Пов’язка – це сукупність різних форм перев’язувального матеріалу, накладеного в певній

послідовності з метою відповідного лікувального впливу на організм тварини, а також для

захисту ушкодженої ділянки тіла від впливу факторів зовнішнього середовища. 
Перев’язка – це процес накладання або зміни пов’язки.

Навіщо накладають пов’зки:

 захист від зовнішніх факторів (мікроорганізми, пил, бруд, волога, світло, холод,
тепло);
 утримання  чи закріплення на поверхні тіла перев'язувального матеріалу;
 створення нерухомості в ділянці травми (за переломів, вивихів, розривів, розтягів);
 створення тиску на ту чи іншу частину тіла під час зупинки кровотечі;
 лікування закритих ушкоджень та запальних процесів м'яких тканин.

Навіщо накладають пов’зки:

 процес лікувального втручання, що виконується на рановій ділянці;
 зовнішня обробка рани і наступне накладення на її поверхню відповідного
перев'язувального матеріалу, що фіксується пов'язкою.

Вимоги до перев’язувального матеріалу:

 бути м'яким, еластичним; 

  витримувати стерилізацію без зміни якості;

  не чинити подразнюючої дії на тканини;

  володіти вираженими всмоктувальними та

випаровувальними властивостями.
 бути м'яким, еластичним; 
  витримувати стерилізацію без зміни якості;
  не чинити подразнюючої дії на тканини;
  володіти вираженими всмоктувальними та
випаровувальними властивостями.
 бути м'яким, еластичним; 
  витримувати стерилізацію без зміни якості;
  не чинити подразнюючої дії на тканини;
  володіти вираженими всмоктувальними та
випаровувальними властивостями.
  бути м'яким, еластичним; 
  витримувати стерилізацію без зміни якості;
   не чинити подразнюючої дії на тканини;
  володіти вираженими всмоктувальними та
випаровувальними властивостями.
  бути м'яким, еластичним; 
  витримувати стерилізацію без зміни якості;
  не чинити подразнюючої дії на тканини;
  володіти вираженими всмоктувальними та
випаровувальними властивостями.
  бути м'яким, еластичним; 
  витримувати стерилізацію без зміни якості;
  не чинити подразнюючої дії на тканини;
  володіти вираженими всмоктувальними та
випаровувальними властивостями.
  бути м'яким, еластичним; 
  витримувати стерилізацію без зміни якості;
  не чинити подразнюючої дії на тканини;
  володіти вираженими всмоктувальними та
випаровувальними властивостями.
 бути м'яким, еластичним;
 витримувати стерилізацію без зміни якості;
 не чинити подразнюючої дії на тканини;
 володіти вираженими всмоктувальними та випаровувальними властивостями.

 Перев'язувальний матеріал, який

застосовують у ветеринарній хірургії,
поділяють на:
Перев’язувальний матеріал поділяють на:
 Основний - який найбільш широко використовується в десмургії (вата, марля);
 Допоміжний - який використовується рідше (брезент, джгут, целофан, лігнін,
гранульоза, бавовняне полотно, і тд);
Ватa (gossypium)
Виготовляють з бавовни, а найкращі її сорти - з навколонасіннєвого пуху різних сортів
бавовнику. Кожна окрема волосинка вати являє собою рослинну клітину довжиною до 4 см,
усередині якої є стислий з боків каналець - типовий капіляр.

За способом обробки вату поділяють на: 

 1) знежирену (біла або гігроскопічна), завдяки закону капілярності, має здатність
всмоктувати велику кількість рідини (300-400 % від своєї первісної маси). 

Широко вживається як матеріал, що добре вбирає кров та ексудат: 

  у ватно-марлевих тампонах для осушення ран від крові;
  на паличках (квач) для обробки операційного поля;
  для відсмоктують пов'язок.

2)   необезжирену (сіра або негігроскопічна).

 не має всмоктувальної та випаровувальної здатності, але вона не злежується, не
збивається в грудки, здатна тривалий час зберігати свій об'єм;
 широко застосовують для зігрівальних компресів, теплих укутувань, як підкладковий
матеріал при накладенні пов'язок, що іммобілізують.

Марля (tela marlia) - рідкопетляста бавовняна тканина, виготовлена із слабоскручених ниток. 

У десмургії використовують густопетлясту (на 1см2 до 17–20 ниток) і середньопетлясту (на
1 см2 до 12 х 15 ниток) марлю: 
 рідкопетляста марля краще всмоктує рідину, але всмоктування також швидко
припиняється;
 густопетляста марля всмоктує рідину повільно, але довший проміжок часу. 
Марля буває біла (обезжирена, гігроскопічна) та сіра (необезжирена, негігроскопічна).

