1. Перші кроки державотворення.

Після 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання нової

держави. Першою, 2 грудня, незалежність України визнала Польща і вирішила
встановити з нею дипломатичні відносини. Протягом першого року існування
незалежної України, її державну самостійність визнали більше 130 країн, а на
початку 2001 р. наша держава підтримувала дипломатичні відносини із 153
країнами світу.
За роки незалежності зроблено чимало для того, щоб органічно інтегруватися до
європейської міжнародної спільноти. Україна першою з країн СНД уклала
угоди про партнерство і співробітництво з Євросоюзом, стала повноцінним
членом Ради Європи, учасницею Організації з безпеки і співробітництва в
Європі (ОБСЄ), підписала ряд документів про співробітництво і партнерство з
НАТО та західноєвропейськими країнами. Наша держава співпрацює з
Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та
європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна
вперше як незалежна держава почала виконувати функції члена Ради Безпеки
ООН, що означає підвищення  її відповідальності та ролі у збереженні миру на
нашій планеті.
Особливості державотворчого процесу в Україні:
 становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно із
завершенням процесів формування української політичної нації та
національної самосвідомості;
 тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування
частини населення в ідеї суверенності, чим прагнули скористатися явні й
приховані противники незалежності.
Формування законодавчої гілки влади. Єдиним законодавчим органом влади
в Україні була визнана Верховна Рада УРСР, яка стала Верховною Радою
України. Її склад у кількості 450 осіб було обрано в 1990 р. Депутатську
більшість становили члени розпущеної в 1991 р. КПУ. Усе це негативно
відбивалося на державотворчому процесі.

Після обрання Л. Кравчука Президентом України Верховну Раду України

очолив Іван Плющ.

Із перших днів незалежності Верховна Рада розгорнула активну законотворчу

роботу. Було ухвалено майже 400 законів та понад 1,1 тис. різних постанов і
рішень.
Однак велика кількість прийнятих парламентом законів не мала прямої дії, а
вимагала додаткових роз’яснень, тлумачень, так званих підзаконних актів,
опрацювання яких затримувалося на невизначений термін.

Також значна частина рішень Верховної Ради мала популістський характер і не

могла бути реалізована через відсутність коштів.

Ефективній діяльності Верховної Ради України заважали гостре політичне

протистояння, відсутність злагодженої роботи законодавчої і виконавчої влади.

Створення української армії та військово-морських сил. Однією з ключових

складових державотворчого процесу є створення й розбудова збройних сил.

Уже 24 серпня 1991 р. парламент прийняв постанову «Про військові

формування в Україні», за якою всі війська, дислоковані на українській
території, підпорядковувалися Верховній Раді.

Також було створено Міністерство оборони України (першим міністром

оборони став генерал-полковник К. Мороз) та затверджено в жовтні 1991 р.
Концепцію оборони й розбудови Збройних Сил України. У її основу було
покладено принцип розумної достатності щодо структури, кількості та
озброєння війська.

Концепція проголошувала прагнення України стати нейтральною, без’ядерною,

позаблоковою державою і забезпечення виконання цих завдань шляхом
створення власних Збройних Сил. Загальний кількісний склад армії визначався
в межах 400—420 тис. осіб.

Референдум 1 грудня 1991 р. прискорив процес створення армії. Уже 6 грудня

було прийнято Закон «Про Збройні Сили України». У військових частинах
розпочалося добровільне прийняття присяги на вірність народу України.

19 жовтня 1993 р. Верховна Рада прийняла Воєнну доктрину України. Вона

базувалася на тому, що Україна не вважає своїм потенційним противником
жодну державу. Свою військову безпеку Україна розглядала як стан військової
захищеності національних інтересів на випадок потенційної або реальної
військової загрози.

Розбудова судової системи й правоохоронних органів. Важливе значення для

розбудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало
проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення
сильної, незалежної судової влади.
Парламент України мав намір побудувати принципово нову систему судової
влади. У липні 1992 р. було обговорено напрями судово-правової реформи,
визначено компетенцію Міністерства юстиції, прокуратури, адвокатури.

Судову владу виводили за межі повноважень Президента. Обрання суддів

Верховного Суду України, суддів обласних і Київського міського суду,
призначення арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних суддів областей і
м. Києва здійснювала Верховна Рада України.

