Чисельні методи

Лабораторна робота №13

«Крайові задачі для звичайних диференціальних рівнянь»

Виконав:
студент 2-го курсу
ННК ІПСА гр. ДА-52
Білозуб В.Д.

Київ 2017 р.
 Варіант №4

Короткі теоретичні відомості

Серед крайових задач для ЗДР істотну частину складають задачі з
рівняннями і системами другого порядку. Зокрема, вони мають наступний вигляд:
y  f ( x, y, y) , a  x  b (13.1)
із межовими умовами
y(a)  γ 0 , y(b)  γ1 (13.2)
і називаються двоточковими крайовими задачами.
Найбільш часто зустрічаються і найкраще вивчені двоточкові лінійні крайові
задачі наступного вигляду:
L[ y]  y  p( x) y  q( x) y  f ( x) , a  x  b , (13.3)
la [ y]  0 y(a)  0 y(a)   0 , lb [ y]  1 y(b)  1 y(b)   1 , (13.4)
де  02   02  0 , 12  12  0 . (13.5)
Якщо p(x) і q(x) неперервні на R і q(x) < 0, то задача (13.3), (13.4) має єдиний
розв’язок на a ≤ x ≤ b. Крайові умови (13.4) визначають третю крайову задачу для
рівняння (13.3). Якщо β0 = β1 = 0, то умови (13.4) визначають першу, а при α0 = α1
= 0 другу крайові задачі.
Методи рішення крайових задач можна розділити на дві групи: наближено-
аналітичні, що дають наближене розв’язання крайової задачі на відрізку [a,b] у
вигляді конкретної аналітичної функції, і чисельні методи, що визначають розв’язок
у вигляді табличної функції, заданої на сітці [a,b]. Нижче розглянуті ідеї і реалізації
методів розв’язання обох типів.
Розв’язання лінійної крайової задачі композицією двох задач Коші
Будемо шукати розв’язок задачі (13.3), (13.4) у вигляді:
y(x) = Au(x) + v(x), (13.6)
де A — деяка константа;
u(x) — задовольняє однорідному рівнянню
L[u] = 0, (13.7)
а v(x) — задовольняє неоднорідному рівнянню
L[v] = f(x), (13.8)
У цьому випадку функція y(x), обумовлена формулою, (13.6) буде
розв’язком рівняння (13.3) при будь-якому A, в силу його лінійності. Справді
L[y] = L[Au + v] = AL[u] + L[v] = f(x).
Якщо припустити, щоб розв’язок (13.6) задовольняє першій крайовій умові
(13.4) при будь-якому A, то отримаємо:
la[y] = la[Au + v] = Ala[u] + la[v].
Розглянута крайова умова буде виконана, якщо покласти
la[y] = α0u(a) + β0u’(a) = 0, (13.9)
 і la[y] = α0v(a) + β0v’(a) = γ0 (13.10)
Рівність (13.9) буде виконана, якщо прийняти, наприклад,
u(a) = β0, u’(a) = - α0 (13.11)
Щоб задовольнити рівності (13.10), можна прийняти:
0
v(a)  , v(a)  0 , якщо 0  0 (13.12)
0
чи v(a )  0, v(a )   0 , якщо  0  0 . (13.13)
0
Врахуємо, що одночасно α0 і β0 у нуль не обертаються в силу умови (13.5).
Таким чином, для розв’язання крайової задачі (13.3), (13.4) необхідно
розв’язати наступні задачі Коші:
u  p(x)u  q(x)u  0, u(a)  0 , u(a)  - 0 , (11.14)
і v  p(x)v  q(x)v  f(x) (11.15)
з початковими умовами (13.12) чи (13.13), використовуючи будь-який чисельний
метод розв’язку задачі Коші для рівнянь другого порядку. Наближений розв’язок
цих задач отримуємо на відрізку [a,b], у результаті чого стають відомими значення
u(b), u’(a), v(b), v’(a) . Це дозволяє підібрати константу A так, щоб функція (13.6)
задовольняла не тільки рівнянню (13.12) і першій крайовій умові, але і другій
крайовій умові (13.4). Маємо
lb[y] = lb[Au + v] = Alb[u] + lb[v] = γ1,
звідки
 1  lb [v]  1  1v(b)  1v(b) , якщо  u(b)   u(b)  0 .
A  (13.16)
1u(b)  1u(b)
1 1
l b [u ]
Якщо α1u(b) + β1u’(b) = 0, то це означає, що однорідна крайова задача
L[u] = 0, la[u] = 0, lb[u] = 0
має нетривіальний розв’язок u(x), що слугує ознакою вирожденості вихідної задачі
(13.3) , (13.4).

