Пряма

15.04.24, 12:34 moodle.bsmu.edu.ua/mod/resource/view.php?
inpopup=true&id=8359
ХВОРОБИ ПРЯМОЇ КИШКИ
Анатомо-фізіологічні відомості про пряму кишку:
Пряма кишка - найбільш дистальний відділ кишечника. Назва її не відповідає анатомічній

будові, так як вона повторює вигини крижі у фронтальній і сагітальній площинах. Верхній вигиб
відкритий до переду, нижній - до заду.
Довжина прямої кишки - 12-16 см.
По відношенню до очеревинирозрізняють 3 відділи прямої кишки:
1 -інтраперитонеальний (надампулярний)
2 -промежинний (ампулярний) - покритий адвентицією
3 -анальний - по проекції внутрішнього і зовнішнього сфінктерів.
Слизова оболонка - зібрана вчисленні складки, які розправляються, окрім складок в

дистальному відділі, які мають вигляд валиків і називаються стовбчики Моргані, у основі яких
знаходяться крипти.
Слизова оболонка покрита:
- у верхньому відділі - одношаровим циліндричним епітелієм;
- у зоні стовбців - багатошаровим кубічним епітелієм, місце переходу називаютьзубчатою

лінією;
- у нижньому промежинному відділі - багатошаровим плоским неороговівшим епітелієм;
- у шкірній (анальній) ділянці - багатошаровим плоским з ороговінням.
Зустрічаються анальні залози, вивідні протоки яких зливаються в крипти.
Підслизова оболонка прямої кишки добре розвинута і дозволяє слизовій зміщуватись,

збиратися в складки.
В прямій кишці м’язева оболонка складається з 2-х шарів - внутрішнього - циркулярного і

зовнішнього - продольного.
Циркулярний шар в анальній ділянці потовщується до 6 мм і утворює внутрішній сфінктер,

ширина якого досягає3 см. Закінчується він на місці переходу слизової оболонки в шкіру.
Безпосередньо під шкірою знаходиться м’язеве кільце з поперечно-полосатих м’язів, які

утворюють зовнішній сфінктер. Товщина його - 6-8 мм, висота - до 2 см.
До промежинної частини прямої кишки по бокових поверхнях фіксуються м’язи, що

піднімають задній прохід - m. levatorani.
Кровопостачання прямої кишки забезпечується 3-ма артеріями:
верхньою- від a . mesenterica inferior
середньою- від внутрішньої здухвинної артерії
нижньою- від a. pudenda.
Венозний відток проходить через відповідні вени, які утворюють сплетіння в підслизовому та
підсерозному просторах. Відток вен в 2 русла - нижньої порожнистої та воротної вен зумовлює
наявність в прямій кишці порто-кавальних анастомозів.
Лімфатична система прямої кишки дуже розвита. В стінці кишки розміщені 3 лімфатичні
сплетіння: інтрамуральне - між підслизовим та м’язевим шаром; проміжне - або підсерозне;
екстрамуральне - поза стінкою прямої кишки.
Регіонарними для прямої кишки є лімфатичні вузли мезентеріальні, здухвинні, а також

зовнішні, промежинні і пахвинні.
moodle.bsmu.edu.ua/mod/resource/view.php?inpopup=true&id=8359 1/20
15.04.24, 12:34 moodle.bsmu.edu.ua/mod/resource/view.php?inpopup=true&id=8359
Іннервація прямої кишки складна. Тазовий та ампулярний відділи іннервуються вегетативною
нервовою системою за рахунок нижнього брижового сплетіння, а промежинний та анальний
відділи - за рахунок спинномозкових - сакральних нервів.
Пряма кишка виконує складні фізіологічні функції:
- абсорбційну - всмоктує воду, NaCl, декстрозу, спирт, глюкозу;
- резервуарну – може затримати 150-300 г калових мас, гази;
- евакуаційну - акт дефекації дуже складний, рефлекторний, при якому скорочуються м’язи
прямої кишки, m. levator ani з підняттям заднього проходу, скороченням м’язів черевної стінки та
промежини.
ГЕМОРОЙ
Геморой – гіперплазія кавернозних тілець анального каналу внаслідок посиленого припливу
в них артеріальної крові по завиткових артеріях і утрудненого відтоку венозної крові по
кавернозних венах.
Етіологія і патогенез. Запропоновано близько 30 теорій розвитку гемороя:
• механічна (підвищення венозного тиску в судинах прямої кишки;
• теорія екзо- і ендогенних інтоксикацій;
• нейрогенна теорія
• інфекційна;
• пухлинна.
До середини 80-х років нашого сторіччя геморой визначався як варикозне розширення вен
прямої кишки.
В останні роки виявлено наявність в підслизовому шарі прямої кишки кавернозних структур.
Розміщуються вони на рівні зубчастої лінії. Мають вони вигляд кавернозної ангіоми - печерних,
багатокамерних порожнин неправильної форми. В один з країв такої кавернозної структури
відкривається спіралевидна артерія, а з іншого боку - відходитьмагістральна вена. Ці печерні
порожнини є артеріо-венозними анастомозами, що можуть змінювати свій об’єм. Стінка порожнин
нагадує стінку вен м’язевого типу, здатну скорочуватись, а просвіт покритий ендотелієм. В місці
впадіння артерії та виходу вени розміщені сфінктери, при скороченні яких печеристі тільця
тривалий час переповнені кров’ю.
Розміщуються кавернозні тільця на межі зубчастої лінії в строго певних ділянках підслизового
шару, проекція яких при положенні хворого на спині відповідає 3, 7, 11 годинам циферблату –
це внутрішні гемороїдальні вузли. Якщо вони розміщуються нижче зубчастої лінії -зовнішні
гемороїдальні вузли.
Фактори, що сприяють розвитку геморою:
1. Нейрогуморальні порушення тонусу сфінктерів
2. Тривалі функціональні порушення прямої кишки
3. Венозний стаз в прямій кишці
4. Двомоментний акт дефекації.
Класифікація геморою
У кожного гемороїдального вузла є два компоненти - один (внутрішній) над зубчастою лінією
анального каналу і другий (зовнішній) розташований нижче зубчастої лінії. Між вказаними
компонентами гемороїдального вузла зазвичай є виpaжeний розділовий жолобок. Крім того,
вказані компоненти покриті різним за будовою епітелієм: зовнішня частина вузла покрита
шкірою або плоскоклітинним, незроговілим епітелієм (анодерма), внутрішня частина вкрита
циліндричним епітелієм. Залежно від переважання того чи іншого компоненту геморой умовно
поділяють на:
- внутрішній геморой;
- зовнішній геморой;
- комбінований геморой.
За інтенсивністю запального процесу геморой поділяють на:
- хронічний геморой;
- гострий геморой (який, як правило, є загостренням хронічного геморою).
Хронічний геморой у своєму розвитку проходить чотири ступені:
І ступінь – виявляється в основному гемороїдальною кровотечею;
II ступінь – випадіння вузлів при дефекації (з кровотечею або без неї) і самостійне їх
вправлення в анальний канал;
III ступінь – випадіння вузлів при дефекації (з кровотечею або без неї), що вимагає допомоги
при вправленні;
IV ступінь – вузли випадають постійно, навіть при зміні положення тіла.
Гострий геморой, залежно від вираженості запальних проявів, також поділяють на 4 стадії:
l-а стадія – невеликі, злегка болючі підшкірні вузлики тугоеластичної консистенції, злегка
гіперемована перианальна шкіра. Хворі терплять на перианальний свербіж, що посилюється при
дефекації та після неї;
2-а стадія – перианальна зона різко болюча, гіперемована, ущільнена на 3, 7 та 11-й год.
Болючість робить неможливим пальцеве та інструментальне обстеження заднього проходу. Є
виражений сфінктероспазм. Хворі при цій стадії запального процесу навмисно затримують
стілець. Біль у спокої достатньо виражений, значно посилюється при ходьбі, сидінні;
3-а стадія – вся окружність заднього проходу і перианальна ділянка охоплені запальним
інфільтратом. Різка болючість при пальпації зони інфільтрації і припальцевому дослідженні
заднього проходу, що робить останню процедуру нездійсненною без знеболення. Візуалізуються
защемлені, щільні, синюшного кольору, набряклі, вкриті виразками внутрішні гемороїдальні
вузли, що не вправляються. Можливі дизуричні прояви аж до анурії;
4-а стадія – термінальна, виникає за відсутності своєчасного і адекватного лікування – це