Однак формування судової влади відбувалося досить повільно. Упродовж 1992

—1996 рр. парламент так і не ухвалив концепцію судово-правової реформи, не
був сформований і Конституційний Суд України, хоча закон про його
доцільність було прийнято ще в червні 1992 р.

Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України: Цивільного,

Трудового, Адміністративного та інших. Однак парламент через розбіжність у
концептуальних підходах у цьому питанні та надмірну політизацію виявився
неспроможним їх прийняти.

Важливим заходом у захисті інтересів незалежної держави стало створення 20

вересня 1991 р. правоохоронного органу — Служби національної безпеки
України (згодом — Служба безпеки України, СБУ).

У своїй роботі СБУ керується конституційними нормами та Законом «Про

оперативно-розшукову діяльність». Вона підпорядкована Президенту України й
підконтрольна Верховній Раді. СБУ позапартійна, дотримується лише вимог
законів України.

На початку 1990-х рр. було прийнято ряд законів, що поклали початок

формуванню правоохоронних органів: прокуратури, міліції, Служби безпеки,
нотаріату, адвокатури, митної служби, податкової служби тощо.

 Визначення громадянства й кордонів україни. Важливим елементом

незалежної держави є формування інституту громадянства. 8 жовтня 1991 р.
Верховна Рада України прийняла Закон «Про громадянство України», що
визначав громадянство як невід’ємне право людини, якого ніхто не може бути
позбавлений, як і права змінити громадянство. Громадянство було надано всім,
хто проживав на території України, не був громадянином іншої держави і не
заперечував проти нього. У країні проголошувалося єдине громадянство, тобто
громадянин України не міг бути громадянином іншої держави. Протягом п’яти
років усі, хто бажав отримати українське громадянство, мали поставити
відповідний штамп у паспорті. Із 1997 р. почався обмін радянських паспортів на
українські.
Поряд із цим декларувалися всі права національних меншин, що зазначено в
Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р.

Жодна держава не може існувати без чітко визначених кордонів. 7 листопада

1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який
проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їх охорони та
правила переходу. Були створені Прикордонні війська України.

Державні кордони України проходили відповідно до адміністративних меж

УРСР у складі СРСР. Ділянки колишнього західного кордону СРСР із
Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною (згодом Словаччиною), Польщею
стали кордоном України. 11 грудня 1991 р. для гарантування економічної
безпеки держави Президент підписав Указ «Про утворення Державного митного
комітету України».

Проте розв’язання проблеми кордонів розтягнулося на тривалий час. Із Росією

це питання так і залишилося неврегульованим. З усіма іншими сусідами
України суперечливі питання були розв’язані.

Розбудова місцевих органів влади. Важливим елементом державного

будівництва стало створення вертикалі виконавчої влади на місцях. 5 березня
1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про представників Президента
України».

Відповідно до нього в областях, районах та містах центрального

підпорядкування — Києві та Севастополі — на базі виконкомів обласних рад
формувалися нові органи влади — місцеві адміністрації. їх очолювали
представники Президента, яких він призначав особисто.

Це посилило виконавчу владу, дозволило центру активніше контролювати

процеси в регіонах. Водночас в окремих місцях виникли серйозні суперечності
між призначеними представниками Президента й головами обласних рад. Це
було пов’язано з невизначеністю їхнього статусу. У березні 1993 р. Верховна
Рада України визнала, що вищою посадовою особою в регіоні є голова обласної
або районної ради. Однак реально більше влади мав представник Президента.
Урешті-решт під тиском місцевих рад та більшості Верховної Ради України
інститут представників Президента в 1994 р. було ліквідовано. Натомість,
відповідно до нового законодавства, функції виконавчої влади в областях,
містах, районах переходили до виконкомів рад. Виконкомами та радами
відповідних рівнів керували їхні голови, яких обирали всенародним прямим
голосуванням.
Не в усіх випадках це дало позитивні результати. Крім того, головною
проблемою місцевої влади стали мізерні місцеві бюджети, які повністю
залежали від надходжень із державного бюджету.

Автономістські та сепаратистські рухи в україні на початку 1990-х рр.

