М.О.

ЛИТВИНЕНКО
І.О. ЛИТВИНЕНКО
Л.М. ЛИТВИНЕНКО

ХІРУРГІЯ
ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ

Науково-методичний центр ВФПО

2021
 УДК 619 : 636

Рецензенти:

Киричко Б.П., доктор ветеринарних наук, професор, завідувач кафедри хірургії та

акушерства Полтавського державного аграрного університету;
Горобець С.П., викладач Тилігульського аграрного фахового коледжу;
Кривенька О.П., викладач ВСП «Василівський фаховий коледж Таврійського дер-
жавного агротехнологічного університету ім. Дмитра Моторного»

Хірургія ветеринарної медицини : навчальний посібник / М.О. Литвиненко, І.О.

Литвиненко, Л.М. Литвиненко. – Київ : Науково-методичний центр ВФПО, 2021. –
270 с.

ISBN 978 617 7283 23 1

Запропонований навчальний посібник нового покоління відповідає програмі

дисципліни «Хірургія ветеринарної медицини» та максимально наближений до
сучасних європейських стандартів навчальної літератури.
У структурі посібника 24 теми, що відповідають розділам «Оперативна хірургія»,
«Загальна та спеціальна хірургія», «Ортопедія» та «Офтальмологія».
Навчальна інформація викладена в чіткій, логічній послідовності, повнокольоро-
во ілюстрована відповідними зображеннями та містить мотиваційні графічні еле-
менти, що допоможуть акцентувати увагу на ключових питаннях під час опрацю-
вання матеріалу.
Посібник допоможе сформувати клінічне мислення у майбутніх фахівців
ветеринарної медицини, а також сприятиме розвитку у студентів навчальної та
професійної компетентностей. Призначений для здобувачів освіти та викладачів
спеціальності 211 «Ветеринарна медицина».

ISBN 978 617 7283 23 1

© М.О. Литвиненко,
І.О. Литвиненко,
Л.М. Литвиненко, 2021
 ВСТУП.
ХІРУРГІЯ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ,
ЇЇ ЗМІСТ І ЗВ’ЯЗОК З ІНШИМИ
ВЕТЕРИНАРНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ
1.1. Визначення хірургії як науки
і зв’язок її з іншими ветеринарними
дисциплінами
1.1.1. Оперативна хірургія
1.1.2. Загальна хірургія
1.1.3. Спеціальна хірургія
1.2. Коротка історія розвитку ветери-
нарної хірургії
1.2.1. Період стихійних та емпірич-
1.1. ВИЗНАЧЕННЯ ХІРУРГІЇ
ЯК НАУКИ І ЗВ’ЯЗОК ЇЇ
З ІНШИМИ ВЕТЕРИНАРНИМИ
ДИСЦИПЛІНАМИ
Слово «хірургія» грецького поход-
ження (від «cheir» – рука і «ergon» –
робота). В минулому під цим по-
няттям розуміли різні ручні при-
йоми, які виконувалися переважно
з лікувальною метою. Було виділе-
но й певні, так звані, хірургічні за-
хворювання, що характеризувались
в основному механічними порушен-
нями. Основним хірургічним засобом
впливу на організм була і залишається
операція (від лат. «operatio» – дія).
Сучасна ветеринарна хірургія –
це наука про профілактику та лікуван-
ня хірургічних захворювань тварин.
Крім того, вона розробляє і впроваджує
в практику тваринництва масові еконо-
мічні операції ( кастрації самців і самок),
методи підвищення продуктивності тва-
рин (застосування біогенних стимулято-
рів), способи запобігання травматизмові
(обезрожування великої рогатої худоби).
До її складу входять: оперативна хірур-
гія (з топографічною анатомією), за-
гальна та спеціальна хірургія (з орто-
педією та офтальмологією). Раніше
велике значення мала і була само-
стійним розділом хірургії військово-
польова хірургія, що вивчала бойові
ушкодження тварин та організацію
лікувально-хірургічної роботи в по-
них знань. Анатомічний період
1.2.2. Експериментальний період
1.2.3. Ветеринарна хірургія в Україні
1.3. Загальні поняття про хірургічні
захворювання
1.3.1. Найпоширеніші хірургічні хво-
роби
1.3.2. Економічні збитки від хірур-
гічних захворювань
хідно-бойовій обстановці. Основним
завданням військово-польової хі-
рургії в сучасних умовах є вивчення
та розроблення лікувально-профілак-
тичних заходів при опіках і травмах,
що поєднуються з радіаційними ура-
женнями.
1.1.1. ОПЕРАТИВНА ХІРУРГІЯ
Вивчає правила та способи вико-
нання хірургічних операцій і нероз-
ривно пов’язана з використанням да-
них анатомії. Топографічна анатомія
вивчає взаємне розміщення органів
і тканин різних ділянок тіла тварин,
а також проєкцію внутрішніх органів на
шкіру. Знання топографічної анатомії
дає змогу осмислити операцію анатоміч-
но, упевнено та правильно орієнтуватись
у ході операції, чітко розрізняти органи
й тканини.
На важливості знання топографічної
анатомії для оперативної хірургії на-
голошував видатний російський хірург
М.І. Пирогов.
В організмі тварини в процесі росту
відбуваються певні зміни в розміщен-
ні та розвитку деяких тканин і органів
(наприклад, утворення рогів). Ці да-
ні враховує вікова анатомія. Взаєм-
не розміщення органів і тканин може
змінюватися й за різних патологічних
відхилень в організмі тварини (напри-
клад, крипторхізм); їх вивчає патологіч-
на анатомія.
3

Рис. 1. Оперативне лікування пролапсу
слізної залози третьої повіки
Провідним моментом оперативної хі-
рургії, що робить операцію успішною, є
технічне її виконання. Проте хірургічну
операцію не можна вважати тільки міс-
цевим втручанням. Справа в тому, що
будь-яка операція зачіпає весь організм,
впливаючи на функції всіх органів і сис-
тем. Тому студенти, крім хірургії, мають
володіти широкими знаннями з нор-
мальної і патологічної фізіології, нор-
мальної і патологічної анатомії, клі-
нічної діагностики, фармакології, те-
рапії, паразитології, епізоотології
та інших лікарських дисциплін. Вельми
важливо знання законів і категорій фі-
лософії, так як логічне мислення лікаря
базується саме на них. Без знання філо-
софії неможливо встановити правиль-
ний діагноз захворювання.
«Айболить Вас навчить…»
А бувають
операції без вико-
ристання хірургічних
інструментів?
Так, бувають.
Наприклад, перкутан-
ний (підшкірний) спосіб
кастрації молодих баранчиків
за Черноморсковим. При цьому
розривають сім’яні канати-
ки без інструментів та
розрізування шкіри.
4
1.1.2. ЗАГАЛЬНА ХІРУРГІЯ
Розглядає закономірності виник-
нення та розвитку хірургічної па-
тології, її найхарактерніші озна-
ки, основні принципи лікування
та запобігання їй без урахування
конкретних особливостей, зумов-
лених її локалізацією, тощо. Напри-
клад, вивих щелепового та вивих куль-
шового суглобів мають багато спіль-
ного: причини, механізм виникнення,
найважливіші морфофункціональні
зміни, принципи лікування, що й стано-
вить зміст загальної хірургії. Крім того,
розглядаються загальні поняття: запа-
лення, новоутворення, травми, некрози
та інші. Загальна хірургія ознайомлює
з особливостями перебігу тканинних
реакцій, які виникають унаслідок хірур-
гічного втручання, та з реакцією на них
організму тварини.
Вона дає змогу виділити найтиповіші
вади, що має велике значення в установ-
ленні певного діагнозу, а також обґрун-
товує лікувальні маніпуляції та засто-
сування фармакологічних препаратів,
фізіотерапевтичних процедур тощо.
Разом з тим, виділення узагальнених
хірургічних хвороб з урахуванням при-
чин їх виникнення є основою раціональ-
ної профілактики. Вона з’ясовує умови
та причини, що викликають хірургічні
хвороби, – етіологію, закономірності та
механізм розвитку захворювань (пато-
генез), клінічні ознаки, закономірності
перебігу та особливості хірургічних за-
хворювань (семіотика). Під час вивчен-
ня загальної хірургії студент освоює
прийоми і способи діагностики хірур-
гічних захворювань; біологічні та клініч-
ні закономірності реактивно-від-
новних процесів і одужання; вну-
трішні та зовнішні умови, що при-
скорюють процеси одужання;
можливий результат хвороби (про-
гноз); принципи лікування хво-
роб, що викликаються травма-
ми, інфекцією і порушенням
обміну речовин; раціональне діє-
тичне годування і умови утриман-
ня хворих тварин; загальні мето-
ди профілактики; організаційно-

Рис. 2. Новоутворення губи
технологічні принципи хірургічної
роботи. Щоб ефективно проводи-
ти профілактику і лікувати, вете-
ринар повинен володіти сучасни-
ми діагностичними методами,
добре знати патогенез хвороб
і вміти керувати захисно-пристосуваль-
ними реакціями організму.
1.1.3. СПЕЦІАЛЬНА ХІРУРГІЯ
Вивчає хірургічні захворювання
окремих ділянок та органів тіла тва-
рини. Завдання її полягає в з’ясу-
ванні конкретних ознак і перебі-
гу захворювання. Так, при вивиху
щелепового суглоба утруднюється жу-
вання і тварина відмовляється від кор-
му, а вивих кульшового суглоба зу-
мовлює кульгавість, що утруднює або
робить неможливим пересування тва-
рини.
Особлива увага приділяється ви-
вченню місцевих умов виникнен-
ня та розвитку захворювання, дифе-
ренціальній діагностиці, конкретним
особливостям профілактики й лікуван-
ня.
До складу спеціальної хірургії входять
два самостійних курси – ортопедія та
офтальмологія. Ветеринарна ортопедія
вивчає будову, функцію копит і копи-
тець, профілактику та лікування їх за-
хворювань. Ветеринарна офтальмологія
вивчає анатомію, фізіологію, методи
дослідження і хвороби очей.
Користуючись досягненнями інших
наук, ветеринарна медична хірургія, в
свою чергу, розробляє властиві лише їй
діагностичні й лікувальні прийоми та
методи (підготовка рук і операційного
поля, стерилізація інструментів, лікар-
ських розчинів, техніка ін’єкцій, пунк-
цій, новокаїнових блокад, тканинної
терапії тощо), які широко використо-
вуються в клінічній діагностиці, терапії,
епізоотології, акушерстві.
1.2. КОРОТКА ІСТОРІЯ
РОЗВИТКУ ВЕТЕРИНАРНОЇ ХІРУРГІЇ
Історичний шлях розвитку хірур-
гії охоплює тисячоліття та умов-
но поділяється на три періоди: пе-
ріод стихійних та емпіричних знань,
анатомічний період, експерименталь-
ний період.
Рис. 3. Пупкова грижа
1. Період стихійних та емпіричних
знань. У доісторичну епоху людства сти-
хійно зароджувались елементи хірургії
(знахарство, забобони, заговори тощо).
При цьому знання не систематизувалися,
а накопичення їх проходило повільно.
2. Анатомічний період – XVI ст.
У цей період вивчали будову люд-
ського тіла на трупах людей і тва-
рин. У 1543 р. Везалій написав
книгу «Про будову людського тіла».
Гарвей (1578 – 1657) вивчив кровообіг;
Левенгук (1632 – 1723) сконструював мі-
кроскоп, що дало можливість проводи-
ти мікродослідження.
3. Експериментальний період, який,
у свою чергу, поділяють на два пе-
ріоди: доантисептичний (коли лі-
карі не мали уявлення про мікро-
організми як збудники хвороб
та причини ускладнень. Хірургічне
втручання часто ускладнювалося нагно-
5
єнням, сепсисом, смертю, тому хірурги
нерідко відмовлялися від оперативно-
го лікування) та антисептичний період
(розпочався після успішних досліджень
у бактеріології Пастера (1822 – 1895) та
Лістера (1827–1912).
1.2.1. ПЕРІОД СТИХІЙНИХ
ТА ЕМПІРИЧНИХ ЗНАНЬ.
АНАТОМІЧНИЙ ПЕРІОД
Хірургічні маніпуляції з тваринами ві-
домі з часу приручення та одомашнення
їх. У кам’яному віці вже вміли зрощу-
вати переломи кісток, лікували травми,
робили кастрацію тощо. Спочатку цим
займалися жерці, а пізніше – конюхи,
ковалі та ін.
Історичний шлях хірургії, як і ін-
ших наук, був складним. У далекому іс-
торичному минулому хірургія успіш-
ніше розвивалася в тих країнах, де на
високому рівні були культура, наука,
філософія: в Єгипті, Індії, Китаї й осо-
бливо в Греції та Римі. Багатьом відомі
імена Гіппократа (бл. 460 – бл. 370 pp.
до н.е.), Цельса (І ст. до н.е), Галена (бл.
130 – бл. 200 pp. н.е.), Авіценни (бл. 980 –
1037 рр.), які зробили неоціненний вне-
сок у скарбницю хірургічної науки.
У працях Гіппократа викладено раціо-
нальні для того часу способи лікування
ран, описано методи лікування виви-
хів суглобів, переломів кісток, сепсису
тощо.
Рис. 4. Гіппократ
Римський лікар Цельс досконало ви-
вчив і описав ознаки запалення, запро-
6
понував перев’язування судин (лігатуру),
виконання низки пластичних операцій.
Авіценна (Абу Алі Ібн Сіна) написав
п’ятитомну працю з основ теоретич-
ної й практичної медицини «Канон
лікарської науки», яка до XIII ст. була
єдиним капітальним посібником з ме-
дицини. Знаменитий лікар Авіценна
виконував різні операції, успішно лі-
кував пухлини, застосовуючи нарко-
тичні речовини – опій, блекоту та ін.
1.2.2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ
ПЕРІОД
Величезний вплив на науковий
розвиток ветеринарної хірургії ма-
ли праці М.І. Пирогова (1910–
1881) – видатного хірурга й анато-
ма ХІХ століття. Його класичні праці
з топографічної анатомії, знеболю-
вання, лікування ран та хірургічної
інфекції викликали докорінну пе-
ребудову всієї роботи в медичній
і ветеринарній хірургії і не втратили сво-
го значення і досі. М.І. Пирогов є засно-
вником військово-польової хірургії. Він
перший застосував гіпсові пов’язки для
лікування переломів кісток і вперше в
Росії застосував ефірний наркоз.
Рис. 5. М.І. Пирогов
На початку 40-х років XIX ст.
М.І. Пирогов, гадаючи, що «зара-
за» передається через руки, пере-
в’язний матеріал, білизну, матра-
ци, провів низку організаційних
заходів у госпіталях, чим домігся зни-
ження післяопераційних усклад-
нень, однак суть цих заходів він пояс- «Айболить Вас навчить…»
нити не зміг.
Дж. Лістер теоретично обґрунтував і А що відомо
про
узагальнив спостереження Л. Пастера, стародавню хірургію
М.І. Пирогова та інших учених і в 1867 р. на території сучасної
України?
виклав принципи вчення про ранову ін-
фекцію, запропонувавши протигниль-
ний, або антисептичний, метод бороть-
би з нею. Населення, яке жило
М.І. Пирогов і Дж. Лістер використо- на території півдня
Східної Європи, здав-
вували як засіб знезараження ран роз- на було знайоме з
чини фенолу. Позитивні результати, хірургією (лікування
ран, опіків, способи
отримані завдяки застосуванню фенолу, зупинки кровотеч).
сприяли швидкому поширенню анти- Археологічні джере-
ла свідчать про деякі
септичного методу в усіх країнах. складні операції того
Широко використовуючи фенол, часу. Так, наприклад,
трепанація черепа,
вивчаючи його дію на тканини, лі- ампутація кінцівок
карі встановили певний несприят- відомі вже в епоху
мезоліту (близько
ливий місцевий вплив (подразнен- 10 тис. років тому
ня), а також випадки отруєння лю- із розкопок в Криму).
Подібні операції були
дей в операційній повітрям, наси- відомі як у бронзово-
ченим розпиленим розчином фено- му, так і в ранньому
залізному віках.
лу. Це стало приводом до введення
в хірургічну практику асептичного
методу. Основоположниками асеп- Значний внесок у розвиток ветери-
тичного методу стали Є. Бергман, нарної науки зробили представники
К. Шіммельбуш і М.С. Суботін. Казанської школи хірургів Л.С. Са-
У сучасній хірургії використовують пожников, Б.М. Оливков, В.Г. Бушков,
комбінований метод – асептику і анти- В.В. Мосін та ін.
септику. Колектив ветеринарних хірургів Ка-
Розвитку ветеринарної хірургії в занського ветеринарного інституту до-
Росії сприяли реформи в промис- вгий час очолював професор Л.С. Са-
ловості, сільському господарстві, пожников – визначний вчений, хірург-
торгівлі, науці, які провів цар клініцист. Його наукові праці при-
Петро І. У першій половині XVIII ст. свячені питанням асептики, грижам,
він видав низку указів, зокрема операціям на сечостатевих органах,
«О наборе в полки коновалов» (1707), зокрема кастрації. Сконструйований
«Об устройстве ветеринарных и ското- ним операційний стіл для великих тва-
водческих училищ» (1708) та ін. рин і досі широко використовується
Розквіт ветеринарної науки був в практиці.
започаткований відкриттям ви- У Ленінградському ветеринарному ін-
щих навчальних закладів: у 1735 ро- ституті працювали визнані ветеринарні
ці була відкрита перша ветери- хірурги О.С. Постников, О.Ю. Тарасе-
нарна школа з трирічним стро- вич – спеціалісти в галузі оперативної
ком навчання у селі Хорошево під хірургії. Професор К.І. Шакалов – непе-
Москвою, у 1835 р. – Вища практич- ревершений фахівець з хвороб кінцівок;
на ветеринарна школа у Харкові; Б.О. Башкиров розробив новокаїнові
в 1840 р. – у Варшаві, в 1848 р. – блокади; Г.С. Кузнецов – спеціаліст з
у Дерпті, в 1851р. – у Харкові, ветеринарної ортопедії; Б.С. Семенов
в 1873 р. – у Казані відкриті перші ве- розробив ефективні методи лікування
теринарні інститути. суглобів.

7
 Московська школа хірургів була ство-
рена професором Б.М. Оливковим – хі-
рургом, клініцистом і топографоанато-
мом. У Московській ветеринарній академії
працювали відомі хірурги М.В. Плахотін,
Б.З. Іткін, В.О. Лук’яновський та ін.
1.2.3. ВЕТЕРИНАРНА ХІРУРГІЯ В
УКРАЇНІ
В Україні ветеринарна наука,
зокрема і хірургічна, до 80-х ро-
ків XX ст. розвивалася в чоти-
рьох інститутах – Харківському,
Київському, Львівському, Білоцер-
ківському. Нині у вищих навчальних
закладах України налічується 12 фа-
культетів ветеринарної медицини.
Молодших спеціалістів (ветфельдше-
рів) ветеринарної медицини готують у
29 закладах України.
Організатором колективу ветеринар-
них хірургів Харківського ветеринар-
ного інститу був професор М.О. Маль-
цев (1862–1955) – видатний клініцист і
ортопед. Він написав понад 75 праць з
різних питань хірургії, зокрема підруч-
ник з оперативної хірургії, який пере-
видавали 6 разів. Гідними представни-
ками Харківської школи ветеринарних
хірургів стали професори В.О. Герман,
відомий своїми працями з переливан-
ня крові; І.О. Калашник, роботи якого
присвячені тканинній терапії; І.І. Маг-
да – видатний ветеринарний анестезіо-
лог і хірург, який написав підручник з
оперативної хірургії, та ін.
Знану не тільки в Україні, а й у краї-
нах близького й далекого зарубіжжя
Київську школу ветеринарних хірургів
започаткував професор І.О. Поважен-
ко – спеціаліст із різних питань загаль-
ної та спеціальної хірургії, автор підруч-
ника «Загальна ветеринарна хірургія»,
кількох монографій і співавтор підруч-
ника для вищих навчальних закла-
дів «Спеціальна хірургія з офталь-
мологією і ортопедією». Він під-
готував 25 кандидатів наук і був
науковим консультантом при ви-
конанні докторських робіт, зокре-
ма В.К. Чубаря (спеціаліста з опе-
ративної хірургії), А.Ф. Бурденюка.
8
Борисевич В.Б. – доктор ветеринарних
наук, професор кафедри хірургії ім. акад.
І.О. Поваженка Київського національного
аграрного університету. Автор понад 200
друкованих праць, співавтор 13 підруч-
ників, посібників, монографій.
Петренко О.Ф. – доктор ветери-
нарних наук, професор, завідувач ка-
федри хірургії ім. акад. І.О. Пова-
женка, декан факультету здоров’я дріб-
них тварин Київського національного
аграрного університету. Автор понад 110
друкованих праць, співавтор трьох під-
ручників для вищих навчальних закладів.
Білоцерківська школа хірургів підготу-
вала плеяду науковців з різних питань хі-
рургічної патології. Доктор ветеринарних
наук, професор В.Й. Іздепський вивчає
хвороби суглобів. Доктор ветеринарних
наук В.М. Рубленко вивчає патогенетичні
особливості запальної реакції при хірур-
гічних хворобах та методи їх лікування.
М.Г. Ільницький присвятив докторську
дисертацію вивченню ранової патології,
удосконалив методи лікування ран у тва-
рин.
Рис. 6. Професор В.Й. Іздепський
Значних успіхів у вивченні вете-ри-
нарної травматології досяг П.П. Гер-
цен, доктор ветеринарних наук, про-
фесор, який завідував кафедрами хі-
рургії в Одеському, потім Кримському,
Полтавському інститутах.
Нині наукові пошуки вітчизня-
них хірургів – учених і практиків –
поглиблюються, вдосконалюються,
налагоджуються їх тісні зв’язки
з колегами різних країн.
 1.3.1. НАЙПОШИРЕНІШІ
ХІРУРГІЧНІ ХВОРОБИ
Найпоширенішими є удари, розтяг-
нення, надриви, розриви, гематоми, лім-
фоекстравазати, грижі, рани, хвороби
суглобів, сухожиль, сухожилкових піхв,
переломи кісток, хвороби нервів, судин,
м’язів, а також хвороби копит, копитець
і очей.
Великої шкоди завдають тваринниц-
тву травми. Механічні ушкодження
Рис. 7. Професор М.Г. Ільницький найчастіше виникають унаслідок дії
фізичних, хімічних та інших чинників.
Нерідко трапляються відкриті травма-
тичні ушкодження – рани. Слід заува-
«Айболить Вас навчить…» жити, що вчення про рану посідає цен-
тральне місце у ветеринарній хірургії,
Як раніше оскільки більшість хірургічних операцій
називали пов’язані із нанесенням ран.
ветеринарів?

Найчастіше в давнину
ветеринарів називали коно-
валами. Це люди, які лікували
коней та іншу худобу, часто,
при цьому, фіксуючи їх методом
повалення.
Звідти й назва.

1.3. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Рис. 8. Гнійна рвана рана холки собаки
ПРО ХІРУРГІЧНІ ЗАХВОРЮВАННЯ
Хірургічні хвороби тварин до- В умовах стійлового утримання
сить поширені й становлять 25 – 30% тварин досить поширеними є ура-
усієї незаразної патології. Як пра- ження опорно-рухового апарату –
вило, їх відносять до хвороб неза- ушкодження кісток, суглобів, су-
разного характеру. Найчастіше їх хожилків тощо. В скотарстві й сви-
причинами є травматичні ушко- нарстві ще частіше трапляються
дження (відкриті і закриті). У гос- хірургічні хвороби органів травлен-
подарствах за стійлового утриман- ня та черевної стінки, особливо
ня тварин нерідко відсутні регу- передшлунків, кишок; часто реє-
лярний активний моціон, періо- струються грижі, які потребують
дичне розчищання копитець, належні хірургічного втручання. Нерідко ви-
умови годівлі й утримання тварин, що никають масові захворювання копитець,
призводить до масових хірургічних за- особливо в овець, ураження очей у вели-
хворювань. кої рогатої худоби та собак.
Хірургічні хвороби завжди супро- Хірургічні хвороби призводять до зни-
воджуються запаленням. В одних ження продуктивності тварин, а нерідко
випадках клінічні ознаки явно вира- й до їх смерті.
жені, в інших вони не виявляються. Спеціалісти ветеринарної медицини
в своїй практичній діяльності повинні

9

«Айболить Вас навчить…»
Скільки освітніх
закладів в Україні
готують лікарів
ветеринарної
медицини?
В Україні 12 ЗВО
(академії, університети), де є
факультет ветеринарної
медицини, та 28 технікумів
і коледжів з відділеннями
ветеринарної медицини.
здійснювати постійний плановий профі-
лактичний огляд тварин, організовувати
розчищання копитець, підковування ко-
ней, своєчасно виявляти й лікувати тва-
рин з хірургічними захворювання-
ми, добиватися неухильного вико-
нання зоогігієнічних умов утримання та
годівлі тварин.
Основними причинами хірургічних
захворювань є механічні ушкодження
(закриті чи відкриті), порушення обмі-
ну речовин, унаслідок чого розвивають-
ся артрози, остеохондрози, переломи
кісток тощо, порушення кровообігу та
Питання для самоконтролю
живлення, що є причиною некрозу, ган-
грени, мікробне інфікування. Нерідко
хірургічна патологія є природженою,
передається спадково.
Успішно проведені хірургічні опе-
рації дають змогу вирішити низ-
ку важливих завдань: поновити в ко-
роткий термін втрачену чи знижену
продуктивність тварин, поліпшити й
поновити робочі якості тварин; відтво-
рити стадо; кількісно та якісно підвищи-
ти продуктивність.
1.3.2. ЕКОНОМІЧНІ
ЗБИТКИ ВІД ХІРУРГІЧНИХ
ЗАХВОРЮВАНЬ
Включають:
• загибель або передчасне вибракуван-
ня тварин;
• витрати на лікування та покращення
умов годівлі та утримання;
• зниження продуктивності хворих
тварин;
• зниження якості продукції від хво-
рих тварин;
• втрату племінної цінності;
• порушення відтворної здатності;
• отримання слабкого та нежиттєздат-
ного молодняку.

1. Що таке ветеринарна хірургія?

2. Що таке оперативна хірургія?
3. Що таке загальна хірургія?
4. Що таке спеціальна хірургія?
5. На які періоди поділяють історичний шлях розвитку хірургії?
6. Назвати представників харківської школи ветеринарних хірургів.
7. Хто започаткував київську школу ветеринарних хірургів?
8. Хто із українських ветеринарних хірургів досяг значних успіхів у вивченні
ветеринарної травматології?
9. Які хірургічні хвороби є найпоширенішими?
10. Що включають в себе економічні збитки від хірургічних захворювань?

10
 РОЗДІЛ І
ОПЕРАТИВНА ХІРУРГІЯ
2. ФІКСАЦІЯ ТВАРИН
2.1. Поняття про фіксацію та її мета
2.2. Фіксація тварин у стоячому та ле-
жачому положеннях
2.2.1. Фіксація в стоячому положенні
великої рогатої худоби
2.2.2. Фіксація в стоячому положенні
коня
2.2.3. Фіксація в стоячому положенні
свиней, дрібної рогатої худоби, собак
2.2.4. Фіксація великої рогатої худоби
в лежачому положенні
2.2.5. Фіксація коней в лежачому
положенні
2.1. ПОНЯТТЯ ПРО
ФІКСАЦІЮ ТА ЇЇ МЕТА
Фіксація – це засіб, який змушує
тварину на короткий або трива-
лий час перебувати в певному по-
ложенні, зручному для проведення
хірургом діагностичних, лікувально-
профілактичних та операційних
втручань. Вона досягається люди-
ною з використанням певних засо-
бів і прийомів. Фіксацію виконують
за допомогою рук, деяких допоміжних
пристосувань і різних пристроїв. Для
полегшення проведення фіксації, осо-
бливо тварин збудливих і зі слабким
типом нервової системи, їм попередньо
вводять заспокійливі речовини – препа-
рати седативної дії, нейролептаналгети-
ки, міорелаксанти.
Всі способи фіксації спрямовані на
досягнення таких основних цілей: нада-
ти тварині положення, що забезпечить
хірургові та його помічникам вільний
і безпечний доступ до ділянки тіла, на
якій виконуватимуть маніпуляцію, об-
межити захисні рухи тварини під час
маніпуляції, створивши цим самим
нормальні умови для необхідного втру-
чання, усунути можливість заподіяння
травм як самій тварині, так і хірургові
чи його помічникам під час фіксації та
після неї.
2.2.6. Фіксація свиней, собак, котів
та диких хутрових звірів у лежачому
положенні
2.3. Операційні столи для великих
та дрібних тварин
2.3.1. Операційні столи для великих
тварин
2.3.2. Операційні столи для дрібних
тварин
2.4. Ускладнення при фіксації тварин
і запобігання їм
2.5. Інструкція з охорони праці в ла-
бораторії «Хірургія ветеринарної ме-
дицини» під час проведення занять
Є багато способів фіксації різних ви-
дів тварин. Вибір того чи іншого з них
залежить у кожному окремому випадку
від характеру операції, методу знеболю-
вання, віку, сили, темпераменту і норову
тварини.
Рис. 9. Фіксація кота під час клінічного
дослідження
У практиці застосовують два спо-
соби фіксації – у стоячому та лежа-
чому положеннях. Під час клініч-
ного дослідження, нескладних опе-
рацій тварин найчастіше фіксують у
стоячому положенні.
Більшість нескладних опера-
цій можна виконувати на тварині
у стоячому положенні під місцевим зне-
11
боленням або поєднаним з нейролеп-
таналгезією чи поверхневим наркозом.
Дрібних тварин майже завжди оперу-
ють у лежачому положенні.
У стоячому положенні тварин
фіксують за допомогою мотузок
біля стовпа, конов’язі, у спеціальному
станку. У лежачому положенні фіксують
під час складних операцій, за потреби
оперувати неспокійну тварину чи необ-
хідності надати їй певного положення.
Існує два способи фіксації в ле-
жачому положенні – повалення
і фіксація на операційному столі.
Оскільки для фіксації тварини в лежа-
чому положенні застосовують силу,
то при поваленні великих тварин це
пов’язано з ризиком завдання їм різних
ушкоджень, таких як переломи кісток,
розриви внутрішніх органів, потертості
шкіри, садна, рани тощо. Особливу не-
безпеку при цьому становлять травми
або загибель людей. Тому для запобі-
гання травматизму необхідно валити
тварин на рівну земляну поверхню без
сторонніх предметів, вкриту невисо-
кою травою або підстилкою чи на спро-
щені операційні столи (паки сіна або
дощано-рамчаті столи). За 10 – 16 год
до повалення великих тварин не го-
дують, обмежують або зовсім від-
міняють напування. Для фікса-
ції застосовують міцні, м’які довгі
мотузки. Коней перед поваленням
розковують.
2.2. ФІКСАЦІЯ ТВАРИН У СТОЯЧО-
МУ ТА ЛЕЖАЧОМУ ПОЛОЖЕННЯХ
З тваринами слід поводитися спо-
кійно, лагідно і впевнено, але не слід до-
пускати грубих окриків і побоїв тварин.
Підходити до них слід без різких рухів,
впевнено. За грубого поводження з тва-
ринами, болісних процедур, незалежно
від характеру, включаються рефлекси
самозахисту і тварини стають небезпеч-
ними для людини. Для фіксації норо-
вистих тварин доцільно застосовувати
нейролептичні або наркотичні речови-
ни.
Необхідно пам’ятати, що кінь може
вкусити, вдарити передньою чи тазо-
12
вою кінцівкою, притиснути до стіни, ста-
ти на диби. Ніколи не слід підходити
до коня ззаду, оскільки він б’є задньою
кінцівкою назад і прямо спереду. Слід
остерігатися ударів грудною кінцівкою,
а також укусів. Окликаючи твари-
ну, завжди підходять зліва, дещо спе-
реду і збоку, в напрямку лопатки
і плеча або ззаду і збоку, але завжди так,
щоб вона бачила. Підходячи до коня,
звертають увагу на його вуха; якщо вони
притиснуті, то тварина перелякана або
злиться і може вдарити або вкусити. Впев-
нений, спокійний окрик зазвичай заспо-
коює коня.
При роботі з великою рогатою худобою
слід остерігатися ударів головою, рогами,
тазовими кінцівками, а також стежити за
тим, щоб тварина не наступила на ногу.
Великі жуйні б’ють тазовими кінцівками
вперед, вбік і назад. Особливо обереж-
ними треба бути під час взяття крові, об-
стеженні вимені у корів, препуціального
мішка, мошонки і промежини у биків.
Досить обережно слід поводити-
ся під час огляду і лікування кнурів-
плідників, свиноматок з поросятами, а та-
кож собак, які можуть завдати тяжкі укуси
і рани.
«Айболить Вас навчить…»
А як фіксують
тварин в зоопарках
та заповідниках?
Диких
тварин так просто не
зафіксувати. Тому їм вводять
транквілізатори або седативні
(заспокійливі )засоби за допомогою
спеціальних рушниць
або духових трубок.
Кішки, кролики здатні подряпати об-
личчя, руки і вкусити.
Фіксацію в лежачому положенні застосо-
вують переважно для дрібних тварин, для
великих тварин її використовують порів-
няно рідко, щоб запобігти ушкодженням
під час повалення (ударам, переломам,
вивихам, розтягненням зв’язок, сухожил-
ків і суглобів, розривам внутрішніх ор-
ганів тощо). Тому для фіксації тварин у
лежачому положенні слід застосовувати
найраціональніші прийоми повалення,
а також вводити тваринам препарати
седативної дії. У лежачому положенні
тварин фіксують під час складних опе-
ративних втручані і операцій, які про-
водять під наркозом. Великих тварин ва-
лять на землю або на операційний стіл
і фіксують на боці чи на спині. Дрібних
тварин з допомогою їхніх господарів або
обслуговуючого персоналу кладуть на
операційний стіл і прив’язують.
Така фіксація забезпечує опти-
мальні умови для проведення опе-
ративного втручання: вільний, безпеч-
ний доступ до операційного поля, мак-
симальне обмеження рухів тварини, які
заважають оперувати, тощо. Фіксація в
лежачому положенні не повинна усклад-
нювати роботу органів дихання та кро-
вообігу, має бути безболісною, усувати
можливість травмування тварини і лю-
дей.
2.2.1. ФІКСАЦІЯ В СТОЯЧОМУ
ПОЛОЖЕННІ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ
ХУДОБИ
Велику рогату худобу фіксують
так, щоб уникнути травм рогами.
Для цього її фіксують за роги руками,
мотузкою, яку можна прив’язувати
до опори. Для надійної фіксації голо-
ви великим і вказівним пальцями руки
Рис. 10. Застосування носового кільця
стискають носову перегородку: однією
рукою захоплюють ріг, а другою стис-
кають носову перегородку. Надійніше
стискати носову перегородку спеціаль-
ними щипцями.
Бугаям-плідникам у носову перего-
родку вставляють носове кільце (склада-
ється з шарнірно з’єднаних між собою
двох півкілець). Загостреною частиною
одного з півкілець проколюють носову
перегородку. Кільце вставляють у неї
спеціальними щипцями або троака-
ром. Після цього дві половини кільця
з’єднують штифтом. Проколювання но-
сової перегородки здійснюють у нижній
безхрящовій частині так, щоб кільце ви-
ступало на третину свого розміру і не за-
важало поїданню корму.
Рис. 11. Фіксація у фіксаційному станку
Грудну кінцівку фіксують за допомо-
гою мотузкової петлі, яку накладають на
п’ясток, кінцівку відривають від землі й
утримують за мотузку; щоб полегшити
фіксацію, мотузку перекидають через
холку тварини (помічник стоїть з проти-
лежного боку).
Тазові кінцівки фіксують мотузковою
петлею, накладеною вище від заплесне-
вих суглобів. Для фіксації тазової кінців-
ки в піднятому положенні застосовують
міцну палицю завдовжки близько 1м та
мотузкову петлю.
Останню накладають на гоміл-
ку, закручують палицею, стискаючи
п’ятковий сухожилок так, щоб палиця
знаходилась на передній поверхні кін-
цівки. Два помічники беруть за обидва
кінці палиці й піднімають кінцівку вго-
13
ру й назад. Такий спосіб фіксації з до- прив’язаними до кілець вуздечки або
датковим накладанням носових щипців недовуздка («на розтяжку»).
застосовують для розчищення копитець
у стійлі.
Надійніше тварину можна зафіксува-
ти в спеціальних фіксаційних станках
(Політова, Пакенаса і Балазиса та ін.),
які обладнані ярмом для закріплення
голови.

2.2.2. ФІКСАЦІЯ В СТОЯЧОМУ

ПОЛОЖЕННІ КОНЯ
Перед дослідженням коня потрібно
з’ясувати, який він має норов та звич-
ки (кусається, б’є передньою чи за-
дньою кінцівкою, стає на диби тощо).
Ніколи не слід підходити до коня зза-
ду, оскільки він б’є задньою кінцівкою
Рис. 12. Закрутка на верхню губу
назад і прямо спереду. Слід остеріга-
тися ударів грудною кінцівкою, а та-
кож укусів. Окликаючи тварину, за- Грудну кінцівку коня фіксують руками
вжди підходять зліва, дещо збоку, в або мотузкою, як це роблять у великої
напрямку лопатки й плеча. Досліджу- рогатої худоби. Щоб підняти грудну
ючи коня в деннику, його кличуть, на- кінцівку, стають збоку, обличчям до
казують посторонитися і лише після крупа. Упираючись однією рукою в
цього заходять; краще, коли першим плечовий суглоб, змушують коня пе-
це робить конюх, який обслуговує тва- ренести опору на протилежну кінців-
рину. Слід бути обережним і постійно ку. Другою рукою захоплюють кінців-
готовим швидко відступити від коня, ку за путову ділянку і, згинаючи її в
не показуючи свого страху. З лякли- зап’ястковому суглобі, відривають від
вими тваринами поводяться лагідно, землі. У непокірливих тварин застосо-
терпляче, а зі злими й непокірними вують мотузкову петлю, перекидаючи
навпаки – суворо й рішуче. Досліджу- кінець мотузки через холку.
ють тварину, як правило, не в деннику,
фіксує її господар або конюх, викорис- «Айболить Вас навчить…»
товуючи закрутку. Не можна раптово,
несподівано для коня доторкатися до А що таке некроз
та чим він небезпечний
його задніх частин тіла, центральної для тварини?
стінки черева. Якщо це необхідно зро-
бити, то в одну руку беруть недоуздок
(гриву, холку), а другою гладять шию
і поступово переміщують руку в на-
прямку місця дослідження. Змертвіння
(necrosis) – це
Для фіксації коня в стоячому поло- місцеве відмирання
женні застосовують закрутку на верх- окремих клітинних
комплексів, тканин
ню губу, яку накладають на 15 – 20 хв. і органів у живому
Після цього губу масажують, щоб за- організмі.
Продукти розпаду
побігти її некрозу. тканин всмок-
Коня виводять зі стайні на поводі, туються в кров
та призводять до
надівши на нього вуздечку. Злих ко- погіршення стану
ней, які б’ють грудними кінцівками, тварини (сепсис)
та, навіть, смерті.
тримають два чоловіки мотузками,

14
 Тазову кінцівку піднімають, стоя-
чи збоку від крупа, спиною до голо-
ви коня. Однією рукою упираються
в маклак, змушуючи тварину пере-
нести масу тіла на протилежну кін-
цівку. Другу руку опускають униз
по зовнішній поверхні стегна, го-
мілки, плесна і захоплюють путову
ділянку, яку піднімають і відтягу-
ють назад. Тазову кінцівку трима-
ють на стегні. У непокірливих коней
тазову кінцівку фіксують за допо- Рис. 13. Схема фіксації свиней
могою мотузки, яку у вигляді петлі в стоячому положенні
прикріплюють до хвоста. Піднімають
кінцівку і мотузкою фіксують путо
(краще пропускати її через кільце пу-
тового ременя). Вільні кінці мотузки
використовують як розтяжки, якими
утримують тазову кінцівку в піднятому
стані. Під час ректального досліджен-
ня, операціях на піхві та в ділянці
промежини обидві тазові кінцівки
фіксують путовими ременями, до кі-
лець яких прив’язують довгі мотузки.
Вільними кінцями мотузки обхоплю-
ють передпліччя та груди тварини
і зав’язують їх. Також з цією метою
можна використовувати парувальну
шлею. Під час дослідження, лікуван-
ня та проведення деяких оперативних
втручань користуються також фікса-
ційними станками Виноградова, Кита-
єва та ін.

2.2.3. ФІКСАЦІЯ В СТОЯЧОМУ

ПОЛОЖЕННІ СВИНЕЙ, ДРІБНОЇ
РОГАТОЇ ХУДОБИ,
СОБАК
Для фіксації свиней у стоячому поло-
женні їх тримають за вуха і накладають
петлю на верхню щелепу позаду ікол.
Можна користуватися вузьким станком
або залізною кліткою з розсувними стін-
ками.
Дрібну рогату худобу фіксують, три-
маючи руками за роги, шию, зв’язуючи
кінцівки мотузками, або в спеціальних
станках.
Собаці, якого фіксують у стоячому по-
ложенні, надівають намордник або бин- Рис. 14. Застосування металевого
тують щелепи й кінці бинта зав’язують та шкіряного намордника.
за вухами. Зав’язування щелеп бинтовою тасьмою

15
 Інколи собак фіксують за допомогою
недовуздка.
Під час огляду ротової порожнини
використовують зівники або щелепи
розводять мотузками, накладеними по-
заду іклів.
Крім того, можна користува-
тись пристосуванням з двох дощок
з отвором для шиї, який не пропускає
голову тварини. Верхня дошка рухаєть-
ся у пазках. Але в більшості випадків
ці види тварин фіксують у лежачому
положенні.
2.2.4. ФІКСАЦІЯ ВЕЛИКОЇ
РОГАТОЇ ХУДОБИ
У ЛЕЖАЧОМУ ПОЛОЖЕННІ
Повалення великої рогатої худоби та
фіксацію її в лежачому положенні за
способом Гесса здійснюють за допомо-
гою довгої мотузки, яку одним кінцем
закріплюють за роги, а другим позаду
грудних і попереду тазових кінцівок об-
хоплюють груди й живіт тварини пет-
лями, які легко затягуються і стискають
тіло тварини. Мотузку накладають з
протилежного боку від того, на який по-
трібно повалити тварину. Під час натя-
гування мотузки тварина повільно лягає.
Голову тварини притискують до землі за
максимально розігнутої шиї. Повалення
виконують три чоловіки: один тримає
тварину за голову, два натягують мотуз-
ку. Після повалення тварини зв’язують
її кінцівки.
За італійським способом повален-
ня довгу мотузку (12 м) середньою
частиною накладають на шию, оби-
два кінці пропускають між грудни-
ми кінцівками, кінці перехрещують
на попереку і проводять униз між та-
зовими кінцівками. Коли обидва кін-
ці мотузки натягують, тварина лягає.
При кастрації бугайців у лежачому по-
ложенні, після повалення на путову
ділянку верхньої тазової кінцівки на-
кладають мотузку, яку перекидають че-
рез холку тварини попід шиєю. Кінець
мотузки тримає одна людина. Три інші
кінцівки зв’язують разом.
За способом Мадсена обидві груд-
ні кінцівки зв’язують у ділянці пута
16
Рис. 15. Повалення способом Гесса
короткою мотузкою. На путових ділян-
ках тазових кінцівок закріплюють по
одній довгій мотузці, вільні кінці яких
проводять знизу вперед і назад через
мотузку, що фіксує грудні кінцівки.
Під час повалення сильно тягнуть
за кінці цих мотузок назад і в бік,
протилежний тому, куди хочуть по-
валити, внаслідок чого всі кінці зближа-
ються і тварина лягає.
Для повалення тварини кавказьким
способом треба мати дві мотузки. Мо-
тузку завдовжки 2,5 м накладають на таз
і черевну стінку тварини так, щоб вона
проходила залежно від боку, на який ва-
лять, позаду маклака і з протилежної сто-
рони спереду маклака. Вільні кін-
ці мотузки зав’язують вузлом в ді-
лянці голодної ямки з боку, про-
тилежного поваленню. Другу мотуз-
ку завдовжки не менше 3 м при-
кріплюють до основи рога з про-
тилежної сторони повалення, обвивають
«Айболить Вас навчить…»
А який спосіб
повалення великої
рогатої худоби
найкращий?
Всі способи
відповідають меті
фіксації. Кожен спеціаліст
обирає той, який йому
зручніший.
нею щелепи тварини у вигляді петлі, а віль-
ний кінець мотузки спрямовують по бо-
ковій поверхні тулуба назад, пропускають
зсередини назовні під першу мотузку і
перекидають через спину на протилеж-
ний бік.
Рис 16. Повалення коня російським
(модифікованим) способом
Щоб повалити тварину, треба під-
тягти голову кінцем другої мотуз-
ки до тулуба, а потім сильно по-
тягти за мотузку вниз. Тварина,
втративши рівновагу, згинає кінцівки
і лягає. Після цього вільний кінець мо-
тузки закріплюють у натягнутому по-
ложенні на обох рогах. Валить тварину
одна людина.
Велику рогату худобу можна валити
також російським способом, який засто-
совують для повалення коней.
водять під путовим суглобом тазової
кінцівки на боці повалення. Кінець
повалу пропускають крізь кільце і кла-
дуть на поперек тварині. Підтягують
тазову кінцівку до живота і натягнен-
ням повального ременя здійснюють
повалення.
Голову тварини відразу притискують
до землі за максимально розігнутої
шиї.
Після цього нижню тазову кінцівку
звільняють від петлі повалу; останню
накладають на іншу тазову кінцівку,
підтягують її до кільця й закріплюють
у такому положенні. Всі її суглоби ма-
ють бути розігнуті.
Щоб запобігти розпрямлянню
кінцівки, кінець повалу петлеподібно
проводять навколо заплеснового су-
глоба, обхоплюючи гомілку та плесно.
Тазову кінцівку, яка розміщена знизу,
за допомогою мотузки протягують між
сплутаними грудними кінцівками.
2.2.6. ФІКСАЦІЯ СВИНЕЙ,
СОБАК, КОТІВ ТА ДИКИХ
ХУТРОВИХ ЗВІРІВ
У ЛЕЖАЧОМУ ПОЛОЖЕННІ

2.2.5. ФІКСАЦІЯ КОНЕЙ

У ЛЕЖАЧОМУ ПОЛОЖЕННІ
Повалення коней і фіксацію їх у лежа-
чому положенні найчастіше здійсню-
ють російським способом. Для цього
потрібно мати повальний ремінь (по-
вал) з кільцем на кінці. Після сплуту-
вання грудних кінцівок кінець повалу
пропускають крізь кільце, формуючи
петлю, яку надівають на шию тварині
(є повали з готовою петлею). Кільце
розміщують у ділянці ліктя на боці,
протилежному тому, на який зби-
раються повалити тварину. При
поваленні коня російським модифіко-
ваним способом повал у вигляді пет-
лі закріплюють навколо грудей. Після Рис.17. Фіксація кота за шкірну складку
цього знову формують петлю, яку про- холки та фіксація під час транспорту-
вання
17
 Для фіксації у лежачому положенні не-
великих свиней беруть за вуха і кінцівки,
відривають від землі і кладуть на бік або
на спину. У лежачому положенні тварин
розміщують на операційному столі або
в кориті. На операційному столі Ники-
форова свиней фіксують на лівому боці
під кутом 45 – 60° головою донизу. Пова-
лення великих свиней проводять за ме-
тодом Коршунова або Андреєва.
Фіксація собак і котів. Під час фік-
сації собак потрібно убезпечити себе
від укусу. Для цього тварині надівають
намордник або зав’язують рот бинтом.
Спочатку роблять вузол під щелепа-
ми, потім кінці бинта зав’язують на
потилиці вузлом, який розпускається.
Собак зазвичай фіксують на опера-
ційному столі Виноградова або на сто-
лах спрощених конструкцій, надаючи
тваринам необхідного положення.
Під час перевезення собак в авто-
мобілях використовують спеціальні
пристрої для їх фіксації.
«Айболить Вас навчить…»
Як фіксують
лабораторних
тварин,
наприклад, щурів
та мишей?
Щурів та мишей
дістають із кліток
за хвіст або за шкірну
складку холки. Інколи
беруть повністю в руки.
Для захисту рук від
укусів і подряпин можна
одягати рукавички із
цупкої тканини.Тварин
фіксують за допомогою
спеціальних фіксаційних
пристроїв, залежно від
виду маніпуляцій.
Котів для фіксації беруть рукою за
шкірні складки шиї й спини і вміщу-
ють у спеціальні мішки з цупкої тка-
нини чи шкіри або загортають у цупку
тканину, залишаючи відкритою необ-
хідну для операції ділянку. Для засте-
реження від укусів їх фіксують у на-
морднику.
Диких хутрових звірів (лисиць, пес-
ців, норок і нутрій) зазвичай фіксують
в особливих клітках з пересувною біч-
ною стінкою. При зсуванні такої стін-
18
ки тварину затискують з боків, що не
дає їй змоги кусати й дряпати людину,
яка здійснює діагностичний або ліку-
вальний прийом.
Якщо оперують тварину, яка лежить,
в умовах клінік часто застосовують
операційні столи різних конструкцій.
2.3. ОПЕРАЦІЙНІ СТОЛИ
ДЛЯ ВЕЛИКИХ ТА ДРІБНИХ
ТВАРИН
Існують операційні столи для великих
і дрібних тварин. За своєю конструкцією
операційні столи можуть бути різними.
Деякі з них пристосовані під конкретні
оперативні втручання (стіл Никифоро-
ва), інші є універсальними, деякі вста-
новлюються стаціонарно в умовах вете-
ринарних закладів, а деякі – переносні.
2.3.1. ОПЕРАЦІЙНІ СТОЛИ
ДЛЯ ВЕЛИКИХ ТВАРИН
Операційний стіл Жемайтіса і Юре-
вічуса складається з металевої основи
з електродвигуном і рухомої кришки,
якій можна надавати горизонтального
чи вертикального положення. Замість
електродвигуна ця конструкція може
мати гідравлічний пристрій. Закріпле-
на на шарнірах задня секція кришки дає
змогу фіксувати тварину на столі у спин-
ному положенні.
Рис. 18. Операційний стіл для великих
тварин
Перед роботою кришку стола ставлять
вертикально, підводять до неї тварину
і фіксують ременями, які кріпляться до
стола. Після цього за допомогою елек-
тромотора чи гідроприводу кришку
стола разом із твариною переводять у
горизонтальне положення і тварину за-
кріплюють на операційному столі.
Основою операційного стола Сапож-
никова є подвійна рама і кришка, що
обертається на двох шарнірах. З тильно-
го боку знаходяться три дерев’яні стоя-
ки; на середньому стояку розміщується
блок, до якого підтягуються кінцівки
тварини для фіксації її в спинному по-
ложенні.
Тварину впритул підводять до верти-
кально поставленої кришки й фіксують
під груди і живіт за допомогою ременів,
прикріплених до стола. Зусиллям чо-
тирьох осіб кришці стола разом з тва-
риною надають горизонтального поло-
ження.
Один із помічників має надійно
тримати голову тварини. Кінцівки
прив’язують до брусків, які розміщені
на передньому краю кришки.
Знімаючи тварину зі стола, звільняють
кінцівки, відв’язують і за скоби підніма-
ють кришку стола.
У практиці часто застосовують імпро-
візовані операційні столи. Для виготов-
лення однієї з «моделей» такого стола –
«пак сіна» – беруть 12 – 15 тюків соломи і
щільно укладають їх у три ряди у формі
прямокутника. Солом’яні тюки затягу-
ють мотузкою і покривають брезентом.
Такий імпровізований стіл зручний у
роботі.
Дощатно-рамний спрощений опе-
раційний стіл – це дерев’яна рама або
плоский ящик заввишки 55–60 см, наби-
тий стружками, тирсою або піском. До
бортів рами прикріплюють солом’яні
валики для пом’якшення можливих
ударів. Раму зверху покривають брезен-
том, який пристібається до країв рами
пряжками. У бортах рами роблять по
два кільця для прив’язування кінцівок і
додаткову скобу для стояка з гачком, за
допомогою якого закріплюють тварину
в спинному положенні.
2.3.2. ОПЕРАЦІЙНІ СТОЛИ ДЛЯ
ДРІБНИХ ТВАРИН
На таких столах фіксують у лежачо-
му положенні свиней, овець, собак та
інших невеликих тварин.
Найпоширенішою моделлю є стіл
Никифорова, який використовують
для кастрації свинок; за його відсут-
ності застосовують коротку драбину чи
невеликі дошки, з’єднані поперечни-
ми планками. Собак часто фіксують
на столі Виноградова або дерев’яних
столах з отворами для тасьми, якою
прив’язують лапи тварини. На кафед-
рі хірургії НАУ (проф. О.Ф. Петренко
з колегами) сконструювали зручний
стіл для фіксації й проведення опера-
цій дрібним тваринам. Крім простої,
зручної, швидкої фіксації тварин, на
столі передбачено додаткове освітлен-
ня пацієнта, прилаштовано штангу
для закріплення системи для внутріш-
ньовенних введень лікарських засобів
та відеоспостереження і одночасного
запису ходу оперативного втручання.
Рис. 19. Стіл Виноградова
У Полтавській державній аграрній
академії був розроблений стіл для
оперативних втручань у дрібних тва-
рин. Перед операцією поверхня стола
покривається гумовою тканиною та
додатково додається штифт для крі-
плення голови, скоби та напрямні для
фіксації задніх та грудних кінцівок,
металевий фіксатор, що кріпиться на
вертикальному штифті стола з вико-
ристанням кронштейна, намордник із
прозорого поліпропілену для фіксації
пащі та спостережень за рефлексами
тварини і попередження травмування
тварини чи лікаря ветеринарної ме-
19
дицини, крапельниця та ящик для ме-
дичного інвентарю.
2.4. УСКЛАДНЕННЯ
ПРИ ФІКСАЦІЇ ТВАРИН
І ЗАПОБІГАННЯ ЇМ
Основні ускладнення виникають під
час повалення тварин. Різке падіння на
тверду основу може призвести до ви-
никнення переломів кісток кінцівок,
таза і черепа, а також переломів ребер,
хребців, маклака, до розриву внутрішніх
органів (аорти, сечового міхура) тощо.
Значне напруження м’язів у непокір-
ливих тварин може супроводжуватись
вивихами суглобів, переломами кісток
кінцівок, розтягненнями сухожилків і
зв’язок.
Рис. 20. Ускладнення при фіксації:
травма хребта
Унаслідок м’язового перенапружен-
ня виникають міозити, розриви м’язів,
сухожилків. Тривале лежання на твер-
дому може спричинити стискання нер-
вів кінцівок з наступним розвитком
парезів і паралічів. Повалення тва-
рин на непідготовлені ділянки сприяє
виникненню травмування шкіри. За
наявності довгих нігтів у людей, які
фіксують тварин, виникають травми
слизових оболонок.
Для профілактики цих ускладнень
потрібно:
• методично правильно проводити
повалення тварини;
• валити її на м’яку основу (лужок,
вкриту повстю кришку операційного
стола тощо);
• при поваленні непіддатливих і ля-
20
кливих тварин застосовувати наркоз,
препарати седативної дії, міорелак-
санти тощо;
• перед поваленням тварину впро-
довж 12 год тримати на голодній дієті,
звільнити від вмісту сечовий міхур,
пряму кишку, коней перед повален-
ням розковувати;
• не допускати до повалення тварин
із захворюваннями серцево-судинної
системи й органів дихання;
• стежити, щоб ремені й мотузки
були м’якими, еластичними, достат-
ньої ширини, товщини та міцності.
2.5. ІНСТРУКЦІЯ З ОХОРОНИ
ПРАЦІ В ЛАБОРАТОРІЇ «ХІРУРГІЯ
ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ»
ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ
ТЕОРЕТИЧНИХ І ПРАКТИЧНИХ
ЗАНЯТЬ
Під час проведення лабораторних,
практичних занять та навчальної прак-
тики потрібно виконувати правила
техніки безпеки та охорони праці. При
цьому потрібно користуватись держав-
ними нормативними актами: ДНАОП
0.00-4.12-99 (типове положення про
навчання з питань охорони праці) та
ДНАОП 0.00-4.15-98 (положення про
розробку інструкції з охорони праці).
«Айболить Вас навчить…»
Що таке міозит?
Міозит – це запалення м’язів.
За перебігом міозити бувають гострими
і хронічними. За характером запального
процесу – асептичними і гнійними,
за етіологією – травматичними, ревма-
тичними та інфекційними. Виділяють
також фіброзні, осифікуючі міозити,
що розвиваються за повторних механічних
ушкоджень. Але найчастіше реєструються
травматичні міозити.
 На початку занять проводять вступ-
ний інструктаж. При цьому звертають
увагу на спеціальну форму одягу (ха-
лат, шапочка, косинка), дотримання
особистої гігієни в лабораторіях, ау-
диторіях. Особливо наголошують на
відповідальності та необхідності ре-
тельного виконання операцій, фіксації
тварин та інших маніпуляцій.
Перед виїздом в господарства з ме-
тою проведення навчальної практики
Питання для самоконтролю
інженер з техніки безпеки проводить
вступний інструктаж, а безпосередньо
на фермі, на робочому місці, викладач
проводить конкретний інструктаж. У
разі виявлення порушень вимог безпе-
ки студентами, зміни умов виконання
навчальних завдань проводиться поза-
плановий інструктаж.
Проведення інструктажу реєстру-
ється у спеціальному журналі, де кож-
ний студент ставить свій підпис.

1. Що таке фіксація?
2. Які способи фіксації застосовують на практиці?
3. Що потрібно зробити для надійної фіксації голови великої рогатої худоби?
4. Як здійснюють повал великої рогатої худоби способом Гесса?
5. Що потрібно зробити, щоб запобігти розпрямлянню тазової кінцівки коня
при поваленні російським способом?
6. На якому столі часто фіксують собак?
7. В яких випадках під час фіксації виникає стискання нервів кінцівок
з наступним розвитком парезів і паралічів?

21
 3. ОСНОВИ ПРОФІЛАКТИКИ ХІРУРГІЧНОЇ ІНФЕКЦІЇ
ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ РОБОТИ
3.1. Асептика і антисептика та її види
3.1.1. Історична довідка
3.1.2. Види антисептики
3.1.3. Основні шляхи інфікування ран
та запобігання рановій інфекції
3.1.4. Комплексне застосування асеп-
тики й антисептики
3.2. Організація хірургічної роботи.
Будова та обладнання операційної,
перев’язної, стаціонару
3.1. АСЕПТИКА І АНТИСЕПТИКА
ТА ЇЇ ВИДИ
Асептика (а – без, septicus – гниття,
тобто «безгнильний») – це комплекс
методів і прийомів роботи, спрямо-
ваних на запобігання потраплянню
збудників інфекції в організм твари-
ни. Вона досягається створенням без-
мікробних, стерильних умов для всієї
хірургічної роботи за допомогою вико-
ристання організаційних заходів, ак-
тивних знезаражувальних хімічних ре-
човин, фізичних факторів та технічних
засобів. Основним постулатом асептики
є такий: «Усе, що контактує з поверх-
нею рани, має бути знезаражене». Роз-
різняють два джерела хірургічної інфек-
ції: екзогенний і ендогенний. Екзогенне
джерело знаходиться в середовищі про-
живання хворого, тобто у зовнішньому
середовищі, ендогенне – в організмі хво-
рого.
«Айболить Вас навчить…»
Хірург Дж.
Прингл
описав антисеп-
тичну
дію хініну. А що
таке хінін?
Хінін –
природний алкалоїд,
головний алкалоїд кори
хінного дерева, що має
жарознижувальні,
антималярійні,
анальгетичні
(знеболювальні)
та протизапальні
властивості.
22
3.2.1. Операційна та її обладнання
3.2.2. Перев’язна
3.2.3. Стаціонар
3.3. Утримання і годівля тварин до і
після операції
3.4. Організація хірургічної роботи
в господарствах промислового типу,
фермерських та індивідуальних се-
лянських господарствах
Профілактика імплантаційної інфекції
полягає в ретельній стерилізації прила-
дів, шовного матеріалу, дренажів, ендо-
протезів тощо. Ця інфекція може бути
прихованою і проявляти себе через три-
валий період часу, при ослабленні захис-
них сил організму тварини.
Досягається асептика застосуванням
фізичних факторів та хімічних речовин.
Висока температура, що викликає дена-
турацію білків мікробної клітини, най-
частіше застосовувалася в минулому і за-
стосовується зараз. Чутливість мікробів
до високої температури залежить від їх
виду, штаму та стану мікробної клітини
(ті, що діляться, і молоді бактерії більш
чутливі, спори більш стійкі до високої
температури). У лужному і кислому се-
редовищі вразливість мікробних клітин
висока. Холод затримує розмноження
мікробних клітин, не маючи вираженої
бактерицидної дії. Ультрафіолетові про-
мені здатні вражати мікробів, що знахо-
дяться в повітрі, на шкірі, тканинах, на
стінах та підлозі приміщень. Особливо
корисна променева стерилізація пред-
метів з пластмас, що не витримує високої
температури і пари під тиском.
Антисептика (anti – проти, septicus –
гниття, тобто «протигнильний») – це
лікувально-профілактичний комп-
лекс заходів, спрямованих на бороть-
бу з інфекцією безпосередньо в рані
та в організмі тварини, на запобігання
або ліквідацію інфекційного запаль-
ного процесу. Вона досягається вико-
ристанням механічних і фізичних мето-
дів впливу, активних хімічних речовин та
біологічних факторів.
 Термін «антисептика» ввів у 1750 р. ан-
глійський хірург Дж. Прингл, описавши
антисептичну дію хініну.
3.1.1. ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Хірургічна наука, як й інші приклад-
ні науки, пройшла певні етапи розви-
тку. Фундаментальні її досягнення при-
падають на період великих відкриттів
кінця XIX – початку XX ст. У хірургічній
практиці корінний переворот настав з
упровадженням асептики і антисепти-
ки, знеболення, відкриття груп крові та
можливості переливання крові.
Хірурги XVIII ст. пов’язували гнійні
ускладнення ран (флегмона, гарячка,
правець та ін.) з гниттям, яке спричи-
нювалося дією повітря як чинника, що
охолоджує й висушує рану. Тому вони
рекомендували накладати оклюзив-
ні повітронепроникні пов’язки. Також
було встановлено, що ранові виділення
від одного хворого (через перев’язний
матеріал, інструменти), потрапляючи
до рани іншого, спричинювали в остан-
нього гнійне запалення. Ранова інфекція
була справжнім лихом тогочасної хірур-
гії. Від операційних і випадкових ран ги-
нула велика кількість хворих.
Передбачення М.І. Пирогова про роль
зарази («міазми») у розвитку ранової ін-
фекції дало йому змогу сформулювати
перші основні положення контактного
інфікування. Для боротьби з «міазма-
ми» при лікуванні ран він широко ви-
користовував хлорне вапно, спирт, йод,
нітрат аргентуму (срібла).
Рис. 21. Післяопераційне ускладнення
внаслідок порушення правил асептики
і антисептики
У середині XIX ст. хірурги почали
використовувати методи боротьби з
інфекцією. Пріоритет у системному
застосуванні антисептики належить
угорському лікарю-акушеру І. Зем-
мельвейсу (1847). Для дезінфекції ін-
струментів, рук, родових шляхів він
запропонував використовувати розчин
хлорного вапна. І. Земмельвейс експе-
риментально довів наявність інфекції
у виділеннях із матки породіль, хворих
на родову пропасницю (сепсис): кроли-
ки, у кров яких вводили виділення, ги-
нули. Використання розчину хлорного
вапна в акушерській практиці на тре-
тину зменшило смертність у клініці. На
жаль, ця методика не набула значного
поширення, оскільки більшість хірур-
гів вважали причиною гнійного усклад-
нення повітряну інфекцію.
Важливу роль у розробленні анти-
септичних методик відіграло відкрит-
тя Л. Пастером (1863) причини бродін-
ня й гниття. Він установив, що в основі
цих процесів лежать проникнення в
середовища і життєдіяльність специ-
фічних мікроорганізмів, і розробив
методи профілактики їх.
Світове відкриття Л. Пастера дало
можливість англійському хірургу Дж.
Лістеру в 1867 р. провести паралелі
між гниттям і нагноєнням ран та об-
ґрунтувати методи боротьби із сеп-
тичними ускладненнями. Він запропо-
нував протигнильний метод боротьби
з рановою інфекцією, який отримав
назву антисептики.
Рис. 22. Луї Пастер
23

«Айболить Вас навчить…»
Чому ультразвук
згубно діє на мікробів?
Під дією ультразвуку на
мікроорганізми спостерігається роз-
рив клітини або клітинної мембрани,
відрив джгутиків у паличкоподібних
форм. Під впливом ультразвукових
хвиль швидше гинуть вегетативні
клітини паличкоподібних бактерій,
повільніше – кулясті бактерії та
дріжджі. Досить стійкими є спори.
Наукове досягнення мікробіології
стало основою створення нових прин-
ципів профілактики хірургічної ін-
фекції, і антисептичні методи цілком
закономірно доповнилися асептични-
ми. Розроблення основних принципів
асептичних методів пов’язане з імена-
ми двох учених — Е. Бергмана та його
учня К. Шимельбуша. На X Міжнарод-
ному конгресі хірургів у Берліні в 1890
р. було проголошено основні принципи
асептики, більшість яких і донині вико-
ристовують під час лікування ран. Для
стерилізації перев’язного матеріалу
було запропоновано використовувати
високу температуру (P. Kox, Ф. Есмарх,
1881), стерилізацію парою за підвище-
ного тиску (Л. Гейденрейх, 1884).
Сучасна антисептика і асептика мають
у своєму арсеналі широкий спектр засо-
бів стерилізації (ультразвук, ультрафіо-
летове і рентгенівське випромінювання),
різних хімічних антисептиків, антибіо-
тиків кількох поколінь, а також велику
кількість інших методів боротьби з ін-
фекцією.
3.1.2. ВИДИ АНТИСЕПТИКИ
Сьогодні антисептика є складовою
частиною хірургічної науки і включає в
себе наступні види: механічну, фізичну,
хімічну, біологічну та змішану антисеп-
тику.
Механічна антисептика – це зне-
шкодження мікроорганізмів механіч-
ними методами. Основою механічної
антисептики є видалення з інфікованої,
24
гнійної рани гнійного осередку змерт-
вілих та інфікованих тканин, гною, фі-
брину, згустків крові, сторонніх тіл, які є
середовищем існування, розмноження й
живлення мікробної флори.
Варіанти механічної антисептики пе-
редбачають первинну хірургічну оброб-
ку інфікованої рани, метою якої є висі-
кання країв, стінок і дна рани у межах
здорових тканин.
За умов, коли в інфікованій рані по-
Рис. 23. Хірургічна обробка гнійної рани
чинає розвиватися мікробна флора (не-
своєчасна, неповна хірургічна обробка),
або рана з самого початку має гнійний
характер (абсцес, флегмона, гнійні за-
пливи), проводять вторинну хірургічну
обробку.
Висікання країв рани не проводять, а
механічним шляхом розкривають гнійні
кишені, запливи і евакуюють рановий
вміст.
Фізична антисептика — це знешко-
дження мікроорганізмів за допомогою
фізичних методів на інструментах, руках
хірурга, операційному полі та в самій
рані. Вона ґрунтується на використанні
законів капілярності, гігроскопічнос-
ті, дифузії, осмосу, принципу сифона,
впливу лазера, ультразвуку (УЗ), уль-
трафіолетового (УФ) та рентгенівського
випромінювання.
Хімічна антисептика – це знешко-
дження мікроорганізмів у рані, пато-
логічному осередку або в організмі тва-
рини та в середовищі навколо нього за
допомогою хімічних засобів. Вона поля-
гає в застосуванні хімічних речовин, які
діють бактерицидно (вбивають збудни-
ків) або бактеріостатично (затримують
їхній розвиток і розмноження).
Біологічна антисептика передбачає
Рис. 24. Ультрафіолетова лампа
використання широкого спектра ме-
тодів знешкодження мікроорганізмів в
організмі тварин засобами біологічного
походження (бактеріофаги, фітонци-
ди, антибіотики, специфічні сироватки,
вакцини тощо).
Змішана антисептика – це вплив на
Рис. 25. Застосування антибіотиків
мікробну клітину, так само як і на орга-
нізм тварини, декількох видів антисеп-
тики. Частіше їх застосовують комплек-
сно. Наприклад, первинна хірургічна
обробка рани (механічна та хімічна ан-
тисептика) доповнюється біологічними
антисептиками (введенням протиправ-
цевої сироватки, антибіотиків) і призна-
ченням фізіотерапевтичних процедур
(фізична антисептика).
Залежно від методу застосування анти-
септичних засобів розрізняють антисеп-
тику місцеву і загальну; місцева, у свою
чергу, ділиться на поверхневу і глибоку.
Для поверхневої антисептики препарат
використовується у вигляді присипок,
мазей, аплікацій, для промивання ран
і порожнин, а для глибокої – препарат
ін’єкують у тканини ранового запально-
го вогнища (обколювання, пеніцилін-
новокаїнова блокада та ін.).
Під загальною антисептикою мають
на увазі насичення організму антисеп-
тичними засобами (антибіотиками,
сульфаніламідами та ін.). У вогнище ін-
фекції вони заносяться током крові або
лімфи і таким чином впливають на мі-
крофлору. Призначаючи антисептики,
треба завжди пам’ятати про гранично
допустимі дози взаємодії препаратів,
можливі побічні дії та алергічні реакції
у хворих.
3.1.3. ОСНОВНІ ШЛЯХИ
ІНФІКУВАННЯ РАН ТА
ЗАПОБІГАННЯ РАНОВІЙ ІНФЕКЦІЇ
Мікроби проникають у рану екзоген-
ним та ендогенним шляхами. За екзо-
генного зараження мікроби потрапля-
ють у рану з навколишнього середовища
(повітряне і пилове інфікування), з рото-
вої і носової порожнини хірурга та його
помічників під час розмови і кашлю (по-
вітряно-краплинне інфікування), з рук
хірурга і інструментів під час контакту з
раною (контактне інфікування), з речей,
залишених в рані, наприклад, шовний
матеріал, тампони, дренажі (імпланта-
ційне інфікування).
«Айболить Вас навчить…»
Які
є сучасні
дезінфіктанти
українського
виробництва?
1. Безхлорний засіб
ПОЛІДЕЗ - А;
2. Деззасіб ГЕМБАР;
3. Універсальний
дезінфіктант
ВІРО-КСАЛ (VIRO-XAL)
та інші
25
 За ендогенного зараження мікроби
потрапляють у рану безпосередньо під
час операції з вогнищ, що є в тканинах
оперованої ділянки, або заносяться в
рану з кров’ю (гематогенний шлях) чи
лімфою (лімфогенний шлях) з шкірного
покриву, слизових оболонок, з кишеч-
ника та дихальних шляхів самої хворої
тварини.
Ветеринарний спеціаліст у своїй прак-
тичній роботі має неухильно додер-
жувати основних вимог асептики: на
всьому, що стикається з раною, не по-
винно бути бактерій.
Для профілактики зараження ран
контактним та імплантаційним шляха-
ми необхідно проводити стерилізацію
перев’язного матеріалу, операційної
білизни, інструментів і матеріалів для
швів; готувати руки і операційне поле
до операції.
Повітряній і краплинній інфекції
запобігають відповідною організаці-
єю хірургічної роботи в операційній,
перев’язній, стаціонарі і безпосередньо
на тваринницьких фермах.
А саме:
▪ для запобігання краплинному інфі-
куванню застосовують операційні мас-
ки, на голову хірург одягає ковпак, який
закриває лоб, щоб краплі поту не потра-
пили в рану;
▪ для запобігання пиловому інфі-
куванню проводиться щоденне вологе
прибирання підлоги й панелей опера-
ційної, провітрювання, періодична де-
зінфекція; під час операцій не допуска-
ють ходіння й куріння; тварину перед
операцією чистять, хвіст бинтують і
прив’язують.
3.1.4. КОМПЛЕКСНЕ ЗАСТОСУВАННЯ
АСЕПТИКИ Й АНТИСЕПТИКИ
Методи асептики й антисептики є єди-
ним цілим у профілактиці хірургічної
інфекції. Розглядати їх потрібно з погля-
ду взаємозв’язку джерела інфекції, шля-
хів її передавання та сприйнятливості до
неї організму тварин. Загальні асептико-
антисептичні заходи під час проведення
хірургічних операцій включають профі-
лактику повітряно-краплинної інфекції.
26
Мікроорганізми потрапляють у рану з
навколишнього повітря, де вони пере-
бувають у часточках пилу або в краплях
виділень із верхніх дихальних шляхів.
У профілактиці повітряно-краплинної
інфекції головна роль відводиться орга-
нізаційним заходам, пов’язаним з осо-
бливістю роботи хірургічних відділень і
стаціонару загалом.
Основними структурними підрозділа-
ми хірургічного стаціонару є приймаль-
не відділення, лікувально-діагностичне
відділення і oпераційний блок. Осно-
вою асептичного режиму зазначених
відділень є чистота і порядок. Для цього
проводять попереднє, поточне, після-
операційне, заключне щодобове (в кінці
робочого дня) і щотижневе генеральні
прибирання.
3.2. ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ
РОБОТИ. БУДОВА ТА ОБЛАДНАННЯ
ОПЕРАЦІЙНОЇ, ПЕРЕВ’ЯЗНОЇ,
СТАЦІОНАРУ
Для виконання хірургічної роботи у
лікарнях ветеринарної медицини, клі-
ніках навчальних закладів обладнують
операційну, перев’язну, стаціонар для
післяопераційного утримання тварин.
У тих господарствах і установах, що не
мають обладнаних операційних, хірур-
гічну роботу організовують в окремій
кімнаті (манеж, тамбур тощо).
3.2.1. ОПЕРАЦІЙНА
ТА ЇЇ ОБЛАДНАННЯ
Рис. 26. Операційна кімната для дрібних
тварин
Операційна має бути світлою. Стіни
її викладають кахлями або фарбують

«Айболить Вас навчить…»
Які
операції
відносять
до масових?
В першу чергу, кастрація
кнурців, баранців та
бугайців. Також декорнуація
(обезрожування) ВРХ, роз-
чистка копит, каудотомія
свиней та інші.
олійною фарбою в білий, голубий чи зе-
ленувато-сірий колір.
В окремих випадках стіни й стелю
можна побілити вапном. Підлогу краще
робити асфальтованою або цементною
з люком для стікання рідини, що полег-
шує прибирання, а за потреби – дезін-
фекцію.
В операційній мають бути операцій-
ні столи для великих і дрібних тварин,
окремі столики для інструментів, лі-
карських засобів, біксів з перев’язним
матеріалом. Крім того, потрібно мати
дезінфекційні розчини, відро чи таз для
використаного перев’язного матеріалу,
збирання ексудату тощо. В операційній
необхідно постійно підтримувати чи-
стоту щоденним вологим прибиранням
підлоги й миттям панелей, обмиванням
дезінфекційними розчинами операцій-
ного стола та іншого обладнання. Вікна,
особливо за вітряної погоди, мають бути
зачинені. Для провітрювання операцій-
ну забезпечують вентиляторами, а за їх
відсутності відкривають вікна в години
прибирання.
Оперувати тварин краще в певні дні.
Спочатку потрібно робити асептичні
операції, а наприкінці роботи – гнійні.
В операційну прийнято входити тіль-
ки в спецодязі. Під час операції не мож-
на допускати ходіння і розмов. Хірург
та його помічники безпосередньо перед
операцією повинні надягти стерильний
одяг, шапочки й маски. Шапочка запобі-
гає потраплянню в рану крапель поту, во-
лосся й лупи, а маска – крапель із ротової
й носової порожнин під час кашлю.
Поруч з операційною бажано мати
одну або дві сполучені з нею кімнати.
Одну з них використовують для оброб-
ки рук і зберігання інструментів, другу –
для стерилізації матеріалів, необхідних
під час операції.
Для проведення кваліфікованої ліку-
вально-профілактичної роботи при хі-
рургічних та інших незаразних хворобах
у кожному господарстві, де є своя служ-
ба ветеринарної медицини, необхідно
мати ветеринарну лікарню з операцій-
ною, манежем для приймання хворих
тварин, стаціонаром і аптекою, а на
тваринницьких фермах – ветеринарні
пункти або амбулаторії.
Масові операції найчастіше доводить-
ся виконувати безпосередньо на тварин-
ницьких фермах. У цьому випадку для
проведення операцій пристосовують
окремий станок, тамбур або примі-
щення. Їх потрібно ретельно очистити,
помити й продезінфікувати. У гарну
безвітряну погоду можна оперувати на
відкритому повітрі. Для цього потрібно
вибирати рівну галявину з густим тра-
востоєм, подалі від скотарень, гнойових
куп і доріг. У таких умовах краще опе-
рувати тварин рано-вранці, коли немає
пилу.
Рис. 27. Стаціонар для дрібних тварин
3.2.2. ПЕРЕВ’ЯЗНА
Для перев’язки ран і лікування хворих
тварин у післяопераційному періоді
при лікарнях і клініках обладнують спе-
ціальну кімнату – перев’язну. Вона має
бути світлою, з підлогою й стінами, що
легко миються.
27
 Обладнання перев’язної складається
з таких предметів: станка для фіксації
великих тварин, стола для приймання
дрібних тварин, столиків для інстру-
ментів, біксів з перев’язним матеріалом,
педального чи іншого пристосованого
вмивальника, таза, відра для використа-
ного матеріалу, шафи для інструментів і
лікарських засобів. У перев’язній мають
бути раковини або педальні вмивальни-
ки для миття рук, щітки, мило й руш-
ники. Тут же стерилізують інструмен-
ти. У перев’язній має бути абсолютна
чистота. Рис. 28. Станок з підвісним
підтримувальним апаратом
3.2.3. СТАЦІОНАР
У післяопераційному періоді тва- Комплекс заходів з підготовки тва-
рин з хірургічними хворобами роз- рини до операції охоплює: всебічне
міщують у стаціонарі, що зазвичай вивчення хворої тварини й ознайом-
розташовується біля операційної, під лення з епізоотичною ситуацією гос-
одним дахом із нею. Стаціонар – це подарства, з якого тварину доставлено
приміщення, де утримується тварина на лікування, усунення супутніх хво-
від моменту проведення операції і до роб, що ускладнюють виконання опе-
одужання. рації, застосування засобів, що підви-
У стаціонарі обладнують стійла, щують захисні сили організму хворої
станки, денники. тварини, призначення дієти, що від-
В одному зі станків установлюють повідає режиму утримання й догляду
підтримувальний апарат для тварин, за тваринами (чищення шкірного по-
які не можуть самостійно стояти. криву, обмивання тварини, розчищен-
Проходи в стаціонарі мають бути без ня копит тощо).
гострих кутів і крутих поворотів. Біля Виконують ці заходи з урахуванням
кожної тварини має бути табличка із загального стану хворої тварини, ха-
кличкою або номером та діагнозом, а рактеру хвороби та ступеня складності
також графік температури, пульсу й майбутньої операції. Основною умо-
дихання, які записують щодня вранці вою правильної підготовки тварини
та ввечері. до операції є її вивчення. З цією ме-
Приміщення стаціонару утримують тою проводять повне клінічне дослі-
у чистоті, регулярно дезінфікують. дження (аналіз крові, сечі, фекалій).
Тварин із гнійними процесами краще
розміщувати в окремих секціях стаці-
онару або в денниках. Стаціонар для
дрібних тварин (собак, котів) обладну-
ють залізними клітками.

3.3. УТРИМАННЯ І ГОДІВЛЯ

ТВАРИН ДО І ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ
Успішний результат оперативно-
го втручання залежить не тільки під
загального стану тварини, характеру
(тяжкості) хвороби та якості виконан-
ня операції, а й від повноцінності пе- Рис. 29. Захисний комірець
редопераційної підготовки тварини.

28
Це дає змогу з’ясувати, чи не уражена
тварина заразною хворобою, а також
виявити можливі порушення роботи
серця, легень, кишок тощо. На підста-
ві результатів дослідження встановлю-
ють показання й протипоказання до
операції, визначають допустимість за-
стосування того чи іншого методу зне-
болювання, фіксації тварини.
Щоб уникнути можливих розривів
кишок і сечового міхура, тварині пе-
ред операцією, що супроводжується
поваленням і застосуванням наркозу,
призначають голодну дієту тривалістю
від 6 до 24 год і дають тільки воду. Без-
посередньо перед операцією спорож-
няють сечовий міхур і пряму кишку.
З цією метою роблять 5 – 10-хвилин-
ну проводку тварини або застосову-
ють сечовий катетер і ставлять клізму.
Час з моменту закінчення операції до
видужання тварини називають після-
операційним періодом. Правильне
утримання тварин і належний догляд
за ними, особливо в перші 3–5 днів
після операції, мають велике значен-
ня в профілактиці післяопераційних
ускладнень і перебігу захворювання.
Недооцінювання важливості про-
ведення післяопераційного лікування
тварин і забезпечення їм належного
догляду нерідко призводить до тяжких
ускладнень і навіть загибелі тварини.
Після операції тварина має знахо-
дитись у чистому продезінфікованому
станку.
Упродовж 2–3 год після опера-
ції, проведеної під наркозом, давати
корм тварині не рекомендується через
можливе закупорювання стравоходу
кормовими масами. У цей період за
тваринами встановлюють постійний
нагляд (можливі кровотечі, спадання
пов’язки, випадання кишок при ка-
страції та інші ранні ускладнення).
Надалі вживають заходів із запобі-
гання розгризанню й зняттю пов’язки
та швів тваринами. Для цього ко-
ней і велику рогату худобу коротко
прив’язують до годівниці або ставлять
на розтяжку.
Дрібним тваринам (собакам) надяга-
ють намордник, а на кінцівки – панчо-
хи зі щільної тканини. Деякі автори
рекомендують надягати на шию собак
фанерне кільце або пластмасовий ко-
мірець.
Слабких великих тварин (коней, ве-
лику рогату худобу), які не можуть
тривалий час стояти, забезпечують
рясною підстилкою. Таких тварин
систематично, один-два рази на добу,
перевертають з боку на бік, оскільки
за тривалого лежання в одному поло-
женні в них можуть утворитися про-
лежні. Для запобігання пролежням
можна також використати підвісні
підтримувальні апарати або станки на
зразок паралельних брусів.
3.4. ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ
РОБОТИ В ГОСПОДАРСТВАХ
ПРОМИСЛОВОГО ТИПУ,
ФЕРМЕРСЬКИХ
ТА ІНДИВІДУАЛЬНИХ
СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВАХ
Успішна лікувальна робота на тва-
ринницьких комплексах можлива
тільки за наявності спеціально облад-
наного місця з необхідними медика-
ментами й інструментами, засобами
для місцевого та загального знеболю-
вання, пристосувань для фіксації тва-
рин, стерилізації інструментів, підго-
товки рук хірурга тощо. Якщо під час
будівництва комплексу приміщення
для ведення лікувальної роботи пе-
редбачено не було, його необхідно
обладнати у станках і виділити поруч
ізолятор – місце для післяопераційно-
го утримання тварин. За потреби у ве-
ликих господарствах таких ізоляторів
може бути кілька.
План із запобігання хірургічним за-
хворюванням має бути невід’ємною
частиною загального плану ветери-
нарно-санітарних заходів тваринниць-
кого господарства.
Залежно від зональних умов і осно-
вного напряму господарства до плану
профілактики хірургічних захворю-
вань можуть бути включені різні захо-
ди:
• регулярний огляд стану приміщен-
29
ня з метою своєчасного виявлення й
усунення несправності станків, підлог,
годівниць, механізмів для подавання
корму, збирання гною тощо;
• огляд стану табору для племінних
тварин; якщо в господарстві літній та-
бір періодично переміщують на нове
місце, то в кожному випадку лікар ве-
теринарної медицини повинен брати
участь у виборі місця для нього;
• огляд території для прогулянки,
випасання, водопою та купання тва-
Питання для самоконтролю
рин навесні й улітку; клінічний огляд
(диспансеризація) тварин – не менше
одного разу на квартал;
• огляд маток у післяопераційний
період і молодняку;
• особливу увагу слід звертати на на-
явність ушкодження молочних залоз і
грижі в молодняку;
• огляд і розчищення копитець – не
менш як 2 – 3 рази на рік.

1. Що таке асептика?
2. Які є джерела хірургічної інфекції?
3. Що таке антисептика?
4. Які є види антисептики?
5. Хто і коли вперше запропонував термін «антисептика»?
5. Чим обладнують стаціонар для дрібних тварин?
6. Що потрібно зробити, щоб уникнути можливих розривів кишок і сечового
міхура?
7. Що має бути невід’ємною частиною загального плану ветеринарно-санітарних
заходів тваринницького господарства?

30
 4. ЗНЕБОЛЮВАННЯ
4.1. Значення знеболювання в
хірургії. Види знеболювання
4.1.1. Історична довідка
4.1.2. Види знеболювання
4.2. Наркоз і його видии
4.2.1. Способи застосування наркозу
4.2.2. Премедикація і потенційований
наркоз
4.2.3. Показання і протипоказання до
застосування наркозу
4.3. Наркоз коней, ВРХ, свиней, собак,
котів та інших тварин
4.1. ЗНАЧЕННЯ ЗНЕБОЛЮВАННЯ
В ХІРУРГІЇ. ВИДИ ЗНЕБОЛЮВАННЯ
Сьогодні анестезіологія посідає одне з
провідних місць у розвитку ефективності
практичної лікувальної справи.
Анестезіологія (від грец. an – запере-
чення, відсутність + distent – відчуття,
почуття + logos – наука) у сучасному
уявленні – частина клінічної меди-
цини, спрямована не тільки на зне-
болення тканин, а й на методи за-
хисту центральної нервової системи
організму від надмірних подразників,
спричинених оперативним втручан-
ням при критичних патологічних
станах. Головна мета знеболення –
уповільнення реакцій організму на опе-
ративне втручання, перш за все – відчуття
болю. При цьому медикаментозний сон,
з яким найчастіше і асоціюється понят-
тя «наркоз», є лише одним (і головним)
компонентом наркозу. Також важли-
во придушення або значне зниження
вираженості вегетативних (автоматич-
них) реакцій організму на хірургічну
травму, які проявляються збільшенням
частоти серцевих скорочень (тахікардія),
підвищенням артеріального тиску
(артеріальна гіпертензія) та іншими
явищами, які можуть мати місце навіть
за вимкненої свідомості. Це придушен-
ня вегетативних реакцій називається
знеболенням або аналгезією. Третій
компонент наркозу – міорелаксація, або
розслаблення м’язів, необхідне для за-
безпечення нормальних умов для робо-
ти хірургів.
4.4. Ускладнення під час наркозу та
боротьба з ними
4.5. Зняття наркозу
4.6. Поняття про нейролептаналгезію
та міорелаксанти
4.7. Місцеве знеболювання та його
види
4.7.1.Види місцевого знеболювання
4.7.2. Речовини для анестезії
4.8. Ускладнення при місцевому
знеболюванні, запобігання їм та усу-
нення
4.1.1. ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Рис. 30. Папірус Еберса
Історія ветеринарної анестезіології тісно
пов’язана із гуманною медициною.
Перші відомості про знеболювання
під час операцій, болісних лікувальних
маніпуляцій (за допомогою вина, коре-
ня мандрагори, опію, індійських коно-
пель та дурману) виявлено в «Папірусі
Еберса» (3–2 тис. років до н. е.). Пізніше
ці засоби стали використовувати в
Єгипті, Китаї, Греції, Римі. Гіппократ
(459–377 p. до н. е.) зазначав, що «по-
слабити біль є праця божественна». В
Асірії під час проведення короткочас-
них операцій хворим стискали судини
шиї, що викликало непритомність (не-
притомний стан). Багато із цих засобів
застосовувалися і у Київській Русі.
Спроби досягти знеболювання на пев-
них ділянках тіла також здійснювалися
ще у стародавні часи. Спочатку з цією
метою перетискували судини кінцівки,
пізніше почали використовувати холод.
31

«Айболить Вас навчить…»
Чому
закис азоту
називають
«звеселяючим
газом»?
Малі концентрації
закису азоту викликають
почуття сп’яніння (звідси
назва – «звеселяючий газ»)
і легку сонливість. При
вдиханні чистого газу
швидко розвивається стан
наркотичного сп’яніння.
Про ці методи згадував Абу алі Ібн-Сіна
(980–1037). Перелічені методи знеболю-
вання були малоефективні чи небезпечні
для життя хворого.
У XIX ст. відкриттям наркотичних вла-
стивостей низки хімічних препаратів
розпочалася нова ера в розвитку зне-
болювання. P. Люлліус винайшов ефір.
Уперше в клініці застосував його В. Лонг.
У січні 1842 p. він під наркозом ефіром
екстрагував у хворої зуб, а у березні ви-
далив пухлину, що локалізувалася в
ділянці потилиці. Проте вийшла дру-
ком ця публікація тільки у 1852 p. Через
це піонером наркозу ефіром вважають
Г. Мортона, який у жовтні 1846 p. при-
вселюдно застосував наркоз ефіром (за
допомогою сконструйованого апарата)
під час видалення пухлини підщелепної
ділянки. Звістка про успішне застосу-
вання ефіру облетіла весь світ. Уже в
лютому 1847 р. у Росії застосували його
Ф.І. Іноземцев, Микола Пирогов, Г.А.
Ванцетгі, Володимир Караваєв.
Майже одночасно було відкрито дію
закису азоту (звеселяючого газу). У
грудні 1844 p. зубний лікар Г. Уелс ви-
пробував його дію на собі під час вида-
лення хворого зуба. У листопаді 1847 p.
гінеколог Джеймс Сімпсон повідомив
про успішне застосування для зне-
болювання хлороформом. Через 20
діб його використав M.I. Пирогов у
1-му військово-сухопутному шпиталі
в Петербурзі. Однак велика частота
ускладнень та висока летальність у разі
використання хлороформу змусили в
подальшому відмовитися від нього.
32
1911 p. Легман використав для нарко-
зу в експерименті трихлоретилен. Упер-
ше в клініці для знеболювання під час
операцій його застосував Е. Фішер. 1934 p.
Уолтерс застосував для знеболювання у
клінічній практиці циклопропан. Обид-
ва ці препарати не знайшли застосуван-
ня. У 1945 p. в Англії Саклінг синтезував
флюотан (фторотан). 1941 p. Г. Сельє
виявив здатність стероїдних гормонів
(прогестерону, дезоксикортикостерону)
пригнічувати ЦНС.
Початок методу місцевої анестезії по-
клав російський вчений В. К. Анреп,
який відкрив знеболювальні властивості
кокаїну (1879). З 1885 р. анестезія поча-
ла широко використовуватись. В СРСР
її всебічно розробив радянський хірург
О.В. Вишневський.
4.1.2. ВИДИ ЗНЕБОЛЮВАННЯ
Існує два основних способи знебо-
лювання: наркоз (загальне знеболен-
ня) і місцеве знеболення (анестезія і
аналгезія).
Засоби седативної премедикації –
комбінування лікарських речовин з
різним механізмом дії (нейролептиків,
які діють заспокійливо, і аналгетиків).
Вони знижують рухову активність,
вегетативні реакції, потенціюють дію
наркотиків і місцевоанестезуючих
речовин, діють антигістамінно, про-
тишоково, снодійно, протисудомно,
міорелаксантно, у великих дозах – нар-
котично.
Рис. 31. Атропіну сульфат
 Проведення діагностичних і ліку-
вальних заходів нерідко потребує
надійної фіксації тварин, а також
їх заспокоєння, зниження больової
чутливості і рухової активності, без чого
робота з ними може бути небезпечною.
У таких випадках техніка безпеки праці
фахівця ветеринарної медицини й осіб,
що співпрацюють із ним, потребує ви-
конання седатації або загального знебо-
лення.
Для заспокоєння тварин (створен-
ня седативного ефекту) найчастіше
використовують аміназин або його
суміші з іншими препаратами. За-
звичай застосовують 2,5% розчин
аміназину з розрахунку 2–4 мг/кг маси
(за внутрішньом’язового введення через
значну подразливу дію аміназину його
розчин змішують із розчином анесте-
тика), аміназин у суміші з димедролом
(0,5 мг/кг маси, можна вводити окремо),
в також літичну суміш аміназин – диме-
дрол – промедол (1 мг/кг).
Вибір препаратів для заспокоєння і
зняття небажаних рефлексів дуже ши-
рокий. До складу літичних сумішей
для жуйних рекомендується вводити
М-холінолітики, найчастіше атропін
або метацин, що знижують небезпеку
аспірації вмісту рубця у разі його пере-
повнення.
Крім літичних сумішей, нерідко при-
значають, особливо для жуйних тварин,
нейролептаналгетики – ромпун, роме-
тар (внутрішньом’язово 0,25 – 0,5 мл/100
кг маси), ветранквіл та ін. (при ін’єкції
більших доз зазначених препаратів тва-
рини лягають).
4.2. НАРКОЗ І ЙОГО ВИДИ
Наркоз – це штучне зворотне
пригнічення (гальмування) центральної
нервової системи, умовних та деяких
безумовних рефлексів шляхом застосу-
вання спеціальних препаратів. Може
бути поверхневим (незначне гальмуван-
ня загальної чутливості), його називають
коротким (неповним), або оглушенням,
та глибоким, за якого спостерігається
значне зниження чутливості та гальму-
вання рефлекторної діяльності (він до-
сить небезпечний, якщо зумовлюється
якимсь одним препаратом).
4.2.1. СПОСОБИ ЗАСТОСУВАННЯ
НАРКОЗУ
Введення наркотичних препаратів у
вигляді пари через дихальні шляхи на-
зивають інгаляційним наркозом (ви-
користовують ефір, хлороформ, оксид
нітрогену (І) (закис азоту) та ін.)
Іноді пару наркотика вводять че-
рез трубку безпосередньо в трахею
або бронхи; такий наркоз називають
інсуфляційним.
Рис. 32. Апарат для наркозу
За всіх інших шляхів уведення нар-
котичних речовин говорять про
неінгаляційний наркоз. Неінгаляційний
наркоз може бути внутрішньовенним
(введення в яремну вену коневі розчи-
ну хлоралгідрату), інтраректальним
(застосування хлоралгідрату у вигляді
клізми), пероральним (вливання
великій рогатій худобі спирту через
рот), інтраперитонеальним (ін’єкція
в черевну порожнину 2% розчи-
ну тіопенталу), внутрішньом’язовим
(внутрішньом’язова ін’єкція розчину
гексеналу) тощо.
4.2.2. ПРЕМЕДИКАЦІЯ
І ПОТЕНЦІЙОВАНИЙ НАРКОЗ
Дію наркотиків посилює попереднє
введення (премедикація) нейролептич-
них речовин, які доцільно застосову-
вати разом з гангліоблокаторами (на-
33
 дол, як й інші препарати морфіну, для
«Айболить Вас навчить…»
великої рогатої худоби протипоказа-
А ний. Атропін сприяє кращому перебігу
що таке шок
і колапс? наркозу завдяки гальмуванню секреції
залоз та відригування.

4.2.3. ПОКАЗАННЯ
Шок — гострий І ПРОТИПОКАЗАННЯ
патологічний стан, що
характеризується зростаючим ДО ЗАСТОСУВАННЯ НАРКОЗУ
пригніченням усіх життєвих Повний наркоз застосовують під час
функцій організму та може при-
звести до смерті. великих і складних операцій, болючих
Колапс — одна з форм гострої досліджень, які можуть призвести до
судинної недостатності,
пов’язана з вираженим падінням шоку або колапсу. Значно частіше за-
тонусу судин і зменшенням стосовують неповний наркоз у чистому
об’єму циркулюючої крові.
вигляді або з місцевим знеболюванням.
приклад, димедролом), ваголітиками
Неповний наркоз у чистому вигляді за-
(наприклад, атропіном) у вигляді так
стосовують під час кастрації жеребців,
званих літичних сумішей.
повалення непокірних і злих тварин, а
Для свиней, коней і собак рекомендо-
в поєднанні з місцевою анестезією – під
вано таку суміш, г/кг: аміназин – 0,003,
час багатьох оперативних втручань.
димедрол – 0,001, промедол – 0,001.
Наркоз протипоказаний при хворо-
Нерідко використовують аміназин
бах серцево-судинної системи, органів
з димедролом або тільки аміназин.
дихання, печінки, нирок, гарячці,
Препарати набирають з ампул у
останній третині вагітності, виснаженні
шприц і вводять внутрішньовенно або
та великих крововтратах. Якщо в
внутрішньом’язово (разом з 0,25 % роз-
післяопераційному періоді тварину,
чином новокаїну, оскільки аміназин діє
можливо, доведеться забити, то не слід
як подразник). Через 10 – 30 хв вводять
застосовувати ефір і хлороформ, які на-
основну наркотичну речовину в кількості
дають м’ясу специфічного запаху, який
2/3 –1/2 звичайної дози. За потреби вве-
утримується в ньому до 12 діб.
дення наркотику повторюють. При
застосуванні відносно невеликих доз
4.3. НАРКОЗ КОНЕЙ, ВРХ, СВИНЕЙ,
наркотичних препаратів досягається ви-
СОБАК, КОТІВ ТА ІНШИХ ТВАРИН
разне поглиблення та довша тривалість
Залежно від виду тварин використову-
наркозу. Такий наркоз безпечніший,
ють різні речовини для наркозу. Інколи
ніж звичайний.
одна і та сама речовина для різних видів
тварин застосовується не в однаковій
концентрації або вводиться різними
шляхами.