некроз вузлів, що випали, з можливим розвитком гострого парапроктиту.
Клініка
Гострий геморой (синоніми: тромбоз гемороїдальних вузлів, аноректальний тромбоз, гострий

гемороїдальний тромбофлебіт) виникає унаслідок тромбозу судин гемороїдальних вузлів або
випадіння і защемлення вузлів. Тромбоз вузлів може бути зовнішнім (тромбування зовнішніх
гемороїдальних вузлів), внутрішнім (наступає тромбоз внутрішніх гемороїдальних вузлів) і
комбінованим. Якщо внутрішні вузли, що випали, защемляються анальним сфінктером, виникає
порушення їх кровопостачання, вузли набухають, стають різко болючими, виникає типова
картина гострого геморою (частіше цей процес є стадією загострення хронічного геморою).
Защемлення тромбованих вузлів в анальному каналі може бути і вторинним, внаслідок
запалення, клінічними проявами якого будуть біль і набряк. Провокуючими чинниками
загострення геморою є вживання алкоголю, гострої їжі.
Хронічний геморой з частими кровотечами. При цій формі хронічного геморою основним
симптомом перебігу захворювання є часті кровотечі зі заднього проходу, що виникають, як
правило, підчас або відразу після акту дефекації. Причина кровотечі – це, передовсім за все,
аліментарна травматизація гемороїдальних вузлів під час проходження калових мас, особливо
при натужуванні у хворих, що терплять на закрепи. З часом, із наростанням тривалості
захворювання, кровотечі частішають, зростає їх інтенсивність і тривалість. У таких випадках
захворювання ускладнюється анемією, що характерна для пацієнтів молодого віку.
Хронічний геморой з випадінням вузлів (ІІ і ІІІ ступеня). Провідним симптомом при цій
формі захворювання є наростаюче випадіння гемороїдальних вузлів. Зазвичай через 5-7 років
після появи перших симптомів геморою у хворих при дефекації, а потім при кашлі або
натужуванні, а надалі навіть при ходьбі із заднього проходу починають випадати гемороїдальні
вузли.
Спочатку випадаючі вузли вправляються самостійно або при вольовому скороченні

сфінктера. При розвитку хвороби самостійне вправлення вузлів стає неможливим у зв'язку з
поступовим розслабленням м'язів сфінктера. У цій ситуації пацієнти починають вдаватися до
вправлення руками гемороїдальних вузлів, щовипали.
Хронічний геморой з больовим синдромом. Біль при хронічному геморої виникає

відносно рідко і пов’язаний з тим, що нервові закінчення стоншених стінок анального каналу, які
у свою чергу є медіальними стінками гемороїдальних вузлів, виявляються ближчими до поверхні
слизової. Вказані закінчення легко травмуються каловими масами або подразнюються внаслідок
сфінктероспазму. Сильний і тривалий біль може свідчити про поєднання геморою з анальною
тріщиною.
При наростанні захворювання, коли відбувається випадіння гемороїдальних вузлів,

посилюється і больовий синдром.
Підводячи підсумок, слід зазначити, що вкрай рідко трапляються ізольовані форми

хронічного геморою, як правило, це можливо лише на початковому етапі захворювання. Лікарю в
повсякденній практиці трапляються, в основному, такі форми хвороби, при яких поєднані різні
ступені описаних форм, з відносним переважанням однієї з них.
Діагностика
Хворому, що має характерні для геморою скарги, необхідно провести проктологічний огляд.
Починають його з огляду перианальної ділянки, який краще проводити в колінно-ліктьовому
положенні хворого, або на гінекологічному кріслі. При цьому звертають увагу на стан
перианальної шкіри, визначають наявність, форму, величину зовнішніх гемороїдальних вузлів,
досліджують анальний рефлекс. Потім, розсуваючи сідниці, оглядають дистальний відділ
анального каналу, оцінюючи стан слизової.
При обстеженні пацієнтів з гемороєм, передовсім слід виключити онкологічну патологію

прямої кишки. Відомо, що 80 % пухлин прямої кишки на початкових стадіях, маючи схожу з
гемороєм клінічну картину, можуть бути відразу, вже при першому ж обстеженні виявлені
пальцем. Кожному пацієнтові з характерними для геморою скаргами необхідно провести
пальцеве дослідження прямої кишки, навіть тоді, коли зовнішній огляд підтвердив наявність у
хворого геморою. У початковій стадії захворювання пальпаторно виявити наявність
гемороїдальних вузлів досить важко, значно збільшені ж вузли визначаються без зусиль -
гемороїдальні вузли визначаються у вигляді м'яко- еластичних подушечок, розташованих у
типових зонах (на 3, 7, 11 годинах), характеризуються значною рухливістю, при пальпації
визначається їхня болючість. Після дослідження анального каналу лікар приступає до
дослідження пальцем ампулярного відділу прямої кишки, визначаючи при цьому стан стінок
прямої кишки (еластичність, рухливість, болючість), передміхурової залози, звертаючи особливу
увагу на можливе виявлення при цьому пухлин цієї локалізації. Спеціальної підготовки клізмами
цей вид дослідження не вимагає.
Кожному хворому на геморой або з підозрою на геморой показано виконання

ректороманоскопії.
Для якісного ректоскопічного дослідження необхідне ретельне приготування кишки до

дослідження.
Ректороманоскопію проводять у колінно-ліктьовому, або колінно-плечовому положенні

хворого. Після введення тубуса з обтуратором в пряму кишку останній витягають, і подальше
просування тубуса проводять під контролем зору, роздуваючи просвіт кишки повітрям.
Правильно виконана ректоскопія зазвичай дозволяє безболісно оглянути до 30 см кишки. Саме
при цьому дослідженні можна достатньо повноцінно оглянути анальний канал і візуально виявити
випадіння внутрішніх гемороїдальних вузлів у просвіт кишки, коли вони провисають у ректоскоп
при його виведенні з прямої кишки назовні. Як і пальцеве обстеження, при гострому геморої
ректороманоскопію слід відтермінувати і виконати її після стихання запальних явищ.
Лікування геморою
Консервативне лікування хронічного геморою.
Лікування хронічного геморою, особливо в початкових його стадіях (1 ступінь) необхідно

починати з консервативних заходів. Хворому рекомендується відповідна дієта, даються
рекомендації про необхідність обмеження важких фізичних навантажень. Сучасний арсенал
протигеморойних мазей і свічок максимально спрощує лікареві і пацієнтові процес лікування.
Слід зазначити, що з місцевих засобів ми віддаємо перевагу призначенню мазей, оскільки процес
їх введення, завдяки наявності ректальних наконечників (вони поставляються в комплекті з
тубою з маззю), максимально полегшений. Введення ж свічок пацієнтом виконується не завжди
правильно: додатково травмуються гемороїдальні вузли, сама свічка часто випадає назовні, не
встигаючи розтанути і розподілитися по стінках анального каналу. До того ж при зовнішньому і
комбінованому геморої виникає необхідність нанесення лікарської основи не тільки на стінки
анального каналу, але і на перианальну шкіру.
Найбільш поширені і вживані комплексні мазі «Постерізан», «Реліф», «Ультрапрокт»,

«Ауробін», «Проктоседил». Застосовується мазь 3-4 рази на добу.
Введенню мазі передують водні гігієнічні процедури - вранці й увечері, а також після акту
дефекації хворий підмивається водою кімнатної температури з милом. Дуже ефективне
виконання сидячих ванн, особливо за наявності ознак спазму сфінктера і запалення. Розчин має
бути кімнатної температури.
У пацієнтів з кровотечами з внутрішніх гемороїдальних вузлів, вже на протязі 25 років