Лігнін (lignum) Одержують на целюлозно-паперових комбінатах шляхом хімічної обробки

деревини. Являє собою дуже тонкий гофрований пористий папір білого кольору.
Зберігають у темному місці, оскільки під дією світла він жовтіє і стає ламким (кришиться).
Лігнін має високу всмоктувальну здатність (протягом 3 діб він поглинає до 650 % рідини
від своєї первісної ваги). 
Використовують як замінник білої вати при накладанні всмоктувальних пов'язок і
виготовляють лігнін-марлеві тампони.

Джут (chorchorus) Має вигляд клоччя, складається з тонких волокон, одержаних від
молодих пагонів однорічної рослини - індійської коноплі. Має велику вологоємність.
Його застосовують найчастіше при перев'язках копита в марлевих подушечках в
якості сприймаючого шару пов'язки або поверх серветки, що покриває ранову
поверхню.

Торфяний мох(sphagnum) Має високу вологоємність, м'якість і еластичність. За своєю будовою

являє собою мережу рослинних капілярних трубочок, чим і пояснюється його хороша
всмоктувальна здатність.
Мохову «повсть» застосовують як допоміжний перев'язувальний матеріал у суміші з
ватою або у вигляді марле-мохових подушечок. Торф'яний мох найчастіше застосовують
при лікуванні гнійних ран. Всмоктування моху значно зростає, якщо перед вживанням
змочити його фізіологічним розчином. У сухому вигляді мох кришиться, стає грубим,
втрачає пластичність і повільно всмоктує.

Гранульоза (granulosa) Являє собою фабричні очеси, що залишаються після обробки сирої
бавовни дією температури та насиченими розчинами хімічних солей. 
 Гранульоза в 4 рази легша за гігроскопічну вату. За вологоємністю вона значно
перевищує багато перев'язувальних матеріалів. Гранульозу застосовують у вигляді
подушечок чи марлевих мішечків.

Целофан (cellophan) Є побічним продуктом, що отримують при виробництві штучного шовку.

Він має вигляд прозорих тонких листів, що мають достатню міцність, високу водостійкість.
Добре переносить стерилізацію кип'ятінням та в автоклаві. Використовують при
накладенні деяких пов'язок як водонепроникний шар для захисту від попадання вологи
ззовні.
Заготовлені заздалегідь стерильні листи використовують як: 
 серветки для накриття імпровізованих хірургічних столиків;
 як непроникні обгортки для стерильних інструментів та перев'язувального
матеріалу під час виїздів;
 для накладання припарок та зігрівальних компресів;
 як покривний  матеріал для клейових пов'язок.

Форми перев'язувального матеріалу

1 – тампон ватно-марлевий; 2 – кулька ватно-варлева;     3 – компрес марлевий; 4 – дренаж
(турунда); 5 – серветка марлева; 6 – лонгет; 7 – праща; 8 – косинка; 9 – бинт.  

Схема класифікації пов'язок

  Спеціальні
Іммобілізуючі Лікувальні
Бинтові небинтові
Першої Зігріваючий
Загальні Клейові Шинні 
допомоги  компрес 
Горячий
Спеціальні Косинкові Затвердіваюючі  Тиснуча
компрес 
Суха Холодний
  Пращоподібні  гіпсові 
всмоктувальна  компрес
Волога Тепле
  Каркасні  клейові 
всмоктувальна  укутування 
із синтетичних
  Типові  затвердіваючих Оклюзійна   
матеріалів 
  Бандаж       
   Суспензорій       

Правила накладання бинтових пов'язок:

1. Підготовка ділянки тіла. Перед накладанням пов’язки проводять механічну очистку
відповідної поверхні тіла тварини, при потребі видаляють волосяний покрив, миють,
висушують. 
2. Тримання бинта. Головку бинта тримають у правій руці, а вільний кінець у лівій.
Зовнішня поверхня бинта (спинка) повинна бути повернена до тіла тварини. 
3. Накладання перших турів. Бинтову пов’язку починають накладати в нижній ділянці
тіла і йдуть до верхньої, бинтують зліва направо. Всі бинтові пов’язки починаються
циркулярними (коловими) турами. Першими повинні накладатись фіксуючі тури, які
укріплюють вільний кінець бинта. Для цього зовнішню поверхню вільного кінця, дещо під
кутом, прикладають до тіла тварини і котять головку бинта по тілу, передаючи її з правої
руки в ліву на протилежному боці органа. Наступний тур ведуть суворо поперек органа, далі
на нього завертають виступаючий край вільного кінця бинта, який фіксують наступними
двома-трьома циркулярними турами. 
4. Правила бинтування. Бинт повинен рівно і щільно прилягати до поверхні тіла, бути
весь час натягнутим, не утворювати поперечних і поздовжніх складок. Величина ступеня
натягу повинна забезпечити, з одного боку, надійну фіксацію лежачих нижче форм
перев’язувального матеріалу, а з іншого – не перешкоджати крово- і лімфообігу в ділянках
тіла, на які накладають пов’язки. 
5. Закінчення накладання пов’язки. При закінченні накладання бинтової пов’язки
виконують кілька циркулярних турів, кінець бинта розрізають ножицями, утворені шворки
повертають у протилежних напрямах і зав’язують. Як початок, так і кінець бинтової пов’язки
потрібно розміщувати на боці, протилежному місцю ушкодження!

