І. карпа. Суки отримують все

Ірена Ігорівна Карпа
Суки отримують все
http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=12059437
Ірена Карпа. Суки отримують все.: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»; Харків; 2012
ISBN 978-966-14-4680-8, 978-966-14-4008-0, 978-966-14-4681-5, 978-966-14-4683-9,
978-966-14-4684-6, 978-966-14-4682-2
Аннотация
Відверта історія розкутого життя молодої кінорежисерки Тріші Торнберг, яка знімає
провокативне кіно. У вільний час Тріша розважається в колі друзів, і розваги їхні з
погляду пересічного громадянина досить нестандартні, навіть скандальні. Її черговий фільм
забороняє цензура, однак відбуваються підпільні покази, і картина Тріші здобуває премію
престижного Венеційського кінофестивалю. Під час вручення кінопремії на неї чинить замах
маніяк. Із жахом Тріша розуміє, що це – один з її колишніх коханців…
І. І. Карпа. «Суки отримують все»
Содержание
00:00:00:01 6
00:00:00:02 11
00:00:00:03 14
00:00:00:04 17
00:00:00:05 23
00:00:00:06 29
00:00:00:07 31
00:00:00:08 32
00:00:00:09 34
00:00:00:10 35
00:00:00:11 39
Конец ознакомительного фрагмента. 40
3
Ірена Карпа
Суки отримують все
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
2012
© Карпа І., 2006, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2006,
2012
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2012
ISBN 978-966-14-4680-8 (fb2)
Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва
Електронна версія створена за виданням:
Карпа І.
К26 Суки отримують все: роман / Ірена Карпа. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімей-
ного Дозвілля», 2012. – 240 с.
ISBN 978-966-14-4008-0
Відверта історія розкутого життя молодої кінорежисерки Тріші Торнберг, яка знімає
провокативне кіно. У вільний час Тріша розважається в колі друзів, і розваги їхні з погляду
пересічного громадянина досить нестандартні, навіть скандальні. Її черговий фільм забо-
роняє цензура, однак відбуваються підпільні покази, і картина Тріші здобуває премію пре-
стижного Венеційського кінофестивалю. Під час вручення кінопремії на неї чинить замах
маніяк. Із жахом Тріша розуміє, що це – один з її колишніх коханців…
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР
Білочці
Рекомендовано для читання егоїстичним сукам.

You only live once, right?
Well, except for Lazarus. Poor sucker,
he had to die twice1…
(Charles Bukowski, Pulp).20
Человеческие отношения – как жвачка при совке.

Надоело жевать сегодня, прилепи на стол –
дожуешь завтра.
(Настя)
1
Ми ж всього один раз живемо, так? Ну, за винятком Лазаря. Горопашний вилупок мусив помирати двічі (англ.).
4
Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий.

