В.С.

Ваховськи
й

Історія однієї вулиці

У Новограді-Волинському біля 350 вулиць, площ та провулків, однак лише

незначна їх частина має глибокі історичні корені. Однією з таких є вулиця
Шевченка, де розташована найбільша кількість державних установ, навчальних
закладів та пам’яток історії і архітектури міста.
Сьогодні складно відповісти на запитання, коли зародилася ця вулиця. Однак
документально доведено, що вона починалася від сучасного кінотеатру і вела у
бік Корця. Тому її перша назва – Корецька. Слід зауважити, що таке ім’я
найдовше протрималося на топонімічній карті Новограда-Волинського. Однак 27
червня 1921 року вулиця отримала нову назву – Леніна, хоча в перші роки після
перейменування її часто звали Ленінською. Під час німецької окупації (1941-
1943) вулиці було повернуто назву – Корецька. А з 1944 – знову Леніна, якою
вона і залишалася до 2001 року, коли в сквері перед автовокзалом встановили
пам’ятник Тарасу Григоровичу і заодно перейменували у вулицю Шевченка.
Вірніше подовжили вул. Шевченка від пам’ятника Лесі Українки до виїзду з міста
в напрямку Рівного.
У середині ХІХ-го століття Велика Корецька була єдиною в місті вулицею, яка
була хоча б частково забрукована. Це сталося в 1827 та 1828 роках за рахунок
коштів єврейського товариства та завдяки наполегливому примусу міської
поліції.1 Повністю вулицю покрили бруківкою у 1850-х роках, коли проклали
Києво-Брестське шосе.
Вулиця була головною у місті. На її початку, ліворуч, до революції стояв
двоповерховий будинок, який належав Штенделю. У ньому містились аптечний
склад, відбувався продаж аптекарських товарів провізора І.Х.Товбіна, магазин
мануфактурної торгівлі Б.М.Герцвольфа і А.М.Авербуха – товарищество «Дело»,
булочна німця Вертміллера. Поряд містився магазин Таратути.2
Праворуч, на перетині Корецької і Гутинської, стояв двоповерховий будинок
Мармера, в якому містилися аптекарський магазин Б.Мармера, фірма
«ФАМИЛЬЯНЪ», рибно-бакалейний магазин Смоляра. На другому поверсі до
1910 року знаходився театр, який згорів від необережного користування гасовою
лампою. Згодом, після ремонту, тут відкрили банк. У двір будинку привозили в
балонах зельтерську воду і потім розвозили по рундуках. Газована вода без
сиропу коштувала 1 копійку, з сиропом – 2 коп., з подвійним сиропом – 3 коп.
Усі перелічені будинки згоріли під час пожежі 1919 року, сталося це за
наступних обставин. 18 серпня в місто увійшов Стояновський зі своєю бандою.
Городяни зібралися в центрі міста привітати його з оркестром і хлібом-сіллю та
просити, щоб у місті була хоча б яка влада. На іншому березі річки, за містом, у
цей час знаходилися більшовики, які спостерігали цю сцену з башти замку Бориса
Мезенцева. Червоноармійці з гармат почали обстрілювати центр міста снарядами
з запалювальною сумішшю. Місто почало горіти. Протягом шести годин вщент
згоріли центральні вулиці, базар, біля 1000 будинків, магазинів та лавок. У

1
пожежі було знищено і вулицю Корецьку, яка вигоріла повністю аж до міського
парку, де відкрита місцевість не дала вогню поширитися далі.
Після революції декілька будинків відновили, решту знесли, звівши на їх місці
одноповерхові споруди барачного типу, які аж ніяк не прикрасили центр міста.
Четвертим ліворуч був будинок Гуральника. До революції тут містилися
бакалейний магазин Зейделя Правутинера, пивна Юстіана Рудольфовича Пагеля,
продавалися швейні машини акціонерного товариства «Зінгер і К о». У цьому ж
будинку був готель А.Літвака на 5 номерів, аптека Л.Махана та меблевий магазин
М.Клейнера. Хоча будинок і не був надто великим, однак в ньому ж містилася
друкарня М.-З.Г.Гершонова.3
Однією з найвідоміших споруд лівої сторони вулиці Корецької був
двоповерховий будинок німця Г.Х.Льоге, який звели у 1875 році. Перед Першою
світовою війною на першому поверсі містилася бакалейна лавка П.Гальського та
автобусна контора Р.Фрішберга. Звідси автобуси відправлялися на Рівне. 4 На
другому поверсі знаходилася полкова церква на честь Різдва Іоанна Хрестителя,
яка належала 18-му Вологодському Його Величності короля Румунського
піхотному полку5 і вміщувала біля 400 осіб. У дворі стояв ще один будинок та
флігель, які також належали Льоге. Тут знаходилася міщанська управа та
квартира голови міщанської управи. Тобто, стара міська влада містилася
практично навпроти сучасного будинку рад, що є досить символічним.
Однак повернемося до центрального будинку Льоге. У 1925 році в ньому на
другому поверсі розмістився сільбуд. Після Другої світової війни будівлю віддали
під міський Будинок культури ім. Щорса. Про спектаклі і вечори, які тут
проводилися, ще й досі звягельчани старшого покоління згадують з теплотою і
любов’ю.
