ТЕМА: АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ 

ГЛОТКИ.
ХВОРОБИ ГЛОТКИ.

 План.

1.Клінічна анатомія глотки.

2.Фізіологія глотки.
3. Методи дослідження глотки.
4.Хвороби глотки: Гіпертрофія носоглоткового мигдалика. Ангіни, їхні види. Дифтерія
зіва. Хронічний тонзиліт. Гострий фарингіт. Сторонні тіла глотки.

КЛІНІЧНА АНАТОМІЯ ГЛОТКИ

Глотка є порожнинним органом, що розташований між порожнинами носа і рота спереду

та гортанню і стравоходом – знизу. У ній перехрещуються повітроносний, і травний
шляхи. Глотка має 7 отворів, якими сполучається із сусідніми органами:

1. Дві хоани (з порожниною носа).

2. Два вічка слухових труб (з барабанними порожнинами).
3. Зів (з порожниною рота).
4. Вхід в гортань (з гортанню, далі – трахеєю).
5. Вхід у стравохід (зі стравоходом).

Глотка складається з трьох відділів: носоглотки, ротоглотки та гортаноглотки.

Носоглотка (верхня частина глотки) – порожнина, що знаходиться позаду від порожнини

носа та сполучається з нею через праву та ліву хоани. На бокових стінках носоглотки
відкриваються два глоткові вічка слухових (євстахієвих) труб.Біля кожного з вічок
розміщені скупчення лімфоїдної тканини – трубні мигдалики. На задньо-верхній стінці
носоглотки є скупчення лімфоїдної тканини - глотковий мигдалик.

На рівні твердого піднебіння носоглотка переходить в ротоглотку.

Ротоглотка – середня частина глотки. Спереду ротоглотка через зів сполучається з

порожниною рота. Зів обмежується: зверху – м’яким піднебінням та язичком, знизу
– коренем язика, з боків – передніми та задніми піднебінними дужками.Між піднебінними
дужками з обох боків розташовані піднебінні мигдалики.

На задній поверхні кореня язика розташоване ще одне скупчення лімфоїдної тканини

– язиковий мигдалик. На задній стінці глотки дивузно розміщені острівці лімфоїдної
тканини.

Ці лімфоїдні скупчення глотки утворюють лімфаденоїдне глоткове кільце (Вальдеєра-

Пирогова),:

1. Два піднебінні мигдалики.

2. Два трубні мигдалики.
3. Один глотковий мигдалик.
4. Один язиковий мигдалик.

На рівні надгортанника або кореня язика, ротоглотка відділяється від гортаноглотки.

Гортаноглотка – нижня частина глотки, яка має лійкоподібну форму, що звужуючись

донизу, переходить у стравохід і трахею.

 Фізіологія глотки

Глотка виконує функції:

1. Дихальну – проходження повітря у гортань.

2. Проходження рідини та їжі у стравохід.

3. Захисну – запобігання проникненню сторонніх тіл; зігрівання, зволоження та

знезараження повітря. Лімфаденоїдне глоткове кільце виконує захисну функцію, яка
полягає у формуванні імунітету – в мигдаликах дозрівають лімфоцити.

4. Мовну – артикуляція та резонанс звуків під час мовлення.

5. Смакова функція-слизова оболонка глотки має смакові нервові закінчення (на м’якому
піднебінні й біля кореня язика).

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ГЛОТКИ

1.Огляд.

2. Пальпація л/в шиї.

3 .Орофарингоскопія – дослідження ротової частини глотки та порожнини рота,
епіфарингоскопія – дослідження носоглотки, та гіпофарингоскопія – дослідження
гортаноглотки.

 4. Пальцеве дослідження носоглотки.

ЗАХВОРЮВАННЯ ГЛОТКИ

ГОСТРИЙ ФАРИНГІТ– запалення слизової оболонки глотки.

Початок запального процесу викликають віруси, а далі як збудники домінують

стрептококи або інші бактерії. Сприяють шкідливі фізичні та хімічні фактори.

Клініка

Спочатку з’являються відчуття дряпання, сухості, паління в глотці, неприємні відчуття

при ковтанні, болючий “порожній” ковток (стадія вірусного запалення). Через 1-2 доби
сухість в глотці змінюється рясними слизовими, а потім гнійними виділеннями (стадія
бактеріальної інфекції).

