МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ
імені ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО»

В. В. Токарчук, Л. А. Нудченко, Ю. О. Коваленко

ТЕХНОЛОГІЯ СПЕЦІАЛЬНИХ В’ЯЖУЧИХ

МАТЕРІАЛІВ ТА ВИРОБІВ НА ЇХ ОСНОВІ
Лабораторний практикум

Рекомендовано Методичною радою КПІ ім. Ігоря Сікорського

як навчальний посібник для здобувачів ступеня магістра за освітньою
програмою «Хімічні технології неорганічних і органічних зв’язуючих та
композиційних матеріалів,
спеціальності «Хімічні технології та інженерія»

Київ
КПІ ім. Ігоря Сікорського
2022
Рецензент Племянніков М. М. к.т.н., доцент, доцент кафедри хімічної
технології кераміки та скла КПІ ім. Ігоря Сікорського

Відповідальний Миронюк О. В., к.т.н., доцент

редактор

Гриф надано Методичною радою КПІ ім. Ігоря Сікорського (протокол № 5 від 26.05.2022 р.)
за поданням Вченої ради хіміко-технологічного факультету(протокол № 3 від 28.02.2022 р.)
Електронне мережне навчальне видання

Токарчук Володимир Володимирович, канд. техн. наук, доц.

Нудченко Людмила Андріївна
Коваленко Юрій Олексійович

ТЕХНОЛОГІЯ СПЕЦІАЛЬНИХ В’ЯЖУЧИХ

МАТЕРІАЛІВ ТА ВИРОБІВ НА ЇХ ОСНОВІ
Лабораторний практикум

Технологія спеціальних в’яжучих матеріалів та виробів на їх основі.

Лабораторний практикум [Електронний ресурс]: навч. посіб. для студ.
спеціальності 161 «Хімічні технології та інженерія» / В. В. Токарчук, Л. А.
Нудченко, Ю. О. Коваленко; КПІ ім. Ігоря Сікорського. – Електронні текстові дані
(1 файл: 0,47 Мбайт). – Київ: КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2022. – 46 с.

У навчальному посібнику представлені теоретичні відомості та опис лабораторних робіт з

вибіркового освітнього компоненту «Технологія спеціальних в'яжучих матеріалів та
виробів на їх основі», що викладається для майбутніх фахівців за спеціальністю 161
«Хімічні технології та інженерія», наведені методичні вказівки до виконання цих робіт та
містяться контрольні питання для самостійної роботи. Посібник призначений для
здобувачів другого рівня вищої освіти (магістерського) освітньої програми «Хімічні
технології неорганічних і органічних зв’язуючих та композиційних матеріалів».
Посібник розрахований для здобувачів вищої освіти, як очної (денної) так і заочної форм
навчання.

 В. В. Токарчук, Л. А. Нудченко, Ю. О. Коваленко, 2022

 КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2022
 ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………. 4
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 1. Визначення оптимальних концентрацій
поверхнево-активних речовин в цементі ………………………………….. 5
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 2. Визначення активності мінеральних
добавок методом прискореного поглинання вапна при нагріванні ……... 10
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 3. Дослідження стійкості тампонажних
розчинів ……………………………………………………………………… 17
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 4-5. Визначення розширення цементів …. 22
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 6. Дослідження залежності основних
властивостей шлаку від виду та дозування активатора ………………… 29
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 7. Вплив органічних добавок на
водовідштовхувальні властивості гідрофобних цементів ……………….. 34
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 8. Вплив волокнистих наповнювачів на
властивості розчинів ……………………………………………………… 40
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………………….. 46
 ВСТУП

Вибірковий освітній компонент «Технологія спеціальних в’яжучих

матеріалів та виробів на їх основі» відноситься до циклу професійної
підготовки (Вибіркові освітні компоненти з факультетського/кафедрального
Каталогів) і необхідний для ознайомлення з теоретичними та практичними
відомостями про основи отримання спеціальних видів в’яжучих матеріалів.
Даний вибірковий освітній компонент дає уявлення про один з основних
курсів підготовки спеціалістів з хімічних технологій тугоплавких
неметалевих і силікатних матеріалів і ознайомлює з технологіями
виробництва спеціальних цементів; основами фізико-хімічних процесів
гідратації спеціальних цементів; основами фізико-хімічних процесів, які
відбуваються під час корозії виробів зі спеціальних цементів.
Вибірковий освітній компонент «Технологія спеціальних в’яжучих
матеріалів та виробів на їх основі» є професійно-орієнтованим.
Метою вибіркового освітнього компоненту «Технологія спеціальних
в’яжучих матеріалів та виробів на їх основі» є формування у студентів знань
з особливостей вибору сировини та проведення технологічного процесу
отримання спеціальних видів в’яжучих; з особливостями фізико-хімічних
процесів тверднення та застосування спеціальних видів в’яжучих.
Завдання вибіркового освітнього компоненту – ознайомлення студентів
з предметом і формування у студентів знань, умінь та досвіду аналізувати,
систематизувати, прогнозувати та приймати технологічні рішення.
Вивчення вибіркового освітнього компоненту складається з наступних
видів занять: лекцій та консультацій; лабораторних занять; модульної
контрольної роботи та самостійного вивчення учбового матеріалу.
 ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 1
ВИЗНАЧЕННЯ ОПТИМАЛЬНИХ КОНЦЕНТРАЦІЙ
ПОВЕРХНЕВО-АКТИВНИХ РЕЧОВИН В ЦЕМЕНТІ

Мета роботи
Набути навички і уміння по визначенню агрегативної стійкості
цементних суспензій; проаналізувати вплив добавок різної хімічної природи
на агрегативну стійкість та визначити оптимальні концентрації добавок

Теоретичні відомості
К добавкам ДСТУ Б В 2.7-171:2008 відносить органічні або неорганічні
речовини або їхні суміші (комплекси), застосування яких цілеспрямовано
регулює властивості цементів, бетонів чи розчинів, або надає їм спеціальних
властивостей.
Поверхнево-активні речовини – органічні сполуки, які мають
властивість адсорбуватись на поверхнях розділу фаз, у тому числі
компонентів цементної/бетонної суміші знижувати поверхневий натяг та
змінювати властивості бетонних сумішей.
Пластифікуючі добавки – добавки, які збільшують рухомість та
текучість цементних/бетонних сумішей.
Суперпластифікатор – синтетична полімерна речовина, яка в більшій
мірі, ніж пластифікуючи добавки збільшує рухомість та текучість
цементних/бетонних сумішей.
Водоутримуючі добавки – речовини, які сприяють зменшенню
водовідділення цементно/бетонної суміші.
Найсуттєвішою класифікаційною ознакою пластифікаторів є
пластифікуючий ефект, тобто ступінь зміни рухливості бетонної суміші при
введенні в неї модифікатора.
 Таблиця 1.1 – Вимоги до добавок пластифікуючої групи при
випробування бетонних / розчинових сумішей за однакового водоцементного
відношення (пластифікуючи ефект)
Вид добавки Властивість Критерій ефективності
Супер- 1.Збільшення рухомості Від Р1 до Р5
пластифікуюча бетонної або Від П4 до П14
Сильно- розчинової сумішей Від Р1 до Р4
пластифікуюча основного складу Від П4 до П12
Пластифікуюча відносно показників Від Р1 до Р3
рухомості контрольної Від П4 до П8
суміші
Супер- 2.Збереженість Через 30 хв після введення
пластифікуюча рухомості бетонної або добавки рухомість основної
Сильно- розчинової суміші суміші не повинна зменшитися
пластифікуюча нижче значення початкової
Пластифікуюча рухомості контрольної суміші
Супер- 3.Міцність на стиск За 28 діб: міцність оснвоног
пластифікуюча бетону або розчину складу вища або дорівнює 90 %
міцності контрольного
Сильно- Усі строки тверднення: міцність
пластифікуюча оснвоног складу вища або
Пластифікуюча дорівнює 95 % міцності
контрольного
Супер- 4.Вміст повітря в Вміст повітря в основній суміші
пластифікуюча бетонній / розчиновій не більше ніж на 2 % (за об'ємом)
Сильно- суміші перевищує цей показник у
пластифікуюча контрольній суміші, якщо немає
Пластифікуюча інших вказівок виробника

Методики випробувань наведені в ДСТУ Б.В.2.7-69-98.