4.3.1. НАРКОЗ КОНЕЙ

Рис. 33. Аміназин
Для великої рогатої худоби та овець
застосовують аміназин (0,004), диме-
дрол (0,001), атропін (0,001) або його
синтетичний аналог – метацин. Проме-
Найбільшого поширення набув
внутрішньовенний хлоралгідратний
наркоз, який з успіхом застосовують,
зокрема, при кастрації. Готують 10 %
розчин хлоралгідрату. Перед нарко-
зом коня краще витримати на голодній
дієті впродовж 12–18 год. Сплутують
грудні кінцівки, надягають повал; роз-
чин хлоралгідрату з розрахунку 1 мл/
кг маси вводять у яремну вену за допо-
могою шприца Жане. При похитуванні

34

Рис. 34. Наркоз коня
коня (самодозування) ін’єкцію при-
пиняють і здійснюють його повален-
ня та фіксацію в лежачому положенні.
Наркоз триває 30 – 60 хв. Для посилен-
ня наркотичної дії хлоралгідрат вво-
дять разом з аміназином (200 – 300 мл
10 % хлоралгідрату та 10 мл 2,5 % роз-
чину аміназину). Досить ефективний
спирт-хлоралгідратний наркоз (розчин
хлоралгідрату готують на 25 % спирті).
Для короткого оглушливого наркозу
коню внутрішньовенно вводять 50 – 60
мл 10 % розчину хлоралгідрату на 100
кг маси. Якщо внутрішньовенне вве-
дення з будь-яких причин неможливе,
застосовують інтраректальний наркоз,
попередньо звільнивши від вмісту пря-
му кишку (вводять теплий 4 % розчин
хлоралгідрату в дозі 10 – 15 г на 100 кг
маси тварини). Щоб запобігти под-
разненню слизової оболонки, розчин
хлоралгідрату готують на відварі лляно-
го насіння, кореня алтею або крохмалю.
4.3.2. НАРКОЗ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ
ХУДОБИ
Обов’язковим заходом перед нарко-
зом великої рогатої худоби є витриму-
вання на голодній дієті впродовж 12–24
год. Підшкірно ін’єкують атропін (ме-
тацин), а також інтраперитонеально,
внутрішньом’язово чи внутрішньовенно
вводять аміназин. Через 10–15 хв
внутрішньовенно вливають 30°
ректифікований спирт на ізотонічному
розчині натрію хлориду. Сон настає
швидко і триває 1 – 1,5 год. Замість спир-
ту нерідко використовують 10 % розчин
хлоралгідрату в дозі 0,8 – 1,0 мл на 1 кг
маси, який вводять дуже повільно (40 –
50 мл/хв). Для оглушення корів і невели-
ких бичків їм через рот з гумової пляш-
ки вливають 40° спирт у дозі 2–3 мл на
1 кг маси.
4.3.3. НАРКОЗ КІЗ І ОВЕЦЬ
Найчастіше застосовують алкоголь-
ний наркоз. Доцільна попередня голод-
на дієта. Добре діє тіопенталовий нар-
коз: в яремну вену вливають 5 % розчин
тіопентал-натрію в дозі 15 – 20 мкг/кг маси.
Наркоз триває 20 – 30 хв. Значно довше діє
потенційований тіопенталовий наркоз:
ін’єкують літичну суміш, а через 10 – З0
хв розчин тіопенталу в дозі 10 – 15 мкг/кг
маси. Тривалість наркозу – 45 – 70 хв.
4.3.4. НАРКОЗ СВИНЕЙ
У черевну по-
рожнину вводять
2% розчин гексе-
налу чи тіопентал-
натрію в дозі 0,05
г/кг. Проколюван-
ня черевної стінки
здійснюють на
середині відстані
від останнього ре-
бра до маклака.
Нерідко 5 % роз-
чин тіопентал-
Рис. 35. Тіопентал натрію в дозі
натрія 15–20 мг/кг маси
ін’єкують у вели-
ку вушну вену. Першу половину роз-
чину вводять швидко, другу – повільно;
як тільки свиня впаде, вливання при-
пиняють. Наркоз настає без збудження,
миттєво і триває 15 – 30 хв. Щоб нарко-
тична дія була тривалішою, застосову-
ють потенційований наркоз (після вве-
дення літичної суміші ін’єкують 2/3 дози
тіопенталу).
4.3.5. НАРКОЗ СОБАК, КОТІВ
Котів садять під скляний ковпак,
куди кладуть жмут вати, просоченої
ефіром. Доза – 1–3 мл ефіру на 1 л
місткості ковпака. Як тільки тварина
засне, на її ніс надягають маску і про-
довжують інгаляцію ефіру. Котам по-
казаний також барбітуратний наркоз,
35

Рис. 36. Інгаляційний наркоз кота
який можна потенціювати – 2 – 2,5%
розчин тіопентал-натрію ін’єкують дов-
гою голкою у вуздечку язика (рот роз-
кривають за допомогою двох відрізків
бинта). Така ін’єкція прирівнюється до
внутрішньовенної. На фоні дії тіопенталу
можна застосовувати інгаляцію ефіру.
4.3.6. НАРКОЗ ПТИЦІ
6% розчин гексеналу (0,1 – 0,15 г/кг)
або тіопентал-натрію (0,1 г/кг) вводять
через анальний отвір, який затискують
тампоном. Наркоз настає через 5 – 6 хв і
триває 1 – 1,5 год.
«Айболить Вас навчить…»
Які,
крім названих,
речовини
застосовують
для наркозу
птахів?
Найбільш дієві та
безпечні препарати:
ізофлуран –
інгаляційний засіб для
наркозу птахів та
змішаний ксилазин-
кетаміновий наркоз.
4.4. УСКЛАДНЕННЯ ПІД ЧАС
НАРКОЗУ ТА БОРОТЬБА З НИМИ
Ускладненнями при наркозі є: запа-
дання язика, блювота, зупинка дихан-
ня, колапс, тромбофлебіти, тимпанія й
аспіраційна бронхопневмонія у жуйних.
Западання язика частіше буває у со-
бак при глибокому наркозі внаслідок
різкого ослаблення мускулатури язика.
36
Язик під дією своєї маси опускається на-
зад і наближається впритул до задньої
стінки глотки. Це супроводиться явища-
ми ядухи (хрипке дихання, ціаноз сли-
зових оболонок).
Лікувальна допомога полягає у
витяганні язика з ротової порожнини
язикотримачем. У разі асфіксії застосо-
вують штучне дихання.
Блювоту попереджають переднаркоз-
ною голодною дієтою. Якщо блювота
все ж виникла, голові надають більш
низьке положення для звільнення від
блювотних мас і очищають ротову по-
рожнину тампонами.
Зупинка дихання може бути рефлек-
торною і внаслідок інтоксикації при
передозуванні наркотиків. При зупинці
дихання наркоз припиняють, звільняють
від фіксаційних ременів, підшкірно або
внутрішньовенно ін’єкують лобелін,
кофеїн і негайно приступають до
штучного дихання. Для цього витяга-
ють з ротової порожнини язик, грудні
кінцівки відводять вперед, а потім при-
тискають до грудної клітки, тим самим
ритмічно її розширюючи і здавлюючи.
Крім того, можна відводити в бік одну
кінцівку, потім притискати її до тіла і
натискати на бічну грудну стінку доло-
нею. Іноді буває ефективним ритмічне
поплескування долонею по грудній
стінці. Якщо під час операції була роз-
крита черевна порожнина, в неї вводять
руку і масажують діафрагму, злегка її
натискаючи і поплескуючи пальцями.
Колапс частіше виникає у дрібних
тварин і коней. Спостерігається раптове
ослаблення серцевої діяльності, ціаноз,
розширення зіниць, слабкий пульс і
припинення кровотечі з розрізаних
судин. У цьому випадку негайно при-
пиняють наркоз, підшкірно ін’єкують
кофеїн і камфору або внутрішньовенно
адреналін. Легкими ритмічними уда-
рами долоні по грудній клітці масажу-
ють серце. Крайній захід при колапсі
– інтракардіальна ін’єкція адреналіну
в перші 5 хв після зупинки серцебиття
(дрібним тваринам – 0,25 – 1,0 мл, вели-
ким – до 10 мл).
Тромбофлебіти виникають через
огріхи в техніці внутрішньовенного вве-
дення, особливо подразнювальних речо-
вин (хлоралгідрату). Попереджають це
негайною інфільтрацією 0,25–0,5% роз-
чину новокаїну (в дозі 150 – 200 мл для
великих тварин) в тканини, куди потра-
пив розчин хлоралгідрату.
Тимпанія рубця у жуйних тва-
рин виникає при глибокому наркозі.
Внаслідок дії наркотичних речовин
припиняється відригування, розвивається
атонія руця. В рубці накопичується бага-
то газів, які спричинюють сильне здуття
живота. В деяких випадках може насту-
пити смерть тварини на операційному
столі від асфіксії. Порушення акту ков-
тання призводить до збирання в ротовій
порожнині великої кількості слини, яка
може затікати в дихальні шляхи і ста-
ти причиною розвитку аспіраційної
бронхопневмонії.
Щоб запобігти затіканню слини в тра-
хею, рекомендується голову тварини,
що перебуває в стані наркозу, опускати
вниз. Протягом усього часу наркозу сте-
жити за станом тварини, за наростаю-
чих симптомів ядухи операцію перери-
вають і тварину перевертають на живіт
або піднімають на ноги.
Слід пам’ятати, що всі препарати для
наркозу викликають зниження темпе-
ратури тіла на 1,5–2˚С, тому необхідно
вжити всіх заходів для попередження
цього небажаного явища (зігрівання
тварин грілками; підтримування темпе-
ратури приміщення в межах 21–250 С та
ін.).
4.5. ЗНЯТТЯ НАРКОЗУ
Для прискорення пробудження коня
підшкірно або внутрішньовенно ін’єкують
кофеїн-бензоат натрію в дозі 2–4 г. Про-
будження настає через 10–15 хв. Для знят-
тя наркозу у великих тварин також засто-
совують внутрішньовенне вливання 10%
розчину хлористого кальцію та 20% роз-
чину глюкози в дозі по 150–200 мл.
4.6. ПОНЯТТЯ ПРО
НЕЙРОЛЕПТАНАЛГЕЗІЮ
ТА МІОРЕЛАКСАНТИ
Нейролептаналгезія – це своєрідний
метод знеболювання, який передбачає
комбінування лікарських речовин двох
груп: нейролептиків, які заспокоюють
тварину, знижують реакцію на зовнішні
подразники, пригнічують страх,
агресивність, і анальгетиків, які гальму-
ють сприйняття болю.
Нейролептичні речовини і транквілі-
затори використовують за тяжких по-
рушень функції центральної нервової
системи. Ці препарати знижують арте-
ріальний тиск, мають протикашльову та
протиблювотну дію, підсилюють дію
аналгетиків та наркотиків. Частіше вико-
ристовують дроперидол (2,5 мг, в/м) ра-
зом з фентанілом (0,05 мг, в/м) у поєдна-
нні з атропіну сульфатом (0,01 мг/кг, в/м).
Нейролептики діють на ЦНС більш
виражено у дорослих тварин, ніж у мо-
лодих. У середніх дозах вони виклика-
ють сон, у великих – наркоз.
Міорелаксанти – препарати, що зу-
мовлюють розслаблення скелетних
м’язів, але не анестезію.
Міорелаксанти бувають тривалої (га-
ламін), середньої (ветранквіл), короткої
(мівакурій) дії.
4.7. МІСЦЕВЕ ЗНЕБОЛЮВАННЯ
ТА ЙОГО ВИДИ
Анестезія – це втрата всіх видів
чутливості (больової, тактильної,
температурної тощо) на певній ділянці
тіла тварини внаслідок застосування
хімічних, фізичних чи механічних ане-
стезуючих засобів. Аналгезія – втрата
тільки больової чутливості.
«Айболить Вас навчить…»
Що
таке фізичні
і механічні
анестезуючі
засоби?
Фізичні анестети-
ки – речовини, що
охолоджують (аерозоль
«Фрост-спрей»).
Механічні засоби анес-
тезії – це здавлювання
тканин, наприклад,
закруткою.
37
 4.7.1. ВИДИ МІСЦЕВОГО
ЗНЕБОЛЮВАННЯ
Поверхневу анестезію застосовують
для знеболення слизових, серозних
та синовіальних оболонок, які мають
значну проникність. На їхню поверхню
наносять (шприцом, піпеткою) 5–10%
розчин новокаїну, 0,25–0,3% – дикаїну.
Анестезія настає через 3 – 5 хв і триває
при застосуванні новокаїну 10–15 хв,
при застосуванні дикаїну – 30 – 60 хв.
Рис. 37. Сакральна епідуральна
анестезія у великої рогатої худоби
(схема пункції)
Інфільтраційна анестезія полягає у
просочуванні тканин розчином ане-
стетику за допомогою шприца та
ін’єкційної голки. Для цього викори-
стовують 0,25–0,5 % розчин новокаїну,
який безпосередньо стикається з не-
рвовими закінченнями (рецепторами)
і нервовими провідниками, перерива-
ючи провідність у центральну нервову
систему. Розрізняють кілька різновидів
інфільтраційної анестезії: пряму, цир-
кулярну, тугий повзучий інфільтрат (за
Вишневським). Інфільтраційна анестезія
триває 25 – 30 хв.
Пряма інфільтраційна анестезія по-
лягає у просочуванні тканин на потрібну
глибину з наступним їх розрізанням. За-
стосовують 0,25 – 0,5 % розчин новокаїну.
Тугий повзучий інфільтрат (за Виш-
невським) полягає в просочуванні тка-
нин великою кількістю 0,25% розчи-
ну новокаїну. Спочатку інфільтрують
шкіру (утворюється «лимонна кірка»)
і підшкірну клітковину. Голку спрямо-
38
вують у різні боки вздовж осі розрізу.
Після розтину шкіри розчин анестетика
під тиском вводять під фасції, апонев-
рози, периваскулярні та периневральні
простори. Розчин поширюється по всій
оперованій ділянці, а також за її межа-
ми (повзучий інфільтрат).
Циркулярна інфільтраційна анестезія.
Розчин анестетика слабкої концентрації
вводять навколо певної ділянки з двох
або чотирьох точок з розрахунком її по-
вного оточення. Циркулярну анестезію
з успіхом застосовують на кінцівках та
хвості.
Провідникова (регіонарна) анестезія
полягає в знеболюванні нервових
провідників, які іннервують ділянку
оперативного втручання. Для цього
концентровані розчини анестетиків
ін’єкують ендоневрально чи перинев-
рально (частіше) у відповідному місці.
Анестезія настає через 10 – 15 хв і триває
1–2 год.
Надплевральна блокада
черевних нервів
та паралюмбальна
провідникова анестезія
Провідникова
анестезія рогу
Спинномозкова анестезія полягає у
введенні 1 – 2 % розчину новокаїну (0,5–
1 % тримекаїну) в спинномозковий канал
через міждужкові отвори. Залежно від
рівня введення розрізняють епідуральну
(розчин ін’єкують в епідуральний
простір) та субарахноїдальну (роз-
чин ін’єкують у субарахноїдальний
простір) спинномозкову анестезію. При
шийній субарахноїдальній анестезії
знеболювальний розчин ін’єкують че-
рез потилично-атлантний отвір; при
поперековій епідуральній анестезії –
через міждужковий отвір між першим
і другим поперековими хребцями або
через попереково-крижовий отвір.
Спинномозкова
анестезія у собаки
Внутрішньосудинна анестезія. Анесте-
зувальний розчин вводять у вену або
артерію кінцівки. Накладають джгут,
нижче від якого проколюють судину й
ін’єкують 1% розчин новокаїну чи триме-
каїну. Анестезія триває до зняття джгута.
Внутрішньокісткова анестезія полягає
у введенні анестезувального розчину
(0,5% новокаїн, 0,5% тримекаїн тощо)
в епіфізарну спонгіозну кісткову ре-
човину, де багато венозних судин. На
кінцівку накладають джгут і вкороче-
ною голкою Біра з мандреном проколю-
ють м’які тканини та кортикальний шар
кістки. Внутрішньокісткову анестезію
іноді застосовують у дрібних тварин при
остеосинтезі переломів.
4.7.2. РЕЧОВИНИ ДЛЯ АНЕСТЕЗІЇ
Основними речовинами-анестетиками
у ветеринарії є новокаїн і лідокаїн.
Новокаїн (procaine; 2-(діетиламін о)
етил 4-амінобензоату гідрохлорид) –
прозора безбарвна рідина. Це основний
анестетик у ветеринарії. Форма випус-
ку – розчин для ін’єкцій.
Рис. 38. Новокаїн
Фармакодинаміка. Новокаїн – місцево
анестезуючий засіб з помірною анесте-
зуючою активністю й великою широтою
терапевтичної дії. Будучи слабкою ос-
новою, блокує натрієві канали, витісняє
кальцій з рецепторів, розташованих на
внутрішній поверхні мембрани, і таким
чином перешкоджає генерації імпульсів
у закінченнях чутливих нервів і проведен-
ню імпульсів по нервових волокнах.
Змінює потенціал дії в мембранах не-
рвових клітин без вираженого впливу на
потенціал спокою. Пригнічує проведен-
ня не тільки больових, але й імпульсів
іншої модальності. При всмоктуванні й
безпосередньому судинному введенні
в кров знижує збудливість периферич-
них холінергічних систем, зменшує ут-
ворення й вивільнення ацетилхоліну
із прегангліонарних закінчень (має не-
значну гангліоблокувальну дію), усуває
спазм гладенької мускулатури, зменшує
збудливість міокарда й моторних зон кори
головного мозку. При внутрішньовенному
введенні має аналгетичну, протишоко-
ву, гіпотензивну і антиаритмічну дію
(збільшує ефективний рефрактерний
період, знижує збудливість, автоматизм
і провідність), у більших дозах може по-
рушувати нервово-м’язову провідність.
Усуває спадні гальмівні впливи
ретикулярної формації стовбура мозку.
Пригнічує полісинаптичні рефлекси. У
більших дозах може спричинювати судо-
ми. Має коротку анестезуючу активність
(тривалість інфільтраційної анестезії ста-
новить 0,5–1 год).
Фармакокінетика. При парентераль-
ному введенні добре всмоктується,
швидко гідролізується естеразами
плазми й тканин з утворенням двох
основних фармакологічних активних
метаболітів – діетиламіноетанолу (має
помірну судинорозширювальну дію) і
параамінобензойної кислоти (є конку-
рентним антагоністом сульфаніламідних
хіміотерапевтичних препаратів і може
послабити їх протимікробну дію). Ви-
водиться переважно (80%) нирками у
вигляді метаболітів.
Лідокаїн – активний місцево анестезу-
ючий засіб.
39
 Фармакодинаміка.
Стабілізує клітинні
мембрани, блокує
натрієві канали. У
міокарді пригнічує
автоматизм ектопіч-
них осередків, голов-
ним чином у шлу-
ночках. Сприяє вихо-
ду іонів калію з клі-
тин міокарда та прис- Рис. 39. Лідокаїн
корює процес репо-
ляризації клітинних мембран, скорочує
довготривалість потенціалу дії та ефек-
тивного рефрактерного періоду у волок-
нах Пуркіньє, пригнічує їх автоматизм.
Фармакокінетика. Абсорбція препарату
залежить від місця введення ін’єкції, дози
та присутності адреналіну. Максималь-
ний рівень концентрації в плазмі крові
настає через 25 хвилин після підшкірної
ін’єкції. Розподіляється по всіх тканинах,
особливо в серці, нирках, мозку, печінці,
селезінці, в жировій та м’язових ткани-
нах. Зв’язується з білками приблизно
50%. Активно метаболізується в печінці.
Період напіввиведення становить 1–3 го-
дини. Метаболіти виводяться із сечею.
Проникає крізь плацентарний бар’єр.
Інші речовини-анестетики – дикаїн,
тримекаїн, анестезин, целновокаїн,
совкаїн, дикаїн та ін. – не набули широко-
го застосування у ветеринарній практиці.
4.8. УСКЛАДНЕННЯ ПРИ
МІСЦЕВОМУ ЗНЕБОЛЮВАННІ,
ЗАПОБІГАННЯ ЇМ ТА УСУНЕННЯ
При місцевій анестезії ускладненя
трапляються рідко. Вони виникають або
внаслідок недотримання правил асеп-
тики і порушення техніки ін’єкції ане-
стезуючих речовин (гематоми, абсцеси,
флегмони), або бувають пов’язані з пе-
редозуванням анестетиків і підвищеною
індивідуальною чутливістю до них тва-
рин. При поганій фіксації тварин мож-
лива поломка голки і застрявання її в
тканинах.
Клінічно передозування характери-
зується збудженням тварини, піт-
ливістю, прискоренням пульсу і ди-
хання, розширенням зіниць, хиткістю
і некоординованістю рухів, части-
ми дефекаціями і сечовипусканням.
У тяжких випадках можливі судо-
ми. Смертельні випадки від місцевої
анестезії не спостерігалися.
За появи перших симптомів отруєння
треба припинити введення анестетика
і надати тварині спокій. При занепаді
серцевої діяльності вводять серцеві за-
соби і глюкозу. У разі значного зни-
ження кров’яного тиску застосовують
ефедрин.

Питання для самоконтролю

1. Що таке анестезіологія?
2. Що таке засоби седативної премедикації?
3. Що таке наркоз?
4. Який наркоз називається інгаляційним та які речовини найчастіше засто-
совують для нього?
5. Який наркоз набув найбільшого поширення для коней?
6. Що є обов’язковим заходом перед наркозом великої рогатої худоби?
7. Який наркоз найчастіше застосовують для овець і кіз?
8. Які речовини вводять у черевну порожнину для наркозу свиней?
9. Що таке анестезія та аналгезія?
10. В чому полягає суть провідникової (регіонарної) анестезії?
11. Які основні речовини-анестетики є у ветеринарії?
12. Які є ускладнення при наркозі?

40
 5. ЕЛЕМЕНТИ ХІРУРГІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ
5.1. Поняття хірургічної операції,
класифікація
5.1.1. Назви операцій. Протипоказан-
ня до операції
5.1.2. Класифікація хірургічних опе-
рацій
5.2. Роз’єднання м’яких та кісткової
тканини
5.2.1. Роз’єднання м’яких тканин
5.2.2. Роз’єднання кісткової тканини
5.2.3. Інструменти для роз’єднання
тканин
5.3. Поняття про кровотечу, кла-
5.1. ПОНЯТТЯ ХІРУРГІЧНОЇ
ОПЕРАЦІЇ, КЛАСИФІКАЦІЯ
Рис. 40. Оперативне втручання
Хірургічна операція – це механічна
(іноді фізична або хімічна) дія на
тканини й органи організму твари-
ни, найчастіше з лікувальною або
діагностичною метою. Більшість су-
часних операцій виконують за допомо-
гою спеціальних інструментів. Окремі
операції проводять на здорових твари-
нах (кастрації, пластичні, косметичні
операції та ін.). Операція має на меті
зберегти або підвищити продуктивність
тварин та їхню господарську цінність.
5.1.1. НАЗВИ ОПЕРАЦІЙ.
ПРОТИПОКАЗАННЯ ДО ОПЕРАЦІЇ
Назви операцій складаються
латинської назви органа, на якому про-
водять операцію, і назви оперативного
прийому: руменотомія (від лат. rumen –
рубець і грец. tome – розріз) – розтин руб-
ця; колоностомія (від грец. colon – обо-
сифікація
5.4. Зупинка кровотечі
5.4.1. Мимовільне спинення кро-
вотечі
5.4.2. Тимчасове спинення кровотечі
5.4.3. Остаточне зупинення кровотечі
5.5. Втрата крові, запобігання їй. По-
няття про переливання крові та її
замінників
5.6. Способи з’єднання м’яких тканин
5.6.1. Види швів
5.6.2. Інструменти для з’єднання тка-
нин
дова кишка і stoma – отвір) – утворення
штучного отвору ободової кишки для ви-
далення калових мас у разі природженої
відсутності прямої кишки в поросят;
гістеректомія (від грец. hustera – матка і
ectome – вирізування) – вирізування матки.
Крім того, для назв операцій використо-
вують терміни, що складаються тільки з
назв оперативних прийомів: резекція (лат.
resectio – часткове відсікання), екстирпація
(лат. extirpatio – вилущування), ампутація
(лат. amputo – вирізую) – видалення
периферичної ділянки органа тощо.
Рис. 41. Орхіектомія (оперативний
прийом – видалення сім’яника)
Протипоказаннями до операції є вис-
наження тварини, неоперабельність
унаслідок значних уражень, останній
період вагітності. Операції не можна ви-
з конувати до зняття карантину (у цього
виду тварин) за винятком невідкладних
випадків, які потребують екстреного втру-
чання (при цьому дотримуються заходів,
що запобігають поширенню захворю-
вання). Масові операції не можна прово-
41
дити за відсутності умов для належного
післяопераційного утримання; не слід
оперувати тварин перед перегоном або
в період масових щеплень (заборонений
період становить два тижні до і два тижні
після проведення щеплень).
5.1.2. КЛАСИФІКАЦІЯ
ХІРУРГІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ
Операції можуть бути криваві або
безкровні (вправляння вивихів, кате-
теризація, накладання пов’язок тощо).
Залежно від призначення розрізняють
лікувальні, діагностичні, економічні та
експериментальні операції.
«Айболить Вас навчить…»
Які
операції
відносять до
діагностичних?
1. Пункція – про-
кол тканин, порожнин,
судин, набряків тощо
2. Біопсія – відбір тканин
для дослідження
3. Діагностична лапарото-
мія – розтин черевної
стінки
Лікувальні операції можуть бути ек-
стреними (невідкладними); це має місце
при ураженнях, що загрожують життю
тварини (ядуха, випадання нутрощів,
кровотеча тощо). Термінові операції ма-
ють бути виконані в короткий строк, щоб
запобігти швидкому розвиткові хвороби
(наприклад, операції при злоякісних но-
воутвореннях – можливість метастазів).
Нетермінові операції (наприклад,
кастрація) можуть бути виконані в
різний час залежно від умов (погодних,
господарських тощо).
За своїм характером операції можуть
бути радикальними, тобто такими, що
повністю усувають причину захворю-
вання, і палеативними, які полегшують
перебіг хвороби, не усуваючи її причину
(трахеотомія, невректомія, прокол черева
у зв’язку з асцитом тощо).
Асептичні операції роблять на не-
42
інфікованих органах і тканинах, в усіх
інших випадках виконують гнійні
операції. Кожна операція включає в себе
такі етапи: оперативний доступ, опера-
тивний прийом та заключний етап опера-
тивного втручання.
5.2. РОЗ’ЄДНАННЯ М’ЯКИХ
І КІСТКОВОЇ ТКАНИН
У більшості випадків оперативних
втручань для досягнення мети необхідно
провести роз’єднання тканин. Методів
роз’єднання тканин є декілька і вибір
їх хірургом залежить від виду тканин,
особливостей самої операції, лікарської
доцільності. Для здійснення роз’єднання
тканин користуються різними
хірургічними інструментами (основними
і додатковими).
5.2.1. РОЗ’ЄДНАННЯ М’ЯКИХ
ТКАНИН
Рис. 42. Розріз м’яких тканин
Більшість операцій пов’язана з
роз’єднанням тканин, найчастіше
розрізуванням. Головним при цьому
є подальше загоєння. Особливо слід
уникати ушкодження великих судин
і нервів. При виконанні розрізу врахо-
вують напрям шкірних складок. М’язи
доцільно роз’єднувати вздовж м’язових
волокон, що запобігає надмірному зяян-
ню рани; однак при анаеробній інфекції,
злоякісних пухлинах допускається роз-
тин м’язів у поперечному напрямі. На
дорсальній і вентральній поверхнях шиї
роблять поздовжні розрізи, на бічних
поверхнях шиї, тулуба, кінцівках –
вертикальні або навскісні. Раціональний
розріз забезпечує вільне проведення опе-
ративного прийому за мінімальних уш-
коджень тканин і органів, не утруднює
накладання швів, а за потреби забезпечує
вільне витікання ексудату. За формою
розрізи бувають прямолінійні, кутові
(клаптеві), півмісяцем, циркулярні, Т- і
Н-подібні та ін.
Рис. 43. Лещата та гвинт Обіха
Рис. 44. Емаскулятор
Для запобігання ушкодженню судин і
нервів, надмірному зяянню рани з метою
роз’єднання м’язових тканин та сполуч-
нотканинних прошарків нерідко застосо-
вують розсування. Ним користуються при
видаленні новоутворень, кастрації закри-
тим способом тощо.
Для відокремлення деяких органів і
тканин (при кастрації, видаленні пухлин
тощо) використовують відтискання. З
цією метою застосовують емаскулятори,
екразери, лещата.
5.2.2. РОЗ’ЄДНАННЯ КІСТКОВОЇ
ТКАНИНИ
Виконують для створення доступу при
ураженні кісток (остеомієліт), некрозі,
проведенні ампутації.
Остеотомія – повне роз’єднання кістки.
Її застосовують, наприклад, при лікуванні
Рис. 45. Остеотомія
остеоартриту або інших різновидів ар-
триту, в тих випадках, коли за допомо-
гою інших методів лікування не вдається
полегшити біль і відновити функцію уш-
кодженого суглоба. Вся операція зазвичай
триває від 60 до 90 хвилин. Її можуть про-
водити як під місцевим, так і під загаль-
ним наркозом (в більшості випадків, од-
нак, використовується загальна анестезія).
Після введення наркозу кінцівку обробля-
ють антибактеріальним розчином. Хірург
визначає точний розмір фрагмента кістки,
який йому належить видалити, за допо-
могою рентгена, комп’ютерної томографії
або тривимірного комп’ютерного моде-
лювання. В ході остеотомії хірург видаляє
частину кістки, розташованої поруч з
хворим суглобом. Результатом цього має
стати зсув навантаження з тієї області, де
знаходиться пошкоджена хрящова ткани-
на, на ту, де є більш здорова хрящова тка-
нина.
Резекція – вирізування частини кістки.
Показанням є пухлини, некроз, карієс
кісток, ускладнені переломи. Прикладом
є підокісна резекція ребра у тварин. Після
роз’єднання та відпрепарування окістя,
видаляють частину ребра, а окістя зшива-
ють. Така техніка резекції дає можливість
відновлення ураженої ділянки.
Трепанація – утворення в кістці отво-
ру. Найчастіше проводять трепанацію
кісток черепа, зокрема при фронтиті та
гаймориті.
5.2.3. ІНСТРУМЕНТИ ДЛЯ
РОЗ’ЄДНАННЯ ТКАНИН
У ветеринарній практиці почали ви-
користовувати високочастотну елек-
трохірургію – безболісний і безкровний
43
метод роз’єднання тканин з отриман- распатори (долотоподібні, вигнуті та ін.) –
ням мікророзрізу та мінімальної зони для відокремлення окістя від кістки; елева-
ураження прилеглих тканин. Широко- тори – для підіймання кістки, копитового
го застосування набув електрохірургічні рогу тощо.
апарати вітчизняного виробництва
фірми МЦ «ЕНДОМЕД» та «МАВР-120».
Електроніж одночасно розрізає тканини
і коагулює мікросудинне русло, а окре-
мим коагуляційним електропінцетом
здійснюють припікання судин діаметром
2 – 3 мм.

Рис. 47. Скальпель

Рис. 46. Електрохірургічний апарат

«МАВР-120»
Скальпель складається з ручки і
клинка; останній має кінчик, лезо та
Рис. 48. Кишкові ножиці (Ріхтера)
спинку. Виготовляють черевастий, го-
стро- і тупокінцевий (ґудзикуватий) та
серпоподібний скальпелі.
Ножиці бувають прямі (гостро-,
тупокінцеві та ґудзикуваті), зігнуті по
площині або ребру, а також спеціальні
(наприклад, кишкові).
Пінцет використовують з метою на-
дійного утримання тканин, голок, швів,
лігатур тощо. Хірургічний пінцет на
кінцях браншів має зубчики, анатоміч-
ний – насічки. Для розтягнення та фіксації
країв рани застосовують ранові гачки – Рис. 49. Анатомічний (вгорі) та
пластинчасті, гострі, тупі, автоматичні хірургічний (внизу) пінцети
та ін. При дослідженні ранового кана-
лу, фіксації фасції та очеревини, а також
при їх роз’єднанні використовують зонди
(ґудзикуватий, жолобковий та ін.).
Кістки роз’єднують за допомогою пи-
лок (дугові, листові, дротяні, електричні),
трепанів і трефінів (використовують з
метою утворення у кістках отворів), доліт
(прямих, жолобкуватих, кутових); крім
того, застосовують ложки й кюретки, яки-
ми вискрібають уражені ділянки кісток; Рис. 50. Раневі гачки (ранорозширювачі)

44
Рис. 51. Хірургічна електропилка Рис. 55. Елеватор Леклюзе

Рис. 52. Листові пилки

Рис. 56. Реберний распатор

Рис. 53. Трефін

Рис. 57. Долото

Рис. 54. Трепан

Рис. 58. Кюретка

45
 5.3. ПОНЯТТЯ ПРО КРОВОТЕЧУ,
КЛАСИФІКАЦІЯ
Кровотеча – виливання крові з су-
дин внаслідок їх пошкодження. Може
бути зовнішньою або внутрішньою. За
походженням розрізняють кровотечі
травматичні – виникають унаслідок уш-
кодження судинних стінок; ерозійні – як
результат розпаду тканин; нейротрофіч-
ні – внаслідок ушкодження нервів; кро-
вотечу, що виникає після зняття джгута,
називають паралітичною.
Залежно від
часу утворення
кровотечі мо-
жуть бути пер-
винними (почи-
наються відразу
після ушкод-
ження судин)
і вторинними
(виникають че-
рез певний час
після поранен-
ня внаслідок
Рис. 59. Кровотеча зісковзування
лігатури, вида-
лення тромбу, розпаду тканин тощо).
З урахуванням виду ушкодженої суди-
ни кровотечі бувають артеріальні, венозні,
капілярні та паренхіматозні (з органів).
Артеріальна кровотеча характеризується
витіканням пульсуючого струменя яскра-
во-червоного кольору; при пораненні ве-
ликих артерій швидко настає смерть від
знекровлення. При венозній кровотечі
струмінь має темно-червоний колір; при
ушкодженні дуже великих вен також
можлива смерть тварини; при пораненні
невеликих вен кровотеча спиняється
самостійно. При капілярній кровотечі
кров витікає краплями, які, об’єднавшись,
можуть утворювати струмені. Така кро-
вотеча не становить небезпеки. При
паренхіматозній кровотечі кров витікає з
великої кількості дрібних артерій і вен уш-
кодженого органа; така кровотеча сильна
й тривала.
5.4. ЗУПИНКА КРОВОТЕЧІ
Зупиняти кровотечу потрібно негайно,
бо у разі значної втрати крові (20 – 35 %)
46
розвивається гостре недокрів’я та кис-
неве голодування. При втраті 50 % крові
і більше організм гине (припинення
серцевої діяльності, параліч центру ди-
хання).
«Айболить Вас навчить…»
Які
природні
компенсаторні
фактори є в організмі
при крововтраті?
При великій крововтраті в
кров’яне русло надходить кров
із ДЕПО крові. А це селезінка
і печінка. За недостатності
цього об’єму, кров надходить із
периферійних частин (шкіра,
кінцівки). Саме тому при
втраті крові шкіра і слизові обо-
лонки стають блідими.
Є мимовільне (без стороннього втру-
чання) і штучне (тимчасове і остаточне)
спинення кровотечі. Для компенсації
втраченої крові застосовують низку
специфічних заходів: переливають кров
у разі значної її втрати, дають підсолену
воду, внутрішньовенно вливають
солевмісні рідини (ізотонічний розчин
натрію хлориду, розчин Рінгера – Лок-
ка та ін.), застосовують препарати для
підтримання серцевої діяльності.
5.4.1. МИМОВІЛЬНЕ СПИНЕННЯ
КРОВОТЕЧІ
Мимовільне спинення кровотечі –
одна із захисних реакцій, яка полягає
у здатності крові згортатися. Внаслідок
ферментативної реакції при ушкодженні
тромбоцитів та судинних стінок фібри-
ноген плазми крові перетворюється на
нерозчинний фібрин (за наявності со-
лей кальцію та вітаміну К), який випадає
у вигляді волоконець і утворює тромб.
Фіксації тромбу в місці ушкодження спри-
яють спазм судин і загортання інтими все-
редину судини (контракція); при повному
перерізуванні судина втягується вглиб
тканини (ретракція), що також сприяє
фіксації тромбу.
 5.4.2. ТИМЧАСОВЕ СПИНЕННЯ
КРОВОТЕЧІ
Тимчасова зупинка кровотечі запобігає
значним втратам крові при проведенні
оперативних втручань. Її виконують паль-
цевим притисканням, накладанням джгу-
та і стискальною пов’язкою.
Пальцеве притискання. В момент ви-
никнення кровотечі хірург чи його аси-
стент, не гаючи часу, пальцями стискує
поранену судину або безпосередньо в
рані, або на віддалі від неї; кінцівку, хвіст
тощо обхоплюють кистями обох рук, сти-
скуючи всі тканини разом із судинами.
Таке притискання можна здійснювати
упродовж не більш як 20 – 30 хв, оскільки
воно стомливе.
Рис. 60. Накладання джгута
Накладання джгута. Застосовують
спеціальні гумові джгути (трубчастий
або у вигляді тасьми з ланцюжками та
гачками на кінцях), гумову трубку, мо-
тузку, пасок, рушник тощо. Джгут нак-
ладають на кінцівки, хвіст, статевий
член. На кінцівках джгут накладають
там, де судини й нерви захищені м’язами
(ділянки передпліччя та гомілки), щоб
уникнути парезу нервів унаслідок при-
тискання їх до кісток. На ділянці п’ястка
або плесна, де м’язових тканин май-
же немає, під джгут підкладають шар
вати або рушник. Якщо судина залягає
в глибокому жолобі між сухожилками
та кістками, під джгут підкладають ват-
но-марлевий валик. При артеріальній
кровотечі джгут накладають вище від
місця поранення, при венозній – нижче.
Влітку і в теплих приміщеннях узим-
ку джгут накладають на 1,5 – 2 год, а на
холоді – на 45 – 60 хв. Щоб запобігти
змертвінню тканин унаслідок припи-
нення кровопостачання при тривалому
стисканні, джгут рекомендується розсла-
блювати через кожну годину влітку або
через кожні 30 хв узимку.
Накладання стискальної (тиснучої)
пов’язки. Щоб спинити кровотечу в
ділянці копита та в інших ділянках
кінцівки, застосовують стискальну
пов’язку. Така пов’язка, посилюючи
внутрішньотканинний тиск, стискає
ушкоджені судини, що сприяє тромбозу.
У ділянці м’яких тканин стискальну
пов’язку тримають улітку близько 2 год,
взимку – 1 год. На підошовній поверхні
копита її можна не знімати впродовж 1–2
тижнів. Після тимчасової розпочинають
остаточну зупинку кровотечі.
5.4.3. ОСТАТОЧНЕ СПИНЕННЯ
КРОВОТЕЧІ
Існують механічні, фізичні, хімічні і
біологічні способи.
Механічні способи. При капілярній
кровотечі користуються тампонадою –
притисненням тампона до поверхні рани.
Тампонаду марлею, наповненою шмат-
ками вати, застосовують при зупинці
кровотечі з порожнин. Часто застосову-
ють так званий тампон Мікулича (ква-
дратна серветка з тасьмою в центрі). За
допомогою корнцанга серветку вводять у
порожнину, рівномірно розпрямляють її
й заповнюють ватно-марлевими тампона-
ми, щоб притиснути судину, з якої витікає
кров.
Рис. 61. Застосування гемостатичних
пінцетів
47
 Часто застосовують скручування судини
(торзування). При цьому користуються
пінцетом Кохера чи Пеана. Куксу суди-
ни захоплюють, підтягують і скручують.
Іноді судину, з якої витікає кров, зати-
скають пінцетом, який залишають у рані
до накладання швів на 24 год (цей спосіб
нерідко застосовують при кровотечі з кук-
си сім’яного канатика).
Лігування судини – найнадійніший
спосіб зупинки кровотечі. Спочатку су-
дину стискують пінцетом і підтягують,
нижче від пінцета на судину наклада-
ють лігатуру. Якщо судину не мож-
на ізолювати, лігатуру накладають на
прилеглі тканини з таким розрахунком,
щоб при її зав’язуванні стискалась і суди-
на. Іноді судину перев’язують на деякій
відстані від місця кровотечі (де є для цього
умови).
Фізичні способи зупинки кровотечі
полягають у застосуванні холоду або теп-
ла. За низьких температур звужуються
судини, за високих – згортається кров і
тканинні білки.
Використовують гумовий пузир з льо-
дом, снігом або холодною водою. Як дже-
рело тепла застосовують розжарене залізо,
яким припікають ділянку кровотечі: су-
дини тромбуються, на поверхні рани
утворюється струп.
Хімічні способи. До ранової поверхні
притискують тампони, просочені скипи-
даром, 3 % розчином пероксиду водню,
0,1% розчином адреналіну, 10 – 20% роз-
чином антипірину тощо. Застосовують та-
кож ін’єкції. Внутрішньовенно вводять 10%
розчин кальцію хлориду, розчин натрію
хлориду, 0,1 % розчин адреналіну (проти-
показаний при легеневій кровотечі), ефе-
дрин.
Рис. 62. Губка гемостатична
48
Біологічні способи. Застосовують
тампонаду рани шматками тканин, ба-
гатих на тромбокіназу (сальник, жиро-
ва тканина), що прискорює згортання
крові. Позитивний результат дає прикла-
дання до рани гемостатичної губки, яка
містить тромбоутворювальні субстанції
та антибіотики (біологічна антисептич-
на тампонада). Іноді рану зрошують
тромбіном (виготовляють з крові) або
застосовують просочений ним тампон.
Тампон можна просочувати сироваткою
крові коня. Ефективним є переливання
сумісної крові: коням і великій рогатій
худобі – 400 – 500 мл, собакам – 40–50 мл.
5.5. ВТРАТА КРОВІ, ЗАПОБІГАННЯ
ЇЙ. ПОНЯТТЯ ПРО ПЕРЕЛИВАННЯ
КРОВІ ТА ЇЇ ЗАМІННИКІВ
У середньому кількість крові в організмі
тварини становить у відсотках до живої
маси: у коня – 9,8, великої рогатої худо-
би – 8,0, вівці – 8,4, свині – 4,6, собаки –
6,4. Втрата 10 – 14 % крові не є загроз-
ливою для життя. Діють компенсаторні
механізми: звужуються дрібні суди-
ни, внаслідок чого вирівнюється ар-
теріальний тиск, прискорюються дихан-
ня та пульс, об’єм циркулюючої крові
з депо крові (селезінка, печінка, кишки
тощо) та тканинної рідини.
«Айболить Вас навчить…»
Чи є
групи крові у
тварин, як
у людей ?
Кров кожного виду
тварин має різні групи
та позитивний чи не-
гативний резус-фактор.
Ця особливість береться
до уваги при переливанні
крові
У разі значної втрати крові (20–35%)
розвивається гостре недокрів’я та кисне-
ве голодування. Слизові оболонки стають
блідими, значно прискорюються пульс і
дихання, спостерігається загальне знеси-
лення, похолодання шкіри тощо. За втра-
ти 50 % крові і більше організм гине (при-
пинення серцевої діяльності, параліч
центру дихання).
При кровотечі роблять усе необхідне
для швидкої її зупинки: перелива-
ють кров у разі значної її втрати, дають
підсолену воду, внутрішньовенно влива-
ють солевмісні рідини (ізотонічний роз-
чин натрію хлориду, розчин Рінгера–Лок-
ка та ін.), застосовують препарати для
підтримання серцевої діяльності.
За великих крововтрат, для про-
філактики й зупинки кровотечі, з ме-
тою стимулювання обміну речовин, при
опіках, отруєннях, сепсисі, ранах, що три-
вало не загоюються, тощо застосовують
переливання крові, або гемотрансфузію
(протипоказання – декомпенсація сер-
цевої діяльності, хвороби печінки, ни-
рок, гемолітична анемія, лейкемія, гостра
емфізема та ін.).
Під час переливання крові слід вра-
ховувати явища аглютинації, тобто
здатність сироватки крові реципієнта
(містить аглютиніни А і В) склеюва-
ти еритроцити донора, у яких є два
види аглютиногенів – А і В. Взаємодія
відбувається за принципом імуноло-
гічної реакції антиген – антитіло.
Під час переливання крові крім визна-
чення її сумісності проводять біологічну
пробу. Великим тваринам вводять 100–
150 мл крові та спостерігають за їхньою
поведінкою. Якщо впродовж 10–15 хв не
настає збудження тварини з помітним
прискоренням пульсу та дихання, пере-
ливання крові продовжують.
При взятті крові від донора її
стабілізують (щоб запобігти згортанню
і через деякий час вводять реципієнту
(непряме переливання). Для стабілізації
кров змішують з розчинами натрію ци-
трату, 10% кальцію хлориду (для негайно-
го переливання) та ін. Для великої рогатої
худоби найкращим стабілізатором крові
є 10 % розчин натрію саліцилату (5 : 1).
Іноді виконують пряме переливання
крові, безпосередньо з вени донора у вену
реципієнта, які проколюють голками,
з’єднаними трубкою (вену донора сти-
скують джгутом).
5.6. СПОСОБИ З’ЄДНАННЯ
М’ЯКИХ ТКАНИН
Найчастіше тканини з’єднують за
допомогою швів, рідше – скобами,
спеціальним біологічним клеєм тощо.
Рани, з’єднані швами, мало інфікуються,
в них припиняється невелика кровотеча.
За септичного запалення або некрозу тка-
нин накладний швів протипоказаний.
5.6.1. ВИДИ ШВІВ
З’єднувальні шви усувають зяяння рани,
зближувальні шви лише зменшують його.
Первинні шви накладають на свіжі рани,
вторинні – на гранулюючі. Тимчасовий
(провізорний) шов накладають на корот-
кий час для утримання в рані тампонів,
дренажів тощо. На неглибокі рани на-
кладають одноповерховий шов; краї гли-
боких ран та ран порожнистих органів
з’єднують багатоповерховими швами, в
яких розрізняють поверхневий і заглибні
шви. Переривчасті шви (вузловий, шов з
валиками) накладають окремими нитка-
ми; безперервний шов (кушнірський, ма-
трацний тощо) – однією ниткою.
Рис. 63. Вузловий шов
Накладання переривчастих швів пот-
ребує більше часу й шовного матеріалу,
проте за порушення одного чи двох
стібків рана повністю не розкривається.
Безперервний шов заощаджує час і нит-
ки, забезпечує кращу герметичність
рани, але при розриві нитки зяяння рани
поновлюється; крім того, виникають певні
труднощі під час видалення таких швів.
Для з’єднання довгих ран або ран
складної конфігурації застосовують си-
туаційний шов – перший стібок накла-
дають у найширшому місці або в місці
найбільшого вигину, а далі кожну частину
49
рани зашивають, поділяючи її стібками на
однакові частини.
Розрізняють шкірні, м’язові, фасціальні,
сухожилкові, кишкові, судинні, нервові та
інші шви залежно від виду з’єднуваних
тканин. Для з’єднання тканин використо-
вують клей – ціакрин.
Голку затискують голкотримачем на
межі її середньої й задньої третин. Один
кінець нитки притискують до ручки голко-
тримача, проводять її вздовж інструмента,
перекидають через кінчик губок, у яких
затиснута голка, і кладуть на вушко; лег-
ким натисканням продавлюють нитку у
вушко. При проколюванні тканин довгий
кінець нитки утримують разом з ручками
голкотримача.
Робота
з голкотримачами
Край рани фіксують пінцетом. Про-
кол роблять на відстані 5 – 12 мм від краю
розрізу. При нешироких ранах другий
край рани також захоплюють пінцетом,
проколюючи його голкою на такій самій
відстані. Розкривають голкотримач і пере-
хоплюють ним кінець голки на протилеж-
ному краю рани. Після стискання його
ручок і спрацювання «замка» витягують
голку й більшу частину нитки.
У широких ранах голкотримач пере-
міщують після проколювання одного
краю рани й витягують голку. Далі голко-
тримач знову знімають, захоплюють гол-
ку якомога ближче до вушка і лише після
цього, утримуючи протилежний край
рани пінцетом, роблять прокол.
Рис. 64. Найпоширеніші шви
50
Найчастіше застосовують вузловий
шов – на очеревину, фасції, м’язи, шкіру
тощо. Кожен стібок цього шва наклада-
ють окремою ниткою (завдовжки 15 – 30
см) і зав’язують. При зшиванні шкіри краї
рани повинні стикатися по лінії розрізу,
нитки обрізують ножицями, залишаючи
кінці завдовжки приблизно 0,5 – 0,8 см.
При заглибних швах вузли не зміщують і
кінці нитки обрізують біля самого вузла.
Безперервний кушнірський шов засто-
совують для зшивання очеревини, фасцій,
м’язів тощо. Цей шов накладають довшою
ниткою. Перший стібок роблять біля од-
ного з країв рани й відразу зав’язують ву-
зол. Далі почергово на однаковій відстані
(0,5 – 2 см) проколюють обидва краї рани
й витягують голку. Нитку затягують, щоб
краї рани зімкнулися (зійшлися). Бажано,
щоб нитку весь час фіксував асистент – це
полегшує роботу. Останній стібок викону-
ють подвійним кінцем нитки.
«Айболить Вас навчить…»
Які
є ще, крім
вищеописаних,
способи з’єднання
м’яких тканин?
Є такий спосіб – «зва-
рювання тканин». Для
нього використовують
спеціальні зварювальні
апарати. Під дією високої
температури на краї рани
проходить їх склеювання
внаслідок коагуляції волокон.
Спосіб малонадійний, але і
досі «кипить» робота над
його вдосконаленням.
Петлеподібний шов застосовують у
випадках загрози прорізування вузло-
ватого шва (зяючі рани, грижові отвори
тощо). Проколюють голкою краї рани і
витягують частину нитки (зліва напра-
во); наступний прокол роблять у зво-
ротному напрямі (справа наліво). Кінці
нитки зав’язують з одного боку рани (пе-
реривчастий шов). Такими стібками за-
шивають рану по всій її довжині (якщо
не кладуть дренаж). Петлеподібний шов
можна зробити безперервним (матрац-
ним) швом.
 Техніка накладання
вузлового, П-подібного
швів та шва
з валиками

Кишковий шов накладають на стінки

кишок, шлунка, матки, сечового міхура.
Такий шов буває дво-, іноді триповер-
ховим. Перший поверх накладають на
всю товщу стінки органа у вигляді без- Рис. 65. Голкотримач Гегара
перервного шва. Голку вводять з боку
слизової, а виводять – з боку серозної
оболонки; з протилежного краю рани
роблять так само (шов Шмідена). Цей
шов виконує механічну функцію і
завертає краї рани в порожнину орга-
на. Другий поверх – герметичний шов.
Проколюють лише серозний і м’язовий
шари стінки органа – вводять і виводять
голку з боку серозної оболонки (шов
Ламбера, Садовського, Плахотіна). Краї
рани мають бути щільно з’єднані.

Рис. 66. Хірургічні голки

Техніка накладання
кишкових швів
Шмідена і Плахотіна
на рубець
5.6.2. ІНСТРУМЕНТИ ДЛЯ
З’ЄДНАННЯ ТКАНИН
Голки, що застосовують в хірургічній
практиці для з’єднання тканин, можуть
бути прямими або вигнутими. На по-
перечному перерізі вони мають три-
гранну (ріжучі голки) або круглу (колючі
голки) форму. Відрізняються ці голки
від звичайних швейних голок наявністю
спеціального механічного вушка, що
дозволяє вводити в них нитку. Тригранні
голки використовують під час зшивання
апоневрозу, фасції, шкіри.
Круглими голками користуються при
зшиванні кишечнику, судин, нервів, су-
хожиль, так як вони менше травмують
тканини. Загальним недоліком тригран-
них і круглих голок є те, що за голкою
тягнеться здвоєна нитка, яка збільшує
розрив тканин.
Тому зараз в хірургії отримують по-
ширення атравматичні голки, у яких
нитка закріплена в тупому кінці голки і
є безпосереднім її продовженням. Крім
того, широко застосовують різного роду
зшиваючі апарати для судин, нервів,
вушка серця, кукси бронха, шлунка, ки-
шечнику.
В якості шовного матеріалу викори-
стовують шовкові, капронові нитки. Для
накладення швів у глибині тканин засто-
совують кетгут, який зазвичай до 10–12-
го дня розсмоктується. В останні роки
кінський волос з успіхом замінюють
поліамідною жилкою (М. В. Мухін). У
зшивальних апаратах використовують
металеві танталові скріпки.
Для захоплювання голок при з’єднанні
тканин застосовують голкотримачі, які
можуть бути різної конструкції (основні –
Матьє, Гегара і Троянова).

51
 Питання для самоконтролю

1. Що таке хірургічна операція?

2. З яких частин складається операція?
3. Який метод роз’єднання тканин здебільшого використовують для запобігання
ушкодженню судин і нервів, надмірному зяянню рани з метою роз’єднання м’язових
тканин та сполучнотканинних прошарків?
4. Що таке остеотомія?
5. За допомогою яких інструментів проводять роз’єднання кісток?
6. Що таке кровотеча?
7. Що таке мимовільне спинення кровотечі?
8. На який час можна накладати джгут влітку і в теплих приміщеннях?
9. Які є способи остаточної зупинки кровотеч?
10. Яка в середньому кількість крові в організмі тварини?
11. Яким способом найчастіше з’єднують тканини?
12. Які інструменти використовують для захоплювання голок при з’єднанні тканин?

52
 6. ІН’ЄКЦІЇ, ВЛИВАННЯ, ПУНКЦІЇ
6.1. Загальне поняття про ін’єкції, 6.2. Інструменти й апарати для
вливання і пункції ін’єкцій, вливань і пункцій
6.1.1. Ін’єкції 6.3. Кровопускання
6.1.2. Вливання 6.3.1. Історична довідка
6.1.3. Пункції 6.3.2. Місця відбору крові у різних
6.1.4. Техніка ін’єкцій, вливань та видів тварин
пункцій
6.1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО
ІН’ЄКЦІЇ, ВЛИВАННЯ І ПУНКЦІЇ
Ефективна дія багатьох лікарських ре-
човин і біологічних препаратів (вакцин,
сироваток та ін.) забезпечується їх па-
рентеральним уведенням – підшкірно,
внутрішньом’язово, внутрішньовенно,
внутрішньошкірно; використовують та-
кож внутрішньоартеріальне і внутріш-
ньоаортальне введення, введення в по-
рожнини (черевну, плевральну), суглоби,
кістки. Ін’єкції, вливання і пункції – Рис. 67. Ін’єкція
найпоширеніші оперативні втручання.
Під час їх виконання слід неухильно
дотримуватися правил асептики (ко-
ристуватися стерильним інструментом,
відповідно обробляти місце операції та
руки). Ін’єкційні розчини мають бути
стерильними, без сторонніх домішок і
підігрітими до температури тіла (39°С).

6.1.1. ІН’ЄКЦІЇ
Ін’єкції (впорскування) – поширений
спосіб уведення порівняно невеликих
Рис. 68. Підшкірна ін’єкція
кількостей рідких лікарських речовин
у тканини, порожнини та судинне рус-
ло організму. Ін’єкцію використовують у
тих випадках, коли потрібно забезпечити
швидкий терапевтичний ефект, точність
дозування, виключення бар’єрної функції
шлунково-кишкового тракту і печінки, а
також у випадках порушення свідомості
та акту ковтання. За допомогою ін’єкцій
також виконують анестезію та щеплення
(вакцинацію). Найчастіше ін’єкції роблять
шприцом. Розмір шприца підбирають
відповідно до дозування.
Рис. 69. Внутрішньом’язова ін’єкція
Розрізняють діагностичні, лікувальні та
профілактичні ін’єкції. Ін’єкціями кори- підшкірні (гіподермальні), внутріш-
стуються також при різних способах зне- ньом’язові (інтрамускулярні), внутріш-
болювання. ньовенні (інтравенозні), внутріш-
За місцем введення розрізняють ньоартеріальні (інтраартеріальні),
внутрішньошкірні (інтрадермальні), внутрішньокісткові (інтракостальні),

53
внутрішньочеревні (інтраабдомінальні,
інтраперитоніальні), внутрішньосерцеві
(інтракардіальні). За способом введення
є струминні (болюсні) та крапельні (або
краплинні).
6.1.2. ВЛИВАННЯ
Ін’єкцію порівняно великої кількості
рідини під невеликим тиском нази-
вають вливанням (інфузією). Інфузії
проводять у підшкірну жирову
клітковину (підшкірно) або безпосеред-
ньо в судинне русло внутрішньовенно,
внутрішньоартеріально, в лімфатичні
судини (эндолімфатично), в губча-
сту речовину кісток. У переважній
більшості випадків вливання роблять
у периферичні вени на кінцівках або в
центральні вени (зазвичай в яремну).
В теперішній час інфузійна терапія
застосовується дуже широко при
найрізноманітніших патологічних
станах. В основному її проводять для
нормалізації об’єму і складу крові, бо-
ротьби з інтоксикацією, парентерально-
го живлення, поліпшення властивостей
реологій крові.
Рис. 70. Внутрішньовенна інфузія
Інфузії бувають одномоментні, коли
відносно короткий проміжок часу пе-
реливають певну кількість рідини, і
тривалі, коли вливання проводять ба-
гато годин поспіль протягом доби,
декількох днів. Велике значення має
швидкість вливання. Для кращо-
го засвоєння розчинів, що вводяться,
рівномірного їх розподілу в організмі
і щоб уникнути перепов-нювання су-
динного русла, вливання найчастіше
54
проводять краплинно із швидкістю
40–60 крапель за одну хвилину. У кри-
тичних станах, коли необхідно швид-
ко отримати лікувальний ефект, темп
вливання збільшують до струменевого.
Тривалі внутрішньовенні інфузії до-
зволяють вводити до 3–5 л розчинів
за добу. Ендолімфатичні інфузії здій-
снюють для проведення регіонарної
антибактеріальної, протипухлинної
терапії, радіоізотопного і рентгено-
контрастного досліджень лімфатичної
системи. Лімфатичні судини оголю-
ють і катетеризують, використовуючи
мікрохірургічну техніку. У зв’язку з ма-
лим діаметром і крихкістю лімфатичних
судин інфузію в них проводять дуже
поволі.
6.1.3. ПУНКЦІЇ
Пу́нкція (від лат. punctio – укол) –
прокол стінки якої-небудь порож-
нини, судини, порожнистого або
паренхіматозного органу, пухли-
ни, інфільтрата з лікувальною або
діагностичною метою.
Рис. 71.
Пункція яремної вени
Діагностичні пункції застосову-
ють для точної діагностики захво-
рювання шляхом аналізу вмісту по-
рожнини (наприклад, плевральної)
з його цитологічним, біохімічним та
бактеріологічним дослідженням або
шляхом вивчення (мікроскопічного,
ультрамікроскопічного, цитохімічного
та хромосомного) клітин, отриманих
з патологічно змінених органів; для
вимірювання тиску (в серцевих порож-
нинах, великих судинах, спинномоз-
ковому каналі), а також для введення в
порожнину контрастних речовин або
повітря (рентгенодіагностика).
Лікувальні пункції застосовують для
видалення з порожнини патологічного
вмісту (гною, крові, повітря, рідини),
промивання її та введення в порожнину
лікарських речовин.
Нерідко обидва види пункцій поєд-
нують.
Найчастіше застосовують:
• пункцію вен для відібрання крові на
аналіз, кровопускання, введення ліків
або переливання крові;
• пункцію плевральної порожнини
при випотному плевриті та для вида-
лення повітря з порожнини, а також для
штучного пневмотораксу;
• пункцію черевної порожнини при
асциті;
• пункцію суглобів як із лікувальною,
так і з діагностичною метою;
• пункцію спинномозкового каналу
для аналізу спинномозкової рідини, вве-
дення ліків або рентгеноконтрастних ре-
човин;
• пункцію сечового міхура при
затримці сечі та неможливості ввести
катетер та ін.
6.1.4. ТЕХНІКА ІН’ЄКЦІЙ,
ВЛИВАНЬ ТА ПУНКЦІЙ
Під час виконання ін’єкції положен-
ня голки, шприца і рук в кожному
окремому випадку (залежно від виду
ін’єкції) повинно бути раціональним і
відповідати її призначенню.
За внутрішньошкірної ін’єкції кут на-
хилу голки зі шприцом відносно до
поверхні тіла має бути найменшим, для
чого лівою рукою утримують голку і ка-
нюлю шприца так, щоб тильна сторона
кисті стикалася зі шкірою, правою рукою
утримують шприц і регулюють кут нахи-
лу, просування голки і введення розчину.
Розчин в об’ємі 0,2 – 0,5 мл вводять в тов-
щу шкіри тонкою і короткою ін’єкційною
голкою на глибину 2 – 3 мм. Показни-
ком правильності внутрішньошкірної
ін’єкції є утворення у кінця голки не-
великого жовна з різкими межами
(«лимонної кірки»).
«Айболить Вас навчить…»
Що
робити, коли
тварині треба влити
велику кількість рідини
дуже повільно та кілька
днів поспіль?
В такому випадку засто-
совують спеціальні по-
лімерні інфузійні катете-
ри, які можна залишати
в судині кілька днів. В них
є спеціальна пробка, яку
знімають і приєднують
трубку інфузійного апара-
та.
Підшкірна ін’єкція. Великим і вка-
зівним пальцями лівої руки піднімають
складку шкіри, а правою рукою зі шпри-
цом, утримуючи його між великим,
вказівним і середнім пальцями, вводять
голку в основу складки на глибину 2 – 3
см. Зріз голки при проколі шкіри має
бути звернений назовні. Переконав-
шись, що голка опинилася в підшкірній
клітковині, вводять розчин, натискаючи
на поршень шприца вказівним паль-
цем. Після ін’єкції шкіру обробляють
5% спиртовим розчином йоду і злег-
ка масажують. Найзручніші місця для
підшкірних ін’єкцій лікувального ха-
рактеру такі: у коней та великої рогатої
худоби – бічні поверхні шиї, позаду
лопаткової області; у свиней – ділянка
шиї біля основи вуха, внутрішня поверх-
ня стегна; у собак – шия, збоку грудної
стінки і стегно; у овець – ділянка шиї; у
кроликів – ділянка шиї, загривок і збоку
грудної стінки.
Внутрішньом’язова ін’єкція. Для цьо-
го вибирають міцну з гострим скосом на
кінці голку, яку вводять перпендикуляр-
но поверхні шкіри на глибину 4 – 5 см,
але не більше ніж на 2/3 довжини голки.
Шприц тримають кінцями всіх пальців.
Після закінчення ін’єкції притискають
шкіру лівою рукою і витягають голку.
Місце уколу обробляють 5% спирто-
55
вим розчином йоду. Внутрішньом’язові
ін’єкції роблять у задньостегнову групу
м’язів і рідше в сідничні м’язи, так як ця
ділянка покрита товстою шкірою, а та-
кож в триголовий м’яз плеча і в плечову
частину грудного м’яза.
Техніка виконання
ін’єкцій
Внутрішньовенне вливання. Місце
для уколу готують звичайним способом.
Для великих тварин використовують
голки різного діаметра з мандреном, для
дрібних – голки для внутрішньом’язових
ін’єкцій. Використовувані голки повинні
мати повністю відкритий просвіт і бути
стерильними.
Коням, верблюдам, великій і малій
рогатій худобі лікарські речовини вво-
дять в яремну вену; великій та дрібній
рогатій худобі, крім того, і в підшкірну
вену живота; свиням – у велику вушну
вену або передню порожнисту вену; со-
бакам – в плеснову зовнішню вену, в
підшкірну вену передпліччя або в стег-
нову вену; кроликам – у велику вушну
вену. Внутрішньовенні вливання коням і
великій рогатій худобі роблять у стоячо-
му зафіксованому положенні (закруткою,
на розтяжку, носовими щипцями, носо-
вим кільцем з палицею-водилом або у
станку). Голку вводять на межі верхньої
та середньої третини яремного жолоба,
шкіру після вистригання волосся про-
тирають 5% спиртовим розчином йоду.
Голову тварини піднімають вгору. Нижче
місця, підготовленого для пункції, вену
здавлюють великим пальцем лівої руки
для наповнення її кров’ю. Для здавлюван-
ня вени на шию можна накладати гумо-
вий джгут.
Точку уколу голки вибирають на межі
передньої третини яремної вени, де вона
лежить більш поверхнево і відділена від
сонної артерії м’язом. Потім голкою, що
тримають між вказівним і великим паль-
56
цями правої руки, проколюють шкіру
і стінку вени (в один прийом або роз-
дільно). Зріз голки при цьому звертають
до шкіри і вводять у напрямку до голови
тварини проти течії крові під кутом 40 –
45° до шкіри і просувають її на 2 – 3 см в
просвіт вени. Після цього голку з’єд-
нують з інфузійним апаратом, який спо-
чатку тримають нижче рівня голки. І як
тільки в апараті з’явиться перша порція
крові, його піднімають і, прибравши ве-
ликий палець лівої руки з вени, вводять
розчин швидкістю 30 – 50 мл/хв. Швид-
кість введення можна регулювати підня-
ттям або опусканням інфузійного апарата.
Після вливання гумову трубку
від’єднують від голки і знову здавлюють
пальцями вену нижче місця пункції.
Далі, пропустивши кров через вільну
голку і видаливши з неї залишки розчи-
ну, здавлюють вену вище місця її уколу і
потім видаляють голку.
Для введення розчину у велику вуш-
ну вену у свиней спочатку здавлюють
гумовою трубкою вухо і притиска-
ють пальцем вену. Після цього тонку
ін’єкційну голку, поєднану з тонкою
сполучною трубкою, вводять в напрям-
ку до основи вушної раковини; до кінця
сполучної трубки, забезпеченої муфти,
приєднують шприц і ін’єкують приго-
тований розчин.
У плеснову дорсальну латеральну вену у
собаки вливання роблять у такий спосіб:
помічник здавлює пальцями кінцівку
у верхній третині гомілки, після того як
вена наповниться кров’ю і стане добре
помітною, її проколюють голкою, одягне-
ною на шприц, при цьому кінець голки на-
правляють по току крові. При попаданні
голки у вену, що контролюється над-
ходженням крові в шприц, припиняють
здавлювання гомілки і приступають до
повільного введення розчину.
Рис. 72. Шприц Люєра
 У велику вушну вену у кроликів вли- шприци одноразового використання.
вання роблять так само, як у свиней. Вони повністю виключають перенесен-
ня небезпечних захворювань. Циліндр
та поршень такого шприца виготовлені
з пластмаси, в комплект входять 1–
Техніка виконання 2 голки, також одноразового викори-
інфузій стання. І шприц, і голки знаходяться
в спеціальній стерильній апірогенній
упаковці. Вони придатні до використан-
ня в будь-яких умовах, якщо не закінчився
їхній термін придатності. Для введення
сильнодіючих лікарських препаратів,
Техніка виконання інсуліну, сироваток, вакцин користують-
пункції передшлунків ся шприцами спеціального призначен-
ня. Це так звані прецизійні, які мають
малу місткість, звужений та подовжений
циліндр, на який нанесено на великій
відстані одна від одної точніше виміряні
6.2. ІНСТРУМЕНТИ Й АПАРАТИ поділки, що відповідають 0,02–0,03 мл. Це
ДЛЯ ІН’ЄКЦІЙ, ВЛИВАНЬ І ПУНКЦІЙ дає точніше дозування рідини. Напри-
Для ін’єкцій застосовують шприци клад, інсуліновий шприц має місткість
різного об’єму та ін’єкційні голки, різні 1 мл. З одного боку він градуйований
за діаметром і довжиною. Шприц – це (мала поділка відповідає 0,02 мл, велика
найпростіший насос, придатний для – 0,2 мл); з другого боку він має поділки,
нагнітання та відсмоктування рідини. визначені в одиницях дії інсуліну.
Найчастіше використовують шприц
«Рекорд». Він складається зі скляного
циліндра, вихідний кінець якого закри-
тий металевою кришкою з конусом із
нержавіючого металу для насадки гол-
ки. Другий кінець шприца відкритий
для введення поршня. Поршень має ви-
гляд короткого металевого циліндра,
який щільно прилягає до скляних стінок
шприца, що забезпечує герметичність.
Поршень насаджений на металевий стер-
жень з пласкою рукояткою. Місткість
шприца складає від 1 до 20 мл. Рис. 74. Безголковий ін’єктор-БІ-7
Використо-
вують також
шприц Люєра
(всі частини
якого повністю
скляні, він має
звужену ший-
ку та пласку
рукоятку) та
шприци інших
конструкцій.
Рис. 73. Одноразові Нині набува-
шприци ють широкого Рис. 75. Ін’єкційні, інфузійні та
застосування кровопускальні голки

57
Туберкуліновий шприц – це скляний
шприц «Рекорд» або Люєр місткістю 1 мл.
Одна його поділка відповідає 0,02 мл.
При відтягуванні поршня шприца,
введеного до циліндра, в останньому
утворюється негативний тиск, внаслідок
чого через наконечник або насадже-
ну на нього голку шприц заповнюють
рідиною. При натисканні на поршень
рідина витискується зі шприца. Шприц
має бути абсолютно герметичним, тоб-
то не пропускати ні повітря, ні рідини,
бо інакше він стає непридатним для
користування. Щоб перевірити шприц
на герметичність, треба конус циліндра
за трохи вису­нутого поршня щільно
прикрити двома або трьома пальця-
ми лівої руки. Правою рукою посу-
нути поршень вгору чи вниз. Якщо є
повна герметичність шприца, то при
натисканні на поршень він внаслідок
пружності повітря, що залишилось в
шприці, повертається назад, або навпа-
ки, при спробі відтягнути поршень він
присмоктується до попереднього місця.
Для внутрішньошкірного введення,
наприклад, туберкулінізації, використо-
вують безголкові ін’єктори.
«Айболить Вас навчить…»
Який
принцип
дії безголкового
ін’єктора?
Проникнення рідини
внутрішньошкірно
здійснюється завдя-
ки різкому виходу
здавленого повітря із
ін’єктора.
Ін’єкційні голки виготовляють із
нержавіючої сталі або платини. Це
вузька порожниста трубочка, один
кінець якої косо зрізаний, а на друго-
му за­кріплена муфта, яка має щільно
прилягати до наконечника шприца.
Залежно від свого призначення голки
мають різні довжину (від 1,5 до 10 см
58
і більше) та діаметр (від 0,3 до 2 мм).
Різним є зріз голки. Наприклад, у голки
для внутрішньовенних ін’єкцій він має
бути під кутом 45°, а для підшкірних –
35°. Зберігають голки з уведеним у їхній
просвіт мандреном.
Для інфузій користуються спе-
ціальними апаратами – Боброва, Конь-
кова, шприцом Жане та одноразовими
системами «крапельниці».
Апарат Боброва – це градуйована
скляна ємкість об’ємом 1 л, що щільно
закривається гумовою пробкою. Через
отвір в пробці в ємкість вставлені дві
скляні трубки – коротка і довга. Остан-
ня майже досягає дна ємкості і з’єднана
гумовою трубкою з голкою. До короткої
трубки під’єднана гумова груша з мано-
метром для створення необхідного ти-
ску в ємкості.
Апарат Конькова – це скляний ци-
ліндр із градуюванням об’єму, краном
та гумовою трубкою із голкою.
Шприц Жане має місткість 100–
200 мл. Це скляний циліндр, на ви-
хідному кінці якого є металева лійка,
на протилежному кінці – металевий
обідок, а також два кільця або вигнута
скоба, всередині якої є кільце з боковим
прорізом, куди вставляється стержень
поршня. Поршень – це короткий мета-
левий циліндр, на стержні якого знахо-
диться кільце.
Інфузійний апарат за допомогою
гумової трубки й відповідних канюль
з’єднують з ін’єкційною голкою. Тиск
в інфузійному апараті має бути ви-
щим, ніж у судині чи порожнині. Для
Рис. 76. Апарат Боброва

Рис. 77. Шприц Жане
Рис. 78. Система інфузійна CKS-C
цього апарат піднімають на певну ви-
соту (використовують гумову трубку
відповідної довжини) або нагнітають у
нього повітря, яке тисне на рідину. Для
пункцій використовують ін’єкційні гол-
ки (часто з мандренами), спеціальні тро-
акари та ін.
6.3. КРОВОПУСКАННЯ
Цей прийом використовують з для будь-якої патології, що призве-
діагностичною метою, для проведення
серологічних реакцій, отримання від
гіперімунізованих тварин лікувальних
сироваток (на біофабриках), а також з
лікувальною метою (при переливанні
крові, інтоксикаціях, гострій гіперемії
мозку, набряку легень, ламініті тощо).
Відбір крові здійснюють за допомогою
проколу (венопункції), або розрізу вени
(веносекції) (рідше артерії), або за допо-
могою п’явок (гірудотерапія).
Одноразово у великих тварин можна
взяти 2 – 6 л крові, у дрібної рогатої ху-
доби – 200 – 400 мл, у свиней – 200 – 600
мл, у собак – 50 – 200 мл.
6.3.1. ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Метод був популярним протягом
майже 2 тисяч років, аж до кінця XIX
століття, коли він поступово вийшов
з ужитку. Кровопускання застосовува-
ли за серцево-судинної недостатності,
пневмоній, різких підвищень
кров’яного тиску, отруєнь різними от-
рутами або токсичними речовинами,
що утворюються в самому організмі
(уремія).
Рис. 79. Кровопускання
на середньовічній мініатюрі
У середньовічній Європі теоретич-
ною основою для кровопускання була
помилкова думка про існування так
званої зайвої крові – «плетори», яка
нібито була причиною багатьох хво-
роб. Виходячи з цієї помилкової пере-
думови, проводилося необґрунтоване
проведення кровопускань практично
ло до дискредитації методу. Однак в
медичній традиції Китаю, Тибету, Індії
існує вибірковий і раціональний підхід
до призначення кровопускання, і воно
застосовується в медицині цих країн і до
наших часів.
6.3.2. МІСЦЯ ВІДБОРУ КРОВІ
У РІЗНИХ ВИДІВ ТВАРИН
У коней, великої й дрібної рогатої
худоби для кровопускання використо-
вують яремну вену; невелику кількість
крові для діагностичних досліджень бе-
руть з вен вуха (розрізуванням або про-
колюванням).
59
 «Айболить Вас навчить…»
Які
голки
використовують для
кровопускання
у великих тварин?

Для кровопу-
скання у великих тва-
рин використовують
голку Діккергофа, Ка-
спера або голки Боброва
чи Сайкевича. Великий
діаметр просвіту цих
Рис. 80. Відбір крові із голок попереджає заби-
підхвостової артерії вання їх тромбами.

У свиней велику кількість крові бе-

руть із судин хвоста: ножицями або
гострим скальпелем ампутують його
кінчик завдовжки 1 – 2 см. Поперед-
ньо хвіст миють, вистригають на ньому
щетину, дезінфікують. Кров збирають
у спеціальну посудину. Крім того, для
взяття крові у свиней можна використо-
вувати пункцію передньої порожнистої
вени. Після кровопускання рану оброб-
ляють 5 % спиртовим розчином йоду,
а на кінчик хвоста надягають гумове
кільце діаметром до 1 см. Через 2–3 доби
його обов’язково знімають.
У собак, котів та диких хутрових звірів
кров відбирають із поверхневих великих
вен грудних і тазових кінцівок.
Залежно від розміру тварини та
кількості крові, яку потрібно відібрати,
застосовують різної товщини крово-
пускальні голки. Для масового взяття
крові у тварин з діагностичною метою
користуються спеціальними прила-
дами. Повторно голку можна викори-
стовувати тільки після її стерилізації
кип’ятінням.

Питання для самоконтролю

1. Завдяки чому забезпечується ефективна дія багатьох лікарських речовин і

біологічних препаратів (вакцин, сироваток та ін.)?
2. Що таке ін’єкція?
3. Як поділяють ін’єкції за місцем введення?
4. Що таке інфузія?
5. Що таке пункція?
6. Як проводиться підшкірна ін’єкція?
7. Що таке шприц?
8. Що таке ін’єкційна голка?
9. Які апарати використовують для інфузій?
10. Яка мета кровопускання?
11. Яка помилкова думка у середньовічній Європі була теоретичною основою
для кровопускання?
12. Які вени використовують у коней і великої й дрібної рогатої худоби для кро-
вопускання?

60
 7. ЗАПОБІГАННЯ РОГОУТВОРЕННЮ У ТЕЛЯТ
ТА ОБЕЗРОЖУВАННЯ ДОРОСЛОЇ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ
7.1. Анатомо-топографічні дані рога
та показання до запобігання росту
рогів у телят і обезрожування дорослої
рогатої худоби.
7.2. Способи запобігання рогоутво-
ренню у телят
7.2.1. Хімічний спосіб запобігання ро-
гоутворенню у телят
7.2.2. Термічний спосіб запобігання
7.1. АНАТОМО-ТОПОГРАФІЧНІ
ДАНІ РОГА ТА ПОКАЗАННЯ ДО
ЗАПОБІГАННЯ РОСТУ РОГІВ
У ТЕЛЯТ І ОБЕЗРОЖУВАННЯ
ДОРОСЛОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ
Роговий відросток лобової кістки
вкритий основою шкіри рога, яка
зростається з його окістям. Зовнішній
шар основи шкіри рога формує сосоч-
ки, вкриті шаром епідермісу, останній
продукує щільний роговий шар, який
формує роговий чохол рога, напрямок
та форма якого залежать від породи й
віку тварини.
Рис. 81. Зовнішня будова рога:
1 – основа рога; 2 – тіло рога;
3 – верхівка рога; 4 – рогові кільця
На лобовій кістці на місці майбут-
нього формування рогового відростка
під окістям виникає екзостоз, а в товщі
шкіри, що його покриває, закладається
роговий зачаток. Спочатку екзостоз і ро-
говий зачаток відділені один від одного
окістям, а потім зростаються. Одночас-
но в роговому горбку виникає невелика
порожнина, яка сполучається з лобовою
пазухою. В процесі росту рога його по-
рожнина збільшується.
Розрізняють корінь (основу), тіло та
верхівку рога. Роговий шар кореня тон-
кий, м’який і пронизаний рідким волос-
сям. Тіло рога є продовженням кореня,
рогоутворенню у телят
7.2.3. Кривавий спосіб запобігання
рогоутворенню у телят
7.3. Обезрожування дорослої великої
рогатої худоби
7.3.1. Безкровний спосіб
7.3.2. «Глуха» ампутація рога
7.3.3. Відкрита ампутація рога
поблизу якого на зовнішній поверхні
добре помітні кільцеподібні перехва-
ти, що у корови пов’язані з періодами
тільності.
Рис. 82. Внутрішня будова рога:
1 – рогова капсула (чохол); 2 – базальний
шар епідермісу; 3 – сосочковий шар
дерми рога; 4 – сітчатий шар дерми рога;
5 – підшкірний шар; 6 – роговий
відросток лобної кістки; 7 – лобний синус
Ріст рогів залежить від основи шкіри
та росткового шару епідермісу. Якщо
здійснити трансплантацію шматоч-
ка шкіри, що містить роговий зачаток,
то на новому місці спостерігатиметься
посилене рогоутворення з наявністю
кісткових клітин у товщі цієї ділянки
шкіри (з’явиться подоба рога).
На тому місці, звідки було взято транс-
плантат, ріст рога не відбувається, пере-
саджена ділянка шкіри з іншої частини
тіла на місце оголеного рогового зачатка
також не дає посиленого росту рогового
шару епідермісу.
Кровопостачання рога забезпечує
однойменна артерія (a. cornus), яка по-
61
ходить від виличної поверхневої артерії цих речовин, які загортають у папір або
та йде вздовж зовнішнього лобового вміщують у дерев’яну чи гумову трубку.
гребеня в супроводі однойменного не- Спочатку в ділянці рогового горбка ви-
рва і розгалужується в основі рога на даляють шерсть, злегка змочують шкіру
латеральну та медіальну гілки. Основ- водою і втирають штифтом доти, доки
ний нерв – одна з гілок очного нерва – є не з’являться краплі крові. Навколо ос-
нервом рога. До основи рога підходять нови рогового горбка шкіру змащують
гілки лобового та підблокового нервів, вазеліном, щоб луг не ушкоджував її. За-
які з’єднуючись своїми розгалуджен- стосовують також трафарет – фанерну
нями, створюють щось подібне до або гумову пластинку з отвором у центрі
сплетіння. Крім того, до основи рога (діаметром 2 – 3 см); отвір прикладають
підходять гілки дорсальних шарів пер- проти рогового горбка, який обробля-
ших шийних нервів. ють штифтом.
Показаннями до запобігання ро- Для користу-
сту рогів у телят і позбавлення рогів вання порошком
дорослої великої рогатої худоби є фор- їдкого лугу його
мування череди для безприв’язного змішують на-
утримання, переломи, неправильний половину з кон-
ріст і новоутворення рогів, бійки рога- торським клеєм і
ми. цю суміш грубою
щіточкою вти-
7.2. СПОСОБИ ЗАПОБІГАННЯ рають у ділянку
РОГОУТВОРЕННЮ У ТЕЛЯТ рогового горбка
В умовах промислової технології до появи крапель
безприв’язного утримання великої Рис. 83. Їдкий крові.
рогатої худоби на промислових ком- натр Кислоти вжива-
плексах, звичайних товарних фер- ють дуже обереж-
мах, фермерських господарствах но: скляною паличкою змазують шкіру,
рекомендується проводити комплекту- повторюючи цю процедуру кілька разів.
вання стада обезроженими (комолими) Упродовж 2 год
тваринами. Як показав досвід, така худо- після обробки
ба веде себе спокійніше, дає кращі при- телята зазвичай
рости маси тіла, серед них знижується виявляють дея-
травматизм, безпечнішим стає обслуго- ке занепокоєння.
вування тварин. Для запобігання рогоут- Приблизно на
воренню застосовують хімічні, термічні і 6–8-й день на
механічні (криваві) методи. місці обробленої
Запобігання розвитку рогів д і л я н к и
ґрунтується на руйнуванні епідермісу утворюється су-
й основи шкіри рога в ділянці рогових хий струп, що
горбків у телят 1–3-тижневого віку. Для відпадає через 2 –
цього існує кілька способів. 3 тижні. Рис. 84. Паста для
С.Н. Мартьянов обезрожування
7.2.1. ХІМІЧНИЙ СПОСІБ для запобігання «Dr. Naylor»
ЗАПОБІГАННЯ РОГОУТВОРЕННЮ росту рогів у те-
У ТЕЛЯТ лят 7–8-денного віку рекомендує в
На рогові горбки телят наносять ділянці всієї товщі рогового горб-
сильнодіючі хімічні речовини: їдкі натр ка інфільтрувати 8–10 мл спирт-
або калі, азотну чи трихлороцтову кис- новокаїнового розчину (2,0 г новокаїну,
лоту тощо. 20 мл дистильованої води, 80 мл винного
Для роботи з їдким натром або калі спирту).
використовують спеціальні штифти із З цією ж метою Когер (1976) ін’єкував

62
телятам з 3- до 15-денного віку під шкіру на другому зачатку додають більше
навколо основи рогового горбка 5 – 10% зусилля при натисненні й обертанні,
розчин кальцію хлориду. збільшивши експозицію до 2 с. Струп,
що утворюється при цьому, відпадає
«Айболить Вас навчить…» через 2–3 тижні. При використанні
Чи електричних припікачів слід стежити
потрібно за електроізоляцією для запобігання ко-
повторно,
через кілька днів, роткому замиканню.
наносити хімічні
речовини
на рогові зачатки?

Ні. Як правило, однора-

зового нанесення речовини
вистачає для досягнення
мети.

Рис. 85. Електротермокаутер

Проте цей спосіб має недоліки,
оскільки після втирання їдких лугів тва-
рини неспокійні. Крім того, телят тре-
ба ізолювати від корів, щоб запобігти Запобігання
опікам вимені та інших місць на тілі рогоутворення у
тварин. Телят після обробки не можна телят
випускати на прогулянки в дощову по-
году, снігопад, щоб попередити опіки
очей.
При втиранні хімічних речовин 7.2.3. КРИВАВИЙ СПОСІБ
спостерігають випадки, коли телята об- ЗАПОБІГАННЯ РОГОУТВОРЕННЮ
лизують один в одного рогові горбки У ТЕЛЯТ
й отримують опіки язика. Це виникає У телят віком від 1 до 3 тижнів рогові
переважно в тих телят, у раціонах яких зачатки видаляють за допомогою тре-
бракує мінеральних речовин. пана. Зазвичай використовують трепан
із зовнішнім діаметром 2,5 см, у якого
7.2.2. ТЕРМІЧНИЙ СПОСІБ розведення зубців зменшують сточуван-
ЗАПОБІГАННЯ РОГОУТВОРЕННЮ ням. Замість трепана можна використа-
У ТЕЛЯТ ти сталеву трубку відповідного діаметра
Цей спосіб є одним із найпоши- завдовжки 10 см,
реніших. Його застосовують у телят віком один кінець якої
до 3 тижнів. Користуються залізними загострюють сто-
або електричними припікачами (елек- чуванням країв
тротермокаутер). зовні, або так зва-
Техніка припікання. Для руйнуван- ний перфоратив-
ня рогоутворювальних тканин цілком ний ніж.
достатньо дуже легкого натиску й обер- Техніка ви-
тання припікача на роговому зачат- конання. Ба-
ку впродовж 1 с; припалена ділянка жано провести
набуває яскраво-коричневого кольо- знеболення цієї
ру, і після припікання в утвореному ділянки (блока-
заглибленні з’являється тканинний да нерва рога – n.
Рис. 86. Робоча
випіт. З огляду на остигання припікача, Cornus.). Визна-
частина трепана

63
чають середину відстані між основою
рога й заднім краєм орбіти. У цій точці
вколюють голку, проводячи її кінчик
безпосередньо по краю зовнішнього гре-
беня лобової кістки. Втративши відчуття
кістки, вістря голки злегка спрямовують
безпосередньо під гребінь. Глибина вко-
лювання — 1,0–1,5 см. Ін’єкують 5 мл 3%
розчину новокаїну. У ділянці рогів ви-
стригають шерсть і змазують шкіру роз-
чином йоду. Помічник фіксує теля за
вуха. Оператор підставляє трепан до ро-
гового горбка й швидкими обертовими
рухами прорізає шкіру навколо нього.
Потім поворотом трепана на 90° зрізує
роговий зачаток разом з періостом
лобової кістки. Кровотеча не потребує
спеціального втручання. Рани припу-
дрюють антисептичним порошком, що
має й інсектицидну дію (йодоформ-бор-
на кислота, ксероформ-нафталін та ін.).
7.3. ОБЕЗРОЖУВАННЯ ДОРОСЛОЇ
ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ
Рис. 87. Комола корова
Видалення рогів називається де-
корнуацією. Показанням до операції
є переломи, неправильний ріст і ново-
утворення рогів. Також її проводять з
метою створення комолих (безрогих)
стад для безприв’язного утримуван-
ня. Частина енергії, яка витрачається
в процесі розвитку на зростання рого-
вого зачатка, витрачається організмом
для побудови м’язової та інших тканин,
внаслідок чого відбувається значний
приріст живої маси. Для обезрожування
дорослої великої рогатої худоби існують
64
методи відкритої та «глухої» (за Григо-
реску) ампутації рога, а також безкров-
ний метод декорнуації.
7.3.1. БЕЗКРОВНИЙ СПОСІБ
Цей спосіб застосовують у тварин віком
2–2,5 років і навіть старших. Суть його
полягає в тому, що на шкірну облямівку
основи рога надягають гумове кільце,
що, здавлюючи судини й тканини,
сприяє мимовільному відпаданню рога.
Перед накладанням гумового кільця ріг
очищають від забруднень, вистригають
навколо нього волосся, шкіру змащу-
ють 5% спиртовим розчином йоду, після
чого надівають на ріг кільце і просува-
ють його на шкірну кайму основи рога.
Рис. 88. Дилятатор та гумові кільця
Кільце має бути виготовлене з
вакуумної гуми, із зовнішнім діаметром
15–20 мм, внутрішнім – 9–10 мм, за-
вширшки 5 мм. Кільце надягають на ос-
нову рога спеціальними щипцями (ди-
лятатором), а якщо їх немає, то гачками
або тасьмами, якими його пересувають
до основи рога. Перед накладанням
кілець доцільно попередньо ввести цир-
кулярно в товщу шкіри біля основи рога
10–15 мл спиртово-новокаїнового розчи-
ну або провести блокаду нерву рога.
Кільце поступово заглиблюється в
тканини й тим самим порушує жив-
лення, що призводить до безкровного
спонтанного відторгнення рога разом з
кільцем упродовж 3–6 тижнів (залеж-
но від віку тварини й діаметра основи
рога). Такий спосіб спричинює у тва-
рин деяку болючість і занепокоєння; у
корів у перші дні після накладання гу-
мових кілець можуть знизитися надої.
За 7–10 днів до відпадання рогу корови
сильно непокояться, удій знижується до
50%. Тому операцію варто проводити в
сухостійний період.
«Айболить Вас навчить…»
Чи
використову-
ють загальне
знеболення під час
ампутації рогу?
Для дуже буйних
тварин або за іншої
необхідності поряд із
блокадою можна за-
стосувати поверхневий
ксилазиновий наркоз
(ксилазин в/м 1-2 мл)
або оральний алкоголь-
ний наркоз (40% етило-
вий спирт 2-3 мл на 1кг
живої ваги
7.3.2. «ГЛУХА» АМПУТАЦІЯ РОГА
Застосовують у дорослої худо-
би найчастіше за наведеними вище
клінічними показаннями. Операцію
виконують на тварині в стоячому
положенні у станку із застосуванням но-
сових щипців і блокади нерва рога.
Техніка блокади нерва рога (n.
cornus). Визначають середину відстані
між основою рога й заднім краєм орбіти.
У цій точці вколюють голку, прово-
дячи її кінчик безпосередньо по краю
зовнішнього гребеня лобової кістки.
Втративши відчуття кістки, вістря голки
злегка спрямовують безпосередньо під
гребінь. Глибина вколювання – 1,5 см.
Ін’єкують 10 мл 3% розчину новокаїну.
Незважаючи на те, що ріг, як зазначено
вище, іннервується й іншими нервами,
блокада тільки нерва рога забезпечує
практично достатнє знеболювання.
Додатково проводять інфільтраційну
анестезію м’яких тканин навколо рога.
Техніка операції. Спочатку вздовж
зовнішнього краю лобного гребеня
розсікають шкіру, починаючи від основи
рога і продовжуючи на 5–7 см у напрямку
до рота (орально). Досвідчений лікар ра-
новими гачками або двома хірургічними
пінцетами розширює краї рани і знахо-
дить судинно-нервовий пучок рога, з яко-
го відділяє артерію і вену рога. На останні
накладають лігатуру з метою попере-
дження кровотечі під час операції. Якщо
з тієї чи іншої причини не вдається цього
зробити, то операцію продовжують, не
накладаючи лігатури на судини. Після
цього розсікають шкіру по потилично-
му (міжроговому) гребеню, починаючи
від основи рога, і продовжують на 5–6 см
у напрямку до сагітальної (серединної)
лінії голови. Обидва розрізи, безпосеред-
ньо біля основи рогового чохла, з’єднують
двома півмісяцевими розрізами. Шкіру
відпрепаровують від основи рогового
відростка якомога далі в боки на 5–6 см.
В утворену рану щільно вводять ватно-
марлеві тампони, просочені 3% розчином
перекису водню, для остаточної зупинки
кровотечі. Через 3–4 хв видаляють ватно-
марлеві тампони, а утворені шматки
шкіри за допомогою хірургічних пінцетів
відтягують у боки. Потім листовою або
дротяною пилкою ампутують роговий
відросток біля його основи, захоплюючи
пластинку лобної кістки. Після ампутації
ватно-марлевими тампонами видаля-
ють згустки крові і кісткову тирсу. Рану
присипають трициліном або складним
порошком, який складається із стрепто-
циду, антибіотиків та йодоформу, а на
шкіру накладають ситуаційний шов. Пер-
ший стібок шва, краще петлеподібний
горизонтальний, накладають у центрі
рани (місце найбільшого розходження
її країв), а по боках від нього – вузлуваті
шви. Шви знімають на 9–10-й день. Рану
покривають колодієм або аерозольним
препаратом – кубатолом, який утворює
плівку на поверхні рани. Описаний спосіб
досить простий за технікою виконан-
ня, післяопераційний період перебігає
швидко і спокійно. Уже на 10–12-й день
шкірна рана повністю загоюється. При
цьому способі навіть у перші дні після
операції не спостерігається суттєвих
відхилень у загальному стані тварини і
знижень продуктивності.
Глуха ампутація рогу
65

Рис. 89. Дротяна пилка
7.3.3. ВІДКРИТА АМПУТАЦІЯ РОГА
Тварину фіксують у стоячому або ле-
жачому положенні. Для знеболюван-
ня ін’єкують 1% розчин ветранквілу
(внутрішньовенно – 0,5 мл на 100 кг маси
тіла, а внутрішньом’язово – 1 мл/100 кг) або
2% розчин рометару (внутрішньовенно
– 0,08 мл/100 кг, а внутрішньом’язово –
0,25 мл/100 кг). Голову тварини повер-
тають ушкодженим рогом донизу і пе-
репилюють його спеціальною дротя-
ною пилкою нижче місця перелому, в
межах непошкоджених тканин. Дрібні
кровоточиві артерії, які знаходяться
всередині внутрішньокісткових каналів,
руйнують гостроконечним скальпелем.
Для цього до місця кровотечі приклада-
ють вістря гостроконечного скальпеля і
поворотами по його осі в різні боки руй-
нують гаверсові канали разом із судинною
стінкою, прискорюючи тромбоутворення.
Кровотечу можна також зупинити або
легким доторкуванням електротермока-
утера, або електроскальпелем. Кісткову
тирсу видаляють стерильними марлеви-
ми салфетками або тампонами.
Для остаточної зупинки кровотечі кро-
воточиву кісткову тканину рекомендують
пломбувати розігрітою на водяній бані
антисептичною пастою, до складу якої
входять: віск або парафін – 10 г, вазелінове
масло – 20, дьоготь – 2 г. Наносити її
необхідно так, щоб вона не затікала в лоб-
ну пазуху.
Рану обробляють антисептичним
спреєм («Чемі-спрей», «Кубатол», «Сеп-
тонекс»).
Відкрита ампутація
рогу
У бидливих, агресивних тварин, щоб
дещо зменшити травматизм, практику-
ють ампутацію тільки верхівки рогу, не
пошкоджуючи рогового відростка.
Ззовні роговий відросток лобової
кістки покритий основою шкіри рога,
що зрослася з окістям. Верхній зовнішній
шар рога – роговий чохол, який виступає
за межі рогового відростка лобової
кістки у тварин до 7 років на 2,5 см, у віці
8–10 років – на 5-5,5 см, 11–12 років –
6–7 см, 13–15 років – 8–10 см. Це слід врахо-
вувати при ампутації верхівки рога.

Питання для самоконтролю

1.Від чого залежить ріст рогів?

2. Чим забезпечується кровопостачання та інервація рога?
3. Що таке роговий шар кореня?
4. На чому ґрунтуються способи запобігання рогоутворенню у телят?
5. Які речовини використовують при хімічному способі запобігання рогоутво-
ренню у телят?
6. Чим користуються при термічному способі запобігання рогоутворенню у
телят?
7. В якому віці у телят видаляють рогові зачатки за допомогою трепана?
8. Що таке декорнуація?
9. В чому полягає суть безкровного способу обезрожування дорослої великої
рогатої худоби?

66
 8. ПОВ’ЯЗКИ
8.1. Поняття про пов’язки
8.2. Види перев’язного матеріалу
8.2.1. Вата
8.2.2. Марля
8.2.3. Целофан
8.2.4. Лігнін
8.3. Форми перев’язного матеріалу
8.3.1. Бинт
8.3.2. Інші форми перев’язного
матеріалу
8.1. ПОНЯТТЯ ПРО ПОВ’ЯЗКИ
Десмургія – наука про пов’язки.
Пов’язка – це засіб, за допомогою
якого забезпечують спокій ураженої
ділянки тіла.
Рис. 90. Пов’язка на зап’ястя
Пов’язки застосовують для:
1) спинення кровотечі з ран (стискаль-
на);
2) захисту ран і частин тіла від
зовнішньої дії (захисна пов’язка);
3) вбирання крові, лімфи та ранових
виділень (вбирна, або всмоктувальна,
пов’язка);
4) лікування при закритих ушкоджен-
нях і різних запальних процесах м’яких
тканин (лікувальна пов’язка, пов’язка-
компрес);
5) лікування ран і захисту їх від
зовнішніх шкідливих впливів (ранова
пов’язка);
6) укріплення ділянки тіла при пере-
ломах, вивихах та інших процесах (не-
рухома, або іммобілізувальна, пов’язка).
Більшість пов’язок складаються з
трьох частин:
1) перев’язного матеріалу, що
8.4. Види пов’язок та їх різновиди
8.4.1. Косинкові пов’язки
8.4.2. Пращоподібні пов’язки
8.4.3. Бинтові пов’язки
8.4.4.Спеціальні (типові) пов’язки
8.4.5. Каркасні пов’язки
8.4.6. Лігатурні пов’язки
8.4.7. Клейові пов’язки
8.4.8. Іммобілізувальні (іммобілізуючі)
пов’язки
накладається безпосередньо на рану або
шкіру тварини в ділянці ушкодження
(нерідко його називають перев’язкою);
2) гігроскопічного (вбирного) або уте-
плювального матеріалу;
3) тканини, яка фіксує в певно-
му положенні перев’язний матеріал
(нерідко його називають власне
пов’язкою).
У практиці під перев’язкою прийнято
розуміти лікувальні заходи, що вклю-
чають зняття старої пов’язки, обробку
рани і накладання нової пов’язки.
8.2. ВИДИ ПЕРЕВ’ЯЗНОГО
МАТЕРІАЛУ
8.2.1. ВАТА
Це бавовна, яка добре очищається
від насіння, залишків коробочок та
інших домішок, потім розтріпується
і розчісується на спеціальних маши-
нах. Вату поділяють на звичайну і
гігроскопічну.
Рис. 91. Вата
У ветеринарній та медичній практиці
звичайну вату використовують під час
накладання шин при переломах, для
компресів. Тому її називають ще ком-
67
пресною. Вона має кремовий або сірий стовувати для виготовлення серветок,
колір, майже не всмоктує воду, але до- турунд, дренажів, операційних кульок,
бре всмоктує органічні розчинники. хоча вона не міцна і легко розповзається.
Вата гігроскопічна виготовляється із З прядильних підприємств пряжа надхо-
звичайної вати кращої якості, яка спо- дить до ткацьких
чатку знежирюється тривалим і по- підприємств, де з
вторним кип’ятінням у розчині їдкого неї виготовляють
натру (0,5–4,0%) або розчині соди з марлю шляхом
милом, потім вибілюється у водних переплетіння
розчинах хлорного вапна. Після цьо- ниток пряжі під
го вату старанно промивають до одер- прямим кутом,
жання нейтральної реакції промивних тобто поперечна
вод. Далі її сушать і добре розчісують. нитка проходить
Вату гігроскопічну використовують у через повздов-
ветеринарній та медичній практиці жню то зверху,
для перев’язок. Вона має добре розша- то знизу.
ровуватися і вільно ділитися на окремі Такий спосіб Рис. 92. Герметично
паралельні шари довільної товщини. плетіння нази- запакована марля
За кордоном вату іноді відбілюють вається простим
сірчаними сполуками, а потім під- полотняним. Повздовжні нитки нази-
синюють. Однак при цьому у ваті вають основою, а поперечні – утоком.
утворюється багато шматків волокон і Властивість марлі, як і інших тканин, зале-
пилу внаслідок руйнування волокон ба- жить не тільки від властивостей пряжі, але
вовни. Тому для зв’язування пилу вату й від компактності, тобто кількості ниток
додатково обробляють розчином мила в 1 кв. см по основі і по утоку. Вироблена
й органічних кислот, від чого вона стає на ткацьких підприємствах марля кремо-
приємною на дотик і хрусткою при вого (сірого) кольору, не має достатньої
натискуванні. В кінцевому результаті от- гігроскопічності. З неї вогнем знімають
римують вату, яка має гарний товарний ворсинки, знежирюють і відбілюють.
вигляд, але при цьому вона стає менш Для отримання стерильної марлі
гігроскопічною. Вата гігроскопічна, гігроскопічну марлю стерилізують в
яка відповідає вимогам Держстандар- паровому стерилізаторі насиченою па-
ту, має рівний білий колір без блиску. рою так само, як і вату. Для спеціальних
Вона менш пружна, ніж звичайна вата, потреб виробляють апретовану (про-
тому добре пресується при пакуванні. сочують крохмальним клейстером) та
Добре вичесана, має високу поглиналь- імпрегновану ( просочують лікарськими
ну здатність і капілярність, нейтральну засобами) марлю.
реакцію.
«Айболить Вас навчить…»
8.2.2. МА́РЛЯ Які
Це прозора і разом з тим легка ба- основні вимоги до
марлі, що
вовняна тканина. Прозорість і легкість використовується у
цієї тканини досягається тим, що нит- ветеринарії?
ки в марлі не прилягають одна до
одної впритул, як у звичайних ткани-
Марля має бути
нах, а відокремлюються більш-менш м’якою, гігроскопічною,
помітними проміжками. без твердих частинок, не
сипкою, мати допусти-
В Україні для виробництва марлі му вологість до 7%, вміст
медичної застосовують пряжу серед- жиру – до 0,5%, залишок
золи після спалювання –
нього ступеня скручування. Марля з 0,3%, мати нейтральне
пряжі слабкого скручування особливо середовище, не містити
крохмалю.
гігроскопічна, тому її доцільно викори-

68
 Марля гігроскопічна пакується в паки,
що містять кілька кусків марлі довжи-
ною 50, 100, 150 і 250 м. В аптечних за-
кладах для реалізації населенню марлю
фасують по 0,5, 1, 2, 5 м і більше.
З марлі промисловість виробляє сте-
рильні марлеві серветки: малі (16х14
см) в пачках по 20 або 40 штук і великі
(33х35 см) в пачках по 10 штук.
Бавовняна марля може замінюватися
марлею лляною (властивості однакові)
або віскозною, яка відрізняється значно
меншою міцністю і гігроскопічністю,
містить 70% бавовни і 30% віскози.
8.2.3. ЦЕЛОФАН
Целофан (від «целюлоза» і грец.
Φᾱνός – «світлий») – прозорий
жиростійкий плівковий матеріал, отри-
маний з віскози.
Рис. 93. Целофан
Целофан винайшов Жак Едвін Бран-
денбергер, швейцарський текстильний
інженер, між 1908 і 1911 роками. Він
мав намір створити вологонепроник-
не покриття для скатертин, яке б ряту-
вало їх від плям. У ході експериментів
він покрив тканину рідкою віскозою,
проте отриманий у результаті матеріал
виявився занадто жорстким, щоб вико-
ристовувати його як скатертини. Од-
нак покриття добре відмежовувалося
від тканинної основи, і Бранденбергер
збагнув, що цей матеріал знайде інше
застосування. Він сконструював маши-
ну, яка виробляла листи віскози. У 1913-
му у Франції почали промислово виро-
бляти целофан. Після деяких доробок
целофан став першим у світі відносно
стійким до води та гнучким пакуваль-
ним матеріалом.
Після розробки нових видів полі-
мерних матеріалів у 1950-х роках роль
целофану істотно знизилася – його прак-
тично повністю витіснили поліетилен,
поліпропілен і лавсан.
«Айболить Вас навчить…»
Що
таке
ламітен?
Ламітен – целофан
із поліетиленовим покрит-
тям, що запобігає зволо-
женню упакованих виробів
за 88% відносної вологості
повітря, захищає целофа-
нову плівку від дії кисню,
проте не захищає від впливу
світла.
Целофан отримують з розчину ксанто-
генату целюлози. Спочатку целюлозу до-
вгий час витримують в концентрованому
розчині гідроксиду натрію (NaOH) для
утворення алкоголяту (лужної целюло-
зи). Після цього лужна целюлоза реагує
із сірковуглецем, утворюючи розчинний
у воді ксантогенат целюлози. В’язкий
(лат. viscosus) розчин ксантогенату це-
люлози (ксантогенат целюлози має назву
«віскоза») видавлюється через фільєри у
ванну з розведеною сульфатною кисло-
тою, де регенерується вихідна целюло-
за (так звана гідратцелюлоза), і, залеж-
но від фільєри, отримують матеріал у
вигляді волокон (віскоза) або прозорих
плівок (целофан). Для пластифікації
плівки до неї додають майже 30%
гліцерину. Через це плівка целофану
має солодкий присмак. Сировиною для
одержання целюлози служить деревина.
Запах целофанової плівки пов’язаний з
присутністю в матеріалі летких з’єднань
сірки, джерелом яких може бути зали-
шений в плівках ксантогенат целюлози.
Причиною запаху є недостатнє проми-
вання целофану від продуктів, супутніх
у процесі його отримання: сірководню,
69
метилмеркаптана, заміщених сульфідів,
наявність яких виявляється по запаху
при концентрації порядку десятих до-
лей мкг/л.
Целофан володіє високою паро- і
вологопроникністю, високою стійкістю
до дії жирів, содових розчинів і розведе-
них розчинів сірчаної кислоти. Целофан
є найдешевшим плівковим матеріалом,
стійким до дії високих і низьких темпе-
ратур, жирів, є екологічно безпечним,
однак целофанова плівка дуже чутлива
до вологи. Перебуваючи у воді, целофан
протягом доби збільшує свою масу вдвічі.
У ветеринарії целофан використову-
ють для створення гідроізолізаційного
шару лікувальних (зігріваючих) пов’язок
та компресів.
8.2.4. ЛІГНІН
Рис. 94. Лігнін (алігнін)
До замінників вати можна віднести
лігнін (алігнін), який отримують з де-
ревини при виробництві целюлози. Це
білі тонкі гофровані аркуші паперу,
складені в купки по кілька аркушів, які
утворюють м’які шари. Лігнін добре
всмоктує воду, витримує стерилізацію,
але руйнується при кип’ятінні, старіє
при зберіганні, а у вологому стані легко
розповзається, тому він незручний для
застосування у пов’язках.
Лігнін виробляється у двох марках:
в якості перев’язувального матеріалу,
найчастіше в поєднанні з ватою, та для
пакування лікарських засобів і медич-
них інструментів.
Згідно з вимогами фармакопеї, 1 г
лігніну, змочений водою, повинен ва-
жити через 5 хв не менше 14 г. Смужка
лігніну завширшки 4,4 см, опущена од-
70
ним кінцем у циліндр з 0,1% розчином
еозину, після годинного стояння під ков-
паком повинна забарвитися над рівнем
розчину на висоту не менш ніж 8 см.
Лігнін повинен містити вологи не менше
5% і не більше 8%, золи – не більше 0,4%.
8.3. ФОРМИ ПЕРЕВ’ЯЗНОГО
МАТЕРІАЛУ
Форми перев’язного матеріалу – це
засоби, що виготовляються із видів
перев’язного матеріалу. Вони мають
різні спеціальні форми залежно від
мети застосування. Найбільш поширені:
бинт, тампон, ватні кульки, дренаж, сер-
ветка, косинка, лонгет, праща.
8.3.1. БИНТ
Найбільш поширеними готовими
перев’язувальними засобами є бин-
ти. Вони мають вигляд смуг з марлі
або іншої тканини певної довжини і
ширини. Призначені для накладання
на рани, фіксації шин, стискання тка-
нин тіла тощо. Бинти бувають: марлеві,
полотняні, фланелеві, трикотажні,
еластичні, гумові, гіпсові та інші.
Рис. 95. Бинт марлевий
Бинти марлеві виготовляються із
смужок марлі певної ширини і до-
вжини; при цьому облямівка (кай-
ма) марлі відрізається. Марлеві бинти
відрізняються між собою за шириною і
довжиною, обробкою марлі (з сірої або
відбіленої), стерильністю (стерильні або
нестерильні), гігроскопічністю.
До нестерильних бинтів відносять бин-
ти з сірої марлі розмірами: 5 м × 10 см;
7 м × 14 см, а також бинти з відбіленої
марлі розмірами: 5 м × 5 см ; 5 м × 10 см;
7 м × 14 см; 7 м × 10 см; 10 м × 7 см та інші.
Бинти марлеві стерильні виробляються
з відбіленої марлі розмірами: 5 м × 10
см; 7 м × 14 см та інші.
Кожний бинт упакований в перга-
ментний папір і простерилізований на-
сиченою парою або радіаційним мето-
дом. На упаковці мають бути наступні
реквізити: назва виробу, розміри, на-
зва виробника або постачальника із за-
значенням його адреси і контактних
телефонів, ДСТУ або ТУ, реєстраційний
номер, штрих-код країни, дата сте-
рилізації або термін зберігання
(5 років).
Бинти полотняні застосовують рідко,
виробляються з полотна або бязі. Бин-
ти фланелеві застосовують в основно-
му як фіксуючий засіб при розширенні
вен, набряку кінцівок, тобто тоді, коли
необхідно накласти пов’язку з постійною
силою тиснення протягом тривалого
часу. Бинти трикотажні виробляються
з трикотажу, зручні для фіксації, осо-
бливо живота. Бинти медичні неткані
нестерильні – з нетканого клеєного ме-
дичного полотна розмірами 400 × 5 та
/400 × 10 см. Бинти еластичні виробля-
ються з сірої бавовняної тканини, на-
лежать до трикотажних виробів. Їхня
еластичність досягається використан-
ням пряжі слабкого скручування і осо-
бливим методом в’язання. Застосову-
ють при розширених венах кінцівок,
оскільки створюють рівномірний тиск.
Бинти гіпсові призначені для фіксації
кінцівок при переломах. Виготовля-
ють їх з марлевих бинтів, які набивають
шаром гіпсу. Перед вживанням бинт
гіпсовий змочують теплою водою. Ви-
пускають ці бинти розмірами: 2,7 м ×
10 (15, 20) см; 3 м × 10 (15, 20) см; 10 м ×
2,7 см; 20 м × 2,7 см.
8.3.2. ІНШІ ФОРМИ
ПЕРЕВ’ЯЗНОГО МАТЕРІАЛУ
Тампон має чотирикутну форму,
виготовляється з куска марлі розміром
10 × 10 см, згорнутої у вигляді конвер-
та. Ватяно-марлеві тампони найчастіше
роблять розміром 4 × 6 см з куска марлі
розміром 10 × 14 см. Краї марлі підгортають
усередину, щоб нитки не потрапили в
рану. Всередину марлі кладуть шар білої
вати розміром 4 × 6 см, завтовшки 0,5 –
0,7 см і загортають його з усіх боків.
Ватяні кульки – жмутки вати кулястої
форми, які використовують для обробки
рук і операційного поля.
Дренаж – вузька стрічка з марлі, скла-
дена по довжині вдвоє чи вчетверо. За-
стосовують для дренування ран.
Серветка – кусок марлі квадратної
чи прямокутної форми, найчастіше
розміром 10 × 16 або 20 × 50 см. При
виготовленні серветок краї марлі з
кожного боку загинають всередину на
1,5–2 см, а потім весь шматок марлі
двічі складають вздовж.
Рис. 96. Ватно-марлевий тампон
Косинку виготовляють з куска марлі
трикутної форми (довжина основи –
180 см, висота – 65 см).
Лонгет – кусок марлі, полотна чи бязі
у вигляді видовженого чотирикутника.
Праща – лонгет, кінці якого розрізані
у поздовжньому напрямку на 2–3 тась-
ми.
Компрес – прямокутної форми стрічка
марлі або іншої тканини, розміром 25 ×
100 см, із загорнутими всередину на 1,5–
2 см краями і складена у 4 шари.
Види пов’язок
71
 8.4. ВИДИ ПОВ’ЯЗОК
ТА ЇХ РІЗНОВИДИ
Пов’язку потрібно накладати так, щоб
вона добре утримувалась на тілі твари-
ни й водночас не перешкоджала кро-
во- та лімфообігу, рівномірно приля-
гала в усіх точках і не зміщувалася під
час рухів. Пов’язка добре утримується,
якщо враховані анатомічні особливості
ділянки тіла, на яку її накладено.

Рис. 99. Застосування

косинкової пов’язки

8.4.2. ПРАЩОПОДІБНІ ПОВ’ЯЗКИ

Пращі виготовляють з товстого й ела-
стичного матеріалу (коленкору, бязі, по-
Рис. 97. Накладання пов’язки лотна). Накладають на ділянки суглобів,
голови дрібних тварин та інші. Тасьми,
Залежно від форми застосуван- що є в такої пов’язки, дозволяють міцно
ня і способів накладання перев’язного та надійно її зафіксувати.
матеріалу розрізняють пов’язки косинкові,
пращоподібні, бинтові, спеціальні на різні
частини тіла тварини, каркасні, лігатурні,
клейові та іммобілізувальні (шинні й
гіпсові).

