Тема 31.

Україна в умовах незалежності

Початок державотворчих процесів

1. Нова соціально-політична ситуація.
2. Державотворення та його складові.
3. Український парламентаризм.
4. Президент України та виконавча гілка влади.
5. Створення української армії.
6. Формування місцевих органів влади.
7. Розбудова судової системи, правоохоронних органів.
8. Кримська автономія.
9. Рішення про дострокові вибори.

1. Нова соціально-політична ситуація.

Складне співіснування старого і нового.

2. Державотворення та його складові.

Основні ознаки державності:
- наявність апарату управління (публічної влади);
- суверенітет, тобто її незалежність у здійсненні внутр. і зовн. політики;
- виключне право на прийняття законів і інших нормативних актів, обов’язкових для всього сус-ва чи його
частини;
- наявність апарату примусу;
- розподіл населення за територіальними одиницями;
- власна грошова, податкова, митна системи тощо.
Декларація про державний суверенітет – крок до самостійності.
Процес державотворення відбувався в умовах ек. кризи, низького рівня нац. свідомості населення деяких
регіонів.

3. Український парламентаризм.
Ще в 1990 було обрано ВР у кількості 450 чол.
Після обрання Кравчука Президентом, ВР очолив Плющ Іван Степанович.
1991, 24 серпня – прийнято постанову «Про військові формування в Україні», за якою усі війська, дислоковані
на укр. території, підпорядковувалися ВР.
1991, 8 жовтня – прийнято Закон «Про громадянство». Він надавав право стати громадянином України
кожному, хто на момент прийняття Закону мешкав на її території.
1992, 16 січня – ВР ухвалила Державний гімн України – «Ще не вмерла України і слава, і воля» Вербицького
(1863).
1992, 28 січня – ВР затвердила Державний прапор України.
1992, 19 лютого – ВР затвердила малий герб України – тризуб.

4. Президент України та виконавча гілка влади.

Відповідно до чинної тоді Конституції Президент України був главою держави, тобто вищою посадовою особою,
і главою виконавчої влади.
Повноваження Президента:
- гарантування забезпечення прав і свобод громадян;
- проведення в життя Конституції і Законів України через органи державної виконавчої влади;
- представництво України у міжнародних відносинах.
Виконавча влада в Україны була представлена Кабінетом Міністрів України, який очолював прем’єр-міністр.
У зв’язку з ек. кризою відбулася заміна уряду Фокіна на уряд Кучми.
Економіка не покращилася, а Кравчук намагався перебрати на себе керівництво Кабміном.
Кучма пішов у відставку.
Усю повноту виконавчої влади за рішенням ВР взяв на себе Кравчук, а в.о. прем’єр-мін. призначено
Звягільського.

5. Створення української армії.

Створено Міністерство оборони України.
1991, жовтень – затверджено концепцію оборони і розбудови ЗС України, яка проголошувала: прагнення
України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою. Загальна чисельність армії – 400–420 тис. чол.
1991, 6 грудня – прийнято Закон про ЗС України.
1993, 19 жовтня – ВР прийняла воєнну доктрину України. Вона базується на тому, що Україне не вважає своїм
потенційним противником жодну державу.

6. Формування місцевих органів влади.

1992, 5 березня – ВР прийняла Закон «Про представників Президента України»: в областях, районах та містах
центрального підпорядкування – Києві та Севастополі – на базі виконкомів обласних рад формувалися нові органи влади
– місцеві адміністрації. Їх очолювали призначені Президентом представники.
 В окремих місцях же виникли серйозні суперечності між призначеними представниками Президента і головами
обласних рад.
1994 – інститут представників президента було ліквідовано.
Виконавча влада в областях, районах, містах переходила до виконкомів рад.

7. Розбудова судової системи, правоохоронних органів.

