи в однині, залежно від контекстового
значення підмета:
 коли підмет називає пасивні особи, предмети, що подаються у
вигляді цілісної, нерозчленованої групи, присудок, як правило, ставиться в
однині, наприклад: Шість суттєвих доповнень увійшло до проектної
документації;
 якщо підмет називає групу осіб, предметів, кожний із яких діє
активно і самостійно, присудок переважно ставиться у множині: Шість
аспірантів склали іспит достроково.
 якщо у складі підмета є слова більшість, меншість, ряд, частина,
багато, кілька, то присудок вживається в однині: Ряд випускників
залишилось працювати в Національному університеті ім. Тараса Шевченка.
Частина членів комісії дійшла до думки про припинення дії постанови.
Може присудок вживатися в множині, якщо головні члени речення
розділені підрядними реченнями або є однорідними: Ряд питань, які внесені
на залік, будуть поставлені у письмовій формі.
129
  Якщо підмет виражений займенниками що, дехто, ніхто, ніщо та ін.,
присудок вживається в однині: Ніхто не заперечував.
 Якщо у складі підмета є прикладка, виражена іменником іншого, ніж
підмет роду, то присудок узгоджується з підметом, а не з прикладкою:
Музей-садиба Лесі Українки сподобався усім. Виставка-продаж відбулася;
Школа-інтернат відкрита з ініціативи..
 Якщо у складі підмета є прикладка – власна назва (Фірма «Світоч»),
то присудок узгоджується із загальною, родовою назвою: Фірма «Світоч»
відома своїми прекрасними виробами в усьому світі.
 Якщо однорідні підмети розділені протиставними сполучниками (не
– а, не тільки – а й, не лише – а й), присудок вживається в однині: Не тільки
економічний, а й юридичний бік справи цікавив промисловців.
 Якщо у складі однорідних підметів є означення (значна частина,
велика кількість, цілий ряд, деяка сума), то присудок вживається в однині:
Значна частина словників, велика кількість підручників потребує негайного
внесення у програму.
 Якщо підмет виражений абревіатурою, присудок узгоджується (у
роді, числі) з головним словом у словосполученні, від якого утворено
абревіатуру: Запорізька АЕС розпочала роботу у визначений графіком час.
Сучасні РЕА (радіоелектронні апарати)активно використовуються у
сучасному житті.
 Якщо підмет, виражений займенником Ви (так звана пошанна
множина), позначає однину (у формі кличного відмінка), то узгодження з
присудком здійснюється за ознакою числа, наприклад: Ви уклали річний
кошторис?; Сьогодні Ви внесли доречну пропозицію.
Але коли в реченні є складений іменний присудок із прикметниковою
іменною частиною, він може вживатися як у формі множини, так й у формі
однини: Ви призначені (призначений) на цю посаду.
Потрібно також пам᾿ятати, що науковий стиль вимагає уживання
присудка лише в множині: На мій подив, ви не до кінця зрозуміли переваги
даного варіанту.
Не є нормативним в науковому стилі форма вони та присудок у
множині, коли йдеться про третю особу, тим паче в її присутності,
наприклад: Знайомтесь. Це наш кращий програміст. Вони допоможуть
вирішити... Треба було б сказати: Знайомтесь. Це наш кращий програміст
Гліб Якович. Він допоможе вирішити...

130
 5.2 Стилістичне оформлення тексту наукової роботи

Домінуючим фактором організації мовних засобів у науковому стилі є

їх узагальнено-абстрактний характер на лексичному й граматичному рівнях
мовної системи. Узагальненість і абстрагованість надають науковому
мовленню єдиного функціонально-стилістичного забарвлення. Розглянемо
детальніше стилістичні особливості наукових текстів.
 Для наукового стилю характерним є широке використання
абстрактної лексики, яка переважає над конкретною: концентрація,
мислення, відтворення, залучення тощо. У науковому викладі майже не
вживаються слова, що виражають одиничні поняття, конкретні образи.
 Узагальнено-абстрактний характер мовлення підкреслюється також
уживанням спеціальних слів на зразок: зазвичай, як правило, завжди,
постійно, систематично, регулярно,будь-що, будь-який, кожний тощо.
 Оскільки в галузі науки й техніки потрібне точне визначення понять
і явищ дійсності, що відбиває об᾿єктивність наукових істин, специфічною
особливістю словникового складу наукового стилю є використання
термінології.
 У науковому мовленні вживаються переважно аналітичні форми
вищого й най-вищого ступенів прикметників або прислівників: найбільш
раціональний, найменш ефективно, найбільш складний тощо.
 Більшість дієслів у наукових текстах вживається у формі
теперішнього часу. Вони виражають найчастіше атрибутивне значення або
значення констатації факту й виступають в абстрактному тимчасовому
значенні (теперішній позачасовий). Оскільки дієслова у формі теперішнього
часу позначають постійні ознаки, властивості, процеси або закономірності
явищ, при них можливе вживання визначників на зразок: звичайно, завжди,
як правило, останнім часом, постійно, неможливо сьогодні, на даний
момент тощо. Наприклад: Останнім часом інформаційні технології
поширюються у сфері… На даний момент IP-адреса визначається чотирма
числами (від 0 до 255).
 Абстрагованість значення поширюється на форми дієслів
майбутнього й минулого часу, що набувають позачасового значення:
визначимо сферу використання; проведемо дослідження; складемо рівняння,
цей закон використали, дослідження проводилося та ін.
 З видових форм дієслів найбільш вживані в науковому мовленні
форми недоконаного виду, здебільшого абстрактно-узагальнені за значенням.