Метод прицілювання для зведення крайової задачі до задач Коші

Викладений вище композиційний метод редукції до задач Коші має наступні

істотні недоліки:
1 він не дозволяє використовувати сучасні методи розв’язку задачі Коші змінного
порядку і змінного кроку, а вимагає визначення розв’язків w(t) і v(t) з однаковим
постійним кроком, щоб скористатися в кожній часовій точці їх композицією
(13.6);
2 він використовується, як правило, для розв’язування тільки одномірної лінійної
задачі, тому що у випадку системи рівнянь буде потрібне не обчислення
константи А (13.16), а матриці А по матрично-векторному виразу типу (13.16),
що являє собою далеко не просту задачу;
3 він не підходить для розв’язку нелінійних крайових задач.

Тому на практиці двоточкова крайова задача (лінійна чи нелінійна) звичайно

розв’язується методом прицілювання, назва якого запозичена із теорії
артилерійської стрільби. Відповідно до цього методу розв’язок шуканого рівняння
другого порядку
y = f(t,y,y)
із заданими крайовими умовами
y(a) = γ0, y(b) = γ1, x[a,b]
знаходять у такий спосіб. Підбирається початкове значення першої похідної y(a),
при якому виконується друга крайова умова y(b) = γ1 , шляхом ітераційного
розв’язання задачі Коші у вигляді:
y = (t,y,y) (13.18)
y(a) = γ0 і y(a) = .
Спочатку вибирається довільне значення 0 і розв’язується задача Коші (13.18).
Бажано вибирати 0 так, щоб y(b) < γ1 (рис.13.2). Потім вибирається 1 і розв’язок
задачі Коші повторюється. Тепер бажано вибрати його так, щоб y(b) > γ1 (рис.13.2).

Рис. 13.2. Ілюстрація методу прицілювання

Після цього інтерполяцією уточнюється значення i для наступних задач Коші з
початковими умовами:
1   0
2 = 1 - (g(1) -  1 ) ,
g ( 1 )  g ( 0 )
 2  1
3 = 2 - (g(2 -  1 ) і т.д. (13.19)
g ( 2 )  g ( 1 )
Такий метод є універсальним і поширюється на випадки нелінійних
диференціальних рівнянь n-го порядку. Слід зазначити, що через довільний вибір
0 задача (13.18) може виявитися жорсткою , хоча вихідна задача (13.1),(13.2)
буде добре обумовленою.
Метод кінцевих різниць

Розглянемо розв’язання крайової задачі (13.3), (13.4). Ідея методу полягає в тому,
що похідні в диференціальному рівнянні (13.3) і крайових умовах (13.4)
заміняються їх кінцево-різницевими апроксимаціями. Введемо на відрізку [a,b]
сітку з кроком:

b-a
 :   {ti | ti  t0  i ; i  0, n; t0  a; tn  b} .
n
Позначимо через yi = y(ti) значення точного розв’язку задачі (13.1) у i-му вузлі сітки,
а через ui — значення наближеного розв’язку в цій точці. Заміняючи в кожному
внутрішньому вузлі сітки похідні різницями, отримаємо різницеві рівняння :
ui1 - 2ui  ui1 ui1 - ui1
 pi  qi ui  f i , i  1, n - 1 (13.21)
 2
2
Як відомо, симетричним різницевим апроксимаціям похідних першого і другого
порядку властива глобальна похибка другого порядку відносно т, тобто О(τ2), а
також локальна похибка третього порядку відносно τ, тобто О(τ3). Це легко
доводиться розкладанням у ряд Тейлора виразів:

ui 2 ui(3) 3
ui 1  ui  ui       .....
2 6
ui 2 ui(3) 3
ui1  ui  ui  
    .....
2 6
з різниці яких отримуємо шуканий результат:

ui(3) 3
ui 1  ui 1  2ui     .....  2ui  O( 3 ) .
3
Тому різницеве рівняння (13.21) апроксимує вихідне диференціальне рівняння
(13.4) на його розв’язку також із другим порядком відносно τ. Знайдемо нев'язок
різницевого рівняння:
ui 1  2ui  ui 1 ui 1  ui 1
ri    pi  qiui  fi . (13.22)
 2
2
Апроксимуємо крайові умови наступними різницевими рівняннями:
u u u u
 0u0  0 1 0   0 , 1un  1 n n1   1 , (13.23)
 
Знайдемо похибку апроксимації крайових умов. Нев'язки рівнянь (11.23) мають
вигляд:
y1  y0 yn  yn 1
r0  0 y0  0   0, rn  1 yn  1  1 .
 
Асиметрична апроксимація першої похідної на відміну від симетричної має
глобальну похибку першого порядку за τ, тобто О(τ), і отже, локальну похибку
другого порядку чи О(τ2). Це безпосередньо випливає з розкладання в ряд
Тейлора виразу
ui 2
ui 1  ui  ui    ..... ,
2
із якого отримуємо
ui 2
ui1  ui  ui 
  ....  ui  O( 2 ).
2
Отже, крайові умови (11.23) апроксимовані з першим порядком за τ. Порядок їх
апроксимації можна підвищити до другого, наприклад, наступними кінцево-
різницевими співвідношеннями:
 3u0  4u1  u2 u  4un 1  3un
0u0  0  0 , 1un  1 n  2   1 (13.24)
2 2
глобальна похибка апроксимації яких також дорівнює О(τ2), як і в симетричній
апроксимації похідних. Це випливає з зіставлення двох розкладань у ряд Тейлора:

ui 2 ui(3) 3
ui 1  u( xi   )  ui  ui      .....
2 6
ui u (3)
ui  2  u( xi  2 )  ui  2ui  (2 )2  i (2 )3  ..... ,
2 6
з яких при множенні першого розкладання на 4 і вирахуванні його з другого
рівняння отримуємо:
4ui(3) 3
ui  2  4ui 1  ui  2ui    .....  2u i  O( 3 ) .
6
Розглянемо ще одну можливість врахування крайових умов типу (13.4) на прикладі
умови:
lb [ y]  1 y(b)  1 y(b)   1 .
Для цього вводиться додаткова точка tn + 1 = b + τ за межами інтервалу [a,b], для
якої з глобальною похибкою O(τ2) справедливе співвідношення із симетричною
апроксимацією:
1 (un 1  un 1 )
1 yn   1 (13.25)
2
Цю точку з координатою un+1 можна виключити, скориставшись виразом (13.25) і
різницевою апроксимацією диференціального рівняння y”(t) = f(t) в кінцевій точці
інтервалу tn = t0 + nτ:
un 1  2un  un 1
 f n  f (tn ) ,
2
при цьому отримуємо рівняння для межевої умови в точці n з порядком O(τ2):

2(1  1 )un  21un 1  2 1   2 1 f n , (13.26)

яким можна замінити останнє рівняння в системі алгебраїчних рівнянь, одержаній
при кусочно-різницевою апроксимацією похідних в рівнянні y”(t) = f(t) .
Подібним чином можна поступити і з першою умовою (13.4) і першим
апроксимуючим рівнянням для u1 . Варто підкреслити, що врахування крайових
умов різних типів впливає тільки на перше й останнє рівняння цієї системи.
Приведемо подібні члени в рівнянні (13.21), отримаємо тоді стандартне
трьохточкове різницеве рівняння:

(1- 0.5 pi ) u i-1 - (2 -  2qi ) u i  (1 0.5 pi ) u i1   2fi , i  1, n  1 . (13.27)