 Згідно сучасних понять, пластифікатори представляють собою
диспергатори-стабілізатори, що утворюють в результаті адсорбції на
поверхні розділу твердої і рідкої фаз структуровану плівку. Іммобілізація
зв’язаної у флокулах води, зниження коефіцієнту внутрішнього тертя
цементно-водної суспензії, згладжування мікрорельєфу зерен цементу, що
гідратуються, та, в ряді випадків, збільшення електростатичного
відштовхування частинок за рахунок значної зміни їх електрокінетичного
потенціалу – головні фактори пластифікуючої дії ПАР на цементно-водні
системи, зниження їх водопотреби та витрати в’яжучого.
Звичайні пластифікатори навіть в невеликих кількостях сприяють
гальмуванню гідратації і тверднення цементного каменю внаслідок невеликої
проникності води через утворювані ними адсорбційні шари. Оскільки ці
шари екранують новоутворення мінералів цементу та площі їх контакту один
з одним, міцність такого бетону, як правило, нижча за міцність бетону того ж
складу без добавки. Із підвищенням дозування пластифікаторів адсорбційні
шари стають ще менш проникними і міцність бетону ще більше знижується.
Ця особливість дії є недоліком ряду гідрофілізуючих ПАР та обумовлена
зшитою просторовою структурою сполук, що знижує їх пластифікуючу
здатність.
Таким чином, рухливість цементних/бетонних сумішей, яка
досягається за допомогою ПАР, супроводжується зниженням міцності
бетону, що обмежує можливість отримання одночасно високорухливих
сумішей та на їх основі цементних/бетонів з високими міцнісними
характеристиками.
В загальному випадку адсорбційна та пластифікуюча здатність сполук
визначається рядом факторів, найважливішими з яких є довжина та характер
вуглеводневого ланцюга, а також їх молекулярна маса. З цієї точки зору
представляється більш перспективним застосування в якості
високоефективних пластифікаторів сполук лінійної структури, яка
характеризується наявністю радикалів великої молекулярної маси (типу
нафталіна, меламіна, антрацена, фенола) та функціонально активних груп
(типу сульфо- і карбоксигруп, моно- та поліоксикарбонових кислот), які
здатні реагувати з мінералами цементного клінкеру та продуктами їх
гідратації.
Всі властивості таких сполук пов’язані з їх характерними
особливостями: здатністю адсорбуватися на різних поверхнях розділу та
утворювати просторові коагуляційні структури як в об’ємі цементної
системи, так й, особливо, в поверхневих шарах.
Сполуки названої структури є найбільш ефективними
пластифікаторами і на їх основі створені високоефективні розріджувачі
бетонних сумішей – суперпластифікатори.

Обладнання, прилади і матеріали

Пробірки 14*150 мм; ваги; портландцемент; поверхнево-активні
речовини; вода.

Хід роботи
Згідно розробленої методики агрегативна стійкість цементних
суспензій оцінюється за кінетикою їх осідання. За характером осідання
частинок суспензії та зміни об’єму седиментаційного осаду судять про
степінь її агрегативної стійкості.
1. Готують вихідні розчини ПАР у воді з розрахунку 1 % добавки від
маси цементу у 100 мл води.
2. За правилом хреста вихідні розчини розводять до наступних заданих
концентрацій.
3. По 6 мл приготованих розчинів наливають у пробірки розмірами
14*150 мм.
4. Зважують наважки по 5 г цементу для розчину кожної концентрації.
5. В кожну пробірку з розчином обережно через ворону всипати наважку
цементу та збовтати для усереднення. Залишити на 10 хв.
 6. Після закінчення осідання лінійкою виміряти висоту осаду.
Таблиця 1.1 – Вплив добавок на агрегативну стійкість цементної суспензії
№ Вміст добавки, мас. % Добавка 1 Добавка 2 Спостереження
1
2
3

Запитання для самоперевірки

1. Зміст поняття хімічна добавка.
2. Критерії ефективності пластифікаторів.
3. Механізм дії пластифікаторів.
 ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 2
ВИЗНАЧЕННЯ АКТИВНОСТІ МІНЕРАЛЬНИХ ДОБАВОК МЕТОДОМ
ПРИСКОРЕНОГО ПОГЛИНАННЯ ВАПНА ПРИ НАГРІВАННІ

Мета роботи
Набути навички та уміння по визначенню активності мінеральних
добавок; проаналізувати вплив природи мінеральної добавки на її активність.

Теоретичні відомості
Активними мінеральними добавками називають природні породи
вулканічного або осадового походження, а також штучні силікатні матеріали,
які в тонкоподрібненому вигляді при зачиненні водою самостійно не
тверднуть, але здатні взаємодіяти з повітряним вапном при нормальній
температурі з утворенням в’яжучих речовин.
Активні мінеральні добавки діляться на природні та штучні. Природні
діляться на добавки вулканічного та осадового походження. Природні
добавки належать до кислих добавок, а серед штучних є як кислі (глінити,
золи), так і основні добавки (доменні та електротермофосфорні шлаки,
пелітовий шлам). Кислі добавки також називають гідравлічними.
До добавок вулканічного походження відносяться вулканічний попіл,
вулканічний туф, трас, пемза. Землисто-пухкий вулканічний попіл називають
пуцоланом. Якщо ж він в результаті вторинних процесів перетворюється в
порувату каменеподібну породу, то його називають вулканічним туфом.
Сильно метаморфізовані різновиди вулканічних туфів, які характеризуються
значною щільністю та міцністю, називають трасами, а застиглу, сильно
поризовану газами лаву, - пемзою. Щільна кам’яна порода порфірової
структури, яка в основному складається з темного вулканічного скла,
називається вітрофіром.
За хімічним складом добавки вулканічного походження складаються в
основному з кремнезему та глинозему (70-90 %), в них присутні невеликі
кількості СаО і MgO (2-4 %), лугів Na2O і K2O (3-8 %) та гідратної води, яка
видаляється при прожарюванні (5-10 %). За фазовим складом вони
представляють собою суміш частково аморфізованого скла (50-80 %) та
деяких силікатів та алюмосилікатів, а також їхніх гідратів в кристалічному
стані. Добавки вулканічного походження розповсюджені в Криму, на Кавказі
та Далекому Сході.
До добавок осадового походження відносяться діатоміти, трепели,
опоки, глієжі.
Діатоміт – це порода органічного походження і складається переважно
з найдрібніших панцирей діатомітових водоростей розмірами 2-7 мкм, що
представляють собою водний кремнезем – опал, який містить до 10 % води.
В найбільш чистих діатомітах міститься до 94 % кремнезему, а також
домішки (глинисті речовини, кристобаліт, карбонати, пісок).
Трепели утворюються з діатомітів в результаті метаморфізму, під час
якого розчинилися панцирі та виділилися кульки вторинного опалу та
халцедону розмірами 2-5 мкм. Зазвичай, трепели містять 3-10 % глинозему,
різну кількість карбонатів і до 6-10 % води.
Опоки – це щільніші та важчі за трепели породи, зцементовані
кременистою речовиною. За складом вони близькі до трепелів.
Всі вище перераховані осадкові породи близькі за хімічним складом.
Вони, зазвичай, містять 70-90 % кремнезему, 3-10 % глинозему, 1-3 % оксиду
кальцію (в окремих випадках до 10-20 %), 1-3 % лугів. Втрати при
прожарюванні становлять 2-8 %.
Глієжі представляють собою обпалені глинисті породи, які утворилися
при самозайманні вугільних пластів. За складом та властивостями вони
вельми неоднорідні і подібні до глин, випалених при 800-1000 0С. В глієжах
може знаходитися шкідлива домішка – невипалене вугілля. Глієжі
розповсюджені в Узбекистані та Кузбасі, Сибірі.
До активних мінеральних добавок штучного походження відносяться
активні кремнеземисті відходи, обпалені глини (глініт, цем’янка, пиловидні
відходи, які утворюються при випалі керамзиту та аглопориту, горілі
породи), кислі золи і паливні шлаки, зола-виносу.
Глініт – це тонкий порошок, який отримують подрібненням спеціально
обпаленої при 600-800 0С глини з підвищеним вмістом в ній каолініту
(Al2O3*2SiO2*2Н2О). Випал ведуть до можливо повного перетворення
хімічно малоактивного каолініту в метакаолініт (Al2O3*2SiO2), який має
значно більшу активність при взаємодії з гідратом оксиду кальцію та водою.
Керамзит та аглопорит – легкі заповнювачі для бетону, які отримують у
вигляді спучених поруватих гранул або шматків шляхом випалу глинистих
матеріалів при 1000-1200 0С. Пиловидні частинки, що утворюються при
випалі керамзиту та аглопориту або іноді отримуються спеціально їх
подрібненням, часто володіють властивостями активних мінеральних
добавок.
Активні кремнеземисті відходи (сіштофи) отримують при виробництві
сульфата і хлорида алюмінію шляхом обробки дегідратованої глини
сірчаною або соляною кислотою. Глинозем при цьому розчиняється, а
кремнезем залишається. В кремнеземистих відходах міститься нерозкладена
глина, сульфат і хлорид алюмінію. У відходах міститься 80-90 % активного
кремнезему. Їхнім недоліком є непостійний склад та високий вміст сірчаного
ангідриду.
Горілі породи – це обпалені глини, які залишилися після самозаймання
териконів. Вони неоднорідні за складом.
Паливні золи та шлаки є мінеральними відходами спалювання
кам’яного та бурого вугілля, сланців, торфу. Шлаки – це щільні та ніздрюваті
спечені матеріали з розміром зерен більше 0,3-0,5 мм. Золи – пухкі дисперсні
матеріали з частинками розміром менше 0,3 мм. Хімічний та фазовий склад
зол та шлаків залежить від виду вугілля, способу шлакозоловидалення, типів
топок.
 Активність мінеральних добавок, тобто здатність зв’язувати гідрат
оксиду кальцію в присутності води при звичайних температурах, обумовлена
вмістом в них речовин, які знаходяться в хімічно активній формі.
За видом речовини, яка визначає механізм тужавіння СаО, добавки
можна поділити на три групи.
До першої групи належать добавки, активність яких визначається
наявністю аморфного кремнезему (трепел, опоки, діатоміти, сіштофи).
Кремнезем в цих добавках знаходиться у водній, найактивнішій формі.
Будова їхнього поверхневого шару характеризується розташуванням
тетраедрів [SiO4]4- лише частково зв’язаних з об’ємною структурою. Вільні
кути цих тетраедрів, які виступають на поверхню, представляють собою
гідроксильні групи Si-OH, тобто відбувається хімічна взаємодія Са(ОН)2 з
поверхнею добавок. Реакція Са(ОН)2 з пуцоланами починається з поверхні
зерен і поступово проходить вглиб. Тому чим вища дисперсність добавки,
тим більше вапна вона може зв’язати. В результаті реакції утворюються
гідросилікати тоберморитової групи, за хімічним складом близькі до (0,8-
1)CaO*SiO2*H2O. Одночасно за рахунок розриву зв’язків -Si-O-Si-O- в
тетраедрах кремнезему внаслідок гідролізу утворюються нові групи Si-OH,
які забезпечують подальше протікання реакції. Гідросилікати утворюються у
вигляді гелеподібних продуктів з розмірами первинних кристалів 10-25 нм.
Вони мають чітко виражену пластинчасту або волокнисту будову.
До другої групи належать добавки, що містять продукти випалу
глинистих речовин (глініти, горілі породи, глієжі, золи-виносу). В результаті
випалу при температурах 600-800 0С в глинах утворюються активні SiO2 та
Al2O3 або метакаолініт Al2O3*2SiO2, аморфізований в результаті видалення
гідратної води. Метакаолініт вступає в реакцію з Са(ОН)2, утворюючи
гідрогеленіт 2CaO*Al2O3*SiO2*8H2O, а також гідросилікат кальцію типу
CSH(B). При підвищені температури випалу глин відбувається перебудова
метакаолініту та зменшення гідравлічної активності. .
 До третьої групи належать добавки, що представляють собою швидко
охолоджену магму, в тій чи іншій мірі змінену вторинними процесами, зі
значним вмістом силікатів і алюмосилікатів у склоподібному стані
(вулканічний попіл, туф, пемза, траси). Сучасні дослідження свідчать, що
активність їх обумовлена хімічним складом та будовою скловидної частини в
гідратованому та не гідратованому станах.
Гідравлічну активність вулканічних порід обумовлює вода, яка входить
у вигляді ОН-груп в кристаліти, які утворюють скловидну частину і
складаються з кремнійкисневих тетраедрів. ОН-групи, що знаходяться в
структурі кристалітів, розхитують їх и роблять більш податливими до дії
лугів та кислот. Разом з гідратованим склом у вулканічних породах може
знаходитися і негідратоване скло, яке здатне спочатку взаємодіяти з водою з
утворенням груп Si-O…H, які здатні реагувати з Са(ОН)2, та стабільних
гідросилікатів кальцію при концентрації СаО в розчині вище 0,08-0,1 г/л.
Також у вулканічних добавках міститься активний глинозем, який при
взаємодії з Са(ОН)2 та водою утворює або гідроалюмінати кальцію, або, що
більш імовірно, гідрат геленіту. При підвищеній концентрації СаО в розчині
утворюються гідрогранати.

