Лекція

ФЕРМЕНТИ
Поняття про ферменти
Білкові речовини, що виконують біокаталітичні функції, одержали
назву ферменти або ензими - від латинського слова "fermentum" (закваска);
другий термін "ензим" - від грецького en - усередині, zyme - дріжджі.
Походження термінів пов’язане з тим, що початково ферментативні процеси
було відкрито і вивчено в бродильному виробництві (спиртове бродіння).
Завдяки ферментам у живих організмах відбуваються такі дивні
перетворення, які в інших умовах не завжди можливі навіть при
використанні найсучасніших досягнень науки і техніки. Так, наприклад, для
розщеплення молекул пероксиду водню на молекулярний оксиген і воду в
присутності заліза потрібно багато часу, у той час як фермент каталаза
здійснює цей процес за 1 секунду.
В організмі людини за одну секунду руйнуєтся і синтезується три
мільйони еритроцитів, а еритроцити – це складні клітини крові і до складу
кожної з них входить 300-400 мільйонів молекул гемоглобіну – гемпротеїну з
великою молекулярною масою (65000-68000).
Ферменти обумовлюють прискорення процесів життєдіяльності. Однак
при цьому не порушуються загальні закони природи, тому що
прискорюються лише ті процеси, що термодинамічно можливі, але
протікають повільно. Спрямованість хімічних процесів забезпечується за
рахунок упорядкованого розподілу ферментів у клітині, причому одні з них
"прив'язані" до визначених структур (зафіксовані), інші утримуються в
цитоплазмі і мігрують до різних ділянок клітини, підкоряючись
регуляторним впливам. Тому в клітках одночасно відбувається безліч
різноманітних реакцій у різних, у тому числі і протилежних, напрямках
(однак ці процеси в клітині просторово розділені).
За своєю дією біологічні каталізатори - ферменти - відрізняються від
каталізаторів неживої природи. Будучи білками, вони мають складну
1
структуру, тоді як багато неорганічних каталізаторів - низькомолекулярні
речовини.
Ферменти характеризуються дуже високою активністю.
Ферментативна реакція протікає в 106-1012 разів швидше, ніж спонтанна
реакція у водному розчині, яка не каталізується. У живих організмах у
присутності ферментів за частки секунд можуть здійснюватися складні
упорядковані в часі і просторі реакції, для проведення яких у лабораторних
умовах потрібні були б дні, тижні і навіть місяці. Так, 1 г пепсину, ферменту
шлункового соку, який каталізує переварювання білків, за 1-2 години може
гідролізувати 100 кг яєчного білка.
Реакції, що каталізуються ферментами, на відміну від багатьох
хімічних реакцій органічних речовин, здійснюваних у лабораторних умовах,
йдуть без утворення побічних продуктів, майже з 100-процентним виходом.
Усі ферменти виявляють свою активність у відносно м'яких умовах:
при помірній температурі (25-40°С), нормальному тиску, при невисокій
концентрації водневих іонів, тобто в умовах, коли хімічні речовини, що
входять до складу організму, перетворюються без каталізатора дуже
повільно.
Наступною істотною відмінністю ферментів від каталізаторів
неживої природи є їхня висока специфічність стосовно типу реакції і до
речовин, процес зміни в яких прискорюється даним ензимом.
Ферменти в клітині точно локалізовані. Строга відповідність
біохімічних процесів органоїдам клітини обумовлює локалізацію в них тих
або інших індивідуальних ферментів, мультиферментних комплексів -
поліферментних блоків.
Наприклад, у мітохондріях зосереджені комплекси окиснювально-
відновних ферментів, у рибосомах - ферменти, що беруть участь у біосинтезі
білка, у лізосомах - гідролази, у протоплазмі - ферменти, що активують
амінокислоти, у ядерному апараті клітини - в основному ферменти, що
здійснюють біосинтез нуклеїнових кислот. Завдяки такій локалізації
2
ферментних систем, процес каталізу являє собою серію послідовних
елементарних перетворень речовин, найсуворішим образом скоординованих і
організованих у просторі і часі. Внаслідок цього окремі цикли охоплюють
широке коло реакцій перетворень речовин в організмі (окиснювання і
відновлення, ізомеризації, гідролізу й ін.), забезпечуючи тим самим
життєдіяльність клітин, тканин, органів і організму в цілому.
У живій клітині можуть бути локалізовані ферменти різноспрямованої
дії: одні розщеплюють складні органічні речовини на більш прості з
виділенням хімічної енергії, інші - при витраті енергії - забезпечують
біосинтез біополімерів. Ферменти, які каталізують ці реакції, організовані у
ферментні системи (мультиферментні системи), що викликають реакції, які
послідовно йдуть одна за одною (від 2 до 20 і більше).
Обмінні реакції, що протікають у клітині під дією ферментів, строго
регламентовані: синтезується лише та кількість різних видів простих
молекул, яка необхідна для біосинтезу білків, нуклеїнових кислот, ліпідів,
полісахаридів і т.п. Така саморегуляція забезпечує певний стаціонарний стан
живих структур навіть у випадках значних змін зовнішнього середовища.
Завдяки ферментним системам клітина здатна сама себе підтримувати в
постійній динамічній рівновазі і налаштовуватися на роботу в режимі
максимальної економії компонентів.
Процеси, що протікають у живих організмах, набагато перевершують
можливості сучасних хімічних технологій.
В даний час ферментологія, що стала однією з основних галузей
біохімії, досягла вагомих результатів. Було відкрито близько 2000 ферментів,
з яких 200 отримані в кристалічному вигляді.
Ферменти можуть проявляти свою активність як в організмі, так і
виділеними з нього. Це дозволяє широко застосовувати ферменти в
народному господарстві, медицині.