Загальні бинтові пов'язки: а, б –

циркулярна; в – повзуча (змієподібна); г –
спіральна; д – спіральна з  перегинаннями
  вісімкоподібна
Спеціальні бинтові пов'язки:

(хрестоподібна);
Спеціальні бинтові пов’язки:
 вісімкоподібна (хрестоподібна);
 черепахоподібна (збіжна і розбіжна);
 пов’язки на ріг, хвіст, копито, лапу, ратиці;

Вісімкоподібна бинтова пов'язка: 

Черепахоподібна пов'язка на
1 – на путовому суглобі;  скакальному суглобі: 
2 – на зап'ястковому суглобі а — розбіжна,;
б — збіжна

Спеціальні небинтові пов'язки

Косинкові пов'язки

Пращоподібні   пов’язки
 Клейові пов’язка

Каркасні   пов'язки

Лігатурна пов’язка

Типові пов’язки

Суспензорій на статевий член коню та

вим’я корові

Бандаж
 Еластичні сітчасто-трубчасті бинти

Іммобілізуючі пов'язки
Іммобілізуючі пов’язки застосовують з метою забезпечення спокою та нерухомості
пошкоджених ділянок тіла чи органів тварини і надання їм певного положення. 
Їх використовують при пошкодженні щільних тканинних структур: переломи та тріщини
кісток, вивихи суглобів, розриви та надриви зв’язок, сухожилків тощо. Можна застосовувати
при деяких запальних процесах і після операцій в ділянках сухожилкових піхв, бурс,
суглобів тощо.
Іммобілізуючі пов’язки мають велике значення для профілактики додаткового
травматизму м’яких тканин в ділянці ушкодження, зменшення болю й попередження шоку.
Іммобілізуючі пов’язки поділяються на шинні (транспортні) і затвердіваючі (лікувальні).
Правила накладання шинних пов'язок

1. пов’язку накладають на чисту й суху поверхню тіла тварини; 

2.  пошкоджена ділянка фіксується в її природному положенні, наприклад, суглоби
кінцівок – у злегка зігнутому стані; 
3.  у ділянці кінцівки звичайно іммобілізують як мінімум два суглоби – вище і нижче
місця пошкодження; 
4.  пов’язка повинна щільно прилягати до поверхні тіла тварини, щоб забезпечити
максимально можливу іммобілізацію; 
5.  одночасно потрібно уникати надмірного стискування пов’язкою органа в цілому чи
ділянок, що виступають, щоб не порушувати крово- та лімфообігу в стиснених
тканинах і попередити розвиток некротичних процесів у них (пролежні); 
6.  бажано не використовувати знеболювальних препаратів при накладанні шинних
пов’язок; 
7.  методи загального або місцевого знеболювання або нейролептаналгезію застосовують
лише при значних травмах, коли існує загроза виникнення больового шоку; 
8.  у разі проведення знеболювання, тварина, втративши відчуття болю, може збільшувати
навантаження ушкодженого органа, що призведе до виникнення ускладнень, тому
таких тварин після накладання шинної пов’язки утримують зафіксованими (1–2 год), до
припинення дії анестетика.

Будова шинної пов'язки:

 внутрішній або підкладковий шар; 
   власне шина;
   засоби фіксації.
Кращим підкладковим матеріалом є сіра вата. За необхідності також можна використовувати
ватин, сукно та інші матеріали.
Власне шини бувають наступних видів:
  імпровізовані - дерев’яні (гілки, тонкі
вузькі планки, дранка), металеві
(дріт, пластинки з алюмінію або
заліза), картонні, фанерні, лубкові
(кора липи); 

 стандартні  - дротяні сітчасті шини і дротяні шини

Крамера, Томаса-Шредера, Кононок та Обухова. 