З 1944 року в приміщенні Будинку культури працював професійний
драматичний театр, який закрили у 1948 році. Заміст нього у 1949 році створили
самодіяльний театр, якому у 1959 за успіхи в розвитку самодіяльного мистецтва
постановою Колегії Міністерства культури СРСР було присвоєно звання
самодіяльного народного театру.6 Біля його витоків стояло вісім осіб. Обов’язки
режисера виконував В.Дубовицький.7 Народний театр Будинку культури давав
вистави практично у всіх селах району та за межами області – на Херсонщині,
Донеччині, у Криму, Білорусі та Російській Федерації. 8, 9 У 1959 році з драмою-
феєрією Лесі Українки “Лісова пісня” та п’єсою Зарудного “Чужий дім” артисти
виступали на сцені Кремлівського театру в Москві. Режисером самодіяльного
театру на той час був П.І.Сурай.10
Будинок культури використовувався не лише як театр. Тут працювали
аматорські український та російський драматичні колективи, хор, вокальний
гурток, струнний оркестр, об’єднаний хор, в якому нараховувалося 100 осіб. 11 19
грудня 1952 року новоград-волинці на власні очі побачили виступ естрадної
бригади за участю заслуженого артиста УРСР, лауреата Сталінської премії Юрія
Тимошенка і лауреата Всесоюзного конкурсу артистів естради Юхима Березіна
(Тарапунька і Штепсель) та артистів московської і ленінградської державних
естрад.12
На сцені театру виступали Мінський державний театр опери 13, Державний
український народний хор ім. Григорія Верьовки та багато інших колективів
2
Радянського Союзу.14 В центральному залі проводилися різноманітні спортивні
вечори. Відбувалися показові виступи борців, боксерів, штангістів, гімнастів,
акробатів.15
А які новорічні вечори влаштовував тут директор міського будинку культури
Б.Шарварко. При них ще й досі ходять легенди. У програмі були масові гуляння
та ігри, бал-маскарад, атракціон, музична вітрина, летюча пошта. Грав духовий
оркестр та радіола. Для дітей з 1 по 10 січня щоденно проводилися дитячі ранки.16
Місцеві таланти змогли навіть поставити оперу класика української музики
композитора Лисенка “Наталка-Полтавка” у постановці Рацької та Калініної.
Вистава йшла в супроводі місцевого оркестру народних інструментів під
керівництвом т.Фельдмана.17
Права сторона вулиці Шевченка була не менш цікавою. В будинку Мармера,
який стояв на розі сучасних вулиць Радянської і Шевченка містилася телефонна
станція. У 1946 році в місті був лише один телефон для загального користування,
який знаходився на телеграфі, але умови для переговорів були нікудишніми. По-
перше, в приміщенні телеграфу завжди гамірно, чути гуркіт мотору, по-друге,
вуличний рух теж заважав телефонним переговорам, адже двері телеграфу завжди
відкриті, шляхом проїжджали підводи і автомашини. Заважав переговорам і
гучномовець, встановлений на розі двох вулиць.18 Робота телефоністок була
важкою. З’єднання абонентів відбувалося вручну – за допомогою комутатора.
Згідно з нормативом, телефоністка міської телефонної станції, повинна була
відповідати на виклик абонентів за 5 секунд.19
З часом зв’язок було поліпшено. На допомогу прийшла нова апаратура, яка
дозволила перейти на напівавтоматичний зв’язок. Телефоністка станції вже сама
могла набирати номер автомата в Житомирі. Було встановлено прямий зв’язок з
Рівним. Введення в дію у 1961 році міської телефонної станції поліпшило
обслуговування населення міста. В місті на той час працювало 700 телефонів. З
початку 1963 року почала працювати АТС. У 1964 році до АТС було підключено
ще більше сотні апаратів. Значно покращився зв’язок з селищами – Городницею,
Червоноармійським, Довбишем, Ярунем. У ці пункти подали додаткові канали.20
У середині 60-х років в обов’язки телефонної станції входило і
обслуговування телевізійної станції. Адже 5 червня 1963 року став до ладу
телевізійний ретранслятор. Новинка для АТС обернулася додатковими
клопотами. Телевізори були недостатньо надійними, тому було відкрито
телевізійне ательє з їх ремонту. Жителів віддалених від міста сіл цікавило
питання, коли вони зможуть приймати передачі новоград-волинського
ретранслятора. Тому в 1965 році було встановлено нову антену, що дозволило
розширити радіус впевненого прийому передач ретранслятора. В 1965 році
встановили перші телефони-автомати загального користування.21 В 1969 році
було здано в експлуатацію нову міжміську телефонну станцію, в місті додатково
встановлено ще 303 телефонних апарати. 22 Місто росло, АТС не задовольняла
потреби жителів міста, тому у 1976 році почалося будівництво додаткової
телефонної станції на 1300 номерів. Нагадаємо, що на той час в АТС було 1100
апаратів.23 30 січня 1987 року здано новий будинок зв’язку.