8.4.1. КОСИНКОВІ ПОВ’ЯЗКИ

Їх виготовляють
з полотна, бязі
або зшитої вдвоє Рис. 100. Пращоподібна пов’язка
марлі трикутної
форми. Для ве- 8.4.3. БИНТОВІ ПОВ’ЯЗКИ
ликих тварин ко- Застосовують на нижній половині
синка має основу кінцівок до зап’ясткового і скакального
завдовжки 180 суглобів включно, на хвості, рогах і част-
см і висоту 65 см, ково на голові; у дрібних тварин, крім
Рис. 98. Косинка
а для дрібних – того, – в ділянці грудей і живота.
фабрична
відповідно 50 і 20 За формою накладання розрізняють
см. Косинкові пов’язки застосовують такі види бинтових пов’язок: циркуляр-
майже на всіх ділянках тіла тварини. ну, спіральну, спіральну з перегинами,
У розгорнутому вигляді їх наклада- повзучу, вісімкоподібну і на окремі ор-
ють на велику ділянку тіла тварини: гани тварини – копито, ріг, хвіст та ін.
шию, груди, холку, спину, круп. Ці Циркулярна пов’язка найпростіша
пов’язки застосовують згорнутими – за технікою накладення. Кінець бинта
для перев’язування невеликих ділянок і утримують в косому напрямку на органі
скрученими – як джгут при тимчасово- лівою рукою, а правою розмотують
му спиненні кровотечі. Часто до кінців бинт і ведуть його тури навколо органу
косинки пришивають додаткові тась- з таким розрахунком, щоб кожний на-
мочки. ступний оберт (тур) повністю покривав

72
попередній. Перший тур накладають
дещо косо і більш туго, ніж наступні, за-
лишаючи не перекритим кінчик бин-
та, який відгинають на другий тур і
закріплюють наступним круговим ходом
бинта. Циркулярна пов’язка зручна при
бинтуванні невеликих ранових поверхонь
у дистальних відділах кінцівок. Недолік
її – здатність обертатися і при цьому
зміщувати перев’язувальний матеріал.
Цією пов’язкою розпочинаються і закін-
чуються всі види бинтових пов’язок.
Спіральна пов’язка застосовується для
закриття великих ран на тулубі дрібних
домашніх тварин та на кінцівках. Почи-
нають накладати її нижче рани 2–3 цир-
кулярними турами. Кожний наступний
оберт ведуть навскіс угору, покриваючи
ним попередній наполовину або на одну
третину. Останній тур роблять цирку-
лярним і закінчують вузлом.
Рис. 101. Бинтові пов’язки
а) початок накладання пов’язки;
б) циркулярна пов’язка; в) повзуча пов’язка;
г) спіральна пов’язка; д) спіральна
пов’язка з перегинами; е) вісімкоподібна
(восьмиподібна) пов’язка
Спіральна пов’язка з перегинами пока-
зана у випадках, коли звичайна спіральна
пов’язка погано утримується. Застосо-
вують її на ділянках тіла конусоподібної
форми (гомілка, передпліччя). Перегин
роблять наступним чином: ведуть бинт
більш косо, ніж попередній спіральний
тур, великим пальцем лівої руки при-
тримують його нижній край, розкручу-
ють трохи головку бинта і перегинають
його по напряму до себе. Верхній край
бинта стає нижнім, і навпаки. Потім
знову переходять до спірального накла-
дання. При цьому перегини слід робити
по одній лінії і в осторонь від зони по-
шкодження. Пов’язку закінчують цир-
кулярними турами.
Повзуча пов’язка є попереднім етапом
перед накладенням спіральної або іншої
пов’язки. Застосовують її в тих випадках,
коли необхідно тимчасово утримати
підкладковий матеріал при накладенні
іммобілізувальних пов’язок. Тури бин-
та йдуть знизу вгору гвинтоподібно так,
що кожен оберт бинта не стикається з
попереднім. При цьому між окреми-
ми турами бинта залишається вільний
простір, приблизно рівний ширині бинта.
Рис. 102. Бинтові пов’язки на копито:
а) у коня; б) у великої рогатої худоби
Восьмиподібна пов’язка називається
так через особливості ходу бинта, що
описує вісімки. Таку пов’язку викори-
стовують при бинтуванні частин тіла з
нерівною поверхнею, наприклад, путо-
вого або зап’ястного суглоба, де звичайні
пов’язки не утримуються. Бинтувати
починають циркулярними турами ниж-
че суглоба, потім бинт ведуть зліва на-
право косо вгору. Вище суглоба знову
накладають кілька циркулярних турів, і
бинт направляють косо зверху вниз так,
щоб над суглобом він перехрещувався з
73
попереднім туром (що йде знизу вгору)
і щоб всі ходи бинта перехрещувалися
в одному і тому ж місці. Необхідно заз-
начити, що така пов’язка може розрива-
тися при згинанні зап’ястного суглоба і
утримуватися недовго.
Черепахоподібна пов’язка є різно-
видом восьмиподібної пов’язки. На-
кладають її лише на зап’ястних і ска-
кальних суглобах. Починають її завжди
нижче суглоба і закінчують вище остан-
нього за типом звичайної циркулярної
пов’язки. Ділянку суглоба закривають
восьмиподібними ходами бинта так,
щоб на стороні суглоба, яка згинається,
вони перехрещувалися між собою, а на
розгинальній – розходилися у вигляді
віяла, прикриваючи щоразу половину
ширини бинта попереднього оберту.
Пов’язку на рогах починають
декількома циркулярними турами на
здоровому розі. Від нього бинт ведуть до
хворого рогу, який попередньо покрива-
ють марлею, і біля основи його наклада-
ють 2–3 циркулярних тури. Після цього
переходять до спірального бинтування з
перегинами, починаючи з основи рогу
до його вершини. Останню закривають
складкою бинта, і спіральні тури ведуть
у зворотному напрямку – зверху вниз
до основи рогу. Закінчують пов’язку
закріпленням її на здоровому розі.
Пов’язка на роги
Пов’язку на копито починають з по-
переднього заповнення ватно-марле-
вим компресом увігнутості підошви
на піднятій вгору кінцівці. На ділянку
путової кістки накладають кілька цирку-
лярних турів бинта, при цьому в п’ятковій
частині вінчика початковий кінець бинта
довжиною 20–25 см залишають вільним
для фіксації наступних турів. Потім бинт
через бічну стінку переводять на підошву
74
і на рівні м’якушів обводять ним навколо
вільного початкового кінця. Звідси бинт
направляють назад через підошву і ро-
гову стінку до вінчика, покриваючи при
цьому наполовину попередній тур. До-
сягнувши п’яткової частини, бинт знову
обводять навколо вільного початкового
кінця і знову направляють через стінку
на підошву і вінчик. Бинтування продо-
вжують в такому порядку до повного за-
криття рогового башмака і вінчика, після
чого зв’язують обидва вільних кінця бин-
та між собою. Для захисту від забруд-
нення і швидкого зношування бинтової
пов’язки у великих тварин зверху накла-
дають щільну тканину (брезент або кле-
йонка). Для дрібних тварин (собак, кішок)
виготовляють спеціальні за розміром
і формою лап чохли, які фіксують на
ділянці передпліччя або гомілки.
Рис. 103. Спеціальна (типова) пов’язка
Пов’язку на хвіст накладають при
його пораненні і для попередження за-
бруднення ран в ділянці крупа, стегна,
промежини (при кастрації). Бинтування
розпочинають біля кореня хвоста 2–3 цир-
кулярними турами, а потім, накладаючи
спіральну пов’язку, бинтують ріпицю хво-
ста. Щоб пов’язка добре утримувалася,
між турами бинта поміщають пасмо во-
лосся, складене петлею, а також переги-
нають бинт. Волосся на кінці хвоста скла-
дають удвоє петлею і закріплюють кінцем
бинта. До петлі прикріплюють тонку мо-
тузку або бинт, за допомогою якого хвіст
фіксують до шиї коня.
 8.4.4. СПЕЦІАЛЬНІ (ТИПОВІ) передній або задній поверхні суглоба.
ПОВ’ЯЗКИ Цю пов’язку можна скріплювати корот-
Застосовують на тих ділянках тіла, де кими гумовими трубками з гачками на
погано тримаються бинтові пов’язки. кінцях.
Укріплюють типові пов’язки за допомо-
гою тасьмочок. Найчастіше їх наклада- 8.4.6. ЛІГАТУРНІ ПОВ’ЯЗКИ
ють на ділянки спини, крупа, попереку, Ці види пов’язок застосовують для
живота і вимені. захисту ран, що закриті глухим швом.
Спеціальні пов’язки роблять із бязі, по- Лігатурну пов’язку за Медведєвим за-
лотна та інших простих тканин та викро- стосовують на рани, зашиті швами з ва-
юють відповідно до окремих ділянок тіла ликами.
тварини, де інші пов’язки погано утри-
муються. До них слід віднести пов’язки,
що застосовують при операційних ранах
у ділянці м’якої черевної стінки собак Каркасні пов’язки
і кішок, коли з прямокутного шматка
тканини виготовляють спеціальний бан-
даж чи комбінезон і надягають їх, щоб
попередити інфікування рани й зняття
швів самими тваринами. При операціях
у ділянці голови, хірургічної патології
очей, купіруванні вушних раковин засто-
совують спеціальні чохли чи комір.

8.4.5. КАРКАСНІ ПОВ’ЯЗКИ

Рис. 104. Каркасна

пов’язка на скакальний суглоб
Вони мають у своїй основі опорне при-
стосування (частіше з дроту) і є засобом
фіксування перев’язного матеріалу. На
кінцівці застосовують каркас із м’якого
дроту, на який надягають гумову труб-
ку, в ділянці холки – каркас у вигляді
дуги, обтягнутої марлею.
Для фіксації бинтової пов’язки,
накладеної на скакальний суглоб, за-
стосовують гумові кільця, укріплюючи Рис. 105. Лігатурна пов’язка за
їх чотирма тасьмочками з бинта на Медведєвим

75
 Після укріплення валиків на одно-
му боці кінці їх лігатур залишають
вільними, а на валики протилежного
боку лігатури прив’язують додатково.
На рану (між валиками) кладуть мар-
леву серветку, складену в 4 – 6 шарів, і
фіксують її лігатурами.
Лігатурну пов’язку за Гірголавою накла-
дають на рани, зашиті вузловим швом.
Після зав’язування швів частину ни-
ток обрізують, а тими, що залишилися
(кількість їх залежить від довжини рани),
закріплюють на рані марлевий валик.
8.4.7. КЛЕЙОВІ ПОВ’ЯЗКИ
Їх широко застосовують для закриття
ран у тих місцях тіла тварини, де бинтові
та інші описані вище пов’язки погано
тримаються або накладати їх складно
(ділянки тулуба, стегна, голови тощо).
Клейові пов’язки дуже важливі у
ветеринарній практиці. Вони мають
низку переваг: простота накладення,
не обмежує рухів тварини, не тисне на
тканини, а також дозволяє, не знімаючи
пов’язки, періодично змінювати пере-
в’язувальний матеріал.
Рис. 106. Клейова пращоподібна пов’язка
76
Щоб накласти клейову пов’язку, необ-
хідно мати клеючу речовину і перев’язу-
вальний матеріал відповідного розміру й
форми. Користуються кількома видами
клею.
Казеїновий клей фабричного виготов-
лення марки СП -104-105 – порошок сірого
чи білого кольору. При змішуванні ча-
стини клею із понад 1,5 частинами води
у перші 2 хв утворюється густа маса, яка
потім починає разріджуватися і через 4
хв набуває сметаноподібної консистенції.
У пізні терміни (10–15 хв) маса зсідається і
втрачає клейові властивості. Клей фіксує
пов’язку навіть до вологого шерстного
покриву і утримує до 15 днів. Крім марлі,
клей добре приклеює і щільні тканини,
і навіть папір і целофан. Пов’язка легко
знімається гарячою мильною водою.
Колодій – в’язкий розчин колоксили-
ну в суміші зі спиртом і ефіром. Після
випаровування розчинника утворює
щільну плівку. Застосовують для захи-
сту операційних ран чи місця пункції
анатомічної порожнини (грудної, че-
ревної, капсули суглоба). Рану покрива-
ють шаром гігроскопічної вати, поверх
якого наносять колодій.
Рис. 107. Клейова тристулкова пов’язка
 Доцільно також і накладення різних
пов’язок із застосуванням медичного
клею БФ-6, і навіть клеючих аерозолів
«Кубатол» (СПОФА) та інших.
Найзручнішою формою під час
лікування інфікованих ран є двостул-
кова і тристулкова клейові пов’язки.
Для приготування таких пов’язок ви-
кроюють з марлі чи полотна 2–3 сер-
ветки однакової форми і величини, но-
жицями розрізають смужками кожну
серветку майже на половину її довжи-
ни (2–5). Нерозрізані частини серветок
приклеюються, а розрізані (збоку рани),
зв’язуються. Попередньо накладають на
рану перев’язувальний матеріал. При
зміні перев’язувального матеріалу кінці
розв’язують і після відповідної оброб-
ки рани знову з’єднують. Такі клейові
пов’язки можна використовувати трива-
лий час під час лікування інфікованих
ран.
Крім цього виду пов’язок, можна скори-
статися так званими глухими покриваю-
чими пов’язками. Їх прикріплюють на всю
поверхню рани, тому вони добре утри-
мують перев’язувальний матеріал, але не
зручні під час лікування інфікованих ран.
Застосування їх обмежується переваж-
но тими випадками, коли необхідно за-
крити операційні чи свіжі рани, піддані
первинній обробці.
8.4.8. ІММОБІЛІЗУВАЛЬНІ
(ІММОБІЛІЗУЮЧІ) ПОВ’ЯЗКИ
Мета іммобілізувальних пов’язок –
створити за певних показників стан
нерухомості для пошкодженої частини
або органу, що є обов’язковою передумо-
вою ефективного лікування. Показаннями
до іммобілізації є переломи кісток, уш-
кодження суглобів, розриви зв’язок, вели-
ких судин, нервових стовбурів.
Перед іммобілізацією знадобиться
введення знеболювальних засобів. До
іммобілізувальних пов’язок відносять
шинні і гіпсові.
Шинні пов’язки мають у своїй основі
опорні пристосування із різноманітних
шин, які забезпечують тимчасову
іммобілізацію кінцівок. Шину накла-
дають безпосередньо на тіло тварини.
«Айболить Вас навчить…»
В яких випад-
ках
використовують
шину Томаса?
Томасівську шину
застосовують у собак для
фіксації переломів верхніх
відділів кінцівок. Один з
її варіантів готують із
м’якого дроту діаметром
5-10 мм, довжина якого за-
лежить від розміру твари-
ни. Промисловість випускає
також шини для різних
видів тварин і розмірів для
грудної і тазової кінцівок
собак і кішок.
На кінцівках необхідно іммобілізувати
два сусідніх суглоби. При закритих пере-
ломах під час накладення шини необхідно
зробити легке витягування по осі кінцівки
за дистальну частину, а потім у цьому
положенні зафіксувати її. Щоб запобігти
розладам крово- і лімфообігу та розвит-
ку набряків, пов’язку доцільно накладати
якнайшвидше після ушкодження. Проте
повної іммобілізації вона не створює, тому
застосовується лише для транспортуван-
ня тварин у ветеринарну клініку. Шин-
на пов’язка складається з підкладкового
матеріалу, шин і засобів фіксації. Для
підкладкового матеріалу використовують
вату та інші підручні засоби. Шини виго-
товляють із м’якого дроту, фанери, кар-
тону чи іншого матеріалу. З випущених
промисловістю дротяних шин застосову-
ють сітчасті і стандартні шини Крамера,
Томаса.
Рис. 108. Шина Томаса
77
 При іммобілізації шинною пов’язкою
кінцівок їм надають злегка зігнуте поло-
ження у суглобах. Шкіру у цій ділянці по-
кривають марлевою серветкою і наклада-
ють шар вати завтовшки 1–1,5 см. Шини
утримують на своєму місці спіральною
пов’язкою чи іншими засобами фіксації.
Гіпсові пов’язки – найбільш доскона-
ла і поширена форма іммобілізуввльних
пов’язок, що добре фіксують кістки при
переломах, тріщинах, розривах зв’язок за-
вдяки швидкому затвердінню гіпсу.
Гіпс – це сірчанокислий кальцій,
з’єднаний із жовтою водою: CaS04 +2Н2О.
Для гіпсових пов’язок вживають прожа-
рений, тобто безводний, гіпс, який після
змочування вступає з водою в стійку
хімічну сполуку.
Рис. 109. Гіпсовий бинт
Протягом декількох хвилин він
перетворюється на тверду масу. Гіпс має
бути у вигляді білого дрібного порошку
без грудок, м’який, а головне – швидко
затвердівати. Доброякісний гіпс твер-
дне через 5–6 хв. При змочуванні бинтів
у гарячій воді гіпс твердне швидше, у
холодній – повільніше. Зазвичай викори-
стовують воду температурою 30–35˚С.
Як підкладковий матеріал використову-
ють вату і звичайні марлеві бинти. Бинт
служить для того, щоб усувати подразнен-
ня шкіри гіпсом, захистити кісткові висту-
пи, поверхневі судини і нерви від перети-
скання.
Для гіпсової пов’язки найбільше
підходять сітчасті чи сходові шини із
м’якого дроту. Їм легко надати форму,
відповідну контуру органу із його висту-
пами і нерівностями. Шина в гіпсовій
78
пов’язці надає міцності затверділій масі
гіпсу. Тому її з максимальною ретельністю
підганяють під орган. Занадто вільні
пов’язки не забезпечують нерухомість
органу, а занадто тугі можуть викликати
порушення крово- і лімфообігу, нервові
розлади, і зрештою призвести до некрозу
тканин.
У гіпсову пов’язку при переломах
кісток кінцівок включають вище- і
нижчерозташовані суглоби. При закри-
тих переломах кісток під час накладення
шини і гіпсової пов’язки необхідно зро-
бити легке витягування по осі кінцівки за
дистальну частину. При відкритих пере-
ломах кісток витягування неприпустиме,
і кінцівку тимчасово фіксують до операції
(остеосинтез). З гіпсових пов’язок частіше
від інших застосовують глуху, стулкову,
вікончату і мостоподібну.
Глуху гіпсову пов’язку слід наклада-
ти від периферії до центра кінцівки,
щоб не викликати лімфовенозного за-
стою. Вона показана при ранах. Частіше
застосовують безпідкладкову гіпсову
пов’язку, яка добре вбирає і випаровує
ранові виділення, усуваючи можливість
мацерації шкіри під пов’язкою. Крім
того, вона рівномірно тисне на грануляції,
чим сприяє кращому перебігові рано-
вого процесу. Її успішно застосовують
при відкритих переломах, пораненнях
суглобів і м’яких тканин та ранах, які до-
вго не заживають. Пов’язку накладають
по всій довжині іммобілізованої ділянки
без будь-яких проміжків.
Рис. 110. Гіпсова пов’язка на грудну
кінцівку
 Стулкова зазвичай складається з
двох стулок, модельованих за контура-
ми кінцівки й укріплених на ураженій
ділянці спіральною бинтовою пов’язкою.
Для виготовлення стулок накладають глу-
ху гіпсову пов’язку, яку після затвердіння
акуратно розрізують уздовж з двох про-
тилежних боків. Зручність стулкової
пов’язки полягає у можливості доступу до
ушкодженої ділянки.
Якщо при накладенні гіпсової пов’язки
необхідно залишити відкритою певну
ділянку тіла (при ранах, виразках тощо),
то після затвердіння пов’язки скальпе-
лем чи ножицями вирізають в гіпсі отвір
(вікно). Це і буде вікончаста пов’язка. Щоб
відзначити місце, де потрібно вирізати
вікно, кладуть перед гіпсуванням ват-
но-марлеву кульку, яка за величиною
необхідна для вікна.
Мостоподібна гіпсова пов’язка зас-
тосовується при відкритих пошкод-
женнях суглобів, коли необхідні систе-
матичний нагляд за раною і водночас
забезпечення повної нерухомості. Щоб
суглоб залишився повністю відкритим,
вище і нижче нього накладають дві
окремі глухі гіпсові пов’язки в 6–8 шарів
кожна. Після затвердіння вгіпсовують
дугоподібні шини, що з’єднують верхню
і нижню пов’язки в одну систему, яка
створює для суглоба повну нерухомість
і вільний доступ до рани.
Знімають гіпсову пов’язку, роз-
різаючи її вздовж гіпсовим ножем чи
підпилюючи пилкою, та обережно
розрізають ножицями, щоб не порани-
ти шкірні покрови.

Питання для самоконтролю

1. Що таке пов’язка?
2. Що прийнято розуміти у практиці під перев’язкою?
3. Що таке вата?
4. Що таке марля?
5. Що таке целофан?
6. Що таке лігнін?
7. Які найпоширеніші форми перев’язного матеріалу?
8. Які бувають бинтові пов’язки за формою накладання?
9. Що таке каркасні пов’язки?
10. Для чого застосовуються клейові пов’язки?
11. Яка мета іммобілізувальних повязок?
12. Через скільки часу знімають гіпсову пов’язку?

79
 9. КАСТРАЦІЯ ТВАРИН
9.1. Поняття про кастрацію, еко-
номічна ефективність кастрації
9.1.1. Показання для кастрації
9.1.2. Економічна доцільність кас-
трації
9.2. Анатомо-топографічні дані ста-
тевих органів самця
9.3. Криваві способи кастрації
9.3.1. Кастрація з повним видаленням
статевих залоз
9.1. ПОНЯТТЯ ПРО КАСТРАЦІЮ,
ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ
КАСТРАЦІЇ
Кастрація – це штучне припинення
функції статевих залоз. Орхіектомія
(грец. orchis – сім’яник) – видалення
статевих залоз самців, оваріоектомія
(лат. ovarium – яєчник) – видалення
статевих залоз самок. Кастраційний
ефект настає також за порушення кро-
вопостачання й іннервації сім’яників,
їх роздавлювання; крім того, на статеві
залози діють хімічними й гормональ-
ними препаратами, радіоактивним
випромінюванням, ультразвуком, лазе-
ром тощо. Найбільше практичне зна-
чення має хірургічна кастрація.
Рис. 111. Кастрація з використанням
спеціального фіксаційного пристрою
9.1.1. ПОКАЗАННЯ ДЛЯ КАСТРАЦІЇ
Показаннями для цієї операції є
економічні показники та деякі патологічні
процеси ділянки статевого апарату тва-
рини.
80
9.3.2. Кастрація із частковим видален-
ням елементів статевих залоз
9.4. Безкровні способи кастрації
9.5. Кастрація самок
9.5.1. Анатомо-топографічні дані ста-
тевого апарату самки
9.5.2. Оваріоектомія
9.5.3. Оваріогістероектомія
9.6. Ускладнення при кастрації
Порушення функції статевих залоз
спричинює значні зміни в обміні ре-
човин, фізіологічних і морфологічних
особливостях тваринного організму.
Кастрати краще відгодовуються, їхнє
м’ясо стає ніжним, жирнішим, у
самців воно втрачає специфічний смак
і запах; поліпшується якість шерсті.
Робочі тварини стають спокійнішими й
витривалішими.
«Айболить Вас навчить…»
Чи самців усіх видів
потрібно каструвати
для покращення
якості м’яса?
Ні, не всіх. Обов’яз-
ково каструють
тільки кнурців.
З економічною метою кастрацію про-
водять для додаткового отримання
живої маси на відгодівлі, збільшення
настригу вовни; кастрація запобігає
заплідненню маток неплемінними
самцями, статевому травматизму,
полегшує групове утримання тощо.
З лікувальною метою кастрацію вико-
нують при операціях інтравагінальних
(пахово-мошонкових) гриж, трав-
мах сім’яників, їх запаленні, новоут-
вореннях, варикозному розширенні
вен сім’яного канатика, при водянці
загальної піхвової оболонки.
 9.1.2. ЕКОНОМІЧНА ДОЦІЛЬНІСТЬ
КАСТРАЦІЇ
Орхіектомія бичків і баранчиків у ран-
ньому віці дещо затримує подальший
ріст і розвиток тварин, оскільки статеві
гормони стимулюють білковий синтез
(анаболічний ефект) і значною мірою
сприяють утворенню грубоволокнистих
структур (кісткової тканини, фасцій,
зв’язок, сухожилків тощо) і м’язової тка-
нини.
У дослідах (В.П. Тимофєєв та ін.) на бич-
ках симентальської породи встановлено,
що тварини, кастровані в 2–3-місячному
віці, при здаванні на м’ясо важили в се-
редньому 418,7 кг, в 5–6-місячному віці –
440 кг і в 11–12-місячному віці – 423 кг,
тоді як некастровані тварини мали масу
418 кг. У некастрованих бичків м’язи
містять більшу кількість сполучної тка-
нини, ніж у кастрованих. У кастратів
м’язові волокна тонкі, дифузно осалені
й розміщені щільніше, м’ясо ніжніше,
поживніше: його енергетична цінність
вища на 30 %. М’ясо некастрованих
бичків містить менше білка і більше во-
логи порівняно з м’ясом кастрованих. Від
орхіектомованих бичків, вирощених на
безконцентратних раціонах, отримують
більше м’яса високої якості, ніж від нека-
строваних. В аналогічних дослідах, прове-
дених на бичках червоної степової породи,
найбільші прирости живої маси отримані
при кастрації тварин у 3–6-місячному віці.
Рання кастрація бичків (до 3-місячного
віку) супроводжується зниженням ін-
тенсивності приросту маси тіла впродовж
18 міс. (Н.Т. Данилевська). Це пов’язано
з тим, що в ранній постнатальний
період тварини ростуть інтенсивніше.
Пізня кастрація (після настання статевої
зрілості) спричинює глибокі порушен-
ня в ендокринній системі, що нега-
тивно впливає на приріст живої маси.
Тому найраціональнішою є орхіектомія
4–6-місячних бичків (І.О. Поваженко).
9.2. АНАТОМО-ТОПОГРАФІЧНІ
ДАНІ СТАТЕВИХ ОРГАНІВ САМЦЯ
Сім’яники – парна статева зало-
за, вони поміщаються в спеціальному
шкірно-м’язовому мішку – мошонці,
покриті серозною оболонкою, під якою
розташована зрощена з нею білкова
оболонка. Від останньої всередину
відходять перегородки, що розділяють
сім’яник на безліч часточок, заповнених
паренхімою. Паренхіма складається з
мікроскопічно малих звивистих сім’яних
канальців і пухкої сполучної тканини з
інтерстиціальними клітинами. У звиви-
стих канальцях утворюються спермії.
Рис. 112. Будова сім’яника:
1 – венозний синус; 2 – артерія;
3 – перехідна зв’язка; 4 – головка придатка
сім’яника; 5 – тіло придатка сім’яника;
6 – сім’яник; 7 – хвіст
придатка сім’яника; 8 – сперміопровід;
9 – загальна піхвова оболонка
Придаток сім’яника прилягає безпосе-
редньо до нього і покритий білковою обо-
лонкою. У придатку розрізняють голов-
ку, тіло і хвіст. Головка придатка включає
в себе сперміовиносні (сім’явиносні)
канальці, тіло і хвіст – вузький звивистий
канал, розширений в кінцевій частині.
Довжина каналу придатка у тварин
різних видів коливається від 50 до 80
мм. Канал хвоста придатка переходить в
сперміопровід.
Мошонка складається з:
▪ шкіри;
▪ м’язово-еластичної оболонки;
▪ підм’язово-еластичної фасції (Купе-
рова);
▪ загальної піхвової оболонки.
Паховий канал включає в себе зов-
нішнє і внутрішнє пахові кільця. Очере-
вина, яка проходить в паховому каналі,
81
формує піхвовий канал і переходить у за-
гальну піхвову оболонку.
9.3. КРИВАВІ СПОСОБИ КАСТРАЦІЇ
Існують два основні криваві способи
кастрації самців — з повним видаленням
статевих залоз і з частковим видален-
ням елементів статевих залоз. До пер-
шого відносять відкритий і закритий
способи кастрації, а до другого – спосіб
Байбуртцяна (експресивна кастрація) та
вазектомію.
9.3.1. КАСТРАЦІЯ З ПОВНИМ
ВИДАЛЕННЯМ СТАТЕВИХ ЗАЛОЗ
Рис. 113. Кастрація кнурців
із використанням спеціальних
комбінованих щипців
Рис. 114. Роз’єднання перехідної зв’язки за
відкритого способу кастрації
жеребця
Кастрація кнурця
82
За відкритого способу кастрації
розрізують всі шари мошонки разом
із загальною піхвовою оболонкою,
перерізають перехідну зв’язку, після чого
видаляють сім’яник і придаток. Таким
способом можна каструвати самців всіх
видів тварин, крім кролів. Для кожного
виду тварин техніка кастрації відкритим
способом має деякі особливості. Напри-
клад, кнурців до 1 місяця можна кастру-
вати «на відрив». При цьому лігатура
на сімяний канатик не накладається.
Жеребців каструють з використанням
спеціальних щипців (Занда, Амосова).
У бугайців оперативний доступ може
бути як по передній великій кривизні
сім’яника, так і по задній.
Кастрація кота
відкритим способом
Рис. 115. Емаскулятор
Рис. 116. Щипці Занда
 За закритого способу розсікають
мошонку, залишивши не ушкодже-
ною загальну піхвову оболонку (ЗПО),
відпрепаровують ЗПО від шарів мошон-
ки, на сім’яний канатик, що огорнутий
ЗПО, накладають лігатуру (здебільшого
прошивну) або лещата (при кастрації
жеребців) та видаляють сім’яник і прида-
ток разом із загальною піхвовою оболон-
кою. Таким способом каструють старих
самців, тварин із широкими паховими
кільцями (кролів) та у випадках можливої
або наявної інтравагінальної грижі.
Кастрація пса
закритим способом
Кастрація жеребця
відкритим і закритим
способами
Шви на кастраційні рани не наклада-
ють, застосовують антисептичну присип-
ку (йодоформ, стрептоцид та інші).
Кролів каструють закритим способом,
але існує і закрито-відкритий спосіб (за
Власенком). При цьому розрізають всі
шари мошонки разом із ЗПО, але не
перерізають перехідну зв’язку. Накла-
дають лігатуру таким чином, щоб вона
проходила в межах загальної піхвової
оболонки, тобто закривала піхвовий ка-
нал.
Кастрація кроля
відкрито-закритим
способом
9.3.2. КАСТРАЦІЯ ІЗ ЧАСТКОВИМ
ВИДАЛЕННЯМ ЕЛЕМЕНТІВ
СТАТЕВИХ ЗАЛОЗ
За часткового видалення статевих залоз
порушується продукування, або виведен-
ня, сперміїв із збереженням інкреції ста-
тевих гормонів.
Видалення паренхіми сім’яників (екс-
пресивна кастрація) із збереженням стро-
ми органа і придатка. За методом Бай-
буртцяна сім’яник через шкіру мошонки
проколюють скальпелем, який поверта-
ють у рані; пальцями через рану видавлю-
ють паренхіму сім’яника. Цим способом
можна каструвати баранців. У інших тва-
рин досить часто настає регенерація.
Вазектомія, або резекція хвостів при-
датків, проводиться для того, щоб одержа-
ти самців-пробників. Найчастіше такий
спосіб застосовують для баранів і бугаїв.
Під час операції в ділянці розміщення
хвостів придатків розрізають мошонку,
відпрепаровують хвіст придатка, накла-
дають дві лігатури та перерізають між
ними сім’япровід. У оперованих тварин
зберігаються статеві рефлекси, але самці
не осіменяють маток (стерилізація). Але
здійснення статевого акту може виклика-
ти розповсюдження хвороб, що переда-
ються статевим шляхом.
9.4. БЕЗКРОВНІ СПОСОБИ
КАСТРАЦІЇ
Безкровні способи кастрації найчастіше
полягають у перкутанному (підшкірному)
порушенні цілості сім’яних канатиків
або сім’яників. Також поширення набув
хімічний спосіб кастрації (для домашніх
тварин).
Перкутанне передавлювання в ділян-
ці шийки мошонки здійснюють спе-
ціальними щипцями (Телятникова,
Бурдіццо) або сім’яний канатик роз-
ривають через шкіру (спосіб Чорно-
морськова, або модифікація казахського
способу «тарту»). Бичків оперують у сто-
ячому положенні, баранчиків – у боко-
вому лежачому. Щипцями Телятникова,
Бурдіццо або іншими почергово здав-
люють сім’яні канатики, які пальцями
відтискають у складку шкіри. Порушен-
83
 Рис. 117. Щипці Бурдіццо
Рис. 118. Щипці Телятникова
ня кровопостачання й іннервації при-
зводить до розсмоктування сім’яників (у
бичків – через 5–6 міс., у баранчиків – че-
рез 3–4 міс.).
Підшкірний розрив сім’яного кана-
тика у баранчиків здійснюють методом
Чорноморськова. Кастрацію виконують
без інструментів і медикаментів, за-
вдяки чому виключається можливість
інфікування. Баранчиків фіксують
у сидячому положенні. Сім’яники
відтягують до дна мошонки, що дає
можливість легко промацати напру-
жений сім’яний канатик. Його стиску-
ють через стінку мошонки пальцями й
швидким рухом «догори – вбік – вниз»
розривають.
Перкутанне перев’язування сім’яних
канатиків здійснюють через шийку мо-
шонки лігатурою. За методом В. Б. Бори-
севича бичків каструють у 4–5-місячному
віці, баранчиків – у 3–4-місячному.
Бичків фіксують у стоячому положенні,
баранчиків — у сидячому або боковому.
Операційне поле змазують 5 % спир-
товим розчином йоду. Сім’яний ка-
натик фіксують пальцями лівої руки
84
Рис. 119. Схема перкутанної кастрації
щипцями Телятникова
в складці шкіри та піхвової оболонки.
Хірургічною голкою, заправленою шов-
ковою ниткою № 8 (можна використати
кетгут), проколюють мошонку і протя-
гують нитку поруч з пальцями, якими
фіксують сім’яний канатик. Перший ву-
зол лігатури послідовно затягують 2–3
рази з інтервалом 2–3 с (витримка часу
зумовлена відтоком тканинної рідини
у місці накладання лігатури). Далі
зав’язують другий вузол і кінці нитки
відрізують. Шовкову лігатуру видаляють
на 14-ту добу. Впродовж 3–4 міс. настає
атрофія сім’яників унаслідок порушен-
ня їх живлення. Продукти розсмокту-
вання стимулюють розвиток тваринного
організму, завдяки чому збільшується
приріст живої маси.
Кастрація бугайців
перкутанним
способом
Еластрація – здавлювання сім’яного
канатика гумовим кільцем, яке накла-
дають на шийку мошонки за допомо-
гою спеціальних щипців. Унаслідок
цього настає некроз, і мошонка разом із
сім’яниками відпадає.
Еластація
 При перкутанному порушенні сім’я-
ників (спосіб Мочаловського) їх роз-
давлюють через шкіру мошонки
(компресійна кастрація). Зруйнована
паренхіма сім’яників розсмоктується.
Цим способом за допомогою щипців
Мочаловського каструють молодняк
дрібних жуйних. Баранчиків фіксують
у боковому чи сидячому положенні.
Нижню чашоподібну браншу щипців
підводять під сім’яник (одна з ручок
упирається в землю) і натискують на
розміщену зверху ручку. Сім’яник роз-
давлюється, загальна піхвова оболон-
ка й шкіра залишаються неушкодже-
ними.
9.5. КАСТРАЦІЯ САМОК
Кастрація самок може проводити-
ся у вигляді оваріоектомії (видалення
яєчників) та оваріогістероектомія (ви-
далення матки з яєчниками). Показан-
нями до операції є кілька моментів.
Стерилізація проводиться для приду-
шення статевої поведінки, яка яскра-
во проявляється у більшості тварин
під час тічки і часто знижує прирости
(свинки) або змінює поведінку самки
(крики, нав’язливість, псування меблів,
агресивність). При хворобах яєчників
(кіста) теж показана оваріоектомія.
«Айболить Вас навчить…»
Чи правда,
що кішки після
кастрації перестають
ловити мишей?
Кастрація не впливає на
мисливські інстинкти
кішок. Якщо кішечка
ловила мишей
операції, то ловитиме
їх і після неї.
9.5.1. АНАТОМО-ТОПОГРАФІЧНІ
ДАНІ СТАТЕВОГО АПАРАТУ САМКИ
Яєчники – парні залози кругло-
овальної або горбкуватої форми, в яких
відбувається утворення і дозрівання
статевих клітин (яйцеклітин) самки.
Яєчники значно менше сім’яників сам-
ця. Вони розташовуються в черевній
порожнині, в ділянці 3–4-го попереко-
вих хребців і вільно підвішені кожний на
особистій зв’язці, або брижі. В яєчнику
розрізняють два шари – зовнішній, або
фолікулярний, і внутрішній, або судин-
ний. Фолікулярний шар містить в собі ве-
лику кількість міхурів, в яких знаходяться
і розвиваються яйцеклітини. Фолікули
не всі однакові і знаходяться на різних
стадіях розвитку. Дозрівший фолікул
наповнений рідиною і оточений тон-
кою оболонкою. На внутрішній стінці
фолікула є невеликий виступ, в центрі
якого і знаходиться яйцеклітина.
Судинний шар складається, головним
чином, із кровоносних судин і нервів.
Рис. 120. Схема будови статевого:
апарату самки (свині):
1 – піхва; 2 – шийка матки;
3 – яйцепроводи;
4 – роги матки; 5 – тіло матки;
6 – бахромка; 7 – яєчник
Дозрівання яйцеклітин і яєчників
відбувається наступним чином. Після
закінчення розвитку фолікула настає
такий момент, коли усередині ньо-
го починає накопичуватися рідина
до
в такій кількості, що вона розтягує
стінки фолікула. Наповнений рідиною
фолікул чітко виступає у вигляді горба
на поверхні яєчника. В результаті натя-
гання стінок фолікула він розривається
і яйцеклітина разом з фолікулярною
рідиною потрапляє на лійку яйцепрово-
ду, яка знаходиться у відкритому вигляді
в черевній порожнині. На місці розри-
ву фолікула утворюється так зване жов-
85
те тіло. Його призначення – виділяти в фізіологічний стан тварини, його ріст
кров особливі гормони, які є збудника- і розвиток. У тварин підвищується
ми процесів, що відбуваються в матці схильність до ожиріння, вони стають
після запліднення яйцеклітини. Якщо спокійнішими.
яйцеклітина не запліднюється, жовте тіло Краще проводити оваріоектомію тва-
через 5–10 днів перестає функціонувати. рин в молодому віці, коли вони краще
При заплідненні воно розвивається і переносять операцію. Допускається
функціонує протягом всього періоду стерилізація і в пізньому віці. Основ-
вагітності; зникає після пологів. У самки ними оперативними доступами під час
одночасно дозрівають декілька фолікулів. кастрації самок будь-якого виду тварин
Із лійки яйцепроводу яйцеклітини потра- є права здухвинна та біла лінії. Застосо-
пляють в яйцепровід і проходять в матку. вують загальне та місцеве знеболення.
Проштовхування яйцеклітин в матку по Тварин фіксують на операційних столах
яйцепроводу відбувається в результаті в спинному або боковому положенні з
руху війок епітелію слизової оболонки дещо заниженою краніальною части-
яйцепроводів і перистальтичного їх ско- ною. Для свинок користуються, крім
рочення. Яйцеклітини із яйцепроводів стола Никифорова, імпровізованими
надходять в рога матки. фіксаційними засобами. Для дрібних тва-
Матка служить місцем розвитку пло- рин найзручнішим є стіл Виноградова.
да. У самки матка складається із двох
рогів і тіла. Тіло матки дуже коротке, а
роги довгі. За зовнішнім виглядом мат-
ка нагадує римську цифру V. Роги і тіло
матки підвішені в черевній порожнині на
широких маточних зв`язках. Ділянка мат-
ки, яка спрямована в піхву, називається
шийкою матки.
Внутрішня будова матки пристосова-
на до виконання процесів, пов`язаних
з вагітністю. Усередині матка покрита
слизовою оболонкою. За слизовою обо-
лонкою лежить мускульний шар з добре Рис. 121. Оперативний доступ при
розвинутими коловими м`язами. Завдя- оваріоектомії кішок
ки скороченню м`язів матки відбувається
виштовхування плода при пологах. Зовні
матка покрита серозною оболонкою.

9.5.2. ОВАРІОЕКТОМІЯ
Оваріоектомія (ovariectomia) – вида-
лення яєчників. Відбувається зміна гор-
монального фону, припиняється виро-
блення статевих гормонів і, як наслідок,
зупиняються тічки, зникає ризик ви-
никнення кіст яєчників і помилкових
вагітностей. Статеві залози виробляють
статеві клітини і продукують статеві гор-
мони. Гормональна функція статевих за- Рис. 122. Оперативний прийом
лоз тісно пов’язана з функціональною при оваріектомії свинки
діяльністю внутрішньої секреції. Після
кастрації в організмі значно змінюється Операція включає такі етапи: розріз
діяльність залоз внутрішньої секреції, шкіри, роз’єднання черевної стінки,
що якісно впливає на обмін речовин, фіксація яєчника (пальцями, гемостатич-

86
ним пінцетом), накладання лігатури на
яєчникову зв’язку та яйцепровід, видален-
ня яєчника разом із бахромкою, закриття
рани черевної стінки та шкіри швами,
застосування засобів протисептичної
терапії (антибіотики).
9.5.3. ОВАРІОГІСТЕРОЕКТОМІЯ
Оваріогістероектомія – це найпоши-
реніший вид акушерсько-оперативного
втручання у дрібних тварин. До показань
для проведення оваріогістероектомії у
дрібних свійських тварин належать: по-
рушення циклу з піометрою, залозисто-
кістозна гіперплазія, дисфункція
яєчників, пухлини яєчників, матки
чи шийки матки, втрата здатності до
розмноження, переривання вагітності,
стерилізація за бажанням власника.
Клінічно такі паталогічні процеси супро-
воджуються болючістю, підвищенням
загальної та місцевої температури тіла,
нездатністю до розмноження, припу-
ханням, втратою апетиту, пригніченням
тварини, що веде до зниження
резистентності, інтоксикаціїї, а в деяких
випадках і до загибелі тварин.
Рис. 123. Матка собаки при піометрі
Схема оперативного втручання по-
дібна до оваріоектомії, але видаляють
яєчники разом із маткою. При цьому
формують культю тіла матки методом її
вшивання.
9.6. УСКЛАДНЕННЯ
ПРИ КАСТРАЦІЇ
Орхіектомія може супроводжуватись
різними ускладненнями (кровотеча,
випадіння органів черевної порожни-
ни, кукси сім’яного канатика, загальної
піхвової оболонки).
Кровотеча спостерігається з судин мо-
шонки, сім’япроводу і кукси сім’яного
канатика.
Оваріогістероектомія
кішки
При кровотечі мошонки кров ви-
діляється краплями з дрібних су-
дин і через деякий час припиняється
мимовільно. Якщо були перерізані
більші судинні гілочки, можлива крово-
теча тонким струменем (з артерій) або
частими краплями (з вен). Щоб припи-
нити кровотечу, судини торзують гемо-
статичними пінцетами або накладають
лігатуру. Якщо ж кровоточиві судини
не виявлені, вдаються до тампонади мо-
шонки з накладанням на краї рани 1–
2 стібків швів. Можна накласти еластич-
ний джгут на шийку мошонки.
Кровотеча з артерій сім’япроводу суп-
роводжується потраплянням крові в по-
рожнину загальної піхвової оболонки.
Кров витікає тонким струменем або час-
тими краплями, що стікають із внут-
рішньої поверхні загальної піхвової
оболонки. Якщо кров збирається в
порожнині загальної піхвової обо-
лонки, збільшується мошонка, при-
чому з кастраційної рани звисає
згусток крові. Для спинення кро-
вотечі іноді застосовують тампон Міку-
лича, однак раціональнішим є вивертан-
ня пальцями в рану мошонки загальної
піхвової оболонки, збільшення її розрізу
й виявлення судини, що кровоточить.
У цьому випадку судину захоплюють
кровоспинним пінцетом і скручують,
іноді залишають пінцет на деякий час,
фіксуючи його бинтом навколо попере-
ку тварини (у коней, бичків).
Якщо кров тече струменем і швидко
накопичується в порожнині загальної
87
піхвової оболонки, її можна спинити
тампоном Мікулича, але надійнішим є
накладання гемостатичних пінцетів або
лігатури. При цьому тварину надійно
фіксують, розкривають рану мошонки й
витягують з неї загальну піхвову оболон-
ку, розріз якої збільшують ножицями.
Пальцями обох рук вивертають оболон-
ку до місця її звуження. Під контролем
пальця вводять розкритий гемостатич-
ний пінцет, намацують куксу сім’яного
канатика, захоплюють її пінцетом і
підтягують у рану. У жеребця повторно
накладають щипці Занда або проводять
торзування внутрішньої сім’яної артерії
гемостатичним пінцетом, у інших тварин
доцільно накласти лігатуру. Крім того,
застосовують засоби, які підвищують
в’язкість і зсідання крові.
Рис. 124. Випадіння сальника після
кастрації у жеребця
Випадання (проляпсус) органів. Ви-
падання загальної піхвової оболонки
трапляється у жеребців. Причиною
ускладнень є відшарування загальної
піхвової оболонки від мошонкової
фасції, гематоми та введення в її товщу
великої кількості анестетика.
Коли тварина встає, з рани мошонки
опускаються клапті загальної піхвової
оболонки світлого кольору, їх видаляють
ножицями по місцю її відшарування.
Судини, які кровоточать, торзують.
Випадання кукси сім’яного канатика
спостерігається у жеребців і кабанчиків.
Виникає внаслідок низького накладання
кастраційних щипців або лігатури, а та-
кож при відокремленні брижі сім’яного
канатика на великій відстані від його
88
кукси (надмірне витягування сім’яного
канатика під час кастрації).
Під час огляду виявляють куксу
сім’яного канатика, що виступає назовні.
Її захоплюють пінцетом, відокремлюють
емаскулятором або відсікають ножи-
цями після попереднього накладання
лігатури з таким розрахунком, щоб но-
воутворена кукса ховалася всередині
піхвової оболонки.
Випадання сальника спостерігається
у коней або безпосередньо під час
операції, або відразу після неї, коли тва-
рина встає.
Випаданню сальника сприяють ши-
рокий пахвинний канал, значне на-
тягнення сім’яного канатика, сильний
неспокій тварини (найчастіше у зв’язку
з відсутністю належного знеболювання).
Під час огляду виявляють звисаючу з
рани мошонки білувато-рожеву складку
сальника. Якщо сальник знаходиться в
порожнині загальної піхвової оболон-
ки, мошонка помітно збільшена, має
тістувату консистенцію.
Для надання допомоги проводять нар-
коз. Частину сальника, що випала,
відок-ремлюють від прилеглих тканин,
після чого підтягують назовні й на-
кладають лігатуру на ту частину, яка
була в піхвовому каналі. Відступивши
від лігатури 2 см, випавшу частину
сальника відсікають. Куксу сальника
після антисептичної обробки змазують
емульсією і корцангом вправляють у че-
ревну порожнину.
Якщо випадання сальника зумовле-
не широким пахвинним каналом, то
відпрепаровують загальну піхвову обо-
лонку від куперової фасції і наклада-
ють на неї лещата. Нище лещат піхвову
оболонку ампутують, а лещата поверта-
ють на 1800 і закріплюють прошивною
лігатурою. Лещата тримають 5–7 днів.
Випадання петель кишечника частіше
виникає у жеребців, кнурів, кролів че-
рез широкі пахвові кільця та сильне на-
пруження черевного преса при неспокої
тварини. Випадання може виникати як
під час операції, так і після неї, коли тва-
рина піднялася.
Випавшу частину кишки захищають
від забруднення і травмування, накла-
даючи суспензорій зі стерильного руш-
ника, простирадла або серветки. Потім
проводять наркоз і надають допомогу.
Випавшу петлю обмивають розчином
етакридину лактату 1:1000. Розтягують
загальну піхвову оболонку і обережно
вправляють кишку в черевну порож-
нину, починаючи з її проксимальної
частини. Якщо кишка не вправляється,
розсікають паховий канал. Після цьо-
го кишка вправляється без затримки. В
подальшому відпрепаровують загальну
піхвову оболонку від куперової фасції і
накладають на неї лещата так, щоб стис-
нути куксу сім’яного канатика. Лещата
повертають на 1800 і закріплюють про-
шивною лігатурою.
Для попередження перитоніту вико-
нують епіплевральну новокаїнову бло-
каду за Мосіним.
У кнурів при випаданні кишок опера-
тивне втручання виконують так, як при
інтравагінальній грижі.
Лікувальна допомога полягає у вправ-
лянні органів у черевну порожнину та
накладанні швів. При цьому застосову-
ють засоби профілактики хірургічної
інфекції.
«Айболить Вас навчить…»
Які ускладнен-
ня найчастіше
виникають при
кастрації самок?
Найчастішими усклад-
неннями при кастрації
самок є розходження
швів черевної стінки
і випадіння органів
черевної порожнини.
Якщо вчасно не надати
допомогу, тварина гине.

Питання для самоконтролю

1. Що таке кастрація?
2. В яких випадках виконують кастрацію з лікувальною метою?
3. Як побудовані сім’яники?
4. Які є основні криваві способи кастрації самців?
5. Як проводять відкритий спосіб кастрації?
6. У чому полягають безкровні способи кастрації самців?
7. Що таке еластрація?
8. В якому вигляді може проводитися кастрація самки?
9. Що таке яєчники?
10. Які етапи включає операція оваріоектомія?
11. Які показання є для оваріогістероектомії?
12. Якими ускладненнями може супроводжуватися орхіектомія?

89
 РОЗДІЛ ІІ.
ЗАГАЛЬНА І СПЕЦІАЛЬНА ХІРУРГІЯ
10. ЗАГАЛЬНІ ДАНІ ПРО ХІРУРГІЧНІ ЗАХВОРЮВАННЯ
10.1. Класифікація хірургічних захво-
рювань
10.2. Патогенез запальних хірургічних
захворювань
10.3. Кінець хірургічних захворювань
10.4. Загальні методи і принципи
лікування
10.4.1. Оперативні методи лікування
10. 1. КЛАСИФІКАЦІЯ
ХІРУРГІЧНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ
Залежно від причин виникнення
хірургічні захворювання поділяють на:
1) механічні ушкодження – виникають
унаслідок ударів, ран, вивихів, переломів
кісток, опіків, електротравм тощо;
2) хірургічні хвороби, що виника-
ють унаслідок проникнення в тканини
мікроорганізмів, які призводять до роз-
витку хірургічної інфекції – фурункулів,
абсцесів, флегмон та інших гнійних
процесів, а також до сепсису;
3) некрози й гангрени – виникають
унаслідок порушення кровообігу;
4) хвороби, пов’язані з порушенням
обміну речовин та енергії, – атрофії,
міопатози та ін.;
Рис. 125. Найпоширеніше хірургічне
захворювання – травма
5) новоутворення – захворювання,
при яких відбувається розростання
доброякісних і злоякісних пухлин;
6) природжені захворювання і вади роз-
витку – виникають у процесі розвитку плода
в утробі матері (грижі, відсутність анального
отвору, додаткові пальці у собак та ін.).
90
10.4.2. Етіотропна (причинна) терапія
10.4.3. Патогенетична терапія
10.4.4. Неспецифічна стимулююча
терапія
10.4.5. Фізичні методи лікування
10.4.6. Комплексна терапія
10.5. Профілактика хірургічних за-
хворювань
Рис. 126. Абсцес – хірургічна патологія,
що виникає за участі мікроорганізмів
За клініко-анатомічними ознаками
хірургічні захворювання поділяють на
хвороби окремих органів і тканин, а саме:
• хвороби шкіри – екземи, дерматити;
• хвороби м’язів – міозити, міопатози;
• хвороби кровоносних і лімфатичних
судин – флебіти, тромбофлебіти;
• хвороби периферичних нервів – па-
рези, паралічі;
• хвороби сухожилків і сухожилко-
вих піхв – розтяги, розриви, тенденіти,
тендовагініти;
• хвороби слизових і синовіальних су-
мок – бурсити, парабурсити;
• хвороби суглобів – забиття, вивихи,
рани, артрити, артрози;
• хвороби кісток – періостити,
остеомієліти.
Залежно від виду запальних процесів
хірургічні захворювання бувають:
1) асептичні, що розвиваються без
участі мікроорганізмів;
2) інфекційні, які розвиваються за уча-
стю мікроорганізмів.
За перебігом хірургічні захворювання
поділяють на:
 1) гострі, що характеризуються ін-
тенсивним розвитком і швидким про-
явом клінічних ознак, властивих їм, з на-
ступним згасанням цих ознак у строки
від кількох годин і діб до трьох тижнів;
2) підгострі – тривають від трьох до
шести тижнів;
3) хронічні – характеризуються трива-
лим перебігом (іноді впродовж кількох
місяців і років), як правило, зі слабко ви-
раженими клінічними ознаками.
Залежно від терміновості надання
лікарської допомоги хірургічні захворю-
вання поділяють на три групи:
1) захворювання, при яких потрібно
екстрено (невідкладно) надавати від-
повідну допомогу (кровотеча, випадан-
ня кишок, набряк верхніх дихальних
шляхів з явищами ядухи, закупорюван-
ня стравоходу та ін.);
2) захворювання, які у зв’язку зі швидким
розвитком потребують термінової допо-
моги (анаеробна інфекція, прогресуючі
флегмони, гнійні пододерматити та ін.);
3) захворювання, при яких допомо-
гу можна надати в плановому порядку,
оскільки вони розвиваються повільно.
10.2. ПАТОГЕНЕЗ ЗАПАЛЬНИХ
ХІРУРГІЧНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ
Рис. 127. Виворіт піхви та її гіпертрофія
внаслідок запалення
Сучасні уявлення про розвиток за-
пальних захворювань ґрунтуються на
вченні І.П. Павлова про нерозривну
єдність організму й середовища, яке
його оточує. Цю єдність регулює нерво-
ва система, де вирішальну роль відіграє
кора головного мозку. І.П. Павлов за-
значав, що головний мозок постійно
підтримує рівновагу замкненої системи
як усередині, між її складовими еле-
ментами, так і всієї системи в цілому з
навколишнім середовищем.
У разі порушень єдності організму
й середовища виникають різні ушкод-
ження тканинних елементів і порушен-
ня їхніх фізіологічних функцій, тобто
виникає хвороба. У зв’язку з цим негай-
но включаються захисно-пристосувальні
механізми, спрямовані на відновлення
порушеної єдності організму й середо-
вища. Отже, хвороба – це не тільки по-
рушення життєдіяльності організму, а й
складна реакція, що виникає у відповідь
на дію хвороботворних причин і спря-
мована на відновлення порушених
функцій і структури організму.
У розвитку запальних хірургічних за-
хворювань найбільше значення мають
рефлекторні реакції. Крім нервової систе-
ми, у розвитку запалення важливу роль
відіграють також залози внутрішньої
секреції, особливо гіпофіз і надниркові
залози. Встановлено, що адренокортико-
тропний гормон гіпофіза гальмує запаль-
ну реакцію. Якщо видалити надниркові
залози або якщо спостерігається їх
гіпофункція, то стійкість організму тва-
рини проти інтоксикації й дії на нього
мікроорганізмів знижується. Введення
в цих випадках в організм адреналіну
(гормону надниркових залоз) посилює
фагоцитоз. Однак гормональна функція
організму, в свою чергу, регулюється не-
рвовою системою.
10.3. КІНЕЦЬ ХІРУРГІЧНИХ
ЗАХВОРЮВАНЬ
Закінчення хірургічного захворюван-
ня залежить від локалізації процесу,
сили подразника, що спричинив захво-
рювання, характеру запалення, ступеня
руйнування тканин, загального стану
організму та правильності лікування.
1) Хірургічні захворювання, що
перебігають у вигляді асептичного за-
палення, можуть закінчитися: повним
самовилікуванням запального проце-
су, яке супроводжується усуненням або
пригніченням фактора, що спричинює
захворювання, розсмоктуванням ексуда-
91
ту і повним відновленням ураженої тка-
нини до нормального її стану;
2) неповним виліковуванням проце-
су, що супроводжується розростанням
сполучної тканини внаслідок значних
ушкоджень (наприклад, рубці на шкірі)
або зумовлює будь-які порушення
функції органа (наприклад, кульгавість
при рубцевих контрактурах сухожилків);
Рис. 128. Злоякісна пухлина губи
3) переходом гострого чи підгострого
захворювання в хронічне.
Хірургічні захворювання, що про-
тікають у вигляді гнійного запалення,
також закінчуються по-різному:
1) повним або неповним видужанням,
коли за сприятливого перебігу процес
локалізується з відмежуванням мертвих
тканин, повним або частковим розплав-
лянням їх та утворенням абсцесів. Якщо
абсцес міститься неглибоко, він легко
проривається назовні;
2) хворобливий процес може за-
кінчитися смертю, якщо за значної
вірулентності мікробів і зниженої
стійкості організму настає генералізація
процесу з утворенням великих флег-
мон, запливів гною, метастазів, що
супроводжуються токсемією, гнійно-
резорбтивною гарячкою або сепсисом.
10.4. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИ
І ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ
Залежно від патогенезу хірургічних
захворювань лікувальні заходи зводять-
ся до виявлення й усунення причини
захворювання, нормалізації перебігу
захворювання запобіжними захода-
ми або ліквідацією яскраво виражених
(гіперергічних) патологічних процесів,
активізації захисних і відновних
92
процесів (посилення кровообігу, фа-
гоцитозу тощо), підсилення загальних
захисних сил організму й підтримання
роботи всіх систем (серцево-судинної,
дихання та ін.).
Для лікування хірургічних захворю-
вань у сучасній ветеринарній хірургії
існує багато різних засобів і методів
терапії, їх можна поділити на групи.
10.4.1. ОПЕРАТИВНІ МЕТОДИ
ЛІКУВАННЯ
Успіх лікування поранених тварин за-
лежить від ранньої, правильно наданої
першої допомоги і подальшого лікування
відповідно до фази раневого процесу.
Оперативне
видалення стороннього
тіла (ланцюга)
із тканин шиї собаки
«Айболить Вас навчить…»
Які це
«активні» і
«пасивні»
дренажі?
Марлеві дренажі –
активні, бо володіють
капілярністю, а тру-
бчасті – пасивні.
Закритий метод лікування ран. Суть
його зводиться до накладення швів,
захисних, відсмоктувальних асептич-
них або антисептичних пов’язок. По-
казання: операційні, свіжі випадкові
і вогнепальні рани після хірургічної
обробки, а також гнійні рани, піддані
механічній, хімічній та іншим антисеп-
тичним обробкам. Цей метод недопу-
стимий при зараженні ран, а також при
перших ознаках зараження. При асеп-
тичних операційних ранах або після по-
вного розтину свіжих ран накладають
клейову захисну або бинтову асептичні
пов’язки. У випадках нагноєння накла-
дають на рану стерильний або антисеп-
тичний відсмоктувальний шар.
Відкритий метод лікування ран
виконується без накладення швів і
пов’язок. Показання: рани в першій фазі
раневого процесу з ознаками інфекції,
а в другій фазі – рани, заповнені
грануляцією, окрім ран кінцівок і інших
частин тіла, що забруднюються гноєм і
грунтом. В таких місцях рани захищають
каркасними пов’язками, не дотичними
з раневою поверхнею. Відкритий метод
лікування ран забезпечує можливість
аерації і дії на них сонячної радіації,
що попереджає розвиток анаеробної
інфекції, і доцільний в період епітелізації
ран, заповнених грануляцією.
Лікування із застосуванням дренажів
показано в першій фазі при глибоких
свіжих, що запалилися, і ускладнених
інфекцією ранах, що містять значну
кількість мертвих тканин, при утруднено-
му відтоку раневого ексудату з ніш і ки-
шень. Для дренування використовують
марлеві і трубчасті дренажі. Перші про-
сочують лініментами, гіпертонічними,
антисептичними розчинами або про-
теолітичними ферментами; другі спри-
яють виведенню ексудату, вони також
дозволяють здійснювати періодичне
промивання ран, введення антисептич-
них та інших засобів. У міру зменшення
виділення гною дренування припиняють.
Бездренажне лікування ран застосову-
ють при добре зяючих, неглибоких ра-
нах, а при глибоких – коли створений
добрий стік гнійного ексудату шляхом
розкриття кишень і розтину перемичок,
що утруднюють його відтік.
Перша допомога пораненій тварині
повинна надаватися негайно. Рану і
навколо неї обробляють 5% спирто-
вим розчином йоду і вводять в неї сте-
рильний марлевий тампон, змочений
цим розчином з додаванням до ньо-
го рівної кількості дистильованої або
прокип’яченої води, або рясно приси-
пають бактерицидними порошками,
що містять борну кислоту, йодоформ
і сульфаніламіди, або трициліном та
іншими подібними порошками. При
кровотечі з невеликих судин простий
спосіб зупинки її – тимчасове притис-
нення судини через тканини пальцем
або в рані тампоном. Це легко зробити
на артерії рога, п’ясткових артеріях та
ін. Надійний засіб тимчасової зупинки
кровотечі – накладення кровоспинного
джгута, а також захоплення і перекру-
чення судини, що кровоточить, гемо-
статичним пінцетом. Після тимчасової
зупинки кровотечі слід вжити заходів до
остаточної її зупинки.
10.4.2. ЕТІОТРОПНА (ПРИЧИННА)
ТЕРАПІЯ
Етіотропна терапія – метод застосу-
вання терапевтичних засобів, спрямо-
ваних на усунення або ослаблення при-
чини, що викликала хворобу, знищення
збудника інфекційних або інвазійних
хвороб, умовно-патогенної, гнильної та
іншої мікрофлори.
Рис. 129. Антибіотики
До етіотропної терапії належать:
антибактеріальні препарати, антигель-
мінтні засоби, специфічні гіперімунні си-
роватки, бактеріофаги та інші препарати.
10.4.3. ПАТОГЕНЕТИЧНА ТЕРАПІЯ
Патогенетична терапія – лікування,
за якого використовують усі терапевтичні
засоби, що діють на організм твари-
ни через нервову систему, підвищують
його захисні властивості й тим самим
активно впливають на механізм роз-
витку і перебігу запального процесу.
Лікування спрямоване на відновлення
порушених функцій різних органів і си-
стем. Цілеспрямована дія на патогенез
супроводжується ослабленням або усу-
ненням впливу етіологічних факторів. Це
досягається застосуванням дієтотерапії,
симптоматичної або замісної терапії.
93
 В основі лікувальної дії засобів і методів У ветеринарній хірургії з методів
патогенетичної терапії лежить слабке стимулюючої терапії найширше за-
подразнення, що зумовлює поліпшення стосовують тканинну терапію і
трофіки тканин у патологічному осе- аутогемотерапію. З тваринних тканин
редку і зумовлює в організмі відповідні для приготування препаратів частіше ви-
функціональні зміни. користовують шкіру, селезінку, печінку,
плаценту, сім’яники, склоподібне тіло,
кров та ін. з рослинних тканин – листя
алое, подорожника, морквяного й буря-
кового бадилля. Тваринні тканини бе-
руть відразу ж після забою тварини. В
основі методу тканинної терапії лежить
вчення про біогенні стимулятори.
Рис. 130. Схема надплевральної блокади
«Айболить Вас навчить…»
черевних нервів і пограничних
симпатичних стовбурів за Мосіним Хто є
основополож-
До патогенетичної терапії належать: но- ником
тканинної
вокаїнові блокади, лікування сном, чжень- терапії?
цзю терапія, тканинна терапія, природна
або штучна радіація, водні процедури
(зігрівальні компреси), масаж, електропун- Академік В. П.
ктура, лікарські препарати, які стимулюють Філатов. У 1933 р.
функції органів і тканин (відхаркувальні, він запропонував ви-
користовувати для
проносні, сечогінні, жовчогінні, серцеві та лікування при різних
ін.). До патогенетичної терапії відносять хворобах консервовані
тканини тваринного і
і деякі лікувальні прийоми (промивання рослинного походжен-
шлунка, клізми, прокол рубця і книжки, ня.
катетеризація сечового міхура, кровопу-
скання і т.д.). Останні утворюються як в тканинах,
відокремлених від організму, так і в
10.4.4. НЕСПЕЦИФІЧНА цілісному організмі під впливом не-
СТИМУЛЮЮЧА ТЕРАПІЯ сприятливих зовнішніх або внутрішніх
До цього виду терапії відносять всі факторів. До несприятливих факторів,
методи лікування, в механізмі дії яких що сприяють утворенню біогенних
провідним є стимуляція захисної, тро- стимуляторів в тканинах, відокремлених
фічної та пластичної фізіологічних від організму, відноситься збереження
функцій організму. тканин на холоді (2–4
У групу стимулюючої терапії вклю- °С), а рослинних – у
чають: тканинну терапію, аутогемоте- темряві.
рапію, лікування антиретикулярною Аутогемотерапія.
цитотоксичною сироваткою (АЦС) Бо- Простий і доступний
гомольця, лізатами Тушнова, антисеп- метод неспецифічної
тиком-стимулятором Дорогова (АСД), стимулюючої терапії.
переливання гетерогенної крові та ін. Здійснюють її на-
ступним чином: бе-
руть кров з яремної
вени хворої тварини
Блокада нервів шприцом Жане та
вимені за Логвіновим Рис. 131. Антисеп- одразу ж ін’єктують
тик-стимулятор її цій же тварині
Дорогова (АСД) внутрішньом’язово

94
або підшкірно. Дози крові коням і
великій рогатій худобі – від 30 до 150
мл. Кров вводять 3 рази з інтервалом
між ін’єкціями 2–4 доби. Перший раз
вводять 30 мл крові, другий – 50 мл,
втретє – 75 мл.
Гетерогемотерапія. Чужорідну кров,
тобто кров від тварин іншого виду, вво-
дять під шкіру або внутрішньом’язово.
Доведено, що гетерогемотерапія сти-
мулює ретикулогістіоцитарну систему
організму, захисно-пристосувальні та
інші функції організму. Цей метод, по
суті, є різновидом тканинної терапії.
10.4.5. ФІЗИЧНІ МЕТОДИ
ЛІКУВАННЯ
У ветеринарній хірургії застосовують
такі види фізіотерапії: водолікування,
грязелікування, парафінолікування, озо-
керитолікування, припікання, світ-
лолікування, електролікування і масаж.
Водолікування. Вода при зов-
нішньому застосуванні – складний под-
разник для організму тварин. Основним
подразником є температурний фактор.
Розрізняють воду холодну (нижче 20° С),
прохолодну (від 21 до 32° С), байдужу,
або індиферентну (33–35° С), теплу (36–
40° С) і гарячу (вище 40° С).
Рис. 132. Холодний компрес
Для лікування при хірургічних хво-
робах застосовують в основному міс-
цеві водні процедури: компреси (охо-
лоджувальні, гарячі, зігріваючі), ножні
ванни і паролікування.
Холодні процедури застосовують з ме-
тою зменшення запальних явищ і болю
при ударах і гострих запальних процесах
різної локалізації, а також для зупинки
капілярної кровотечі з носа, підвищення
загального обміну речовин і функції
м’язів; теплі водні процедури призна-
чають при запальних процесах з метою
розсмоктування продуктів розпаду тка-
нин, прискорення абсцедування, змен-
шення болю і поліпшення місцевого
лімфообігу. Холод протипоказаний
при всіх гнійних і некротичних проце-
сах (флегмони, гнійні артрити, мит та
ін.), тепло – при пухлинах, кровотечах
і схильності до них. Водні процедури
не застосовують при екземі та вологій
гангрені.
Грязелікування. Для лікувальних
цілей використовують грязі трьох
видів: мулові, сапропелеві і торф’яні. У
ветеринарії грязі частіше застосовують
у вигляді аплікації грязьових коржів на
обмежені ділянки тіла, які зовні покри-
вають клейонкою і ватником. Грязі перед
використанням нагрівають до 45–50° С.
Тривалість грязьової процедури – 30–40
хв. Перші 3–4 процедури проводять щод-
ня, а потім через день. На курс лікування
призначають 10–20 процедур. Грязьові
процедури здійснюють на організм тва-
рин складну термічну (тепло), механічну
(тиск на тіло), хімічну (всмоктування че-
рез шкіру газів, летких речовин та іонів)
і радіоактивну дію. Під впливом гря-
зьових процедур спостерігають зміни
з боку нервової та серцево-судинної
систем, системи крові та обміну речо-
вин. У більшості хворих тварин приско-
рюються пульс і дихання; на початку
курсу лікування прискорюється ШОЕ,
активізуються процеси обміну речовин;
подразнення великого числа рецепторів
шкіри нагрітою гряззю призводить до
посилення гальмівних процесів у корі
головного мозку.
Грязелікування поліпшує місцевий
кровообіг, підсилює розсмоктування і
стимулює регенеративні процеси. Після
3–4 процедур зазвичай загострюється
місцевий запальний процес. Грязеліку-
вання корисно застосовувати при підго-
стрих і хронічних запальних процесах в
шкірі, м’язах, суглобах, сухожиллях і су-
хожильних піхвах, зв’язках і кістках, при
довго не заживаючих ранах і виразках, па-
резах і паралічах нервів.
95

Рис. 133. Парафін
Парафінолікування. Для лікувальних
цілей застосовують безводний білий
парафін з температурою плавлення
50–55°С. Основний лікувальний фактор
при парафінолікуванні – тепло. Парафін
довго зберігає тепло, повільно віддає
його тканинам і не викликає опіків за
порівняно високих температур (70° С
і вище). Значно зменшуючись в обсязі
у міру охолодження, парафін виявляє
помірний тиск на тканини і таким чи-
ном зменшує набряклість підшкірної
клітковини і перешкоджає надмірному
розширенню судин.
Рис. 134. Парафінова аплікація при
забитті
Під впливом парафінолікування спо-
чатку виникає короткочасний спазм
кровоносних судин, а потім – тривала
помірна гіперемія, поліпшується крово-
і лімфообіг, підвищується тканинний
обмін. Лікувальний ефект при місцевому
застосуванні парафіну полягає в його
болезаспокійливій і антисептичній
дії. Техніка парафінолікування скла-
дається в накладанні шляхом змазу-
вання, заливання або аплікацій роз-
плавленого парафіну на ділянку тіла,
що підлягає лікувальному впливу.
96
Парафінолікування застосовують при
підгострих і хронічних запальних про-
цесах у суглобах, м’язах, сухожил-
лях і сухожильних піхвах, при ударах,
повільно заживаючих ранах, невритах,
парезах і паралічах нервів.
Озокеритотерапія. Озокерит (зем-
ляний або гірський віск) – продукт на-
фтового походження, за складом – це
суміш твердих і рідких вуглеводнів,
мінеральних масел і смол. Плавиться за
температури від 50 до 86° С.
Рис. 135. Озокерит
Основний лікувальний ефект озо-
керитотерапії полягає в тепловому
впливі. Озокерит має протизапальну,
розсмоктувальну і болезаспокійливу
дію. Разом з тим він справляє на тка-
нини позитивну хімічну дію. Крім того,
йому властива слабка радіоактивність.
Методика застосування озокериту
полягає в накладенні на уражену ділянку
просоченої розплавленим озокеритом
багатошарової марлевої серветки, по-
верх якої накладають клейонку і шар
вати. Можна також розплавлений озо-
керит наливати в кювету, на дно якої
поміщають виступаючу за краї клейонку.
Коли озокерит охолоне до 45–600 С і пере-
твориться в коржик, його разом з клей-
онкою накладають на призначену для
лікувальної дії ділянку і зверху накрива-
ють шаром вати. Тривалість процедур –
від 30 хв до 2 год; загальна їх кількість –
15–20. Озокеритотерапію застосовують
при артритах і періартритах травматич-
ного походження, кісткових мозолях,
що утворюються внаслідок переломів
кісток, хронічних тендинітах, контракту-
рах. Озокеритотерапія не застосовується
при захворюваннях, що не підлягають
лікуванню теплом.
 Припікання. Спеціальними припіка-
чами (металеві стрижні з наконечниками)
або термокаутером, нагрітими до яскра-
во-червоного кольору, проводять точкове
або лінійне припікання патологічного
вогнища. Розрізняють три ступені
припікання: перший, другий і третій.
За першого ступеня відбувається обву-
глювання волосся та епідермісу, струп
жовто-коричневого кольору; за другого –
колір смужок (точок) стає коричневим,
поверхня шкіри покривається крапель-
ками серозного випоту; за третього –
струп стає коліру стиглої житньої соло-
ми і покривається рясним випотом. Для Рис. 137. Лінійне припікання
отримання припікання першого ступеня
наконечник термокаутера прикладають Масаж (від грец. Massein – розти-
до шкіри 5–6 разів, другого ступеня – рання) – механічний вплив на ткани-
8–10 і третього ступеня – 12–15 разів. ни і органи спеціальними прийома-
Іноді дію припікання посилюють вти- ми, здійснюваними за допомогою рук
ранням гостроподразнювальних мазей або відповідними приладами. Існують
(5–10% дийодиду ртуті, сірої ртутної). п’ять основних прийомів масажу: по-
Після припікання хворій тварині нада- глажування, розтирання, розминка,
ють спокій протягом 4–5 тижнів. биття і вібрація. Під впливом маса-
Світлолікування. З лікувальною жу посилюється циркуляція крові і
та профілактичною цілями вико- лімфи, поліпшується обмін речовин
ристовують видимі, інфрачервоні і в тканинах, видаляються непотрібні
ультрафіолетові промені. Джерелами продукти обміну, збільшується при-
інфрачервоних променів є однойменні плив поживних матеріалів до тканин
(інфрачервоні) лампи, видимого – лам- масажованої ділянки, відновлюється
пи Мініна і солюкс, ультрафіолетових – трофіка і посилюються гальмівні проце-
ртутно-кварцові лампи. си в корі головного мозку. У результаті
Електролікування. Використовують- цього посилюється розсмоктування
ся як струми низької напруги у вигляді випотів інфільтратів, зменшуються
гальванічного та фарадичного, так і стру- болі, збільшується рухливість суглобів,
ми високої напруги (дарсонвалізація, підвищується м’язовий тонус і приско-
діатермія), а також електричне поле рюються процеси регенерації тканин.
ультрависокої частоти (УВЧ-терапія),
ультразвук і аероіонотерапія. «Айболить Вас навчить…»

Завдяки чому
проявляється
дія масажу?

Масаж завдає реф-

лекторний вплив з
больових, тактиль-
них і температурних
рецепторів шкіри на
весь організм, викли-
каючи зміни в усіх ор-
Рис. 136. Точкове припікання ганах і тканинах.

97
Найбільш частими показаннями для за-
стосування масажу є забиття, атрофії,
парези та паралічі нервів, міозити,
м’язова перевтома, асептичні бурсити,
тендиніти, тендовагініти, застійні на-
бряки і негнійні інфільтрати.
Протипоказаннями для масажу слу-
жать шкірні захворювання (екзема, дер-
матит), рани і виразки, гнійні процеси
(фурункули, абсцеси та ін.), лімфангоїти,
злоякісні новоутворення, різко виражені
болі, важкий загальний стан тварини.
Рис. 138. Інфрачервона лампа
Рис. 139. Лампа «Солюкс»
Рис. 140. Прилад для УВЧ-терапії
98
Рис. 141. Масаж
Рис. 142. Прилад для ультразвукової
терапії
Ультразвукова терапія. Ультразвук
викликає в тканинах механічні коли-
вання зі зміщенням часток речовини
і володіє комплексом терапевтично-
го впливу, що включає специфічну
механічну (мікромасаж тканин), теплову
і біохімічну дію. Специфічна механічна
дія або своєрідний мікромасаж тка-
нин сприяє поліпшенню крово- і
лімфообігу, розм’якшенню і розшару-
ванню новоутвореної щільної сполучної
тканини, підвищенню проникності
клітинних мембран. Теплова дія також
сприяє посиленню резорбції ексудату і
продуктів теплового обміну. Біохімічна
дія стимулює тканинні реакції, при-
зводить до зміни білкових частинок і
розпаду нуклеїнових кислот. Ультра-
звуком можна проводити фонофорез
лікарських речовин.
Магнітотерапію у ветеринарну меди-
цину впроваджують останні десятиліття.
При цьому використовують медичні апа-
рати та прилади. Клінічний досвід за-
стосування магнітних полів різних видів
відсутній. Неправильна методика засто-
сування не дає належного ефекту і тому
відразу ж відкидається практиками. На
відміну від електромагнітів, постійні
магніти автономні, більш надійні і
прості в експлуатації, економічні, не ви-
магають додаткових джерел живлення. З
усіх магнітотвердих металів, призначе-
них для виготовлення магнітів, найбільш
прийнятні до масового виготовлен-
ня магнітотверді ферити. В даний час
випускається магніт кільцевий медичний
двополюсний МКМ 2-1 напруженістю
магнітного поля 50 мТл. Показання до
застосування магнітного поля наступні:
захворювання периферичних нервів
(парези, паралічі, неврити); механічні
ушкодження (удари, рани, розтягуван-
ня, підвивихи, переломи кісток, опіки,
Рис. 143. UMI1 – низькочастотний
імпульсний магнітний випромінювач
в і д м о р о ж е н н я) ;
захворюван-
ня суглобів (ар-
трози, артрити,
синовіти, бурси-
ти), кровоносних
і лімфатичних
судин; мляво
загоювальні ви-
разки різного по-
ходження; пору-
шення циркуляції
Рис. 144. Прилад для і трофіки тканин.
лазеротерапії
«Айболить Вас навчить…»
Коли почали
використовувати
лазер у
ветеринарії?
У ветеринарну
медицину лазер
прийшов у 1970-і
роки.
Лазеротерапія. Явище індукованого
випромінювання використовують в оп-
тичних квантових генераторах – лазе-
рах. Сама назва «лазер» складається
з початкових літер англійської фра-
зи «Light Amplification befstimulatend
Emissionof Radiation», що в перекладі
на українську мову означає «Посилен-
ня світла за допомогою стимульованого
випромінювання». За типом активної ре-
човини (випромінювача) лазери ділять
на підтвердогельні газові та рідинні, а
за режимом роботи – безперервного та
імпульсного випромінювання. Діапазон
випромінюваних частот коливається від
радіохвиль до гамма-випромінювання, а
потужність – від часток вата до мільйонів
ватів. У медицині та ветеринарній
медицині застосовують малопотужні
газові гелій-неонові лазери безперервної
дії з випромінюванням червоного ко-
льору і потужні лазери, що працюють
на вуглекислому газі. Лазерний вплив
на організм тварини активізує багато
процесів, підвищуючи енергетичний
обмін, посилюючи мікроциркуляцію
крові, стимулює окислювально-відновні
процеси, має протизапальну, знеболю-
вальну, імуностимулюючу дії. Терапев-
тичний ефект пов’язаний з його фото-
активуючим і нормалізуючим впливом
на активність найважливіших ферментів
метаболізму, біосинтезу білків ДНК,
РНК, проліферацію клітин, регенерацію
тканин. Наявність терапевтичного
ефекту і ступінь його вираженості за-
лежать не тільки від місця впливу ла-
99
зерного випромінювання, але і від його
параметрів: довжини хвилі, експозиції
та інших показників.
патогенетичної терапії, а також механізму
поєднаної дії методів лікування, обраних
для комплексної терапії.
Успіх комплексної терапії визна-
чається не кількістю застосовуваних
засобів і методів, а правильним їх вибо-
ром і вмілим поєднанням.

Рис. 145. Новоутворення – вимагає
застосування комплексної терапії
10.4.6. КОМПЛЕКСНА ТЕРАПІЯ
Це таке лікування, під час якого од-
ночасно застосовують два і більше
різних методів терапії. Наприклад, для
лікування ран і гнійних процесів (аб-
сцеси, флегмони та ін.) поряд з опера-
тивним втручанням широко викори-
стовують засоби етіотропної (хімічні
антисептики, антибіотики) терапії, а
також патогенетичні та фізичні методи
лікування. Засоби і методи комплексної
терапії вибирають з урахуванням:
1) етіології, патогенезу, характе-
ру, стадії і особливостей перебігу
патологічного процесу;
2) функціонального стану найваж-
ливіших систем (серцево-судинної,
нервової, дихальної та ін.) та органів
хворої тварини, фармакодинаміки ви-
користовуваних хімічних антисептиків
і антибіотиків, дії чинників фізичної та
Питання для самоконтролю
10.5. ПРОФІЛАКТИКА
ХІРУРГІЧНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ
Профілактика хірургічних захворю-
вань є одним із найважливіших завдань
працівників тваринництва, власників
тварин.
Для профілактики хірургічних за-
хворювань в кожному тваринницькому
комплексі, фермі розробляють план
заходів і відповідно до нього проводять:
▪ регулярний контроль за вете-
ринарно-санітарним станом тварин-
ницьких приміщень, місць прогулянок
тварин, пасовищ, кормокухонь, місць
зберігання кормів;
▪ комплекс зооветеринарних заходів,
спрямованих на підвищення стійкості
організму тварин проти хвороботвор-
них факторів;
▪ систематичний огляд копит та ре-
гулярний догляд за ними;
▪ планові, не менше двох разів на
рік, диспансеризації з наступним при-
значенням для хворих тварин, виявле-
них під час цих обстежень, відповідного
лікування.
У планах слід передбачати спеціальну
профілактику щодо окремих видів трав-
матизму тварин.

1. Як поділяються хірургічні захворювання залежно від причин?

2. На чому ґрунтуються сучасні уявлення про розвиток запальних захворювань?
3. Від чого залежить кінець хірургічних захворювань?
4. Від чого залежить успіх лікування поранених тварин?
5. Що таке етіотропна терапія?
6. Що таке патогенетична терапія?
7. Які методи відносять до неспецифічної стимулюючої терапії?
8. Які види фізіотерапії застосовують у ветеринарії?
9. Що таке озокерит?
10. Що таке масаж?
11. Що таке комплексна терапія?
12. Від чого залежить успіх комплексної терапії?

100
 11. ХІРУРГІЧНА ІНФЕКЦІЯ ТА ЇЇ КЛІНІЧНИЙ ПРОЯВ
11.1. Загальне поняття про інфекцію,
мікробне забруднення, ранову мік-
рофлору, інфект. Класифікація хі-
рургічної інфекції
11.2. Гнійна інфекція
11.2.1. Фурункул
11.2.2. Карбункул
11.2.3. Абсцес
11.2.4. Флегмона
11.1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО
ІНФЕКЦІЮ, МІКРОБНЕ
ЗАБРУДНЕННЯ, РАНО-
ВУ МІКРОФЛОРУ, ІНФЕКТ.
КЛАСИФІКАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ
ІНФЕКЦІЇ
Рис. 146. Хірургічна інфекція
З огляду на сучасні уявлення про
роль мікробного фактора в розвит-
ку інфекційного процесу, прйнято
розрізняти такі поняття: мікробне за-
бруднення (контамінація), ранова мік-
рофлора, інфект та інфекція.
Мікробне забруднення – це обсіме-
ніння ран мікробами, які є в навколиш-
ньому середовищі. Мікроби при цьому
тільки механічно контактують з ткани-
нами і не викликають в організмі ніяких
видимих реакцій.
Ранова мікрофлора – це більш-менш
постійне поселення мікробів, які пристосу-
валися до життя в ранах, виразках та інших
дефектах тканин. Вона характеризується
тим, що мікроби, які входять до її складу,
спричинюють нагноєння, але не здатні по-
ширюватися в здорові тканини.
11.2.5. Сепсис
11.3. Анаеробна інфекція
11.4. Гнильна інфекція
11.5. Специфічна інфекція
11.5.1. Актиномікоз
11.5.2. Ботріомікоз
11.5.3. Правець
11.5.4. Бруцельоз
11.5.5. Некробактеріоз
Інфект – це мікроби мікробного за-
бруднення або мікрофлори, що адап-
тувалися до ранового або тканинного
середовища і можуть проникати через
тканинні бар’єри або покриви в ткани-
ни, розмножуватися в них, виділяти ток-
сини і спричинювати функціональні по-
рушення в організмі.
Поняття «інфекція» (від лат. infeclio –
всмоктування, зараження) в сучасному
визначенні – це «стан зараженості, за яко-
го розвивається комплекс біологічних
реакцій взаємодії макроорганізму й па-
тогенних мікробів, що еволюційно скла-
лися».
Хірургічна інфекція – загальна на-
зва хвороб і патологічних процесів
інфекційного походження (за участю
патогенних мікроорганізмів), у ком-
плексному лікуванні яких хірургічні ме-
тоди мають вирішальне значення.
У зовнішньому середовищі, на шкірі,
слизових оболонках постійно знахо-
дяться мікроорганізми. За нормального
(здорового) стану організму вони не ви-
являють шкідливої дії, їм протистоять
природні фактори захисту (бар’єрна
функція шкіри, слизових оболонок
тощо).
Хірургічна інфекція найчастіше роз-
вивається у разі зниженої бар’єрної
функції зовнішніх покривів (шкіра,
слизові оболонки), зниженої загальної
резистентності організму.
Місце проникнення патогенних мік-
робів в організм тварини називають
воротами інфекції. Ними можуть бути
ушкоджена шкіра, слизові оболонки,
кон’юнктива, рана.
101
 Класифікація хірургічної інфекції
1. За видовим складом мікробів:
- одновидова (проста), яка викли-
кається одним видом мікробів;
- багатовидова (мішана), що роз-
вивається за участю різних видів
мікробів.
2. За перебігом:
- гостра;
- хронічна.
3. За умовами виникнення:
- первинна, яка розвивається відразу
після поранення;
- вторинна – виникає внаслідок зара-
ження іншими мікробами і розвивається
на тлі вже наявного первинного
інфекційного процесу;
- повторна – виникає внаслідок вто-
ринного зараження тими самими
мікробами.
До групи хірургічної інфекції нале-
жать: гнійна (фурункул, карбункул,
абсцес, флегмона, сепсис), гнильна,
анаеробна і специфічна (актиномікоз,
ботріомікоз, правець, некробактеріоз та
ін.) інфекція.
11.2. ГНІЙНА ІНФЕКЦІЯ
Більшість збудників гнійної інфекції
належать до аеробів. Вони постійно жи-
вуть на шкірі, слизових оболонках, пред-
метах догляду, збруї, у навколишньому
середовищі і, проникаючи в організм че-
рез ушкоджені покриви (шкіру, слизові
оболонки), спричинюють запальний
процес, який супроводжується нагною-
ванням. Гнійний процес може розвива-
тися в усіх тканинах і органах тваринно-
го організму. Клінічно гнійна інфекція
виявляється у вигляді фурункула, кар-
бункула, абсцесу, флегмони, сепсису.
Найпоширенішими збудниками гнійної
інфекції у тварин є такі гноєтворні
мікроорганізми: стафілококи (білий,
жовтий, золотистий та ін.), стрептоко-
ки (короткий, довгий, гемолітичний та
ін.), пневмококи, синьогнійна паличка
та інші.
11.2.1. ФУРУНКУЛ
Фурункул, або чиряк (furunculus) –
гостре гнійно-некротичне запалення
102
волосяного фолікула, сальної залози і
прилеглих до них тканин. Поодинокі
фурункули у тварин трапляються
рідко. Частіше вони розвиваються од-
ночасно в кількох місцях, спричинюю-
чи фурункульоз. Захворювання часто
набуває затяжного характеру й нерідко
характеризується рецидивами.
Рис. 147. Фурункул
Етіологія і патогенез. Найпошире-
нішим збудником фурункула є зо-
лотистий, рідше – білий стафілокок.
Сприятливими факторами розвитку
фурункульозу є аліментарне виснажен-
ня, забруднення шкіри, натирання в цих
місцях збруєю, розчухування, садна,
мацерація шкіри, гіповітамінози, пору-
шення обміну речовин, переохолоджен-
ня, перегрівання, сенсибілізація тощо.
Запальний процес починається фор-
муванням пустули в усті фолікула.
Мікроорганізми проникають по волос-
сю у волосяний мішок і сальну залозу,
що призводить до утворення запаль-
ного інфільтрату з наступним некро-
зом навколишніх тканин. На 4–5 день
у центрі інфільтрату розпадаються во-
лосяний мішечок і сальна залоза з ут-
воренням некротичної пробки, або так
званого стержня фурункула. Надалі
стержень відривається, дефект тканин
заповнюється грануляційною ткани-
ною, з якої потім утворюється рубець.
Клінічні ознаки. Прояв клінічних
ознак залежить від стадійності запаль-
ного процесу. Початкова стадія фурун-
кула у тварин у зв’язку з густою шерстю
не виявляється. Лише під час уважного
дослідження можна встановити обме-
жену припухлість завбільшки з лісовий
горіх, ущільнення тканин, болючість, у
центрі маленький пухирець, наповне-
ний гнійним ексудатом. На 4–7-му добу
припухлість набуває конусоподібної
форми й через кілька днів прориває.
Проходить відділення стрижня і саліцилової кислоти і накладають суху
виділення гнійного ексудату. На місці
фурункула залишається невелика вираз-
ка, вкрита грануляційною тканиною й
кірочками гною. Загоєння закінчується
утворенням рубцевої тканини.
При фурункульозі підвищується за-
гальна температура тіла тварини,
спостерігається пригнічення, лейко-
цитоз, запалення лімфатичних судин
і регіонарних лімфатичних вузлів,
розвивається тромбофлебіт.
Рис. 148. Фурункульоз
Діагноз. Враховують клінічні озна-
ки. Слід виключити епізоотичний лім-
фангоїт, збудником якого є криптококи.
Прогноз за неускладненого фурунку-
льозу – сприятливий.
Лікування. В стадії інфільтрації
місцеве лікування слід починати з ре-
тельного вистригання шерсті навколо
фурункула, але не вибривання. Шкіру
навколо осередку запалення оброб-
ляють 70% етиловим спиртом, 2 %
саліциловим спиртом, потім змащують
1–3 % спиртовим розчином метиле-
нового синього або брильянтового зе-
леного, а пустулу припікають 5 % роз-
чином йоду. Застосовують сухе тепло
(грілки, лампи Мініна, солюкс), а також
УВЧ-терапію, лазеротерапію, короткі
новокаїн-антибіотикові блокади навко-
ло фурункула.
При формуванні гнійно-некротичного
стрижня на шкіру в ділянці некрозу
накладають кристали саліцилової кис-
лоти, шкіру навколо обробляють маз-
зю для її захисту від кератолітичної дії
пов’зку. Після лізису шкіри проводять
механічне видалення стрижня. На-
кладають пов’язки з протеолітичними
ферментами, гіпертонічними розчи-
нами натрію хлориду, застосовують
УФ-випромінювання. За затяжного
фурункульозу – антибіотикотерапія в
поєд-нанні з аутогемотерапією, пере-
ливання невеликих доз крові з 20%
розчином глюкози й 0,5% аскорбінової
кислоти, сульфаніламідами. До корму
додавати моркву, траву або сіно бобових,
буряки.
11.2.2. КАРБУНКУЛ
Карбункул (carbunculus) – гостре
розлите гнійно-некротичне запален-
ня кількох розміщених поруч во-
лосяних мішечків і сальних залоз,
супроводжується утворенням загально-
го інфільтрату й переходом запального
процесу на підшкірну клітковину.
Рис. 149. Карбункул
Етіологія і патогенез. Збудником
карбункулу є золотистий стафілокок,
рідше – стрептокок. Сприятливими
факторами для розвитку хвороби є ос-
лаблення загальної резистентності, по-
рушення обміну речовин, аліментарне
виснаження, гіпо- і авітамінози.
103
 Клінічні прояви і діагноз. Можли-
ве регіональне запалення лімфатичних
і венозних судин; спостерігаються
пригнічення тварини, гарячка, лей-
коцитоз, лівобічне зрушення ядра в
лейкограмі та інші симптоми тяжкої
гнійної інфекції із загрозою розвитку
флегмони. На відміну від фурункула,
спочатку виникає запальний, дуже бо-
лючий, розлитий інфільтрат. Кількість
його швидко збільшується, і ураже-
на ділянка набуває півкулястої форми
твердої консистенції розміром з грець-
кий горіх. Гнійна інфільтрація і роз-
пад тканин виявляються одночасно на
значній площі шкіри. Через кілька днів
епідерміс стоншується і прориває в
кількох місцях, з яких виділяється гнійно-
некротична маса. Отвори в шкірі через
незначний проміжок часу об’єднуються,
утворюючи тканинний дефект – виразку,
що досягає 2–3 см у діаметрі. Через отвір
у глибині видно велику порожнину з ба-
гатьма нішами, заповненими гноєм та
некротизованими тканинами.
Прогноз. Сприятливий, однак за тяж-
ких ускладнень – обережний.
«Айболить Вас навчить…»
Які ускладнен-
ня може
дати карбункул?
За низької
резистентності
організму можливі
і тяжкі усклад-
нення: лімфангоїт,
лімфонодуліт,
сепсис.
Лікування. На початковій стадії
можливе призначення консервативної
терапії. Застосовують антибіотики,
сульфаніламідні препарати пролонго-
ваної дії, УВЧ, знеболювальні препара-
ти. На поверхню карбункулу накладають
суху асептичну пов’язку або пов’язку
з мазями. На центр карбункула мож-
на застосовувати аплікацію кристалів
саліцилової кислоти.
104
Основним методом лікування хво-
рих на карбункул тварин є якомога
швидше хірургічне втручання. Роблять
хрестоподібний розріз на всю гли-
бину інфільтрації тканин; вирізують
некротичні тканин; розтинають гнійні
запливи; порожнину заповнюють
тампонами з гіпертонічним розчи-
ном натрію хлориду або розчином
протеолітичних ферментів. У перші дні
тампони змінюють 2–3 рази на добу. У
післяопераційний період продовжують
введення антибіотиків, дезінтоксикаці-
йну і загальнозміцнювальну терапію.
11.2.3. АБСЦЕС
Абсцес, або гнояк (abscessus) —
відмежоване піогенною капсулою гній-
не запалення, що може виникати в
будь-яких тканинах і органах унаслідок
осередкового гнійного розплавлення
тканин з утворенням порожнин різного
розміру і форми.
Рис. 150. Абсцес вимені
Етіологія і патогенез. Причиною ви-
никнення такого запалення в підшкірній
клітковині зазвичай є стафілококи – як
монокультура або в асоціації з киш-
ковою паличкою, протеєм, стрептоко-
ком. Як правило, збудник проникає в
підшкірну клітковину екзогенним шля-
хом – через рани, садна, однак абсцес
може бути й ускладненням фурункула,
карбункула, кінцевим результатом флег-
мони. Мікроби можуть бути занесені
під час лікувальних маніпуляціях, які
роблять без дотримання правил асепти-
ки. Так звані асептичні абсцеси виника-
ють при потраплянні під шкіру подраз- вими тампонами. Застосовують загаль-
нювальних речовин. ну антисептичну терапію.
Патогенез. У вогнищі гнійного за-
палення некротизовані тканини зазна- 11.2.4. ФЛЕГМОНА
ють ферментативного розплавлення, Флегмона (phlegmone) – гостре гнійне
внаслідок чого утворюється порожни- розлите запалення пухкої сполучної
на, що містить гній, залишки тканин, клітковини. Залежно від локалізації
які розпадаються, мікроби та продукти розрізняють: поверхневу (підшкірну,
їх життєдіяльності. Навколо цієї по- підслизову) і глибоку (підфасціальну,
рожнини спочатку виникає запаль- міжм’язову, заочеревинну та ін.) флег-
ний інфільтрат, а потім формується мони. За характером ексудату – гнійну,
двошарова стінка абсцесу. За допо- гнійно-геморагічну, гнильну, анаеробну.
могою цієї стінки порожнина абсцесу
відмежовується від навколишніх тканин.
Клінічний перебіг абсцесу може
бути гострим або хронічним. Го-
стрий абсцес починається запальною
інфільтрацією і швидким розвитком
ознак запалення (почервоніння, болісна
припухлість, місцеве підвищення тем-
ператури, порушення функції та ін.).
При виникненні великих абсцесів,
як правило, спостерігаються гаряч-
ка, прискорення пульсу, лейкоцитоз
зі зміною лейкоцитарної формули,
підвищення ШОЕ, тварина пригнічена. Рис. 151. Флегмона вінчика
За поверхневого розміщення інфільтрат
поширюється по периферії, виступає
над шкірою у вигляді припухлості.
Шкіра на місці розм’якшення стоншена,
і зазвичай виявляється позитивний сим- Лікування при абсцесі
птом флуктуації, можливе самовільне
розкриття абсцесу в зв’язку з фермента-
тивним розщепленням тканин.
Прогноз. За поверхневих абсцесів –
сприятливий, за глибоких – обережний, Етіологія і патогенез. Збудни-
бо гній може прорватися в яку-небудь ком хвороби є різні гнійні, гнильні,
порожнину і спричинити в ній запаль- анаеробні мікроорганізми, найчасті-
ний процес. ше – стафілококи, стрептококи, енте-
Лікування. При абсцесах підшкірної робактерії, протей, кишкова паличка.
клітковини лікування тільки оператив- Мікроорганізми проникають у пух-
не. При поверхневому гнійнику можна ку клітковину екзогенним і ендоген-
обмежитися розрізом, виконаним під ним шляхом. Флегмона може з’явитися
місцевим знеболюванням. Розріз має як ускладнення гнійних процесів
забезпечувати відтік гнійного ексуда- при остеомієліті, гнійному артриті,
ту. Після розкриття гнійника порож- пієлонефриті та ін. Її також може спри-
нину осушують тампонами, видаляють чинити порушення правил оперативно-
фіброзні відкладення й некротизовані го втручання при абсцесах, фурункулах,
тканини, промивають пероксидом гід- карбункулах та в інших випадках гнійної
рогену, вводять у неї протеолітичні фер- інфекції.
менти й тампони з антисептичними На початкових стадіях розвитку флег-
розчинами, які потім замінюють мазе- мони тканини просочуються гнійним

105
ексудатом. Невдовзі внаслідок значної
міграції з судин лейкоцитів ексудат стає
гнійним. Надалі спостерігається некроз
і гнійне роплавлення тканин, особливо
пухкої клітковини, і утворення абсцесів.
Після проривання абсцесів та очищення
флегмонозної порожнини настає стадія
гранулювання і рубцювання.
За високої вірулентності мікробів і
зниженої опірності організму хворої
тварини флегмонозний процес набирає
несприятливого перебігу і має здатність
до поширення. Спостерігається
бурхливий розвиток некротичних
процесів і сповільнення формування
демаркаційного бар’єра, внаслідок чого
затримується відмежовування мертвих
тканин, не настає повна локалізація і
не пригнічується інфекційне начало
в місці його первинного проникання.
Все це створює сприятливі умови для
всмоктування продуктів розпаду тканин
і мікробних токсинів, тобто до розвитку
гнійно-резорбтивної гарячки і сепсису.
«Айболить Вас навчить…»
Чи завжди при
флегмоні сприятли-
вий прогноз?
В разі прогресуючої
флегмони, а також
при тяжких усклад-
неннях її прогноз
може бути обереж-
ним або несприятли-
вим.
Клінічна картина флегмони зале-
жить від її локалізації й стадійності. За
поверхневої (підшкірної) флегмони швид-
ко з’являються сильні болі, припухлість,
щільна дифузна інфільтрація, потім роз-
лита гіперемія шкіри, а пізніше – ділянка
розм’якшення і флуктуації.
Для серозної стадії характерна роз-
лита, порівняно м’яка, без чітких меж
припухлість. Спостерігається певне
пригнічення тварини, температура тіла,
частота пульсу і дихання нерідко пере-
бувають у межах норми.
106
Стадія клітинної інфільтрації суп-
роводжується помітним ущільненням
припухлості і значною її болючістю.
Тварина пригнічена, температура тіла,
частота пульсу і дихання – за верхніми
межами норми.
На стадії розплавлювання тканин у
зв’язку з формуванням гнійної порож-
нини настає інтоксикація організму
тварини продуктами життєдіяльності
мікробів і розпаду тканин, що
виявляється значним пригніченням,
гарячкою, збільшенням частоти пуль-
су й дихання, лейкоцитозом тощо. За
сприятливого перебігу флегмонозного
процесу на цій стадії навколо гнійної
порожнини утворюється спочатку
лейкоцитарний вал круглоклітинних
елементів (лейкоцити, моноцити, ма-
крофаги та ін.), а потім стабільний за-
хисний сполучнотканинний бар’єр, так
само як при абсцесі, однак менш вира-
жений.
Діагноз. Встановлюють на підставі
характерних симптомів і результатів
пункції.
Прогноз. Здебільшого сприятливий.
Лікування. На початкових стадіях
флегмони за наявності тільки серозно-
го просочування клітковини показа-
не енергійне консервативне лікування,
а саме: спокій для ураженої кінцівки,
спиртові компреси з димексидом (1:1) і
одночасно загальна антибіотикотерапія
або сульфаніламідотерапія, обко-
лювання тканин навколо флегмони
розчином пеніциліну на новокаїні,
болезаспокійливі засоби, сухе тепло,
УВЧ.
При формуванні гнійника показане
оперативне лікування – розкриття флег-
мони й дренажування гнійної порожни-
ни. Розкриття глибоких флегмон прово-
дять в умовах хірургічного стаціонару із
загальним знеболюванням, що дає змогу
провести радикальну санацію гнійного
осередку і здійснити його адекватне
дренажування в післяопераційному
періоді. У разі потреби роблять кілька
розрізів осередку інфільтрації й роз-
плавлення тканин, у гнійну порожнину
вводять дренаж із марлі чи бинта, про-
сочений антисептичними розчинами або дрімотної інфекції може призве-
або відповідними порошками, мазями, сти до сепсису. Залежно від характеру
застосовують симптоматичне лікування. збудника розрізняють стрептококо-
При глибокій флегмоні, коли важко вий, стафілококовий, колібацилярний
визначити локалізацію основного осе- та інші види сепсису. Залежно від
редку ураження і намітити раціональний локалізації первинного вогнища інфекції
доступ до нього, впродовж кількох діб він буває пупковий, рановий, артроген-
вимушеного очікування абсцедуван- ний, післяпологовий та ін.; якщо пер-
ня проводять загальну антисептичну винне вогнище встановити не вдається,
терапію. З появою фокусів флуктуації говорять про криптогенний сепсис.
визначають місце розрізу. Тривалий перебіг септичного процесу
за приблизної рівності сил мікробної
11.2.5. СЕПСИС агресії і захисту макрооргнізму, що
Сепсис (sepsis) – загальне інфекційно- супроводжується кахексією, позначають
токсичне захворювання, що є своєрідною терміном хроніосепсис.
реакцією організму на постійне або
періодичне надходження в кров з будь-
якого місцевого септичного осередку
мікробів, їхніх токсинів та продуктів
розпаду тканин.
Етіологія. У виникненні сепсису
вирішальне значення має стан тва-
ринного організму – зниження або
втрата ним здатності до обмежен-
ня гнійно-запального вогнища, а та-
кож кількість мікроорганізмів, що
інфільтрують, спроможність їх до роз-
множення, ступінь токсичності ендо- Рис.152. Загальне виснаження (кахексія)
токсину, що виділяється ними, анти- при сепсисі
генні властивості й ін. Однак велике зна- Первинне септичне вогнище і токсичні
чення у виникненні сепсису належить продукти, що утворюються в ньому,
усе-таки макроорганізму. викликають функціональні розлади
Збудниками сепсису є стафілококи і центральної нервової системи. Цим і виз-
стрептококи, пневмококи, кишкова па- начаються умови, за яких мікроби здатні
личка, гнильні та анаеробні мікроби. подолати захисні сили організму. Таки-
Джерелом інфекції можуть бути ми умовами є : підвищення проникності
відкриті переломи, опіки, рани, флегмо- бар’єрів і сенсибілізації організму, зни-
ни, гнійні артрити, тендовагініти та інші ження активності фагоцитів, порушен-
запальні гнійні вогнища. ня обміну речовин і кровотворення.
Розвиткові сепсису сприяють: за-
пізнілий розтин інфікованих ран,
несвоєчасне оперативне втручання
при гнійно-некротичних процесах,
недостатнє розкриття ранових карманів,
недодержання асептики і антисептики
під час операцій, виснаження, перевто-
ма, гіпо- й авітамінози.
Патогенез. Первинним вогнищем
при сепсисі є інфікована рана, флег-
мона, остеомієліт, гнійний артрит,
ендометрит тощо. Оперування за
Рис.153. Абсцес печінки –
наявності вираженого вогнища гнійної
причина сепсису