3
 НОМЕНКЛАТУРА І КЛАСИФІКАЦІЯ ФЕРМЕНТІВ
Раніше назву ферментам давали за випадковими ознаками (за
назвою субстрату, за типом реакції, яка каталізується). Прикладами такої
номенклатури можуть служити назви деяких ферментів: пепсин (грецьк.
pepsin - травлення), трипсин (грецьк. - trypsis розрідження) – це так звана
тривіальна номенклатура. Найбільшого розповсюдження набула
номенклатура, згідно з якою назва ферменту складається з назви субстрату і
характерного закінчення «аза». Так, фермент який прискорює реакцію
гідролізу крохмалю отримав назву амілаза (лат. amylum – крохмаль),
гідролізу білків (протеїнів) - протеїназа, гідролізу тригліцеридів (ліпідів) –
ліпаза, сечовини - уреаза (грецьк. urea – сечовина) і т.ін. Потім у назві
ферменту стали вказувати як на характер субстрату, так і на тип реакції, що
каталізується. Наприклад, фермент, який віднімає два атоми водню від
молекули молочної кислоти, називають лактатдегідрогеназою,
підкреслюючи цим одночасно і хімічну природу субстрату, і тип хімічної
реакції:
-2Н
Н3С – СНОН – СООН Н3С—С – СООН
Дегідрування
О
Молочна кислота Піровиноградна кислота

Сучасна номенклатура і класифікація ферментів.

Діюча нині номенклатура і класифікація ферментів передбачає такі
основні положення.
На сьогодні прийнято два типи назви ферментів: тривіальна, або
робоча, і систематична. Робоча (як уже відзначалося) складається з назви
субстрату, назви типу реакції, яка каталізується, і закінчення – аза.
Наприклад:
лактат + дегідрогенізація + аза лактатдегідрогеназа

4
 У практиці збереглися й інші робочі назви ферментів. Вони не дають
детальної характеристики їхньої дії, але введені давно і міцно вкоренилася,
наприклад, пепсин, трипсин, хімотрипсин, уреаза та ін.
Систематична назва ферменту утворюється складніше. Вона
складається із назв субстратів хімічної реакції, на які діє фермент, назви
типу хімічного перетворення і закінчення - аза. Наприклад, систематична
назва ферменту лактатдегідрогеназа записується так:
L – Лактат : НАД+ -- Оксидоредуктаза
Субстрат I Субстрат II Тип хімічного перетворення
(процес окислення і відновлення)
НАД+ - це позначення нікотинамідаденіндинуклеотиду.