кримська автономія. На початку 1990-х рр. одразу в декількох регіонах
України виникли рухи, які пропагували ідею створення автономних або навіть
самостійних територіально-політичних одиниць. Як правило, вони мали
маргінальний характер і підживлювалися зацікавленими зовнішніми силами.

Так, у Закарпатті угорська громада вимагала гарантій культурно-національних

прав і навіть у 1992 р. надіслала до Верховної Ради України проект автономії
Закарпаття. Утім, після ухвалення законів про права національних меншин і
підписання між Україною та Угорщиною Договору про основи добросусідства
та співробітництва 1993 р. автономістські настрої в цьому регіоні згасли.
Натомість на перший план у краї вийшла «русинська проблема». У лютому 1990
р. було створено культурно-освітнє Товариство підкарпатських русинів. Воно
виступало за культурне відродження русинів (в Україні русинів офіційно
визнають субетносом українського народу, але заперечують, що це окрема
нація). Товариство домоглося, щоб під час референдуму 1 грудня 1991 р. в
Закарпатті було внесено додаткове запитання про надання краю статусу
самоврядної території. «За» висловилося 78 % учасників голосування. Проте це
волевиявлення населення області не підтримали в Києві. Законопроект про
надання краю самоврядного статусу не знайшов підтримки у Верховній Раді
України. У 1993 р. Товариство ініціювало створення Тимчасового уряду
Підкарпатської Русі на чолі з професором І. Туряницею. Він виступав за
визнання русинів окремою нацією і перетворення Закарпаття на самостійну
нейтральну державу. «Уряд» користувався підтримкою русинських організацій
США й Канади. Проте коли ця підтримка припинилася, згас і рух. «Уряд»
саморозпустився у 2001 р.

Державна символіка. Після проголошення в 1991 р. незалежності України

постала нагальна потреба у власних державних атрибутах і символіці. До
прийняття нових державних символів в органах влади, установах та
організаціях діяла символіка Української РСР.

Утвердження нової символіки відбувалося за умов гострої політичної боротьби.

Події в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили
запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради
України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будівлею замайорів національний синьо-
жовтий прапор.
28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державний Прапор — стяг
із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним

Гербом України. Ескіз великого Державного герба розроблено, однак досі не
затверджено.

15 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державним Гімном України

музику на вірш «Ще не вмерла України...», а 6 березня 2003 р. було прийнято
Закон «Про Державний Гімн України». Згідно зі статтею 1 цього Закону,
Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі
словами першого куплета та приспіву твору П. Чубинського з незначними
змінами.

2. Прийняття Конституції України. Її історичне значення. Необхідність

удосконалення.

Прийняття Конституції України. Центральною подією всього

конституційного процесу в сучасній історії України стало прийняття 28 червня
1996р. Верховною Радою України нової Конституції України.

Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті й 14

пунктів Перехідних положень.

Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи

організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини
та компетенцію, а також права, свободи й обов'язки громадян. Затвердження
Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та
раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки,
формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження
України до світової спільноти.

Історичне значення Конституції 1996 р. Конституція 1996 р. стала першою

Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових
конституційно-правових традицій українського народу.

Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її

суверенітет і територіальну цілісність.

3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири,

сукупність суспільних цінностей - усе те, що формує політико економічну
систему.
Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і
суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних
діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні
обов'язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої
особистості.

Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського

суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов'язки різних гілок влади,
політичних партій і громадських організацій.

Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило

міжнародний авторитет молодої держави.

Розглядати Конституцію України лише як правовий акт було б не зовсім

правильно. Вона є надзвичайно важливим політико-правовим документом
довгострокової дії, яким збагатилася наша держава, підвалинами не лише
сучасних, а і майбутніх перетворень у суспільстві, основою його консолідації.

Конституція закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої перш

за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона
заклала серйозні підвалини для розвитку і зміцнення демократичної, соціальної
і правової держави, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Через
зміст Конституції проводиться надзвичайно цінна і гуманна ідея про те, що саме
держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність, а не
навпаки. І це є головним її обов’язком. Ми вже сьогодні усвідомлюємо, що
інакше і не повинно бути. Адже Український народ є джерелом влади, яку він
реалізує через відповідні органи державної влади та органи місцевого
самоврядування. Тому держава з її апаратом повинна служити, перш за все,
своєму народові.