107
 Симптоми. Розрізняють дві основні
форми сепсису: загальна гнійна ін-
фекція з метастазами – септикопіємія і
загальна гнійна інфекція без метастазів –
септицемія.
У патогенезі сепсису чимале значення
має підвищення проникності бар’єрів
організму (грануляційної тканини, лей-
коцитарного інфільтрату, лімфовузлів),
тромбофлебіт в основному вогнищі
інфікування з розпадом і поширенням
тромботичних ембол і мікробів, знижен-
ня імунітету, підвищення вірулентності
мікроорганізмів, порушення обміну
речовин (диспротеїноз, гіпоглікемія,
гіпопротеїнемія, зневоднення, гіполі-
піемія), кахексія, гормональний дис-
баланс, фагоцитарна дисфункція (не-
повний фагоцитоз мікробів, розпад
фагоцитів), сенсибілізація, блокада РЕС.
У великої рогатої худоби сепсис
супроводжується високим моноци-
тозом у крові і фіброзом уражених
лімфовузлів (В.Б. Борисевич, 1992).
Нерідко сепсис ускладнюється гниль-
ною інфекцією. Стрептококовий сеп-
сис найчастіше протікає без метастазів
(септицемія). Це зумовлено вираже-
ними фібринолітичними властивостя-
ми мікроорганізму, які ускладнюють
утворення місцевих обмежувальних
бар’єрів. Стафілококовий сепсис, навпа-
ки, протікає переважно з метастазами
(септикопіємія), оскільки стафілококи
інтенсивно згортають фібрин, що сприяє
локалізації окремих септичних вогнищ.
При септицемії має місце розпад тка-
нин у первинному вогнищі, інфільтрати
навколо нього, тромбофлебіт, лім-
фангіїт, набряки, крововиливи в лім-
фатичних вузлах, геморагії на слизо-
вих і серозних покривах, ендокардит,
переродження печінки, нирок. При
септикопіємії встановлюють гнійний
поліартрит, остіт, остеомієліт, карієс,
некроз паренхіматозних органів, розро-
стання сполучної тканини навколо мета-
статичних вогнищ, що абсцедуються, аб-
сцеси в паренхіматозних органах (іноді
мікроабсцеси), міліарний некроз.
Слід відрізняти септицемію, що протікає
більш-менш довготривало, від ендоток-
108
сичного шоку, що має порівняно не-
тривалий перебіг. У випадку септицемії
вхідними воротами інфекції зазвичай
є пупкові артерії, в органах і тканинах
спостерігаються мієлоїдні інфільтрати,
мієлоз пульпи селезінки, дистрофія
паренхіматозних органів аж до гіалінозу,
наявність мікробних ембол, особливо в
легенях і нирках, інтракапілярний гло-
мерулонефрит, геморагічний синдром
без виражених васкулітів і тромбозів су-
дин, гемолітична жовтяниця.
При ендотоксичному шоці, на відміну
від септицемії, крім короткочасності
перебігу на перший план виступають
зміни мікроциркуляторного русла у
вигляді множинних вогнищ згортан-
ня крові з некрозом і крововиливами
в органах і тканинах. Особливо типо-
вим є нефронекроз – «шокова нирка»,
масивні крововиливи в головний мо-
зок і надниркові залози. Крім того,
найчастішими збудниками сепсису
є стрептококи і стафілококи, тобто
грампозитивні мікроорганізми, у той
час як бактеріальний шок обумовле-
ний, як правило, грамнегативними
бактеріями.
Залежно від тривалості септичної
реакції розрізняють гострий, хронічний
(хроніосепсис) і рецедивний перебіг сеп-
сису. Зазвичай має місце пригнічення
загального стану тварини, висока
температура тіла, ремітивна гаряч-
ка, тахікардія, ниткоподібний пульс,
нерідко кров’яний пронос. У крові
знижується вміст гемоглобіну, лейко-
цитоз, зрушення ядра вліво; лейкоцитоз
може змінюватися лейкопенією.
При септикопіємії в різних орга-
нах і тканинах виявляються вогни-
ща нагноєння, що супроводжуються
пневмонією, нефритом, гепатитом,
артритом. У первинному вогнищі
інфікування спостерігається дистрофія
грануляційної тканини, зовнішній ви-
гляд якої нагадує варене м’ясо. На
стадії декомпенсації септичного про-
цесу виявляється амілоїдоз внутрішніх
органів і кишечнику.
Діагноз. Слід виключити гнійно-
резорбтивну гарячку, яка розвивається
при всмоктуванні з первинного осеред-
ку продуктів розпаду і характеризується
інтоксикацією. З ліквідацією гнійного
процесу стан тварини швидко нор-
малізується. При сепсисі лікування до-
сить складне.
Прогноз – від сумнівного до несприят-
ливого.
«Айболить Вас навчить…»
Чи застосову-
ють сульфаніламіди
при сепсисі?
Так. Із
сульфаніла-
мідних препаратів
рекомендується
бісептол, сульфади-
метоксин, доуль-
фален й ін.
Лікування сепсису полягає в
придушенні розвитку мікробів шля-
хом застосування антибіотиків, суль-
фаніламідів, нітрофуранів і хінолонів,
санації вхідних воріт інфекції (роз-
тин гнійних кишень, дренажування і
тощо). Для підвищення захисних сил
макроорганізму проводять переливан-
ня крові, вводять кальцієві препарати
(кальцію хлорид, кальцію глюконат),
гексаметилентетрамін, глюкозу, кофеїн.
Важливим є цілеспрямоване ви-
користання антибіотиків. При ста-
філококовій інфекції застосовують
антистафілококові антибіотики широ-
кого спектра дії – лінкоміцин, ампіокс,
карбеніцилін та ін., що належать до бе-
та-лактамних антибіотиків. За наявності
синьогнійної палички використову-
ють антипсевдомоназні антибіотики
– азлоцилін, амоксицилін. За тяжко-
го гнійно-септичного запалення, ви-
кликаного полірезистентними штама-
ми стафілококів, вводять ванкоміцин,
рістоміцин у поєднанні з ріфампіцином.
За гнійно-септичного процесу, об-
умовленомго грамнегативними бакте-
ріями, ін’єктують аміноглікозиди – ка-
наміцин, гентаміцин та ін. – або останні
поєднують з бета-лактамами.
Якщо нагноєння викликане грамне-
гативними гентаміцинстійкими бакте-
ріями, застосовують азтеонам, ципро-
флоксацин; якщо збудник інфекції не
відомий – цефалоспоринові антибіотики
(клафоран, кефзол, теривід, кефдім,
цефтазин й ін.), що мають шир-
ший спектр дії, ніж тетрациклінові
(ріфампіцин, доксициклін тощо) або
макролідні (еритроміцин, фармазин та
ін.) антибіотики. Крім того, при сеп-
тичних процесах використовують
суспензію амоксіциліну (кламоксилу)
в дозі 0,1 мг/кг маси (ін’єкції повторю-
ють через 48 год). Дуже ефективне вико-
ристання хінолінів, зокрема енрофлок-
сацину, байтрилу тощо.
11.3. АНАЕРОБНА ІНФЕКЦІЯ
Рис. 154. Сlostridium perfringens
Під анаеробною інфекцією розуміють
тяжке ускладнення ран, що відбувається
під впливом специфічних збудників, які
належать до групи чотирьох: Clostridium
perfringens, CI.oedematiens, CI.Septiсиs,
СІ.Histolyticum та ін.
В асоціації з цими збудниками при
анаеробній інфекції часто трапля-
ються представники гнильної групи,
гноєтворні мікроби та ін.
Патогенні анаероби постійно жи-
вуть у кишках тварин і людини, їх ба-
гато в землі, особливо поблизу тварин-
ницьких приміщень, на покривах тіла
тварин.
Етіологія. Анаеробна інфекція роз-
вивається в ранах, де є сприятливі умови:
1) відсутність вільного доступу повітря
в глибину рани;
109
 2) ушкодження великих кровоносних
судин;
3) наявність у рані сторонніх предметів,
розтрощених м’язів, уламків кісток,
жмутків шерсті.
Сприяє розвитку інфекції ослаблен-
ня організму на фоні великої крово-
втрати, недостатньої годівлі, перевто-
ми, авітамінозів.
Рис. 155. Анаеробна інфекція при
вогнепальному пораненні стегна собаки
Патогенез. Потрапивши в рану, ана-
еробна мікрофлора пристосовується
до відповідних умов, швидко роз-
множується і виділяє токсини. Останні,
як сильна отрута, викликають не
тільки місцеві (некроз тканин, утво-
рення набряків, поширення проце-
су на неушкоджені тканини та ін.),
але й загальні (інтоксикації, занепад
серцевої діяльності, збудження або
пригнічення тварини, пригнічення
функції ретикулогітіоцитарної системи)
зміни в усьому організмі. Усі ці зміни є
наслідком функціональних зрушень у
центральній нервовій системі.
Клінічні ознаки. Інкубаційний
період анаеробної інфекції триває від
2 до 5 діб. У деяких випадках перші оз-
наки інфекції можуть виявитися через
добу або кілька тижнів чи місяців.
Спочатку виникає сильний біль, який
надалі зменшується, і набряк, що швид-
ко поширюється на м’які тканини.
Температура тканин у ділянці уражен-
ня підвищена тільки на початку анае-
робного процесу, а потім знижується
внаслідок тромбозу кровоносних судин.
У тканинах скупчуються гази, які легко
виявляються при перкусії або голінні
110
шерсті («симптом бритви»). Спочатку
рана суха, а потім з неї відходять значні
ранові виділення, які за кольором і
консистенцією нагадують м’ясні помиї
і мають неприємний запах. Тканини в
рані мають колір вареного м’яса.
Залежно від переважання того чи
іншого мікроба в тканинах розрізняють
чотири форми анаеробної інфекції.
При емфізематозній (збудник Clos-
tridium perfringens) переважає не-
кроз і газоутворення в тканинах. Вона
супроводжується крепітацією внаслідок
скупчення газів у тканинах.
Набрякова форма (збудник CI.oede-
matiens) характеризується утворен-
ням великих набряків і сильною
інтоксикацією організму.
Мішана форма (збудник CI. Septiсиs)
супроводжується некрозом і набряком
тканин та газоутворенням у них.
Тканинорозплавлююча форма (збуд-
ник СІ. Histolyticum) характеризується
перетворенням м’язів на кашкоподібну
масу і помірним утворенням газів у тка-
нинах.
Діагноз встановлюють на основі
клінічних ознак. У крові зниження
кількості еритроцитів, лейкоцитів, у
лейкоцитарній формулі – різке зру-
шення вліво.
Прогноз. Захворювання здебільшого
закінчується летально. Видужання
буває в легких випадках, коли процес
відбувається в поверхневих тканинах і
лікування розпочато своєчасно.
Лікування. Оперативне втручан-
ня термінове й невідкладне до різких
клінічних проявів захворювання. Хворих
тварин ізолюють, перев’язний матеріал,
забруднений ексудатом, спалюють. Пе-
ред початком операції, яка полягає в
широкому розрізі осередку інфекції й
видаленні мертвих тканин, проводять
новокаїн-антибіотикову інфільтрацію
по периферії зони набряку.
Після операції в рану закладають пух-
кий марлевий дренаж, просочений ски-
пидаром з олією у співвідношенні 1:1,
лікарські речовини на жировій основі,
гіпертонічні розчини, 1–2% розчин
калію перманганату та ін. Крім цього,
оксигенотерапія, антибіотикотерапія,
протисептична терапія (новокаїнові
блокади, ін’єкції 10% розчину кальцію
хлориду з 20% розчином глюкози,
40% розчин гексаметилентетраміну з
кофеїном, полівітаміни), специфічне
лікування – введення протигангренозної
сироватки проти всіх основних збудників
анаеробної інфекції. У кормовий раціон
вводять овес, висівки, пророщений
ячмінь, моркву, люцерну.
11.4. ГНИЛЬНА ІНФЕКЦІЯ
Гнильна інфекція – це полімікробне
захворювання, яке характеризується
розпадом тканин з утворенням ексудату
з неприємним іхоричним запахом.
Рис. 156. Гнильна інфекція в ділянці
стегна
Етіологія. Збудниками гнильної
інфекції є факультативні анаероби Вас.
proteus vulgaris, Вас. sporogenes, Вас.
putrificus, Вас. coli commune та ін. Вони
розмножуються в тканинах, що втра-
тили здатність до життя. Це буває при
розтрощенні або защемленні тканин,
наявності «кишень», звивистих каналів. У
кнурів ця інфекція нерідко розвивається
як ускладнення після кастрації. Часто
вона трапляється у великої рогатої ху-
доби, якщо збудник потрапляє у свіжу
рану.
Патогенез. Потрапивши в організм,
гнильні мікроби швидко розмножують-
ся на мертвих тканинах, згустках крові
за відсутності вільного доступу кисню. Їх
патогенна дія зумовлена значною фер-
ментативною здатністю розщеплювати
білки тканин з утворенням алкалоїдів
гниття, газів та іхору. Всмоктування в
кров продуктів гниття різко знижує
захисні пристосування організму,
зумовлює тяжку інтоксикацію, що
супроводжується розладами серцево-
судинної й нервової систем, характерни-
ми для шоку.
Клінічні ознаки. Якщо гнильна
інфекція виникає у свіжій рані впер-
ше, то ознаки ускладнення виявля-
ються на 4–5-ту добу виділенням дуже
сморідного рідкого ексудату буруватого
відтінку. В такій рані грануляційна тка-
нина покривається брудно-зеленувати-
ми або коричневими нашаруваннями,
стає кровоточивою. В закритих осеред-
ках накопичується бурий сморідний
ексудат з часточками загиблих тканин,
іноді з газами.
Захворювання супроводжується лімфа-
нгоїтами і лімфонодулітами, підвищенням
температури тіла, пригніченням, по-
рушенням роботи серцево-судинної си-
стеми, схудненням, відмовою від корму
і води. У тварин часто спостерігається
гнильна гангрена легень.
Прогноз на початкових стадіях – спри-
ятливий, у запущених випадках тварини
гинуть від пневмонії або сепсису.
Лікування. Осередок інфекції розкри-
вають широким розрізом, зробивши до-
ступ у «кишені», видаляють змертвілі
тканини. Рану пухко дренують (як і при
анаеробній інфекції) смугами марлі,
просочивши її антисептичними речови-
нами. Ефективним є застосування 10 %
йодоформ-ефіру. Крім цього, протисеп-
тична терапія і серцеві засоби.
11.5. СПЕЦИФІЧНА ІНФЕКЦІЯ
Специфічна інфекція розвивається
за участі певних мікроорганізмів –
збудників цих захворювань. Найбільш
поширені з них – актиномікоз,
ботріомікоз, правець. Ці захворюван-
ня вивчаються в курсі «Епізоотологія з
мікробіологією».
11.5.1. АКТИНОМІКОЗ
Актиномікоз (actinomycosis) –
хронічне інфекційне захворюван-
ня, що супроводжується розвитком
запальної специфічної гранульоми
111
(актиномікоми). Частіше на актиномікоз
хворіють велика рогата худоба та свині.
Іноді захворювання охоплює значну
частину поголів’я, завдаючи великих
економічних збитків тваринницьким го-
сподарствам.
Етіологія. Збудником актиномікозу
є аеробні та анаеробні гриби з класу
Actinomyces, які проникають в організм
через ушкоджені покриви.
Патогенез. Збудник хвороби, що по-
трапив у тканини, утворює друзи і
викликає розвиток проліферативного
запального процесу. Цей процес
починається з утворення грануле-
матозного вузлика, навколо якого
надалі розвивається велика кількість
грануляційної тканини. Із друзи пер-
винного вузлика місцями виростають
грибні нитки (міцели), які утворюють
в навколишніх тканинах нові вузли-
ки. Так утворюються актиномікоми,
у центрі яких з’являються вогнища
розм’якшення, а потім формуються аб-
сцеси. Поверхнево розміщені абсцеси
самостійно прориваються, залишаючи
після себе фістули і виразки. Гній, що
виділяється з них, містить характерні
для актиномікозу зернятка, під час дос-
лідження яких виявляють друзи.
Рис. 157. Актиномікоз
Актиномікозний процес поши-
рюється на навколо розташовані тка-
нини з можливими метастазами на
внутрішні органи.
Симптоми залежать від місця
локалізації патологічного процесу.
Ураження шкіри та пухкої клітковини
112
«Айболить Вас навчить…»
Звідки беруться
ці страшні гриби з
класу
Actinomyces?
Ці гриби досить
поширені в природі:
на стеблах і коло-
сках злакових рослин,
у ґрунті, ротовій
порожнині тощо.
найчастіше виявляють у вентраль-
них ділянках голови та передньої ча-
стини шиї з утворенням щільної, не
болючої, рухливої припухлості, іноді
великих розмірів. Під впливом збуд-
ника і секундарної інфекції у товщі
гранульоми тканини розпадаються з
утворенням гнійних порожнин; при
розтині або самостійному їх прориванні
виділяється сметаноподібний з жовту-
ватим відтінком гній, у якому виявляють
крупинки як просяне зерно – друзи про-
менистого гриба. Актиномікоз на голові
та шиї часто ускладнюється уражен-
ням регіонарних лімфатичних вузлів
та слинних залоз, що перебігають за
типом гнійного лімфонодуліту або па-
ротиту. Ураження язика проявляється
у двох формах – виразковій та
інфільтративній. У першому випад-
ку на дорсальній поверхні язика у
заглибленні утворюються виразки, що
вкриваються червоно-коричневими
фунгозними грануляціями, які згодом
рубцюються. За рахунок розростання
фіброзної тканини язик збільшується,
втрачає рухливість (дерев’яніє). У та-
ких тварин відзначають порушення при
поїданні корму, а внаслідок подраз-
нення слинних залоз виникає постійна
слинотеча. Інфільтративна форма є
наслідком гострого запалення тка-
нин язика при проникненні промени-
стого гриба без секундарної інфекції.
Внаслідок масивної серозної ексудації
язик збільшується і випадає з ротової
порожнини. При запізнілому лікуванні
або за його відсутності у місцях набря-
ку розростається фіброзна тканина.
Актиномікоз кісток нижньої щелепи
трапляється у великої рогатої худоби і
може перебігати за типом остеомієліту,
що виникає при зміні зубів або при
їх захворюваннях, та хронічного
осифікувального періоститу, причиною
якого є розростання актиномікоми з
боку суміжних тканин.
Діагноз установлюють на основі
клінічної картини та виявлення друз у
досліджуваному гнійному ексудаті.
Прогноз – сприятливий у початкових
стадіях захворювання або за ураження
поверхневих тканин. У разі запущеної
форми ураження язика, кісток, внут-
рішніх органів – сумнівний або неспри-
ятливий.
Рис. 158. Ботріомікоз мошонки коня
Лікування комплексне з урахуванням
стадії розвитку процесу і місця його
локалізації. На ранній стадії застосо-
вують йодисті препарати: йодистий
калій – 1,5 г на 100 кг маси один раз
на день протягом десяти днів; розчин
Люголя внутрішньовенно 1 мл/кг че-
рез 3–4 дні або навколо актиномікоми.
Крім того, рекомендується введення в
актиномікому або навколо неї розчинів
антибіотиків на новокаїні, аутогемо-
новокаїновоантибіотикових розчинів з
інтервалом 24–48 год. Також можна за-
стосовувати препарат «Актинолізат».
Актиномікоми, доступні для оператив-
ного видалення, найкраще вирізувати
в межах здорових тканин. За добу до
операції і перед самою операцією
тканини навколо актиномікоми до-
бре просочують 0,5–0,25 % розчином
новокаїну з антибіотиками. Вида-
лення актиномікоми виконують так,
щоб не забруднити операційну рану
актиноміцетами.
11.5.2. БОТРІОМІКОЗ
Ботріомікоз (Botriomycosis) – спе-
цифічне інфекційне захворювання, що
супроводжується розвитком специфічної
гранульоми (ботріомікоми).
Етіологія. Збудником ботріомікозу
є патогенний гриб Micrococcus
botriomyces equi. Хворіють в основному
коні. Зараження відбувається через трав-
мовану шкіру або через сальні і потові
залози неушкодженої шкіри, частіше
там, де вона зазнає тертя від збруї, а та-
кож через операційні рани.
Патогенез. Після проникнення грибка
в тканини розвивається запалення, яке
завершується розростанням фіброзної
тканини. В її товщі виникають осеред-
ки розпаду з формуванням невеликих
абсцесів. При дослідженні гною вияв-
ляють колонії збудника. Після прориву
абсцесів утворюються нориці з незнач-
ним виділенням гною.
Симптоми. Захворювання перебігає
хронічно – місяці і часто роки.
Ботріомікоз шкіри проявляється фор-
муванням великої кількості вузликів,
які, зливаючись між собою, утво-
рюють горбисте її потовщення. У
м’язовій тканині спостерігається про-
ростання веретеноподібних фіброзних
проліфератів. Згодом у процес втягують-
ся й регіонарні лімфатичні вузли. Уражен-
ня кастраційної рани характеризується
тривалим її нагноєнням, значним потов-
щенням кукси сім’яного канатика, який
стає горбистим, булавоподібним.
Процес здебільшого поширюється на
значну відстань по вентральній частині
черева. Вим’я у кобил збільшується,
паренхіма залози заміщується
фіброзною тканиною, у товщі якої фор-
муються абсцеси.
Прогноз – сприятливий при невели-
ких ботріомікомах, які можна видалити
оперативним шляхом. Якщо ж ділянки
малодоступні для оперативного втру-
чання – несприятливий.
113
 Лікування. Радикальний спосіб –
оперативне видалення гранульоми в
межах здорових тканин. Уражену кук-
су сім’яного канатика ампутують після
екстирпації ботріомікоми від мошон-
ки. До операції та в післяопераційний
період хворим тваринам признача-
ють йодисті й тканинні препарати,
антибіотики з новокаїном, гемотерапію.
11.5.3. ПРАВЕЦЬ
Правець (tetanus) – гостре інфекційне
захворювання, що спричинюється спе-
цифічним анаеробним збудником Cl.
tetani. Це типова ранова інфекція: збуд-
ник проникає в організм тварини тільки
через рани. Сприйнятливі до правця
коні, велика рогата худоба, барани,
свині, собаки, коти, птиця.
Рис. 159. Clostridium tetani
(мікрокартина)
Захворювання відоме з давніх часів
під різними назвами. Ще тоді звернули
увагу на зв’язок між пораненнями і роз-
витком цього захворювання. Гіппократ,
у якого від правця помер син, описав
його перебіг понад 2430 років тому. Тоді
ж було помічено, що правець значно
частіше виникає під час війни, проте
пояснити це явище в той час не могли.
Першим запідозрив заразне походжен-
ня правця M.I. Пирогов. Лише через 18
років, у 1883 p., H. Монастирський упер-
ше у мазках, взятих з рани хворого, ви-
явив під мікроскопом мікроорганізми,
а в 1884 p. італійці Карлє і Раттоне ек-
спериментально модулювали це захво-
рювання. 1884 р. Ніколаєйер навів дока-
зи наявності збудника правця в ґрунті.
С. Кітазато (1889) повідомив про одер-
114
жання чистої культури мікроба.
Паличка правця має три характерні
ознаки: є анаеробом, утворює спори і
виділяє токсин. Вона міститься в ґрунті,
а спори її є в травному каналі овець, ко-
ней та інших свійських тварин. Палич-
ку правця неодноразово виявляли на
забрудненому одязі, білизні, волоссі, а
також у зруйнованих зубах. У зовнішнє
середовище паличка потрапляє з випо-
рожненнями людини і тварин.
Клінічні ознаки. Попадання палич-
ки в рану не обов’язково призводить до
розвитку правця. Іноді з рани висіюють
паличку правця без клінічних ознак за-
хворювання. Аби за наявності мікроба
розвинувся правець, потрібні відповідна
його вірулентність, місцеві сприятливі
умови, гіпоксія, наявність гематоми,
сторонніх тіл (розчавлена рана з некро-
тичними тканинами без доступу кисню),
а також знижена опірність організму.
Характерним для правцевих паличок є
те, що вони, проникнувши в рану, не по-
ширюються за її межі.
Рис. 160. Ознаки правця – паралічі
Хвороба виявляється через 1–3 тижні
після потрапляння бацил правця в рану.
Перші ознаки – утруднене приймання та
пережовування корму, що пояснюється
судомами жуйних м’язів. Якщо дотор-
кнутись до тварини, судоми посилюють-
ся. Всі ці явища супроводжуються пору-
шенням сну, загальною слабкістю, а іноді
збудливістю, пітливістю, підвищенням
температури тіла. Згодом тонічні су-
доми охоплюють усі м’язи тулуба.
Так як м’язи спини сильніші за м’язи
передньої поверхні тулуба, під час їх
скорочення хвора тварина вигинається
дугою. Положення таке одержало назву
опістотонусу – opisthotonus. Кінцівки в
цей час зігнуті в ліктьових і кульшових
суглобах. Тривалість незначних судом не
перевищує 1–2 с з інтервалами в кілька го-
дин, середніх – 2–5 с з інтервалами 10–15
хв. Судоми супроводжуються сильним
болем. Вони іноді такі сильні, що призво-
дять до розриву м’язів і перелому кісток.
У деяких випадках тонічні (характери-
зуються тривалим спазмом) і клонічні
(спазм м’язів чергується із їх розслаблен-
ням) судоми можуть охоплювати м’язи
лише певної ділянки тіла (місцева фор-
ма правця). Знижується артеріальний
тиск, з’являються тахікардія і аритмія,
зменшується виділення сечі (ояігурія).
Кожна з клінічних форм правця має
свої особливості. Так, за блискавичної
форми симптоми розвиваються швид-
ко, протягом 12–24 год. Захворювання
перебігає тяжко, судоми часто супро-
воджуються загрозливою асфіксією.
Температура тіла підвищується до 39–
40 °С, прискорюється серцебиття. Через
1–2 доби настає смерть. У разі гострої
форми симптоми захворювання роз-
виваються протягом 24–48 год (всі сим-
птоми захворювання). Приступи судом
повторюються по кілька разів на годи-
ну. Часто протягом 4–5 діб хвора твари-
на гине. Хронічний правець буває рідко
і характеризується легшим перебігом.
При ньому спостерігається обмеже-
не ураження м’язів з локалізацією в
ділянці поранення.
Прогноз — сумнівний.
Лікування. Хірургічна обробка рани,
що стала воротами інфекції, видалення
змертвілих тканин і сторонніх тіл з на-
ступною обробкою рани 10% розчином
йодоформ-ефіру, 1–2% розчином калію
перманганату.
Якомога раніше застосовують про-
типравцеву сироватку згідно з чинною
інструкцією. Призначають також сим-
птоматичне лікування – протисудомні й
наркотичні засоби.
11.5.4. БРУЦЕЛЬОЗ
Бруцельоз – тяжке інфекційне за-
хворювання тварин і людини. В хірургії
згадуються тільки ті осередкові про-
цеси, які розвиваються у тварин при
захворюванні їх на бруцельоз: бурсити,
тендовагініти та ексудативні артрити у
великої рогатої худоби, коней і свиней,
а також запалення сім’яників.
Клінічні ознаки. Найчастіше зі слизо-
вих сумок уражуються прекарпальні (у
великої рогатої худоби) і сумки ділянки
холки (у коней), із суглобів – колінний,
кульшовий, путовий та пальцеві й
заплесневі сухожилкові піхви.
Процес, спричинюваний чистою
культурою бруцел, відбувається без
вираженої і загальної температурної
реакції. Підгострі та хронічні
тендовагініти, артрити й бурсити на-
гадують звичайний асептичний ексуда-
тивний процес.
Гострі бруцельозні синовіти виявля-
ються раптово. При цьому синовіальні
утвори (суглобова порожнина, сухожил-
кова піхва) наповнюються ексудатом,
виникає біль, місцева і загальна тем-
пература підвищується, порушується
функція кінцівки, що виявляється
кульгавістю.
При бруцельозному запаленні сім’я-
ників і придатків останні стають гаря-
чими й болючими, шкіра мошонки
набрякає і відвисає, тварина стає мало-
рухливою.
Діагноз установлюють на основі клініч-
них ознак, епізоотологічної ситуації
з уточненням за допомогою реакції
аглютинації, РЗК, застосовують бакте-
ріологічні алергічні методи діагностики.
Лікування, профілактика і заходи бо-
ротьби проводяться згідно з інструкцією;
частіше тварин вибраковують.
11.5.5. НЕКРОБАКТЕРІОЗ
Некробактеріоз – інфекційне захво-
рювання тварин, що характеризується
гнійно-некротичними ураженнями. В
окремих випадках уражуються переваж-
но дистальні частини кінцівок; слизові
оболонки ротової порожнини, статевих
і внутрішніх органів. До цього захворю-
вання чутливі всі сільськогосподарські
тварини, зокрема птиця, та більшість
диких тварин.
115
 явою кульгавості у тварин. Суглоб
«Айболить Вас навчить…»
збільшується, стає болючим, мож-
ливий розпад суглобової капсули з
оголенням кісток. Може розвиватись
Чи хворіє некробактеріозний остит, остеомієліт.
некробактеріозом
людина? У парнокопитних процес починається
частіше з міжкопитцевої щілини і
поширюється від поверхні на всю гли-
Так. Люди бину тканин. Можливе відпадання
тяжко хворіють рогу копитця або сегмента пальця по
некробактеріозом з
утворенням некро- вінчиковий суглоб. Загальний стан
тизованих ділянок та тварини погіршується при ураженні
ознаками сепсису. внутрішніх органів.
Діагноз установлюють на основі
Етіологія. Збудник – Bad. necropho-
клінічних ознак з урахуванням епі-
rum – проникає в організм через ушкод-
зоотологічних даних, бактеріологічних і
жену шкіру та слизові оболонки.
біологічних досліджень.
Патогенез. Некробактеріоз є типо-
Лікування. Ретельно видаляють усі
вою рановою інфекцією. Збудник, по-
мертві тканини, потім місця уражен-
трапивши в травмовані тканини, швид-
ня обробляють антисептичними засо-
ко розмножується, виділяючи токсини,
бами у формі присипки, розчину чи
які спричинюють спазм капілярів і по-
мазі (калію перманганат, йодоформ,
рушення циркуляції крові цієї ділянки.
мідний купорос, саліцилова кисло-
Захворювання може мати доброякісний
та, ксероформ з добавлянням до них
і злоякісний перебіг. Доброякісний
сульфаніламідних препаратів, а та-
перебіг характеризується утворенням
кож АСД, мазь прополісу, 15 % масля-
некротизованих ділянок, які відпадають,
на суспензія дибіоміцину). Суспензію
і дефект заміщується сполучною ткани-
дибіоміцину на 30 % гліцерині з 0,5–1 %
ною. За злоякісного перебігу некротич-
розчином новокаїну можна використо-
ний процес поширюється на сусідні
вувати також внутрішньом’язово в дозі
ділянки тканин, що призводить до по-
20 тис. ОД на 1 кг маси тіла.
яви нових осередків. Мікроби проника-
Ефективні результати отримують при
ють у кров, розвивається септицемія з
лікуванні некробактеріозу такими пре-
ураженням внутрішніх органів.
паратами: некрофар, некросептин, не-
Клінічні ознаки. У всіх тварин харак-
крогель, терафузон, антисептин.
терними є гнійно-некротичні процеси
Профілактика полягає в своєчасній
на пальцях, шкірі, суглобах, слизових
хірургічній обробці ран, недопущенні
оболонках ротової порожнини і стате-
травматизму тварин, проведенні роз-
вих органів. Найпоширенішою є шкірна
чищення копитець і використанні ванн
форма некробіозу.
з 5–10 % розчином формальдегіду, 3 %
Некробактеріоз суглобів (частіше
міді сульфату тощо.
тазових кінцівок) починається по-

Питання для самоконтролю

1. Що таке хірургічна інфекція? 8. Що розуміють під поняттям «анае-

2. Що таке ворота інфекції? робна інфекція»?
3. Що таке фурункул? 9. Що таке гнильна інфекція?
4. Що таке карбункул? 10. Що таке актиномікоз?
5. Що таке абсцес? 11. Що таке ботріомікоз?
6. Що таке флегмона? 12. Що таке правець?
7. Що таке сепсис? 13. Що таке бруцельоз?

116
 12. УШКОДЖЕННЯ (ТРАВМИ)
12.1. Поняття про травму і травма-
тизм. Класифікація травм
12.2. Види травматизму та їх характе-
ристика
12.3. Основи профілактики травма-
тизму у тварин
12.4. Вплив ушкоджень на організм:
непритомність, колапс, асептична ре-
зорбтивна гарячка, шок.
12.5. Закриті ушкодження м’яких
тканин
12.5.1. Удар
12.5.2. Гематома
12.3.3. Лімфоекстравазат
12.5.4. Розтяг, розрив, струс
12.1. ПОНЯТТЯ ПРО ТРАВМУ
І ТРАВМАТИЗМ. КЛАСИФІКАЦІЯ
ТРАВМ
Травма – це порушення цілості або
функціонального стану тканини або ор-
гана тварини, викликане дією якого-не-
будь фактора.
Наука про травми називається
травматологією (від грец. trauma – уш-
кодження і logos – наука). Травми, як і
більшість хірургічних хвороб, виника-
ють під впливом факторів зовнішнього
середовища: механічних, фізичних,
хімічних, біологічних, психічних і
мішаних.
Класифікація травм.
Механічні травми виникають внаслідок
дії на живу тканину та органи механічної
сили. У тварин вони спричинюються
різними твердими предметами, які є у
вжитку при утриманні та експлуатації
тварин (упряж, речі догляду). Крім того,
травми можуть бути заподіяні ударами
рогів, копит, укусами інших тварин, во-
гнепальною зброєю.
Ці травми найчастіше реєструються
і завдають великих збитків господар-
ствам, власникам тварин. Травмова-
них тварин (биків, кнурів, коней) у
багатьох випадках не можна експлу-
атувати. У корів знижується молочна
продуктивність і вгодованість, а в свино-
маток – плодючість. У деяких випадках
травми призводять до загибелі тварин.
Фізичні травми – це травми, які ви-
12.6. Поняття про рани
12.6.1. Симптоми ран
12.6.2. Класифікація ран
12.6.3. Біологія ранового процесу
12.6.4. Види загоєння ран
12.6.5. Ускладнення при загоєнні ран
12.6.6. Особливості загоєння ран у
різних видів тварин
12.6.7. Лікування ран
12.6.8. Хірургічна обробка ран
12.7. Опіки
12.7.1. Термічний опік
12.7.2. Хімічний опік
12.8. Відмороження
12.9. Електротравма
кликаються механічними, фізичними,
термічними чинниками. Механічні
чинники – дія на тіло тварини різних
предметів, вибухової хвилі, вплив при-
скорення, перевантаження, вібрації та
невагомості.
Рис. 161. Опіки
Ушкоджувальна дія термічних чин-
ників відбувається впливом на тка-
нини високої чи низької температур,
променевої енергії. Ушкоджувальний
вплив на організм найчастіше вияв-
ляють випромінювання видимої ча-
стини спектра, а також інфрачервоне,
ультрафіолетове, рентгенівське, радіо-
активне та лазерне випромінювання.
До групи фізичних ушкоджуваль-
них чинників належить також вплив
електричної енергії – природної (енергія
блискавки) чи штучної (електричний
струм).
Дія на організм хімічних речовин
спричинює хімічну травму. За поход-
117
женням хімічні речовини поділяють на
органічні (синтетичні сполуки), речови-
ни рослинного (алкалоїди, глікозиди)
або тваринного (отрути, що їх виділяють
отруйні змії, комахи) походження. До
неорганічних речовин належать кис-
лоти, луги та їхні солі. Сила і харак-
тер дії хімічних речовин на організм
тварини залежать від складу сполуки,
її концентрації, тривалості впливу на
організм.
Біологічні травми зумовлені дією
вірусів, бактерій, гельмінтів тощо. Ці
травми докладно розглядаються під
час вивчення спеціальних дисциплін
(вірусології, мікробіології, епізоотології,
паразитології та ін.).
Психічні травми бувають рідко і ви-
никають вони внаслідок переляку або
страху.
Мішані – можливі за одночасної
дії на організм тварини двох і більше
факторів. Мішані травми спричинюють
більш тяжкі зміни в тканинах і органах,
тому вони небезпечніші для організму,
ніж кожна зокрема.
Закриті травми – без порушення
цілісності шкірних покривів і слизових
оболонок.
Відкриті травми супроводжуються
ушкодженням шкіри і слизових оболо-
нок.
Крім того, травми бувають одиноч-
ними і множинними та простими і
комбінованими.
12.2. ВИДИ ТРАВМАТИЗМУ
ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА
Травматизм – це сукупність різно-
манітних ушкоджень (механічних,
фізичних, хімічних та ін.) за певний
період часу серед певного виду тварин,
частота і характер яких залежать від
конкретних умов їх утримання, годівлі
та експлуатації.
Для визначення травматизму вивча-
ють частоту ушкоджень, причини травм,
умови та обставини, за яких виникають
травми. Це дає змогу вжити відповідних
профілактичних заходів.
Стійловий травматизм тварин пов’я-
заний з неправильним утриманням під
118
час стійлового періоду. Цей вид трав-
матизму є однією із проблем промис-
лового тваринництва. Цьому сприяють
такі чинники, як великі групи тварин,
безприв’язне, скупчене утримання,
наявність у приміщеннях металевих
конструкцій, похибки в електрифікації
і механізації технологічних процесів,
несправності підлоги та її невдалі
конструкції, засміченість вигульних
дворів. Так, несправність підлоги при-
зводить до поранення кінцівок, що
сприяє формуванню хвороб кінцівок
(копит). За скупченого утримання, осо-
бливо безприв’язного, можливо нане-
сення травм рогами тварин.
Рис. 162. Шматочок скла в шлунку
собаки (ендоскопічне дослідження)
За безприв’язного утримання биків
на відгодівлі часто проявляється, так
званий, статевий травматизм, коли
тварини стрибають один на одного.
Внаслідок цього можливі переломи
кісток таза, рани спини і попереку. Для
профілактики цього виду травматиз-
му на великих комплексах підвішують
електричні спіралі напругою 80 В. За та-
кого утримання можливе віддавлювання
хвостів, коли одна тварина лежить, а
інша ходить. Це може призвести до ган-
грени хвоста і навіть до запалення спин-
ного мозку.
Пасовищний травматизм. Пов’я-
заний із станом пасовищних угідь.
Нерідко наші пасовища мають ями,
болотисті місця, необлаштовані місця
водопою. Травматизація тварин може
статися через засмічення пасовища ме-
талевими предметами, укуси змій, ко-
мах. Травмуючим чинником тут можуть
бути агресивні тварини, наявність на
пасовищі мінеральних добрив, отруй-
них рослин.
Транспортний травматизм пов’яза-
ний із перевезенням тварин на необ-
ладнаному транспорті, коли відсутні
бортові грати, порушуються кількісні
норми перевезення тварин, правила
вантаження і розвантаження тварин.
Цей вид травматизму трапляється під
час тривалих перегонів тварин, пере-
везення тварин залізничним, водним,
автомобільним, повітряним транспор-
том.
Кормовий травматизм. Виникає
внаслідок згодовування тваринам
недоброякісних кормів: забур’янених, з
металевими предметами, запліснявілим
сіном, пророщеною картоплею, корма-
ми низької якості за вмістом мінеральних
речовин, вітамінів, поживних елементів.
Усе це призводить до різноманітних за-
хворювань травлення.
Експлуатаційний травматизм вклю-
чає такі види травм, які пов’язані з гос-
подарським використанням тварин та
їх роботою, а також із неправильною
підгонкою збруї коням, перевантаже-
нням цих тварин та ін. Цей вид травма-
тизму може виникнути за неправиль-
ного догляду тварин. Наприклад, під
час доїння апаратами з неправильно
відрегульованими пульсаторами.
Різновидами експлуатаційного трав-
матизму є сільськогосподарський і
спортивний. Сільськогосподарський
включає травми, що виникають під час
виконання тваринами різних сільсь-
когосподарських робіт (оранка, боро-
нування). Спортивний виникає під час
участі тварин у спортивних змаганнях.
Лікувальний чи операційний
травматизм. Викликається грубими
маніпуляціями в наданні лікувальної
допомоги лікарями, фельдшерами, а
найчастіше – сторонніми особами чи
власниками тварин. Це відбувається у
разі порушення правил асептики і ан-
тисептики під час введення лікарських
речовин, особливо гостроподразню-
вальних, при неправильному введенні
магнітних зондів, діставанні сторонніх
предметів з стравоходу, за надмірного
зрізання копитного рогу.
Навмисний травматизм – це травма-
тизм внаслідок навмисного нанесення
ушкоджень тваринам.
Військовий травматизм пов’язаний
із військовими діями і представлений,
переважно, пораненнями, впливом
радіації і навіть хімічними травмами.
Випадковий травматизм пов’язаний
зі стихійними лихами (удари блискав-
ки, урагани, повені, обвали та зсуви),
нападом тварин та ін. Слід мати на
увазі, що всі інші види травматизму
(експлуатаційний, транспортний та
ін.) певною мірою є також випадкови-
ми. Останнім часом стали виділяти ще
один вид травматизму – технологічний.
Він пов’язаний з промисловим тварин-
ництвом, де на кількох великих фер-
мах і комплексах відсутній вплив при-
родних чинників – руху, опромінення
ультрафіолетовими променями,
зокрема з різними порушеннями
технологічного процесу, дисципліни об-
слуговуючого персоналу тощо.
12.3. ОСНОВИ ПРОФІЛАКТИКИ
ТРАВМАТИЗМУ У ТВАРИН
Профілактика травматизму полягає
в оптимізації умов годівлі, утриман-
ня й експлуатації тварин, запобіганні
порушенням обміну речовин, осо-
бливо остеодистрофії. Важливу роль
відіграє чітка організація виробни-
чих процесів, наявність компетент-
них і відповідальних кадрів, а також
диспансеризація. Приміщення для тва-
рин мають відповідати зоогігіенічним
вимогам, не слід допускати скупченого
(тісного) розміщення тварин, потрібно
прибирати предмети, що спричинюють
травмування, належним чином облад-
нувати водопої й доступи до них.
Огорожа загонів не повинна мати го-
стрих виступаючих кінців, особливо
цвяхів. Слід застилати ями та прибира-
ти сміття тощо, закривати проходи до
місць розміщення сільськогосподарського
інвентарю.
119
 Перед постановкою на зимівлю й ви-
гоном на пасовище у тварин розчища-
ють копита і копитця. Нерідко тварин
позбавляють рогів.
«Айболить Вас навчить…»
Що таке
ретикулоперитоніт
і ретикулоперикар-
дит?
Ретикулоперитоніт –
це запалення сітки і очереви-
ни у жуйних. Ретикулопери-
кардит – це запалення сітки
і серцевої сумки (перикарду).
Виникають при потраплянні
гострих предметів у сітку,
пробиванні її стінки та
пошкодженні очеревини або
перикарду
У коней в упряжі й під сідлом трав-
ми зокрема трапляються внаслідок
неправильної підгонки збруї, надмір-
ного навантаження і порушення
зоогігієнічних правил експлуатації (С.І.
Братюха); можливі ушкодження холки
(потертості, травматичний дифузний
набряк, бурсит, лімфоекстравазат, а та-
кож гнійно-некротичні ураження по-
верхневих і глибоких тканин тощо). Че-
рез те, що значна кількість травм у коней
припадає на кінцівки, особливу увагу
приділяють правильному і своєчасному
розчищенню й підковуванню копит.
Навантаження під час тренування ко-
ней нарощують поступово, усувають
несправності спортивного споряджен-
ня, для захисту кінцівок застосовують
ногавки та ін. Уникають перевезення
важкого вантажу по грузлому й багни-
стому ґрунту. З метою своєчасного ви-
явлення ушкоджень проводять регуляр-
ний і ретельний огляд до і після роботи;
забороняється напування розпаленілих
коней холодною водою тощо.
У великої рогатої худоби дуже важли-
вим є регулярне розчищення копитець,
що запобігає заломам рогу, розтяганню
зв’язок, сухожилків тощо. За механічного
доїння оптимізують вакуумний ре-
жим, перевіряють справність доїльних
апаратів. За ручного або вільного пару-
вання не допускають покриття дрібних
120
самок великими плідниками, оскільки
це може призвести до розтягання клу-
бово-крижового з’єднання, розривів і
розтягів сухожилків і зв’язок кінцівок та
ушкодження статевого члена в самців.
Під час узяття сперми у биків-плідників
надзвичайно важливо дотримуватись
належних правил для запобігання
травмуванню статевого члена. Слід
усувати причини сковзання тварин у
приміщеннях, при підходах і виходах із
них, особливо у станках.
Обов’язковим заходом щодо всіх жуй-
них є запобігання заковтуванню гострих
металевих предметів (цвяхів, шматків
дроту, голок, шпильок для волосся
тощо), що є профілактикою травматич-
ного ретикулоперитоніту і ретикулопе-
рикардиту. З цією метою здійснюють
очищення території ферм і пасовищ,
належним чином виконують заготівлю
кормів, не допускають потрапляння
в них при скиртуванні, силосуванні
сторонніх тіл. Концентровані корми про-
пускають через магнітні вловлювачі, тю-
кування проводять за допомогою шпа-
гату тощо. Кількість травм сторонніми
тілами збільшується в посушливі роки
внаслідок вітамінно-мінеральної й
білкової недостатності, в результаті чого
утворюються також кишкові камені,
фітобезоари та пілоконкременти.
У станках для свиноматок передбача-
ють прибудування лазів, що виключає
травмування поросят; останнім вчасно
і правильно скушують ікла, якими вони
можуть травмувати соски вимені. Під
час комплектування груп не допускають
спільного утримання тварин з агресив-
ним норовом, особливо кнурів. Зверта-
ють увагу на збалансованість раціонів
щодо мінеральних речовин і вітамінів,
за нестачі яких свині можуть відгризати
одна одній хвости, вушні раковини та
зовнішні статеві органи.
В овець більшість травм виникає в
процесі стриження (найчастіше трав-
муються голова, шия, черевна й груд-
на стінки, кінцівки, соски вимені). Для
профілактики травматизму слід прово-
дити інструктаж осіб, які фіксують тва-
рин, готувати кваліфікованих стригалів.
 Під час перевезення тварин трав-
матизації запобігають використанням
спеціально обладнаних скотовозів, на-
рощуванням бортів кузовів автомобілів,
зменшенням швидкості на поворотах
та ін. У разі тривалого транспортуван-
ня надмірне навантаження на кінцівки
та м’язи спричинюють у копитних
ламініт, міозит, міопатоз. Під час три-
валих транспортувань рекомендовані
періодичні зупинки й виведення тварин
на прогулянки.
Профілактика електротравм перед-
бачає чітку організацію електрогоспо-
дарства і високий рівень техніки безпе-
ки в приміщеннях, на території ферм,
обов’язкове спорудження громовідводів.
На пасовищах під час грози тварин пе-
реганяють в укриття.
Підсумовуючи вищесказане, слід під-
креслити, що профілактику травматиз-
му починають з вибору місця для тва-
ринницьких приміщень, контролюють
хід будівництва, а потім забезпечують
зоогігієнічні та ветеринарно-санітарні
умови догляду, годівлі, утримання й
експлуатації тварин.
Крім організаційно-господарських,
потрібно виконувати спеціальні заходи,
серед них – кастрація самців, каудотомія,
декорнуація (або спилювання верхівки
рогів), особливо коли тварин утримують
у приміщеннях безприв’язно; регулярне
і правильне розчищення копит (копи-
тець) у копитних тварин; у новонарод-
жених поросят – скушування зубів.
12.4. ВПЛИВ УШКОДЖЕНЬ
НА ОРГАНІЗМ: НЕПРИТОМНІСТЬ,
КОЛАПС, АСЕПТИЧНА
РЕЗОРБТИВНА ГАРЯЧКА, ШОК
Загальна реакція організму при трав-
мах виникає внаслідок значної сили
травмуючого фактору (великі ушкод-
ження шкірного покриву (опіки, обмо-
роження), руйнування м’яких тканин,
кісток (у поєднанні з ушкодженням
нервових стовбурів та великих судин),
при пораненні внутрішніх органів
(відкритих ушкодженнях грудної по-
рожнини), при нервовому стресі значної
інтенсивності або тривалій дії факторів,
які сприяють його виникненню) та може
проявлятися у вигляді колапсу, шоку і
непритомності.
Колапс – це тимчасове раптове посла-
блення серцевої діяльності і судинно-
го тонусу, що супроводжується різким
зниженням артеріального тиску і усіх
життєвих функцій. Цьому сприяють:
травми зі значною кровотечею із силь-
ним больовим подразненням, гостра
інтоксикація, стрес (переляк), м’язове
перевтомлення.
Рис. 163. Відкритий перелом
Клінічні ознаки. Раптова загаль-
на слабкість, тварина лягає, пульс ча-
стий слабкий; дихання рідке поверхне-
ве; видимі слизові бліді з ціанотичним
відтінком; загальна температурна та
реакція на зовнішні подразники знижені;
кінцівки холодні; м’язи розслаблені.
Лікування. Ліквідувати причину. За
кровотечі – джгут, тампонада, лігування
судин, в/в хлористий кальцій. Для попо-
внення крові, підвищення кров’яного ти-
ску та покращення серцевої діяльності:
в/в – фіз. розчин з глюкозою (30,0–150,0) та
аскорбіновою кислотою (0,5–2,0), перели-
вання сумісної крові або кровозамінників
рідин (поліглюкін, реополіглюкін, гемо-
дез). За інтоксикації в/в 40% уротропін (5–
20 мл) з кофеїном (2–8 мл). Стимуляція
серцевої діяльності (п/ш – кофеїн, кам-
фора; в/в – камфорна сироватка: вели-
ким – 250–300 мл; дрібним – 25–30 мл двічі
на добу). Розтерти тварину солом’яним
джгутом, зігріти грілками, сповити.
121
 Шок характеризується короткочасним
різким збудженням, яке переходить в
глибоке пригнічення нервової системи і
всіх функцій організму. Термін ввів фран-
цузький лікар Ледран, який описав його
основні симптоми.
M. I. Пирогов перший в світі правильно
представив патогенез шоку і намітив спо-
соби лікування та профілактики.
Класифікація шоку:
1. Травматичний – механічні травми,
опіки тощо.
2. Операційний – після хірургічних,
гінекологічних втручань, і недостатньому
знеболенні або без нього.
3. Гемотрансфузійний – внаслідок
білкової несумісності, гемолізу або
коагуляції при переливанні крові.
4. Анафілактичний – внаслідок
попередньої сенсибілізації тварин сто-
роннім білком або токсинами бактерій.
5. Первинний – від декількох хвилин до
декількох годин.
6. Вторинний – через декілька го-
дин, днів після травми – внаслідок
інтоксикації, додаткової травми, зростан-
ня болів без знеболювальних засобів.
Фази первинного шоку:
1. Еректильна – різке збудження,
пульс частий, недостатнього наповнен-
ня, температура шкіри знижена, нерідко
мимовільне сечовиділення, дефекація,
слизові ціанотичні, загальна пітливість.
2. Торпідна – глибоке гальмування.
Тварина не реагує на оточуюче сере-
довище, подразнення (больові), м’язи
розслаблені, слизові бліді, пульс слабкий,
дихання поверхневе нерівномірне, темпе-
ратура тіла знижена на 1–2°С, тварина
вкрита холодним потом.
3. Паралітична – веде до летального
результату.
Причинами шоку є: значні трав-
ми, стрес, тривале нагноєння, яке
супроводжується гнійно-резорбтивними
явищами, переохолодження, кормове
і водне виснаження, грубе проведення
лікувальних процедур, значна крово-
втрата. Новонароджені тварини більш
чутливі до шоку.
Лікування. Ліквідувати причину бо-
льового подразнення і нормалізувати
122
функції нервової системи. Відновлення
гемодинаміки та боротьба з токсемією
і порушенням обміну речовин. При
еректильній фазі – ліквідувати причи-
ну, кофеїн 2–8 г. При переломах кісток – в
зону перелому 2–3% новокаїн на 30% ети-
ловому спирті. Вивільнення прищемле-
ного нерву, імобілізуюча пов’язка. В/в
дрібним тваринам 10–15 мл, великим
– 100–150 мл 10% натрію броміду з до-
даванням кофеїну. Потім протишоко-
ву рідину Асратяна (дрібним – 200–300
мл, великим – 2–3 літри). Замість неї
можливо: в/в 0,125% новокаїн 1–1,5 мл/
кг, на кожні його 200 мл – 1 мл 2% про-
медолу і 1мл 1% димедролу, 1млн ОД
ристоміцину або 0,3 морфоцикліну.
При торпидній фазі: гемотрансфузія
(дрібним – 50–100 мл, великим – 1,5–2
літри або в/в цівкою, або крапельно – 80–
90 крапель на хвилину), 6% поліглюкін.
Для зняття спазму судин: в/в адренобло-
катор фентоламін (дрібним – 0,001 г, вели-
ким – 0,03 г), розчиняють безпосередньо
в 1мл дистилята. Кровотеча з артеріол:
п/ш 5% ефедрин (дрібним – 0,1–0,2 мл,
великим – 5–8 мл). Потім протишокову
рідину Асратяна.
Непритомність – раптове, тимча-
сове малокрів’я головного мозку, яке
проявляється втратою свідомості та
розладом чутливості. Вона виникає
внаслідок переляку, страху та інших
нервово-психічних явищ. У тварин
непритомність зустрічається дуже рідко.
12.5. ЗАКРИТІ УШКОДЖЕННЯ
М’ЯКИХ ТКАНИН
Рис. 164. Забій вимені корови
 До закритих механічних ушкоджень
м’яких тканин відносять удар (забій),
розтяг, розрив, струс, синдром трива-
лого здавлювання, вивих, гематому та
лімфоекстравазат.
Такі ушкодження характеризуються
відсутністю зяяння у зв’язку зі збере-
женням цілісності зовнішніх покривів
(шкіри, слизових оболонок).
12.5.1. УДАР
Удар (contusio) – це закрите механічне
пошкодження м’яких тканин і органів
без видимих порушень їх анатомічних
структур. Найчастіше удару зазнають
поверхневі м’які тканини – шкіра.
Етіологія. Удари у тварин виникають
унаслідок ударів палицею, копитом,
рогом, транспортним засобом або від
падіння на твердий ґрунт чи виступаючі
предмети. Удар може виникнути та-
кож унаслідок сильного здавлювання
тканин збруєю або утримання тварин
на ґратчастій залізобетонній підлозі,
несвоєчасного обрізування копит і ко-
питець, неправильного підковування.
Частіше ушкоджуються різні ділянки
тулуба, кінцівок, підошва копит і
м’якушів.
Клінічні ознаки. Основними оз-
наками удару є біль, припухлість,
підвищення місцевої температури, різні
крововиливи, порушення функції трав-
мованого органа. Залежно від сили уш-
кодження тканин удари поділяють на
чотири ступені.
Перший ступінь удару харак-
теризується порушенням цілості
дрібних судин, що супроводжується
незначними крововиливами в тов-
щу тканин (типу петехії, екхімози).
Припухлість має щільно-еластичну
консистенцію, незначну болючість і
підвищену місцеву температуру.
Другий ступінь – порушення більших
судин з утворенням у товщі тканин по-
рожнини, наповненої кров’ю, – гемато-
ми. При цьому також розшаровуються
тканини, виявляються дифузні кровови-
ливи.
Третій ступінь – тканини під впливом
механічної травми не тільки розшарову-
ються, а й розчавлюються. Відмічається
значна припухлість, сильна болючість.
Четвертий ступінь характеризується
розчавленням м’яких тканин з перетво-
ренням їх на безструктурну масу. Трав-
муються, нерідко ламаються, кістки.
Лікування. Загальними принципами
лікування ударів (як і інших закритих уш-
коджень) є: надання хворому організму
спокою, профілактика ускладнень
хірургічною інфекцією, запобігання й
обмеження набряку в тканинах, крово-
та лімфовиливів. З метою запобігання
септичним ускладненням шкіру в ме-
жах ушкодження обробляють спиртови-
ми розчинами йоду, фурациліну тощо,
5% водним розчином калію перман-
ганату, аерозольними антисептиками
(ауреоміцин, берліцетин, дермоспрей,
септонекс, хроніцин). У перші години
після удару для усунення болю й зупи-
нення крово- і лімфотечі застосовують
упродовж доби стискальну пов’язку і
холод, препарати гідрокортизону. З 2–3-
го дня після удару, коли уражені суди-
ни затрамбувались, призначають тепло
(опромінювання лампою Мініна або со-
люкс, лазеротерапію, парафінотерапію,
спиртові компреси), масаж, резорбційні
мазі, пасивні й активні рухи.
У випадках утворення великих гема-
том, лімфоекстравазатів проводять опе-
ративне лікування (пункції, розрізи).
12.5.2. ГЕМАТОМА
Гематома (haematoma) – крововилив
у глибині тканин із розірваної судини
з формуванням новоутвореної порож-
нини, що виникає під дією кров’яного
тиску. Розмір гематоми залежить від
типу й діаметра судини, а також від
механічної протидії прилеглих тка-
нин. Підшкірні гематоми більші, ніж у
міжм’язових просторах.
Симптоми. Відразу після травму-
вання виникає напружена припухлість
округлої форми. Спочатку можли-
ва флуктуація, при згортанні крові —
крепітація; у перші дні спостерігається
біль.
Гематому вушної раковини називають
отематомою.
123
 щенням тканинних шарів і розри-
вом лімфатичних судин. Лімфа, що
накопичується в порожнині, своєю
масою і протеолітичними фермента-
ми розшаровує пухку клітковину (під
шкірою та між м’язами), збільшуючи
об’єм лімфоекстравазату. Якщо одно-
часно ушкоджуються і кровоносні суди-
ни, утворюється гемолімфоекстравазат.
Симптоми. Ушкодження найчастіше
локалізується під шкірою, нерідко в
ділянці холки. Припухлість утворюється
Рис. 165. Гематома
поступово – повільно збільшується
Діагноз установлюють на підставі
в об’ємі, нагадуючи мішок, наповне-
симптомів і результатів пункції.
ний водою. Пальпацією виявляють
Лікування. Застосовують стискаль-
ундуляцію. Як правило, лімфа тривалий
ну пов’язку, тепло, масаж, втирання
час не коагулює, не згортається.
резорбційних мазей (йод-йодистокалієву,
Лікування. Роблять пункцію, відсмок-
кантаридну та ін.). Гематоми, розміщені
тують лімфу, в порожнину ін’єкують 2%
в глибині тканин, розсмоктуються
спиртовий розчин йоду (маніпуляцію
самостійно. За поверхневої локалізації
можна повторити). Через 2–3 дні
розсмоктування відбувається гірше, осо-
розсікають, видаляють вміст і наклада-
бливо в ділянці вушної раковини, де з
ють баликовий шов, з’єднуючи стінки
одного боку знаходиться хрящ, а з
порожнини; застосовують антисептичну
іншого – шкіра; тут часто утворюється
обробку і дренаж.
кров’яна кіста.
Використовують також пункцію гема-
12.5.4. РОЗТЯГ, РОЗРИВ, СТРУС
томи з накладанням захисної пов’язки.
Розтяг (distorsio) виникає під дією
Нерідко проводять розтин поверхне-
сили розтягання або скручування, що
во розміщених гематом (на вушній
перевищує певну механічну стійкість
раковині) з наступним накладанням ва-
тканин і органів. Макроскопічна
ликового шва.
цілість зберігається, однак виникають
мікроскопічні розриви волокон, судин,
12.5.3. ЛІМФОЕКСТРАВАЗАТ
Лімфоекстравазат (lymphoextrava- «Айболить Вас навчить…»
sat) – витікання лімфи із судин у но-
воутворену порожнину. Найчастіше Чи можна
виникає в результаті дотичної травми використовувати
холод, тепло і
тупим предметом, падіння та в інших масаж при
випадках, що супроводжуються змі- лімфоекстравазаті?

Категорично заборонено!
Ці маніпуляції не тільки
не допоможуть, а й дуже
нашкодять. Холод не
звузить лімфосудини,
а отже, не допоможе,
тепло розрідить лімфу,
а масаж тільки розшарує
тканини.

які зумовлюють запалення.

Розтяг зазвичай виникає під час
різких раптових рухів. Механізм трав-
ми полягає у дії сили протилежного на-
Рис. 166. Лімфоекстравазат

124
прямку або дії сили при фіксованому
органі, кінцівці. Найчастіше уражують-
ся капсула і зв’язки суглобів (ліктьового,
зап’ясткового, колінного, заплеснового)
та сухожилків (п’яткового, загально-
го, поверхневого й глибокого згиначів
пальців).
Клініка. Відмічається локалізований
біль у ділянці відповідного сугло-
ба, кульгавість на оперту кінцівку,
припухлість.
Лікування таке, як і при ударі.
Розрив (ruptura) – закрите ураження
тканин або органів, що призводить до
порушення їх анатомічної цілісності.
Механізми виникнення розривів і
розтягів аналогічні. Їх виникненню
сприяють дегенеративно-дистрофічні
процеси та раптові, надмірно сильні
рухи або скорочення м’язів, які пере-
вищують межі еластичності воло-
кон. Спостерігаються розриви м’язів,
сухожилків і зв’язок, іноді розриви
внутрішніх органів. Розрив зв’язок може
бути як самостійним ураженням, так і
доповнюватися вивихом суглоба. При
цьому спостерігаються гострий біль,
кульгавість, набряк і гематома, а та-
кож значні відхилення функції суглоба.
У разі розриву внутрішньосуглобових
зв’язок (голівки стегнової кістки, зв’язки
колінної чашки) розвивається гемар-
троз.
При розриві м’язів відмічаються
сильний біль, припухлість і гематома в
ділянці розриву. Повністю втрачається
функція м’яза та відповідний прояв
вираженого відхилення статичної або
динамічної функції ураженої кінцівки.
Найчастіше трапляється розрив чоти-
риголового м’яза стегна, триголового
м’яза гомілки, двоголового м’яза плеча.
Діагностують неповний і повний
розриви м’язів. За неповного роз-
риву спостерігаються гострий біль,
кульгавість, гематома й тривале по-
рушення функції кінцівки. За повного
розриву характерною ознакою є зміна
рельєфності («провалля», «западання»)
відповідної ділянки тіла тварини, а та-
кож виражена болючість, наявність ге-
матоми. Функція кінцівки випадає.
Розриви сухожилків (rupturae ten-
dinum). Розрізнюють розриви фас-
цикулярні (за порушення цілості окре-
мих сухожилкових пучків), часткові
(надриви) і повні.
Етіологія. Механізм розриву сухо-
жилків такий, як і при розриві м’язів.
Найчастіше виникає під час спотикан-
ня, ковзання, падіння, раптових зупинок
на швидкому ходу, у разі надмірного
навантаження, встрявання кінцівки й
насильного її звільнення, взяття пере-
шкод під час стрибків. Сприятливими
чинниками можуть бути патологічні
зміни в сухожилках (хронічні тендиніти,
тендовагініти та подотрохлеїт) і кістках
(рахіт, остеомаляція, остеопороз).
Клінічні ознаки. Характерним сим-
птомом при розриві сухожилка є його
подовження і наявність дефекту (загли-
блення) на місці розриву, припухлість,
біль і раптове порушення функції
кінцівки. Симптоми в кожному окре-
мому випадку можуть бути різними за-
лежно від ушкодженого сухожилка, ха-
рактеру розриву (частковий чи повний)
та його локалізації.
Найчастіше спостерігається розрив
глибокого пальцевого згинача. Рапто-
во виникає кульгавість опори, твари-
на лише торкається землі зачіпною
ділянкою копита, а в разі незначного
навантаження путовий суглоб сильно
прогинається.
Іноді трапляються одночасні розри-
ви поверхневого й глибокого пальце-
вих згиначів і міжкісткового середнього
м’яза. У таких випадках спирання ура-
женою кінцівкою неможливе.
Клінічна картина, діагностика та
лікування цих процесів докладніше
описуються при викладі захворювань
суглобів, м’язів, сухожилків, кісток.
Діагноз. У разі розривів сухожилків
діагноз установлюють у кожному окре-
мому випадку за описаними клінічними
ознаками. Якщо є підозра щодо ушкод-
ження кісток, проводять рентгенологічне
дослідження.
Лікування. Хворій тварині на період
лікування надають повний спокій. У
перші 24–48 год застосовують холод,
125
стискальну пов’язку, ін’єкції або мазь ран від закритих ушкоджень є те, що
гідрокортизону (глюкокортикоїдів), при ранах відкриваються ворота для
гепарину, коротку новокаїнову бло- інфекції, вторинного травмування, за-
каду з антибіотиками. Починаючи з бруднення.
другої доби, використовують тепло
для розсмоктування ексудату, а також
фізіотерапевтичні процедури (ультра-
звук, солюкс, діатермію, масаж та ін.). У
разі повних розривів сухожилків засто-
совують оперативне втручання, наклада-
ють шви і обов’язково іммобілізувальну
пов’язку. Залежно від сили травми на
кінцівку з комбінованим ушкодженням
зв’язок, м’язів, сухожилків накладають
шинну або гіпсову пов’язку терміном на
4–6 тижнів.
Струс (commotio) – молекулярні по-
рушення в клітинах паренхіми ушкод- Рис. 167. Операційна рана
женого органа, що виникають унаслідок
швидкої дії механічної сили. Найчастіше Оскільки при ранах поряд з місцевими
виникає струс мозку від удару по черепу змінами в тканинах розвиваються і
або падіння з висоти. Трапляються ви- загальні порушення в організмі тварин
падки струсу внутрішніх органів грудної (гарячка, інтоксикація та ін.), запровад-
й черевної порожнин. Морфологічна жено поняття ранової хвороби. Перебіг
суть порушень, що виникають при і закінчення ранової хвороби залежать
цьому, вивчена ще недостатньо. У хво- під величини ушкодження, втрати крові,
рих тварин спостерігаються сильне стану організму та його реактивності,
пригнічення, зниження кров’яного характеру ранової інфекції.
тиску, можливі кровотеча з носа,
непритомність або шок. 12.6.1. СИМПТОМИ РАН
Лікування. Здійснення протишоко- Основними ознаками поранення є
вих заходів та симптоматичне ліку- зяяння, кровотеча і біль.
вання. Призначають спокій, гексаме-
тилентетрамін, а при струсі мозку –
цинаризин, фібролізин.

12.6. ПОНЯТТЯ ПРО РАНИ

Рани органів і тканин є одним із видів
ушкоджень організму, які трапляються
впродовж життя як людини, так і тва-
рин, найчастіше.
Раною (vulnus) називають механічне
ушкодження тканин і органів з пору-
шенням цілості зовнішніх покривів.
За наявності рани можливе ушкод-
ження не тільки шкіри, слизових обо-
Рис. 168. Зяяння рани
лонок, а й тканин, розміщених глибше,
внутрішніх органів (селезінки, печінки, Зяяння рани (розходження її країв)
легень, серця та ін.), а також мозку. У залежить від особливостей ушкодже-
глибоких ранах розрізняють: краї, рано- них тканин, напряму, в якому вони роз-
вий отвір, рановий канал (порожнину), січені, та механізму насильницької дії.
стінки і дно. Принциповою відмінністю Поранення еластичних тканин супро-

126
воджується значнішим зяянням, ніж по-
дібне ушкодження малоеластичних
тканин. Ушкоджені м’язи в поперечно-
му напрямку рани зяють більше, ніж
ушкоджені у поздовжньому. Розсічення
шкіри впоперек її еластичних волокон
(напрям останніх у тварин збігається з
напрямом складок шкіри та росту
шерсті) дає сильно виражене зяяння.
Різані рани, заподіяні гострим інстру-
ментом, зяють сильніше, ніж розтро-
щені рани, заподіяні тупим знаряддям.
Кровотеча при пораненні виникає
внаслідок механічного ушкодження
судин. Вона може бути зовнішньою і
внутрішньою, артеріальною, венозною,
капілярною і паренхіматозною. Одно-
часно з кровоносними порушується
цілість і лімфатичних судин.
Біль зумовлений ушкодженням нервів
та їхніх закінчень.
12.6.2. КЛАСИФІКАЦІЯ РАН
Рани класифікують залежно від при-
чин, обставин, знарядь тощо.
Рис. 169. Рвана рана холки собаки
1. Залежно від причини ушкоджен-
ня рани поділяють на операційні та
випадкові. Операційні рани виконують з
дотримуванням правил асептики й анти-
септики, тому вони асептичні. За випад-
кового поранення рана забруднюється, в
неї потрапляють пил, шерсть, численні
мікроорганізми, що призводить до роз-
витку ранової інфекції.
Виходячи з цього, всі випадкові рани є
забрудненими; коли в них розвивається
інфекційне запалення, їх називають
інфікованими.
2. За зоною ушкодження розрізняють
рани з вузькою зоною ушкодження
(завдані гострим різальним інстру-
ментом: лезом, скальпелем, склом) і з
широкою зоною (завдані тупим предме-
том: удар копитом, рогом, укус зубами,
розрив гачком та ін.).
3. Залежно від наявності в рані
мікроорганізмів та сторонніх тіл рани
поділяють на асептичні (операційні);
забруднені, інфіковані.
4. Залежно від розміщення щодо
порожнин тіла (черевної, грудної,
суглобової та ін.) рани можуть бути
поверхневі, глибокі, проникні, наскрізні,
сліпі, оперізувальні, дотичні. Наскрізні
рани мають вхідний і вихідний ранові
отвори. Сліпі рани мають тільки вхідний
рановий отвір. Дотичні рани залиша-
ють на поверхні тканин жолобкуватий
дефект. В оперізувальної рани канал на
значній відстані огинає певний орган
(кінцівку, суглоб).
5. Залежно від складових діючих чи-
нників рани поділяють на: неускладне-
ні – просте механічне пошкодження з
малою зоною травмування тканин;
ускладнені (ранні й пізні) – механічні
ушкодження зі значною зоною трав-
мованих тканин та нашарування
інших патогенних факторів (інфекції,
опіку, отруєння, радіоактивного вип-
ромінювання та ін.)
Крім того, розрізняють:
Різані рани (v. incisum) завдають го-
стрими різальними предметами (скаль-
пель, ніж, серп, коса, скло). Характери-
зуються рівними краями, гладенькою
поверхнею, обмеженим травмуванням,
значною кровотечею і короткочасним
болем. За зовнішнім виглядом вони мо-
жуть бути клаптевими або лінійними.
Такі самі особливості властиві й рубле-
ним ранам, але в останніх тканини трав-
муються більшою мірою.
Рублені рани (v. caesum) виникають
у разі дії на тканини масивних, досить
гострих предметів (сапи, сокири, ло-
пати тощо), тому посідають проміжне
положення між різаними й забитими
ранами і поєднують у собі деякі їхні
особливості. Характеризуються широ-
127
кою зоною ушкодження, часто досить
глибокі, зі значною кровотечею.
Колоті рани (v. punctum) заподіюють
гострими колючими предметами (ви-
лами, цвяхами, зубцями борони тощо).
Колоті рани виникають під час про-
ведення пункції, руменоцентезу. Вони
мають довгий вузький рановий канал,
невеликий зовнішній отвір і незначну
кровотечу. У разі випадкових колотих
ран можливе утворення гематоми і роз-
виток анаеробної інфекції.
«Айболить Вас навчить…»
Яка
особливість
вогнепальної
наскрізної рани?
Вихідний отвір нас-
крізної вогнепальної
рани значно ширший
від вхідного.
Рвані рани (v.laceratum) утворюють-
ся при ушкодженні тканин гострими
предметами, сучками дерев, кігтями
тварин, цвяхами, гачками тощо. Краї
цих ран нерівні, часто зі значним
відриванням шкіри, м’язів. Значної
кровотечі не буває, проте зяяння різко
виражене.
Забиті рани (v. contusum) виникають
унаслідок сильної дії тупого предмета
(удар палицею, копитом тощо), падіння
на твердий ґрунт. Спостерігаються роз-
рив шкіри, удар м’язів, нервів та інших
тканин. Краї рани нерівні, припухлі,
дещо вивернуті, з численними кровови-
ливами різної форми та розміру. Біль
сильний, однак кровотеча внаслідок
тромбозу судин незначна.
Розтрощені рани (v. conquasatum) –
складні ушкодження, що виникають
найчастіше в результаті зіткнення тва-
рини з транспортом, який рухається.
Вони нагадують забиті рани, однак
відрізняються від останніх значно
більшими ушкодженнями тканин. По-
128
казана негайна хірургічна обробка,
оскільки можливі тяжкі ускладнення.
Кусані рани (v. morsum) завдають
свійські або дикі тварини зубами.
Вогнепальні рани (v. sclopetarium)
заподіюють кулями, дробом, уламками
бомб. Вони різні за зовнішнім виглядом.
Отруєні рани (v. venenatum) вини-
кають при укусах отруйними зміями,
скорпіонами, фалангами, тарантулами,
бджолами, осами, шершнями тощо.
12.6.3. БІОЛОГІЯ РАНОВОГО
ПРОЦЕСУ
Рановий процес – це комплекс
складних біологічних змін у тканинах
і в організмі в цілому, які починають-
ся з утворення рани і завершуються її
регенерацією (загоєнням).
Рис. 170. Загоєння за первинним
натягом
У патогенезі ранового процесу ви-
окремлюють кілька фаз (пе-ріодів).
Класифікація за І.Г. Руфановим (1954)
найточніше враховує клінічну кар-
тину ранового процесу і частіше
використовується в лікувальній практиці.
Автор виділяє дві фази: гідратації
або очищення рани (в цей період
відбуваються складні патофізіологічні,
біохімічні й ферментативні процеси,
що супроводжуються запальною реак-
цією), фаза дегідратації (регенерації,
гранулювання).
Найоб’єктивніше істотні ознаки
перебігу ранового процесу відображує
класифікація С.С. Гірголави (1956), у
якій визначається три фази: підготовча
(період запалення), фаза регенерації,
яка закінчується заповненням порож-
нини рани новоутвореною сполучною
тканиною (грануляційною), формуван-
ня рубця.
Приблизно такі фази в перебігу ра-
нового процесу виокремлює М.І. Кузін
(1977). Першу фазу автор називає запа-
ленням, другу – регенерацією, третю –
фазою утворення і реорганізації рубця.
12.6.4. ВИДИ ЗАГОЄННЯ РАН
Рани можуть загоюватися первин-
ним, вторинним натягом, під стру-
пом. Загоєння первинним натягом
завершується впродовж 6–8 діб за пев-
них умов: високої життєздатності тка-
нин стінок рани, асептичності рани,
відсутності в ній сторонніх тіл, остаточ-
ного спинення кровотечі, зближення ра-
нових поверхонь.
Рис. 171. Загоєння за
вторинним натягом
Рис. 172. Загоєння під струпом
Такі умови спостерігаються в опе-
раційних ранах та у свіжих випадко-
вих ранах після хірургічної обробки.
Після з’єднання країв рани фібрин
склеює ранові поверхні, утворю-
ючи первинну біологічну спайку рани.
Потім відбуваються біологічні проце-
си з ростом і розмноженням клітинних
елементів (фібробластів) та паростків
ендотелію капілярів, які під впливом
кров’яного тиску каналізуються. На
місці загоєння залишається невеликий
рубець.
Вторинним натягом загоюються рани,
в яких не витримано хоча б одну із за-
значених п’яти вимог. Таке загоєння
можливе також у разі зниження загаль-
них захисних сил організму й процесів
регенерації тканин.
Загоєння відбувається з утворенням
грануляційної тканини, що поступо-
во заповнює всю ранову порожнину.
Грануляційна тканина складається з
шести шарів (лейкоцитарно-некротич-
ний, судинних петель і дуг, вертикаль-
них судин, дозріваючий, шар горизон-
тально розміщених фібробластів). У
міру загоєння рани всі шари поступо-
во редукуються, залишається тільки
один фіброзний шар, що формує
врешті рановий рубець. Грануляційна
тканина є механічним і фізіологічним
бар’єром. Вона перешкоджає проник-
ненню мікробів та їхніх токсинів з рани
у прилеглі тканини.
Загоєння під струпом може
відбуватися при різних ранах, про-
лежнях, опіках, саднах, подряпинах
тощо. Необхідною умовою такого про-
цесу регенерації є висихання секрету
рани й утворення на її поверхні темно-
коричневої кірки (струпа).
Струп відіграє роль захисної пов’язки.
Рани під струпом загоюються первин-
ним або вторинним натягом. У першо-
му випадку струп відпадає самостійно
після завершення епітелізації. Якщо
під струпом розвивається інфекція, то
струп передчасно відшаровується і рана
загоюється вторинним натягом.
12.6.5. УСКЛАДНЕННЯ ПРИ
ЗАГОЄННІ РАН
Одним із тяжких ускладнень, яке
може спостерігатися під час загоєння,
є сповільнення загоєння рани, що
виявляється атиповим ростом епітелію
129
чи грануляційної тканини і клінічно
виявляється як «дике м’ясо», колоїд,
гіпертрофічний рубець або утворен-
ням у товщі грануляційної тканини
мікроскопічних абсцесів тощо.
Причинами таких ускладнень є роз-
лад у системі циркуляції крові та по-
рушення відтікання лімфи, інфікування
грануляційної тканини, інтоксикація
організму.
12.6.6. ОСОБЛИВОСТІ ЗАГОЄННЯ
РАН У РІЗНИХ ВИДІВ ТВАРИН
Загоєння зумовлене особливостя-
ми в них обміну речовин. Відмінність
стосується в основному процесу очи-
щення ран від мертвих тканин і забруд-
нень. Він відбувається у тварин різних
видів за трьома основними типами
(Г.С. Мастико,1985):
1) гнійно-ферментативне очищення
рани;
2) гнійно-секвестраційне;
3) секвестраційне.
Рис. 173. Гнійна рана
Гнійно-ферментативний тип очи-
щення ран спостерігається в коней і со-
бак. При цьому добре виражені серозно-
гнійні або гнійно-ексудативні процеси,
які характеризуються виділенням з рани
гнійного ексудату. Після очищення рани
запалення стихає, грануляційна тканина
заповнює ранову щілину, процес пере-
ходить у фазу дегідратації й загоєння.
Гнійно-секвестраційний тип очи-
щення ран є основним у великої
рогатої худоби і свиней. У ранах
скупчується фібрин, який у поверхне-
вих частинах рани перетворюється на
130
фібрино-тканинний струп, а в глибо-
ких – на фібрино-тканинну масу. Че-
рез 5–7 діб і пізніше внаслідок гнійно-
демаркаційного запалення відбувається
секвестрація ранового ексудату.
Після очищення рани від секвестру,
який відіграє роль захисної біологічної
пробки на першому етапі загоєння, вона
вкривається грануляціями. У міру запо-
внення грануляціями рана поступово
епітелізується.
Секвестраційний тип очищення ран
спостерігається при загоєнні вторинним
натягом у гризунів і птахів; у великої
рогатої худоби і свиней трапляється при
відносно неглибоких ранах, а у коней і
собак – тільки при пораненні шкіри.
12.6.7. ЛІКУВАННЯ РАН
Основний принцип лікувальних за-
ходів при ранах полягає в сприянні
поліпшенню умов для перебігу раново-
го процесу і максимальному оберіганню
тканини та організму в цілому.
Створення сприятливих умов для
загоєння ран зводиться до надання спокою,
видалення кров’яних згустків, сторонніх
тіл, змертвілої тканини, зближення
країв рани – при асептичній рані, а при
інфікованій – забезпечення стікання рано-
вого виділення. Крім того, потрібно звер-
нути увагу на збереження й підвищення
життєвих сил (резистентність) хворої
тварини, оскільки інтенсивність процесу
загоєння ран залежить від регенеративних
(відновлювальних) сил самого організму.
Лікування всіх видів ран, крім
операційних, починають з хірургічної
обробки рани. З лікувальною метою в
післяопераційний період застосовують
антисептики, біологічні препарати, па-
тогенетичну терапію, фізіотерапію та
неспецифічну стимулювальну терапію.
Профілактика ранової інфекції, захист
нервової системи від подразнень больо-
вими імпульсами, посилення регенера-
тивних процесів і загальних захисних
сил організму є основними завданнями
під час лікування ран.
Перша допомога при пораненнях охо-
плює такі заходи:
1) спинення кровотечі;
 2) механічну обробку рани і накладан-
ня пов’язок;
3) усунення ускладнень, які загрожу-
ють життю пораненої тварини (значна
втрата крові, шок та ін.).
12.6.8. ХІРУРГІЧНА ОБРОБКА РАН
Хірургічна обробка ран – це крива-
ва операція, яку виконують за допомо-
гою гострих різальних інструментів під
інфільтраційною анестезією з наступ-
ним накладанням на рану швів. Мета
хірургічної обробки: видалення мерт-
вих, розтрощених тканин, сторонніх тіл,
надання рані простої форми, забезпе-
чення відтікання ранових виділень.
«Айболить Вас навчить…»
В чому
особливість
повного вирізування
рани?
Такий спосіб хі-
рургічної обробки дає
можливість перетвори-
ти забруднену рану на
операційну (асептичну)
і вона загоюється впро-
довж 7–9 діб.
Залежно від часу і способу виконання
розрізняють хірургічні обробки:
1) первинну (ранню – роблять в перші
6–12 год після поранення, відстрочену –
через 24–36 год з моменту поранення, пер-
винну пізню – в період прояву хірургічної
інфекції в рані);
2) повторну – через певний час після
первинної хірургічної обробки.
Основними способами первинної хі-
рургічної обробки є:
1) розтин рани;
2) часткове вирізування;
3) повне вирізування рани.
Рвана рана вимені
Розтин рани ведуть скальпелем на всю
глибину. При цьому розтинають тканинні
перемички, містки, а за наявності «ки-
шень» роблять протиотвори (контрапер-
тури). Після такого розтину рана набуває
простої форми, забезпечується вільне
стікання ексудату. Рану після хірургічної
обробки припудрюють і дренують мар-
левим дренажем. Щоб запобігти ви-
паданню дренажу з рани, накладають
кілька тимчасових стібків шва.
Часткове вирізування рани застосову-
ють при пораненнях з широкою зоною
ушкодження тканин. Рану розтинають
на всю глибину, видаляють травмовані й
забруднені тканини, надають їй простої
форми. Після припудрювання антисеп-
тичними порошками рану частково за-
шивають, вводять відсмоктувальний дре-
наж і накладають антисептичну пов’язку.
Повне вирізування рани здійснюють
у межах здорових тканин, відступивши
від країв рани на 3–5 мм. Після припу-
дрювання рани її зашивають.
12.7. ОПІКИ
Опіки досить часта патологія у до-
машніх і сільськогосподарських тварин.
Розрізняють термічні і хімічні опіки.
12.7.1. ТЕРМІЧНИЙ ОПІК
Термічний опік виникає під дією високої
температури. Спостерігається місцеве
ураження тканин аж до вираженого їх
некрозу з наступною реакцією всього
організму. Хвороба може супроводжу-
ватися шоком (при опіку 4–5% поверхні
тіла), токсемією, септицемією. Хімічні
опіки найчастіше виникають при впливі
кислот, солей важких металів і лугів.
Рис. 174. Термічний опік
131
 Токсична фаза опікової хвороби
настає в перші години після всмоктуван-
ня опікових токсинів. Периферичні су-
дини розширюються, збільшується їхня
проникність, об’єм крові, що циркулює,
зменшується, вона згущається, роз-
вивається гіпоксія, ацидоз, олігурія,
анурія, знижується резистентність, роз-
виваються септичні ускладнення, на 5–6-
й день можливий сепсис (септична фор-
ма опікової хвороби).
Розрізняють декілька ступенів опіку:
перший – почервоніння (с. erythematosa);
другий – утворення пухирів (c. bullosa),
наповнених прозорим ексудатом, що
на третій день стає мутним у зв’язку з
еміграцією лейкоцитів; третій – некро-
тизування тканин і утворення струпа
(c. esharotica); четвертий - обвуглюван-
ня. Опіки від 1/3 до 1/2 поверхні тіла –
смертельні.
Лікування. Для усунення болю
і загрози шоку застосовують анал-
гетики (баралгін, промедол й ін.),
внутрішньовенно ін’єкують 0,5% но-
вокаїн (0,5–0,75 мл/кг маси), викори-
стовують двосторонню паранефраль-
ну новокаїнову блокаду, що зменшує
проникність капілярів і набрякання
тканин. Для боротьби із зневодненням
тварині дають багато води, підшкірно
ін’єкують ізотонічний розчин натрію
хлориду, розчин Рінгера, гепарин
(знижує небезпеку коагуляції крові),
з метою дезінтоксикації – 40% розчин
гексаметилентетраміну з кофеїном, для
зменшення ацидозу – 4% розчин натрію
гідрокарбонату (20–80 мл), 30% розчин
натрію тіосульфату, 20% розчин глю-
кози з аскорбіновою кислотою. Місце
опіку голять (вистригають), обробля-
ють 2% розчином калію перманганату,
1% спиртовим розчином діамантового
зеленого, змащують спиртом, ефіром,
обприскують хлоретилом. Наклада-
ють пов’язку з маззю Вишневського,
Конькова, емульсією стрептоциду або
синтоміцину. Змертвілі тканини вида-
ляють (некректомія). Для боротьби з
інфекцією застосовують антибіотики,
сульфаніламіди, хінолони. Для приско-
рення росту грануляцій та епітелізації
132
використовують ультрафіолетове опро-
мінення (кварц), сік алое й ін.
12.7.2. ХІМІЧНИЙ ОПІК
Етіологія. Дія кислот (частіше азотної,
сірчаної), лугів (їдке калі, їдкий натр),
солей металів, (нітрат арґентуму, хло-
рид цинку, сульфат купруму), негаше-
ного вапна, фосфору, деяких бойових
отруйних речовин.
Клінічні ознаки. Визначити ступінь
опіку в перші дні складно. Кисло-
ти й солі важких металів коагулюють
білки тканин, і утворюють твердий,
здебільшого поверхневий, струп. Луги
розчиняють білки, діють значно глибше,
і струп при цьому м’який, білого кольо-
ру. Опіки від фосфору глибокі, оскільки
він продовжує горіти, знаходячись на
шкірі.
Лікування. Якомога швидше ви-
далити хімічну речовину – спочат-
ку обмити струменем води, а потім
нейтралізувати її залишки на тілі тва-
рини. Як нейтралізатори застосовують:
при опіках лугами – 2% розчин оцтової,
лимонної кислоти, при опіках кисло-
тами – 2–5% розчини соди, крейду в
порошку (кальцію карбонат), палену
магнезію (магнію оксид); при опіках
ціанистими сполуками – розчини калію
перманганату; при опіках фторидом
гідрогену — магнію сульфат. Маслянисті
їдкі речовини видаляють з поверхні
шкіри, розчиняючи їх бензином.
У разі опіку фосфором, що горить,
потрібно передусім загасити його – об-
ливанням водою, тривалими примоч-
ками з 5 % розчином мідного купоросу,
повторними присипками хлорним вап-
ном (застосування мазей протипоказа-
не, оскільки вони посилюють всмокту-
вання фосфору)
12.8. ВІДМОРОЖЕННЯ
Відмороження є результатом ушкоджен-
ня холодом, переважно при тривалому
його впливі. Виникненню відмороження
сприяють порушення кровотоку, висна-
ження, перевтома й ін. Найчастіше має
місце відмороження вушної раковини,
хвоста, нижньої губи, препуція й ін.

Рис. 175. Некроз вушних раковин
внаслідок відмороження
Патогенез. В основі тканинних змін
при відмороженні лежать нервово-
судинні розлади. Спостерігається спазм
капілярів, вен, артерій; виявляються
стази, підвищення порозності судин,
нерідко тромбоз із вираженими по-
рушеннями кровотоку. В результаті
порушується тканинна трофіка, виникає
набряк тканин; у подальшому можливе
інфікування.
Хвороба протікає в два періоди: при-
хований (дореактивний) і реактивний
(виражений). У перший період хвороби
ушкоджена ділянка тіла тварини холод-
на, нечутлива, у другий – розвиваються
запальні і некротичні процеси, що виз-
начають ступінь відмороження.
Перший ступінь відмороження
(с. erythematosa) характеризується на-
бряком шкіри, ексудацією, випадінням
фібрину, болючістю з наступним
зменшенням чутливості. Поступово
продукти ушкодження тканин роз-
смоктуються, відбувається регене-
рація. Клінічно відмічається свербляч-
ка і злущування епідерміса.
Другий ступінь відмороження
(c. bullosa) характеризується утворен-
ням пухирів на фоні дифузного набря-
ку. Пухирі лопаються, витікає мутний
ексудат, і утворюється мокнуча поверх-
ня. Остання нерідко інфікується. Надалі
можливе утворення виразок.
Третій ступінь відмороження
(c. gangraenosa) супроводжується ви-
никненням холодового некрозу і вологої
гангрени, демаркаційний процес, як
правило, уповільнений.
Повторні відмороження виклика-
ють формування стійкого запален-
ня, що супроводжується невеликою
інфільтрацією шкіри і підшкірної
клітковини, їхньою синюшністю, свер-
блячкою, дрібними тріщинками епі-
дермісу. Такий стан називають рernio –
ознобленням.
Лікування. Насамперед зігрівають
відморожену ділянку. Застосовують
спиртові компреси (20–40% спирт про-
тягом 30 хв). З метою відновлення кро-
вопостачання роблять легкий масаж,
показані також коротка новокаїнова
блокада і блокада окремих симпатичних
вузлів. Доцільне використання антисеп-
тичних мазей, УВЧ, ультрафіолетового
опромінення.
У випадку відмороження третього сту-
пеня можливе проведення ампутації уш-
кодженого органа або некректомії ган-
гренозно змінених тканин, бажано після
встановлення демаркації. У боротьбі з
наслідками інфікування призначають
антибіотико- і сульфаніламідотерапію,
а також хінолони (енрофлоксацин)
12.9. ЕЛЕКТРОТРАВМА
«Айболить Вас навчить…»
Чим
зумовлені зміни
в тканинах і органах
під час проходження
електроструму?
Зміни в ткани-
нах і органах зумовлені
їхнім електричним опо-
ром. Максимальний
електроопір має шкіра, а
найменший – судини та
м’язи.
Електротравма характеризується ком-
плексом змін в організмі, що виникають
під дією електричного струму або бли-
скавки. В одних випадках контакт з елек-
трострумом напругою 80–120 В і силою
струму понад 0,5 А нерідко виявляється
смертельним, в інших – струм напру-
гою 500–700 В за нетривалого впливу не
завжди спричиняє смерть.
133
 Під дією електричного струму в
організмі тварин виникає комплекс
порушень, які пов’язані з двома ос-
новними процесами: теплова дія і
загальнобіологічний вплив.
За ураження електричним струмом
виникають місцеві й загальні симптоми.
Місцеві зміни характеризуються елек-
тричним опіком різного ступеня (1–3).
При опіках третього ступеня змертвілі
тканини відокремлюються повільно,
грануляції в’ялі, кровоточиві; процеси
гранулювання та епітелізації затягують-
ся на тривалий час.
У шкірі відбуваються значні опіково-
коагуляційні зміни; останні особливо
яскраво виражені в місцях входу й вихо-
ду струму. Безпосередня загибель тка-
нин настає також через їхній електроліз.
Крім того, електрострум високої на-
пруги спричинює в тканинах виражені
деструктивні зміни у вигляді розривів і
розшарувань.
Загальні симптоми зумовлені тяжким
перебігом електротравми. Домінують
відхилення з боку серцево-судинної
(аритмія, брадикардія), дихальної (по-
рушення ритму дихання, асфіксія) і
центральної нервової систем (втрата
зору, прояв парезів, паралічів, невритів).
Від прямої дії струму, коли він прохо-
дить через організм тварини, виникають
Питання для самоконтролю
1. Як називається наука про травми?
2. Які ушкоджувальні чинники відносять до фізичних?
3. Що таке травматизм?
4. З чим пов’язаний експлуатаційний травматизм?
5. Які хвороби відносять до закритих механічних ушкоджень?
6. Що таке удар?
7. Що таке гематома?
8. Що таке лімфоекстравазат?
9. Що таке рана?
10. Які є основні ознаки ран?
11. Що таке рановий процес?
12. Які є види загоєння ран?
13. В чому полягає одне із тяжких ускладнень при загоєнні ран?
134
розлади в діяльності серцево-судинної,
дихальної й центральної нервової си-
стем. Смерть настає від паралічу серця,
дихання.
Клінічні ознаки залежать від ступеня
ураження. При тяжких розладах тва-
рина перебуває в коматозному стані.
Пульс рідкий, напружений, дихання
переривчасте, нерівномірне. При легких
ступенях ураження тварина пригнічена
або збуджена, координація рухів у неї
порушена.
Лікування. Тварину передусім звіль-
няють від дії струму, для чого потрібно:
1) вимкнути струм найближчим вимика-
чем; 2) надіти гумові рукавички, калоші
й відтягти тварину за допомогою сухої
мотузки від проводу.
Потерпілій тварині вводять кофеїн,
камфору, при ослабленому диханні
ін’єкують під шкіру лобелін, роблять
штучне дихання.
Опіки, спричинені електричним стру-
мом, лікують так само, як звичайні
термічні опіки. Основну увагу приділяють
видаленню ушкоджених тканин (прово-
дять ранню некректомію), підвищенню
резистентності організму, стимулюють
регенерацію (виконують новокаїнові
блокади, проводять вітаміно-тканинну
терапію).
 13. ЗМЕРТВІННЯ, ВИРАЗКИ, НОРИЦІ
13.1. Змертвіння (некроз)
13.2. Виразки
13.2.1. Клінічні ознаки виразок
13.1. ЗМЕРТВІННЯ (НЕКРОЗ)
Змертвіння (necrosis) – це місцеве
відмирання окремих клітинних ком-
плексів, тканин і органів у живому
організмі. Відмирання як нормальне
фізіологічне явище властиве клітинам
і тканинам організму впродовж усьо-
го його життя. У здоровому організмі
як людини, так і тварини постійно
відбуваються процеси руйнування і
регенерації клітин.
Рис. 176. Ділянки некрозу статевого
члена жеребця при парафімозі
Рис. 177. Некроз слизової оболонки
прямої кишки
Причини розвитку некрозів можуть
бути різними, як прямі (зовнішній
вплив високих і низьких температур,
дія хімічних речовин, випромінювання,
механічні травми тощо), так і непрямі
(циркуляційні розлади живлення
13.2.2. Лікування виразок
13.3. Нориці (фістули)
клітин і тканин різної етіології). Ос-
новними причинами циркуляційних
розладів живлення клітин і тканин є по-
рушення артеріального і венозного кро-
вотоку, лімфообігу, іннервації; некроз
може розвиватися як наслідок систем-
них розладів гемодинаміки.
Рис. 178. Суха гангрена
Змертвіння тканин може розвива-
тись як гостро, так і хронічно. Швидкий
прояв некрозу настає в разі порушень
припливу артеріальної крові, значно
повільніший – за мікроциркуляційних
розладів та іннервації.
Основними причинами гострого пору-
шення артеріального кровообігу є ура-
ження магістральних судин, тромбоз і
емболія. Циркуляційні гострі і хронічні
некрози мають певну стадійність.
Спочатку розвивається стадія фун-
кціональних розладів (гострі болі,
зникнення периферичного пульсу, по-
холодання тканин та їх блідість), потім
настає стадія органічних змін (втрата
тактильної й больової чутливості, об-
меження функціональної активності) і
закінчується некротичною стадією (кар-
тина некрозу).
Серед основних видів некрозу роз-
різняють сухий (коагуляційний) некроз
і відповідно суху гангрену (тканинний
субстрат перетворюється на щільну суху
масу) і вологий (колікваційний) некроз
і відповідно вологу гангрену (тканини
135
набухають і розріджуються). Розвиток
сухого некрозу залежить від багатьох
причин: виділення вологи в середови-
ще, що оточує некротичний фокус (ви-
сихання), припинення припливу крові
й знекровлення некротичної ділянки,
специфічного впливу мікробних ток-
синів та інших чинників.
«Айболить Вас навчить…»
Що
таке тромбоз і
емболія, які можуть
призвести до некрозу?
Тромбоз – це заку-
порка судин тромбами,
а емболія – це закупорка
судин пухирцями повітря,
сторонніми тілами,
тканинними елемента-
ми, які не відносяться до
елементів крові.
Вологий некроз розвивається при над-
лишку вологи у змертвілому осередку
та неможливості її висихання за певних
умов або зумовлений гідрофільністю
колоїдів уражених тканин, які притягу-
ють рідину із сусідніх ділянок.
Гангрена (gangraena; від грец.
gangraina – роз’їдаюча виразка) – одна
із форм некрозу тканин і органів з на-
ступною функціональною та структур-
ною зміною їх під впливом зовнішнього
середовища. У її патогенезі головну роль
відіграє судинний фактор – порушення
кровообігу. Як і всі види некрозу, гангре-
на може бути сухою і вологою.
Суха гангрена. Змертвілі тканини
зменшуються в об’ємі, зморщуються,
твердіють, набувають темно- або чор-
но-бурого кольору, що залежить від
пігментів крові та продуктів її розпаду
при контакті з повітрям. Особливістю
гангрени є те, що вона може розвити-
ся виключно в тканинах і органах, що
контактують із зовнішнім середовищем
(гангрена шкіри, вимені, сім’яного кана-
тика).
Волога гангрена ускладнюється гни-
льним розпадом тканин під дією
136
мікроорганізмів і аутолітичних змін.
При цьому відбувається процес,
подібний до трупного розпаду тканин, –
септична гангрена.
Рис. 179. Волога гангрена
Симптоми. За сухого некрозу відсутні
як ознаки місцевої загальної реакції
організму, так і ознаки інтоксикації.
Характерним проявом є поступове
підсихання змертвілих тканин та змен-
шення їх об’єму (муміфікація) з ут-
воренням чіткої демаркаційної лінії.
Відзначається зміна кольору тканин від
збліднення до почорніння.
За вологого некрозу розвивається на-
бряк, запальна реакція, збільшення
органів в об’ємі. Навколо осередків не-
крозу виражена гіперемія, наявність
пухирів, наповнених прозорою або
геморагічною рідиною, із дефектів
шкіри витікає каламутний ексудат.
Змертвілі тканини перетворюються на
м’яку розплавлену масу брудно-зеле-
ного або буро-зеленого кольору, яка
виділяє сморідний запах. У тварин роз-
виваються всі ознаки інтоксикації.
Лікування некрозу визначається осо-
бливостями етіологічних факторів.
Загальним для лікування некрозу є
розріз – некротомія і оперативне вида-
лення змертвілої ділянки – некректомія.
За чітко вираженої межі відторгнення
муміфіковані тканини відокремлюють
у місцях, де вони фіксовані, без по-
рушення грануляції в ділянках са-
мовільного відторгнення. При вологій
гангрені операцію проводять, не че-
каючи виразної появи демаркації, із
застосуванням анестезії та спинення
кровотечі. Розрізи виконують у межах
життєздатних тканин на деякій відстані
від ділянки з помітними явищами роз-
паду. При сухому некрозі його поверхню
частково закривають швами; при воло-
гому змертвінні−залишають відкритою.
Застосовують ті самі лікарські засоби,
що й при загоєнні ран. При вологому
змертвінні доцільно використовувати
висушувальні засоби у формі порошку:
дерматол, суміш порошків калію пер-
манганату і борної кислоти, ксероформ,
цинку оксид та ін.
При некротичних змінах внутрішніх
органів (сальник, ділянка кишки та ін.)
показане невідкладне оперативне втру-
чання у вигляді резекції ураженого
відділу.
13.2. ВИРАЗКИ
Виразкою (ulcus) називають дефект
шкіри або слизової оболонки, а часто і
глибше розміщених тканин, що виник
унаслідок їх змертвіння.
Оперативне
лікування гнійно-некро-
тичного процесу
Рис. 180. Виразка рогівки
Причинами утворення виразки мо-
жуть бути: механічні ушкодження (тер-
тя, тиск, розтяг тощо); наявність у рані
сторонніх тіл і мертвих тканин; розлад
крово- і лімфообігу тканин у ділянці
ушкодження (емболія, тромбоз, здав-
лювання судин набряком); розвиток
гнійної або специфічної інфекції; по-
верхневий розпад пухлин; трофічні
розлади внаслідок порушень функції
нервової системи.
Утворенню виразок сприяє також зни-
ження опірності захисних сил організму
внаслідок виснаження, незадовільних
умов годівлі та утримання, значної втра-
ти крові, гіповітамінозу, порушення
обміну речовин, ендокринних розладів,
інфекційних захворювань тощо.
Дегенеративні процеси, прогресуючи,
можуть сповільнити загоєння дефек-
ту, а в разі переважання їх над регене-
ративними процесами призводять до
збільшення дефекту.
Виникненню кожної виразки пе-
редує змертвіння ділянки шкіри або
слизової оболонки і прилеглих тка-
нин на різну глибину. В результаті
демаркаційного процесу змертвіла ді-
лянка зазнає відторгнення, а на її місці
залишається дефект, який заповнюється
грануляціями. Перетворення дефекту
на виразку відбувається при порушен-
нях нормальної життєздатності тканин.
При цьому виникають несприятливі
умови для регенерації.
Процес загоєння виразок залежить від
дії причинного фактора і загального ста-
ну організму, від їх розміру, локалізації
та інших чинників.
За походженням виразки поділяють
на первинні (ідіопатичні), що виникають
унаслідок дії зовнішніх причин (опік,
відмороження, удар, тривалий тиск або
тертя), і вторинні (симптоматичні) вираз-
ки, які розвиваються внаслідок основного
інфекційного захворювання (сап, ящур,
туберкульоз та ін.) або різних пухлин.
За співвідношенням регенератив-
них і дегенеративних процесів вираз-
ки поділяють на прості, атонічні та
прогресуючі; за клінічним перебігом,
формою, розміром – на круглі, овальні,
неправильної форми, поверхневі, гли-
бокі, синуозні (з підритими краями),
з гладенькими й змозоленими края-
ми та ін. Крім того, виразки за причи-
137
ною виникнення поділяють на опікові,
пухлинні, декубітальні, трофічні, нек-
робактеріозні та ін.
13.2.1. КЛІНІЧНІ ОЗНАКИ ВИРАЗОК
Кожному виду виразок властиві ті чи
інші клінічні ознаки, які характеризу-
ють стан зовнішнього покриття виразок,
їх розмір, характер ексудату, зміни у
прилеглих тканинах.
Периферійні ділянки виразок бувають
рівними й нерівними, м’якими, тверди-
ми або змозолілими. Вони можуть по-
ступово переходити у дно виразки або
бути підритими. Дно виразки буває по-
глибленим, кратероподібним, рівним
або опуклим. Виразки мають різну фор-
му: круглу, овальну, неправильну, їхні
розміри коливаються від дуже малих до
великих. З виразок виділяється ексудат:
серозний, гнійний, іхорозний. Ткани-
ни, які оточують виразку, можуть бути
в стані набряку, запальної припухлості
або склерозу.
Рис. 181. Виразка підошви
Первинні виразки найчастіше вини-
кають унаслідок ускладнення інфекцією
пролежнів, опіків, ран та інших дефектів
тканин. Вони мають різну форму та
клінічні ознаки.
Вторинні виразки здебільшого неве-
ликі, утворюються на слизових обо-
лонках внутрішніх органів, ендокарді.
Вони мають характерний для певного
інфекційного захворювання зовнішній
вигляд.
138
Проcта виразка характеризується по-
вільним загоєнням, у ній регенеративні
процеси переважають над дегенератив-
ними. Краї виразки пологі, мають до-
бре виражену епітеліальну облямівку у
вигляді рожевого рубчика. Дно вираз-
ки плоске, вкрите грануляціями роже-
во-червоного кольору з рівномірною
зернистістю. Грануляції бувають вкриті
тонким шаром гнійного ексудату.
Припухлості тканин навколо виразки
не відмічається або вона слабко вираже-
на. Площа простої виразки поступово
зменшується і після загоєння на її місці
залишається рубець.
Прогресуюча виразка невпинно
збільшується у розмірах унаслідок
розпаду прилеглих тканин. Проце-
си дегенерації в ній домінують над
регенеративними, грануляції руйну-
ються. Краї прогресуючих виразок
нерівні, без епітеліальної облямівки,
мають осередки розпаду тканин.
Рис. 182. Гангренозна виразка
«Айболить Вас навчить…»
При
яких хворобах
виникає гангре-
нозна
виразка?
Гангренозна ви-
разка виникає при
некробактеріозі,
анаеробній інфекції,
відмороженнях,
сепсисі.
Прилеглі до виразки тканини перебува-
ють у стані набряку й запалення. Дно її
вкрите шаром ексудату брудно-жовтого
кольору.
Атонічна виразка характеризується
тим, що її розміри впродовж тривало-
го часу (місяці, роки) не змінюються,
вона не має тенденції до загоювання,
процеси регенерації й дегенерації в ній
урівноважені.
Рис. 183. Декубітальна виразка
(пролежень)
Рис. 184. Фунгозна виразка
Прості, прогресуючі та атонічні
виразки мають особливості клінічних
ознак залежно під загального ста-
ну організму, етіології, локалізації,
ускладненні тощо.
Внаслідок розвитку інфекції виникає
запальна виразка. Для неї характер-
на наявність запального інфільтрату.
Тканини навколо виразки припухлі,
напружені й болючі. Дно виразки вкри-
те яскраво-червоними грануляціями
при значному нагноєнні.
Гангренозна виразка виникає при
вологій гангрені суміжних тканин і
швидко збільшується. Поверхня її вкри-
та мазкою безструктурною масою тка-
нин, що розпалися. Виділення виразки
має сморідний запах, грануляцій немає.
Поряд із місцевими патологічними
змінами спостерігається і тяжкий за-
гальний стан.
Декубітальна виразка, або проле-
жень, утворюється при довготривало-
му лежанні хворої тварини на твердій
підлозі. При цьому значно стискується
шкіра, прилеглі знизу тканини, в них
порушується кровообіг, обмін речовин і,
як наслідок, настає некроз, утворюється
виразка, що має клінічні ознаки сухої
або вологої гангрени. У першому ви-
падку змертвіла ділянка шкіри добре
відмежована від прилеглих тканин,
тверда і суха. Після відторгнення її
утворюється виразка. Пролежень, що
ускладнюється вологою гангреною, має
ознаки гангренозної виразки.
Набрякова виразка виникає від за-
стою крові внаслідок здавлювання або
ослаблення серцевої діяльності у тва-
рин. Вона характеризується розвитком
блідої та пухкої грануляційної тканини.
Остання легко руйнується при незначно-
му натисканні пальцями. Епідермізація
внаслідок гідратації прилеглої основи
незначна, виразка не має тенденції до
загоювання. Суміжні тканини набряклі.
Фунгозна виразка має нерівномірні,
горбкуваті, складної форми грануляції,
які іноді називають «диким м’ясом».
Своїм зовнішнім виглядом вони на-
гадують цвітну капусту або гриб. По-
верхня виразки вкрита слизово-гнійним
ексудатом. Шкіра навколо вираз-
ки набрякла і болюча, епітеліальної
облямівки немає. Фунгозна виразка
у тварин спостерігається частіше на
кінцівках. Цьому сприяють часті под-
разнення грануляційної тканини (уда-
ри, зміщення пов’язок, скорочення
м’язів, наявність секвестрів, сторонніх
тіл тощо), а також мікробне забруднен-
ня тканинних дефектів.
Змозоліла (кальозна) виразка ха-
рактеризується утворенням на її поверхні
товстого ущільненого шару фіброзної
тканини з потовщенням периферійних
139
ділянок. Дно виразки плоске або
кратероподібне. Грануляції кальозної
виразки мають мало судин, блідо-рожеві,
гладенькі, без зернистості, виділення
незначні. Така виразка не загоюється,
не має епітеліальної облямівки, але має
добре виражене змозоліле потовщення
по краях. Змозоліла виразка з’являється
в ділянках шкіри, уражених склерозом.
А якщо вона локалізується на запальних
поверхнях суглобів кінцівок, то може зу-
мовити контрактуру.
Нейтрофічна виразка розвивається
внаслідок порушень трофіки тканин
при захворюваннях нервової системи.
Регенеративні процеси в ній майже не
відбуваються. Грануляції бліді, в’ялі, краї
виразки потовщені, без епітеліальної
облямівки. Суміжні тканини не болючі,
шкіра суха, стоншена. Нейротрофічна
виразка довго не загоюється, іноді
прогресує, поширюючись на поверхні й
у глибину тканин.
13.2.2. ЛІКУВАННЯ ВИРАЗОК
Лікування спрямоване на усунення
причини, що її викликала і підтримує
існування виразки, а також на стиму-
лювання в ній регенеративних процесів.
При симптоматичних виразках головну
увагу звертають на лікування основного
захворювання.
При виразках застосовують загальне і
місцеве лікування.
Загальне лікування спрямоване на
підвищення захисних сил організму
за допомогою повноцінної годівлі та
відповідного утримання, а також за-
стосуванням новокаїнових блокад, тка-
нинної терапії, зокрема переливання
сумісної крові, антибіотикотерапії,
внутрішньовенного введення розчину
кальцію хлориду.
Місцеве лікування проводять з ме-
тою впливу на існуючу мікрофлору
і запобігання розвитку вторинної ін-
фекції. Воно також залежить від харак-
теру виразки.
При простій виразці застосовують різ-
ні антисептичні засоби у вигляді по-
рошків (йодоформу, ксероформу, стреп-
тоциду та ін.) або мазей (Вишневського,
140
ксероформної, іхтіолової, цинк-саліци-
лової тощо). Для прискорення відторг-
нення тканин і підвищення регенера-
тивних властивостей застосовують фі-
зіотерапію (лампи солюкс, ртутно-квар-
цові, інфрафураж), використовують УВЧ-
діатермію, а також ферментні препарати.
Атонічні та прогресуючі виразки нама-
гаються перетворити на прості. Поверх-
ню прогресуючих виразок можна зма-
зувати 5 % спиртовим розчином йоду,
зрошувати антисептичними розчинами.
Для лікування змозолілих і млявогра-
нулюючих (атонічних) виразок засто-
совують подразнювальні засоби (10%
розчин йоду, скипидар, 10 % іхтіолову
і камфорну мазі), ультрафіолетове
випромінювання, дарсонвалізацію, во-
логе тепло, препарати, що містять
вітаміни (риб’ячий жир, екстракт шип-
шини). Для стимулювання регенера-
тивних процесів використовують також
припікальні засоби (ляпіс, порошок
калію перманганату, міді сульфату, цин-
ку хлориду). Припікальні засоби з на-
ступним накладанням тиснучої пов’язки
використовують також для припинення
посиленого росту грануляцій при фун-
гозних виразках.
При нейротрофічних виразках най-
ефективнішими є методи патогенетич-
ної й стимулюючої терапії.
Лікування виразок проводять також
оперативним шляхом. Висікають змозо-
лілі або змертвілі тканини. Невеликі ви-
разки повністю видаляють у межах здо-
рових тканин, а рану зашивають. При
фунгозних виразках видаляють тільки
розростання грануляцій та фіброзну тка-
нину під ними, а епітеліальну облямівку
залишають. Якщо знаходять канали, то
їх розширюють, видаляють сторонні
тіла, секвестри. Після операції доцільно,
де можна, накласти тиснучу пов’язку, яка
перешкоджає розростанню грануляцій
на поверхні дефекту і прискорює процес
його епітелізації.
13.3. НОРИЦІ (ФІСТУЛИ)
Нориця (fistula) – це патологічний ка-
нал у тканинах, який вкритий епітелієм
чи грануляціями і виходить із глибини
на поверхню або сполучає порожнини поява неболючих або малоболючих
чи органи тіла між собою. інфільтратів у м’яких тканинах, грудній,
Етіологія і симптоми. Нориці мо- черевній стінках, у післяопераційній
жуть бути природженими (вади розвит- рані.
ку) або набутими (патологічні), екскре-
торними (калова, сечова), секреторними
(молочна, слинна) та гнійними, до яких
належать лігатурні нориці, пов’язані з
інфікуванням глибоких заглибних швів,
нориці сторонніх тіл (метал, дерево,
пластмаса тощо).