Обладнання, прилади і матеріали

Мірна бюретка на 100 мл; мірні піпетки на 50 і 100 мл; 4 мірні колби на
100 мл; 4 градуйовані циліндри ємністю 100 мл з притертими пробками;
активні мінеральні добавки; насичений розчин вапна; 0,05 Н розчин соляної
кислоти; індикатор метилоранж.

Хід роботи
Метод полягає у визначенні кількості вапна, яке досліджувана
мінеральна добавка здатна поглинути з водного розчину вапна протягом
певного проміжку часу.
1. Близько 10 г отриманого порошку розтирають в агатовій ступці до
проходження всього порошку крізь сито № 008. Підготовану таким
чином добавку безпосередньо перед випробуванням висушують до
постійної маси.
2. Дві наважки в 2 г, зважені на аналітичних терезах, обережно
переносять в попередньо вимиті та висушені градуйовані циліндри
(ємністю 100 мл) з притертими пробками.
3. За допомогою бюретки наливають в циліндри точно 100 мл майже
насиченого розчину вапна. Одразу ж закривають циліндри пробками, а
їхній вміст збовтують, причому потрібно слідкувати, щоб до дна
циліндру не прилипла частина добавки. Пробка циліндру повинна бути
трохи змазана вазеліном.
4. Після збовтування циліндри поміщають в сушильну шафу, нагріту до
80 0С, на 40 хв.
5. Під час витримки проводять титрування вихідного розчину вапна для
встановлення точної кількості оксиду кальцію шляхом титрування
соляною кислотою.
6. Після 40 хв витримки в сушильній шафі циліндр обережно, щоб не
збовтати його вміст, виймають і за допомогою піпетки відбирають в
колбу 50 мл розчину для титрування.
7. Вміст колби титрують розчином соляної кислоти після додавання 2-3
крапель метилоранжу. Записують кількість мл соляної кислоти, яка
пішла на титрування, з точністю до 0,05 мл.
8. Через 40 хв після першої проби дістають другий циліндр з тією ж
добавкою (час витримки 1 год 20 хв) і проводять аналогічне
титрування.
9. Результати титрування записують в таблицю.
10.Розрахувати титр 0,05 Н соляної кислоти в мг СаО і занести до таблиці,
позначивши за А.
CaO + 2HCl = CaCl2 + 2H2O
 T(HCl) = (C(1/z*HCl)*M(1/z*HCl))/1000
m(CaO) = T(HCl/CaO)*V(HCl)
11.Розрахувати вміст СаО (в мг) в 50 мл вапняної води і занести до
таблиці, позначивши за Б.
12.В третю графу записують результати титрування, тобто кількість мл
соляної кислоти, що пішла на 50 мл розчину. Ця кількість мл,
помножена на титр соляної кислоти А, дає кількість в мг СаО, яка
міститься в 50 мл розчину циліндру.
13.Оскільки в циліндрі залишився той самий об’єм розчину (50 мл), то ця
ж кількість мг СаО залишається непоглинутою в циліндрі. Вона
записується в четверту графу.
14.Ті ж розрахунки проводять після титрування після 2 год витримки.
Таблиця 2.1 – Активність мінеральних добавок
мл

мл
мг

мг

Кількістьчерезмг
що
залишилася в 50
соляної кислоти

добавки через 2
поглиненого 1 г

поглиненого 1 г

Об’ем осаду, мл
приміщення, 0С
№ титрування

Температура
Вид добавки

мл розчину
Кількість

Кількість

Кількість
50
розчину

добавки
СаО,

СаО,

СаО,
год

год
на

1 2 3 4 5 6 7 8
А, мг
Б, мг
Шлак 1
2
Террикон 1
2

Запитання для самоперевірки

1. Зміст поняття «активна мінеральна добавка».
2. Класифікація активних мінеральних добавок.
3. Механізм дії активних мінеральних добавок.
 ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 3
ДОСЛІДЖЕННЯ СТІЙКОСТІ ТАМПОНАЖНИХ РОЗЧИНІВ

Мета роботи
Набути навички та уміння по визначенню водовідділення тампонажних
розчинів; проаналізувати вплив хімічної природи добавки на водовідділення
тампонажного розчину.