У клітинах печінки є фермент, що каталізує реакцію гідролітичного

розщеплення глюкозо- 6- фосфату на вільну глюкозу і фосфорну кислоту.
Цей фермент має назву: глюкозо- 6- фосфатфосфогідролаза. У цій назві
відображено: назва субстрату - глюкозо- 6- фосфат і назва продукту реакції
- фосфорна кислота; тип реакції - гідроліз і додано закінчення - аза.
Систематична назва дається тільки вивченим ферментам.
Класифікація ферментів
Усі ферменти підрозділяються на шість класів: оксидоредуктази,
трансферази, гідролази, ліази, ізомерази, лігази (синтетази). В основу
класифікації покладено тип реакції, яку каталізує даний фермент. Кожен клас
має підкласи; підкласи, в сою чергу, свої підпідкласи.
1. Оксидоредуктази. До цього класу віднесені усі ферменти (дегідрогенази,
що відщеплюють атоми водню від субстратів; оксидази й ін.), які каталізують
окиснювально-відновні реакції. Ці реакції здійснюються ланцюгом
ферментів і проміжних переносників водню або електронів від первинного
субстрату до кінцевого акцептора - кисню. Особливістю оксидоредуктаз є
їхня здатність прискорювати велике число найрізноманітніших
окиснювально-відновних реакцій, що забезпечує з'єднання коферменту з
багатьма апоферментами. При цьому щоразу утворюється оксидоредуктаза,
5
специфічна стосовно того або іншого субстрату. Оксидоредуктази беруть
участь у хімічних реакціях, зв'язаних з вивільненням енергії.
2. Трансферази. Ферменти цього класу здійснюють внутрі- і
міжмолекулярний перенос окремих функціональних групп від одного
субстрату (донора) до іншого (акцептора). У залежності від характеру
угруповань, що переносяться, розрізняють метилтрансферази - переносять
метильні групи - СН3, амінотрансферази - здійснюють перенос амінних груп -
NH2, фосфотрансферази - транспортують залишок фосфорної кислоти.
3. Гідролази. Ферменти цього класу забезпечують розщеплення
внутрішньомолекулярних зв'язків органічних сполук за участю води. До
цього класу відноситься велика група ферментів, у тому числі майже всі
ензими шлунково-кишкового тракту: естерази, фосфатази, пептидази й ін.
4. Ліази. До цього класу відносяться ферменти, які каталізують зворотні
реакції відщіплення різних груп від субстратів негідролітичним шляхом.
Розщеплення йде за зв'язком С-С, С-N, С-О і т.д. До таких ферментів
відносяться, наприклад, декарбоксилази, які відщеплюють СО2 від
карбонових кислот.
5. Ізомерази. Ці ферменти каталізують різні типи реакцій ізомеризації. Вони
також каталізують процеси внутрішньомолекулярних перетворень: перенос
водню, фосфатних і ацильних груп, зміну просторового розташування
атомних угруповань, переміщенні подвійних зв'язків і т.д. Наприклад, L-
ізомери перетворюються в D-ізомери, глюкоза - у фруктозу і т.д.
6. Лігази або синтетази. Ферменти цього класу беруть участь у всіх реакціях
синтезу різних сполук. Вони прискорюють реакції утворення органічних
сполук за рахунок енергії аденозинтрифосфата (АТФ) або інших
високоенергетичних сполук. Наприклад, аспарагінсинтетаза забезпечує
утворення L-аспарагіну із аспарагінової кислоти і аміаку в присутності АТФ.
У межах класів ферменти групуються в підкласи і підпідкласи
відповідно до особливостей реакцій, що каталізуються. На цій основі
складено кодову нумерацію (шифри) ферментів, їх систематичні назви.
6
Шифр ферменту складається із чотирьох розділених крапками чисел: перше
число означає клас ферменту, друге і третє числа – підклас і підпідклас
відповідно, а четверте число – порядковий номер ферменту в його
підпідкласі. На початку шифру того чи іншого ферменту ставляться дві буки
– КФ, що означає «класифікація ферментів».
Наприклад, лактатдегідрогеназа має шифр КФ 1.1.1.27, тобто
належить до першого класу оксидоредуктаз, до першого підкласу (дегідрує
СН-ОН-групи) і першого підпідкласу (акцептором водню служить НАД+ ), а
порядковий її номер у підпідкласі 27.
Ліпаза – фермент, що каталізує розщеплення триацилгліцеринів до
гліцерину і жирних кислот. Цей фермент належить до третього класу
(гідролаз), до першого підкласу, тобто до гідролаз, які діють на
складноефірні зв’язки, до першого під підкласу – каталізаторів
гідролітичного розщеплення ефірів карбонових кислот і спиртів. Порядковий
номер цього ферменту в під підкласі – 3. Його шифр – КФ 3.1.1.3
В наукових публікаціях при першій згадці ферменту прийнято
вказувати в дужках його шифр.
Усім новим ферментам шифр присвоює тільки Міжнародний комітет з
ферментів.

Структурно-функціональна організація ферментів

Ферменти за хімічною структурою є простими і складними білками.
Причому їх каталітична активність залежить від ступеня збереження
нативної білкової структури. Руйнування поліпептидних ланцюгів у
результаті кип'ятіння ферментів у розчині, наприклад, сильної кислоти, чи
при обробці трипсином (ферментом, що розриває пептидні зв'язки) звичайно
призводить до втрати їхньої каталітичної активності. Це свідчить про те, що
просторова структура білка потрібна для виявлення його ферментативної
активності. Під впливом денатуруючих агентів каталітична активність

7
ферментів зникає. Отже, для ферментативної активності білків важливе
значення має збереження їх первинної, вторинної, та третинної структур.
Ферменти, котрі є простими білками, складаються тільки із залишків
амінокислот, тому вони ще називаються однокомпонентними. Ферменти,
котрі є складними білками, називаються двокомпонентними: вони
складаються з білка і небілкової частини. Білкова частина двокомпонентних
ферментів називається апоферментом, небілковий компонент прийнято
називати кофактором (або простетичною групою), а молекулу в цілому -
холоферментом. Сполучення білкової частини ферменту з небілковою
відбувається за рахунок іонних, водневих та зрідка ковалентних
зв'язків, а також гідрофобних взаємодій.
Зв'язок між білковою і небілковою частинами може бути різної
міцності. Небілкові компоненти, слабко пов'язані з білком, які легко
дисоціюють із комплексу з ферментним білком, прийнято називати
коферментами. Коферменти знаходяться у вільному стані і з'єднуються з
білковою частиною лише в період каталітичної реакції.
Апофермент - термолабільний, як усі білки, кофермент -
термостабільний.
Для складних ферментів характерно те, що ні апофермент, ні
кофермент окремо не мають вираженої каталітичної активності. Тільки
комплекс білкової і небілкової частин виявляє ферментативні властивості.
При цьому білковий компонент відповідальний за специфічність ферменту і
значно підвищує каталітичні властивості небілкової групи. У той же час
небілкова частина обумовлює активність дії і стабілізує білкову частину,
робить її більш стійкою до впливів денатуруючих речовин.
Кофермент може легко відокремлюватися від апоферменту і
"обслуговувати" два або кілька ферментів, а також існувати самостійно. Той
самий кофермент, приєднуючись до різних білків, може каталізувати зовсім
різні реакції. Так, в одній реакції піридоксальфосфат (вітамін В 6) прискорює
трансамінування, а в іншій - декарбоксилювання амінокислот. Кофермент
8
з'єднаний з апоферментом зв'язками різної міцності. Простетична група
невіддільна від білкової частини ферменту.
Роль коферментів у складних ферментах виконує більшість вітамінів
(В1, В2, В3, В4, В5, В6, В12, Вс, Н и ін.) або сполуки, до складу яких входять
вітаміни, іони металів і ін. Наприклад, вітамін Н входить до складу
кокарбоксилаз, що каталізують біосинтез вищих жирних кислот, тому що він
сприяє асиміляції оксиду карбогену.
До складу коферменту А або коензиму А (КоА і HSKoА), входить
пантотенова кислота (вітамін В3).
Реактивною частиною КоА є HS-група меркаптоетиламіну:

Поряд з вітамінами коферментну функцію можуть виконувати деякі

пептиди, наприклад HS-глутатіон (g-глутамінилцистеїніл-гліцин), що бере
участь в окиснювально-відновних процесах, а також велика група
нуклеотидів.
В якості коферментів можуть виступати ефіри деяких моносахаридів,
ліпоєва кислота і ряд інших речовин.
У тих випадках, коли до складу кофактора входять іони металів, вони
виконують функцію містка, що зв'язує фермент із субстратом, у результаті
чого утворюється координаційний комплекс. Іони металів можуть
знаходитися також у структурі активного центра, де вони беруть
безпосередню участь у каталізі (наприклад, у каталазі, пероксидазі,
цитохромоксидазі).
Класифікація коферментів
Вітамінні коферменти та вихідні речовини для їх утворення
Тіамінові (ТДФ) - тіамін (вітамін В1)
Флавінові (ФМФ, ФАД) - рибофлавін (вітамін В2)
9
Пантотенові (КоА) - пантотенова кислота (вітамін В3)
Нікотинамідні (НАД, НАДФ) - нікотинамід (вітамін РР)
Піридоксинові (піридоксальфосфат) - піридоксин (вітамін В6)
Фолієві (ТГФК) - фолієва кислота (вітамін Вс)
Кобаламідні - вітамін В12
Біотинові - біотин (вітамін Н)
Невітамінні коферменти та вихідні речовини для їх утворення
Містять метали - Мn, Mg, Fe, Zn, Mo, Ca
Металопорфіринові - геми, хлорофіл
Пептидні - глутатіон
Вуглеводні - фосфати моносахаридів
Нуклеотидні (УДФГ) - нуклеозидмоно- і дифосфати
Відомі складні ферментні системи, що містять декілька ферментних
білків і коферментів.
Взаємодія ферменту з речовиною (субстратом), що піддається зміні,
забезпечується наявністю на поверхні ферменту відповідної ділянки,
структура якої комплементарна структурі субстрату, тобто підходить до
нього , як ключ до замка.
У простих ферментах каталітичну функцію виконує частина білкової
молекули, названа активним (каталітичним) центром, що являє собою
унікальне сполучення певних амінокислотних залишків, що входять до
складу пептидного ланцюга ферменту. Просторова будова активного центра
забезпечує взаємодію з визначеними групами субстрату. Найбільш часто в
складі активних центрів зустрічаються залишки серину, тирозину, гістидину,
триптофану, аргініну, цистеїну, аспарагінової і глутамінової кислот.
Амінокислотні залишки, що обумовлюють каталітичну активність
простого ферменту, розташовуються в різних ділянках поліпептидного
ланцюга, але в результаті його просторової конформації, зближуються за
рахунок утворення зв’язків між активними групами радикалів амінокислот і
утворюють активний центр.
10
 В ряді двокомпонентних ферментів виявляються два активних центри:
субстратзв’язуючий і алостеричний.
Субстратзв’язуючий центр являє собою ділянку молекули ферменту,
що безпосередньо взаємодіє із субстратом. У простих ферментах
субстратзв’язуючий центр може збігатися з активним центром.
Алостеричний центр - це ділянка молекули ферменту, за будовою не
ідентична субстратові (від греч. allos – інший). Він взаємодіє з визначеними
низькомолекулярними речовинами, наприклад гормонами. Приєднання таких
речовин до алостеричного центру приводить до зміни третинної структури
білкової молекули. Це у свою чергу змінює конфігурацію
субстратзв’язуючого центру і супроводжується зміною (збільшенням або
зменшенням) каталітичної активності ферменту.

ВЛАСТИВОСТІ ФЕРМЕНТІВ
Усі ферменти є високомолекулярними біополімерами. Білкова природа
ферментів визначає ряд особливостей, що відрізняють їх від неорганічних
каталізаторів.
Найважливіша особливість дії ферментів полягає в специфічності, що
обумовлює вибірковість їхньої дії. Досить змінити просторове розташування
атомів субстрату, щоб фермент не впливав на нього. Фермент може
каталізувати одну або групу реакцій, близьких за своєю природою.
Завдяки своїй специфічності ферменти вибирають з ряду термодинамічно
можливих хімічних реакцій лише деякі і тому не тільки прискорюють
біохімічні перетворення, але і часто визначають загальний напрямок
метаболічних процесів.
У залежності від того, чи може фермент каталізувати яку-небудь одну
реакцію (тобто діяти на даний субстрат) або кілька реакцій (тобто діяти на
визначену групу субстратів), розрізняють специфічність абсолютну і
відносну.