Додаючи до системи рівнянь (13.25) різницеві рівняння (13.23) чи (13.24),
отримаємо в кожному випадку системи рівнянь, що містять n + 1 рівняння з n + 1
невідомих ui. Порівняємо ці два варіанти апроксимації крайової задачі. У першому
з них СЛАР , утворена рівняннями (13.21) і (13.23), має трьохдіагональну матрицю
коефіцієнтів, і до неї можна застосувати метод прогонки . В другому випадку
відповідно методу прогонки трьохдиагональна матриця ще повинна бути утворена.
Для цього потрібно з першого рівняння (13.27) при i = 1

(1- 0.5 p1 ) u 0 - (2 -  2q1 ) u1  (1  0.5 p1 ) u 2   2f1

і першого рівняння (13.24) виключити u2. Виконавши це виключення, отримаємо:

 (2   p1 ) 0  (1  2 f1  (2  2 p1   2q1 )u1 )0 

u0 ( (2   p1 ) 0  (2  2 p1 )0 ).
Отримано рівняння, що містить дві невідомі u0 і u1. Замінимо ним перше рівняння
(13.24). Проробимо аналогічні перетворення з другим рівнянням (13.24) і останнім
рівнянням (13.25) при i = n - 1:

(1- 0.5 pn-1 ) u n-2 - (2 -  2qn-1 ) u n-1  (1- 0.5 pn-1 ) u n   2f n-1 .
Виключимо з них un - 2, знаходимо:

 (2   pn1 ) 1  (1  2 f 1n  (2  2 pn1   2 q1n )un1 )1 

un ( (2  pn1 )1  (2  2 p1n )1 )
Одержали рівняння, що містить дві невідомі un і un - 1. Замінимо ним друге рівняння
(13.27). Додаючи два останніх рівняння до рівнянь (13.27), отримаємо систему
рівнянь з трьохдіагональною матрицею, що апроксимує вихідну крайову задачу
(13.3), (13.4) з порядком O(τ2), яку також можна розв’язати методом прогонки.
Виберемо крок τ таким, щоб забезпечити діагональну домінантність(тоді метод
прогонки стане стійким). Для цього досить зажадати виконання наступних умов
для рівнянь (14.27):

1 - 0.5 pi   0,1  0.5 pi  0 і qi  0 i  1, n  1 .

Підсилюючи останні нерівності, приходимо до наступних обмежень:
2
q(t )  0 t [a, b] і   t [a, b] . (13.28)
max | p(t ) |
Для крайових умов (13.23) повинні виконуватися умови:
0 0  0 і 11  0 . (13.29)
Наявність обмежень (13.28) і (13.29) свідчить про умовну стійкість розглянутого
методу апроксимації.
Метод колокацій
Розв’язок крайової задачі (13.3), (13.4) шукається у вигляді функції

u(t )  0 (t )  i1 cii (t )

n
(13.31)

де φi(t), i = 0, n — лінійно незалежні, двічі диференційовані базисні функції,

визначені на відрізку [a,b]. Функція φ0(t) повинна задовольняти заданим крайовим
умовам (11.5):
la [0 ]  00 (a)  00 (a)   0 ,
(13.32)
lb [ y]  10 (b)  10 (b)   1

а функції φi(t), i = 0, n — відповідним однорідним крайовим умовам, тобто

la [i ]  0i (a)  0i (a)  0

(13.33)
lb [i ]  1i (b)  1i (b)  0, i  0, n
В силу лінійності крайових умов функція u(t), обумовлена виразом (13.31)
задовольняє крайовим умовам (13.24) при будь-яких значеннях коефіцієнтів ci.
Наприклад, у точці x = a маємо

la [u]  la [0 (a)  i1 cii (a)]  la [0 (a)]  la [i1 cii (a)]   0  i1 cila [i (a)]   0 .
n n n

