Professional Documents
Culture Documents
Збірник української поезії
Збірник української поезії
української душі
21 березня в усьому світі володарі рими, їх музи і шанувальники
відзначають День поезії.
Надія Красоткіна
Стояла
я і слухала весну...
Ліна Костенко
Вечірнє сонце,
дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
Ліна Костенко
Доля
Наснився мені чудернацький базар: – А може візьму?
під небом у чистому полі, – Ти собі затям, –
для різних людей, сказала вона суворо, –
для щедрих і скнар, за мене треба платити життям.
продавалися різні Долі. А я принесу тобі горе.
Світлана Григор'єва
А треба жити. Якось треба жити.
І все на світі треба Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
пережити... І за минулим плакати не варт.
Хай буде все небачене побачено, Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено, Хай буде все пробачене пробачено.
Хай буде вік прожито, як належить, Єдине, що від нас іще залежить, –
На жаль, від нас нічого не залежить... Принаймні вік прожити як належить.
Ліна Костенко
ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА
Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла...
Вернітеся!» — «Не вернуться! —
Заграло, сказало
Синє море. — Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля. /120/
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того — Московщина,
Кругом чужі люде...
«Не потурай», — може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би — був голосок,
Та позички з’їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блужу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!» /121/
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш,
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло...
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю
В чужій домовині.
Тарас Шевченко
І жах, і кров, і
смерть, і відчай...
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Ольга Будчук
Кривавий четвер
У чорний кривавий четвер Вкраїни вояків не здолати
Новий відлік часу настав Дух козацтва у них в крові
Проти вільного народу Ні сантиметра землі не віддати
Війну диктатор розпочав Якщо потрібно тілом лягти
Галина Крилова
Contra spem spero!
Леся Українка
У нас в житті багато що не так:
Не так як хочеш, і не так як треба.
Та це не вихід щоб робити зло,
Воно завжди повернеться до тебе. Ніколи не кажи "ніколи"!
Дай, Боже, сили витримати все, Цінуй життя і кожну його мить...
На зло добром завжди відповідати, Зумій в поганому знайти хороше,
Любити і прощати ворогів, Любити, вірити і просто жить!
І жити, як колись навчала мати.
Дай, Боже, сили полюбити тих, О. Гірник
Які ненавидять і ногу підставляють.
У вічі дивляться – неначе добрі всі,
Насправді – завжди брудом поливають.
Г. Гірник
Боріться, люди!
«Боріться, люди»-закликав Кобзар
І з москалями діла ви не майте
Тримайтеся завжди разом у купі
Та рід свій славний прославляйте
Юлія Герасимчук
Любіть Україну
Любіть Україну, як сонце любіть, Як та купина, що горить — не згора,
як вітер, і трави, і води... живе у стежках, у дібровах,
В годину щасливу і в радості мить, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
любіть у годину негоди. у хмарах отих пурпурових,
Без неї — ніщо ми, як порох і дим, Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
розвіяний в полі вітрами... і сльози, і все, до загину...
Любіть Україну всім серцем своїм Не можна любити народів других,
і всіми своїми ділами. коли ти не любиш Вкраїну!..
Володимир Сосюра
Уривок з твору «Берестечко»
….Бо поки ми тут про свободу мимрили,
то інші вже свободу й здобули.
А ми усе співаєм, як ми вимерли
або як нас в неволю продали.
І де той геній, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
І не нікчемним словом, що як нежить,
а як народу гідному належить!
КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".
В початку Слово, а не комарі.
Не як у нас — на Січ іде з малого,
а вже коли осліп — у кобзарі.
О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО
найвченіших мужів, піїтів і музик?
То все у королів. В палацах. Біля тронів.
А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.
Бувають королі, більш вдатні до розпусти,
ніж до звитяг. І кожне слово — лож.
Зате як вийде, гляне, як розпустить
павиний хвіст придворних і вельмож!
При них все люди грамотні і терті.
У них Боплан, у них і Шевальє.
А наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.
Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.
Не знаєм як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось піднімать на дусі,
а не в болото втоптувать народ!
ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ
ще буде Слово, більше за слова.
Але чи й справді ми німі для світу
чи, може, трохи світ недочува?
МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.
Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.
Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось —
і вже притьма хапається за зброю.
Ми — хто за кого, ми — не хто кого.
І ця війна, — не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один і чорта не боїться.
Аби який перед собою корч —
півсотні війська полетіло б сторч.
Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
У нас баби — і ті стріляють дулями.
І все одно — віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.
МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю —
зівсюди рине кров, а не вода.
Вони хоч мали з неба яку манну.
Таки ж пустеля більша за степи.
Господь їм землю дав обітованну
і море перед ними розступив!
Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна —
вона ж під нами, наша, ось вона!
Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.
Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!
ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім'я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.
Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах
ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.
Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.
А скільки ми зазнали нелюдського страждання
А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!
Чи ми чинили утиск
сусідам, їхній мові?
Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!
Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погромів чорні буреломи
які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!
Що вже віки нема од вас рятунку.
А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл — для світла уночі!