Шини Томаса-Шредера
Шини Кононок
Шини Обухова

Етапи накладання шинної

пов'язки:

  фіксація тварини; 
  репозиція органа;
  накладання підкладкового матеріалу;
  накладання і фіксація шин.

Затвердіваючі пов'язки
Види затвердіваючих матеріалів:
 Гіпс;
 Синтетичний гіпс (полімери);
 Клей;

Характеристика гіпсу та способи  його застосування

Гіпс – це кальцію сульфат. Прожарений при температурі 130 °С, під час змішування з водою
він швидко твердіє (протягом 5–10 хв). 
      Гіпс зберігають у герметичній упаковці, тому що через значну гігроскопічність він
швидко зволожується й стає непридатним для використання!
      Застосовують у вигляді нагіпсованих бинтів, лонгетів чи гіпсового порошку (для
приготування гіпсової кашки).

Нагіпсовані бинти:
 готують промисловим шляхом і в герметичній упаковці реалізують;
  готують самостійно перед застосуванням ручним чи машинним методом.

Ключові моменти накладання гіпсової пов'язки:

 підготовка робочого місця лікаря;
  фіксація тварини; 
  знеболювання та діагностика;
  репозиція органа;
  накладання пов'язки.

Фіксація, знеболювання, діагностика та репозиція пошкодженої ділянки

Правила накладання затвердіваючих пов'язок:

а) пов’язку накладають на чисту й суху поверхню тіла тварини; 

б) ушкоджена ділянка фіксується в її природному, дещо зігнутою в суглобах, положенні; 
в) на кінцівках іммобілізують як мінімум два суглоби – вище і нижче місця пошкодження; 
г) пов’язка повинна забезпечувати максимально можливу іммобілізацію органа; 
д) необхідно уникати надмірного стискування пов’язкою поверхні тіла тварини, що може
призвести до порушення крово- і лімфообігу, виникнення некрозу (пролежнів); 
е) вінчик у копитних і м’якуш у м’ясоїдних тварин бажано залишати відкритими, що дасть
змогу контролювати правильність накладання пов’язки; 
є) у коней при накладанні гіпсової пов’язки на ділянку пальця, в її склад включають і копито,
але для контролю правильності накладання пов’язки в ділянці над вінчиком залишають
віконце;
ж) виявлення в ділянках нижче гіпсової пов’язки холодного набряку, синюшності м’яких
тканин означає, що пов’язка накладена надто щільно і потребує негайної її заміни! 

Застосовують безпідкладкові гіпсові пов’язки і гіпсові пов’язки 

з використанням підкладкового матеріалу.

Етапи накладання гіпсової пов'язки:

 підготовка кінцівки (накладання підкладкового матеріалу);
  замочування нагіпсованих бинтів; 
  накладання гіпсової пов'язки.

Замочування  нагіпсованих бинтів

  тепла воді (температура 30–35 °С);

  вода вищої температури, 1–2 % розчини галунів, 3 % розчин натрію хлориду;
  концентрований (до 10 %) розчин натрію хлориду, холодна вода або додають до неї
столярний клей, желатину, крохмаль, гліцерин.

Бинти замочують по мірі їх застосування!

Накладання нагіпсованих бинтів з утворенням  глухої пов'язки:

 накладання нагіпсованих бинтів на ділянку тіла;
  моделювання пов'язки у процесі накладання;
 полірування пов'язки.

Слід враховувати терміни затвердіння пов'язки, набуття нею достатньої міцності та її

повного висихання!
 Стулчаста (а), мостоподібна (б) та вікончаста (в)

Шинно-гіпсова, лонгетна та лонгетно-циркулярна

Догляд за гіпсовою пов'язкою:

  спостереження за кінцівкою;
  попередження зволоження та пошкодження пов'язки;
  дотримання терміну носіння пов'язки.

Інші затвердіваючі повязки

Полімерні іммобілізуючі матеріали (бинти Скотчкаст, Целлакаст), виготовлені із
синтетичного полімерного волокна й просочені поліуретановою смолою, які твердіють у
присутності води. 

   Володіють рядом переваг перед гіпсовими: 

  легші в 4–5 разів, що робить їх більш комфортними для хворого; 
  повітропроникні й вологостійкі, що дозволяє вирішити проблему мацерації шкіри та
відволоження пов’язки; 
  мають низьку рентгеноконтрастність, що дозволяє виконувати контрольні знімки;
  пов’язка здатна витримувати навантаження вже через 30–40 хв після накладання. 