У дітей переважно спостерігається висока температура тіла, у дорослих – лише

субфебрильна. У запальний процес може втягуватись слизова оболонка носа, гортані,
мигдаликів (ринофарингіт, ларингофарингіт, тонзилофарингіт).

Орофарингоскопія  

• Почервоніння слизової оболонки.

• Червоно утвори розміром 2-5 мм (набряклі та гіперемовані лімфоїдні фолікули).
• Наявність слизу або гною.
• Виражений судинний малюнок – застійні вени.

Пальпаторно – набряклі та болючі шийні й позадущелепні лімфатичні вузли.

Лікування
Полоскання глотки теплими розчинами:
1. Настойкою нагідок або календули (по 1 чайній ложці на 1 склянку води).
2. Соком коланхое (по 10 мл на 100 мл ізотонічного розчину натрію хлориду).
3. Розчином кухонної солі та харчової соди (по 1 чайній ложці на 1 склянку води) тощо.

При підвищенні температури тіла призначають: сульфаніламідні препарати (етазол,

сульфадимезин), протигістамінні засоби (діазолін, кларитин), інгаляції ментолової олії,
лізоциму, левамізолу, УФ-опромінення.

АДЕНОЇДИ

Аденоїди – захворювання, що характеризується гіпертрофією мигдалика, який

розміщений у носоглотці.

Фактори, що сприяють розвитку аденоїдів

1. Конституційна схильність.
2. Повторні інфекції верхніх дихальних шляхів.
3. Харчування переважно м’ясними стравами.

Клініка

1. Утруднення носового дихання через обидві половини носа.

2. Постійне виділення з носа слизисто-гнійного секрету.
3. Гугнява мова.
4. Поверхневий сон з відкритим ротом, що супроводжується хропінням.
5. Ранкове блювання через заковтування слизу під час сну.
6. Відсутність апетиту.
7. Відставання у навчанні.
8. Нічне нетримання сечі.
9. Частий головний біль.
10. Змінюється форма грудної клітки, розвиватись високе тверде піднебіння та
неправильний прикус.
11.Через порушення розвитку лицевого черепа діти з аденоїдами мають
характерний аденоїдний тип обличчя:
1. Згладження носо-губних складок.
2. Вип’ячені очі.
3. Постійно відкритий рот.
4. Видовжене обличчя.

Передня риноскопія : Коли хворий промовляє “ку-ку” або ковтає, через компенсаторно
розширений правий або лівий загальний носовий хід можна бачити коливання аденоїдної
тканини в носоглотці.

Задня риноскопія

Наявність горбкуватої м’якої тканини на склепінні носоглотки, яка в тією чи іншою мірою
перекриває задній край перегородки носа разом з просвітом хоан.

Лікування: оперативне.

ТОНЗИЛІТИ

Класифікація тонзилітів(За І.БСолдатовим)

І. Гострі тонзиліти (ангіни)

1. первинні: катаральна, фолікулярна, лакунарна, виразково-плівчаста;

2. вторинні:

    а) ангіни при інфекційних хворобах (дифтерія, скарлатина, туляремія, черевний тиф);

    б) ангіни при хворобах крові (інфекційний мононуклеоз, агранулоцитоз, лекоз).

ІІ. Хронічні тонзиліти

1.     неспецифічні: компенсована, субкомпенсована та декомпенсована форми;

2.     специфічні: туберкульоз, сифіліс, склерома.

Основні відмінності ангіни і дифтерії .
Ангіна і дифтерія в початкових стадіях протікають практично однаково.Для повної
впевненості беруться мазки із носа і зіву на дифтерію. Але в міру розвитку захворювання
симптоми цих захворювань стають чіткішими.

Ознаки ангіни: хвороба зазвичай відразу починається з різкого підвищення температури;

дане захворювання характеризується різким відмовою від їжі, зниженням апетиту;
відзначаються сильні болі при ковтанні; наявність гнійників або нальоту білого гною на
самих мигдалинах; сильні головні болі, млявість і слабкість.