131
У науковому мовленні вони становлять близько 80%. Дієслова доконаного
виду часто використовуються у формі майбутнього часу, синонімічного
теперішньому позачасовому, видове значення таких дієслів стає ослабленим,
унаслідок чого доконаний вид у більшості випадків можна замінити
недоконаним: проведемо дослідження – проводимо, порівняємо (результати)
– порівнюємо, розглянемо (закономірність) – розглядаємо.
 У науковому стилі поширені форми ІІІ особи однини й множини
дієслів як найбільш абстрактно-узагальнені за значенням. Форми І особи
множини дієслів і займенник ми, що вживається при них, характеризуються
додатковими значеннєвими відтінками. Вони звичайно слугують не для
позначення конкретних осіб, а для вираження абстрактно-узагальненого
значення: ми можемо визначити площину…; ми прийшли до висновку…;
якщо ми визначимо… Таке значення часто виражається особовою формою
дієслова за відсутності займенника: можемо визначити...; можемо зробити
висновок…; якщо визначимо... Можна замінити такі особові конструкції
безособовими або інфінітивними: можна визначити...; можна зробити
висновок...; якщо визначити ...
 Форми І особи однини дієслів і займенник я в науковому мовленні
майже не вживаються, тому що тут увагу зосереджено насамперед на змісті й
логічній послідовності його викладу, а не на суб᾿єкті. Практично не
використовуються й форми ІІ особи однини й множини, які найбільш
конкретні позначають автора мовлення й адресата. У науковому ж мовленні
адресант і адресат відсторонені; тут важливо не те, хто говорить, а те, про що
говорять, тобто тема повідомлення, зміст висловлення. Адресується наукове
мовлення звичайно не якійсь конкретній особі, а невизначеному широкому
колу осіб.
 В українських наукових текстах не бажано використовувати
вислови з розщепленим присудком, що описують дію двома словами:
дієсловом, який указує на те, що щось відбувається, і віддієслівний іменник,
який показує, що саме відбувається (наприклад: виконувати обчислення,
робити моделювання, має застосування, здійснювати контроль тощо).
Замість них використовується лише дієслово, яке влучно й стисло передає те
саме значення: обчислювати, моделювати, застосовується контролювати
та ін.
 У науковому стилі вживаються сполучники, прийменники й
прийменникові сполучення, у ролі яких можуть виступати повнозначні слова,
найчастіше іменники: з допомогою; відповідно до; у результаті; з причини;

132
на підставі; залежно від; порівняно з; у зв᾿язку з; мірою того, що та ін. Такі
прийменники й сполучники, порівняно із простими, дозволяють більш
виразно й точно відтворювати зміст, тому що коло їх значень вужче.
 У писемному науковому мовленні переважають прості, поширені й
складнопідрядні сполучникові речення. Серед перших найбільш уживані
неозначено-особові із прямим додатком на початку речення (наприклад, для
цього використовують..; за основу беруть…; ці апарати підключають до…).
Поширеними в наукових текстах є безособові речення (наприклад, важко не
погодитися…; прилади можна використовувати для…; необхідно зробити
висновки, що…; у ході дослідження використано…; з᾿ясовано, що…;
зроблено висновок про те, що…).
 Використання номінативних речень у наукових текстах є досить
обмеженим. Вони вживаються звичайно в заголовках, формулюваннях
пунктів плану. Наприклад: Роль сигналів у процесі обміну даними.
Інформаційна міра складності в задачах розпізнавання.

Контрольні запи тання

1. Що вивчає синтаксис?
2. Яким чином узгоджуються підмет і присудок у науковому та
офіційно-діловому стилях?
3. Які вимоги висуваються до стилістики наукових текстів?
4. Особливості стилістичного оформлення наукових робіт?