Теоретичні відомості
Тампонажний цемент – це продукт, який складається з суміші
тонкомелених в’яжучих речовин (наприклад, цементу) та мінеральних чи
органічних добавок, після зачинення якого водою в умовах свердловини
отримують розчин, а з часом непроникний твердий камінь.
За якісним складом тампонажні цементи діляться на наступні типи:
 I – тампонажний портландцемент без добавок;
 I-G – тампонажний портландцемент без добавок з нормованими
вимогами при водоцементному співвідношенні, рівному 0,44;
 I-H – тампонажний портландцемент без добавок з нормованими
вимогами при водоцементному співвідношенні, рівному 0,38;
 II – тампонажний портландцемент з мінеральними добавками;
 III – тампонажний портландцемент зі спеціальними добавками, які
регулюють густину цементного тіста.
За густиною цементного тіста цемент типу III підрозділяється на:
 полегшений;
 поважчений.
За температурами застосування цементи типу I, II, III підрозділяються
на цементи, призначені для:
 низьких і нормальних температур (15-50 оС);
 помірних температур (51-100 оС);
 підвищених температур (101-150 оС).
 За сульфатостійкістю цементи підрозділяються на:
 типи I, II, III
а. звичайний (вимоги до сульфатостійкості не висуваються);
б. сульфатостійкий (СС);
 типи I-G, I-H
а. високої сульфатостійкості (СС-1);
б. помірної сульфатостійкості (СС-2).
Загальна вимога до ТЦ – добра текучість при мінімальній кількості
води. Початок тужавлення ТЦ повинен наступати не раніше закачування
його в свердловину. Інтервал між початком та кінцем тужавлення повинен
бути мінімальним. ТЦ повинні бути стійкими до сольової агресії та володіти
достатньою пластичністю, повинні бути газо- та водонепроникними. Велике
значення має густина цементного розчину, яка повинна бути такою, щоб
цементний розчин легко витісняв глинистий розчин із свердловини.
При зачиненні цементу водою як в лабораторних, так і в промислових
умовах можна спостерігати, як деякі цементи повністю утримують воду в
період тужавіння, інші ж відокремлюють невеликий шар різної товщини.
Згідно ГОСТ 30515-97 водовідділення цементу – кількість води, що
відокремилася при розшаруванні цементного тіста внаслідок осадження
частинок цементу.
Водовідділення цементного тіста – процес віджиму води в зачиненому
цементному тісті, розчині або бетоні під дією сили тяжіння зерен
заповнювача та частинок цементу. Деяка кількість води при цьому виступає
на поверхню вкладеної бетонної суміші (зовнішнє водовідділення), а частина
води накопичується під поверхнями зерен крупного заповнювача (внутрішнє
водовідділення). При пошаровому укладанні бетону вода, яка з нього
виділяється, накопичується між вкладеними шарами, внаслідок чого
утворюється прошарок бетону з великим вмістом води, що негативно
впливає на зчеплення одного шару з іншим. Відбувається т.з. розшарування
бетону, що порушує його монолітність. Розшарування може відбуватися і
всередині бетону. Плівка води, яка утворюється внаслідок водовідділення,
також може знизити зчеплення цементу з арматурою.
При випаровуванні відокремленої води утворюється додаткова
кількість пор, які полегшують проникнення агресивної води вглиб бетону.
Водовідділення можна значно зменшити шляхом введення в бетонні та
розчинні суміші активних мінеральних добавок (трепелу, опоки), алюмінієвої
пудри, а також деяких поверхнево-активних речовин.
Такі добавки (опока, мелений пісок, трепел) несуть негативний
поверхневий заряд. Вони діють за наступним принципом.
Утворена рідка фаза розведених цементних суспензій представлена
гетерогенною системою – колоїдними розчинами з дисперсною фазою. В
колоїдних розчинах інтенсивно розвиваються електрокінетичні явища, які
супроводжуються періодичною коагуляцією та пептизацією продуктів
коагуляції в результаті перезарядження частинок. Визначення ролі знаку та
величини заряду на реагуючих речовині та продукті реакції грає величезну
роль у прогнозуванні властивостей цементу та бетону. Цементні системи
коагулюють при зниженні заряду поверхні до 30 мВ.
Для зниження водовідділення (зменшення коагуляції системи)
необхідно підвищити заряд поверхні частинок або ввести частинки,
однойменно заряджені з поверхнею. Гідратовані цементи мають від’ємний
заряд поверхні, тобто для їхньої стабілізації (попередження коагуляції/)
необхідно вводити речовини, які несуть негативний заряд.
Седиментаційні процеси можуть проходити лише в період, що передує
утворенню достатньо стійкої коагуляційної структури. Тому всі фактори, що
сприяють прискоренню утворення такої структури, будуть усувати
шкідливий вплив водовідділення. Такими факторами є: більш тонкий помел
цементу, зниження В/Ц, збільшення вмісту в цементі трикальцієвого
алюмінату.
Позитивний вплив високої тонини помелу на темп структуроутворення
відмічається багатьма авторами, однак цей висновок не підтверджується
практикою роботи ряду заводів. Збільшення тонини помелу не зменшує
водовідділення, але швидкість водовідділення при більш тонкому помелі
повільніша, ніж при більш грубому. Час седиментації збільшується за
рахунок затримання дрібнодисперсних фракцій у «підвішеному» стані, тобто
за рахунок внеску сил гравітації.
Існує розповсюджена думка, що підвищена кількість в цементі С3А,
лугів чи хлориду кальцію сприяє зниженню водовідділення, однак практикою
це в багатьох випадках не підтверджується.
Підвищення температури збільшує швидкість водовідділення, однак
загальна здатність до водовідділення, вочевидь, не змінюється.

Обладнання, прилади і матеріали

Фарфоровий стакан місткістю 1 л; металевий шпатель; лінійка; ваги;
градуйований скляний циліндр місткістю 250 мл; градуйований скляний
стакан місткістю 20 см3; цемент; мінеральні добавки; органічні
водоутримувальні добавки.

Хід роботи
1. Відважити необхідну кількість цементу і добавок та перемішати їх
разом у кульовому лабораторному млині протягом 15 хв.
2. Відважити по 350 г цементу без добавок та сумішей цементу з
добавками.
3. Відважити по 350 мл води для кожного зразка.
4. В фарфоровий стакан протягом 1 хвилини висипати наважки цементів,
постійно перемішуючи вміст металевим шпателем.
5. Отримане тісто перемішувати ще 4 хвилини і обережно перелити у два
градуйовані циліндри.
6. Циліндри з цементним тістом поставити на стіл і одразу ж відрахувати
об’єм цементного тіста. Протягом всього часу випробування циліндри
повинні стояти нерухомо і не піддаватися поштовхам і струшуванням.
 7. Об’єм цементного тіста, яке осіло, (в мл) відмічають через 2 год ± 5 хв
після першого відліку і через кожні 30 хв при подальших
спостереженнях. При збігу двох останніх відліків подальше
спостереження припиняють, а вміст циліндра виливають.
8. Для тампонажних цементів через 2 год ± 5 хв воду, яка відокремилася
на поверхні цементного тіста відбирають піпеткою у мірний циліндр
місткістю 20 см3.
9. Проводять два паралельних визначення. Водовідділення визначається
як середнє двох визначень. Відхилення в результатах паралельних
замірів не повинно перевищувати 1 %.
10. Для тампонажних цементів різниця між двома паралельними
випробуваннями не повинна перевищувати 0,2 мл.
11.Коефіцієнт водовідділення (об’ємний) К_в у відсотках розраховують за
формулою:
а-в
К = ────────── х 100,
в+а
де, а – початковий об’єм цементного тіста, см3;
в – об’єм цементного тіста, яке осіло, см3.
Таблиця 3.1 – Водовідділення тампонажних розчинів
№ Склад, мас. % Початковий Кінцевий
об’єм об’єм
цемент бентонітова глина мікрокремнезем см3 мм см3 мм
1 100 0 0
2
3

Запитання для самоперевірки

1. Зміст поняття «водовідділення».
2. Види водовідділення.
3. Способи зменшення водовідділення.
 ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 4-5
ВИЗНАЧЕННЯ РОЗШИРЕННЯ ЦЕМЕНТІВ

Мета роботи
Набути навички та уміння по визначенню лінійного розширення
цементів; проаналізувати вплив якісного складу розширливих добавок на
величину лінійного розширення цементу.

Теоретичні відомості
Бетони та розчини на портландцементі та інших в’яжучих викликають
зсідання на повітрі. Деформації зсідання цементного каменю викликають такі
небажані явища, як тріщиноутворення, підвищену проникність для води, а
отже, зниження морозостійкості та корозійної стійкості.
В практику будівництва вже давно впроваджені цементи, що
розширюються та напружуються, які мають підвищену водонепроникність та
тріщиностійкість. За здатністю розширятися цементи діляться на цементи,
які не дають зсідання (розширення до 0,1 %), які розширюються (розширення
більше 0,1 %) та які напружуються (володіють великою енергією
розширення).
Основою ефекту розширення цементу є приріст об’єму твердої фази
або направлений ріст кристалів. За природою добавки, яка викликає
розширення, розширливі цементи діляться на цементи на сульфоалюмінатній
основі та цементи на основі гідроксидів кальцію або магнію.
Всі цементи, які розширюються, є змішаними в’яжучими та
складаються з основного в’яжучого та добавки-розширювача, яка може
складатися з декількох компонентів. В якості основного в’яжучого в
цементах, які розширяються та які напружуються, використовують
глиноземистий цемент або портландцемент. В якості розширливої добавки
можна використовувати алюмінати і сульфати кальцію, оксиди кальцію та
магнію, спеціально підготовані висококальцієві алюмінати С4АН13,
сталерафіновані шлаки та ін.
Оксиди кальцію та магнію можна використовувати у складі
розширливих цементів за умови, що такі оксиди отримані
низькотемпературним випалом вихідних карбонатів кальцію та магнію. Такі
добавки створюють кристалізаційний тиск в результаті кристалізації
важкорозчинних гідроксидів Ca(OH)2 або Mg(OH)2 при гідратації.
Багато дослідників вважають, що однією з основним причин, яка
викликає на певному етапі тверднення збільшення об’єму системи
«розширливий цемент-вода», - утворення гідросульфоалюмінату кальцію.
При цьому окремими вченими ця «сульфоалюмінатна» гіпотеза пояснюється
у наступних варіантах.
1.За гіпотезою Лосьє основна причина збільшення об’єму цементного
каменю при гідратації розширливого цементу, який складається з
портландцементу, гіпсу та глиноземистого цементу, - це утворення
високодисперсних частинок гідросульфоалюмінату кальцію, які
утворюються в результаті взаємодії розчину гіпсу з алюмінатами кальцію без
попереднього розчинення останніх (тобто в результаті топохімічної реакції).
Гіпотеза Лосьє базується на основних положеннях гіпотези Лафюма,
згідно якої гідратація без попереднього переходу в розчин твердої фази, яка
гідратується, завжди повинна призводити до розширення, оскільки безводні
солі (А) утворюють гідрати (А+Н) з меншою питомою вагою. Отже,
відбувається збільшення абсолютного об’єму твердих фаз, тобто