11
 Абсолютна специфічність характерна для ферментів, що діють на один
субстрат з цілком визначеною структурою. Будь-які зміни в структурі
субстрату роблять його недоступним для дії ферменту.
До таких ферментів відносять уреазу, яка каталізує розпад сечовини і
не діє ні на які інші сполуки, навіть на похідні сечовини, наприклад
метилсечовину. До цієї групи ферментів відноситься також аргіназа, що
розщеплює аргінін в природних умовах.
Відносну специфічність мають ферменти, що діють на визначений вид
зв'язку. Наприклад, пептидази гідролізують усі сполуки, що мають у своєму
складі пептидний зв'язок -СО-NH.
Ферменти, що мають відносну специфічність, мають широкий спектр
дії. Відносна групова специфічність характерна для ферментів, що діють на
субстрати, що мають однаковий тип зв'язку і певне функціональне
угрупування. Вони не тільки впливають на той або інший тип хімічного
зв'язку, але і допускають зміни хімічної структури субстрату. Наприклад,
ліпази і естерази розщеплюють як різні триацилгліцероли (жири), так і
диацилгліцероли, моноацилгліцероли і складні ефіри. Однак розщеплення
цих субстратів відбувається з різною швидкістю.
Деякі ферменти діють на субстрати, що мають тільки визначену
просторову конфігурацію, тобто виявляють просторову, оптичну,
стереоізомерну специфічність. Наприклад, ферменти дріжджової клітки
каталізують зброджування - розпад D-глюкози з утворенням етилового
спирту і оксиду карбогену, але не впливають на L-глюкозу. Стереоізомірна
специфічність визначається не тільки D і L, але й іншими типами ізомерії.
Фермент, що діє на субстрат з цис-конфігурацією, як правило, не атакує
трансізомер даної сполуки, і навпаки.
З інших властивостей ферментів варто вказати на оборотність їхньої
дії. У залежності від концентрації вхідних і кінцевих продуктів реакції
ферменти можуть каталізувати як прямі, так і зворотні реакції, тобто

12
викликати як процеси синтезу, так і процеси розпаду. Однак пізніше було
доведено, що зворотність дії характерна не для усіх ферментів.
Багато процесів розпаду і синтезу відбуваються не тільки під дією
різних ферментів, але і за іншим механізмом. У живому організмі
розщеплення і синтез здійснюються в більшості випадків різними
ферментами навіть тоді, коли даний фермент здатний каталізувати реакцію в
різних напрямках.
У синтезі беруть участь ферменти, що використовують енергію
гідролізу АТФ і деяких інших сполук. Так, при гідролізі глікогену в печінці
за допомогою амілази і мальтази утворюється глюкоза. З глюкози там же, у
печінці, синтезується глікоген, але його утворення не є наслідком зворотної
реакції гідролізу, а відбувається більш складним шляхом.
Для ферментів характерна чутливість до зміни температури
(термолабільність), особливо до її підвищення. Висока температура, яка
денатурує білки, інактивує ферменти (рис. 4.1.).

Рис 4.1. Термолабільність ферментів

Встановлено, що ферменти тваринного походження виявляють

найбільшу активність при температурі 37-400С, а рослинного - при 50 і 60°С.
Таку температуру називають температурним оптимумом (мал. 4.1.).
Однак є виключення, наприклад, каталаза найбільш активна при температурі
0-100С.
Нагрівання до температури 50-600С послабляє дію ферментів
тваринного походження. При температурі 70°С і вище більшість з них цілком
13
втрачає свою активність. При зниженій температурі (гіпотермія) активність
ферментів знижується, але не зникає. Встановлено, що в холодильних
камерах у замороженому м'ясі відбувається повільне розщеплення білків під
дією протеолітичних ферментів. Коли для ферментів створюється
температурний оптимум, вони знову стають активними. Прикладом може
служити зимове спання тварин. Цю здатність ферментів використовують у
хірургії, кріобіології.
На активність ферментів впливає певна концентрація водневих іонів -
рН середовища. Для кожного ферменту існує визначена вузька межа рН
середовища, що є оптимальним для реалізації його максимальної активності.
Відхилення рН від оптимального значення приводить до зниження
активності ферменту або навіть до його необоротної інактивації. Оптимальне
значення рН середовища складає для пепсину 1,5-2,5, трипсину - 8,0-8,5,
амілази слини - 6,8-7,4, аргінази - 9,7.
Зміни в каталітичній дії ферментів при різних значеннях рН
середовища можуть бути зв'язані зі змінами конфігурації унікальної
структури молекули - її активного центра.
Швидкість ферментативних реакцій залежить не тільки від
температури і рН середовища, але і від концентрації ферменту і субстрату,
наявності активаторів і інгібіторів.
Швидкість дії ферменту визначається концентрацією фермент-
субстратного комплексу, що утвориться. Максимальна швидкість реакції
досягається тоді, коли концентрація субстрату буде достатня, щоб зв'язати
всю кількість ферменту у фермент-субстратний комплекс.
Крім зазначених факторів, на активність ферментів впливає
присутність у розчині ряду хімічних сполук, що можуть активувати
(активатори) або гальмувати (інгібітори) дію ферментів.
Активатори представлені іонами багатьох металів (найбільш часто
Mg2+, Мn2+, К+, Со2+), деякими аніонами (Сl-). Так, амілаза слини і

