Постмодерністський характер роману

М. Павича «Хозарський словник»

У сучасному літературознавстві постмодернізм визначають як певний
етап в історії культури, це явище досить неоднорідне і внутрішньо
суперечливе. Постмодернізм як світоглядномистецький напрям виникає на
початку XX століття як заміна модернізмові і відбиває кризу
світосприйняття, духовне збентеження, руйнування попередніх суспільних і
мистецьких ідеалів, філософських, естетичних, політичних систем, стає
реакцією на найновіші тектонічні зрушення історії. Втрата ідеологічних
ілюзій – характерна риса постмодерністської художньої свідомості: людина,
вважають постмодерністи, не здатна ані змінити, ані осягнути світ, який
постійно трансформується.
Однією з провідних рис постмодерністської літератури є також гра з
читачем (інтерактивність), коли читач отримує повну свободу, може
прийняти участь у створенні тексту. Таким чином, інтерактивність є
співтворчістю митця й читача, і ця риса стає провідною у створенні
гіпертексту.
Яскравим прикладом міфологізованого історичного
постмодерністського стилю є твори М. Павича. М. Павич створює свій
«Хозарський словник» де він розв’язує так зване «хозарське питання».
Хозари - це було плем’я (каганат) що мали свою державність, яка потім
асимілювалася іншими народами. І хозари втрачають свою національну
ідентичність, після зречення власної віри. У «Хозарському словнику» М.
Павича ми маємо червону, зелену та жовту книги. В яких кожна релігія подає
свою інтерпретацію подій. Це і є множинністю інтерпретацій.
Це історичний роман, під час написання якого автор користувався
історичними джерелами: книгами з хозарського питання М. Артамонова, Л.
Гумільова, Житіями Кирила і Мефодія, звертався і до секундарної
літератури, до візантійських хронік, арабських мандрівних нотаток та
посібників з географії, до гебрейських свідчень, а також працював з
сучасними історико-текстологічно-лінгвістичними студіями. І хоча за основу
автором бралися реальні факти, історизм у “Хозарському словникові”
нетиповий, бо постмодернізм завжди видозмінює історію: дописує,
розкладає, переписує, конструює і вміло скриває від спостережливого читача.
У цьому випадку Павич викладає правдиву історію хозарського народу,
посилаючись на історичні джерела, але сам матеріал комбінує по-новому:
використовуючи звичні елементи, автор створює незвичайну структурну
композицію.
Однак “Хозарський словник” – не просто роман дивовижної форми,
це, насамперед, словник. Роман можна охарактеризувати як величезний,
загадковий, інтелектуальний кросворд, за допомогою якого читання знову
стає авантюрою та подорожжю-відкриттям. Водночас літературні критики
вбачають у “Хозарському словникові” ще й роман лабіринт. Він справді є
лабіринтом з безліччю дверей та галерей, які читач може відчиняти у
будьякій послідовності за власним бажанням. У цьому просторово-часовому
лабіринті твору ниткою є його словникова структура, яка допомагає читачеві
не загубитись. Вона, зачиняючи перед читачем одні двері, автоматично
відчиняє нові. Повноправним господарем лабіринту є не автор-творець, а
читач, бо саме йому належить право вибору.
Лабіринт – це той символічний простір, де постмодерний текст
проявляє себе сповна. М.Павич у своїх творах не тільки експериментує зі
структурою, а й використовує інші концепти постмодернізму, зокрема,
“смерть автора” та “подвійне кодування”. Терміном «подвійне кодування»
позначається властиве для постмодернізму постійне зіставлення двох або
більше «текстуальних світів», тобто різних способів кодування, естетичних
схем. Принцип «смерть автора» тісно пов’язаний із такою особливістю
постмодерної літератури, як інтертекстуальність: значна кількість
постмодерних творів складають собою простір із цитат з посиланням на
безліч культурних джерел, тобто немає такої фрази, яка колись не була
кимось сказана, тому немає такого тексту, який був би створений
безпосередньо автором, джерело тексту знаходиться не в письмі, а в читанні.
З перших сторінок роману автор починає гру з читачем :
проголошуючи себе «сучасним автором» цієї книги, він тим самим натякає
на існування свого попередника, наголошуючи, що роман-лексикон був
створений ще до нього. «Таким чином, авторство самого Милорада Павича, з
огляду на чималу кількість «творців» роману, є відносним. Особа сучасного
автора ніби розчиняється у великій кількості «внутрішніх авторів» роману.
Постмодернізм вимагає повного розчинення автора у творі. Павич віддає
данину його концептам і сам намагається зникнути, розчинитися у творі,
погоджуючись на вторинне авторство».
Також провідними й очевидними ознаками цього роману є його
циклічність, філософічність, поетичність, інтертекстуальність і
гіпертекстуальність.