Рис. 187. Нориці внаслідок застосування

«строгого» нашийника

Рис. 185. Нориця (фістула)

Рис. 188. Результат рентгенологічного

дослідження: чужорідні тіла в м’яких
тканинах шиї

Рис. 186. Гнійна нориця

За будовою виокремлюють епіте-
лізовані (трубчасті) нориці, стінки яких
вкриті епітелієм; губоподібні, коли
епітелій слизових оболонок порож-
нистого органа виходить безпосеред-
ньо на шкірний покрив; гранулюючі
нориці – їхні ходи в тканинах вкриті
грануляціями.
Нориці бувають переважно пооди-
нокими, рідше – множинними. При
остеомієліті, карієсі нориці, як пра-
вило, довготривалі. Зовнішній отвір Рис. 189. Видалені із м’яких тканин шиї
нориці нерідко набуває лійкоподібної гумові насадки від «строгого» нашийника
форми. Утворенню нориць передує

141
 Діагноз установлюють з урахуванням Можна ввести в норицю 10 % розчи-
анамнезу, симптомів, результатів зон- ну димексиду з ліпазою (64 ОД на 20
дування, застосовують рентгенологічні мл розчину) з тимчасовим тампону-
методи обстеження – фістулографію (за- ванням її виходу назовні). У норицях
повнення фістули контрастною масою). із завершеним процесом відторгнення
Залежно від походження й характе- мертвих тканин застосовують кон-
ру нориць при лікуванні намагаються сервативне лікування – припікання,
застосовувати три основних методи: новокаїнову блокаду, тканинну терапію,
місцеве лікування (санація гнійних но- введення спеціальних свічок: 0,25–0,5 %
риць); загальне (за наявності нориці етакридин-вазелінову з додаванням 20 %
грудної чи черевної порожнин, сечово- воску, 30% вісмуту та ін. Свічку вводять у
го міхура тощо – дотримання принци- норицевий канал у підігрітому вигляді,
пу лікування інфікованих ран); опера- що сприяє надалі добрій фіксації і не
тивний метод – хірургічне видалення перешкоджає виділенню ексудату.
нориці.
Закриття нориці порожнистих труб-
частих органів потребує пластичного
заміщення дефекту; в окремих випад-
ках вдаються до оперативного видален-
ня або до хімічного руйнування нориці
органів, що секретують, наприклад,
слинної залози. За наявності сторон-
нього тіла норицю після знеболюван-
ня розсікають, видаляють тіло, прово-
дять її скарифікацію і накладають шви,
нерідко з дренажами, які видаляють на
третю добу.
Рис. 190. «Строгий» нашийник «Trixie»

Питання для самоконтролю

1. Що таке змертвіння?
2. Що таке гангрена?
3. Яку лікувальну допомогу застосовують при некротичних змінах внутрішніх
органів?
4. Що називається виразкою?
5. Які є причини виразок?
6. Внаслідок чого виникають первинні виразки?

142
 14. НОВОУТВОРЕННЯ
14.1. Загальне поняття про новоут-
ворення
14.2. Етіологічні теорії виникнення
пухлин
14.3. Класифікація пухлин
14.3.1. Пухлини епітеліального по-
ходження
14.3.2. Пухлини сполучнотканинно-
го походження
14.1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ
ПРО НОВОУТВОРЕННЯ
Новоутворення (tumor, neoplasma,
blastoma), або пухлини, опухи, бласто-
ми, – це атипове патологічне розростан-
ня тканин і клітин організму внаслідок
дії бластомогенних факторів.
Рис. 191. Новоутворення молочної
залози у кішки
Рис. 192. Папіломатоз Шоупа (папілома
кроликів, фіброматоз Шоупа)
В основі пухлинного росту лежить
безмежне розмноження клітин, часто з
порушенням їх диференціації. Новоут-
ворення можуть виникати з будь-яких
тканин організму і в будь-якому органі.
Найчастіше новоутворення виявляють
14.3.3. Пухлини м’язового походження
14.3.4. Пухлини судинного поход-
ження
14.3.5. Пухлини з нервової тканини
14.4. Характеристика доброякісних
і злоякісних пухлин
14.5. Діагностика пухлин
14.6. Загальні принципи лікування
при новоутвореннях
у собак, коней, великої рогатої худо-
би, свиней, котів, курей. Пухлини дуже
поширені у сільськогосподарських та
домашніх тварин.
Розвиток пухлин залежить не тільки
від віку, а й від породи, статі і навіть масті
тварини. Найчастіше пухлини утворю-
ються у дорослих або старих тварин, на-
приклад, у собак і котів – у 6–10-річному
віці, у великої рогатої худоби й коней – у
віці від 5 до 13 років, у курей – у 2 роки.
«Айболить Вас навчить…»
Яка
наука
вивчає пухлини
у тварин?
Ветеринарна
онкологія (від дав.-гр.
όγκος – пухлина та дав.-
гр. lógos – вчення) – розділ
ветеринарної медицини,
присвячений діагностиці
та лікуванню новоутво-
рень.
Однак деякі пухлини (вірусної еті-
ології) виникають у молодих тварин:
папіломи – у великої рогатої худоби,
коней, собак не старших 2–4-річного
віку; лімфосаркома – у собак віком
1–2 роки; остеосаркома – у собак –
4-річного віку. Серед собак пухлини
найчастіше реєструються у боксерів і
тер’єрів; у великої рогатої худоби по-
роди герефорд нерідко спостерігається
плоскоклітинний рак повік очей; мела-
номи трапляються переважно у коней
сірої масті.
143
 Ракові захворювання частіше вража-
ють самок, ніж самців. У самок (сук,
кішок) особливо часто пухлини виявля-
ються в таких органах, як матка, піхва,
молочна залоза.
Процес новоутворення нерідко має дві
фази: у першій фазі під впливом канце-
рогенних факторів нормальні клітини
перетворюються на латентні пухлинні
клітини, в другій – під дією подразників
латентні пухлинні клітини починають
бурхливо розмножуватись, що призво-
дить до видимого розвитку новоутво-
рення.
14.2. ЕТІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ
ВИНИКНЕННЯ ПУХЛИН
Щодо причин виникнення пух-
лин єдиної думки немає. Існує чоти-
ри основні етіологічні теорії: фізико-
хімічна, дизонтогенетична, вірусна та
поліетіологічна.
Рис. 193. Щур, що «запрограмований»
на новоутворення
Рис. 194. Папіломатоз у бугая
144
Згідно з фізико-хімічною теорією
(теорія подразників), до виникнення но-
воутворень призводять дія йонізуючої
радіації, зокрема рентгенівське вип-
ромінювання, надмірна сонячна радіація
тощо; серед хімічних речовин, які спри-
яють утворенню пухлин (канцерогени),
особливо небезпечні продукти перероб-
ки нафти, кам’яного вугілля тощо.
Дизонтогенетична теорія пояснює
утворення пухлин порушенням
ембріогенезу; при цьому допускається,
що деякі клітини залишаються в організмі
досить тривалий час у незрілому стані
й за певних умов починають виявля-
ти ознаки пухлинного росту. Ця теорія
знаходить підтвердження в науці. Так,
японськими вченими була виведена осо-
блива лінія лабораторних щурів, у яких
генетично закріплений розвиток пухлин
за досягнення певного віку, тобто твари-
ни ніби «запрограмовані» на новоутво-
рення. Цих тварин використовують для
апробації нових ліків від раку.
Вірусна теорія пояснює утворення
пухлин дією онкогенних вірусів. Оста-
нні перетворюють нормальну клітину
на пухлинну, змінюючи її спадкові
властивості, і не відіграють помітної
ролі в подальшому безмежному роз-
множенні клітин новоутворення. Так,
було виявлено що причиною виникнен-
ня папілом є вірус, що розвивається в
епітеліальних клітинах.
Згідно з поліетіологічною теорією,
єдиної причини утворення пухлин не
існує. Усі наведені вище фактори здатні
діяти на генетичний апарат клітини,
зумовлюючи мутації, наслідком яких
є перетворення нормальних клітинних
елементів на пухлинні.
У розвитку пухлин величезне значен-
ня має стан нейроендокринної функції
організму. Порушення гормональної
рівноваги в процесі старіння організму
сприяє виникненню новоутворень.
14.3. КЛАСИФІКАЦІЯ ПУХЛИН
У морфологічному відношенні пухли-
ни класифікують відповідно до тканин, з
яких вони розвиваються. Пухлини бува-
ють епітеліального, сполучнотканинно-
го, м’язового, судинного походження та
із нервової тканини.
14.3.1. ПУХЛИНИ ЕПІТЕЛІАЛЬНОГО
ПОХОДЖЕННЯ
Папілома – це пухлина, що роз-
вивається доброякісно з плоского
епітелію і виступає над поверхнею
шкіри у вигляді сосочка. Папіломи мож-
на виявити на шкірі, слизовій оболонці
порожнини рота, носа, придаткових па-
зух носа, глотки, на голосових зв’язках,
в сечовому міхурі та ін. Папілома має
вірусну етіологію.
Рис. 195. Аденома яєчників кішки
Пухлина – це щільний або м’який на-
рост величиною до 1–2 см, на ніжці.
Можна помітити, що поверхня папіломи
нерівна, нагадує цвітну капусту.
Адено́ма (англ. adenoma від грец. aden –
залоза і -oma – пухлина) – доброякісна
пухлина, що розвивається з епітелію
різних залозистих органів (печінка, нир-
ки, яєчники, щитоподібна залоза та
ін.). Будовою подібна до відповідної за-
лози. У більшості випадків є гормоно-
залежною пухлиною. Іноді злоякісно
перероджується.
Карцинома, рак (грец. carcinos; лат.
cancer – рак, краб, лат. oma – пухлина) –
злоякісна пухлина з епітеліальної тка-
нини. Походження терміну пов’язане,
ймовірно, з тим, що найдоступніші для
спостереження форми захворювання –
рак молочної залози, рак шкіри – часто
проростають в навколишні тканини, фор-
ми їх проростів нагадують клешні рака.
14.3.2. ПУХЛИНИ СПОЛУЧНОТКА-
НИННОГО ПОХОДЖЕННЯ
Міксома – доброякісна пухлина, що
проростає в щелепи з носової чи ротової
порожнини, походить зі сполучної тка-
нини ембріональної будови, містить
базофільні клітини, що продукують му-
цин, росте повільно, рентгенологічно
майже не відрізняється від кістки.
Рис. 196. Ембріональна рабдоміосаркома
шкіри (пес породи Шарпей, 10 років)
Рис. 197. Остеосаркома передпліччя
(пес породи Бордоський дог, 3 роки)
Ліпома, жировик (від грецьк. lípos –
жир та -oma – закінчення у назвах пух-
лин) — доброякісна пухлина із жирової
тканини, іноді множинна. Розвивається
у шарі підшкірної з’єднувальної пухкої
тканини та може проникнути вглиб між
м’язами та судинами до окістя. Часто
зустрічається на спині, шиї та передній
черевній стінці; буває різної щільності та
розміру (1–3 см у діаметрі, іноді ліпоми
можуть вирости за декілька років до
10–20 см та важити 4–5 кг). Порушень
функцій організму ліпома, як правило,
не викликає.
Фіброма – доброякісна пухлина з
волокнистої сполучної тканини. Часто
поєднується зі розростанням інших тка-
145
 14.3.3. ПУХЛИНИ М’ЯЗОВОГО
«Айболить Вас навчить…» ПОХОДЖЕННЯ
Лейоміома – доброякісна пухлина із
гладенької м’язової тканини, найчастіше
Звідки зустрічається в статевих органах самок.
взялася Може досягати досить великих розмірів.
назва «рак»?
Нерідко лейоміоми бувають множинни-
ми у вигляді ізольованих або розлитих
Термін «рак», «ра-
кова пухлина» являє собою вузлів.
переклад давньогрецьких
слів «karkinos», «karkinoma».
У багатьох краї-нах за при-
кладом Франції цей термін
в латинізованому варіанті
– «cancer» – відносять до
всіх злоякісних пухлин не-
залежно від тканинного по-
ходження і будови.
нин – м’язової (фіброміоми), судинної
(ангіофіброма), залозистої (фібро-
аденома). Виникає на шкірі, слизових
оболонках, в сухожиллях, молочній
залозі, матці.
Саркома – злоякісна пухлина спо- Рис. 198. Лейоміома матки кішки
лучної тканини. Саркома м’яких тка- (вологий препарат)
нин – велика група злоякісних новоут-
ворень, які побудовані з примітивної Рабдоміома (грец. ῥάβδος – палка,
ембріональної мезодерми (середнього за- прут, полоса) – доброякісна пухлина,
родкового листка). Первинна мезенхіма що виникає із поперечносмугастої тка-
входить до складу мезодерми, пізніше нини. Звичайно розміщується в товщі
дає початок різним варіантам сполучної м’язів і в області великих суглобів, язика,
тканини, входить до складу сухожилків, серця і жіночих статевих органів. Пух-
зв’язок, м’язів тощо. Утім деякі саркоми лина досягає іноді 10–15 см в діаметрі,
мають ектодермальне і епітеліальне по- щільноеластичної консистенції, рухома і
ходження, притаманне раку. добре обмежена. Має виражену капсулу.
Остеома – поодинока пухлина з
компактної чи спонгіозної кісткової тка- 14.3.4. ПУХЛИНИ СУДИННОГО
нини або з обох цих тканин водночас. ПОХОДЖЕННЯ
Губчасті остеоми мають чіткі контури,
кулясту, овоїдну чи грибоподібну фор-
му, правильну будову, ззовні оточені
кортикальною капсулою. Компактні
остеоми мають кулясту форму, висо-
ку щільність, виглядають однорідно,
потребують диференціації з систем-
ними, зокрема диспластичними,
процесами.
Хондрома (хрящовик) – це пухлина,
що побудована із хрящової тканини.
Розрізняють екхондрози, розвиваються Рис. 199. Гемангіома на шкірі у свині
із нормального хряща (наприклад, ре-
берного) та енхондроми, що з’являються Гемангіома — доброякісна пухли-
в таких містах, де нормально немає на, за походженням пов’язана з вадами
хрящової тканини (наприклад, навколо формування судинної системи. Може
вушної залози). бути капілярною, венозною, каверноз-

146
ною та змішаною. Розташовуються у
шкірі, підшкірній клітковині, м’язах,
кістках, внутрішніх органах.
Рис. 200. Лімфангіома в черевній
порожнині собаки
Лімфангіома – доброякісна пух-
лина, що часто виникає ще під час
внутріутробного розвитку. Клітини пух-
лини походять із стінок лімфатичних
судин, тіло пухлини макроскопічно
являє собою тонкостінну порожнину
різних розмірів від 1 мм до декількох
сантиметрів.
14.3.5. ПУХЛИНИ З НЕРВОВОЇ ТКАНИНИ
Невринома (шваннома, шванногліо-
ма, неврилеммома, нейринома, леммо-
бластома, периневральна фібробласто-
Порівняльна характеристика доброякісних і злоякісних пухлин
Доброякісні пухлини
Повільний, тривалий ріст
Розсувають здорові тканини
Часто оточені капсулою
Мають чітко окреслену форму
Частіше округлої форми
Не спричиняють клінічно виражених
змін загального стану
Досягають значних розмірів
Поверхня частіше гладенька
Збільшуються без дегенеративних змін та Часто мають осередки некрозу (ракові
осередків розпаду
Не дають метастазів
Не утворюють рецидивів
ма) – пухлина, що росте із шваннівских
клітин, що утворюють мієлінову обо-
лонку нервів.
Гангліома – це захворювання, яке
характеризується доброякісною пухли-
ною, в склад якої входять симпатичні
нервові вузли. Розміщена в оболонці
сухожилків. Часто буває внаслідок трав-
мування нервових волокон.
14.4. ХАРАКТЕРИСТИКА ДОБРО-
ЯКІСНИХ І ЗЛОЯКІСНИХ ПУХЛИН
Пухлини за своїми клінічними,
морфологічними та патологоанато-
мічними ознаками відрізняються між
собою. Їх можна розділити на дві групи:
доброякісні і злоякісні.
Кожна доброякісна пухлина за пев-
них умов може перетворитися на
злоякісну. Якщо доброякісна пухли-
Рис. 201. Доброякісна пухлина
в ділянці шиї собаки
Злоякісні пухлини
Швидкий ріст
Проростають прилеглі здорові тканини
(інфільтративний ріст)
Не мають капсули
Не мають чітких меж
Бувають різної форми
Викликають погіршення загального ста-
ну та виснаження організму (кахексія)
Здебільшого невеликі за розміром
Поверхня горбкувата
виразки) та порожнини із рідким
вмістом (ракове молоко)
Дають метастази
Утворюють рецидиви
147

Рис. 202. Злоякісна пухлина
язика у кота
Рис. 203. Доброякісна пухлина молочної
залози
Рис. 204. Злоякісна пухлина верхньої
повіки у собаки
на локалізується на життєво важли-
вих органах, вона може порушувати їх
функціонування та впливати на суміжні
органи (стискаючи кровоносні судини,
нерви, закриваючи просвіт і тощо).
14.5. ДІАГНОСТИКА ПУХЛИН
Діагностика новоутворень здійсню-
ється комплексно, з урахуванням анам-
нестичних даних, даних клінічного
148
дослідження та спеціальних мето-
дів дослідження (ультразвукове дос-
лідження, рентгенодіагностика, цито- та
гістологічні дослідження). Зовнішні пух-
лини діагностують за клінічними дани-
ми. Крім клінічних даних, використо-
вують спеціальні методи дослідження.
Рентгенодіагностика, УЗД дає змогу вия-
вити пухлини, локалізовані у внутрішніх
органах, особливо у дрібних тварин, а
також у ділянках кісток.
Рис. 205. Ультразвукова діагностика.
Неоперабельна пухлина, що
локалізована на брижі, підшлунковій
залозі і петлях кишечника
Рис. 206. Діагностична лапаротомія.
Неоперабельна пухлина, що локалізована
на брижі, підшлунковій залозі і петлях
кишечника
Остаточний діагноз установлюють
при гістологічним або цитологічним
дослідженням матеріалу пухлин, отри-
маним за допомогою біопсії.
14.6. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ
ЛІКУВАННЯ ПРИ НОВОУТВОРЕННЯХ
Хіміотерапевтичне лікування пух-
лин полягає у використанні лікарських
засобів, що вибірково діють на пухлинні
клітини (ембіхіну, сарколізину, до-
пану тощо). Позитивні результати от-
«Айболить Вас навчить…»
римують, використовуючи препарати
цитостатичної дії (метотрексат, меркап- Прав-
да, що АСД
топурин, циклофосфан та ін.). (антисептик-сти-
мулятор Дорогова)
знищує ракові
клітини?

Рис. 207. Препарати цитостатичної дії:
метотрексат, меркаптопурин,
циклофосфан
При лікуванні папілом і фібром не-
погані результати дає застосування
патогенетичної й тканинної терапії.
Внутрішньовенне введення великій
рогатій худобі 0,5–1 % розчину новокаїну
в дозі 40–80 мл з повторенням через 5–6
діб зумовлює зникнення папілом у 50–
70 % випадків вже через 2–3 тижні. За-
стосовують також тканинні препарати
з селезінки, печінки тощо (3–5 ін’єкцій)
При доброякісних пухлинах, до-
ступних для радикального видалення
хірургічним шляхом, прогноз сприят-
ливий. Хірургічне видалення (ексцизію)
Важливо відзначити,
що цей препарат не підлягав
клінічним випробуванням,
тому застосування його в
лікуванні ракових та інших
захворювань сумнівне. На дум-
ку учених, які розробили його,
препарат підвищує імунітет
і усуває запальні процеси, діє
на весь організм, стимулюючи
його до самолікування
доброякісної пухлини проводять в ме-
жах здорових тканин, не пошкоджуючи
капсулу новоутворення.
Локалізація пухлин у внутрішніх ор-
ганах, особливо у важкодоступних для
хірургічного втручання місцях, робить
прогноз несприятливим.
Оперативне лікування
при новоутворенні
молочної залози

Питання для самоконтролю

1. Що називається пухлиною?
2. Які фази розрізняють в процесі розвитку новоутворень?
3. Які є основні етіологічні теорії новоутворень?
4. Що таке папілома?
5. Що таке ліпома?
6. Що таке лейоміома?
7. Що таке гемангіома?
8. Що таке невринома?
9. Як поділяються пухлини за своїми клінічними, морфологічними та
патологоанатомічними ознаками?
10. Як проводиться діагностика новоутворень?
11. Які препарати вибірково діють на пухлинні клітини?
12. Які препарати цитостатичної дії використовують для хіміотерапії?

149
 15. ХВОРОБИ ШКІРИ
15.1. Загальні прояви хвороб шкіри
15.2. Екзема
15.3. Дерматити
15.1. ЗАГАЛЬНІ ОЗНАКИ
ХВОРОБ ШКІРИ
Дерматологія – наука, що вивчає хво-
роби шкіри. Хвороби шкіри у тварин
виявляються висипами, утворами, що
складаються з різних морфологічних
елементів. Клінічно вони виявляються у
вигляді специфічних форм.
Пляма (macula) – зміна кольору шкіри
на обмеженій ділянці, яка не виступає
над рівнем нормальної шкіри.
Еритема (erythema) – почервоніння,
результат запалення, активної гіперемії Рис. 210. Геморагії
внаслідок розширення дрібних артеріол
сосочкового (верхнього) шару дер-
ми. При натисканні пальцем зникає.
Розміри й форма еритем різні.
Крововиливи (геморагії) в шкірі з’яв-
ляються в результаті виходу крові за межі
судин шляхом діапедезу або розриву
їхньої стінки. При натисканні не зникають.

Рис. 211. Папули

Рис. 208. Пляма

Рис. 212. Везикули

Рис. 209. Еритема Рис. 213. Пустули

150
 Папула (papula – прищ, вузлик) – не-
велике щільне підвищення на шкірі,
яке не має порожнини, розміром від
макової зернини до горошини. Папули
можуть розсмоктатися або з них утво-
рюються везикули, пустули.
Везикула (vesicula – пухирець) – кру-
гле або конічної форми підвищення на
шкірі з рідким, не гнійним, каламутну-
ватим вмістом (частіше серозним).
Пустула (pustula) – пухирець, напо-
внений гнійним ексудатом.
15.2. ЕКЗЕМА
Екземою
( e k z e m a )
називається
запалення по-
верхневих
шарів шкіри
(епідермісу й
сосочкового
шару дерми),
що виникає під
дією зовнішніх
чи внутрішніх
чинників.
Рис. 214. Екзема у собаки Е т і о л о г і я .
Розрізняють екзогенні (зовнішні) й
ендогенні (внутрішні) причини екзем. До
екзогенних причин належать такі факто-
ри: механічні (виникають у разі тріщин,
розчухувань, укусів шкіри комахами
тощо), хімічні (унаслідок втирання под-
разнювальних мазей і лініментів, трива-
лого застосування компресів, утримання
тварин на вогкій брудній підстилці тощо),
фізичні (внаслідок дії сонячної радіації,
ультрафіолетового випромінювання то-
що), біологічні (внаслідок дії патогенних
мікробів, грибів).
Рис. 215. Луската стадія екземи
До ендогенних причин відносять
функціональні порушення щитоподібної
залози, яєчників, авітамінози, захворю-
вання печінки, жовчного міхура та жов-
чних ходів, нирок, травного каналу (га-
стрити, проноси або запори), кормові
отруєння.
«Айболить Вас навчить…»
Чому
при хронічній
екземі прогноз
обережний?
Хронічні екземи вилі-
ковуються дуже важ-
ко (особливо ті, що
викликані хворобами
внутрішніх органів) і
нерідко дають реци-
диви.
Клінічні ознаки. Екземи мають
такі стадії розвитку: еритематозну, па-
пульозну, везикулярну, пустульозну;
потім можуть перейти в мокнучу або
струпоподібну, кіркову та лускату форму.
Еритематозна стадія, або стадія
почервоніння, супроводжується за-
пальною гіперемією, ексудацією
серозної рідини і незначною міграцією
лейкоцитів у поверхневі шари шкіри.
Перебіг цієї стадії у свійських тварин має
легку форму або іноді зовсім непомітний
(приховує волосяний покрив). За знач-
них уражень спостерігаються сильний
свербіж, розчухування, неспокій твари-
ни, незначна набряклість шкіри і склею-
вання волосся серозним ексудатом.
Папульозна стадія. Сосочки шкіри
просочуються ексудатом, епідерміс
утворює потовщення і випинається
у вигляді вузликів, папул. Уражена
ділянка шкіри гіперемійована і набряк-
ла. Спостерігають сильний свербіж і
розчухування.
При везикулярній, або пухирцевій,
стадії на місці папул утворюються
пухирці, наповнені серозним ексудатом.
Кілька пухирців, зливаючись, утворю-
151
ють так звану «бульозну екзему». вання 0,25 % розчину новокаїну на
Пустульозна стадія характеризується фізіологічному розчині з розрахунку
появою дрібних гнояків (пустул), що 1 мл на 1 кг маси тварини, 10% розчину
утворилися внаслідок заглиблен- калію броміду (80–100 мл на одне вли-
ня гноєтворних мікробів у пухирці. вання великій рогатій худобі й коням),
Гнояки під впливом зовнішніх дій і 10 % розчину кальцію хлориду (100–150
протеолітичних ферментів гною про- мл на одне вливання великій рогатій
риваються, утворюючи мокнучі ділянки худобі й коням).
(стадія мокнення), а після відпадання
рогового шару епідермісу з’являються 15.3. ДЕРМАТИТИ
ерозії. Дерматитом (derma – шкіра та ittis – за-
Ексудат, що виділяється з ерозій на палення) називають запалення шкіри,
поверхню шкіри, утворює кірки. З ча- зумовлене дією на неї патогенно-
сом кірки відпадають, ерозії вкривають- го фактора (фізичного, хімічного,
ся епідермісом, пухирці підсихають, біологічного тощо). Патологічний про-
рогові клітини епідермісу поступово цес локалізується у власне шкірі – дермі.
відриваються у вигляді лусочок (луската
стадія).
Прогноз при гострих екземах –
сприятливий або обережний, а при
хронічних — обережний.
Лікування екзем має бути етіо-
патогенетичним і проводитися з ураху-
ванням стадії розвитку процесу.
Передусім слід усунути причину за-
хворювання. При гострих екземах у
стадіях утворення пухирців, пустул за-
стосовують в’яжучі антисептичні засо-
би, які ущільнюють шкіру й обмежують Рис. 216. Простий дерматит внаслідок
випіт ексудату: 3–5 % розчин піоктаніну, травмування
1–2 % спиртовий розчин брильянтового
зеленого, метиленового синього, таніну,
2 % розчин нітрату срібла, 3–5 % розчин
пікринової кислоти. Позитивний ефект
дає 5 % спиртовий розчин АСД у вигляді
марлевої аплікації впродовж 6–12 год з
наступною заміною її пов’язкою, про-
соченою рафінованою соняшниковою
олією або вазеліновим маслом.
При хронічних екземах та після ос-
лаблення запальних і ексудативних
процесів призначають місцево мазі,
що захищають рецептори шкіри від
зовнішніх подразнень, розм’якшують Рис. 217. Алергічний дерматит,
шкіру, сприяють відділенню кірочок, ви- викликаний блохами
являють антимікробну дію. Це мазі Виш-
невського, цинкова, цинково-саліцилова Розрізняють дерматити прості й алер-
(цинкової мазі – 100 г, саліцилової кис- гічні. Перші виникають під впливом пер-
лоти – 4 г), йодоформна (йодоформу – винних подразників, другі – внаслідок
10 г, вазеліну – 90 г). повторної дії на шкіру алергенів.
При екземах застосовують загаль- За етіологічними та клінічними озна-
не лікування: внутрішньовенні вли- ками розрізняють дерматити: травма-

152
тичний, медикаментозний, бардяний,
верукозний (бородавчастий), гангреноз-
ний, алергічний та ін.
Рис. 218. Дерматит внаслідок демодекозу
Травматичний дерматит – це запа-
лення шкіри, що розвивається у зв’язку
з дією механічних подразників.
Медикаментозний дерматит вини-
кає внаслідок тривалого або невмілого
застосування сильних подразнюваль-
них і припікальних хімічних засобів на
шкіру з лікувальною метою.
Бардяний дерматит – запален-
ня шкіри, основною ознакою яко-
го є кормові висипи. Цей дерматит
діагностується у великої рогатої худоби,
оскільки барду часто використовують
при відгодівлі.
Верукозний, або бородавчастий,
дерматит – хронічне запалення шкіри,
що характеризується гіперплазією со-
сочкового шару основи шкіри й ут-
воренням бородавчастих розрощень.
Спостерігається переважно у коней в
ділянці пута.
Гангренозний дерматит – запален-
ня шкіри, яке частіше виникає у овець,
великої рогатої худоби і локалізується
в ділянці пута, вінчика, м’якуша та
міжкопитцевої щілини.
Клінічні ознаки. На початку захворю-
вання спостерігається часткове або по-
вне стирання волосяного покриву, а іноді
епідермісу, супроводжується болючістю
й підвищенням місцевої температури
шкіри. У задавнених випадках шкіра в
ділянці ураження гіпертрофується, стає
товстою і малоеластичною. Частіше
травматичні дерматити локалізуються в
ділянках спини, колінних, плечових, пу-
тових і зап’ясткових суглобів.
Атопічний дерматит (АД) – хронічне
захворювання, що розвивається у собак
з генетичною схильністю до атопії. В
основі АД – хронічне запалення шкіри,
що порушує її природну реакцію на
зовнішні та внутрішні подразники та
проявляється вираженим свербежем,
віковими особливостями динаміки
клінічних проявів на шкірі (ерите-
ма, папульозно-везикулярний висип,
ексудація, а згодом – сухість шкіри, лу-
щення, ліхеніфікація, екскоріації), що
мають поширений або обмежений ха-
рактер.
Рис. 219. Атопічний дерматит
Для характеристики шкірного уражен-
ня у вигляді папульозно-везікуальних
висипань, гіперемії, інфільтрації, су-
хості, лущення частіше використову-
ються терміни «атопічний дерматит» і
«нейродерміт». За клінічним перебігом
атопічний дерматит підрозділяють на
обмежений і дифузний. При обмеже-
ному атопічному дерматиті буває один–
два, рідше кілька вогнищ ураження. За-
хворювання супроводжується сухими
висипаннями, мокнучі не характерні.
Дифузний атопічний дерматит
відрізняється від обмеженого більш
поширеним процесом. Іноді процес
приймає генералізований характер.
Поряд з нерізко обмеженими буро-
червоними ділянками інфільтрованої
та ліхенінфікованої шкіри, які мо-
жуть охоплювати великі поверхні,
відзначаються окремі плоскі блискучі
вузлики, множинні екскоріації. Шкіра
153
хворих дифузним атопічним дермати-
том відрізняється сухістю.
У деяких хворих спостерігається
везикуляція. При цьому в клінічній
картині захворювання переважають,
поряд з інфільтрацією, набряклість
шкіри, папули, везикули, ерозії і ери-
тема гострозапалювального характеру.
Хворих турбує безперервний свербіж.
На ділянці висипань залишається
тимчасова гіперпігментація шкіри.
При дифузному атопічному дерматиті
відзначається хронічно рецидивую-
чий перебіг з частими і тривалими за-
гостреннями. Дуже часто у хворих на
атопічний дерматит спостерігаються
респіраторні прояви атопії: бронхіальна
астма, ринокон’юнктивіт.
Прогноз за неускладненого перебігу
захворювання – сприятливий, при
хронічних дерматитах – обережний
(лікування довготривале).
Лікування. Усувають причину за-
хворювання. Уражені місця змазують
2–3 % спиртовим розчином піоктаніну
або застосовують пов’язки з різними
антисептичними лініментами й ма-
Питання для самоконтролю
«Айболить Вас навчить…»
Чи є
типова область
локалізації атопічного
дерматиту обмежено-
го характеру?
Для атопічного дер-
матиту обмеженого
характеру типова об-
ласть локалізації – по-
тилиця, задня поверхня
шиї, ліктьові і підколінні
згини, передпліччя, вну-
трішня поверхня стегон.
зями: пеніциліновою, цинковою, ксе-
роформною, Вишневського, новокаїн-
біоміциновою, емульсією синтоміцину
або стрептоциду.
Проводять новокаїнові блокади або
внутрішньовенно вводять 0,25–0,5 %
розчин новокаїну на фізіологічному
розчині, а за потреби застосовують
і загальну протимікробну терапію
(внутрішньом’язове введення антибі-
отиків).

1. Що таке дерматологія?
2. Чим характеризується пляма?
3. Що таке еритема?
4. Що таке гемогагії?
5. Що таке папула?
6. Що таке везикула?
7. Що таке пустула?
8. Що таке екзема?
9. Чим характеризується луската стадія екземи?
10. Що таке дерматит?
11. Які є дерматити за етіологічними та клінічними ознаками?
12. Що таке атопічний дерматит?

154
 16. ХВОРОБИ КРОВОНОСНИХ ТА ЛІМФАТИЧНИХ
СУДИН. ХВОРОБИ ПЕРИФЕРИЧНИХ НЕРВІВ
16.1. Флебіт та тромбофлебіт
16.2. Лімфангоїт
16.3. Лімфонодуліт
16.4. Загальні відомості про парези і
паралічі
16.1. ФЛЕБІТ ТА ТРОМБОФЛЕБІТ
Запальний процес судин може ви-
являтись як у артеріях (артеріїт), так і
у венах (флебіт). У клінічній практиці
артеріїти реєструються рідко. Прак-
тичне значення мають флебіти. Ча-
сто запалення вен супроводжується
утворенням тромбу (тромбофлебіт).
Причиною флебіту, тромбофлебіту
(phlebitis et thrombophlebitis) є помил-
ки під час узяття крові, кровопускання
та внутрішньовенних ін’єкцій, зокрема
недотримання правил асептики й анти-
септики, багаторазові проколи в одно-
му й тому самому місці, користування
тупими голками, потрапляння в навко-
ловенну клітковину подразнювальних
розчинів (хлоралгідрату, кальцію хло-
риду тощо).
Рис. 220. Флебіт, викликаний
порушенням техніки введення
10% хлористого кальція
Запалення вени виникає також при
переході септичного процесу з при-
леглих тканин, у зв’язку з метастатич-
ним сепсисом, у разі занесення гнійних
емболів та при деяких інфекційних
захворюваннях (наприклад, миті).
Найчастіше уражуються великі вени
(яремна, підшкірна гомілки, сім’яного
канатика).
16.4.1. Етіологія парезів і паралічів
16.4.2. Клінічні ознаки і діагноз
16.4.3. Паралічі окремих нервів
16.4.4. Лікування парезів і паралічів
«Айболить Вас навчить…»
Як
діагностуються
тромбофлебіти
глибоких вен?
Тромбофлебіти глибо-
ких вен діагностують на
підставі порушення функції
відповідної частини тіла,
переповнення периферичної
ділянки ушкодженої вени,
підвищення місцевої та
загальної температури,
набряків на периферії від
місця ураження.
Клінічні ознаки. Асептичний тром-
бофлебіт супроводжується помірною
запальною реакцією та болючістю, а
також набряком по ходу вени. Асеп-
тичний перифлебіт, особливо в разі не-
правильного введення хлоралгідрату,
кальцію хлориду та інших подразню-
вальних речовин, супроводжується
значним набряком та запальною
реакцією в тканинах навколо вени.
Прохідність вени для крові при асеп-
тичному тромбофлебіті та перифлебіті
зберігається: при здавлюванні вени пе-
риферичний кінець її наповнюється
кров’ю. Часто у вені виявляється
суцільний тяж; периферична ділянка
вени розширена внаслідок перепо-
внення кров’ю. Якщо при здавлюванні
центральної ділянки вени перифе-
рична частина її наповнюється кров’ю
повільно, то це свідчить про неповну
обтурацію вени або про виникнення
каналів у тромбі.
При гнійному тромбофлебіті вена
в ділянці ураження потовщена,
ущільнена й болюча. Периферичний
кінець її за межами тромбу перепо-
155
внений кров’ю. Тканини навколо вени
набряклі, особливо при гнійному
тромбофлебіті яремної вени. Місцева
і загальна температура підвищується,
тварина пригнічена. На місці проко-
лу вени виявляється нориця (фістула),
з якої краплями витікає кров з
домішками гною.
Тромбофлебіти глибоких вен діаг-
ностують на підставі порушення
функції відповідної частини тіла, пе-
реповнення периферичної ділянки
ушкодженої вени, підвищення місцевої
та загальної температури, набряків на
периферії від місця ураження.
Прогноз сприятливий за асептич-
ного перебігу захворювання і обереж-
ний – при гнійних і флегмонозних
тромбофлебітах.
Лікування. Хворій тварині надають
спокій. При асептичному запаленні
впродовж першої доби застосовують
холод. На другу добу використовують
спирт-іхтіолові та спирт-камфорні
компреси, парафінові й озокеритові
аплікації, лампу солюкс тощо. Для
запобігання тромбофлебіту в уражену
вену через тонку голку вводять 4% роз-
чин цитрату натрію (великій рогатій
худобі та коням – 40–50 мл) або гепарин
(дикумарин). Гепарин ін’єкують 2–3
рази на добу: коням і великій рогатій
худобі близько 100 тис. ОД (100 мг),
дрібним тваринам – 5–10 тис. ОД (5–
10 мг). Позитивний результат отриму-
ють при використанні фібринолізину.
До ураженої вени можна прикладати
п’явки (10–12), які виділяють герудин,
що перешкоджає згортанню крові.
При гнійному тромбофлебіті викону-
ють резекцію ураженої ділянки вени:
після застосування нейролептиків (15–20
мл 2,5 % розчину аміназину, 1,5–2,0 мл
ромпуну) та інфільтраційної анестезії
шкіру над ураженою веною розтина-
ють у двох місцях (поблизу її непо-
шкоджених ділянок). Через ці розрізи
лігують центральний і периферичний
краї вени (по дві лігатури), між якими
перерізують вену; тромбовану ділянку
відпрепаровують і видаляють (застосо-
вують часткові шви та дренажі ран).
156
16.2. ЛІМФАНГОЇТ
Лімфангоїт, або лімфангіт (lim-
phangoitis) – запалення лімфатичних
судин. Лімфангоїт найчастіше виникає
вторинно, у зв’язку з наявністю септич-
них осередків (абсцес, флегмона тощо).
Лімфангоїт може бути поверхневим або
глибоким, частіше гнійним, рідше – сероз-
ним. У коней спостерігають інфекційне
захворювання – ензоотичний лімфангоїт.
Рис. 221. Антибіотики, що застосову-
ють для лікування при лімфангоїті
Клінічні ознаки. При сітчастому
лімфангоїті на шкірі рельєфно виступає
сітка переповнених лімфатичних судин,
твердих на дотик і болючих. Можуть
з’являтися дрібні фокуси абсцедування.
При стовбуровому лімфангоїті
спостерігається запалення великої
лімфатичної судини, що промацується
у вигляді тяжа, вздовж якого (при
гнійному запаленні) виникають абсцеси.
При тромбуванні лімфатичної судини
тканини набрякають.
Гнійні форми запалення зумовлю-
ють прискорення пульсу і дихання,
пригнічення тварини, гарячку.
Прогноз. За ліквідації первинно-
го осередку запалення та енергійного
лікуванні прогноз сприятливий.
Лікування. Обов’язково ліквідують
осередок гнійного запалення, яке спри-
чинило лімфангоїт. Абсцеси й флегмо-
ни розтинають, застосовують антисеп-
тики; у разі гнійних артритів виконують
артроцентез та артротомію.
Протипоказані масаж і тривалі
активні рухи. В зоні ураження засто-
совують коротку новокаїнову блокаду
з антибіотиками, на шкіру накладають
пов’язки з маззю Вишневського. Аб-
сцеси лімфатичних судин розтинають,
видаляють їхній вміст. При ензоотич-
ному лімфангоїті у коней проводять
екстирпацію абсцесів і вузлів разом з уш-
кодженими лімфатичними судинами.
16.3. ЛІМФОНОДУЛІТ
Лімфанодуліт, або лімфаденіт (lim-
phonodulitis) – запалення лімфатичних
вузлів. Найчастіше захворювання вини-
кає при переході місцевих запальних
процесів на лімфатичний вузол. Стрепто-
коки, стафілококи та інші мікроорганізми
потрапляють у лімфовузли при ушкод-
женнях шкіри, слизових оболонок або
при деяких інфекційних захворюваннях
(миті, актиномікозі тощо).
Рис. 222. Гнійний лімфонодуліт
При серозному запаленні лімфатич-
ний вузол помітно збільшений, набря-
клий, болючий, але зберігає властиву
йому в нормі рухливість і горбкувату
поверхню.
При гнійному запаленні виникає роз-
лита, дуже болюча припухлість, місцева
температура підвищена, гарячка; утво-
рюється абсцес.
При аденофлегмоні в зоні розміщення
ураженого лімфовузла спостерігаються
значна розлита припухлість і гнійний
тромбофлебіт. Спостерігаються вираже-
не пригнічення тварини, тяжка гнійно-
резорбтивна гарячка.
При хронічному лімфанодуліті лім-
фатичний вузол збільшений, ущі-
льнений, здебільшого неболючий,
зростається з прилеглими тканинами
й тому малорухомий.
При лімфанодулітах у зв’язку з утруд-
ненням відтікання лімфи з’являються
регіонарні набряки.
Прогноз. За наявності серозно-
го і гнійного лімфанодуліту за умови
ліквідації причини, що зумовила за-
палення лімфатичного вузла, прогноз
сприятливий, в інших випадках – обе-
режний або несприятливий.
Лікування. Хворій тварині надають
спокій. При серозних лімфанодулітах
місцево застосовують тепло, коротку но-
вокаїн-антибіотикову блокаду, пов’язки з
маззю Вишневського тощо; при гнійному
лімфанодуліті – антибіотико- та сульфа-
ніламідотерапію; при формуванні осе-
редків нагноєння абсцеси розтинають.
При аденофлегмонах роблять широкі
розтини уражених тканин, застосовують
комбіновану протисептичпу терапію (міс-
цеву і загальну), а також дають високо-
поживні корми й вітаміни з метою підви-
щення опірності тваринного організму.
16.4. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ
ПРО ПАРЕЗИ І ПАРАЛІЧІ
Рис. 223. Центральний параліч у свині
Хвороби центральної нервової си-
стеми детально вивчають у навчальній
дисципліні «Внутрішні хвороби тварин».
У курсі «Хірургія ветеринарної медици-
ни» вивчають хвороби периферичних
нервів. Із них досить часто реєструються
парези та паралічі.
Парез (paresis – ослаблення) – частко-
ва втрата м’язами здатності до активних
рухів.
Параліч (paralysis) – повна втрата
рухової функції внаслідок переривання
зв’язку між центрами руху і окремим
м’язом чи групою м’язів.
157

Рис. 224. Параплегія тазових кінцівок
Залежно від місця ураження рухових
нейронів парези й паралічі бувають
центрального та периферичного поход-
ження. Між паралічем і парезом часто
не існує чітких клінічних меж, парез
може переходити в параліч.
16.4.1. ЕТІОЛОГІЯ
ПАРЕЗІВ І ПАРАЛІЧІВ
Паралічі спостерігаються при відкри-
тих і закритих механічних ушкодженнях,
при стисканнях нерва рубцевою ткани-
ною, пухлинами, екзостозами, сторонніми
предметами тощо. Парези виникають при
ударах, струсах, здавлюванні, повному чи
частковому розриві нерва. Крім того, при-
чиною паралічів і парезів нервів можуть
бути захворювання головного й спинно-
го мозку (крововилив, абсцеси, пухлини),
деякі інфекційні захворювання (сказ, чума
собак та ін.), отруєння мінеральними от-
рутами (свинець, ртуть та ін.) та отруй-
ними рослинами (гірчаком, маточними
ріжками жита та ін.), а також авітамінози
та порушення обміну речовин.
Центральні паралічі виникають за
ушкоджень різних ділянок центральної
нервової системи (кори головного мозку,
підкіркових вузлів, мозочка, спинного
мозку). Периферичні паралічі виника-
ють за уражень периферичних нервів або
передніх рогів спинного мозку, в яких
розміщені клітини периферичного рухо-
вого нейрона.
За характером поширення пара-
літичного процесу розрізняють:
1) параплегії – двобічні паралічі, за
яких уражуються обидві грудні або
тазові кінцівки;
2) геміплегії – параліч однієї полови-
ни тіла, при цьому уражуються передня
158
і задня кінцівки одного боку;
3) моноплегії – паралічі або парези
однієї кінцівки чи окремих груп м’язів;
4) тетраплегії – ураження чотирьох
кінцівок. Виникає у разі двобічного ура-
ження головного або верхніх шийних
сегментів спинного мозку.
Периферичні паралічі виникають
у разі ушкодження рухових відділів
спинного мозку в ділянці вентральних
рогів сірої речовини або периферичних
нервів. Унаслідок цього знижується то-
нус іннервованих м’язів, втрачаються
шкірні і сухожильні рефлекси, м’язи
стають гіпотонічними, а за затяжного
перебігу – атрофуються.
16.4.2. КЛІНІЧНІ ОЗНАКИ І ДІАГНОЗ
Під час установлення діагнозу на
парези і паралічі слід насамперед
диференціювати ці захворювання.
При парезах
нерва порушу-
ється тільки ру-
хова функція
іннервованого
ним органа (клі-
нічно це вияв-
ляється значним
її ослабленням),
рефлекси зниже-
ні, але зовсім не
зникають. Надав-
Рис. 225. Післяродовий
лювання на нерв
парез
нижче від місця
ушкодження викликає больову реакцію.
Атрофія м’язів виражена слабко.
Клінічні ознаки при паралічах більш
виразні. Рухова функція м’яза випадає
повністю, іннервовані м’язи в’ялі, швид-
ко атрофуються (нейропатична атрофія).
При паралічі мішаних нервів, що мають
рухові й чутливі волокна, крім рухових
розладів нижче від місця переривання
нерва спостерігається повна або часткова
втрата його чутливості до подразників –
уколів, тепла, холоду тощо.
16.4.3. ПАРАЛІЧІ
ОКРЕМИХ НЕРВІВ
При паралічі лицевого нерва
порушується функція іннервованих
ним м’язів вуха, повік, носа, губ і щік.
При однобічному (периферичному)
паралічі – однобічне відвисання вуха,
неповне опускання верхньої повіки, зву-
ження носової щілини, перекошене зви-
сання нижньої губи.
Тварина не може
приймати корм, пе-
режовувати його й
пити воду, внаслідок
чого настає прогре-
суюче виснаження.
При двобічному
повному паралічі,
Рис. 226. Відвисання який найчастіше бу-
нижньої щелепи ває центрального
при паралічі походження, вуха
трійчастого нерва опущені, очі напів-
заплющені, носові
отвори звужені, дихання утруднене, ниж-
ня губа відвисла. Приймання корму й
води утруднене. Відмічають інспіраторну
задишку.
При паралічі трійчастого нерва
найчастіше уражується його мотор-
на нижньощелепна гілка, яка іннервує
жувальні м’язи. При однобічному
паралічі спостерігають відвисання
нижньої щелепи, зміщення різців у
паралізований бік, пасивний опір тва-
рини при відкриванні їй рота, порушен-
ня пережовування корму; при двобічно-
му – відвисання нижньої щелепи, через
що рот тварини відкритий і вона не
може приймати корм і воду.
При паралічі надлопаткового не-
рва, який іннервує передостний, заост-
ний і дельтоподібний м’язи, під час руху
в момент спирання на хвору кінцівку
спостерігається відходження плечово-
го суглоба від тулуба, іноді таке знач-
не, що між ними утворюється запади-
на завширшки з долоню. Розвивається
атрофія м’язів плеча.
При паралічі променевого нерва
порушується функція іннервованих ним
м’язів – триголового плеча, напружен-
ня фасції передпліччя, променевого й
ліктьового розгиначів зап’ястка, загаль-
ного й бічного розгиначів і довгого абдук-
тора великого пальця, тобто м’язів, які
виконують функції розгинача ліктьового,
зап’ясткового і фалангових суглобів.
При паралічі цього нерва уражена
кінцівка, якщо тварина перебуває в стані
спокою, зігнута в усіх суглобах нижче від
ліктьового (останній опущений). У момент
спирання відбувається одночасне згинан-
ня всіх суглобів («підломлювання»). Три-
головий м’яз плеча розслаблений, швид-
ко розвивається його атрофія.
Рис. 227. Параліч променевого нерва
При паралічі сідничного нерва
порушується функція іннервованих ним
усіх м’язів кінцівки, крім чотириголово-
го м’яза стегна. При паралічі периферич-
ного походження втрачається чутливість
шкіри в ділянці зовнішньої поверхні стег-
на і гомілки, випадає функція згиначів і
розгиначів. У спокійному стані тварина
майже торкається землі передньою по-
верхнею пута.
При паралічі стегнового нерва
випадає функція чотириголового м’яза
стегна. Під час руху тварини паралізована
кінцівка повільно виноситься вперед
й описує дугу назовні, а в момент спи-
рання кінцівка підкошується. Пізніше
спостерігається атрофія чотириголового
м’яза стегна.
16.4.4. ЛІКУВАННЯ
ПАРЕЗІВ І ПАРАЛІЧІВ
При парезах і паралічах застосовують
патогенетичну (новокаїнові блокади),
неспецифічну стимулюючу (тканинна
терапія – алое, плазмол), медикаментоз-
ну терапію, оперативні втручання. Ча-
сто доводиться поєднувати лікувальні
методи залежно від характеру й стадії
патологічного процесу. Так, у разі роз-
риву нерва проводять хірургічну оброб-
159
ку рани і накладають шов на уражений
нерв, а для профілактики хірургічної
інфекції застосовують антибіотики. При
ударах, розтягах та інших механічних
ушкодженнях периферичних нервів у го-
строму й підгострому періодах призна-
чають аналгезивні (анальгін, новокаїн),
протизапальні (кортикостероїдні) пре-
парати, а також призначають тепло у
вигляді укутувань, зігрівальних компресів,
опромінювань лампи солюкс і Мініна,
парафінолікування, озокеритотерапію. Рис. 228. Пристрій для руху
Для стимуляції відновних процесів уш- паралізованих тварин
кодженого нерва та зменшення болючості Наприклад, у перші два дні вводять по
застосовують йоногальванізацію з но- 0,01 г вератрину, в наступні два дні дозу
вокаїном, кальцію хлоридом, йодом і збільшують до 0,02 г, а для п’ятої ін’єкції
фосфором, використовують діатермічні вона становить 0,03–0,04 г. В наступні
струми та електричне поле УВЧ. Крім дні дозу вератрину поступово зменшу-
того, підшкірно і внутрішньом’язово ють до початкової. На курс лікування
вводять спиртові розчини вератрину, призначають дев’ять ін’єкцій. Також
стрихніну та ізотонічний розчин натрію внутрішньовенно вводять 0,25 % або 0,5%
хлориду в зростаючих дозах. розчину новокаїну в дозі 1 мл на 1 кг маси
тварини.
«Айболить Вас навчить…»
Чи
використо-
вують
для лікування
парезів і паралічів Аерація вимені при
вітамінні пре- післяродовому парезі
парати?

Ефективним є
лікування вітамінами
В1; В12, нікотиновою
кислотою (вводять
у паралізовані м’язи
в кількох точках)

Питання для самоконтролю

1. Які є причини флебітів і тромбофлебітів?

2. Яке лікування застосовують при гнійному тромбофлебіті?
3. Що таке лімфангоїт?
4. Яка клінічна картина спостерігається при стовбуровому лімфангоїті?
5. Що таке лімфонодуліт?
6. Яка клінічна картина спостерігається при хронічному лімфанодуліті?
7. Що таке парез?
8. Що таке параліч?
9. Які причини парезів і паралічів?
10. Яка клінічна картина спостерігається при паралічі лицевого нерва?
11. Яка клінічна картина спостерігається при паралічі трійчастого нерва?
12. Яка клінічна картина спостерігається при паралічі надлопаткового нерва?
13. Яка клінічна картина спостерігається при паралічі променевого нерва?
14. Яка клінічна картина спостерігається при паралічі сідничного нерва?
15. Яка клінічна картина спостерігається при паралічі стегнового нерва?

160
 17. ХВОРОБИ В ДІЛЯНЦІ ГОЛОВИ ТА ШИЇ
17.1. Хвороби зубів
17.1.1. Неправильний розвиток зубів
17.1.2. Ненормальне стирання зубів
17.1.3. Карієс зубів
17.1.4. Пульпіт
17.1.5. Альвеолярний періодонтит
17.1. ХВОРОБИ ЗУБІВ
Зуби складаються з дентину, вкритого
емаллю і цементом, вони мають зубну
порожнину, що містить пульпу, де про-
ходять судини і нерви. Зуби містяться
в зубних альвеолах верхніх і нижніх
щелеп. Усього зубів у дорослих коней
36 (у кобил) і 40 (у жеребців), з них 12
різців, 4 ікла, 12 змінних кутніх зубів –
премолярів і 12 постійних – молярів. У
великої рогатої худоби 32 зуби, з них
8 різців (тільки на нижній щелепі) і 24
кутніх зуби. У свиней 44 зуби, в тому
числі 4 сильно розвинених ікла. У со-
бак 40 зубів (буває 42), з них 12 різців, 4
ікла і 24 кутніх зуби. У дорослої кішки
30 зубів (12 різців, 10 малих корінних, 4
ікла і 4 головних корінних).
17.1.1. НЕПРАВИЛЬНИЙ
РОЗВИТОК ЗУБІВ
Неправильний розвиток зубів полягає:
1) у відсутності одного або кількох
зубів (олігодонтія);
2) у наявності одного або кількох за-
йвих зубів, що ростуть із зовнішньої або
внутрішньої поверхні нормальних зубів
(поліодонтія);
3) у ненормальному прорізуванні
зубів, коли молочний не встигає випа-
Рис. 229. Олігодонтія
17.2. Запалення лобної пазухи
17.3. Запалення верхньощелепної
(гайморової) пазухи
17.4. Механічні ушкодження рогів
17.5. Гематома вушної раковини і за-
палення вуха
сти до постійного зуба, внаслідок чого
останній змушений відійти вбік;
4) у ненормальному розміщенні
різців, коли виступають різці нижньої
щелепи — щучий прикус (прогенія),
спостерігається у разі природного вко-
рочення верхньої щелепи; прогнатія —
короповий прикус — природжене вко-
рочення нижньої щелепи.
Рис. 230. Поліодонтія
При ненормальному розвитку зубів
лікування рекомендується починати
тільки тоді, коли зуби ушкоджують
м’які тканини рота або перешкоджають
пережовуванню корму. Зводиться воно
до видалення, сколювання або спилю-
вання зубів.
Рис. 231. Прогнатія
161
 17.1.2. НЕНОРМАЛЬНЕ
СТИРАННЯ ЗУБІВ
Гострі зуби спостерігаються у тварин
при відносно вузькій нижній щелепі,
через що відбувається нерівномірне
стирання жувальних поверхонь кутніх
зубів. Внаслідок цього зовнішній край
зубів верхньої і внутрішній край зубів
нижньої щелепи стають довгими й го-
стрими. Гострі краї зубів верхньої ще-
лепи ранять щічну поверхню ротової
порожнини, а нижньої щелепи – язик.
У місцях ушкодження утворюються ви-
разки. Тварини з гострими зубами по-
гано пережовують корм, що спричинює
розлади травного каналу. Крім того, не-
пережований корм затримується між
щокою та зубами і розкладається.
Рис. 232. Ненормальне стирання зубів
(гострі зуби)
Ножицеподібні зуби спостерігаються
при вузькій нижній щелепі; при цьому
зуби стикаються не жувальними по-
верхнями, а бічними. Такі зуби нагаду-
ють бранші ножиць, тому корм ними не
розтирається, а мнеться.
Східцеподібні, або драбиноподібні,
зуби – це наслідок нерівномірного сти-
рання окремих зубів верхніх і нижніх
щелеп або відсутності кількох зубів. Такі
зуби бувають у старих коней, у великої
рогатої худоби. Жувальна поверхня
зубів має виступи й заглибини, або так
званий східчастий вигляд.
Пилкоподібні зуби багато в чому на-
гадують драбиноподібні. При цій формі
зубів конусоподібній вершині довго-
го зуба відповідає заглибина на зубній
поверхні протилежної щелепи.
Довгий зуб утворюється тоді, коли він
не стирається, що буває в разі відсутності
162
або карієсного розпаду протилежного
зуба. Довгий зуб заважає пережовуванню
корму, а іноді й травмує м’які тканини.
Усі різновиди ненормального стиран-
ня зубів, поряд з механічними ушкод-
женнями м’яких тканин ротової порож-
нини, спричинюють розлад функцій
травного каналу, а слідом за цим – про-
гресуюче виснаження.
Лікування. Гострі краї зубів, якщо
вони травмують язик або щоку, спилю-
ють зубним рашпілем. Виразки язика
або щоки періодично змазують йод-
гліцерином. Довгі зуби, що перешкод-
жають поїданню корму, сколюють до
рівня суміжних зубів спеціальним до-
лотом або зрізують спеціальними зуб-
ними ножицями. При ножицеподібних
зубах ваду неможливо усунути, тварина
втрачає господарську цінність і тому
підлягає вибракуванню.
17.1.3. КАРІЄС ЗУБІВ
Карієс зубів (caries dentis) виявляється
прогресуючим руйнуванням твердої
субстанції зуба (емалі, дентину і цемен-
ту). Реєструється у всіх видів тварин. До-
сить поширений карієс у великої рогатої
худоби, свиней, собак.
Рис. 233. Карієс ікла собаки
Етіологія повністю не з’ясована. При-
чиною карієсу зубів вважають інфекцію,
яка руйнує тверду субстанцію зуба
(специфічного збудника не знайдено);
порушення мінерального й вітамінного
обміну. Дія на тканини зуба кислот
(масляної, молочної, оцтової, мурашиної),
які накопичуються за певних умов у
ротовій порожнині, також може бути
причиною карієсу. Розпад зуба при карієсі
починається з зубного цементу в місцях,
де він заповнює складки емалі. нерівну поверх-
Надалі руйнуються емаль і дентин, ню, заглиблення
внаслідок чого утворюється дупло. або дупло, запо-
Карієс може розвиватися й від кореня внене кормовими
після пульпіту. масами. Колір
карієсного зуба
темно-коричне-
вий або чорний.
П р о г н о з
здебільшого
сприятливий,
Рис. 237. при прогресую-
Протезування ікла чому процесі –
обережний.
Лікування. При поверхневому карієсі
Рис. 234. Глибокий карієс після промивання ротової порожнини
Розрізняють поверхневий, середній, антисептичними розчинами місця ура-
глибокий і тотальний карієс. При по- ження зубів змазують насиченим роз-
верхневому карієсі уражується цемент; чином нітрату срібла. При глибокому і
при середньому в зубі утворюється по- тотальному карієсі уражений зуб після
рожнина (дупло), однак без оголення анестезії видаляють спеціальними щип-
його пульпи, а при глибокому (проник- цями.
ному) карієсі оголюється пульпа зуба і «Айболить Вас навчить…»
розвивається пульпіт. При повному (то-
тальному) карієсі руйнується вся корон-
ка зуба. Чи
Клінічні оз- можна ста-
вити
наки. Початок пломби твари-
за х ворюва н н я нам?
залишається
непоміченим. Пломбування та
Далі він вия- протезування зубів частіше
вляється болю- проводять домашнім,
спортивним та екзотич-
чістю в ураженій ним тваринам. Сільсь-
ділянці, іхороз- когосподарським твари-
ним запахом з нам – дуже рідко.
ротової порож-
нини, утрудне-
ним пережову- 17.1.4. ПУЛЬПІТ
Рис. 235. Металевий ванням корму, Пульпіт (pulpitis) – це запалення
протез ікла повільним про- зубної м’якоті – пульпи.
ковтуванням Основною причиною є оголення пуль-
води, а іноді пи при передчасному стиранні корон-
наявністю но- ки, вкороченні довгого зуба, карієсі та
рицевого ходу. переломі зуба. Оголена м’якоть зуба
Нерідко карієс травмується сторонніми предмета-
зуба спричинює ми (кормом) і швидко інфікується. В
з а п а л е н н я м’якоті, що міститься в твердому каналі
верхньощелепної зуба, розвивається запалення.
пазухи. Клінічні ознаки. Гострий асептич-
Під час огля- ний пульпіт супроводжується почер-
Рис. 236. Синтетичний ду виявляють вонінням і набряклістю оголеної пуль-
протез ікла
163
пи. При гнійному пульпіті у тварини
болить зуб, через що вона не приймає
корм або обережно пережовує його
на одному боці щелеп. Постукування
по хворому зубові викликає захисну
реакцію тварини на біль.
Рис. 238. Асептичний пульпіт при
переломі зуба
При гангренозному пульпіті пуль-
па некротизується і в порожнині зуба
міститься іхорозний ексудат. Сам зуб
набирає характерного синювато-сірого
забарвлення. Тварина відмовляється від
корму, воду п’є дуже повільно.
При хронічній гранулематозній фор-
мі через отвір у зубі розростаються
малоболючі кровоточиві поліпозні
грануляції.
Лікування. При асептичному пульпіті
ясна навколо ураженого зуба змазують
5% спиртовим розчином йоду або 2–4%
спиртовим розчином піоктаніну, всере-
дину дають ацетилсаліцилову кислоту
або натрію саліцилати.
При гнійному, гангренозному і грану-
лематозному пульпітах хворий зуб ви-
даляють (екстрагують).
17.1.5. АЛЬВЕОЛЯРНИЙ
ПЕРІОДОНТИТ
Альвеолярний періодонтит (perio-
dontitis alveolaris) – запалення м’яких
тканин, що містяться між коренем зуба
і стінкою альвеоли. Воно буває асеп-
тичним або гнійним, з гострим або
хронічним перебігом.
Етіологія. Удари щелеп у ділянці
зубної альвеоли, перелом зуба при вида-
ленні його, зубний камінь, рани ясен,
пульпіт, карієс, удари в зубну коронку,
164
Рис. 239. Альвеолярний періодонтит
Рис. 240. Зубний камінь
застрявання кормових часточок між зу-
бами та яснами, які травмують останні,
інфекційні хвороби (ящур, виразковий
стоматит). Гнійний процес поширюється
на пульпу, корінь зуба і кісткову тка-
нину, спричинюючи гнійний пульпіт і
остеомієліт. Одонтогенний остеомієліт
поширюється на нижньощелепну
кістку.
Клінічні ознаки. Корм тварина
приймає охоче, але пережовує його
одним боком щелепи – здоровим. По-
стукування по зубу, що міститься в
хворій альвеолі, для тварин болюче,
особливо при гнійному періодонтиті.
Крім того, при гнійному періодонтиті
спостерігають болюче запалення ясен,
скупчення кормових часточок між зу-
бами й неприємний іхорозний запах з
ротової порожнини. У собак частіше,
ніж у інших тварин, спостерігають
під’яснові абсцеси і фістули з виділенням
іхорозного гною. У великої рогатої худо-
би можливі переломи щелепних кісток.
 Лікування. За асептичної форми ви-
даляють сторонні тіла, що застрягли в
яснах, ротову порожнину промивають
антисептичними розчинами, ясна на-
вколо ураженого зуба змазують йод-
гліцерином (1:3), за гнійної форми
періодонтиту видаляють зуб.
17.2. ЗАПАЛЕННЯ ЛОБНОЇ
ПАЗУХИ
Запалення лобної пазухи називається
фронтит (frontitis). Спостерігається у
всіх свійських тварин, частіше у великої
рогатої худоби і коней, собак. Механічні
травми, переохолодження, розпад зло-
якісних новоутворень ділянки черепа
можуть бути причиною фронтиту в
будь-яких тварин.
Рис. 241. Дренування лобної і гайморової
пазух після оперативного втручання
Клінічні ознаки. Однобічне витікання
з носової порожнини серозно-слизово-
го або рідкого сморідного ексудату, що
посилюється при похилому положенні
голови або кашлі. Виділень може і не
бути, якщо отвір з пазухи закривається
запаленими тканинами або новоутво-
ренням. При перкусії лобної пазухи
виявляють притуплений звук, а при
пальпації – болючість, коливання, якщо
на цей час кістка стоншилась. Іноді
розвивається кон’юнктивіт і набрякають
верхні повіки.
Прогноз обережний, оскільки можливі
ускладнення – менінгіт, абсцес мозку,
карієс кісток черепа.
Лікування. Після інфільтраційної та
провідникової анестезії (блокують лоб-
ний і підблоковий нерви) здійснюють
трепанацію лобної пазухи, видаляють
вміст її іригацією теплим антисептич-
ним розчином. Новоутворення і фун-
гозну грануляційну тканину видаля-
ють скальпелем, кюреткою з наступним
припіканням. У разі скупчення гнійного
ексудату у верхньощелепній пазусі її та-
кож трепанують. У великої рогатої худоби
лобна і верхньощелепна пазухи не сполу-
чаються. Подальше лікування полягає у
періодичній іригації порожнин теплим
антисептичним розчином до видужання.
17.3. ЗАПАЛЕННЯ ВЕРХНЬО-
ЩЕЛЕПНОЇ (ГАЙМОРОВОЇ) ПАЗУХИ
Запалення верхньощелепної (гаймо-
рової) пазухи називається гайморит
(highmoritis). Воно аналогічне запален-
ню лобної пазухи. Хворіють переваж-
но старі коні та велика рогата худоба
внаслідок карієсу зуба або перелому
верхньощелепної, інших кісток, а також
при таких хворобах, як актиномікоз, но-
воутворення.
Патогенез аналогічний фронтиту.
Клінічні ознаки. Від зазначених при
запаленні лобної пазухи відрізняються
тільки розміщенням осередку ураження
і утрудненим пережовуванням корму.
Крім цього, при накопиченні гнійного
ексудату пазуха розширюється, дефор-
мується, стінки її стоншуються і випи-
наються назовні.
Прогноз на початку захворювання –
сприятливий. У запущених випадках і в
разі переходу процесу в хронічну форму
(можливі розвиток карієсу кісток і про-
гресуюче схуднення тварини) прогноз
обережний.
Лікування. Роблять трепанацію верх-
ньощелепної пазухи. У коней потрібно
трепанувати обидві камери пазухи (або-
ральну і оральну). Після трепанації й
евакуації ексудату лікування таке саме,
як при фронтиті.
17.4. МЕХАНІЧНІ
УШКОДЖЕННЯ РОГІВ
Механічні ушкодження рогів (con-
tusio cornus) у жуйних тварин можуть
бути у вигляді відокремлення рогового
165
чохла від рогового відростка, зривання
рогового чохла і переломів.
Травми рогів частіше виникають
унаслідок защемлення рога між дошка-
ми, колодами або металевими предмета-
ми, необережного звільнення защемле-
ного рога за допомогою ломика або кола,
перетирання рога ланцюгом під час
утримання тварини на прив’язі за роги,
рідше – від удару рогом при падінні тва-
рини, невмілого повалення тварин.
Рис. 242. Травма рогу
Клінічні ознаки. При відокремленні
рогового чохла від рогового відростка
тварина опускає голову, нахиляючи її
у бік травмованого рога. При пальпації
ріг стає болючим і гарячим на дотик.
Біля основи рога незабаром (2–3 дні)
з’являється гнійний ексудат, роговий
чохол стає рухомим і вільно знімається.
Зривання рогового чохла з рогового
відростка зумовлює кровотечу; м’які тка-
нини рога місцями бувають зірваними до
кістки. При тріщинах рогового відростка
роговий чохол зберігається, але тварина
виявляє неспокій під час тримання її за
роги та перкусії ушкодженого рога.
Перелом рогового відростка встанов-
люють за рухомістю рога. Похитування і
перкусія ушкодженого рога викликають
болючість. Перелом рогового відростка
часто супроводжується ушкодженням
слизової оболонки синуса рога і крово-
течею в лобну пазуху, а через неї – в но-
сову порожнину, зумовлюючи при цьо-
му однобічну кровотечу з носа.
У разі повного перелому біля осно-
ви рогового відростка ріг звисає, три-
маючись на тканинах вінчика рога, або
166
повністю відокремлюється. У цих ви-
падках можлива значна кровотеча як з
носа, так і з оголеного місця перелому.
Прогноз. При переломах біля основи
рога, коли можливий розвиток фронти-
ту, менінгіту та інших ускладнень, про-
гноз обережний, в інших випадках уш-
кодження рога – сприятливий.
Лікування. При відокремленні рого-
вого чохла його видаляють. На оголений
роговий відросток накладають вісімко-
або валикоподібну пов’язку з рідкою
маззю Вишневського, емульсією стрепто-
циду, маззю з антибіотиків або дьогтем.
Зверху пов’язку бажано обробити одним
із антисептичних аерозольних засобів,
перев’язку роблять через 5–6 днів. При
закритих переломах рогового відростка
в ділянці верхівки або середини його
фіксують дерев’яними чи металевими
шинами. Якщо роговий відросток пере-
ломився біля основи, ріг ампутують.
«Айболить Вас навчить…»
Що
роблять при
виникненні фрон-
титу внаслідок
травми рогу?
В разі розвитку гнійного
запалення лобної пазухи
роблять її трепанацію з
подальшим комплексом
антисептичних заходів
17.5. ГЕМАТОМА ВУШНОЇ
РАКОВИНИ І ЗАПАЛЕННЯ ВУХА
Гематома вушної раковини називається
отематомою та розвивається внаслідок
різних механічних ушкоджень (защем-
лення, стискання, удари, смоктання у те-
лят, укуси у собак, канібалізм у свиней та
ін.). Запалення вуха називається отитом та
буває зовнішнім, середнім і внутрішнім.
Запалення зовнішнього вуха виникає
в разі скупчення й розкладання вушної
сірки, екземи вуха, потрапляння у вухо
інфікованих предметів і паразитів. За-
палення середнього і внутрішнього вуха
виникає як ускладнення при запаленні
зовнішнього вуха, а також унаслідок тяж-
ких травм у ділянці скроневої кістки.
Гнійне запалення середнього вуха у сви-
ней виникає як ускладнення при гнійних
ринітах і фарингітах, причиною яких
є різке охолодження тварин, вогкість
у приміщеннях та насичення повітря
аміаком.
Рис. 243. Гематома вушної раковини
(отематома)
Клінічні ознаки. При ушкодженні
артерій вуха на зовнішній або
внутрішній (частіше) поверхні вушної
раковини з’являється болюча флуктую-
ча припухлість. Тварина опускає голову
донизу і схиляє у бік хворого вуха. Запа-
лення зовнішнього вуха супроводжується
гіперемією видозміненої шкіри, що
вистилає слуховий хід, і барабанної пере-
тинки, слуховий хід заповнюється ексуда-
том. Наявність паразитів спричинює под-
разнення стінок слухового ходу, внаслідок
чого тварина трясе головою, розчухує
вухо, робить манежні (по колу) рухи,
нахиляючи голову в бік хворого вуха.
Рис. 244. Діагностика отитів
Наявність сторонніх предметів спричинює
сильне подразнення, яке призводить до
запалення зовнішнього вуха – тварини
трясуть головою, вухами, розчухують
вухо. Рух комах і паразитів у слуховому
ході зумовлює сильний неспокій, який
у великої рогатої худоби і собак нагадує
неспокій, що спостерігається при сказі.
Іноді тварини роблять манежні рухи. Під
час огляду зовнішнього слухового ходу
(отоскопія) виявляють сторонній предмет.
При гнійному запаленні зовнішнього
вуха слуховий хід заповнюється липким
гнійним ексудатом з неприємним запа-
хом, який, виділяючись назовні, склеює
волосся на внутрішній поверхні вушної
раковини. Характерною ознакою запа-
лення зовнішнього слухового ходу є хлю-
пання ексудату, що прослуховується при
пальпаторному дослідженні.
Рис. 245. Свербіж при отиті
При катаральному запаленні середнього
і внутрішнього вуха виникає сильний біль
при пальпації. Тварина нахиляє голову в
бік хворого вуха, втрачає апетит.
Рис. 246. Хронічний зовнішній отит
167

«Айболить Вас навчить…»
Що
обов’язково
потрібно не
забути зробити
при лікуванні
отитів?
Після промиван-
ня слухового проходу
та застосування ліків
обов’язково потрібно
видалити вологу з вуха
сухим тампоном.
Личинка мухи
в слуховому проході
При гнійному запаленні середнього і
внутрішнього вуха загальний стан тва-
рини пригнічений, температура тіла
підвищена, дихання утруднене внаслідок
риніту і фарингіту, з’являються ознаки
паралічу лицевого нерва; тварина втрачає
рівновагу, під час руху хитається, падає
або прямує вперед, іноді робить манежні
рухи. При ураженні обох вух тварина під
час руху хитає головою. Часто хворі ле-
жать на одному боці, при повертанні їх на
другий бік вони знову набувають поперед-
нього положення.
У поросят гнійні маси заповнюють усю
барабанну порожнину, спричинюють
карієс стінки кісткового міхура з руй-
нуванням його і виходом гнійних мас у
ділянку шийних м’язів. При руйнуванні
Питання для самоконтролю
1. Яка будова зуба?
2. Які ознаки ножицеподібних зубів?
3. Яке лікування застосовують при не-
нормальному стиранні зубів?
4. Що таке карієс зубів?
5. Що таке пульпіт?
6. Що таке альвеолярний періодонтит?
7. Як називається запалення лобної пазу-
хи та які його причини?
8. Як називається запалення верхньо-
щелепової пазухи та які його причини?
168
барабанної перетинки із зовнішнього слу-
хового ходу витікає гнійний ексудат.
Прогноз. При гематомах вушної ракови-
ни і запаленні середнього і внутрішнього
вуха – обережний або несприятливий, осо-
бливо у поросят, оскільки вони внаслідок
цих захворювань худнуть, відстають у рості.
Якщо отит ускладнюється менінгітом, сеп-
сисом, тварини можуть загинути.
Лікування. При гематомах вуха не
раніше як через 4–5 днів після появи
припухлості роблять розріз. Вміст по-
рожнини видаляють, а відшаровану шкіру
наскрізним вузловим швом з валиками
скріплюють з хрящем вушної раковини,
що запобігає появі повторної гематоми.
Накладають пов’язку, собакам – комірець.
При запаленні зовнішнього вуха ретель-
но очищають і обробляють слуховий хід
3 % розчином пероксиду водню або питної
соди, калію перманганатом (1 : 1000), ета-
кридину лактатом (1 : 5000) тощо. Потім у
слуховий хід вводять краплі антибіотиків
(пеніциліну, стрептоміцину та ін.), йод-
гліцерину, камфорної олії та інших анти-
септичних засобів. Зменшує біль застосу-
вання у слуховий хід 3 % розчину новокаїну
на гліцерині або 1 % розчину дикаїну.
Сторонні предмети вимивають теплою во-
дою, краще з антисептичною речовиною
(через шприц Жане, зі спринцівки), або
захоплюють їх пінцетом. Проти паразитів
застосовують 2 % розчин креоліну, 5 %
розчин гексахлорану на риб’ячому жирі;
використовують інші акарицидні препа-
рати. Для видалення сірчаних пробок їх
спочатку розм’якшують камфорною чи
вазеліновою олією, а потім (через 1–2 дні)
вухо промивають теплим 2 % розчином
питної соди.
9. У якому вигляді можуть бути механічні
ушкодження рогів у жуйних тварин?
10. Як називається гематома вушної ра-
ковини та які причини її виникнення?
11. Як називається запалення вуха та які
є види цього запалення?
12. Яке лікування застосовують при
гематомі вушної раковини?
13. Яке лікування застосовують при
отиті?
 18. ХВОРОБИ В ДІЛЯНЦІ ЧЕРЕВА ТА ПРЯМОЇ КИШКИ.
ХВОРОБИ СЕЧОСТАТЕВИХ ОРГАНІВ
18.1. Грижі
18.1.1. Класифікація гриж
18.1.2. Пупкові грижі
18.1.3. Інтравагінальні (пахово-
мошонкові) грижі
18.1.4. Травматичні грижі черевної
стінки
18.2. Хвороби прямої кишки
18.2.1. Відсутність заднього проходу
18.1. ГРИЖІ
Грижа – це зміщення органів черевної
порожнини разом з очеревиною за межі
своєї природної локалізації. Грижі дуже
поширені у сільськогосподарських та
домашніх тварин. Вони можуть вини-
кати в будь-якому віці, незалежно від
статі та породи тварини. Грижі негатив-
но впливають на продуктивність тварин
та можуть призводити до загибелі або
передчасної вибраковки тварин.
18.2.2. Непрохідність прямої кишки
18.2.3. Випадання прямої кишки
18.3. Запалення сім’яників
18.4. Запалення препуція
18.5. Фімоз
18.6. Парафімоз
18.7. Післякастраційні запальні
ускладнення
2) невправні;
3) защемлені.
Вправна грижа характеризується
вільним і неболючим переміщенням
вмісту грижового мішка через гри-
жовий отвір у природну порожнину.
Припухлість грижі м’яка, еластична, а
при вправленні пальпується грижовий
отвір.

Рис. 247. Пупкова грижа у кошеняти

Рис. 248. Грижа в ділянці промежини
у собаки
18.1.1. КЛАСИФІКАЦІЯ ГРИЖ
За анатомічною локалізацією роз-
різняють такі види черевних гриж:
1) пупкові;
2) пахово-мошонкові;
3) грижі білої лінії;
4) бічної й вентральної стінки;
5) промежини;
6) стегнові;
7) діафрагмальні.
За етіологією грижі бувають:
1) природжені;
2) набуті:
- травматичні;
Рис. 249. Рентгенівські знімки з кон-
- післяопераційні.
трастною речовиною (петлі кишечника
За клінічними ознаками:
в грудній порожнині)
1) вправні;

169
 Невправна грижа характеризується
зрощенням вмісту з грижовим мішком,
що буває наслідком вторинних ударів і
запальних процесів.
Защемлена грижа, як різновид
невправної, має особливість – стиску-
вання органа, що випав, у грижовому
отворі. Як правило, це буває при малих
грижових отворах.
18.1.2. ПУПКОВІ ГРИЖІ
Пупкова грижа (hernia umbilicalis) –
зміщення внутрішніх органів черевної
порожнини разом із очеревиною через
пупковий отвір під шкіру. При пупко-
вих грижах за межі черевної порожни-
ни зазвичай випинаються петлі кишок
або частини сальника через розширене
пупкове кільце. Така грижа найчастіше
виявляється у поросят, собак, а також у
котів, телят.
Рис. 250. Схема пупкової грижі
Якщо грижа природжена, пупковий
отвір залишається незарослим, більше
того, часто він поступово розширюється.
Набуті грижі найчастіше виникають
унаслідок травмування, надмірного
напруження черевних м’язів зі збіль-
шенням внутрішньочеревного тиску.
Пупкове кільце може розтягува-
тись у зв’язку з підвищенням внут-
рішньочеревного тиску. Натягнення ко-
роткої пуповини у плодів багатоплідних
тварин під час родів призводить до роз-
170
ширення пупкового кільця ще до вихо-
ду з родових шляхів.
У новонароджених поросят пупкове
кільце розширюється як у момент бо-
ротьби між собою під час ссання, так і
під час проповзання через низькі лази.
При форсованому відриванні пуповини
без належного затискання культі у но-
вонароджених також виникає розши-
рення пупкового кільця. Коли поросят
починають підгодовувати (2–3-й тиж-
день життя), у них можливий пронос
або запор з тенезмами та підвищенням
внутрішньочеревного тиску. Механічне
травмування також сприяє розходжен-
ню країв грижового кільця, випинанню
очеревини і нутрощів.
«Айболить Вас навчить…»
Чи
може виникати
вроджена
грижа внаслідок порушень
внутріутробного роз-
витку?
В утворенні природженої
грижі має значення упо-
вільнена редукція пупкової
вени та пупкової артерії з
урахусом. З їхніх залишків
формуються пупково-печін-
кова та пупково-міхурна
зв’язки, які здатні розтягу-
вати пупкове кільце, діючи в
протилежних напрямках.
Клінічні ознаки. В ділянці пупка
виявляється випинання шкіри і приле-
глих тканин. Якщо грижовим вмістом є
петлі кишки, то прослуховується пери-
стальтика. Унаслідок постійного трав-
мування, особливо у поросят, грижовий
мішок склерозується, потовщується,
зростається зі шкірою. Під шкірою мо-
жуть утворюватись абсцеси.
При вправній грижі, відтискуючи
її вміст у черевну порожнину, мож-
на відчути краї грижового кільця. При
невправній грижі її вміст не вправляється
в черевну порожнину; часто цьому пе-
решкоджають спайки між грижовим
мішком і грижовим вмістом або утво-
рення тісних грижових воріт відносно

Рис. 251. Пупкова грижа
грижового вмісту. Тяжким захворюван-
ням є защемлена грижа. Защемлення
зумовлене стисненням грижового вмісту
на рівні грижових воріт; воно може бути
еластичним, каловим або змішаним.
Еластичне защемлення зумовлене ско-
роченням тканин грижового отвору; ка-
лове – значним наповненням кишкової
петлі вмістом з притисненням її стінки й
брижі до грижових воріт; при змішаному
защемленні діють обидва зазначені
вище фактори. Порушення відтоку крові
та лімфи супроводжується набряком,
підвищенням проникності кишкової
стінки для мікробів, її змертвінням та
запаленням очеревини (перитоніт).
Рис. 252. Накладання поліпропіленової
сітки на поверхню грижового кільця:
1 – поліпропіленова сітка; 2 – м’язи
Прогноз. При вправних і в більшості
випадків невправних гриж прогноз спри-
ятливий, за наявності дуже широких гри-
жових воріт – обережний (найчастіше
у зв’язку з прориванням швів і рециди-
вом). При защемлених грижах прогноз
обережний або несприятливий.
Лікування оперативне (герніотомія).
Консервативні методи (використання
лейкопластиру, бандажу, тиснучих пов’я-
зок, втирання в шкіру грижі подразню-
вальних мазей, підшкірні ін’єкції 95%
спирту, люголівського розчину тощо)
малоефективні.
Герніотомія включає в себе такі етапи:
1) розтин шкіри грижового мішка;
2) відпрепарування грижового мішка
від шкіри;
3) вправляння грижового мішка та
вмісту в черевну порожнину;
4) закриття грижового отвору шва-
ми (способи Герінга – Седамгродсько-
го, Гутмана, 1-й і 3-й способи Оливкова
(біологічний тампон), Тарасевича) або
поліпропіленової сітки (алопластика).
5) закриття ранового дефекту зовніш-
німи швами.
Герніотомія при
вправній пупковій грижі
у телят
18.1.3. ІНТРАВАГІНАЛЬНІ
(ПАХОВО-МОШОНКОВІ) ГРИЖІ
Пахово-мошонковою називається гри-
жа, при якій грижовий вміст через пахо-
вий і піхвовий канал проникає в мошон-
ку. Ці грижі зустрічаються найчастіше у
кнурів. Вони виникають у поросят в перші
дні їх життя. Защемлення пахово-мошон-
кових гриж відбувається порівняно рідко,
але вони вимагають обов’язкового опера-
тивного лікування, в іншому випадку вони
досягають значних розмірів, що усклад-
Рис. 253. Інтравагінальна грижа у кнура
171
нює утримання, відгодівлю тварин і при-
зводить до передчасного їх вибракування.
За 12 годин до операції призначають
голодну дієту. За наявності значних роз-
мірів гриж, а також у неспокійних тварин
застосовують внутрішньом’язово азапе-
рон або наркоз. Тварину фіксують у спин-
ному положенні з нахилом голови вниз.
«Айболить Вас навчить…»
Що
потрібно зробити з
метою запобігання
скупчення крові та лімфи
в порожнині мошонки після
герніотомії інтравагінальної
грижі?
З метою запобігання
скупчення крові та
лімфи в порожнині мо-
шонки, її розкривають,
роблячи розріз шкіри до-
вжиною 2–3 см.
Розріз роблять так, щоб він був на рівні
зовнішнього пахового кільця і виходив
за межі його назад по ходу сім’яного
канатика. Довжина розрізу – 5–7 см.
Розсікають шкіру, підшкірну клітковину
і фасцію до піхвового каналу. Потім ту-
пим методом за допомогою марлево-
го тампона відокремлюють на всьому
протязі загальну вагінальну оболонку і
разом з сім’яником виводять назовні.
Захопивши рукою сім’яник, його разом
із загальною піхвовою оболонкою пере-
кручують кілька разів по поздовжній
осі, тим самим відсуваючи в черевну по-
рожнину його вміст. Якщо грижовий
вміст внаслідок зрощення з піхвовою
оболонкою не вправляється, необхідно
її розкрити невеликим розрізом і зруй-
нувати спайки тупим шляхом. На
відстані 2–3 см від зовнішнього кільця на
насінний канатик разом з піхвовою обо-
лонкою накладають прошивну лігатуру.
Далі на один кінець лігатури надягають
хірургічну голку і простягають його че-
рез зовнішній край, а інший – через
внутрішній край зовнішнього пахового
кільця. Потім на відстані 1,5–2 см нижче
лігатури відсікають насіннєвий канатик.
Таким чином видаляють його пери-
172
феричну частину разом із загальною
піхвовою оболонкою і сім’яником.
Після перерізування канатика кінці ни-
ток стягують і зав’язують. При широких
пахових кільцях на них додатково на-
кладають 2–3 вузлуватих шва. Такі шви
накладають і на шкіру.
За наявності односторонньої грижі
другий сім’яник видаляють закритим
способом.
18.1.4. ТРАВМАТИЧНІ ГРИЖІ
ЧЕРЕВНОЇ СТІНКИ
Випадання внутрішніх органів під
шкіру через травматичні ушкодження че-
ревної стінки (розриви м’язів, фасцій та
апоневрозів) називають травматичними
грижами черевної стінки (hernia
traumatica abdominalis). Утворюється або
типова грижа, при якій очеревина зали-
шається цілою, або пролапс – випинання
під шкіру органів у зв’язку з прориван-
ням не тільки черевної стінки, а й оче-
ревини. Захворювання найчастіше спос-
терігається у великої рогатої худоби і ко-
ней. Травматичні грижі локалізуються на
нижній та нижньобічних стінках живота.
Етіологія. Розрив м’язів та апоневрозів
черевної стінки найчастіше виникає
внаслідок удару рогом, копитом, кілком,
при падінні на тупі предмети (пеньки,
арматурні конструкції) тощо.
Патогенез. У травматичний отвір
черевної стінки зміщуються петлі ки-
шок, сальник, матка, сичуг.
Клінічні ознаки. Травматичні грижі
локалізуються в ділянці здухвини,
голодної ямки, по білій лінії, в останньо-
му міжреберному проміжку. На нижній
і нижньобічних стінках живота виника-
ють грижі значних розмірів; в інших ви-
падках грижі невеликі.
На початку захворювання спостері-
гають травматичний набряк, запалення,
іноді лімфоекстравазати чи гематоми,
болючість на місці грижі, що утруднює
її розпізнавання. З часом супутні явища
поступово зникають і залишаються лише
ознаки, характерні для грижі. Якщо гри-
жа вправна, вдається промацати її ворота.
В запущених випадках навколо грижових
воріт розростається сполучна тканина.
За наявності грижі її вміст випинається
більш-менш рівномірно; при пролапсі,
розшаровуючи пухку клітковину, він по-
ступово опускається донизу. Розшаруван-
ня тканин при пролапсі супроводжується
виливами лімфи; перегинання кишко-
вих петель через розрив черевної стінки
утруднює відтікання лімфи й крові в
брижі, призводить до вираженої транссу-
дації, внаслідок чого виникає водянка.
Діагноз установлюють на підставі
анамнезу та клінічних ознак.
Прогноз. При вправних грижах про-
гноз сприятливий; при невправних – обе-
режний; при защемлених – від сумнівного
до несприятливого (загроза перитоніту).
Лікування. При оперативних втручан-
нях користуються наркозом і місцевим
знеболюванням, нейролептаналгезією
або місцевим знеболюванням з пре-
медикацією. Оперують на лежачій
тварині. Вузьку щілину в черевній стінці
закривають вузловими швами. На широкі
грижові ворота накладають петлеподібні
шви з міцного шовку. Шкіру зашива-
ють валиковими швами. Дуже широкі
грижові ворота, які не можна зблизити
швами (внаслідок прорізування або роз-
риву), закривають, використовуючи лат-
ку з капронової чи лавсанової сітки.
Профілактика полягає в запобіганні
травмуванню.
18.2. ХВОРОБИ ПРЯМОЇ КИШКИ
Хвороби прямої кишки можуть ви-
являтися у вигляді відсутності зад-
нього проходу та атрезії прямої киш-
ки, непрохідності прямої кишки та
випадіння прямої кишки.
18.2.1. ВІДСУТНІСТЬ ЗАДНЬОГО
ПРОХОДУ
Відсутність заднього проходу у но-
вонароджених – природжена атрезія
(відсутність) відхідника (анального отво-
ру) і прямої кишки. Аномалії розвитку
відхідника і прямої кишки здебільшого
діагностуються у підсисних поросят,
телят, цуценят і кошенят у перші доби
життя. Найчастіше трапляється атрезія
відхідника і прямої кишки, рідше – лише
прямої кишки або відхідника. У свинок
при атрезії відхідника та прямої киш-
ки іноді формується прямокишково-
піхвова нориця.
Клінічні ознаки. Залежно під відстані
від сліпого кінця кишки до сфінктера
розрізняють глибоку та поверхневу
атрезію прямої кишки. Оперативні втру-
чання доцільні за наявності сфінктера
анального отвору.
Рис. 254. Відсутність анального отвору
у кошеняти
Лікування. Тварину фіксують у боко-
вому положенні, застосовують наркоз,
сакральну або інфільтраційну анестезію.
За поверхневої атрезії прямої киш-
ки у центрі сфінктера розрізають
шкіру і, розшаровуючи гемостатичним
пінцетом тканини промежини, досяга-
ють місцезнаходження сліпого її кінця.
За потреби розрізають сфінктер в го-
ризонтальному напрямку на 1–2 см для
збільшення оперативного простору й
після закінчення операції закривають
кількома швами. Затискачем Пеана за-
хоплюють верхівку сліпого кінця кишки,
відпрепаровують його від параректальної
пухкої клітковини і без надмірного натя-
гу виводять на місце відхідника. Серозно-
м’язовий шар кишки підшивають вузло-
вим швом із кетгуту або шовку до м’язів
сфінктера. Потім циркулярно обрізають
сліпий кінець кишки і фіксують його до
шкірної рани вузловими швами, проко-
люючи голкою всі шари кишки та шкіри.
У разі глибокої атрезії прямої кишки
оперативний доступ додатково створюють
в очеревинно-промежинній ділянці у са-
мок по білій лінії, у самців – через прямий
м’яз живота, у каудальній його ділянці.
173
 18.2.2. НЕПРОХІДНІСТЬ ПРЯМОЇ
КИШКИ
Розрізняють такі форми кишкової
непрохідності:
1) динамічна (рефлекторна) пара-
літичної чи спазматичної етіології;
2) механічна – закупорювання просвіту
кишки, стискування та перегинання її;
3) непрохідність внаслідок порушення
кровопостачання прямої кишки.
Динамічна непрохідність виникає
внаслідок послаблення тонусу та пери-
стальтичних скорочень прямої кишки
при виснаженні, переповненні кишки
каловими масами та інших хворобах.
Механічний ілеус (непрохідність ки-
шечника) у домашніх тварин зустрі-
чається порівняно рідко, за винятком со-
бак, у яких він спостерігається частіше,
ніж динамічний ілеус.
При діагностуванні кишкової непро-
хідності велике значення має поперекова
новокаїнова блокада: у разі механічного
ілеусу клінічні ознаки захворюван-
ня посилюються, а при динамічній
непрохідності зазвичай зменшуються і
може настати одужання.
Непрохідність внаслідок порушен-
ня кровопостачання прямої кишки
відбувається як наслідок ускладнень
після операцій (пошкодження судин,
нервів, утворення рубців та спайок та
ін.).
Лікувальна допомога передбачає
усунення причини захворювання,
звільнення прямої кишки від кало-
вих мас та сторонніх тіл і усунення
наслідків захворювання. Для очищен-
ня прямої кишки застосовують клізми
або проводять оперативне втручан-
ня із лапаротомією. Для усунення
наслідків непрохідності застосовують
загальну протисептичну терапію та
загальнозміцнювальні засоби.
Оперативне лікування
за непрохідності
прямої кишки у кота
174
18.2.3. ВИПАДАННЯ ПРЯМОЇ
КИШКИ
Випадання прямої кишки – це ви-
пинання з анального отвору більшої чи
меншої частини прямої кишки з вивер-
танням її слизової оболонки назовні.
Трапляється в усіх свійських тварин, але
найчастіше у поросят. Буває випадання
тільки слизової оболонки задньої части-
ни прямої кишки й випинання назовні
інтраперитонеального її відділу.
Випадання прямої кишки може вини-
кати внаслідок посиленого тиску на неї
з боку органів черевної порожнини, при
захворюваннях травного каналу, що су-
проводжуються проносами, запорами,
тимпанією, послабленням зв’язкового
апарату та зниженням тонусу сфінктера
анального отвору; при родах із трива-
лими та сильними потугами; під час
операції без знеболювання тощо.
Рис. 255. Випадіння прямої кишки
Клінічні ознаки. За неповного випа-
дання тільки слизової оболонки прямої
кишки акт дефекації утруднюється. Сли-
зова оболонка, що випадає з відхідника,
гіперемійована, синюшного кольору,
набрякла. За повного випадання видно
грушоподібне випинання зі сфінктера
прямої кишки.
Лікування. У коней операцію прово-
дять під наркозом із додатковим застосу-
ванням місцевої анестезії та блокади про-
межинних нервів, у свиней – соромітних
нервів, у собак – парасакральної анестезії.
Залежно від стану слизової оболонки за-
стосовують різні методи лікування. Так,
слизову оболонку відхідника, що випа-
ла, при задовільному її стані піддають
механічній обробці, обмивають холод-
ним розчином етакридину лактату 1 : Гнійний орхіт має інтенсивніший
500, змащують антисептичною маззю і клінічний перебіг, ніж асептичний. Ура-
обережно вправляють. Тварину фіксують жений сім’яник болючий і напруже-
так, щоб таз був вище тулуба. З метою ний, з’являються флуктуючі осередки,
профілактики рецидивів на відстані після розтину яких виділяється гній.
10 мм навколо відхідника накладають ки- Тварина пригнічена і погано приймає
сетний шов. Нитку проводять через тов- корм. Температура тіла підвищена,
щу м’язів сфінктера, не травмуючи сли- препуціальний мішок набряклий,
зову оболонку, контролюючи хід голки сечовиділення стає болючим.
вказівним пальцем, уведеним у просвіт
кишки. Після вправляння слизової обо-
лонки здійснюють неповне затягування
шва в кілька етапів залежно від стану
набряку слизової оболонки: отвір має за-
безпечувати вихід калових мас та введен-
ня розчинів антисептиків і мазей.
При рецидивах неповного випадан-
ня слизової оболонки її відділяють
від сфінктера на відстані 10–20 мм і
висікають, а краї підшивають вузлови-
ми швами до шкіри сфінктера. Відстань Рис. 256. Гнійний орхіт у пса
між стібками – 4–6 мм.
Лікування. Хворим тваринам надають
спокій. При гострому асептичному орхіті
Оперативне лікування у перші 1–2 дні призначають холод на
при випадінні прямої хворе місце, надалі – тепло з втиранням
кишки іхтіолової або камфорної мазі. Водночас
застосовують антибіотики й новокаїнову
терапію (внутрішньовенну, надплевраль-
ну або поперекову блокаду).
При гнійних орхітах уражені тестику-
18.3. ЗАПАЛЕННЯ СІМ’ЯНИКІВ ли видаляють кастрацією.
Запалення сім’яників називається
орхітом (orchitis). 18.4. ЗАПАЛЕННЯ ПРЕПУЦІЯ
Гострий асептичний орхіт виникає Запалення препуція на практиці
внаслідок ударів, а гнійний – при ранах найчастіше проявляється ураженням
сім’яника. Спостерігається в усіх видів внутрішнього листка крайньої плоті
тварин. Хронічний орхіт виникає при та вільного кінця статевого члена і
бруцельозі, туберкульозі, миті та інших називається баланопостит.
інфекційних захворюваннях.
При асептичних орхітах сім’яник
збільшується, нерідко потовщується
сім’яний канатик. При пальпації вияв-
ляють болючість сім’яника, підвищення
місцевої температури. При однобічному
орхіті тварина відводить убік відповідну
тазову кінцівку, а під час руху – кульгає.
При хронічному асептичному орхіті
сім’яник ущільнений, на початку за-
хворювання буває дещо збільшений, а
потім поступово атрофується.
Рис. 257. Баланопостит у пса

175
 Етіологія. Потрапляння в порожни-
ну препуція хвороботворних мікробів,
грибів, личинок стронгілят, пилу,
піску, звуження препуціального отвору
внаслідок запалення стінки препуція,
затримання і розкладання смегми, уда-
ри й рани в ділянці препуція.
Клінічні ознаки. У хворих тварин на
початку захворювання — набряклість і
болючість препуція, місцева темпе-
ратура підвищена. В процесі дослід-
ження виявляють звуження отвору пре-
пуціального мішка, а в порожнині –
розкладену смегму, сечу та ексудат.
Виділення сечі утруднене й болюче.
Прогноз здебільшого сприятливий, а
при флегмонах з некрозом тканин пре-
пуціального мішка і розвитком сепсису –
від обережного до несприятливого.
«Айболить Вас навчить…»
Що роблять у
разі значно
звуженого
препуціального отвору
при баланопоститі?
У разі значно звуженого
препуціального отвору
застосовують лінійне
розсікання його або ви-
різують трикутний
клапоть.
Лікування. В усіх випадках запа-
лення препуція препуціальний мішок
промивають 2% розчином натрію гід-
рокарбонату, теплою мильною водою
або 3% пероксидом водню, вимиваю-
чи продукти розкладання сечі й смег-
ми, після чого порожнину зрошують
антисептичними і в’яжучими засобами
(калію перманганатом – 1:500, флава-
кридином – 1:500, цинку сульфатом – 1%
розчином, розчинами антибіотиків).
Виразки на шкірі та слизовій оболонці
змазують 1% спиртовим розчином піок-
таніну або брильянтового зеленого, 1%
розчином ляпісу), присипають калію
перманганатом у суміші з борною кисло-
тою у співвідношенні 1:3, йодоформом,
176
антибіотиками або сульфаніламідними
препаратами, змащують йодоформною,
іхтіоловою або пеніцилін-новокаїно-
вою чи преднізолоновою маззю.
18.5. ФІМОЗ
Під фімозом (phimosis) розуміють
ненормальне звуження зовнішнього
препуціального отвору і неможливість
виведення статевого члену назовні.
Етіологія. Фімоз може бути природ-
женим і набутим унаслідок запален-
ня препуція, рубців і травм навколо
препуціального отвору.
Клінічні ознаки. Тварина не виво-
дить статевий член назовні навіть під
час сечовипускання. Штучне виведен-
ня головки статевого члена утрудне-
не або неможливе. У препуціальному
мішку спостерігають скупчення смегми.
Внаслідок затримки й розкладання сечі
в препуціальному мішку може розвину-
тись запальна припухлість і запалення
головки статевого члена. Сечовипускан-
ня утруднене.
Лікування. У разі природженого
фімозу стінку препуція розрізують
скальпелем і жолобкуватим зондом
або відрізують кінець препуція навко-
ло отвору. Перед цим на край препуція
накладають спеціальний затискач
(артеріальний або кишковий), а після
відрізування листки препуція зшивають
між собою. Для запобігання запаленню
систематично промивають порожнину
препуція, як при баланопоститі.
18.6. ПАРАФІМОЗ
Рис. 258. Парафімоз внаслідок
новоутворення у пса
 Парафімоз (paraphimosis) – це не-
можливість втягнення статевого члена в
препуцій.
Етіологія. Травми пеніса, новоутворен-
ня, відмороження, набряк препуція після
кастрації, іноді від притискального гу-
мового кільця, що непомітно зісковзує зі
штучної вагіни й залишається на пенісі,
парези статевого члена. Аналогічна кар-
тина виникає в бугаїв через перешнуро-
вування органа в стані ерекції довгим во-
лоссям препуція.
Клінічні ознаки. При парафімозі ста-
тевий член пасивно відвисає. Припух-
лість унаслідок розладу кровообігу по-
ширюється на всю частину статевого
члена, що випала, або буває обмеженою
у вигляді манжетки, циркулярно розмі-
щеної поблизу головки статевого члена.
У кільцеподібному потовщенні роз-
вивається фіброзна тканина – щільна, не-
болюча; вправити член у препуціальний
мішок стає неможливо. При тривалому
відвисанні статевого члена втрачається
тонус м’язів, що утруднює штучне вправ-
ляння його в препуціальний мішок.
Лікування. Передусім усувають ос-
новну причину (перешнуровування во-
лоссям, гумове кільце, новоутворення,
набряк). Орган ретельно вимивають з
милом, насухо витирають і вправляють
у препуцій. Якщо він після вправлення
не тримається в препуціальному мішку,
на стінки препуціального мішка на добу
накладають один-два провізорних шви
з тасьми. Якщо вправлення через на-
бряк виявиться неможливим, статевий
член підтягують пов’язкою до стінки
живота з таким розрахунком, щоб його
головка була вільна і сечовиділення
не утруднювалось. Бинтування по-
вторюють 3–4 рази з проміжками у 2–
3 доби. За цей час припухлість зникає,
і статевий член вільно вправляється у
препуціалний мішок. Для прискорення
розсмоктування ексудату застосовують
внутрішньовенне введення 0,25 % роз-
чину новокаїну на ізотонічному розчині
натрію хлориду з розрахунку 1 мл роз-
чину на 1 кг маси тварини з проміжками
1–2 дні. Курс лікування – у середньому
чотири вливання.
18.7. ПІСЛЯКАСТРАЦІЙНІ
ЗАПАЛЬНІ УСКЛАДНЕННЯ
Післякастраційні запальні ускладнен-
ня можуть проявлятися у вигляді за-
пального набряку мошонки, запаленні
кукси сім’яного канатика та запаленні
загальної піхвової оболонки.
Запальний набряк мошонки виникає
внаслідок порушення антисептики, асеп-
тики, кастрації брудних, непідготовлених
тварин, інфікування рани, неохайної
кастрації (залишається багато крові),
при невеликих розрізах, розшарування
тканин. Сприяє: кастрація великих тва-
рин, алергія, пухка конституція, недо-
тримання в післяопераційному нагляді
(відсутність прогулянок), гіповітамінози,
тривала кастрація.
Клінічні ознаки. Запальний набряк
як природна реакція є нормою. Але якщо
набряк збільшується в 1,5–2 рази і більше,
розповсюджується на препуцій та чере-
во, то потрібне надання лікарської допо-
моги. Спостерігається високий нейтро-
фільний лейкоцитоз (ускладнення інфек-
цією). Температура тіла підвищується
на 1–1,50С, часті пульс та дихання, приг-
нічення, відмова від корму. Із рани
виділяється серозний, серозно-фібриноз-
ний або гнійний ексудат.
Лікування. Загальне – антибіотики.
В/в глюкозу, кальція хлорид, камфор-
ну сироватку (за Кадиковим). Для
десенсибілізації–внутрівенно новокаїн, за
високої температури – анальгін із диме-
дролом.
Місцеве лікування – хірургічна об-
робка рани, видалення гною, легкий
масаж, дозована проводка (з 10 хв і до
30–40 хв два рази в день).
Вагіналіт – запалення загальної
піхвової оболонки. Частіше буває у
жеребців, хряків і баранів.
Етіологія. Відшарування загальної
піхвової оболонки при кастрації, велика
інфільтрація новокаїну, дуже вузькі та
високі розрізи, накопичення згорнутої
крові, забруднення, перехід запалення
із культі сім’яного канатика, забиття
сім’яників з утворенням спайок, оброб-
ка загальної піхвової оболонки розчи-
ном йоду під час операції.
177

«Айболить Вас навчить…»
Який
патогенез
вагіналіту?
Після кастрації загальна
піхвова оболонка відтягується
доверху. Утворюється так
званий «пісочний годинник».
Накопичується ексудат,
здавлюються тканини. При
асептичному запаленні — ек-
судат резервується, а якщо
проходить ускладнення
мікрофлорою, то розвивається
гнійне запалення.
Клінічні ознаки. Місцеві — одно- або
двобічна гаряча болюча припухлість
мошонки. «Пісочні годинники» ексуда-
ту, флюктуація. Загальні – пригнічення,
гарячка.
Лікування. Механічна антисептика
і туалет рани 3% перекисом водню.
«Пісочні годинники» ліквідують, ви-
даляють спайки ексудату та змертвілі
тканини. За підвищення температури
тіла – антибіотики.
Фунікуліт – запалення культі сім’я-
ного канатика. Частіше виникає у
жеребців, хряків і баранів.
Питання для самоконтролю
1. Що таке грижа?
2. Що таке пупкова грижа?
3. Які етапи включає в себе герніотомія?
4. Що таке інтравагінальна грижа?
5. Які є хвороби прямої кишки?
6. Які є форми непрохідності прямої кишки?
7. Що називається випадінням прямої кишки?
8. Як називається запалення сім’яників?
9. Які причини баланопоститу?
10. Що таке фімоз?
11. Що таке парафімоз?
12. Які є післякастраційні запальні ускладнення?
178
Етіологія. Інфікування культі, випа-
діння її з рани; велика площа її розмі-
щення. Накладання щипців або лігатури
в зоні судинного конуса, груба лігатура
(відсутня резорбція або її інкапсуляція,
гематоми в судинному канатику, значні
завитки на кінці кукси). Ускладнення
грибами ботріомікозу і актиномікозу.
Сприяє: знижена резистентність орга-
нізму до інфекції, травматичний шок.
Клінічні ознаки. Гостре запалення
розвивається на 3–5 день після кастрації.
Виникає біль та збільшення кукси канати-
ка. Тварина пригнічена, спостерігається
відмова від корму, збільшення темпе-
ратури тіла, нейтрофільний лейкоци-
тоз, рух тварини із абдукцією тазової
кінцівки. Пізніше по ходу канатика ви-
никають абсцеси, нориці та виразки, він
стає щільний, нерухомий, іноді виникає
перитоніт.
Лікування. Свіжі випадки: знаходять
куксу, на здорову частину накладають
лігатуру та відсікають запалену ділянку.
Запущені випадки передбачають ви-
далення усіх змертвілих тканин і кукси
канатика або розріз в ділянці паха і ви-
далення змертвілих тканин. Порожни-
ну промивають 3% перекисом водню,
емульсією Вишневського. Застосовують
антибіотики і симптоматичну терапію.
 19. ДІАГНОСТИКА ХВОРОБ КІНЦІВОК. ХВОРОБИ М’ЯЗІВ
19.1. Загальні відомості про хвороби
кінцівок та економічні збитки від них
19.2. Дослідження тварин при зах-
ворюванні кінцівок
19.2.1. Анамнез
19.2.2. Загальне дослідження тварин
19.2.3. Визначення виду кульгавості
19.2.4. Дослідження окремих тканин
та анатомічних ділянок кінцівки
19.1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ
ПРО ХВОРОБИ КІНЦІВОК ТА
ЕКОНОМІЧНІ ЗБИТКИ ВІД НИХ
Рис. 259. Травма кінцівки у собаки
Захворювання кінцівок у свійських тва-
рин спостерігаються часто, нерідко мають
масове поширення, що завдає значних
економічних збитків. Патологія кінцівок
у сільськогосподарських тварин стано-
вить до 50% загальної захворюваності на
незаразні хвороби.
У самок при хворобах кінцівок зни-
жуються продуктивність, плодючість,
народжуються кволі й нежиттєздатні
плоди. Бугаїв-плідників і кнурів з хво-
робами кінцівок не можна повноцінно
використовувати для парування.
Серед хвороб кінцівок виокремлюють:
– хвороби шкіри (екзема, дерматит);
– хвороби м’язів (розриви, міозити,
міопатози, атрофії);
– хвороби сухожилків і тендиніти, кон-
трактури;
– хвороби сухожилкових піхв (тен-
довагініти);
– хвороби синовіальних сумок (бурси-
ти);
– хвороби нервів (парези, паралічі);
– хвороби кісток (переломи, періо-
19.3. Види і ступені кульгавості
19.4. Запалення м’язів
19.4.1. Травматичний міозит
19.4.2. Ревматичний міозит
19.4.3. Гнійний міозит
19.5. Міопатоз
19.6. Атрофія м’язів
19.7. Розриви м’язів
стити, остити, остеомієліти);
– хвороби суглобів (артрити, вивихи);
– хвороби копит та копитець (подо-
дерматити, тріщини, деформації);
– хвороби очей (кератит, кон’юнктивіт).
19.2. ДОСЛІДЖЕННЯ ТВАРИН
ПРИ ЗАХВОРЮВАННІ КІНЦІВОК
Для з’ясування цих питань використо-
вують такі методи: дані анамнезу; загаль-
не дослідження хворої тварини; огляд її
в спокійному стані, огляд під час руху
(крок по прямій, по колу, з вантажем,
рись по твердому і м’якому ґрунтах);
пальпація; дослідження копит за допо-
могою пробних щипців, пасивними ру-
хами, методами перкусії, аускультації,
провідникової анестезії, рентгеноскопії
й рентгенографії; лабораторні дані
(особливо необхідні при хворобах
інфекційного походження).
Рис. 260. Відкритий перелом кісток
гомілки у собаки
19.2.1. АНАМНЕЗ
Анамнез збирають від особи, за якою
закріплені тварини, або від того, хто до-
ставив тварину з хворою кінцівкою для
лікування.
Під час опитування важливо з’ясувати:
1) які умови утримання і характер
179
експлуатації тварин;
2) чи давно кульгає тварина;
3) за яких обставин вона почала куль-
гати: на роботі, пасовищі чи у стайні,
корівнику або вівчарні;
4) чи не падала тварина під час робо-
ти, чи не загрузла кінцівкою, чи не про-
валилася в яму, чи не використовували її
для роботи на звалищі;
5) чи була помічена припухлість, де і
якого розміру;
6) за наявності рани — чи була велика
кровотеча;
7) кульгає тварина на початку руху чи
кульгавість виникає раптово в процесі
руху;
8) коли востаннє розчищали й
підковували копита;
9) який характер і ступінь кульгавості;
10) чи лікували тварину і якщо так, то
чим.
Таке розпитування може надати
дуже цінні відомості щодо перебігу й
тривалості хвороби, характеру і місця
ушкодження.
19.2.2. ЗАГАЛЬНЕ
ДОСЛІДЖЕННЯ ТВАРИН
Рис. 261. Лівосторонній параліч
передлопаткового нерву у коня
Загальне дослідження тварин дає
можливість виявити низку загальних при-
чин захворювання з можливим впливом
їх на функціональний розлад кінцівок.
Звертають увагу на фізіологічний стан,
будову тіла, породу, конституцію і
вгодованість тварини, її вік і темпера-
мент. Визначають положення тіла в
просторі. Вимірюють температуру тіла,
підраховують пульс, дихання. Огляда-
ють слизові оболонки очей, ротової й
180
носової порожнин. За потреби ретельно
досліджують окремі системи організму
(органи дихання, серцево-судинну та ін.).
19.2.3. ВИЗНАЧЕННЯ
ВИДУ КУЛЬГАВОСТІ
Для визначення виду кульгавості слід
оглянути тварину в стані спокою і під
час руху.
Рис. 262. Кульгавість висячої кінцівки
Оглядати хвору тварину в стані спо-
кою краще безпосередньо в приміщенні,
де її утримують, або на рівному май-
данчику біля скотного двору, стайні,
ветеринарної лікарні чи в деннику.
Досліджувач має стояти на відстані
кількох метрів від хворої тварини, огля-
даючи кінцівки тварини спереду, збоку
і ззаду.
Під час огляду звертають увагу на по-
становку кінцівок, характер обпиран-
ня, зміну контурів окремих ділянок або
кінцівки в цілому, чи є припухлість і по-
рушення цілості шкіри.
Хворою може бути одна кінцівка, од-
ночасно дві (передні, задні, по діагоналі
або одного боку), три або всі чотири.
Залежно від цього положення хворих
кінцівок у спокійному стані тварини
буде різним.
При огляді під час руху кроком
порівнюють між собою рухи одна-
кових кінцівок, визначаючи, на яку
кінцівку тварина кульгає, вид і ступінь
кульгавості, характер винесення кінцівки
(з абдукцією чи аддукцією). Незначна
кульгавість часто помітна вже на кроці,
однак більше на рисі. Кульгавість стає
особливо помітною, якщо гнати тва-
рину по твердому ґрунту або по колу.
При цьому більший тиск припадає на діагностичних пункцій, рентгенографії,
кінцівки, повернуті до середини кола. провідникової анестезії нервів кінцівок,
Якщо випробування по твердому лабораторних досліджень.
ґрунту не дають бажаних результатів, то
тварину змушують рухатись по м’якому
або в’язкому ґрунту. В цьому випад-
ку посилюється робота м’язів у період
висіння кінцівки і кульгавість висячої
кінцівки виявляється сильніше. Щоб по-
силити дію на уражені м’язи, тварину
змушують рухатися по колу так, щоб ці
м’язи були назовні відносно центра кола
і виконували більшу роботу, ніж м’язи
кінцівки, повернутої всередину. Рис. 263. Положення кінцівки при
переломі ліктьової кістки
«Айболить Вас навчить…»

Як визнача-
ють абдукцію й
аддукцію
грудних
кінцівок?