14
підшлункової залози активуються аніонами хлору; дію ліпази соку
підшлункової залози стимулюють жовчні кислоти.
Механізм активації ферментів іонами металів полягає в тому, що в
одних випадках вони входять до складу простетичної групи ферментів і
полегшують утворення фермент-субстратного комплексу, а в інших -
сприяють приєднанню коферменту до апоферменту або забезпечують
утворення четвертинної структури ферменту.
Прості хімічні сполуки діють як алостеричні активатори.
Приєднуючись до алостеричного центра ферменту, вони змінюють третинну
структуру білкової молекули. У результаті цього активний і
субстратзв’язуючий центри ферменту здобувають найбільш вигідну для
взаємодії із субстратом конфігурацію.
Деякі ферменти виробляються в неактивній формі у вигляді
проферментів, або ензимогенів (попередників). Їхній активний центр
замаскований додатковою ділянкою поліпептидного ланцюга, тому субстрат
не може з ним з'єднатися. Видалення такої додаткової ділянки приводить до
вивільнення активного центру і можливості утворення фермент-субстратного
комплексу. Так, профермент пепсину - пепсиноген активується соляною
кислотою з відщіпленням невеликого пептидного ланцюга. У результаті
утворюється активний протеолітичний фермент - пепсин.
Інгібітори гальмують дію ферментів. Розрізняють два види
інгібування: незворотне й зворотне. Незворотне інгібування зв'язано з дією
таких речовин, що порушують усю структуру ферменту, у тому числі
активного центру (наприклад, дія сильних кислот і основ, солей важких
металів).
Зворотне інгібування відбувається в період безпосередньої взаємодії
ферменту з інгібітором, видалення якого знову повертає ферментові
активність. Таке інгібування може протікати за конкурентним і
неконкурентним типом.

15
 Конкурентне гальмування можливе в тому випадку, коли інгібітор
містить хімічні групи, подібні із субстратом, тобто є його структурним
аналогом і здатний взаємодіяти з активним центром ферменту. В основі
цього виду гальмування лежить конкуренція між субстратом і інгібітором за
приєднання до активної групи ензиму. Такий інгібітор, зв'язуючись з
ферментом, утворює інгібітор-ферментний комплекс. Однак це відбувається
лише у випадку, якщо концентрація інгібітору перевищує кількість
субстрату.
При збільшенні концентрації субстрату він витісняє інгібітор з
активного центра ферменту, що відновлює свою каталітичну функцію. Таким
чином, дія конкурентних інгібіторів може бути ослаблена або усунута
шляхом збільшення кількості субстрату.
При неконкурентному гальмуванні інгібітор взаємодіє не з активним
субстратним центром ферменту, а з алостеричним. Внаслідок цього
змінюється структура ферменту, у тому числі й активного центру, до якого
вже не може приєднатися субстрат. У цьому випадку концентрація інгібітору
не має ніякого значення. Видалення інгібітору не завжди приводить до
відновлення властивостей ферменту.
Інгібітори ферментів зустрічаються в тканинах організму. У
підшлунковій залозі виявлена речовина білкової природи, що гальмує
активність трипсину. Відома також сполука, що гальмує активність пепсину.
Ці речовини називають антиферментами, їхня дія носить зворотний
характер. У визначених умовах антиферменти відщеплюються від ферментів,
що веде до відновлення активності останніх.

ЗАГАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ ПРО МЕХАНІЗМ ДІЇ ФЕРМЕНТІВ

В основі дії ферментів як біологічних каталізаторів лежить їхня
здатність прискорювати реакції за рахунок зменшення енергії активації
субстрату.

16
Механізм дії ферментів вивчений поки недостатньо. Існуючі в даний час дані
дозволяють висловити тільки деякі загальні положення щодо цього питання.
Енергія, необхідна для того, щоб привести молекули в активний стан,
називається енергією активації. Вона використовується для подолання
енергетичного бар'єра. Цей процес може здійснити каталізатор. Наприклад,
енергія активації, необхідна для розкладання пероксиду водню 2Н2О2 →
2Н2O + О2, без каталізатора складає 75,2 кДж/моль, із застосуванням
каталізатора - колоїдної платини - 50,2 кДж/моль, за участю ферменту
каталази печінки - 8,3 кДж/моль. Таким чином, роль звичайного каталізатора
(і в ще більшому ступені біологічного) полягає в тому, що він знижує
енергію активації субстрату.
Існують дві теорії механізму дії ферментів: теорія проміжних сполук і
адсорбційна.
Теорія проміжних сполук. Суть процесу - в утворенні фермент-
субстратного комплексу (мал. 4.2.). При безпосередній взаємодії субстрату з
активним центром ферменту останній певним чином впливає на субстрат,
викликаючи перебудову його хімічних зв'язків і тим самим активізуючи його.