На конституційному рівні закріплене положення про те, що державна влада в

Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.
Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежні і
здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і
відповідно до Законів України. Тут хотілося б звернутися до історії
законотворення в Україні і згадати відомий документ пакти і Конституція
законів та вольностей Війська Запорізького, написаний ще гетьманом Війська
Запорізького Пилипом Орликом і прийнятий 5 квітня 1710 р. На думку як
вітчизняних так і зарубіжних фахівців, це була перша європейська конституція
у сучасному її розумінні. І це справді так. Адже в ній уже на той час було
скріплено й реалізовано ідею поділу державної влади на законодавчу,
виконавчу та судову. Пройшло майже триста років і знову це положення
відтворене у нашій новій Конституції,

Конституційною основою зовнішньої політики України є забезпечення її

національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і
взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за
загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, основним
джерелом яких є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України. Як визначено Конституцією (ст.9), ці договори є
частиною національного законодавства України. Вступ до Ради Європи, активна
співпраця з країнами СНД, з ОБСЄ, Європейським Союзом,
Північноатлантичною Асамблеєю та іншими міжнародними організаціями, і
окремими державами вимагає приведення національного законодавства України
у відповідність з нормами міжнародною права.

Державі потрібна була Конституція — основний закон її життєдіяльності. Саме

Конституція призвана відігравати роль фундаменту, на якому можна
побудувати поверхи будівель, які являються сукупністю правових норм. Нова
Конституція України була прийнята п’ятою сесією Верховної Ради України 28
червня 1996 р.

Таким чином, прийняття Конституції — це найвища форма закріплення

державою і суспільством окремого соціально-економічного і політичного
вибору.

Конституція України поширює вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства,

причому цей вплив має ідейно-політичний, морально-психологічний та
юридичний характер. Це обумовлює зміст та особливості механізму здійснення
Конституції, який складається з двох відносно самостійних частин: соціального
та юридичного.

В соціальному механізмі знаходять своє втілення якості Конституції як

політичного документу, в юридичному — характеристика Основного Закону,
особливого акта національної системи права.             Здійснення Конституції,
втілення її в життя не можна зводити до окремих дій в межах конкретного
юридичного процесу. Воно значно глибше і ґрунтовніше. Сутність такого
здійснення визначається насамперед соціальним призначенням Конституції, яка
поєднує в собі якості нормативного акта і головного політико-правового
документа. Іншими словами: здійснення Конституції в єдності всіх її сторін є
складне політико-правове явище, завданням якого є не тільки досягнення
конкретного правового результату, бажаної поведінки суб’єктів конституційно-
правових відносин, але й досягнення цілей та інтересів конституційного
регулювання.

Таким чином, здійснення Конституції в цілому, її окремих норм — не що інше,

як досягнення конституційних цілей та інтересів шляхом правомірної діяльності
суб’єктів конституційного права

3. Особливості державотворчого процесу середини 1990-х і початку 2000-х рр.:

досягнення і проблеми. Багатопартійність.

Подібно до Росії, внутрішня політика України в 1990-х роках визначалася

конфліктами між Президентом і парламентом. Це спричиняло до постійної
зміни урядів. Призначені Президентом Л. Кучмою прем’єр-міністри Леонід
Марчук (1995 – 1996 рр.), Павло Лазаренко (1996 – 1997 рр.), Валерій
Пустовойтенко (1997 – 1999 рр.) і Віктор Ющенко (1999 – 2001 рр.)
уособлювали різні етапи боротьби за владу і політики реформ.

Парламент виявився гальмом для реформ. Як і слід було очікувати, після

досягнення опозиційними силами їхньої найважливішої мети – незалежності –
між ними стався розкол. Одне крило Народного Руху України на чолі з Іваном
Драчем підтримувало Президента Л. Кравчука і його політику, інше крило, під
керівництвом В. Чорновола, – прагнуло послідовнішої демократизації та
більшою мірою обстоювало національний курс. У грудні 1992 р. НРУ під
керівництвом В. Чорновола оголосив себе партією, але найвищу точку свого
розвитку він уже перейшов. Навесні 1999 р. НРУ знову розколовся, а
В. Чорновіл невдовзі загинув в автомобільній катастрофі3.

