Лекції № 4-6

Тема: Методи анестезіологічного забезпечення виконання хірургічних операцій.

План лекції:
І. Анестезіологія. Значення знеболювання під час і після операції.
ІІ. Наркоз:
1. Поняття про наркоз. Види і класифікація наркозу.
2. Підготовка тварини до наркозу. Премедикація.
3. Методи практичного застосування наркозу.
4. Перебіг наркозу.
5. Наркоз окремих видів тварин.
6. Ускладнення під час наркозу.
7. Нейролептаналгезія.
ІІІ. Місцеве знеболювання:
1. Взначення поняття, показання і протипоказання до місцевої анестезії.
2. Види місцевого знеболювання.
3. Діагностичне значення місцевої анестезії.
4. Ускладнення при місцевому знеболюванні.

І. АНЕСТЕЗІОЛОГІЯ. ЗНАЧЕННЯ ЗНЕБОЛЮВАННЯ ПІД ЧАС І ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ.

Знеболювання – одне з основних питань хірургії. Воно не лише полегшує проведення самої операції, але й служить
виконанню гуманної ролі лікаря ветеринарної медицини – захисту тварин від згубної дії болю. Знеболювання є важливим
засобом охорони праці, створює сприятливий фон для нормалізації фізіологічних функцій організму тварини в
післяопераційний період, зберігаючи її подальшу продуктивність.
Сприйняття і передача больових імпульсів здійснюється за допомогою певних морфологічних утворень: рецептори болю,
провідники болю, мозковий стовбур і кінцевий мозок. Питання усунення больових відчуттів вивчає анестезіологія.
Анестезіологія (від грец. an – заперечення, відсутність + aesthesis – відчуття, чутливість + logos – слово, наука) – наука,
яка вивчає способи усунення больової чутливості у тварин. У сучасному уявленні – це наука про знеболювання та інші
методи захисту організму тварини від надмірного подразнення, яким є оперативне втручання. Заходи щодо захисту
організму тварини від хірургічної травми мають розпочинатися до операції, продовжуватися під час її проведення та в
ранньому післяопераційному періоді. Запобігання небажаній дії хірургічної агресії може бути досягнуте за допомогою
методів місцевої або загальної анестезії.
Потік больових імпульсів, який надходить у центральну нервову систему або замикається за типом рефлексів на різних
рівнях нервової системи, призводить залежно від інтенсивності, тривалості дії подразника і початкового стану організму до
появи неприємних суб’єктивних відчуттів і зміни деяких життєвих функцій та систем організму. Однією із ранніх реакцій
організму на больове подразнення є збудження різних відділів центральної і вегетативної нервової системи, зокрема
симпатичної частини вегетативної нервової системи.
Реакція на біль формується на різних рівнях нервової системи. У відповідь на шкідливі подразники включається також
нейроендокринна система. Активація передньої частки гіпофіза здійснюється аденогіпофізарними факторами з гіпоталамуса.
Одночасно нейросекреторні клітини гіпоталамуса продукують нейрогіпофізарні гормони (антидіуретичний гормон та
окситоцин). Стимуляція центрів симпатичної частини вегетативної нервової системи з гіпоталамуса супроводжується
посиленою продукцією катехоламінів (адреналіну і норадреналіну) мозковою речовиною надниркових залоз.
Під впливом больового подразника діяльність організму зосереджується на організації заходів захисту, проявленням
яких є підвищення тонусу смугастих м’язів, посилення обміну речовин, підвищення температури тіла і споживання кисню.
Під впливом болю відбуваються значні зміни серцево-судинної діяльності. Це проявляється зміною частоти скорочення
серця, підвищенням артеріального тиску, що пов’язане з підвищенням тонусу периферичних судин і збільшенням серцевого
викиду. При дії надмірних больових подразників замість тахікардії може настати брадикардія, зниження артеріального тиску
і навіть зупинка серця.
Часто під впливом сильних больових подразників настає різке розширення периферичних судин (колапс) з
децентралізацією кровообігу, погіршенням мозкового кровотоку, втратою свідомості. Таким чином, реакція серцево-
судинної системи на ноцицептивні подразники може бути різноманітною й залежати від сили подразника, переваги тонусу
симпатичної або парасимпатичної нервової системи та від інших факторів.
Зміна зовнішнього дихання під впливом болю проявляється спочатку тимчасовою затримкою дихання, після якої настає
його прискорення. Виразність і тривалість задишки залежать від інтенсивності подразнення. Зміни газового складу крові
також неоднорідні, частіше спостерігається гіпокапнія при нормальному або дещо зниженому вмісту кисню в артеріальній
крові. У більш тяжких випадках розвивається гіпоксія з гіперкапнією. Під впливом болю настає виражене зниження секреції
травних залоз, може виникнути також діарея, блювання, мимовільне сечовиділення, а в тяжких випадках – атонія
кишечнику.
В організмі тварин виникають зміни в обміні речовин при дії больових факторів. Це пов’язано з різким підвищенням
катаболічних процесів.
Дуже чутлива шкіра в ділянці губ, вінчика, міжкопитцевої щілини, подушок пальців у м’ясоїдних, вентральної ділянки
очеревини, промежини, статевих органів. Підшкірна сполучна тканина найчутливіша в місцях проходження нервових
стовбурів і судин.
Чутливість м’язів виявляється при подразненні фасцій, які їх покривають. Надто чутливі сполучні оболонки, які
утворюють перитенон, сухожилкові піхви і перихондріум, тоді як самі сухожилки та суглобові хрящі – нечутливі. Чутлива
капсула суглоба, її синовіальна оболонка й зв’язки.
1
 Досить болюче окістя, але чутливість компактної частини кістки заперечується; спонгіоза (губчаста) і кістковий мозок
чутливі лише при натискуванні.
Дуже чутливі слизові оболонки очей, ротової і носової порожнин, сечовипускного каналу, сечового міхура, присінка
піхви й ділянки ануса. Больова чутливість слизових оболонок травного тракту (від стравоходу до ампулоподібного
розширення прямої кишки), піхви й матки в процесі операції практично відсутня. Нечутливі легені, нирки, печінка,
паренхіма сім’яників і яєчників. Чутливі сім’яний канатик і мезоварій, оболонки сім’яників. Надзвичайно болючі парієтальні
листки плеври та очеревини.
Шлунок і кишечник не чутливі до уколів, розрізів, але вони різко реагують при підтягуванні, перев’язуванні і стисканні
їхніх бриж. При запаленні чутливість цих органів зростає.
Знання анатомо-фізіологічних основ учення про біль дає змогу накреслити шляхи блокади больової імпульсації. Якщо
розглядати ці методи, починаючи від периферичних рецепторів і закінчуючи центральною нервовою системою, то вони
розташовані в такій послідовності: термінальна анестезія, інфільтраційна, провідникова, спинномозкова, наркоз. У свою
чергу ці методи мають багато варіантів.
У хірургії застосовують два основних види знеболювання – загальне знеболювання, або наркоз, та місцеве
знеболювання, або місцеву анестезію.

ІІ. НАРКОЗ.
1. ПОНЯТТЯ ПРО НАРКОЗ. ВИДИ І КЛАСИФІКАЦІЯ НАРКОЗУ.
Наркоз (від грец. narcosis – заціпеніти, робити нечутливим) – штучно спричинений стан тварини, який характеризується
глибоким, але оборотним пригніченням функцій центральної нервової системи внаслідок застосування наркотичних
речовин. Наркоз супроводжується втратою свідомості, різних видів чутливості, пригніченням рефлекторної активності.
Глибокий наркоз, як правило, супроводжується також розслабленням м’язів, блокадою нейровегетативних і
нейроендокринних реакцій, вираженим пригніченням життєво важливих функцій організму. При цьому зберігається
діяльність життєво важливих центрів, які знаходяться в довгастому мозку, – дихання, судинорухового і гладких м’язів.
При введенні наркотичних речовин має значення, коли в тварини виникає повне знерухомлення, зникає сприйняття
відчуття болю і повністю розслабляються м’язи. Але не всі наркотичні речовини володіють властивостями повною мірою
визивати в тварин ці необхідні при наркозі стани. Вони розвиваються тільки із збільшенням їх дози, яка межує з
небезпечною дозою для життя тварини.
Залежно від сили дії, кількості введеної наркотичної речовини, способів її введення, ступеня й глибини загального знеболювання
розрізняють поверхневий (рауш-наркоз, оглушливий) і глибокий наркоз.
При рауш-наркозі вводять невелику кількість препарату, щоб викликати нетривале знеболювання для фіксації тварини
й виконання операції в стоячому положенні. При поверхневому наркозі тварина засинає, рефлекторна діяльність у неї
знижується, м’язи розслаблюються неповністю. Тварину можна оперувати як у стоячому, так і в лежачому положеннях.
При глибокому наркозі настає глибокий сон, втрата рефлексів і розслаблення м’язів. Операцію виконують у лежачому
положенні тварини. Глибокий наркоз застосовують при виконанні тривалих і великих операцій.
Залежно від шляху введення загальну анестезію можна розділити на дві основні групи: інгаляційний і неінгаляційний
наркоз.
Інгаляційним називається наркоз, який досягається шляхом вдихання різних наркотичних летких рідин (ефір,
хлороформ) або вдування в дихальні шляхи (інсуфляційний наркоз) тварин газоподібних речовин (азоту закис, циклопропан
тощо). При введенні в легені парів або газів через маску наркоз називають масковим; якщо безпосередньо в легені через
інтубаційну трубку – інтубаційним; при введенні безпосередньо в трахею – ендотрахеальним. При особливих показаннях
наркоз можна проводити через трахеостому.
Неінгаляційним називається наркоз, який досягається шляхом введення наркотичних речовин в організм, минаючи
дихальні шляхи (етиловий спирт, хлоралгідрат, пентотал натрію, тіопентал натрію, гексенал тощо). Найпоширеніший –
внутрішньовенний спосіб введення загальнознеболювальних анестетиків. Певну глибину наркозу можна забезпечити
введенням наркотичних препаратів у шлунок, пряму кишку, інтраперитонеально, внутрішньокістково. Тому, залежно від
шляху введення, наркоз має відповідну назву: внутрішньовенний, оральний, прямокишковий, інтраперитонеальний,
внутрішньокістковий (різновидність внутрішньовенного).
Крім того, наркоз може бути однокомпонентним (використовують одну речовину) – хлороформний, ефірний,
хлоралгідратний, пентоталовий – або змішаним (багатокомпонентний; суміш двох або кількох речовин), наприклад,
хлороформ-ефірний та інші.
Якщо наркотичні речовини вводять в організм послідовно різними шляхами, то такий наркоз називають комбінованим
(наприклад, пентотало-ефірний). У цьому випадку розрізняють вступний та базисний наркоз. Спочатку застосовують одну
наркотичну речовину (наприклад, пентотал натрію), яка спричинює нетривалий сон і різко знижує больову чутливість
тварини (вступний наркоз), а потім на фоні дії цього анестетика вводять засіб більш тривалої і глибокої дії (ефір,
хлороформ), за якого найчастіше і перебігає подальший наркоз (базисний). На фоні базисного наркозу виконують операцію.
Застосування поверхневого наркозу, який дає змогу зафіксувати тварину в бажаному положенні, та подальше
застосування місцево-анестезувальних речовин у ділянці операції називають поєднаним наркозом (наприклад, тіопентал
натрію вводять внутрішньовенно, а новокаїн використовують для інфільтраційної анестезії за лінією розрізу і
провідникової).
Встановлено, що навіть глибокий наркоз не супроводжується повною втратою рефлексів, які виникають у відповідь на сильне
подразнення. Тому наркоз намагаються не доводити до небезпечної глибини і використовують засоби премедикації, усувають
вегетативні й соматичні реакції, які пов’язані з наркозом та операційною травмою. Це досягається поєднаним застосуванням
невеликих доз наркотиків з ненаркотичними речовинами, які пригнічують проведення нервових імпульсів у різних ланках нервової
системи, що носить назву потенційованого наркозу.
2
 2. ПІДГОТОВКА ТВАРИНИ ДО НАРКОЗУ. ПРЕМЕДИКАЦІЯ.
Дослідження тварин перед наркозом. Підготовка хворої тварини до анестезії є частиною загальної передопераційної
підготовки. Вона починається з клінічного дослідження хворої тварини, яке при планових оперативних втручаннях
проводять напередодні операції або за кілька днів до неї. При термінових хірургічних втручаннях хвору тварину
досліджують безпосередньо перед операцією. У період підготовки тварини до наркозу слід ретельно обстежити її, звернувши
особливу увагу на ті органи і системи, на які діє наркотична речовина і суворо індивідуально (враховуючи виявлені
відхилення) визначити показання та протипоказання до застосування того чи іншого виду наркозу.
При загальному дослідженні лікар звертає увагу на вік тварини, вгодованість, розвиток кістково-м’язової системи, стан
волосяного покриву, наявність захворювань шкіри. Після огляду тварини слід ретельно зібрати анамнез. При цьому
звертають увагу на утримання тварини, годівлю, експлуатацію та догляд, особливості перебігу захворювання. Слід
з’ясувати, чи тварина отримує які-небудь лікарські препарати та які саме.
Порушення глибини і ритму дихання, наявність задишки можуть свідчити про ураження дихальної або серцево-судинної
систем. Наявність кашлю вказує на підвищену секрецію бронхіальних залоз, гостру або хронічну бронхопневмонію, плеврит,
новоутворення, гельмінтози тощо. Порушення діурезу може свідчити про захворювання нирок. Діарея та блювання можуть
бути при захворюваннях підшлункової залози, токсикозах тощо, і, як правило, потрібно попередньо коректувати водно-
електролітний баланс.
Крім перерахованого вище, слід ураховувати вид і породу тварин, тому що, наприклад, французькі бульдоги, боксери та
інші собаки великих порід чутливі до аміназину та його похідних, у деяких коней він спричиняє не седативний ефект, а
збудження!
З метою більш глибокого вивчення стану організму застосовують спеціальні методи дослідження: морфологічний або
біохімічний аналіз крові і сечі (дозволяє визначити функціональний стан печінки, підшлункової залози, нирок, обмін
речовин тощо); ультразвукова діагностика (УЗД), рентгенографія та рентгеноскопія допомагають визначити функціональний
стан легень, серця, органів травлення, кістково-суглобового апарату; електрокардіографія дає картину стану функції
автоматизму, збудливості й провідності, наявності аритмій, порушення скорочувальної властивості серця
(міокардіодистрофія, кардіосклероз тощо) і внутрішньосерцевого кровообігу (інфаркти міокарда).
Отримані результати передопераційного дослідження тварини є основними при визначенні методів знеболювання як під
час проведення операції, так і в післяопераційний період.
Підготовка тварин до наркозу. Тварину перед наркозом витримують на 12–24-годинній голодній дієті для запобігання
аспірації блювоти в легені під час наркозу (операції). У м’ясоїдних можна звільнити від вмісту шлунок, викликавши штучне
блювання підшкірним введенням апоморфіну гідрохлориду (собакам – 0,002–0,005; кішкам – 0,001–0,002; свиням – 0,01–0,02
г). Препарат збуджує блювотний центр, спричинює блювання. Блювання настає через 3–5 хв після підшкірного введення
препарату й триває 5–15 хв. У великих тварин спорожняють від вмісту шлунково-кишковий тракт або, принаймні, пряму
кишку, а також сечовий міхур. Для звіль-нення прямої кишки в неї вводять руку й видаляють калові маси. Сечовий міхур
звільнюють катетером, введеним через уретру.
Одним з найважливіших моментів сучасного наркозу є переднар-козна підготовка тварини фармакологічними
ненаркотичними засобами – премедикація. Вона призначена для: а) полегшення технічного здійснення наркозу; б) усунення
побічної дії наркотику; в) зменшення або усунення небезпечних вегетативних рефлексів; г) зменшення дози наркотику; д)
поліпшення перебігу наркозу й поглиблення його.
Для премедикації застосовують фармакологічні препарати, які не є наркотичними, але сприяють поліпшенню й
поглибленню наркозу. Вони відрізняються від загальних анестетиків високою вибірністю дії на різні відділи центральної та
периферичної нервової системи – больові центри (ділянку таламуса), ретикулярну формацію, гангліонарні синапси тощо. Їх
застосування дає змогу обмежити дози наркотичних речовин. Поверхневий наркоз за допомогою малих доз наркотику в
поєднанні з премедикацією широко використовується в практиці сучасного наркозу великих тварин.
Розрізняють такі групи засобів премедикації: седативні, холінолітичні, аналгетичні, снодійні, міорелаксанти,
антигістамінні.
1. Засоби седативної премедикації – так звані нейролептики (транквілізатори, від лат. tranquillare – заспокоювання). Ці
препарати поділили на дві групи: нейролептичні речовини – застосовують при тяжких порушеннях функції центральної
нервової системи, і транквілізатори – вживають при менш виражених порушеннях. Це більш широкий термін, ніж “седативні
засоби”, під ним розуміють речовини, які діють багатогранно на функції центральної й вегетативної нервової системи і
призводять до блокади автономної системи, до “економного” стану організму зі зниженим обміном, міорелаксацією і станом,
що нагадує наркоз. Термін “транквілізатори” відповідає поняттю “заспокійливі засоби".
Нейролептики блокують нервову систему, тобто утруднюють передачу нервових імпульсів у центральні ланки
рефлекторної дуги. Одна з основних фармакологічних особливостей – своєрідна заспокійлива дія, яка супроводжується
зменшенням реакцій на зовнішні подразники, послабленням психомоторного збудження, пригніченням відчуття страху,
послабленням агресивності.
Аміназин справляє складну дію як на центральну, так і на периферичну нервову систему. Маючи седативні властивості,
він справляє заспокійливу дію, яка супроводжується зниженням рухової активності тварини, розслабленням скелетних і
гладких м’язів, зниженням кров’яного тиску. Крім того, препарат має протиблювотні, протишокові властивості, знижує
секрецію залоз шлунково-кишкового тракту, викликає розслаблення стравоходу. Він послаблює умовно-рефлекторну
діяльність, знижує температуру тіла на 2–4 °С, підвищує протигістамінну активність тканин, зменшує порозність судин,
пригнічує рефлекторні реакції від подразнення інтерорецепторів кишечнику, сечового міхура, рефлексогенних зон сонних
артерій тощо.

