УДК 821.161.

2-93
Р 65

Літературно-художнє видання

Для дошкільного та молодшого шкільного віку

Художнє оформлення Марія Рудик

Головна редакторка Мар’яна Савка

Відповідальна редакторка Наталка Малетич
Літературна редакторка та перекладачка Тетяна Стус
Художній редактор Іван Шкоропад
Технічний редактор Дмитро Подолянчук
Макетування Юлія Янчук
Коректорка Віта Євстіфеєва

Підписано до друку 21.07.2021. Формат 84×100/16

Папір G-Print. Гарнітура Museo Sans.
Друк офсетний. Умовний. друк. арк. 6,24.
Наклад 3000 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного

реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Надруковано у ПП «Юнісофт»
61036, м.Харків, вул. Морозова, 13 б
Свідоцтво ДК №5747 від 06.11.2017 р.
www.unisoft.ua

© Світлана Ройз, текст, 2021

© Тетяна Стус, переклад з російської, 2021 Львів
© Марія Рудик, ілюстрації, 2021
Видавництво Старого Лева
© Видавництво Старого Лева, 2021
2021
ISBN 978-617-679-947-4
Усі права застережено

Ця книга – про Життя, про Любов, про Радість – значно більше,
ніж про смерть і сум. Але завжди, коли ми торкаємося складної
теми, є своя техніка безпеки:
1. Коли читати книгу з дитиною: після чотирьох-чотирьох з поло-
виною років, у такий вік дитина зазвичай вже починає запитувати
про смерть. Ця книжка написана так, щоб бути терапевтичною для
дітей від чотирьох-п’яти до десяти років.
2. Будь ласка, прочитайте чи прогортайте книжку, перш ніж поч­
нете читати її дитині. Вам самим має бути спокійно і комфортно
в цій темі.
3. Буде добре, якщо, читаючи, ви робитимете паузи і розмов-
лятимете з дитиною. Можливо, згадуючи про своє дитинство та
пошуки власних відповідей на складні питання чи розмірковуючи
разом із нею.
4. У книжці запропоновано декілька практик, які відразу можна
спробувати. Вам знадобляться папір, фломастери чи олівці.
5. Коли ми розмовляємо з дитиною на будь-яку складну тему,
коли читаємо з нею книжку чи дивимося мультфільм на тему, яка
пов’язана з можливими переживаннями, – ми сидимо дуже зруч-
но (так, саме сидимо, а не лежимо) на близькій відстані, щоб було
можна торкнутися до дитини чи обійняти її.
Спостерігаємо за її реакцією – якщо дитина закривається, ту-
литься до нас, починає часто змінювати позу, ми робимо пау-
зу. Можливо, запитуємо: «Хочеш, зупинимося?» чи «А що ти про
це думаєш?», коментуємо «О! Це весело…» або «У, як сумно…»,
«А мені здається…». У кожної дитини різні можливості витримати
напруження, тому важливо бути уважними до її реакцій.
6. Книжка побудована так, щоб спочатку делікатно увійти в тему,
«побути в ній» і безпечно вийти з неї. Буде чудово, якщо вдасться
прочитати її за один раз. Але якщо потрібно перерватися – зупи-
ніться, будь ласка, на абсолютно нейтральному емоційному мо-
менті. Або порозглядаєте малюнки, наприклад, пошукайте на них
котика.
7. Книга завершується словами «То що, ходімо святкувати Жит-
тя?». Будь ласка, після прочитання зробіть одне для одного щось
добре і «життєве». Можна обійнятися, з’їсти щось смачне чи при-
готувати разом пиріг, заспівати пісню, піти в кіно, наввипередки
побігти до кухні. Побудувати плани на «святкування Життя» завтра.
Порозмірковувати про те, як це – святкувати Життя.
Добрих дорослішань!
Світлана Ройз,
дитяча психологиня
 Іноді я думаю: що було б, якби я народилася котиком?
Або якби народилася в інших батьків? Або в іншій країні
чи на іншій планеті? І що було б, якби можна було просто
подумати – і це відразу з’являлося в житті? А якби у мене
була чарівна паличка?
Я думаю-думаю-думаю... І часом навіть утомлююся від
цього думання.
 З чарівною паличкою я загадала б, щоб мені можна було
їсти багато цукерок. Цілу коробку за один раз. І щоб ніхто