   Вони прості в застосуванні: перед накладанням їх лише потрібно намочити у воді; бинт
можна моделювати, розтягувати, довільно розрізати,  робити в ньому отвори. 

   Обов'язкове застосування підкладкового  матеріалу і попередження контакту зі шкірою

у процесі накладання!

Клейові пов'язки із застосуванням силікатного клею (рідкого скла) для дрібних тварин.

Техніка наклідання пов’язок

Косинкові пов’язки виготовляють з полотна, бязі або зшитої вдвоє марлі трикутної форми.
Для великих тварин косинка має основу завдовжки 180 см і висоту 65 см, а для дрібних -
відповідно 50 і 20 см. Косинкові пов’язки застосовують майже на всіх ділянках тіла. У
розгорнутому вигляді їх накладають на велику ділянку тіла тварини: шию, груди, холку,
спину, круп. Ці пов’язки застосовують згорнутими – для перев’язування невеликих ділянок і
скрученими – як джгут при тимчасовому спиненні кровотечі. Часто до кінця косинки
пришивають додаткові тасьмочки.
Пращоподібні пов’язки. Пращі виготовляють з товстого та еластичного матеріалу
(коленкору, бязі, полотна). Краї лонгета (кусок марлі або полотна прямокітної форми)
розрізають уздовж на кілька тасьмочок, які при накладанні пов’язки зав’язують вузлом. Ці
пов’язки зручно застосовувати у великих тварин у ділянці вінчика, дистального відділу
кінцівок, а також путового, зап’ясткового і передплеснового суглобів; у дрібних тварин – у
ділянці голови, грудей і живота.
Бинтові пов’язки застосовують на нижній половині кінцівок, до зап’ясткового і скакального
суглобів включно, на хвості, рогах і частково голові; у дрібних тварин, крім того, - в ділянці
грудей і живота.
За формою накладання розрізняють такі види бинтових пов’язки:
 Циркулярну (накладають у вигляді кількох циркулярних турів бинта, при чому
кожен наступний тур бинта перекриває попередній. ЇЇ я к правило накладають на
невеликі ділянки тіла);
 Спіральну (після накладання фіксуючих турів бинта, бинтування продовжеють у
скісному порядку. При цьому кожен наступний тур бинта перекриває попередніфй на
одну або дві третини. Застосовують при закриванні великої ділянки тіла)
 Повзучу (застосовують для фіксації підкладкового матеріалу, при накладанні
іммобілізуючих пов’язок. Кожен наступний тур такої пов’язки знаходиться на певній
відстані від попереднього);
 Спіральна з перегинанням (Накладають при бинтуванні нерівномірних за товщиною
ділянок тіла. Для цього на боці, протилежному місцю ушкодження, бинт ведуть трохи
більш скісно доверху, потім великим або вказівним і середнім пальцями лівої руки
притримують його верхній шар і перегинають у напрямі до себе так, щоб верхній край
бинта став нижнім, тобто повертають бинт на 180° . Далі бинтують трохи скісно і
донизу. Перегин повторюють на кожному турі бинта таким чином щоб перегини
опинилися на одній лінії);
 Вісімкоподібну (накладають на зап’ясний або путовий суглоби. Бинтування
починають нижче суглоба з фіксації вільного кінця бинта. Далі бинт направляють
скісно доверху і роблять два-три фіксуючі тури на суглобом, знову скісно ведуть
донизу і виконують циркулярні тури. Таким чином, чергують циркулярні і скісні тури
повністю перекриваючи всю поверхню суглоба);
 Черепахоподібна (розбіжна – починають циркулярними розбіжними турами суворо
посередині заплесневого суглоба, коли початкові тури бинта проходять через
п’ятковий горб і середину згинальної поверхні суглоба. Далі в ділянці п’яткового
горба тури почергово зміщують доверху і донизу на одну третину або на половину
ширини бинта, тоді як на згинальній поверхні всі тури лягають на її середину.
Збіжна – починається циркулярними турами на межі нижнього краю суглоба. Потім
від середини згинальної поверхні бинт направляють скісно доверху, обрамляючи
межу верхнього краю суглоба. Всі наступні тури проходять через середину
згинального краю суглоба. З протилежного боку вони почергово, зверху і знизу,
перекривають попередні тури на дві третини або на половину ширини бинта,
збігаючись у ділянці п’яткового горба. Закінчують пов’язку накладанням
циркулярних турів бинта в центрі суглоба.)
 на окремі органи тварини – копито, ріг, хвіст і тд.
Бинтова пов’язка на ріг. Її починають накладати кількома циркулярними турами на
неушкодженому роговому відростку. Далі бинт ведуть навхрест, перетинаючи потиличний
гребінь лобної кістки, до ушкодженого рогового відростка. При потребі роговий відросток
покривають складкою бинта (марлевим компресом, серветкою). Бинтують спіральними з
перегинами турами від основи до верхівки рога, закривають складкою бинта верхівку рога, і
пов’язку продовжують вниз до основи рога. Після цього бинт переводять на неужкоджений
роговий відросток, на основі якого закінчують накладання пов’язки циркулярними турами.