де γи – питома вага вихідних продуктів,

γгидр – питома вага продуктів гідратації.
В умовах, коли вихідна тверда фаза не переходить в розчин, а
залишається на поверхні цементної частинки, збільшення абсолютного
об’єму повинно призвести до розпаду гідратованих твердих фаз у тонкий
порошок, що й викликає збільшення об’єму твердої фази, зовнішнім проявом
якого є ефект розширення цементного каменю в процесі тверднення.
Лосьє вважає, що розширення при твердненні викликається утворенням
лише трисульфатної форми гідроалюмінату кальцію, яка утворюється при
взаємодії розчину гіпсу з твердими алюмінатами кальцію. Утворення
кристалів гідросульфоалюмінату кальцію кристалізацією з розчину не
викликає розширення системи.
Однак дана гіпотеза не пояснює механізму самого розширення
цементного каменю, оскільки диспергування твердої фази в системі
«розширливий цемент + вода» може й не супроводжуватися збільшенням
об’єму.
2.П.П. Будніков та І.В. Кравченко також вважають, що основною причиною
збільшення об’єму при твердненні є утворення гідросульфоалюмінату
кальцію (ГСАК). Однак, вони припускають, що явище розширення
цементного каменю при твердненні обумовлене інтенсивним ростом
кристалів ГСАК в певний період розвитку кристалізаційної структури у
тверднучому цементному камені, а саме в той момент, коли
закристалізованих ділянок в цементному камені вже достатньо багато, і через
це жорсткість цементного каменю достатньо велика для того, щоб зростаючі
кристали ГСАК могли розсувати цементний камінь і викликати таким чином
явище розширення. В той же час закристалізованих ділянок цементних
новоутворень не повинно бути забагато, щоб цей процес не супроводжувався
руйнуванням цементного каменю, і не замало для того, щоб зростаючі
кристали ГСАК не мали перешкод на своєму шляху, проростаючи крізь
гелеподібні продукти гідратації без розширення цементного каменю.
Однак деякі експериментальні дані не відповідають даній гіпотезі. За
цією гіпотезою розширення повинно припинитися, коли весь гіпс буде
хімічно зв’язаний. Однак досліди показують, що розширення продовжується
і після того, як весь гіпс витрачається на утворення ГСАК.
3. Зa гіпотезою Шассевана та Штігліца розширення цементного каменю
також спричинене утворенням ГСАК. Вони припускають, що в початковий
період взаємодії цементу з водою (під час тужавіння розширливого цементу)
утворюється низькосульфатна форма ГСАК 3CaO*Al2O3*CaSO4*12H2O, яка в
умовах надлишку гіпсу є нестійкою і повільно переходить у високосульфатну
форму 3CaO*Al2O3*3CaSO4*32H2O. Ця реакція супроводжується значним
збільшенням об’єму. Якщо ж початковим продуктом взаємодії алюмінатів
кальцію, гіпсу та води є високосульфатна форма ГСАК, то розширення не
відбувається. Необхідної умовою утворення низько сульфатної форми ГСАК
автори вважають наявність високої концентрації СаО в рідкій фазі цементно-
водної суспензії.
Дана гіпотеза базувалася на ранніх роботах Джонса, а також Форсена
та інших вчених, які вважали, що при гідратації портландцементу в
початковий період може утворюватися низько сульфатний ГСАК складу
3CaO*Al2O3*CaSO4*12H2O. Однак в пізніших роботах, наприклад, Калоусека
та його співробітників, а також того самого Джонса було доведено, що в
початковий період утворюється лише високосульфатний ГСАК.
Згідно гіпотези розширення повинне припинитися, коли весь гіпс
виявиться хімічно зв’язаним, однак це не підтверджується експериментально.
4.Сольватну гіпотезу запропонував Г.Н. Сіверцев. Вона зводиться до
наступного: розглядаючи сольватні оболонки навколо зерен як «тверду
фазу», автор вважає, що причиною розширення є потовщення водних плівок
в процесі гідратації, що в умовах обмеженого вільного простору призводить
до розсування сольватованих частинок, тобто до розширення.
Відсутність розширення або незначне розширення у звичайних
цементів пояснюється особливими умовами сольватації. Г.Н. Сіверцев
наступним чином викладає свою гіпотезу: нестача місця змушує виникаючі
плівки перекриватися, причому в зоні перетину диполі води знаходяться під
дією двох однакових (бо є лише один тип суспензії) силових полів. Ця
обставина повинна дезорієнтувати диполі води, частинки будуть ніби
склеюватися сумісним сольватним шаром. В розширливих цементах, де
завжди є дві «антагоністичні» тверді фази (наприклад, портландцементт +
глиноземистий цемент), різниця силових полів цих фаз виключає можливість
перетину сольватних оболонок та дезорієнтації водних диполів, що дозволяє
чіткіше проявлятися стабілізуючій дії сольватації, яка послаблює злипання
частинок цементу. Цей ефект ще більше посилюється присутністю захисних
колоїдів, роль яких можуть грати тонкокристалічні плівки сульфоалюмінату,
гідроксиду магнію та ін.
Таким чином при розширенні мають місце наступні явища:
1) сильніший розвиток сольватних облонок внаслідок відсутності їх
перетину (заважає захисний колоїд);
2) послаблення або зникнення заряду на поверхні сольватованих
частинок;
3) слабкіше внаслідок цього злипання або навіть взаємне відштовхування
частинок;
4) значне «набухання», тобто збільшення об’єму частинок, при цьому
одночасно по всій масі, що й обумовлює ефект розширення.
Г.Н. Сіверцев фазами називає компоненти, які входять до складу
розширливих цементів, наприклад, портландцемент, глиноземистий цемент,
гіпс. В такому разі незрозуміло, навколо чого утворюються сольватні
оболонки. За Г.Н. Сіверцевим сольватуються зерна цементу, в дійсності ж,
соль ватуються новоутворення, які утворюються при взаємодії клінкерних
мінералів з водою на поверхні зерен цементу.
Очевидно, що в результаті гідратації цементні зерна будуть набухати
(збільшуватися в об’ємі), що однак не може викликати розширення
цементно-водної суспензії (якщо вода не надходить ззовні), оскільки відомо,
що істинний об’єм суспензії при гідратації цементу все ж таки зменшується.
5.Гіпотеза розширення цементу під дією осмотичних сил.
Відомо, що під час тверднення всіх цементів, не лише розширливих, в
цементному камені виникає осмотичний тиск. Утворення ГСАК та його
наступний розклад призводять до того, що з однієї сторони утворюється
напівпроникний гель гідрата глинозему, а з іншої – підвищується
концентрація вапна всередині замкнутих комірок цементного гелю. Це
створює умови для виникнення різниці концентрацій в прилеглих шарах, що
за наявності проникної перегородки (гелю глинозему) призводить до
дифузного руху розчинника в зону розпаду ГСАК та появи осмотичного
тиску. Ряд вчених вважають, що зміна об’єму цементного каменю та його
розширення пов’язані з набуханням гелів, що в свою чергу викликане дією
осмотичних сил.

Обладнання, прилади і матеріали

Мікрометр; прилад для вимірювання розширення; електрична плитка;
фарфорова чашка; шпатель; портландцемент; розширливі добавки; вода.

Хід роботи
1. Приготувати 50 мл 45 %-ої суспензії з портландцементу з
розширливою добавкою у фарфоровій чашці.
2. Прилад встановити на жорсткій основі стійки. Циліндр приладу
ставлять на скляну пластинку.
3. Прилад для вимірювання розширення заповнити суспензією цементу,
накрити її круглим шматком паперового фільтру та закрити дюралевою
кришкою. Час приготування вапняної суспензії та наповнення циліндру
не повинен перевищувати 2 хв.
4. Стержень індикатора (мікрометра) поворотом гвинта встановити точно
над кришкою. Стрілку індикатора встановлюють на нуль та починають
фіксувати рух стрілки, викликаний розширенням цементної суспензії
при її твердненні.
5. Початком відліку слід вважати момент появи позитивних деформацій,
закінченням відліку – момент припинення руху стрілки.
 6. Після закінчення досліду за кімнатної температури встановити циліндр
безпосередньо на електричну плитку, нагріту до 80 0С та повторити
дослід при нагріванні.
Таблиця 4.1 – Лінійне розширення цементу
№ Розширення, мм
за кімнатної температури при нагрівання при 80 0С
1
2
3
…

Запитання для самоперевірки

1. Форми розширення.
2. Класифікація розширливих цементів.
3. Якісний склад розширливих цементів.
4. Класифікація розширливих добавок.
5. Механізм оксидної форми розширення.
6. Механізм сульфоалюмінатної форми розширення.
 ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 6
ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЛЕЖНОСТІ ОСНОВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ
ШЛАКУ ВІД ВИДУ ТА ДОЗУВАННЯ АКТИВАТОРА

Мета роботи
Проаналізувати вплив якісного складу активатора на кінетику
тверднення шлаку.