Наступним цікавим об’єктом правої сторони вулиці був будинок Шульца. До
революції тут містилося декілька готелів: Ш.Герштейна на три номери, Ш.Літвака
3
на п’ять номерів, буфет Гальперіна, магазин Г.Шульца, в якому торгували
ковбасами. Поряд продавалися канцелярські товари, швейні машини і
сільськогосподарське знаряддя, містився меблевий магазин. 24 У цьому ж будинку,
на другому поверсі знаходилася земська управа.
Однак найцікавішим було те, що саме в лівій половині першого поверху
будинку Шульца було відкрито кінотеатр. Диво цивілізації мало гучну назву –
сінематограф «Люкс». В губернській газеті «Волынские Отклики» за № 1 від 1
січня 1911 р., с.2. було вміщено оголошення «В Новоградволынске открыт
электро-театр «Люкс». Специально приспособленное здание и собственная
электрическая станция. Требуется пианист-тапер». Цікаве те, що в
дореволюційному репертуарі кінотеатру, як і в наші часи, переважали
американські бойовики. Занепокоєна впливом чудо-техніки на учнів дирекція
Новоград-Волинської гімназії суворо слідкувала за відвідуванням кінотеатру
гімназистами. Їм дозволялося ходити в кіно лише в святкові дні і тільки в тому
разі, коли видовище не зашкодить моральному обличчю учня. Вартість квитка – 1
копійка. За спогадами старожилів одним з найперших фільмів,
продемонстрованих у Новограді була стрічка «Королева лісів».
У 1921 році театр «Люкс» конфіскували на користь держави і передали на
баланс повітової народної освіти. Зрозуміло, що ім’я кінотеатру змінили на більш
благозвучне – ім. Луначарського. Кінотеатр залишався центральним до 22 вересня
1951 року, коли було відкрито кінотеатр ім. Щорса. Згодом приміщення
колишнього кінотеатру «Люкс» передали під районний Будинок піонерів, 25
офіційне відкриття якого відбулося 12 вересня 1954 року. 26, 27 Тут працювали
танцювальний, хоровий, музичний, ляльковий, авіамодельний, судно модельний
та інші гуртки, які відвідувало понад 700 піонерів міських шкіл. До послуг дітей
була бібліотека.28 З 1960 року при міському Палаці піонерів працював гурток
юних кіномеханіків, яким довгий час керував директор кінотеатру ім. Щорса
Г.М.Уріс. Учасники гуртка – учні сьомих-десятих класів вивчали кіноапаратуру,
електротехніку, експлуатацію стаціонарних і пересувних кіноустановок,
протипожежну справу та ін. Практику ж гуртківці проходили у дитячому
кінотеатрі “Піонер” та міському ім. Щорса. Вони самостійно демонстрували
фільми, доглядали за апаратурою. Випускникам гуртка обласна кваліфікаційна
комісія присвоювала звання кіномеханіків і кінодемонстраторів.29
Поряд з кінематографом «Люкс» було декілька двоповерхових кам’яних
будинків, які одразу після революції передано новоутвореній Новоград-
Волинській радянській партійній школі, яка готувала керівні кадри для
радянських органів влади.30, 31 До комплексу партшколи входив навчальний
корпус, чотири гуртожитки для проживання курсантів та їдальня. Слід
зауважити, що поряд з кінотеатром в будинку Шульца у 1920 році містився
повітовий ревком.32, 33
Пам’ятник Леніну, який розташований біля міськвиконкому, було урочисто
відкрито 3 листопада 1977 року. На стилобаті встановлено постамент з червоного
граніту. Фігура В.І.Леніна бронзова, висотою 3,95 метри, загальна висота
пам’ятника – 7,5 метри. Автори: скульптор Олійник О.П., архітектори: Черкасов
Е.Ю. та Дунаєв О.О. Пам’ятник В.І.Леніну споруджено на підставі дозволу Ради
Міністрів УРСР від 6 вересня 1972 року на заміну пам’ятника, який був
4
споруджений у повоєнні роки з нетривких матеріалів та знаходився в сквері на
нинішній вул. Ю.Ковальського.
Будинок рад, більше відомий в народі як «Білий дім», почали зводити в
березні 1973 року. Наприкінці травня корпус практично був готовий. Основну
роботу виконала бригада мулярів на чолі з Г.М.Олексійчуком.34
Будинок благородного зібрання (вулиця Шевченка, 18) – один з найстаріших у
центральній частини міста. Нині нічого не говорить про його шляхетність, однак
до революції у ньому містився цивільний клуб при благородному зібранні. Тут
проводилися концерти та музичні вечори. Нині тут управління соціального
забезпечення районної державної адміністрації.
Міський сад на початку ХІХ-го століття був кордоном міста. До революції тут
працював театр І.І.Тучинського,35 у якому працювала кофейня І.Г.Скраінської. 36, 37
Наприкінці 30-х років ХХ-го століття в міському саду знаходився стадіон. У роки
Другої світової війни міський сад зазнав значних пошкоджень.
На початку липня 1952 року в міському саду відкрився літній театр на 700
місць з обладнаною естрадою для виступів артистів і гуртків художньої
самодіяльності. У ньому також було встановлено апаратуру для демонстрування
кінофільмів.38
Офіційне відкриття парку відбувалося напередодні Першого травня. Цього дня
проводилися масові гуляння, вечори танців, кіно. Працювали читальний зал, тир,
більярдна, кімната настільних ігор. Грав духовий оркестр.39
13 липня 1956 року в Зеленому театрі відбувся урочистий вечір, присвячений
проводам молоді, яка виявила бажання поїхати на цілинні землі збирати врожай.