Система судів України складалась із:
- судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України (розглядали цивільні, адміністративні,
кримінальні справи);
- арбітражних судів (розглядали господарські спори юридичних осіб).
1992 – засновано Конституційний Суд України. До його повноважень належить: вирішення питань щодо
відповідності Конституції законів інших нормативних актів, міжнародних угод, тлумачення норм Конституції.
Поч. 1990-ті – прийнято ряд законів, що поклали початок формуванню правоохоронних органів – прокуратури,
міліції, служби безпеки, нотаріату, адвокатури, митної служби, податкової служби тощо.

8. Кримська автономія.
1991, лютий – ВР УРСР відновила Кримську Автономну РСР.
На референдумі 1 грудня 1991 р. переважна більшість населення Криму підтримала ідею незалежності України.
Розпад СРСР ініціював повернення на батьківщину (репатріацію) кримських татар.
Центром боротьби за права корінного етносу півострова стала організація кримсько-татарського національного
руху на чолі з Рефатом Чубаровим та представницький орган – Меджліс кримськотатарського народу, який очолив
Мустафа Джемілєв.
Погіршення економічного становища республіки, моральна й матеріальна підтримка з боку Росії проросійських
сепаратистських сил каталізували їхню діяльність.
1992, травень – прийнято Конституцію Криму, яка фактично проголошувала його вихід зі складу України.
ВР України скасувала ці рішення.
1993 – на президентських виборах Криму переміг Ю. Мєшков, який взяв курс на рішучу конфронтацію з Києвом.
1994, травень – прийнято нелегітимний Закон про відродження державності Республіки Крим.

9. Рішення про дострокові вибори.

Частина людей пов’язувала економічні негаразди з діяльністю Президента і ВР.
Під тиском страйкуючих шахтарів у червні 1993 р. було прийнято рішення про проведення 26 вересня 1993 р.
референдуму з питань довіри чи недовіри Президентові та ВР.
ВР, за погодженнм із Президентом, прийняла рішення про проведення в пер. пол. 1994 р. дострокових виборів
ВР та виборів Президента України.
Вибори до ВР після тривалих дискусій було вирішено проводити за мажаритарною системою. Це означало, що
висування кандидатів проводилося не за партійними списками, а по територіальних округах.

Масол В.А. (1987 – 1990, 23 жовтня) – Голова Ради Міністрів УРСР

Кравчук (1991, 1(5) грудня – 1994, 19 липня)
1) Фокін В.П. (1990, 23 жовтня – 1992, 1 жовтня)
Симоненко В.П. (в.о.)
2) Кучма Л.Д. (1992, 27 жовтня – 1993, вересень)
Звягільський Ю.Л. (в.о.).
Кучма (1994, 19 липня – 2005, 23 січня).
3) Масол В.А. (1994, 16 червня – 1995, 6 березня)
4) Марчук Є.К. (1995, 6 березня – 1996, 27 травня)
5) Лазаренко П.І. (1996, 28 травня – 1997, 2 липня)
Дурдинець В.В. (в.о.) (1997, червень – липень)
6) Пустовойтенко В.П. (1997, 16 липня – 1999, 22 грудня)
7) Ющенко В.А. (1999, 22 грудня – 2001, 29 травня)
8) Кінах А.К. (2001, 29 травня – 2002, 21 листопада)
9) Янукович В.Ф. (2002, 21 листопада – 2004, 7 грудня)
Ющенко (2005, 23 січня – 2010, 25 лютого).
Тимошенко Ю.В. (2005, 24 січня – 8 вересня)
Єхануров Ю. (2005, 8 вересня – 2006, 4 серпня)
Янукович В.Ф. (2006, 4 серпня – 2007, 18 грудня)
Тимошенко Ю.В. (2007, 18 грудня – 2010, 11 березня)
Янукович (з 25 лютого 2010)
Азаров М.Я. (з 2010, 11 березня).
Державотворчі процеси в Україні у 1994 – 2001 рр.
1. Вибори до ВР і президентські вибори 1994 р.
2. Діяльністьть нової ВР і Президента.
3. Вибори до ВР України 1998 р. і президентські вибори 1999 р.
4. Формування більшості у ВР. Всеукраїнський референдум.

1. Вибори до ВР і президентські вибори 1994 р.