Теоретичні відомості
Техногенна сировина – відходи, утворені в результаті технічної
діяльності підприємств, які представляють інтерес як сировинні матеріали
для різноманітної продукції. В групу техногенної сировини НЕ входять
відходи споживання і, зокрема, відходи міського господарства.
Залежно від переважаючих у складі відходів хімічних сполук
мінеральні відходи можна розділити на наступні групи: силікатні,
карбонатні, вапнякові, гіпсові, залізисті.
Силікатні відходи промисловості можна розділити на чотири групи
залежно від структури та хімічного складу.
До першої групи входять мінеральні сировинні матеріали, в яких
кремнезем зв’язаний в силікати та алюмосилікати кальцію, які знаходяться
переважно в скловидному стані. Вони володіють гідравлічною активністю
при лужній або сульфатній активації. Залежно від вмісту оксидів кальцію та
алюмінію такі матеріали тверднуть в нормальних умовах або при
гідротермальній обробці. Представниками групи є гранульовані доменні та
фосфорні шлаки, паливні шлаки.
До другої групи входять матеріали, в яких кремнезем зв’язаний в
силікати та алюмосилікати, які знаходяться в кристалічному стані. Вони не
проявляють активності при нормальних температурно-вологих умовах. До
групи належать повільно охолоджені відвальні металупгійні шлаки та
електротермофосфорні шлаки, побічні продукти гірськовидобувної
промисловості.
До третьої групи належать відходи, у яких кремнезем знаходиться
переважно у вільному стані у вигляді кварцу. Представниками групи є хвости
збагачення різноманітних руд, сировина для хімічної промисловості,
вскришні породи.
До четвертої групи належать матеріали, які містять в основному
силікати кальцію як в негідратованому, так і в гідратованому стані.
Представниками є шлами металургійних виробництв (нефелінові, бокситові,
сульфатні, білі та ін.).
Шлаки – це продукт високотемпературної взаємодії компонентів
вихідних матеріалів (палива, руди, плавнів та газового середовища). Іх
хімічний склад та структура змінюються залежно від складу пустої породи,
виду металу, особливостей металургійного процесу, умов охолодження та ін.
Діляться на шлаки чорної та кольорової металургії. Шлаки чорної металургії
залежно від характеру процесу та типу печі поділяються на: доменні,
сталеплавильні (мартенівські, конвертерні, бессемерівські та томасівські,
електроплавильні), виробництва ферросплавів, ваграночні. Серед усіх видів
металургійних шлаків найбільше застосування у виробництві будівельних
матеріалів знайшли доменні шлаки, що обумовлене близкістю їх складу до
складу цементних сумішей та здатністю при швидкому охолодженні
набувати гідравлічну активність.
Доменні шлаки – це продукти взаємодії флюсів (карбонатів кальцію та
магнію) с пустою породою залізної руди та золою коксу. Для отримання
гранульованих доменних шлаків шлакові розплави різко охолоджують
водою, парою чи повітрям, після чого утворюються скловидні зерна
розмірами до 10 мм. Хімічний склад доменних шлаків представлен
наступними оксидами: CaO (29-30 %), MgO (0-18 %), Al2O3 (5-23 %), SiO2
(30-40 %), оксиди Fe (0,2-0,6 %), оксиди Mn (0,3-1 %), S (0,5-3,1 %).
 Оксиди, які входять до складу шлаків утворюють різноманітні
мінерали. В повільно охолоджених кислих доменних шлаках основними
мінералами є анортит CaO*Al2O3*2SiO2, діопсид CaO*MgO*2SiO2; в
нейтральних та основних шлаках – геленіт 2CaO*Al2O3*SiO2, окерманіт
2CaO*MgO*2SiO2, мервініт 3CaO*MgO*2SiO2, двухкальціевий силікат
2CaO*SiO2, тверді розчини окерманіту та геленіту (меліліти) та ін. Наряду з
продуктами кристалізації в складі шлаків міститься скловидна фаза. В
повільно охолоджених шлаках кількість скла незначна, а в гранульованих
доменних може досягати 98 %. Скло є термодинамічно нестійкої фазою, тому
обумовлює хімічну активність шлаків (встановлено, що шлакове скло
взаємодіє з водою значно інтенсивніше, ніж кристали шлакових мінералів).
Основна маса ГДШ поступає на виробництво ШПЦ (типів ПЦ II/A-Ш,
ПЦ II/Б-Ш, ШПЦ III/A, ШПЦ III/Б, ШПЦ III/В), місцевих безклінкерних
в’яжучих, шлаколужних бетонів, мінеральної вати, шлакоситалових виробів,
в якості заповнювачів в цементних та асфальтових бетонах.
Шлаки кольорової металургії (нікелеві та мідні) застосовують в
невеликих кількостях при виробництві цементу в якості залізистого
компоненту та активної мінеральної добавки, а також при виробництві
мінеральної вати.
Гідравлічною активністю шлаку називають його здатність у
тонкомеленому вигляді взаємодіяти з водою і тверднути з утворенням
міцного каменю. Повністю закристалізовані основні або кислі шлаки мають
незначні в’яжучі властивості або не мають їх зовсім. Це обумовлено тим, що
більшість мінералів у складі шлаків дуже повільно взаємодіють з водою.
Швидко охолоджений (гранульований) шлак активніше взаємодіє з водою,
ніж закристалізований. Це пояснюється високим вмістом (до 95 %)
скловидної фази. При цьому більшість мінералів шлаку в скловидному стані
проявляють в’яжучі властивості, тоді як в кристалічному стані цими
властивостями володіють лише деякі. Швидкість взаємодії кристалічних та
скловидних мінералів шлаку з водою збільшується в присутності надлишку
іонів кальцію та сульфат-іонів.
Пришвидшення гідратації скловидних шлаків в присутності іонів
кальцію (лужна активація) обумовлене взаємодією іонів кальцію з іонами
алюмінію та кремнію, розташованими в поверхневих шарах окремих
частинок. Утворені гідроалюмінати та гідросилікати кальцію деформують
ґратку мінералів шлаку та збільшують його активність.
Сульфат кальцію переважно реагує з іонами алюмінію і утворений
топохімічно гідросульфоалюмінат кальцію може послаблювати зв’язки між
структурними мотивами в ґратках мінералів шлаку, що підвищує активність
взаємодії шлаку з водою (сульфатна активація). В розчині в присутності
сульфат-іонів утворюються голчасті кристалі гідросульфоалюмінату, які
сприяють зміцненню каменю.

Обладнання, прилади і матеріали

Ваги технічні; стандартний прилад Віка; керамічна чаша для
замішування; металевий шпатель; циліндр на 200 мл; стандартні металеві
форми розміром 4*4*16 мм; гідравлічний прес; конус; струшуючий столик;
доменний гранульований шлак; активатори; заповнювач.

Хід роботи
Вплив активатора на властивості шлаку пропонується оцінити для
наступних сумішей: шлак:портландцемент (90:10 та 80:20), шлак:вапно
(90:10 та 80:20), шлак:сода (95:5 та 90:10), шлак:рідке скло (95:5 та 90:10).
1. Приготувати відповідні суміші.
2. Визначити нормальну густину шлако-лужного тіста.
3. Визначити стандартну консистенцію шлако-лужного розчину.
4. Визначити терміни тужавлення шлако-лужного тіста.
5. Заформувати стандартні балки з шлако-лужного розчину.
 Таблиця 6.1 – Вплив виду активатора на властивості шлаку
Найме- Вміст НГ СК Терміни Міцність на
нування активатора, тіста, тужавлення, год- стиск, МПа, у вці,
активатора мас. % % хв діб
початок кінець 14 28

Запитання для самоперевірки

1. Класифікація техногенної сировини.
2. Види шлаків.
3. Зміст поняття «гідравлічна активність шлаку».
4. Способи підвищення гідравлічної активності шлаку.
5. Механізм лужної активації.
6. Механізм сульфатної активації.
 ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 7
ВПЛИВ ОРГАНІЧНИХ ДОБАВОК НА ВОДОВІДШТОВХУЮЧІ
ВЛАСТИВОСТІ ГІДРОФОБНИХ ЦЕМЕНТІВ

Мета роботи
Дослідити вплив органічних сполук з різною будовою молекул на водо
відштовхуючі властивості цементів. Визначити оптимальну структуру та
оптимальні концентрації сполук.

