Прояви сепаратизму та їх наслідки для Європи

Переважно в Європі переважають етнічні та соціально-економічні фактори

виникнення сепаратизму, методи боротьби залишаються в політичних
рамках, а формування суверенної держави, як мети боротьби, змінюється
максимальною національно-культурною, економічною та політичною
автономією у рамках кордонів сучасних держав.

Для вирішення подібних кризових ситуацій постає проблема виявлення

причин сепаратиських тенденцій. Слід зазначити, що в багатьох випадках
причина сепаратизму може бути багатоаспектною [2]. Це суттєво
ускладнює процес врегулювання, оскільки в такій ситуації треба брати до
уваги всі її прояви.

До країн Європи, в яких активно проявляється сепаратизм, можна віднести

Іспанію, Велику Британію, Італію та багато інших. Спільним для цих держав
є наявність численних народностей, які розмовляють різними (часто
неспорідненими) мовами й створюють для захисту своїх інтересів політичні
партії та громадські організації.

Іспанія уже десятки років веде активну боротьбу із сепаратизмом.

Проблемними для іспанського уряду є два регіони – країна Басків і
Каталонія з центром у Барселоні
[7]. Причини сепаратистських процесів Каталонії криються глибоко в історії
її відносин з Іспанією. Ще в ХVII ст. була невдала спроба створити
незалежну Каталонську Республіку. До XVIII ст. Каталонія мала власні
інститути самоврядування та володіла певною автономією. На початку ХХ
ст., одразу після початку розпаду європейських імперій на декілька країн,
каталонці почали виступати з вимогою про незалежність [6].

У 2010 р. у Барселоні відбувся чисельний мітинг, що був спровокований

рішенням Конституційного Суду Іспанії щодо тлумачення певних статей
Статуту Автономії Каталонії. У 2012 р. відбувся ще один протест за здобуття
незалежності Каталонією. В результаті цих протестів все більше політиків
почали говорити про самовизначення каталонців. Були скликані
позачергові вибори до Парламенту автономії. На сьогодні Парламент
Каталонії у своїй більшості складається з сепаратистських налаштованих
груп.

Ще однією проблемою Іспанії є сепаратизм у Країні Басків. Основою

сепаратизму Країни Басків була організація ЕТА (Euzkadi Ta Azkatasuna,
ETA, у перекладі з баскської мови – «Басконія та свобода»), яка тривалий
час застосовувала терористичні методи у своїй боротьбі [7]. Прибічники ЕТА
вимагали відділення провінції від Іспанії та об’єднання в окрему державу з
сусідньою частиною Франції, де також проживають баски. Її політичне
представництво – партія «Батасуна» була заборонена в 2003 р. [2].

Досить гостро проблема сепаратизму проявляється у Бельгії. Це

пояснюється наявністю розбіжностей та протистояння між Валлонією, де
проживає франкомовна частина населення країни, та Фландрією, де
поживають фламандці, які розмовляють голландською мовою. Федеральні
вибори у Бельгії 2003 р. засвідчили зростання популярності у Фландрії
радикальних правих сил, зокрема партії Фламандський інтерес (Vlaams
Belang), яка виступає за більш жорстке імміграційне законодавство та не
приховує амбіцій щодо утворення незалежної держави Фландрії з
включенням до неї Брюсселя.

Сьогодні Фландрія інвестує у власний «Фонд майбутнього», спрямований на

фінансування нових компетенцій, які вона сподівається отримати в
результаті реформи федерації. Головне, чого прагнуть сьогодні фламандці
– регіоналізація ринку праці та зміни податкового законодавства, а саме
збільшення частки податків, які наповнюють місцевий бюджет, і скорочення
фінансування Брюсселя та дотаційної Валлонії. За підрахунками експертів,
ці реформи принесуть Фландрії від 360 до 500 млн дол. США. Виступаючи в
якості донора для Валлонії й Брюсселя, Фландрія природним чином
домагається й політичного домінування на федеральному рівні [2].

Схожі причини має сепаратистський рух в Італії. Розрив між індустріально

розвиненою Північчю й аграрним Півднем є значно більшим, ніж у Бельгії.
В Італії з 1991 р. діє партія «Північна ліга» (або «Ліга Півдня»), яка виступає
за посилення автономії північної частини Італії. У прибічників Ліги склалася
національна ідеологія в рамках якої вони відмовляються від спорідненості з
іншими італійцями.

Сепаратистські настрої в Італії не вичерпуються діяльністю «Північної ліги».

Власна сепаратистська партія є у кожному регіоні. Так, фінансової
автономії, а в перспективі й політичної вимагають середземноморські
острови Сардинія та Сицилія, деякі мешканці провінції Венето вважають
незаконним включення Венеції у склад Італії в 1866 р. й настоюють, що
існує окрема венеційська мова, яка має бути визнана офіційною в регіоні
[5].

На відміну від Італії та Бельгії, сепаратистський рух у Данії є менш

інституціолізованим. Острів Гренландія, що входить до складу королівства,
21 червня 2009 р. проголосив розширену автономію: відтепер судова
система й поліція контролюється громадою. Основою для сепаратистських
налаштувань жителів острова стали відкриті у його надрах корисні
копалини; відтак громада острова прагне розпоряджатися ними на свій
розсуд.

У Великій Британії сепаратистські настрої поширені у Шотландії та Північній

Ірландії. Шотландія, яка з 1707 р. входить до складу королівства, отримала у
1999 р. власний парламент, реалізувавши на практиці принцип home rule –
самоврядування. На парламентських виборах 5 травня 2011 р. Шотландська
національна партія, яка відстоює право регіону на референдум із питання
незалежності, отримала 69 місць у місцевому парламенті. Таким чином,
наразі створюються передумови для сецесії Шотландії.

Натомість, північно ірландський сепаратизм має релігійне забарвлення:

більшість населення регіону є католиками. Інтереси найрадикальніших із
них захищала Ірландська республіканська армія (ІРА), яка влаштовувала
теракти на всій території Великої Британії. Ще з 1969 р. Ірландська
республіканська армія (ІРА) вела війну з владою Великобританії. Вимога
ІРА – відокремлення Північної Ірландії. У 2005 р. ІРА заявила, що припиняє
збройну боротьбу й далі буде боротися тільки політичними методами. Після
розпуску ІРА інтереси сепаратистів представляє радикальна політична
партія Sinn Fein. Проте ближчою до відокремлення від Великобританії є не
Північна Ірландія, а Шотландія [7].

Проблеми сепаратизму не вирішуються на основі прецеденту. Кожна

країна, яка стикається з цими проблемами, намагається вирішувати їх на
основі власних політичних та соціокультурних традицій, відповідно до рівня
розвитку демократії, застосовуючи такі основні методи нейтралізації
сепаратистських проявів, як федералізація, автономізація, регіоналізація.