Абдукцію й аддукцію груд-

них кінцівок визначають
оглядом спереду, а тазових
кінцівок – ззаду. Обер-
тання кінцівки всереди-
ну (пронацію) або назовні
(супінацію) виявляють при
огляді тварини збоку.
Посилення кульгавості під час руху
вгору спостерігається при захворюванні
сухожилків згиначів, а під час руху зго-
ри – розгиначів. У разі одночасного за-
хворювання обох передніх кінцівок рух
риссю утруднений або зовсім немож-
ливий. Тварина в такому разі піднімає
догори голову. Коли одночасно уражені
обидві задні кінцівки, голова опуще-
на, кінцівки виставлені далеко вперед,
крок короткий, переступання з однієї
кінцівки на іншу швидке.
Рис. 264. Схема дослідження копита
пробними щипцями
Дослідження починають з копита, потім
переходять на ділянку пута, путового су-
глоба, п’ястка або плесна, зап’ясткового
або заплеснового суглоба, передпліччя
чи гомілки, ліктьового або колінного су-
глоба, плеча або стегна, лопатки чи кру-
па. При цьому послідовно досліджують
шкіру, підшкірну клітковину, лім-
фатичні вузли, м’язи, сухожилки й
сухожилкові піхви, слизові сумки, сугло-
би та зв’язки, кістки.

19.2.4. ДОСЛІДЖЕННЯ
ОКРЕМИХ ТКАНИН ТА
АНАТОМІЧНИХ ДІЛЯНОК КІНЦІВКИ
Після визначення виду і ступеня
кульгавості та уточнення, на яку кінцівку
кульгає тварина, розпочинають доклад-
не дослідження її окремих анатомічних
ділянок і тканин. При цьому користу-
ються методами огляду, пальпації, Рис. 265. Пальпація м’яких тканин
перкусії, аускультації, вимірювання, грудної кінцівки

181
 Під час дослідження визначають:
1) зміни форми, контурів і розмірів
ураженої тканини або органа;
2) наявність болю і його локалізацію;
3) місцеве підвищення або зниження
температури;
4) консистенцію патологічного утво-
рення, його рухомість і відношення до
прилеглих тканин;
5) напруження м’язів, сухожилків;
6) наявність крепітації й патологічної
рухомості органа.
19.3. ВИДИ І СТУПЕНІ КУЛЬГАВОСТІ
Кульгавість – це не хвороба, а роз-
лад функції апарату руху. Залежно від
характеру і сили ушкодження тканин,
органів, загального стану виникають
різні види кульгавості.
Розрізняють три основних види
кульгавості: висячої кінцівки, кінцівки,
що спирається, і мішану кульгавість. Для
правильного розуміння окремих видів
кульгавості велике значення має таке по-
няття, як крок. Крок складається з двох
відрізків: першого, або заднього, і дру-
гого – переднього. У здорової кінцівки
обидва відрізки кроку однакові за своєю
довжиною, а в хворої – неоднакові.
Кульгавість висячої кінцівки хара-
ктеризується неповним винесенням хворої
кінцівки вперед і незначним підніманням
її у період виносу. Спирання хворою
кінцівкою відбувається нормально. Цей
вид кульгавості виникає в разі порушення
функції чи захворювання м’язів. У період
спирання кінцівки діє статичний апарат
(кістки, сухожилки, зв’язки).
При цій кульгавості кінцівки
внаслідок неповного винесення її вперед
спостерігається вкорочення переднього
відрізка кроку.
Кульгавість кінцівки, що спирається,
виявляється у фазі обпирання, а хвора
кінцівка виноситься вперед нормально.
Мішана кульгавість виникає при
локалізації патологічного процесу в
статичному і локомоторному апараті і
супроводжується порушенням функції
кінцівки як у фазі її обпирання, так і
у фазі винесення. Цей вид кульгавості
може виникати також при захворюван-
182
нях проксимальних суглобів, деяких
підсухожилкових сумок, плечового,
кульшового й заплеснового суглобів.
Переміжна кульгавість характе-
ризується періодичним порушенням
функції кінцівки у тварини тільки в мо-
мент її руху. Вона трапляється внаслідок
раптового виникнення патологічного
стану в організмі – при тромбозах ве-
ликих судин, рецидивних вивихах і
цільних фібринозних тільцях у суглобах
(«суглобові миші») й може минути без
лікарського втручання.
19.4. ЗАПАЛЕННЯ М’ЯЗІВ
Запалення м’язів називається
міозитом (myositis). Діагностується
переважно у коней і собак. За
перебігом міозити бувають гострими і
хронічними. За характером запально-
го процесу – асептичними і гнійними,
за етіологією – травматичними, ревма-
тичними та інфекційними. Виділяють
також фіброзні, осифікуючі міозити,
що розвиваються при повторних
механічних ушкодженнях. Найчастіше
реєструються травматичні міозити.
19.4.1. ТРАВМАТИЧНИЙ МІОЗИТ
Травматичний міозит (myositis
traumatica) – асептичне запалення
м’язів, може бути гострим і хронічним.
Етіологія. Травматичний міозит спри-
чинюють значні перенапруження м’язової
тканини під час важкої роботи, тривалих
перегонів тварин, стрибків, ударів тощо.
Рис. 266. Гель для лікування міозитів
Клінічні ознаки. В усіх випадках після
ушкодження спостерігається порушен-
ня функції, напруження і болючість
при пальпації, з’являються запальні
набряки в ділянці ушкодження. При
ураженні м’язів кінцівок спостерігають
кульгавість висячої кінцівки (утруднене
винесення кінцівки вперед). У міру зату-
хання запального процесу вказані вище
ознаки поступово зникають. За значних
уражень м’язів на місці крововиливів
виникають горбкуваті затвердіння.
Вони є ознакою фіброзного або навіть
осифікувального міозиту.
Прогноз залежить від характеру
первинної травми і ступеня рубцевого
стягнення м’язів. На початковій стадії
сприятливий, за хронічного перебігу –
обережний або сумнівний.
Лікування. При гострих асептичних
міозитах спочатку користуються про-
тизапальними, а пізніше – засобами,
що сприяють розсмоктуванню ексудату
і запобігають утворенню проліфератів.
Гарно зарекомендували себе спеціально
розроблені гелі. Внутрішньовенно вво-
дять 0,25 % розчин новокаїну. Місцево
застосовують тепло. Через 3–4 дні
призначають тепло, масаж, втирають
легкоподразнювальні мазі й лініменти
(камфорне масло, камфорний спирт,
скипидарну мазь, йод-вазоген та ін.).
При значних проліфератах (фіб-
розний, осифікувальний міозит) за-
стосовують фібролізин, тканинні пре-
парати, також точкове припікання зі
змащуванням сірко-ртутною або черво-
ною ртутною маззю, ультразвукові про-
цедури з наступним дозуванням рухів.
19.4.2. РЕВМАТИЧНИЙ МІОЗИТ
Ревматичний міозит (myositis
rheumatica) – це загальне інфекційно-
алергічне захворювання організму, що
супроводжується дистрофічними про-
цесами в сполучній тканині.
Етіологія. Більшість дослідників вва-
жають причиною виникнення хвороби
алергію та дію ревматичного стрепто-
кока. За відповідних умов формується
місцевий імунопатологічний процес з
ушкодженням судинної системи м’язів.
Захворюванню на ревматизм сприяють
застуда і перевтома.
Клінічні ознаки. Розрізняють гостру
і хронічну форми м’язового ревматиз-
му. Характерною ознакою гострого
м’язового ревматизму є раптовість за-
хворювання, підвищення загальної тем-
ператури тіла до 40 °С і вище. Уражені
м’язи болючі, напружені й тверді на до-
тик (ригідні). Для м’язового ревматиз-
му характерна леткість болю: він може
зникнути в м’язах спини і виникнути
в м’язах плеча. При ураженні м’язів
кінцівок спостерігається напруже-
на хода або кульгавість (при ураженні
однієї кінцівки), яка зменшується або
зовсім зникає у процесі тривалих рухів.
У корів знижується секреція молока.
Тварини здебільшого лежать, стогнуть,
підіймаються через силу.
Лікування. Передусім поліпшують
умови утримання та годівлі хво-
рих тварин: їх переводять у сухе і
тепле приміщення, з раціону ви-
ключають кислі корми й концен-
трати, замінюючи їх доброякісним
сіном і коренеплодами з включенням
вітамінно-мінеральних добавок. З ме-
тою етіотропної терапії застосовують
антибіотики, десенсибілізувальні засо-
би. Як жарознижувальні, аналгезуючі та
протизапальні засоби з успіхом засто-
совують всередину анальгін, бутадіон,
пірамідон або пенталгін, ібупрофен, ор-
тофен у відповідних дозах до отримання
клінічного ефекту.
19.4.3. ГНІЙНИЙ МІОЗИТ
Гнійний міозит (myositis purulenta) –
запалення м’язів, яке і виникає при
проникненні в тканину гноєтворних
мікробів.
«Айболить Вас навчить…»
Який
прогноз при
міозиті?
Прогноз при обме-
женому міозиті – спри-
ятливий, при дифуз-
ному, флегмонозному
міозитах і розвитку
сепсису – обережний або
несприятливий.
183
 Етіологія. Гнійний міозит частіше спри-
чинюють стафіло- і стрептококи, кишкова
паличка, які заглиблюються в м’язову тка-
нину при відкритих і закритих ушкоджен-
нях або в разі внутрішньом’язових ін’єкцій
з порушенням правил асептики. Він може
розвинутися також унаслідок переходу
інфекційного процесу з прилеглих тканин
на м’язи при флегмоні, остеомієліті та ме-
тастатичним шляхом при сепсисі.
Гноєтворні мікроби зумовлюють об-
межене або дифузне запалення, яке
здебільшого завершується утворен-
ням абсцесу. За недостатньо вираженої
бар’єризації в зоні заглиблення мікробів
виникає дифузний міозит з великим на-
бряком тканин, що довго зберігається.
Клінічні ознаки. На початку захво-
рювання запалений м’яз збільшений
в об’ємі, болючий, тканини, що його
оточують, набряклі або тверді на дотик.
Надалі в ураженому м’язі формують-
ся ділянки розм’якшення і флуктуації
(абсцеси). Гнійний ексудат внаслідок
домішки крові, некротизованої м’язової
тканини має буруватий колір.
При флегмонозному міозиті спос-
терігають дифузні припухлості. Після аб-
сцедування в одному або кількох місцях
виявляють ділянки розм’якшення, в
яких надалі на місці загиблих м’язових
елементів розростається фіброзна тка-
нина. Обмежені, а особливо дифузні,
гнійні міозити супроводжуються ви-
сокою температурою тіла, загальним
пригніченням тварин, порушенням
функції м’язів. Так, за ураження м’язів
кінцівок спостерігається кульгавість.
При гнійних міозитах можливий розви-
ток глибоких гнійних запливів і сепсису.
Лікування проводять комплексно.
Тваринам забезпечують спокій. На по-
чатку захворювання, до утворення абсце-
су застосовують загальну протисептичну
терапію (антибіотики, сульфаніламідні
препарати та ін.), одночасно в ураже-
ний м’яз вводять розчин новокаїну з
антибіотиками. Місцево – сухе тепло,
електротерапія. У разі утворення абсцесів
їх розрізують по ходу м’язових волокон,
а потім установлюють дренаж з антисеп-
тичними засобами.
184
19.5. МІОПАТОЗ
Міопатоз (myopathosis) – захворю-
вання м’язів незапального характеру з
порушенням координації їх скорочень.
Етіологія. Перевтома, невмілі запря-
гання і розчищання копит, одноманітна
робота, швидкі алюри по колу в один бік
на тренінгах та іподромах, робота на по-
ганих шляхах, що зумовлює тривале пе-
ревантаження м’язів. У великої рогатої
худоби, овець і свиней міопатози нерідко
виникають після великих перегонів.
Вони можуть з’явитися внаслідок пе-
ревтоми м’язів тазових кінцівок при
утриманні тварин у стійлах з великим
кутом нахилу підлоги, при тривалому
транспортуванні. Найчастіше ураження
м’язів спостерігається у плечовому й та-
зовому поясах.
Рис. 267. Компресійний костюм для
профілактики міопатозу
При перевтомленні м’язів змінюються
їхній тонус, збудливість та іннервація,
порушуються кровопостачання й жив-
лення, накопичуються шкідливі продук-
ти обміну (наприклад, молочна кисло-
та). Порушується узгодженість у частоті,
силі й послідовності скорочень окремих
м’язових пучків або м’язів загалом.
Клінічні ознаки. Виникає швидка
втома без причин, кульгавість твари-
ни, розвиток аритмічних неприродних
рухів, слабкість сухожилково-м’язового
тонусу, накопичення серозного ексуда-
ту в суглобах та сухожилкових піхвах.
Розрізняють три форми міопатозів:
простий координаторний, фасцикуляр-
ний координаторний і міофасцикуліт.
При простому координаторному
міопатозі немає узгодженості в роботі
між окремими м’язами: рухи уривчасті
й неточні, тварина швидко втомлюється.
Уражені м’язи в’ялі, рідше – напружені.
Фасцикулярний координаторний міо-
патоз супроводжується порушенням
координації скорочень м’язів, загальною
слабістю. Спостерігається фібрилярне
тремтіння, пальпуються різного розміру
ущільнення (міогелози) як наслідок
спазму м’язових пучків.
Міофасцикуліт. Надмірно сильне
й тривале напруження окремих груп
м’язів спричинює глибокі трофічні й
виражені дегенеративні порушення,
внаслідок чого м’язові волокна перерод-
жуються (міодегенерація).
У перші 2–4 доби знижується тонус
уражених м’язів, спостерігається невели-
ка припухлість, надалі виявляється їхня
атрофія. У зв’язку з неоднаковим ступе-
нем ураження м’язів спини іноді виникає
сколіоз (викривлення хребта); за уражен-
ня м’язів кінцівок – кульгання. Такі зміни
тривають тижнями або місяцями, іноді
залишаються на все життя.
Прогноз. При неускладнених, про-
стих міопатозах прогноз сприятливий,
при фасцикулярному і міофасцикулі-
ті – сумнівний або несприятливий.
Лікування. Усувають причину захворю-
вання. Тваринам надають спокій. Ефек-
тивне введення в 4–5 точок уражених м’язів
0,25 % розчину новокаїну (1 мл/кг маси
тіла). Ін’єкції повторюють через 1–2 дні.
Використовують також масаж, втиран-
ня саліцилового лініменту; позитивний
ефект дають фізіотерапевтичні проце-
дури: діатермія, йонофорез, парафіно-
озокеритотерапія. Вводять АТФ, застосо-
вують димексид-новокаїнові примочки.
Перші 2–4 дні внутрішньовенно вливають
розчини кальцієвих солей, що обмежу-
ють випотівання в синовіальні порож-
нини й набрякові явища. Застосовують
кофеїн, глюкозу, аскорбінову кислоту,
вітаміни групи В. Симптоми фасцикуляр-
ного міопатозу зникають повільно – впро-
довж 1,5–2 тижнів, хода тварини посту-
пово стає ритмічною і впевненою.
19.6. АТРОФІЯ М’ЯЗІВ
Атрофія м’язів (atrophia muscu-
lorum) – це зменшення м’язів у об’ємі.
З урахуванням причин розрізняють
такі атрофії:
Рис. 268. Атрофія м’язів при кахексії
• функціональна – виникає внаслідок
хронічних уражень сухожилків, суглобів
і кісток кінцівок (контрактура, анкілоз);
• травматична – є наслідком без-
посереднього ушкодження м’язів і
супроводжується розвитком міозитів;
• ішемічна – виникає в разі тривало-
го стискання м’язів, тромбозу чи емболії
судин;
• нейропатична – є наслідком захво-
рювання нервової системи.
Клінічні ознаки. Атрофований м’яз
поступово зменшується, що особливо
добре помітно при порівнянні симе-
тричних м’язів у однієї тварини.
«Айболить Вас навчить…»
Яким
чином за-
стосовують суміш
розчину новокаїну та
крові для лікування
атрофії м’язів?
0,25% розчин но-
вокаїну в суміші з кров’ю
хворої тварини вводять
внутрішньом’язево у
співвідношенні 3 : 1 або
2 : 1 в дозі 75–100 мл, до
трьох ін’єкцій через 2–3
дні
Лікування. Усувають причину, що зу-
мовила атрофію. Для лікування атрофії
м’язів призначають масаж, прогулянки
і дозовану роботу. У хронічних випадках
втирають подразнювальні лініменти,
мазі (апізартрон, фіналгон та ін.).
Внутрішньом’язово вводять один із та-
185
ких розчинів: ізотонічний розчин натрію
хлориду (100–200 мл великим тваринам
у різні місця ураженої ділянки, до трьох
ін’єкцій через 3–5 днів); 0,25% розчин
новокаїну в суміші з кров’ю хворої тва-
рини, 3–5% розчин натрію хлориду в дозі
10–25 мл великим тваринам з наступним
масажем і теплим укутуванням.

19.7. РОЗРИВИ М’ЯЗІВ

Рис. 269. Розрив велико- і
малогомілкового м’язів у коня
Травматичні розриви виникають
унаслідок дії механічної сили (удар ко-
питом або рогами, падіння, надмірне
напруження м’язів та ін.). У бугаїв-
плідників іноді виникають розриви
переднього великогомілкового і тре-
тього малогомілкового м’язів під час
садки в погано обладнаних станках.
Спонтанні розриви м’язів трапляються
Рис. 270. Іммобілізація кінцівки
при розривах м’язів
внаслідок розвитку в них дегенератив-
них і атрофічних процесів.
Характерною ознакою повного розриву
м’язів є випадання їх функцій. Так, у разі
розриву переднього великогомілкового
і третього малогомілкового м’язів за-
плесновий суглоб у стані спокою тварин
сильно розігнутий, п’ятковий сухожи-
лок розслаблений, кінцівка випрямлена
назад.
Лікування. Хворим надають спокій.
Там, де можна, накладають шви, сти-
скальну, іммобілізувальну пов’язку. У
перші години після ушкодження м’язів
призначають крім пов’язки холодні про-
цедури, а надалі – тепло (опромінювання
лампами інфраруж, солюкс, Мініна).
У разі розриву м’язів черевної стінки
і утворення черевної грижі проводять
операцію – герніотомію.

Питання для самоконтролю

1. Які методи використовують при діагностиці хвороб кінцівок?

2. Що визначають дослідженням окремих тканин та анатомічних ділянок
кінцівки?
3. Що таке кульгавість?
4. Які є основні види кульгавості?
5. Що таке травматичний міозит?
6. Що таке ревматичний міозит?
7. Що таке гнійний міозит?
8. Що таке міопатоз?
9. Що таке атрофія м’язів?
10. Які атрофії бувають з урахуванням причин?
11. Які причини травматичного розриву м’язів?
12. Яка характерна ознака повного розриву м’язів?

186
 20. ХВОРОБИ СУХОЖИЛКІВ ТА СУХОЖИЛКОВИХ ПІХВ.
ХВОРОБИ СЛИЗОВИХ І СИНОВІАЛЬНИХ СУМОК
20.1. Короткі анатомо-топографічні
дані
20.2. Розтяг і розрив сухожилків
20.3. Тендиніт
20.3.1. Гострий та хронічний асеп-
тичний тендиніти
20.3.2. Гнійний тендиніт
20.4. Тендовагініт
20.5. Загальні дані і особливості хво-
20.1. КОРОТКІ АНАТОМО-
ТОПОГРАФІЧНІ ДАНІ
Сухожилки є продовженням м’язів
і побудовані з колагенових волокон.
Сухожилкові піхви – це видовжені
порожнини, в яких знаходяться сухо-
жилки. Сухожилкові піхви складаються
з двох оболонок: зовнішньої – фіброзної і
внутрішньої – синовіальної. Синовіальна
оболонка (її клітини – синовіоцити)
продукують синовію – в’язку рідину, яка
заповнює сухожилкову піхву і полегшує
тертя сухожилків під час виконання
ними фізіологічних функцій.
Основними хворобами сухожилків є
їх розтяг, розрив, запалення. Часто за-
пальний процес із сухожилка перехо-
дить на сухожилкову піхву.
20.2. РОЗТЯГ І РОЗРИВ СУХОЖИЛКІВ
Рис. 271. Розрив ахілового (п’яткового)
сухожилка
Розтяг сухожилка (distorsio ten-
dinum) – це закрите механічне ушкод-
ження, що супроводжується розри-
роб окремих сухожилків
20.6. Хвороби слизових і синовіальних
сумок
20.6.1. Загальні відомості про слизові
і синовіальні сумки
20.6.2. Бурсити
20.6.3. Особливості ушкодження
окремих бурс
вом окремих сухожилкових волокон
і судин при збереженні анатомічної
безперервності.
Розрив (ruptura) – це повне порушен-
ня анатомічної безперервності з випа-
данням функції відповідного м’яза, су-
хожилка.
Етіологія. Різні механічні впливи
у формі сили тяги, що буває під час
різких поворотів, спотикання, швидко-
го бігу, перевезення важких вантажів, у
разі насильного витягання кінцівки при
її застряванні між дошками тощо.
Клінічні ознаки. Розтяг і часткові
розриви сухожилків супроводжуються
значною кульгавістю і різкою болючістю
ушкодженої ділянки, суглоби, що обслу-
говуються ушкодженими сухожилками,
перегинаються (пальцеві) або надмірно
згинаються (заплесновий). У разі по-
вного розриву ушкоджений сухожилок
розслаблюється, його функція випадає,
а при пальпації на місці ушкоджен-
ня визначається дефект. Найчастіше
сухожилок розривається в точці його
прикріплення до кістки або на місці пере-
ходу м’язового черевця в сухожилок.
Розтяги і часткові розриви сухожилків
часто виліковуються при наданні спокою,
застосуванні іммобілізувальних пов’язок,
фізіотерапевтичних процедур, вітамінів,
мінеральних речовин, протизапальних
засобів. У разі ушкодження сухожилків,
які мають особливо велике значення для
статико-динамічної функції кінцівки (ахі-
ловий сухожилок, сухожилок глибокого
пальцевого згинача) у свійських (продук-
тивних) тварин іноді доводиться встанов-
лювати несприятливий прогноз.
187

Оперативне лікування
за непрохідності
прямої кишки у кота
20.3. ТЕНДИНІТ
Тендиніт (tendinitis) – запалення су-
хожилка, виникає найчастіше у коней
і бугаїв-плідників. У запальний процес
залучаються сухожилки, які розтягують-
ся або перенапружуються. Перебіг запа-
лення має гостру і хронічну, асептичну,
гнійну форми. Хронічні тендиніти бува-
ють фіброзними й осифікувальними.
20.3.1. ГОСТРИЙ ТА ХРОНІЧНИЙ
АСЕПТИЧНИЙ ТЕНДИНІТИ
Гострий асепти-
чний тендиніт
(tendinitis aseptica
acuta) виникає внас-
лідок розтягнен-
ня або удару, що
супроводжується
розривом капілярів
у товщі сухожилка,
ушкодженням не-
рвових утворів, роз-
ривом (надривом)
Рис. 272. Асептичне
окремих сухожил-
запалення сухо-
кових волокон та їх
жилка поверхневого
пучків. Крововили-
пальцевого згинача
ви спостерігаються
у коня
в ендо- і перитеноні,
випотіває серозний
або серозно-фібринозний ексудат, а та-
кож відбувається міграція мононуклеарів
із наступною проліферацією сполучної
тканини, що заміщує ділянки розриву
сухожилкових волокон.
Симптоми. Тварина оберігає кін-
цівку, уникаючи тривалого обпирання.
Пальпацією в ділянці розтягнення або
удару виявляють болючість, набряк.
Тяжчі ураження супроводжуються
кульгавістю, що виникає відразу після
травми.
Основні ознаки запалення (при-
пухлість, болючість, підвищення міс-
188
цевої температури) за сприятливо-
го перебігу зникають через 1–2 дні.
Додаткові травмування в цей період
призводять до хронізації запалення.
Хронічний асептичний тендиніт
(tendinitis aseptica chronica) розвивається
в результаті повторних ударів та розтягів.
Симптоми. Під час огляду встанов-
люють потовщення відповідної ділянки
сухожилка, пальпацією – значне
ущільнення сухожилка, зменшення його
рухливості відносно прилеглих тканин,
напруженість по всій його довжині.
Болючість при пальпації відсутня або
майже не виражена.
Лікування. В початковій стадії асеп-
тичного тендиніту забезпечують спокій,
застосовують стискальну пов’язку, холод,
кортикостероїди (навколосухожилкові
ін’єкції), а також димексид – новокаїнові
примочки (30 % димексид на 0,5%
новокаїні з добавлянням лідази), потім
спиртові компреси, масаж.
«Айболить Вас навчить…»
Який
характерний
симптом
хронічного запалення
сухожилків-
згиначів?
Характерним симпто-
мом хронічного запалення
сухожилків-згиначів є тендо-
генна контрактура, зумовле-
на вкороченням відповідного
сухожилка внаслідок зморщу-
вання сполучної тканини, що
розростається в його товщі
та навколо; пізніше вкорочу-
ються зв’язки і змінюється
суглобова капсула.
Раціональним вважають також та-
кий метод лікування: в перші 2–3
доби після травмування сухожилка
внутрішньовенно одноразово вводять
фінадин, потім цей препарат дають
усередину в дозі 1,1 мг/кг маси впро-
довж 5 діб. Фінадин виявляє виражену
протизапальну дію. Ефективні також
внутрішньовенні ін’єкції еквіпалазону в
дозі 5–10 мл (коню масою 450 кг) кожні
24 год впродовж 3–5 діб. Використову-
ють таку схему лікування: впродовж 2–3
днів внутрішньовенно вводять 5–6 мл
діуретика фуросеміду (лазикс) за одно-
часного внутрішньом’язового введення
10–15 мл дексаметазону (дуфукортаку)
впродовж 4–5 діб.
У підгострий пе-
ріод масаж поєд-
нують з втиранням
подразнювальних
мазей (ртутної, 10 %
йодистокалієвої,
камфорної, саліци-
лової), після змазу-
вання накладають
пов’язку (запобі-
гають злизуванню
Рис. 273. Постава мазі!). Крім того, по-
грудних кінцівок казано використан-
при гнійному ня парафінотерапії,
тендиніті діатермії; йонофо-
рез йоду поєднують
із масажем; добре діють ін’єкції
фібринолізину, лідази. Проводять тка-
нинну терапію, що сприяє розсмокту-
ванню проліфератів.
Рекомендовані також внутрішньо-
сухожилкові ін’єкції гіалуронідази з
гідрокортизоном на фоні циркулярної
новокаїнової блокади.
При виникненні тендогенної контрак-
тури лікування безуспішне, за винятком
тенотомії глибокого пальцевого згинача.
У високоцінних тварин застосовують
сухожилкові імплантанти, найчастіше з
терилену, який забезпечує якісну осно-
ву для формування і росту нових колаге-
нових волокон у зоні ушкодження.
20.3.2. ГНІЙНИЙ ТЕНДИНІТ
Гнійний тендиніт (tendinitis purulenta)
найчастіше виникає при переході
нагноєння із суміжних тканин (флег-
мона, гнійний бурсит, тендовагініт)
і внаслідок поранень. Просочують-
ся ексудатом і розпадаються пери-
тенон, міжпучкова сполучна ткани-
на; сухожилкові волокна лізуються
останніми. Демаркація осередку та
нагноєння відбувається повільно. Ха-
рактерним є виражене прогресування
гнійно-некротичного розпаду сухожил-
ка, навіть у разі розкриття гнійного осе-
редку і вільного стікання ексудату.
Лікування. Розсікають осередок наг-
ноєння, за допомогою просочених ан-
тисептичними розчинами і віджатих
тампонів видаляють ексудат. Осередок
ураження висікають у межах здорових
тканин, припудрюють антисептичним
порошком, накладають пов’язку, а по-
верх неї – гіпсову або шинну, залишаючи
їх на весь період загоювання. У випадку
занепокоєння тварини, витікання ек-
судату, підвищення температури тощо
проводять ревізію. Показано місцеве ви-
користання протеолітичних ферментів.
При заповненні гнійного осередку
грануляціями переходять до викори-
стання підсушувальних засобів (ксеро-
форму, вісмуту, цинку оксиду та ін.).
Гнійне запалення сухожилка в межах
бурси або сухожилкової піхви потребує
їх розкриття, іноді резекції ураженого
сухожилка.
20.4. ТЕНДОВАГІНІТ
Тендовагініт (ten-
dovaginitis) – запа-
лення сухожилкової
піхви. Найчастіше
виникає внаслідок
удару або пора-
нення, а також при
переході запалення
із суміжних ділянок.
У деяких випад-
Рис. 274. Хронічний ках тендовагініт
серозний виникає при інфе-
тендовагініт кційних хворобах,
зокрема при мі-
коплазмозі.
У хворої тварини відзначається
змішана кульгавість, кінцівка перебуває
у напівзігнутому, розслабленому
стані; в ділянці сухожилкової піхви
виявляється видовжена припухлість,
болючість, підвищення місцевої тем-
ператури, нерідко флуктуація. У разі
хронізації процесу припухлість чітко
контурується; після евакуації рідкого
ексудату (пункція) часто вдається паль-
пувати грудки фібрину.
Гнійний тендовагініт супроводжується
значними функціональними і за-
189
гальними порушеннями (у коней
при хронізації нагноєння можливий
піємічно-бактеріальний шок). Вираже-
не пригнічення тварини, лейкоцитоз,
лівобічне зрушення ядра в лейкограмі.
У разі нагноєння з нориці виділяється
значна кількість фібрину.
За можливості рефлекторного виві-
льнення відповідного м’яза і сухожилка
(наприклад, у ділянці сухожилкових піхв
дорсальної поверхні зап’ясткового су-
глоба) перебіг тендовагініту, як правило,
більш сприятливий, і глибокі некротичні
зміни в ньому не розвиваються.
У разі хронізації серозно-фібринозного
запалення часто утворюється «водянка»
сухожилкової піхви.
Рис. 275. Лідаза
Лікування. При наповненні ексудатом
сухожилкову піхву пунктують і видаляють
вміст. Промивають порожнину новокаїн-
антибіотиковим розчином з наступним
уведенням суспензії гідрокортизону (для
внутрішньосуглобових уведень); за його
відсутності застосовують дексаметазон,
кортизон та ін. Через кожні три дні ін’єкції
повторюють. Зовні застосовують спирт-
іхтіоловий компрес або компрес 30 % ди-
мексиду на 0,5 % новокаїні з добавлянням
лідази (64 ОД на 10–20 мл розчину).
Ці процедури сприяють припиненню
процесу і розсмоктуванню асептичного
ексудату. В хронічних випадках у порож-
нину сухожилкової піхви вводять розчин
хемотрипсину (5–10 мл) або лідази (20–30
ОД) в поєднанні з кортикостероїдними
гормонами. Ефективним є використання
парафінотерапії, підігрітого торфу, гря-
зьових аплікацій (упродовж 10–20 днів),
УВЧ, діатермії та ін. Добре зарекомен-
190
дувала себе іммобілізувальна пов’язка
як ефективний засіб патогенетичного
лікування, оскільки сухожилок та його
піхва становлять єдине функціональне
ціле, а постійний натяг і зсув сухожилка
в його піхву є додатковим патогенним
чинником при тендовагініті. Його дія
усувається накладанням пов’язки, що
іммобілізує суглоби, починаючи з ко-
питного і закінчуючи розміщеним прок-
симально щодо ділянки ураження.
У випадку гнійного тендовагініту ви-
конують пункцію сухожилкової піхви з
аспірацією ексудату й промиванням по-
рожнини новокаїн-антибіотиковим роз-
чином; на завершення в сухожилковій
піхві залишають ударну дозу антибіотика
або іншого антисептика. У разі наявності
інфікованої рани проводять її ретельну
хірургічну обробку з прокладанням дре-
нажу (не допускають його введення в по-
рожнину піхви), що містить антибіотики
або сульфаніламіди. Використовують
відсмоктувальну пов’язку.
У застарілих випадках глибоких нек-
робіотичних змін порожнини й сухо-
жилка виконують хірургічне втручання з
повним видаленням уражених тканин, за-
стосуванням ферментно-антибіотикового
порошку (розчину), дренажуванням і на-
кладанням відсмоктувальної пов’язки; в
таких випадках лікування тривале.
При незастарілому тендовагініті по-
рожнину сухожилкової піхви рекомен-
дується розкривати в її верхній ділян-
ці у зв’язку з функціонуванням внутріш-
ньопорожнинної системи дуплікатор, що
забезпечує проксимальне переміщення
синовіальної рідини й ексудату.
У разі гнійного запалення заплеснової
сухожилкової піхви її розсікають і про-
водять резекцію сухожилків довгого зги-
нача пальця заднього великогомілкового
м’яза, після чого їм показане кування
підкови з високими п’ятковими шипами.
20.5. ЗАГАЛЬНІ ДАНІ
І ОСОБЛИВОСТІ ХВОРОБ
ОКРЕМИХ СУХОЖИЛКІВ
Розрив третього міжкісткового м’яза
характеризується надмірним перерозги-
нанням путового суглоба в момент спи-
рання. Виникає так звана ведмежа лапа.
При розриві сухожилка поверхнево-
го згинача пальця піднімається зачіпна
частина копита (копитця) і спирання
здійснюється п’ятковою частиною копи-
та (копитця).
Рис. 276. Положення дистального відділу
кінцівки при пошкодженні сухожилків
1 – поверхневого пальцевого згинача;
2 – глибокого пальцевого згинача;
3 – міжкісткового середнього м’яза
Повний розрив сухожилка глибоко-
го згинача пальця характеризується
підніманням зачіпної частини копита
(копитця) так, що можна побачити його
підошву, а спирання відбувається лише
задньою частиною копита (копитця).
При розриві сухожилка поверхнево-
го згинача пальця піднімається зачіпна
частина копита (копитця) і спирання
здійснюється п’ятковою частиною копи-
та (копитця).
Повний розрив сухожилка глибоко-
го згинача пальця характеризується
підніманням зачіпної частини копита
(копитця) так, що можна побачити його
підошву, а спирання відбувається лише
зачіпною частиною копита (копитця).
Розрив загального, або довгого,
розгинача пальця супроводжується
недостатнім розгинанням суглобів паль-
ця, і під час руху частина копита воло-
читься по землі.
При розриві п’яткового (ахіллового) су-
хожилка тварина тримає кінцівку зігну-
тою в заплесновому суглобі, а при двобіч-
ному розриві цього сухожилка спирається
на плантарну поверхню плесна.
Запалення сухожилка поверхневого
пальцевого згинача характеризується
припухлістю у верхній половині п’ястка
або плесна, що найчастіше буває у вер-
хових коней. У них ушкоджується і
середній міжкістковий м’яз.
Запалення сухожилка глибокого паль-
цевого згинача і його додаткової головки
супроводжується появою припухлості в
нижній третині п’ястка або плесна. Цей
тендиніт виникає найчастіше у ваговозів.
Характерною ознакою хронічного за-
палення сухожилків згинача пальця
є їх вкорочення (контрактура). Якщо
розвивається осифікувальний тендиніт
і тендовагініт, сухожилок місцями стає
твердим.
Гнійні тендиніти і особливо гнійні
тендовагініти супроводжуються сильною
кульгавістю, підвищенням загальної тем-
ператури, прискоренням пульсу і дихан-
ня. Із рани або нориці виділяється рідкий
гнійний ексудат, іноді зі змертвілими
сухожилковими волокнами, синовією
сухожилкової піхви.
Паразитарний онхоцеркозний тен-
диніт і тендовагініт характеризуються
появою в сухожилку твердих малоболю-
чих вузлів. Шкіра в цих місцях без шерст-
ного покриву, склеротизована, виника-
ють нориці. В ексудаті при мікроскопії
знаходять личинки паразита.
20.6. ХВОРОБИ СЛИЗОВИХ
І СИНОВІАЛЬНИХ СУМОК
Рис. 277. Запалення бурси у собаки
Хвороби слизових і синовіальних
сумок (бурс) зустрічаються досить
часто. Прогноз залежить від харак-
теру захворювання і локалізації про-
цесу. При ураженні підшкірних сли-
зових сумок прогноз сприятливий,
при гнійних запаленнях – обережний,
при фіброзних і гнійних запаленнях
підсухожилкових бурс – сумнівний або
191
навіть несприятливий. Хронічні запа-
лення підсухожилкових бурс зазвичай
призводять до невиліковної кульгавості
внаслідок утворення екзостозів і зро-
щення сухожилка з тканинами.
20.6.1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО
СЛИЗОВІ І СИНОВІАЛЬНІ СУМКИ
Сумка, або бурса (лат. bursa – сум-
ка), в анатомічному розумінні є утво-
ренням, розміщеним у місцях кісткових
виступів, у ділянці певних суглобів.
З урахуванням локалізації розрізняють
бурси: підшкірні, підсухожилкові, під-
м’язові. За походженням бурси бу-
вають слизові й синовіальні, набуті й
природжені. Слизові бурси, як прави-
ло, – набуті, синовіальні – природжені.
«Айболить Вас навчить…»
Які
синовіальні
сумки
уражаються
найчастіше?
Із синовіальних сумок
найчастіше уражують-
ся міжгорбкова сумка –
bursa inter tubercularis,
що лежить під двоголо-
вим м’язом плеча, і чов-
никова сумка – bursa
podotrochlearis, розміщена
між човниковою кісткою
і сухожилком глибокого
пальцевого згинача.
У тварин окремих видів слизові сумки,
що належать до апаратів осування, є ут-
вореннями, які виникають у перші місяці
й до року після народження, наприклад,
глибока сумка холки в коня. Усі інші
слизові сумки розвиваються внаслідок
травм у різних ділянках тіла (bursa
traumatica). До них належать: поверхневі
сумки потилиці й холки у коня,
ліктьова – у коня, передзап’ясткова
– у великої рогатої худоби й коня, сум-
ки в ділянці клубового, сідничного,
п’ясткового горбів. Слизові сумки ут-
ворюються в постнатальному періоді в
ділянках широкого функціонального
або травматичного зміщення тканин. У
нормі являють собою щілини, тому за-
лишаються непомітними, при запаленні
192
(бурсит) вони збільшуються, наповню-
ються ексудатом і перетворюються на
чітко видимі порожнини. Слизова сумка
має внутрішній – слизовий – і зовнішній –
фіброзний – шари.
Крім слизових, існують ще синовіальні
сумки. Вони є апаратом пристосу-
вання, що виник у процесі становлен-
ня суглобів. У синовіальних сумках
внутрішній шар, як і у капсулі суглоба
та сухожилковій піхві, – синовіальний.
Його клітини – синовіоцити – продуку-
ють синовію – в’язку рідину, що полегшує
функціонування (ковзання) сухожилків.
Поділ сумок на синовіальні й сли-
зові був відображений у Єнській
анатомічній номенклатурі (1935) з ура-
хуванням особливостей їхньої будови і
функціонального призначення.
Ураження (запалення) слизових сумок
впливає на функцію меншою мірою.
Подібні ушкодження синовіальних су-
мок неминуче призводять до порушен-
ня функції відповідного м’яза.
20.6.2. БУРСИТИ
Бурсит (bursitis) – запалення сумки.
Бурсит досить часто спостерігається у
великої рогатої худоби, коней, собак.
Причиною виникнення бурситів можуть
бути випадкові механічні ушкодження,
перехід запального процесу на сумку з
навколишніх тканин та деякі інфекційні
хвороби (мит, бруцельоз, туберкульоз).
Рис. 278. Бурсит в ділянці зап’ястя у коня
При травмі слизової сумки виника-
ють крововиливи в її порожнині та
в тканинах, що оточують бурсу. Роз-
виваються гіперемія, запальний на-
бряк та інфільтрація стінок слизової
сумки, внаслідок чого в її порожнині
накопичується ексудат. При серозному
бурситі ексудат рідкий, жовтуватого ко-
льору; при серозно-фібринозному – в ньо-
му є трохи фібрину, а при фібринозному
основну масу ексудату становлять гру-
дочки фібрину, які округлюються й ут-
ворюють так звані бурсоліти.
При хронічних серозних і серозно-
фібринозних бурситах стінка бурси
потовщується; водночас спостерігається
проліферація тканин, що її оточують
(парабурсит). Далі відкладаються солі
кальцію в стінці бурси, що призводить
до утворення осифікувального бурситу.
Гнійне запалення слизової сумки
спричинює некроз її стінок. Можливе
мимовільне проривання гнійного ексуда-
ту назовні або в парабурсальну клітковину
з розвитком підшкірної чи міжм’язової
флегмони і бурсальних нориць.
Лікування полягає у забезпеченні
хворої тварини спокоєм та застосуванні
місцевих методів лікування.
Консервативний метод лікування ви-
користовують при асептичних бурситах.
Спочатку застосовують холод у поєднанні
зі стискальною пов’язкою гумовим бин-
том, з 2–3-го дня від початку захворю-
вання – тепло. При хронічних серозних,
серозно-фібринозних і фібринозних
бурситах, що супроводжуються незнач-
ним збільшенням об’єму слизової сум-
ки, втирають подразнювальні мазі (сіру і
червону ртутні), застосовують парафіно-
і озокеритотерапію, грязелікування,
іонофорез, діатермію.
Консервативно-оперативний метод
застосовують при лікуванні хронічних
серозно-фібринозних, фібринозних і го-
стрих гнійних бурситів. При лікуванні
цим способом у порожнину бурси вводять
сильні припікальні й подразнювальні
засоби, що мають властивість руйну-
вати її внутрішній шар, внаслідок чого
припиняється випотівання ексудату в
порожнину бурси. З цією метою вводять
5% спиртовий розчин йоду, 10% розчин
срібла нітрату (ляпісу), 5% водний розчин
міді сульфату (мідного купоросу). Через
три дні після введення стінку слизової
сумки розтинають, видаляють її вміст
і лікують так само, як гнійну рану. По-
ступово порожнина рани заповнюється
грануляціями, і бурса облітерується.
Радикально-оперативний метод за-
стосовують для видалення (екстирпації)
бурси оперативним способом з на-
ступним накладанням швів на верх-
ню ділянку розрізу або на весь розріз:
при хронічних гнійних, фіброзних і
осифікувальних бурситах, що супро-
воджуються значним розростанням
фіброзної тканини, тобто у випадках,
коли консервативний метод лікування
не може забезпечити повного роз-
смоктування проліфератів і спорожнен-
ня бурси. У післяопераційний період
тварині надають повний спокій.
20.6.3. ОСОБЛИВОСТІ
УШКОДЖЕННЯ ОКРЕМИХ БУРС
Бурсит двоголового м’яза плеча.
Бурса двоголового м’яза плеча (bursa
intertubercularis) починається від горба
лопатки і тягнеться до нижнього кінця
міжгорбкового жолоба (7–15 см), між
блоком плечової кістки й перекинутим
через нього сухожилком двоголового
м’яза, охоплюючи його з боків на зразок
сухожилкової піхви. Запалення цієї сум-
ки (бурсит) реєструється здебільшого у
коней. Воно може бути асептичним і
гнійним.
Рис. 279. Бурсит в ділянці ліктьового
суглоба у собаки
Запалення підшкірної слизової сумки
в ділянці ліктьового горба найчастіше
буває у коней і собак. Асептичні бур-
сити характеризуються болісною флук-
туючою припухлістю великих розмірів
193

«Айболить Вас навчить…»
Що
відбувається
при
інфікуванні
човникової
сумки у коней?
При інфікуванні чов-
никової сумки через 2–3 доби
у коней підвищується тем-
пература тіла, знижується
апетит, з’являється опора
на зачіп, швидко нароста-
юча кульгавість. Під час
дослідження підошви вияв-
ляють болюче припухання
в міжм’якушевій боріздці,
особливо біль виявляється
при дослідженні пробними
щипцями. У тяжких ви-
падках запальний процес
переходить на сухожилок
глибокого згинача пальця,
основу шкіри підошви, що
зумовлює їх некроз.
у ділянці ліктьового горба. За гнійного
ураження, крім цих ознак, виникає за-
палення прилеглих тканин, мимовільне
проривання бурси, утворюються но-
риці і виділяється гнійний ексудат.
Кульгавості може не бути або вона сла-
бо виражена в момент винесення хворої
кінцівки вперед.
Прекарпальний бурсит трапля-
ється у великої рогатої худоби і порівняно
рідко – у коней та свиней. На всій
передній поверхні суглоба – припухлість
різного розміру, м’яка, або флуктуюча,
іноді тверда, безболісна, з потовщенням
стінок та зроговінням шкіри. У коней
спостерігається скостеніння стінки бур-
си. При пінних бурситах дуже виражена
болючість. Кульгавість спостерігається
тільки в гострих випадках.
При запаленні підшкірної слизової
сумки в ділянці п’яткового горба – елас-
тична, флуктуюча, болісна, гаряча при-
пухлість округлої форми. За хронічного
перебігу болючості немає, рухомість не
порушується. При запаленні підсухо-
жилкової сумки на бічних поверхнях п’ят-
кового горба знаходять овальну розлиту
болючу припухлість. Тварина кульгає. При
гнійному запаленні припухлість вели-
ких розмірів, болюча, з дифузним при-
пуханням прилеглих тканин і утворен-
ням нориць, з яких виділяється гнійний
ексудат. Спостерігається кульгавість хво-
рої кінцівки. Хронічне запалення харак-
теризується потовщенням стінок, іноді
їх скостенінням, відсутністю болючості й
кульгавості.
Подотрохлеарний бурсит – запале-
ння човникової сумки (bursitis podot-
rochlearis) – частіше реєструється у
коней, може виникати в разі тривалої
роботи по твердому ґрунту, швидких
алюрів, стрибків. При проникних ра-
нах підошви сумка може інфікуватись
і розвивається гнійний подотрохлеїт.
Особливо небезпечним місцем уколу
у коней є середня третина стрілки. На
початку хвороби ознаки майже не ви-
являються. З часом тварина оберігає
кінцівку, виставляє її вперед, спирається
зачепом. Під час руху спотикається,
кульгає, особливо коли спирається. За
хронічного перебігу після відпочинку
кульгавість зникає, однак під час роботи
з’являється знову. Кістки пальця посту-
пово набувають майже вертикального
положення, п’яткові стінки копита по-
довжуються, виникає деформація копи-
та, так зване торцеве копито.

Питання для самоконтролю

1. Що таке розтяг сухожилка?

2. Що таке розрив сухожилка?
3. Що таке тендиніт?
4. Що таке тендовагініт?
5. Чим характеризується повний розрив сухожилка глибокого згинача пальця?
6. Що таке бурсит та які причини його виникнення?
7. В чому полягає консервативно-оперативний метод?
8. Чим характеризується запалення підшкірної слизової сумки в ділянці
ліктьового горба?

194
 21. ХВОРОБИ СУГЛОБІВ
21.1. Загальні відомості про суглоби
21.2. Механічні пошкодження суг-
лобів
21.2.1. Забій суглоба
21.2.2. Розтяг суглоба
21.2.3. Рани суглобів
21.3. Вивих суглоба
21.4. Асептичне і гнійне запалення
суглобів
21.4.1. Серозний синовіт
21.4.2. Серозно-фібрінозний синовіт
21.4.3. Септичне (гнійне) запалення
суглобів
21.1. ЗАГАЛЬНІ
ВІДОМОСТІ ПРО СУГЛОБИ
Суглоби розглядають як кінематичні
пари, що працюють у нестаціонарному
режимі, з різкими змінами кутів, ку-
тових швидкостей і прискорень. Су-
глоби характеризуються значними
еластоамортизаційними властивостя-
ми. Роль пружних елементів виконують
зв’язки, капсула, епіфізи кісток з хрящо-
вим покриттям; внутрішньосуглобова
рідина – синовія – відіграє роль рідкого
амортизатора. Синовіальна оболонка,
синовія і суглобовий хрящ становлять
внутрішнє середовище суглоба.
Зсередини синовіальна оболонка
вкрита шаром синовіоцитів, вона не
має базальної мембрани; в проміжках
між синовіоцитами безпосередньо із
синовією контактує міжклітинна основа –
проміжна речовина сполучної тканини
(матрикс). Синовіоцити мають форму
циліндричних, кубічних або плоских
клітин. А-синовіоцити є типовими ма-
крофагами, які завдяки фагоцитозу очи-
щають синовіальну рідину від детриту,
продуктів розпаду тощо. В-синовіоцити
(фібро-бластоподібні) продукують полі-
сахариди, зокрема гіалуронову кисло-
ту і білки, що надходять у синовіальну
рідину. Крім цих двох видів клітин
виділяють ще проміжні С-клітини.
У ділянці виворотів синовіальна обо-
лонка утворює синовіальні ворсини,
що інтенсивно постачаються кров’ю і
відіграють важливу роль у продукуванні
21.4.4. Гранулематозний артрит
21.4.5. Ревматичне запалення суглобів
21.4.6. Ревматоїдний артрит
21.5. Хронічний осифікувальний пе-
ріартрит
21.6. Хронічний деформуючий ар-
трит
21.7. Артроз
21.8. Окремі види артрозу
21.8.1. Коксартроз
21.8.2. Гонартроз
21.8.3. Поліостеоартроз
21.8.4. Остеохондроз
синовії. В мікроциркуляторному руслі
синовіальної оболонки великих суглобів
посткапіляри і венули переважають над
артеріолами й капілярами. Порівняно
велика місткість венозної частини крово-
носного русла забезпечує оптимальний
обмін між кров’ю й суглобом. Капілярна
мережа синовіальної оболонки лежить
безпосередньо під синовіоцитами або
шаром основної речовини між ними,
що відіграє важливу роль в обміні між
кров’ю і синовією.
Рис. 280. Тазостегновий суглоб
(сагітальний розпил)
Суглобова капсула містить густе не-
рвове сплетіння. При перерізуванні су-
глобових нервів спостерігаються значні
дистрофічні зміни в кістках і суглобово-
му хрящі. Симпатичні нерви, змінюючи
діаметр дрібних судин, регулюють обмін
електролітів, впливають на рН синовії.
Симпатичні імпульси підвищують
195
проникність капілярів у напрямку кров
суглоб.
Особливості васкуляризації та іннер-
вації, а також значний вміст у суглобовій
капсулі макрофагів та імунокомпетентних
клітин сприяють залученню суглобів
до алергічних реакцій. Всмоктування із
суглобової щілини відбувається у веноз-
не і лімфатичне русла.
Синовіальна рідина – це, з одного
боку, ультрафільтрат сироватки крові
(солі, протеїни тощо), а з другого – про-
дукт специфічної секреції синовіальних
клітин. Основним компонентом синовії
є гіалуронат – агрегат гіалуронової
кислоти з білками. Гіалуронат надає
синовіальній рідині необхідної для ро-
боти суглоба в’язкості.
Хрящ – це аваскулярна, брадитроф-
на тканина з аноксибіотичним обміном
речовин, у процесі якого продукуються
протеоглікани, переважно хондроїтин-
4-сульфат, що складають текстуру хряща,
армовану колагеновими волокнами. За-
вдяки високій йонообмінній активності
сульфатованих протеогліканів забезпе-
чується транспортація води, солей,
амінокислот, ліпідів у товщу суглобо-
вого хряща. Протеоглікани утворюють
своєрідне молекулярне сито, що регулює
дифузію води та низькомолекулярних
продуктів живлення. Порушення цьо-
го «фільтра», наприклад, у разі зміни з
віком співвідношення гіалуронової кис-
лоти і хондроїтинсульфату, призводить
до патології хрящової тканини. Синтез
міжклітинних компонентів хряща забез-
печують хондроцити.
У суглобовому хрящі виділяють чоти-
ри зони: поверхневу, проміжну, глибоку
і зону осифікованого хряща.
21.2. МЕХАНІЧНІ
ПОШКОДЖЕННЯ СУГЛОБІВ
Механічні ушкодження суглобів – по-
ширена патологія опорно-рухового апа-
рату у тварин. При цьому порушується
основна функція суглоба. Крім місцевих
змін, в разі значного пошкодження, мо-
жуть спостерігатися загальні клінічні
зміни. Часто механічні пошкодження
відкритого характеру ускладнюються
196
мікрофлорою, що призводить до тяж-
ких, часом незворотних, патологічних
процесів у суглубових тканинах.
21.2.1. ЗАБІЙ СУГЛОБА
Забій суглоба (contusio articuli) – це
закрите ушкодження тканин без пору-
шення цілісності зовнішніх покривів.
Забій суглоба виникає як наслідок
травми, зокрема й непрямої (внаслідок
протиудару), під час стрибків, падінь. У
цих випадках можливий крововилив у
суглобову порожнину (гемартроз), що
нерідко ускладнюється запаленням, зо-
крема хронічним.
Рис. 281. Забій путового суглоба у великої
рогатої худоби
Внаслідок гемартрозу виникає швидке
наповнення виворотів капсули суглоба і
флуктуація. З розвитком запалення і про-
сочування ексудатом тканин ушкодже-
ного суглоба рельєф кісток, сухожилків
і зв’язок згладжується. Травмований
суглоб перебуває у напівзігнутому
положенні. Відзначається кульгавість
опорної кінцівки або змішана. При
згортанні крові в порожнині суглобової
капсули утворюються артроліти, або так
звані «суглобові миші», що утруднюють
його функціонування. Діагноз установ-
люють на підставі анамнезу, симптомів і
результатів артропункції (кров’янистий
вміст).
Лікування. Тварині дають спокій, про-
водять артроцентез і евакуюють кров. У
суглоб вводять суспензію гідрокортизону
(для внутрішньосуглобових ін’єкцій),
можна промити суглоб новокаїн-анти-
біотиковим розчином. Накладають стис-
кальну пов’язку. Надалі проводять функ-
ціональну терапію (пасивні й активні
рухи, масаж, парафінотерапію тощо).
21.2.2. РОЗТЯГ СУГЛОБА
Розтяг суглоба (distorsio articulorum)
спричинюють травми, що зумовлю-
ють надмірні тракцію, поворот суглоба
вздовж осі кінцівки, згинання й розги-
нання, а також поперечне зміщення су-
глобових кінців кістки. При цьому від
кістки можуть відриватися ділянки кап-
сули суглоба та його зв’язок; можливий
крововилив у суглоб.
Рис. 282. Різні види обпирання тазової
кінцівки при розтягові путового суглоба
Симптоми. Набрякання, болючість,
кульгавість, спостерігається швидке зги-
нання в момент відриву кінцівки (по-
чаток флексії), сильний біль під час
поворотів.
Діагноз установлюють на підставі
анамнезу і клінічних симптомів.
Лікування. Тварині дають спокій, накла-
дають іммобілізувальну пов’язку. В перші
48 год застосовують холод, після цього —
парафінотерапію, діатермію тощо.
21.2.3. РАНИ СУГЛОБІВ
Рани суглобів (vulnera articulorum) –
відкриті ушкодження тканин за яких
може уражатися капсула суглоба.
Етіологія. Колоті, різані, кусані,
забиті та інші рани суглобів можуть бути
сліпими, проникними й наскрізними.
Крім симптомів, характерних для
ран взагалі, спостерігається витікання
синовії. При суглобових рухах (активних
чи пасивних) нерідко спостерігається
всмоктування повітря в суглобову по-
рожнину і виштовхування його назовні
з утворенням пухирців.
Рис. 283. Рана ліктьового суглоба
Діагноз установлюють на підставі
симптомів і результатів артропункції.
Голку вколюють з боку, протилежного
рані, вводячи розчин фурациліну або
етакридину лактату; виділення рідини з
рани підтверджує діагноз. У разі підозри
щодо внутрішньосуглобового перелому
проводять рентгенологічне дослідження.
Лікування свіжих ран полягає в запо-
біганні розвитку інфекції й проведенні
хірургічної обробки рани. При гемарт-
розі із суглоба евакуюють кров за допо-
могою артроцентезу. Накладають стис-
кальну пов’язку. У разі забруднення рани
суглобову порожнину промивають че-
рез голку, якою проколюють суглоб на
відстані від рани (наприклад, з проти-
лежного боку). Для промивання вико-
ристовують новокаїн-антисептичні роз-
чини, в порожнині суглоба залишають
розчини антибіотиків широкого спектра
дії. Застосовують дренажі, які приклада-
ють тільки в рані. Накладають пов’язку.
Якщо травмовані тканини не вдається
звільнити від забруднень, застосову-
ють дренажі до появи рівномірних
грануляцій. З цією метою в рановий
канал вміщують марлю, імпрегновану
сумішшю антибіотиків і сульфаніламідів,
борною кислотою або сумішшю її з йо-
доформом. Тампон фіксують пов’язкою
або провізорним швом.
При цьому створюється не тільки бак-
терицидне середовище, а й сприятливі
197
умови для тривалого відсмоктування ек-
судату. Після загоєння суглобової капсу-
ли тампон видаляють.
Регенеративні процеси стимулюють об-
робкою рани УФ-випромінюванням, за-
стосуванням соку алое тощо. Іноді здійс-
нюють загальну антисептичну терапію.
21.3. ВИВИХ СУГЛОБА
Вивих суглоба (luxationes articulo-
rum) – це зміщення анатомічного поло-
ження суглобових кінців кісток. У разі
повного вивиху суглобові кінці кісток не
стикаються, часткового – можливе непо-
вне їх торкання. Вивихнутим вважається
сегмент, периферичний щодо місця уш-
кодження.
Рис. 284. Вивих путового суглоба у коня
Природжені вивихи можуть виникати
під час пологів, набуті – внаслідок трав-
мування. Звичний вивих виникає спон-
танно в разі порушення фіксації суглоба
(патологія). При цьому спостерігається
почергова зміна нормального і пато-
логічного положень кісток.
Простий вивих характеризується збе-
реженням цілісності зовнішніх покривів,
ускладнений – наявністю рани. При
простому вивиху капсула суглоба роз-
тягується або розривається, сухожилки
чи зв’язки суглоба також ушкоджуються.
За ускладненого вивиху капсула сугло-
ба значно розтягується або розривається.
Сухожилки й фасції, що кріпляться
безпосередньо біля суглоба, також уш-
коджуються. Кістки зміщуються як у
момент вивиху (первинний зсув), так і
пізніше, під впливом м’язових скорочень
при спробі спертися на кінцівку (вто-
ринний зсув).
198
Відрив ділянки капсули, зв’язок і
сухожилків під час вивиху супровод-
жується відриванням невеликих фраг-
ментів кістки, частковим розшаруван-
ням і тріщинами суглобового хряща.
Для застарілого вивиху характерні
глибокі зміни: суглобова капсула склеро-
зується, зморщується, суглобовий хрящ
заміщується сполучною тканиною, суг-
лобові западини згладжуються, а краї
вивихнутої кістки атрофуються. Подраз-
нення окістя й суміжних м’яких тка-
нин у ділянці розміщення суглобового
краю вивихнутої кістки призводить до
проліферації сполучної тканини. Іноді
навколо вивихнутого суглоба формується
сумка, що нагадує суглобову капсулу,
подібну до суглоба (neoarthrosis). Неоар-
троз при вивиху кульшового суглоба у
дрібних тварин (собаки, коти) в окремих
випадках забезпечує майже нормальну
рухливість кінцівки.
Для вивиху характерна зміна форми
суглоба, зменшення його рухливості,
кульгавість. Пальпацією при одночас-
них пасивних рухах виявляють напря-
мок і межі зсуву вивихнутої кістки.
Рис. 285. Рентген-знімок вивиху
ліктьового суглоба у пса
Діагноз установлюють з урахуванням
симптомів і даних рентгенологічного
дослідження.
Лікування. Вивихнуту кістку вправ-
ляють, суглоб фіксують у нормально-
му положенні, сприяють відновленню
його функції. Під час вправляння
відповідними рухами кінцівки просу-
вають кістку, що змістилася, в зворот-
ному напрямку щодо шляху, пройде-
ного нею внаслідок вивиху. В момент
вправлення вивиху чути характерне
клацання. Вправлення вивихів викону-
ють під наркозом або із застосуванням
нейролептаналгезії. Можливе й опера-
тивне втручання (криваве вправлення) з
проведенням артротомії.

Рис. 287. Артрит тазостегнового

суглоба у собаки

21.4.1. СЕРОЗНИЙ СИНОВІТ

Рис. 286. Іммобілізувальна пов’язка при
вивихові ліктьового суглоба у пса
21.4. АСЕПТИЧНЕ І ГНІЙНЕ
ЗАПАЛЕННЯ СУГЛОБІВ
Синовіальна оболонка дуже чутлива до
ушкоджень, на які вона реагує виділенням
ексудату. Це спостерігається при токсико-
алергічному стані та інфекціях; у коней у
зв’язку з плевропневмонією, інфекційною
анемією; у корів – унаслідок післяродової
інфекції; у телят – при стрептококозі,
ешерихіозі, сальмонельозі; у свиней –
при бешисі; у багатьох тварин – при
бруцельозі, туберкульозі тощо.
Здатність синовіальної мембрани до
ексудації пов’язана насамперед із не-
значною стійкістю гематосиновіального
бар’єра, що часто ускладнюється по-
рушенням всмоктувальної здатності
синусоїд-суглубової капсули (ділянок
інтенсивної резорбції).
Властивості ексудату залежать
не тільки від ступеня патологічної
проникності судин, а й від видових
особливостей реакції тварин на трав-
му. Нерідко при синовітах токсико-
алергічного походження спостерігається
виділення геморагічного ексудату. Запа-
лення, зумовлене травматичним впли-
вом, здебільшого характеризується на-
копиченням у суглобовій порожнині
серозного ексудату; у великої рогатої
худоби при цьому виділяється серозно-
фібринозний ексудат.
Серозний синовіт (sinovitis sero-
sa) – це запалення синовіальної обо-
лонки суглубової капсули, що виникає
внаслідок механічного ушкодження,
перевтоми під час тривалого руху, при
гострому ревматизмі, бруцельозі тощо.
Запальна реакція супроводжується
набряком синовіального і підси-
новіального шарів суглобової капсу-
ли. Ворсинки розпущені, потовщені.
Виникає перивазальна інфільтрація
моноцитами, лімфоцитами, зернисти-
ми лейкоцитами, виявляються макро-
фаги, іноді незначні діапедезні крово-
виливи. Фіброзний шар капсули також
просочується ексудатом.
Рис. 288. Серозний синовіт
За хронічного перебігу патоло-
гоанатомічні зміни виявляються про-
ліферацією з боку капсули суглоба. Че-
рез 6–10 міс. суглобова капсула в усіх своїх
шарах ущільнюється, зморщується, стає
малорухомою.

199
 В умовах хронічного синовіту
порушується функція синовіоцитів.
А-синовіоцити частково або цілком
дегенерують, відриваються, іноді замі-
щуються звичайними фібробластами.
Внаслідок цього різко погіршується ева-
куаторна здатність синовіального шару
суглобової капсули. В-синовіоцити дист-
рофічно змінюються і зменшують про-
дукування гіалуронової кислоти. При
гідропсі більшість із них перетворюється
на фібробласти, що продукують кола-
генові волокна. Синовія переважно
містить ультрафільтрат сироватки
крові. Зменшується лужність синовії
(рН = 6,8...7,0), підвищується вміст лак-
тату до 28–39 мг % (20–24 мг % у нормі).
У синовіоцитограмі збільшується кіль-
кість лейкоцитів, покривних клітин, мо-
жуть з’являтися еритроцити.
За таких умов живлення хряща погір-
шується, внаслідок чого його протео-
глікани надходять у суглобову рідину,
що підтримує робочу в’язкість. Це пере-
важно сульфополісахариди (хонд-роїтин-
4-сульфат і хондроїтин-6-сульфат). У хря-
щі зменшується вміст основної міжклі-
тинної речовини (інтегративно-буфер-
ної системи), збільшується маса кола-
генової волокнистої основи, що супро-
воджується погіршенням пружних вла-
стивостей хрящових прокладок, їхнім
склерозуванням.
Отже, при хронічному синовіті вияв-
ляються виражені зміни внутрішньо-
суглобового середовища, що супровод-
жується погіршенням роботи суглоба.
Симптоми. Спостерігається кульга-
вість, у ділянці суглоба розвивається
обмежена, болюча, гаряча припухлість,
наповнення ексудатом виворотів суг-
лобової капсули. Нерідко тварина
тримає кінцівку напівзігнутою. Пасивні
рухи болючі. У разі хронізації хворо-
би симптоми запалення стають менш
яскравими, але підсилюється наповнен-
ня його виворотів.
За хронічного синовіту в зв’язку з
підвищенням гідродинамічного тиску
сила м’язових скорочень стає недостат-
ньою для того, щоб вивести кінцівку
із напівзігнутого стану в бік як повної
200
флексії, так і екстензії. Це призводить
до швидкої стомлюваності тварини під
час руху.
«Айболить Вас навчить…»
Як
встановлю-
ють
діагноз «сероз-
ний синовіт»?
Діагноз установлюють
на підставі анамне-
зу, характерних сим-
птомів; іноді викори-
стовують артроцентез
і рентгенографію.
Лікування. Якщо хвороба зумовлена
механічним пошкодженням, то впро-
довж 24–48 год застосовують холод і
стискувальну пов’язку. Цього не варто
робити в разі підозри щодо токсико-
алергічного або інфекційного характеру
хвороби. Якщо з моменту виникнення
захворювання минуло понад дві доби,
застосовують зігрівальні компреси й
тепло-вологі укутування, попередньо
втерши в шкіру гідрокортизонову
або іншу кортикостероїдну мазь. Ви-
ражений лікувальний ефект дає
внутрішньосуглобове введення суспензії
гідрокортизону (125 мг) з антибіотиком
(пеніцилін та ін.). Із зменшенням бо-
лючості призначають масаж у формі по-
гладжування і розминання, втирають 1 %
йод-вазоген, 5 % іхтіолову та камфорну
мазі тощо.
Рис. 289. Іхтіолова мазь
 Лікувальний ефект мають компре-
си з 30 % димексиду (ДМСО) на 0,5 %
новокаїні з додаванням 64 ОД лідази на
30 мл розчину; компреси використову-
ють до вираженого поліпшення.
Коням при хронічному синовіті засто-
совують подразнювальні засоби, пере-
важно мазі: сірку ртутну з йод-вазогеном
або зеленим милом (в однакових части-
нах), йод-йодистокалієву (концентрація
йоду 10 %), 10 % червону ртутну мазь.
Після втирання мазі накладають сти-
скувальну пов’язку, щоб запобігти ура-
женню губ тварини у зв’язку зі спро-
бами видалити подразник. Великій
рогатій худобі втирають кантаридну
мазь. У запущених випадках при ви-
раженому ущільненні суглобової кап-
сули застосовують тканинну терапію,
аутогемотерапію, діатермію, йонофорез
йоду тощо.
21.4.2. СЕРОЗНО-ФІБРИНОЗНИЙ
СИНОВІТ
Серозно-фібринозний синовіт
(synovitis sero-fibrinosae) виникає
внаслідок ударів, дисторзії, гемартрозу,
повторного травмування на фоні сероз-
ного синовіту. У великої рогатої худоби
запалення нерідко має гіперергічний ха-
рактер унаслідок сенсибілізації.
До явищ, що спостерігаються при
серозному запаленні внаслідок поси-
лення проникності судин, додається
вихід із судин фібриногену, який при
згортанні утворює плівки фібрину.
Розвивається також виражена моноци-
тарно-макрофагальна й лімфоцитарна
інфільтрація синовіального та суб-
синовіального шарів капсули.
Незначні скупчення фібрину в набряк. При бімануальній пальпації
порожнині й товщі капсули можуть
повністю розсмоктатися (лізуються фер-
ментами ексудату і поглинаються ма-
крофагами). У разі затяжного перебігу
фібрин перетворюється на артроліти
(«рисові тільця», «суглобові миші»),
нашаровується на синовіальну оболон-
ку aбо відкладається в товщі суглобової
капсули, що супроводжується скле-
розуванням. Спостерігається змен-
шення вмісту синовії й підвищення її
в’язкості. При значному випотіванні
фібриногену й одночасному виражено-
му всмоктуванні рідкої частини ексудату
порожнина суглоба заповнюється знач-
ною кількістю фібрину, що дає підстави
говорити про фібринозний синовіт.
Останній найчастіше спостерігається у
великої рогатої худоби і, що очевидно,
пов’язаний з характерними для тварин
цього виду реакціями на травму.
Фібринозний артрит супровод-
жується вираженою блокадою сино-
віоцитів і судин фібрином, зменшен-
ням продукування синовії, порушенням
живлення та атрофією суглобового хря-
ща.
Фібринозний синовіт нерідко суп-
роводжується проростанням сполучною
тканиною порожнини суглоба, у зв’язку
з чим утворюється фіброзний анкілоз.
Рис. 290. Пристосування для зігрівальних
компресів
Симптоми. За гострого перебігу
у тварин спостерігається вираже-
на кульгавість; опора на хвору кін-
цівку утруднена. В ділянці сугло-
ба утворюється болючий, гарячий
крім ундуляції відчувається незначна
крепітація; за фібринозного синові-
ту – жорстка крепітація й виражена
пастозність капсули та білясуглобових
тканин. Тварина намагається тримати
кінцівку в напівзігнутому положенні. У
разі хронізації захворювання виявляють
потовщення капсули суглоба, обмежен-
ня його рухливості. Пасивні рухи болючі.
Кульгавість згодом посилюється; хворо-
ба набуває незворотного характеру.
201
 Діагноз установлюють з урахуванням
анамнезу і симптомів; можливе викори-
стання артроцентезу і рентгенографії.
Лікування переважно таке саме, як
і при серозному синовіті. Щоб змен-
шити випадання фібрину в суглоб,
вводять розчин гепарину, іноді про-
водять втирання гепаринової мазі з
наступним укутуванням суглоба (у
дрібних тварин); можна також вико-
ристовувати димексид (30%)-новокаїн
(0,5%)-гепаринові примочки (компре-
си). Б.С. Семенов (1980) рекомендує про-
водити десенсибілізацію піпольфеном
або супрастином (внутрішньом’язово)
і після антисептичного промивання су-
глоба вводити в його порожнину 10–20
мг хімотрипсину або 50 мг хімопсину
(діють протеолітично) із добавлянням
0,1 г неоміцину і 0,1 г стрептоміцину,
розчинених у 3–5 мл 0,5% новокаїну; об-
робку повторюють.
В.І. Іздепський, М.В. Рубленко (1989)
вважають, що під час лікування артритів
у великої рогатої худоби слід не стільки
використовувати протеолітичні фер-
менти, скільки вживати заходів для
підвищення фібринолітичних власти-
востей синовіальної рідини. З цією ме-
тою вони пропонують через 48 год після
промивання суглоба антисептичним
розчином інтраартикулярно вводити
10–15 мл 2,5% розчину тіотріазоліну на
0,5% розчині метилцелюлози з додаван-
ням 0,25 г левоміцетину.
У разі заповнення порожнини су-
глоба суцільним фібриновим згуст-
ком показано проведення артротомії
і видалення згустка частинами. На-
кладання швів, що розсмоктуються,
слід проводити тільки на зовнішній
листок капсули й білясуглобові ткани-
ни. В післяопераційному періоді про-
водять протизапальне й антисептичне
лікування.
Для прискорення розсмоктування не-
великих відкладів фібрину застосовують
глибоке прогрівання суглоба; наклада-
ють зігрівальний компрес з попереднім
змазуванням шкіри скипидарним мас-
лом або гепариновою маззю.
У хронічних випадках застосову-
202
ють зігрівальні компреси, парафіно- і
озокеритотерапію, масаж з камфорним
маслом або іхтіоловою маззю, дозовані
рухи. С.Т. Шитов (1972) пропонує йоно-
форез йоду, літію, а також діатермію,
діатермоіонофорез, тканинну терапію.
У деяких випадках позитивний резуль-
тат отримують, застосовуючи димексид-
новокаїнові компреси з лідазою або
протеолітичними ферментами.
21.4.3. СЕПТИЧНЕ (ГНІЙНЕ)
ЗАПАЛЕННЯ СУГЛОБІВ
Септичне (гнійне) запалення суглобів
(arthytis purulenta) найчастіше виникає
внаслідок інфікування ран суглобів (стреп-
тококами, стафілококами, кишковою па-
личкою, анаеробними мікроорганізмами
та ін.), переходу нагноєння з прилеглих
тканин, бурс, сухожилкових піхв, а також
при інфекційних хворобах (мит, септич-
ний омфалофлебіт у молодняку, стрепто-
кокоз, паратиф, мікоплазмоз, хламідіоз
тощо).
Рис. 291. Гнійне запалення скакального
суглоба
Перебіг гнійного артриту має пев-
ну послідовність. Початкові зміни най-
частіше виявляються в синовіальному
і підсиновіальному шарах капсули.
Вони характеризуються запальною
гіперемією, інтенсивною еміграцією
поліморфноядерних лейкоцитів, пере-
важно нейтрофілів; у меншій кількості
виявляють моноцити, макрофаги,
лімфоцити та ін.; можливі діапедезні
крововиливи. В порожнині суглоба
накопичується деяка кількість рідкого
каламутного ексудату. Все це свідчить
про гнійний синовіт. У разі запален-
ня колінного суглоба кінцівка набуває
своєрідного положення.
Накопичення в закритій порожнині
суглоба гнійного ексудату свідчить
про емпієму суглоба. При цьому
спостерігається накопичення гнійно-
фібринозного ексудату, особливо у
великої рогатої худоби.
У разі просочування гнійним ексу-
датом усіх шарів суглобової капсули
утворюється капсулярна флегмона. При
цьому синовіальні ворсини розплав-
ляються. Відбувається їхній відрив. В
глибині потовщеної суглобової капсули
виникають осередки гнійного розплав-
лення та абсцедування.
Поширення гнійного ексудату на пух-
ку клітковину навколо капсули суглоба
є ознакою параартикулярної флегмо-
ни. У зв’язку з гемолізом крововиливів,
тромбів, розпадом судинних стінок ек-
судат набуває кров’янистого кольору.
Синовіальний шар суглобової капсули
руйнується. Може виникнути артроген-
ний сепсис.
Капсулярна флегмона призводить
до гнійної інфільтрації періоста на-
вколо суглоба, а також на певній
відстані від нього (гнійний періартрит).
При стуханні нагноєння і розвитку
проліферативної сполучнотканинної
реакції розвивається параартикулярний
фіброзит і осифікувальний періартрит,
що зумовлює обмеження рухливості
суглоба. Іноді капсулярна флегмона
ускладнюється нагноєнням суглобо-
вих кінців кісток, зв’язок; відбувається
руйнування суглобового хряща, тобто
перехід захворювання в його останню і
найтяжчу стадію – гнійний панартрит. В
епіфізах кісток і прилеглих м’яких тка-
нинах виявляються осередки гнійного
розпаду, змертвіння тканин і затримка
відірваних фрагментів у гнійних порож-
нинах і норицях, що сприяє розвитку
путридної інфекції.
У гострій стадії панартриту, як і при
капсулярній флегмоні, можливий ар-
трогенний сепсис.
З переходом процесу в хронічну
форму починається тривалий пе-
ріод грануляції, що завершується
осифікацією новоутвореної ткани-
ни і зникненням суглобової щілини
(справжній анкілоз). Водночас навколо
суглоба інтенсивно проліферує сполучна
тканина (параартикулярний фіброзит),
а з боку окістя – остеоїдна тканина, пе-
реважно в ділянках фіксації капсули
та зв’язок (хронічний осифікувальний
періартрит).
Симптоми. При гнійному синовіті
спостерігається змішана кульгавість
(у стані спокою кінцівка напівзігнута),
рівномірний пастозний набряк. Місцева
температура підвищена. Пальпація
й пасивні рухи болючі. Температу-
ра тіла підвищується на 0,5–1,5 °С. У
лейкограмі відзначається лейкоцитоз
і зрушення ядра вліво. У разі емпієми
суглоба функціональні зміни більш
виражені, припухлість поширюється
на деяку відстань від суглоба. Вивороти
суглобової капсули виразно випинають-
ся і флуктують.
З розвитком капсулярної флегмони
стан тварини різко погіршується. Вона
відмовляється від корму, лежить. Тем-
пература тіла підвищується на 1,5–2 °С,
зростає кількість лейкоцитів. Твари-
на майже не спирається на кінцівку.
Спостерігається значний набряк
пастозної консистенції, може виникну-
ти лімфангоїт, лімфонодуліт і набряк
усієї кінцівки. В ділянках виворотів
суглобової капсули виникають осе-
редки абсцедування; дивертикули на-
повнені кров’янистим ексудатом, що
містить багато фібрину. Останній може
закупорювати нориці, порушуючи
процес виділення ексудату, що при-
зводить до погіршення загального ста-
ну. Пальпацією і рентгенографією ви-
являють періостальні розрощення та
білясуглобовий фіброз.
У разі тривалого перебігу гнійного
панартриту інтенсивність запальної
реакції дещо зменшується; в осеред-
ках абсцедування утворюються кілька
нориць, з яких виділяється гнійний
ексудат. Спостерігається періодичне
підвищення температури тіла, тварина
худне. Настає атрофія м’язів кінцівки
203
й виражене збільшення об’єму суглоба,
його рухливість поступово зменшується;
тварина тримає кінцівку напівзігнутою.
З розвитком грануляційної ткани-
ни зменшується виділення ексудату,
він стає густішим, зникають фібрин і
кров’яні пігменти. Суглобова порожни-
на поступово заповнюється сполучною
тканиною. За метастатичного артриту
одночасно уражується кілька суглобів
(поліартрит).
Діагноз установлюють на підставі
симптомів і з урахуванням ступеня ура-
ження елементів суглоба, а також уточню-
ють пункцією, бактеріологічним дослід-
женням ексудату і рентгенографією.
«Айболить Вас навчить…»
Яка
особливість
лікування
гнійних синовітів у
ділянці пальців?
Під час лікування гнійних
синовітів у ділянці пальців
раціональне внутрішньо-
артеріальне або внутріш-
ньоаортальне введення
розчинів антибіотиків та
інших антисептиків.
Лікування. Своєчасним і інтенсивним
лікуванням запобігають розвитку глибо-
ких змін у суглобі. Ефективним є лікування
гнійного синовіту та емпієми суглоба. За-
стосовують циркулярну інфільтраційну
анестезію; в порожнину суглоба вводять не-
велику кількість 3–5 % розчину новокаїну
або тримекаїну. Голкою діаметром не
менш як 1 мм (для взяття крові) про-
водять артроцентез, видаляють ек-
судат і ретельно промивають суглоб
0,5% розчином новокаїну (тримекаїну)
з антибіотиками або 0,5% розчином
тримекаїну із сульфаніламідами, на-
магаючись звільнити його від фібрину.
В суглобі залишають 5–10 мл анестети-
ка з додаванням 20–50 мг хімотрипсину
або 50–70 мг хімопсину (протеолітичні
ферменти) і 1 г неоміцину сульфату
або гентаміцину. Внутрішньом’язово
вводять антибіотики пролонгованої
204
дії (біцилін-3, біцилін-5) у дозі 10 тис.
ОД/кг маси. Лікування повторюють на-
ступного дня і далі кожні 3–4 доби до
виліковування (1,5–2 тижні).
Крім місцевого лікування, внутрішньо-
венно вводять розчини кальцієвих солей
(хлориду, глюконату, борглюконату),
33% розчин етилового спирту з глюко-
зою, препарати антисептичної дії. По-
казана реінфузія УФ-опроміненої крові
в дозі 1мл/кг маси.
Якщо гнійний синовіт зумовлений
пораненням, додатково проводять хі-
рургічну обробку рани, накладають
пов’язку.
З метою забезпечення місцевого
спокою на кілька днів накладають
іммобілізувальну пов’язку. Спиран-
ня тварини на кінцівку свідчить про
ліквідацію осередку запалення.
У разі капсулярної флегмони також
проводять анестезію і попередню оброб-
ку суглоба. На рівні найбільш наповнених
дивертикулів здійснюють артротомію.
Після остаточного ретельного видалення
вмісту в порожнині залишають розчин
антибіотика з додаванням протеолітичних
ферментів. У розрізі за межами суглобової
капсули прокладають марлевий дренаж,
імпрегнований сумішшю антибіотиків
і сульфаніламідів; до дренажу має при-
лягати відсмоктувальна пов’язка, по-
верх якої накладають рівномірну сти-
скувальну іммобілізувальну пов’язку.
В післяопераційному періоді, доки не
нормалізується температура тіла, застосо-
вують антисептичну терапію, методично
проводять місцеве лікування і реінфузію
УФ-опроміненої крові. Виліковування
можна досягти через 2–4 тижні.
За наявності білясуглобових гнійних
порожнин їх розкривають, видаляють ек-
судат і змертвілі залишки, імпрегнують
(порізно!) тонкоподрібненим порошком
борної кислоти і перманганату калію
або антибіотиком із сульфаніламідом
(трицилін та ін.), застосовують також
капілярний дренаж і пов’язку.
За підгострого перебігу гнійного па-
нартриту використовують оператив-
не втручання, як і при капсулярній
флегмоні, розкриваючи кожний осе-
редок абсцедування. Проводять три-
валу антисептичну й стимулювальну
терапію. За стійкої нормалізації темпе-
ратури тіла припиняють місцеве втру-
чання і накладають гіпсову (тверднучу)
пов’язку.
Виділення фібрину з нориць свідчить
про те, що синовіальна оболонка ще не
зруйнована на всьому протязі й за спри-
ятливих умов може регенерувати. Осе-
редковий розпад хряща й відділення
дрібних кісткових секвестрів ще не дає
підстав вважати анкілоз неминучим.
Невеликі узури суглобових поверхонь
заміщуються спочатку фіброзним, а
потім гіаліновим хрящем. Отже, за
належного лікування й проведення
стимулювальної терапії і на цій стадії
хвороби можна досягти виліковування
упродовж 3 міс.
З метою прискорення секвестрації
й регенерування в порожнину сугло-
ба вводять суміш карболової крис-
талічної кислоти, камфори і спирту у
співвідношенні 3:6:1 (рідина Хлумсько-
го); ін’єкції повторюють кожні 3–5 днів.
Непоганий ефект дає рідина Сапежко
(йоду кристалічного – 1,0, калію йоди-
ду – 5,0, спирту етилового – 12, води
дистильованої – 300,0).
Після припинення секвестрації й
зменшення виділення гною накладають
гіпсову пов’язку (терміном до 30 діб).
За цей період закриваються нориці,
суглобова порожнина заповнюється
грануляціями, припиняється пролі-
ферація окістя; остеоїдна тканина
осифікується.
21.4.4. ГРАНУЛЕМАТОЗНИЙ АРТРИТ
Гранулематозний артрит (arthritis
granulematosa) характеризується мало-
вираженою ексудацією; переважає роз-
рощення сполучної тканини на основі
гранулематозної реакції. Хвороба неод-
норазово спостерігалася нами у молод-
няку великої рогатої худоби. Хвороба
зумовлена інфікуванням мікоплазмами
(мікоплазмоз), можливий також вплив
хламідій у поєднанні зі стрептококом.
Збудник виділяє продукти, які, з од-
ного боку, паралізують хемотаксис
сегментоядерних лейкоцитів, що виклю-
чає нагноєння, а з іншого боку – сти-
мулюють інтенсивне надходження мак-
рофагів, порушуючи одночасно їхню
фагоцитарну активність («зірваний» фа-
гоцитоз). Макрофаги становлять цен-
тральну ланку клітинних кооперацій за-
пального інфільтрату. Виділяючи моно-
кіни (медіатори фібробластичної пролі-
ферації), макрофаги зумовлюють ви-
ражену проліферацію фібробластів з
наступним розрощенням сполучної тка-
нини як у капсулі суглоба, так і навко-
ло неї (параартикулярний фіброзит;
фіброзний анкілоз). Крім ураження суг-
лобів, спостерігається залучення в грану-
лематозний процес сухожилкових піхв і
бурс.
У капсулярній гранульомі відбуваються
виражені дистрофічні й некробіотичні
зміни – мукоїдне і фібриноїдне набря-
кання, некробіоз, осередковий лізис
гіперплазованої сполучної тканини, її
хрящова метаплазія.
Симптоми. У хворої тварини спос-
терігаються гарячка та інші ознаки
інфекційного захворювання. Суглоби
значно збільшені в розмірах. Спосте-
рігається змішана кульгавість і болючість;
пасивні рухи утруднені. Наповнення
суглобових виворотів ексудатом незнач-
не, флуктуації немає. При артропункції
отримують незначну кількість густого
вмісту. Пальпацією виявляють значне
потовщення суглобової капсули і приле-
глих тканин; такі самі зміни настають у
сухожилкових піхвах або бурсах.
Діагноз установлюють на підставі
симптомів з урахуванням епізоотичної
ситуації і даних лабораторних дос-
ліджень; можливе проведення гісто-
логічного дослідження біоптату. При
цьому виявляють мікоплазми у вигляді
великих круглих базофільних тілець,
розміщених на поверхні синовіальної
оболонки або в її порожнині.
Лікування. Використовують антибіо-
тикотерапію, застосовуючи тетрацикліни,
макроліди (еритроміцин, фармазин та
ін.), однак найефективнішим є застосу-
вання байтрилу (енрофлоксацин), ен-
роксилу та інших похідних хінолонової
205
кислоти, високоефективних відносно
мікоплазм та інших мікроорганізмів.
З метою стимулювання розсмоктуван-
ня фіброзної тканини в капсулі сугло-
ба місцево застосовують парафінові та
озокеритові аплікації, діатермію, тка-
нинну терапію, аутогемотерапію тощо.
21.4.5. РЕВМАТИЧНЕ
ЗАПАЛЕННЯ СУГЛОБІВ
Ревматичне запалення суглобів
(arthritis reumatica) – одна з форм ревма-
тизму, так званий суглобовий ревматизм.
Збудник хвороби – Streptococcus
reumatica – здатний перебувати в
організмі тривалий час, спричинюючи
періодичні загострення хвороби.
Патогенез і симптоми. Залежно від
Рис. 292. Ревматичне запалення суглобів
індивідуальних особливостей організму,
його резистентності, умов годівлі та
утримання тварин перебіг ревматично-
го артриту може мати легку, виражену
та тяжку форми.
У капсулі суглоба розвивається се-
розна і серозно-фібринозна ексудація,
запальний набряк супроводжується
мукоїдними й фібриноїдними змінами
сполучної тканини, розвитком у ній рев-
матичних васкулітів.
Для початкової стадії ревматичного
запалення характерні ознаки гострого
синовіту: гіперемія і набряк ворсинок;
інфільтрація лімфо-моноцитарними
елементами підсиновіального шару і
пухких параартикулярних тканин; на-
вколо судин утворюються невеликі
ревматогенні гранульоми; в порожнину
суглоба випотіває ексудат. Флуктуація
в ділянках дивертикулів незначна. Під
206
час натискання на суглоб і пасивних
рухів виражена болючість. Кульгавість
виникає раптово. Часто порушується
функція кількох кінцівок. Тварина
може залежуватися, а якщо стоїть, то
переступає з кінцівки на кінцівку.
Характерною ознакою є леткість за-
хворювання, тобто перехід його на інші
суглоби цієї чи протилежної кінцівки.
У зв’язку з рецидивами виникає
послідовне ураження багатьох суглобів
з повторними спалахами процесу в де-
яких із них. Запальні явища в кожному
суглобі тривають кілька днів. Температу-
ра тіла в дні захворювання підвищується
на 1,5–2,0 °С.
За своєчасного лікування патологічні
зміни зникають упродовж порівняно
короткого терміну (8–10 діб), однак че-
рез якийсь час виникають рецидиви, що
можуть повторюватися впродовж усьо-
го життя тварини.
За хронічного перебігу переважа-
ють проліферативні явища: склероз
суглобової капсули, білясуглобові
кісткові розрощення у вигляді
остеофітів, параартикулярний фібро-
зит. Періодично виникає пропасниця
з помітними коливаннями температу-
ри, рецидивами кульгавості внаслідок
синовіту. Під час руху тварини чути
шуми хрускоту й тертя.
Діагноз установлюють з урахуванням
симптомів. Особливістю суглобово-
го ревматизму є одночасне ураження
кількох суглобів (поліартрит), переважно
великих (плечового, колінного). Хворобу
слід відрізняти від асептичного гостро-
го синовіту і специфічних інфекційних
артритів. Прогноз сумнівний, оскільки
спостерігаються рецидиви.
Лікування. Тварину ставлять у су-
хе, тепле приміщення і забезпечують
достатньою підстилкою. Застосову-
ють пеніцилінотерапію (біцилін-3,
біцилін-5) або призначають цефалоспо-
рини (кефзол, клафоран, цефтріаксон
та ін.). Уражені суглоби укутують ва-
тою або войлоком. Втирають леткі
лініменти разом із знеболювальними
препаратами (хлороформ, олія блеко-
ти, метилсаліциловий ефір). Перораль-
но або внутрішньовенно призначають
саліцилати, внутрішньом’язово вво-
дять вольтарен, наклофен, перорально
задають ібупрофен, вольтарен, орто-
фен. Рекомендовані внутрішньом’язові
ін’єкції концентрованого глобуліну або
гаммаглобуліну. Запальний процес
при ревматизмі виражено пригнічує
кортикостероїдна терапія (корти-
зон, преднізолон, дексаметазон та
ін.); у порожнину суглоба вводять
125 мг суспензії гідрокортизону (для
внутрішньосуглобового введення).
21.4.6. РЕВМАТОЇДНИЙ АРТРИТ
Ревматоїдний артрит – це форма
ураження суглобів, що за етіологією і
патогенезом відрізняється від ревматич-
ного запалення (суглобового ревматиз-
му).
Етіологія остаточно не визначена.
«Айболить Вас навчить…»
Що
сприяє ви-
никненню
ревматоїдного
артриту?
Виникненню хвороби спри-
яють переохолодження, пе-
ревтома, різні інфекційні хворо-
би, сезонні впливи (весна, осінь).
В.Б. Борисевич спостерігав
виникнення ревматоїдного ар-
триту у собак, а також у те-
лят у зв’язку з мікоплазмовою
інфекцією.
Допускається можливість вірусного
інфікування (вірус Епштейна – Барра).
Вірус локалізується у В-лімфоцитах, по-
рушуючи синтез імуноглобулінів.
Патогенез. Ревматоїдний артрит роз-
глядають як аутоімунну, імунокомплексну
патологію, що супроводжується ура-
женням суглобової сполучної тка-
нини. Взаємодія імуноглобулінів з
ревматоїдним фактором призводить до
утворення імунних комплексів, які фор-
мують низку реакцій:
а) активацію системи згортання крові;
б) виділення лімфокінів;
в) активацію компонентів компле-
менту, що призводить до хемотакси-
су нейтрофілів, ушкодження клітин,
вивільнення медіаторів запалення;
г) фагоцитоз імунних комплексів
нейтрофілами призводить до ви-
вільнення медіаторів запалення (прос-
тагландини, кініни, гістамін, протеолі-
тичні ферменти, лізосомальні фермен-
ти тощо), що зумовлюють деструктивні
зміни в тканинах суглоба.
Патоморфологічні зміни мають
стадійний характер. У першій стадії
виникає набряк, гіперемія судин
синовіальної оболонки, мукоїдний на-
бряк, випотівання фібрину, гіперплазія
ворсин, утворення синовіту.
Друга стадія виявляється розвитком
грануляційної тканини, що наповзає
на суглобовий хрящ у вигляді панусу.
Відбувається руйнування хряща, утво-
рення узур, секвестрів, що заглиблю-
ються в субхондральну кістку.
Третя стадія характеризується уш-
кодженням суглобових поверхонь; вони
вкриваються фіброзною тканиною, су-
глобова щілина звужується, утворюється
фіброзно-кістковий анкілоз.
Клінічно виокремлюють три фази
перебігу ураження: 1) ексудативну,
2) ексудативно-проліферативну, 3) про-
ліферативну.
На початку хвороби характерна поява
скутості в суглобах. Нерідко відмічається
поліартрит. Ревматоїдний артрит мо-
же поєднуватися з ураженням при-
леглих суглобових піхв (тендовагініт,
тендосиновіт). Має місце атрофія при-
леглих м’язів. Спостерігається розсла-
блення та деяке подовження суглобових
зв’язок, що супроводжується утворен-
ням симптому «висувної шухляди».
Найчастіше відмічається ураження
зап’ясткового суглоба. Характерним є
пері- та параартикулярний фіброзит. У
деяких випадках хвороба починається з
ураження колінного суглоба.
Велике значення у визначенні
активності ревматоїдного артриту ма-
ють лабораторні показники – прискоре-
на ШОЕ, анемія за тяжкого та тривалого
перебігу хвороби, на початку її розвитку
відмічається лейкоцитоз, який посту-
207
пово переходить у лейкопенію, у крові ензимотерапії (вобензим, флогензим),
виявляється «ревматоїдний фактор» які мають протизапальну, протинабря-
(1/28 і більше за реакцією Ваалера–Розе). кову та імуномодулювальну дію. Засто-
Важливу роль у діагностиці відіграє сування їх на перших стадіях хвороби
аналіз синовіальної рідини – вона ка- запобігає фіброзним змінам у суглобах.
ламутна, має жовтувато-зелений колір, Вобензим призначають тричі на день
в’язкість її дуже незначна, муцино- по 7–10 пігулок на прийом: тривалість
вий згусток пухкий і при струшуванні лікування – 3–4 тижні.
розбивається. У синовіальній рідині Рекомендоване внутрішньосуглобове
виявляється значна кількість нейтрофілів лікування — інтраартикулярне введення
і мононуклеарів; у цитоплазмі лейкоцитів кеналогу, депомедролу, дипроспану,
знаходять зеленуваті включення – імунні гідрокортизону та ін. Внутрішньосуг-
комплекси, що містять IgG та IgM. Ці лобово також ін’єкують інгібітори про-
клітини дістали назву фагоцитів – вони теаз, 25 000–50 000 ОД трасилолу, 10 000–
фагоцитують ревматоїдний фактор. 20 000 ОД контрикалу тощо.
На рентгенограмі виявляють атрофію Використовують димексид як зов-
субхондральної кісткової пластинки, нішньо (30% на 0,5% новокаїні), так
звапнення суглобового хряща, остеоскле- внутрішньосуглобово разом з гідрокор-
роз губчастого шару кістки у поєднанні тизоном (2,0 мл 20% димексиду та 12
з плямистим остеопорозом, ущільнення мг гідрокортизону ін’єкують в одно-
та потовщення періартикулярних тка- му шприці). Показано проведення
нин, нечіткість контурів та структури лазеротерапії, магнітотерапії тощо.
суглоба, звуження суглобової щілини;
з часом настає виражений остеоно- 21.5. ХРОНІЧНИЙ
роз, руйнування суглобових поверхонь, ОСИФІКУВАЛЬНИЙ ПЕРІАРТРИТ
анкілоз. Хронічний осифікувальний періар-
Лікування. На початку хвороби при- трит (periarthritis chronica ossificans)
значають нестероїдні протизапальні пре- відноситься до безексудативних та
парати (диклофенак натрію, ібупрофен, дегенеративно-дистрофічних уражень
реопірин, наклоен, індометацин, артро- суглобів. Захворювання спостерігається
тек та ін.). Місцево використовують мазі переважно у коней в дистальних сугло-
з протизапальним ефектом (вольтарен- бах кінцівок.
емульгель, ельдин-гель, долгіт та ін.). Етіологія. Повторювані розтяги
Призначають кортикостероїдні препа- суглобів, часті удари, епіфізарні перело-
рати (преднізолон, метилпреднізолон, ми, капсулярна флегмона.
тріамцинолон, бетаметазон тощо) у Патогенез. Етіологічний чинник
дозі від 10 до 40 мг/добу на еквівалент зумовлює под-
преднізолону. разнення окістя
У зв’язку з імунопатологічним ха- с у г л о б о в и х
рактером хвороби використовують кінців кісток, що
цитостатичні імунодепресанти: мето- супроводжується
трексат – по 5–7,5 мг на тиждень (1-ша проліферативною
доба – 2,5 мг; 2-га доба – по 2,5 мг двічі, реакцією пере-
потім перерва на 5 діб), азатіоприн — важно в зв’язках з
100–150 мг на добу, циклофосфамід – надривом пучків
100–200 мг на добу та ін. колагенових воло-
Слабший імуносупресивний вплив кон зв’язок і кап-
мають амінохінолінові засоби — делагіл, сули в ділянках
Рис. 293. Хронічний
плаквеніл, резохін); їх призначають по з’єднання їх з
осифікувальний
0,2–0,25 г один раз на добу впродовж кісткою. Спочат-
періартрит
тривалого часу (5–7 міс). ку тут виника-
ліктьового суглобу у
Використовують препарати системної ють горбкуваті
собаки (рентгензнімок)