Робота над Конституцією незалежної України здійснювалася у Верховній Раді

дуже повільно. У червні 1995 р. Президент Л. Кучма і парламент уклали
«конституційний договір», який вперше унормовував поділ між гілками влади і
надавав Президентові більші повноваження для здійснення економічних
реформ. 28 червня 1996 р. парламент прийняв Конституцію, що замінила
Конституцію УРСР 1978 р. Вона стала компромісом між виконавчою і
законодавчою владою. Конституція гарантує право на приватну власність, на
землю і проголошує українську мову державною.

Після свого переобрання в листопаді 1999 р. Президент Л. Кучма розпочав

новий етап у напрямі реформ і призначив Прем’єр-міністром голову
Національного банку В. Ющенка, який мав репутацію людини, прихильної до
реформ. Водночас він намагався зміцнювати свої позиції у парламенті – йому
вдалося створити пропрезидентську більшість у Верховній Раді. На початку
2000 р. це призвело до драматичних конфліктів з лівими партіями і до розколу
Верховної Ради. У парламенті оформилася ідеологічно різнорідна опозиція
президентській владі, яка складалася з партій колишнього Народного руху на
чолі з Г. Удовенком і Ю. Костенком, «Батьківщиною» Ю. Тимошенко і
соціалістами О. Мороза.

За допомогою референдуму, щодо якого точилися суперечки і давалися різні

оцінки в країні та за кордоном, у квітні 2000 р. Л. Кучма розширив
повноваження Президента. Однак для забезпечення таких нововведень, як
впровадження другої палати парламенту, необхідно було вносити зміни до
Конституції. Навряд чи можна було б зібрати необхідну для цього більшість у
дві третини депутатів. Тому боротьба за владу між виконавчою і законодавчою
гілками залишалася на порядку денному. Втім, як і в більшості інших
пострадянських країн, в Україні шальки терезів схилялися на користь
Президента. На це вказувала, зокрема, загальна уніфікація українських засобів
масової інформації на службі в Президента у передвиборчій боротьбі наприкінці
1999 р.

Конфлікт між Президентом і парламентом – це постійна прихована боротьба

еліти, яка точиться навколо їх приватних інтересів і політичної та економічної
влади. Регіональні кланові зв’язки, передусім дніпропетровського і донецького
кланів, відігравали таку саму роль, як і тісне переплетення політики і економіки.
Нові олігархи привласнювали значні сектори економіки та здобували дедалі
більший вплив на політику. Вони, як правило, перешкоджали
реформаторському процесові, що загрожував їх могутності. При цьому
нечіткими залишалися межі з організованою злочинністю. Тільки вершиною
айсберга можна вважати справу депутата парламенту П. Лазаренка, колишнього
Прем’єр-міністра України, якого у 1998 р. звинуватили у розкраданні мільйонів
державних коштів та у переведенні їх за кордон. Був виданий ордер на його
арешт, а Верховна Рада позбавила депутатської недоторканності. Проте
П. Лазаренку вдалося залишити Україну, а в лютому 1999 р. його затримали у
США.

Процес формування більш демократичних політичних структур у незалежній

Україні просувався дуже повільно, неодноразово зазнаючи поразки. Навіть на
початку нового сторіччя ще не можемо говорити про якусь парламентську
демократію з функціональною партійною системою і про правову державу за
західним зразком. З іншого боку, обом першим Президентам за допомогою
майстерного лавірування і готовності до компромісу, порівняно з іншими
колишніми радянськими республіками, вдавалося зберігати дивовижну
внутрішньополітичну стабільність, яку порушували лише страйки гірників.
Гострота політичної ситуації у країні у 2000 р. була посилена так званим
касетним скандалом, ініційованим лідером Соціалістичної партії України (СПУ)
О. Морозом. Він вибухнув восени 2000 р. після оприлюднення «плівок
Мельниченка», які, на переконання тогочасної опозиції, мали б вказувати на
причетність тодішнього Президента України Л. Кучми та інших
високопосадовців і політиків до вбивства журналіста Г. Гонгадзе. Скандал був
своєрідною відповіддю лівих сил на їх відсторонення від керівництва
Верховною Радою (лютий 2000 р.) та одночасно спробою відновити вплив на
політичний процес в Україні за рахунок зниження легітимності Президента та
його команди. Погодимось з точкою зору деяких сучасних дослідників, що таке
влаштування скандалу можна розглядати як делегітимаційну технологію, яка
була покликана послабити позиції Л. Кучми, перш за все, щоб позбавити його
можливості повністю контролювати діяльність Верховної Ради. І цього було
досягнуто. Попри те, що Л. Кучмі вдалось створити слухняну йому більшість, за
умов політичної кризи на неї вже не можна було повною мірою опиратися у
вирішенні питань реформування механізму влади, тобто здійснення
модернізації. Зокрема, ця криза завадила Л. Кучмі реалізувати такий
модернізаційний захід як імплементація результатів всенародного референдуму
квітня 2000 р., що передбачав розширення прав Президента, зокрема, надання
йому права розпускати парламент при відсутності більшості4.