3
 Аміназин вводять внутрішньовенно або внутрішньом’язово, при підшкірних ін’єкціях він спричиняє появлення
інфільтратів. При внутрішньом’язових ін’єкціях з метою зняття подразливої дії, його вводять в однакових за об’ємом
частинах з 0,5 %-ним розчином новокаїну!
Для цієї мети аміназин краще вводити внутрішньом’язово за годину перед наркозом у вигляді 0,5–2,5 %-ного розчину в
дозі 1,5 мг на 1 кг маси тварини.
2. Холінолітичні засоби. Холінолітичними засобами називають речовини, які послаблюють або запобігають взаємодії
ацетилхоліну з холінореактивними системами організму. Блокуючи холінореактивні системи, вони діють протилежно
ацетилхоліну.
Атропіну сульфат блокує М-холінореактивні системи, і вони стають нечутливими до ацетилхоліну. Препарат
спричинює слабку місцеву анестезію.
Атропін обмежує секрецію залоз, зменшує ларинго- і бронхоспазм, знижує гальмівний вплив вагуса на серце і збуджує
дихання, чим запобігає колапсу, зупинці серця й дихання.
Дози атропіну під шкіру: коням – 0,02–0,08 г; великій рогатій худобі – 0,01–0,06; дрібній рогатій худобі й свиням – 0,005–
0,05; собакам – 0,002–0,03; кішкам – 0,001–0,003 г. Вводять за 30–40 хв до наркозу.
Платифіліну гідротартрат за дією подібний до атропіну, але діє значно слабше й менш тривало.
3. Аналгетичні засоби. Аналгезивними засобами, або аналгетиками (від грец. an – без  algos – біль), називають
лікарські препарати, що мають специфічну властивість послабляти або усувати відчуття болю.
За хімічною природою, характером і механізмом фармакологічної активності сучасні аналгетики поділяють на дві
основні групи: наркотичні аналгетики, включаючи морфін і подібні до нього алкалоїди та синтетичні сполуки, що мають
морфіноподібні властивості; ненаркотичні аналгетики, які включають синтетичні похідні саліцилової кислоти та інших
хімічних сполук. Для наркотичних аналгетиків характерна сильна аналгезивна активність, яка забезпечує можливість їх
використання як високоефективних болезаспокійливих засобів і при захворюваннях, які супроводжуються вираженим
больовим синдромом.
Морфіну гідрохлорид. Препарат справляє виражену аналгезивну дію, яка пов’язана, насамперед, зі зниженням
збудливості больових центрів і з послабленням чутливості непериферичних нервів.
Морфін використовують для премедикації за 20–30 хв до операції. Впродовж анестезії його можна використовувати як
аналгетик при комбінованому наркозі. Слід пам’ятати, що препарат може спричинювати пригнічення дихального центру,
тому слід бути готовим до проведення штучної вентиляції легень.
Дози під шкіру: коням – 0,1–0,4 г; свиням – 0,04–0,1; собакам – 0,02–0,15 г.
Промедол діє аналогічно морфіну. Промедол менш токсичний, ніж морфін, незначно пригнічує дихальний центр, посилює
скорочення матки. Аналгезивна дія виражена вже через 10–20 хв і триває 2–6 год. Широко застосовують для премедикації, для
посилення аналгезивного ефекту при загальній анестезії. Його можна поєднувати з іншими аналгетиками, анестетиками,
нейролептиками.
Дози під шкіру: коням – 0,015–0,05 г; великій рогатій худобі – 0,004–0,008; собакам – 0,002 г.
Фентаніл чинить сильну, швидку, але короткотривалу дію. За аналгезивною дією в 50–100 разів сильніший від морфіну.
Після внутрішньовенного введення дія настає через 1–3 хв, триває 15–30 хв, а після внутрішньом’язового – через 3–10 хв.
Він викликає пригнічення дихання, аж до апное; підвищує тонус блукаючого нерва, що призводить до зниження ритму
скорочення серця й зниження просвіту бронхів. Викликає брадикардію, яку можна купірувати атропіном.
Вводять собакам підшкірно, внутрішньом’язово й внутрішньовенно за 30–40 хв до операції в дозі 0,02–0,04 мл/кг разом з
такою самою дозою дроперидолу.
4. Снодійні засоби. Серед снодійних засобів найпоширеніші препарати барбітурової кислоти. Солі барбітурової кислоти
пригнічують функцію кори великих півкуль головного мозку внаслідок блокади висхідної частини ретикулярної формації,
знімаючи вплив кори на підкіркові зони. Снотворна дія препаратів барбітурової кислоти зумовлена здатністю їх викликати
іррадіацію гальмування в корі великих півкуль. У великих дозах вони уповільнюють процеси збудження й діють
нейролептично або наркотично.
За тривалістю заспокійливої дії на центральну нервову систему барбітурати поділяють на препарати тривалої дії, що
спричинюють сон протягом 6–8 год (барбітал, барбітал натрію, фенобарбітал), серед-ньотривалої – 5–7 год (барбаміл,
етамінал натрію, циклобарбітал), короткочасної дії (гексенал, тіопентал натрію). Наркотична дія триває 15–40 хв. Вони легко
проникають через плацентарний бар’єр, впливаючи на плід.
Барбітал (веронал) повільно всмоктується із шлунка та кишечнику. З організму виділяється дуже повільно.
Застосовують як снодійний засіб. Дія його розвивається повільно і триває довго. Наприклад, в дозі 0,03 г/кг він спричиняє
сон у собак, який триває близько 10 год.
Великі дози барбіталу викликають типовий барбітуровий наркоз, який триває 1–2 доби.
Дози всередину: заспокійливі – свиням 0,5–1,0 г, собакам – 0,3–0,5, вівцям – 3–5 г; максимальні снодійні – свиням – 2,0–
3,0, собакам – 0,6–1,0 г.
Барбітал натрію (мединал, веронал натрію) діє так само, як і бар-бітал, але він легко всмоктується і швидко виділяється.
Його снотворна дія триває не довше 1–4 год, а наркотична 1–8 год.
Дози всередину: собакам – 0,3–0,5 г; свиням – 0,5–2,0; вівцям – 3–5 г; внутрішньовенно вводять 10 %-ний розчин у дозі
0,2 мг/кг, а внутрішньом’язово – 0,25–0,30 мг/кг.
5. М’язові релаксанти.. Нині для розслаблення скелетних м’язів при поверхневому наркозі застосовують
міорелаксанти. Вибірно діючи на нейром’язові синапси й паралізуючи їх, вони ідеально розслабляють поперечносмугасті
м’язи.
Диплацин порушує нервово-м’язову провідність у скелетних м’я-зах. У результаті цього м’язи розслаблюються. Від
більш високих доз розслабляються м’язи грудної клітки, і це несприятливо відбивається на диханні; відмічають і зниження

4
кров’яного тиску. Фізостигмін, прозерин і галантамін швидко послаблюють дію диплацину. Дія настає через 7–10 хв і триває
30–50 хв.
Дози: внутрішньом’язово собакам, кішкам і кролям – 0,0025–0,003 г/кг маси тіла. Великій рогатій худобі диплацин
застосовують внутрішньовенно в дозі 0,0025 г/кг маси тіла у вигляді 0,5 %-ного розчину. Релаксація настає миттєво й триває
близько години.
Дитилін організмі швидко руйнується, тому діє короткочасно; повторними ін’єкціями вплив можна продовжити до
однієї години. На відміну від інших міорелаксантів дія його не знімається фізостигміном, прозерином і галантаміном, більше
того, цими препаратами вона подовжується і посилюється. Дитилін застосовують як міорелаксант при всіх видах
інгаляційного наркозу, особливо при малих операціях.
Дози внутрішньом’язово на 1 кг маси тіла: коням – 0,01 г (у вигляді 10 %-ного розчину); великій рогатій худобі – 0,0001;
свиням – 0,0008; вівцям – 0,0006 (у 5 %-ній концентрації); собакам – 0,00025 г (1 %-ний розчин).
6. Антигістамінні засоби знижують реакцію організму на гістамін, знімають викликані гістаміном спазми гладкої
мускулатури, знижують проникність тканин, спричинену гістаміном, зменшують гіпотензивну дію гістаміну, запобігіють
розвиткові й полегшують перебіг алергічних реакцій. Поряд з антигістамінною дією препарати цієї групи мають й інші
фармакологічні властивості. Деякі з них (димедрол, дипразин) справляють седативну дію, гальмують проведення нервового
збудження у вегетативних гангліях, проявляють центральну холінолітичну дію, мають протизапальні властивості.
Димедрол дуже швидко знімає спазми гладких м’язів, відновлює функціональний стан капілярів, зменшує біль.
Одночасно з цим він блокує нервові ганглії, справляє помірну спазматичну дію на гладкі м’язи, знижує провідність у
чутливих нервах і підвищує збудливість адренореактивних і холінореактивних систем. Крім того, під впливом
димедролу розвивається седативний, а в ряді випадків і гіпнотичний стан у тварин (нагадує дію аміназину). Він
викликає сон та аналгезію.
1 %-ний розчин димедролу застосовують внутрішньовенно, внутрішньом’язово, підшкірно і всередину. Дози підшкірно:
коням – 0,1–0,5 г; великій рогатій худобі – 0,3–0,6; собакам – 0,02–0,04 г; дози всередину в 1,5–2 рази вищі, ніж підшкірні.
Дипразин за дією схожий на димедрол, але справляє більш виражений антигістамінний вплив. Значно посилює й
подовжує дію наркотичних і місцевоанестезувальних речовин, справляє значний седативний вплив.
Дози внутрішньом’язово і внутрішньовенно: коням – 0,02–0,05 г.

3. МЕТОДИ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ НАРКОЗУ.

ІНГАЛЯЦІЙНИЙ НАРКОЗ.
Для проведення інгаляційного наркозу застосовують загальні анестетики, які тварини вдихають у вигляді газу або пари.
Насичення організму анестетиками, глибина наркозу, виведення препаратів з організму залежать від концентрації
анестетиків у вдихуваній суміші, ступеня їх розчинності в крові й тканинах, а також ступеня їх проникності через клітинні
мембрани, стану дихання та кровообігу, маси жирової тканини.
Дифузія інгаляційних анестетиків із одного середовища в інше зумовлена різницею парціального тиску всіх середовищ.
Інгаляційні анестетики, потрапляючи в альвеоли, проникають у кров й одночасно виділяються через легені. Характер впливу
анестетика значною мірою залежить від його фармакологічних якостей, тобто від особливостей поширення в крові й
тканинах. Швидкість настання наркозу та вихід з нього залежать від розчинності анестетика в крові, тобто від коефіцієнта
розчинності кров/газ. Чим нижча розчинність анестетика в крові, тим швидше виявляється його наркотичний вплив, і навпаки.
З крові в тканини анестетик надходить згідно з коефіцієнтом кров/тканина.
Від розчинності анестетиків у жировій тканині в основному залежить сила їхнього наркотичного впливу й ступінь
виведення з організму. Анестетики, що добре розчиняються в жирах, після припинення наркозу повільніше
виділяються з жирових тканин. Жирова тканина відносно гірше постачається кров’ю, тому анестетики насичують її
повільно й так само повільно виділяються з неї після наркозу. При збільшенні тривалості наркозу кількість анестетика, що
депонується в жировій тканині, зростає.
В основному інгаляційні анестетики виводяться з організму через легені. Близько 8 % цих речовин виводиться через
нирки, травний канал і шкіру.
Інгаляційний наркоз більш керований, ніж неінгаляційний! Водночас із збільшенням розчинності анестетика в крові та
тканинах керування наркозом утруднюється!
Жоден із інгаляційних анестетиків, що нині використовуються, не відповідає вимогам, які ставляться до ідеального
анестетика. Ідеальним анестетиком вважають анестетик, що має приємний запах, не ушкоджує клітинні структури, не
порушує гомеостаз, характеризується низькою розчинністю в крові й тканинах і тому забезпечує швидке входження
тварини в наркоз і швидке пробудження.
Нині в анестезіологічній практиці застосовуються такі інгаляційні анестетики: хлороформ, ефір, фторотан, азоту закис,
метоксифлуран, галотан, етран (енфлуран), форан (ізофлуран), трихлоретилен, циклопропан тощо.
Як наркотичні засоби для тварин частіше використовують хлороформ і ефір, кожний окремо або в суміші в однакових
пропорціях. Чутливість тварин до хлороформу і ефіру неоднакова. Коні, особливо дорослі, дуже чутливі до ефіру. Чистий
інгаляційний наркоз може бути відносно безпечним лише в лошат. Великим і дрібним жуйним тваринам інгаляційний наркоз
взагалі протипоказаний, бо він призводить до загибелі тварин від аспіраційної бронхопневмонії та інших ускладнень.
Свині, порівняно з кіньми, легше переносять хлороформний наркоз, і смертельні ускладнення бувають у них значно
рідше. Проте, за спостереженнями багатьох авторів, смертельні випадки в свиней також досить часті. Для собак хлороформ
більш токсичний, ніж для свиней, і менш токсичний, ніж для коней. Ефір для собак менш небезпечний, хоча він у них
викликає тривале збудження і короткий неглибокий сон. Кішкам і кроликам показаний ефірний наркоз, бо від хлороформу
вони гинуть.
Стадія збудження внаслідок застосування інгаляційних анестетиків триває: в коней 5–25, а іноді 40 хв; у свиней 2–5; у
собак 5–6; у кішок (при ефірному наркозі) – 0,5–1 хв.
5
 Для проведення інгаляційного наркозу потрібна маска або апарат для наркозу, ендотрахеальні трубки й градуйована
крапельниця, а на випадок ускладнень – язикотримач, роторозширювач, корнцанг і ватні кульки для витирання слизу, а також
адреналін, камфора й подушки з киснем.
Масковий наркоз.
Якщо немає спеціальної крапельниці, можна використовувати порожній флакон з корковою пробкою, в яку вводять дві
тоненькі скляні трубочки: коротку, звужену на зовнішньому кінці, – для виливання крапель і довгу – для проходження
повітря.
За відсутності спеціальних масок можна виготовити імпровізовані. Маску для коней виготовляють з дротяного каркасу,
який покривають складеною в 3–4 шари марлею. Накладають маску тільки на верхню щелепу. Маску для дрібних тварин
також роблять з дротяного каркасу; можна виготовити імпровізовану маску з картону у вигляді лійки з отвором біля її
вершини, закритим ватою. Собакам і кішкам маску надівають на обидві щелепи. Маску для свиней виготовляють зі шматка
марлі, яку складають удвоє так, щоб утворилася косинка у вигляді рівнобедреного трикутника. Косинку вводять у рот
тварини і два кінці закріплюють вузлом на спинці носа.
До п’ятачка прикладають жмут марлі й прикривають його третім кінцем косинки, який також зав’язують на спинці носа.
Можна користуватися й маскою-протигазом: у коробці, вміст якої замінений гігроскопічною ватою, роблять отвір і
закривають його пробкою; через цей отвір наливають наркотичну речовину.
Тварину фіксують, надавши їй лежачого горизонтального положення або трохи піднявши її голову. Шия має бути
витягнута і вільна від ременів, ошийника, пов’язок тощо. Перед накладанням маски шкіру навколо рота й носа (п’ятачок у
свиней) змазують тонким шаром вазеліну. Слизову оболонку носових ходів рекомендується змазати 10 %-ним розчином
новокаїну, щоб усунути небезпеку подразнення трійчастого та блукаючого нервів (рефлектор-на зупинка дихання і роботи
серця). На очі тварини накладають рушник. Щоб запобігти западанню язика, його фіксують язикотримачем або бинтом і
трохи витягують у куті рота назовні.
Масковий наркоз застосовують, головним чином, у тварин без вираженого порушення дихання, діяльності серця і судин,
функції парен-хіматозних органів. Він може бути застосований при втручаннях, коли немає необхідності в релаксації м’язів і
наданні положення, яке утруднює вентиляцію легень.
Краплинний метод. Спочатку наносять на маску наркотичну речовину по одній краплі (коням по 2–4) за хвилину
(перші порції наркотику мають бути мінімальними, щоб уникнути сильної рефлекторної реакції з боку органів дихання і
серця), а через 5 хв кількість наркотику збільшують, залежно від маси тварини, до 30–150 крапель. Концентрація парів
наркотичної речовини у вдихуваному повітрі має повільно і поступово підвищуватися. При низькій концентрації (менше 1
об.% для хлороформу і 2 об.% – для ефіру) стадія збудження дуже тривала, і наркоз може не настати.
Якщо масковий наркоз застосовують для знеболювання при малих операціях і оперативне втручання не потребує
м’язової релаксації, глибину наркозу досить підтримувати на стадії III 1. Якщо операція велика, травматична й необхідна
м’язова релаксація, наркоз слід поглибити до стадії ІІІ2.
Коли наркоз досягнув стадії ІІІ 2 (при використанні ефіру через 15–20 хв, фторотану – 5–7 хв), язик фіксують
язикотримачем або бинтом і витягують назовні в куті рота.
Після досягнення необхідної глибини наркозу кількість крапель наркотичної речовини зменшують до 10–30 за хвилину.
При перших ознаках збудження частоту крапель збільшують до 60–80 за хвилину. З метою профілактики гіпоксії під маску
подають кисень.
Перевагою маскового наркозу є його простота і відсутність необхідності в спеціальній апаратурі та кисні. Недоліки
цього методу такі: а) відсутність точного дозування;
б) можливість розвитку гіпоксії та гіперкапнії; в) забруднення повітря операційної парами анестетика; г) важко запобігти
аспірації блювоти в дихальні шляхи.
Прискорений метод застосовують тільки свиням. До п’ятачка під маскою прикладають жмут вати, просочений
наркотичною речовиною. Протягом операції вату змочують кілька разів, використовуючи потрібну кількість речовини. Щоб
вона не вивітрювалася, маску зверху покривають компресною клейонкою, але ділянку носових отворів залишають відкритою
(небезпека асфіксії). Потрібно врахувати, що висока концентрація парів хлороформу та ефіру у вдихуваному повітрі становить
велику небезпеку, а тому при прискореному способі нар-козу не слід дуже щільно прикладати маску до морди тварини!
Ендотрахеальний наркоз.
Нині для знеболювання при більшості великих операцій можна застосувати два методи ендотрахеального наркозу:
інсуфляційний та інтубаційний.
Інсуфляційний метод є найпростішим і полягає у введенні парів ефіру через трахею. Частіше цей метод застосовують у
коней та собак. У невеликий посуд з широкою шийкою наливають 1/4–1/3 частину анестетика, виходячи з середньої для
даного виду тварини дози речовини. У пробку посуду вставляють дві скляні трубки: одну – для виходу парів анестетика
(коротку), другу для вдування повітря (довгу). Перша трубка закінчується під пробкою. Зовнішній кінець її через гумову
трубку сполучається з тонкою кровопускальною голкою. Другу трубку занурюють у наркотичну рідину до дна посуду. Голку
вводять у трахею, а посуд (для посилення випаровування анестетика) ставлять у гарячу воду. Крім того, через довгу трубку
за допомогою гумових куль накачують повітря. Наркоз настає досить швидко і без різко вираженої стадії збудження.
Лікар, який проводить наркоз, повинен регулювати надходження наркотичної речовини відповідно до стадії наркозу і
стану тварини. Слід стежити, насамперед, за пульсом, зіницями і роговим рефлексом. Повний рідкий пульс, поверхневе і
більш рідке порівняно з фізіологічно нормальним дихання, відсутність рогівкового рефлексу, звуження зіниці свідчать про
настання наркозу. З моменту настання наркозу надходження наркотику зменшують або припиняють, але відразу ж
відновлюють надходження його при перших ознаках пробудження: поява рогівкового рефлексу й слабкої реакції тварини на
больові подразнення (неспокій, стогін)!