ніколи не вмирав. Особливо я, мама з татом і наша кішка.
Іноді мені навіть страшно заплющувати очі. Бо стає геть
темно. І здається, що я кудись зникаю. Що буде, якщо
я помру й зовсім зникну? Мама буде плакати. Тато, напев-
но, теж. І Федя – мій друзяка ще із садочка – буде дума-
ти, що даремно розвалив мій будиночок з подушок фут-
больним м’ячем. І всі будуть плакати й говорити про мене
хороше.
Спочатку це приємно. А потім стає так сумно й страш-
но. І я кличу маму.
– Мам, а ти ніколи не вмреш?
Зазвичай мама відповідає мені ось таке:
– Я з тобою. Усе роблю, щоб це тривало довго-довго-
довго. Стільки, скільки тобі буде потрібно. Я зовсім не зби-
раюся вмирати, але не знаю жодної людини, яка б жила
вічно. Можливо, коли ти виростеш, для цього вже винай­
дуть якийсь засіб. Ми з татом усе робимо, щоб жити дов-
го. І разом. Колись, через бага-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ато
років тіло може втомитися виконувати свої обов’язки.
І тоді мені може знадобитися нове тіло.
Можливо, тіло кішки? – мама сміється. –
Але навіть і з таким я шукатиму
можливість бути поруч
з тобою й передавати
тобі привіти.
 – Мамо! – сказала я серйозно. – Ну ти ж робиш заряд-
ку, щоб тіло було здоровим?! Іди пий воду! І їж відразу всі
свої вітаміни!
– Дякую, рідна. Пачку вітамінів одразу – це точно шкід-
ливо. А випити води нам із тобою варто. А ще зарядку ро-
бити, й гуляти, і вчитися, і радіти.
– Мамо, як же можна радіти, якщо ти вмреш? А я... Що,
я теж помру?
Мама обійняла мене міцно-преміцно. Ніби стала пух-
настою ковдрою.
– Дивись, оце – Життя, – мама широко-широко розве-
ла руки. – У ньому є багато-багато всього: радість, любов...
– Цукерки! – вигукнула я.
– Так, цукерки, – всміхнулася мама. – Іграшки, зустрічі,
ну і хвороби, на жаль, і випробування, і навіть війни. Але
є і любов, і багато краси та доброти. Це те, що ми з тобою
знаємо, правда?
 Мама взяла аркуш паперу й намалювала на ньому ве-
лике коло.
– Нумо намалюємо тут радощі, які дарує нам Життя.
І ми почали малювати в цьому колі разом. Мама нама-
лювала мене, тата й себе. Ми були маленькими смішними
фігурками з великими серцями, що стояли, тримаючись за
руки. Ще вона намалювала нашу кішку (більше схожу на
зайця) та наш будинок. А ще – піаніно (як криву коробочку
з чорно-білими смужками), книжки, море й гори.
Я намалювала багато сонечок, своїх
друзів, футбольний м’яч, улюблену
сукню й торт зі свічками. Ми з ма-
мою сміялися й забирали одна
в одної фломастери і олівці.
– Це – наше Життя, і в ньо-
му багато-багато всього було,
є і ще буде. Це – те, що нам
відомо, авжеж? – зазирнула
мені в очі мама й переверну-
ла аркуш. Там нічого не було.
– А це – інший бік Життя. Ні­
хто не знає, як воно там, тому ми
бої­мося. Люди часто бояться неві-
домого… Цей бік ми називаємо смерть,
але хто знає, можливо, там – нове Життя?
 Мама обійняла мене:
– Пам'ятаєш, як ти боялася впер-
ше йти до садочка? А я боялася тебе
відпускати. Мені здавалося, що якась
частинка мене вмирає, якщо не обій­-
має й не бачить тебе весь день. А все
виявилося ніякою не смертю, а нав­
паки – твоїм і моїм новим Життям.
У якому в тебе з’явилися нові друзі. У якому ти стала до-
рослішою.
Мама перевернула аркуш на бік Життя.
– Ми часом так боїмося невідомого, що перестаємо
радіти й цінувати те, що маємо зараз. А може «там» нас
чекає зовсім інша пригода?
Усі люди на землі, всіх часів і народів, завжди хотіли
знати, що ж там, на іншому боці Життя. Що нас чекає за
смертю? Про це складали легенди та казки, писали книж-
ки, а науковці перевіряли всякі серйозні гіпотези. Однак
досі ніхто достеменно нічого не дізнався.
Для нашого тіла Життя – це постійний рух: ріст, обмін,
розвиток, – мама полоскотала мене, а потім легенько буц-