Так наступили цій землі на груди
що й стогін вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький вішає повсюди,
а Лащ у церкві вирізав людей.
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!
Ліна Костенко
Катерина
І Не дві ночі карі очі
Кохайтеся, чорнобриві, Любо цілувала,
Та не з москалями, Поки слава на все село
Бо москалі — чужі люде, Недобрая стала.
Роблять лихо з вами. Нехай собі тії люде
Москаль любить жартуючи, Що хотять говорять:
Жартуючи кине; Вона любить, то й не чує,
Піде в свою Московщину, Що вкралося горе.
А дівчина гине — Прийшли вісти недобрії —
Якби сама, ще б нічого, В поход затрубили.
А то й стара мати, Пішов москаль в Туреччину;
Що привела на світ божий, Катрусю накрили.
Мусить погибати. Незчулася, та й байдуже,
Серце в'яне співаючи, Що коса покрита:
Коли знає за що; За милого, як співати,
Люде серця не побачать, Любо й потужити.
А скажуть — ледащо! Обіцявся чорнобривий,
Кохайтеся ж, чорнобриві, Коли не загине,
Та не з москалями, Обіцявся вернутися.
Бо москалі — чужі люде, Тойді Катерина
Знущаються вами. Буде собі московкою,
Не слухала Катерина Забудеться горе;
Ні батька, ні неньки, А поки що, нехай люде
Полюбила москалика, Що хотять говорять.
Як знало серденько. Не журиться Катерина —
Полюбила молодого, Слізоньки втирає,
В садочок ходила, Бо дівчата на улиці
Поки себе, свою долю Без неї співають.
Там занапастила. Не журиться Катерина —
Кличе мати вечеряти, Вмиється сльозою,
А донька не чує; Возьме відра, опівночі
Де жартує з москаликом, Піде за водою,
Там і заночує. Щоб вороги не бачили;
Прийде до криниці, Де ти в світі подінешся
Стане собі під калину, З малим сиротою?
Заспіває Гриця. Хто спитає, привітає
Виспівує, вимовляє, Без милого в світі?
Аж калина плаче. Батько, мати — чужі люде,
Вернулася — і раденька, Тяжко з ними жити!
Що ніхто не бачив. Вичуняла Катерина,
Не журиться Катерина Одсуне кватирку,
І гадки не має — Поглядає на улицю,
У новенькій хустиночці Колише дитинку;
В вікно виглядає. Поглядає — нема, нема…
Виглядає Катерина… Чи то ж і не буде?
Минуло півроку; Пішла б в садок поплакати,
Занудило коло серця, Так дивляться люде.
Закололо в боку. Зайде сонце — Катерина
Нездужає Катерина, По садочку ходить,
Ледве-ледве дише… На рученьках носить сина,
Вичуняла та в запічку Очиці поводить:
Дитину колише. “Отут з муштри виглядала,
А жіночки лихо дзвонять, Отут розмовляла,
Матері глузують, А там… а там… сину, сину!”
Що москалі вертаються Та й не доказала.
Та в неї ночують: Зеленіють по садочку
“В тебе дочка чорнобрива, Черешні та вишні;
Та ще й не єдина, Як і перше виходила,
А муштрує у запічку Катерина вийшла.
Московського сина. Вийшла, та вже не співає,
Чорнобривого придбала… Як перше співала,
Мабуть, сама вчила…” Як москаля молодого
Бодай же вас, цокотухи, В вишник дожидала.
Та злидні побили, Не співає чорнобрива,
Як ту матір, що вам на сміх Кляне свою долю.
Сина породила. А тим часом вороженьки
Катерино, серце моє! Чинять свою волю —
Лишенько з тобою! Кують речі недобрії.
Що має робити? Не дивиться на світ божий:
Якби милий чорнобривий, Тяжко зажурився.
Умів би спинити… Коло його стара мати
Так далеко чорнобривий, Сидить на ослоні,
Не чує, не бачить, За сльозами ледве-ледве
Як вороги сміються їй, Вимовляє доні:
Як Катруся плаче. “Що весілля, доню моя?
Може, вбитий чорнобривий А де ж твоя пара?
За тихим Дунаєм; Де світилки з друженьками,
А може — вже в Московщині Старости, бояре?
Другую кохає! В Московщині, доню моя!
Ні, чорнявий не убитий, Іди ж їх шукати,
Він живий, здоровий… Та не кажи добрим людям,
А де ж найде такі очі, Що є в тебе мати.
Такі чорні брови? Проклятий час-годинонька,
На край світа, в Московщині, Що ти народилась!
По тім боці моря, Якби знала, до схід сонця
Нема нігде Катерини; Була б утопила…
Та здалась на горе!.. Здалась тоді б ти гадині,
Вміла мати брови дати, Тепер — москалеві…
Карі оченята, Доню моя, доню моя,
Та не вміла на сім світі Цвіте мій рожевий!
Щастя-долі дати. Як ягодку, як пташечку,
А без долі біле личко — Кохала, ростила
Як квітка на полі: На лишенько… Доню моя,
Пече сонце, гойда вітер, Що ти наробила?..