6
 Інтубаційний метод порівняно з масковим має ряд переваг. До них відносять: 1) запобігання спазму голосових зв’язок,
западанню язика, аспірації блювоти, крові, слизу; 2) створення оптимальних умов для проведення штучної вентиляції легень
при будь-якому положенні тварини; 3) можливість широкого використання м’язових релаксантів і досягнення достатнього
розслаблення м’язів при поверхневому наркозі з мінімальною токсичною дією анестетика на організм; 4) зменшення “мертвого
простору” в дихальній системі наркозного апарата порівняно з масковим наркозом; 5) створення умов для активного
відсмоктування з трахеї і бронхів слизу, гнійного ексудату, крові, блювоти;
6) можливість виконання оперативних втручань у ділянці голови і шиї.
Разом з тим, інтубаційному наркозові властиві деякі недоліки, які не спостерігаються при інших методах наркозу. Ними
є: 1) певна складність методики, яка потребує спеціального обладнання і підготовки персоналу; 2) подразливий вплив
ендотрахеальної трубки на слизову оболонку трахеї; 3) можливість розповсюдження інфекції з вищих відділів дихального
тракту в нижні.
При інтубаційному наркозі в трахею вводять ендотрахеальну трубку. Герметизація трубки в трахеї досягається
введенням у порожнину рота марлевого тампона або роздуванням манжетки ендотрахеальної трубки за допомогою шприца.
Інтубаційну трубку під’єднують до апарата й починають інгаляцію анестетика.
Підтримування наркозу на потрібному рівні виконується за допомогою одного з анестетиків або їх поєднання. Під час
оперативного втручання дробними дозами вводять міорелаксанти. Їх припиняють вводити, коли зникає необхідність
міорелаксації.
Вихід з наркозу. При інтубаційному наркозі найвідповідальнішим є останній етап анестезії – вихід тварини з наркозу.
Це пов’язано з тим, що організм під час наркозу знаходився в особливих умовах (міорелаксація, пригнічення рефлекторної
активності, штучна вентиляція легень газовими сумішами з високим вмістом кисню). При пробудженні організм знову
перебудовується. Це потребує напруги адаптаційних систем. Їхнє перевантаження може призвести до зриву компенсації.
Тому лікар має забезпечити плавний вихід з наркозу, компен-сувати порушення гомеостазу, що виникло в цей момент.
Швидкість пробудження залежить від виду анестетика, тривалості наркозу, характеру оперативного втручання, вираженості
патологічних змін та інших факторів. Інгаляцію ефіру й метоксифлурану слід припиняти раніше, ніж інгаляцію фторотану й
особливо циклопропану та азоту закису, тому що пробудження після наркозу першими двома анестетиками проходить
повільніше. Як правило, лікарі прагнуть до того, щоб пробудження настало зразу після операції.

НЕІНГАЛЯЦІЙНИЙ НАРКОЗ.
Неінгаляційний наркоз забезпечується внутрішньовенним, внутрішньом’язовим, прямокишковим, інтраперитонеальним,
внутрішньокістковим та оральним введенням препаратів.
Переваги: а) швидке введення в наркоз; б) можливість використання в будь-яких умовах; в) відсутність стадії
збудження; г) відсутність післянаркозної нудоти та блювання.
Недоліки: мала керованість.
Для неінгаляційного наркозу застосовують такі засоби: золазепам, сафан, медетомедин, 1 – метадон, хлоралгідрат,
гексенал, тіопентал натрію (пентотал), тіопентон (інтравал), метокситон (бристаль), натрію оксибутират (ГОМК), кетамін
(каліпсол, каліпсовет, кеталар), кетасет, пропанідид (сомбревін), предіон для ін’єкцій (віадрил), уретан, спирт етиловий,
магнію сульфат, барбаміл тощо.

4. ПЕРЕБІГ НАРКОЗУ.
При застосуванні наркозу в тварин відмічається стадійність розвитку клінічної картини змін стану організму.
Незважаючи на те, що клінічна картина наркозу при застосуванні різних наркотичних речовин відрізняється, його стадії
залишаються незмінними і в ній є багато загального..
Особливості клінічного перебігу наркозу зумовлені певними факторами, які залежать від виду і концентрації наркотику,
виду тварини, початкового стану хворого, застосування інших фармакологічних препаратів, що посилюють дію наркотичних
речовин або є їх антагоністами. Класичним прикладом наркозу, при якому можна легко простежити різні фази його
розвитку, є наркоз ефіром. Це пов’язано з тим, що клінічна картина цього наркозу розвивається досить повільно і тому її
легко простежити, в той час як при швидкому введенні в нар-коз іншими анестетиками багато ознак важко вловити.
У 1920 р. Гведел розділив наркоз на чотири стадії, із яких третя стадія розділяється на чотири ступені: III 1, ІІІ2, ІІІ3, ІІІ4.
Ця класифікація є основною і нині. Часто важко встановити рівень наркозу, тому що за одними ознаками він є більш
поверхневим, а за іншими – більш глибоким. У таких випадках визначають стадію і два суміжних ступені, клінічна картина
яких спостерігається в даний час (наприклад, стадія III1 – ІІІ2).
Глибина наркозу визначається за такими ознаками: сльозотеча, пальпебральні (повікові) та рогівкові рефлекси, ширина
зіниці, її реакція на світло; м’язовий тонус; зміна характеру дихання, його вид, частота і глибина; частота скорочень серця;
величина артеріального тиску; рухові та звукові реакції.
І стадія – аналгетична. Тварина дещо неспокійна. Дихання грудо-черевного типу, глибоке, ритмічне. Пульс середнього
наповнення, відмічається тахікардія, артеріальний тиск підвищений. Зіниці помірно розширені, рух очного яблука довільний.
Рефлекси та м’язовий тонус збережені. Частково втрачається свідомість і порушується коор-динація руху. Слух
загострюється.
Явище аналгезії зумовлене зміною функціонального співвідношення центрів кори головного мозку та підкіркової
ділянки. Провідну роль у механізмі феномена аналгезії відіграє зниження збудливості і пригнічення рефлекторної діяльності
центрів больової чутливості, які знаходяться в стовбуровій частині ретикулярної формації та ядрах зорових горбів.

7
 При подальшому надходженні наркотичного препарату в кров і нагромадженні його в центральній нервовій системі
перша стадія аналгезії переходить у другу.
II стадія – збудження, може бути виражена неоднаково в різних тварин. Це пов’язано з різним початковим станом
організму (виснаження, тяжка травма, інфекційні захворювання), типом нервової системи, видом і породою тварин.
Стадія збудження пов’язана з початковою реакцією на наркотичну речовину рухових елементів різних відділів
центральної нервової системи. Триває вона 2–5 хв, залежно від властивостей, дози, способу введення наркотичної речовини.
Із збільшенням концентрації наркотичної речовини в крові відмічається подальше пригнічення центрів больової чутливості,
тоді як інші – збуджуються і це проявляється рядом клінічних ознак.
Тварина збуджена, починає рухатися, незважаючи на перешкоди, намагається звільнитися від фіксуючих пов’язок,
зірвати наркозну маску, м’язовий тонус підвищений. Відмічаються некоординовані рухи тулуба й кінцівок. Наприкінці стадії
рухи стають обмеженими. Тварини іржуть, вищать, гавкають, нявчать тощо. Дихання грудо-черевного типу, аритмічне, часте, з
шумом, зуби щільно стиснуті, зіниці різко розширені. У коней, великої рогатої худоби і собак відмічаються швидкі й часті
мимовільні рухи очей у горизонтальному, вертикальному або обертальному напрямках. Рухи очей бувають
маятникоподібними, з однаковою швидкістю коливань в обидва боки, і поштовхоподібними, коли рухи очей в один бік
здійснюються швидше, ніж у другий. Такі функціональні зміни руху очей мають назву ністагм. Втрачається реакція на
зовнішні подразники внаслідок гальмування центрів асоціації (фармакологічної декортикації). У тварин, особливо в коней й
великої рогатої худоби, посилюється секреція слинних, бронхіальних і слізних залоз. Підвищуються всі види рефлекторної
активності. Саме тому в тварин виникає блювання, часте ковтання, кашель, гикавка, може настати фібриляція шлуночків серця,
посилюється потовиділення, спостерігається мимовільне сечовиділення.
У другій стадії спостерігаються виражені зміни серцево-судинної системи, які пов’язані з гіперадреналінемією. Вони
проявляються тахікардією, підвищенням артеріального тиску, аритмією серця. Пульс аритмічний, середнього наповнення.
Для прискорення введення в наркоз і переходу із стадії збудження в наступну стадію, під час збудження слід
продовжувати інгаляцію ефіру й тільки при появі блювання або інших ускладнень інгаляцію ефіру тимчасово припинити. У
міру поглиблення наркозу симптоми збудження поступово згасають, починають розслаблятися м’язи, нормалізується
дихання й настає наступна стадія.
ІII стадія – хірургічна – характеризується пригніченням больової чутливості та згасанням свідомості з поступовим
переходом апарату координації із стадії збудження у фазу гальмування – настає сон. Зовні це проявляється повним
розслабленням поперечносмугастих м’язів. У міру поглиблення наркозу в третій стадії різні нервові центри виключаються
неодночасно. Відповідно до цього третю стадію поділяють за клінічними ознаками на 4 ступені.
Перший ступінь (III1) – поверхневий наркоз – характеризується настанням спокійного стану на фоні глибокого,
ритмічного дихання. Останнє з хрипами, в результаті паралічу голосових зв’язок, грудо-черевного типу, вдих і видих
однакової тривалості. Зіниці в цей час дещо звужені, їхня реакція на світло збережена, очні яблука роблять повільні рухи або
фіксовані ексцентрично. Зникають гортанний і ковтальний рефлекси, але в кішок вони збережені. Зменшується секреція
слізних і слинних залоз. Пальпебральний, пальцьовий та рогівковий рефлекси, а також деякі вісцеро-вісцеральні (рефлекс
подразнення очеревини, черевної стінки, брижі й сфінктера ануса) – збережені. Частота пульсу та артеріальний тиск
наближаються до початкових показників, знижується тонус м’язів кінцівок і вентральної ділянки черевної стінки. Реакція на
слабкі больові подразники відсутня, однак сильний біль викликає у відповідь рухові та вегетативні реакції, тому на цьому
ступені наркозу не виконують великих і травматичних операцій, але можна робити розтини абсцесів, вводити дренажі,
проводити болючі перев’язки, первинну хірургічну обробку ран, вправлення вивихів, закриту репозицію кісткових відламків
при переломах. Оперативне втручання на органах черевної порожнини виконувати неможливо, тому що м’язи живота не
розслаблені!
Другий ступінь (ІІІ2) – виражений наркоз – характеризується подальшим послабленням рефлекторних відповідей на
больові подраз-нення й може бути використаний для виконання більшості оперативних втручань.
Дихання грудо-черевного типу, рівне і ритмічне, але дещо уповільнене, ніж на першому ступені наркозу. Зменшується
глибина дихання. Рух очей припиняється й очні яблука зупиняються в центральному положенні або опущені. Зіниці
максимально звужені, слабко реагують на світло. Пальпебральний, гортанний та ковтальний рефлек-си в кішок відсутні, а
рефлекси рогівки й очеревини – збережені. Секреція слізних залоз різко знижена, рогівка волога. Припиняється секреція
слинних залоз, а в жуйних – знижується. Починається різке розслаблення скелетних м’язів. Тонус м’язів черевної стінки
знижений, проте повного розслаблення їх не настає. Артеріальний тиск і частота пульсу не змінюються.
Другий ступінь третьої стадії – це зона надійного наркозу, тому його можна безпечно підтримувати тривалий час!
Третій ступінь (ІІІ3) – глибокий наркоз. Характерною особливістю його є прогресуюче пригнічення рефлекторної
активності та основних життєво важливих функцій, яке може набути загрозливого характеру при тривалому підтримуванні
цього рівня, особливо в ослаблених пацієнтів. Це гранично допустиме наркотичне гальмування життєво важливих функцій
організму, а тому необхідна максимальна увага, щоб запобігти подальшому поглибленню наркозу. Ознаками токсичного
впливу ефіру на життєво важливі органи є надмірне пригнічення дихання. Воно грудо-черевного типу, з перевагою
черевного, поверхневе, рідке, що призводить до зменшення альвеолярної вентиляції. Відрегулювати його можна лише за
допомогою інгаляції вуглекислотою. Зникають усі рефлекторні реакції на больові подразники, й лише реакція на
розтягування сфінктера прямої кишки залишається. Зіниці помірно розширюються, реакція їх на світло зникає, сльозотеча
припиняється (рогівка суха), повіки не зімкнуті, очні яблука фіксовані в центральному положенні. Секреція слини
залишається лише в жуйних. З’являються ознаки зниження діяльності серця й судин, виникає помітна тахікардія, артеріальна
гіпотензія (внаслідок паралічу вазомоторного нерва), підвищується центральний венозний тиск, пригнічується функціональна
діяльність нирок, аж до анурії, розвивається метаболічний та газовий ацидоз. М’язовий тонус знижується, язик западає. За
діапазоном витривалості 15 хв наркозу на цьому ступені відповідає двом годинам наркозу другого ступеня!
Четвертий ступінь (ІІІ4) – передозування. Цей ступінь наркозу недопустимий. Він виникає лише при помилках у
проведенні знеболювання. Клінічно четвертий ступінь хірургічної стадії наркозу проявляється прогресуючим пригніченням
8
дихання, гіпоксією й гіперкапнією, тяжким газовим і метаболічним ацидозом, настає ціаноз слизових оболонок.
Спостерігається різкий занепад діяльності серця і судин, що проявляється порушенням ритму серця, прогресуючим
зниженням артеріального тиску, значним прискоренням пульсу. Розвивається подальше пригнічення рефлекторної
діяльності. Дихання стає поверхневим і поштовхоподібним, настає ціаноз слизових оболонок, ретеція очного яблука зникає і
воно займає звичайне положення, рогівка суха, зіниці розширені. М’язи повністю розслаблені.
Це вказує на передозування, неминучу зупинку дихання і серця – потрібні негайні заходи, які забезпечать зниження
глибини наркозу. При цьому слід припинити подачу наркотичної речовини, провести вентиляцію легень, застосувати засоби,
які поліпшують роботу серця.
IV стадія наркозу – відновлювальна, пробудження, агональна. Вона може перебігати по-різному, залежно від умов.
У випадку, коли операція пройшла вдало і введення наркотичних засобів припиняється, відновлення функцій організму йде в
зворотному порядку аж до повного пробудження.
Виведення з наркозу починається з моменту припинення подачі наркотичного препарату. Тривалість виходу з наркозу
залежить від тривалості та глибини наркозу, травматичності операції і виду наркотичного препарату, який застосовували.
При виведенні з наркозу відмічаються ті самі стадії, але в зворотному порядку. Якщо продовжується поглиблення наркозу,
це може призвести до незворотних змін у клітинах центральної нервової системи, коли ж тривалість поглиблення перевищує
3–5 хв, тоді наркоз переходить у термінальну фазу паралічів і клінічної смерті! Ця стадія виникає на фоні прогресуючого
пригнічення дихання і роботи серця! Робота серця припиняється через 2–3 хв після зупинки дихання! Перед цим перестає
визначатися пульс і артеріальний тиск, з’являється зяяння сфінктерів, настає мимовільне сечовипускання й дефекація. Лише
негайні заходи серцево-легеневої реанімації, розпочаті не пізніше, ніж через 3–5 хв після припинення кровообігу, можуть
врятувати тварину! Слід припинити подачу наркотичної речовини, розпочати штучну вентиляцію легень і непрямий масаж
серця, увести атропін, адреналін та олужнювальні розчини.

5. НАРКОЗ ОКРЕМИХ ВИДІВ ТВАРИН.