А ось при дифтерії симптоми хвороби, що розвивається зовсім інші: виникає характерна

«павутина» з нальоту на мигдалин

яка згодом перетворюється в плівки; болю при

ковтанні не надто турбують хворого; сірий наліт покриває не тільки гланди, а й всю
горлянку; температура рідко підвищується вище 38 ° С; у хворих відзначається сильна
лихоманка, пов`язана з початком інтоксикацією організму.

ТОНЗИЛІТ ХРОНІЧНИЙ

Тонзиліт хронічний – хронічне запалення піднебінних мигдаликів.

Сприяючі фактори:
1. Повторні ангіни.
2. Хвороби сусідніх органів (зубів, носа і навколоносових пазух).
3. Успадкована схильність.

Захворювання це постійна взаємодія між організмом і збудниками запалення (найчастіше

стрепто-, стафілококами та вірусами) з розвитком алергічних реакцій та інтоксикації
організму.

Форми хронічного тонзиліту (за Л.А. Луковським):

компенсовану; 2.      
субкомпенсовану; 3.      
декомпенсовану.

Клініка

1.Часті ангіни в анамнезі (3-5 разів на рік).

2. Дискомфорт при ковтанні, поганий запах з рота, відчуття неприємного смаку.
3.В дітей незначне підвищення температури (можливо, тільки ввечері), швидка
втомлюваність при фізичних навантаженнях, загальна слабість.

Орофарингоскопія

При огляді виявляють нерівну, горбкувату поверхню мигдаликів, що зумовлено наявністю

рубців. При натисканні шпателем спостерігають виділення з лакун рідкого гною .

 Пальпаторно виявляють збільшення позадущелепних та шийних лімфовузлів.

Ускладнення

1.       Паратонзилярний абсцес. 2.      

Ревматизм 3.      
Ендокардит. 4.      
Гострий та хронічний нефрит. 5.      
Інфекційний неспецифічний поліартрит. 6.      
Холецистит. 7.      
Тонзилогенний сепсис. 8.      
Тиреотоксикоз

Наявність одного з вказаних ускладнень вказує на перехід компенсованої форми

хронічного тонзиліту в декомпенсовану. При появі під час загострення функціональних
змін (які в подальшому зникають) з боку серця, суглобів та нирок, говорять про
субкомпенсовану форму хронічного тонзиліту.

Лікування

Компенсована форма:

1. Змащування мигдаликів розчинами Люголя, йодинолу.

2. Полоскання глотки антисептичними розчинами (фурациліном), відварами.
3. Промивання лакун мигдаликів антисептиками.
4. Введення в лакуни дезінфікуючих паст.
5. Курс фізіотерапії УФФ, УФО, УВЧ тощо.
6. Санація карієсних зубів, порожнини носа та навколоносових пазух.
7. При загостреннях процесу (ангіна) призначають антибіотики, сульфаніламіди.

Субкомпенсована та декомпенсована форми – оперативно тонзилектомія. 

ПАРАТОНЗИЛЯРНИЙ АБСЦЕС

– запальний процес у пухкій сполучній тканині, яка розміщена між мигдаликовою та

глотковою фасціями.

Клініка

У перебігу ангіни наприкінці першого тижня, з’являються ознаки повторного погіршання

стану хворого:

1. Посилення болю у ділянці зіва (посилюється при ковтанні й віддає у вухо).

2. Гугнява мова.
3. Підвищення температури тіла.
4. Прогресуючий тризм (неможливість відкрити рот).
5. Надмірне виділення слини.
6. Вимушене положення голови – кривошия (нахил її вперед і в бік ураження).
7. Витікання рідини через ніс під час ковтання.
8. Болючість та припухання шийних лімфатичних вузлів.

Орофарингоскопія

• Почервоніння та випинання передньої піднебінної дужки (передньо-верхній абсцес) на

боці ураження.
• Збільшення мигдалика та відтиснення його до середини.
• Набряклість та збільшення язичка.

Ускладнення

1.     Флегмона шиї;
2.     Медіастеніт;
3.     Стеноз гортані;
4.     Тонзилогенний сепсис;
5.     Шийний лімфаденіт.

Лікування

Забезпечити харчування хворого рідкою і калорійною їжею та слідкувати за загальним

станом і диханням пацієнта, оскільки може розвинутись стеноз гортані чи ерозивна
кровотеча.