Таких набралося 79 осіб. Були організовані масові молодіжні ігри і танці. Лунала
бадьора пісня. З піднесеним настроєм молодь поїхала в далекі краї. 40 Традиційно в
Зеленому театрі парку проводилися вечори випускників середніх шкіл міста.41
На честь 25-річчя визволення Новограда-Волинського від німецько-
фашистських загарбників у парку було встановлено пам’ятний знак – гармату
«ЗИС-3».42
На місці двоповерхового будинку, який нині займають банки, до революції
місцевий купець 2-ї гільдії Унік тримав автобуси. Можна сказати, що тут був
свого роду перший в Новограді-Волинському автопарк. У дворі стояли диліжанси
та автобуси. Підвал будинку Уніка орендувала повітова поліція. Для городян
середнього і старшого віку цей будинок запам’ятався тим, що тут містився
ресторан «Лісова пісня». Поряд з цим будинком в 1950-х роках розміщувалося
міське бюро ЗАГСу.43
У будинку Петрулевича, зведеному у 1885 році, до революції містилася
поштово-телеграфна контора, або поштова філія, де працювало 3 службовці. В їх
розпорядженні було семеро коней. Завідував казенною поштою М.Г.Унік. 44 У
1923 році приміщення зайняла професійно-технічна школа. 45, 46 У районі
побутового комплексу «Силует» містився миловарний завод Шехтера.
Між парком та вулицею Лесі Українки була школа Сундельзона. Нині на
цьому місці знаходиться стоматологічна поліклініка.47
В районі сучасної аптеки № 217, відкритої 2 грудня 1982 року, до революції
також містилася аптека. На розі вулиць Леніна і Пушкіна, за будинком Каплана
стояла синагога і єшива у дворі. І тут же, в будинку М.Ш.Сраліса, був аптечний
5
склад і аптека.48 Після революції це приміщення намагався взяти на свій баланс
відділ охорони здоров’я, який планував тут відкрити Другу радянську аптеку.49
На розі вул. Пушкінської і Леніна в середині 1970-х років виріс перший в
місті 9-поверховий будинок, який було зведено на кошти меблевої фабрики. У
ньому 70 квартир. І новинка для Новограда – два ліфти. До будинку примикає
універсальний магазин «Дитячий світ».50
Рішенням виконкому міської ради від 21 травня 1998 року на розі вулиць
Дзержинського та Леніна був встановлений пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам.
Він виготовлений з чорного габро у вигляді трьох чотиригранників, на гранях
яких викарбувані портрети, прізвища та ініціали загиблих в Афганістані воїнів –
уродженців м. Новограда-Волинського та району.
На плані 1837 року місто завершувалося в районі магазину «Дитячий світ»,
Пушкінської вулиці ще не існувало. В районі 9-поверхового будинку, більш
відомого в народі як «книжка», та на місці пам’ятного знаку Чорнобильської
трагедії, до революції знаходилися єврейська єшива «Ор Тора» та синагога. У
1929-1930 роках синагогу закрили і в її приміщенні відкрили єврейську кустарно-
промислову школу.51 Вже після Другої світової війни у приміщенні розмістили
«Ушосдор» – управління шосейних доріг.
На самому розі вулиць Леніна та Воровського знаходився будинок Беруля,
зведений приблизно у 1890 році, в якому у грудні 1925 року розмістили
Звягельську сільраду.52
До революції на місці, де нині знаходиться Новоград-Волинський
промислово-економічний технікум, містилися казарми 18-го Вологодського
піхотного полку. Тут же знаходилася і Сибірська синагога. У 1850-х роках це була
межа міста.
Технікум відкрито у 1969 році. Спочатку навчальний заклад існував як філія
Київського вечірнього індустріального технікуму. В перший рік набрали 60 осіб, з
яких сформували дві навчальні групи.53 Перший випуск молодих спеціалістів
відбувся в 1972 році. Дипломи отримали 46 осіб. З 22 вересня 1975 р. Новоград-
Волинський машинобудівний технікум існує як самостійна структура. Першого
вересня 1979 року було введено в експлуатацію навчальний корпус і гуртожиток.
До послуг студентів було дев’ятнадцять аудиторій, дванадцять класів для
спеціальних дисциплін. За парти сіло 503 учні.54 У 1982-1983 роках звели
суспільно-побутовий корпус, який включав актовий зал, їдальню, спортивний зал
і додаткові приміщення. У 1983-1984 роках звели учбово-навчальні майстерні, а
комплексне будівництво було завершено у 1986 році введенням в експлуатацію
плавального басейну. У 2002 році технікум перейменовано на промислово-
економічний. На той час у ньому навчалося біля 1000 студентів. Нині навчальний
заклад готує спеціалістів для народного господарства країни за 6
спеціальностями.
Перетин чотирьох вулиць – Воровського, Войкова, Шевченка і Левченка
створив досить складне перехрестя, яке в середині 1850-х років було межею міста.