використовуємо свічки, запропоновані проф. В.М. Масляком.
Місцеве лікування необхідно проводити не тільки до появи клінічних ознак поліпшення, але
ще 7-10 днів після нього для закріплення досягнутого ефекту.
Хірургічне лікування
Хірургічні методики лікування хронічного геморою досить різноманітні і за останні десятиліття

зазнали істотних змін. Всі види втручань з приводу геморою можна розділити на дві основні
групи: перша - паліативні втручання, друга – радикальні операції.
Першу групу складають втручання, при яких гемороїдектомія в чистому вигляді не

проводиться: це склерозуюча терапія, лазеротерапія, кріотерапія, лігування гемороїдальних
вузлів, у тому числі і латексними кільцями. До другої групи відноситься радикальна
гемороїдектомія в різноманітних її модифікаціях.
Мініінвазійні методики
Метод лігування внутрішніх вузлів шляхом перев'язки їх ніжки латексними кільцями

виконується з допомогою інструментaльнoгo лігатора. Запропонована P.C. Blaisdell, вдосконалена
і зпрощена Barron (1963). Маніпуляція може виконуватися навіть без анестезії (тому що ніжка
вузла знаходиться вище за шкірно-слизову чутливу зону).
Методика лігування полягає в наступному: через аноскоп вводиться в анальний канал

головка лігатора, внутрішній вузол протягується в головку або з допомогою інструмента, або з
допомогою вакууму (якщо це передбачено конструкцією апарата). Після цього на ніжку вузла
зісковзує латексне кільце, яке щільно охоплює ніжку, надалі це викликає некротичні зміни в
тканині вузла і його відторгнення. Рекомендуємо застосовувати процедуру при наявності
ізольованих гемороїдальних вузлів ІІ-ІІІ ст. Серед ускладнень процедури відзначено біль та
кровотечу.
Склеротерапія одна з найстаріших маніпуляцій. Описана Morgan в Дубліні в 1869.

Маніпуляція проводиться через аноскоп та не вимагає знечулення. Суть методу у введенні
склерозуючих розчинів (5% масляний розчин карболової кислоти, тромбовар, фенол, мигдалеве
масло ) в підслизовий шар внутрішнього гемороїдального вузла. Терапевтичний ефект процедури
полягає не в порушенні кровопостачання вузла, а в їх фіксації вище зубчастої лінії.
Електротерапія постійним струмом. Принцип методу полягає в тому, що під дією монофазного
імпульсного електричного струму низької напруги на тканину внутрішнього гемороїдального
вузла виникає хімічна, теплова та електрохімічна коагуляція. (Hemorron). Застосовується при
внутрішньому геморої І-ІІ ст. з кровотечами. Недоліки методу: необхідність повторних процедур,
довготривалість процедури (до 14хв на вузол)
Інфрачервона фото коагуляція здійснюється з допомогою лазера. Під дією інфрачервоного

випромінювання відбувається фотокоагуляція тканини вузла, глибина некрозу після маніпуляції
близько 2,5 мм. Застосовується при внутрішньому геморої І ст., зрідка ІІ ст., з кровотечами.
Недоліки методу: необхідність повторних процедур, повторні кровотечі.
Трансанальна гемороїдальна деартеріалізація, (THD – Transanal Hemorroidal Dearterialization;

(D) HAL – (Dopler) Hemmoroidal Artery Ligation). Описанав 1995 р. Morinaga, Японія. Метод
лікування внутрішнього геморою, що полягає у перев’язуванні кінцевих гілок верхньої
прямокишкової артерії, під контролем допплєрометрії, скорочуючи таким чином кровопостачання
та зменшення набряку гемороїдальних сплетень. Для визначення місця розташування
гемороїдальних артерій застосовується аноскоп з підведеним доплерівським датчиком. На
артерію накладається вузол, який повільно затягується, оцінюється відсутність пульсації та
накладається 8-подібний шов. Процедуру повторюють на кожному вузлі. Процедуру виконують
під загальним знечуленням, або місцевою анестезією.
Операція Лонго (Степлерна гемороїдопексія, Prolapse Procedure for Hemorrhoids (PPH.)

Степлерна гемороїдектомія є операцією високого пріоритету в хірургічному лікування
внутрішнього геморою ІІІ ст. Розроблена італійцем Antonio Longo в 1993 році, метод полягає в
циркулярній резекції та ушиванні випадаючої слизової разом з гемороїдальними вузлами що
знаходяться вище зубчастої лінії. Згідно уявлень автора, внаслідок порушення кровопостачання
гемороїдальних вузлів верхньою прямокишковою артерією, відбувається їх облітерація.
Процедура виконується з допомогою спеціального зшиваючого апарату під загальним
знечуленням.
Перевагами вказаних методів є їх мініінвазійність, що дозволяє їх виконувати в амбулаторних

умовах, в більшості процедур не потрібне знеболення, простота виконання методик. Недоліками
можна назвати обмежені покази застосування, нерадикальність методик - часті рецидиви,
необхідність повторної маніпуляції. Серед ускладнень найчастіше трапляються больовий
синдром, тромбоз вузлів, кровотечі.
Операції при хронічному геморої
Якщо консервативне лікування, що проводиться в повному обсязі не приводить до успіху і

захворювання розвивається, а проведене мінінвазійне лікування неефективне - виникає рецидив
хвороби, з'являється постійне випадіння гемороїдальних вузлів, у цьому випадку необхідно
пропонувати радикальну операцію (20% пацієнтів з гемороєм).
Наведемо види оперативних втручань, що вважаються патогенетично обґрунтованими та

радикальними, вони є методом вибору і вважаються «золотим стандартом» при лікування хворих
на хронічний геморой ІІІ- ІV ступеня.
Гемороїдектомія за Мілліган-Морганом (Мilligan-Мorgan, 1937). (Відкрита

гемороїдектомія). Полягає у висіченні зовнішніх та внутрішніх гемороїдальних вузлів з
перев’язкою судинної ніжки вузла без відновлення цілісності слизової.
Гемороїдектомія за А.Н Рижих, суть якої у висіченні зовнішніх та внутрішніх

гемороїдальних вузлів з перев’язкою судинної ніжки вузла і ушивання слизової анального
каналу, без ушивання пелюсткоподібно висічених зовнішніх гемороїдальних вузлів.
Лікування гострого геморою
У своїй практиці ми більше дотримуємося консервативної тактики лікування хворих на

гострий геморой. Виконання радикальних операцій в умовах запального процесу є менш
вигідним, ніж при хронічному геморої поза загостренням. Післяопераційний перебіг у таких
хворих протікає з більш вираженим больовим синдромом, нерідкі запальні ускладнення, високий
ризик виникнення післяопераційних кровотеч. Проте, при розвитку тромботичних і некротичних
ускладнень ми виконуємо екстренні паліативні операції, що спрямовані на ліквідацію вказаних
ускладнень. У разі гострого геморою у вигляді тромбозу гемороїдальних вузлів з вираженим
больовим синдромом і загрозою розвитку гнійних ускладнень виконуємо тромбектомію під
місцевою або загальною анестезією. При запущених формах гострого геморою (3-а і 4-а стадія),
що протікають з явищами гнійного запалення у вигляді парапроктитів в екстреному порядку
виконується хірургічна санація гнійного вогнища в умовах загальної анестезії.
Радикальну гемороїдектомію вважаємо показаною тільки у разі 4-ої стадії гострого геморою.
Така операція, що виконується в екстреному порядку, проводиться за методикою Масляка В.М.
Консервативне лікування гострого геморою принципово не відрізняється від консервативного

лікування хронічного геморою. Різниця полягає лише в тому, що до стихання запальних проявів
показано дотримання напівліжкового режиму, необхідне призначення адекватних анальгетиків та
антибіотиків (Цифран СТ або Аугментин 625 протягом 5 днів). Крім того, показано проведення
місцевого протизапального лікування (вологовисихаючі пов’язки з розчинами антисептиків) та
мазеві компреси (Левосин, Левоміколь, Ліотон 1000).
Медикаментозне лікування геморою
Ефективне лікування геморою на сучасному етапі включає застосування системної терапії