Рис. 4.2. Схема утворення фермент-субстратного комплексу

Як приклад, можна привести механізм дії фумарази (F), яка каталізує

реакцію утворення яблучної кислоти з фумарової кислоти:

17
 Подвійний зв'язок, що є у фумаровій кислоті, представлений
електронними парами. При взаємодії фумарової кислоти з фумаразою
відбувається утворення фермент-субстратного комплексу, у результаті чого
функціональні групи активного центру ферменту сприяють перерозподілові
електронів подвійного зв'язку. Внаслідок цього один з вуглецевих атомів
здобуває електрон і заряджається негативно, а інший, віддаючи електрон, -
позитивно. Таким чином, молекула фумарової кислоти стає активованою і
легко може приєднувати іони Н+ і ОН- (іони води) за типом
електростатичного зв'язку і перетворитися в яблучну кислоту.
У фермент-субстратному комплексі одночасно відбуваються два
процеси: зміна його електронної густини, що викликає поляризацію зв'язків,
а також геометрична деформація (напруга) окремих зв'язків як у молекулі
субстрату, так і в активному центрі ферменту. Ці процеси сприяють
подоланню активаційного бар'єра перехідного стану фермент-субстратного
комплексу. На першій фазі ферментативного каталізу між субстратом і
ферментом виникає сполука, у якій реагенти зв'язані один з одним
ковалентним або іонним зв'язком. В другій фазі субстрат під впливом
приєднаного до нього ферменту змінюється і стає більш доступним для
відповідної хімічної реакції. На третій фазі відбувається сама хімічна реакція
і, нарешті, продукти реакції, що утворилися, на четвертій фазі вивільняються
з фермент-субстратного комплексу.
Фермент зв'язується із субстратом в оборотній реакції з утворенням
фермент-субстратного комплексу. У процесі утворення останнього і на
подальших стадіях ферментативного каталізу відбуваються кількаразові
зміни третинної структури ферменту, що приводять до послідовного
18
зближення із субстратом і орієнтації в просторі тих активних груп, що
взаємодіють одна з одною на різних етапах перетворення субстратів.
Зміна третинної структури білка можлива тільки при участі всього (або
майже всього) поліпептидного ланцюга, що утворює молекулу білка. Отже, у
каталітичному процесі бере участь уся молекула ферменту при
упорядкованій взаємодії його центрів, що забезпечує послідовне здійснення
багатостадійних процесів ферментативного каталізу. Спрямованість реакцій
залежить від зміни енергії при реакції, від різниці вільних енергій вихідних
речовин і речовин, що утворюються.
Існує ще одна особливість дії ферментів: в організмі перетворення
речовин до кінцевих продуктів відбувається в кілька етапів, кожний з яких
каталізується окремим ферментом. Наприклад, синтез жирних кислот
забезпечується групою ферментів, до складу якої входить сім ферментів.
Адсорбційна теорія. Відповідно до цієї теорії, речовини, що реагують,
адсорбуються на поверхні ферменту, що сприяє збільшенню їхньої
концентрації, зближенню реакційноздатних груп. Речовини, що знаходяться
на поверхні ферменту (адсорбенту), можуть утримуватися за рахунок простої
фізичної адсорбції, обумовленої силами міжмолекулярної взаємодії і більш
міцного хімічного зв'язку. Каталізатор своїм силовим полем викликає
визначені зміни в структурі реагуючих речовин, що приводить до
підвищення реакційної здатності субстрату і збільшенню швидкості реакції.
Кожен фермент містить певні хімічні угруповання, завдяки яким він вступає
в з'єднання із субстратом і здійснює свою каталітичну дію.
Такими групами є SH-групи, залишки гістидину, серину, тирозину і т.д.
Ці групи розташовані в молекулі ферменту на різних ділянках, але
взаємодіють між собою і є відповідальними за каталітичну діяльність
ферменту. Ці групи одержали назву функціональних груп ферментів.
У молекулі ферменту є комбінація різних хімічних угруповань, що
утворюють активний центр у молекулі ферменту, завдяки якому
здійснюється його каталітична дія.
19
 Якщо в субстраті є заряджені групи, утворення FS-комплексу
відбувається завдяки електростатичній взаємодії іонних зв'язків між
позитивно зарядженими групами ферменту, і навпаки.
Якщо субстрат не має заряджених груп, то приєднання ферменту до
субстрату відбувається внаслідок утворення водневих зв'язків або
гідрофобної взаємодії.
Кофактори, виконуючи каталітичну функцію, залишаються хімічно
незмінними в результаті каталітичної реакції.