133
 Література
1. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови /
Н.Д. Бабич. – Львів : Світ, 2003. – 432 с.
2. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики / Ф.С. Бацевич :
підручник. – К. : Видавничий центр «Академія», 2004. – 344 с.
3. Бевзенко С.П. Сучасна українська мова. Синтаксис / С.П. Бевзенко,
Л.П. Литвин, Г.В. Семеренко. – К. :Вища школа, 2005. – 270 с.
4. Ботвина Н.В. Ділова українська мова (офіційно-діловий та наукові стилі
української мови) / Н.В. Ботвина – К. : АртЕк, 2000.
5. Васенко Л.А. Фахова українська мова: навчальний посібник /
Л.А. Васенко, В.В.Дубічинський, О.М. Крилець. – К. : Центр учбової
літератури, 2008. – 272 с.
6. Галузинська Л.I. Українська мова за професiйним спрямуванням :
навчальний посiбник / Л.І. Галузинська, Н.В. Науменко, В.О. Колосюк. –
К. : Знання, 2008. – 430 с.
7. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення : навчальний
посiбник для вузiв / Т.Б. Гриценко. – К. : Центр навчальної лiтератури,
2005. – 533 с.
8. Гуйванюк Н.В. Українська мова. Схеми, таблиці, тести / Н.В. Гуйванюк,
О.В. Кардащук, О.В. Кульбабська. – Львів : Світ, 2005. – 304 с.
9. Гуцько М.В. Українська мова у професійному спілкуванні: навч. посібник
/ М.В. Гуцько, І.Г. Олійник, І.П. Ющук. – К. : Міжнародна агенція
„BeeZone», 2004.
10.Жайворонок В.В. Українська мова в професiйнiй дiяльностi : навчальний
посiбник для вузiв / В.В. Жайворонок, В.М. Брiцин, О.О. Тараненко. – К. :
Вища школа, 2006 – 430 с.
11.Загнітко А.П. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне
спілкування / А.П. Загнітко, І.Г. Данилюк. – Донецьк, 2004.
12.Історія виникнення української мови. Режим доступу:
http://zahystmovy.org.ua/istoriya-ukrayinskoyi-movy/
13.Кацавець Р.С. Українська мова: професiйне спрямування : пiдручник для
вузiв / Р.С. Кацавець. – К. : Центр учбової лiтератури, 2007. – 253 с.
14.Корж А.В. Українська мова професiйного спрямування : навчальний
посiбник / А.В. Корж. – К. : Всеукраїнська асоцiацiя видавцiв «Правова
єднiсть», 2009. – 290 с.
15.Ладоня І.О. Українська мова / І.О. Ладоня. – К. : Вища школа, 1993.– 143
с.
134
16.Мамрак А.В. Українська ділова мова : комп᾿ютерна версія / А.В. Мамрак,
О.І. Шаров. – К. : Центр навч. літ-ри, 2004. – 232 с.
17.Мацько Л.I. Культура української фахової мови : навчальний посiбник /
Л.І. Мацько, Л.В. Кравець. – К. : Академiя, 2007. – 359 с.
18.Мацюк З.О. Українська мова професiйного спiлкування : навчальний
посiбник для вузiв / З.О. Мацюк, Н.І. Станкевич. – К. : Каравела, 2008. –
351 с.
19.Михайлюк В.О. . Українська мова професiйного спiлкування : навчальний
посiбник для вузiв / В.О. Михайлюк. – К. : Професiонал, 2005. – 485 с.
20.Мозговий В.I. Українська мова у професiйному спiлкуваннi. Модульний
курс : навчальний посiбник для вузiв / В.I. Мозговий. – 3-тє вид., перероб.
та доп. – К. : Центр учбової лiтератури, 2008. – 591 с.
21.Олiйник О.Б. Культура мовлення : навчальний посiбник для вузiв : /
О.Б. Олiйник, В.Д. Шинкарук. – К. : Кондор, 2008. – 295 с.
22.Онуфрієнко Г.С. Науковий стиль української мови: навч. посіб. /
Г.С. Онуфрієнко. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.
23.Пазяк О.М. Українська мова / О.М. Пазяк, О.А. Сербенська, М.І. Фурдуй
та ін. – К. : Либідь, 2001.
24.Півторак Г. Коли ж виникла українська мова. Режим доступу :
http://www.philology.kiev.ua/Lingur/art_35.htm
25.Пономарів О.Д. Сучасна українська мова/ О.Д. Пономарів, В.В. Різун,
Л.Ю. Шевченко. – К. : Либідь, 2001. – 400 с.
26.Стоян Л.М. Українська мова / Л.М. Стоян. – К. : Наукова думка, 2000. –
104 с.
27.Чорненький Я.Я. Теорія. Практика. Самостійна робота : навчальний
посібник / Я.Я. Чорненький. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. –
304 с.
28.Шкуратяна Н.Г. Сучасна українська літературна мова : модульний курс /
Н.Г. Шкуратяна, С.В. Шевчук. – К. : Вища школа, 2007. – 823 с.
29.Ющук І.П. Українська мова / І.П. Ющук. – К. : Либідь, 2004.– 640 с.

135
 Навчальне видання

Конспект лекцій
з дисципліни
«Українське фахове мовлення»
для студентів денної та заочної форм навчання
всіх спеціальностей

Упорядники В. М. Явтушенко, А. В. Сергієва

Відповідальний випусковий В. Л. Циганенко

Редактор

План 200_, поз.

Пiдп. до друку Формат 6084 1/16. Спосіб друку – ризографія.
Умов.друк.арк. Облiк. вид.арк. Тираж прим.
Зам. № Цiна договiрна.

ХНУРЕ. Україна. 61166, Харків, просп. Науки, 14

Віддруковано в навчально-науковому
видавничо-поліграфічному центрі ХНУРЕ
61166, Харків, просп. Науки, 14

136