разом з хірургічним і місцевим лікуванням. Серед пероральних препаратів загальної дії, ми
віддаємо перевагу препаратам діосміну, які є високоефективним засобом лікування гострого
геморою і попередження рецидивів хронічного геморою.
Своєчасно і правильно виконана гемороїдектомія – радикальний і надійний спосіб лікування

хворих з ускладненим гемороєм. Ефективність консервативного лікування пацієнтів з гемороєм
залежить від правильності оцінки стадії захворювання, його форми. Тільки правильно підібрана
схема лікування, що включає арсенал сучасних, високоефективних препаратів, місцеве
лікування в комплексі зі збалансованою дієтою, що виключає закреп, може дозволити отримати
стійку ремісію хворих на хронічний геморой і швидке стихання запальних симптомів.
ПАРАПРОКТИТ
Гострий парапроктит (Paraproctitis) – запалення клітковини, розміщеної навколо прямої
кишки та заднього проходу. Парапроктит досить поширене захворювання. В загально-
хірургічних стаціонарах хворі парапроктитом складають від 0,5 до 4%. Зустрічається
парапроктит у віці від 20 до 60 років. Чоловіки хворіють частіше, ніж жінки.
Етіологія і патогенез. Парапроктит викликається переважно змішаною мікрофлорою. В 90%

випадків зустрічаються стафілококи і стрептококи в поєднанні з кишковою паличкою.
Специфічна інфекція є збудником парапроктиту в 1-2% випадків.
Інфекція проникає в параректальну клітковину через анальні залози. Патогенні

мікроорганізми попадають із просвіту кишки в протоки анальних залоз, руйнують їх, уражують
параректальну клітковину. Причиною парапроктиту є також пошкодження (мікротравми) прямої
кишки та анального каналу щільними частинками калу, сторонніми тілами. Парапроктит може
розвинутись гематогенним та лімфогенним шляхом при ангіні, грипі, гнійних захворюваннях.
Найбільш поширеною і загальноприйнятою є класифікація А.М. Амінєва.
За етіологією:
1. Вроджені.
2. Набуті:
а) травматичні;
б) запальні;
в) симптоматичні;
г) пухлинні.
За анатомічними ознаками:
1.Відноснопросвіту кишки:
А) повні
Б) неповні: а) внутрішні; б) зовнішні
2. Відносно зовнішнього сфінктера:
а) внутрішньосфінктерні
б) черезсфінктерні
в) позасфінктерні
3. Відносно первинної локалізації запального процесу:
а) підшкірні
б) підслизові
в) сіднично-прямокишкові
г) тазово-прямокишкові
4. В залежності від розміщення зовнішніх та внутрішніх отворів:
а) шкірні
б) маргінальні
в) отвір відкривається на передній каймі
г) отвір відкривається в одній із крипт
д) отвір відкривається вище крипти.
За характером інфекції:
1. Вульгарні
2. Анаеробні
3. Специфічні.
За клінічним перебігом:
1) Гострий
2) Хронічний: а) з норицями; б) без нориць; в)рецидивуючий.
Клініка гострого парапроктиту. Особливості перебігу гострого парапроктиту залежать від

локалізації процесу, виду патогенних мікроорганізмів та реактивності організму.
Захворювання починається гостро, після короткого (не більше 3 днів) продромального

періоду із нездужання, слабкості, головного болю. З’являється лихоманка, наростаючий біль у
промежині, тазу. Якщо запальний процес в параректальній клітковині не обмежується і протікає
по типу флегмони, виникають септичні ознаки. По мірі формування гнійника біль наростає і
приймає пульсуючий характер. Цей період складає від 2 до 10 днів. Потім, якщо не лікувати,
гнійник проривається в пряму кишку або на шкіру промежини. Прорив гнійника проявляється
короткочасним покращенням стану. Прорив гнійника на шкіру відбувається у 70% випадків.
Якщо гострий запальний процес виникає на фоні нориць, то таку форму називають хронічним
рецидивуючим парапроктитом. В30-70% випадків гострий парапроктит переходить в хронічний.
Після розкриття гнійника внутрішній отвір залишається відкритим. На шкірі отвір не закривається
і з нього періодично появляються сукровичні або гнійні виділення. Тимчасове закриття
внутрішнього отвору веде до ремісії. Період тимчасового благополуччя може тривати декілька
місяців, а то й років.
Підшкірний парапроктит. Це сама часта форма і складає 50% всіх видів парапроктитів.
Хворі скаржаться на біль в ділянці заднього проходу, промежині, що швидко наростає.

Підвищується температура до 38-39С, появляється лихоманка. Біль пульсуючого характеру,
посилюється при зміні положення тіла, кашлі, дефекації. Відмічається затримка стільця, а при
розміщенні гнійника спереду – дизуричні явища.
При огляді шкіра промежини на стороні ураження гіперемована. Радіальна складчатість біля
заднього проходу згладжується. Збільшується вибухання шкіри, яке набуває кулеподібної форми.
Якщо гнійник біля ануса, останній деформується, стає щілиноподібним, деколи зіяє. В таких
випадках настає нетримання газів, рідкого калу, підтікання слизу.
Пальпація різко болюча. У 50% випадкі ввизначається флюктуація. При пальцевому

дослідженні прямої кишки визначається болючий інфільтрат, згладжений анальний канал.
Інструментальні дослідження різко болючі і можуть викликати шок.
Гострий підслизовий парапроктит.
Це найлегша форма парапроктиту. Зустрічається у 2 - 6% випадків. Хворі скаржаться на

нерізкий біль в прямій кишці, що посилюється при акті дефекації. На протязі 1 неділі гній, як
правило, проривається в просвіт прямої кишки і наступає виздоровлення. При огляді підслизовий
парапроктит виявляється тоді, коли гній опускається нижче гребінцевої лінії. Тоді видно набряк
відповідної півкружності ануса. При пальцевому дослідженні виявляють болючий, округлий, туго
еластичний утвір підслизовою оболонкою над гребінцевою лінією.
Сіднично-прямокишковий парапроктит.
Зустрічається у 35-40% випадків. Спочатку хворі скаржаться на погіршення загального

стану, лихоманку, поганий сон. Згодом виникає нечітка важкість і тупий біль в прямій кишці. До
кінця 1-ї неділі стан хворого погіршується. Підвищується температура до 39-40С.
Біль стає гострим, пульсуючим, посилюється при дефекації, різких рухах. При локалізації
гнійника в зоні простати, сечовипускного каналу появляються дизуричні розлади. При огляді
зміни можна побачити лише в кінці 1-ї неділі. Виникає набряклість, припухлість, легка гіперемія
шкіри промежини. Ці симптоми свідчать про перехід процесу на підшкірну клітковину. Тоді
глибокий тупий біль змінюється на гострий.
Пальпація. В перші дні ознак немає. Лише з появою набряклості, гіперемії шкіри промежини
тканини стають тістуватими, пастозними, але і в таких випадках біль може не визначатись. В цей
час виникає характерний симптом - значне посилення болю глибоко в тазі при пальпації м’яких
тканин промежини поштовхоподібними рухами. При поширенні запалення на підшкірну
клітковину пальпація промежини різко болюча. При пальцевому дослідженні в ранні строки
виявляється потовщення і ущільнення стінки вище анального каналу, згладженість складок на
стороні ураження. До кінця першої неділі інфільтрат вибухає в просвіт прямої кишки. Якщо
процес поширюється на простату і сечовипускний канал, їх пальпація стає різко болючою.
При ректоскопії (обережній) на початку виявляється ущільнення стінки, гіперемія слизової

оболонки в ділянці інфільтрату. Появляється ригідність стінки прямої кишки. Складки слизової
грубі, інфільтровані. При прориві гнійника в просвіт прямої кишки можна виявити перфоративний
отвір.
Тазово-прямокишковий парапроктит.
Найбільш рідка і важка форма. Складає 1,9-7,5%. Захворювання починається поступово.