Аналогічно для x = b отримаємо

l b [u ]   1 . (13.34)
Ідея методу колокацій полягає в тому, що, вибравши n різних точок
a  x1  x 2  ...  x n  b
на відрізку [a,b], названих вузлами колокацій, підбирають значення ci так, щоб
отримана при цьому функція u(x) (13.31) задовольняла рівнянню (13.3) у кожному з
вузлів інтерполяції. Тобто для кожного вузла колокацій tj повинна виконуватися
рівність:

L[u(t j )]  L[0 (t j )  i1 cii (t j )]  L[0 (t j )]  i1 ci L[i (t j )]  f (t j ) , (13.35)

n n

 
де L[i (t j )]  i (t j )  p(t j )i (t j )  q(t j )i (t j ), j  1, n . (13.36)
Покладемо
aij  L[i (t j )], b j  f (t j )  L[0 (t j )] , (13.37)

тоді (13.38) здобуває стандартний вигляд системи лінійних алгебраїчних рівнянь:

i1 a ijci  b j , j  1, n (13.38)
n

відносно коефіцієнтів ci. Розв’язавши цю систему будь-яким методом і

підставивши отримані значення коефіцієнтів у вираз (13.31), отримаємо
наближений розв’язок u(t).
Точність розв’язку крайової задачі методом колокацій сильно залежить від вдалого
вибору базисних функцій φi(t). У конкретних задачах вибір цих функцій повинний
здійснюватися на основі змістовних представлень про їх розв’язки чи на основі
емпіричних даних. При їх відсутності можна використовувати такий метод. В якості
φ0 візьмемо лінійну функцію
0 (t )  dt  g , (13.39)
коефіцієнти якої підберемо так, щоб вона задовольняла неоднорідним крайовим
умовам (13.4), тобто з лінійної алгебраїчної системи
d(a 0   0 )  g 0   0 (13.40)
d(a1  1 )  g1   1 . (13.41)
Функції φi(t) можна взяти у вигляді:

i (t )  si (t  a)i1  (t  a)i2 , i  1, n . (13.42)

Очевидно, що при будь-яких si функція (13.42) задовольняє першій умові (13.38).
Значення si, при якому буде задовольнятися друга умова (13.41), дорівнює

α1 ( b  a )2  β1 ( i  2 )( b  a )
si   (13.43)
α1 ( b  a )  β1( i  1 )
Якщо в умовах (13.40) β0 = 0, то можливий інакший вибір, а саме:
 i (t) =si (t-a)i + (t-a)i +1 , (13.44)

α1 ( b  a )2  β1 ( i  1 )( b  a )
si   (13.45)
α1 ( b  a )  i β1

Метод Гальоркіна

Як і у випадку методу колокацій, будемо шукати наближений розв’язок крайової

задачі (13.3) і (13.3) у вигляді (13.50):

u(t )  0 (t )  i1 cii (t ) ,

n
(13.50)
де φi(t), i = 0,1,2,… — лінійно незалежні, двічі диференційовані базисні функції,
визначені на відрізку [a,b]. Функція φ0(t) повинна задовольняти заданим крайовим
умовам (13.40), а функції φi(t), i = 0,1,2,… — відповідним однорідним крайовим
умовам (13.41).
Додатково зажадаємо, щоб система базисних функцій φi(t), i = 0,1,2,… була
ортогональної на відрізку [a,b] тобто

  (t ) (t )dt  0 при i  j та  
a a
i j i
2
(t )dt  0 . (13.51)
b b

і повною, тобто не існує ніякої іншої відмінної від нуля ортогональної функції до
всіх функцій φi(t), i = 0,1,2,…
Підставимо наближений розв’язок (13.50) у рівняння (13.3) і знайдемо нев'язок:

R(t, c1 , c2 ,..., cn )  L[0 ]  i1 L[i ]  f (t ) .

n
(13.52)
Виберемо коефіцієнти ci таким чином, щоб нев'язок R(t,c1,c2,…,cn) був
ортогональним до всіх базисних функцій φi(t).
Запишемо умову ортогональності:

  (t )R( x, c , c ,..., c )dt  0, k  1, n

a

b k 1 2 n (13.53)
або, у більш докладній формі:

 c   (t )L[ (t )]dt    (t ){ f (t )  L[ ]}dt,

a a
k  1, n . (11.54)
n
i 1 i b k i b k 0

Одержали систему лінійних алгебраїчних рівнянь відносно коефіцієнтів ci.