нула подушкою. – А смерть – це повна зупинка нашого тіла.
 – Як сон?
– Смерть і справді деколи називають «вічним сном».
Але це неправильно. Уві сні багато чого відбувається. При-
гадуєш, як рухаються лапки нашої киці, коли вона спить?
Наче вона далі біжить у всяких своїх справах. І ми, люди,
уві сні дуже активні, хоча наше тіло й не рухається. Є така
думка, що смерть – це коли тіло перестає бути актив-
ним, але активна наша душа. Існує гіпотеза, що в люди-
ни є тіло й душа. Тіло – це «одяг» для душі. Саме в ньому
душа може вчитися, розвиватися, відчувати. І коли одяг
стає старим або надходить час для іншого завдання душі,
вона залишає тіло. Хтось вірить у це. А хтось вважає, що
взагалі немає ніякої душі, бо її ніхто ніколи не бачив.
– А ти тіло не залишиш?
– Зараз не збираюся. Моїй душі в ньому радісно!
– Мам, а вчора таке сталося... Мені на ногу Петрик на-
ступив. Ну, випадково. І сказав: «Швидко наступи мені на
ногу теж, а то мама помре». А я не наступила. Ти і його
мама… Ви ж не помрете через це?
– Щоб настала смерть, потрібні дуже, дуже й дуже сер-
йозні причини. І дітям, і дорослим слід дбати про безпе-
ку, але дитина ніколи-ніколи-ніколи-ніколи не може бути
причиною смерті. І ніколи не може бути винною в цьо-
му. Чуєш? Ніколи. Навіть коли поводиться як какулька, не
прибирає іграшки й не миє за собою посуд. І навіть коли
думає про батьків страшні речі. Багато дітей іноді гово-
рить вголос або подумки: «Я тебе ненавиджу, краще б ти
помер (чи померла)». Це неприємно і навіть страшно, але
ніхто й ніколи з дітей не може цим спричинити смерть.
Ніколи. А батьки знають, що навіть якщо діти це говорять,
вони не перестають любити своїх тата й маму. І рідні не
перестануть любити їх.
 – А чому люди вмирають? – А діти вмирають?
– Найчастіше від того, що тіло, як одяг, вже не витримує Мама посмутніла.
навантажень. Від віку. Від старості. Вмирають люди й від – На жаль, так. І це дуже сумно, –
серйозних хвороб. Дуже-дуже серйозних. Пам'ятаєш, як мама швиденько взяла фломастер
нещодавно в дяді Кості зламалася автівка? Її найважливі- і намалювала мій смішний портрет: –
ший орган – двигун – вийшов із ладу. Майстри-механіки Глянь, мені дуже легко уявити тебе
сказали, що авто вже не відновити, і відвезли в якесь спе- зовсім-зовсім дорослою.
ціальне місце. Дядя Костя придбав нову машину... Та якщо
машинам усе ж можна міняти деталі, людям не завжди це
вдається. Людей, як машини, замінити неможливо.
 – А під час війни? Ви з татом говорили...
– Так, мені невимовно сумно, коли люди не цінують
Життя. Війни несуть смерть. Я дуже хочу, щоб у світі па-
нував мир. Ніщо не може виправдати воєн і гибелі людей.
– А вмирають тільки погані лю­ди?
Чи тільки хороші?
– Для смерті та Життя усі рівні.
Іноді дуже складні випробування
випадають на долю дуже хороших
людей.
– Я бачила в кіно, що люди пла-
чуть, коли хтось помирає. А потім,
коли думала, що ти колись по-
мреш, теж плакала. Чо­му так?
– Пригадуєш, як я колись по­
їхала у відрядження, а ти телефо-
нувала мені вся в слізках? Дуже су-
мувала за мною. Тоді тобі здавалося,
що якщо ти мене не бачиш, то мене
наче й немає, мовби я померла. Ти не
вірила, що я повернуся і все буде, як ра-
ніше. Але я ж повернулася!
Ми тоді довго з тобою обі-
ймалися і трішки плакали
від радості.
Коли хтось помирає, ми відчуваємо втрату. Плачемо, бо
втрачати щось важливе або когось важливого дуже важ-
ко. Має минути час, щоб у тій порожнечі, що залишилася,
з’явився не тільки сум-любов, а й пам’ять-любов до людини.
Пригадай, як тоді, по телефону, ми грали в гру. У те місце,
де був твій сум, я ніби вкладала пісеньки, лагідні слівця, обі-
йманці… І ми мріяли, що будемо робити разом, коли зустрі-