Якби то холодний чи гарячий ти був!
А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний,
то виплюну тебе з Своїх уст…
(Об’явлення Івана Богослова)
5
00:00:00:01
Його ще зовсім дитяча шкіра пахла чимось таким, від чого на мені згорала вся трава.
Знаєте цю шерхлу траву військових аеродромів? Така ж інколи росте на жіночому тілі. Неви-
дима з висоти чужих польотів. Чорні підпалини я до часу ховаю під одягом.
Йому на сім років менше, ніж мені. Найкращий афродизіак – ризик. Для відчуття нор-
мальності всього, що відбувається, я й сама дедалі частіше перетворююся на дурнуватого
підлітка. Ми пестимо, ледь не роздягаємо одне одного просто на вулиці, моя рука в його
джинсах, очі блищать, ми регочемо. Які, до біса, перехожі? Я хочу його, він найкращий, мене
аж нудить від цього нон-стопу.
Його батьки нічого не знають. 24 години на добу повної безсвідомості, але ж який
зашкал лібідо. Можна сховатися під ковдрою знятої за 55 баксів за день квартири, майже
не їсти, лиш несамовито кохатися без слів, час від часу перемикаючи середньої паршивості
музичні канали велетенського телевізора. Можна, але ми цього не робимо. Поки що. Поки я
надто сильно його кохаю. Поки ще не можу втриматися від мазохізму.
Чомусь я не ставлюся до нього як до м’яса, придатного чи не придатного до траху.
А саме таке в мене зазвичай ставлення до більшості чоловіків. І не вбачаю у ньому розумника
чи впливового потенційного друга, з якого могла б отримувати інтелектуальний чи предмет-
ний зиск. Так я ставлюся до меншості.
Я не ходжу з ним мовчки гуляти і просто десь пити чай, як то трапляється у мене взагалі
з обраними. Ніколи, зрештою, не думала, як саме я до нього ставлюся. Та й навіщо? Він же
є. Він справжній. Він кохає. Усією силою свого вразливого юного серця. Повисло собі як
на ниточці. А в мене у кишені бритва. Тільки: тс-с-с.
Я режисерка. Знімаю непогане кіно. Це я так думаю. Фани кажуть, воно охуєнне,
заздрісники – що в мене таланту кіт наплакав. Не знаю, який то був кіт. Можливо, морський
котик. Чи просто кит. І цей наплакав так нормально, перейматися добродіям не варто.
– Ваше актуальне кохання, якщо можна таке запитати… Чи надихає воно вас? –
це хтось із добрих журналісток.
– Одне з ваших останніх або всі в купі! – верещить голос – також добрий – із презен-
таційної публіки.
Ах так, забула сказати. То якраз презентація мого нового кіна «Перламутрове Порно».
Здається, наступного дня цензура нашої прекрасної демократичної країни його заборонить,
що не може не принести фільму мегажирних піар-дивідендів. Чим більше, виблядки, забо-
роняєте, тим радісніше глядач (слухач, читач) усе хаває. А ви як собі думали? Найактивніші
споживачі інтернетної порнопродукції – благочестиві американці. Сім’я і мораль – це тобі
не хухри-мухри. Це хутра й авокадо. Та й недаремно ж наш Президент корішається з там-
тешнім. Забороняйте. Нам нема нічого комерційно вигіднішого. Мій продюсер з переляку
почервоніє, як срака після бані, але в глибині душі буде щасливий.
– Моє останнє, гм, кохання… – починаю я із запитальною інтонацією, вдивляючись
у зал. Там десь має глипати очима об’єкт моєї нереалізованої педофілії. Агов, ти де? А, все.
Бачу. – Так от, – продовжую – моє останнє кохання фактично незаймане…
(Залом перекочується традиційний смішок-шепотіння.)
– Йому, знаєте, лише 17 рочків, і я боюся пред’яви від його мами. Я ж типу особа
не зовсім однозначна. Та й бабла з мене злупити можна, якщо захотіти. Хоч я і не Майкл
Джексон. А шкода. Але й не американський священик. Що радує. І не вчителька музики з
приватними уроками, що радує моїх сусідів…
6
Зал регоче. Знову думають, що я бавлюся в реальне життя. Так само, як у фільмах я
бавлюся в нереальне, підсовуючи насправді автобіографічні шматки.
– А… хочеться? – співчутливо питає хтось із журналістів так, що після «хочеться»
зависає промовиста пауза.
– Хочеться, – цілком серйозно кажу я. – А кому ж не захочеться? Сонечко, коли там
тобі вісімнадцять виповнюється? В липні? Отже, майже три місяці ще… Фух! А я чогось
думала, що півроку чекати.
Знову ці ідіоти сміються. Що тут смішного? Я що – дружина Петросяна? Давайте вже
кіно дивитися, задрали.
«Кіно» починається сценою, дуже нам із малим важливою. Такою гострою і визна-
чальною, чи що. Знаковою і вельми конфіденційною, вибачте за цілу купу марних означень.
Власне, малий зненавидів мене за те, що я наважилася це фільмувати, запхавши в реальну
подію другосортних акторів. Я переконала його, що актори – не другосортні, а навпаки –
дуже талановиті, і він перестав ображатися. Повівся на мистецтво. Чи, може, просто то була
любов до мене, бо на мистецтво, за великим рахунком, йому наплювати. Він тільки колись,
на початку, захопився був мною як публічною особою, мною як іменем, як брендом, як епа-
тажною красунею зі сторінок ґлянцевих журналів, котра ще й робить кіно. А потім зрозумів,
що я – Тріша Торнберґ – це щось зовсім інше. Фактично, не зовсім і схожа на ту лялечку
з лискучих обкладинок. Так, більш-менш нормальний стиліст, професійні пико-майстрині,
бодай мінімально грамотне світло витворюють всю ту красу. Малий бачив усі ці процеси,
ходив зі мною не на одну фотосесію, пізнавав правду сантиметр за сантиметром і… не роз-
чарувався. Бо найбільший сором – намагатися бути не-собою. А найбільший кайф – дурити
всіх, що ти – то не ти.
А ще його чомусь дико пре від того, що я – на чверть єврейка. У мене чорне кучеряве
волосся і не в міру блискучі очі. Очевидно, я гарна, хоча і не така смаглява, як хотілося б.
Але в мене таки дійсно дуже пронизливі аспідні очі, гострі, як бритва. Я сама їх іноді боюся,
а він – ні.
Був завжди поряд. Лупав своїми світлими очима. Зовсім синіми, якщо вдягне синю
спортивну куртку чи шапку; зовсім зеленими, якщо довго тримати його в гарячій ванні.
Змахував своїми мультяшними пухнастими віями, голив м’який пух на щоках (втім, дуже
скоро йому вдалося відростити справжню бороду, з якою старшим він виглядати став хіба що
зовсім трошки). Давив собі знавіснілі прищі на обличчі, як бійці УПА душили в лісі НКВ-
Дистів. Переміщався на велосипеді, зливаючись з ним своїм довгим, худим і навдивовижу
м’яким тілом. Терпляче ходив у спортзал, щоби припинити мої незлі підйоби з приводу його
неатлетичності. Що ж, нехай буде не Аполон, так Орфей – теж варіант. А таки специфічну
мають красу сімнадцятирічні підлітки, погодьтеся.
Так от. Та сцена. Вся та картинка. Як би вам пояснити… щось у ній було геть непевне,
якась містифікація. Навіть тоді, коли героями її були не «другосортні актори», а ми самі. Я
і він. Тобто ні він, ні я. Бо ніхто з нас не міг тепер із певністю сказати, що й хто там були
насправді. Не те, щоби все видавалося потойбічним. Навпаки – воно було якимсь надто
матеріальним, надто сильний мало запах і колір, надто надсадним було світло. Якесь нету-
тешнє déja vu, якщо таке може бути. Або й jamais vu, тобто, чергове inouї, sans précédent2…
Дуже важко буває реставрувати картинку. Об’єкти то мали надто сильний запах і колір, як я
вже сказала, то раптом, мов під водою чи у дзеркалі, здавалися віддаленішими, ніж були
насправді. Ех, ніколи не можна отак просто взяти і схопити тонкий леткий спогад. Дуже
спритно вислизає з пальців.
2
Безпрецедентне (фр.).
7
Тож легше розповідати, як воно виглядало в кадрі, а потім вже перелізати на власні
відчуття… Так, певне, робить кожен режисер, такий заміс із плоті й крові, з того, що вистав-
ляєш перед глядачем, і того, від чого ладен померти сам.
Майстерня художника. Якась напівлеґальна квартира у напівзруйнованому століт-
ньому будинку. Нікому не можна казати, до кого ти йдеш і на який поверх. І особливо
не можна казати цього після восьмої – ніколи після восьмої! Лункі сходи і старі сині двері,
що, здається, мали б завалитися від найменшого поштовху. Вам би страшно було за такими
спати: весь час увижалося б, що от-от якась зла і незнайома сила прорве своїми пазурами
дірку і ковзне досередини, просочиться в шпарки або тихо вийде голою жінкою з однієї із
сотень картин. Наблизиться до вашого ліжка і стане над вашою головою просто в темряві,
дихаючи вогким теплим подихом. Із пащеки в неї тхнутиме. Дочекається, поки ви самі про-
кинетеся. Ви не встигнете закричати, не ввімкнете світло, вона тихо-тихо візьме вас за руку
й заведе до себе в картину.
Але облишмо. Такого інтро і близько нема в моєму фільмі, це я так, аби ви зрозуміли
настрій. Хоча, насправді, я й сама його не розумію до кінця. Тому, либонь, і не змогла його
відтворити на екрані. Тільки от про це ніхто, крім вас, не знатиме.
Нагорі майстерня художника. Внизу злі консьєржки, і ти почуваєшся нелеґалом-пан-
ком, навіть заробляючи пристойні гроші. Колись одна подруга мала необережність мені ска-
зати: «Навіть заробляючи десять тисяч на місяць, ти знайдеш причини почуватися нещас-
ною». Ну і що таке десять тисяч у порівнянні з гострим, еротично звабливим, ниючим в самій
твоїй середині почуттям нещастя? Щастя тупе і статичне. Нещастя рухається саме і змушує
рухатися тебе. Отже, подружка й сама не знала, яку цінну ідейку мені підкинула. Десять
тисяч – це шоста частина мого колишнього авта. Почуття нещастя – половина мого теперіш-
нього життя. І не вкладайте у словa «нещастя» і «життя» цей довбаний common sense.
Мій маленький, мій хлопчику, mein lieber Junge Daflish – мене збуджує вже саме твоє
ім’я, твоя клейкувата юність, що стікає моїм тілом і долонями. Якби ж ти знав. А ти знаєш
лише те, що я тебе не кохаю, бо нікого ніколи не кохаю, але ж, вважаєш ти, не можу я отак
просто геть нікого не кохати – значить, щось від тебе приховую. Однак ти єдина істота, від
кого я нічого не приховую. Принаймні так мені здається.
Актори сліпі, їх треба за ручку вводити в цей мій довбаний брудний потік свідомості.
Вода з акриловою фарбою, нічого особливого. Ванна – старе корито й один умивальник.
Все заляпане тією ж фарбою. Щойно закінчилося чи то шоу, чи то студійна сесія? Молода
гола жінка з гарним тілом. Прикрита абияк шматою, що служить драпіровкою в натюрмор-
тах, нею ж витирають сперму випадкові коханки художника чи миють підлогу – однаково все
мистецтво. Жінка тримає шмату двома пальцями, обережно. Жінку вимащено білою мато-
вою фарбою. Де-не-де та фарба заскорузла, стягує шкіру, робить їй боляче. З крана гаряча
вода не тече. Нагріто з десяток чайників. Художник задоволений роботою. Його асистентка
пропонує жінці допомогти змити фарбу. Та хитає головою і кличе за собою хлопчика, котрий
був прийшов із нею і тинявся назирці по майстерні. Цілком зріла натурниця і зовсім юний
«я-ще-не-знаю-хто-я». Хлопчик закоханий у неї, це бринить в кожному порусі його довгих
вій, у тривожному погляді, і це додає її жорстокості виправдання. Він несе за нею чайник
до ванної, воду тут розводять у великій пластмасовій мийниці. Хлопчик причиняє двері.
Жінка ступає через край брудно-кольорової ванни. Тепер вона вже вся у колись емальова-
ному кориті. Ніби у лоні великої злої квітки. Ніби у тимчасовій владі хлопчика. Чи, радше,
він у її владі, бо те, що в цій квітці, мусить з’їсти його, і він про це знає. І сумно й серйозно
йде назустріч своїй загибелі. Вона розвертається лицем до нього. Заплющує очі. Він зачер-
пує скляної банкою теплої води і ллє їй на голову. Акрилове молоко струменить її обличчям,
шиєю, грудьми, животом, стікає і скапує вниз.
– Допоможи мені, – глухо звучить її голос.
8
Він дуже спокійно торкається її волосся, починає змивати з нього фарбу. Довго й обе-
режно. Любов до дорогих машин. Ретельно. Ніжно. Вона тихо посміхається. Обполіскує собі
вуха, шию, груди. Розвертається спиною:
– Тут.
Його долоні ніжно рухаються по шкірі її шиї, спини, талії. Він лише змиває фарбу. Вона
повертається знову обличчям, піднімає руки, каже:
– Давай, вимий всюди, де залишилося, я ж нічого не бачу.
Навмисне не відриває від нього очей. А він навмисне все робить довго і ретельно. Ось
її груди, такі нереальні під цими ручаями води, якісь наче не плотські, а по той бік дзеркала.
Він тре їй соски, фарба з них злізає не так легко, вони тверднуть, у ванній не тепло…
***
Ой, вибачте, мені тут хтось дзвонить. Роздуплилися, курва. Два тижні в цій дірі – і ні
тобі сигналу, ні букви. ОК, почекайте.
– Мгм, так, Тріша.
– ….
– Ні, цього недостатньо.
– …..?
– Недостатньо.
– ……?!
– Ні.
– ….!!!
– Тому що ти – тупа вівця. А партнер твій козлик.
Бляді. Скуз мі май френч, це я про роботодавців. Принаймні їм хотілося б такими себе
називати. В роті у мене гіркий присмак, і залишається він там геть після всього: пива, кавунів,
суміші яблучного соку з крижаною мінералкою. Вже й не знаю, що робити. Я не люблю,
коли моє тіло – зовні чи зсередини – викидає такі коники. Я люблю виходити з пляшкою
пива на балкон берлінської квартири мого приятеля і тішитися тим, що нікому немає діла
до того, що я без майки. Я можу купити собі смаженої картоплі, навалити в тарілку кетчупу,
голосно чавкати, вимазувати в кетчуп пику, ненароком розливати з балкона пиво й уявляти
мій портретний кадр збоку – автентичний White Trash3. Тріша майже Треша. Яка різниця?
Страшним є те, що жодної речі на світі я не люблю дуже сильно. Раніше он відтягува-
лася від дико смердючого хан-кезе 4, що полежав деньок-другий на сонечку. Жити без нього
не могла. А от тепер – байдуже. Взагалі, знаєте, є чудовий спосіб боротися з надлишковою
любов’ю чи залежністю від речей: МАТИ ЇХ ОДНОГО ДНЯ ЗАНАДТО. Натриматися, начу-
дуватися, наїстися чи накохатися так, щоб аж нудило. Повірте – все як рукою зніме. І не скоро
вам захочеться повернутися до цієї колишньої речі «А» знову.
Говорячи про пункт «А», відразу ж згадую про точку «С». Вибачте, я вам ще й про неї
трохи попатякаю, перш ніж повернуся до перерваної еротичної сцени в ванній – а ви ж бо
лише заради неї ще тут, зі мною, правда? Так от, точка «С» (не плутати з точкою «G», хоча
вона теж нічо’). Мені вона приснилася в англійській транслітерації і лексичному підлізанні
до неї. Ну, наскільки там можна мою англійську вважати англійською. Я раптово прокину-
лася з завислою на язику сентенцією про те, що:
3
Білий непотріб (американська англ.).
4
Особливий вид німецького сиру з дуже різким аміачним запахом.
9
Кожна людина обов’язково мусить мати свою омріяну точку «С», до якої вона тяг-
неться, волочиться і йде. А коли вже доходить, то мусить обов’язково проапґрейдити
свої мрії і переставити точку далі. Інакше вся система деґрадує і нічого, крім формату-
вання її хард-диска, цій людині не допоможе.
Ну, ясна річ, ориґінальна сентенція зі сну була лаконічнішою. Однаково дивно, звідки
у моїй образотворчій голові вигулькують комп’ютерні алюзії. Але це не важливо. Головне,
щоб ви мене зрозуміли. Ви, а не хтось інший. На інших мені начхати.
10
00:00:00:02
Учора була на якомусь геть нудному перформансі. Відкриття виставки… ммм………
а – «Невро-Треш». Типу, тьотька (ну, не зовсім тьотька, років так на 7 за мене старша)
працює в напрямку «Невротичний Реалізм». Ха-ха! Така класика жанру – велетенські
портрети лисих людей, великі кольорові мазки, різані об’єми. Все в ліпших традиціях
випускників-відмінників художньої академії. Типово, одне слово. Для відповідності духові
«невротичного реалізму», якщо вони вже так це називають, роботам бракувало лише двох
речей: реалізму і неврозу. Бо якось не зачіпали ні її мальовидла, ні напіводягнені закривав-
лені ляльки з пап’є-маше, які мали просто шкіру замість очей. Зазвичай відсутність очей –
найстрашніше, що може бути в такому образі, а тут ці манекени, обклеєні в когось відстри-
женим волоссям, скидалися просто на черстві булочки, викинуті на смітник, що поряд із
перукарнею.
Сам ґалерист виглядав мені куди цікавішим, ніж те, що він виставив у своїй ґалереї.
Уже принаймні тому, що був дуже схожим на одного вчителя баяна з часів мого дитинства
у школі мистецтв. Мені тоді його чомусь було дуже шкода, бо його білявий синок вчився зі
мною на паралелі в художці. Якийсь такий Папа Карло, їй-богу. Цікаво, чи є якийсь зв’язок
між Папою Карло і Фридою Кало. Мабуть, таки є, якщо думки про них з’являються у Схід-
ному Берліні…
Боже, як же я люблю своє життя! Потяганнячка і широким планом позіхання-посмі-
хання. (Аж хочеться одвернутися від екрана, бо незручно за чужу безпосередність.)
Entschuldigung.5 Просто яка розривна радість вибухнула в мені на вигляд простих собі буль-
башок, що випихуються догори у свіжоналитому пивному келиху.
На другому поверсі цього будинку живуть троє моїх приятелів і одна приятелька.
Тут так заведено – винаймають помешкання на чотирьох. А на першому поверсі – ґей-бар.
Із геніальною назвою «Midnight Sun Cruise Lounge».
– Мммм… – щоразу м-каю я, коли проходжу мимо.
– Фіу-віть! – фіу-вітькнула німкеня-панкушка, оцінивши мою трохи закоротку
для «розкутої Західної Європи» сукню.
Якось біля бару (зрештою, закладів цього профілю не так уже й мало в нашому районі)
один із моїх приятелів, Андрес, почув сумні зітхання тамтешніх молодиків, один у салато-
вому костюмі мрійливо мовив до того, що був у рожевому:
– А знаєш, тамо у квартирі на другому поверсі живе трійця таааких гарячих бусіків!..
Андрес похолов. Власне, його помешкання не на другому поверсі, а на першому з поло-
виною. Його двері чудово видно будь-якому відвідувачу «міднайт-сан-круз-лаунджа». Пра-
гнучи якомога швидше застрибнути до хати, він заходився гарячково порпатися в сумці,
щоби добутися ключів. І – ой бой! – якраз тієї миті, коли він їх випорпав, ключі з бряз-
котом гоцнули на землю. Запала мертва тиша. «Нагнутися чи ні?!!» – от в чому питання.
Набравши повні груди повітря, Андрес таки блискавично нагнувся і підхопив свої злощасні
ключі. Чесне ґей-товариство вибухнуло щирими оплесками, ґелґотінням та улюлюканням.
Добре, що Андрес живе у Берліні і його не знають мої українські друзі. Інакше став би якщо
не «Андерсом-солодкою попкою», то «Андресом-золотим ключиком» – точно.
Дивно, що приятелів, як правило, згадуєш якось невчасно. Ліпше, коли люди існують
для тебе лише в мить їх осягнення, типу, очі бачать – серце болить, чи як воно там. Менш
ніж за добу мені випадає побачити свого малого, віддати йому його гостинці, слухати історії
про те, що він робив у Києві, поки мене не було. Мила, кохана дитина. Він так виріс за останні
5
Вибачення (нім.).
11
півроку. Витягнувся, змужнів і схуд. А проте не втратив ямочок на щічках. І того трохи
смутного виразу своїх зелено-блакитних очей із довжелезними віями. Паскудно втратити
очі з віями. Нещасні королеви краси чи модельки, обличчя котрим покинуті жлоби-чоловіки
обливають із-за рогу кислотою, напевно це знають. Жахіття. God save the Queen. І захисти
усіх красунь.
Я намагаюся не згадувати про спотворене і сяк-так зататуйоване тіло колишньої Міс
України якогось там року. Якось доводилося знімати. «Їй би в кіно про якудзу…» – гигик-
нув один ризиковий освітлювач. Я розбила об його голову його ж запасну лампаду. Думати
зараз треба про інше. Ледь-ледь за два тижні у Львові – міжнародний (ну, типу міжнарод-
ний, але насправді просто найбільший в Україні) кінофестиваль. Не знаю, чи попхаюсь я
туди. З ініціативи нової міністерки культури, бабеги з фальшиво білим волоссям і, воче-
видь, такого ж сорту зубами, мій фільм було викинуто з офіційної програми. Пам’ятається,
її заступник сказав щось таке:
– Нехай таке актуальне кіно демонструють у закритих ґей-клубах і наркоманських при-
тонах! Це ж, це ж… А в нас тут свій погляд на мистецтво!
Пам’ятається, знайомі ґеї, що побували на предпоказі мого фільму, кволо відреагу-
вали – забагато в ньому справдешньої, неприкритої жіночності…
Саме тоді Міністерство культури направо й наліво роздавало звання «заслужених арти-
стів». Ой, мама-леся, та впади таке на мене, це було б офіційним свідченням того, що за два
тижні – клімакс, і тільки й того скоро залишиться, що засісти собі на пічку плести шкарпе-
дони внучатим племінникам.
Як би там не було, хай хтось тішиться зі звань. А особисто в мене за два тижні
презентація «забороненого» фільму на леґітимному фестивалі. Що може бути веселішим?
Байдуже, що фільм уже продають за кордон, що його вже через місяць мають показати
у Німеччині, Франції, Голландії, Швеції і навіть у муві-хаусах затурканих податками на куль-
турний імпорт США. Остання імпреза найбільш цікава баблом. Хоча також дико дивно,
як це тутешні моралісти не допускають, а зациклені на політкоректності америкоси схавали.
О, до речі, ще про одну країну, де покажуть моє кіно, забула – про Туреччину. Ну, все більш-
менш зашибісь. Дякувати Будді і святому Хуану Дієґо.
Отже, буде фестиваль. Мінімум дві презентації. Два покази. Треба всіх ошелешити,
як дітей у садіку. Продумати свою появу. Доведеться купити нове авто. Якийсь такий ретро-
кітч. Щоб верх цілком відкривався. Старий Mustang-кабріолет би підійшов. Не знайду тут
швидко нічого путнього (от корова – чо’ було не затаритися трешнячком у Берліні?!) – а втім,
підійде і француз сякий-такий спортивний. (В результаті у мене з’явиться «пежо», що його
мій дід називатиме ще лаконічніше – «жопа»). Хоча нова машина в порівнянні з машиною,
що таранила Бранденбурзькі ворота – ващє не то пальто. Ну, та вже пораджуся ліпше з
Капітаном Куком. Він старий і досвідчений, як чорт. Машини краде з дитинства. Починав із
«волг», закінчує «брабусами». Все «за умєрєнную плату» можна придбати на вулиці чи то
Вірменській, чи то Азербайджанській у Києві.
Відтак – музика. Ну, тут я вагаюся, що ж його особливо промовисте вибрати. Можна
врубати щось вері факін світ – наприклад, кряхтіння Брітні Спірз – і щоб за машиною розси-
пався шлейф з відірваних голів ляльок Барбі. А можна щось вічне і добре – Merylin Manson,
(HED)PE, MOLOTOV etc. І ніяких там «All Day I Dream About Seххххx…» Корнівських.
Штоп нікто і нє падумал. Тільки б дощ не посцяв зверху на всенький цей пафос. Бо уявіть
собі спаплюжену небесною водою поп-співачку. Ну, а я виглядатиму втричі страшніше. Зате
автентично. Як каже одна тьотька: «Жисть коротка, я уродка».
12
– У-у-у-у! – це я сама собі так вию. Мов службово-мисливська собака. Такі люблять
запихати нюрки6 в нірки. Я ніби трапила на правильний запах. Пальці чешуться і напружу-
ються, ніздрі тремтять. Це майже як запах першого в сезоні сексу. Це запах старого доб-
рого виїбону. Жирного понту. Артистичного кітчу. Мистецького попирання смаків. Расової
нетерпимості, убивства жінок і дітей, а також тестування парфюмерної продукції на твари-
нах. Ну, ви мене розумієте щодо позиціонування загальнолюдських цінностей.
Саме в цей час від Дафліша приходить мені повідомлення, що зараз він «креативить
на Рибальському острові». І що, якби я там була, то його убила б. Видно, фотографує – воно
в мене робить перші спроби оволодіння камерою – як йому виситься на високовольтних
дротах. Ну, Боже помагай.
Так от. Рожеву фарбу для волосся – щось таке ближче до помаранчевого, ніж до фіо-
летового, я вже купила. Залишилося подзвонити своїй хорошій перукарці (найчемніша дів-
чинка у світі – стриже і не триндить) і пояснити, що я хочу виглядати так, від погляду на що
померла б її мама. Тільки жодних там лисин, їжаків чи ірокезів – все утримати в рамках
«супер-сексі-ґламур-фрік».
Треба подумати про якийсь дурнуватий шарф. Довгий-предовгий. З лаоського шовку
чи з волейбольної сітки. Щоб, якщо все провалиться, ефектно на ньому повіситися. Екшн
понад усе.
Сукенка відкрита. Середньої довжини. Мама каже, у мене негарні коліна. Я кажу:
та найкращі. Мама каже: ну і молодець.
Ліфчик «вандер-бра» – ліпший друг безцицькових тьотьок. І помічник цицьковатих.
Панчохи. Ніяких колгот. Колготи – це бридко. А під час воєнних окупацій мужні фешн-
патріотки малювали собі ззаду на голих ногах шовчик хімічним олівцем. Отак-то.
Високі підбори. Класика – найкраще. Але дуже-дуже високі. Десь би ще навчитися
на них безпечно викаблучуватися… Он воно звідки це слово пішло. Хоча, якщо точитися,
ледь не падаючи – теж проканає за тенденцію. Зверху на те все – фейк-хутро чи щось. Есте-
тика ґлем-трешу: купуєш британський Vogue і йдеш на місцевий секонд-хенд. Всі кіношні і
шоу-бізові стилістки так і роблять, тільки не мають душевної сили признатися.
Парфуми ті ж, що зазвичай. G**ci ***h. Попса-попсою. Але дєвочкам подобається.
От і все. Про спідню білизну хіба вже в наступній серії.
Тепер іще треба подумати про супутників. Самій на такі імпрези пертися нецікаво –
треба ж ділити з близькими успіхи і провали. Найвидатніші члени знімальної групи все одно
ще в потязі нап’ються, продовжать у готелі і не вилізатимуть звідти ні за які пляцки. Можна,
звісно, взяти на шворку сусідського стафорда, але пес його знає, того пса – а як йому щось
десь запахне і він мене шкереберть жижками потягне кудись по незапланованій траєкторії?
Надто, коли я буду на цих триклятих каблуках. А ходити нормально, тим паче лупасити
собаку попід ребра, я вмію тільки в кедах…
Ні, ліпше набрати з собою дівчаток. Звабливих, яко смертний гріх. Одну сіру, другу
білу, третю в капелюсі. Трьох штук мусить вистарчити. Тільки де ж їх мені таку тьму знайти,
якщо подруги у мене всього, фактично, півтори, бо одну з них я сама при першому знайом-
стві прийняла за хлопця? З таких дєвушок ґлем-курвів за тиждень не виліпиш. Якою б тала-
новитою дресирувальницею акторів ти в минулому не була. Ну, але щось придумаю. Пара
обіцянок-цяцянок модельній аґенції – і хароша-маша хутко буде наша. І не одна, а всі три.
Благо, вистачає б’ютіфул бейбз віз найс бубз 7 на світі.
6
Писки (діал.).
7
Від англ. «Вродливих крихіток із гарними цицьками».
13
00:00:00:03
Як же потужно він мене живить своєю юністю. Моя славнозвісна власна незрілість
(«Ой, а подивимося на вічного підлітка Трішечку, коли їй стукне сорок чи п’ятдесят!») –
просто ідеально обкатані рейки приміських сполучень, порівняно з цими відкритими нер-
вами, пульсаціями й дрижаками. Каже, що коли вдихає повітря на повні груди, його проби-
рає аж до кінчиків пальців, він весь горить і, мабуть, вміє літати. Тільки я щось у цьому
не впевнена, тому раджу йому триматися подалі від відкритих вікон. Кажу це спокійно й
цинічно. Я далека від ґотичної поетики. Колись він був пробував мені чимось погрожувати,
але я не ведуся на підліткові істеричні способи привертання уваги. Гру в невідворотний суї-
цид було швидко припинено.
Щось я вже звучу, як шкільний психолог. Мрячно, напевно, ним бути. Хоча… стільки
свіженьких хлопчиків і дівчаток. Сиди собі за столом із фальшивого дуба і чави з них ком-
плексні соки у трилітрові банки.
Це як той чувак у Палахнюка8, що працював прибиральником у багатих свиней, а вечо-
рами мав такий собі типу телефон довіри, на який дзвонили «сексуально нестійкі юні дів-
чатка, схильні до проблем із алкоголем». Ну, він майже так і позначав цільову групу в
ґазетних оголошеннях про свій «рятівний» телефон. Поки вони ридали йому в трубку, зали-
ваючись шмарклями в якомусь громадському телефоні-автоматі, він спокійно смажив собі
свинячі котлети, парячись лише тим, що сухариків в одному місці налипло забагато, а в
іншому фарш геть-чисто голий. Перевертаючи котлету на інший бік, він попутно вирішу-
вав, лишитися цій дєвушці жити чи ну її в курац. Міг просто сказати: «Знаєш, тобі ліпше
померти» – і радив кілька дієвих способів. Головне, щоби та була юною і надломленою. Най-
разючіше квіти пахнуть тоді, коли починають в’янути.
Зрештою, шкільному психологу тут взагалі було б зовсім легко. Правда, довелось би
частенько змінювати місце роботи, але що вже там… Аби душа співала. Н-да, що це мене
понесло?
Мій малий дико відрізняється від усіх інших підлітків. Принаймні мені так невідступно
здається. Не буду вдаватися до пояснень чому.
Навіть коли у нас все на позір добре, він ні з того ні з сього може написати мені щось
таке:
Піду спати.
Завтра побачимося! Спишемося щодо того, як ми зустрінемося…
Я дуже сильно люблю тебе, Трішо.
І я певен, що ти мене любиш, мабуть, не менше.
Не знаю, що зі мною іноді відбувається…
Якби ти мене не кохала, то тобі легше було б просто це мені сказати, щоб я від тебе
від’їбався, правда? Таж ти цього не робиш!:)
Тільки мені смутно зрозуміло чому… Я маю на увазі, чому не скажеш це щиро.
Точніше, у мене забагато варіантів відповіді на це питання… Та ну і хуй!
Мені з тобою класно! Краще, ніж із будь-якою іншою людиною на цій планеті! І це
найголовніше.
Я заради тебе ладен життя віддати, ти можеш не сумніватися!
8
Палахнюк, Чак – американський письменник, автор низки культових романів, серед котрих «Fight Club», «Lullaby»,
«Survivor» etc.
14
Боюся, переконатися в цьому ти зможеш тільки після того, як мені доведеться це