Метод найменших квадратів

Будемо шукати наближений розв’язок крайової задачі (13.3) і (13.4), як і в

попередньому параграфі, у вигляді (13.50):

u(t )  0 (t )  i1 cii (t ) ,

n
(13.58),
де φi(t), i = 0,1,2,… — лінійно незалежні, двічі диференційовані базисні функції,
визначені на відрізку [a,b]. Функція φ0(t) повинна задовольняти заданим крайовим
умовам (13.40), а функції φi(t), i = 0,1,2,… — відповідним однорідним крайовим
умовам (13.41).
Підставимо наближений розв’язок (13.58) у рівняння (13.3) і знайдемо нев'язку:

R(t, c1 , c2 ,..., cn )  L[0 ]  i1 L[i ]  f (t ) ,

n
(13.59)

яка повинна бути при 0≤t≤b якомога меншою по абсолютній величині. Тому
зажадаємо, щоб виконувалася умова:

I   R 2 ( x, c1 , c2 ,..., cn )dx  min .

b
(13.60)
a

Для мінімуму інтеграла I необхідне виконання умов:

b
1
 c1 I   R(t ) c1 R(t )dt  0,
2a
b
1
 c2 I   R(t ) c2 R(t )dt  0,
2a
b
1
 c3 I   R(t ) c3 R(t )dt  0,
2a
b
1
 c4 I   R(t ) c4 R(t )dt  0,
2a
У результаті формується система лінійних рівнянь відносно коефіцієнтів c1,c2,…,cn
, з якої вони і визначаються.

Метод кінцевих елементів

Шукатимо наближене рішення крайової задачі
L[ y]  y  p( x) y  q( x) y  f ( x) , a  xb, (13.63)
як лінійну комбінацію простих однотипних функцій
n
u( x )   cii ( x ) , (13.64)
i 1

що мають вигляд
 x  xi 1 
 h , якщо x  [ xi 1 , xi ] 
 
 x  xi 1 
 i ( x)   , якщо x  [ xi , xi 1 ]  (13.65)
 h 
0, якщо x  [ xi 1 , xi ] 
 
 
і які звичайно звані фінітними. Графік однієї з таких функцій наведено на рис.13.7,
з якого витікає, що функція відмінна від нуля тільки на інтервалі ( xi 1 , xi1 ). Щодо
сукупності фінітних функцій, що задаються на відрізку [а,b],то відомо, що вони
лінійно незалежні (більш того, ортогональні в спеціальній енергетичній нормі) і
утворюють повну систему в просторі L1[а,b]. Це дає підставу для їх
використовування в якості базисних функції в методі Галеркіна.

Рис. 13.7. Графіки фінітної функції i ( x)

Запишемо умову ортогональності (13.51):

 c  k ( x) L[i ( x)]dx   k ( x) f ( x)dx, k  1, n

n b b
i 1 i a
(13.66)
a

і отримаємо систему лінійних алгебраїчних рівнянь для визначення невідомих ci.

Праві частини цих рівнянь позначимо через dk і отримаємо для їх обчислення вираз:
n
d k    k ( x ) f ( x )dx   
b x k 1
 k ( x) f ( x)dx 
a xk
k 0
(13.67)
x  xk 1 x k 1 x  x
 f ( x)dx  
xk
k 1
f ( x)dx
xk 1 h xk h
Коефіцієнти системи рівнянь (13.66) позначимо через

ak i   k ( x) L[i ( x)]dx
b

Знайдемо вирази для коефіцієнтів системи рівнянь ak i з невідомими ci .