НАРКОЗ КОНЕЙ.
Премедикацію проводять з метою полегшення проведення повалу, посилення глибини та перебігу наркозу, зменшення
дози наркотичного засобу.
Для запобігання салівації та активації дихання за 20 хв до наркозу слід ввести 1 %-ний розчин атропіну сульфату.
Для того, щоб зняти спазми гладеньких м’язів, нормалізувати кров’яний тиск, запобігти розвитку набряків та шокових
явищ, тваринам підшкірно ін’єктують 1 %-ний розчин димедролу в дозі 0,1–0,5 г. Крім того, він діє седативно,
анестезувально й навіть снотворно.
Кращим засобом седативної премедикації є ксилазин (ромпун, рометар). Внутрішньовенно ін’єктують 3–5 мл препарату
на 100 кг маси тіла коня. Дія починає проявлятися відразу – настають аналгезія й м’язова релаксація, що дає змогу
виконувати на стоячій тварині болісні дослідження, хірургічну обробку ран, підковування. У самців випадає статевий член.
Використовуючи місцеву анестезію, можна успішно каструвати жеребців без повалу.
Для посилення наркозу І. І. Магда зі співавт. запропонували ін’єк-тувати коню масою тіла 500 кг внутрішньом’язово або
внутрішньовенно літичну суміш за прописом: 2,5 %-ний аміназин – 10,0 мл,
2 %-ний промедол – 5,0, 1 %-ний димедрол – 5,0, 0,5 %-ний новокаїн – 20 мл. Можна також
застосовуватилітичнусуміштакогоскладу: 2,5 %-ний розчин аміназину – 10,0 мл, 1 %-ний димедрол – 5,0, 40 %-ний глюкози
– 15,0 мл.
Хлоралгідратний наркоз. Хлоралгідрат можна вводити в організм внутрішньовенно, орально й через пряму кишку.
Перший із цих способів має найбільш широку дію і найраціональніший, оскільки ефект від препарату виявляється вже
наприкінці введення. Особливістю хлоралгідрату є можливість його застосування на стоячій тварині при виконанні
невеликих операцій в поєднанні з місцевою анестезією. Недолік хлоралгідратного наркозу полягає в тому, що для
досягнення його достатньої глибини необхідні дози, близькі до токсичних. Крім того, хлоралгідрат не повністю
розслаблює черевні м’я-зи, що потребує додаткового використання інших засобів!
Внутрішньовенний хлоралгідратний наркоз. У вену розчин хлоралгідрату вводять повільно, стежачи, щоб він не
потрапив під шкіру або периваскулярно, що може стати причиною некрозу навколосудинних тканин і призвести до пери- або
тромбофлебіту!
Враховуючи, що хлоралгідрат порушує лужно-кислотну рівновагу в організмі, а також гемолітичні та коагулювальні
властивості цього препарату, рекомендується як розчинники застосовувати розчини: 5 %-ний глюкози, 5 %-ний натрію
цитрату, фізіо-логічний розчин натрію хлориду та ін.! Додавання магнію сульфату до розчину хлоралгідрату значною мірою
потенціює його аналгезивні властивості. Концентрація хлоралгідрату має не перевищувати 10 %, щоб не спричинити гемолізу!
Внутрішньовенно хлоралгідрат застосовують коням при операціях як у стоячому, так і лежачому положеннях.
Є дві різновидності наркозу: поверхневий (рауш-наркоз) наркоз і глибокий.
Поверхневий (рауш-наркоз) наркоз застосовують тваринам, яких оперують у стоячому положенні. При цьому коню
вливають 8–12 г хлоралгідрату в 10 %-ній концентрації, але ця доза відносна, тому що в деяких коней можна викликати
навіть глибокий наркоз.
Можна також застосовувати ”самодозування”. Перед ін’єктуванням розчину хлоралгідрату коня заводять у фіксаційний
станок або підводять безпосередньо до місця повалу, накладають повал і перевіряють пристосування для фіксації. Під час
введення розчину стежать за поведінкою тварини: невдовзі вона починає хитатися, помітно розслаблюються м’язи,
підгинаються кінцівки. Ці ознаки є проявом ”самодозування”, тобто критерієм настання наркозу. З цього моменту
припиняють введення розчину, терміново приступають до повалу і фіксації тварини. Поверхневий наркоз обов’язково слід
поєднувати з місцевою анестезією!

9
 Глибокий наркоз застосовують, якщо тварину оперують у лежачому положенні при складних і тривалих операціях. 10
%-ний розчин хлоралгідрату вводять внутрішньовенно з розрахунку 0,1–0,12 г сухої речовини на 1 кг маси тіла тварини.
Сильним тваринам, а також при тривалому оперуванні (понад 1 год) застосовують дозу 0,12 г/кг маси тіла. Навіть глибокий
наркоз слід поєднувати із місцевою анестезією! Однак, практика показала, що при поєднанні наркозу з місцевою анестезією
збільшувати дози хлоралгідрату немає потреби.
Тривалість дії хлоралгідрату 1–2 год, якщо операція продовжується довше, а наркоз починає проходити, розчин
додатково вводять лежачій тварині.
Оральний хлоралгідратний наркоз застосовують лише для оглушення (рауш-наркоз), щоб полегшити повал або фіксацію
тварини в стоячому положенні. За добу перед наркозом тварині не дають води. Хлоралгідрат з розрахунку 0,1 г на 1 кг маси тіла
розчиняють у 2–3 л підсолодженої води або бовтанці з висівок. Якщо тварина відмовляється випити розчин, тоді його вливають
у шлунок через носостравохідний зонд. Дія препарату настає через 10–20 хв. Після цього тварину фіксують у потрібному
положенні й приступають до місцевої анестезії.
Ректальний хлоралгідратний наркоз. У коня звільняють пряму кишку від калових мас і вливають через кружку Есмарха
хлоралгідрат, який попередньо розчиняють в обволікаючій рідині (відвар льону, крох-малю). 4–5 %-ний розчин хлоралгідрату
вливають у пряму кишку в дозі 0,1 г сухої речовини на 1 кг маси тіла. Щоб запобігти зворотному виливанню розчину при
повалі та операції, анальний отвір у коня прикривають ватним тампоном, а потім під час повалу притискують його коренем
хвоста. Застосовують для поверхневого наркозу.
Після припинення наркозу пряму кишку ретельно промивають. Цей вид наркозу також поєднують з місцевою
анестезією.
Гексеналовий наркоз. Коню внутрішньовенно ін’єктують 5 %-ний розчин гексеналу в дозі 25–30 мл на 1 кг маси тіла.
Тіопентал-натрієвий (пентотал) наркоз. 5 %-ний розчин препарату ін’єктують внутрішньовенно в дозі 15–20 мг/кг
маси тіла. Наркоз триває 30–45 хв. Попередньо тварину готують до повалу, тому що наркоз настає миттєво –“на кінчику
голки”.
Кетасет у складі має 50 мг кетаміну в 1 мл. Викликає стан каталепсії з амнезією та аналгезією. М’язовий тонус, рефлекси
глотки і гортані зберігаються. Препарат використовують тільки з премедикацією! У поєднанні з домоседаном і
торбуджестіком дає добрий наркотичний ефект протягом 20–30 хв. Кетасет вводятьвнутрішньом’язово через 5 хв після
премедикації в дозі 20 мл розчину коню масою тіла 500 кг. При цьому не відмічають побічних явищ і пригнічення дихання.

НАРКОЗ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ.

Наркоз великої рогатої худоби супроводжується послабленням моторики рубця, припиненням відрижки, наповненням
газами рубця і тимпанією. Це призводить до погіршення дихання й може спричинити асфіксію. Тимпанію рубця викликає
тривала фіксація тварини в лежачому положенні на боку і міорелаксація гладеньких м’язів. Тому у великої рогатої худоби
доцільно проводити хірургічні операції при помірній релаксації в поєднанні з місцевим знеболюванням.
Якщо необхідно проводити операції в боковому положенні і під наркозом, тварині дають протибродильні речовини. При
загрозі тимпанії здійснюють руміноцентез.
Крім того, у великої рогатої худоби при наркозі відмічається посилення функції слинних і бронхіальних залоз,
блювання. Щоб запобігти аспірації слини й блювоти в легені, тварині вводять речовини, які гальмують секрецію слини й
залоз дихального тракту, голову опускають. Сукупність зазначених явищ створює загрозливий фон для наркозу. Тому наркоз
рогатої худоби не доводять до глибокого ступеня, а поєднують з місцевою анестезією.
Премедикація. За 10–15 хв до початку наркозу великій рогатій худобі вводять підшкірно 5–10 мл 1 %-ного розчину
атропіну сульфату. Потім внутрішньовенно або внутрішньом’язово ін’єктують 2,5 %-ний розчин аміназину (2 мл/100 кг маси
тіла тварини). Слід мати на увазі, що цей розчин не застосовують при барбітуратному наркозі! Після внутрішньом’язової
ін’єкції аміназину його дія настає через 30 хв, а після внутрішньовенної – через 5–7 хв. У результаті тварина заспокоюється й
посилюється ефект знеболювання.
Універсальним засобом обмеження чутливості, транквілізації й м’я-зової релаксації великої рогатої худоби є ксилазин
(ромпун, рометар). Для переднаркозної підготовки тварини цей препарат вводять внутрішньом’язово з розрахунку 0,1 мг на 1 кг
маси тіла (0,5 мл на 100 кг).
Можна також застосовувати літичні суміші. При внутрішньовенному введенні до суміші додають 3–4-разову кількість
40 %-ного стерильного розчину глюкози, вводять корові масою тіла 500 кг:
Наркоз. Для наркозу великій рогатій худобі застосовують хлоралгідрат, алкоголь, тіопентал натрію (пентотал), гексенал,
кетамін (каліпсовет) тощо.
Внутрішньовенний хлоралгідратний наркоз. В яремну вену корові (можна і в підшкірну вену живота) вводять, з тими
ж пересторогами, як і в коня, повільно 10 %-ний розчин хлоралгідрату в дозі 0,1 г сухої речовини на 1 кг маси тварини.
Роблять це так, щоб рідина не потрапила під шкіру або периваскулярно, що може стати причиною некрозу тканин, пара- і
тромбофлебіту!
Для рауш-наркозу (поверхневого) дозу можна зменшити наполовину.
Внутрішньовенний алкогольний наркоз. Після премедикації внутрішньовенно вводять 33 %-ний етиловий спирт з
глюкозою й натрію хлоридом у дозі 3–4 мл на 1 кг маси тіла. Вводять по 10–
40 мл за 1 хв! Необхідно стежити за диханням! При його погіршенні тимчасово припинити ін’єкцію або вводити повільніше!
Оральний алкогольний наркоз використовують лише для оглушення корів і невеликих бугаїв; великим, сильним і
злим плідникам його застосовувати важко. Попередньо здійснюють премедикацію так, як описано вище, й залежно від
обставин заливають з гумової пляшки в ротову порожнину або вводять безпосередньо в рубець за допомогою
носостравохідного зонда розчин 40 %-ного етилового спирту в дозі 250–300 мл на 100 кг маси тварини.
10
 Внутрішньовенний тіопентал-натрієвий (пентотал) наркоз. Премедикацію здійснюють, як описано вище. Потім
внутрішньовенно повільно ін’єктують 5 %-ний розчин тіопентал-натрію з розрахунку 15 мг/кг маси тварини. При цьому слід
стежити за її поведінкою, оскільки наркоз настає так швидко, що під час ін’єкції тварина може впасти.
Внутрішньоперитонеальний гексеналовий наркоз. Гексенал вводять внутрішньоперитонеально, в дозі 0,03 г сухої
речовинина 1 кг маси тварини. Гексенал розбавляють стерильним фізіологічним розчином.
Кетаміновий наркоз. Для премедикації вводять підшкірно атропіну сульфат у дозі 0,05–0,1 мг/кг (5–10 мл/100 кг 0,1 %-
ного розчину), після чого внутрішньом’язово ін’єктують нейролептик ксилазин (ромпун, рометар) у дозі 0,1 мг/кг (0,5 мл/100
кг). З появою ознак транквілізації для здійснення наркозу внутрішньом’язово (внутрішньовенно) вводять кетамін у дозі 10
мг/кг (20 мл/100 кг). Для ветеринарного призначення кетамін надходить під назвою “каліпсовет”. Глибокий наркоз триває
протягом 20–30 хв. Щоб продовжити його, додатково вводять ще половинну дозу препарату.

НАРКОЗ СВИНЕЙ.
Премедикація. За 15 хв до наркозу для заспокоєння тварини бажано призначити азаперон з розрахунку 1 мл/10 кг маси
тіла, 2,5 %-ний розчин аміназину в дозі 0,5 мг/1 кг маси тіла, комбелен – 0,2 мг/кг.
Тіопентал-натрієвий внутрішньовенний наркоз. У велику вушну, орбітальний венозний синус або краніальну
порожнисту вену вводять свіжоприготовлений 5–10 %-ний водний розчин препарату в дозі 15 мг сухої речовини на 1 кг маси
тіла тварини. Має значення швидкість введення: при форсованому введенні наркоз настає швидко і подразнюється n.vagus,
що може спричинити падіння тварини, пригнічення центру дихання, а також гальмування судинорухового центру. Тому
спочатку вводять половину необхідної дози препарату, а після заспокоєння тварини повільно вводять решту.
Тривалість наркозу 15–20 хв. Для збільшення його тривалості додатково ін’єктують третину дози. Післянаркозний сон
триває 2–3 год, а іноді й довше.
Тіопентал-натрієвий внутрішньокістковий наркоз вперше широко застосував у свиней І. Ф. Попов. Для наркозу
готують свіжий розчин на дистильованій воді, фізіологічному розчині або 5 %-ному розчині глюкози. Ін’єктують 5 %-ний
розчин тіопентал-натрію з розрахунку 15 мг сухої речовини на 1 кг маси тварини.
Наркоз настає одразу після ін’єкції і продовжується від 20 до 70 хв залежно від дози та індивідуальних особливостей
тварини. Після наркозу сон у тварин триває від 1,5 до 6 год.
Інтраперитонеальний тіопентал-натрієвий наркоз. За ефективністю й тривалістю цей наркоз аналогічний
внутрішньовенному. Доза пентотал натрію – 23 мг на 1 кг маси тіла тварини. Найбільша резорбційна здатність очеревини в
краніальній частині живота (у ділянці діафрагми), тому при наркозі передня частина тулуба тварини має бути опущена
нижче задньої.
5–10 %-ний розчин тіопентал натрію ін’єктують внутрішньоперитонеально в дозі 25–35 мг на 1 кг маси тіла.
Цей розчин можна також ін’єктувати підшкірно в дозі 25–35 мг/кг і внутрішньом’язово – 35–50 мг/кг.
Тіопентал-натрієвий прямокишковий наркоз – простий та ефективний. Його виконують за допомогою шприца Жане
з приєднаною до нього гумовою трубкою з наконечником. Останній вводять у пряму кишку й вливають розчин, підігрітий до
температури тіла. Наркоз настає швидко, без стадії збудження.
25 %-ний розчин тіопентал натрію вводять ректально (на 1 кг маси тіла тварини 0,075–0,1 г сухої речовини).
Кетаміновий наркоз. Премедикацію здійснюють підшкірною ін’єкцією атропіну сульфату в дозі 0,01 мг/кг (1мл/100 кг
0,1 %-ного розчину). Потім застосовують нейролептик ксилазин (ромпун, рометар) у дозі 0,5 мг/кг (25 мл/100 кг), який може
бути введений внутрішньовенно з одного шприца разом з наркотичною речовиною – каліпсоветом, або кетаміном. Дозу
речовини визначають з розрахунку
10 мг/кг (20 мл/100 кг; О. В. Єлесін).
Внутрішньовенний хлоралгідратний наркоз. Застосовують свиням 10–20 %-ний розчин хлоралгідрату на 15 %-ному
розчині глюкози. Можна застосовувати 30 %-ний розчин для того, щоб зменшити кількість рідини, яку необхідно ввести у
вену. Доза становить 0,1 г хлоралгідрату на 1 кг маси тіла.
Свиням розчин хлоралгідрату повільно ін’єктують у велику вушну вену. Слід пам’ятати, що в тих випадках, коли розчин
потрапляє не в просвіт судини, а в прилеглі тканини, розвивається тромбо- або перифлебіт і некроз вени!
Наркоз, як правило, настає відразу. Якщо тварині наркоз виконували в стоячому положенні, то ще до закінчення
введення необхідної кількості розчину вона починає хитатися і, якщо її не підтримати, може лягти, не отримавши при цьому
необхідної для глибокого наркозу дози хлоралгідрату.
Гексеналовий наркоз. Препарат перед застосуванням розчиняють стерильним теплим ізотонічним розчином натрію
хлориду. Розчин ін’єктують інтраперитонеально поросятам масою до 30 кг з розрахунку 0,05–0,1 г на 1 кг маси тіла, а свиням
масою від 30 кг і більше – 0,05 г на 1 кг маси.
Наркоз настає через 4–6 хвилин без стадії збудження й продовжується від 30 до 75 хвилин. У старих свиней наркоз
більш тривалий, ніж у молодих! Больова чутливість зовсім відсутня, а рефлекторна збудливість повністю не зникає.
Характерною особливістю цього наркозу є тривалий сон (30–90 хвилин) і тремтіння м’язів у післяопераційний період!
Після наркозу пробудження настає швидко й майже в усіх тварин супроводжується руховим збудженням. Симптоми
рухового збуд-ження можуть спостерігатися і перед настанням наркозу, коли гексенал вводять повільно і в слабких
концентраціях.
Після внутрішньовенного введення наркоз настає швидко і триває 25–30 хв, але ослаблення больового відчуття
продовжується більше однієї години.
При внутрішньоперитонеальному введенні гексеналу наркоз настає без стадії збудження через 4–6 хв і триває 30–75
хв. У період пробудження тварини стадія збудження також не виникає. 5–10 %-ний розчин гексеналу для наркозу готують на
стерильному теплому ізотонічному розчині натрію хлориду або на дистильованій воді. Гексенал ін’єктують у дозі 35–50
мг/кг.