У початковій стадії (паратонзиліт) призначають великі дози антибіотиків,

сульфаніламідні, десенсибілізуючі та знеболювальні препарати.

Якщо абсцес сформувався (переважно через 4 доби), то проводять його хірургічний

розтин. 

Сторонні тіла глотки зустрічаються досить часто. Вони можуть бути різної природи і
форми: риб'ячі кістки, металеві предмети (цвяхи, шпильки), шматочки дерева, оболонки
злаків, шматочки фруктів і т.д. Нерідко в глотці застряють шматки непрожований їжі,

зубні протези і т.п.

Причини потрапляння сторонніх тіл в глотку - неуважний прийом їжі, розмова, сміх під
час їжі. Діти, залишені без нагляду, дуже часто беруть в рот і намагаються проковтнути
різні предмети. У літніх людей носіння протезів знижує чутливість слизової оболонки
твердого і м'якого піднебіння, тому чужорідне тіло може непомітно потрапити в глотку.

Сторонні тіла в залежності від форми і величини застряють в лакунах піднебінних

мигдалин (іноді проникають в товщу тканини, особливо в тканину мигдалини, між
піднебінної дужкою і миндалиной), у ряді випадків - в бічному валику або в області
язичної мигдалини, в валлекул і грушоподібної синусі. Рідше чужорідні тіла потрапляють
в носоглотку; в таких випадках вони проштовхуються або з порожнини носа, або через
пазуху при пораненні (вогнепальна, колоте). Можливе попадання живих сторонніх тіл
(п'явки) при купанні і пиття води з непротічних джерела.

Клініка залежить від характеру стороннього тіла (величина, форма), місця застрявання і
глибини проникнення в тканини. Як правило, всі сторонні тіла в перший момент
викликають колючий біль; надалі стає різко болючим ковтання. Якщо стороннє тіло
звужує вхід в гортань (при застряванні і реактивному запаленні тканини валлекули,
грушоподібної синуса, над входом в стравохід) можливі задуха, кашель.

При попаданні чужорідних тіл у носоглотку виникають відповідні симптоми: дискомфорт

в задніх відділах носа, утруднення носового дихання, кровотеча (зазвичай в пізньому
періоді внаслідок розвитку трофічної виразки) і неприємний запах. Тривале перебування
стороннього тіла в глотці зазвичай призводить до запалення тканин. У такому випадку
при фарінгоскопіі визначаються гіперемія і припухлість, надмірна салівація.

Діагностика грунтується на скаргах хворого, даних анамнезу і огляду. В уточненні

локалізації стороннього тіла, особливо металевого, велику допомогу надає
рентгенографія, а в неясних випадках і комп'ютерна томографія глотки. Крім огляду, з
метою виявлення гострих сторонніх предметів, внедрившихся в піднебінну або мовний
мигдалина, слід вдатися до обмацуванню пальцем підозрілих місць. Попередньо для
зняття блювотного рефлексу слизову оболонку глотки анестезують зрошенням через
пульверизатор 10% розчином лідокаїну.

Огляд гортаноглоткі слід проводити за допомогою шпателя. Нерідко больові відчуття в

глотці викликаються не чужорідним тілом, а травмою слизової оболонки. У таких
випадках для категоричного заперечення стороннього тіла одноразовий огляд
недостатній-необхідний щоденний контроль за станом хворого і зміною
фарінгоскопіческой картини протягом тижня. Дрібні сторонні тіла в області рота і глотки
не викликають важких ускладнень.

Л ікування: Видалення чужорідного тіла глотки, як правило, неважко. Іноді слід

попередньо анестезувати корінь язика, слизову оболонку задньої стінки глотки і
грушоподібні кишені 10% розчином лідокаїну. Чужорідне тіло можна захопити пінцетом,
гортанними або носоглотковим щипцями і т.д.

Після видалення стороннього тіла, якщо є ранова поверхню, місце впровадження

змащують 5% настойкою йоду, призначають полоскання глотки розчином фурациліну
(1:5000) або слабким розчином перманганату калію. Протягом 5-7 днів не дозволяється
приймати грубу, дратівливу їжу.