зробити… А мені й не було б страшно.
Бо я кохаю!
Отож. Психологиньки пилять нігті. Однокласниці покурюють бамбук. А матері вече-

рять ждуть. І всі живемо. І хоч щось завжди робимо. Хоча яке, в дупу, в нас є право вжи-
вати стосовно свого життя слово «завжди»? ЗАВЖДИ – це така неперервна вервечка. Низка
кубиків, як на моїй прикрасі. Кубики мусять усі бути чорні. Зв’язані між собою ланцюжком.
Мусять тиснутися один до одного щільно. А в нас поміж тих чорних кубиків разпораз трап-
ляються білі. Чи просто пробіли. Тому що ми не здатні усвідомлювати кожний момент свого
життя. Тому що купу моментів просто пройобуємо і живемо на автоматі. Звідси й немож-
ливість неперервності нашого (й без того обмеженого строком життя) «завжди». Звідси ті
білі кубики чи й просто пробіли. «Завжди» стає беззубим і неповноцінним. Стає «Не-Зов-
сім-Завжди». І досить про це, якщо не можемо (чи, радше, не вміємо) напрягтися і щось
удіяти…
Остання тєлєга прийшла в кучеряву голову Тріші Торнберґ на ґотичному паті в бароко-
вому замку після того, як в її крові намішались абсент, марихуана й… пиво. Тріша героїчно
не вирвала химерний вміст свого шлунку на середньовічні плити підлоги і більше того –
навіть не втратила свідомості. Вона плавно злітала собі попід стелю (зала видавалася замкне-
ною в коло з мінливим діаметром, за те коло годі було вилетіти й померти) і розмовляла
з незугарними лицарсько-шароварними рельєфами. На них були козаки і монстри. Расові
й статеві ознаки їх дещо змішувалися. До того ж ні ті, ні інші нічого путнього Тріші так і
не сказали.
Зате тусовка наступного дня гуділа плітками про те, як Тріша Торнберґ труїлася, втра-
чала свідомість, падала на сходах, оббльовувала чиїсь капрони і поливала домашнім абсен-
том (узвар місцевого вампіра) вишиту квітками сукенку якоїсь переляканої, чи не госпо-
дині…
Мій малий – він дійсно вері-факін-спешл – тієї ночі просто врятував мене і мого друга
Льотчика, котрого я вважала уособленням відповідальності, дивуючись із його вміння легко
виходити з будь-яких ситуацій. Скільки гір ми разом перейшли, скільком ублюдкам начи-
стили пики вкупі з кармами, скільки вибитих зубів (переважно чужих, на щастя) можна
було б скласти в довгенький рядочок… Але тут Льотчик опинився ще в гіршому стані, ніж я.
Уявляєте: шукаємо його, шукаємо… Я тримаюся з усіх сил, аби не перекинутися догори
дриґом у цій своїй рожевій спідничці. Чогось рожевий колір для мене завжди був символом
інфернальності. Знайомі студенти-психологи потім так і вичислили: у пеклі домінантними
будуть рожевий і фіолетовий. Тож якого біса на ґотичні паті вбиратися у чорне?!
Гаразд. Я про Льотчика. Думаю: от знайдемо його, і все налагодиться. Папа всьо рєшит,
повезе нас до себе додому, у найзатишнішу оселю з усіх, де мені випадало кидати свої кості.
Але ми блукаємо здичавілим парком. Здіймається туман, мляво горять чужі багаття, ніч
розпливається на різні консистенції і кольори… Свідомість теж зливається з туманом, хоче
втекти, стекти водою в каламутний рівчак, куди вже хтось і так відлив. Але ні. Я тримаюся
розуму, малий Дафліш тримає мене. Ми втримуємося.
Ми, але не Льотчик. Льотчик дивився на нас чужими очима, коли ми врешті-решт його
знайшли. Льотчика було зурочено. Якась макабрична ґотеса, з чорною помадою і червоними
тінями, у дірявих коглотах, криво перейшла йому дорогу. А він їй не додумався плюнути
тричі в ліве око. Бідося. Ще довго після того він хворітиме, губитиме речі й пробиватиме
колеса ровера на нічних шляхах.
15
Зрештою, досить про це.