11
 Можна використовувати і для внутрішньокісткового наркозу. Свиням також застосовують і прямокишковий
гексеналовий наркоз. Для цього застосовують 5–10 %-ний розчин гексеналу в дозі
0,1 г/кг маси тіла тварини.

НАРКОЗ ДРІБНИХ ЖУЙНИХ.

Тіопентал-натрієвий наркоз. Встановлено, що поверхневий наркоз у овець настає від внутрішньовенного введення
2,5 %-ного розчину тіопентал-натрію з розрахунку 15 мг на 1 кг маси тіла тварини. Половину необхідної дози слід вводити
швидко протягом 1–1,5 хв, а в подальшому темп введення дещо уповільнюють. Усю дозу вводять протягом 4–5 хв. Наркоз
настає відразу, тобто із закінченням ін’єкції розчину. Наркоз короткий і триває від 15 до 20 хв. Для проведення хірургічної
операції його доповнюють одним з видів місцевої анестезії. Наркоз змінюється сонливим станом, який продовжується від 2-х
до 4-х год. Якщо наркоз необхідно подовжити, додатково ін’єктують ще третину дози.
Для виконання глибокого наркозу вівці внутрішньовенно протягом 6–7 хв ін’єктують 2,5 %-ний розчин тіопентал натрію
з розрахунку 30 мг на 1 кг маси тіла. Наркоз триває 15–20 хв, а потім він змінюється 3–4-годинним сонливим станом.
Обов’язковою умовою застосування тіопентал натрієвого наркозу в овець є 18–24-годинна голодна дієта, щоб
профілактувати блювання.
Іншим ускладненням може бути короткочасна зупинка дихання. Вона виникає внаслідок дуже швидкого введення
розчину тіопентал натрію.
Внутрішньовенний хлоралгідратний наркоз. Застосовують 10 %-ний розчин хлоралгідрату в дозі 0,1–0,15 г/кг
маси тіла тварини. Розчин хлоралгідрату вводять у підшкірну вену передпліччя, малу приховану вену або в яремну вену.
Загальне знеболювання поєднують з місцевим.
Внутрішньоперитонеальний гексеналовий наркоз настає без стадії збудження через 3–5 хв і триває 30–70 хв.
Застосовують 5–10 %-ний розчин гексеналу, який готують на ізотонічному розчині натрію хлориду або дистильованій воді.
Гексенал ін’єктують дрібній рогатій худобі в дозі 30–35 мг на 1 кг маси тіла.
Оральний алкогольний наркоз. Дрібній рогатій худобі для незначного оглушення орально призначають 300–400 мл 40
%-ного спирту етилового з подальшою місцевою анестезією.
Внутрішньовенний алкогольний наркоз. 33 %-ний етиловий спирт ін’єктують внутрішньовенно в дозі 100–150 мл.

НАРКОЗ СОБАК І КІШОК.

Для глибокого наркозу собакам найчастіше застосовують інгаляційний наркоз із попередньою премедикацією.
Премедикація. За 15–20 хв до наркозу підшкірно або внутрішньо-м’язово ін’єктують 0,05–0,1 мг/кг (0,5–1 мл/10 кг)
атропіну сульфату, а потім 2,5 %-ний розчин аміназину в дозі 2,5–5 мг/кг (1–2 мл/10 кг) або ксилазин (ромпун, рометар) у дозі
20–30 мг/кг (1–1,5 мл/10 кг).
Наркоз. Вступний наркоз. Внутрішньовенно ін’єктують 5 %-ний розчин тіопентал натрію (20 мг/кг); спочатку вводять
половину або третину дози, а після зникнення рефлексів – решту. При премедикації ромпуном кількість тіопентал натрію
зменшують на чверть.
Базисний наркоз є продовженням попереднього. Іноді до нього приступають відразу після премедикації, минаючи
вступний наркоз. Найбільш безпечний – ефірний наркоз. Після попередньої премедикації та вступного наркозу в тварини
швидко настає глибока толерант-на стадія наркозу. Спочатку ефір наносять на маску по 1–2 краплі за секунду, а потім
кількість крапель збільшують до настання глибокого наркозу (зникнення рефлексів й опускання очних яблук).
Для кішок найчастіше застосовують інгаляційний ефірний або парапульмональний тіопентал-натрієвий наркоз.
Премедикація. Підшкірно вводять атропін (0,5–1,0 мл 0,1 %-ного розчину), а внутрішньом’язово – аміназин у тій самій
дозі, що й собакам (0,1–0,2 мл/кг). Замість аміназину можна внутрішньом’язово вводити ксилазин (0,15 мл/кг).
Ефірний наркоз. Кішку садовлять під скляний ковпак або в ящик із заскленим віконцем, на дно якого кладуть вату,
просочену 20 мл ефіру. Через 5 хв настає наркоз. Тварину виймають з камери, фіксують у необхідному положенні й продовжують
наркоз із застосуванням маски.
Тіопентал-натрієвий (пентотал) наркоз. 1–3 мл 3–5 %-ного розчину тіопентал натрію довгою голкою ін’єктують кішці
у вуздечку язика (рот розкривають за допомогою двох шматків бинта, розтягуючи ними щелепи). Така ін’єкція
прирівнюється до внутрішньовенної.
Інтраперитонеальний пентотал-натрієвий (тіопентал) наркоз. Кішці в черевну порожнину збоку від біло їлінії
вводять 1,5–2 мл 5 %-ного розчину препарату (30–35 мг/кг). Наркоз триває 30 хв, для його продовження застосовують
інгаляцію ефіром.
Кетаміновий наркоз (каліпсовет) – це сильний анестезувальний й снотворний засіб. Крім собак і котів, цей препарат
застосовують диким і парковим тваринам, птахам. Собакам і котам після премедикації атропіну сульфатом і ксилазином
внутрішньом’язово вводять каліпсовет з розрахунку 10–15 мг/кг (2–3 мл/10 кг). Ксилазин і кетамін можна вводити разом з
одного шприца, однак слід ураховувати, що тривалість дії ксилазину більша, ніж кетаміну. Тому кетамін краще вводити
через 5–10 хв після ін’єкції ксилазину на фоні чітко виражених ознак транквілізації. Якщо потрібно подовжити наркоз,
ін’єктують додатково ще половинну дозу кетаміну.
Гексеналовий наркоз. У вуздечку язика коту ін’єктують 1–3 мл 3–5 %-ного розчину гексеналу.

6. УСКЛАДНЕННЯ ПІД ЧАС НАРКОЗУ.

Ускладнення при наркозі найчастіше зумовлені недооцінкою операційного ризику, невірним вибором методу анестезії або
похибками при її виконанні, непередбаченими реакціями на лікарські препарати. Тому лікар, насамперед, повинен володіти
глибокими знаннями практично в усіх галузях ветеринарної медицини, щоб уміти запобігти та успішно боротися з
ускладненнями, які виникають під час анестезії.

12
 Схематично їх можна згрупувати таким чином: ускладнення з боку органів дихання, кровообігу, неврологічні та технічні
ускладнення.
Ускладнення з боку органів дихання.
1. Обтурація дихальних шляхів. Причини порушення прохідності верхніх дихальних шляхів можуть бути такі: 1)
зниження тонусу м’язів глотки, язика тощо; 2) ларингоспазм частковий або повний, який характеризується шумним і
утрудненим диханням, свистячою задишкою, втягуванням міжреберних проміжків, ціанозом слизових оболонок тощо.
Ларингоспазм виникає при: поверхневій анестезії (фаза підвищеної рефлекторної активності); подразненні гортані (сторонні
тіла, спроба інтубації, подраз-нення надто концентрованими парами летких анестетиків тощо); при рефлекторній активності
у відповідь на біль (підтягування петель кишечнику, розширення рани тощо); застосуванні засобів, які тонізують блукаючий
нерв.
2. Сторонні тіла (коренебульбоплоди, кістки, новоутворення тощо). Запобігають цим ускладненням шляхом включення
в премедикацію ваголітичних засобів, успішного проведення вступного наркозу до хірургічної стадії, уникаючи при цьому
будь-яких подразників.
Реанімація цих ускладнень полягає в усуненні причини (перевірити стан ротової порожнини), проведенні оксигенації, а
за необхідності – в поглибленні анестезії й навіть проведенні кураризації та інтубації (лептокураре). При наявності сторонніх
тіл їх слід видалити, а при неможливості – виконати трахеотомію.
3. Бронхоспазм – більш рідке ускладнення. Причини, які його викликають, ті самі, що спричинюють ларингоспазм
(головним чином, сторонні тіла). Бронхоспазм – найнебезпечніше ускладнення циркуляторних порушень. Висновок про
виникнення бронхоспазму можна зробити лише після виключення інших причин обтурації (наприклад, обтурація трубки).
Клінічно проявляється на початку утрудненням видиху, ціанозом слизових оболонок, порушеннями серцевого ритму, а в
подальшому – різким погіршенням дихання; грудна клітка немовби фіксується в положенні вдиху. При аускультації
дихальні шуми різко послаблені або не прослуховуються. Появляється коробковий звук при перкусії. У подальшому може
розвинутися набряк легень.
Реанімація полягає в послідовному внутрішньовенному введенні еуфіліну, преднізолону, атропіну, адреналіну.
Одночасно виконують штучне дихання. Найчастіше бронхоспазм може призвести до загибелі тварини.
Профілактикою цього ускладнення є правильний вибір методу анестезії, обов’язкове застосування атропіну під
час премедикації.
4. Блювання, регургітація шлункового вмісту. Блювання може виникнути при вступному наркозі внаслідок
підвищеного рефлекторного подразнення гортані, але більш серйозним є вільне витікання вмісту шлунка, що спричинюється
розслабленням кардіального сфінктера. Крім небезпеки появи гіпоксії, існує ще небезпека розвитку шоку, тяжких
бронхолегеневих ускладнень.
Прогноз залежить від кількості вмісту, що витік, його кислотності, наявності в ньому корму, що може призвести до
ателектазів.
Блюванню, як правило, передує гіперсалівація, тахікардія, порушення ритму дихання. Регургітація може залишитися
непоміченою й призвести до більш небезпечних ускладнень. Попадання шлункового вмісту в легені спричиняє розвиток
аспіраційного синдрому. При цьому виникає не лише механічна непрохідність дихальних шляхів, а внаслідок попадання
кислого вмісту розвиваються й такі ускладнення, як ларинго- і бронхоспазм, опік слизової оболонки трахеального дерева, а в
подальшому – аспіраційна пневмонія.
Запобігання цим ускладненням полягає в проведенні голодної дієти, а також інтубації хворої тварини, якщо не
встановлено ступінь звільнення шлунка (тварини травмовані, з непрохідністю кишок, рододопомога). При цьому проводять
анестезію, яка не підвищує рефлекторної активності глотки.
При позивах до блювання наркоз посилюють (якщо це можливо). При блюванні голову тварини опускають, витягують
язик, щоб блювота вільно викидалася з ротової порожнини, яку очищають від кормових мас тампонами. Із трахеї
відсмоктують блювоту, якщо вона туди потрапила, застосовують оксигенацію та протишокову терапію (кардіотонічні
засоби, гормони).
Блювання може виникнути й після оперативного втручання у фазі пробудження. Якщо блювання виникає наприкінці
операції як блювотний ефект анестезії, воно менш небезпечне, тому що до цього часу відновлюються рефлекторні засоби
захисту. При цьому слід повернути й опустити голову тварини.
Реанімація аспіраційного синдрому досить складна і ґрунтується на таких основних принципах : 1) аспірація
шлункового вмісту з дихальних шляхів; 2) боротьба з бронхоспазмом і профілактика аспіраційної бронхопневмонії: введення
атропіну, аерозольні інгаляції глюкокортикостероїдів, розчинів соди, внутрішньовенне введення преднізолону у великих
дозах; 3) при порушенні легеневої вентиляції штучна вентиляція легень; 4) форсований діурез, антибактеріальна терапія,
підтримування серцевої діяльності; 5) введення реополіглюкіну, інгібіторів протеаз (контрикал, гордокс).
Для профілактики цього ускладнення тварину слід витримати на голодній дієті протягом 12–24 годин. Щоб звільнити
шлунок у дрібних тварин (кішка, собака), необхідно штучно викликати блювання.
Техніка штучного дихання. У дрібних тварин (собак, кішок і свиней) прийом зводиться до ритмічного стискування і
розширення руками грудної клітки тварини, яка лежить на спині. Для цього стають спереду тварини; великі пальці рук
з’єднують між собою по серединній лінії мечоподібного хряща, а долоні кладуть на бокові по-верхні грудної клітки тварини
або ними захоплюють реберні дуги. Спочатку виконують штучний видих, натискуючи з боків на грудну клітку, внаслідок
чого повітря виштовхується з легень; після цього грудна клітка внаслідок своєї пружності набуває попереднього об’єму і при
цьому втягує повітря. Потім знову стискують грудну клітку і т. д. При недостатній пружності допомагають розширенню
грудної клітки обережним підніманням реберних дуг вверх і в боки. Чим сильніше стискується грудна клітка, тим більша
кількість повітря потрапляє в легені й тим швидше відновлюються самостійні дихальні рухи. Зазначені маніпуляції
проводять одну за одною ритмічно, в 1,5–2 рази частіше, ніж нормальні дихальні рухи даного виду тварин.

13
 Ускладнення з боку органів кровообігу.
1. Зміни частоти пульсу і серцевого ритму. Здебільшого зміни частоти пульсу відмічають у вигляді тахікардії або
брадикардії, яка може бути провісником тяжких порушень – депресії міокарда.
Часто виявляють шлуночкові екстрасистоли. Вони не заслуговують на увагу, якщо поодинокі, але стають небезпечними
при появі групових (бігеменія – залп) або багатоморфних.
Можна також спостерігати нодальні ритми і передсердно-шлуночкову блокаду (при застосуванні галогеновмісних
засобів). Появі фібриляції може передувати шлуночкова тахікардія.
Які б не були причини порушення ритму серця, гіпоксія, гіперкапнія та існуюча до цього кардіопатія сприяють появі
цього ускладнення.
Хоч інколи порушення серцевого ритму можна визначити за пульсом, остаточний діагноз ставлять на основі
електрокардіограми.
Реанімація полягає в усуненні причини, виконанні оксигенотерапії і гіпервентиляції, а за необхідності – симптоматичне
лікування. При тахіаритміях вводять лідокаїн, ізоптин, новокаїнамід, бета-адреноблокатори (анаприлін, обзидан, кордарон);
при брадикардії – атропін, ізадрин, проводять електрокардіостимуляцію.
2. Зміни артеріального тиску. Гіпотензія, яку викликають різні етіологічні фактори, є частим явищем при індукції
наркозу. Невірна методика проведення (надто швидке введення барбітуратів) може призвести до тривалого й загрожуючого
колапсу.
Гіпотонія, яка триває більше 20–30 хв, призводить до метаболічних порушень з глибокими змінами мікроциркуляції та
розвитком поліорганної недостатності.
Отже, обов’язково мають враховуватися: корекція або компенсація наявних захворювань; вірний вибір анестетика та
засобів премедикації; обережне, контрольоване введення лікарських препаратів; компенсація змін вентиляції легень (штучна
вентиляція); обережність при зміні положення (постуральні шоки); повна компенсація втрати крові.
Лікування вираженої гіпотензії має бути негайним, тому що вона справляє загрозливу дію на міокард (небезпека
зупинки серця), а якщо триває довго – то на мозок і функцію нирок. Це тим більше небезпечно у хворих тварин з поганим
загальним станом.
Реанімація. Для лікування цього ускладнення внутрішньовенно вводять поліглюкін, сольові розчини, глюкокортикоїди
(гідрокортизон, дексазон). Якщо артеріальний тиск не піднімається вище 80 мм рт. ст., то необхідно застосовувати
симптоматичне лікування (мезатон, ефедрин, дофамін тощо).
3. Зупинка серця. При зупинці серця відсутній пульс, артеріальний тиск падає, відмічається блідість або ціаноз
непігментованих ділянок шкіри і слизових оболонок, зупинка дихання, не прослуховуються серцеві шуми.
Електрокардіограма дозволяє відрізнити прогресуючу брадикардію, асистолію, шлуночкову фібриляцію.
Різновидність і тип зупинки серця залежать від причини й умов, при яких вона виникла: а) гостра зупинка серця без
продромального періоду буває при застосуванні хлороформу і галогеновмісних засобів для наркозу (гіпоксія, ендогенна
адреналінемія, викликана страхом, болем тощо); б) порушення, які розвилися і прогресують, призводять до вищеописаних
ускладнень (дихальні і серцево-судинні). У виключних випадках вони є результатом інфаркту міокарда, легеневої емболії,
газової емболії, які важко діагностуються. Успіх реанімації залежить від швидкості її проведення й ефективності.

Неврологічні ускладнення.
1. Судоми. Вони свідчать про надмірне подразнення моторних зон мозку і можуть спричинюватися гіпоксією,
гіперкапнією, застосуванням деяких центральних анестетиків (натрію оксибутират, ефіроідіопатичні судоми);
гіпервентиляцією.
Судоми починаються дифузно в малих м’язах, потім прогресивно розповсюджуються. Вони знижують ефективність
вентиляції легень і стають причиною гіпертермії.
Реанімація. Щоб їх ліквідувати, крім усунення причини, необхідно проводити оксигенацію і штучну вентиляцію легень,
внутрішньовенно вводити барбітурати швидкої дії, оксибутират натрію, седуксен, не допускати перегрівання хворої тварини.
2. Пізнє просинання. Воно може бути викликане передозуванням анестетика, випадковою гіпертермією під час тривалої
операції, наслідками аноксії. У цьому випадку відновлення свідомості супроводжується ускладненнями: гіпертензією,
явищами децеребрації, порушеннями звукової реакції тощо.
3. Колапс – найчастіше виникає у дрібних тварин при хлороформовому наркозі та в коней при хлоралгідратному,
особливо якщо у тварини перед наркозом була пропасниця або вона тривалий час не рухалася. У коней він інколи виникає
від застосування аміназину.
При колапсі спостерігають раптову зупинку серцевої діяльності, ціаноз слизових оболонок, розширення зіниць, слабкий
пульс і припинення кровотечі із розрізаних судин.
Реанімація. При таких ознаках негайно припиняють наркоз, підшкірно ін’єктують кофеїн і камфору або
внутрішньовенно – адреналін. За можливості роблять переливання крові або вливають фізіологічний розчин. Легкими
ударами долоні по грудній стінці масажують серце. При операції в черевній порожнині руку підводять безпосередньо до
діафрагми і через неї злегка ударяють і погладжують по серці.
Надзвичайним заходом при колапсі є інтракардіальна ін’єкція
0,1 %-ного розчину адреналіну гідрохлориду в перші 5 хвилин після зупинки роботи серця; дрібним тваринам ін’єктують
0,25–1 мл, а великим – до 10 мл.