 1994, 24 березня – проведено вибори до ВР.
Через недосконалість виборчого законодавства із 450 депутатів оюрано лише 338
1994, 18 травня – гововою ВР обрано Мороза.
У процесі подальшої роботи відбувал. активне політичне структурування ВР, тобто розподіл депутатів за
фракціями.
Прем’єр-міністром став Масол В.А. (1994, 16 червня – 1995, 6 березня).

1994, літо – президентські вибори.

1994, 19 липня – новообраний Президент Кучма склав присягу на вірність укр. народу.

2. Діяльністьть нової ВР і Президента.

ВР призупинила здійснення в державі приватизації.
Президентом видано укази щодо боротьби з корупцією, організованою злочинністю та тінізацією економіки.
1994, листопад – Указ Президента про індексацію вкладів населення в установах Ощадбанку. Вони
збільшувалися в цілому в 2200 разів. На ці суми отримували приватизаційні сертифікати.
Проявилася недосконалість політичної системи України, в якій поєднувалися риси парламентської республіки,
президентського правління та радянської влади. Наслідок – протистояння. Кучма: «Україною не править ніхто».
Прем’єр-міністр Марчук Є.К. (1995, 6 березня – 1996, 27 травня).

3. Вибори до ВР України 1998 р. і президентські вибори 1999 р.

1998, березень – вибори до ВР.
Вперше ці вибори проводилися за змішаною виборчою системою:
- половина депутатів до ВР обиралася у 225 територіальних виборчих округах;
- решта – за партійними списками у загальнодержавному окрузі.
За списками політичних партій на 225 відведених у ВР місць 4% бар’єр подолали 8 із 30 партій та партійних
блоків:
- 84 мандати – комуністи,
- 32 – Народний рух України,
- 29 – блок СПУ-СелПУ,
- 19 – Партія зелених України,
- 17 – Народно-демократична партія,
- 16 – об’єднання «Громада»,
- 14 – Прогресивна соціалістична партія,
- 14 – Соціал-демократична партія (об’єднана).

Парламент відзначався більшою структурованістю: було зареєстр. 8 депутатських фракцій, які групувалися
навколо пол. партій.
Голова – Ткаченко.
1999 , 14 листопада – Президентом обрано Кучму.

4. Формування більшості у ВР. Всеукраїнський референдум.

Керівні посади продовжували обіймати ліві сили.
Прем’єри (див.: поперед. конспект).
2000, січень – у ВР утворилась депутатська більшість – т.з. «Оксамитова революція». (процес формування
депутатської більшості).
2000, 1 лютого – Головою ВР обрано Плюща, першим заступником – Медведчука, заступником – Гавриша.
2000, 16 квітня – Всеукраїнський референдум з актуальних питань життя держави (народ висловився за:
1) надання Президенту права розпускати ВР, якщо в ній не буде сформовано депутатську більшість чи вона своєчасно не
зможе прийняти Державний бютжет; 2) скасування депутатської недоторканості; 3) скорочення числа депутатів
парламенту з 450 до 300 чол.). Однак конкретного механізму їх імплементації вироблено не було.
Таким чином, на кінець 2000 р. вдалося у цілому подолати суперечності між гілками влади.

2001, березень-квітень – «касетний скандал» та політична криза в Україні, хвиля виступів «Україна без
Кучми».
2001, 29 травня – відставка прем’єра Ющенка.
Національно-демократичні сили заявили про свій перехід в опозицію.
2004 – помаранчева революція.

Голови ВР України:
1) Кравчук Л.М. (1990, 23 липня – 1991, 5 грудня)
2) Плющ І.С. (1991, 5 грудня – 1994, 11 травня)
3) Мороз О.О. (1994, 18 травня – 1998, 12 травня)
4) Ткаченко Н.А. (1998, 7 липня – 2000, 21 січня)
5) Плющ І.С. (2000, 1 лютого – 2002, 14 травня)
6) Литвин В.М. (2002, 28 травня – 2006, 26 квітня)
7) Мороз О.О. (2006, 6 липня – 2007, 23 листопада)
8) Яценюк А.П. (2007, 4 грудня – 2008, 12 листопада)
9) Литвин В.М. (з 2008, 9 грудня).
 Конституційний процес в Україні. Конституція 1996 р.
1. Конституційний процес у пер. пол. 90-х рр.
2. Конституційний договір 1995 р.
3. Прийняття Конституції 1996 р.