– Льотчик такий красивий, – каже моя сестра.
Я посміхаюся.
16
00:00:00:04
Мій аґент. Маю властивість про нього забувати. Колись у нас був роман. Доволі бурх-
ливий. Відтак йому захотілось одруження й дітей, а я позіхнула: «І ти, Бруте…» Ну, то й
край. Ми припинили зустрічатися, але певний час іще співпрацювали, поки він не звів мене
з іншою аґенткою, вмивши руки вкупі зі статевими органами. Поки я не відбила в нього дів-
чину, не замочила рук у невинній крові, сльозах і шмарках їхнього нереалізованого кохання.
От скатіна. Це я зараз розумію. Це й ви зараз розумієте. А кому б вдалося це зрозуміти після
моря випитого коньяку на крижаній вулиці середньовічного міста зі світлом-моїх-очей пись-
менницею Поваляєвою?!
Ех, якби ж то я там із нею й залишилася! Пити коньяк під коциком, розмовляти
про українську літературу, в якій я петраю ще менше, ніж Поваляєва в українському кіно,
планувати, як закидаємо яблуками й грушами, а ліпше сухофруктами котрусь із клімакте-
ричних претензійно вбраних культурних героїнь фестивалю і міряти на шию одна одній
скельця та брязкальця… Так же ж ні. Тріші Торнберґ якогось дива заманулося продовжити
вчорашню сварку з Нікітою, аґентом, що просто дупу рвав, аби нам було добре: шукав нових
інвесторів, нове помешкання, нове натхнення, нові наркотики, нових проституток і йогурт.
Сварка почалася знічев’я: ми в ліжку подивилися канонічний фільм Кім Кі-Дука
«Весна-Літо-Осінь-Зима і знову Весна», і Нікіті він дико не сподобався. Нащадок російсь-
ких аристократів, бідолашний Нікіта з усієї сили намагався переконати всіх, а перш за все
себе в тім, що він – істинний православний християнин. А оскільки це в нього не дуже пере-
конливо виходило, він ставав ще й войовничим. Дратувався, кричав і звинувачував ближніх
в усіх смертних гріхах. Найближчим ближнім вряди-годи ставала я.
– Ти будеш горіти в пеклі! – сичав він. – А я тобі навіть руки згори не подам.
Мене це забавляло.
– Це ж бо чого згори? – посміхалася я. – І чого ти вирішив, що я буду горіти в пеклі,
а ти – ні?
– Бо ти… бо ти – буддистка і ще ти ведеш такий спосіб життя.
– Це ж який «такий» спосіб я веду, сонечко? І чи не є ти однією з його інтеґральних
частин?
– Я сам цього не хотів…
– Ну да, канєшна.
– Ти відьма, Торнберґ.
– О, зашибісь у мене резюме: єврейська відьма-буддистка з таким способом життя
проведе для вас незабутню екскурсію туристичими стежками Пекла під відеоряд із фільмів
Кім Кі-Дука.
– Гамно твій Кім Кі-Дук!
– Сам ти гамно!
– Пішла на хуй.
Я заліплюю йому кулаком в ніс. ОК. Скажемо, кулачком у носик. Бо рука в мене дико
болить, а з його носа відразу ж починає жебоніти кров. Упс, стає жарко. Щоб продовжити
битву, ми чомусь переходимо в іншу кімнату.
– Тихо! – зовсім не несподівано цикає він. Сусідів завжди боїться.
– Шо тихо, скатіна, шо тихо?! – я штовхаю його до стіни. Він штовхає мене від стіни.
Я падаю на підлогу, факін шит, ненавиджу ламінат, напевно, на дерев’яну підлогу падати
не так бридко, принаймні по ній ти не сунешся аж півтора метра. Але інколи заганяєш у дупу
скалки.
– Успакоїлась? – він переходить на рідну мову.
17
– Пішов в сраку, мудак недороблений, курва твоя мама були, як тебе робили! Кров
би ті залєла, go fuck yourself and your younger brother9, eat my clit10 et suce ma bite11, what
a motherfuckin’ shit12?! – В поезії я завжди схилялася до космополітизму. – А ще give me back
my money13.
Він стоїть, роззявивши рота. Відтак подає мені руку й допомагає встати. Третя ночі.
Відтак він курить, а я п’ю каву. Не дивимося одне на одного… Відтак він п’є каву, а я п’ю
віскі. Третя тридцять. Відтак він витирає носа, а я потираю руки. Відтак він лягає на ліжку,
а я на підлозі. Відтак я драматично і надсадно кашляю, щоби показати, який тут протяг і
як буде страждати врешті-решт його православна душа через те, що ближня душа так стра-
шенно мучиться поряд. Ми сонно перемовляємося про те, що в цьому місті взагалі зимно,
і я перебираюся до нього. Всім на добраніч.
От бачите, що, бува, трапляється, коли чоловік і жінка в ліжку ПРОСТО дивляться
кіно?! Думайте, друзі, перш ніж до ліжка лізти, які з цього можуть бути наслідки.
А поміж тим, тут іще спрацьовує ефект «Бійцівського клубу»: коли двоє людей, двоє
добрих друзів – зрештою такими ми з Нікітою й були, якщо добре розібратися – як слід
відлупцюють одне одного, моральна проблема зникає. Витираючи кров із носів одне одному
і прикладаючи холодні шмати до забитих місць, ви смієтеся, розумієте, що саме зараз життя
не гівно і що між вами двома таки існує щось спільне, близьке і рідне. На певний час цього
вистачає. A la prochaine, ma choute 14…
Ну а потім уже був той останній день у «найкрасивішому місті нашої Батьківщини», з
самохвальством якого ні я, ні більшість моїх друзів категорично не погоджуємося. Холодне
воно якесь. Провінційне і претензійне. Давно вже імпотент, а попри все на щось претендує.
Що не кажіть, а життя малувато. Середньовічне місто застрягло в кризі середнього віку. І
мені в ньому ніколи особливо не велося – не допомагала навіть прославлена дешева їжа і
добра кава, якою тут всі так гуртом пишаються.
А цього разу ще оця дівчинка, Соня, гарненька чорноока студенточка, вона підійшла
до мене на якійсь вечірці і відразу ж зрозуміла, що мені подобається.
– Що, ти теж западаєш на подібних до себе? – зухвало спитала вона мене наступного
дня.
– Ну, типу того, – знизала плечима я, подумки вигадуючи для Соні роль у наступному
фільмі, бо рано чи пізно вони всі цього просять. Соня виглядала доволі артистичною, при-
наймні відеогенічною. І ще плюс – ніколи не вчилася на акторку, тож не буде кривлятися і
грати, а це мені ой як важливо.
Ми й потім сяк-так спілкувалися, не особливо близько. Соня собі та й Соня. Коротке
темне каре, велетенські очі, мініатюрна, симпатичні грудки, вся така пропорційна. Найба-
нальніша асоціація – подружка-німфетка Леона-Кілера. Добре поводилася в горах, не нила,
що для мене не менш важливо. Говорила дуже тихим голосом, за що її щемили суки-викла-
дачки, ставлячи оцінку на бал нижчу, ніж вона заслуговувала, бо ж «гм… ви… кхе… хррр…
так тихо говорите… Майбутній вчительці це не личить!» Соня продовжувала тихо говорити,
і так само тихо всіх ненавидіти. Ну, може, всіх, окрім мене. І крім Нікіти, але я про це тоді
не знала, як не знала і про їх незалежне від мене знайомство і проведену разом ніч, коли
«нічого такого» не було. Ніби мене коли-небудь цікавило «щось таке» про інших людей.
9
Іди дрочи і трахай свого молодшого братика (англ.).
10
Відлижи мені (англ.).
11
Відсмокчи в мене (фр.).
12
Шо за курвомамче гівно (англ.).
13
Віддай мені моє бабло (англ.).
14
До наступного разу, бубочка моя (фр.).
18
Пам’ятаю, зовсім трохи, лише на мить я здивувалася, чого це Нікіта так носиться з
Сонею і париться про те, де їй на цьому фестивалі спати і куди гуляти. Бо зазвичай він тупо
ненавидів усіх моїх друзів, називаючи їх прищавими дрочерами-тінейджерами. Найбільше,
ясна річ, ненавидів він Дафліша, що теж ошивався на цьому фесті, приїхавши, до речі, разом
із Сонею на останні два дні. Малого я бачила не дуже часто, бо була зайнята, та ще й цер-
бер Нікіта повсякчас охороняв державний кордон, тож із Дафлішем ми зустрічалися хіба
що за їжею чи випивкою, на котру я просаджувала залишки своїх грошей. Але що вдієш,
без коньяку в цих кам’яних декораціях ніяк – холодно ж, як у вагіні старої діви.
Якось ми сиділи всі разом: я, Соня, Дафліш і ще там хтось… Ви ж теж часом не можете
згадати лиць та імен людей, що набиваються вам у друзі? Сиділи собі за столиком у кав’ярні,
аж тут прийшов Нікіта у якійсь геть дурнуватій шапці з вухами, що скидалася на розтяг-
нуті жіночі панталони… Його темні очки-намистинки ледь визирали з-під цього трусяного
безумства, зате великий рот розкішно кривився в гримасі «Село! Що ви розумієте в стилі?..»
– Ну ти і трешер, Нікіта… – припух собі Дафліш.
– Боже, зніми це! – ледь не вдавилася я.
Нуль реакції.
– Ти йдеш? – нервово випалив Нікіта.
– Я? Ні! – в унісон відповіли ми з Сонею, відтак перезирнулися й розреготалися. Бідний
Нікіта зараз тут усіх повбиває. Я витерла рот серветкою. Чомусь раптом подумалося про його
голе худорляве тіло – як йому зараз там – під цим дурнуватим одягом?
– Кгм… – прожувала я.
– Соня. – Уточнив Нікіта.
– Ні. – Уточнила Соня.
– Можна тебе на секунду? – Нікіта закипав.
Я здивовано підняла брови. Соня вийшла з кафе й за півхвилини повернулася, знизу-
ючи плечима, ніби запитально до мене.
– Якийсь псих.
– А то! – я підбадьорююче підморгую і цілую Дафліша в вухо.
– Мені треба дещо тобі розказати… – Соня винувато ховає очі.
– Давай. Нє баїсь! – я цілую Дафліша в око. Ні, вона все-таки наполягає, щоб тепер вже
я вийшла з нею на вулицю, і там розповідає про те, що якось вночі вони познайомилися з
Нікітою в і-нет-кафе, як потім пішли до нього додому і проговорили до ранку, і нічого такого
не було, хіба що поцілунки, і що він їй подобається, але я також їй дуже подобаюся, і що
вона почувається винуватою.
– А це ж бо чого? – вже вкрай щиро дивуюся я.
– Ну… Не хочу ставати поміж вами.
Хо-хо.
– Слухай, – кажу, – Соню, та не парся ти так. Треба тобі мучачік – забирай з потрохами
і здачі не треба. Може, хоч з башкою в нього краще стане. Бо щось мені ці його нерви вже
почали набридати. «Посміхаємося, посміхаємося!» – ось що він мені тут весь фестиваль
повторює. Типу, щоби всі думали, ніби ми – ідеальна успішна парочка і в нас усе зашибісь,
хоча насправді в нас зовсім уже нема бабла, справи йдуть гівняно – далі нікуди, і ми від
щирого серця одне одного ненавидимо. А принагідно щовечора пиздимося.
– Ого… – протягує Соня.
– Угу, – кажу я і чогось згадую, що це слово дуже любить Жадан. Ні, все-таки яка
смішна ідея була сумістити кінофестиваль з літературним хепенінгом. Ну нічо’, письмен-
ники таки прикольніші за кіношників, це я нещодавно для себе з’ясувала.
Показ відбувався без будь-якої реклами і – не брешу – на мій фільм прийшло най-
більше людей. Нічого не маю проти блокбастерів, що рекламуються по ґлянсових журналах
19
за півроку до початку їх прокату, тим більше проти вузькопрофільних інтелектуальних зама-

льовок, що ними так люблять заморочуватися молоді режисери, але… Факт залишається
фактом. «Перламутрове Порно» зібрало свого глядача, і глядач пішов із показу більш ніж
задоволеним. Я, правда, не повдягала на презентацію всієї тої запланованої хуйні, та й ліму-
зином всі дні фестивалю нам слугувало таксі, але факт успіху в публіки, як уже сказано,
залишається фактом. Хоча це й не додало нам грошей, впевненості у майбутньому чи гар-
монії в стосунках. Ну що ж, that’s life.
– Ну пішли, а то тут холодно… – Соня бере мене за руку і тягне до кав’ярні.
Відтак стає ще холодніше. Всі розсмоктуються кудись по місту, а я залишаюся разом
з пледом, Поваляєвою і коньяком, з якого й почався цей шматок розповіді. В якийсь момент
я розумію, що ще трохи – і я проїбу свій потяг, бо вже вечоріє, а речі на іншому кінці міста
ще й не думали собі пакуватися. Треба встигнути знайти Нікіту та й узагалі всю нашу гоп-
компанію, щоби з’ясувати, хто куди їде і хто де лишається. Зайве казати, що в такому стані
зрозуміти щось украй важко. Так само тяжко і когось розшукувати. Втім, інтуїція і Поваляєва
рятують мене.
– This is the end, beautiful frie-e-end! – дурними голосами затягуємо ми по дорозі. Потім
уже ніхто не в стані адекватно відтворити текст, усе скидається на суцільне дежа вю.
– Дід Пана-а-ас is calling us!15 – це вже моє соло.
Потім у клубі, куди ми казна-як приперлися, ми казна-чого зустрічаємо Нікіту і всіх
інших. Може, вони вже всі давно повмирали і я вслід з ними, тому-то все так легко?
– Ґдє ти лазіш?! – вітає мене Нікіта.
– Я замерз, як собака… – вітає мене Дафліш.
– Коли ми їдемо? – вітає мене Соня.
– Торнберґ, давай я куплю тобі пива? – ну от. Насправді любить мене одна Поваляєва.
Від такої доброти я починаю плакати, мене відводять кудись у куток, Нікіта злиться і йде
кудись із кимось говорити на важливіші теми.
– Почекайте, товаришу Гітлер! – я раптом підриваюся і розумію, що просто зараз мені
треба зробити щось дуже вагоме. Дати Нікіті в пику. Бо шо ж за на хуй?
Далі все пливе рапідом: я біжу, розштовхуючи натовп, туди, де зник Нікіта, мене хапа-
ють за руки, щипають і просять автографи, я чую далекі голоси Соні і Дафліша, Поваляєва
виграє в більярд, столи – усі, крім більярдного, – розлітаються навсібіч, я нарешті бачу
Нікіту, він п’є пиво, пиво летить красивою кометою з довгим хвостом у бік бару… я таки
ненавиджу цей клуб, цей повний відстій, і за це зараз заплатить Нікіта…
– Чьо, ващє с ума сашла? – Упс. Не встигла. Він ухопив мене за зап’ястя. Пальці як
у краба. Кістлявий, а сильний, зараза. Мені гірко, гидко і соромно. Довкола купа глядачів.
– Поїхали складати речі, – врешті-решт кажу я, ковтаючи сльози. – Часу до потяга
лишилося понти.
– Якого потяга? Я нікуди не їду.
– Я їду. А ключі від квартири у тебе. І завезти їх тобі я вже не встигну. Так що давай.
Ми в таксі. Нікіта спереду. Дафліш, Соня і я позаду. Дафліш дивиться у вікно, Соня
зиркає на мене трохи перелякано. Ну й очиська. Глибокі, як шахти, вологі, як шахти, лякаючі,
як шахти. Навіщо вона постриглася сьогодні? Зробила якесь зовсім коротке каре. Такі зачіски
чомусь завжди додають віку. Юні дівчатка стають схожими на пристаркуватих феміністок.
У них ніби крупнішають носи. Ну та годі вже. Соня все одно гарна. Навіть із таким червоним
замерзлим носиком. Ніяк не оговтається від холоду, бідося.
15
Special thanks to Maxym Kucherenko from UNDERWOOD band.
20
Нікіта мовчить. Не оглянеться ані раз. Ракавой мущін. Я просовую руку Соні за шию.
Обіймаю її, пригортаю до себе, грійся, Соню, нам не шкода. Потроху починаю гладити.
Її лице чимраз ближче. Я спершу обережно облизую їй солоні вії, глибоко вдихаю запах
волосся, потім пильно, з сантиметрової відстані, дивлюся їй в очі, все, ясна річ, пливе і розп-
ливається, я хапаю губами її губи і спершу дуже ніжно, а відтак цілком аґресивно починаю
її цілувати. Дивно, але переляк дістала не вона, а Дафліш. Саме переляк, а не ревнощі чи
щось таке. Соня була цілком впевнена, хіба що разок зиркнула в бік Нікіти – той, здається,
нічого не чує й не підозрює. Злість – чудове заняття. Триває довго і весь час людині з собою
інтересно.
Нарешті приїхали. Поцілунок був непоганим. Хороша дівчинка, пластичний організм.
Я з задоволеною мармизою вибираюся з машини. Нікіта виходить теж, інші лишаються нас
чекати.
Підіймаємося в ліфті. Нікіта мовчить. Я посміхаюся. Підло і цинічно. Мені принаймні
так здається. Таким би був вираз обличчя акторки, що грала б стерву. Заходимо в квартиру.
Він раптом різко обертається:
– Ну і чьо ти тваріш?
– А хулі ти приїбався до моєї тьолки? – (ого, це я сказала?..)
– Це моя тьолка.
– Ти чьо, мальчік? Яка вона твоя? Що – сам все не розумієш?
– Нє-а. Може, поясниш? Коли протверезієш, звичайно.
– Та пішов ти! – О, тепер я попадаю йому в щелепу. Він навзаєм хєрачить мене
по гомілці і я знову падаю. Цього разу на надувний матрац… Круто. Я впала до рівня кас-
кадера.
І тут стається щось уже геть несподіване. Замість того щоб душити одне одного, видав-
люючи великими пальцями очі, ми починаємо цілуватися. Так, боляче, кусаючи одне одному
губи, але ж цілуватися! Мабуть, це найпристрасніший, найдикіший поцілунок за всю нашу
спільну історію. Ми вже почали було зривати одне з одного одяг, аж раптом одночасно зга-
дали про таксі і друзів, що на нас там чекають. Мовчки підіймаємося і поправляємо одяг.
Хто заговорить першим?
А ніхто. Швидко зібрані речі, швидкий рейд до вокзалу, там черги і проблеми з квит-
ками. Якісь друзі в чергах.
– Що там у вас сталося? – хтось із них питає.
Нікіта кудись побіг, а я мямлю його ім’я, слова «тьолка», «гандон», «йобаний фести-
валь», «поїзд», «Київ», «всіх повбиваю» і «де мама». Ну так, мені себе жалко. А що?
Соня теж кудись пропала. Напевно, з’ясовує стосунки з Нікітою. Ну то й що? Дафліш –
єдина конструктивна істота з нас усіх, дарма що наймолодший – намутив один на всіх квиток
і готовий домовлятися з провідником про комфортний переїзд. Ні, звісно, я вже була мала
квиток в СВ, але чи варто казати, що Нікіта десь його проїбав. Таке для цього хлопчика
нормально.
Нарешті з’являється Соня і щасливо заявляє:
– Я свій вибір зробила. Їду з вами до Києва. Не лишаюся тут із ним…
Упс. Я ж про таке не просила.
Ми в поїзді, мені погано, навкруги купа якихось письменників, журналістів, перекла-
дачів, прилітературних тусовщиків, всі разом накурюємося, краще мені від цього ажніяк
не стає. Соня лежить на нижній полиці і вся дрижить… Як же мені її шкода… Я лягаю поряд,
гладжу її, цілую і шепочу купу всього того, що середньостатистична баба чує від середньо-
статистичного п’яного мужика:
– Я дуже люблю тебе, Соню. Ти найкраща. Я не покину тебе. Все буде добре, віриш
мені?
21
Ну і нащо я те все казала? Соня ж не типова баба, а я вже, тим більше, не пересічний
мужик.
Соромно, Торнберґ, ой як соромно. Отак на п’яну голову запросто поламала слабке,
як весняна квітка, кохання двох прекрасних молодих людей. Ну і навіщо? У-у-у-у. Якби я
була вовчиком, то неодмінно вила би від сорому. Алкоголь сакс. Але хіба лише в ньому при-
чина?
Наступний ранок холодний, сонячний і мовчазний.
Простіть мені всі.
Я не їду додому, я їду до Дафліша, я їду трахатися з Дафлішем.
Shortcut. Монтажна склейка:

Життя собі просто йде. Правда, інколи воно просто йде нахуй.
Ну, гаразд. Мабуть, досить вже гратися в єдине і чисте кохання до маленького хлоп-
чика. У мене зовсім скоро буде сім коханців. Різного калібру, віку, національностей і віроспо-
відання. І я не відразу зможу їх усіх перелічити на пальцях. Обов’язково про когось одного
забуватиму. Але завжди буду згадувати при повторному перерахунку. Я турботлива все ж
таки. Навіть коли мені сниться, як один коханець трахає іншого (при чому обоє мають одне
й те саме обличчя), я гладжу його кучеряву голову і втішаю: «Все буде добре». Але далі вже
про всіх і НЕ послідовно. І вибачте, якщо когось забуду. Я ненавмисне.
22
00:00:00:05
Фестивалі переслідують один одного і мене. На цьому купа коротких презентацій
коротких метрів. Як водиться – поквапливі покази чогось потенційно цікавого та задовге
піар-мусолення гарантовано претензійного. Кураторів останніх імпрез я так і називаю –
мусоліні. Володарі престижних кінопремій рідко бувають цікавішими за зелених дебютан-
тів. Журналісти бігають, куди їх посилають, лише кілька найхитріших просто купчаться собі
в барі з шаровим інтернетом і посилають усіх самі. Ввечері всі дружно напиваються й обі-
цяють одне одному контракти, проекти, ролі, гроші, почуття, дітей…
Якийсь зовсім крихітний павільйончик, сюди разом з нами запхали зі своїми фільмами
поляків, румунів та опальних у себе вдома білорусів. Декотрі з них просто не зможуть доз-
волити собі розкоші повернутися – бацька не по-біблійному обходиться з блудними синами,
а сам живучий. Довгенько їм ще стирчати у цій Європі до настання ліпших часів, творити
тут, їсти, топтати північно-західний ряст.
Характерність таких-от вавилонських зібрань полягає ще й у тому, що на якомусь їх
етапі тобі дико хочеться когось витрахати. Потяг до культурного аншлюсу, чи що? «Дєвок
і кокаїну!» Насправді тут і пива важко купити після одинадцятої вечора, а кіномисткині й
дєвки навколо крутяться самі якісь афтер 35. Не те, щоб мені не подобалися зрілі жінки,
зовсім ні. Щось би і з кимось із таких певне могло зростися, якби я не вирішила зайнятися
коханням із Діонісієм у дзеркалі, а вже потім прибув Його Величність Інтернешнл Селебріті
Маестро Кройб, логічний наступник Діонісія.
В якийсь момент розумієш, що твоя власна краса тебе вбиває. Треба швидко щось
робити. Бо навіть коли слухаєш якогось дуже серйозного теоретика актуального кіно, котрий
розповідає уважним слухачам про жахливі речі штибу геноцидів чи смертей від наркотиків
та інших хвороб, картинка у твоєму мозку домінує зовсім інша.
хочеться вас виїбати або вбити

мій мозок – бомба
не знаю, чому я тут
я тут просто відвідувач…
Мгм, я тут і справді візитерка. Гастролерка. Я не зовсім розумію, про що делікатно

сперечаються всі ці люди, я не розумію, що я тут роблю, в цій цілковитій атмосфері серйозної
поважності. Мене тут поки що ніхто не знає, і мені це до дупи. Я маю невід’ємне право
на свої картинки в голові. На руки, язики і щупальця, що проникають в усі мої отвори просто
тут, поки я начебто слухаю цього респектабельного, з ефектною сивиною, кінематографіста.
Я відчуваю своє голе тіло під одягом, я відчуваю його доторки і множинні проникнення.
Він облизує мене, зв’язує і розв’язує, заповнює і лоскоче, запущеними досередини мацаками
піднімає в повітря, змушує кінчати знову і знову. Він прекрасний.
Вибачте, але я не дослухаю вашої напрочуд інтелектуальної лекції. Мені страшенно
треба до готелю, навідати себе і Діонісія. Ми там чекаємо на мене… Я чекаю в дзеркалі, він –
усередині мене. Треба швидко донести його до безпечного місця. Замкнутого дзеркалами.
Кімната в готелі така собі, але мені то байдуже. Головне, що тут вистачає дзеркал.
Ванна, двері ванної, дзеркало над раковиною, дзеркало навпроти дверей до ванної… Я бачу
своє тіло будь-звідки. Я повільно роздягаюся, я пещу свою шию пальцями, піднімаю своє
волосся. Скидаю тісний корсет. Гладжу шию і живіт. Запускаю пальці під бюстгальтер. Роз-
стібаю його, але не знімаю… Розщібую ремінь. Важкі мілітарі-штани падають долі. Шарф
хай залишається на шиї. Я дряпаю собі живіт, ковзаю пальцями під трусики, я дивлюся собі
23
в очі в дзеркалі. Я як він. Я дивлюся йому в очі у своїх очах. Коханий мій, ти все так вправно
робиш…. Ти вбиваєш мене. Я трохи стягую трусики, пещу собі кісточку і внутрішню сто-
рону стегон. Другою рукою зминаю собі груди. Я так люблю тебе, убий мене. Просто зараз
убий.
Я наслинюю палець. Ковзаю ним собі між ноги, воджу ним по набухлому клітору…
Відтак я знімаю трусики зовсім, знімаю ліфчик, не знімаю шарфа. Мейк-ап на моїх очах
розмастився, і тепер у мої очі влізає ще більше його очей. Мій середній палець вже глибоко
в мені, там тепло і підземно, як же я заздрю тобі, коханий, ти можеш відчувати цей Уроборос
повнішою мірою, ніж я.
Я слиню вказівний палець лівої руки. Його я спершу ніжно, відтак трохи сильніше
засовую собі в анус. Так, коханий, бери мене водночас звідусіль. Я труся грудьми об стіну,
я не відвертаю лиця від дзеркала, обидві мої руки всередині мене. О, так, роби це.
Я роздивляюся на себе в дзеркалах. Я розводжу ноги, те, що мені відкривається – диво-
вижно звабливе. Як же тобі пощастило, любове моя. Ти маєш змогу бачити мене там наба-
гато частіше, ніж я. Мені подобається ця моя нова стрижка. Мені подобається засмаглість і
колір там, унизу. Мені подобається те, що ти зі мною робиш.
Нагло мені дико хочеться, щоби ти виріс і повністю зайшов у мене, щоби зробив мені
боляче, просто розірвав. Я скрикую. Переміщуюся на ліжко. Жодного предмета, котрий би
пасував моїй середині. Жодного. Я дочекаюся тебе, я дочекаюся його, мого Мефістофеля…
Я пришвидшую свої рухи, роблю їх сильнішими, надсаднішими. Я здригаюся, вульва
пожирає чотири моїх пальці, б’ється в судомах, анус також стискається і розтискається,
тіло вигинається напруженою дугою, відтак вибух. Дуже-дуже довгий вибух. Серія вибухів.
Впритул один за одним. Із цього мусить народитися планета. Але зринає Порожнява…
Та не надовго. За Діонісієм, за потужним оргазмом і смутком не забарився явитися Він.

Найкрасивіший і найнебезпечніший. Найталановитіший і найсильніший. Найсексуальніший
і найневловиміший. Той, хто залишає всередині печаті. Той, хто трапившись тобі одного разу
зовсім випадково, змінить твоє життя безповоротно. Той, хто любить червоний колір і має
лінії на долоні цілком ідентичні твоїм.
Той, кого я кохаю. Той, хто вбиває мене. Той, хто не здогадується, що я колись уб’ю
його. Кройб.
Спочатку ми танцювали танґо. Безумовно, були найкрасивішою парою на тому хай-