Через специфічне розгалуження вулиць, цю місцевість звали Рогатка. Офіційна ж
дореволюційна назва – Кінна площа. Тут по понеділкам відбувалися базари з
продажу великої рогатої худоби.55 На місці заправної станції до революції стояла
часовня св. Михайла. 27 червня 1921 року більшовики Кінну площу
6
перейменували у Червону. Саме тут 5 вересня 1921 року Фрунзе приймав парад
військових частин Новоград-Волинського гарнізону: «5 сентября на долю
Новоград-Волынска выпало счастье чествовать дорогих гостей: Председателя
Совнаркома Украины т. Раковского, Командующего войсками Украины и Крыма
т. Фрунзе, члена Р.В.С. К.В.О. т. Затонского и др. В 7 часов вечера при огромном
стечении народа на Конной площади в присутствии гостей состоялся парад N-му
Кавалерийскому полку, вызвавшему своей молодцеватостью и хорошей
выправкой восхищение присутствующих».56
У 1950 році на площі біля сучасного автовокзалу було закладено новий сквер,
який до наших часів не зберігся.57
На місці сучасного магазину «Шпалери» до революції містилася єврейська
лікарня, яка з 1923 року мала назву «Друга радлікарня ім. Гуревича». 58 В грудні
1925 році у цьому приміщенні вже містилася трудова школа № 4. 59 Згодом на
місці лікарні збудували павільйон з металу та скла, який відомий старожилам як
магазин «Військторгу».
Серед інших споруд площі привертає увагу олійня. Двоповерхове приміщення
(адреса - вул. Войкова № 9) своєю архітектурою нагадує дореволюційну будівлю.
Проте це не так. Згідно з офіційними документами вона була зведена у 1946 році.
Хоча будівля і не надто стара та не була пам’яткою, її можна було сміливо
віднести до пам’яток промислової архітектури. В ній розміщувалося унікальне
технологічне устаткування, місце якому в музеї. Сьогодні олійня представляє
собою руїни, а доля обладнання невідома. Місто втратило ще один цікавий об’єкт
і джерело поповнення фондів новоствореного краєзнавчого музею.
У 1964 році почалося будівництво автостанції. Для неї відвели місце на розі
вул. Леніна і Войкова в районі сирзаводу. На той час автовокзал був цілком
сучасною спорудою із залізобетону, скла і алюмінію. Крім вестибюлів, до послуг
пасажирів передбачили спальні кімнати, медпункт, буфет, туалетні кімнати. Для
оздоблення приміщень широко застосовувався склопластик.60 Вітражі замовили в
Житомирі. У 1965 році будівельники БМУ-78 звели в основному каркас споруди.
За планом автовокзал повинен був стати до ладу 15 червня 1966 року. 61 Однак
внаслідок недостатнього фінансування і браку будівельних матеріалів автовокзал
відкрили 11 січня 1967 року.
Кінно-поштова станція почала будуватися наприкінці 1840-х років, за часів
правління російського імператора Миколи І, як станційна споруда 2-го класу за
типовим проектом 1843 року. Кінно-поштова станція – це комплекс споруд, куди
входили: безпосередньо поштова станція, готель, конюшня на 54 коня,
приворотна будка, сарай, комора для вівса, льодовик, навіс для возів та саней,
колодязь. До центрального будинку – поштової станції, що має Т-подібну в плані
форму, можна було потрапити через центральний вхід, який нині перероблено на
вікно. В самій будівлі знаходилися: квартира “содержателя” готелю (ліва частина
будинку), квартира “смотрителя”, приміщення для запису подорожніх, “сени”,
готель та приміщення для ямщиків.
Будівля поштової станції зведена в стилі неоготики, цегляна. Разом з
приворотною будкою і кам’яним забором в архітектурному плані формувала
західну околицю міста. За прямим призначенням використовувалася до початку
1920-х років. З початку 1933-го року кінно-поштова станція входила у відання
7
Наркомату оборони. З 1935 по 1939 роки тут містився штаб 45-ї стрілецької
дивізії. З 1960 року – територія військової частини, а з 1974 року тут був
“Військторг”. На початку 1990-х років кінно-поштова станція була продана
приватному підприємцю, хоча є пам'яткою історії та продажу не підлягала.
На центральній будівлі кінно-поштової станції встановлена меморіальна
дошка на честь Т.Г.Шевченка. Під час етнографічної експедиції він повинен був
проїздити через Новоград-Волинський. Але дивним є той факт, що поет не
залишив записів про старожитності Новограда-Волинського. Незважаючи на ці
історичні таємниці, у сквері між автовокзалом і дев’ятиповерховим будинком 24
серпня 2001 року відкрито пам’ятник молодому Шевченку, який немов лише на
мить зупинився тут для перепочинку і незабаром рушить далі.
За кінно-поштовою станцією до 1870-х років міста не було. Починалися так
звані Корецькі хутори, номер 1, 2, 3, 4 та 5.