Порушення техніки введення в наркоз.

При порушеннях техніки внутрішньовенного введення сильноподразнювальних анестетиків (хлоралгідрат та ін.)
виникає пери- та тромбофлебіт.
14
 Першою ознакою того, що препарат надходить не в кровоносне русло, а в прилеглі тканини, є уповільнення його
введення і набрякання тканин. Потім з’являється біль, місцева гіперемія, спостерігається відсутність знеболювального
ефекту, в подальшому розвивається пери- та тромбофлебіт і некроз прилеглих тканин.
Реанімаційна допомога. Запобігають цьому ускладненню негайною інфільтрацією 0,25–0,5 %-ного розчину новокаїну в
тканини, куди потрапив розчин хлоралгідрату. При цьому охоплюють якнайбільшу зону.
При швидкому введенні барбітуратів внутрішньовенно може виникати подразнення і тромбоз судин. При цьому голку із
судини не витягують, а через неї вводять місцевий анестетик або препарати, які розширюють судини.

7. НЕЙРОЛЕПТАНАЛГЕЗІЯ.
Дози наркотичних речовин, які використовують, часто межують з токсичними. Тому для полегшення перебігу наркозу,
його поглиблення і зменшення дози наркотичної речовини, застосовують премедикацію. На основі ідеї, яку сформулювали
Лаборі та Югерар, про так званий захист організму, було створено новий напрям в анестезіології – “наркоз без наркотиків”,
або нейролептаналгезія. Принцип методу полягає в поєднаному проведенні нейролепсії та аналгезії. Для цього
використовують нейролептичні речовини (neuroplegica) – ті, що блокують нервову систему. Термін “нейролептичні
речовини” був запропонований для позначення фармакологічних засобів, які спричинюють гальмування нейровегетативної
системи і застосовуються при штучному сні з охолодженням організму (гібернація).
Цей своєрідний метод знеболювання передбачає комбінацію лікарських речовин двох груп: нейролептиків, що
справляють заспокійливу дію, яка супроводжується зниженням реакції на зовнішні подразники, послабленням
психомоторної дії, пригніченням страху, агресивності; та аналгетиків – речовин, що гальмують сприйняття болю.
Вираженої снотворної дії нейролептики в звичайних дозах не проявляють, але вони можуть викликати дрімотний стан і
сприяти настанню сну; вони посилюють дію снодійних та інших заспокійливих (седативних) засобів, потенціюють дію
наркотиків, аналгетиків, місцевих анестетиків і послаблюють ефекти психостимулювальних препаратів.
Ряд нейролептиків (особливо групи фенотіазину і бутирофенону) мають протиблювотну активність; цей ефект
пов’язаний з вибірковим пригніченням хеморецепторних пускових (“тригерних”) ділянок довгастого мозку. Багатьом
нейролептикам властива центральна й периферична антиадренергічна активність, а деяким – і холінолітична, антигістамінна
та антисеротонінова.
У фізіологічних механізмах центральної дії нейролептиків істотне значення має їхній вплив на ретикулярну формацію
мозку: викликаючи пригнічувальну дію цього відділу мозку, нейролептики усувають його активуючий вплив на кору
великих півкуль. Дія нейролептиків не обмежується лише впливом на ретикулярну формацію; їх різнобічні ефекти пов’язані
також з дією на виникнення та проведення збудження в різних ланцюгах центральної і периферичної нервової системи.
Транквілізувальна дія окремих препаратів супроводжується активуючим або седативним ефектом. Більшість
транквілізаторів проявляють поряд з транквілізувальним ефектом виражену різною мірою міорелаксуючу і протисудомну
дію. М’язоворелаксуюча дія пов’язана із впливом препаратів на центральну нервову систему, а не з периферичною
курареподібною дією, тому такі речовини називають “центральними релаксантами”.
Вплив транквілізаторів на центральну нервову систему супроводжується зниженням рухової активності та агресивності,
послаблюється напруження скелетних м’язів, підвищується пристосовуваність організму до нервових навантажень,
забезпечується збереження енергії. У середніх дозах вони викликають сон, у великих – наркоз!
Поєднуючи транквілізувальну, седативну, снодійну, міорелаксант-ну та протисудомну дію, кожен препарат має свої
більш чи менш виражені властивості, що визначають особливості його психофармакологічних ефектів і застосування. Так, у
діазепаму транквілізувальна дія поєднується з чітко вираженим активізуючим і помірно вираженим снодійним ефектами.
Феназепам має досить виражену транквілізувальну і значну гіпноседативну дію. Хлордіазепоксид – препарат із легкою
транквілізувальною дією, а в нітразепаму переважають снодійний і гіпноседативний ефекти.
У дорослих тварин дія транквілізаторів на центральну нервову систему більш виражена, ніж у молодих ! Установлено
неоднакову реакцію на дію транквілізаторів у тварин різних видів. Досить чутливі до них коні. Малі дози транквілізаторів у
жуйних тварин викликають пригнічення, великі – втрату больової і тактильної чутливості. У котів спричиняють
пригнічення, розслаблення скелетних м’язів, виникнення атаксії, зниження реакції на больові подразники, уповільнення
перистальтики кишечнику, зниження температури тіла.
Тривалість дії транквілізаторів залежить від шляхів введення. Після внутрішньовенного – пригнічувальна дія триває 5–8
год, після внутрішньом’язового – 8–12 год. Для швидкої дії транквілізатори вводять внутрішньовенно. Транквілізатори –
малотоксичні. Дози, що викликають інтоксикацію, в 15–20 разів більші від лікувальних.
Торбуджестик – у розчині міститься 10 мг буторфенолатартрату. Сильний аналгетик, схожий за дією на морфін. Після
внутрішньо-м’язового введення його дія проявляється через 10 хв і триває 3–4 год. Препарат вводять коням
внутрішньом’язово й внутрішньовенно в дозі 0,1 мг/кг маси тіла, що відповідно становить 1 мл розчину на 100 кг маси тіла
коня. Торбуджестик застосовують при сильних болях (завороти, защемлення, інвагінації, травми тощо), а в поєднанні з
домоседаном, кетасетом або інтравалом – для загального знеболювання коней.
Седивет – розчин, в якому міститься 10 мг роміфідину в 1 мл. Має седативну дію, знижує больову чутливість.
Застосовують для премедикації перед короткотривалою загальною анестезією, перед введенням кетасету або інтравалу.
Показано поєднання седивету з торбуджестиком для отримання комбінованого глибокого седативного та аналгезивного
ефекту. Седивет застосовують тільки внутрішньовенно коням у дозі від 0,4 до 1,2 мл на 100 кг маси тіла тварини. Дія
препарату починає проявлятися через 1–2 хв і триває 1–3 год, залежно від дози. Введення седивету в окремих тварин може
спричинити брадикардію, яку знімають ін’єкцією атропіну сульфату.
Сумісне введення седивету і сульфаніламідів протипоказане, тому що може призвести до розвитку тяжких серцевих
аритмій та навіть до смерті! Препарат застосовують тільки коням!

15
 Ветранквіл справляє заспокійливу і міорелаксуючу дію шляхом зниження подразнення і збудливості центральної
нервової системи. Він посилює дію снодійних та місцевоанестезувальних засобів і має гіпертермічну і протиблювотну дію.
Препарат може спричинити гіпотермію та порушення серцевої діяльності! Протипоказання: гіпотермія й кардіопатія.
Дози. Коні, велика рогата худоба, свині: внутрішньовенно – 0,5 – 1 мл на 100 кг маси тіла; внутрішньом’язово – 1–2
мл/100 кг маси тіла. Дрібні жуйні, собаки: внутрішньовенно – 0,5 мл/10 кг маси тіла; внутрішньом’язово – 0,5–1 мл/10 кг.
Кішки: внутрішньом’язово – 0,1 мл/1 кг маси тіла.
Ромпун (рометар, ксила) – розчин, у який входять ксилазин і метил-4-гідроксибензоат. Застосовують внутрішньовенно і
внутрішньом’язово. З успіхом застосовують для отримання седативного ефекту при клінічному дослідженні збуджених і
злих тварин. Дозволяє проводити як малі операції (при мононаркозі; у деяких випадках у кішок можливе проведення навіть
великих порожнинних операцій), так і складні хірургічні втручання при комбінованому наркозі.
Ромпун діє седативно, болезаспокійливо та є добрим м’язовим релаксантом. Прояв зазначеної дії залежить від дози
препарату. Підбираючи відповідну дозу, можна забезпечити необхідний ступінь заспокоєння, знеболювання або зменшення
рухливості тварини.
У тварин різних видів транквілізувальна дія ромпуну неоднакова. Препарат слабо діє на свиней і собак. На коней ромпун
діє швидко – через 5 хв після внутрішньом’язового введення, але доза його в 4 рази більша, ніж у корів. В оленів дія ромпуну
розвивається повільно і триває короткочасно, у молодих оленів викликає лише заспокоєння. Для знеболювання й зменшення
рухливості доза ромпуну має бути в 2 рази більшою.
Коням ромпун вводять внутрішньовенно в дозі 3–5 мл/100 кг маси. Для нервових тварин беруть максимальну дозу, для
старих – мінімальну! Седативна дія триває 20–30 хв і протягом наступних 30–60 хв припиняється.
У великої рогатої худоби після введення ромпуну припиняється виділення слини й через 15 хв знижується больова
чутливість. Після великих доз седативна дія ромпуну триває 1–1,5 год. Внутрішньом’язове введення 2 %-ного розчину в дозі
0,25 мл на 100 кг викликає заспокоєння та аналгезію, в цей період можна проводити діагностичні маніпуляції, міняти
пов’язки. У дозі 0,5 мл/100 кг маси виникає заспокоєння та аналгезія, достатня для проведення великих хірургічних
операцій. Доза 1 мл/100 кг маси тварини зумовлює пригнічення, аналгезію, анестезію й релаксацію м’язів, достатніх для
проведення хірургічних втручань. При такій дозі тварини не можуть стояти. У дозі 1,5 мл/100 кг маси тварини ромпун
застосовують лише при тривалих операціях у лежачому положенні (у тварин може виникнути тимпанія передшлунків і
кишечнику!), а для запобігання аспірації слини або рідини з рубця тварину слід фіксувати так, щоб її голова знаходилася
вище тулуба.
Не можна застосовувати ромпун тваринам на останньому місяці вагітності!
Дози: внутрішньом’язово 2 %-ний розчин великій рогатій худобі – 0,0025–0,010 мл/кг, дрібним жуйним – 0,05–0,15 мл/кг,
собакам становить 0,5–1,5 мл на 10 кг маси тіла, для кішок – 0,1–0,2 мл/кг.
Великій рогатій худобі й коням препарат ін’єктують внутрішньом’язово у вигляді 2 %-ного розчину на 100 кг маси тіла:
а) при транспортуванні, розчистці копит, клінічному дослідженні (ректально, вагінально, катетеризація тощо) – 0,25 мл; б)
для розслаблення м’язів при проведенні лікувальних процедур, які потребують лежачого положення, – 0,5 мл; в) для повного
знерухомлення протягом 1–
1,5 год і значної втрати больової чутливості – 1 мл.
Дія препарату настає через 5–15 хв. При відсутності ефекту його вводять повторно в половинній дозі.
При проведенні комбінованого наркозу після внутрішньом’язово-го введення ромпуну можливе використання
анестетиків, барбітуратів, при цьому їхня доза знижується до 1/3–1/4 необхідної.
Можна проводити анестезію ромпуном у поєднанні з ефіром! Не рекомендується використовувати
Домоседан містить 10 мг детомідину гідрохлориду в 1 мл. Препарат є надійним седативним засобом. Застосовується для
полегшення клінічного огляду й хірургічних операцій. Його можна застосовувати в поєднанні з торбуджестиком при
проведенні болючих маніпуляцій. Рекомендується застосовувати домоседан для премедикації при кетасетовому наркозі.
Виявляє аналгезивну дію. Використовують для заспокоєння великої рогатої худоби й коней при операціях на молочній
залозі, зубах, кінцівках, сухожиллях, лікуванні ран, видаленні новоутворень, ректальному дослідженні норовливих тварин, а
також із метою профілактики стресів при транспортуванні.
Препарат вводять внутрішньом’язово або повільно внутрішньовенно в дозі 0,2–0,4 мл/100 кг маси. Дія домоседану
проявляється через 3–5 хв і триває 0,5–1 год. Відмічається слабке хитання. Препарат діє довше (0,5–2-х год), якщо його
вводять у дозі 0,4–0,8 мл/100 кг. Дуже впливає він (тварина лягає) у дозі 0,8–1,5 мл/100 кг. Дія проявляється через 1–5 хв і
триває 2–6 год.
Коням його можна застосовувати в поєднанні з торбуджестиком, а також з кетасетовим наркозом.
У великої рогатої худоби інколи виникає незначна тимпанія після застосування домоседану! Не застосовують кобилам,
починаючи з 7-го місяця жеребності!
Ацепромазин у малих дозах знижує неспокій тварин, тому його можна застосовувати при підковуванні тварин і
транспортуванні коней. При застосуванні перед наркозом дозволяє знизити дозу наркотика. Препарат має протисудомну,
антиспазматичну і гіпотензивну дії. Його вводять у дозі 0,3–1 мл/100 кг маси тіла коня. Дія препарату триває протягом 24
год.
Виснаженим тваринам препарат призначають у мінімальних дозах і не застосовують жеребним кобилам і жеребцям-
плідникам!
Галоперидол – сильний нейролептичний і транквілізувальний препарат. У тварин спричинює сон, близький до
фізіологічного. Посилює дію снотворних, аналгетиків, анестетиків. Застосовують, головним чином, з метою премедикації і
пригнічення психомоторного збудження.
При комбінованому застосуванні галоперидолу з аналгетиками й міорелаксантами слід бути обережними в зв’язку з
посиленням їхньої дії!

16
 Кішкам і собакам внутрішньом’язово ін’єктують 0,5–1 мл 0,5 %-ного розчину залежно від маси і психомоторного стану
тварини.
Дроперидол має швидку і сильну дію. При внутрішньовенному введенні діє через 2–3 хв, досягаючи максимального
ефекту через 20–30 хв. Дроперидол у 3 рази активніший від аміназину, практично не діє токсично на організм.
Використовують для премедикації та анестезії в поєднанні з фентанілом. Дроперидол вводять підшкірно, внутрішньом’язово
й внутрішньовенно.
Виявляє слабку снотворну дію, блокує А-адренорецептори, не пригнічує дихання, знижує артеріальний тиск, поліпшує
периферичний кровообіг, збільшує частоту серцевих скорочень. Має протиблювотні та протишокові властивості. У
звичайних дозах нетоксичний. Тривалість впливу – 2–3 год. Його застосування протипоказане при екстрапірамідних
порушеннях.
Одночасно з дроперидолом вводять атропін або метацин відповідно до маси тіла тварини!
Собакам і кішкам ін’єктують внутрішньом’язово за 30–45 хв до операції в дозі 0,02–0,04 мл/кг 0,25 %-ного розчину
разом з такою самою кількістю фентанілу. Дрібній рогатій худобі внутрішньовенно ін’єктують у дозі 0,5 мг/кг.

ІІІ. МІСЦЕВЕ ЗНЕБОЛЮВАННЯ.

1. ВЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ, ПОКАЗАННЯ І ПРОТИПОКАЗАННЯ ДО МІСЦЕВОЇ АНЕСТЕЗІЇ.