прийомі. Він – Мефісто, я – жінка-Фауст. Я ні з ким не говорю, крім нього. Не говорю
на своїх презентаціях. Пропускаю свої прес-конференції. Не даю інтерв’ю. Ані жодного
слова. А потім з’являється оце:
Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex
Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex
sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex
sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex
Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex
Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex
Якщо повторювати це слово певну кількість разів, воно втратить своє значення.
Але в жодному разі не втратить привабливості означувана ним дія.
Тим більше, коли йдеться про секс із Мефістофелем. Харизматичним, звабливим і,
вочевидь, підступним. Хоча Фауст сумно цього не помічає і сумно погоджується на те, щоби
його дурили.
24
Коли ми потім надривно кохаємося і він шепоче мені на вухо слова «кохана» чи «як же
я люблю тебе», я іронічно посміхаюся. Бо не вірю. Але погоджуюся й на таку гру. Я ж
не театральна режисерка на прізвище Станіславська. Добре, що він не бачить цієї миті мого
обличчя. Треба, щоб він вірив, буцімто я йому вірю. Інакше він перестане бути Мефістофе-
лем.
Отож спочатку ми танцювали і пили. Танґо – це вже секс. Якщо вмієш його танцювати.
Ми дивним чином уміли. І без будь-яких слів йому швидко стало зрозуміло, чого хоче ця ледь
знайома суміш femme fatale із enfante terrible на ім’я Тріша Торнберґ. Сама ж ця жінка-дитя –
тобто я – ще якийсь час сумнівалася і, як завжди, вагалася, щоб не здатися нав’язливою.
Бо нема нічого гіршого, ніж виснути на чоловікові, котрий і на гадці не мав тебе хотіти…
І нема нічого кримінальнішого за провтик можливості виїбати жаданого тобою чоловіка,
коли він тебе хоче, а ти просто не надто в цьому впевнена. Тому я дію хитро, швидко й
цілеспрямовано.
Взнаю на рецепції номер його кімнати. Коли він, така вся з себе «італьянская звєзда»,
іде з молодим українським оператором (яка малому честь – його хист помічено!) до того
в номер пити віскі, я, під приводом «мені потрібно перевдягнутися», підіймаюся до себе,
швидко змінюю одяг і беру з сумки одну таку дуже хитру штуку. Її зробили для мене юні
обожнювачі з технічного університету. Нібито для перформансу чи й навіть (о, так, Трішо,
будь ласочка!!!) для нового фільму. Штучка-дрючка називається «Neo Locker Обломастер».
Якщо її запхати в електронний замок замість пластикового ключа, замок обов’язково роз-
магнітиться і працюватиме абияк. Тобто замикатиметься, коли захоче, і відмикатиметься
теж, лише коли сам цього побажає. Це як чесна лотерея: ніхто ніколи нічого не знає наперед.
Вагітність випадком. Практичне втілення теорії вірогідності. Божий план. Негаданий сюр-
приз Мефістофелю від печального Фауста.
Отже, я йду до потрібних дверей і легко вставляю ту свою картку в щілину Кройбового
замка. Витягую. Зі спокійною душею спускаюся до апартменту оператора. Вечірка триває.
Знайомі ґеї вбили б мене, довідавшись, що я порушила таку ідилію. «А що, як малий мав
шанс?!» Але ні. Ні Кройб, ні юний оператор на підарів не виглядали. По чоловіках це ясно
видно, як по стінгазеті. Не треба навіть випромінювати надмірну кількість флюїдів, аби від-
ловлювати на свої фільтри феротони гетеросексуала. Чи бісексуала. Тут контакт між вами й
ним або є, або його нема. Та сама історія з дівчатками. Одразу видно, кого можна розвести
на творчі експерименти, а хто буде на печі чекати судженого. Кожному своє, chaque a son
goût16.
В номері оператора ми утрьох. Розмовляємо то тихо, то дуже голосно. Ми то регочемо,
то замовкаємо, і тиша ця такого ж відрадного кольору, як віскі, котре ми п’ємо. Малий (а все-
таки дуже талановитий оператор, якось його візьму в команду) не тямить себе від щастя.
Пришестю JC він і то радів би менше, хоча гріхів у нього не так, щоби критично, думаю. Він
упивається спілкуванням з Кройбом. А втім, поводиться доволі адекватно.
На відміну від мене. Бо мені хочеться бодай найменшим шматочком себе до нього торк-
нутися. Тож якщо тема причастя комусь і актуальна, то…
– Мені так холодно, – кажу зненацька я і навіть дуже правдоподібно цокочу зубами для
ілюстрації уявленого стану.
– Холодно? – перепитує Кройб.
– От коли б ти, – говорю мрійливо, – сів на мої стопи?
– Можна, – він чи то каже це, чи просто знизує плечима, але не рухається.
Відтак ми п’ємо далі. Я розумію, якщо так і буде продовжуватися, я засну прямо тут,
і такого облому – прокинутися зранку в номері оператора і збагнути, що вже wszystko jest
16
У кожного свій смак (фр.).
25
popierdolone – я собі не пробачу. Але чуваки собі п’ють спокійно, атмосфера робиться дедалі
теплішою, що жодним чином не впливає на мої вже направду змерзлі стопи.
Кройб сідає біля мене на ліжко, я обережно підсовую йому свої тремтячі стопи (пальці
ніг, певно, найкрасивіше, що маю). Він попускає їх глибше (соррі за обмовку: ближче☺),
бере у свої долоні й легенько мне. Чи зможу я від цього кінчити? Чи стане тут на перешкоді
сторонній хлопець, чи навпаки? Втім, ця дія така таємнича і непомітна збоку, що сторонніх
враховувати зовсім не варто. Їх нема. Є тільки ця дивна пара: він і я.
Пізніше все це видаватиметься мені суцільною вигадкою, я вже й не знатиму, сама я
писала собі листи чи вони були справжніми, наскільки там можуть бути аналоговими оциф-
ровані слова. Пізніше все затягатиметься туманом: яскраво освітлений готельний коридор,
наші різні поверхи, його двері, котрі – упс! – йому чомусь не вдалося відчинити, моя пропо-
зиція зайти до мене, його згода, його постать, його усмішка, моє ліжко, перший, ніби виму-
шений поцілунок, кілька виноградин, що врятували нас від ротової пустки й дозволили наре-
шті відчути смак губ, його красиве зріле тіло, темне волосся мого кольору, смаглява шкіра
мого відтінку, неймовірне почуття комфорту від дотиків до нього, знову цей його усміх, моє
«чого ти усміхаєшся», його – «тому що мені добре», мені також добре, дико добре, ти не уяв-
ляєш наскільки, брак будь-яких контрацептивів, його надія на мене і мій фаталізм, 50х50
вірогідності, що може народитися геніальна дитина чи дитина-гопнік (дитина-ґот?), звід-
кісь долітає невиразна музика, нудний пейзаж за вікном, куди нам нема чого й коли диви-
тися, його тепло і моє бажання викрасти його, всадовити у крадену ж таки машину і повезти
кудись далеко до Північного або Південно-Китайського моря, годувати рибою і поїти гаря-
чим вином, читати йому вголос перед сном і слухати його розповіді, мити його і себе, і доз-
воляти витирати мене пухнастим білим рушником… Мати + ∞ сексу. Worth the SEX17. Наре-
шті це слово й дійсно трохи змінило своє значення.
Ви більше про це від мене не почуєте. І не побачите жодних на це алюзій у жодному з
моїх наступних фільмів. Хіба що тільки після його смерті. Він чомусь думає, що трапиться
вона за 2 роки. Я так не думаю. Я не хочу цього. Бо мені, як вірній романтичній козі, дове-
деться й собі вслід за ним піти з життя, а між нами, як-не-як, двадцять років різниці. Хулі
мені вмирати ні світ ні зоря?
На цьому закриваємо розказану історію. Я кохаю його. Тільки не кажіть про це Даф-
лішу.
Коли я побачила Стоґнєвіч уперше, вона саме сиділа на підлозі перед екраном під час
мого харківського показу й дивилася на мене. Я подумала: «Який красивий хлопчик».
Я побачила її вдруге, коли вона була однією з моїх компаньонок у горах. Вона повсяк-
час стежила за мною очима й подавала руку в складних ситуаціях. Стоґнєвіч мала довге
пряме волосся і якісь аж надмір довгі міцні ноги, що закінчувалися аґресивними оранже-
вими черевиками.
– Вона лесбійка. Тут і думати нічого! – просичала тодішня моя подруга, пишна білявка,
закохана у «космополітан» і рожевий колір. Я подумала: «Ну, й нічого так…»
Коли ми зустрілися втретє, руку в горах вона подавала не мені, а тлустому рибоподіб-
ному створінню на ім’я Яся. Воно повсякчас рюмсало і принагідно лупило Стоґнєвіч, зви-
нувачуючи її в усіх колодах і камінцях на гірських стежках, у слизькості, холодному дощі,
відсутності нормальної їжі і в бадьорому настрої інших «членів екіпажу». На мене Стоґнєвіч
майже не дивилася. А от моя мама, до котрої ми на день заїхали, дуже навіть фахово всіх
випасала.
– Оті що, лесбіянки? – притисла мене в коридорі до стінки вона. Я знизала плечима.
17
Так, сексу (англ.).
26
– Ясно. – Все для себе прояснила мама.
Я знову знизала плечима і про все забула. Яка мені різниця? Тоді Стоґнєвіч важила
для мене не більше й не менше, ніж інші двоногі. А в мене табу на влізання в їх особисте
життя. Табу і мото «Хай їбуться конями». Люди як кентаври. Сам як додік18.
Стоґнєвіч тоді дуже добре стусувалася з Дафлішем. Вони так завзято дурогонили,
що це мене інколи аж дратувало. Я не люблю бути вихователькою важких підлітків, але коли
настає час розкладати намети й розпалювати багаття, а троє красенів (тоді ще ж була Яся)
просто лежать горілиць на каріматах і верещать дурними голосами в небо, хоч-не-хоч, я авто-
матично перетворююся на американського сержанта. Принаймні для загону «Дафліш», бо на
інших – чужих і жіночої статі – мені наплювати. Дафліш же мав у моїх очах бути чоловіком,
а не пупсиком із вмонтованою в спину пищалкою.
Коротше, я взагалі не знаю, як могло статися, що Яся приревнувала Стоґнєвіч до мене.
Так, Стоґнєвіч мені подобалася явно більше за Ясю, бо була сильною і витривалою. Нато-
мість я турбувалася про Ясю, нагадувала їй тепліше кутатися і першій давала їжу на сто-
янках. А Дафліш, мудак такий, під час переходів раз по раз зупиняв мене (ми з двома ста-
рими друзями тупотіли ледь попереду – без фанатизму, звісно, бо в горах головне не темп,
а атмосфера, але якщо остаточно проїбати темп, атмосфера холодної глупої ночі без місця
для стоянки порадує мало) і влаштовував мікроістерику.
– Чого вони йдуть коло тебе?! Чого ошиваються спереду і подають тобі руку через
кожну коряжку? Там он Ясі треба помагати! На неї всім плювати, да?!
Я здивовано підіймаю брови, і Дафліш розуміє: він воістину охуїв.
– А ти там для чого, соколе мій? – коли лівий куток мого рота лізе вгору, нічого хоро-
шого вже не буде по дефолту. – Ти-то чого тут скачеш коло мене й голосиш? А Стоґнєвіч
що там робить – хіба вона ще не посадила Ясю собі на шию, хіба рюкзачок її в кишеню
не поклала?
– Яка ти зла, Трішо!
– Нормальна, Дафлішу. Просто коли я кажу, що людині не треба пертися в гори,
бо в неї для цього ні навичок, ні характеру, треба мене слухати. До речі… Дивися, Дафлішу,
сам не розчаруй мене.
Він лякається і перестає нити. Але вже за якихось півгодини, підслизнувшись на колоді,
він падає у воду (бідося – вода таки холодна, всадитися на камінці таки боляче) і вибу-
хає такою кількістю матюків на високих тонах, що мене пробиває на недоречну ржачку.
Фу, Трішо, встидно! Десь уже ця історія була… уже якийсь хлопчик верещав: «Еті йобаниє
гори! Ми всє здєсь здохнєм!» Завалив тест горами. А потім мене круто підставив. Треба було
й тут наперед думати, але ідіоти ніколи нічого не вчаться, мда.
Зате Стоґнєвіч пройшла мій тест, хоч я його і не для неї планувала. Яся рюмсала,
подруга несла її рюкзак і підставляла плече, бо нещастя підвернуло ногу. Її направду було
шкода. Ще й моя мала сестра кудись зникла, упіздувавши на бічний хребет. Її не було ні
пізньої ночі, ані наступного ранку. Я вголос готувала промову для батьків із цього приводу:
– Привіт. Ельза пропала, але у вас ще є я…
На щастя, Ельза знайшлася – ночувала, падлюка, в чужому наметі, важкий перехід
закінчився, мама поставила дівчатам безапеляційний діаґноз, а ми з Дафлішем уперше тоді
поцілувалися. Він так довго цього хотів, а віскі вкупі з відблисками багаття на його юному
обличчі так щасливо вигравало, що я махнула рукою і забула про дружбу, жорсткі рамки якої
я з цим хлопчиком переступати не збиралася. Він мені тоді недостатньо подобався, щоб отак
просто взяти й трахнути його. Чи навпаки, надто сильно мені подобався, і я навіть знайшла
18
Вочевидь, тут чергова алюзія на бідолашного Рікера з його «Сам як інший».
27
в собі силу пояснити йому, що справжня дружба зі мною триватиме значно довше за проза-
їчний романчик. Що краще бути мені близькою людиною і залишатися надовго, ніж жити
коротке життя метелика-коханця.
Але тоді все сталося, як сталося. А момент зриву чеки нових стосунків завжди заво-
дить.
– Знаєте шо, – сказав якось Дафліш нам зі Стоґнєвіч, коли вона вже остаточно покинула
свою рибу-сонце заради компанії «двох київських падонків».
– Ну і шо?
– Якби була тоді зима і ми би в горах заблудилися, можна було б захавати Ясю. Її
надовго б стало.
– Ага, ги-ги-ги, – Стоґнєвіч гигоче, нараз спохоплюється: – Фу, які ви…
– Нє, стопудово стало б надовго, – розмірковую я, – а те, що не доїли, продали б
у Яремчі на базарі. Прикинь – заходять люди у м’ясний павільйон, а там на блясі, гігієнічно
прикриті марлею від мух, лежать дві пухлі Ясині литки…
Думаю, з того базікання й почалася справжня дружба між нами.
28
00:00:00:06
…….Подаруй мені
Щось на прощання
Або ні
Не даруй
Не даруй
Люблю тебе
Відвикаю
Люблю тебе
Відвисаю…
У стосунків є харктерна властивість – ставати звичкою. Звички бувають шкідливими чи