208
нашарування остеоїдної тканини, що
звапнюється. Окремі остеофіти і екзо-
стози зливаються між собою, форму-
ючи виражені розрощення губчастої
кісткової субстанції, що оточує суглоб.
Кісткова гіперплазія з боку епіфізів
проліферує вздовж фіброзних волокон
капсули, зв’язок, фасціальних листків
і апоневрозів. Одночасно з остеоїдною
тканиною розростається фіброзна тка-
нина; на межі між ними утворюється
фіброзно-хрящовий шар, що згладжує
горбкуватість кісткових розростань. Все
це виразно обмежує рухи суглоба або
навіть зумовлює несправжній анкілоз.
Симптоми. В гострому періоді у
зв’язку з періоститом спостерігається
болючість, що найбільш вираже-
на в місцях прикріплення зв’язок.
Визначається кульгавість. У спокійному
стані кінцівка напівзігнута.
З переходом хвороби в хронічну фор-
му розміри суглоба збільшуються;
болючість незначна або відсутня; м’які
тканини навколо суглоба ущільнені.
Промацуються кісткові розрощення.
Зменшується амплітуда пасивних рухів;
вони утруднені.
Ступінь кульгавості залежить не
тільки від виразності періартикулярних
кісткових розрощень, а й від того,
який суглоб уражений. За обмеженої
епіфізарної осифікації кульгавість май-
же не спостерігається; за несправж-
нього анкілозу путового суглоба у
коня настає втрата працездатності;
при анкілозі вінцевого й копитного
суглобів кульгавість незначна. Виражена
кульгавість спостерігається у разі здав-
лювання нервових стовбурів кістковими
розрощеннями. При періартритах
плечового, ліктьового, кульшового,
колінного суглобів атрофуються м’язи.
За допомогою рентгенограми визна-
чають межу і ступінь кісткових розро-
щень, стан суглобової щілини, ступінь
осифікації зв’язок.
Діагноз установлюють на підставі симп-
томів і даних рентгенографії. Хворобу слід
відрізняти від періартикулярного фібро-
зиту і хронічного деформуючого артриту.
Прогноз від обережного до несприят-
ливого, оскільки можливі рецидиви.
Лікування. В гострому періоді з
метою запобігання прогресуванню
ураження застосовують парафінові
аплікації, періартикулярно вводять
новокаїн-лідазний розчин з наступ-
ним використанням УВЧ, втирають
гостроподразнювальні мазі — сірку,
жовту або червону ртутну (захищають
пов’язкою!), роблять припікання, засто-
совують діатермію, тканинну терапію
тощо. З метою зменшення кульгавості
показані проводки. Після видимого
виліковування можливі рецидиви.
21.6. ХРОНІЧНИЙ
ДЕФОРМУЮЧИЙ АРТРИТ
Деформуючий артрит (arthritis
chronica deformans) спостерігається в
лопатково-плечовому, зап’ястковому,
колінному та інших суглобах і виникає,
як правило, після ексудативного ар-
триту, вивиху, внутрішньосуглобового
перелому тощо. Очевидно, він має
остеохондроїдний генезис, можливо, є
різновидом остеохондрозу.
Виникнення деформуючого артри-
ту зазвичай зумовлене мікротравмами,
а також природженою недостатньою
біомеханічною стійкістю опорних тка-
нин суглоба. Перебіг хвороби повільний.
У кістковій тканині виникає запальний
остеопороз, що замінюється остеоскле-
розом. Всередині кістковомозкових
осередків кістки розвивається остеоїдна
тканина, що нагадує грануляційну. Вона
проростає в кісткові трабекули і руйнує
хрящ (остеохондроз), інфільтрує кап-
сулу суглоба; в місцях її прикріплення
до кістки утворюються екзостози й
остеофіти. Епіфізи кісток потовщують-
ся, виникає дефігурація суглоба. Капсу-
ла суглоба потовщується, стає малорух-
ливою. На висоті захворювання хрящ
заміщується остеоїдною тканиною. При
цьому виникає справжній анкілоз.
Симптоми. При виникненні захворю-
вання внаслідок недостатньої міцності
субхондральної кістки та утворення
мікротравм кульгавість спочатку буває
малопомітною. Виявляється лише деяке
обмеження рухливості суглоба, клацаю-
209
чий і хрусткий звук у ньому під час руху.
Суглобові кінці кісток потовщуються, су-
глоб деформується. В стані спокою тва-
рина періодично не спирається на хвору
кінцівку. Кульгавість підсилюється під
час руху, іноді, навпаки, зникає.
Рис. 294. Хронічний деформуючий
артрит у коня
Діагноз установлюють на підставі
симптомів і рентгенографії.
Лікування. Коней звільняють від робо-
ти на 1,5 міс. з обов’язковим регулярним
прогулюванням (2–3 рази на добу по 20–
30 хв) з метою запобігання атрофічним
процесам в апаратах руху. Признача-
ють мінеральну підгодівлю, вітаміни
(A, U, С). Місцево призначають глибо-
ке прогрівання (парафінові аплікації,
діатермію, грязелікування тощо), засто-
совують втирання йодних мазей. Щодня
параартикулярно вводять хімотрипсин у
дозі 5–10 мг на 0,25 % новокаїні, лідазу (15–
25 ОД) в тому самому розчині впродовж
4–5 днів. Через тиждень лідазотерапію
повторюють. Показане використання
ультразвуку з інтенсивністю 0,2–0,4 Вт/см2
упродовж 2–5 хв через 72 год (10–12 уль-
тразвукових процедур). Через місяць
ультразвукову терапію повторюють. За-
значене лікування поєднують з ауто-
гемотерапією, тканинною терапією,
лактотерапією (2–7 мл знежиреного мо-
лока вводять внутрішньом’язово через
день). Показаний також масаж і пасивні
рухи в суглобі (10–15 хв).
21.7. АРТРОЗ
Артроз (arthrosis) – хронічне деге-
неративно-дистрофічне захворюван-
ня суглобів, для якого характерні
дегенерація хряща, зміна суглобових по-
210
верхонь і розвиток крайових остеофітів,
деформація суглобів; можливе усклад-
нення реактивним синовітом.
Основні патологічні зміни при артрозі
«Айболить Вас навчить…»
Які
анатомо-
фізіологічні
особливості сугло-
бового хряща?
Суглобовий хрящ
формується хондроцитами,
розміщеними у хрящовому
матриксі (представленому
переважно високополімерними
протеогліканами). Хрящовий
матрикс армований сіткою
колагенових волокон. Хрящ не
має судин і нервових закінчень;
його живлення здійснюється
з синовіальної рідини. Хрящ
має слабкі регенеративні
властивості, у зв’язку з чим
біологічна активність його
клітин незначна.
стосуються суглобового хряща, але
оскільки одночасно розвиваються крайові
остеофіти та інші кісткові зміни, то хво-
робу часто називають остеоартрозом.
Етіологія. Розвиток артрозу розгляда-
ють з двох позицій: як прояв старечих
вікових змін і як самостійний патологіч-
ний процес (зміни хряща при артро-
зі та його пізні вікові зміни подібні).
Важливим елементом у виникненні ар-
трозу вважають дисбаланс між посиле-
ним механічним навантаженням на су-
глобову поверхню хряща і можливістю
компенсації цього навантаження, що
призводить до дегенерації й деструкції
останнього. В основному це зумовлено
такими факторами:
1. Механічне перевантаження у зв’язку
з тяжкою роботою при одноманітних
рухах, невідповідність маси тіла ме-
ханічній стійкості хряща тощо;
2. Перевантаження хряща внаслідок
порушення конгруентності суглобових
поверхонь (конституційні та екстер’єрні
вади);
3. Порушення морфофункціональних
та біохімічних властивостей суглобового
хряща, особливо на фоні хвороб обміну
речовин.
Загальновизнано, що артроз є мульти-
факторним захворюванням. До переван-
таження хряща призводять:
а) функціональні перевантаження, що
супроводжуються мікротравмами хряща;
б) удари суглобів та інші травми;
в) дисплазії, що призводять до пору-
шення конгруентності суглобових по-
верхонь;
г) порушення статичної функції кін-
цівок, часто у зв’язку з дистрофічним
остеотендинітом;
д) септичні та неспецифічні артрити;
є) хронічний гемартроз;
є) ішемія субхондральної кістки та
остеонекроз;
ж) нейроендокринні порушення;
з) спадкова схильність.
Дія етіологічних факторів призводить
до метаболічних змін у хрящі, які су-
проводжуються деполімеризацією про-
теогліканів з наступним їх видаленням
із хряща. Втрата хрящем протеогліканів
відбувається також внаслідок поруше-
ння їх синтезу хондроцитами (метабо-
лічна криза). Зменшення вмісту
протеогліканів призводить дo знижен-
ня механічної стійкості хряща. При
цьому знижується також пружність
хряща, що супроводжується зменшен-
ням його гідрофільності, порушенням
процесів дифузії, внаслідок чого значно
погіршуються умови метаболізму в хрящі
(утворюється порочне коло патологічних
змін). Виникнення протеогліканової
недостатності є провідним патогенетич-
ним чинником у розвитку артрозу.
Патогенез. Унаслідок відсутності
протеогліканів хрящ втрачає пружність
і еластичність, стає каламутним і шор-
стким. Відбувається його розтріскування
з виділенням уламків у порожнину су-
глоба. Можливе майже повне зникнення
хряща. Позбавлені амортизатора сугло-
бові поверхні кісток ущільнюються, роз-
вивається остеосклероз суглобових країв
епіфізів. Ділянки склерозу чергуються з
ділянками ішемії, формуються кісти.
Поверхнево розміщені кісти можуть
відкриватися всередину суглобової
щілини – ерозивний артроз. Одночасно
по краях суглобових поверхонь епіфізів
відбувається компенсаторне розрощен-
ня хряща з наступним його скостенінням
та утворенням крайових остеофітів («су-
глобових губ»). У порожнині суглоба
знаходяться уламки хряща, які фаго-
цитуються лейкоцитами. При цьому
вивільнюються лізосомальні ферменти,
що супроводжується розвитком вто-
ринного синовіту. Рецидив синовіту
спричинює фіброзно-склеротичні зміни
синовіальної оболонки й капсули.
Морфологічні зміни відбуваються в
чотири стадії (Карей, 1990):
I стадія – тангенційне лущення, по-
чаткове розволокнення у вигляді виїмок
і рівчачків у поверхневих шарах хряща;
остеофітів немає;
II стадія – глибоке розволокнення і
деструкція хряща (без оголення кістки)
в ділянках, що зазнають навантажен-
ня, поверхневе розволокнення в інших
відділах, поверхневе загострення країв
суглобових поверхонь;
III стадія – повне руйнування хряща
в одній (або в кількох) ділянках хряща
з оголенням кістки, виразне розволок-
нення хряща, що залишився; склероз
субхондральної кістки, формування ви-
ражених остеофітів, фіброз капсули, ре-
активна проліферація синовіальної обо-
лонки;
IV стадія – повне руйнування суглобо-
вого хряща на значних ділянках; оголена
кістка відполірована, на ній видно бо-
розни; грубе порушення конгруентності
суглобових поверхонь, деструкція внут-
рішньосуглобових зв’язок; значний фіб-
роз синовіальної оболонки і капсули
суглоба; надмірна в’язкість суглобової
рідини; деформація унаслідок підвивиху.
Симптоми захворювання розвивають-
ся повільно. Уражуються будь-які су-
глоби. Спочатку відзначається хрускіт у
суглобах, незначне кульгання (внаслідок
болючості). Типовим є короткочасна
скованість під час переходу зі стану спо-
кою до активної діяльності («півняча
хода», короткочасний рух на трьох
кінцівках). Ці симптоми під час руху по-
ступово зникають, але спостерігається
швидка втомлюваність м’язів, що пра-
211

«Айболить Вас навчить…»
Які
суглоби
найчастіше
уражаються при
артрозі?
Найчастіше ті суглоби,
що зазнають найбільшого
навантаження: на груд-
ній кінцівці – плечовий,
зап’ястковий, путовий,
на тазовій кінцівці –
кульшовий, колінний, за-
плесновий.
цюють на цей суглоб.
На початку хвороби в разі посилено-
го навантаження на суглоб відмічається
незначне кульгання (невеликий біль),
яке минає у стані спокою. З часом куль-
гання (а значить, і біль) посилюється,
стає тривалішим, виникає після будь-
якого навантаження. Характерною особ-
ливістю артрозного болю (визначають
пальпацією) і кульгання є зменшення
або повне зникнення їх після відпочинку,
на відміну від постійного болю й куль-
гання при артритах. Кульгання і біль
найчастіше зумовлені реактивним
синовітом (розрізняють синовіт малосим-
птомний і реактивний) або періартритом;
реактивний синовіт спричинює «старто-
вий біль» (кульгання), який під час руху
зменшується, однак невдовзі може знову
з’явитися. Якщо синовіт супроводжується
спазмом білясуглобових м’язів, то куль-
гання (і біль) виникають за умов будь-
якого руху в хворому суглобі. Можли-
ва рефлекторна іррадіація болю в інші
(неушкоджені) суглоби.
Іноді утворюються «суглобові миші»,
защемлення яких зумовлює «блока-
ду» суглоба і значне кульгання або
неможливість опори на кінцівку. Біль
раптово припиняється, якщо надати су-
глобу певного положення, за якого «су-
глобова миша» вислизає із зони сугло-
бових поверхонь у ділянки виворотів.
Із прогресуванням хвороби проміжки
«некульгаючої ходи» зменшуються;
кульгання та біль виразно посилюють-
ся під час руху вниз по крутих спусках,
212
униз по сходах тощо. Больовий син-
дром (і кульгання) зумовлені м’язовими
контрактурами, рефлекторним спаз-
мом білясуглобових м’язів унаслідок
подразнення їх остеофітами. При ньо-
му деформація суглоба розвивається
і прогресує. На відміну від артритів
ця деформація зумовлена кістковими
змінами, а явища меріартикулярного
фіброзиту, характерні для хронічного
артриту, відсутні. Обмеження амплітуди
рухів (у тому числі й пасивних), на
відміну від артриту, не спостерігається
(за винятком коксартрозу).
Перебіг деформуючого артрозу три-
валий; кульгання, тугорухливість та
деформація суглоба поступово прогре-
сують. Під дією провокативних факторів
(перевтома, перевантаження, інфекція)
може виникати реактивний синовіт.
Лікування. Застосовують медика-
ментозне, фізіотерапевтичне та хіру-
ргічно-ортопедичне лікування. Пе-
редусім зменшують навантаження на
суглоб (тривалі рухи, стояння, часті
підйоми та спуски, особливо схода-
ми). У разі тривалого руху показані
короткочасні зупинки та відпочинок
упродовж 5–10 хв.
Найраціональнішими є медикамен-
тозні засоби, що впливають на мета-
болізм хряща. Часто призначають рума-
лон (екстракт кісткового мозку та хрящів
молодих тварин). Румалон поліпшує
метаболізм хряща, сприяє посиленню
синтезу протеогліканів хондроцитами.
Застосовують курсами по 25 ін’єкцій (со-
бакам по 1 мл внутрішньом’язово через
день) двічі на рік. Після такого лікування
зменшується кульгання (і біль), рідше
Рис. 295. Папаверин
рецидивує синовіт, сповільнюється про-
гресування артрозу.
Ефективним препаратом є артепа-
рон – комплекс глікозаміногліканів з
високим насиченням сульфатом. Він
пригнічує лізосомальні ферменти,
які спричинюють розпад хряща. Во-
дночас препарат поліпшує синтетич-
ну активність хондроцитів і клітин
синовіальної оболонки. Протективна
дія артепарону на суглобовий хрящ
ефективна за належного застосування
препарату – собаці внутрішньом’язово
в дозі 1 мл (50 мг) двічі на тиждень
упродовж 8 тижнів, потім двічі на
місяць упродовж 4 міс. Курс лікування
рекомендується повторювати двічі на
рік. Особливо ефективний артепарон
при внутрішньосуглобовому введенні:
у дозі 0,5 – 1 ампула двічі на тиждень
упродовж 5 тижнів.
Мукартрин (містить сульфат гліко-
заміноглікану) також затримує розви-
ток дегенеративного процесу в хрящі.
Собакам – внутрішньом’язово по 1
ампулі через день упродовж 10 днів,
потім двічі на тиждень (7–8 тижнів) і 1
раз на тиждень (7–8 тижнів), усього на
курс 25–40 ін’єкцій. Курс лікування по-
вторюють двічі на рік.
Застосовують також внутрішньо-
суглобове введення полівінілпіролі-
дону, який за фізико-хімічними вла-
стивостями близький до синовіальної
рідини. Він поліпшує змащування су-
глоба і має протизапальні властивості.
Вводять у колінний суглоб (по 5 мл 15 %
розчину) разом з 25 мг гідрокортизону
один раз на тиждень. Курс включає 1–6
ін’єкцій. Стійкий лікувальний ефект
спостерігається впродовж 5–6 міс.
З метою поліпшення місцевого та
загального кровообігу застосовують
нікотинову кислоту, щодня вводять
5 мл 2% новокаїну впродовж 10–15 діб,
призначають но-шпу, папаверин, а та-
кож фізіотерапевтичні процедури. Для
зменшення м’язових спазмів і контрак-
тур застосовують парафінотерапію,
індуктотерапію тощо.
21.8. ОКРЕМІ ВИДИ АРТРОЗУ
Артроз може проявлятися та бути
кількох видів, що відрізняються один від
одного причинами, перебігом, місцем
локалізації патологічного процесу та
клінічними ознаками. Найпоширеніші
види: коксартроз, гонартроз, поліосте-
оартроз та остеохондроз.
21.8.1. КОКСАРТРОЗ
Коксартроз вважають найпошире-
нішою формою артрозу (до 40 %):
первинний коксартроз розвивається
внаслідок посиленого навантаження
(можливий у спортивних коней), вто-
ринний виникає після кокситу, удару
суглоба, остеонекрозу, природженої
дисплазії тощо. Якщо ушкодження
двобічне, виникає «качина» хода.
Симптоми розвиваються у такій
послідовності:
1) обмеження внутрішньої ротації;
2) обмеження відведення стегна та
його зовнішньої ротації;
3) порушення приведення стегна;
4) обмеження згинання та розгинання
стегна.
Рис. 296. Дисплазія кульшового суглоба
у пса (рентгензнімок)
З часом розвивається атрофія м’язів
стегна та крупа, формується згинальна
контрактура суглоба.
Дисплазія кульшових суглобів (displsia
articulatao cоxe-femoralis). Хворіють
переважно собаки. Дисплазія кульшо-
вих суглобів є генетично зумовленою
патологією, яка полягає в недостатній
сформованості його елементів. В од-
213
них випадках виявляється гіпоплазія
голівки стегна, в інших – недостатнє
заглиблення суглобової западини
або ж поєднуються обидва недоліки.
При цьому спостерігається втрата
конгруентності суглоба. Дисплазія може
бути одно- або двобічною.
21.8.2. ГОНАРТРОЗ
Частіше спостерігається двобічне
ураження колінних суглобів. Харак-
теризується посиленням болю під час
ходьби на спусках. Пальпаторно може
визначатися болючість внутрішньої
або передньої частини суглоба. Спос-
терігається обмеження згинально-роз-
гинальних рухів, хрускіт у суглобі. З
прогресуванням ураження розвивається
деформація, атрофія м’язів стегна і
гомілки, можлива згинальна контрак-
тура. Іноді спостерігається порушення
постави кінцівок (девіація) – форму-
ються О- або Х-подібні кінцівки; мож-
ливий зовнішній підвивих колінної
чашки. Можливі також гіперрухливість
та нестабільність суглоба (бокова
рухливість), симптом «висувної шух-
ляди». Періодично виникає блокада
(«заклинення») суглоба. Частим усклад-
ненням гонартрозу є вторинний реак-
тивний синовіт (припухання, біль при
пальпації, підвищення місцевої темпе-
ратури, наповнення суглоба ексудатом).
Пальпаторно визначають болючість і
ущільнення капсули суглоба, інтраарти-
кулярний хрускіт. При перкусії колінної
чашки спостерігаються ознаки болю.
21.8.3. ПОЛІОСТЕОАРТРОЗ
Поліостеоартроз (артрозна хворо-
ба) виявляється множинними дегене-
ративними ураженнями периферич-
них суглобів та міжхрящових дисків.
Первинний поліостеоартроз виникає
внаслідок генетично зумовленої слаб-
кості зв’язково-м’язового апарату та
зниження резистентності хряща до
тиску. Вторинний поліостеоартроз
розвивається як ознака хвороб обміну
речовин (остеодистрофія, кетоз тощо).
Клінічні прояви поліостеоартрозу зу-
мовлені ураженнями кількох суглобів,
214
частіше симетричних (плечові, зап’яст-
кові, кульшові, колінні та ін.). Хвороба
ускладнюється періартритами, тендо-
вагінітами, остеохондрозом хребта.
Діагноз ґрунтується в основному на ха-
рактерних симптомах та рентгенівській
картині ураження.
21.8.4. ОСТЕОХОНДРОЗ
Остеохондроз (osteochondrosis) –
один із різновидів артрозу. Є три фор-
ми остеохондрозу: анкілозувальний,
деформівний і некротичний. На кін-
цівках остеохондроз вражає такі бага-
топоверхові суглоби, як заплесневий
(частіше) та зап’ястковий (рідше).
Анкілозувальний остеохондроз. Ура-
жує переважно суглоби хребта, а також
заплесневий суглоб (останній пере-
важно у коней, що розглядається як
філогенетична перебудова). Остеохон-
дроз може іноді уражати й зап’ястковий
суглоб. Суглобова порожнина npopocтає
скелетогенною тканиною.
«Айболить Вас навчить…»
Що
потрібно
зробити,
щоб зменшити
біль і кульгання
при артрозі?
Для зменшення болю
і кульгання застосо-
вують нестероїдні
протизапальні за-
соби (вольтарен,
наклофен, ібупрофен,
індометацин, перклю-
зон, піроксикам та ін.)
Некротичний остеохондроз відріз-
няється від попередньої форми хворо-
би утворенням у субхондральній кістці,
найчастіше в ділянці максимального на-
вантаження, трабекулярного остеонекро-
зу або крововиливів. Зазвичай над цією
ділянкою виявляється локальне відша-
рування і дистрофія суглобового хряща.
Розсікальний остеохондроз є подаль-
шим розвитком некротичного остеохон-
дрозу. Спостерігається переважно у до-
рослих тварин. Некротизована ділянка
субхондральної кістки і фрагмент хря-
ща, який відокремився, розсмоктують-
ся, утворюючи в хрящі щілиноподібне
заглиблення, що розсікає суглобовий
хрящ на дві пластинки. Субхондральна
кістка в ділянці ушкодження нерідко
зазнає остеосклерозу, а суглобовий
хрящ гіпертрофується і потовщується
(пристосувальне явище).

Питання для самоконтролю

1. Що таке синовіальна рідина?

2. Як лікують ушиб суглоба?
3. Що спричинює розтяг суглоба?
4. Які симптоми характерні для ран суглобів?
5. Що таке вивих суглоба?
6. Що таке серозний синовіт?
7. Які симптоми при серозно-фібринозному артриті?
8. Які причини септичного (гнійного) запалення суглобів?
9. Чим характеризується гранулематозний артрит?
10. Що таке хронічний осифікувальний періартрит?
11. Які симптоми спостерігаються при хронічному деформуючому артриті?
12. Що таке артроз?
13. Які окремі види артрозу є найпоширенішими?

215
 22. ХВОРОБИ КІСТОК
22.1. Загальні відомості про кістку
22.2. Пухлини кісток
22.3. Ревматичний остит
22.4. Некроз кістки
22.5. Карієс кістки
22.6. Періостит
22.7. Гнійне запалення кістки
22.8. Запалення кісткового мозку
22.9. Переломи кісток
22.9.1. Особливості переломів окре-
мих кісток
22.1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ
ПРО КІСТКУ
Кістка є складною тканиною, до скла-
ду якої входять крім власне кісткової тка-
нини й інші: хрящова, сполучна, судин-
на, нервова, ретикулярна строма. У всіх
перелічених тканинах може розвивати-
ся патологічний процес різної етіології.
Рис. 297. Зовнішній вигляд трубчатої
кістки
Кістка як орган має складну будову і не
тільки виконує біомеханічну функцію,
а й є потужним депо мінеральних
речовин, а кістковий мозок є одно-
часно органом кровотворення і цен-
тральним органом імунної системи.
Мінеральна насиченість кісток залежить
від умов годівлі та утримання твари-
ни. Мінералізація кістяка (відкладання
солей кальцію і фосфору) значною
мірою залежить від дії вітаміну D,
що утворюється в шкірі під впливом
ультрафіолетового випромінювання.
Цей вітамін сприяє всмоктуванню
кальцію і фосфору в кишках та їх
відкладанню на органічному матриксі
кісток. У разі нестачі в раціоні або не-
правильного співвідношення основних
216
22.9.2. Лікування переломів
22.9.3. Остеосинтез стягувальною
петлею
22.9.4. Остеосинтез шурупами та
гвинтами
22.9.5. Інтрамедулярний (внутріш-
ньокістковий) остеосинтез
22.9.6. Екстракортикальний (над-
кістковий) остеосинтез металевими
пластинами
остеотрофічних мінералів розвивається
елементарна остеодистрофія, що суп-
роводжується ламкістю або викривлен-
ням кісткових утворів, хиткістю та ви-
паданням зубів. При нестачі вітаміну D
виникає рахіт, що виявляється викрив-
ленням кісток, переважно кінцівок.
«Айболить Вас навчить…»
Яке
співвідношення
остеотрофічних
мінералів має
бути в раціоні
годівлі?
Співвідношення
основних
остеотрофічних
мінералів у раціоні
годівлі має бути Са :
Р = 2 : 1.
У функціонуванні кістяка значну
роль відіграють гормони щитоподібної
й прищитоподібної залоз. Гормон
щитоподібної залози кальцитонін
сприяє переходу кальцію, а з ним і фос-
фору, з крові в кісткову тканину. Гормон
прищитоподібних залоз – паратгормон,
навпаки, мобілізує кальцій і фосфор із
кістяка і підвищує їх вміст у крові, пере-
важно кальцію; водночас паратгормон,
знижуючи поріг ниркової реадсорбції,
сприяє видаленню фосфору із сечею.
У великої рогатої худоби і собак, хоча
й рідко, трапляється гіперфункція
прищитоподібних залоз у вигляді їх
аденоматозу (хвороба Реклінгаузена),
що супроводжується надлишковим ви-
веденням з організму фосфорних солей,
високим вмістом у крові кальцію (20–28
мг %), деформацією кісток кінцівок,
таза, грудної клітки та ін. Паратиреоїдна
гіперплазія – невиліковна хворо-
ба. Діагноз установлюють на основі
симптомів, результатів дослідження
вмісту в сироватці крові кальцію, а та-
кож рентгенологічно (остеофіти, гі-
перостози, деформовані кістки, що роз-
рослися).
22.2. ПУХЛИНИ КІСТОК
Пухлини кісток
(tumore osiss –
від лат. tumore –
бути розпуклим,
роздуватися; гр.
onkos – пухлина)
– патологічні роз-
ростання кісткової
тканини, що
відрізняються від
звичайної ткани-
ни будовою і не-
стримним ростом.
Рис. 298. Пухлина
Їх поділяють на
кістки
доброякісні, що не
(рентгензнімок)
супроводжуються
метастазами і не відновлюються після
оперативного видалення, та злоякісні,
які дають метастази.
Доброякісні пухлини характеризу-
ються автономним експансивним ти-
пом росту, зазвичай чітко відмежовані
від прилеглих нормальних тканин, але
здатні до злоякісного новоутворення.
Злоякісні пухлини кісток харак-
теризуються: анаплазією (низька
диференціація пухлинних клітин, що
нагадують ембріональні стадії розвит-
ку органів і тканин); руйнівною дією
внаслідок вростання її в прилеглі ткани-
ни і органи; метастазуванням – поши-
ренням пухлинних клітин в інші органи.
Із існуючих численних класифікацій
кісткових пухлин найбільш зручною
є класифікація Т.П. Виноградової, що
ґрунтується на морфологічній структурі
пухлини. Як доброякісні, так і злоякісні
пухлини називають за назвами тканин,
на яких вони ростуть (із хорди – хордо-
ма, хрящової – хондросаркома, власне
кісткової – остеома та остеонна сарко-
ма, із судинної – ангіома, із нервової –
неврофіброма).
Етіологія. За вченням Б.Е. Петерсена,
пухлини кісток мають і поліетіологічне
походження і виникають унаслідок дії
різних канцерогенних факторів, пору-
шення обмінно-гормонального балансу,
пухлинних вірусів тощо.
Симптоми. Доброякісний ріст пух-
лин кісток відбувається без виражених
клінічних ознак порушення статичної
й динамічної функцій організму, а та-
кож змін загального стану тварини.
Пухлини мають чітко окреслені межі й
зберігають кортикальний шар на всьому
його протязі.
Клінічна картина злоякісних пухлин
виявляється як місцевими, так і за-
гальними змінами. Ріст пухлини при-
зводить до підвищення температури
тіла, слабості, виснаження, а з появою
метастазів з’являються симптоми болю
ураженого органа.
Діагностика ґрунтується на пальпатор-
ному дослідженні та рентгенографії, а
диференціацію кісткових пухлин прово-
дять гістологічним і гістохімічним мето-
дами. Під час лабораторних досліджень
крові виявляють збільшення кількості
лейкоцитів, а також зниження білка
крові, негемоглобінового заліза. Вста-
новлюють підвищення рівня лужної
фосфатази, появу в крові гексокінази, а
у сечі – появу оксипроліну.
Лікування. Для лікування пух-
лин кісток застосовують хірургічні,
променеві, лікарські та комбіновані
методи. Як при доброякісних, так і
при злоякісних пухлинах основними є
хірургічні методи.
22.3. РЕВМАТИЧНИЙ ОСТИТ
Ревматичний остит (ostitis reu-
matica) – це хвороба, що недостатньо
вивчена. Відповідно до спостережень
В.Б.Борисевича (1998), ревматичний
остит трапляється переважно у собак.
Етіологія. Вважають, що причиною
захворювання є ревматичний стреп-
217
токок. Виявлено випадки зараження
ревматичним оститом здорових собак,
що перебувають у контакті з хворими.
Сприятливими чинниками є зниження
резистентності організму, переохолод-
ження, перевтома тощо.
Патогенез і симптоми. Улюбле-
ним місцем локалізації ревматичного
стрептокока в організмі тварини при
цьому захворюванні є великі трубчасті
кістки, переважно стегнова і плечова, де
спостерігається періодичне загострен-
ня запальної реакції. Навколо судин га-
версових і фолькманівських каналів, у
кістковому мозку та окісті розвивається
запальний набряк, відбувається емі-
грація та скупчення круглоклітинних
елементів у вигляді невеликих грану-
льом. Після загострення запалення
настає період ремісії. Клінічно вияв-
ляють кульгавість опори грудної або
тазової кінцівки, деяке пригнічення тва-
рини, іноді прискорення серцебиття.
Можливе короткочасне підвищення тем-
ператури тіла. Частіше уражується одна
кінцівка. Спостерігається «леткість» за-
хворювання – через певний час запален-
ня переходить з однієї кінцівки на іншу.
Під час пальпації виявляють болючість
на всьому протязі кістки. Пальпація
м’язів не супроводжується болем.
Діагноз установлюють на підставі
симптомів. Рентгенівським дослід-
женням виключають перелом і тріщину
кістки.
Лікування. В товщу окістя, підокісно
або внутрішньокістково щодня або через
1–2 дні вводять 0,5% розчин новокаїну
з антибіотиком (поліміксин та ін.).
Внутрішньом’язово вводять біцилін-3(-5),
вольтарен, наклофен та ін., перорально
задають аспірин, ібупрофен, ортофен та
інші антиревматичні препарати. Призна-
чають полівітаміни (A,U,C).
22.4. НЕКРОЗ КІСТКИ
Некроз кістки (osteonecrosis) або
остеонекроз – патологічна зміна
кісткової речовини, що виявляється її
змертвінням.
Етіологія. Некроз міцної кісткової
субстанції виникає в разі гнійного за-
218
палення окістя,
кісткового мозку,
удару і перело-
му кістки, а та-
кож відморожень
і опіків, зокре-
ма хімічних.
Іноді остеоне-
кроз виникає як
наслідок хро-
нічного запаль-
ного процесу в
Рис. 299. Остеонекроз природних тка-
плечової кістки у пса нинних утворен-
(рентгензнімок) нях (наприклад,
при фронтиті у
зв’язку із запаленням слизової оболонки
лобної пазухи).
Патогенез і симптоми. Основною
патогенетичною ланкою остеонекрозу
є локальний тромбоз кровоносних су-
дин фолькманівських каналів, місцеве
порушення кісткової трофіки, а також
проникнення ексудату в кістковомозкові
осередки губчастої кістки.
Спостерігається порушення функції,
місцева болючість, набрякання м’яких
тканин навколо кістки, іноді нориці з
виділенням ексудату, кісткових крупи-
нок; можливе утворення секвестру.
Діагноз ґрунтується на даних анам-
незу, симптомів і рентгенівського
дослідження. При зондуванні нориць
виявляють шорсткувату порожнину або
секвестр.
Лікування оперативне і спрямоване
на видалення некротизованої ділянки
кістки; надалі рекомендується введення
внутрішньокісткових антибіотикових
розчинів з добавлянням протеолітичних
ферментів (10 мг хімотрипсину) на 5 мл
0,5% розчину новокаїну з цефалоспори-
ном.
22.5. КАРІЄС КІСТКИ
Карієс кістки (caries ossium) – чітко
локальний дрібнозернистий розпад
кісткової субстанції з утворенням де-
фекту у вигляді заглиблення (кісткової
виразки).
Ураження зумовлене впливом хі-
мічних і біологічних чинників, які руй-
нують мінеральну речовину кістки, ча-
сто виявляється з боку гнійного ексудату
та деяких мікроорганізмів (мікобактерії
туберкульозу та ін.).
Патогенез. Під час карієсу первин-
но уражується мінеральна субстанція
кістки, потім — незахищена органічна
речовина (осеїн). Каріозний про-
цес є особливим видом некрозу, за
якого відсутнє або слабко вираже-
не демаркаційне запалення (ареак-
тивний остеонекроз), що відрізняє
його від звичайного некрозу кістки.
Карієс характеризується постійною
тенденцією до прогресування, призво-
дячи до осередкової повзучої руйнації
кістки, у зв’язку з чим цей процес нази-
вають «кісткоїдою». В основі поширен-
ня карієсу лежить аутосенсибілізація
остеокластів (кісткових макрофагів)
до зміненої під впливом етіологічних
чинників кісткової тканини.
«Айболить Вас навчить…»
Як
встановлюють
діагноз «карієс
кістки»?
Діагноз
установлюють,
ґрунтуючись на
симптомах, резуль-
татах зондування,
іноді – рентгенівського
дослідження.
Симптоми. Розрізняють сухий і во-
логий карієс. Перший супроводжується
виділенням невеликої кількості густого
жовтувато-білого гнійного ексудату. Во-
логий карієс характеризується більш ви-
раженою руйнацією кісткової речовини
та утворенням рідкого брудно-коричне-
вого гнійного ексудату зі специфічним
неприємним каріозним запахом (часто
спостерігається при ураженні зубів).
Виявляють переважно наявність
нориць, набряк м’яких тканин на-
вколо ураженої кістки, кістковий де-
фект, каріозний запах (унаслідок
життєдіяльності гнильної мікрофлори).
Оглядом або зондуванням визначають
наявність кісткового дефекту з нерівною
шорсткуватою з’їденою поверхнею. У
каріозній порожнині можуть знаходи-
тися дрібні кісткові секвестри.
Лікування. Проводять оперативне
втручання, розкривають норицеві ходи,
видаляють мертві тканини, забезпечу-
ючи найповніше витікання гнійного
ексудату. Для запобігання подальшому
розпаду кісткової речовини роблять ре-
тельний кюретаж каріозного дефекту
до отримання рожевої пластинчастої
кісткової стружки. Місцево застосову-
ють тонкотертий (до стану пудри) по-
рошок калію перманганату і борної
кислоти (розтирати окремо!), показані
глюкокортикоїди, антибіотики, протео-
літичні ферменти.
22.6. ПЕРІОСТИТ
Періостит (periostitis) – запален-
ня окістя. Виникає під дією різних
чинників, насамперед, механічних уш-
коджень (удари кісток, розтягнення і
розриви зв’язок, а також сухожилків у
місцях їх прикріплень, тріщини, пере-
ломи кісток, вивихи). Сильна болючість
і значна проліферативна здатність
окістя зумовлюють характер прояву
періоститу.
Патогенез і симптоми. При трав-
матичному періоститі (periostitis
traumatica) спостерігаються кровови-
ливи в окістя, розриви його елементів,
локальне відшарування від кістки;
надалі розвивається запалення з просо-
чуванням його ексудатом, набряк, біль,
нерідко виникає кульгавість. Порівняно
часто реєструється серозний періостит
(periostitis serosa). У разі незначного
механічного ушкодження та відсутності
повторних подразнень запальні яви-
ща поступово зникають. До 4–7-ї доби
закінчується період гострого перебігу
асептичного періоститу, не залишаючи
будь-яких стійких анатомічних змін і
функціональних розладів.
За хронічного асептичного періоститу
(periostitis aseptica chronica) внаслідок
повторних уражень у тій самій ділянці
або у разі сильного одноразово-
219
го травматичного впливу випотіває
серозно-фібринозний ексудат (perios-
titis serofibrinosa). Нерідко такий
періостит супроводжується помітною
інфільтрацією окістя мононуклеарами
і лімфоцитами, на тлі якої відбувається
процес розрощення клітин його
камбіального шару. В деяких випадках у
періості розростається сполучна ткани-
на, внаслідок чого періостит називають
фібринозним (periostitis fibrosa).
З часом проліферат окістя завдя-
ки його остеогенетичним потенціям
зазнає скостеніння – виникає хронічний
осифікувальний періостит (periostitis
ossificans). Кісткові випинання мають
вигляд обмежених гострих виступів
(екзостози), грибоподібних випи-
нань (остеофіти), великих горбистих
розрощень (гіперостози). Поверхня
осифікованого проліферату горбиста,
нерідко дещо згладжена нашарування-
ми фіброзної тканини.
В міру розрощення і потовщення цьо-
го шару інтенсивність періостального
процесу слабшає.
Рис. 300. Періостит (рентгензнімок)
Гнійний періостит (periostitis
purulenta acuta et chronica) виникає
у разі поранення та інфікування
або переходу нагноєння з інших
ділянок. Спостерігаються множинні
дрібні крововиливи, інфільтрація
поліморфноядерними лейкоцитами,
в основному нейтрофілами, набрякан-
ня і потовщення окістя. Хронізація
гнійного запалення супроводжується
220
розрощеннями сполучної тканини
(фіброзний періостит) з наступною
осифікацією сполучнотканинних розро-
стань (осифікувальний періостит), часто
з утворенням множинних гіперостозів.
Тяжка прогресуюча гнійна інфекція
призводить до відшарування окістя з ви-
никненням піднадкісткового абсцесу. З
проривом гнійного ексудату руйнується
окістя й оголюється кістка.
У гострогнійному періоді відзна-
чаються гаряча припухлість, силь-
на болючість, значний розлад рухів,
підвищення температури тіла, при-
скорення пульсу, гіперлейкоцитоз із
лівобічним зрушенням. З проривом
гною назовні запальні явища слабша-
ють, із нориці виділяється гній, іноді
з неприємним запахом; зондуванням
встановлюють оголення кістки.
Гнійний періостит може ускладнюва-
тися міжм’язовою або субфасціальною
флегмоною, гнійним розпадом кістки
(остеонекроз), оститом, остеомієлітом.
Діагноз установлюють на підставі
симптомів і даних рентгенологічного
дослідження.
Лікування. Тварині дають спокій.
За асептичного гострого періоститу
застосовують спиртовий компрес,
спирт-димексид-новокаїнові при-
мочки, втирання йод-вазогену, про-
тизапальних мазей, теплі ванни з уку-
туванням, парафінотерапію, ін’єкції
гідрокортизону та його аналогів з
новокаїном; при фіброзному періоститі
ін’єкують новокаїновий розчин з
лідазою (5–15 мл 0,5 % новокаїну з до-
даванням 20 мл лідази). За хронічного
перебігу осифікувального періоститу
втирають подразнювальні мазі, що
стимулюють розсмоктування (черво-
на двойодиста ртутна, йодистокалієва
та ін.), накладають захисну пов’язку.
Виражені осифікати припікають аку-
пунктурами з проникненням їх у тов-
щу кісткових горбів (після анестезії!).
Остеофіти і екзостози можуть бути
видалені хірургічним шляхом.
У разі гнійного періоститу засто-
совують антисептики (антибіотики,
сульфаніламіди, похідні хінолонової
кислоти, нітрофурани – місцево, пе-
рорально, внутрішньотканинно).
Якщо виникає осередок нагноєння,
виконують ранній розріз із розтином
інфільтрованого окістя (запобігає ши-
рокому відшаруванню). Показана ко-
ротка новокаїн-антибіотикова блокада.
22.7. ГНІЙНЕ
ЗАПАЛЕННЯ КІСТКИ
Гнійне запалення кістки, або гнійний
остит (ostitis purulenta), часто є
наслідком септичного періоститу,
а також відкритих переломів. Інфе-
кція проникає в судинні канали
(фолькманівські й гаверсові), що про-
низують кістку, де й виникає запальний
процес (інфільтрація нейтрофілами).
Рис. 301. Туберкульозний остит
(рентгензнімок)
Виділення значної кількості фер-
ментів і подразнення мононуклеарів
(кісткових макрофагів – остеокластів)
зумовлює остеорезорбтивний про-
цес (розріджувальний, остит), добре
помітний на рентгенограмі. При стихан-
ні запальних явищ розріджувальний
остит змінюється конденсувальним,
що є початком лікування. Розрощен-
ня сполучної тканини та її осифікація
(ущільнення) обмежують поширення
запалення навколо осередку ушкоджен-
ня. При цьому у тварин спостерігаються
помітне пригнічення загального ста-
ну і функціональні порушення. Якщо
перебіг гнійного оститу тривалий
або тяжкий, настає сенсибілізація
кісткових макрофагів, в основному до
зміненого кісткового колагену, форму-
ються багатоядерні клітинні симпла-
сти (остеокласти), що активно руйну-
ють кісткову речовину (карієс кістки).
На периферії ділянок ушкодження
спостерігається грануляція, змертвіла
кістка відривається у формі секвестру.
Наявність останнього супроводжується
постійним гноєвідділенням з кістковим
піском із каналу нориці. Більші фраг-
менти кістки можуть застрявати в
каналі фістули. Діагноз установлю-
ють з урахуванням симптомів і даних
рентгенівського дослідження.
Лікування. Вже на стадії гнійної
інфільтрації кістки показане оператив-
не втручання з метою видалення осе-
редку ураження. При ураженні ребра
здійснюють резекцію його порушеної
ділянки; якщо в процес втягнуті хвостові
хребці або пальці — їх ампутують. У
випадку розвитку гнійного оститу в
ділянці кісткових горбів (зовнішнього
горба клубової кістки, сідничного гор-
ба тощо) після розтину м’яких тканин
роблять ретельний кюретаж кісткової
некротизованої речовини, що за зов-
нішнім виглядом різко відрізняється
від здорової кістки. Кісткова струж-
ка мертвої кістки ламка, коричневого
кольору; кісткова стружка здорової
кістки – пружна, рожевого кольору.
В утворену порожнину на 3–4 доби
вводять пухкий тампон, що містить
антисептичні речовини (антибіотики,
сульфаніламіди, борну кислоту, ксеро-
форм та інші з добавлянням ферментів).
Тампон фіксують провізорним або
частковим швом. Накладають пов’язку.
За наявності секвестру проводять
секвестротомію – видаляють його через
розріз тканин.
22.8. ЗАПАЛЕННЯ
КІСТКОВОГО МОЗКУ
Асептичний остеомієліт (osteo-
myelitis) у хірургії розглядається рід-
ко. Частіше хірурги мають справу з
гнійним запаленням кісткового мозку
(osteomyelitis purulenta).
Гнійний остеомієліт розвивається
внаслідок відкритих переломів, рід-
221
ше – метастатично (занесення інфекції
з окремих ділянок). Розмноженню
мікробів у кістковому мозку сприяє
наявність кісткових уламків, у процесі
резорбції яких виникає сенсибілізація
кісткових макрофагів і багатоядерних
остеокластів до некробіотично зміненого
кісткового колагену; мікробний чин-
ник також може бути сенсибілізатором.
На окремих ділянках відбувається ви-
ражена інфільтрація кісткового мозку
нейтрофільними лейкоцитами, моно-
нуклеарами і лімфоцитами, що утворю-
ють складний кооперативно-клітинний
комплекс утилізації ушкоджених
тканин. У поєднанні з вірулентною
мікрофлорою цей процес має трива-
лий і тяжкий перебіг. Кісткова речо-
вина розкладається на великій ділянці,
утворюються кісткові секвестри,
фістульні канали, через які виділяються
назовні змертвілі й відірвані фрагмен-
ти кістки. З боку здорової кістки й
окістя розростається відмежовувальний
грануляційний шар; окістя потовщується
за рахунок проліферації остеобла-
стичних елементів. Великі змертвілі
ділянки виявляються розміщеними в
секвестральній коробці. Виділення ек-
судату крізь норицеві канали назовні,
формування стійкого бар’єра навколо
остеомієлітного осередку, зниження
тиску в гнійній порожнині, зменшен-
ня всмоктування токсичних продуктів
сприяють ослабленню загальної реакції
й місцевих проявів, особливо за високої
резистентності тваринного організму.
Рис. 302. Остеомієліт кісток
передпліччя у пса
222
Гнійний остеомієліт завжди суп-
роводжується гнійним оститом, болю-
чим гарячим набряканням, порушенням
функції, пригніченням загального стану
тварини, змінами з боку крові тощо.
Діагноз установлюють на підставі
симптомів і результатів рентгенографії.
Лікування. На початку захворюван-
ня застосовують поєднану антибіотико-
і сульфаніламідотерапію (перевагу
віддають цефалоспоринам, хінолонам
і бісептолу, а також використовують
похідні хінолонової кислоти. В норицеві
канали вводять 10 % йодоформ в ефірі.
За наявності секвестрів застосовують
секвестроектомію.
22.9. ПЕРЕЛОМИ КІСТОК
Перелом – це порушення цілісності
кісткової тканини. Зазвичай переломи
кісток (fractura ossis) мають травматич-
ну, рідше – патологічну етіологію. За
способом прикладання сили перело-
ми поділяють на безпосередні (прямі)
і непрямі. Прямі переломи виникають
у ділянці прикладання сили (удар важ-
ким предметом, вогнепальне поранен-
ня тощо). Непрямий перелом виникає
на відстані від ділянки травми (на-
приклад, перелом великогомілкової й
малогомілкової кісток під час стрибка,
падіння з висоти тощо).
Рис. 303. Перелом кісток передпліччя обох
кінцівок у кота (рентгензнімок)
У тварин у ранньому або похилому
віці часто трапляються патологічні пе-
реломи кісток. Нерідко в їхньому генезі
встановлюють сприятливі чинники
остеодистрофічного порядку, іноді пух-
лини (остеосаркому та ін.).
 22.9.1. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕЛОМІВ сими (fr. obliquae),
ОКРЕМИХ КІСТОК гвинтоподібними
Переломи мо- (fr. spirales), поз-
жуть бути повни- довжніми (fr.
ми (fr. completae) longitudinales),
і неповними (fr. зубчастими
incompletae). В (denticulatus),
останньому ви- осколковими (fr.
падку мають міс- comminutivae).
це тріщини (fissu- Комбіновані пе-
rae), надломи реломи бувають
(infractiones). В Рис. 307. Епіфізарний Т-, V-подібними
частині випадків перелом кісток тощо. Вони влас-
Рис. 304. Надлом трапляються під- передпліччя тиві епіфізам
стегнової кістки окісні переломи. (рентгензнімок) кісток, причому
(рентгензнімок) Класифікацію одна з площин
переломів проводять за кількома ознаками. перелому відкривається в суглобо-
Так, за походженням переломи поділяють ву порожнину (fr. intraarticu-lars —
на природжені (внутрішньоутробні) і внутрішньосуглобовий перелом). Від-
набуті; за наявністю збереження цілісності ривний перелом виникає в разі напру-
зовнішніх покривів – на закриті (прості), а ження м’язів і сухожилків. Трапляється
з їх перфорацією – відкриті (ускладнені); він у ділянці п’яткової кістки.
за положенням Симптоми. Під час клінічного
кісткових уламків дослідження встановлюють вірогідні
один щодо одного (правдоподібні) і достовірні (ті, що
в місці зламу: а) зі цілком заслуговують на довіру) ознаки,
зміщенням – повні, які свідчать про наявність переломів.
б) без зміщення. До вірогідних симптомів відносять
Повні переломи біль, припухлість, деформацію і по-
характеризують- рушення функції, до достовірних –
ся роз’єднанням патологічну рухливість кінцівки та
кісткових уламків. крепітацію уламків. У разі ушкодження
Бувають перело- нервових стовбурів виникають парези і
ми з вираженим Рис. 305. Косий пере- паралічі.
зміщенням і без лом плечової кістки Ексудація, інфільтрація і кров, яка ви-
нього. За локалі- (рентгензнімок) лилася, сповільнюють крово- і лімфообіг
зацією розріз- у ділянці перелому, що на кінцівках
няють діафізарні (лінія зламу проходить супроводжується набряком нижче від
через діафіз), метафізарні та епіфізарні рівня перелому. При всмоктуванні
переломи. У мо- великої кількості продуктів тканинного
лодих тварин при розпаду виникає подразнення і набряк
метафізарних пе- лімфовузлів, набрякає вся кінцівка.
реломах часто Повні переломи основних ланок
травмується хря- кінцівок супроводжуються випадан-
щова пластин- ням функції опори, ненормальною
ка росту (епі- рухливістю в місцях і напрямках, не
фізіаліз). За на- властивих кінцівці в нормі, наявністю
прямком лінії кісткової крепітації під час тертя
зламу діафізарні уламків у процесі пасивних і актив-
переломи бува- них рухів. У разі зміщення уламків,
Рис. 306. Роздробле-
ний перелом стегнової ють поперечними їх розходження або виникнення за-
кістки (рентгензнімок) (fr. trasversae), ко- битого перелому крепітації немає.

223
 «Айболить Вас навчить…»
Що
відбудеться,
якщо
кісткові уламки за-
лишаться
рухомими при
переломі?

При постійній
рухливості кінцівки
та кісткових уламків
в місці перелому
може утворитися
несправжній суглоб.
За внутрішньосуглобових переломів
артропункцією виявляють кров’янистий
вміст.
Можливий прояв асептичної ре-
зорбтивної гарячки з підвищенням тем-
ператури тіла на 1–1,5 °С тривалістю 3–5
діб. Більш пізнім наслідком переломів
є виникнення атрофії м’язів, особливо
проксимальних відділів кінцівок.
У разі відкритого перелому неминуче
інфікування, виникнення гнійного за-
палення, що супроводжується оститом,
періоститом і остеомієлітом.
Діагноз установлюють на підставі
характерних симптомів і даних
рентгенографії.
Прогноз. При складних і відкритих
переломах – обережний, при простих
без ускладнень – сприятливий. Істотне
значення в прогнозі при переломах має
можливість надійної фіксації уламків.
22.9.2. ЛІКУВАННЯ ПЕРЕЛОМІВ
Лікування закритих переломів скла-
дається з репозиції (в разі потреби) та
іммобілізації уламків. Це досягається
застосуванням знеболювання, вправ-
ленням і накладанням шинної, гіпсової,
декстринової або парафінової пов’язки.
Іммобілізувальні пов’язки тримають
21–30 діб. Після зняття пов’язки про-
водять функціональну терапію. Під час
лікування відкритих переломів про-
водять оперативне втручання – остео-
синтез. Важливі умови лікування пере-
лому – належна репозиція уламків і
надійна їх фіксація, що дає змогу да-
вати певне функціональне наванта-
Рис. 308. Перелом плечової кістки до
операції (рентгензнімок)
ження на кінцівку до завершення про-
цесу остаточної консолідації уламків.
Функціонально стабільна репозиція
зафіксованих уламків забезпечує про-
філактику найближчих і віддалених
посттравматичних змін у м’яких ткани-
нах, відновленні кровообігу й трофіки
ушкодженого сегмента і всієї кінцівки.
Тимчасова локальна іммобілізація пе-
реломів передбачає виключення рухів у
травмованому сегменті.
Рис. 309. Остеосинтез за допомо-
гою титанової пластини і шурупів
(рентгензнімок)
Поширеним традиційним методом
іммобілізації є гіпсова та декстринова
пов’язки з використанням пластмасових
і металевих шин.
Для оптимізації регенеративних про-
цесів у разі перелому діафіза кістки
обов’язковою умовою є іммобілізація
суміжних суглобів. Довжина гіпсової
чи декстринової пов’язки визначається
характером перелому. Декстринові
пов’язки знижують мобільність трав-
мованих кінцівок меншою мірою.
Їх доцільно застосовувати для собак
дрібних порід і котів. Використання до-

224
вгих гіпсових пов’язок, що виключають
рух у прилеглих суглобах, має на меті за-
безпечити максимальний спокій у зоні
перелому. Ці умови є обов’язковими –
будь-яка рухливість уламків негативно
впливає на зрощення.
22.9.3. ОСТЕОСИНТЕЗ
СТЯГУВАЛЬНОЮ ПЕТЛЕЮ
Застосовують дротяні шви у вигляді
петлі, що стягує. Простий остеосинтез
методом 8-подібного шва найчастіше
виконують при переломах колінної
чашки, гребеня великогомілкової кістки,
ліктьового відростка, плоских кісток
таза тощо.
Рис. 310. Інструменти для остеосинтезу
Рис. 311. Остеосинтез стягувальною
петлею
Методика остеосинтезу несклад-
на. Після репозиції уламків кістковим
фіксатором вони утримуються на
відстані 20–30 мм від лінії перелому;
далі просвердлюють поперечний канал,
через який проводять дріт діаметром
0,8–1,3 мм. Канали створюють троа-
каром малого діаметра (3 мм) або гол-
кою з рівномірно сточеним кінцем і
внутрішнім діаметром 1–1,5 мм, че-
рез які проводять дріт. Використані
трубчасті спиці видаляють, дріт пере-
хрещують над лінією перелому й міцно
закручують щипцями, стягуючи кістки.
Вільні кінці дроту не повинні виступати
більш як на 5 мм. Після операції при-
значають дозовані згинальні рухи, що
сприяє видужуванню тварини.
22.9.4. ОСТЕОСИНТЕЗ
ШУРУПАМИ ТА ГВИНТАМИ
Поширеність такого методу зрощен-
ня переломів кісток зумовлена отри-
манням чіткої репозиції у поєднанні з
можливістю проведення функціональної
терапії.
Фіксація гвинтами показана при пере-
ломах епіфізів і виростків, а також труб-
частих і пластинчастих кісток. Цей метод
незамінний при внутрішньосуглобовому
попереково-крижовому переломі та пе-
реломах крил крижової кістки. Засто-
сування шурупів доцільне, коли лінія
перелому розміщена косо і не менш як
удвічі перевищує діаметр кістки.
Рис. 312. Шурупи для остеосинтезу
Застосовують шурупи і гвинти різного
діаметра і довжини (від 30 до 70 мм)
залежно від товщини кістки. Вони не
повинні виступати за межі кістки більш
як на 2–3 мм. Підставивши уламки і
зафіксувавши їх стягувальною петлею
або кістковим фіксатором, просверд-
люють отвори в протилежних корти-
кальних прошарках кістки, мітчиком
роблять різьблення і закручують шуру-
пи. Для тварин 3–10-місячного віку за-
стосовують шурупи-саморізи, які лег-
ко входять у кістку без попереднього
різьблення мітчиком. У тварин віком
понад 1 рік закручування шурупів без
попереднього різьблення мітчиком
225
може призвести до утворення значних 22.9.5. ІНТРАМЕДУЛЯРНИЙ (ВНУТ-
тріщин, розломів, мікропереломів, РІШНЬОКІСТКОВИЙ) ОСТЕОСИНТЕЗ
що порушує надійність консолідації Застосовують при переломах труб-
уламків. Функціонально стабільний частих і пластинчастих кісток спиця-
остеосинтез можна отримати тільки ми (штифтами) різної модифікації. Це
якщо у кістковий фрагмент перелому найпоширеніший метод остеосинтезу,
буде закручено як мінімум три шу- який може бути відкритим або закри-
рупи (бажано під різними кутами). тим.
При діафізарних переломах кісток
передпліччя і гомілки, які прикриті
незначним шаром прилеглих тканин,
у кістці роблять заглиблення для го-
ловки шурупа з метою запобігання їх
перфорації.
Застосовують також гвинт із гай-
кою, яку вкладають у гайковий ключ
і підводять до місця виходу гвинта з
кістки. Міцно затягуючи гвинт і гайку,
забезпечують належну компресію між
уламками. Недоліком є пошкодження
окістя головкою гвинта та гайкою. Рис. 313. Інтрамедулярний
Під час вкручування шурупа важливо (внутрішньокістковий) остеосинтез
стежити за тим, щоб він вільно прохо- титановим штифтом
див у верхньому кортикальному шарі
уламка, а його різьблення – виключ- Відкрита репозиція більш травма-
но у протилежному фрагменті. Для тична, але й більш надійна, оскільки
запобігання провалюванню головки дає змогу контролювати правильність
шурупа у кістковомозковий канал під з’єднання уламків. Закритий осте-
неї підкладають шайбу овальної форми, осинтез проводять на кістках, вкри-
конгруентну поверхні кістки. При знач- тих тонким шаром м’яких тканин, що
ному затягуванні шурупа посилюється дає змогу пальпаторно контролювати
компресія, але зменшується міцність правильність зіставлення уламків. Та-
фіксації. кий спосіб менш травматичний і менш
Остеосинтез шурупами застосовують небезпечний щодо інфікування.
у разі перелому виростків стегнової
й великогомілкової кісток та деяких
переломів вертлюга, надломів бугрів
плечової кістки, ліктьового горба та
виростка, переломів головки стегнової
кістки, п’яткової кістки, надломів і
відривів гребеня великогомілкової
кістки та деяких інших переломів.
Під час уведення шурупа, після
репозиції уламків, підібраним сверд-
лом пророблюють отвір і вкручують
шуруп, протяжність різьби якого зу-
мовлена товщиною кісткового фраг- Рис. 314. Металевий штифт
мента; чим вона більша, тим міцніша у кістковомозковому каналі кістки
фіксація. Після загоєння гвинти й шу-
рупи видаляють. Фіксатор підбирають відповідно до
діаметра і напрямку кістковомозкового
каналу. Часто цей метод поєднують

226
із зовнішньою іммобілізацією. Внут-
рішньокістковий остеосинтез забезпечує
лише просту нерухомість; при цьо-
му відсутня сила опору до стиснення
і розтягнення; він ненадійний при па-
сивних рухах та навантаженні кінцівки
при опорі, зміщення щілини перелому
може призводити до зрощення під ку-
том. Особливо це стосується переломів
плечової кістки, кісток передпліччя,
стегна, гомілки. Після операції тварини
худнуть, спостерігається атрофія м’язів
ураженої кінцівки. Ефективність такого
лікування – 60–70 %.
«Айболить Вас навчить…»
Як
вводять
спицю
за відкритої
репозиції
кістки?
За відкритої
репозиції спицю по-
чинають вводити у
кістково-мозковий
канал з проксималь-
ного або дистального
кінця кістки.
Чітка мозоля формується на 30-ту добу
(при надкістковому остеосинтезі – на 20-ту
добу). З цього моменту сполучнотканинні
й хрящові елементи мозолі значно обме-
жують рухомість уламків, крім зміщень за
довжиною. Подальша перебудова мозолі
(1,5–2 міс.) супроводжується посилен-
ням мінералізації й повністю виключає
рухливість уламків через 2–2,5 міс.
Переваги остеосинтезу спицями: спиці
застосовують найчастіше, оскільки
вони є найбільш універсальними з усіх
фіксаторів. Не менш важливо й те, що
виробництво більшості спиць несклад-
не і недороге. За допомогою спиці про-
водять остеосинтез усіх діафізарних
переломів, а при деяких прийомах ви-
конують і остеосинтез метафізарних
і білясуглобових переломів. Техніка
остеосинтезу спицями нескладна і не
потребує багатьох спеціальних присто-
сувань та інструментів, особливо при
методиках відкритих зрощень кісток.
Спиці, що проходять через усю до-
вжину в уламках кісток, повинні мати
щільний контакт із кістковою тканиною;
це посилює міцність з’єднання. Такої
великої площі опори не має жодна інша
конструкція. Інтрамедулярна фіксація
спицями супроводжується меншим, ніж
при екстракортикальному остеосинтезі,
пошкодженням прилеглих тканин і,
отже, меншим розладом екстракорти-
кального кровопостачання кістки. За-
стосування спиці дає змогу виконувати
остеосинтез при дефекті кісткової тка-
нини, що утворюється після видален-
ня кількох дрібних вільних уламків.
За допомогою внутрішньокісткового
остеосинтезу можна досягти стійкого
з’єднання уламків кісток і тим самим до-
датково створити сприятливі умови для
оперативних втручань на судинах, нервах
і сухожилках, а також для шкірної пла-
стики. За рідкісним винятком, операція
видалення спиці після зрощення пере-
лому проста і менш травматична, ніж
видалення пластин. Остеосинтез спиця-
ми можна комбінувати із застосуванням
інших конструкцій, створюючи таким
чином надійне і стійке з’єднання уламків.
Застосування такої методики створює
більш стабільну фіксацію уламків, ніж
при синтезі короткими конструкціями.
Спиці, особливо масивні, розміщені
у місці проходження анатомічної осі
кістки, слугують протезом, що сприймає
навантаження під час зрощення кістки.
Вони також є віссю, до якої фіксують
багато уламків кількох фрагментів при
багатоуламкових і багатофрагментарних
переломах кісток.
Звичайно, є й недоліки методу остео-
синтезу спицями. Тонкі спиці (1–2 мм),
хоч і виготовлені зі сталі високоякісних
марок, не можуть витримувати значних
навантажень. За таких умов можлива
деформація і перелом спиць з наступ-
ною міграцією металевих фіксаторів. Ви-
кривлення спиці автоматично призво-
дить до деформації кінцівки, утворення
кутів різних напрямків і, врешті-решт,
до контрактури м’язів. Застосування
товщих спиць при інтрамедулярному
зрощенні призводить до того, що в
227
кінцях уламків зменшується кровопо-
стачання. Руйнування судин, кісткового
мозку та розлади кровообігу є найбільш
негативним явищем у проведенні
внутрішньокісткового остеосинтезу.
Травматизацію значно зменшують тонкі
спиці, які проводять через діафізи й
епіфізи кісток якомога ближче до ком-
пактного шару кістки.
Кістковий мозок зумовлює корозію
фіксаторів, навіть зі сталі високоякісних
марок. Невідповідність прямої масивної
спиці діаметру кістковомозкового ка-
налу, а також нехтування природним
викривленням кістки при остеосинтезі
може призвести до розколюван-
ня виростків, горбів і уламків кістки.
Недоліком інтрамедулярного остеосин-
тезу залишаються ротаційні рухи та роз-
виток гнійного остеомієліту. Основними
матеріалами для виготовлення фіксаторів
кісток є титан і нержавіюча сталь, хоча
останню внаслідок схильності до корозії
та неповної індиферентності до тканин
не вважають ідеальним матеріалом.
22.9.6. ЕКСТРАКОРТИКАЛЬНИЙ
(НАДКІСТКОВИЙ) ОСТЕОСИНТЕЗ
МЕТАЛЕВИМИ ПЛАСТИНАМИ
Сучасна методика екстракорти-
кального остеосинтезу ґрунтується на
використанні коротких (з 4–6 отвора-
ми) і довгих (понад 6 отворів) металевих
пластин. У ветеринарній травматології
здебільшого використовують пластини,
які доцільно застосовувати при перело-
мах пластинчастих і трубчастих кісток
у дрібних тварин. Конструкції з до-
вгих пластин, що прикріплюються до
уламків за допомогою шурупів (6–8), ви-
користовують при проведенні остеосин-
тезу у великих тварин.
Естракортикальний остеосинтез ко-
роткими пластинами добре зарекомен-
дував себе при різних переломах кісток
таза, плечової кістки та передпліччя, а
також стегнової кістки й кісток гомілки.
При використанні цієї методики важли-
вою умовою для отримання оптималь-
ного зрощення уламків є дотримання
раціонального дозованого статичного і
динамічного навантаження. У разі нехту-
228
вання цією умовою жорсткість фіксації
перелому знижується. Більше того, під
дією значних навантажень на кістку навко-
ло коротких пластин виникає резорбція
кісткової тканини і остеосинтез через 20–25
діб стає нестабільним. Тому після екстра-
кортикального остеосинтезу вищезазна-
ченими конструкціями потрібно прове-
сти додаткову зовнішню іммобілізацію
кінцівки декстриновою або гіпсовою
пов’язками, які мають залишатися на
кінцівці до повного зрощення перелому.
Рис. 315. Металеві пластинки для
екстракортикального остеосинтезу
Проведен-
ня остеосинте-
зу пластинами
здійснюють
послідовно, до-
тримуючись пев-
них правил. Так,
для стабільної
ф і к с а ц і ї
Рис. 316. Екстракорти- необхідно вико-
кальний (надкістковий) ристовувати такі
остеосинтез металеви- пластини, які
ми пластинами можуть витри-
мувати значні
статичні й динамічні навантаження.
При здійсненні остеосинтезу у великих
тварин застосування надто товстих пла-
стин не завжди доцільне для усунення
недостатньої стабільності. Причинами
переломів пластин, як правило, є про-
рахунки в їх розміщенні на кістках та не-
достатня міцність сталі.
Плечова, стегнова кістки та кістки
гомілки при переломах мають тенденцію
до прогресуючого роз’єднання зони
перелому. У зв’язку з профілактикою
післяопераційних ускладнень пласти-
ни розміщують на дорсолатеральному
боці кістки і лише в окремих випадках –
на латеральному або медіальному боці
кістки. При переломах кісток гомілки
більшість хірургів розміщують пластини
з медіального боку з метою меншого трав-
мування судинно-нервового пучка, м’язів,
сухожилків і легшого закриття їх шкірою.
При переломах плечової, стегнової, кісток
гомілки сили розтягу діють переважно з
каудального боку; при переломах кісток
передпліччя сили компресії й розтягу
практично однакові, що слід враховувати
при розміщенні пластин.
Для того, щоб забезпечити достатньо
стійку фіксацію перелому, потрібно ре-
тельно моделювати пластину за формою
кістки. Змінюючи форму пластини, мож-
на домогтися того, щоб і протилежний
кортикальний шар був також належним
чином кооптований.
Техніка компресійного остеосинтезу із
застосуванням контрактора полягає ось у
чому. Один бік пластини фіксують через
круглі отвори гвинтами до проксималь-
ного уламка кістки. Після репозиції пере-
лому через середину довгастого отвору
в пластині у дистальний фрагмент вво-
дять гвинт, який до кінця не закручують,
що дає йому змогу ковзатись у пластині.
Потім встановлюють контрактор, що з од-
ного боку захоплює край отвору, а з дру-
гого – головку гвинта в довгастому отворі
пластини. Щільно стиснуті неретельно
зведені уламки кісток фіксують.
Створюючи компресію контракто-
ром при захопленні пластини й головки
Питання для самоконтролю
1. Які тканини входять у склад кістки?
2. Що таке пухлини кісток?
3. Які причини ревматичного оститу?
4. Що таке некроз кістки та які причини його виникнення?
5. Що таке карієс кістки?
6. Що таке періостит?
7. Як лікують гнійний остит?
8. Які причини гнійного остеомієліту?
9. Що таке перелом?
10. Як класифікують переломи?
11. На чому ґрунтується сучасна методика екстракортикального остеосинтезу?
12. Які правила остеосинтезу пластинами?
«Айболить Вас навчить…»
Який
основний
недолік
остеосинтезу
пластиною?
З погляду механіки, остеосин-
тез пластиною є недосконалим ме-
тодом з’єднання кісток, оскільки
фіксатор кріплять до кістки
ексцентрично. Це призводить до
несприятливого розподілу напруг,
що виникають при створенні
компресії. Якщо пластину при-
кладено до кістки, то створена
контракцією сила тиску діє пере-
важно на прилягаючий до пласти-
ни кортикальний шар, тоді як на
протилежному боці кістки пере-
лом дещо розсовується. При цьому
послаблюється фіксація, через що
пластина зазнає перевантаження.
шурупа, не допускають вигину гвинта.
Компресійний остеосинтез пластинами
дає можливість швидко репонувати пе-
релом.
Якщо поверхня діафізу пряма, а пла-
стина злегка опукла, то її відповідно мо-
делюють. У цих випадках пластину спо-
чатку фіксують у зоні перелому, що дає
змогу наблизити кістку до пластини і
розподілити компресію рівномірно по
всьому діаметру кістки. У крайні отвори
пластини гвинти вводять зазвичай че-
рез один кортикальний шар. Це сприяє
більш рівномірному розподілу компресії
між сегментом, на який накладено пла-
стину, і кісткою, вільною від пластини, а
також запобігає раптовому зменшенню
еластичності кістки.
229
 23. ОРТОПЕДІЯ
23.1. Короткі відомості про будову і
функцію копит
23.1.1. Характеристика нормальних
копит
23.1.2. Ріст і фізичні властивості ко-
питового рогу
23.1.3. Функціональні особливості
пальців і копитець
23.2. Загальні відомості про хворо-
би копит
23.2.1. Економічні збитки при захво-
рюваннях копит
23.2.2. Рани вінчика
23.2.3. Флегмона вінчика
23.2.4. Рани в ділянці м’якуша і
підошви. Гнильний розпад стрілки у
коней
23.3. Пододерматити
23.3.1. Асептичний пододерматит
23.3.2. Ревматичне запалення копит
і ламініт
23.3.3. Гнійний пододерматит
23.3.4. Некротичний і гангренозний
пододерматити
23.4. Гнійний подартрит
23.5. Гнильний розпад рогової кап-
сули копитець у овець (копитова
23.1. КОРОТКІ ВІДОМОСТІ
ПРО БУДОВУ І ФУНКЦІЮ КОПИТ
Копита парнокопитних тварин нази-
вають копитцями; термін “копито” за-
стосовують у непарнокопитних тварин
(коня, осла та ін.), а також як загальну
назву цього органа у всіх копитних тва-
рин.
23.1.1. ХАРАКТЕРИСТИКА
НОРМАЛЬНИХ КОПИТ
У великої рогатої худоби, овець і
свиней на кожній кінцівці є два ос-
новних – третій і четвертий та два ру-
диментарних – другий і п’ятий пальці.
Боки третього (медіального) та четвер-
того (латерального) пальців, звернені
один до одного, називають аксіальними
(від лат. axis – вісь), а протилежні їм –
абаксіальними
Копитце – складова частина паль-
ця. Воно покриває копитцеву, частко-
230
гниль). Гнійне запалення міжпаль-
цевих залоз у овець
23.6. Основні принципи профілак-
тики захворювань копит
23.6.1. Профілактика захворювань у
великої рогатої худоби
23.6.2. Доцільність застосування ко-
питних ванн
23.6.3. Профілактика захворювань
копитець у свиней
23.6.4. Профілактика захворювань
копит у коней
23.6.5. Профілактика захворювань
копит в умовах промислових комп-
лексів
23.7. Деформації та дефекти копит-
цевого рогу
23.7.1. Деформації копитцевого
рогу
23.7.2. Дефекти копитового рогу
23.8. Підковування коней
23.8.1. Будова і обладнання кузні.
Матеріали для виготовлення підків
23.8.2. Будова підкови
23.8.3. Знімання старої підкови, ви-
готовлення нової підкови та прик-
ріплення її до копита
Рис. 317. Будова копита (макропрепарат,
сагітальний розпил):
1 – зачепна стінка; 2 – підошва; 3 – стрілка;
4 – пальцевий м’якуш; 5 – глибокий пальцевий
згинач; 6 – човникова кістка;
7 – копитова кістка
во вінцеву, а також човникову кістки,
які утворюють копитцевий суглоб. Під
кінцевою частиною сухожилка глибоко-
го пальцевого згинача розміщена човни-
кова сумка.
 На копитці розрізняють верхній
(вінцевий) і нижній (підошовний) краї.
Стінку умовно поділяють на передню
(дорсальну), аксіальну (міжпальцеву) і
абаксіальну (протилежну міжпальцевій).
Різкий перегин дорсальної стінки при
переході її в аксіальну називають ре-
бром, або канатом, копитця, нижній
край якого входить до складу зачіпної
частини. Більшу частину підошовної
поверхні копитця займає м’якуш, який
складається з підошовної, центральної
та стінної ділянок. Підошва у вигляді
малопомітної вузької смужки прилягає
до підошовного краю стінки. Біла лінія
(місце з’єднання стінки й підошви) не
виражена. Поблизу аксіальної стінки і
м’якуша розрізняють аксіальний жоло-
бок. У цій ділянці роговий покрив най-
тонший, що сприяє деякому зміщенню
різних частин копитця під час опори і
відіграє істотну роль у механізмі копит-
ця та його амортизації.
Кут передньої стінки з підошовною
поверхнею (кут зачепу) у корів стано-
вить 45–58°. Копитця грудних кінцівок
мають більший кут зачепу, ніж копитця
тазових кінцівок. Підошовна поверхня їх
ширша і коротша, ніж копитець тазових
кінцівок. Копитця складаються з шарів
і сегментів. Розрізняють підшкірну ос-
нову (підшкірний шар), основу шкіри
та епідерміс. Сегменти представлені
облямівкою, вінчиком, стінкою, пі-
дошвою та м’якушем. Кожний з цих
п’яти сегментів, за винятком стінки
й підошви, включає всі три зазначені
вище шари.
Підшкірна основа облямівки пальмар-
но розширюється і переходить у під-
шкірну основу м’якуша. В сегменті він-
чика підшкірна основа формує слабкоо-
пуклий, але досить широкий валик. Роз-
винена підшкірна основа м’якуша має
фіброзно-адипозну будову і добре ви-
ражені амортизаційні властивості. У
сегменті стінки основа шкіри безпосе-
редньо з’єднується з окістям копитцевої
кістки.
У сегменті підошви (по краях ко-
питцевої кістки на ширині 5–15 мм)
підшкірного шару немає, і основа шкіри
зростається з окістям. Уздовж сагітальної
лінії підошовної поверхні копитцевої
кістки розміщена клиноподібна ділянка
підшкірної основи. Її задня розширена
частина переходить у подушку м’якуша,
передня на 15–20 мм не досягає зачіпної
частини копитця. Ця ділянка підшкірної
основи є продовженням м’якушевої по-
душки і належить до сегмента м’якуша,
тобто підошвою є лише порівняно вузькі
смужки вздовж стінок копитець. Проте
до сегмента підошви нерідко відносять
і підошовний відділ м’якуша, тобто всю
ділянку копитця між краями копитце-
вих стінок, що прилягає до підошовної
поверхні копитцевої кістки.
Рис. 318. Рогова капсула копита і рогова
капсула пальцевого м’якуша (А), основа
шкіри копита (Б) (роговий башмак знятий):
1 – рогова облямівка; 2 – роговий шар копит-
ного вінчика і вінцевий жолоб;
3 – листочковий ріг; 4 – трубчастий ріг
копитної стінки; 5 – заворотна частина
рогової стінки;
6 – рогова підошва; 7 – гребінь стінки;
8 – шкіра ноги; 9 – основа шкіри копитної
облямівки; 10 – основа шкіри копитного
вінчика, що утворює валик; 11 – листочко-
вий шар основи шкіри копитної стінки;
12 – контур рогової капсули копита
Зовнішня поверхня основи шкіри в
сегментах облямівки, вінчика, підошви
і м’якуша формує численні сосочки,
а в сегменті стінки утворює листочки.
Епідерміс облямівки формує порівняно
м’який трубчастий ріг, а вінчика – до-
сить міцний і твердий шар захисного
рогу стінки копитець. Цей ріг у худоби та
свиней порівняно тонкий (у зв’язку з не-
231
значною опуклістю вінцевого валика)
і має трубчасту форму. Епідерміс сег-
мента стінки представлений роговими
листочками. Епідерміс підошви труб-
частий, вкриває сосочки на нижніх
краях листочків. Епідерміс м’якуша
утворює м’який еластичний ріг, рогові
трубочки якого з’єднуються між собою
значним прошарком міжтрубчастого
рогу.
Копитця свиней менші за розміром,
мають добре розвинені м’якуші,
що у вигляді подушечок виступа-
ють над підошовною поверхнею. Ріг
м’якушів надто тонкий, м’який, ела-
стичний. Сплющуючись під час опо-
ри, м’якуші сприяють розширенню
копитець у їхній задній ділянці, тобто
відіграють активну роль у механізмі
копитець. Тому копитця свиней до-
сить чутливі до тиску, особливо на
жорстку основу. У цих тварин у разі
утримання на цементній підлозі ча-
сто розвивається асептичний по-
додерматит травматичного поход-
ження, який пізніше ускладнюється
тріщинами копитцевого рогу або ве-
рукозним пододерматитом. Для ко-
питець овець найхарактернішим є
наявність міжпальцевого мішечка –
міжпальцевого синуса, що являє со-
бою заглиблення шкіри на дорсальній
поверхні між першими фаланга-
ми третього й четвертого пальців.
Численні сальні залози стінок синуса
(міжпальцева залоза) утворюють жи-
рову речовину, що захищає епідерміс
від втрати вологи й надає йому
еластичності.
Кінцівка коня закінчується одним
пальцем, вкритим знизу копитом. Ко-
питова кістка доповнена копитовими
хрящами. На копиті коня розрізняють
передню (дорсальну), внутрішню
(медіальну), зовнішню (латеральну)
та заворотні стінки. Підошва значно
розвинена і займає більшу частину
підошовної поверхні, посередині якої
м’якуш формує стрілку. Добре вира-
жена біла лінія (завдяки вторинним
листочкам).
232
23.1.2. РІСТ І ФІЗИЧНІ
ВЛАСТИВОСТІ КОПИТОВОГО РОГУ
Швидкість відростання копитового
рогу великої рогатої худоби становить
у середньому від 6 до 9 мм за місяць.
За відсутності регулярного активного
моціону ріг копитець підростає швид-
ше, ніж стирається, внаслідок чого ко-
питця деформуються. Особливо лег-
ко деформуються копитця з м’яким
рогом, який утворюється при нестачі
в раціонах незамінних сірковмісних
амінокислот, кальцію, фосфору, цин-
ку та деяких інших мікроелементів –
каталізаторів кератинізації. Міцність ко-
питцевого рогу залежить від наявності
в ньому сірки у вигляді дисульфідних
груп (цистин) і вмісту зв’язаної води.
Молекули кератину мають складчасту
будову з проміжками, заповненими мо-
лекулами води. Чим більше води, тим
менш виражені складки і тим м’якший
ріг. Зневоднення — обов’язкова умо-
ва кератинізації. Клітини епідермісу
втрачають 70–80 % води. Це зумовлює
ущільнення фібрилярної структури ке-
ратину. Проте за надмірного висихання
ріг втрачає еластичність, стає крихким,
на ньому з’являються тріщини тощо.
Лише за оптимального насичення во-
логою (для кератину копитець 15–25 %)
копитцевий ріг нормально функціонує.
«Айболить Вас навчить…»
Чи
завжди копит-
ний ріг
має сталу
швидкість ро-
сту?
Ріст його спові-
льнюється у низько-
вгодованих тварин,
у другій половині
вагітності та в перші
місяці лактації.
Механічні властивості рогу, зокрема
його міцність, значною мірою залежать
від вмісту вологи та мінеральних спо-
лук. За протиударною стійкістю, опо-
ром різанню й стиранню вологий та су-
хий ріг істотно різняться між собою. За
надмірної вологості підвищується про-
тиударна стійкість і знижується опір
різанню й стиранню, а при висиханні
рогу спостерігається зворотне явище.
Пігментований ріг міцніший, очевидно,
за рахунок йонів купруму, яких у ньому
більше, ніж у непігментованому (мідь
каталізує синтез кератину й меланіну).
Тверді захисні шари копитцевого рогу
містять кальцію значно більше, ніж
фосфору. В еластичному розі м’якуша
приблизно однакова кількість обох
елементів, а якщо ріг крихкий — більше
фосфору. Якість копитцевого рогу щодо
стирання і травмування повністю за-
лежить від характеру гістологічних
структур. Якість рогу погіршується при
збільшенні діаметра рогових трубо-
чок і стоншенні їхніх стінок. Такий ріг
всмоктує воду, наче губка, що призво-
дить до зниження його стійкості проти
стирання.
23.1.3. ФУНКЦІОНАЛЬНІ
ОСОБЛИВОСТІ ПАЛЬЦІВ І КОПИТЕЦЬ
Завдяки похилому положенню
під час опори пальці послаблюють
силу поштовхів, виконуючи роль
амортизаторів. Крім того, під тиском
маси тіла вони розходяться в боки. При
відриві кінцівки від землі пальці набува-
ють попереднього положення. Цей цикл
називають механізмом пальців.
Під механізмом копитець розуміють
зміщення окремих частин рогового
башмака під час його навантаження і
звільнення. Під час опори максимальне
розширення рогового башмака настає
позаду найбільш опуклої (абаксіальної)
і найбільш увігнутої (аксіальної) ділянок
стінки. При цьому вінцевий край
рогової капсули розширюється більше,
ніж підошовний. Висота копитець дещо
зменшується, м’якуш опускається і
сплющується.
Механізм пальців і копитець має вели-
ке значення для кровообігу, лімфотоку та
циркуляції тканинної рідини в структу-
рах копитець. Серед заходів, спрямова-
них на запобігання хворобам копитець,
слід передбачити активний моціон, який
також відіграє важливу роль у стиранні
надмірно відрослого рогу.
23.2. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ
ПРО ХВОРОБИ КОПИТ
Рис. 319. Пошкодження копитної стінки
Захворювання копит трапляють-
ся часто – у середньому в 5–12% тва-
рин. За прив’язного утримання тва-
рин у зв’язку з обмеженням активного
моціону та інтенсивною годівлею ко-
питця ненормально відростають. На-
вантаження на підошовну поверхню
копитець розподіляється нерівномірно,
порушується функція опори, що при-
зводить до хронічного запалення основи
шкіри копитець, суглобів, сухожилків
та зв’язок пальців. У тварин, яких утри-
мують безприв’язно на цементній,
ґратчастій та щілинній підлозі, копит-
ця часто зазнають інтенсивного на-
вантаження, що спричинює надмірне
стирання рогу, появу тріщин, виразок
тощо. Нерідко захворювання копи-
тець виникають унаслідок порушен-
ня постави кінцівок і ненормального
розподілу в їхніх структурах опорно-
силових навантажень (перенапруження
м’якуша, вінчика тощо), особливо при
остеодистрофії корів.
23.2.1. ЕКОНОМІЧНІ ЗБИТКИ
ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ КОПИТ
Деформація копитець у корів суп-
роводжується зниженням надоїв на
10–14%, а гнійно-некротичні захворю-
вання копитець – на 70–80 %. У деяких
господарствах унаслідок ураження дис-
тального відділу кінцівок (в основному
копитець) вибраковується 40–60% корів.
За лактацію від корів з хронічними за-
паленнями і гнійно-некротичними за-
233
хворюваннями копитець отримують на
630 кг молока менше, ніж від здорових
тварин, у хворих корів сервіс-період
збільшується на 113 днів, серед них
значно більше тварин з багаторазови-
ми перегулами. На 100 корів з хворими
копитцями отримують на 12–17 телят
менше, ніж від здорових. Систематичне
розчищення копитець у корів сприяє
підвищенню надоїв на 5–12 % (В.І. Заха-
ров). У бугаїв завдяки ретельному догля-
ду за копитцями значно підвищується
кількість отримуваної сперми та її
життєздатність.
Рис. 320. Тилома – гіперплазія шкіри
міжпальцевої щілини
23.2.2. РАНИ ВІНЧИКА
Рани вінчика (vulnerae coronae) тра-
пляються в усіх копитних тварин у разі
поранень гострими предметами (шмат-
ками заліза, дроту, цвяхами, склом
тощо), травмування об огорожу, непо-
лагоджену підлогу. При цьому вини-
кають забиті, рвані, колоті, різані рани
вінчика. Часто поранення локалізуються
в ділянці міжпальцевого склепіння.
Рис. 321. Рана вінчика
Клінічні ознаки. Спостерігаються
кровотеча, біль, зяяння. Припухлість,
234
починаючи з ранових країв, поступо-
во поширюється на значну частину
вінчика. З розвитком запального проце-
су з’являється кульгавість. Підвищення
температури тіла, значна болючість та
виражена кульгавість спостерігаються
при глибоких інфікованих ранах вінчика,
які можуть ускладнюватися флегмоною,
некрозом сухожилків і зв’язок (нерідко
хрестоподібних у зв’язку з проколом
міжпальцевого склепіння), а у коней,
крім того, некрозом м’якушевого хряща.
Прогноз при неушкоджених ранах –
сприятливий, якщо виникають усклад-
нення, – обережний.
Лікування. У разі виявлення поранень
вінчика проводять хірургічну обробку
ран. Накладають пов’язку. Ефективна
глуха гіпсова пов’язка. При ускладне-
них ранах показана новокаїнова бло-
када та внутрішньоартеріальне введен-
ня новокаїн-антибіотикових розчинів.
У коней для зменшення тиску рогової
стінки стоншують її вінцевий край,
що прилягає до рани. Відшарований
вінцевий ріг вирізують.
23.2.3. ФЛЕГМОНА ВІНЧИКА
Флегмона
вінчика (phleg-
mone coronae) –
розлите гнійне
запалення його
підшкірної осно-
ви, яке нерідко
поширюється на
прилеглі ділянки.
Рис. 322. Флегмона Спостерігається
вінчика у всіх копит-
них тварин. Захворювання є наслідком
проникнення гноєтворних мікробів
(стафілококів, стрептококів, піогенної
або кишкової палички тощо) через
рани, садна, при мацерації шкіри
вінчика. Як вторинне захворювання
флегмона вінчика нерідко розвивається
при гнійному запаленні копитово-
го суглоба, гнійному пододерматиті,
спостерігається при ящурі, у коней вона
часто ускладнює некроз м’якушевого
хряща.
 На початку захворювання в під-
шкірному шарі вінчика спостерігається
випотівання серозного ексудату, який
через 2–4 доби набуває гнійного харак-
теру. За невеликої зони ушкодження
вінчика і порівняно високої опірності
організму перебіг захворювання нагадує
флегмону, яка абсцедується. На вінчику
виникає 2–3 абсцеси; після їх прориву або
розтину тварина швидко видужує. У разі
значного ушкодження вінчика, високої
вірулентності збудника і порівняно
низької опірності тваринного організму
спочатку серозно-геморагічний, а далі
геморагічно-гнійний рідкий ексудат
поширюється на всю підшкірну основу
вінчика та міжпальцеву клітковину. На
деяких ділянках вінчика і міжпальцевого
склепіння некротизуються всі шари
шкіри. Після відторгнення некротизо-
ваних тканин залишаються виразки.
Гнійне запалення може поширювати-
ся на копитовий суглоб, сухожилкові
піхви, човникову бурсу; нерідко ви-
никають гнійний пододерматит, не-
кроз копитової кістки, сухожилків,
міжпальцевих зв’язок.
Клінічні ознаки. Спостерігаються
припухання вінчика та міжпальцевого
склепіння, болючість, підвищення тем-
ператури, кульгавість обпертої кінцівки.
Хворі тварини пригнічені; у корів
знижується молочна продуктивність.
У місці найбільш вираженого припу-
хання виникає осередок розм’якшення
(абсцедування) з наступним прориван-
ням ексудату. Загальний стан тварини
поліпшується, припухлість і кульгавість
зменшуються. Якщо розвивають-
ся ускладнення, з’являються ознаки
відповідних захворювань.
Прогноз. При локалізації гнійного за-
палення в підшкірній основі вінчика і
швидкому абсцедуванні – сприятливий;
з розвитком ускладнень – обережний
або несприятливий.
Лікування. На початковій стадії роз-
витку флегмони застосовують спирт-
іхтіолові пов’язки разом з інтраар-
теріальним (інтрааортальним) уведен-
ням новокаїн-антибіотикових розчинів.
За наявності виражених клінічних ознак
основним у лікуванні є розтин осередків
уражень. Найчастіше використовують
косі розрізи. Після видалення ексудату
порожнину промивають антисептич-
ним розчином і притрушують сумішшю
тонкотертих (нарізно!) порошків калію
перманганату і борної кислоти. Накла-
дають пов’язку. Ріг вінчика в ділянці
найбільшого припухання стоншують,
щоб зменшити тиск на уражені ткани-
ни. Ріг, який відшаровується, видаля-
ють копитним ножем. Одночасно про-
водять загальне антисептичне лікування
(антибіотико- та сульфаніламідотерапію),
застосовують новокаїнові блокади, внут-
рішньоартеріальні (аортальні) ін’єкції.
На грудній кінцівці проколюють дис-
тальний відрізок плечової артерії; за
локалізації процесу на тазовій кінцівці
виконують пункцію черевної аорти зліва
в останньому міжреберному проміжку.
23.2.4. РАНИ В ДІЛЯНЦІ М’ЯКУША
І ПІДОШВИ. ГНИЛЬНИЙ РОЗПАД
СТРІЛКИ У КОНЕЙ
Рис. 323. Рана м’якуша
Ці рани можуть траплятися у всіх ко-
питних тварин. Рани виникають у разі
проколювання цвяхами, дротом, склом
тощо. У худоби прокол найчастіше
локалізується поблизу аксіального
жолобка, де на глибині близько 10
мм залягає кінцева ділянка сухожил-
ка. Проколювання останнього нерідко
супроводжується його некрозом, за-
паленням човникової сумки, пальцевої
сухожилкової піхви, копитцевого сугло-
235
ба. У коней колоті рани найчастіше бу-
вають у ділянці стрілки. Спостерігається
кульгавість кінцівки, що спирається.
При розчищенні виявляють канал про-
колу, іноді стороннє тіло. У разі усклад-
нення проколу інфекцією загальний
стан тварини погіршується, посилюють-
ся кульгавість, болючість, з’являється
припухання пальців.
Лікування. Видаляють стороннє ті-
ло. Після розчищення і підготовки
операційного поля копитним ножем
і скальпелем навколо каналу проколу
видаляють ріг та інші ушкоджені тка-
нини на всю глибину проколу. Для зне-
болювання застосовують міжпальцеву
анестезію (або знеболюють за Шабро-
вим), джгутом спиняють кровотечу.
Рану притрушують антисептичними по-
рошками і накладають пов’язку.
23.3. ПОДОДЕРМАТИТИ
Запалення основи шкіри копитець
і копит називають пододерматитом.
Розрізняють такі його види:
1) власне пододерматит (запалення
підошви та м’якуша);
2) ламініт (запалення основи шкіри
стінки, яке починається з листочків);
3) короніт (запалення облямівки та
вінчика).
23.3.1. АСЕПТИЧНИЙ
ПОДОДЕРМАТИТ
Асептичний пододерматит (podo-
dermatitis aseptiea) трапляється по-
рівняно часто; хворіють усі копитні
тварини. Захворювання виникає під
час тривалого переганяння тварин по
твердому чи кам’янистому ґрунту, у
разі утримання на нерівній, надмірно
жорсткій (часто перфорованій) підлозі,
надмірного обрізування копит, непра-
вильних конструкції та припасуван-
ня підкови, защемлення камінців між
підковою та підошвою тощо. Найчастіше
уражуються копита при неправильній
поставі кінцівок, деформовані, а та-
кож копита з крихким, ламким та
надмірно сухим або вологим рогом.
Надмірний тиск, дія якого виходить за
межі механічної стійкості основи шкіри,
236
спричинює порушення кровообігу (ча-
сто спостерігаються крововиливи) та
нервової трофіки. Виділяється серозний,
серозно-фібринозний або геморагічний
ексудат. Сосочковий і продукуваль-
ний шари набрякають, порушується
зв’язок основи шкіри з рогом. Здавлю-
вання набряклої основи шкіри між ро-
говою капсулою та копитовою кісткою
зумовлює біль, а іноді призводить до
змертвіння основи шкіри.
Значне виділення ексудату суп-
роводжується відшаруванням рогу
облямівки, вінчика, м’якуша. За незнач-
них уражень та своєчасного й ефектив-
ного лікування ексудат розсмоктується
і настає видужання. В інших випадках
можливий хронічний перебіг процесу
і перехід асептичного пододерматиту в
гнійний.
Рис. 324. Асептичний пододерматит
Клінічні ознаки. У стані спокою тва-
рина майже не спирається на хвору
кінцівку; під час руху спостерігається
кульгавість кінцівки, що спирається,
слабкого або середнього ступеня.
Відмічається посилена пульсація паль-
цевих артерій, підвищення місцевої
температури. Загальний стан твари-
ни не змінюється. Нерідко ріг забарв-
лений у червоний колір, який з часом
змінюється на жовтий та темний.
Діагноз. Надавлювання пробними
щипцями або перкусія викликають
біль. При розчищенні рогу підошовної
поверхні копита виявляють обмежене
(іноді дифузне) його забарвлення в чер-
воний або темний колір (намулення).
Прогноз. У разі усунення причини і
своєчасного лікування тварини виду-
жують через 3–5 днів. За неправильної
постави кінцівок та деформованих ко-
пит процес переходить у хронічну фор-
му. При утриманні тварин на неякісній
підлозі хронічний асептичний пододер-
матит може доповнюватись некрозом та
нагноєнням.
Лікування. Передусім усувають при-
чину захворювання і надають тварині
спокій, ставлять її на м’яку підстилку.
В перші 1–3 доби хвороби на копита за-
стосовують холод (холодні ванни, холод-
ну глину, лід, сніг; заганяють тварин у
проточну воду). При значних ураженнях
показана коротка новокаїнова блока-
да, внутрішньовенне введення розчинів
новокаїну (корові – 200 мл 0,25% роз-
чину), а також кальцію хлориду (100–
200 мл 10% розчину).
23.3.2. РЕВМАТИЧНЕ ЗАПАЛЕННЯ
КОПИТ І ЛАМІНІТ
Рис. 325. Характерна поза коня
при ламініті
Рис. 326. Ревматичне запалення копит
Ревматичне запалення копит і
ламініт (pododermatitis reumatica et
laminitis) виникає внаслідок надмірного
згодовування концентратів, напування
холодною водою розігрітих роботою ко-
ней, у зв’язку з ендометритом і масти-
том (у худоби), в овець – при випасанні.
Хворіють переважно коні й худоба.
Захворювання зумовлено дією гіс-
таміну, екзогенного (міститься в рос-
линах, особливо в оболонках зер-
нин) чи ендогенного (утворюється
при запаленні або накопичується в
організмі при перевантаженні тощо).
Гістамін зумовлює розширення су-
дин та ексудацію. Передусім у процес
втягуються листочки; вони значно за-
глиблюються в ріг, і тому запалення
їх надзвичайно болюче і виявляється
характерними клінічними ознаками.
У тварин спостерігаються погіршення
загального стану, гарячка, прискорен-
ня пульсу, пронос, різко зменшується
секреція молока. Грудні кінцівки вис-
тавлені вперед, а тазові підведені під
живіт. Опора в основному переноситься
на м’якуші; виражена кульгавість. Ко-
питця й копита болючі, гарячі на дотик.
Тривала ексудація призводить до по-
рушення зв’язку між листочками осно-
ви шкіри та рогу. Внаслідок цього у ко-
питець опускається абаксіальний край
копитцевої кістки всередині рогового
башмака (аксіальний край утримується
зв’язками). Копитця стають стиснутими і
викривлюються. Тривалий субклінічний
ламініт – часта причина деформації ко-
питець. У коней відшарування листочків
настає передусім у ділянці передньої
стінки; внаслідок натягнення сухожилка
глибокого пальцевого згинача виникає
дислокація копитцевої кістки, яка своєю
верхівкою повертається вниз і може
навіть продавлювати рогову підошву.
У коней унаслідок ламініту формується
«їжакове копито».
Лікування. У разі виявлення ламініту
аліментарного походження тваринам
припиняють згодовувати концентрати,
впродовж 3–5 днів застосовують голодну
та напівголодну дієту (грубі корми). Об-
межують напування. З метою зменшен-
ня ексудації проводять кровопускання
(у корови 3–4 л), за відсутності проносу
дають проносні (середні солі), вводять
237
препарати кальцію, антигістамінні речо- лена в темний колір, значно посилена
вини. Ефективно діють внутрішньовенні пульсація пальцевих артерій.
ін’єкції 0,25–0,5% розчину новокаїну (1мл/ У разі глибокого пододермати-
кг), натрію саліцилату (коневі – 25–50 мл). ту гнійне запалення локалізується в
Місцево застосовують холод (кінцівки тва- глибині шкіри. Гній білий, густий.
рин занурюють у холодну воду), роблять Спостерігаються значні кульгавість
оцтові примочки тощо. Деформовані ко- і болючість, виражене припухан-
пита і копитця не виліковуються. ня вінчика, м’якуша і міжпальцевого
склепіння. Яскраво виявляється пу-
«Айболить Вас навчить…»
льсація пальцевих артерій. При ура-
Як женні медіальних копитець грудних
встановлюють
діагноз та який кінцівок спостерігається перехрещуван-
прогноз при ня останніх.
ревматичному
запаленні копит? Діагноз. Пальпацією та перкусією ви-
являють осередок ураження. Копитним
Діагноз установлюють
ножем лійкоподібно вибирають ріг до
на підставі характерних основи шкіри. За поверхневого подо-
клінічних ознак, а також дерматиту ексудат рідкий, темного ко-
при дослідженні копитець і льору, за глибокого – густий, білого ко-
копит пробними щипцями
чи перкусією. Прогноз за го- льору.
строго перебігу – обережний, Прогноз за поверхневого пододер-
у хронічних випадках – не- матиту – сприятливий, за глибокого –
сприятливий.
сумнівний.
Лікування. Через зроблений отвір за-
безпечують евакуацію гнійного ексуда-
23.3.3. ГНІЙНИЙ ПОДОДЕРМАТИТ ту, видаляють некротизовані тканини
На гнійний пододерматит (podo- та весь відшарований ріг. Промивають
dermatitis purulenta) хворіють усі і притрушують антисептичними пре-
копитні тварини. паратами (ефективно діє тонкотерта
Етіологія. (нарізно) суміш калію перманганату і
Ускладнення борної кислоти). Накладають пов’язку
гнійними збуд- та захисний чохол. У худоби доцільно
никами ран, підкувати парне здорове копитце.
тріщин, наму-
лень тощо. 23.3.4. НЕКРОТИЧНИЙ І ГАНГРЕ-
За поверх- НОЗНИЙ ПОДОДЕРМАТИТИ
невого по- Некротичний і гангренозний подо-
додермати- дерматити (pododermatitis necroticans
ту запалення et gangraenosa) може бути асеп-
локалізується тичним (унаслідок удару), часто він
Рис. 327. Гнійний на рівні со- ускладнюється
пододерматит сочків осно- інфікуванням
ви шкіри, Bact. necro-
лейкоцити інфільтрують нижні шари phorum. Гниль-
епідермісу. Нерідко тут утворюється ний пододер-
порожнина, заповнена ексудатом тем- матит виникає
ного кольору (за рахунок пігменту внаслідок інфі-
епідермісу). Часто гній скупчується кування пут-
в ділянці білої лінії. Спостерігається ридними збуд-
кульгавість кінцівки, що спирається. Під никами. Хво-
час розчищення можна виявити прокол ріють усі ко-
підошви чи м’якуша; біла лінія забарв- Рис. 328. Виразка питні тварини.
Рустергольца
238
 Патогенез, клінічні ознаки і діагноз.
За асептичного некрозу основа шкіри на
певній ділянці перетворюється на суху
крихку масу темного кольору («сухий
некроз») або зазнає аутолітичного роз-
паду («вологий некроз»), добре вира-
жена демаркація. У разі септичного не-
крозу скупчується сморідний ексудат. У
процес втягуються сухожилки, зв’язки,
пальцеві суглоби, сухожилкові піхви.
Спостерігається значна кульгавість.
Тварина дуже пригнічена, темпера-
тура тіла підвищена. При гнильно-
му пододерматиті внаслідок значної
вірулентності збудника демаркація не
утворюється і процес поширюється над-
звичайно швидко. Характерною озна-
кою є наявність рідкого сморідного ек-
судату шоколадного кольору. Загальний
стан тварини значно погіршується. По-
ширення некротичного пододерматиту
в стаді діагностується як некробактеріоз.
Рис. 329. Захисні чохли
Рис. 330. Пов’язка із захисним чохлом
Лікування. У разі некротичного по-
додерматиту видаляють некротизовані
ділянки, не порушуючи грануляційного
бар’єра; за гангренозного пододерматиту
доцільно видалити в межах здорових тка-
нин усі уражені ділянки.
Обов’язково видаляють відшарований
ріг. Застосовують промивання 3% роз-
чином пероксиду водню, 0,5% розчином
калію перманганату та притрушування
антисептичними порошками (тонкотерта
суміш калію перманганату і борної кисло-
ти), накладають пов’язку, просочену дьог-
тем, та захисний чохол. Тварин ізолюють.
23.4. ГНІЙНИЙ ПОДАРТРИТ
Гнійний подартрит (podartritis
purlenta) найчастіше виникає внаслідок
проникних у суглоб ран вінчика та м’я-
куша, переходу на суглоб септичного запа-
лення при гнійних пододерматитах, чов-
никовому бурситі, флегмоні вінчика, нек-
робактеріозних ураженнях пальця тощо.
Рис. 331. Нориця при подартриті
На початку захворювання запален-
ня суглоба характеризується гнійною
інфільтрацією синовіального шару
капсули суглоба (гнійний синовіт) і на-
копиченням гнійного ексудату в його
порожнині (емпієма суглоба). У разі по-
ширення гнійного запалення на всі шари
суглобової капсули виникає капсулярна
флегмона, а септичного запалення – на
навколосуглобові тканини (клітковину,
фасції, сухожилки, зв’язки тощо) –
періартикулярна флегмона. Якщо
гнійне запалення захоплює й кістки, з
яких складається суглоб, процес набуває
характеру септичного остеоартриту.
Ексудація в порожнину сугло-
ба підвищує тиск і зумовлює сильну
болючість; всмоктування продуктів роз-
паду супроводжується інтоксикацією.
Клінічні ознаки. За наявності гнійно-
239
го синовіту та капсулярної флегмони
(на початку захворювання) тварина
пригнічена, температура тіла підвищена,
у корів знижуються надої. У ділянці
вінчика виявляється припухлість, спос-
терігається кульгавість опорного типу,
часто тварина торкається поверхні опо-
ри лише зачіпною частиною копита.
Якщо наявне поранення, то виділяється
синовія з домішками гнійного ексудату.
Пасивні рухи суглоба (при дослідженні)
супроводжуються значним болем.
При утворенні параартикулярної флег-
мони припухлість поширюється на весь
палець. Внаслідок набряку міжпальцевої
клітковини пальці широко розставлені.
В ділянці вінчика спостерігаються аб-
сцеси й нориці з виділенням гнійного
ексудату. Може виникати некроз зв’язок,
сухожилків, фасцій тощо. Тварина
майже не спирається на кінцівку. При
остеоартриті палець потовщений, ма-
лоболючий, твердий. Шкіра склеро-
зована, волосся на ній випадає, вона
зрощена з прилеглою новоутвореною
фіброзною тканиною і малорухома. З
нориць виділяється ексудат з домішкою
дрібних уламків кістки. Наявні про-
цеси проліферації окістя (періостит),
можливий анкілоз. Спостерігається
значна кульгавість; пасивні рухи в
суглобі обмежені. Рентгенівським дос-
лідженням виявляють руйнування су-
глобових кінців вінцевої й копитцевої
кісток та періостальні нашарування.
Прогноз. На початку захворювання
при раціональному лікуванні – сприятли-
вий, в інших випадках – несприятливий.
У великої рогатої худоби можливе ви-
лікування після екзартикуляції пальця.
Лікування. Після проведення анестезії
(циркулярної, за Шабровим тощо) і на-
кладання джгута рани вінчика і м’якуша
широко вирізують, забезпечуючи вільне
витікання гнійного ексудату. В суглоб вво-
дять розчини новокаїн-антибіотиковий,
тримекаїн-сульфаніламідний або хімот-
рипсину (50 мг) з неоміцином (1 мг) на
0,5 % новокаїні (4–5 мл) і накладають
пов’язку з антисептичною речовиною
(емульсією стрептоциду, синтоміцину,
тонкотертим порошком калію пер-
240
манганату з борною кислотою та ін.).
При зменшенні ранового виділення до-
цільно накладати глуху гіпсову пов’язку.
Показані внутрішньоаортальні та внут-
рішньоартеріальні ін’єкції новокаїн-
антибіотикових розчинів.
У разі гнійного остеоартриту виконують
артротомію: суглоб свердлять дрилем з
боку копитової стінки або розтинають
виворіт суглоба. Застосовують загальну
антибіотико- та сульфаніламідотерапію.
У великої рогатої худоби застосовують
екзартикуляцію ушкоджених фаланг
одного з пальців. Після операції корови
живуть у середньому 24,3 міс.
Досить своєрідним захворюванням ко-
питець є лімакс (тилома). Це екзофітна
гіперплазія шкіри міжпальцевого скле-
піння, що виникає внаслідок хроніч-
ного запалення. У запущених випад-
ках спостерігається кульгавість. Лімакс
видаляють оперативно, застосовую-
чи анестезію та джгут. Після спинення
кровотечі накладають шви. Для успішного
загоєння зачепи копитець, щоб не розхо-
дились, з’єднують дротом (його прово-
дять крізь отвори, які просвердлюють у
рогу). Іноді застосовують підковування на
так звану «кінську підкову».
23.5. ГНИЛЬНИЙ РОЗПАД РОГОВОЇ
КАПСУЛИ КОПИТЕЦЬ У ОВЕЦЬ
(КОПИТНА ГНИЛЬ). ГНІЙНЕ
ЗАПАЛЕННЯ МІЖПАЛЬЦЕВИХ
ЗАЛОЗ У ОВЕЦЬ
Збудник хвороби – Fusiformis nodosis,
гине в ґрунті під дією високих і низьких
температур, сонячного випромінювання
впродовж 6–8 діб, однак в уражених
тканинах кінцівок овець, особливо в
тріщинах рогу і під відшарованим рубце-
вим рогом, він може зберігатися понад рік
як постійне дже-
рело зараження
зовнішнього сере-
довища.
Захворюван-
ня починається
почервонінням і
опуханням шкі-
Рис. 332. Fusiformis ри міжпальце-
nodosis вого склепіння та
аксіальної ділянки м’якуша або по-
верхневим некрозом найбільш м’якого
м’якушевого рогу. Перебіг хвороби
нагадує поверхневий гнійно-гнильний
чи навіть некротичний пододерма-
тит і супроводжується кульгавістю.
Спостерігається відшарування рогу від
основи шкіри. У тяжкохворих настає
ексунгуляція. Ріг надмірно відростає, ко-
питця деформуються. Уражені копитця
набувають характерного для копитної
гнилі запаху. Для профілактики ко-
питної гнилі та обробки умовно здорових
тварин використовують копитні ванни з
10–20% розчином мідного купоросу.
Рис. 333. Копитна гниль у овець
Ванну обладнують перед входом у ко-
шару (загін). Це заглиблення в ґрунті з
бетонованими стінками й дном. Ширина
його – 3 м, довжина – 2 м, глибина – 10 см.
З боків ванну огороджують. Усі вівці ма-
ють проходити через ванну двічі на день.
Травмування шкіри устя міжпальцевого
синуса стеблами сухих рослин, щебенем,
сніговою кіркою, закупорювання вивідних
проток міжпальцевих залоз брудом, шер-
стю сприяють гнійному запаленню між-
пальцевої залози. Виникають болючість
і кульгавість. Наступні травмування мо-
жуть супроводжуватись виливами сало-
подібного вмісту, змішаного з ексудатом.
Іноді виникає змертвіння стінки залози.
23.6. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ
ПРОФІЛАКТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ
КОПИТ
Дотримання всіх правил утримання
тварин та догляду за ними з обов’язковим
регулярним активним моціоном, раціо-
нальна годівля, профілактика інфек-
ційних захворювань, які уражують копи-
та, а також розведення тварин з правиль-
ною поставою кінцівок і нормальними
за формою копитами з міцним рогом
становлять основу профілактики.
23.6.1. ПРОФІЛАКТИКА ЗАХВОРЮ-
ВАНЬ У ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ
З метою запобігання травмуванню ко-
питець приміщення для тварин, загони,
прогінні шляхи, пасовища звільняють від
сторонніх предметів, що можуть порани-
ти копитця; своєчасно проводять ремонт
тваринницьких приміщень, особливо
підлоги, огорожі, годівниць. Вирівнюють
ґрунт у загонах, при утворенні грудок
здійснюють коткування.
Прив’язне утримання худоби на
похилій підлозі з кутом нахилу по-
над 6° супроводжується певним пе-
ревантаженням тазових кінцівок та
збільшенням тиску на м’якуші й частко-
вим виключенням з опори стінок копи-
тець. У разі порівняно короткого стійла
тварина підводить тазові кінцівки під
тулуб, унаслідок чого посилюється на-
вантаження на м’якуші, а це спричинює
пододерматит, деформацію копитець.
Опора на задній край стійла зумовлює
травмування м’якушів, намулення, ви-
разку, деформацію копитець.
З метою профілактики потрібно на-
стилати підлогу з кутом нахилу 4–5° у
бік гнойового жолоба, який при корот-
ких стійлах закривають дерев’яною чи
металевою ґраткою.
Станок для розчищення
копитець
Підвищена вологість рогу (в разі
тривалої дії на копитця сечі, гною,
наявності калюж у загонах тощо), так
само, як і його надмірне висихання (в
жарку погоду), супроводжуються по-
силенням локальної дії опорно-си-
лових навантажень на основу шкіри,
241
особливо при опорі на нерівну чи пер-
форовану підлогу. У першому випадку
зменшується механічна стійкість рогу,
в другому – він втрачає амортизаційні
властивості, що призводить до утворен-
ня намулень, тріщин рогу, запалення. З
метою профілактики хвороб копитець
слід обов’язково призначати тваринам
регулярний активний моціон. Достатнім
є прогін тварин по доріжках з твердим
покриттям (асфальт, бетон) на відстань
1–2 км з наступним відпочинком у
загоні з м’яким ґрунтом. При цьо-
му стирається надмірно відрослий ріг
й інтенсивно «масажується» основа
шкіри. Значну увагу слід приділяти
профілактиці остеодистрофії (інсоляція,
мінеральна підгодівля та ін.), оскільки
порушення постави кінцівок у зв’язку з
остеотендинітом (десмоїдитом) в умовах
стійлового утримання — досить часта
причина ураження копитець.
При висококонцентратній годівлі важ-
ливо активізувати шляхи знешкодження
біогенних амінів, переважно гістаміну.
Завдяки регулярному активному моціону
Рис. 334. Станок для розчищення копитець
у великої рогатої худоби
Рис. 335. Розчищення копитець у великої
рогатої худоби
242
(відстань прогону тварин – 2–3 км, ба-
жано по м’якому ґрунту) посилюється
кровообіг у тканинах копитець, що
супроводжується зв’язуванням та ева-
куацією біогенних амінів (гістаміну).
Крім того, рекомендується зменшу-
вати кількість концентратів у раціоні,
проводити профілактику й ефективне
лікування маститів та ендометритів.
У разі нестачі в раціоні сірки, яка є
важливою складовою частиною керати-
ну, застосовують підгодівлю сіркою еле-
ментарною (груповим способом разом
з концентратами) з розрахунку 3,0 г на
100 кг маси тіла тварини. Важливим за-
ходом для запобігання захворюванню
копитець є регулярне розчищення їх.
При деформації копитець і пододермати-
тах утворюється «порочне коло» – надмірно
відрослий ріг спричинює травмування
основи шкіри, а пов’язані з цим запален-
ня й викривлення сосочків і листочків
посилюють неправильний ріст копитце-
вого рогу та запальні явища.
23.6.2. ДОЦІЛЬНІСТЬ ЗАСТОСУ-
ВАННЯ КОПИТЦЕВИХ ВАНН
Особливо доцільно застосовува-
ти копитцеві ванни, які посилюють
механічну стійкість рогу, а також де-
зінфікують копитця. Їх використову-
ють упродовж 2–3 днів з двотижневим
інтервалом. Найпростіша ванна для ко-
питець – це заглиблення прямокутної
форми завдовжки 3–5 м, завширшки
1–2 м і завглибшки 15–20 см. З боків
ванну огороджують. На молочних ком-
плексах їх розміщують при виході з
доїльного залу. Вхід і вихід з ванни ма-
ють бути похилими.
Разового заповнення ванни розчином
достатньо для обробки 300–350 голів ху-
доби. При надто забруднених копитцях
після прогону 150–200 голів тварин че-
рез ванну розчин
замінюють чистим.
За утримання ху-
доби на прив’язі ви-
користовують не-
Рис. 336. Ванна для велику переносну
обробки копит ванну (тривалість
(об’єм 200 літрів) занурення копи-
тець – 1,5–2 хв) або копитця обприску-
ють (наприклад, з гідропульта) через
кожні 7–14 днів.
Формалінові ванни. Використову-
ють 5 % розчин формаліну, який має
добрі дубильні властивості. При цьо-
му структура рогу ущільнюється, він
стає твердішим. Крім того, розчин
формаліну має виражену антисептич-
ну дію. Його доцільно застосовувати
для профілактики захворювань копи-
тець інфекційного походження. Слід
враховувати, що 5 % розчин формаліну
здатний подразнювати шкіру вінчика і
міжпальцевого склепіння.
Міднокупоросні ванни. Застосо-
вують 10 % розчин купруму сульфату,
що має виражений в’яжучий і слабкий
дезінфекційний ефект. Йони купруму
(міді) здатні включатись у молекулу ке-
ратину, фіксуючи її структуру. При цьо-
му значно знижується здатність керати-
ну приєднувати воду, внаслідок чого ріг
ущільнюється (на 4–7 %). Крім того, йони
купруму, як каталізатори кератинізації,
зумовлюють збільшення в кератині
кількості дисульфідних груп, що визна-
чають його механічні властивості. Під
час використання міднокупоросних
ванн потрібно стежити, щоб тварини не
пили розчин.
Мішані і дубль-ванни. У першому ви-
падку змішують 5 % розчин формаліну
та 10 % розчин мідного купоросу. Суміш
цих розчинів придатна впродовж
2–3 діб. У другому випадку чергують
міднокупоросні ванни з формаліновими
(інтервал 1–2 дні). Повторне застосуван-
ня дубль-ванн показане через 10–12 днів
або й пізніше.
Лікувальні ванни. Міднокупоросні
або мішані ванни застосовують при
лікуванні некробактеріозу, гниття рогу
м’якуша тощо. Таке лікування доцільне
за масового ураження копитець; його
проводять без накладання пов’язки (відк-
ритий метод лікування). Поряд з оброб-
кою копитець очищають і дезінфікують
підлогу.
Ванни сприяють швидкій демаркації,
утворенню грануляційної тканини й
епітелізації. Щоб запобігти інфекційним
захворюванням копитець, проводять де-
зінфекцію приміщень і загонів, змі-
нюють пасовища і прогінні шляхи. Тва-
рин з природженими аномаліями по-
стави кінцівок та форм копитець не
слід використовувати для розведення.
Крім того, потрібно регулярно (двічі на
тиждень або щодня) оглядати копитця,
своєчасно виявляти, ізолювати та ефек-
тивно лікувати початкові форми ура-
жень, не допускати поширення хвороб
копитець.
23.6.3. ПРОФІЛАКТИКА ЗАХВОРЮ-
ВАНЬ КОПИТЕЦЬ У СВИНЕЙ
У кнурів і племінних свиноматок при
обмеженні рухливості ріст копитцевого
рогу нерідко перевищує його стиран-
ня. Це особливо характерно для сви-
ней, яких утримують на комплексах.
Недостатнє стирання твердого рогу
стінок призводить до утворення видов-
жених та викривлених копитець або ко-
питець кігтеподібної форми, у зв’язку
з чим посилюється навантаження на
м’якуш і виникає травмування їх. При
відламуванні видовженої рогової стінки
нерідко оголюється основа шкіри з на-
ступним запаленням.
Розчищення копитець – важли-
«Айболить Вас навчить…»
Чи
застосовують
хімічні
речовини для обробки
копитець у свиней?
Якщо захворювання
копит виявляється
у 7–10 % поголів’я,
здійснюють поголов-
ну обробку копитець
формалін-мідно-
купоросним розчином.
вий засіб профілактики захворювання
їх у свиней. Тварин надійно фіксують
(фіксацію кінцівок у стоячих тварин,
сплутування і повалення на землю за-
стосовують лише в окремих випадках).
Значна твердість рогу копитцевих стінок
243
у свиней, а також форма рогової капсу-
ли потребують спеціального різального
інструменту. Найбільш придатні для
цього копитцеві ножиці (їх можна виго-
товити в майстерні). Крім того, викори-
стовують добре нагострений копитний
ніж, а також рашпіль. Порівняно з рогом
інших тварин у свиней особливо твер-
дий ріг передньої та абаксіальної стінок,
а також підошви копитець. Ріг м’якуша
здебільшого надто м’який і еластичний.
Розчищати копитця свиней потрібно
двічі на рік. Якщо захворювання копит
виявляється у 7–10 % поголів’я, пере-
ходять до інтенсивної профілактики.
Копитця розчищають раз на квартал
або навіть щомісяця. Хворих тварин
відокремлюють і лікують. У свиней, що
лежать на боці, спочатку розчищають
копитця грудних кінцівок, розміщених
зверху. Передусім розчищають менш де-
формоване копитце. Обрізування рогу по-
чинають з підошовного краю копитцевої
стінки, оскільки ріг підошви у свиней
майже ніколи надмірно не відростає. На
копитці, розміщеному зверху, обрізують
ріг абаксіальної стінки (обрізування по-
чинають з боку м’якуша). Ножиці трима-
ють під кутом 45° до поверхні підошви,
щоб запобігти травмуванню м’якуша,
після чого зрізують ріг передньої, а
потім абаксіальної стінки. На копитці,
що лежить нижче, обрізують насам-
перед ріг аксіальної стінки, за ним —
ріг передньої стінки і лише після цього
– ріг абаксіальної стінки. Слідом за ро-
гом стінок розчищають ріг м’якуша. За
яскраво вираженого розростання твер-
дого рогу на м’якуші його зрізують ко-
питцевими ножицями, якщо ріг м’який
та еластичний – копитним ножем. Під
час розчищення рогу м’якуша стежать
за тим, щоб не порушити поступо-
вого переходу підошви у м’якуш. На
закінчення копитним рашпілем оброб-
ляють всю розчищену поверхню. Після
розчищення копитець грудних кінцівок
починають розчищати копитця тазових
кінцівок, дотримуючись зазначеної вище
послідовності. Копитця обробляють
формалін-міднокупоросним розчином.
23.6.4. ПРОФІЛАКТИКА
244
ЗАХВОРЮВАНЬ КОПИТ У КОНЕЙ
Рис. 337. Кінь з хворим копитом
Правильний і своєчасний догляд за
копитами дає змогу зберігати належну
форму і сприяє раціональній функції їх.
Збереження нормальної форми рогової
капсули та її робочої міцності мож-
ливе лише за постійного підтримання
оптимальної вологості копитового рогу:
стінки – 28–29%, підошви – 35–39%,
стрілки – 41–47%. Підвищення вологості
призводить до зниження щільності рогу,
зменшення його пружної деформації
та опору проколюванню й намулен-
ню. Особливо шкідливе зниження його
вологості, яке супроводжується скоро-
ченням об’єму та різкими змінами ос-
новних властивостей копитового рогу,
що забезпечують нормальну роботу ко-
пита. Знижуються пружна деформація,
ударна опірність і пружна віддача,
підвищується крихкість рогу, що сприяє
появі тріщин, стисканню рогової капсу-
ли, заковці під час підковування тощо.
Сухість копитового рогу спос-
терігається у разі утримання коней на
твердій та сухій підлозі, надмірного
обрізування підошви і стрілки, пос-
тійного застосування підків з висо-
кими шипами, в суху і жарку по-
году тощо. Ослаблення пружності
рогу супроводжується порушенням
механізму копита (під час опори
зменшується висота копита, і воно дещо
розширюється в задній частині завдяки
стисканню пальцевого м’якуша та участі
в опорі стрілки; при підніманні кінцівки
настає зворотне явище).