Спеціальні, або типові пов’язки застосовують на тих ділянках тіла, де погано тримаються
бинтові пов’язки. Укріплюють типові пов’язки за допомогою тасьмочок. Найчастіше їх
накладають на ділянки спини, крупа, попереку, живота і вимені.
Каркасні пов’язки мають у своїй основі опорне пристосування (частіше з дроту) і є засобом
фіксування перев’язного матеріалу. На кінці застосовують каркас із м’якого дроту, на який
надягають гумові трубку, а в ділянці холки – каркас у вигляді дуги, обтягнутої марлею.
Для фіксації бинтової пов’язки, накладеної на скакальний суглоб, застосовують гумові
кільця, укріплюючи їх чотирма тасьмочками з бинта на передній або задній поверхні
суглоба. Цю пов’язку можна скріплювати короткими гумовими трубками з гачками на
кінцях.
Лігатурні пов’язки. Ці види пов’язок застосовують для захисту ран, що закриті глухим
швом.
Лігатурну пов’язку за Медведевим застосовують на рани, зашиті швами з валиками. Після
укріплення валиків на одному боці в кінці їх лігатур залишають вільними, а на валики з
протилежного краю лігатури прив’язують додатково. На рану ( між валиками) кладуть
марлеву серветку, складену в 4-6 шарів, і фіксують її лігатурами.
Лігатурну пов’язку за Гірголавою накладають на рани, зашиті вузловим швом. Після
зав’язування швів частину ниток обрізують, а тими, що залишилися (кількість їх залежить
від довжини рани), закріплюють на рані марлевий валик.
Клейові пов’язки широко застосовують для закриття ран у тих місцях тіла тварини, де
описані вище пов’язки погано тримаються або накладати їх складно (ділянки тулуба, стегна,
голови, тощо). Ці пов’язки можна не знімати повністю, а тільки замінювати їхній внутрішній
шар. Клейові пов’язки не порушують крово- та лімфообіг, дають можливість спостерігати за
раноюю. Пов’язк, прикріплена доброякісним клеєм, може триматися 10-15 діб.
Для фіксації клейових пов’язок частіше всього використовують колодій.