Хворі скаржаться на погіршення стану, лихоманку, головний біль, біль в суглобах. Потім
з’являється важкість і невизначений біль в ділянці тазу або нижній половині живота. Біль може і
не турбувати. Деколи біль незначний. Іррадіює в матку, сечовий міхур, почащується сечопуск.
Біль не посилюється при рухах і при дефекації. З розвитком абсцесу біль посилюється. Тупий
біль в ділянці прямої кишки і тазу супроводжується інтоксикацією, гектичною температурою,
затримкою стільця, яка змінюється тенезмами. На кінець гній проривається і утворюється нориця.
Зовнішні прояви гострого парапроктиту виявляються лише при поширенні процесу на
ішіоректальну і підшкірну клітковину. Це наступає не раніше 2-3 тижнів від початку
захворювання. Якщо стінка прямої кишки руйнується, утворюється висока нориця. За тиждень до
цього хворий відмічає болючі тенезми, виділення слизу з прожилками крові у випорожненнях.
При пальпації визначається болючість однієї з стінок прямої кишки (середньо- або
верхньоампулярного відділу), тістувата консистенція, інфільтрація кишкової стінки або щільний
інфільтрат за її межами. Пізніше відмічається потовщення кишки і вибухання в просвіт
еластичної, деколи флюктуючої, пухлини, над якою слизова залишається нерухомою.
При ректороманоскопії слизова над інфільтратом гіперемована, бархатиста, судинний

малюнок сітчастої структури. При вибуханніінфільтрату в просвіт слизова гладка, без складок,
легко і сильно кровить при доторкуванні тубусом ректоскопа. В деяких випадках при тривалому
процесі появляється звуження на рівні інфільтрату у вигляді щілиноподібної або циркулярної
стріктури просвіту кишки. Коли гнійник розміщений на межі з черевною порожниною, в процес
втягується очеревина. Хворих турбує біль в нижніх відділах живота, деколи з симптомами
подразнення очеревини.
Позаду-прямокишковий парапроктит.
Можна розглядати як різновид тазово-прямокишкового.
Зустрічається в1,7-2,8% випадків. Хворі скаржаться на виражений біль, що виникає на

самому початку захворювання. Біль локалізується в прямій кишці і крижовій кістці, посилюється
при положенні стоячи і при дефекації. Огляд інформативний лише в запущених випадках, коли
гній проривається в кишку або через шкіру промежини. В першому випадку утворюється дефект
стінки над гребінцевою лінією, з коротким норицевим ходом. В другому випадку розплавляється
m. levator ani і гній поширюється під шкіру промежини та ішіоректальні клітковинні простори.
Пальпація куприка різко болюча. При пальцевому дослідженні визначається вибухання в ділянці
задньої стінки прямої кишки, що на початку захворювання має тістувату, а вкінці - тугоеластичну
консистенцію.
Диференційний діагноз. Гострий парапроктит необхідно диференціювати з грипом, циститом,

сальпінгітом, простатитом, дизентерією, апендицитом, абсцесом дугласового простору, кістами,
пухлинами прямої кишки.
Лікувальна тактика та вибір методу лікування. Основним методом лікування гострого

паропроктиту є раннє хірургічне лікування із забезпеченням адекватного дренування гнійника.
Хірургічне лікування. Передопераційна підготовка мінімальна, при умові відсутності

протипоказів зі сторони житєво-важливих органів, що вимагають корекції. Хворому ставлять
очисну клізму, бриють операційне поле. Операція проводиться під наркозом. Положення хворого
на операційному столі - на спині, з зігнутими ногами в колінних суглобах, укладеними на
підставках. Таз виведений на край стола.
При підшкірному парапроктиті проводять дугоподібний розріз над гнійником, з послідуючою

ревізією гнійника та дренуванням рани.
При сіднично-прямокишковому та тазово-прямокишковому гнійниках проводять широкий

дугоподібний розріз в місці розм’якшення інфільтрату.
При тазово-прямокишковому парапроктиті, коли процес не поширюється на підшкірну

клітковину, гнійник розкривають через пряму кишку в місці його розм’якшення. Операція
аналогічна розкриттю абсцеса дугласового простору.
При наявності внутрішнього отвору операція розкриття гострого парапроктиту доповнюється

висіченням крипти разом з внутрішнім отвором.
ХРОНІЧНИЙ ПАРАПРОКТИТ
Хронічний парапроктит ( нориці прямої кишки)- хронічний запальний процес навколо-
прямокишкової клітковини, який є наслідком гострого парапроктиту і характеризується наявністю
норицевого ходу, перифокальних запальних змін у стінці кишки і параректальній клітковині.
Переважна більшість хворих пов’язують появу захворювання з перенесеним гострим

парапроктитом. Переважна більшість хворих невчасно зверталась за медичною допомогою з
приводу гострого парапроктиту. У окремої групи пацієнтів хронічний парапроктит розвинувся як
результат некваліфікованого лікування гострого парапроктиту.
Клініка. Після розкриття гнійника ознаки гострого запалення зникають. Температура

нормалізується або стає субфебрильною. Біль зникає, гнійні виділення з рани зменшуються. Стан
хворого покращується. При цьому рана самостійно не заживає із неї виділяється гній. Якщо на
протязі 1,5-2 міс. рана не загоюється після розкриття, це свідчить про розвиток хронічного
парапроктиту.
Хворі скаржаться на наявність рани на промежині. В минулому відмічають перенесений

гострий парапроктит. Часто порушується психіка (дратівливість, безсоння) аж до розвитку
неврастенії. Виникає зуд в перианальній ділянці, затруднення дефекації, нетримання калу.
При огляді відмічається асиметрія промежини і сідничної ділянки, що свідчить про запально-
дегенеративний процес. У переважної більшості хворих виявляється один норицевий отвір.
При пальпації періанальної ділянки можна пропальпувати норицю у вигляді тяжа, що йде від
зовнішнього отвору до просвіту прямої кишки. Якщо нориця не пальпується, це свідчить про
позасфінктерне її розміщення. По напрямку нориці можна визначити розміщення внутрішнього
отвору. При натискуванні на шкіру промежини із зовнішнього отвору або з прямої кишки може
виділятися гній.
При пальцевому дослідженні прямої кишки виявляється недостатність тонусу сфінктера.

Можна визначити внутрішній розмір нориці, що знаходиться в одній із крипт. Величина
внутрішнього отвору буває від точкової, до такої, що пропускає кінчик пальця. Відсутність
слизової оболонки навколовнутрішнього отвору, наявність щільних тканин свідчить про рубцевий
процес. При пектенозі визначаються щільні сполучнотканинні утвори, що циркулярно або
сегментарно охоплюють стінку анального каналу. При пальпації дистального відділу можна
визначити гнійні порожнині або запальний інфільтрат в параректальній клітковині.
При бімануальному дослідженні з боку промежини можна пропальпувати внутрішній отвір і

хід нориці та визначити напрямок та гілки норицевого ходу.
Діагностика. Всім хворим із хронічним парапроктитом проводиться забарвлення нориці 1%

розчином метиленового синього. Для цього в анальний канал вводиться тампон. Через зовнішній
отвір нориці вводять барвник під невеликим тиском. По розміщенню синьої плями на тампоні
можна судити про локалізацію внутрішнього отвору. По кількості введеного барвника судять про
порожнину гнійника.
При зондуванні нориці металічним зондом під контролем пальця можна визначити
відношення ходу нориці до сфінктера. Якщо зонд проходить паралельно прямій кишці, можна
думати про екстрасфінктерну норицю, якщо у напрямку прямої кишки - про інтра- або
транссфінктерний. Обов’язково проводиться контрастна фістулографія (йодоліпол, урографін,
гіпак) з рентгенограмами в двох проекціях.
Диференційний діагноз. Проводиться з епітеліальними куприковими ходами, вродженими

кістами параректальної клітковини, остеомієлітом кістоктазу, хворобою Крона, актиномікозом
перианальної ділянки, норицями туберкульозної етіології.
Лікування. Лікування хворих при хронічному парапроктиті тільки оперативне.