немося.
А ще – пам'ятаєш, ти сумувала за другом, який поїхав
до іншої країни? Ти часто дивилася ваші спільні фотографії,
навіть спати лягала з іграшкою, яку він подарував. Ти ще
казала тоді, що хочеш плакати, бо не хочеш його забувати.
– Я його й не забула. Але вже не плачу. Це погано?
Я зрадила його?
– Багато дорослих боїться миті, коли їм ста-
не менш боляче від розлуки. Що вони менше
сумуватимуть і не плакатимуть. Їм здаєть-
ся, що радіти, дружити, любити, якщо хтось
помер чи з кимось розлучилися, – це зра-
да. Але ж дорогим нам людям, тим, хто нас
любить, не хотілося б нашого смутку? Як
гадаєш? Вони хотіли б, аби нам було добре
та радісно. Щоб ми жили, навіть якщо без
них. Але й пам'ятали про них.
 Коли ти з друзями чи на заняттях – мені радісно, що то­ – А в тебе хтось помирав?
бі добре без мене… – мама перевернула аркуш на чистий – Так. Мої бабусі й дідусі.
бік. – Уяви. Сиджу я на тому боці Життя й думаю: «А чому – Ти їх пам'ятаєш?
це моя доня за мною не плаче?». Може таке бути? – Звичайно. Вони дуже мене любили. Я й зараз іноді їм
– Ні-і-і-і-і! Ти б мені сказала: «Я тебе люблю. Я з тобою». про тебе розповідаю.
Ти мені завжди так кажеш. – Як це? – здивувалася я.
– Навіть знаючи про смерть, про те, що з часом усіх – Я вірю, що наш зв’язок ніколи не втрачається. Що ті,
спіткає розлука, я хочу, щоб ти пам’ятала про цей малю- кого ми любимо, не зникають назавжди, навіть якщо ми їх
нок. Щоб малювала, малювала, додавала б до нього бага- не бачимо й не можемо з ними поговорити. Коли я була
то всього радісного. До нього – як до Життя. І хоч де я бу­ маленька, то вірила, що вони стають нашими ангелами.
ду, я цьому радітиму. Ось я й прошу бабусь та дідусів бути твоїми ангелами-
охоронцями. У тебе багато Хранителів, – мама майстерно
склала паперового ангела, а потім дістала з полиці альбом
зі світлинами. – Згадуючи про них, я заповнюю пам’яттю
та любов’ю порожнечу й смуток усередині. Іноді
я запалюю сві­чку з думками про
них. Знаєш, у народів усьо-
го світу є спеціа­льні святко-
ві дні в пам’ять про тих, кого
вже немає поруч. Наприк­лад,
у Мексиці це – радісне свято.
– А! Ми мультик про це ди-
вилися? Треба й нам влаштувати
свято пам’яті! А коли людина по-
мирає, то вона одночасно в землі
й на хмарі? Як це?
 – Коли людина помирає, з нею прощаються ті, кому
во­на дорога. Іноді тіло кладуть у спеціальну коробку, яка
називається труна. Труну опускають у землю. Є спеціаль-
не місце пам’яті – цвинтар. Туди можна прийти, щоб зга-
дати близьку людину. Але не обов'язково приходити до
могили, можна просто згадувати. А є люди, які хочуть,
щоб після смерті їхнє тіло кремували – перетворили на
попіл. Його можна зберігати в землі у спеціальній вазі,
яка називається урна. Попіл також можна розвіяти за
вітром, можна посадити над ним дерево й так після
смерті стати частиною світу. Я гадаю, що це чудо-
во – після одного Життя стати іншим Життям.
– А як же хмара?.. Там мої бабуся
та дідусь? На небі?
– Це казка. Я впевнена, що ніхто з померлих не сте-
жить за нами з хмар. Скільки людей літає на літаках, і жод-
ного разу ніхто нікого не бачив на хмарах. Люди завжди
намагаються знайти найпростіше пояснення того, що не
розуміють. Людське тіло – матеріальне. Так кажуть на те,
що можна побачити, до чого можна торкнутися.
Матеріальне, фізичне – все те, що пов’язане із землею.
А душа, пам’ять, почуття – це те, що пов’язують із небом.
Тому, можливо, і кажуть про померлого: він дивиться на
нас із небес.
Утім, на мою думку, бабусі й дідусі дивляться на нас
не з неба, а з наших сердець. І наповнюють на­ші
серця своєю любов’ю та силою.
І в пам’ять про них ми можемо зробити у сво-
єму житті дуже, дуже й дуже багато гарного.