РЕГУЛЯЦІЯ ФЕРМЕНТАТИВНИХ РЕАКЦІЙ

Активність ферментів обумовлена різними факторами. Так, наприклад,
дефіцит вітамінів приводить до порушення синтезу коферментів, внаслідок
чого порушуються відповідні біохімічні процеси.
Ензими, що постійно присутні в організмі, називаються
конституційними. За певних умов в організмі утворюються нові ферменти.
Вони одержали назву адаптивних. При підвищеному вмісті білків у
харчовому раціоні зростає активність ферменту ентерокінази, який каталізує
розщеплення пептидів, а також перетворення трипсиногену в трипсин.
Трипсин у свою чергу активує трансформацію хімотрипсиногену в
хімотрипсин; у такий спосіб виникає ланцюгова каталітична реакція. У цьому
процесі ентерокіназа відіграє роль пускового механізму адаптації ферментів,
що розщеплюють білки.
Зменшення кількості білка в харчуванні спочатку приводить до
зниження активності ентерокинази, а потім до гальмування дії трипсину і
хімотрипсину.
Адаптивні ферменти називаються ще і індуцибільними (від лат. іnductіo
- введення), а речовини, що сприяють появі індуцибільних ферментів
- індукторами. Іноді індуктор викликає появу не одного, а декількох
ферментів, що зв'язано з утворенням різних проміжних сполук, що теж
можуть відігравати роль індукторів.
20
 Підвищення активності ферментів під впливом визначених індукторів
підсилює біосинтез нових ферментів або змінює активність існуючих, а при
дії на організм шкідливих факторів (наприклад, іонізуючі випромінювання)
може відбутися якісна зміна каталітичних властивостей ферментів.
Найважливіший вид регуляції активності ферментів у клітинах -
інтенсивність їхнього синтезу, що залежить від діяльності генетичного
апарата.
Біохімічним і фізіологічним механізмами регуляції активності
ферментів є зміна їхньої активності, головним чином, через алостеричні
центри. Цей процес відбувається під впливом на ферменти специфічних
речовин, функція яких полягає в координації обмінних реакцій у клітинах і
їхній адаптації до мінливих умов внутрішнього і зовнішнього середовища. До
таких речовин відносяться гормони, що синтезуються в залозах внутрішньої
секреції, і тканинні гормони (гістогормони), що утворюються в клітинах і не
мають спеціалізованої гормональної функції. Так, у мозковому шарі
надниркових залоз синтезується гормон адреналін, що через ланцюг
біохімічних реакцій активує фермент, який каталізує розщеплення глікогену
в печінці і м'язах.
Інтенсивність утворення тих або інших гормонів регулюється
нервовою системою. Таким чином, в організмі здійснюється східчастий
контроль за дією ферментів, що безпосередньо запускають біохімічні
процеси.
Один з видів забезпечення надійності хімічних реакцій у клітках
полягає в утворенні ізоферментів (ізоензимів), що каталізують однакові
реакції, але відрізняються за чутливістю до активаторів і інгібіторів.
Ізоферменти мають неоднакову будову, що й обумовлює розходження їхніх
властивостей. Отже, якщо в клітинах змінюються умови, то ізоферменти
можуть "підстраховувати" здійснення важливих біохімічних процесів.
Співвідношення різних ізоензимів може характеризувати наявність

21
порушень обміну в клітинах, його широко використовують в медичній
практиці для діагностики.
Як вже було відзначено раніше, у клітинах функціонують цілі
мультиферментні системи. У таких системах кінцевий продукт послідовних
ферментативних перетворень гальмує перший фермент (шляхом зв'язування з
його алостеричним центром), у результаті чого швидкість усього
ферментативного процесу визначається постійною концентрацією кінцевого
продукту.
Перший фермент такої мультиферментної системи одержав
назву регуляторного, або алостеричного ферменту, а інгібуючий - ефектору,
або модулятора. На регуляторний фермент може впливати як негативний
модулятор, що викликає його інгібування, так і позитивний, що збільшує
активність ферменту.
Таким чином, регуляторний вплив на активність ферментів роблять
субстрат, продукти розщеплення, ізоформи, ферменти, що потребують
активаторів. Координація процесів обміну, які каталізуються ферментами,
здійснюється гормонами й іншими регуляторними факторами, утворення й
активність яких контролюються нервовою системою.

Іммобілізовані ферменти. Іммобілізація ферментів - це включення

об'єкта (ферменту) в ізольовану фазу, що відділена від фази вільного
розчину, але здатна обмінюватися з нею молекулами.
Іммобілізовані ферменти одержують шляхом зв'язування з носіями
розчинних ферментів або кліток, що володіють ферментативною активністю,
тобто роблять сорбцію ферменту на носії і включення в структуру носіїв-
гелів.
Іммобілізація наближає умови їхнього функціонування до природного.
Перевага їхнього використання полягає в тому, що їх можна видаляти з
реакційного середовища, тобто контролювати хід реакції і багаторазово його
використовувати. Використання іммобілізованих ферментів дозволяє
22
проводити кожен процес безупинно, пропускаючи розчини субстратів через
реактори з іммобілізованими ферментами.
Іммобілізовані ферменти мають високу каталітичну активність, її
можна змінювати, змінюючи спосіб зв'язування і вид носія. Продукти реакції
не забруднюються кристалічними ферментами.
За допомогою іммобілізованих ферментів одержують амінокислоти,
ароматичні кислоти, цукри, органічні розчинники, антибіотики, їх
використовують для очищення стічних вод і водоймів.
У промисловості застосовують ферменти мікробного походження:
протеолітичні, ліполітичні, амілолітичні, гідролази, що розщеплюють пектин,
целюлозу і геміцелюлозу.

23