1. Конституційний процес у пер. пол. 90-х рр.

Конституційний процес розпочався з Декларації про державний суверенітет України, в якій закріплювалися
такі конституційні положення, як невід’ємне право укр. Народу на самовизначення, недоторканість території республіки,
розподіл влади на виконавчу, законодавчу і судову, рівність громадян перед законом. Гарантування громадських прав і
свобод.
1990, осінь – ВР затвердила конституційну комісію, перед якою поставила завдання опрацювати концепцію
Основного Закону.
1991, червень – концепція була розглянута і затверджена парламентом
Найбільш складною виявилася проблема розподілу владних повноважень між ВР і Президентом України.
Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесли більше 200 поправок.
Після виборів 1994 була утворена нова Конституційна комісія з двома співголовами – Кучмою і Морозом.

2. Конституційний договір 1995 р.

Адміністрація Президента внесла до ВР проект конституційного закону «Про державну владу та місцеве
самоврядування». Йшлося передусім про те, щоб наповнити реальним змістом внесену до Конституції у 1991  р. статтю
про запровадження посади Президента України.
1995, 18 травня – закон прийнято, але не конституційною більшістю (не 300).
Кучма, щоб вийти з глухого кута, вирішив провести референдум щодо довіри Президенту і ВР.
Однак згідно з діючою Конституцією 1978 р. глава виконавчої влади не міг влаштовувати референдум без згоди
парламенту, а опитування не могло мати законодавчих наслідків.
Виникла криза влади. Однак обидві сторони вирішили не звертатися до виборців.
1995, 8 червня – укладено конституційний договір терміном на один рік між Президентом і ВР:
- договір в основному відтворював положення не ухваленого конституційною більшістю закону «Про державну
владу і місцеве самоврядування»;
- тимчасово, строком на один рік, припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді;
- на цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і відповідно розширювалися
нормотворчі й адміністративні функції виконавчої влади.
Ліві партії не погоджувалися з президентською стороною за такими головними пунктами:
- розподіл повноважень між гілками влади,
- визнання приватної власності на засоби виробництва,
- перетворення укр. нац. символіки на державну,
- ненадання рос. мові державного статусу,
- статус Республіки Крим.
1996, 4 червня – ВР прийняла доопрацьований проект нового Основного закону. Однак перспектив на його
прийняття в цілому конституційною більшістю голосів не існувало.
1996, 26 червня – Кучма підписав указ «Про проведення Всеукраїнського референдуму з питань ухвалення
Конституції України».

4. Прийняття Конституції 1996 р. 28 червня 1996 року було прийнято першу в українській історії
Конституцію незалежної держави України, яка остаточно закріпила правові основи нашої держави, її суверенітет і
територіальну цілісність. Цей день став державним святом України і відзначається щороку. 
28 червня 1996 року парламентарі прийняли Конституцію України в цілому. "За" проголосували 338 народних
депутатів, "проти" – 18, "утримались" – 5. Таким чином, було завершено етап конституційного закріплення Української
держави. Прийняття Конституції України стало можливим завдяки політичному компромісу.
Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті й 14 пунктів Перехідних положень.
Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і
місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов'язки громадян. 
Політичні партії України
1. Перегрупування партійно-політичних сил.
2. Нові політичні партії в 1991–1994 рр.
3. Динаміка партійно-політичного життя України др. пол. 90-х рр.
4. Політичні партії напр. 90-х рр.

1. Перегрупування партійно-політичних сил.