Консервативне лікування можливе тільки для проведення передопераційної підготовки хворого.
Вибір методу залежить від відношення нориці до волокон сфінктера, ступеня розвитку рубцевих
змін в стінці кишки, наявності запального процесу в навколо-прямокишковій клітковині.
Хірургічне лікування. Хворим проводиться передопераційна підготовка. Ввечері і зранку

ставиться очисна клізма, після чого вводять газовідвідну трубку для евакуації залишкових вод.
Операційне поле бриють. Промежину обробляють двічі 1% розчином йодонату. Операція
проводиться під наркозом або перидуральною анестезією.
Розрізняють наступніі методи оперативного лікування.
Лігатурний метод (Гіппократа). Використовується при інтра- або екстрасфінктерних

норицях. Через норицю проводиться лігатура, якою зав’язують і перетискають м’які тканини. По
мірі ослаблення лігатури, її затягують, і, таким чином, поетапно (на протязі 1-1,5 міс.) розсікають
м’язеві волокна. Останні не розходяться, що забезпечує відновлення функції сфінктера.
Розсічення нориці. Використовують припідшкірно-слизових, інтрасфінктерних

парапроктитах. Проводиться розсічення нориці на проведеному через неї зонді (операція
Габрієля). Після розсічення норицевий хід видаляють. Шкіру над ним висікають у вигляді
трикутника, вершина якого охоплює внутрішній отвір. Рану не зашивають.
Висічення нориці разом з внутрішнім отвором і з глибоким швом рани використовується при
транс- і екстрасфінктерних норицях. При цьому відновлюється цілісність сфінктера.
Висічення нориці із закриттям внутрішнього отвору шляхом низведення слизової і ушиванням
рани застосовується при екстрасфінктерних норицях (Операція Амінєва).
В післяопераційному періоді хворим з парапроктитами на протязі 1-ї неділі проводять

знеболення анальгетиками та наркотичними препаратами (по 4 ін’єкції в перші 2-3 дні, по 1
ін’єкції на ніч на протязі інших 2-3 днів). Знеболення проводиться перед кожною перев’язкою.
Введення в кишку тампонів і турунд припиняють з 3 дня. На протязі 5 діб призначають
антибіотики. У більшості хворих стілець виникає самостійно на 5-7 день після операції. Після
операційний період може ускладнитись кровотечею, затримкою сечопуску, порушенням функції
сфінктерів.
АНАЛЬНА ТРІЩИНА
Анальна тріщина - це порушення цілісності слизової оболонки прямої кишки, які виникають в
наслідок порушень еластичності шарів стінки, змін процесів регенерації.
Сприяючі фактори: закрепи; гострі хронічні запальні процеси в кишці, інфікування анальних
залоз; нейрорефлекторні розлади.
Клініка. Сильні болі під час та після акту дефекації, з ірадіацією в промежину, статеві
органи, сечовидільний канал; помірні кровотечі; закрепи. Біль є основним симптомом, що змушує
хворого звернутися до лікаря. Він нестерпний, ріжучий, пекучий, іноді пульсуючий. Часто хворі
втрачають сон і працездатність.
При огляді виявляється тріщина, продольно розміщена, довжиною 1-2 см, шириною 1-2мм,
глибиною 2-3 мм. Знаходиться частіше в ділянці задньої спайки, що відповідає 6 год. циферблату
при положенні на спині.
Зустрічаються кілька тріщин, розміщених на протилежних стінках анального каналу.
Відмічається підвищення тонусу сфінктеру, може приєднатись запальний процес в прилеглих

ділянках слизової оболонки.
Лікування:
Консервативне - 1. Регуляція випорожнення дієтою;
2. Обезболюючі, спазмолітики;
3. Місцеві ванночки, клізми масляні, з настою трав;
4. Свічки з анестезином, новокаїном.
Оперативне - висічення тріщини за Габрієлем - висікають тріщину в межах здорових тканин у

вигляді трикутника, основою назовні і зашивають окремими швами.
Обов’язковим є розтягнення сфінктеру- операція Рекам’є - насильне розтягнення сфінктера

до проходження через анальний канал 4-х поперечних пальців.
Дозована сфінктеротомія – розріз по задній стінці прямої кишки (на 6.00) на глибині 0,8 см у
чоловіків та 0,5-0,6 – у жінок. В осіб похилого та старечого віку за відсутності спазму заднього
проходу сфінктеротомію не виконують.
Після операції в пряму кишку вводиться тампон з маззю Вишневського. Перша перев’язка
проводиться на 2-й день, друга на 4-й день. Призначаються ванночки з антисептиками,
фізіотерапевтичні процедури.
Ранній післяопераційний період може ускладнитися кровотечею, парапроктитом, тромбозом

вен таза, пізній – порушенням функції замикаючого апарату.
Для лікування анальних тріщин широко застосовуються різноманітні блокади: спирт-

новокаінові (за Амінєвим), пресакральні спирт-новокаінові (за Вишневським), гідрокортизон-
новокаїнові.
Важливим лікувальним фактором є дотримання дієти: переважно вживати кисломолочні

продукти та виключити гострі, солені, жарені.
АНАЛЬНИЙ СВЕРБІЖ
Анальний свербіж – стан, який характеризується стійким свербежем в ділянці заднього
проходу.
Етіологія і патогенез. Анальний свербіж поділяють на первинний (істинний, криптогенний,

ідіопатичний, нейрогенний) і вторинний, як основний симптом при геморої, анальній щілині,
глистній інвазії, проктосигмоїдітах, недостатності сфінктера анального каналу, закрепах,
проносах, запаленні статевих органів, грибкових ураженнях шкіри в крижово-куприковій ділянці,
цукрового діабету.
Клініка. Розрізняють стадію (форму)гострого та хронічного істинного анального свербіжа. Для

першої форми характерно раптовий початок, постійний перебіг, виражена інтенсивність, місцеві
зміни шкіри: волога екзема з мацерацією, сліди розчухів, гіпертофія параанальних складок. При
хронічному свербіжі, навпаки, початок повільний, шкіра частіше суха, потоншена (нагадує
пергамент), інколи депігментована, слідів розчухів немає, або вони мають вигляд тонких лінійних
ескоріацій, складки шкіри радіарні, не виражені. Слід також відмітити, що в більшості випадків
першопричина анального істинного свербіжа – наявний або латентний проктосигмоідит.
Діагноз. Діагностувати захворювання нібито не важко, оскільки свербіж в ділянці заднього

проходу є єдиним і основним симптомом у таких хворих. Але визначити тип свербіжу (істинний
чи вторинний), його стадії (гострий чи хронічний), форми(сухий чи вологий), а також вияснення
причини вторинного свербіжу інколи є досить не простим завданням.
Перш за все необхідно встановити: 1) чи пов'язаний свербіж з дефекацією. Ця ознака може

свідчити про недостатню функцію сфінктера, що спостерігається при хронічному геморої,
випадінні прямої кишки, травматичних пошкодження сфінктера, нервових ураженнях (особливо у
дітей); 2) чи посилюється свербіж після вживання спиртних напоїв, гострої чи соленої їжі: - це
характерно для проктосигмоїдіту; 3) чи нема контакту з хімічними речовинами, опромінення,
запиленості, високої температури; 4)наявність домашніх тварин (глистна інвазія); 5) наявність у
хворого (родичів)діабету, грибкових уражень, закрепів, проносів.
Із лабораторних досліджень при анальному свербіжі слід виконати аналіз крові на цукор,
трьохразове дослідження стільця на яйця глистів, бактеріологічне дослідження на мікрофлору,
грибки. Якщо виявлені патологічні зміни при ректороманоскопії, слід виконати
фіброколоноскопію або ірігографію (скопію).
Лікування. При вторинному свербіжі всі дії лікаря повинні бути направленні на лікування
основного захворювання. Якщо не вдалося встановити причину, лікування свербіжу слід
розпочинати з лікування латентного проктосигмоідіту.
Для зняття патологічного рефлексу з параанальної шкіри, що зудить у таких хворих можна
використовувати обколювання: новокаїном, метиленовим синім, спиртом, адреналіном. Слід
відмітити, що місцеве обколювання при вологих формах протипоказане (можуть розвинутися
ділянки некрозу).
При вираженому, стійкому свербіжі, який не піддається консервативному лікуванні можна