Місцева анестезія – тимчасове штучне усунення чутливості в ділянці тіла, де виконується операція, шляхом дії
місцевоанестезувальних речовин на периферичні відділи нервової системи. Ці речовини своєю специфічною та зворотною
дією змінюють збудливість (провідність) елементів периферичної нервової системи, не спричинюючи в них глибоких
деструктивних змін. Як правило, під дією місцевоанестезувальних речовин зникає не лише больове відчуття, а й
температурна, тактильна та інші види чутливості.
Втрата лише больової чутливості позначається терміном аналгезія (від грец. an – заперечення + algos – біль), а втрата
всіх видів чутливості – терміном анестезія (від грец. an – заперечення + aisthesis – відчуття, чутливість). Місцеве
знеболювання означає ін’єктування розчинів анестетиків у ділянці нервових стовбурів соматичної і вегетативної нервової
системи, спинномозкових корінців, нервових сплетень і нервових закінчень.
Першим місцевоанестезувальним засобом був кокаїн. Але недостатнє знання токсичності і дозування цього препарату
були причиною тяжких ускладнень, а в деяких випадках – смерті пацієнтів. Це спонукало шукати менш токсичні його
аналоги. Спеціальні дослідження показали, що міцевоанестезувальні властивості кокаїну пов’язані з наявністю в його
структурі бензойної кислоти, яка утворює складний ефір з аміноспиртом. На основі цієї закономірності було синтезовано
декілька тисяч аналогів кокаїну.
Найбільш вдалими сполуками, які застосовувалися або застосовуються й нині в анестезіології, є:
1) складні ефіри бензойної кислоти – кокаїн, трокаїн, ейкізин, псикаїн, гексилкаїн, метикаїн, бенкаїн, алкаїн;
2) складні ефіри параамінобензойної кислоти – новокаїн (алкан, амінокаїн, амбокаїн, анестокаїн, атокаїн, атоксикаїн,
етакаїн, керокаїн, мерокаїн, неокаїн, паракаїн, планокаїн, полокаїн, прокаїн, авіакаїн, сервікаїн, синтокаїн, скурокаїн,
хелокаїн, церокаїн, цитокаїн), монокаїн, амікаїн, бутакаїн, тутокаїн, ларокаїн, пантезин, конвокаїн;
3) складні ефіри параамінобензойної та бензойної кислот з різними замінниками в їхній ароматичній частині – дикаїн
(пантокаїн, тетракаїн), вофкаїн, корнекаїн, хлорпрокаїн, оксикаїн (паскаїн), оксипантокаїн (ренокаїн), пропоксикаїн
(равокаїн), симпокаїн, бутоксипрокаїн, примакаїн, унакаїн, офтаїн, новезин, ізопропілкаїн, інтракаїн, стадокаїн;
4) складні ефіри коричної, параамінонафтойної та деяких інших кислот – апотезин, нафтокаїн;
5) аміди ароматичних і гетероциклічних кислот – новокаїнамід, совкаїн (нуперкаїн, перкаїн);
6) аміди ароматичних амінів (аніліди) – ксилокаїн (ксикаїн, лідокаїн, лігнокаїн), тримекаїн, хостокаїн, прилокаїн
(цитанест, проритокаїн), карбокаїн (мепівакаїн), маркаїн (бупівакаїн, карбостезин).
Установлено, що олійні розчини анестетиків ще більше подовжують анестезію. В останні роки почала набувати
клінічного значення так звана дюрантна анестезія (анестезія з подовженою дією). У цьому випадку найчастіше
застосовують новокаїн, совкаїн, дикаїн та інші препарати, які розчинюються в оліях. Дюрантні анестезувальні препарати
можна розділити на дві групи: а) розчини новокаїну, совкаїну, анестезину в хімічно чистій персиковій або мигдальній олії; б)
водно-олійні, водно-олійно-ланолінові емульсії цих анестетиків. Тривалість анестезій при застосуванні таких препаратів
дуже велика і може продовжуватися 2–3 тижні й довше. При застосуванні деяких дюрантів анестезія настає лише через 24–
30 год після ін’єкції.
Інструменти. Для проведення місцевої анестезії необхідні шприци та ін’єкційні голки. Найкращим шприцом слід
вважати шприц “Рекорд” різної ємності (залежно від виду тварини і способу знеболювання). Найчастіше використовують
шприци на 5–10 мл. Для ін’єкції великої кількості розчину використовують шприц Жане на 50–100 мл (при
інфільтраційній анестезії у великих тварин). Особливість конструкції цих шприців дозволяє легко їх мити і стерилізувати.
Ін’єкційні голки застосовують різного діаметра і довжини. Найчастіше застосовують голки таких розмірів: 0428, 0840,
0860, 0890, 1060, 1090, 10120, 1290, 12120, 12150 та інші (рис. 74).
При ін’єкції розчинів анестетиків поблизу великих кровоносних судин, як правило, слід користуватися голками з
круто зрізаним кінчиком. Після введення голки контролюють місце її знаходження. Для цього з голки витягують
мандрен і, якщо з канюлі витікає кров, міняють її положення.
Показання й протипоказання до місцевої анестезії.
Визначаючи показання до різних видів місцевого знеболювання, доцільно керуватися наступними загальними
положеннями. Місцеве знеболювання показане в ослаблених і виснажених тварин, у старих, при захворюваннях органів

17
дихання й серцево-судинної системи, тобто в тих випадках, коли загальне знеболювання пов’язане із значним ризиком. Мова
йде, як правило, про операції, виконання яких можливе під місцевим знеболюванням.
Недостатнє володіння технікою виконання місцевого знеболювання – основне протипоказання до його застосування!
Завдяки неухильному розвитку методів місцевого знеболювання, застосування його при операціях на різних ділянках
тіла тварини розширюється. Однак, як й інші методи, місцеве знеболювання в деяких випадках може бути протипоказане.
При надмірній непокірливості та злому норові великих тварин місцева анестезія в чистому вигляді може виявитися
непридатною без попереднього застосування нейролептиків, транквілізаторів або снодійних засобів. Дрібні тварини в
результаті місцевого знеболювання значно заспокоюються.
Інфільтраційну анестезію не можна застосовувати на щільних тканинах і дуже важко виконати в ділянці запальних
процесів і набряклих тканин! При гнійно-некротичних процесах слід уникати інфільтраційної анестезії, щоб не розносити
мікроорганізми в прилеглі асептичні тканини під час ін’єкції! У таких випадках слід застосовувати провідникову або
спинномозкову анестезію.
До цього часу не доведена можливість поширення пухлинних клітин внаслідок застосування інфільтраційної анестезії
поблизу пухлин. Тому інфільтраційна анестезія в цих випадках не може бути протипоказаною.
Провідникова анестезія протипоказана на кінцівках при підозрі на тріщини кісток і надриви сухожилків, тому що
внаслідок надмірного навантаження кінцівки, яке виникає через втрату чутливості, можливі переломи кісток і розриви
сухожилків.
Способи спинномозкової анестезії, при яких розвивається блокада нервів грудних сегментів, є протипоказаними для
тварин із захворюваннями серцево-судинної системи та органів дихання! Виникаючий при анестезії частковий парез
дихальних м’язів може призвести до тяжких серцево-судинних розладів! В ослаблених і виснажених тварин також не
рекомендується застосовувати спинномозкову анестезію!
Протипоказанням до застосування місцевого знеболювання є підвищена індивідуальна чутливість тварин до місцевих
анестетиків, а також оперативне втручання в тварин з підвищеною нервово-пси-хічною збудливістю.
Місцева анестезія протипоказана при екстрених операціях, що пов’язані з гострою крововтратою, коли необхідне
негайне втручання для зупинки кровотечі.
Деякі протипоказання пов’язані з використанням адреналіну гідрохлориду в складі знеболювального розчину. Це,
передусім, тяжкі форми гіпертонічної хвороби, стенокардія, порушення серцевого рит-му тощо.

2. ВИДИ МІСЦЕВОГО ЗНЕБОЛЮВАННЯ.

Місцеве знеболювання являє собою знеболювання певних ділянок тіла, при якому не відбувається виключення
свідомості у тварин.
Знеболювання при місцевій анестезії досягається введенням місцевого анестетика й охоплює більш або менш широку ділянку
тіла. Місце блокади шляхів нервової провідності визначає вид анестезії! Залежно від того, як застосовується місцеве знеболювання
та які елементи периферичної нервової системи є об’єктами впливу місцевоанестезувальних речовин (кінцеві розгалуження нервів
у покривах або в оболонках органів, нервові стовбури на їх протязі або в місцях утворення), розрізняють термінальну і
регіональну місцеву анестезію.
Термінальну анестезію розподіляють на поверхневу та інфільтраційну.
Поверхневу анестезію застосовують для знеболювання слизових, серозних, синовіальних оболонок і шкіри.
Інфільтраційна анестезія має такі різновидності: лінійна, циркулярна, поперечного розрізу, у формі букви Г, тугого
повзучого інфільтрату за Вишневським, у місці перелому за Белером, дифузна (у сім’яник та його придаток).
Регіональна анестезія поділяється на спинномозкову і провідникову.
Спинномозкову анестезію застосовують субарахноїдальним та епідуральним способами.
Провідникова анестезія залежно від місця переривання больової чутливості ділиться на 3 види: стовбурову, плексусну
(анестезію нервових сплетень) і паравертебральну (анестезію нервових вузлів).

Поверхнева анестезія.
Цей вид анестезії є одним із найпростіших. При поверхневій анестезії анестетик наносять на поверхню покривних
тканин як при операціях, так і з діагностичною метою. За допомогою цієї анестезії знеболюють шкіру, слизові, серозні та
синовіальні оболонки.
Анестезію шкіри виконують за допомогою охолодження, тому що існуючі нині анестетики не проникають в її товщу.
Досягається це шляхом нанесення на звільнену від волосяного покриву шкіру рідин, які швидко випаровуються й
охолоджують її.
Найкраще охолодження досягається розпилюванням на поверхні шкіри етилхлориду. Розчин випускають у спеціальних
ампулах, обладнаних запаяним капіляром або особливим клапаном, який закриває отвір в ампулі. Ампулу затискують у
долоні, відламують кінчик капіляра або відкривають клапан, і отвір спрямовують під кутом на відповідну ділянку шкіри, на
якій відсутній волосяний покрив. Від теплоти руки рідина з ампули викидається струменем і розпилюється на поверхні
шкіри. Відстань від ампули до шкіри має бути 50 см. У результаті швидкого випаровування рідини температура шкіри різко
знижується.
На непігментованій шкірі, після нанесення препарату, можна спостерігати спочатку почервоніння, потім збліднення, і,
врешті-решт, вона ущільнюється. Охолодження шкіри супроводжується зниженням життєвих процесів протоплазми і
порушенням чутливості тканин! Це явище виникає через 1–2 хв від початку охолодження й триває 2 хв.
При охолодженні шкіри, насамперед, знижується больова чутливість, а тактильна чутливість і відчуття тиску
зберігаються тривалий період. Для знеболювання використовують 10–30 мл розчину етилхлориду. Кількість необхідного
розчину визначається розмірами поверхні, яку охолоджують, і товщиною шкіри. При такій анестезії можна виконати
18
пункцію, розтин шкіри, розрізати абсцес або флегмону, екстирпувати невелике новоутворення тощо. Цей вид знеболювання
частіше застосовують у дрібних тварин. У великих тварин, у яких шкіра досить товста, анестезія не завжди вдається, за
винятком ділянок, що мають тонкий шкірний покрив (молочна залоза, соски).
Багато малих операцій на дрібних тваринах можна з успіхом виконувати при поверхневому знеболюванні етилхлоридом.
Запропоновано методи пошарового й провідникового заморожування.
Пошарове заморожування полягає в наступному: після вибривання операційного поля його протирають тампоном,
який просочений ефіром (для посилення дії етилхлориду) і наносять струмінь етилхлориду. Як тільки зникне чутливість
(відсутність реакції на укол шпилькою), розтинають шкіру. Кров видаляють тампоном, а на підшкірну тканину знову
направляють струмінь етилхлориду і виконують наступний розріз і так далі, до того часу, доки операція не буде закінчена.
Такий спосіб знеболювання можна застосовувати при екстирпації пухлин.
Метод провідникового заморожування застосовують при ампутації хвоста в цуценят. Тканини заморожують
вздовж дорсальних і вентральних гілок хвостових нервів, а потім додатково циркулярно заморожують шкіру біля
кореня хвоста. Після цього припиняють заморожування на 1–2 хв, а потім знову направляють струмінь етилхлориду на
ділянку, яку заморожують, і як тільки тварина перестає реагувати на поколювання кінчика хвоста, починають
операцію.
Таким самим способом виконують поверхневе знеболювання сосків молочної залози, розпиляючи розчин етилхлориду
на їх основу.
Для знеболювання кон’юнктиви на неї інстилюють за допомогою очної піпетки кілька крапель 5–10 %-ного розчину
новокаїну. Тривалість анестезії до 30 хв.
З цією метою можна використовувати також дикаїн: для великих тварин – 2 %-ний розчин, для дрібних – 0,5–1 %-ний.
Тривалість анестезії до 20 хв.
Для поверхневої анестезії кон’юнктиви й рогівки застосовують також совкаїн. Його розчини 1:2000–1:1000 знеболюють
рогівку на 1–2,5 год і кон’юнктиву – на 45 хв – 2,5 год.
З успіхом для знеболювання кон’юнктиви й рогівки застосовують 0,5– 2,0 %-ний розчин піромекаїну. Знеболювання
триває 15–20 хв.
Для більш тривалих операцій можна застосовувати 2–10 %-ний розчин лідокаїну або 1–5 %-ний розчин етидокаїну.
Знеболювання кон’юнктиви й рогівки при застосуванні першого анестетика триває 180–300 хв, а другого – 790 хв.
При знеболюванні слизових оболонок ротової і носової порожнин, гортані, статевих органів та прямої кишки
використовують такі розчини: 5–10 %-ний новокаїну, 2 %-ний дикаїну, совкаїну (1:1000), 0,5–2 %-ний піромекаїну, 2–10 %-
ний лідокаїну, 1–5 %-ний розчин етидокаїну. Цими розчинами або зволожують ватно-марлеві тампони і вводять їх у
порожнину, або зрошують слизові оболонки. Перед знеболюванням слизової оболонки прямої кишки її необхідно
попередньо звільнити від калових мас.
Для знеболювання слизової оболонки сечового міхура спочатку його через катетер звільняють від сечі, а після того
знову через катетер вводять 0,5–1 %-ний розчин новокаїну в порожнину міхура.
Синовіальні оболонки суглобів, сухожилкових піхв та бурс знеболюють 4–6 %-ним розчином новокаїну після
попередньої їх пункції та аспірації із порожнин максимальної кількості вмісту. Таку ж кількість новокаїну ін’єктують у
порожнину.
Анестезію очеревини (серозних оболонок) виконують, вливаючи в черевну порожнину 3 %-ний розчин новокаїну в дозі
100–200 мл за допомогою пункції черевної стінки чи безпосередньо із шприца через лапаротомний розріз, або наносять
безпосередньо на очеревину перед її розтином (20 мл), можна також застосовувати 1 %-ний розчин совкаїну.
При операції інтравагінальної грижі у великих тварин знеболювання серозних покривів здійснюють шляхом введення в
порожнину мошонки 50 мл 3–4 %-ного розчину новокаїну.
При оваріоектомії свинок знеболювання органів черевної порожнини досягається інтраперитонеальним введенням 2 %-
ного розчину новокаїну.

Інфільтраційна анестезія.
Інфільтраційна анестезія є одним з найрозповсюдженіших видів місцевого знеболювання. Спосіб полягає в ін’єкції
анестезувального розчину в тканини, що розсікаються, на всю довжину й глибину розрізу. При цьому анестетик діє на
нервові стовбури та чутливі закінчення.
У результаті пошарових ін’єкцій спочатку в підшкірну клітковину, потім під фасції і тканини, що лежать глибше,
утворюється на всю глибину й довжину розрізу нечутлива ділянка. При неглибокому розрізі спочатку за його напрямком
інфільтрують підшкірний шар. Голку уколюють під гострим кутом до поверхні шкіри й ін’єктують анестезувальний розчин.
На місці уколу утворюється ґуля – інфільтраційне жовно. При подальшому просуванні голки з’являється ряд таких ґуль, які
зливаються в інфільтраційний валик. Якщо довжина голки не дозволяє виконати з одного уколу інфільтраційний валик на
всю довжину передбаченого розрізу, то її знову уколюють біля краю останнього жовна, і так повторюють до того часу, доки
не утвориться інфільтрована ділянка необхідної довжини.
Анестетик ін’єктують у товщу тканин як у процесі уколу, так і при витягуванні голки. Якщо розріз має бути великим або
мати неправильну форму, тоді інфільтрацію можна виконувати з двох протилежних точок. Після просочування тканин
поверхневих шарів, приступають до ін’єкції в глибокі шари, змінюючи кут уколу голки. При дуже глибоких розрізах, якщо
не можна гарантувати надійного просочування глибоких шарів тканин, останні інфільтрують після розтину шкіри і
підшкірної клітковини. Таким чином, у процесі операції доводиться інколи виконувати повторні ін’єкції, неодноразово
залишаючи ніж і повертаючись до шприца.
Інфільтраційну анестезію виконують 0,25–1 %-ним розчином новокаїну. Знеболювання настає через 10–15 хв. Існує дві
різновидності інфільтраційної анестезії – лінійна і циркулярна.

