2.2.

Суб’єктна юрисдикція
Суб’єктний критерій визначення юрисдикції, незважаючи на його
наявність у ЦПК України, залишається до кінця не розкритим. Це, на думку
вчених, дає підстави говорити про його допоміжний характер поруч із
предметним.
Законодавство надає право кожній особі звертатись до суду щодо захисту
своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних
інтересів. А у випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися
органи й особи, яким законом надано право звертатись до суду в інтересах
інших осіб, або в державних чи суспільних інтересах [24].
Деякі вчені припускають, що законодавець до терміну суб’єктної
юрисдикції наводить частину 8 статті 19 ЦПК України, в якій вказано, що
судами розглядаються справи про видачу виконавчих листів на примусове
виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного
комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на
виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, іноземного суду, а
також про оскарження рішень третейських судів маючи на увазі, що суб’єкти
оскарження оскаржують, в даному випадку, дії відповідних суб’єктів, а саме
третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу та іноземного
суду[24]. З такою позицією законодавця можна посперечатися з тієї причини,
що сам критерій суб’єкта, як виділення компетенції стосовно розгляду справ, є
значним щодо поділу на види судових юрисдикцій.
В. Кравчук вважає, що за суб’єктним критерієм розмежовується
адміністративна, цивільна та господарська юрисдикції. Господарські справи
виникають між підприємцями та юридичними особами і корпоративні спори (з
приводу створення та припинення юридичних осіб, адміністративні в свою
чергу – за участі суб’єкта владних повноважень. Також юрисдикцію
господарських чи адміністративних судів у спрощеному вигляді можна
охарактеризувати таким чином: перші мають повноваження вирішувати спори,
що виникають при здійсненні господарської діяльності публічно-правові спори,
а другі – публічно-правові спори. Інші ж справи вирішуються в порядку
цивільного судочинства[21].
Відповідно до пункту 3.2 мотивувальної частини рішення
Конституційного Суду України від 9 вересня 2010 р. № 19-рп/20104
розмежування юрисдикційних повноважень між судами підпорядковано
гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист [22].
Велика Палата ВС відповідно до своїх підходів щодо визначення
юрисдикційності спорів зазначає, що критерій визначення юрисдикції має бути
простим та зрозумілим для того, щоб його можна було використовувати на
момент звернення до суду з позовом, а не після початку розгляду справи.
Один спір мaє вирішувaтися судами лише один рaз. Суди не повинні
допускати наявності проваджень, а отже і рішень, ухвалених у спорі між тими
самими сторонами, з того ж самого предмета, але судами різних юрисдикцій. В
наслідок цього юрисдикційність відповідного спору слід визначати так, щоб
унеможливити повторне звернення особи до суду іншої юрисдикції після
корекції позовних вимог та формування іншого складу учасників справи.
Загально відомим є те, що часто сторона, програвши корпоративний спір у
господарському суді надалі звертається до адміністративного суду майже з
ідентичними вимогами (наприклад, про скасування державної реєстрації змін
до статуту юридичної особи та змін у складі її учасників), зазначаючи
державного реєстратора відповідачем. Таке ж трапляється у випадку, коли
господарські справи спрямовують до суду цивільної юрисдикції, при цьому
штучно долучаючи фізичну особу до складу сторін [24].
Велика Палата ВС визначаючи юрисдикцію суду має на меті запобігти
ситуаціям в яких для вирішення одного спору потрібно ініціювати більше двох
процесів у судах різних юрисдикцій. Судове рішення має безсумнівно
вирішувати спір і захищати порушене право чи інтерес. Якщо ж для реалізації
рішення суду потрібно звертатися до іншого суду та отримувати ще одне
рішення – це свідчить про те, що обраний спосіб є неефективним.
Велика Палата ВС визначає юрисдикційність спору, виходячи з дійсних
правовідносин, що склалися між учасниками такого конфлікту, з його сутності,
а не з огляду на сформульовані позивачем позовні вимоги, які бувають
некоректними та сформований позивачем склад сторін справи. Саме даний
підхід як орієнтація на сутність конфлікту, а не на його предметі чи
формальному зосередженню на визначених позивачем сторонах спору вимагає
від позивача зробити уточнення складу відповідачів, відформатувати свої
вимоги та звернутися до суду належної юрисдикції задля захисту порушеного
права. Трапляється, що буквально розуміє висновки Великої Палати ВС та
звертається до суду іншої юрисдикції, нічого не змінивши у своій позовній
заяві[13].
Слід звернути увагу, що при вирішенні питань юрисдикції Велика
Палата ВС виходить із того, що відповідач у справі має бути тією самою
особою, з якою дійсно існує юридичний спір[24].
Частими є випадки, коли суди першої та/або апеляційної інстанції
спрямовують позивача до неповноважного суду. З практики Великої Платаи ВС
можна навести приклад, коли позивач, будучи фізичною особою –
підприємцем, звернувся з позовом до органу місцевого самоврядування з
приводу усунення перешкод у використанні належної йому земельної ділянки
шляхом винесення за її межі так званих «червоних ліній». Спершу позивач
подав позов до адміністративного суду, який відмовив у відкритті провадження
по справі та зазначив про необхідність її розгляду судом загальної (цивільної)
юрисдикції. Через деякий час після відкриття провадження у справі суд
цивільної юрисдикції закрив відповідне провадження та вказав на потребу
звернення до господарського суду з огляду на підприємницький статус
позивача. За результатами розгляду касаційної скарги на рішення судів першої
й апеляційної інстанції про закриття провадження у відповідній господарській
справі Велика Палата ВС вказала, що даний спір підлягає розгляду за
правилами адміністративного судочинства. А так як позивач у справі не
оскаржував в апеляційному порядку ухвалу адміністративного суду про
відмову у відкритті провадження у справі, Велика Палата ВС вказала, що
визначення юрисдикційності цієї категорії спорів може бути підставою для
поновлення строку на оскарження позивачем ухвали[24].