застосувати операцію Болла – пересічення нервових закінчень параанальної шкіри.
ВИПАДІННЯ ПРЯМОЇ КИШКИ
Під випадінням прямої кишки розуміють виходження кишки назовні за межі заднього
проходу. Випадінню прямої кишки сприяють слабкість м’язів тазового дна і підвищення
внутрішньочеревного тиску. Підвищення внутрішньочеревного тиску відбувається при закрепах,
проносах, важкій фізичній праці, затрудненому сечопусканні, кашлі. Сприяти випадінню прямої
кишки можуть геморой і хронічні запальні процеси (проктит, проктосигмоідит, неспецифічний
виразковий коліт).
Виділяють три стадії випадіння прямої кишки:
І стадія – випадіння кишки лише під час дефекації, після чого кишка самостійно
вправляється;
ІІ стадія – кишка випадає при фізичному навантаженні, самостійно не вправляється;
ІІІ стадія – кишка випадає при незначному фізичному навантаженні, ходінні, вертикальному
положенні тіла хворого.
В залежності від ступені вираженості паталогоанатомічних змін виділяють чотири форми

захворювання:
- випадіння тільки слизової оболонки заднього проходу;
- випадіння всіх шарів стінки анального відділу кишки (prolapsus ani);
- випадіння прямої кишки без випадіння заднього проходу (власне prolapsus recti);
- випадіння заднього проходу і прямої кишки (prolapsus ani et recti).
Клініка. Випадіння прямої кишки розвивається поступово. Спочатку під час акту дефекації
випадає лише слизова оболонка, яка легко самостійно вправляється, потім з кожною наступною
дефекацією відбувається випадіння більшої або меншої ділянки кишки, яку хворий повинен
вправити рукою. В пізніх стадіях захворювання кишка випадає не лише при дефекації, але й при
вертикальному положенні тіла хворого. В такому випадку вправлення кишки хворим не дає
стійкого ефекту – вона тут же знову ж випадає. У таких хворих виникає недостатність анального
жому.
Виділяють три ступеня недостатності анального жому:
- нетримання газів;
- нетримання газів і рідкого калу;
- нетриманнясформованого калу.
При частих випадіннях слизова оболонка прямої кишки травмується, під‘єднується

запалення, стінка кишки легко кровоточить, інколи спостерігається виразкування слизової
оболонки. При випадінні прямої кишки із збереженим тонусом сфінктера можливе защемлення
ділянки, що випала з наступним некрозом і перфорацією стінки кишки. Це небезпечно розвитком
розлитого перитоніту, гострої кишкової непрохідності, парапроктиту. Лікування даного
ускладнення полягає в обережному вправленні під знечуленням ділянки кишки, що випала. При
некрозі кишки виконують операцію накладення протиприроднього заднього проходу або
черевно-промежинну резекцію прямої кишки з накладенням сигмостоми.
Діагностика полягає на скаргах хворого і даних об’єктивного дослідження. При натужуванні

хворого, особливо в положенні навприсядки, випадає слизова оболонка або всі шари стінки
кишки у вигляді конуса. При пальцьовому дослідженні прямої кишки оцінюють тонус сфінктера.
Крім того діагностику можна доповнити такими методами як іригоскопія, ректороманоскопія.
Лікування. Найбільш ефективна операція ректопексії за Кюммельом-Зереніним. Суть цієї

операції полягає в фіксації стінки прямої кишки до передньої поздовжньої зв’язки хребта в
ділянці крижових хребців. При поєднанні випадіння прямої кишки з недостатністю анального
жому цю операцію доповнюють укріпленням м’язів тазового дна (сфінктеролеваторопластика).
При невеликому випадінні прямої кишки, а також у осіб з підвищеним ризиком виконання
операції ректопексії внутрішньочеревним способом виконують операцію Тірша – підшкірну
імплантацію під шкірою навколо заднього прохода срібним проводом. Інколи замість провода
використовують клапоть широкої фасції стегна, шовкову нитку, вузький деепітелізований
клапоть шкіри.
СИНДРОМ ОПУЩЕННЯ ПРОМЕЖИНИ
Синдром опущення промежини являє собою розлад функції тазового дна. Його вперше описали Parks і співавт. в 1966 р., спостерігаючи
хворих з випадінням прямої кишки. Хоча цей синдром може зустрічатися і самостійно, він часто поєднується з тими чи іншими патологічними
змінами.
У практиці лікаря-хірурга зустрічається велика група хворих які страждають закрепами,

пов'язаними безпосередньо з синдромом опущення тазового дна. Це захворювання зустрічається
у 30% осіб, які страждають порушенням акту дефекації. Захворювання характерно для жінок. В
основі захворювання лежить зміна аноректального кута, пов'язаного з ослабленням м'язів
тазового дна і розбіжністю передньої порції леваторів.
Клініка. Найбільш характерні і постійні клінічні ознаки опущення промежини при початкових
стадіях цього захворювання проявляються значними труднощами дефекації, що виражаються у
тривалих марних потугах і відчуття неповного спорожнення прямої кишки. Тазове дно при таких
тривалих потугах опускається, змінюючи аноректальний кут. Наслідком цього є випадіння
слизової передньої стінки прямої кишки у просвіт ануса, блокуючи проходження калових мас що
подразнює чутливу зону епітелію в області зубчастої лінії і призводить до появи почуття
неповного спорожнення і появи тенезмів. Такі хворі допомагають собі при дефекації,
надавлюючи на промежин у знизу вгору, або вводячи в задній прохід палець і відводять випавшу
слизову оболонку.
Деякі хворі скаржаться на почуття дискомфорту в області промежини (без чіткої локалізації
болю), часто біль тривалий і виражений в положенні лежачи або під час сну. Зазвичай біль не
пов'язаний з дефекацією, хоча може її супроводжувати. У іншої категорії жінок розвивається
функціональне порушення сечовипускання, в основному нетримання сечі у стресових ситуаціях.
Це може супроводжуватися випадінням піхви різного ступеня тяжкості.
Діагностика. Діагностика захворювання грунтується на даних анамнезу і пальцевого

дослідження прямої кишки. При огляді прямої кишки визначається розбіжність передньої порції
леваторів, пролабування ректо-вагінальної перегородки , ослаблення тонусу леваторів. З
інструментальних методів дослідження застосовується бічна проктографія, на якій визначається
збільшення ано-ректального кута.
Клінічно синдром опущення промежини розпізнають, обстеженням хворих в лівій латеральній

позиції, змушуючи їх видавлювати балон. За допомогою цього простого тесту показано, що
синдром опущення промежини може бути легко ідентифікований в тому випадку, якщо площина
промежини при натужуванні розташовується нижче сідничних горбів.
Лікування. Існує ряд методів оперативного лікування опущення тазовогодна:
• через піхвове зміцнення м'язів тазового дна.
• леваторопластика промеженним доступом з формуванням ано-ректального гострого кута.
Показами до операції є :
• порушення акту дефекації (ускладнення)
• почуття не повного спорожнення після дефекації.
• 2-3 моментний акт дефекації.
• розбіжність м'язів передньої порції леваторів.
• збільшення ано-ректального кута.
Методика операції. Хвора перебуває у гінекологічному кріслі в положенні на спині. Операція

проводиться під в/в наркозом або спинномозковій анестезії, чим досягається релаксація м'язів
промежини. Метеликоподібний розріз шкіри проводиться в області передньої промежини. Після
чого гострим шляхом розшаровують прямокишечно-піхвову перегородку на глибину до 4-5 см.
Виділяються передні порції лобково-куприкових м'язів, які зшивають над стінкою прямої кишки
кетгутом. Проводиться ретельний гемостаз і ушивання рани промежини в поперечному напрямку.
У пряму кишку і піхву вводяться марлеві смужки з маззю "Левоміколь". Спиртова пов'язка на
рану. У післяопераційному періоді хворій призначається голод на 2доби, потім безшлакова дієта
до 5 діб, що призводить до затримки стільця . Також хворим призначається постільний режим до
4 діб.
ПІОДЕРМІЯ ПРОМЕЖИНИ
Піодермія – група захворювань шкіри, головним симптомом яких є нагноєння.
Етіологія, патогенез. Збудники – стафілококи та стрептококи. В патогенезі важливу роль