корисними, як от обливання крижаною водою. Але поганих зажди більше. І тримаються вони
міцніше. Маскуються під невід’ємну частину особистості. Виводяться психотерапевтом: 25
баксів за годину (по дружбі).
Тим часом справи з моїм малим дедалі більш ускладнювалися. Мені ця конструкція
«Кройб – я – Дафліш» здавалася цілком природною: черпати юність із одного чоловіка і
живити нею іншого. І навпаки: черпати харизму і потужність, а іншого годувати своїм досві-
дом. Але таке переставляння саморобної клепсидри малому Дафлішеві явно не подобалося.
Моє життя перевернулося на 180 градусів – це був вибух, темрява скінчилася, цикл чер-
гової ініціації пройдено. Ініціацій у житті ще буде безліч, але кожна з них мусить завершува-
тися, відкривати тебе зовнішньому й внутрішньому світові. Я жива і наповнена. Я, здається,
знаю, кого я чекала двадцять років. І хто чекав двадцять років мене.
Але малий, він страждає. І я страждаю через це. Не так страждаю, як дратуюся. Йому
стає страшно, і він хоче піти геть. Відчиняє двері і наштовхується на стіну.
– Замурувала…
– Cам себе замурував.
Так ніби це я змушую його ходити, сидіти, залишатися. Він боїться мене. Страшенно
боїться.
Інколи мені здається, що він кардинально відрізняється від інших підлітків. Коли нам
добре, я не відчуваю між нами ні інтелектуальної, ні вікової різниці. Хіба що різницю в об’єк-
тивному досвіді. Він розумний, творчий, пробивний, самостійний. (Звучить, як шлюбне ого-
лошення?) Гаразд, ось мінуси: неорганізований, безвідповідальний, інфантильний. Істерич-
ний.
– Я не можу так, не можу! Скажи, що там у тебе сталося!! Що це за двадцять років,
про які ти весь час говориш? Мені ще нема двадцяти років…
Навіщо це вам? Може, для того, щоби ви легше збагнули всю подальшу історію?
Що ж, поки ви чекаєте на продовження, – звичайно, із вмонтованими туди флешбе-
ками, – розповім паралельно про один сантехнічний момент. Тут уже ніякого трешу, один
лише гедонізм. Моя велетенська кругла ванна стоїть посеред подіуму, що сягає рівня її бор-
тів. У ванну з усіх її боків крізь трубки булькочуть бульбашки. Це наводить на ідеї? Гадаю,
навіть будь-яку статечну господиню наводить і заводить. Хоч у дамських журналах про таке
й не пишуть. Але точно мають на увазі. Колективне підсвідоме жіноцтва – то страшенна
сила. Фактично – СС. У кожній хоч як емансипованій і зайнятій кар’єрою телеведучій, топ-
менеджерці рекламної аґенції, політичній аналітичці чи мажоритарній акціонерці трубопро-
29
катного заводу живе бодай малий тельбух домашньості, маленькі хатні приємності хоч-не-
хоч, а шпортаються об нас і підбивають на дію.
Так от, і я взяла та й завела собі звичку лежати в цій купелі, повній аж під стелю піною
для чутливої, курва, шкіри, читати Андруховича чи Павича в кайфовому перекладі, відтак
відкладати книжку подалі і накривати рушником, потім закидати ноги на подіум і підстав-
лятися якомога щільніше під концентрований потік тих рухливих бульбашок. Орґазм при-
ходить несподівано швидко. Як ви гадаєте – я кінчаю від української мови?..
30
00:00:00:07
Я довго ходжу поміж м’ясних рядів Житнього ринку. Дивлюся на всі ці відрізані хво-
сти, вирізані язики, печінки, нирки, ребра, смужки сала з кров’ю, смужки м’яса з салом,
плями крові на оббитих бляхою прилавках. Масні пальці продавщиць перемацують скри-
вавлене м’ясце, язик мертвої корови лягає на шальки, на язику фломастером хтось написав
латинське S чи наше Г, корові то вже байдуже.
Я ходжу поміж м’ясних рядів ринку. Я не веґетаріанка. Я привчаю себе не ригати від
того, що бачу. Привчаю свій організм, щоб його не нудило, щоб я могла дати відсіч будь-
якому мудилові…
Я хочу в наступному фільмі знімати м’ясо, багато м’яса, на ньому лежатимуть товсті
голі жіночі тіла, їх обмацуватимуть криваві пальці. Ну, це так – буде зовсім короткий момент,
але щоби знудило в кінотеатрі геть усіх, крім мене.
Я прилаштовуюся за якоюсь жіночкою років тридцяти семи, у вузьких чорних джинсах
і шкірянці. Вона пробує сир, я хухаю їй на вухо. Сир їй не подобається. Я його не пробую.
Іду за нею далі. Сир у наступної бабці їй подобається.
– Хороший сир? – пильно вдивляюся їй в очі я.
– О, то дайте й дитині попробувати! – каже сусідня до сирної бабця.
Дитина пробує сир. Сир жирний. Прізвище бабки – Упир. Це на її ліцензії зазначено.
Ліцензія упиря. Ліцензія упиря з правом продажу сиру.
Жіночка купує сир і йде собі. Не зав’язуйте, каже, я його зразу з’їм. Упир погоджується
і не зав’язує.
– І мені такий же шматок, – кажу я.
– О, а я думала, то мама з доцьою, – каже Упир.
А ні, а ні, а ні, – думаю я. Тут-то я вам і не попалася. Ось вам мої аж сім гривень, Упир.
Всіляких вам, Упир, благ і торгово-трудового дня вам харошого. Пасіба.
31
00:00:00:08
Щось мій фільм зовсім не просувається. Ні в зуб ногою, ні в грудь копитом. От уже і
МОЛОДІСТЬ майже пройшла. В сенсі фестиваль «Молодість». Хоча гості його – не такі вже
й молоді. Взяти хоча би Жерара Жуньо, якого він там року народження? 51-го? А на дівок міс-
цевих он як іще хвацько позирає… Назвав мене, скатіна, odieuse et prétentieuse19. Щоправда,
відразу ж обачно додав, що якраз це і є, можливо, добре. Ні, це дійсно добре, уточнила я.
А, ну так, він, цей найбагатший французький актор-колобок, що обскакав Жерарця Депардьє
за бабловими показниками, сказав це, після того, як я, прикинувшись франкомовною жур-
налісткою з Києва (ну, люблю підіймати престиж нашої преси, гуманістка я – шо не ясно?),
спитала: чи не мріє він знятися в наступному фільмі Тріші Торнберґ?
Сам же чувак виявився явно непретензійним:
– Уявляєте, якось на церемонії вручення «Оскара» я пішов у туалет, а там… там зі мною
поряд… пісяв сам Клінт Іствуд!!!
Я сиділа й думала собі, як би я сама реагувала, посцявши в сусідній пісуар із Фон
Трієром чи Кі-Дуком. Швидше за все, просто порівняла б розміри наших членів, хоча навряд
би я пішла до чоловічого туалету, якби до жіночого не було черги. Жінки засідають по вби-
ральнях куди довше і це бентежить чоловіків. Хтось із них, пам’ятаю, сказав був: «Міняють
прокладки, але ж не можуть абсолютно всі жінки мати місячні одночасно і так день у день?»
Жерар же тим часом відповідав на якесь моє інше запитання, що його я й не помітила,
коли встигла поставити. А може, він сам собі його принагідно вигадав чи мав заготовку.
Жерар же жевжик, хоча, напевно, й не веде свого ЖеЖе.
– От усі на світі плюються на Америку, – провадив він далі. – А якщо подивитися, всі ж
ми щодня споживаємо американське і навіть не помічаємо того! Усі ці гамбургери, ай-поди,
чипси, кока-кола, інша масна їжа – і що? – Мсьє Жуньо промовисто тицьнув пальцем у мій
бік, і я панічно почала рахувати свої гіпотетичні жирові складки, ой мама… – Ваше взуття,
наприклад! – зойкнув низенький (метр шістдесят максимум) інквізитор.
Падлюче світло виставлено так, що моя нога у біло-червоному адідасі-суперстар акаде-
мічно манячить по самому центру картинки. Черевичок безсовісно похваляється олд-скуль-
ним брендовим значком, а з-під нього взагалі не в тєму глипає салатова шкарпетка із прин-
цесами. Дитячий відділ Шанхайського універмагу.
– Мої капці, наприклад, зроблено в Китаї, – спокійно кажу я.
До того ж, як мене пізніше роздупляє Дафліш, adidas – то взагалі древня німецька кон-
тора. Два брата-акробата з сусідніх сіл колись собі взяли й придумали ті самі злощасні Puma
та Adidas, що тепер на них усі гонять, всі їх носять, докоряючи режимам Південно-Східної
Азії за антигуманні умови дитячої праці на тамтешніх заводах. Фе! Я ненавиджу ґлобаліза-
цію, але люблю саме цю олд-скульну модель кросівок. Йой.
Отак змістовно, замість кіна, з’їхали ми з цим продюсером-актором-режисером на наші
капці. Я нахвалювала його кеди (щось типу «конверсів» – шість доларів у Джакарті, 10
у Шанхаї), він мої кросівки. Я рідко вірю французам. А цей ще, як на гріх, навіть на загаль-
ному їх тлі видався надто кон’юнктурним і забитим стереотипами. Ну чого варте бодай таке:
– О, ну як можна говорити про тенденції Європейського кінематографа? Як можна
порівнювати мої комедії з фільмами Фон Трієра? Бо…
(«І його член із членом Фон Дафліша!» – люблю зненацька подумати про приємні речі).
– … хіба можна порівнювати вас із якоюсь іншою дівчиною на вулиці? Вас, із вашою
французькою…
19
Одіозною і претензійною (фр.).
32
(«…із НЕЮ – я уявила собі стереотипну українську кралю: довге світле волосся, довгі
світлі ноги, довгі світлі (темні?) нігті, довгі підбори, довга стопа – ну, як ті модельки,
що повсякчас вшивалися – «Я-ні-ма-гу-жить-бєз-тібя» – спершу за мною, відтак за моїм
чоловіком, земля йому пухом, ех, даремно він поперся був зі мною у скелясті гори, перед тим
мене рознервувавши… – так от, із НЕЮ, з її потенційними міньєтотворчими здібностями?
Благо, у французькій на позначення язика і мови є одне й те саме слово – LANGUE, тож вуйко
собі раду дасть.)
Таке от, таке от, от таке… Мефістофель Кройб, що про нього з цієї розповіді наказано
все викидати чи публікувати лише після смерті його теперішньої інкарнації, тим часом пере-
можно крокував кудись Європою та Штатами. Показував свої фільми й театральні поста-
новки, розгрібав табуни студенток, що кидалися йому в ноги, в штани, а найглибше в кишені,
зустрічав дружину і трьох дітей, водив їх на свої прем’єри й демонстрував їм нові експонати
свого зоопарку (пітон, ігуана, студентка Жанна), переміщався своїми помешканнями і від-
міняв тисячі «важливих зустрічей», намагався не ображати журналістів і, знову ж таки, сту-
денток, напивався з українськими письменниками в оплачених місцевими урядами креатив-
них екзилях, ображав журналістів і посилав студенток, роздягався, лягав у ліжко, бачив сни,
забував їх, снідав, починав наступний день. І, попри те все, не забував писати мені листи.
Скупі, як чоловіки-міліонери. Зате по кілька разів на день.
Мене тим часом мучило кохання, комплекс власної некрасивості, відчуття власної
засекреченої охуєнності і Дафліш. Малий раз по раз погрожував зламати мою електронну
поштову скриньку, допитувався зі сльозами: «Ти спала з ним? Ти спала?!» і просто вряди-
годи влаштовував різноманітні дізнання й скандали. Мене це починало втомлювати. Він їв
мій час і нерви, не кажучи навіть: «Дякую, було дуже смачно». Може, не було? Кройб також
їв мій час. Але зовсім по-іншому: вишукано маніпулюючи фамільним сріблом у просторі
антикварних тарілок. Антикварних, бо я вже, було, й забула, коли востаннє почувала те,
що у 18 років традиційно маркується лейблом «кохання». Кройб не здогадувався про це, хоча
я й писала йому все прямим текстом. Він також писав мені про це «все». Щось типу: «Я вже
й не чекав від життя приходу когось такого, як ти», а я й сама не сподівалася аж такого при-
ходу. Стосовно себе я добре знала, що природний підрив лібідо значно сильніший за будь-
який натуральний чи хімічний наркотик, а от щодо Кройба в мене виникало питання: що це
все насправді для нього означає? Звичайна обережність – не ворог самозакоханій уродці.
Коли любиш когось більше, ніж іншого (а повний баланс зберігати таки важко), страж-
дання менш рейтингового кандидата в рахунок не йдуть. Так велика знижка на холодильник
перебиває дрібну переплату за зубну пасту. Холодильник «Кройб». Зубна паста «Дафліш».
Сильний захист від карієсу, слабка допомога від сердечного каменю.
Які би дисконтні картки не роздавали по місцевих супермаркетах самотності, Дафліш
страждав. Дафліш дико ненавидів. Дафліш, в принципі, добре трахався і хотів, щоби Кройб
просто назавжди зник з мого життя. Чи бодай з лиця землі. Helas!20 Дафліш був занадто
слабким ангелом, щоби вбити страшнючого всепереможного Мефісто.
Дафлішу було вісімнадцять, а Кройбу набагато-багато більше, і кожен прожитий рік
наповнював його силою і зграбністю. Молоде вино vs старе віскі.
Дафліша з Мефістофелем просто не можна порівнювати. І давайте на цьому зупини-
мось.
20
Дарма (фр.).
33
00:00:00:09
Такі, як вона, грають дратівливих, але добрих жінок у всіх підряд фільмах. Добропо-
рядних дружин зі своїми «малєнькімі слабастямі» і по-справжньому розхитаними нервами.
Тільки глядач про це і сам здогадується лише через подратування. Такі, як вона, все життя –
все своє фільмове життя – роблять дрібні капості головній героїні, сильній і красивій. І трохи,
відповідно, злій, але не більше, ніж будь-яка інша нормальна людина. А в кінці з’ясовується,
що та, добра і бліда, насправді була хвора на рак і тепер мусить неодмінно померти. Баби
ревуть. Включно з головною героїнею.
Як би там не було, вона часто навідувалася до мене в ванну. Не те щоби якось цілком
натуралістично з’являлася у дзеркалі, мов дівчинка на дереві у «Virgin suicides», ні. Вона
просто ніби дмухала сама собою чи щось нею дмухало через усю мою ванну. А ванна у мене,
як я вже казала, велетенська. Гм. Цікаво, для чого вона мені взагалі? Я не люблю таких
персонажів. Я не люблю почувати власну провину перед чиїмись дружинами, церковною
громадою, уявними спільнотами маленьких задрипаних містечок. Я взагалі мало що люблю,
якщо розібратися. Я себе дуже люблю. Та й то не завжди. Нанні Моретті21 бодай називали
кінченим нарцисом, а як називатимуть мене?..
Нарцис – невинна й повноцінна істота. Єдине що – незахищена у своїй відкритості й
щирому замилуванні собою. Хіба це так бридко – милуватися собою? Чому, власне, іншим
це традиційно стає поперек горла? Ми-лу-ва-ти-ся. Я от заздрю людям, котрі вміють це
чесно робити. В мене не так. У мене спрацьовує хворобливий синдром запалення нервових
жилок через будь-яку вилиту в мій бік гидоту. І навпаки, я геть ніяк не реагую на ешелони
добрих слів, підбадьорювань, похвал, запевнень у правильності моїх кроків. Звідки, скажіть
мені, в такої мари ростуть ноги? Чи не з совєцької школи, де головною чеснотою насаджу-
вали СКРОМНІСТЬ? Чи не з уроків катехизму при монастирі, де головною чеснотою наса-
джували СКРОМНІСТЬ? Чи не з родинного кола, де мені, з огляду на середньостатистичні
здібності сусідських дітей, як кожному, хто вирізнявся, головною чеснотою насаджували
СКРОМНІСТЬ?
Скромність, скромність, скромність. Насправді, офіґенна штука. Тільки от де її взяти?
Якщо вона у мене колись і з’явиться, то якась трансцендентна… Знову ж таки, проба-
чте, не подібна до скромності в її повсякденному трактуванні. Скажімо, мені доволі легко
повірити у власну нікчемність і незначущість на тлі безмежжя Всесвіту. Тоді можна запросто
посміхатися й спокійно доводити кожну справу до кінця, не переймаючись жоднісінькими
її можливими плодами. А отримавши в результаті чи то гівно, чи тріумф, сприймати їх зов-
сім однаково. Себто рівноцінно. Як дим і вітер. Так писав Кіплінґ. Кіплінґ мав рацію. Слава
методисту, що вніс його «IF»22 до програми. Слава урокам літератури, якими б вони не були.
І дай мені, Боже, полюбити нас справжньою любов’ю.
21
Сучасний італійський кінорежисер («Ecce bombo», «Palombella rossa», «Dear diary» etc).
22
«Якщо» – вірш Р. Кіплінґа, котрому (віршу) нібито поставлено пам’ятник.
34
00:00:00:10
Sluhayu zaraz Lo Fi Travmy, taku prekrasnu muzyku, i prave moye

oko plache vid nemozhlyvosti, a live spokiyno dyvytsya (bo na nyoho
dyvlyatsya lyudy) pro te, yak vse mozhna prypynyty, vid uzsyoho vteky
\ty.
chy varto zhyty, shoby prodovzhuvaty buty poserednykom

prekrasnoho?
chy hay krashe vono nayde sobi inshyh pod\serednykiv, kotrym ne tak
vazhko davatymetsya NEMOZHLYVIST.
taka durb\na sytuaziya: kupa perspektyv i odnya-edyna nemozhlyvist.
polyusy. tyazhinnya do..?
pity z zhyttya z kupoyu perspektyv i Nemozhlyvistyu, pity do neyi…
tak?
proshavay, lyubove moya. Y
Y – умовне позначення для «Ya Tebe Kohayu». Таке я пишу Кройбові. Пишу й відправ-
ляю, нічого не виправляючи. Невиправна відправка. Я прощаюся з ним, прощаюся з Дафлі-
шем. Давно час. Мене дістало все. Я не бачу сенсу продовжувати. Я? Не бачу?..
Ми зі Стоґнєвіч, моєю давно вже ліпшою й такою ж, як я, ненормальною, подругою,
йдемо гратися. Весела забавка на трьох: я, вона і вікінг. «Вікінг» – це російський пістолет.
Калібр 38. Все так як треба, бо граємо ми в російську рулетку.
– Мені пофіґ, – каже Стоґнєвіч.
– Мені теж, – каже Торнберґ. Ой, це я так кажу.
Вікінг мовчить. Його черга триндіти ще не підійшла.
– Я вже пробувала, – знизує плечима моя подруга.
– І шо? – типу байдуже питаю я, але насправді мені цікаво. Ну, і страшно трохи –
що там.
– І нічо’. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду,
побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг
індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу
написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже
спробувала.
– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.
– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо’
не візьме?
– Ага.
– Шо ага? А раптом повезе разок?!
– Повезе, думаю…
Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м’ятну жувачку і думаю про Мар-
кеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Моро-
зива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості –
як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі
так упевнені у власному безсмерті?
– Хто перший? – питає Стоґнєвіч.
35
– Ледіс фьорст, – я чомусь вибираю в неї з рота сигарету і затягуюся.