«Касетним скандалом» скористались більше 20 українських партій, основна

частина яких практично була невідома широкій громадськості. Участь у русі
«Україна без Кучми» дозволила цим партіям заявити або нагадати про себе.
Серед партій, що брали активну участь в акціях «Україна без Кучми», були
СПУ, «Собор», «Реформи та порядок», Українська республіканська партія
(УРП), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Соціал-
демократична партія України (СДПУ), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ),
Соціал-національна партія України (СНПУ), Українська національна асамблея –
Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Державна самостійність
України (ДСУ) та «Щит Батьківщини» Д. Корчинського. Комуністи не
приєдналися до опозиційного руху, натомість розпочали власну кампанію під
гаслом «Україна без Кучми і Ющенка».

Провладні партії, до яких відносились Народно-демократична партія (НДП),

Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ (о)), «Демократичний
союз», Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія праці, Партія регіонального
відродження (ПРВ), Партія промисловців і підприємців України (ПППУ), стали
організаторами та учасниками акцій «на захист конституційного порядку» та
заявили про намір відновити партійну коаліцію «Наш вибір – Леонід Кучма»5.
На початку 2001 р. опозиція провела у Києві масові маніфестації. На Хрещатику
за участі кількох партій було встановлено наметове містечко з
антипрезидентськими гаслами. Намети простояли три тижні. За рішенням суду
містечко було знесене силовим шляхом, а учасників акції тимчасово
заарештували. У різних регіонах України відбулися демонстрації та мітинги з
вимогами розслідування «касетного скандалу» та відставки Л. Кучми. У
відповідь влада організувала демонстрації, форуми та естрадні шоу на
підтримку Президента. Кульмінацією протистояння влади і опозиції став
багатотисячний мітинг у Києві 9 березня 2001 р. біля пам’ятника Т. Шевченка.
У той день дійшло до сутичок з міліцією під стінами Адміністрації Президента.
Міліція заарештувала понад 200 осіб, переважно студентів, більшість з яких
невдовзі звільнили, але 16 членів УНА-УНСО на чолі з лідером організації
А. Шкілем залишилися у в’язниці. Слідство і суд над ними тривали понад рік.

Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала

зустріч 11 квітня 2001 р. Л. Кучми з представниками 76 партій. 17 квітня
вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету
Міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала
його роботу незадовільною і 26 квітня голосами комуністів та
пропрезидентських партій висловила недовіру популярному в народі Прем’єр-
міністру В. Ющенку. Внаслідок цього В. Ющенко став лідером опозиції6.

Під тиском акцій протесту влада змушена була відправити у відставку Голову
СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Однак після
березня активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість
населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру
імпічменту Президента Л. Кучми не вдалася. Проект відповідної постанови,
внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних
226).

28 квітня Президент України підписав указ про відставку уряду, а вже

наступного дня Верховна Рада дала згоду на призначення Прем’єр-міністром
України А. Кінаха, який визначив завдання нового уряду: посилення соціальної
спрямованості реформ; реформування податкової системи; підтримка та захист
вітчизняних товаровиробників; активна структурна промислова й аграрна
політика, що базувалася на інноваційній моделі розвитку; забезпечення рівних
умов для всіх суб’єктів господарювання; розробка та реалізація стратегії
розвитку паливно-енергетичного комплексу; адміністративна реформа
спрямована на підвищення ефективності системи державної влади та
формування громадянського суспільства