Рве всякий по волі. Оддячила!.. Іди ж, шукай
Умивай же біле личко У Москві свекрухи.
Дрібними сльозами, Не слухала моїх річей,
Бо вернулись москалики То її послухай.
Іншими шляхами. Іди, доню, найди її,
Найди, привітайся,
II Будь щаслива в чужих людях,
Сидить батько кінець стола, До нас не вертайся!
На руки схилився; Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю… Пішла в садок у вишневий,
А хто ж мою головоньку Богу помолилась,
Без тебе сховає? Взяла землі під вишнею,
Хто заплаче надо мною, На хрест почепила;
Як рідна дитина? Промовила: “Не вернуся!
Хто посадить на могилі В далекому краю,
Червону калину? В чужу землю, чужі люде
Хто без тебе грішну дуту Мене заховають;
Поминати буде? А своєї ся крихотка
Доню моя, доню моя, Надо мною ляже
Дитя моє любе! Та про долю, моє горе,
Іди од нас…” Чужим людям скаже…
Ледве-ледве Не розказуй, голубонько!
Поблагословила: Де б ні заховали,
“Бог з тобою!” — та, як мертва, Щоб грішної на сім світі
На діл повалилась… Люди не займали.
Ти не скажеш… ось хто скаже,
Обізвався старий батько: Що я його мати!
“Чого ждеш, небого?” Боже ти мій!.. лихо моє!
Заридала Катерина Де мені сховатись?
Та бух йому в ноги: Заховаюсь, дитя моє,
“Прости мені, мій батечку, Сама під водою,
Що я наробила! А ти гріх мій спокутуєш
Прости мені, мій голубе, В людях сиротою,
Мій соколе милий!” Безбатченком!..”
“Нехай тебе бог прощає Пішла селом,
Та добрії люде; Плаче Катерина;
Молись богу та йди собі - На голові хустиночка,
Мені легше буде”. На руках дитина.
Вийшла з села — серце мліє;
Ледве встала, поклонилась, Назад подивилась,
Вийшла мовчки з хати; Покивала головою
Осталися сиротами Та й заголосила.
Старий батько й мати.
Як тополя, стала в полі З ними жити, їх любити?
При битій дорозі; Пропали, пропали!
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози, Єсть на світі доля,
За сльозами за гіркими А хто її знає?
І світа не бачить, Єсть на світі воля,
Тілько сина пригортає, А хто її має?
Цілує та плаче. Єсть люде на світі —
А воно, як янгелятко, Сріблом-злотом сяють,
Нічого не знає, Здається, панують,
Маленькими ручицями А долі не знають,—
Пазухи шукає. Ні долі, ні волі!
Сіло сонце, з-за діброви З нудьгою та з горем
Небо червоніє; Жупан надівають,
Утерлася, повернулась, А плакати — сором.
Пішла… тілько мріє. Возьміть срібло-злото
В селі довго говорили Та будьте багаті,
Дечого багато, А я візьму сльози —
Та не чули вже тих річей Лихо виливати;
Ні батько, ні мати… Затоплю недолю
Отаке-то на сім світі Дрібними сльозами,
Роблять людям люде! Затопчу неволю
Того в'яжуть, того ріжуть, Босими ногами!
Той сам себе губить… Тоді я веселий,
А за віщо? Святий знає. Тоді я багатий,
Світ, бачся, широкий, Як буде серденько
Та нема де прихилитись По волі гуляти!
В світі одиноким.
Тому доля запродала III
Од краю до краю, Кричать сови, спить діброва,
А другому оставила Зіроньки сіяють,
Те, де заховають. Понад шляхом, щирицею,
Де ж ті люде, де ж ті добрі, Ховрашки гуляють.
Що серце збиралось
Спочивають добрі люде, Аж на серці похолоне,
Що кого втомило: Як його згадаю.
Кого — щастя, кого — сльози, Попоміряв і я колись —
Все нічка покрила. Щоб його не мірять!..
Всіх покрила темнісінька, Розказав би про те лихо,
Як діточок мати; Та чи то ж повірять!
Де ж Катрусю пригорнула: “Бреше,— скажуть,— сякий-такий!
Чи в лісі, чи в хаті? (Звичайно, не в очі),
Чи на полі під копою
А так тілько псує мову
Сина забавляє,
Та людей морочить”.
Чи в діброві з-під колоди
Правда ваша, правда, люде!
Вовка виглядає?
Та й нащо те знати,
Бодай же вас, чорні брови,
Що сльозами перед вами
Нікому не мати,
Буду виливати?
Коли за вас таке лихо
Нащо воно? У всякого
Треба одбувати!
І свого чимало…
А що дальше спіткається?
Цур же йому!.. А тим часом
Буде лихо, буде!
Кете лиш кресало
Зустрінуться жовті піски
Та тютюну, щоб, знаєте,
І чужії люде;
Дома не журились.
Зустрінеться зима люта…
А той чи зустріне, А то лихо розказувать,
Тарас Шевченко