– Там не гашиш, – попереджає вона.
– А то я не знаю, – віддаю їй цигарку й беру дурнуватого вікінга.
– Як ти думаєш, з нього знімуть відбитки пальців, якщо комусь із нас таки підфор-
тить? – питаю я.
– А понт? Все одно на мене всьо повішають, – каже вона.
– Ну окі-докі, – зітхаю я. Стискую пістолет. Холодний. Твердий. Не сексуальний.
Про що я думаю? Пес його знає. Напевно, ні про що. Просто беру і натискаю. Єдине, що врі-
зається в очі – ліхтар і цятки здохлих мух на ньому. Осічка. Я не люблю Росію, російська
рулетка не любить мене.
– Тепер я, – Стоґнєвіч реально нетерпляче вихоплює в мене з руки пістолет і прикладає
собі до скроні. Потім, подумавши, запихає в рота.
– Бррр, – кажу я. – Ано тє нада?
– Так тєбє і нада, куряча памада!!! – власне, вона то каже з дулом у роті, тому мені
лишається здогадуватися про зміст хіба що за ритмікою фрази. Стоґнєвіч тисне на курок.
Акєла прамахнулся і цього разу. Життя, кажись, триває?
– Ну шо? – Стоґнєвіч явно розчарована. – По другому кружку?
Тут уже я думаю. Думаю, що на мій лист уже точно мусила прийти відповідь. Щось
цілком нейтральне, типу там:
Ty shcho, Trisha?!!!
Daj meni znaty, shcho ty tut!
Ja ne khochu zhodnoho proshchavaj, ahov! YYYYYYYYYYYYY
Цікаво, чи знімав він окуляри, коли це писав. Чи хапалися його пальці за тонкі металеві
дужки. Ну так. Пробачте за передбачуваність, але я думаю про Кройба. І мені не хочеться
по другому кругу. Мені хочеться додому в ванну. Лежати в мандариновій піні й милуватися
пальцями своїх ніг. Найсексуальнішою своєю частиною. Ерос завафлив танатос.
А перед тим ми ледь не завалили таксиста. Тобто «івана» – так принаймні у Стоґнєвіч
«на районі» називають чуваків, що підробляють на своїх автах. День у мене видався – гівно
гівном. З телевізора (я все-таки десь мушу працювати час від часу, коли нема фінансування
кіна) поверталися ми пізно. Після пива й сліз. Про російську рулетку ще не помишляли. Зате
пам’ятали, що в жовтій сумці у Стоґнєвіч є той самий вікінг. Не стильно якось – ще вирішили
ми. Пара «макарових» пасувала б більше, але ж спиздженій жирафі шийні хребці не рахують.
Якраз десь зовсім трохи перед тим (чи то було в ліжку попередньої ночі?) ми планували
зареєструвати власну Терористичну Організацію.
– З обмеженою відповідальністю, – сказала Стоґнєвіч.
– Угу. І ще ЗАТ «Автовідповідач». Така дочірня хуйня. Щоби вона брала на себе від-
повідальність за всі теракти світу. Типу, витратила «Алькаїда» бабло на щось, а ці – ррраз! –
і бігом відповідальність присвоїли. Такий от шаровий піар.
Таксист, звісно, ні про що таке не думав. Він просто мусив підвезти нас до точки Ж,
де я так люблю гуляти м’ясними рядами і звідкіль зовсім близько стоїть моя хатка. Пам’ят-
ник архітектури, йолка-палка. Тільки от таксисту ми про це не кажемо. Натомість заводимо
з ним веселі розмови про трамвайні колії і про те, хто з нас двох (він нас за одну особу раху-
вав) тупіший. Все зам’ялося піснями формату «нахуя вам марганцовка?!» (Чи що там вони
у піснях про братків і їхню любов співають?)
– Хароший такой парєнь, – каже Стоґнєвіч.
Я мовчу.
Вона відкриває жовту сумку і тягнеться по гаманець.
– Да шо ви, дєвчьонкі, дєнєг нє нада, – каже хароший парєнь.
– Це ж бо як, «нє нада»? – вона таки не зрозуміла.
36
У мене в голові почали бриніти сигнали WARNING. Якщо Стоґнєвіч хтось заперечує,
він автоматично ставить експеримент над собою.
– Да так… ви такіє дєвчьонкі сімпатічниє. Єщьо і с тєлєвідєнья… Нє нада. Мнє лучьше
автограф.
– Шо? Ти шо, бик, сказав? Ти шо, тут з чєм-та нє сагласєн? – Стоґнєвіч затиснула
в сумці щось, що могло би видатися ереґованим чоловічим органом, не покажи воно на світ
Божий свою головку.
– Я… я… да я нічо! – хароший парєнь помітив пєкаль. Пєкаль втупився у харошого
парня.
– Ану, давай бєрі бабло! – прогарчала Стоґнєвіч.
Отут я на секунду втратила сенс фрази: давай чи бери? А хароший парєнь, очевидно,
всрався, бо в машині різко стало, гм, тепло… Стоґнєвіч, тепер уже не встидаючись, тикала
його в пику вікінгом. Вікінгу це явно не подобалося, в нього, може, вроджена мізофобія,
не всім же працювати в упор!
– Д-да, д-да…. – прод-дакав він і тремтячими пальцями взяв ті наші 10 грн. Ми вийшли
з його калічної машини і ще трохи стрельнули вслід. Не попали, бо вікінг збридився і його,
ймовірно, нудило.
– От асьол, – сказала Стоґнєвіч. І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води. Але жар-
тувати довго не довелося – сука-підар-хароший-парєнь встиг спиздити у Стоґнєвіч Мессера.
Так звали її телефона.
– Тепер ясно, чого він бабла не хотів, – зітхнула я.
– Або просто Мессер випав, – знизала плечима Стоґнєвіч.
Телефон, що б там із ним не сталося, на наші заклики не відповідав. Я ще написала
страшне погрозливе повідомлення на адресу «харошого парня», якщо він раптом візьметься
читати записи чорного ящика Мессера. Пообіцяла йому сім років поганого сексу і перма-
нентні поломки ходової його «деву». Парєнь не реагував. Можливо, вже десь розбився.
Поблизу дитсадка, наприклад. Тіки от не треба мене звинувачувати у чорнушності!
Надворі стояла ніч. Все було прекрасно й монохромно.
Ну й потім я зникла. Ми зникли. Зігравши собі в російську рулетку, ми вирішили про-
вести репетицію свого неіснування. Забарикадувалися вдома і не підходили до інтернету.
Навіть подумки. Навіть похід у податкову стосовно реєстрації нашої терористичної органі-
зації відклали.
– Доктор Зло, – назвала мене Стоґнєвіч, коли я певний час по тому відкрила скриньку і
тішилася реакціями близьких на моє зникнення. Втім, не таке я вже й зло – я ж одразу всім,
кому це важить, повідомила, що Акєла прамахнулся і ми просто проходимо реабілітацію…
Кройб написав щось таке, що я, коли б жила в позаминулому столітті, обов’язково б
носила в медальйоні:
Vyjavljajet’sja, vidchuttja vtraty -vtraty tebe -je takym boljuchym, shcho azh korchyshsja.
Okh jak ja vlyp, sonce moje. YYYYYYYYYY
А потім іще:
Ja ne mih spaty i majzhe ne mih dykhaty. Sered nochi do mene dijshlo, shcho meni pyzdec’.
Tobto bez tebe meni pyzdec’.
YYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYY
– Доктор Зло, – знову повторює Стоґнєвіч, коли ми йдемо гуляти на попсовий
Андріївський узвіз. Власне, в таку годину ночі він якраз і не попсовий. Нема бариг, що про-
дають свої матрьошки (вері юкрейніан сувенір!), нема торговців ламкого «срібла» і серійно-
конвеєрної «ручної роботи». Нема (тобто є, але його не так сильно видно) муляжа пам’ят-
ника «Тарасу Григоровичу», де істота, схожа на міфічного анацефала з непропорційно малим
тулубом журиться бозна-чим (очевидно, долею народу, згідно з оригінальним задумом свого
37
творця). На тому горе-пам’ятнику, щоби люди не сприймали всерйоз ушаровареної й вруш-

ниченої поторочі за нещасного поета, ми колись були червоною фарбою з аерозольного
балона написали з малим МАЙКЛ ДЖЕКСОН. Вже наступного дня наш напис загіпсували
любителі прекрасного… Альо, міліція? Це були ми!
Повз нас проходять двоє субтильних мучачиків у лайкових джекитах. Вони ніжно тур-
кочуть між собою:
– Ну што, пайдьом в тєатр?
– Нєт, в тєатрє ми уже билі.
– Та нєт, то ми билі в кінатєатрє, а нада єщьо проста в тєатр пайті…
Ми зі Стоґнєвіч перезираємося. Який концептуалізм!!! Але Стоґнєвіч мислить в кон-
кретніших категоріях, вона про що думає, те й озвучує:
– Підараси.
– Ага, – погоджуюся я.
– Нда. Куда уходят настаящіє мущіни?
– Точно! І взагалі, це неприродно для мужика – бути гомофобом! Це ж тьолки мають
гоміків ненавидіти!
– Ага, бо ж відбивають кращі кадри. Щоправда, саме про цих такого не скажеш.
– Всьо, я придумала. В рамках нашої благодійної терористичної організації обов’яз-
ково буде програма «Жіноча помста підарасам».
Стоґнєвіч погоджується і ми завертаємо на Притисько-Микільську. Там просто
на дорозі білою фарбою намальовано велетенське сердечко і в ньому жовтими буквами
якийсь ромео втулив: «Сладкая, я люблю тєбя!!!»
Стоґнєвіч ніколи не проходить повз вияви прекрасного спокійно. І тут вона не зали-
шається байдужою. Стає в центрі цього сердечка й щосили, задерши очі до неба, волає:
– Сладкая-а-а!!! Я люблю тєбя-а-а-а!!!!
38
00:00:00:11
Минає день. Чи два. Ми зі Стоґнєвіч не рахуємо їх. Прокидаємося о третій дня, в ліжко
йдемо о сьомій ранку. Час біжить скажено швидко. Щойно була північ – і ось уже пів
на четверту. Ми пролежали цей час у ванні, пролежали цей час на канапі з фільмом Лінча,
чи Коенів, чи Джармуша, ми пролежали цей час на столі, поїдаючи смачну й нездорову їжу.
Якби наша духовка була не мікрохвильовою, про нас можна було б сказати: «Ані буквальна
пражигалі врємя». А з цими невидимими технологіями хто його зна?
– Це несмак – іти на «Олівера Твіста»! – каже моя асистентка. Перед цим вона точно
так казала про мій новий червоний спортивний светр. Асистентка Люся гримає дверима.
Вона хоче з нами на пиво, але не хоче на кіно. Те, що «несмак» зняв Поланскі, вона
не знає, та й мало яке ім’я її обходить у цій парафії. Вона також не знає, що перш ніж піти
на це «нудне кіно», ми обов’язково прочистимо ніздрі одним білосніжним дивом. Шкода
організму. Отруєння. Штучна стимуляція викиду ендорфінів у мозок. Табу на надто часте
вживання і все таке… Коротше, після нього все, що не подивишся, видається суцільним
фільмом Тері Ґільяма. Біле диво нам привіз красивий і пухнастий порномаґнат, торговець
краденими тачками, фаховий адвокат доктор Кук. У нас із ним один на двох автомобіль і
жувачки. Пімп-мобіль Кораблик і жувачки квадратної форми. Для відбілювання спільних
зубів. Але білий порох він розбиває на доріжки не спільною, а власною Visa Gold на ком-
пакті ФАКТИЧНО САМІ. Рухи його дуже ритмічні, стук карточки по поверхні диска при-
ємний, він мистецьки синхронізується з істеричними покриками паркувальника за вікном.
Паркувальник там махає руками, допомагаючи виїхати переляканим бюргерам на громізд-
кому авті з дипломатичними номерами. Така машина схожа на корову, як наша на ведмедя.
Чи на невеличкий корабель, як я вже, здається, десь згадувала. У нас немає техогляду, в мене
нема довіреності, я надіваю окуляри і прикидаюся 19-річною студенткою, власністю котрої
офіційно і є цей наш джип. Міліція ведеться. Стоґнєвіч, коли вони нас зупиняють із вимкну-
тими фарами, алкогольним диханням, без талона на вікні і з чужим посвідченням, кричить:
– Скажи, скажи ім, што на самам дєлє ти бландінка!!!!
Я дійсно щось таке кажу. І ще кажу, що в мене сесія, завтра понеділок і який там алко-
голь. Відпускають, не беруть грошей. А з театрального мене поперли за «незарах» з акторсь-
кої майстерності. Хуйня какая-та.
39
Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета
мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal,
WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам
способом.
40

І. карпа. Суки отримують все

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

І. карпа. Суки отримують все

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Ірена Ігорівна Карпа

Суки отримують все

© Карпа І., 2006, 2011

ISBN 978-966-14-4680-8 (fb2)

Жодну з частин даного видання

Рекомендовано для читання егоїстичним сукам.

(Charles Bukowski, Pulp).20

Человеческие отношения – как жвачка при совке.

Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий.

(Об’явлення Івана Богослова)

Боюся, переконатися в цьому ти зможеш тільки після того, як мені доведеться це

Отож. Психологиньки пилять нігті. Однокласниці покурюють бамбук. А матері вече-

Зрештою, досить про це.

за півроку до початку їх прокату, тим більше проти вузькопрофільних інтелектуальних зама-

Shortcut. Монтажна склейка:

хочеться вас виїбати або вбити

Мгм, я тут і справді візитерка. Гастролерка. Я не зовсім розумію, про що делікатно

Та не надовго. За Діонісієм, за потужним оргазмом і смутком не забарився явитися Він.

Спочатку ми танцювали танґо. Безумовно, були найкрасивішою парою на тому хай-

– Ясно. – Все для себе прояснила мама.

У стосунків є харктерна властивість – ставати звичкою. Звички бувають шкідливими чи

Sluhayu zaraz Lo Fi Travmy, taku prekrasnu muzyku, i prave moye

chy varto zhyty, shoby prodovzhuvaty buty poserednykom

proshavay, lyubove moya. Y

– Ледіс фьорст, – я чомусь вибираю в неї з рота сигарету і затягуюся.

творця). На тому горе-пам’ятнику, щоби люди не сприймали всерйоз ушаровареної й вруш-

Конец ознакомительного фрагмента.

You might also like