Розчистка кривого
копита коня
Для збереження нормальної вологості
копитового рогу рекомендується обми-
вати й зволожувати копита водою. Ко-
питовий ріг під дією гною руйнується.
Тому слід постійно очищати копита від
гною. Особливу руйнівну дію на ріг має
аміак, у зв’язку з чим у стійлах, де утри-
мують коней, не слід допускати скуп-
чень гною та сечі.
Рекомендується щодня оглядати ко-
пита й очищати їх від бруду та гною, що
скупчуються на підошовній поверхні,
особливо в борознах стрілки. Механічне
очищення копит проводять залізним гач-
ком або затупленим копитним ножем.
У разі виявлення травматичних ушкод-
жень, запальних явищ або сторонніх тіл
тваринам надають відповідну лікарську
допомогу. Своєчасне й правильне
підковування копит є елементом раціо-
нального догляду і важливим профілак-
тичним заходом. Збереження нормальної
форми непідкованих копит досягається
періодичним обрізуванням підошовних
країв стінки та розчищенням підошви
й стрілки. Це запобігає заломленню і
гниттю рогу, утворенню тріщин тощо.
Надзвичайно корисним є випасання
коней, особливо непідкованих (коней з
підковами розковують). Утримання ко-
ней на пасовищі діє на організм тварин
тонізуюче, постійна рухливість зі спи-
ранням копита на м’який ґрунт сприяє
роботі механізму копита, правильному
кровопостачанню, нормальному відрос-
танню рогу та поліпшенню його якості
після перенесення захворювань копит.
23.6.5. ПРОФІЛАКТИКА
ЗАХВОРЮВАНЬ КОПИТ В УМОВАХ
ПРОМИСЛОВИХ КОМПЛЕКСІВ
У профілактиці захворювань копит в
умовах промислових комплексів осо-
бливу увагу приділяють конструкції,
якості виготовлення та укладання
підлоги в стійлах, боксах, денниках, ста-
ну підлоги в перехідних галереях, про-
ходах, доїльних залах, а також якості
покриття на вигульних майданчиках і
трасах для моціонів тварин.
Розчистка копитець
великої рогатої
худоби в умовах про-
мислового комплексу
Згідно з державним стандартом, щі-
линна підлога із залізобетону повинна
мати: а) для дорослих тварин: ширину пе-
рекладин – 100–120 мм, ширину щілин – 40–
50 мм; б) для молодняку віком понад 6
міс.: ширину перекладин – 80–100 мм, ши-
рину щілин – 40–45 мм; в) для телят віком
від 4 до 6 міс.: ширину перекладин – 70–
80 мм, ширину щілин – 30–35 мм; г) для те-
лят віком від 20 днів до 4 міс.: ширину пе-
рекладин – 50–70 мм, ширину щілин – 25–
30 мм. Елементи перфорованої підлоги
не повинні мати нерівностей поверхні,
зламів по краях, зубців, заглибин, горбків
тощо. Недотримання цих вимог призво-
дить до травмування копитець (намулень,
коронітів, ламінітів, виразок) і надмірного
стирання рогу. Абразивні властивості під-
логи мають забезпечувати стирання ко-
питового рогу відповідно до його відрос-
тання. На щілинній підлозі спочатку
спостерігається підвищене стирання рогу.
Щоб запобігти цьому, загартовують ко-
питця, пропускаючи тварин через фор-
малінові й міднокупоросні ванни. Травму-
вання копитець повністю виключається
при утриманні тварин на щілинній під-
лозі з пластмасовим протектором. До утри-
мання на перфорованій підлозі більше
пристосовані тварини, які мають копитця
з високими стінками і величиною кута за-
чепу 50–60°, бажано з пігментованим ро-
гом. Особливу увагу стану копитець слід
приділяти при переведенні тварин зі зви-
чайних умов утримання на утримання на
щілинній підлозі. В перші 5–6 міс. копит-
ця таких тварин адаптуються до нових
245
умов. Нерідко виникає асептичний подо-
дерматит з млявим перебігом, з явища-
ми склерозування. Перед переведенням
тварин на утримання на перфорованій
підлозі слід провести розчищення та
загартування копитець. У перші 6 міс.
копитцеві ванни влаштовують через
кожні два тижні. Ванну розміщують при
виході з доїльного залу.
Не можна допускати, щоб на підлозі
скупчувались гній і сеча. Це спричинює
надмірне зволоження рогу та його руй-
нування, значно знижуючи захисні
властивості рогового башмака, що, в
свою чергу, сприяє надмірному стиран-
ню рогу, виникненню намулень, запа-
ленню основи шкіри.
23.7. ДЕФОРМАЦІЇ ТА ДЕФЕКТИ
КОПИТЦЕВОГО РОГУ
Деформація копитець – складний
патологічний процес, в основі якого лежать
дистрофічні та запальні явища. Передусім
ушкоджується основа шкіри, яка дуже
чутлива до механічних, метаболічних і
токсико-алергічних впливів.
23.7.1. ДЕФОРМАЦІЇ
КОПИТЦЕВОГО РОГУ
Гострокутні копитця мають кут заче-
пу, менший за 45°. Вісь пальця вінцевого
суглоба виразно спрямована вперед,
навантаження на м’якуші підвищене.
Такі копитця формуються внаслідок
неправильної постави кінцівок (винесе-
на вперед постава грудних кінцівок та
шаблеподібна постава тазових кінцівок),
часто у зв’язку з остеодистрофією.
Тупокутні та торцеві копитця. Кут
зачепу – 60–80°, м’якуші високі. Дор-
сальна стінка, вінчик і облямівка зазна-
ють підвищеного навантаження. Такі
копитця формуються в разі утримання
худоби на бетонній та щілинній підлозі,
неправильної постави кінцівок (поставлені
дозаду грудні кінцівки, круто поставлені
тазові кінцівки), а також у зв’язку з кон-
трактурою сухожилків згиначів.
Плоскі та повні копитця. У першому
випадку ріг підошовної поверхні знахо-
диться на одному рівні з підошовними
краями копитцевих стінок, у другому –
246
опускається нижче від них. Аксіальний
жолобок не виявляється. Збільшення
навантаження на м’якуші зумовлює тут
намулення та запальні процеси. Плоскі
та повні копитця можуть бути гостро-
кутними або тупокутними.
«Айболить Вас навчить…»
Яка
причина
виникнення
так званих
стійлових копи-
тець?
Здебільшого причиною
утворення стійлових ко-
питець є дистрофічний
остеотендиніт паль-
цевих згиначів, між-
кісткового середнього
м’яза, п’яткового сухо-
жилка та гіпокінезія.
Стиснуті (криві) копитця мають
викривлені (стиснуті згори вниз) стінки.
Ріг абаксіальної стінки загинається
на ріг підошви. Аксіальна стінка
ввігнута, абаксіальна – опукла. Опора
припадає в основному на підошовні
краї абаксіальних стінок та абаксіальні
краї м’якуша. В зв’язку з незначним сти-
ранням рогу в напрямі міжпальцевої
щілини рогова підошва в бік аксіальної
стінки клиноподібно потовщується,
що сприяє повороту копитцевої кістки
щодо її довгої осі й посилює процес
деформації. Внаслідок цього пальці
при спиранні не розходяться, а зближу-
ються (порушується механізм пальців).
Стиснуті копитця утворюються при
вузькопалій поставі, а також у зв’язку з
ламінітом, зокрема й субклінічним.
Гіпоплазовані та гіперплазовані
копитця. Перші помітно менші, а
другі – помітно більші від нормаль-
них копитець. Обидві форми можуть
поєднуватися на одній кінцівці. Не ви-
ключена генетична схильність до утво-
рення таких копитець.
Копитця з надмірно відрослим
рогом характеризуються надмірним
підростанням рогових стінок або на-
шаруванням рогу центральної ділянки

Рис. 338. Торцеві копитця
Рис. 339. Криві копитця
Рис. 340. Гіперплазоване копитце
Рис. 341. Надмірно відрослий
копитний ріг
м’якуша на ріг його підошовного
відділу. З часом утворюються копит-
ця з подвійною підошвою, стиснуті
або човникові. Як правило, це спос-
терігається і в разі прив’язного утри-
мання худоби без моціону.
Копитця з крихким і ламким рогом
утворюються внаслідок неповноцінної
годівлі, зокрема за нестачі сірковмісних
амінокислот, вітамінів, мінеральних ре-
човин, та мікроелементів (цинку, міді,
кобальту та ін.). При цьому ріг містить
незначну кількість тіолових груп білків,
що призводить до зниження його
міцності, розпаду, утворення ерозій,
мікротріщин тощо.
З часом деформація посилюється.
Розрізняють такі ступені деформації:
початковий, середній та запущений. За
запущеної деформації утворюються так
звані стійлові копитця у вигляді туфлі,
ріжка, клішнеподібні та інші, виправи-
ти які практично неможливо, оскільки
настають незворотні зміни рогу, основи
шкіри, підшкірної клітковини, зв’язок,
сухожилків та кісток.
23.7.2. ДЕФЕКТИ
КОПИТОВОГО РОГУ
Серед дефектів копитового рогу най-
частіше трапляються тріщини та роз-
колини. Тріщина – це роз’єднання рогу
вздовж рогових трубочок; роз’єднання
в поперечному до рогових трубочок на-
прямку називають розколиною.
Тріщини з’єднують металевими дуж-
ками, канали для яких просвердлюють
у товщі рогу. Уражене копитце обмоту-
ють липкою стрічкою. При проникних
тріщинах по її краях видаляють ріг, засто-
совують антисептичні речовини, пов’язку.
Можливе ортопедичне підковування.
23.8. ПІДКОВУВАННЯ КОНЕЙ
Підковування є важливим процесом
у конярстві. Відомо, що рогова стінка
відростає за нормальних умов годівлі та
утримання коней у середньому на 8 мм
щомісяця. А це призводить до нерів-
номірного навантаження на всю площу
копит. Тому підковування копит у коней
потрібно проводити через кожні 5–6 тиж-
247
нів. За тривалої роботи на кам’яній під-
лозі, порушення цілості підкови чи її зги-
нання, а також нещільного прилягання
підкови до підошви (під час важкої ро-
боти в болотистій місцевості) цей термін
скорочується.
23.8.1. БУДОВА І ОБЛАДНАННЯ
КУЗНІ. МАТЕРІАЛИ
ДЛЯ ВИГОТОВЛЕННЯ ПІДКІВ
Будова та обладнання кузні
Для пожежної безпеки кузні прийня-
то будувати з вогнетривких матеріалів,
далі від житла і тваринницьких будівель.
Основними приміщеннями підкову-
вальної кузні є горнове відділення і ма-
неж для підковування.
Горнове відділення призначається для
виготовлення підків. У ньому має бути
таке обладнання: ковальське горно, ко-
вадло, верстак із стільцевими або па-
ралельними лещатами, свердлильний
верстат, точила. Крім того, в горновому
відділенні є набір горнових інструментів,
необхідних для підтримування вогню в
горні і для виготовлення підків.
Підлогу в горновому відділенні най-
краще роботи глинобитну.
Манеж для підковування має бути
світлим, досить просторим, заввишки
не менш як 3,5–4 м. Площу манежу виз-
начають з розрахунку 12–15 м2 на коня.
Ширина манежу за розставляння тва-
рин в один ряд має становити 6–7 м. У
манежі на відстані 0,5–1 м від стіни вста-
новлюють конов’язь. Підлогу в манежі
роблять глинобитну або асфальтову з
насічками.
Матеріали для виготовлення підків
та опис підкови
До ковальських матеріалів належать
сталь і паливо.
Для виготовлення підків застосову-
ють м’які сорти сталі марки СТ2 і СТ3,
які містять 0,1–0,3% вуглецю. Така сталь
на зламі має волокнисту будову, добре
обробляється і легко зварюється.
Для нагрівання металу при його
обробці застосовують деревне і кам’яне
вугілля, рідше – нафту.
Підковування коней обов’язкове в
зимовий період, що запобігає сков-
248
занню й падінню. За потреби викори-
стовують спеціальні підкови з метою
виправити деформовані копита чи
підвищити працездатність тварин у разі
неправильної постановки кінцівок. Ос-
новною метою є підковування – захист
копит від заломлювання, надмірного
стирання рогової підошви. Досягти цьо-
го можна лише за допомогою правиль-
ного розчищення копит та прикріплення
до них підкови. Неправильне розчищен-
ня чи підковування копит може призве-
сти до різних уражень і ускладнень.
23.8.2. БУДОВА ПІДКОВИ
Підкова – це металева пластинка,
зігнута за формою підошовного краю
рогової стінки копита. Нижня її по-
верхня з боку зовнішнього краю вздовж
білої лінії має відповідне заглиблен-
ня – так звану цвяхову доріжку, яка в
задній ділянці закінчується на відстані
2–3 см від кінця гілки. Вона захищає
головку підковного цвяха від стирання,
зменшує масу підкови за збережено-
го її розміру, а також посилює зв’язок
коня, підкованого без шипа, із землею.
У доріжці розміщені цвяхові отвори
– по 3–4 на кожній гілці. Їхні форма і
розміри мають відповідати формі голов-
ки підковного цвяха-ухналя, а напрям
кожного отвору – напряму тієї ділянки
стінки, на рівні якої він розміщений.
Для цього потрібно, щоб зачіпні отво-
ри спрямовувалися більш похило, знизу
вгору по білій лінії, наступні мали мен-
ший нахил, а останні розміщувалися
перпендикулярно.
«Айболить Вас навчить…»
Чи
бувають
підкови для
інших видів
тварин, крім
коней?
Підкови бувають
для всіх видів копитних
тварин (парнокопитні,
однокопитні). Але ши-
рокого розповсюдження
вони не мають.
 Зачіпна частина підкови має так
званий відворот – напівкруглу тон-
ку пластинку (1,5–2 см), відтягнуту
від зовнішнього її краю. Він запобігає
зміщенню підкови назад під час руху
тварини і деякою мірою захищає перед-
ню поверхню стінки від пошкодження.
Підкова кріпиться до підошви за допо-
могою підковних цвяхів – ухналів, на за-
гостреному кінці яких є скіс чи наклеп-
ка. За її допомогою ухналю надають
відповідний напрямок під час забиван-
ня в рогову стінку (відповідно до нахи-
лу останньої). Форма підків для грудних
і тазових кінцівок різна: для грудних
вона найширша в середній частині, а
для задніх – на межі середньої й задньої
третин (відповідно до форми копит).
Зовнішній край підкови заокруглений
більше, ніж внутрішній.
Підкови виготовляють кустарним і
заводським методами за певним стан-
дартом. Вони мають нарізні отвори
для закручування шипів. У підків для
верхових коней їх два – на кінцях гілок,
для робочих – додатково ще один або
два в зачіпній частині. Стандартні
підкови виготовляють 13 розмірів: у
міру збільшення номера відповідно
збільшуються їхні маса і розміри,
кількість отворів для ухналів.
Шипи для стандартних підків мають
різну форму: кубічну, конусо-, долото-,
клиноподібну та ін.
23.8.3. ЗНІМАННЯ СТАРОЇ
ПІДКОВИ, ВИГОТОВЛЕННЯ НОВОЇ
ПІДКОВИ ТА ПРИКРІПЛЕННЯ
ЇЇ ДО КОПИТА
Перш ніж підковувати коня, слід
оцінити постановку його кінцівок і фор-
му копит, що дасть можливість правиль-
но підібрати підкову.
Підковування коня починається зі
зняття старої підкови. Для цього на
зафіксованій кінцівці спочатку постуку-
ють молотком по головках цвяхів, щоб
порушити зв’язок підкови з рогом. Потім
за допомогою обсічки відгинають чи
відсікають усі наклепки ухналів і кліщами
відтягують то одну, то іншу гілки підкови.
Разом з нею дещо відтягуються й ухналі.
Тому після осаджування підкови на ста-
ре місце головки ухналів виходять із
цвяхової доріжки, залишаються над
підковою і легко видаляються кліщами,
а уламки їх, що залишилися в роговій
стінці, – гострим кінцем обсікача.
Зняту підкову ретельно оглядають,
звертаючи особливу увагу на відшлі-
фовані поверхні в задній ділянці гілок.
За нормальної постави кінцівок на обох
гілках вони приблизно однакові, а за
неправильної їх може й не бути внаслідок
порушення амортизаційної функції ко-
пит.
За правильної постави кінцівок нижня
поверхня обох гілок підкови стирається
приблизно рівномірно.
Підготовку й підковування копит у
коней виконують у такій послідовності:
знімають і оцінюють стару підкову, роз-
чищають копита, підбирають, підга-
няють і закріплюють підкову та оці-
нюють якість підковування.
Після зняття підкови здійснюють роз-
чищення копит, як описано раніше, але
бажано під час розчищення періодично
опускати кінцівку на землю і кон-
тролювати правильність обрізування
копитової стінки. У правильно розчи-
щеного копита вісь пальцевих кісток
проходить через їх середину паралельно
зачіпній поверхні копитової стінки.
Після розчищення копита з нього
знімають мірку для виготовлення чи
підбору заводської підкови, визначаючи
довжину копита від середини зачепа до
одного із заворотних кутів та ширину –
у найширшому місці та між п’ятковими
кутами. Інколи з цією метою користу-
ються металевим колом зі смужками,
на яких крейдою підмічають контур
підошовної поверхні копита.
Перед підковуванням здійснюють
підганяння підкови. Вона має приляга-
ти до підошовного краю стінки по всій
довжині: у зачіпній ділянці до підошовної
стінки, білої лінії і зовнішнього краю
підошви, у задній тільки до підошовного
краю стінки й білої лінії.
Відомо два методи підганяння підкови:
холодний і гарячий. Першим користу-
ються лише досвідчені ковалі. За гарячого
249
методу підкову розжарюють до червоно-
го кольору і прикладають до розчищеної
«Айболить Вас навчить…»
підошви на 2–3 с. Якщо при цьому вияв-
ляться якісь невідповідності підкови чи
розчищення, їх відразу ж корегують. Чи
Після підганяння підкову прик- завжди коней
підковують?
ріплюють до копита за допомогою
підковних цвяхів (ухналів) – спочатку
двох перших у зачіпній частині ко- У сільській
місцевості при
пита. Ухналі вводять у цвяхові отво- експлуатації
ри наклепкою всередину, надаючи їм коней на м’якому
нахил, відповідний нахилу копитової ґрунті влітку їх не
підковують.
стінки в цьому місці. Потім під мен-
шим нахилом забивають ухналі в дру-
гий зачіпний отвір, після чого майже Підставляючи кліщі під обрубок (бара-
під прямим кутом – у головні отво- нець), молотком б’ють по головці ухналя,
ри. Ухналі легко проходять у м’якому щоб його обрубок щільно розмістився
розі білої лінії, а під час проходжен- в приготовленій ямці. Після цього, упи-
ня крізь ріг стінки, чому сприяє на- раючи щипцями головку ухналя, оста-
клепка, чути більш гучний звук. Кінці точно пригинають баранець і за потреби
ухналів повинні виходити на поверх- підпилюють його рашпілем, оскільки
ню копитової стінки не нижче ніж за він не повинен виступати над поверхнею
2 см від підошовного краю, бажано не рогової стінки. Залежно від господарсько-
на одній лінії. Потім для перевірки го використання тварин, стану доріг, пори
правильності розміщення підкови кін- року тощо коней підковують на підкови
цівку опускають на підлогу і при не- різних конструкцій.
значному зміщенні підкову ставлять
на місце легкими ударами молотка.
Після забивання ухналів їхні кінці за-
гинають до стінки і відкушують щип-
цями з таким розрахунком, щоб за- Виготовлення
лишений кусочок набув квадратної підкови
форми (баранець). Під кожним та-
ким баранцем за допомогою рашпіля
випилюють невеликі заглиблення.

Питання для самоконтролю

1. З яких складових складається копитце?

2. Яка швидкість відростання копитового рогу великої рогатої худоби?
3. Які є основні етіологічні теорії новоутворень?
4. Які клінічні ознаки ран вінчика?
5. Що таке флегмона вінчика?
6. Яке лікування застосовують при ранах в ділянці м’якуша і підошви?
7. Що таке пододерматит та які є його види?
8. Які причини гнійного подартриту?
9. Який мікроорганізм є збудником гнильного розпаду рогової капсули копи-
тець у овець?
10. Що таке формалінові ванни?
11. Що таке гострокутні копитця?
12. Що таке підкови?

250
 24. ОФТАЛЬМОЛОГІЯ
24.1. Короткі анатомо-фізіологічні
відомості про орган зору
24.2. Дослідження апарату зору
24.2.1. Загальне дослідження зорової
здатності тварини
24.2.2. Огляд органа зору
24.2.3. Пальпація, кератоскопія
24.2.4. Дослідження боковим фокус-
ним освітленням
24.2.5. Пуркіньє-сансоновські зо-
браження
24.2.6. Дослідження офтальмоско-
пом
24.3. Хвороби очей
24.1. КОРОТКІ АНАТОМО-
ФІЗІОЛОГІЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО
ОРГАН ЗОРУ
Орган зору складається з очного яблу-
ка, захисного і допоміжного апаратів та
рухового апарату.
Очне яблуко (bulbus oculi) нагадує
дещо сплющену спереду назад кулю,
воно розміщене в очній ямці й при-
крите спереду повіками. Очне яблуко
вкрите оболонками – фіброзною, су-
динною та сітчастою; всередині в ньому
містяться світлозаломлювальні середо-
вища – рідина передньої та задньої ка-
мер, кришталик і склисте тіло.
Рис. 342. Будова очного яблука
Фіброзна оболонка – це зовнішня
оболонка очного яблука. Вона по-
діляється на склеру і рогівку.
Склера (sclera) – щільна непрозора
оболонка волокнистої сполучної ткани-
24.3.1.Запалення повік
24.3.2. Запалення слизової оболон-
ки ока
24.3.3. Пролапс (випадіння) слізної
залози третьої повіки
24.3.4. Рани рогівки
24.3.5. Запалення рогівки
24.3.6. Запалення райдужної обо-
лонки, війкового тіла і судинної обо-
лонки
24.3.7. Запалення сітківки
24.3.8. Періодичне запалення очей
24.3.9. Гнійний панофтальміт
ни, вкриває приблизно 5/6 поверхні оч-
ного яблука. Спереду вона переходить
у рогівку, місце переходу називається
лімбом.
Рогівка (cornea) – прозора оболонка
передньої частини очного яблука з гла-
денькою й блискучою поверхнею.
Судинна оболонка, або судинний
тракт (tractus uveus), розміщена під
склерою. До її складу входять: райдуж-
ка, війкове (ціліарне) тіло, власне судин-
на оболонка.
Райдужка (iris) – передня частина
судинного тракту; вона відділяє перед-
ню камеру (простір між рогівкою та
райдужкою) від задньої каме-
ри (простір між райдужкою та
кришталиком).
Зіниця (pupilla) – отвір у
центрі райдужки. У травоїдних
тварин і коней зіниця має попе-
речноовальну форму, у свиней і
собак – округлу, у котів – вигляд
поперечної щілини. Райдужка
містить пігмент, що зумовлює її
колір. М’язи райдужки: сфінктер
зіниці – звужує зіницю, дилата-
тор зіниці – розширює зіницю.
Війкове, або ціліарне, тіло
(corpus ciliare) розташоване
позаду райдужки у вигляді пояса за-
вширшки до 10 мм, від нього відходять
70–100 відростків. До них за допомогою
ціннової зв’язки кріпиться кришталик.
Власне судинна оболонка (cho-
rioidea) – задня частина судинного трак-
251
ту, містить значну кількість меланіну,
що надає їй темно-бурого кольору.
Пігмент захищає око від потраплян-
ня променів світла з боку склери. На
задній частині очного яблука судинна
оболонка містить відбивну перетин-
ку (tapetum), яка поділяється на світлу
(tapetum lucidum) і забарвлену (tapetum
nigrum) частини.
Сітчаста оболонка, або сітківка
(retina), вистилає зсередини весь судин-
ний тракт. У ній розрізняють задній,
або оптичний, відділ (від соска зорового
нерва до війкового тіла) і передній, або
сліпий, відділ (вкриває ціліарне тіло та
задню поверхню райдужки).
Сітківка сприймає промені світла, що
надходять в очне яблуко, її зоровими ре-
цепторами є шар паличок і шар колбо-
чок: палички сприймають і передають
відчуття світла, а колбочки – кольору.
Зоровий пігмент паличок розкладається
під дією світла, в темряві зоровий
пігмент поновлюється. Для постійного
його поновлення необхідний вітамін А.
Світлозаломлювальні середовища.
Крім рогівки, до них належать водяни-
ста волога камер ока, кришталик і скли-
сте тіло.
Водяниста волога продукується
війковим тілом і містить речовини
(мінерали, вітаміни тощо), які відіграють
важливу роль у живленні ока; вона та-
кож забезпечує на потрібному рівні
внутрішньоочний тиск.
Кришталик (lens crystallina) – про-
зора двоопукла лінза, яка кріпиться
цінновою зв’язкою до війкового тіла.
Склисте тіло (corpus vilreum) – про-
зора драглеподібна маса, що міститься
позаду кришталика.
Захисний і допоміжний апарати ока.
Орбіта (очна ямка) – утворена вилич-
ним відростком лобової кістки (зверху),
виличними і сльозовими кістками (знизу),
виличною кісткою і виличним відростком
скроневої кістки (ззовні), сльозовою і ло-
бовою кістками (зсередини).
Періорбіта – сполучнотканинний
прошарок усередині орбіти.
Повіки (palpebrae) прикривають спере-
ду орбіту, захищаючи око від ушкоджень.
252
Верхня і нижня повіки — складки
шкіри з розміщеним всередині м’язовим
апаратом (коловий м’яз, зовнішній і
внутрішній підіймачі верхньої повіки
і опускач нижньої повіки). Краї повік
уздовж зовнішнього ребра вкриті
віями; на внутрішньому ребрі повік
відкриваються протоки мейбомових
(сальних) залоз.
Внутрішня поверхня повік вистеле-
на слизовою оболонкою (кон’юн-
ктивою), яка з повік переходить на очне
яблуко, утворюючи кон’юнктивальний
мішок (щілинний простір між повіками
та очним яблуком), його верхній і
нижній відділи формують склепіння.
Верхня й нижня повіки у свиней ма-
ють гіаліновий хрящ. Кон’юнктива
характеризується значною реактивністю
та певними видовими особливостями у
здійсненні бар’єрної функції.
«Айболить Вас навчить…»
Як
світлове
подразнення
передається після
потрапляння
на сітківку?
Нервовий сигнал
від світлового подраз-
нення по зорових шляхах
(зоровий нерв; перехре-
стя, або хіазма; зоровий
тракт) надходить у зо-
ровий горбок і далі в кору
головного мозку.
Кон’юнктива зряченароджува-
них тварин (з відкритими очи-
ма) є лімфоепітеліальним бар’єром.
Кон’юнктива тварин, що народжують-
ся сліпими (фізіологічно незрілими),
функціонує переважно як епітеліальний
бар’єр: скупчення лімфоїдної тканини
виявляється лише на внутрішній поверхні
третьої повіки.
Епітелій кон’юнктиви повік та
склепіння, крім покривних клітин,
містить секреторні келихоподібні еле-
менти, які виділяють слизову речовину
полісахаридної природи з виражени-
ми антимікробними й противірусними
властивостями, що утворює на по-
верхні кон’юнктиви захисну плівку.
Епітелій кон’юнктиви очного яблука
характеризується наявністю лише по-
кривних клітин.
Третя повіка (мигальна перетин-
ка) – це складка кон’юнктиви, розміщена
всередині кон’юнктивального мішка
біля медіального кута ока. В її основі ле-
жить хрящ, а також поверхнева сльозова
залоза третьої повіки. У свиней, оленів
та деяких інших тварин є глибока (гар-
дерова) сльозова залоза третьої повіки.
Внутрішня поверхня третьої повіки у
сліпонароджуваних тварин (кріль, соба-
ка, кіт та ін.) містить сосочки з закладе-
ними всередині фолікулами.
Сльозовий апарат. До його складу
входять сльозові залози і сльозовивідні
шляхи. Протоки сльозової залози
відкриваються в латеральній ділянці
верхнього склепіння кон’юнктивального
мішка. Секрет залози – сльози –
характеризується антимікробною дією
і відіграє певну роль у живленні
епітелію рогівки. Сльози збираються
у медіальному куточку ока в сльозово-
му озері; з нього через сльозові точки
рідина потрапляє у сльозові канальці і
далі – у сльозовий мішок; через сльозо-
носовий канал сльози виводяться в носо-
ву порожнину.
Очний жир. Жирова подушка і власне
жирова сумка очного яблука сприяють
його рухові й захищають від переохо-
лодження.
Руховий апарат очного яблука. Рухи
очного яблука здійснюють м’язи: чоти-
ри прямих (верхній, нижній, зовнішній
і внутрішній) повертають око у
відповідний бік; косий верхній м’яз – до-
низу і всередину; відтягач очного яблука
зміщує око назад.
Рефракція ока. За допомогою реф-
ракції світлові промені всередині ока
заломлюються і фокусуються на сітківці
(нормальна рефракція). За надмірного
заломлення або подовження очного
яблука світлові промені фокусуються
попереду сітківки (короткозорість); за
недостатнього заломлення або вкоро-
чення очного яблука світлові промені
збираються у фокус позаду сітківки.
Акомодація ока – це здатність змі-
нювати свою рефракцію. Під час розгля-
дання близьких предметів кришталик
стає більш опуклим або зміщується на-
перед, під час розглядання віддалених –
більш плоским або дещо зміщується на
фокусуючі зображення на сітківці.
24.2. ДОСЛІДЖЕННЯ АПАРАТУ
ЗОРУ
Рис. 343. Портативний ото-
офтальмоскопічний набір
Дослідження апарату зору включає
в себе: загальне дослідження зорової
здатності тварини, огляд органа зору,
пальпацію, кератоскопію, дослідження бо-
ковим фокусним освітленням, Пуркіньє-
сансоновські зображення, дослідження
офтальмоскопом.
24.2.1. ЗАГАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
ЗОРОВОЇ ЗДАТНОСТІ ТВАРИНИ
За допомогою анамнезу та уважного
спостереження з’ясовують поведінку тва-
рини. У разі зниження зорової здатності
тварини стають лякливими, особли-
во коні; при наближенні до певних
предметів (кущів, куп соломи тощо) вони
кидаються вбік. У разі сліпоти на одне або
обидва ока поведінка тварини змінюється
– під час руху вона стає дуже обереж-
ною, високо піднімає кінцівки, неохоче
рухається, натикається на предмети. З
метою перевірки зорової здатності твари-
ну ведуть на довгому поводі до будь-якої
перешкоди (рейка на підставках, лавка
тощо). Сліпі тварини наштовхуються на
перешкоду, а за збереження зору – об-
ходять її. Поперемінно зав’язуючи очі
перед такою перевіркою, встановлюють
зорову здатність кожного ока.
253
 24.2.2. ОГЛЯД ОРГАНА ЗОРУ
Під час огляду органа зору обов’язково
порівнюють одне око з другим. Зверта-
ють увагу на стан тканин орбіти (при-
пухання, наявність ран та ін.). Огляда-
ючи повіки, визначають стан їхнього
шкірного покриву – наявність набряків,
ран, екзем, гнійного запалення тощо.
Виявляють положення країв повік – за-
ворот або виворот країв повік. У разі
неправильного росту вій – трихіази-
су – вони можуть подразнювати рогівку,
спричинювати її запалення. Визнача-
ють також ширину очної щілини. Зву-
ження її зумовлюється запаленням
кон’юнктиви, рогівки, райдужки тощо
і супроводжується світлобоязню. Опу-
скання верхньої повіки (ріозиз) може
бути наслідком паралічу окорухово-
го нерва або гілки лицевого нерва,
які іннервують її зовнішній підіймач.
Розширення очної щілини буває при
паралічі лицевого нерва, запаленні та
новоутвореннях у ретробульбарному
просторі.
Для огляду кон’юнктиви нижньої
повіки шкіру верхньої повіки вказівним
пальцем відсувають угору, а великим
пальцем відтягують униз нижню повіку,
дещо відхиляючи її від очного яблу-
ка. Для огляду кон’юнктиви верхньої
повіки великим і вказівним пальцями
її відтягують, після чого вивертають на-
вколо вказівного пальця іншої руки.
У дрібних тварин повіки вивертають
на скляну паличку. Під час оператив-
них втручань на кон’юнктиві й очному
яблуці та в разі сильного спазму повік
застосовують повікотримачі. Огляд
третьої повіки здійснюють, розкриваю-
чи очну щілину і натискуючи вказівним
пальцем на очне яблуко; для огляду її
внутрішньої поверхні повіку вивертають
анатомічним пінцетом.
Гіперемія (почервоніння) та на-
бряк кон’юнктиви свідчать про її за-
палення або про запалення райдуж-
ки, ціліарного тіла та ін. Збліднення
кон’юнктиви спостерігають при анемії,
жовтяничність – при захворюванні
печінки, гемоспоридіозах, отруєннях,
крововиливи – при гострих кон’юн-
254
ктивітах, отруєннях та деяких інфекціях.
У кон’юнктивальному мішку можуть
бути виявлені гельмінти (наприклад,
телязії або сторонні тіла, які спричи-
нюють сльозотечу, запалення, блефаро-
спазм).
Рис. 344. Гельмінтозне ураження
апарату зору
Оглядом очного яблука визнача-
ють його розмір, форму, характер
рухів. Збільшення очного яблука
спостерігається при новоутвореннях,
крововиливах, водянці ока; зменшення –
при атрофії внаслідок хронічних запаль-
них процесів (періодичного запалення
очей, панофтальміту).
Склеру оглядають при повороті голо-
ви тварини, визначаючи її колір та стан
кровоносних судин. Ін’єкція (розши-
рення) кровоносних судин може бути
кон’юнктивальною, або поверхневою
(зміщуються разом з кон’юнктивою); пе-
рикорнеальною, або глибокою (червоно-
фіолетове забарвлення навколо рогівки),
та мішаною. Кон’юнктивальна ін’єкція
спостерігається при кон’юнктивітах, пе-
рикорнеальна – при кератитах, іритах,
циклохоріоїдитах, мішана ін’єкція
буває при поєднанні кон’юнктивіту із
запальними процесами в рогівці та су-
динному тракті.
Під час огляду рогівки можна вияви-
ти помутніння її (результат запалення):
при асептичному кератиті вона синю-
вата або біла, при гнійному – жовта або
сірувато-жовта.
Оглядом досліджують також стан
зіниць. Зіниці мають темний колір,
у альбіносів вони червоні. Сірувато-
білого кольору зіниці набувають при
помутнінні кришталика (катаракта) та
при захворюванні склистого тіла.
Затемнюючи та освітлюючи око, огля-
дом досліджують реакцію зіниць. При
затемненні зіниці розширюються, при
освітленні — звужуються. Реакція зіниць
на світло знижується при ослабленні то-
нусу парасимпатичного нерва, запален-
нях райдужки та при синехіях.
Зіниці розширюються при ослабленні
або втраті світлочутливості ока,
наявності сильного болю, захворюван-
нях головного мозку, втраті крові. Зву-
жуються вони при гострих запальних
процесах тракту, сітківки і зорового не-
рва, при отруєннях.
Неправильна із зазубринами форма
зіниць буває при синехіях. Кришталик
досліджують оглядом крізь зіницю,
яку розширюють за допомогою 0,5–
1 % розчину атропіну або 1 % розчину
гомотропіну, кілька крапель якого вво-
дять у кон’юнктивальний мішок за 40
хв до дослідження. Прозорість кришта-
лика порушується у разі його вивихів
та підвивихів. Помутніння кришталика
можуть бути дифузними та обмежени-
ми (у вигляді окремих крапок або плям).
24.2.3. ПАЛЬПАЦІЯ, КЕРАТОСКОПІЯ
Пальпацією визначають болючість оч-
ного яблука, повік, орбіти, крепітацію
(переломи кісток), наявність гематом,
новоутворень та ін.
Рис. 345. Кератоскоп
Стан поверхні рогівки досліджують
кератоскопом. Прилад приставляють
до власного ока і спрямовують відбите
світло на рогівку (досліджуване око має
бути повернуте в темний бік). У нормі
на рогівці утворюються зображення
правильних кіл. При кератитах, ра-
нах, виразках, порушенні рівномірної
сферичності рогівки (кератоконус,
кератоглобус) білі кола кератоскопа
відбиваються у вигляді хвилястих, лама-
них ліній.
24.2.4. ДОСЛІДЖЕННЯ БОКОВИМ
ФОКУСНИМ ОСВІТЛЕННЯМ
Цим способом визначають розміри
передньої камери, стан водянистої во-
логи, наявність тут сторонніх тіл. При
запаленні судинного тракту, вивихах
кришталика наперед, передній синехії
глибина передньої камери зменшується;
при водянці ока, вивиху кришталика в
бік склистого тіла, задній синехії глиби-
на передньої камери збільшується.
«Айболить Вас навчить…»
Чи
можна визна-
чити боковим (фо-
кусним) освітленням
стан криштали-
ка?
Боковим (фо-
кусним) освітленням
визначають також
положення помутнінь
кришталика, які, на
відміну від помутнінь
склистого тіла, неру-
хомі.
Наявність білуватих пластівців, які
вільно плавають у рідині передньої ка-
мери або лежать на її дні, свідчить про
випотівання фібринозного ексудату,
при гнійній ексудації вміст передньої
камери зеленувато-жовтий; при кро-
вовиливах у ній виявляють червонуваті
згустки.
Бокове (фокусне) освітлення рай-
дужної оболонки дає змогу вияви-
ти її запалення: при гострих іритах
вона набрякає і втрачає характерну
рельєфність (радіальні й колові боро-
зенки); при хронічних іритах набуває
світлішого забарвлення, рельєфність
255
її посилюється (нагадує засохлий ли-
сток). При зрощенні з рогівкою (перед-
ня синехія) райдужка відхиляється на-
перед, при зрощенні з кришталиком
(задня синехія) – назад.
24.2.5. ПУРКІНЬЄ-САНСОНОВСЬКІ
ЗОБРАЖЕННЯ
Розширивши зіницю за допомогою
атропіну, тварину заводять у темне
приміщення і запалюють свічку. Стоя-
чи дещо збоку, спостерігають відбиття
її в оці: перше з них дає рогівка, друге
й третє — передня та задня поверхні
кришталика.
Перше й друге зображення, відбиті
від опуклих поверхонь, прямі, третє,
відбите від увігнутої поверхні, – обернене
і зменшене. Коли свічку переміщують,
перші два зображення переміщуються
в бік руху свічки, третє – у зворотному
напрямку.
При вивихах кришталика або за його
відсутності зникають друге й третє зобра-
ження. При змінах у передній поверхні
кришталика відсутнє друге зображення.
При змінах у паренхімі кришталика або
його задній капсулі відсутнє третє зо-
браження, а при помутнінні склистого
тіла третє зображення стає виразнішим.
24.2.6. ДОСЛІДЖЕННЯ
ОФТАЛЬМОСКОПОМ
Офталь-
москоп, або
очне дзерка-
ло, має окру-
глу форму,
здебільшого
вгнуте, з фокус-
ною відстанню
Рис. 346. Офтальмоскопія 15 см. Перед
офтальмоскопією око атропінізують.
Офтальмоскопом освітлюють зіницю
(відстань 40–50 см) і крізь його отвір
спостерігають (колір зіниці відповідає
кольору дна ока). Осередкові помутніння
кришталика мають вигляд темних ця-
ток, плям та тяжів. Якщо помутніння
нерухомі й переміщуються разом з оч-
ним яблуком, вони локалізуються в
кришталику; якщо помутніння безлад-
256
но коливаються незалежно від рухів оч-
ного яблука, – у склистому тілі.
Дифузні помутніння в склистому
тілі свідчать про випотівання ексуда-
ту; при крововиливах спостерігаються
червонуваті плями (гемофтальм), мо-
жуть бути виявлені також паразити (ци-
стицерки).
Офтальмоскопію дна ока у вете-
ринарній практиці проводять у пря-
мому вигляді. За 30–40 хв до почат-
ку дослідження з метою усунення
акомодації тварині в кон’юнктивальний
мішок вводять 2–4 краплі 0,5–1% роз-
чину атропіну, приставляють до свого
ока вгнутий офтальмоскоп, наближа-
ють його, наскільки це можливо (майже
впритул), до ока тварини, освітлюючи
зіницю, і розглядають дно ока, карти-
на якого буває збільшеною у 8 разів.
Досліджуючи окремі ділянки, склада-
ють загальну картину дна ока.
Офтальмоскопія дає змогу розгляну-
ти сітчасту оболонку ока, розгалуження
її судин, відбивну перетинку судинної
оболонки, сосок зорового нерва. При
цьому вдається діагностувати хвороби
судинної та сітчастої оболонок, уражен-
ня соска зорового нерва.
24.3. ХВОРОБИ ОЧЕЙ
Ураження очей можуть виникати
самостійно, а можуть супроводжувати
деякі інфекційні, інвазійні та незаразні
хвороби (лептоспіроз, телязіоз, авіта-
міноз тощо).
24.3.1. ЗАПАЛЕННЯ ПОВІК
Запалення повік називається бле-
фарит (blepharitis). Виникає внаслідок
дії на повіки механічних, термічних
та хімічних чинників; іноді блефарит
виникає при інфекційних і паразитар-
них хворобах.
Клінічні ознаки. Спостерігається гі-
перемія та потовщення країв повік, очна
щілина звужується.
При лускатому блефариті на краю
повік утворюються лусочки, виявляється
свербіж, випадають вії.
При виразковому блефариті біля ос-
нови вій утворюються невеликі виразки.
Нерідко вії випадають. Після загоєння ступним промиванням порожнини ан-
виразок залишаються рубці, в зв’язку з тисептичним розчином. Застосовують
чим потовщується край повік і виникає антибіотикові мазі.
виворот їх.
При глибокому блефариті спос- 24.3.2. ЗАПАЛЕННЯ СЛИЗОВОЇ
терігається значне опухання повік, які ОБОЛОНКИ ОКА
стають болючими і гарячими на дотик. Запалення слизової оболон-
Спостерігається гіперемія кон’юнктиви, ки ока називається кон’юнктивіт
наявність гнійного ексудату, може утво- (coniunctivitis), трапляється часто і
рюватися абсцес. нерідко поєднується із запаленням
рогівки (кератокон’юнктивіт).
Кон’юнктивіти виникають унаслідок
механічних ушкоджень, напри-
клад дії пилу, сторонніх тіл, подраз-
нень віями при завороті повік тощо,
дії мікроорганізмів (стрептококів,
стафілококів, хламідій тощо), паразитів
(телязій), хімічних речовин (кислот,
лугів, вапняного і цементного пилу,
аміаку тощо), фізичних чинників (опіків,
ультрафіолетового випромінювання то-
Рис. 347. Блефарит що). Запалення сполучної оболонки ока
може розвинутись за нестачі вітаміну
Ячмінь – обмежена форма гнійного А. Мит, чума собак, пастерельоз тощо
блефариту, при якому відбувається також супроводжуються запаленням
гнійне запалення мейбомових залоз і во- слизової оболонки – так званим симпто-
лосяних мішечків. матичним кон’юнктивітом.
Прогноз здебільшого сприятливий.
Лікування. При поверхневому бле-
фариті шкіру повік обробляють 3 % роз-
чином борної кислоти і змазують двічі
або тричі на добу антисептичними ма-
зями та емульсіями (дибіоміциновою,
тетрацикліновою, синтоміциновою та ін.).
При виразковому блефариті шкіру
повік обробляють 3% розчином борної
кислоти, уражені місця змазують анти-
септичними мазями (тричі на добу).
Після розм’якшення кірок їх знімають, а Рис. 348. Катаральний кон’юнктивіт
виразки припікають 4% розчином ляпісу
або 5% спиртовим розчином йоду. Для
посилення опірності організму застосо-
вують вітаміно-, аутогемотерапію, тка-
нинну терапію та ін.
При глибокому блефариті на почат-
ку захворювання для прискорення аб-
сцедування застосовують зігрівальний
компрес з 3% розчину борної кислоти
або обережно втирають іхтіолову мазь.
У товщу повік біля їх основи вводять
антибіотико-новокаїновий розчин. Ви-
конують також пункцію абсцесу з на- Рис. 349. Гнійний кон’юнктивіт

257

Рис. 350. «Сухий» кератокон’юнктивіт
Рис. 351. Хламідіозний кон’юнктивіт
у кота
Клінічні ознаки. Катаральний
кон’юнктивіт може бути гострим
або хронічним. У першому випадку
спостерігається сильне почервоніння і
припухлість кон’юнктиви, світлобоязнь,
спазм повік, витікання серозного або
серозно-слизового ексудату; в друго-
му – гіперемія незначна, кон’юнктива
жовтувато-червонуватого кольору, світ-
лобоязні немає, але сосочки та фолікули
кон’юнктиви збільшені, тому вона бар-
хатиста на вигляд.
При фібринозному кон’юнктивіті
спостерігаються випотівання фіб-
ринозного ексудату та явища некро-
зу кон’юнктиви, на поверхні якої зна-
ходять фібринозну плівку. Має місце
світлобоязнь.
Гнійний кон’юнктивіт. Ознаки за-
палення кон’юнктиви супроводжуються
виділенням гнійного ексудату. Запаль-
ний процес може переходити на рогівку.
Флегмонозний кон’юнктивіт.
Гнійне запалення охоплює не тільки
кон’юнктиву, а й прилеглу сполучну
тканину. Кон’юнктива значно набрякає і
випинається з очної щілини, яка сильно
звужена.
258
Фолікулярний кон’юнктивіт – до-
сить поширена форма запалення
кон’юнктиви у сліпонароджуваних
тварин, зокрема у собак. Поряд з оз-
наками, характерними для катараль-
ного кон’юнктивіту, спостерігається
гіперплазія лімфатичних фолікулів на
бульбарній поверхні третьої повіки у
складі фолікулярних сосочків.
Гландулярний кон’юнктивіт. За
цієї форми запалення кон’юнктиви
спостерігається гіперплазія поверхневої
сльозової залози третьої повіки.
Рикетсіозний кон’юнктивіт виникає
внаслідок зараження рикетсіями, на-
буває масового поширення і харак-
теризується певною стадійністю
перебігу: серозно-катаральна (почат-
кова) стадія змінюється стадією ерозії
рогівки, після неї настає стадія клітинної
інфільтрації рогівки, а далі – абсцеду-
вання, виразка і рубцювання рогівки.
Спочатку спостерігаються сльозотеча,
гіперемія, світлобоязнь та припухання
повік, виділення серозно-слизового і
гнійного ексудату. Через кілька діб про-
цес поширюється на рогівку у вигляді
помутніння (невелика пляма в центрі).
Рогівка потовщується й випинається у
вигляді кератоконуса або кератоглобуса
внаслідок абсцесу, після прориву якого
утворюється виразка. Далі настає заго-
ювання. Рубець, що утворився на місці
виразки, частково розсмоктується.
У розвитку кератиту стадія абсцеду-
вання необов’язкова. В окремих випад-
ках виникають лише ерозії рогівки, які
загоюються без порушень її прозорості.
Хламідіозний кератокон’юнктивіт
найчастіше трапляється у свиней, вра-
жаючи в першу чергу новонароджених
поросят. Перехворілі нерідко сліпнуть.
Діагноз здебільшого встановлюють на
підставі клінічних ознак. Для діагностики
фолікулярного кон’юнктивіту після
знеболювання (краплі 4% новокаїну,
2% тримекаїну, 0,5% дикаїну тощо)
анатомічним пінцетом виводять з очної
щілини третю повіку і оглядають її буль-
барну поверхню, яка при захворюванні
буває всіяна гіперплазованими фолі-
кулами, подібними до просяних зернят.
 Для діагностики «сухого» кон’юн-
ктивіту застосовують пробу Ширме-
ра: під нижню повіку вводять смужку
фільтрувального паперу і тримають її
5 хв. В нормі смужка зволожується на
8–9 мм, при захворюванні – на 2–5 мм.
Прогноз. За винятком «сухого», хро-
нічного, флегмонозного, фібринозного
кон’юнктивітів та інфекційного ке-
ратокон’юнктивіту прогноз сприятли-
вий.
«Айболить Вас навчить…»
Як
діагностують
рикетсіозний та
хламідіозний
кератокон’юнктивіт?
Під
час діагностики
рикетсіозного та хламідіозного
кератокон’юнктивітів засто-
совують мікроскопічне дос-
лідження препаратів відбитків
з кон’юнктивального мішка:
невеликий тампончик прити-
скують до ока, а після цього
– до предметного скла; препа-
рат висушують, фіксують 10
% розчином формаліну і за-
барвлюють за Романовським–
Гімза або спеціальними
методами. Досліджують
за великого збільшення зви-
чайного мікроскопа. Збуд-
ники локалізуються в
цитоплазмі клітин.
Лікування. За гострого катарального
кон’юнктивіту око промивають 3% роз-
чином борної кислоти та вводять краплі
0,25–2% розчину цинку сульфату (діє
в’яжуче), нерідко в суміші з 1% розчи-
ном новокаїну. За хронічного катараль-
ного кон’юнктивіту кон’юктивальний
мішок промивають 1–3% розчином
срібла нітрату і відразу швидко – 1%
розчином натрію хлориду.
При гнійних кон’юнктивітах у
кон’юнктивальний мішок по черзі вво-
дять краплі антибіотиків у розчині
новокаїну і 30% розчин альбуци-
ду; крім того, застосовують мазі та
емульсії антибіотиків (пеніцилінову,
тетрациклінову, синтоміцинову, дибі-
оміцинову та ін.). Око промивають роз-
чином фурациліну (1 : 5000), етакридину
лактату(1 : 1000), 1 % пероксидом водню
тощо. Непогано діють 5–10% йодоформ-
на та ксероформна мазі, а також очні
лікувальні плівки.
При фолікулярному кон’юнктивіті
фолікули третьої повіки припікають
ляпісом з наступним промиванням 1 %
розчином натрію хлориду.
При гландулярному кон’юнктивіті
гіперплазовані сльозові залози на краю
третьої повіки висікають ножицями
(після поверхневої та інфільтраційної
анестезії).
При «сухому» кон’юнктивіті в лате-
ральну ділянку верхнього склепіння
пересаджують протоку привушної
слинної залози.
При рикетсіозному та хламідіозному
кератокон’юнктивітах застосовують
10% синтоміцинову емульсію, хлор-
тетрациклінову, дибіоміцинову та інші
антибіотикові мазі, а також очні плівки з
антибіотиками й антисептиками.
На ранніх стадіях кон’юнктивіту з
успіхом застосовують новокаїнові бло-
кади (ретробульбарну та краніального
шийного симпатичного ганглія).
24.3.3. ПРОЛАПС (ВИПАДІННЯ)
СЛІЗНОЇ ЗАЛОЗИ ТРЕТЬОЇ ПОВІКИ
Рис. 352. Пролапс слізної залози третьої
повіки у кішки
Пролапс (випадіння) слізної залози
третьої повіки (аденома третьої повіки,
«вишневе око») звичайно виявляється у
молодих тварин у віці до 1 року, в період
активного росту. Частіше уражаються
собаки та коти брахіоцефальних порід
(бульдоги, мопси, перси), з рихлим
259
типом конституції і великою головою
(кане-корсо, мастіфи, ньюфаундленди,
німецькі доги), з вираженим переходом
від лоба до морди (американскі кокер-
спаніелі, кавалер-кінг-чарльз-спаніелі,
шарпеї, чау-чау), але також нерідко
захворювання зустрічається у біглів,
бассетів, бладхаундів.
Причинами випадіння слізної залози є:
• слабкість зв’язок, що утримують її в
нормальному положенні,
• виворіт основи хряща третьої повіки,
• новоутворення слізної залози (аде-
нома),
• гіперплазія залози третьої повіки
внаслідок лейкозу,
• генетична схильність,
• фактором, що ініціює розрив
утримуючої залозу зв’язки, може бути
травма третьої повіки (самотравмування
в процесі гри, розчосів лапами).
Випавша слізна залоза спостерігається
у вигляді округлої припухлості у внут-
рішньому куті ока, що може з’являтися
періодично, або бути постійно. При-
пухлість інтенсивного рожевого кольору
діаметром до 10–15 мм (т.з. «вишневе
око»). Кон’юнктива запалена, можлива
фолікулярна гіпертрофія, сльозотеча,
при довготривалому перебігу – гнійно-
слизові виділення. На початку захво-
рювання одностороннє, але через 1–
3 місяці в процес втягується і друге око.
Лікування. Запалення, навіть за наяв-
ності інфекції, не є першопричиною
захворювання, тому призначення корти-
костероїдів та антибіотиків неефективне.
Вправляння залози не приносить ре-
зультату, так як за відсутності фіксації у
нормальному положенні залоза повтор-
но випаде через декілька днів, іноді че-
рез декілька хвилин після маніпуляції.
Лікування такої патології тільки
хірургічне і повинне бути направлене на
репозицію та фіксацію випавшої слізної
залози в нормальному положенні. Опе-
рація проводиться під наркозом.
Існують різні варіанти операції, але
критерії правильної методики наступні:
1) випавша залозиста тканина повинна
бути повністю збережена;
2) цілісність третьої повіки не повинна
бути порушена;
260
3) після закінчення післяопераційного
періоду рухливість третьої повіки (її
функціональна характеристика) повин-
на повністю відновитися.
Оперативне лікування
при пролапсі слізної
залози третьої повіки
у собаки
Видалення залози чи хряща третьої
повіки проводять тільки у крайньому ви-
падку (наявність новоутворення), так як
після видалення залози, що відповідає
за значну частину вироблення слізної
рідини, велика ймовірність розвитку
«синдрому сухого ока», пігментозного
кератиту і, як наслідок, втрата зору.
Відсутність необхідних навиків та досвіду
не можуть бути виправданням для про-
ведення резекції випавшої залозистої
тканини або третьої повіки.
В післяопераційний період протя-
гом 5–7 днів показано застосування
протизапальних крапель, що містять
антибіотики широкого спектра дії.
Обов’язкове носіння захисного комірця.
24.3.4. РАНИ РОГІВКИ
Рани рогівки (vulneris corneae) бува-
ють поверхневі, глибокі й проникні в
передню камеру ока.
Етіологія. Травмування дротом, цвя-
хами тощо, потрапляння в око твер-
дих предметів (шматочків скла, каме-
ню), а також ушкодження зубами та
пазурами тварин.
Клінічні ознаки. Спостерігаються
сльозотеча, блефароспазм, болючість та
дефект рогівки.
Поверхневі
рани можна ви-
явити керато-
скопом, боко-
вим фокусним
освітленням або
при застосуванні
крапель флу-
Рис. 353. Рана рогівки о р е с ц и н у .
Глибокі рани з ушкодженням парен-
хіми рогівки виявляють простим
оглядом. Вони супроводжуються
інфільтрацією та набряком рогівки,
остання мутнішає, в ній розвивається
васкуляризація (проростають кро-
воносні судини). При проникних ра-
нах витікає водяниста волога, іноді
випинається райдужка або кришталик;
а часом випотіває фібрин і може розви-
нутись гнійне запалення.
Прогноз. За поверхневих ран – спри-
ятливий; за глибоких – нерідко залиша-
ються помутніння й рубці; при проник-
них ранах прогноз обережний (можливе
ускладнення панофтальмітом).
Лікування. Якщо виявляють сто-
ронні предмети, то після знеболюван-
ня їх видаляють. Око промивають ан-
тисептичними розчинами фурациліну
(1 : 5000), калію перманганату (1 : 500),
30% альбуциду та ін. Розчини важ-
ких металів, зокрема срібла та свин-
цю, протипоказані — залишають-
ся невиліковні «крейдяні плями».
Після знеболювання застосовують
антисептичні мазі (30% альбуциду,
5% йодоформну та ксероформну,
емульсію синтоміцину тощо). Більш
сприятливий перебіг захворювання
спостерігається після новокаїнових
блокад.
Рис. 354. Кератит у коня
24.3.5. ЗАПАЛЕННЯ РОГІВКИ
Запалення рогівки називається ке-
ратитом (keratitis). Розрізняють по-
верхневий (ушкоджуються епітелій
та боуменова мембрана), глибокий
(уражується паренхіма рогівки) та
задній (уражуються десцеметова мем-
брана й ендотелій) кератити.
Етіологія.
Дія механіч-них
(поранення,
сторонні тіла
та ін.), хімічних
(кислоти, луги
тощо), терміч-
них (опіки, від-
мороження) чи-
Рис. 355. Абсцес рогівки нників, інфек-
у коня ційних (рикет-
сіоз, хламідіоз) та
інвазійних (телязіоз) захворювань, а також
метаболічних порушень (авітаміноз). Кера-
тит ускладнює деякі інфекційні захворю-
вання (наприклад, чума собак).
Клінічні ознаки. Сльозотеча, спазм
повік, світлобоязнь, помутніння рогівки
(інфільтрація лімфоцитами та лейкоци-
тами), васкуляризація. При поверхневих
кератитах поверхня рогівки стає барха-
тистою внаслідок десквамації епітелію,
при глибоких залишається дзеркаль-
ною, але навколо рогівки з’являється
почервоніння (перикорнеальна ін’єкція).
При задніх кератитах має місце гіперемія
райдужки, звуження зіниць, ексудація в
передню камеру ока.
Кератити можуть бути гострими або
хронічними, асептичними або гнійними.
При асептичному кератиті інфільтрат сіру-
вато-білий, при гнійному – жовтуватий.
Прогноз при поверхневих кератитах –
сприятливий, при глибоких і задніх –
обережний (залишаються помутніння,
синехії).
Лікування. Усувають причину захво-
рювання. Промивають 3% розчином
борної кислоти, після чого за повіки за-
кладають мазі: 1–2% жовту ртутну (про-
типоказана сліпонароджуваним тва-
ринам), 1 : 500 фурацилінову, 30% аль-
буцидну, 5% йодоформну (протипока-
зана сліпонароджуваним тваринам),
синтоміцинову та стрептоцидну емульсії
тощо. За гострого перебігу захворю-
вання застосовують ретробульбарну
новокаїнову блокаду; при хронічному –
тканинну терапію (ФІБС, екстракт алое
та ін.), тонкотертий порошок каломе-
лю з цукром. При гнійних кератитах
показані септичні очні плівки.
261
 24.3.6. ЗАПАЛЕННЯ РАЙДУЖНОЇ
ОБОЛОНКИ, ВІЙКОВОГО ТІЛА
І СУДИННОЇ ОБОЛОНКИ
Рис. 356. Іридоцикліт у пса
Виразка рогівки.
Корнеосклеральна
транспозиція
Запалення райдужки – ірит (iritis),
війкового тіла – цикліт (cyclitis),
власне судинної оболонки – тинітом (retinitis). Захворювання спри-
хоріоїдит (chorioiditis). Найчастіше
спостерігають іридоцикліти, рідше –
іридоциклохоріоїдити; запалення всьо-
го судинного тракту – увеїт (uveitis).
Етіологія. Рани, удари, інфекційні
та паразитарні фактори, отруєння, дія
ультрафіолетового та рентгенівського
випромінювання, а також інфекційні
хвороби (ящур, мит, туберкульоз та ін.)
Клінічні ознаки. При серозному іри-
доцикліті спостерігаються світлобоязнь,
сльозотеча, біль, звуження зіниці, гіпе-
ремія райдужки, випотівання ексудату.
При фібринозному іридоцикліті в
передній камері виявляють пластівці
фібрину, який також відкладається
на поверхні райдужки. Нерідко краї
зіниць склеюються, а далі зростаються з
рогівкою або кришталиком (синехії).
При гнійному іридоцикліті ознаки за-
палення надзвичайно яскраві, в камерах
ока накопичується гнійний ексудат жов-
тувато-зеленого кольору.
При хоріоїдитах характерними сим-
птомами є зміни дна ока (розширен-
ня судин, сіруваті бляшки), склистого
262
тіла (помутніння), розлад зору, набряк
сітківки або запалення соска зорового не-
рва – папіліт.
Прогноз при серозному запаленні –
сприятливий, при фібринозному – обе-
режний (порушується зір), при гнійному –
несприятливий (сліпота).
Лікування. Для розсмоктування ексу-
дату і запобігання утворенню синехій в
око 3–4 рази на день закапують 1% роз-
чин атропіну з добавлянням новокаїну,
субкон’юнктиально вводять 0,1 % розчин
адреналіну, 5 % розчин натрію хлориду,
суспензії гідрокортизону (0,2–0,5 мл раз
на 3 дні). Для розсмоктування застосову-
ють пеніцилін-новокаїнові блокади. При
гнійних запаленнях застосовують місцеву
антибіотико- і сульфаніламідотерапію;
при скупченні в передній камері гнійного
ексудату його відсмоктують шприцом
з наступним уведенням антибіотико-
новокаїнового розчину.
24.3.7. ЗАПАЛЕННЯ СІТКІВКИ
Запалення сітківки називається ре-
чинюють механічні ушкодження, отрує-
ння, дія ультрафіолетового світла, пере-
хід запалення з суміжних тканин, інфіку-
вання, особливо при сепсисі, піємії тощо.
Клінічні озна-
ки. Спостерігаю-
ться сльозоте-
ча, світлобоязнь,
г і п е р е м і я
к о н ’ю н к т и в и ,
зниження зору.
Рис. 357. Пігментний За гострого ре-
ретиніт тиніту зіниці зву-
(офтальмоскопія) жені, за хроніч-
ного – свербіж.
Під час офтальмоскопії виявляють роз-
ширення судин сітківки, у хронічних
випадках вони стають невидимими;
спостерігають також крововиливи,
набряклість та інфільтрацію сітківки.
Прогноз – обережний (часто настає
втрата зору).
Лікування. Тварину ставлять у темне
приміщення, роблять субкон’юнкти-
вальні ін’єкції 1–2% розчину діоніну, для
виключення акомодації око атропіні-
зують. На око призначають теплі пов’яз-
ки. Внутрішньовенно вливають розчин
натрію йодиду.
24.3.8. ПЕРІОДИЧНЕ
ЗАПАЛЕННЯ ОЧЕЙ
Рецидивний іридоциклохоріоїдит
(iridocyclochorioiditis periodica) спос-
терігається у коня, осла і мула.
Етіологію захворювання не визначено.
Висловлюються думки про інфекційну,
інвазійну та алергічну природу захво-
рювання.
Клінічні ознаки. Виникає серозне
або серозно-фібринозне, іноді серозно-
фібринозно-геморагічне запалення су-
дин, яке в процесі розвитку хворо-
би може перейти на рогівку, сітківку,
кришталик, склисте тіло і зоровий нерв.
Характерна ознака — нерегулярне по-
вторення загострень.
Прогноз – несприятливий; виліку-
вання буває порівняно рідко.
Лікування. В око закапують 1 %, а
далі 0,5 % розчин атропіну до 4 разів на
день, що запобігає утворенню синехій
і зменшує ексудацію. Застосовують та-
кож атропін у суміші з 1 % розчином
новокаїну й адреналіном (1 крапля
на 100 мл розчину). Рекомендується
новокаїнова блокада.
24.3.9. ГНІЙНИЙ ПАНОФТАЛЬМІТ
Гнійний панофтальміт (pano-
phtalmitis purulenta). Захворювання
спричинюють проникні інфіковані рани
ока; перехід на око гнійного запалення
із прилеглих тканин, гнійне запалення
окремих частин очного яблука тощо.
Клінічні ознаки. Спостерігаються
пригнічення тварини, зниження апе-
титу, підвищення температури тіла. В
Питання для самоконтролю
1. Що таке очне яблуко?
2. Що включає в себе дослідження
апарату зору?
3. Як називається запалення повік та
які причини виникнення цього захво-
рювання?
4. Які причини кон’юнктивітів?
зв’язку з набряклістю тканин орбіти
настають екзофтальм, опухання повік,
гіперемія кон’юнктиви, помутніння
рогівки. За наявності проникної рани
виділяється гнійний ексудат; виявляють-
ся ознаки гнійного запалення судинної
оболонки й сітківки. З часом настає
гнійне розплавлення тканин ока.
Рис. 358. Гнійний панофтальміт
Лікування. На початку захворювання
проводять енергійну загальну та місцеву
антибіотико- та сульфаніламідотерапію.
У тяжких випадках виконують евіс-
церацію або енуклеацію ока.
Евісцерацію проводять під наркозом
або місцевою анестезією. Вирізують
рогівку і кюреткою видаляють вміст оч-
ного яблука, залишаючи лише склеру.
Око промивають антисептичним розчи-
ном і вводять тампон з антисептичним
порошком та маззю. На повіки накла-
дають шви. Шви й тампон видаляють на
четверту добу.
Енуклеацію також проводять під нар-
козом або місцевою анестезією. Коловим
розрізом вздовж склепіння розрізують
кон’юнктиву, далі пересікають м’язи оч-
ного яблука і зоровий нерв і видаляють
очне яблуко. В орбіту вміщують тампон
і накладають шви на повіки.
5. Які причини випадіння слізної за
лози третьої повіки?
6. Які клінічні ознаки ран рогівки?
7. Як називається запалення сітківки
та які причини цього захворювання?
8. Які клінічні ознаки рецидивного
іридоциклохоріоїдиту коней?
263
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Борисевич В.Б. Ветеринарна ортопедія і офтальмологія. – Київ : Урожай, 1991.

– 133 с.
2. Борисевич В.Б., Tepeс M.O., Салістий В.Т. Хірургія, офтальмологія і ортопедія.
– Київ : Вища школа, 1988. – 287 с.
3. Власенко В.М., Тихонюк Л.А. Хірургія у молочному тваринництві. – Київ : Уро-
жай, 1994. – 176 с.
4. Власенко В.М., Тихонюк Л.А. Хірургія у конярстві. – Київ : Урожай, 1995. –255 с.
5. Власенко В.М., Тихонюк Л.А. Хірургія у свинарстві та вівчарстві. – Київ : Уро-
жай, 1998. – 318 с.
6. Власенко В.М., Тихонюк Л.А., Рубленко М.В. Оперативна хірургія, анестезіологія
і топографічна анатомія. – Біла Церква, 2003. – 511 с.
7. Загальна ветеринарна хірургія / За ред. проф. В.Б. Борисевича. – Київ : Вища
школа, 1992. – 276 с.
8. Загальна ветеринарна хірургія / За ред. проф. І.О Панька. – Біла Церква, 1998.
– 263 с.
9. Кузнецов О.К. Ветеринарна хірургія, офтальмологія і ортопедія. – Київ : Вища
школа, 1979. – 440 с.
10. Оперативна хірургія з основами топографічної анатомії і анестезіології / За
ред. I.I. Магди. – Київ : Вища школа, 1995. – 296 с.
11. Петренко О.Ф та ін. Хірургія ветеринарної медицини. – Київ : Вища освіта,
2005. – 399 с.
12. Практикум із загальної та спеціальної хірургії / За ред. проф. І.О. Калашника.
– Київ : Урожай, 1995. – 256 с.
13. Поваженко И.Е., Братюха С.И., Калиновский Г.Н. Частная ветеринарная хи-
рургия. – Київ : Вища школа, 1991. – 227 с.
14. Спеціальна ветеринарна хірургія / За ред. проф. В.Б. Борисевича. – Київ :
Вища школа, 1993. – 494 с.
15. Спеціальна ветеринарна хірургія / За ред. проф. І.С. Панька. – Біла Церква,
2003. – 415 с.
16. http://i-medic.com.ua/index.php?newsid=15999
17. http://agroua.net/animals/veterinary/diseases/g1-1/g2-2/d-389/
18. http://ua-referat.com/Захворювання_сільськогосподарських_тварин
19. http://medbib.in.ua/obschaya-hirurgiya.html
20.http://booksshare.net/index.php?id1=4&category=biol&author=vlasenko-
vm&book=2005
21. http://www.webfermerstvo.org.ua/tvarynnyctvo/kastracija-tvaryn.php
22. http://zoolife.rv.ua/veterynariya/veterynarna-ortopediya-tvaryn/

264
 ЗМІСТ

ВСТУП. ХІРУРГІЯ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ, ЇЇ ЗМІСТ І ЗВ’ЯЗОК

З ІНШИМИ ВЕТЕРИНАРНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ....................................................3
1.1. Визначення хірургії як науки і зв’язок її з іншими ветеринарними
дисциплінами.........................................................................................................................3
1.1.1 Оперативна хірургія.....................................................................................................3
1.1.2. Загальна хірургія..........................................................................................................4
1.1.3. Спеціальна хірургія.....................................................................................................5
1.2. Коротка історія розвитку ветеринарної хірургії.......................................................5
1.2.1. Період стихійних та емпіричних знань. Анатомічний період.............................6
1.2.2. Експериментальний період........................................................................................6
1.2.3. Ветеринарна хірургія в Україні..................................................................................8
1.3. Загальні поняття про хірургічні захворювання.........................................................9
1.3.1. Найпоширеніші хірургічні хвороби.........................................................................9
1.3.2. Економічні збитки від хірургічних захворювань...................................................10
РОЗДІЛ І ОПЕРАТИВНА ХІРУРГІЯ ...............................................................................11
2. ФІКСАЦІЯ ТВАРИН.......................................................................................................11
2.1. Поняття про фіксацію та її мета.................................................................................11
2.2. Фіксація тварин у стоячому та лежачому положеннях..........................................12
2.2.1. Фіксація в стоячому положенні великої рогатої худоби.....................................13
2.2.2. Фіксація в стоячому положенні коня......................................................................14
2.2.3. Фіксація в стоячому положенні свиней, дрібної рогатої худоби, собак............15
2.2.4. Фіксація великої рогатої худоби у лежачому положенні...................................16
2.2.5. Фіксація коней у лежачому положенні..................................................................17
2.2.6. Фіксація свиней, собак, котів та диких хутрових звірів у лежачому
положенні..............................................................................................................................17
2.3. Операційні столи для великих та дрібних тварин..................................................18
2.3.1. Операційні столи для великих тварин...................................................................18
2.3.2. Операційні столи для дрібних тварин....................................................................19
2.4. Ускладнення при фіксації тварин і запобігання їм................................................20
2.5. Інструкція з охорони праці в лабораторії «Хірургія ветеринарної
медицини» під час проведення теоретичних і практичних занять.............................20
3. ОСНОВИ ПРОФІЛАКТИКИ ХІРУРГІЧНОЇ ІНФЕКЦІЇ
ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ РОБОТИ..................................................................22
3.1. Асептика і антисептика та її види..............................................................................22
3.1.1. Історична довідка.......................................................................................................23
3.1.2. Види антисептики......................................................................................................24
3.1.3. Основні шляхи інфікування ран та запобігання рановій інфекції.....................25
3.1.4. Комплексне застосування асептики й антисептики.............................................26
3.2. Організація хірургічної роботи. Будова та обладнання операційної,
перев’язної, стаціонару.......................................................................................................26
3.2.1. Операційна та її обладнання....................................................................................26
3.2.2. Перев’язна....................................................................................................................27
3.2.3. Стаціонар.....................................................................................................................28
3.3. Утримання і годівля тварин до і після операції......................................................28
3.4. Організація хірургічної роботи в господарствах промислового типу,
фермерських та індивідуальних селянських господарствах.........................................29

4. ЗНЕБОЛЮВАННЯ..........................................................................................................31
4.1. Значення знеболювання в хірургії. Види знеболювання........................................31
4.1.1. Історична довідка........................................................................................................31
4.1.2. Види знеболювання....................................................................................................32
4.2. Наркоз і його видии......................................................................................................33

265
4.2.1. Способи застосування наркозу.................................................................................33
4.2.2. Премедикація і потенційований наркоз................................................................33
4.2.3. Показання і протипоказання до застосування наркозу.......................................34
4.3. Наркоз коней, ВРХ, свиней, собак, котів та інших тварин.....................................34
4.3.1. Наркоз коней...............................................................................................................34
4.3.2. Наркоз великої рогатої худоби................................................................................35
4.3.3. Наркоз кіз і овець........................................................................................................35
4.3.4. Наркоз свиней.............................................................................................................35
4.3.5. Наркоз собак, котів.....................................................................................................35
4.3.6. Наркоз птиці...............................................................................................................36
4.4. Ускладнення під час наркозу та боротьба з ними...................................................36
4.5. Зняття наркозу...............................................................................................................37
4.6. Поняття про нейролептаналгезію та міорелаксанти..............................................37
4.7. Місцеве знеболювання та його види..........................................................................37
4.7.1.Види місцевого знеболювання..................................................................................38
4.7.2. Речовини для анестезії...............................................................................................39
4.8. Ускладнення при місцевому знеболюванні, запобігання їм та усунення............40
5. ЕЛЕМЕНТИ ХІРУРГІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ......................................................................41
5.1. Поняття хірургічної операції, класифікація.............................................................41
5.1.1. Назви операцій. Протипоказання до операції......................................................41
5.1.2. Класифікація хірургічних операцій.......................................................................42
5.2. Роз’єднання м’яких та кісткової тканини..................................................................42
5.2.1. Роз’єднання м’яких тканин.......................................................................................42
5.2.2. Роз’єднання кісткової тканини.................................................................................43
5.2.3. Інструменти для роз’єднання тканин.....................................................................43
5.3. Поняття про кровотечу, класифікація.......................................................................46
5.4. Зупинка кровотечі.........................................................................................................46
5.4.1. Мимовільне спинення кровотечі.............................................................................46
5.4.2. Тимчасове спинення кровотечі................................................................................47
5.4.3. Остаточне спинення кровотечі................................................................................47
5.5. Втрата крові, запобігання їй. Поняття про переливання крові
та її замінників......................................................................................................................48
5.6. Способи з’єднання м’яких тканин.............................................................................49
5.6.1. Види швів.....................................................................................................................49
5.6.2. Інструменти для з’єднання тканин..........................................................................51
6. ІН’ЄКЦІЇ, ВЛИВАННЯ, ПУНКЦІЇ...............................................................................52
6.1. Загальне поняття про ін’єкції, вливання і пункції..................................................52
6.1.1. Ін’єкції..........................................................................................................................52
6.1.2. Вливання......................................................................................................................53
6.1.3. Пункції.........................................................................................................................53
6.1.4. Техніка ін’єкцій, вливань та пункцій......................................................................54
6.2. Інструменти й апарати для ін’єкцій, вливань і пункцій........................................55
6.3. Кровопускання...............................................................................................................58
6.3.1. Історична довідка.......................................................................................................58
6.3.2. Місця відбору крові у різних видів тварин.............................................................58
7. ЗАПОБІГАННЯ РОГОУТВОРЕННЮ У ТЕЛЯТ
ТА ОБЕЗРОЖУВАННЯ ДОРОСЛОЇ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ........................60
7.1. Анатомо-топографічні дані рога та показання до запобігання росту рогів
у телят і обезрожування дорослої рогатої худоби..........................................................60
7.2. Способи запобігання рогоутворенню у телят...........................................................61
7.2.1. Хімічний спосіб запобігання рогоутворенню у телят..........................................61
7.2.2. Термічний спосіб запобігання рогоутворенню у телят.......................................62
7.2.3. Кривавий спосіб запобігання рогоутворенню у телят.........................................62
7.3. Обезрожування дорослої великої рогатої худоби....................................................63

266
7.3.1. Безкровний спосіб......................................................................................................63
7.3.2. «Глуха» ампутація рога.............................................................................................63
7.3.3. Відкрита ампутація рога...........................................................................................64
8. ПОВ’ЯЗКИ.........................................................................................................................66
8.1. Поняття про пов’язки...................................................................................................66
8.2. Види перев’язного матеріалу......................................................................................66
8.2.1. Вата...............................................................................................................................66
8.2.2. Марля...........................................................................................................................67
8.2.3. Целофан.......................................................................................................................68
8.2.4. Лігнін............................................................................................................................69
8.3. Форми перев’язного матеріалу...................................................................................69
8.3.1. Бинт..............................................................................................................................69
8.3.2. Інші форми перев’язного матеріалу.......................................................................70
8.4. Види пов’язок та їх різновиди.....................................................................................70
8.4.1. Косинкові пов’язки.....................................................................................................71
8.4.2. Пращоподібні пов’язки.............................................................................................71
8.4.3. Бинтові пов’язки.........................................................................................................71
8.4.4.Спеціальні (типові) пов’язки.....................................................................................73
8.4.5. Каркасні пов’язки.......................................................................................................74
8.4.6. Лігатурні пов’язки......................................................................................................74
8.4.7. Клейові пов’язки.........................................................................................................74
8.4.8. Іммобілізувальні (іммобілізуючі) пов’язки............................................................76
9. КАСТРАЦІЯ ТВАРИН....................................................................................................79
9.1. Поняття про кастрацію, економічна ефективність кастрації.................................79
9.1.1. Показання для кастрації............................................................................................79
9.1.2. Економічна доцільність кастрації............................................................................80
9.2. Анатомо-топографічні дані статевих органів самця...............................................80
9.3. Криваві способи кастрації............................................................................................81
9.3.1. Кастрація з повним видаленням статевих залоз...................................................81
9.3.2. Кастрація із частковим видаленням елементів статевих залоз...........................82
9.4. Безкровні способи кастрації........................................................................................82
9.5. Кастрація самок.............................................................................................................83
9.5.1. Анатомо-топографічні дані статевого апарату самки.........................................83
9.5.2. Оваріоектомія.............................................................................................................84
9.5.3. Оваріогістероектомія ...............................................................................................85
9.6. Ускладнення при кастрації.........................................................................................85
РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНА І СПЕЦІАЛЬНА ХІРУРГІЯ.....................................................88
10. ЗАГАЛЬНІ ДАНІ ПРО ХІРУРГІЧНІ ЗАХВОРЮВАННЯ........................................88
10.1. Класифікація хірургічних захворювань...................................................................88
10.2. Патогенез запальних хірургічних захворювань......................................................89
10.3. Кінець хірургічних захворювань...............................................................................89
10.4. Загальні методи і принципи лікування...................................................................90
10.4.1. Оперативні методи лікування.................................................................................90
10.4.2. Етіотропна (причинна) терапія.............................................................................91
10.4.3. Патогенетична терапія............................................................................................91
10.4.4.Неспецифічна стимулююча терапія......................................................................92
10.4.5. Фізичні методи лікування........................................................................................93
10.4.6. Комплексна терапія.................................................................................................98
10.5. Профілактика хірургічних захворювань..................................................................98
11. ХІРУРГІЧНА ІНФЕКЦІЯ І ЇЇ КЛІНІЧНИЙ ПРОЯВ...............................................99
11.1. Загальне поняття про інфекцію, мікробне забруднення, ранову
мікрофлору, інфект. Класифікація хірургічної інфекції..............................................99
11.2. Гнійна інфекція..........................................................................................................100
11.2.1. Фурункул..................................................................................................................100

267
11.2.2. Карбункул................................................................................................................101
11.2.3. Абсцес.......................................................................................................................102
11.2.4. Флегмона..................................................................................................................103
11.2.5. Сепсис.......................................................................................................................105
11.3. Анаеробна інфекція..................................................................................................107
11.4. Гнильна інфекція........................................................................................................108
11.5. Специфічна інфекція................................................................................................109
11.5.1. Актиномікоз.............................................................................................................109
11.5.2. Ботріомікоз..............................................................................................................111
11.5.3. Правець.....................................................................................................................111
11.5.4. Бруцельоз.................................................................................................................113
11.5.5. Некробактеріоз.......................................................................................................113
12. УШКОДЖЕННЯ (ТРАВМИ)......................................................................................115
12.1. Поняття про травму і травматизм. Класифікація травм....................................115
12.2. Види травматизму та їх характеристика................................................................116
12.3. Основи профілактики травматизму у тварин......................................................117
12.4. Вплив ушкоджень на організм: непритомність, колапс, асептична
резорбтивна гарячка, шок................................................................................................119
12.5. Закриті ушкодження м’яких тканин......................................................................120
12.5.1. Удар..........................................................................................................................121
12.5.2. Гематома..................................................................................................................121
12.5.3. Лімфоекстравазат....................................................................................................122
12.5.4. Розтяг, розрив, струс..............................................................................................122
12.6. Поняття про рани......................................................................................................124
12.6.1. Симптоми ран........................................................................................................124
12.6.2. Класифікація ран...................................................................................................125
12.6.3. Біологія ранового процесу....................................................................................126
12.6.4. Види загоєння ран..................................................................................................127
12.6.5. Ускладнення при загоєнні ран.............................................................................127
12.6.6. Особливості загоєння ран у різних видів тварин...............................................128
12.6.7. Лікування ран..........................................................................................................128
12.6.8. Хірургічна обробка ран.........................................................................................129
12.7. Опіки............................................................................................................................129
12.7.1. Термічний опік.......................................................................................................129
12.7.2. Хімічний опік..........................................................................................................130
12.8. Відмороження............................................................................................................130
12.9. Електротравма............................................................................................................131
13. ЗМЕРТВІННЯ, ВИРАЗКИ, НОРИЦІ........................................................................133
13.1. Змертвіння (некроз)...................................................................................................133
13.2. Виразки........................................................................................................................135
13.2.1. Клінічні ознаки виразок.........................................................................................135
13.2.2. Лікування виразок...................................................................................................138
13.3. Нориці (фістули).......................................................................................................138
14. НОВОУТВОРЕННЯ......................................................................................................141
14.1. Загальне поняття про новоутворення....................................................................141
14.2. Етіологічні теорії виникнення пухлин..................................................................142
14.3. Класифікація пухлин...............................................................................................142
14.3.1. Пухлини епітеліального походження.................................................................143
14.3.2. Пухлини сполучнотканинного походження.......................................................143
14.3.3. Пухлини м’язового походження..........................................................................144
14.3.4. Пухлини судинного походження.........................................................................144
14.3.5. Пухлини з нервової тканини.................................................................................145
14.4. Характеристика доброякісних і злоякісних пухлин............................................145
14.5. Діагностика пухлин...................................................................................................146

268
14.6. Загальні принципи лікування при новоутвореннях............................................146
15. ХВОРОБИ ШКІРИ........................................................................................................148
15.1. Загальні ознаки хвороб шкіри.................................................................................148
15.2. Екзема..........................................................................................................................149
15.3. Дерматити...................................................................................................................150
16. ХВОРОБИ КРОВОНОСНИХ ТА ЛІМФАТИЧНИХ СУДИН.
ХВОРОБИ ПЕРИФЕРИЧНИХ НЕРВІВ..........................................................................153
16.1. Флебіт та тромбофлебіт............................................................................................153
16.2. Лімфангоїт...................................................................................................................154
16.3. Лімфонодуліт.............................................................................................................155
16.4. Загальні відомості про парези і паралічі..............................................................155
16.4.1. Етіологія парезів і паралічів.................................................................................156
16.4.2. Клінічні ознаки і діагноз........................................................................................156
16.4.3. Паралічі окремих нервів........................................................................................157
16.4.4. Лікування парезів і паралічів................................................................................158
17. ХВОРОБИ В ДІЛЯНЦІ ГОЛОВИ ТА ШИЇ..............................................................159
17.1. Хвороби зубів..............................................................................................................159
17.1.1. Неправильний розвиток зубів..............................................................................159
17.1.2. Ненормальне стирання зубів................................................................................160
17.1.3. Карієс зубів..............................................................................................................160
17.1.4. Пульпіт......................................................................................................................161
17.1.5. Альвеолярний періодонтит..................................................................................162
17.2. Запалення лобної пазухи..........................................................................................163
17.3. Запалення верхньощелепної (гайморової) пазухи...............................................163
17.4. Механічні ушкодження рогів...................................................................................164
17.5. Гематома вушної раковини і запалення вуха.......................................................164
18. ХВОРОБИ В ДІЛЯНЦІ ЧЕРЕВА ТА ПРЯМОЇ КИШКИ.
ХВОРОБИ СЕЧОСТАТЕВИХ ОРГАНІВ.........................................................................167
18.1. Грижі............................................................................................................................167
18.1.1. Класифікація гриж................................................................................................167
18.1.2. Пупкові грижі.........................................................................................................168
18.1.3. Інтравагінальні (пахово-мошонкові) грижі........................................................169
18.1.4. Травматичні грижі черевної стінки.....................................................................170
18.2. Хвороби прямої кишки............................................................................................171
18.2.1. Відсутність заднього проходу................................................................................171
18.2.2. Непрохідність прямої кишки...............................................................................172
18.2.3. Випадання прямої кишки.....................................................................................172
18.3. Запалення сім’яників................................................................................................173
18.4. Запалення препуція..................................................................................................173
18.5. Фімоз.............................................................................................................................174
18.6. Парафімоз...................................................................................................................174
18.7. Післякастраційні запальні ускладнення...............................................................175
19. ДІАГНОСТИКА ХВОРОБ КІНЦІВОК. ХВОРОБИ М’ЯЗІВ.................................177
19.1. Загальні відомості про хвороби кінцівок та економічні збитки від них..........177
19.2. Дослідження тварин при захворюванні кінцівок.................................................177
19.2.1. Анамнез....................................................................................................................177
19.2.2. Загальне дослідження тварин...............................................................................178
19.2.3. Визначення виду кульгавості.................................................................................178
19.2.4. Дослідження окремих тканин та анатомічних ділянок кінцівки....................179
19.3. Види і ступені кульгавості........................................................................................180
19.4. Запалення м’язів........................................................................................................180
19.4.1. Травматичний міозит.............................................................................................180
19.4.2. Ревматичний міозит...............................................................................................181
19.4.3. Гнійний міозит........................................................................................................181

269
19.5. Міопатоз......................................................................................................................182
19.6. Атрофія м’язів............................................................................................................183
19.7. Розриви м’язів............................................................................................................184
20. ХВОРОБИ СУХОЖИЛКІВ ТА СУХОЖИЛКОВИХ ПІХВ.
ХВОРОБИ СЛИЗОВИХ І СИНОВІАЛЬНИХ СУМОК.................................................185
20.1. Короткі анатомо-топографічні дані.......................................................................185
20.2. Розтяг і розрив сухожилків......................................................................................185
20.3. Тендиніт.......................................................................................................................186
20.3.1. Гострий та хронічний асептичний тендиніти...................................................186
20.3.2. Гнійний тендиніт.....................................................................................................187
20.4. Тендовагініт................................................................................................................187
20.5. Загальні дані і особливості хвороб окремих сухожилків....................................188
20.6. Хвороби слизових і синовіальних сумок................................................................189
20.6.1. Загальні відомості про слизові і синовіальні сумки.........................................189
20.6.2. Бурсити.....................................................................................................................190
20.6.3. Особливості ушкодження окремих бурс...........................................................191
21. ХВОРОБИ СУГЛОБІВ..................................................................................................193
21.1. Загальні відомості про суглоби...............................................................................193
21.2. Механічні пошкодження суглобів...........................................................................194
21.2.1. Забій суглоба...........................................................................................................194
21.2.2. Розтяг суглоба.........................................................................................................195
21.2.3. Рани суглобів...........................................................................................................195
21.3. Вивих суглоба..............................................................................................................196
21.4. Асептичне і гнійне запалення суглобів..................................................................197
21.4.1. Серозний синовіт....................................................................................................197
21.4.2. Серозно-фібрінозний синовіт...............................................................................199
21.4.3. Септичне (гнійне) запалення суглобів................................................................200
21.4.4. Гранулематозний артрит.......................................................................................203
21.4.5. Ревматичне запалення суглобів............................................................................204
21.4.6. Ревматоїдний артрит..............................................................................................205
21.5. Хронічний осифікувальний періартрит................................................................206
21.6. Хронічний деформуючий артрит...........................................................................207
21.7. Артроз..........................................................................................................................208
21.8. Окремі види артрозу.................................................................................................211
21.8.1. Коксартроз...............................................................................................................211
21.8.2. Гонартроз.................................................................................................................212
21.8.3. Поліостеоартроз......................................................................................................212
21.8.4. Остеохондроз..........................................................................................................212
22. ХВОРОБИ КІСТОК.....................................................................................................214
22.1. Загальні відомості про кістку..................................................................................214
22.2. Пухлини кісток...........................................................................................................215
22.3. Ревматичний остит....................................................................................................215
22.4. Некроз кістки..............................................................................................................216
22.5. Карієс кістки...............................................................................................................216
22.6. Періостит....................................................................................................................217
22.7. Гнійне запалення кістки...........................................................................................219
22.8. Запалення кісткового мозку.....................................................................................219
22.9. Переломи кісток........................................................................................................220
22.9.1. Особливості переломів окремих кісток..............................................................221
22.9.2. Лікування переломів..............................................................................................222
22.9.3. Остеосинтез стягувальною петлею......................................................................223
22.9.4. Остеосинтез шурупами та гвинтами...................................................................223
22.9.5. Інтрамедулярний (внутрішньокістковий) остеосинтез....................................224
22.9.6. Екстракортикальний (надкістковий) остеосинтез металевими

270
пластинами.........................................................................................................................226
23. ОРТОПЕДІЯ.................................................................................................................228
23.1. Короткі відомості про будову і функцію копит..................................................228
23.1.1. Характеристика нормальних копит....................................................................228
23.1.2. Ріст і фізичні властивості копитового рогу........................................................230
23.1.3. Функціональні особливості пальців і копитець.................................................231
23.2. Загальні відомості про хвороби копит...................................................................231
23.2.1. Економічні збитки при захворюваннях копит...................................................231
23.2.2. Рани вінчика............................................................................................................232
23.2.3. Флегмона вінчика....................................................................................................232
23.2.4. Рани в ділянці м’якуша і підошви. Гнильний розпад стрілки у коней.........233
23.3. Пододерматити..........................................................................................................234
23.3.1. Асептичний пододерматит...................................................................................234
23.3.2. Ревматичне запалення копит і ламініт................................................................235
23.3.3. Гнійний пододерматит...........................................................................................236
23.3.4. Некротичний і гангренозний пододерматити..................................................236
23.4. Гнійний подартрит....................................................................................................237
23.5. Гнильний розпад рогової капсули копитець у овець (копитова гниль).
Гнійне запалення міжпальцевих залоз у овець.............................................................238
23.6. Основні принципи профілактики захворювань копит.......................................239
23.6.1. Профілактика захворювань у великої рогатої худоби......................................239
23.6.2. Доцільність застосування копитцевих ванн.......................................................240
23.6.3. Профілактика захворювань копитець у свиней................................................241
23.6.4. Профілактика захворювань копит у коней........................................................242
23.6.5. Профілактика захворювань копит в умовах промислових комплексів.........243
23.7. Деформації та дефекти копитцевого рогу............................................................244
23.7.1. Деформації копитцевого рогу.............................................................................244
23.7.2. Дефекти копитового рогу.....................................................................................245
23.8. Підковування коней..................................................................................................245
23.8.1. Будова і обладнання кузні. Матеріали для виготовлення підків....................246
23.8.2. Будова підкови........................................................................................................246
23.8.3. Знімання старої підкови, виготовлення нової підкови
та прикріплення її до копита............................................................................................247
24. ОФТАЛЬМОЛОГІЯ....................................................................................................249
24.1. Короткі анатомо-фізіологічні відомості про орган зору....................................249
24.2. Дослідження апарату зору......................................................................................251
24.2.1. Загальне дослідження зорової здатності тварини............................................251
24.2.2. Огляд органа зору..................................................................................................252
24.2.3. Пальпація, кератоскопія.......................................................................................253
24.2.4. Дослідження боковим фокусним освітленням..................................................253
24.2.5. Пуркіньє-сансоновські зображення.....................................................................254
24.2.6. Дослідження офтальмоскопом............................................................................254
24.3. Хвороби очей.............................................................................................................254
24.3.1. Запалення повік.......................................................................................................254
24.3.2. Запалення слизової оболонки ока.......................................................................255
24.3.3. Пролапс (випадіння) слізної залози третьої повіки.........................................257
24.3.4. Рани рогівки............................................................................................................258
24.3.5. Запалення рогівки..................................................................................................259
24.3.6. Запалення райдужної оболонки, війкового тіла і судинної оболонки.........260
24.3.7. Запалення сітківки..................................................................................................260
24.3.8. Періодичне запалення очей..................................................................................261
24.3.9. Гнійний панофтальміт..........................................................................................261

271
 Навчальне видання

М.О. Литвиненко, І.О. Литвиненко, Л.М. Литвиненко

ХІРУРГІЯ ВЕТЕРИНАРНОЇ
МЕДИЦИНИ

Навчальний посібник

Українською мовою

Редактор Н. Цибенко
Комп’ютерна верстка Л. Шишкіна
Дизайн І. Лук’янець

Умов друк. арк. 12,8

Науково-методичний центр ВФПО

Київ-151, вул. Смілянська, 11
тел. 242-35-68

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб’єкта видавничої справи ДК № 1310

272