Підставляючи в останній вираз L[ i ( x) ], отримаємо:

a ki   k ( x)[ i( x)  p( x)i( x)  q( x)] dx

b

Перший з інтегралів в цьому виразі обчислимо “за частинами”:

 k ( x) i( x) dx  k ( x)i( x) ba   k ( x) i( x)dx

b b

a a

Оскільки за крайових умов (13.64) використовуються n базисних функцій з 1 по

n ,, і всі вони в точках а і b рівні нулю, то

 k ( x) i( x) dx   k ( x) i ( x)dx

b b

a a

Тоді формула для a k i приймає вигляд:

a k i   k ( x) i ( x)dx   p( x)k ( x)i ( x)dx  

b b b
q( x)k ( x)i ( x)dx 
a a a


x j 1
[k ( x) i ( x)  p( x)k ( x)i ( x)  q( x)k ( x)i ( x)]dx (13.68)
xj
j 0
Для їх обчислення треба визначити значення похідних від фінітних функцій. З
цією метою диференціюємо (13.65) і отримаємо:

1 
 h , якщо x [ xi 1 , xi ] 
 
 1 
 ( x)   , якщо x [ xi , xi 1 ]  (13.69)
 h 
 0, якщо x  [ xi 1 , xi ] 
 
 
Функція відмінна від нуля також тільки на інтервалі ( xi 1 , xi1 ). Крім того, на одному
і тому ж інтервалі ( xi1 , xi ) ненульовими є дві сусідні базисні функція і їх похідні:
на ( xi1 , xi ) відмінні від нуля, на ( xi , xi1 ) - i ( x), i 1 ( x), i( x), i1 ( x) , і т.д.

Рис.13. 8. Система фінітних функцій

Добутки  k ( x) i ( x) k ( x)i ( x) k ( x)i ( x) у виразі a k i (13.68) можна вважати

відмінними від нуля через нерівність нулю на елементарному проміжку лише
сусідніх по індексу фінітних функцій і їх похідних в випадках, коли i-1  k  i  1 . А
це означає, що
ak i  0 при i k 1 (13.70)

тобто матриця A={ ak i } системи (13.66) має стрічкову структуру, точніше є

трьохдіагональною матрицею. Приведемо формули для обчислення ненульових
елементів матриці А. Приймаючи в виразі (11.66) i=k, отримаємо формули для
діагональних елементів:

x  xi 1 ( x  xi 1 )
xi 2
1
aii  
xi 1
[
h 2
 p( x )
h 2
 q( x)
h2
]dx 
(13.71)
x  xi 1 ( x  xi 1 )
xi 1 2
1

xi
[  2  p( x )
h h 2
 q( x)
h2
]dx

При i=k+1, отримаємо формули для елементів правої побічної діагоналі матриці А:

( x  xi 1 ) ( x  xi 1 )( x  xi )
xi 1
1
ai i 1   [h
xi
2
 p( x)
h 2
 q( x)
h2
]dx, (13.72)

а при i=k-1 лівої:

 ( x  xi 1 ) ( x  xi 1 )( x  xi )
xi
1
ai i 1   [h
xi 1
2
 p( x)
h 2
 q( x)
h2
]dx, (13.73)

Формули (13.71), (13.72), (13.73) повністю визначають систему алгебраїчних

рівнянь (13.64) для коефіцієнтів ci .

Розглянемо рішення задачі (13.63) у разі неоднорідних крайових умов

la [ y]  y(a)   , lb [ y]  y(b)   , (13.74)
і зведемо її до рішення задачі з однорідними крайовими умовами. Для цього
виконаємо заміну:
 
у =v +w, де w=   ( x  a) .
ba
Двічі диференціюючи цю функцію і підставляючи вирази для похідних в рівняння
(13.63), отримаємо наступну крайову задачу з однорідними крайовими умовами:
 
L[v]  v  p( x )v   q( x )v  f ( x )  p( x )  q( x)w( x) ,
ba
v(a)=0, v(b)=0. (13.75)

Хід роботи:
№1)
№2)
№3)
№4)
№5)
№6)

Висновок:
Під час даної роботи були придбані практичні навички в чисельному інтегруванні звичайних
диференційних рівнянь при заданих граничних умовах, застосуванні стандартних операторів
пакету Mathematica для розв’язання звичайних диференційних рівнянь, досліджені методи
кінцевих елементів, колокацій, Гальоркіна, кінцевих елементів.