На місці двох дев’ятиповерхових та трьох п’ятиповерхових будинків у 1927
році було збудовано маслозавод. У 1946 році тут виробляли морозиво, кисле
молоко, кефір, рулет, сиркові вироби, жирний сир та інші продукти. 62 Згодом
технологія удосконалювалася, і завод почав випускати вершкове масло, твердий
сир, морозиво різноманітних сортів та кисломолочну продукцію: сметану, сир і
кефір. У 1966 році на заводі опанували випуск дріжджового масла для районів
Крайньої Півночі. Традиційними напрямками постачання продукції були Київ,
Москва, Донецьк та інші великі промислові центри Радянського Союзу. 63 За
перевиконання плану сирзавод неодноразово нагороджувався Всесоюзними та
республіканськими преміями.64 Його продукція виборювала призові місця на
обласних і республіканських конкурсах-оглядах продовольчих товарів. У кращі
роки на заводі випускалося до 3000 центнерів вершкового масла за годину. Така
продуктивність була зумовлена встановленням на заводі обладнання, зокрема
розливо-упаковочного автомату продуктивністю 2.000 пляшок на годину. За зміну
тут вироблялося 11-12 тонн цільномолочної продукції 12 найменувань.65
Найбільшим попитом користувалися “Карпатський сир”, вершкове масло
“Вологодське”.66 Нині це підприємство знаходиться за межами міста, біля села
Наталівка Новоград-Волинського району.
У 1907 році на базі кузні і ливарної майстерні було створено механічний
завод, який випускав соломорізки, плуги, борони, пічне литво. На підприємстві
працювало 30 робітників. У 1913 році завод розширився. Він налічував біля 60
робітників і обзавівся слюсарною та столярною майстернями.
У 1916 році чавуно-ливарним заводом завідували Зільберман, Фінкельштейн
та нащадки Шварцмана. Підприємство мало нафтовий двигун у 6 сил. 67 Через
деякий час до складу володарів заводу увійшов і Густав Пагель. 68 Крім того
Пагель і Фінкельштейн володіли паровим млином.69, 70 Після війни завод став
зватися «Верстатобудівний завод імені Сталіна». Він випускав точильно-
полірувальні і токарні верстати, пічне литво, а саме: кухонні плити, пічні решітки,
дверці, в’юшки тощо. Крім того виготовляли возові втулки. 71, 72 У 1948 році
опанували випуск токарно-гвинторізного верстата нової конструкції.73
На початку 1950-х років машинобудівники заводу імені Сталіна працювали на
замовлення АН Української РСР для виготовлення деталей макету Каховського

8
гідровузла. Чимало продукції було відправлено для управління газопроводу
Дашава-Київ, до Москви, Пензи, Іркутська.74
Згодом почали випускати нафтодвигуни. Не встигли освоїти випуск цього
виду продукції, як знову змінили профіль. Так протягом десяти років, з 1947 по
1957, завод 5 разів змінював профіль продукції, що випускалася. Все це
гальмувало виробництво і приносило непродуктивні витрати.75
У 1954 році вже виготовляли пожежні гідранти та зернонавантажувачі. 76 У
1964 році розпочато серійне виробництво нової універсальної кормодробарки
КДУ-2.77 Після генеральної реконструкції, яка повністю завершилася у 1965 році,
виробничі площі збільшилися вп’ятеро.78
У середині 1956 року машзавод завершив спорудження двоповерхового
корпусу заводоуправління. На нижньому поверсі обладнали клубне приміщення
та медичний пункт. Наприкінці року здали в експлуатацію електростанцію і
парову котельню.79 В 1969 році розпочали будівництво інженерного корпусу. 80
Цього ж року почали збирали агрегати для приготування комбісилосу,
комбікормів і теплогенератори для повітряного опалення і вентиляції
свинарників, ремонтних майстерень, птахофабрик тощо.81 27 серпня 1971 року на
заводі було здано інженерно-лабораторний корпус. У 1960-70-х роках продукція
машзаводу йшла в десятки країн світу. Багато кормодробарок закуповували
Болгарія, Угорщина, Греція, Єгипет, Гвінея, Гана, Куба, Сирія, Монголія,
В’єтнам, Об’єднана Арабська Республіка, Сирія, Індія, Іран, Пакистан та інші. 82, 83
Про машзавод знято декілька фільмів. Зокрема Казанська студія хронікально-
документальних фільмів зняла стрічку про виробництво і використання в
агрегатів ОКЦ-15 і ОКЦ-30 з маркою Новоград-Волинського машзаводу.
Кінооператори столиці Татарії зняли в МБЦ № 1 технологічний процес
виготовлення вузлів автоматизованих комбікормових агрегатів, майданчик
готової продукції з новими машинами, а також передовиків. У колгоспі “Шлях
Леніна” с. Орепи зняли комбікормовий цех, збудований робітниками заводу в
порядку шефської допомоги. Один з фільмів демонстрував експозицію ОКЦ-15 і
ОКЦ-30 на міжнародній виставці “Сільгосптехніка-72” і на ВДНГ в Москві 1972
року.84
Завод сільгоспмашин одержував замовлення на виготовлення зразків агрегатів
для міжнародних виставок і на ярмарку в болгарському місті Пловдів та на
міжнародну виставку “Сільгосптехніка-72” в Москві.85
У наш час підприємство практично не працює. Сумно дивитися на пусті цехи.