Шинні пов’язки забезпечують спокій і нерухомість ушкодженого органа на строк,

необхідний для тимчасової госпіталізації або експортування тварини до стаціонарного
лікувального закладу. Іноді застосовують тривалу іммобілізацію за допомогою шинної
пов’язки за умови, якщо шини добре підігнані.
Шинна пов’язка складається з внутрішнього, підкладкового шару, шини, і засобів фіксації,
що покривають шину (бинт, косинка, полотно та ін). Для шин використовують різний
підручний матеріал (фанеру, дерев’яні дощечки, алюмінієві або залізні штаби, тощо) або
спеціально виготовлені шини (Крамера, Обухова, Кононка, та ін).
Гіпсові пов’язки застосовують для іммобілізації кінцівки у разі, якщо за характером
ушкодження для них потрібно створити умови тривалого спокою. Матеріалом для таких
пов’язок є гіпс. Нагіпсовані бинти накладають безпосередньо на шкіру кінцівки тварини
(безпідкладкова пов’язка) або з підкладкою з вати. Дротяні та фанерні шини вміщують між
турами нагіпсованих бинтів – це значно зміцнює пов’язку.
Розрізняють такі гіпсові пов’язки: глуху, вікончасту, мостоподібну і стулкову.
Глуху гіпсову пов’язку накладають по всій довжині іммобілізованої ділянки без перерв,
тобто роблять її суцільною. Найчастіше застосовують безпідкладкову гіпсову пов’язку: вона
добре вбирає і випаровує ранові виділення і тим самим усуває можливі ускладнення в рані
під пов’язкою. Крім того, безпідкладкова гіпсова пов’язка, рівномірно тиснучи на грануляції,
сприяє кращому перебігу ранового процесу, її з успіхом застосовують при відкритих
переломах кісток кінцівок, поранених суглобів і м’яких тканин, при ранах, які довго не
загоюються.
Вікончаста гіпсова пов’язка має отвір («вікно»), його роблять ще до затвердіння пов’язки
або залишають під час її накладання. Через «вікно» спостерігають за станом рани і мають
змогу її лікувати.
Мостоподібну гіпсову пов’язку застосовують при ранах суглобів. Під час її накладання
спочатку вище і нижче від суглоба роблять 6-8 циркулярних турів нагіпсованого бинта.
Після затвердіння в низ вмазують з чотирьох боків дугоподібні шини з алюмінію або заліза
(так звані мости – у вигляді ручок валізи) і шини закріплюють 4-5 турами нагіпсованих
бинтів. Унаслідок цього утворюється єдина мостоподібна пов’язка, що надійно іммобілізує
суглоб і забезпечує вільний доступ до рани.
Стулкову гіпсову пов’язку готують із глухої гіпсової пов’язки, яку обережно розпилюють у
повздовжньому напрямі з протилежних боків. При цьому утворюється дві стулки. Гіпсові
стулки закріплюють на ураженій ділянці спіральною бинтовою пов’язкою. Переваги такої
пов’язки полягають у тому, що її можна знімати і накладати знову. Тому її застосовують при
запальних процесах, які потребують систематичного лікування і спостерігання.
Накладання гіпсових пов’язок
Шини, які використовують для іммобілізації, поділяються на стандартні за імпровізовані.
Серед стандартних шин у ветеринарній медицині найбільш широко використовують дротяні
сітчасті шини і дротяні шини Крамера. Вони являють собою шматки спле теного дроту
шириною 10 см і довжиною 1 м: перша у вигляді сітки, а друга - драбини. Такі шини
найбільше відповідають вимогам, які ставляться до них. Вони - легкі, міцні, здатні набувати
форми органа, на який їх накладають. Імпровізовані шини виготовляють з підручного
матеріалу. Вони можуть бути деревʼяні (гілки, тонкі вузькі планки, дранка), металеві (дріт,
пластинки з алюмінію або заліза; рис. 167), картонні, фанерні, лубкові (кора липи).

Кращими засобами фіксації є накладання бинтових повʼязок (спі-ральна). Використовують

марлеві, гумові, тканинні бинти. В екстрених випадках можна користуватися косинками,
шарфами, поясами, мотузками, м'яким дротом.

Якщо на ділянці тіла, на яку накладають шинні повʼязки, є відкриті механічні пошкодження
(рани), то проводять належну хірургічну обробку (зупинка кровотечі, видалення згустків
крові, сторонніх предметів, антисептика). Ранову поверхню закривають марлевим
компресом чи ватно-марлевими тампонами, які фіксують бинтовими пов'язками.

Наступний етап - проведення репозиції ушкодженого органа. Репозиція - це відновлення

природного положення органа, тобто правильного співставлення кінців відламків кісток.

Далі ушкоджену ділянку покривають рівним шаром підкладкового матеріалу товщиною 1-3
см, причому на кісткові виступи і западини накладають додаткову кількість підкладки. У
заданому положенні ї фіксують повзучою бинтовою повʼязкою. Починають фіксуючу повʼязку
накладати, відступивши 4 5 см від краю підкладкового матеріалу й закінчують на тій же самій
відстані.

Прикріплюють шини накладанням спіралеподібної бинтової повязки. Її починають

закріплювати в нижній частині шин циркулярними турами, фіксуючи попередньо загорнутий
знизу доверху виступаючий вниз підкладковий матеріал.

При іммобілізації нижніх відділів кінцівки (пʼястка, плесна, фаланги пальців) шинну повʼязку
потрібно накладати і на ділянки копит і копитець включно. У коней, наприклад, металеві
пластинчасті чи дротяні шини можна закріплювати до гілок підкови.

Слід памʼятати, що іммобілізація кінцівки в стані повного розгинання, особливо на тривалий

час, може призвести до розтягування звʼязок, підвищення внутрішньосуглобового тиску,
появи болю і ригідності мʼязів! Виявлення в ділянках нижче гіпсової повʼязки холодного
набряку, синюшності мʼяких тканин означає, що повʼязка накладена надто щільно і потребує
негайної її заміни!