19
 Лінійна – коли розчин вводять по одній лінії. Техніка виконання така: розчин ін’єктують тонкими і довгими голками в
тканини пошарово, на всю глибину і довжину розрізу – під шкіру, в підшкірну клітковину, під фасцію, в м’язи.
Циркулярна – розчин вводять із двох або більше точок, які знаходяться під кутом одна до одної, й інфільтрату надають
форму ромба, сторони якого оточують патологічний осередок. Цей метод інфільтрації застосовують при екстирпації
новоутворень, нориць, виразок, грижосіченні та в інших випадках.
Найбільш проста форма подібної інфільтрації має вигляд ромба. При цій формі анестезії ін’єкції роблять з двох точок,
які розташовані на протилежних боках ураження. Просочування тканин анестезувальним розчином проводять по черзі, під
кутом, з двох боків. Таким чином, уражена ділянка виявляється ізольованою в центрі ромба.
Циркулярну анестезію також часто проводять на кінцівках, при переломах кісток, операціях на їх дистальних ділянках.
Тому інфільтрацію тканин нерідко виконують з багатьох точок. Створюється форма інфільтрату у вигляді трикутника або
багатокутника. Анестетик ін’єктують на кінцівках вище місця проведення операції. При ін’єкції в глибокі тканини голкою
проникають безпосередньо до окістя.
Якщо виконують циркулярну анестезію при переломах кісток кінцівок, то 1,0 %-ний розчин новокаїну ін’єктують вище
місця перелому. Після цього відбувається розслаблення рефлекторного спазму м’язів, і репозицію поламаних кісток та
накладання іммобілізуючої пов’язки проводять легко й без болю. Як правило, нечутливість тканин настає через кілька
хвилин. Перш, ніж тварину підняти після вправлення й накладання пов’язки, слід почекати не менше 1,5 год, доки не пройде
анестезія. Якщо не дотримувати цієї умови, то тварина, не відчуваючи болю, буде спиратися на уражену кінцівку і може
порушити репозицію кісток, що призведе до ще більшого травмування м’яких тканин.
Залежно від характеру операції, інколи слід надавати ділянці поверхневих тканин, яку інфільтрують, тієї або іншої
форми, а в глибині, під основою патологічного осередку, зближувати вістря голок, які уколюють у віддалених одна від
одної точках. Таким чином, ділянка, обмежена напрямками голок, нагадує пірамідальну або коритоподібну форму з
основою, повернутою до поверхні тіла.
Подібний вид анестезії застосовують при екстирпації новоутворень, вирізуванні нориць і виразок.
При просочуванні розчином широкого поля в глибині тканин, ін’єкції можна робити тільки з двох точок, зміщуючи голку в
глибині тканин.
Якщо розчин анестетика ін’єктують безпосередньо в тканини, що розтинають, то говорять про пряму, або безпосередню
інфільтраційну анестезію. Значно рідше у ветеринарній хірургії застосовують так звану непряму, або дифузну
інфільтраційну анестезію. У цьому випадку мають на увазі поширення рідини анестетика в прилеглі тканини внаслідок
дифузії та різниці осмотичного тиску. При кастрації самців так виконується знеболювання сім’яного канатика – ін’єк-тують
розчин у товщу сім’яника.
При ін’єкціях у глибокі тканини слід користуватися тонкими голками, щоб запобігти випадковому грубому
пошкодженню кровоносних судин, які розташовані глибоко.
При запропонованій інфільтраційній анестезії, яку виконували з багатьох точок, знеболювальний ефект наставав лише
після дифузії введеного розчину анестетика, це примушувало хірурга очікувати протягом 10–15 хв перед розрізом тканин.
Для кращого й швидкого знеболювання хірурги застосовували концентровані розчини анестетика, нерідко ці дози були
токсичними. Однак і вичікування, і використання висококонцентрованих розчинів не позбавляли тварин больових відчуттів,
тому що не наставало знеболювання нервових стовбурів, які лежать глибоко. Усі ці недоліки інфільтраційної анестезії
перешкоджали її широкому застосуванню в хірургії.
Метод тугого повзучого інфільтрату за О. В. Вишневським. При цьому 0,25 %-ний розчин новокаїну, який нагнітають
із однієї або двох точок уколів голки, проникає у футляри, міжфасціальні проміжки та щілини, в міжклітковинні простори,
утворюючи широкі новокаїнові шари. Розчин новокаїну, розповсюджуючись по футлярах, під фасціями та іншими
оболонками, ніби сам “знаходить” нервові гілки та їхні закінчення, обмиває їх, спричинюючи негайне знеболювання.
У методі знеболювання О. В. Вишневського способом повзучого інфільтрату поєдналися позитивні сторони як звичайної
інфільтраційної, так і провідникової анестезії, і водночас були усунені їхні основні недоліки: необхідність очікування й
пошуки нервових стовбурів при провідниковому знеболюванні! Обов’язковою умовою місцевого знеболювання, за О.В.
Вишневським, є пошарова туга інфільтрація тканин анестезувальним розчином вздовж операційного розрізу і почергова
зміна скальпеля й шприца з розчином новокаїну.

Провідникова (зональна, регіональна) анестезія.

При цій анестезії розчин анестетика ін’єктують поблизу одного або кількох нервів, нервових сплетень або гангліїв, які
іннервують відповідну ділянку тіла. Тим самим виключається чутливість більш або менш широкої зони тіла тварини.
Виконуючи цей вид анестезії, слід чітко уявляти спрямування і розміщення нервів, орієнтуючись по виступах кісток,
контурах м’язів, сухожил-ків або заглиблень між ними. Це значно полегшує визначення місця уколу, але потребує від лікаря
чіткого знання анатомії.
Через те, що оболонка, яка оточує нерв, перешкоджає швидкій резорбції анестезувальних засобів, користуються
розчинами більшої концентрації, ніж при інфільтраційній анестезії.
Ін’єкції анестетиків у зоні нервів можуть бути виконані на їхніх різних ділянках. Коли анестезію нерва виконують
упродовж його розміщення, тобто на значній відстані від місця його утворення або виходу із сплетення, таку анестезію
називають периферичною провід-никовою. При ін’єкції анестезувального розчину в ділянці нервових сплетень і
розташування гангліїв або в місцях виходу нервів з кісткових вмістилищ, метод знеболювання називають центральною
провід-никовою анестезією.
Часто спосіб провідникової анестезії називають залежно від ділянки його застосування. Звідси походять такі спеціальні
найменування центральної провідникової анестезії, які застосовують у ветеринарній хірургії:
– паравертебральна – нерви знеболюють біля міжхребцевих отворів, поблизу їх виходу із хребетного каналу;
20
 – парасакральна – знеболювання нервів в ділянці вентральних отворів сакральних хребців;
– паралюмбальна – нерви знеболюють біля вільних кінців поперечнореберних відростків поперекових хребців;
– спинномозкова або інтравертебральна анестезія принципово може бути віднесена до центральної провідникової
анестезії, при якій знеболюються не самі нерви, а безпосередньо їхні корінці біля виходу із спинномозкового каналу.
Для знеболювання у великих тварин застосовують 3–4 %-ний розчин новокаїну. Кількість введеного розчину залежить
від товщини нерва, глибини його залягання, впевненості в точному встановленні його місцезнаходження, попадання голки в
потрібну ділянку нерва. Найчастіше для знеболювання нерва застосовують розчин новокаїну в кількості 5–10–20 мл.
Собакам, як правило, застосовують 2 %-ний розчин новокаїну в дозі 1–2 мл. Анестезія настає через 10–15 хв і триває до 1
год, а інколи й довше.
Провідникова анестезія має ряд переваг перед інфільтраційною анестезією, а саме: 1) для знеболювання необхідна
невелика кількість розчину анестетика; 2) при гнійно-некротичних процесах провідникова анестезія, як правило, виконується
далеко від місця ураження й виключає небезпеку розповсюдження мікроорганізмів; 3) тривалість провідникової анестезії
значно більша; 4) провідникова анестезія показана при процесах гнійно-некротичного характеру, при виразках, норицях,
набряках і фіброзному ущільненні тканин, новоутвореннях тощо, коли застосування інфільтраційної анестезії пов’язане із
значними технічними труднощами.
Серед ускладнень, які спостерігаються при виконанні провідникової анестезії, найчастіше зустрічаються пошкодження
голкою нервів і судин, тривалі рухові паралічі, прокол голкою плеври з розвитком пневмотораксу, особливо це має місце в
дрібних тварин (при цьому виникають кашель, диспное, можливий колапс), проникнення голки в черевну порожнину
небезпечне проколом петлі кишки, нирок, великих кровоносних судин. Небезпека ускладнень зменшується при технічно
правильно виконаній анестезії.

Спинномозкова анестезія.
Хребцеві дужки разом з тілами хребців утворюють хребцеві отвори, з яких упродовж хребта утворюється хребетний
канал. Із нього назовні ведуть міждужкові й міжхребцеві отвори. У крижовому відділі хребта тіла крижових хребців і
поперечні відростки зрослися. Остисті відростки також щільно з’єднані між собою, тому міждужкові отвори між ними
відсутні в усіх свійських тварин, за винятком свиней. До крижового відділу хребта приєднуються хвостові хребці, з яких
перший інколи може зростатися з останнім крижовим хребцем. Починаючи з другого хвостового хребця, хребцеві дужки
стають незакритими. Таким чином, хребетний канал, закритий хребцевими дужками, дорсально закінчується на першому
хвостовому хребці. Тіла хребців з’єднуються одне з одним за допомогою міжхребцевих хрящів, які зумовлюють рухомість
хребців. Хребетний канал із середини вистелений періостом, який тут називається ендоостом.
Спинний мозок, який лежить у хребетному каналі, залежно від виду тварин закінчується на рівні різних хребців. Кінцева
частина конуса спинного мозку переходить на зазначеному рівні в кінцеву нитку спинного мозку. Остання в коней та великої
рогатої худоби досягає четвертого крижового хребця. Вона оповита тонкою трубкою твердої мозкової оболонки, яка
називається filum terminale externum. На рівні четвертого крижового хребця зникає простір між filum terminale externum і
filum terminale internum і остання навіть доходить до 5–7-го хвостового хребця.
Оболонки спинного мозку і кістково-зв’язковий хребетний канал можуть бути уподібнені чотирьом циліндрам, які
розташовані один навколо одного. Внутрішній циліндр являє собою судинну оболонку, яка щільно оточує спинний мозок.
Вона, в свою чергу, оточена другим порожнистим циліндром – павутинною оболонкою. Остання являє собою ніжну прозору
сполучнотканинну оболонку, що прикріплена найтоншими волокнами до твердої мозкової оболонки і вуалеподібно оточує
спинний мозок з нервовими корінцями. Простір між судинною й павутинною оболонками називається підпавутинним
простором, у ньому міститься спинномозкова рідина. Третій циліндр – це тверда мозкова оболонка, яка оточує павутинну.
Між ними є вузький простір. Тверда мозкова оболонка є продовженням такої ж головного мозку і починається від краю
потиличного отвору. Тверда мозкова оболонка складається з двох листків: зовнішнього, який прилягає до кісткової стінки
хребетного каналу і є ендоостом, і внутрішнього – власне твердої мозкової оболонки.
Тверда мозкова оболонка з прилеглою до неї павутинною оболонкою й утвореним під останньою субарахноїдальним
простором оточують спинний мозок рівномірно до спинномозкового конуса. У ділянці попереку і крижів, де мозок
переходить в конусоподібне закінчення, ці дві оболонки доходять своїм гострим закінченням дещо каудальніше від мозку.
Конус твердої мозкової оболонки закінчується майже в усіх тварин на рівні 1–3-го крижового хребця. Тверда мозкова
оболонка оточує корінці нервів, які відходять від спинного мозку до місця їх виходу у міжхребцеві отвори.
Четвертий, або зовнішній, циліндр утворений кістково-зв’язко-вим хребетним каналом, який вистелений із середини
згаданим вище ендоостом. Він відділений від власне твердої мозкової оболонки епідуральним (екстрадуральним,
перидуральним, інтердуральним) простором.
Епідуральний простір починається від потиличного отвору й закінчується каудально в межах хвостової частини хребта.
Внутрішньою стінкою епідурального простору є внутрішній листок твердої мозкової оболонки. Вмістом епідурального простору є
жирова тканина, корінці нервів (у каудальній частині – нерви), венозні стовбури й венозні сітки. Жирова епідуральна тканина
обгортає в основному нервові корінці й стовбури при їх виході з хребетного каналу. таким чином захищаючи їх від пошкодження
при згинанні хребта.
Для виконання різних способів спинномозкової анестезії мають значення дві вищезазначені порожнини, розташовані в
хребетному каналі: субарахноїдальна та епідуральна. В останні можна ін’єктувати анестезувальний розчин і спричинити
анестезію нервових корінців і нервів, які там проходять.
Нині інтравертебральна анестезія здійснюється двома способами: субарахноїдальним, при якому голкою проникають у
субарахноїдальний простір, проколюючи тверду й павутинну оболонки спинного мозку, та епідуральним (екстрадуральний,
перидуральний), при якому кінець голки доводять лише до епідурального простору, де лежить спинний мозок, оточений

21
оболонками, і проходять корінці спинномозкових нервів. Введений розчин анестетика розповсюджується в усі боки від місця
введення, але більше краніально й каудально!
Залежно від місця введення можна отримати анестезію, різну за глибиною та розповсюдженням. Однак, найкращі
результати з меншою кількістю ускладнень отримують при операціях на органах і тканинах, які знаходяться каудальніше від
діафрагми, та на тазових кінцівках. Анестезія розвивається в такій послідовності: спочатку зникає відчуття болю, потім
температура й пізніше – тактильна чутливість! В останню чергу зникають м’язові та вісцеральні відчуття! Усі види
чутливості відновлюються в зворотному напрямку, за винятком температурної, яка відновлюється значно пізніше!
Моторні волокна більш резистентні до дії анестетиків, ніж чутливі, тому блокада їх настає дещо пізніше, зумовлюючи
розвиток в’ялого рухового паралічу – міорелаксацію, яка значно полег-шує виконання операції!

3. ДІАГНОСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ МІСЦЕВОЇ АНЕСТЕЗІЇ.

Його широко застосовують для уточнення локалізації осередків болю, які обумовлюють кульгавість. У цих випадках у
підозрілі ділянки ін’єктують розчин анестетика, просочуючи тканини під патологічним осередком і навколо нього, щоб
зробити їх нечутливими. Тимчасове зникнення кульгавості підтверджує передбачений діагноз. З цією метою застосовують
також провідникову анестезію. Блокуючи нерви, які іннервують підозрілу ділянку кінцівки, тимчасово виключають
чутливість нижче місця ін’єкції.
Ін’єкції анестезувальних розчинів у синовіальні порожнини суглобів, сухожилкових піхв і бурс також дозволяють
встановити місцезнаходження осередку, який є причиною кульгавості.

4. УСКЛАДНЕННЯ ПРИ МІСЦЕВОМУ ЗНЕБОЛЮВАННІ.

Ускладнення при місцевій анестезії зустрічаються дуже рідко і можуть бути наслідком передозування розчину, похибок
у техніці виконання або пов’язані з підвищеною чутливістю тварини до анестетика. Передозування розчину для великих
тварин не становить реальної загрози, тому що вони мають велику масу тіла! Однак, зважаючи на чутливість тварин до
деяких місцевоанестезувальних засобів, не виключена можливість отруєння при застосуванні розчинів високої концентрації
або при введенні їх внутрішньосудинно!
У дрібних твари – собак, кішок, поросят – можливе отруєння при передозуванні розчину або при випадковому введенні
в кровоносне русло розчину високої концентрації!
До ускладнень, які спостерігаються при місцевій анестезії, слід також віднести переломи кісток, які виникають внаслідок
діагностичних ін’єкцій в коней, якщо показання до ін’єкції ретельно не продумані.
Незважаючи на відносну нешкідливість місцевої анестезії, можливі ускладнення, які наведені нижче.
1. Місцева реакція. Можливий розвиток некрозу тканин при введенні розчинів високої концентрації, а також інфекції
(недостатньо простерилізовані розчини та інструменти, розповсюдження мікроорганізмів з вогнища інфекції під час
ін’єкції).
2. Загальна реакція. Високі концентрації місцевих анестетиків при прямих внутрішньосудинних ін’єкціях або
прискорена дифузія (висока концентрація або великі дози, дуже багата судинами ділянка тіла) можуть сприяти прояву їхніх
загальних фармакологічних властивостей: пригнічувальна дія на центральну нервову і серцево-судинну системи. Крім того,
можуть спостерігатися легкі випадки отруєння, втрата свідомості.
Клінічна картина отруєння різними місцевими анестетиками має багато спільного. Вона зумовлена, основним чином,
їхньою дією на центральну нервову систему, гемодинаміку й гладенькі м’язи.
Дія місцевого анестетика на центральну нервову систему проявляється неспокоєм тварини, дезорієнтацією, тремором,
нудотою, сіпанням окремих груп м’язів, генералізованими клонічними й тонічни-ми судомами. У тяжких випадках настає
смерть від паралічу дихання.
Вплив анестетика на серцево-судинну діяльність спочатку проявляється тахікардією, артеріальною гіпертензією. Потім
настає зниження електричної збудливості, провідності, скоротливості міокарда, що супроводжується брадикардією та
артеріальною гіпертензією, аж до зупинки серця.
Тяжкі отруєння з різними симптомами – неврологічними (збудження, неспокій, психічні порушення, нудота, судоми), потім
депресія з поступовим проявом коми або паралічу, циркуляторної анемії (блідість шкіри, тахікардія, короткотривала гіпертензія,
потім брадикардія, гіпотензія, яка призводить до колапсу із загрозою зупинки серця), розладами дихання (диспное, задишка, що
можуть призвести до повного апное).
Реанімаційні заходи. При появі перших ознак ускладнення слід швидко застосовувати симптоматичне лікування:
оксигенація, за необхідності інтубація і штучна вентиляція легень; введення вазопресорів (метараменол, β-
симпатикоміметиків – ізопреналін тощо); проведення інфузійної терапії; внутрішньовенне введення барбітуратів короткої дії
(гексенал, тіопентал натрію) для боротьби з судомами.
Запобігають перезбудженню центральної нервової системи при передозуванні місцевих анестетиків введенням
діазепаму, фенобарбіталу! Ніколи не слід застосовувати аналептики, оскільки вони спричинюють судоми!
3. Алергічні реакції. У тварин вони зустрічаються досить рідко. Ці реакції з’являються зразу після ін’єкції анестетика і
проявляються здебільшого дерматитом, висипаннями у вигляді кропивниці, свербежем, поширеним набряком тканин,
артралгією, гіпотензією, нудотою, блюванням, рідко – гострим анафілактичним шоком. Розвиваються ознаки серцево-
судинного колапсу (синюшність слизових оболонок, похолодання кінцівок, виділення холодного липкого поту, різке
зниження артеріального тиску, втрата свідомості).
При виявленні сенсибілізації слід проводити загальне знеболювання. Якщо ж і воно протипоказане, необхідно підібрати
місцевий анестетик, який належить до іншої хімічної групи. Тестами сенсибілізації є внутрішньошкірне введення 0,1–0,2 мл
розчину місцевого анестетика або закапування його по 1–2 краплі в кожну ніздрю, при цьому контролюють пульс та
22
артеріальний тиск. Навіть при негативних пробах не можна бути абсолютно впевненим у тому, що тварина добре переносить
препарат.
Реанімація. Лікування ускладнень проводиться шляхом введення антигістамінних препаратів, кортикостероїдів, кальцію
глюконату, амінокапронової кислоти, а при вираженій гіпотензії – симпатикоміметичних вазопресорів.
4. Ускладнення, спричинені вазопресорами. Їхні симптоми часто нагадують ознаки перевтоми. Адреналіну
гідрохлорид може викликати досить характерну тривалу гіпертензивну реакцію, яка супроводжується тахікардією, інколи
порушенням ритму серця.
Реанімація. Наявність такого синдрому виправдовує застосування симптоматичних засобів типу хлорпромазину
(внутрішньовенно).

23