Теоретичні відомості
Гідрофобний портландцемент – гідравлічна в’яжуча речовина, яку
отримують сумісним помелом портландцементного клінкеру з
гідрофобізуючої поверхнево-активною речовиною при звичайному дозуванні
гіпсу.
Поверхнево-активні речовини (ПАР) – речовини з асиметричною
молекулярною структурою, молекули яких містять одну або декілька
гідрофільних груп та один або декілька гідрофобних радикалів.
В наш час ПАР широко застосовуються для регулювання властивостей
цементів, та розчинів і бетонів на їх основі. За характером адсорбції та
механізмом стабілізації дисперсних систем ПАР розділяють на 2 великих
класи [29]:
 низькомолекулярні;
 високомолекулярні.
За хімічним складом ПАР підрозділяють на [30-31]:
 іоногенні:
o катіоногенні,
o аніоногенні;
 амфолітні;
 неіногенні.
 Якщо довгий вуглеводневий ланцюг молекули з низькою
спорідненістю до дисперсійного середовища входить до складу аніону,
сполуки відносять до аніонактивних речовин. Катіонактивні ПАР утворюють
у водних розчинах катіони, що містять довгий ланцюг – вуглеводневий
радикал. Неіоногенні речовини містять кінцеві групи з високою
спорідненістю до дисперсійного середовища, які не іонізуються. Амфолітні
ПАР можуть утворювати у водному розчині залежно від умов або аніонні,
або катіонні речовини.
Високомолекулярні ПАР за механізмом дії та адсорбційною здатністю
принципово відрізняються від класичних дифільних ПАР. Для всіх
високомолекулярних ПАР характерна лінійна будова ланцюга. Зшиті
полімери погано «працюють» в якості ПАР.
За характером дисоціації полярних груп високомолекулярні ПАР, так
само як низькомолекулярні, діляться на аніонні, катіонні, неіоногенні та
амфолітні та відносяться до класів за полярною групою. Високомолекулярні
ПАР також часто бувають поліфункціональними.
Дифільні ПАР адсорбуються на твердій поверхні за однаковим
принципом. Згідно теорії Ленгмюра, на поверхні розділу тверде тіло – газ в
бік твердої фази звернені функціональні групи, а в сторону газоподібної –
вуглеводневі радикали. При малій концентрації молекули ПАР
розташовуються паралельно і з нахилом до поверхні. При повному насиченні
поверхневого шару молекули розташовуються перпендикулярно.
Виникнення другого шару призводить до агрегування молекул та зниження
ефективності ПАР [32].
Властивості ПАР залежать від низки факторів: маси молекул,
розташування атомів, зв’язків, а також від сил взаємодії молекул і атомів
[33].
За своєю дією на дисперсні системи ПАР класифікують на 3 групи [30]:
 захисні колоїди (високомолекулярні речовини, здатні стабілізувати
дисперсні системи, попереджаючи коагуляцію (флокуляцію) та
 седиментацію частинок шляхом утворення адсорбційної захисної
оболонок навколо частинок дисперсної фази);
 структуроутворювачі;
 коагулянти (речовини, введення яких до розчину призводить до
випадіння осаду або утворення гелю).
В технології цементу і бетону застосовуються різноманітні ПАР.
Найважливіші з цих речовин можна звести умовно в дві групи:
гідрофілізуючі та гідрофобізуючі. Добавки ПАР покращують змочування
твердих компонентів бетонних сумішей водою та пластифікують ці суміші,
але при цьому проявляється специфічний механізм дії добавок кожної групи
[34-35].
Гідрофілізуючі ПАР застосовуються для підвищення рухливості
розчинових та бетонних сумішей, розрідження сировинних шламів.
Гідрофобізуючі ПАР застосовують як добавки–інтенсифікатори помелу
та регулятори властивостей у виробництві цементу та бетону. Їх загальною
властивістю є хімічна взаємодія з цементом та продуктами його гідратації з
утворенням сполук, які не змочуються водою.
Гідрофобізуючі ПАР за здатністю до повітрозахоплення поділяють на
дві групи:
 з підвищеним повітрозахопленням (мила смоляних, нафтенових та
жирних кислот та відходи, які містять дані компоненти – абієтат
натрію, смола нейтралізована повітрозахоплююча, милонафт,
підмильний луг, відходи соапстоків);
 з помірним повітрозахопленням (синтетичні жирні кислоти з 10-20
атомами вуглецю в молекулі та кубові залишки, які отримують при
виробництві даних кислот).
В якості гідрофобізуючих ПАР застосовувалися милонафт, асидол-
милонафт, олеїнова кислота, окиснений петролатум. Оптимальні дозування
ПАР становлять 0,06-0,30 мас. %.
 Теорія гідрофобізації розроблена М.І. Хігеровичем. Сутність цього
процесу полягає у утворенні на поверхні цементних зерен молекулярно-
адсорбційних плівок з орієнтованих асиметрично-полярних молекул,
обернених вуглеводневими радикалами на зовні. Ці радикали гідрофобні,
тобто володіють водовідштовхувальними властивостями. Полярна частина
одсорбованих молекул утворює залежно від види гідрофобізуючої добавки
водо нерозчинні нафтенати або олеати кальцію. З цієї т.з. адсорбовані плівки
більш правильно розглядати як хемосорбовані, а не як чисто адсорбовані.
Захисні плівки на цементних зернах не суцільні, вони «сітчасті», завдяки
чому цемент зберігає свою основну здатність тверднути при перемішуванні з
водою.
Гідрофобні портландцементи характеризуються меншою
гігроскопічністю, вони набувають здатності не ґрудкуватися при зберіганні з
одночасним підвищенням активності. Гідрофобні цементи є тако
пластифікованими, а бетони на їх основі характеризуються пониженою
водопроникністю.
Дослідження гідрофобних властивостей цементів здійснюється за
методиками, наведеними нижче:
 в стакан наповнений водою, поступово насипають тонким шаром 2-3 г
порошку. Якщо порошок гідрофобний, то він повинен утворювати
плівку на поверхні води;
 цемент вирівнюють тонким шаром на поверхні скла і наносять на нього
декілька крапель води. На гідрофобному порошку вода повинна
знаходитися у вигляді краплі, яка вільно пересувається, не менше 5 хв;
ці дві методики разом називаються «пробою на гідрофобність».
За третьою методикою в сухий стакан засипають порошок цементу і
заливають його водою. Через 5-10 хв воду зливають, гідрофобний порошок
повинен залишитися сухим та сипучим.
 Четверта методика основана на дослідженні кінетики сорбції вологи з
повітря. Порошок цементу зберігався в ексикаторі протягом 16-24 тижнів у
середовищі з вологістю 83-85 %.
Дослідження ефективності гідрофобних добавок може базуватися на
визначенні водопоглинання бетонів. Крім того, гідрофобність цементу
оцінюється за величиною крайового кута змочування краплі води, нанесеної
на пресовану цементну таблетку та на поверхню рівномірно розподіленого
цементного шару.

Обладнання, прилади і матеріали

Ваги технічні; лабораторний кульовий млин; лійка; ступка для
формування таблеток; гідравлічний прес; шприц для нанесення крапель;
цемент; органічні добавки з різною будовою молекул.

Хід роботи
1. Приготувати гідрофобні цементи шляхом сумісного перемішування
цементу та необхідної кількості органічних сполук у лабораторному
кульовому млині протягом 10 хв.
2. З отриманих гідрофобних цементів за допомогою гідравлічного пресу
сформувати таблетки при різних значення тиску.
3. На сформовані таблетки нанести краплі води та виміряти крайовий кут
змочування.
4. Експериментальні дані занести до таблиці та зробити висновки: а) як
тиск пресування впливає на величину крайового кута змочування; б) як
структура молекули органічної сполуки впливає на величину крайового
кута змочування; в) оптимальні концентрації добавки.
 Таблиця 7.1 – Вплив органічних сполук на водовідштовхувальні
властивості цементів
Найменування Концентрація Крайовий кут змочування, град, при тиску
органічної органічної пресування, МПа
сполуки сполуки

Запитання для самоперевірки

1. Спосіб виготовлення гідрофобного цементу.
2. Механізм гідрофобізації.
3. Види гідрофобізуючих поверхнево-активних речовин.
4. Специфічні властивості гідрофобних цементів.
5. Методики визначення гідрофобності.
 ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 8
ВПЛИВ ВОЛОКНИСТИХ НАПОВНЮВАЧІВ НА ВЛАСТИВОСТІ
РОЗЧИНІВ

Мета роботи
Дослідити вплив волокнистих наповнювачів на рухливість,
водоутримувальну здатність та розшировуваність розчинів; визначити вплив
природи волокнистих наповнювачів на на їх ефект.