Підготовка кінцівки тварини. Після фіксації тварини і відновлення природного положення

кінцівки (репозиції), на чисту й суху шкіру накладають шар сірої вати товщиною 0,5-1 см)
Додаткову кількість вати кладуть у ділянках кісткових виступів, а також на верхньому і
нижньому краях гіпсової повʼязки, виходячи за їх межі на 3-4 см. Фіксують вату повзучою
бинтовою повʼязкою. Суглобам надають злегка зігнуте положення.
Змочування нагіпсованих бинтів. Нагіпсовані бинти змочують у теплій воді (температура 30-
35 °С). Але коли виявиться, що гіпс твердіє повільно, даний процес можна прискорити,
користуючись водою вищої температури, 1-2 %-ними розчинами галунів, 3 %-ним розчином
натрію хлориду. У випадках, коли необхідно сповільнити швидкість затвердіння гіпсу, беруть
концентрований (до 10 %) розчин натрію хлориду, холодну воду або додають до неї
столярний клей, желатину, крохмаль, гліцерин. Воду або розчин, у яких намочують
нагіпсовані бинти, потрібно часто міняти, тому що насичуючись гіпсом, вони поступово
втрачають властивість швидко проникати всередину бинта.
Намочують по одному прогіпсованому бинту. Кожний наступний бинт змочують під час або
після накладання попереднього бинта. Перед опусканням у воду кінець бинта (10-15 см)
залишають вільним, щоб не витрачати часу на його пошуки після змочування. Утримуючи
бинт руками з обох сторін, його повільно й повністю опускають у воду. Тримають бинт у воді
до припинення виділення з нього.
Накладання прогіпсованих бинтів. Бинт накладають з рівномірним, помірним натягуванням
спіральними турами знизу доверху і в зворотному напрямі. Кожен наступний тур наполовину
має перекривати попередній.
У дрібних тварин накладають всього 4 6, а у великих - 6-8 турів прогіпсованого бинта.
Завершують накладання гіпсової повʼязки проведенням її полірування. Всі нерівності і
шорсткості на поверхні пов'язки згладжуються втиранням у напрямі турів бинта додаткової
кількості гіпсової кашки. Поверхню пов'язки вирівнюють і закругляють її краї. Потім на вологу
ще гіпсову повʼязку наносять і втирають сухий тальк. Він сприя більш швидкому висиханню
гіпсової повʼязки, зміцнює і робить гладенькою ї поверхню. Таким чином накладають глуху
гіпсову повʼязку. Гіпсова повʼязка твердіє в перші 5-10 хв. Достатньої міцності вона набуває
після підсихання, на що потрібно 1-2 години. Після цього на повʼязку простим олівцем
наносять дату, а в деяких випадках діагноз або контури місця ураження.

Для того, щоб повʼязка не відволожувалася, її поверхню можна покривати розтопленим

парафіном, воском, каніфоллю або лаком. Повне висихання всіх країв гіпсової повʼязки
триває одну добу. Така повʼязка називається глухою гіпсовою повʼязкою і характеризується
відсутністю будь-якого доступу до тканин, що лежать під нею.

Лонгетні гіпсові повʼязки. При наявності великих за площе пошкоджень шкіри, набряку
мʼяких тканин в ділянці накладання повʼязки, при необхідності накладання повʼязки на
плечовий пояс, стегно, круп можна застосовувати лонгетні гіпсові повʼязки. Замість бинтів
використовують нагіпсовані марлеві лонгети (6-12 шарів). Після змочування їх накладають на
пошкоджене місце з двох боків (зовнішнього і внутрішнього), а в деяких випадках -
переднього і заднього. Ширина лонгетів повинна бути такою, щоб між ними зали-шилися
щілини до 2-3-х см. Далі їх старанно моделюють і після за-твердіння гіпсу фіксують кількома
турами сухого марлевого бинга.

Зняття гіпсової повʼязки. Мінімальні терміни, на які накладають гіпсові повʼязки у дрібних
тварин, становлять 4 5, а у великих - 6 8 тижнів. їх знімають за допомогою спеціальних
інструментів. 3 цією ме-тою застосовують гіпсові ножі, пилки Колена, ножиці Стілля (рис.
172). Перед зняттям повʼязки в ділянці розрізу гіпе бажано змочувати гіпертонічним гарячим
розчином натрію хлориду (15-20 %) або міцним розчином оцтової кислоти. Коли даними
розчинами змочують всю поверхню гіпсової повʼязки, то її розрізають звичайними но-
жицями або навіть розбинтовують, Гіпсову повʼязку терміново знімають при виник-ненні
набряку, болючості, посиніння прилеглих м'яких тканин. Причинами передчасного зняття
повʼязки також можуть бути порушення її цілісності, різке погіршення загального стану
тварини, рухли-вість кінцівки в межах гіпсової повʼязки. Крім ретельних клінічних
спостережень, тварини з гіпсовими повʼязками потребують спеціального догляду. Особливу
увагу звертають на дотримання належних параметрів температури і вологості в
приміщеннях, де знаходяться тварини, часто прибирають станки. Вел ким твари- нам слід
застосовувати підтримувальні апарати