Інженерно-лабораторні корпуси здані в оренду приватним підприємствам. Завод
практично зник з карти міста. А люди на базарах і в магазинах купують
продукцію, випущену за кордоном, тим самим спонсоруючи чужу економіку.
На початку грудня 1968 року було здано в експлуатацію приміщення Будинку
культури машинобудівного заводу, який мав зал на 500 місць, просторе фойє,
кімнати для гуртків художньої самодіяльності, настільних ігор, спортивних
змагань, буфету тощо. На другому поверсі розмістилися бібліотеки художньої,
політичної і технічної літератури, кабінет політичної освіти, читальний зал.86, 87
Будинок культури машинобудівного заводу не був збудований на
порожньому місці. Основою йому слугував механічний млин Нагеля, зведений ще
на початку ХХ-го століття.
9
 4 березня 1969 року о 9 ранку урочисто було відкрито новий універмаг
“Супутник”. У 22 секціях працювало біля 100 продавців. На першому поверсі
були розміщені секції побутових та радіотоварів, галантереї, посуду, головних
уборів. На другому поверсі – готовий одяг, взуття, тканини та інші товари. На
третьому – складські і побутові приміщення. Товари до торгового залу
доставлялися вантажним ліфтом. В магазині була своя телефонна станція,
радіовузол. В кожній секції встановлено телефонний апарат, по радіо
транслювалася музика, передавалася реклама.88
Школу-інтернат збудовано у 1963 році. 89 Перший випуск відбувся в 20-х
числах червня 1964 року. Першим одержав свідоцтво про освіту відмінник
навчання Василь Романюк. Його ім’я занесене до Книги пошани школи. 90 А до
революції ці землі належали німцю Штейнгауэру, який знався на садівництві. Ще
й досі біля школи-інтерната збереглися листвениці, посаджені дбайливим
господарем.
Пам’ятний знак воїнам 1-ї Кінної Армії являє собою комбінацію з трьох
шестигранних призм, які є постаментом для фігури вершника в будьонівці з
прапором в правій руці. На задньому плані встановлено трьохгранний обеліск. В
постамент вмонтована плита з червоного поліського граніту, на якій викарбувані
слова: «В п’ятидесятиріччя ВЛКСМ комсомольцям двадцятих років – героям
громадянської війни від комсомольців міста і району. Жовтень 1968 року».
Дев’ятиметровий обеліск виконано з граніту, скульптура – залізобетонна,
висотою 4 метри.
Вулицею Леніна було відкрито перший міський автобусний маршрут. З 15
серпня 1946 року почалося курсування пасажирського автобуса до вокзалу. Тоді
автобус робив один рейс на добу.91
Вулиця завершується за переїздом, фінальною крапкою була скульптурна
композиція, встановлена на перетині з вул. Коростеньською, в районі сучасного
посту ДАЇ.
В історії лише однієї вулиці міста Новограда-Волинського висвітилася історія
всього міста. Все що відбувалося в різні роки тим чи іншим чином накладалося на
історію найцікавішої та однієї з найстаріших вулиць Звягеля.
1. Центральний державний історичний архів України в м.Києві (далі ЦДІА України в м.Києві), ф. 442, оп. 68, спр. 257.
2. Державний архів Житомирської області (далі ДАЖО), ф. 118, оп. 7, спр. 615.
3. там само, ф. 118, оп. 1, спр. 25.
4. там само, ф. 118, оп. 7, спр. 615.
5. там само, ф. 119, оп. 1, д. 57.
6. Радянський прапор. – 1969. № 28 від 15 лютого. – С. 3.
7. Радянський прапор. – 1969. № 53 від 1 квітня. – С. 3.
8. Радянський прапор. – 1969. № 123 від 5 серпня. – С. 3.
9. Радянський прапор. – 1969. № 154 від 27 вересня. – С. 4.
10. Радянський прапор. – 1969. № 205 від 30 грудня. – С. 1.
11. Радянський патріот. – 1952. № 48 від 20 квітня. – С. 4.
12. Радянський патріот. – 1952. № 149 від 14 грудня. – С. 4.
13. Радянський патріот. – 1954. № 116 від 26 вересня. – С. 4.
14. Радянський патріот. – 1956. № 148 від 12 грудня. – С. 4.
15. Радянський патріот. – 1950. № 44 від 9 квітня. – С. 1.
16. Радянський патріот. – 1952. № 155 від 28 грудня. – С. 4.
17. Радянський патріот. – 1951. № 86 від 18 липня. – С. 2.
18. Радянський патріот. – 1946. № 80 від 21 серпня. – С. 2.
19. Радянський патріот. – 1950. № 101 від 20 серпня. – С. 2.
20. Радянський патріот. – 1964. № 72 від 6 травня. – С. 3.
21. Радянський патріот. – 1964. № 208 від 30 грудня. – С. 2.
22. Радянський прапор. – 1969. № 174 від 1 листопада. – С. 1.

10
23. Радянський прапор. – 1966. № 146 від 16 вересня. – С. 4.
24. ДАЖО, ф. 118, оп. 7, спр. 615.
25. Радянський патріот. – 1951. № 114 від 21 вересня. – С. 1.