1992, січень – Президент Кравчук проголосив курс на консолідацію всіх політичних сил для розбудови держави.
Великі надії Кравчук покладав на Рух.
Частина партій відгукнулися на заклик Кравчука: вони утворили Конгрес національно-демократичних сил
(КНДС).
Важливу роль в КНДС відігравали:
- члени Руху,
- члени Української республіканської партії (УРП) (центристська, правий фланг),
- члени Демократичної партії України (ДемПУ) (центристська).
 Рух.
1992, лютий–березень – ІІІ з’їзд Руху, на якому було вирішено, що рух виступатиме за консолідацію сил, але
перебуватиме в конструктивній опозиції до виконавчих структур влади. З’їзд обрав співголів Драча, Гориня і Чорновола.
Незабаром після з’їзду відбувся розкол Руху: значна частина рухівців вирішила відмовитися від опозиційності
(до кабінету Кучми у жовтні 1992 увійшли Юхновський, Жулинський, Пинзеник). Ті, хто згуртувався навколо
Чорновола, продовжили опозиційну діяльність, недовіряючи Кравчуку.
На ІV з’їзді Народного руху (1992, грудень) завершилося його перетворення на політичну партію на чолі з
Чорноволом.

Від УРП відкололися невдоволені політикою уряду радикали, які створили Українську консервативно-
республіканську партію (УКРП).

2. Нові політичні партії в 1991–1994 рр.

1992, червень – прийнято Закон України «Про об’єднання громадян», яким визначено, що право громадян на
свободу об’єднання є їх невід’ємним правом. Виділялися дві основні групи таких об’єднань громадян:
- політичні парії (об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного
розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та
регіонального самоврядування);
- громадські організації (об’єднання громадян – регіональні, загальнодержавні, міжнародні, – які створюються
ними для захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, спортивних та інших інтересів).
Спрощена процедура реєстрації зумовила виникнення багатьох дрібних партій.

1991, 30 серпня – прийнято указ про заборону КПУ. 31 серпня – указ «Про тимчасове припинення діяльності
КПУ».
1991, осінь – частина членів колишньої КПУ об’єдналася у Соціалістичну партію України (СПУ), яку очолив
О. Мороз:
- СПУ проголосила, що «керується марксистсько-ленінською методологією» і бореться за побудову в Україні
соціалізму;
- пізніше до програми СПУ було включено ряж положень про багатоукладну економіку та рівноправність усіх
форм власності при переважаючій ролі державної.

1996 – від СПУ відкололася частина соціалістів на чолі з Наталією Вітренко, яка утворила
Прогресивну соціалістичну партію України (ПСПУ).

1993, червень – на з’їзді КПУ в Донецьку проголошено відновлення діяльності КПУ. Першим секретарем КПУ
став П. Симоненко. Налічувала 60 тис.

1992, березень – зареєстровано Селянську партію України (СелПУ):

- близька до комуністів;
- за збереження колгоспно-радгоспної системи; проти приватизації землі і приватних форм господарювання.

1991, вересень – відбувся установчий з’їзд Ліберальної партії України (центристська).

1993 – утворилася партія «Трудовий конгрес» (центристська).

1992, березень – вперше після 2 св, на території України відбулася конференція Організації українських
націоналістів (ОУН), на якій її було перейменовано в Конгрес українських націоналістів (КУН) (права). Лідер
Я. Стецько:
- за створення нових українських структур державної влади;
- за національну, унітарну і правову державу, але, разом з тим, обстоювали забезпечення прав етнічних меншин.

На 1994 р. в Україні зареєстровано понад 30 політичних партій.

Вибори 1994 до ВР обрано 338 депутатів з необхідних 450.
КПУ – 90 (28%)
СелПУ – 19 (5,3%)
СПУ – 15 (4,1%)
УРП – 11
Народний Рух України – 20 (5,9%)
КУН – 5
Були також представники УКРП, Української християнсько-демократичної партії (УХДП), Партії
демократичного відродження України (ПДВУ), Демократичної партії України (ДПУ) та ін.
Більшість депутатів (227) становили позапартійні.
Після виборів 1994 р. ліві партії виступили в парламенті єдиним фронтом, обрали Головою ВР О. Мороза.