Теоретичні відомості
Функціональні волокна – мінеральні та органічні, природні або
штучного походження ниткоподібні матеріали, що вводяться у склад
бетонних та розчинових сумішей для армування будівельних матеріалів і
конструкцій з метою підвищення їх функціональних властивостей.
Волокна за будовою поділяються на: елементарні, комплексні
(технічні), профільовані, звиті, за довжиною – довгі та шпательовані.
Елементарним називають одинарне волокно, не поділене на частини в
поперечному напрямку. Комплексне технічне волокно складається із
з’єднаних елементарних волокон, які за певних умов здатні розщеплюватися
на дрібніші, майже до елементарних клітин. Профільовані волокна – хімічні
волокна, що мають задані фігурні перетини, сформовані завдяки спеціальним
за формою отворам. Звиті волокна – це волокна, що мають природну звитість
або звитість, набуту внаслідок механічної чи теплової обробки.
Шпательовані волокна мають задану довжину, їх отримують шляхом
розрізання, розривання хімічних ниток.
Волокна поділяють на натуральні та хімічні.
Натуральні волокна бувають органічні та неорганічні. До органічних
належать рослинні та тваринні волокна, до неорганічних – азбест-волокно.
Хімічні волокна поділяють на органічні та неорганічні. До органічних
належать штучні волокна (віскозні, мідно-амоніачні, ацетатцелюлозні),
виготовлені здебільшого з природних високополімерних сполук целюлози, і
синтетичні волокна (поліамідні, поліефірні, поліакрилнітрильні,
полівінілхлоридні), отримані з мономерів шляхом синтезу. Неорганічні – це
скляні та металеві волокна.
Властивості волокон залежать від їх будови. Властивості волокон
поділяються на геометричні, механічні, фізичні та хімічні.
До основних геометричних властивостей волокон належать лінійна
густина, довжина, хвилястість або звитість.
Лінійні густина (товщина) волокна – маса, яка припадає на одиницю
довжини волокна. Чим менша лінійна густина, тим тонше волокно і менший
його поперечний переріз.
Довжина волокон – найбільша відстань між його кінцями в
розправленому вигляді.
Хвилястість або звитість може бути плоскою та спіралеподібною.
Звитість надається для збільшення чіпкості волокон, розтяжності та
об’ємності.
До механічних властивостей волокон належать міцність, подовження,
стійкість до тертя, витривалість, довговічність.
Міцність волокон характеризується розривним навантаженням Р, тобто
найбільшим зусиллям, яке витримує волокно в момент розриву. Чим більше
навантаження витримує волокно, тим воно міцніше.
Подовження виникає під дією навантаження (без доведення волокна до
розриву).
Стійкість до тертя оцінюють кількістю циклів тертя до повного
зношування зразка, оскільки тертя волокна до волокна і різних твердих
предметів супроводжується зменшенням його маси, розщепленням волокна,
його розривом.
Витривалість волокон визначають шляхом багаторазових згинань,
розтягувань і характеризують кількістю циклів «навантаження-відпочинок»
під час яких волокно руйнується, або кількістю подвійних згинань, які
волокно витримує до руйнування.
Довговічність волокна – час від його багаторазового деформування до
руйнування.
До фізичних властивостей волокон належать: гігроскопічність,
повітропроникність, водонепроникність, теплопровідність.
Гігроскопічність – здатність волокон поглинати з навколишнього
середовища і віддавати водяну пару. Гігроскопічні властивості оцінюються
фактичною, кондиційною та максимальною вологістю. Фактична вологість
свідчить, який відсоток від маси сухого волокна становить волога, яка
міститься за даних атмосферних умов. Кондиційна вологість – це вологість
волокна за нормальних умов, тобто при температурі повітря 20 0С і його
відносній вологості 65 %. Максимальна вологість – це вологість волокна при
температурі 20 0С і відносній вологості повітря 100 %.
Повітропроникність – здатність волокна пропускати повітря.
Хімічна стійкість волокон характеризується їх стійкістю до дії різних
хімічних реагентів: кислот, лугів, органічних розчинників та інших хімічних
речовин.
Опір волокон впливу зовнішнього середовища – це їх здатність
протистояти дії світла, вологи, тертю тощо.
Цементний камінь, володіючи високою міцністю на стиск, має
порівняно низьку міцність на згин та розтяг. Для усунення цього недоліку
використовують різноманітні волокна. Також армування волокнами може
модифікувати й інші властивості цементних розчинів та бетонів:
 збільшення ударної в'язкості;
 компенсація недоліків фракційного складу;
 зниження зсідання, яке виникає при твердненні будівельних розчинів;
 збільшення тріщиностійкості;
 покращення тіксотропних властивостей та здатності фіксувати;
 збільшення морозостійкості;
  збільшення деформаційної здатності; волокна забезпечують
збереження цілісності виробу, навіть, після утворення наскрізних
тріщин;
 полегшення процесу шліфування;
 збільшення зносостійкості;
 забезпечення декоративного 3D-ефекту.
Групу мінеральних волокон, які застосовуються в будівельній
промисловості складають: хризотил-азбестові, воластонітові, базальтові та
серпентино-магнезитові. В групу синтетичних волокон входять: металева
фібра, скляна, борна, вуглецева, полімерна (поліпропіленова, поліетиленова,
поліолефінова, акрилонітрильна, капронова, нейлонова, поліамідна,
поліестерова тощо), синтетична воластонітова та змішана. У складі сухих
будівельних сумішей переважно застосовуються поліпропіленові, целюлозні
та акрилові волокна довжиною 20-7500 мкм. Середня витрата фіброволокна
становить 0,6-3,0 кг на 1 м3.
Ефективність волокон в композиціях зростає зі збільшенням їх
довжини. Існує поняття критичної довжини Lкр, до якої напруження, яке
сприймається власне волокном в композиції, зростає і при L=Lкр стає рівною
міцності волокна. При руйнуванні композиції, наповненої волокном з L<Lкр,
спостерігається висмикування коротких волокон з матриці, тобто композиція
руйнується на межі волокно-цементний (гіпсовий) камінь. Волокна з L>Lкр
самі руйнуються і повністю реалізують свою міцність. Тому композиції,
армовані волокном L>Lкр набагато міцніші, ніж з волокнами L=Lкр. Чим
менше значення Lкр волокна, тим ефективніше волокно зміцнює
композицію. Для кожного волокна та кожної композиції Lкр індивідуальна і
коливається в межах 50-1000 мкм. Збільшення довжини волокна призводить
до зміцнення композиції, однак одночасно з цим збільшується в’язкість
розчину, погіршується здатність до переробки, технологічність,
ускладнюється процес введення у суху суміш.
 Обладнання, прилади і матеріали
Струшуючий столик; міні-конус; металева штиковка; лінійка;
фарфорова чаша; технічні ваги; кульовий млин та мелючи тіла; металевий
шпатель; мірна бюретка; металеве кільце; фільтрувальний папір; скляна
пластина; марля; металеві форми 15*15*15 см; сито; деко; цемент; мінеральні
та органічні волокна; пісок; вода.

Хід роботи
1. Приготувати суху суміш з цементу, волокон та піску шляхом
перемішування компонентів у лабораторному кульовому млині
протягом 10 хв.
2. Визначити рухливість контрольної та основної розчинових сумішей за
стандартною методикою.
3. Визначити водоутримувальну здатність контрольної та основної
розчинових сумішей за стандартною методикою.
4. Визначити розшировуваність контрольної та основної розчинових
сумішей за стандартною методикою.
Таблиця 8.1 – Вплив волокнистого наповнювача на властивості
розчинових сумішей
Найменування Вміст Рухливість Водоутриму- Розширову-
волокнистого волокнистого розчинової вальна ваність
наповнювача наповнювача, суміші, мм здатність розчинової
мас. % розчинової суміші, %
суміші, %
 Запитання для самоперевірки
1. Класифікація волокнистих наповнювачів.
2. Властивості волокнистих наповнювачів.
3. Види волокнистих наповнювачів, які застосовуються в будівельній
промисловості.
4. Критерії ефективності волокнистих наповнювачів.
5. Специфічні властивості розчинів з волокнистими наповнювачами.
 СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Базова:
1. Пащенко О.О., Сербін В.П., Старчевська О.О. В’яжучі матеріали. –
К.: Вища школа, 1995.- 437с.
2. Л. Й. Дворкін. Будівельні в'яжучі матеріали. – Рівне: НУВГП, 2019 –
622 с.
3. В’яжучі матеріали: Підручник / Р. Ф. Рунова, Л. Й. Дворкін, О. Л.
Дворкін, Ю. Л. Носовський – К. : Основа, 2012. – 448 с.
Додаткова
1. Будівельне матеріалознавство. Підручник. Дворкін Л.Й.,
Лаповська С.Д. К.: Кондор-Видавництво, 2017. – 472 с.
2. Теория цемента / под ред. Пащенко А.А. - К.: Будівельник, 1991. – 168
с.
3. Шумейко В.М., Глуховський І.В., Овруцький В.М. та ін. Екологічна
токсикологія. – К.: АТ «Видавництво «Столиця», 1998. – 204 с.
4. Пашков И.А., Дворкин Л.И. Строительные материалы из отходов
промышленности. – К.: «Вища школа», 1989. – 208 с.
5. Кривенко П.В., Гоц В.И. Цементы и бетоны на основе топливных зол
и шлаков. − К.: Изд. ООО «ИПК «Экспрес-Полиграф».2012. − 288 с.
6. Свідерський В.А., Глуховський В.В., Глуховський І.В., Дашкова Т.С.
Композиційні матеріали на основі в’яжучих контактно-конденсаційного
твердіння [Текст] учбовий посібник / В.А. Свідерський, В.В. Глуховський,
І.В. Глуховський, Т.С. Дашкова: – К.: НТУУ «КПІ», 2013. – 73 с.
7. Свідерський В.А., Глуховський І.В., Глуховський В.В., Дашкова Т.С.
Екологічні проблеми цементного виробництва [Текст] Навчальний посібник /
В.А. Свідерський, В.В. Глуховський, І.В. Глуховський, Т.С. Дашкова: – К.:
НТУУ «КПІ», 2015. – 85 с.
8. Загальні відомості про текстильні волокна, їх класифікація
https://trudobuch.ucoz.ua/blog/zagalni_vidomosti_pro_tekstilni_volokna_jikh_klas
ifikacija/2012-04-08-26