 Також трапляються й такі випадки, коли сторони вже оскаржували
рішення судів інших юрисдикцій стосовно відмови у відкритті або щодо
закриття провадження у справі, а Велика Палата ВС робить висновок, що
юрисдикційність справи позивачем спочатку була визначена правильно. У
такому разі Велика Палата ВС, використовуючи практику ЄСПЛ стосовно
недопустимості юрисдикційних конфліктів, а саме, рішення від 9 грудня 2010
року у справі «Буланов та Купчик проти України», від 1 грудня 2011 року у
справі «Андрієвська проти України», від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз
проти України», від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти
України», вказує на можливість розгляду певної справи в «неправильній»
юрисдикції[24].
Також буває, ВП ВС  відступає від своїх висновків щодо застосування
норм права у певних правовідносинах. За весь період свого існування ВП ВС
лише шість разів відступила від власних правових позицій і п`ятнадцять – від
позицій Верховного Суду України з питань юрисдикції, проте кожен такий
відступ означає якусь кількість скасованих судових рішень, які можуть бути
правильними по суті, але ухваленими в помилковій юрисдикції.
В багатьох країнах дане питання вирішується через касаційний суд у
виключних випадках передбачити дію нового правового висновку тільки на
майбутнє. Отже, висновок буде застосований лише для вирішення нових спорів
і ніяк не вплине на раніше ухвалені судами рішення.
Вітчизняними процесуальними кодексами ця можливість не передбачена.
В даний час нові юрисдикційні висновки ВП ВС поширюються на усі справи,
де були застосовані відповідні норми права, незалежно від звернення сторін до
суду або часу виникнення правовідносин.
Позивач після закриття Великою Палатою провадження у справі у зв’язку
з порушенням судами правил суб’єктної чи предметної юрисдикції має
звернутися із новим позовом до суду належної юрисдикції виходячи із
встановленої процедури. Сплив строків при цьому є однією з найбільших
проблем, які виникають.
 Задля усунення цього недоліку був прийнятий Закон України від 15 січня
2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального
кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу
адміністративного судочинства України щодо удосконалення перегляду
судових рішень», який набув чинності 8 лютого 2020 року. В ньому вказано, що
після закриття провадження у справі через порушення правил юрисдикції того
чи іншого суду за заявою позивача справа може бути направлена на розгляд до
суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи[25].
У даному випадку знову постає потреба корекції позивачем позовних
вимог, складу учасників справи з урахуванням особливостей розгляду справ
судами господарської, цивільної та адміністративної юрисдикції. Суд після
отримання справи за позовом, який був сформований відповідно до
процесуального законодавства іншої юрисдикції, має залишити позовну заяву
без руху і надати можливість позивачеві виправити недоліки.
Існують випадки, коли справа не підлягає розгляду в судах жодної
юрисдикції. Cуд повинен розглядати лише такий спір, у якому позовні вимоги
можуть бути задоволені або в їх задоволенні може бути відмовлено. У разі,
якщо за змістом заявлених позовних вимог задоволення позову є неможливим,
в такому випадку немає підстав стверджувати про наявність юридичного
спору[26].
Поняття суб’єктної цивільної юрисдикції одразу перекликається з
критерієм суб’єкта владних повноважень в адміністративній юрисдикції. А
отже таке поняття ще більше вводить плутанину в термінології. Варто
погодитися із думкою Д. Луспеника, стосовно того, що ідеальний
процесуальний кодекс повинен визначатися певною системністю,
узгодженістю, взаємопов’язаністю та уніфікованістю норм як у самому
цивільному процесуальному кодексі, так і щодо інших процесуальних кодексів
[27].
На думку Є. Васьковського відомчість кожного окремого цивільного суду
визначається з трьох сторін. Першою стороною є визначення законом, які саме
категорії цивільних справ підлягають віданню певного роду суду, тобто
виокремлює предметну, об’єктивну компетенцію суддів, родову підсудність,
підсудність за родом справ. Другою стороною є визначення його функцій, а
конкретніше які саме з процесуальних дій має право вчиняти цей суд.
Останньою стороною є те, що компетенція кожного суду визначається відносно
простору, обмежуючись відомими частинами державної території. Цей простір
розмежування компетенції судових установ має назву суб’єктивної або
особистої компетенції, або підсудністю [28, с. 29,]. Визнається певна схожість
класифікації видів судової цивільної юрисдикції, проте термін «суб’єктна»
юрисдикція, автор, наводить з урахуванням сенсу особистої юрисдикції
певного територіального суду, тобто територіальної підсудності, що є логічним.
Підсумовуючи питання належності справи до цивільної юрисдикції суду
можна зробити висновок, що виділяють декілька критеріїв визначення
підвідомчості. По-перше це суб'єктний склад сторін. За загальним правилом, у
судах цивільної юрисдикції розглядаються справи, якщо однією із сторін є
фізична особа. Наступними критеріями є характер правовідносин та наявність
спору про право. У ЦПК встановлена універсальна цивільна юрисдикція, тому
з'ясовувати чи розглядається справа у порядку цивільного судочинства слід
шляхом послідовного аналізу, чи підвідомча справа іншим судам.[23, c. 176]