3. Динаміка партійно-політичного життя України др. пол. 90-х рр.

1995, січень – завершилося формування СДПУ(о), яка виступала за ринкові перетворення. (Центристська).
Формується Народно-демократична партія України (НДПУ). (Центристська). До неї належала значна частина
представників «партії влади», держслужбовці, ті, хто підтримав на президентських виборах 1994 р. Кучму. За вільне
підприємництво і приватну власність.
 Рубіж 1996–1997 – оформлення Аграрної партії України (АПУ). Очолювала депутат Катерина Ващук.
1997, жовтень – засновано партію «Реформи і порядок». Очолив депутат Віктор Пинзеник. П’ятдесята партія.

4. Політичні партії напр. 90-х рр.

Вибори до ВР 1998 р. відбувалися за змішаною – мажоритарно-пропорційною системою:
- половина депутатів до ВР обиралася у 225 територіальних виборчих округах;
- решта – за партійними списками у загальнодержавному окрузі.
За списками політичних партій на 225 відведених у ВР місць 4% бар’єр подолали 8 із 30 партій та партійних
блоків:
КПУ – 84 (27,4%),
Народний рух України – 32,
Блок СПУ-СелПУ – 29,
Партія зелених України – 19,
Народно-демократична партія – 17,
Об’єднання «Громада» – 16,
Прогресивна соціалістична партія – 14,
СДПУ(о) – 14.
Парламент відзначався більшою структурованістю: було зареєстр. 8 депутатських фракцій, які групувалися
навколо пол. партій.
Голова ВР – Ткаченко.
Але на 2000 р. у складі ВР було 13 депутатських фракцій і груп.

На президентських виборах 1999 на відміну від виборів 1994 практично всі партії висунули чи підтримали свого
кндидата:
- КПУ – Симоненка,
- СПУ – Мороза,
- Народний рух України, який в цей час розколовся на дві частини, – Ю. Костенка і Г. Удовенка,
- ПСПУ – Н. Вітренко.

1999, січень – частина членів партії «Громада» на чолі з Тимошенко та Турчиновим вийшли з неї і утворили нову
партію «Батьківщина». 2002 – створено БЮТ, який на виборах 2002 отримав 7,26% голосов (21 з 450 місць) і сформував
самостійну фракцію.
1999, травень – створено партію «Демократичний союз», який склав у парламенті кістяк групи «Відродження
регіонів».
1999, червень – оформилась лівоцентристська Трудова партія України на чолі з М. Сиротою. В парламенті вона
склала основу групи «Трудова Україна», очолену С. Тігіпком.
1997, осінь – заснована ПР. 19 квітня 2003 – ПР очолив Янукович.

2001 – в Україні нараховувалося понад 100 партій.

2000, кінець – прийнято закон про про вибори за пропорційною системою. Кучма наклав вето. Конфлікти.
 Завдання до теми 31.
1. З якими подіями пов»язані наступні дати:

6 грудня 1991 - ________________________________________________________________________________

Липень 1994 - _________________________________________________________________________________

1995 - ________________________________________________________________________________________

28 червня 1996 - _______________________________________________________________________________

Грудень 2004 - ________________________________________________________________________________

2006 - _______________________________________________________________________________________

2008 - _______________________________________________________________________________________

Січень 2010 - _________________________________________________________________________________

2. Дайте коротку характеристику наступним персоналіям:

Персоналія Характеристика
Л.Кравчук

Л.Кучма

В.Ющенко

В.Янукович

3. Дайте визначення наступним термінам та поняттям:

Помаранчева революція –

Мажоритарна виборча система –

Пропорційна виборча система –

Змішана (мажоритарно-пропорційна виборча система) –

СОТ (Світова організація торгівлі) –

4. Продовжить заповнення таблиці, присвяченої діяльності ВР України

ВР, № скликання Роки діяльності Система, за якою Партія, що посіла Голова ВР
була обрана більшість місць
І 1990-1994
ІІ 1994-1998
ІІІ 1998-2002

IV 2002-2006

V 2006-