26. Радянський патріот. – 1954. № 80 від 4 липня. – С. 4.
27. Радянський патріот. – 1954. № 112 від 17 вересня. – С. 3.
28. Радянський патріот. – 1957. № 10 від 23 січня. – С. 4.
29. Радянський прапор. – 1969. № 145 від 12 вересня. – С. 4.
30. ДАЖО, фр. 128, оп. 1, спр. 173.
31. там само, фр. 128, оп. 1, спр. 932.
32. там само, фр. 19, оп. 1, спр. 2, арк. 39.
33. там само, фр. 19, оп. 1, спр. 56, арк. 5.
34. Радянський прапор. – 1973. № 80 від 23 травня. – С. 2.
35. Памятная книжка Волынской губернии на 1912 г. Житомир, 1911.
36. ДАЖО, ф. 118, оп. 7, спр. 615.
37. там само, фр. 128, оп. 1, спр. 932.
38. Радянський патріот. – 1952. № 87 від 20 липня. – С. 4.
39. Радянський патріот. – 1957. № 51 від 28 квітня. – С. 4.
40. Радянський патріот. – 1956. № 85 від 15 липня. – С. 2.
41. Радянський патріот. – 1956. № 78 від 29 червня. – С. 2.
42. Радянський прапор. – 1969. № 4 від 7 січня. – С. 1.
43. Радянський патріот. – 1951. № 46 від 15 квітня. – С. 2.
44. ДАЖО, ф. 118, оп. 7, спр. 615.
45. там само, фр. 128, оп. 1, спр. 932.
46. там само, фр. 128, оп. 1, спр. 173.
47. Звіл-Новоградволинськ. Тель-Авів, 1961.
48. ДАЖО, ф. 118, оп. 7, спр. 615.
49. там само, фр. 54, оп. 1, спр. 2 арк. 930-931.
50. Радянський прапор. – 1976. № 64 від 23 квітня. – С. 2.
51. ЦДІА України в м.Києві, фр.5, оп. 3, спр. 1933, арк. 43, 50.
52. ДАЖО, фр. 128, оп. 1, спр. 932.
53. Радянський прапор. – 1969. № 168 від 22 жовтня. – С. 4.
54. Радянський прапор. – 1979. № 170 від 26 жовтня. – С. 4.
55. ДАЖО, фр. 277, оп. 1, спр. 9.
56. Красный Вестник. – 1921. № 2 від 13 вересня.
57. Радянський патріот. – 1951. № 43 від 8 квітня. – С. 1.
58. ДАЖО, фр. 128, оп. 1, спр. 173.
59. там само, фр. 128, оп. 1, спр. 932.
60. Радянський патріот. – 1964. № 189 від 27 листопада. – С. 2.
61. Радянський прапор. – 1966. № 46 від 22 березня. – С. 3.
62. Радянський патріот. – 1946. № 109 від 1 листопада. – С. 1.
63. Радянський прапор. – 1966. № 163 від 15 жовтня. – С. 2.
64. Радянський патріот. – 1957. № 102 від 28 серпня. – С. 2.
65. Радянський прапор. – 1969. № 119 від 29 липня. – С. 2.
66. Радянський прапор. – 1969. № 166 від 18 жовтня. – С. 3.
67. ДАЖО, ф. 118, оп. 1 дод., спр. 25.
68. ДАЖО, фр. 128, оп. 1, спр. 930 арк. 33зв.
69. там само.
70. там само, ф. 118, оп. 1 дод., спр. 25.
71. Радянський патріот. – 1946. № 109 від 1 листопада. – С. 1.
72. Радянський патріот. – 1946. № 88 від 11 вересня. – С. 2.
73. Радянський патріот. – 1948. № 34 від 19 березня. – С. 2.
74. Радянський патріот. – 1951. № 157 від 30 грудня. – С. 2.
75. Радянський патріот. – 1957. № 47 від 19 квітня. – С. 3.
76. Радянський прапор. – 1969. № 96 від 18 червня. – С. 3.
77. Радянський патріот. – 1964. № 1 від 1 січня. – С. 2.
78. Радянський патріот. – 1964. № 2 від 3 січня. – С. 3.
79. Радянський патріот. – 1956. № 97 від 12 серпня. – С. 2.
80. Радянський прапор. – 1969. № 101 від 27 червня.
81. Радянський прапор. – 1969. № 154 від 27 вересня. – С. 3.
82. Радянський патріот. – 1964. № 99 від 23 червня. – С. 3.
83. Радянський прапор. – 1969. № 154 від 27 вересня. – С. 3.
84. Радянський прапор. – 1973. № 5 від 9 січня. – С. 3.
85. Радянський прапор. – 1972. № 34 від 29 лютого. – С. 3.
86. Радянський прапор. – 1969. № 75 від 13 травня. – С. 3.
87. Радянський прапор. – 1968. № 195 від 14 грудня. – С. 2.
88. Радянський прапор. – 1969. № 38 від 5 березня. – С. 1.
89. Радянський прапор. – 1966. № 85 від 1 червня. – С. 3.
90. Радянський патріот. – 1964. № 100 від 24 червня. – С. 3.
91. Радянський патріот. – 1946. № 79 від 18 серпня. – С. 2.

11