відіграють ендогенні порушення (цукровий діабет, хвороби крові, порушення вітамінного обміну,
шлунково-кишкові розлади, ожиріння, захворювання печінки, невропатії і т.д.), екзогенні впливи
(мікротравми, переохолодження, перегрівання, забруднення шкіри, неповноцінне харчування та
інше) і довготривале лікування кортикостероїдами та цитостатиками. За етіологічним типом
розрізняють стафілодермії та стрептодермії, які в свою чергу поділяються на поверхневі та
глибокі. Розрізняють наступні різновиди стафілодермії: остеофолікуліт, фолікуліт, фурункул,
карбункул та гідраденіт(глибокі стафілодермії).
Остеофолікуліт – розташована в основі волосяного фолікула невелика пустула з щільною

покришкою, з центру якої виступає волос; по периферії навколо пустули вузький ободок
гіперемії. При розповсюдженні нагноєння в глибину фолікула остеофолікуліт переходить в
фолікуліт, який клінічно відрізняється від першого наявністю інфільтрата у вигляді запального
вузла, розташованого навколо волоска. Остиофолікуліти та фолікуліти можуть бути одиничними і
множинними. Вони локалізуються на будь-якій ділянці шкірного покриву, де знаходяться довге
або добре розвинене пушкове волосся. При інволюції виникає гнійна кірочка, при випадінні якої
з’являється синюшно-рожева пляма, яка з часом зникає.
Фурункул - гнійно-некротичне запалення волосяного фолікула і оточуючих його тканин;

клінічно являє собою гостро запальний вузол з пустулою на верхівці. При розкритті виявляється
некротичний стержень, при відторгнені якого виникає виразка, яка загоюється рубцем.
Суб’єктивно – біль. Фурункули можуть бути поодинокими та множинними, протікання – гостре і
хронічне. Інколи приєднуються лімфаденіти і лімфангоіти, лихоманка.
Карбункул – щільний глибокий інфільтрат багряно-червоного кольору з проявами різко

вираженого перифокального набряку, який виникає в результаті некротично-гнійного запалення
шкіри і підшкірно-жирової клітковини. Через виникаючі отвори виділяється густий гній, змішаний
з кров’ю. При відторгненні некротичних мас виникає глибока виразка, яка загоюється грубим
рубцем. Суб’єктивно – сильні болі. Загальний стан, як правило, порушений.
Гідраденіт – гнійне запалення апокринних сальних залоз. В шкірі формується гостро-

запальний вузол, при розкритті якого виділяється гній. Внаслідок чого виникає рубцювання.
Відмічається болючість. Можливі загальні порушення, особливо при множинних гідраденітах,
викликаючи масивні конгломерати. Гідраденіт частіше зустрічається у повних жінок з надмірною
пітливістю.
Стрептодермії. Основним морфологічним елементом стрептодермії є фліктена – площина в

епідермісі з тонкою покришкою, яка знаходиться на гладкій шкірі і непов’язана з жирово-
волосяним фолікулом. Розрізняють стрептококове імпетиго, бульозне імпетиго і вульгарну
ектиму.
Стрептококове імпетиго - контагіозне захворювання, яке уражує дітей і молодих жінок.

Характеризується висипанням фліктен, навколо яких ободок гіперемії. Інколи покришка фліктен
розривається з виникненням поверхневих ерозій рожево-червоного кольору, які виділяють
ексудат. Ексудат, як і вміст фліктен, швидко підсихають з виникненням медово-жовтих кірок,
після випадіння яких з’являються рожеві плями, через деякий час вони зникають.
При прогресуванні фліктени стають множинними, можуть зливатися в загальні вогнища,

покриті масивними кірками. Відмічається помірний свербіж або незначне печіння. Загальний стан
не порушується. При приєднанні стафілококової інфекції з’являються янтарно-жовті пустули, які
швидко підсихають в товсті серозно-гнійні кірки, інколи з проміжками крові – виникає вульгарне
імпетиго, яке відрізняється великою контагіозністю, ураженням загальних ділянок шкіри,
приєднанням фолікулітів, фурункулів і лімфаденітів.
Бульозне імпетиго – найбільш важкий варіант стрептококового імпетиго; розвивається

найчастіше у дорослих на стопах, колінах і кистях. Відрізняється великими пухирцями, які
містять серозний або серозно-кров’янистий ексудат і товсту покришку. Шкіра навколо них
запалена. Можуть приєднуватися лімфангіти, лімфаденіти, загальні порушення, зміни в
гемограмах.
Вульгарна ектима – єдина глибока форма стрептодермії; розвивається частіше у дорослих

на колінах, сідницях, стегнах і тулубі. Виникає велика глибоко розташована фліктена з гнійним
або гнійно-геморагічним вмістом, який підсихає в товсту кірку, під якою з’являється виразка.
Загоєння поверхневим, рідше втягненим рубцем.
Лікування. При множинних вогнищах загальне купання забороняється, при поодиноких –

питання вирішується індивідуально. Завжди слід уникати миття самих вогнищ. Необхідна часта
заміна білизни. Рушники, гребінці та інші предмети вжитку повинні бути індивідуальними.
Волосся навколо вогнищ коротко підстригти, а шкіру протирати саліциловим або камфорним
спиртом. Остиофолікуліти і фолікуліти розкрити стерильною голкою і обробити аніліновими
фарбами.
Консервативне лікування хронічних піодермій:
Антибіотики
Імуностимулятори, імуномодулятори
Антистафілококовий гамма-глобулін
Солкосерил
Актовегін
Біостимулятори
Вітаміни А, Е, В6, С
При гангренозній піодермії, виразково-вегетуючій – системна кортикостероїдна терапія.
Місцева терапія: спрямована на очищення вогнищ від гною, стимуляцію грануляцій:
- дезінфікуючі примочки,
- аерозолі оксициклозоль, оксикорт, полькортолон, пантенол,
- 5-10% дерматолова або ксероформна мазі, дермазин, мірамістинова мазь,солкосерил —

желе або мазь)
При фурункулі:
- чистий іхтіол
- пов'язки із гіпертонічним розчином, дезинфікуючими розчинами фурациліну, етакридину

лактату, борної кислоти,
- після відторгнення стрижня Þ лінімент стрептоциду, мазь стрептоцидова, мірамістинова, 5-

10% дерматолова, ксероформна мазь;
- аерозолі з антибіотиками (олазоль, левовінізоль);
- аерозолі з антибіотиками + КС (оксициклозоль, оксикорт, полькортолон).
Карбункули, фурункули встадії абцедування підлягають оперативному втручанню.
Профілактика гноячкових хвороб: зміцнення організму, дотримання правил гігієни шкіри,

обробка мікротравм дезінфікувальними засобами (спиртовими антисептичними розчинами,
йоддицерином, левоміцетиновим спиртом тощо).
ПЕРИАНАЛЬНИЙ ДЕРМАТИТ
Перианальний дерматит - це запалення шкіри, яке характеризується свербіжем в ділянці

анального отвору.
Етіологія. Якщо причини виникнення вторинного анального дерматиту, відомі, то етіологія

первинного анального дерматиту достеменно не вивчена. Заслуговують уваги вчення які
вказують на велику роль приховано протікаючого проктосигмоїдиту. Різкий зсув калу прямої і
сигмоподібної кишок в лужну сторону (рН до 8,5 - 10,0) у хворих з хронічним анальним
дерматитом, наявність у калі нерозщеплених протеолітичних ферментів які підвищують рівень
залишкового азоту в перианальній шкірі, який діє на нервові закінчення перианальної шкіри
викликаючи свербіж.
Класифікація:
- первинний (істинний, криптогенний, ідіопатичний, нейрогенний, есенціальний)
- вторинний, який в якості основного симптому супроводжує такі захворювання як: геморой,
анальна тріщина, глистні інвазії, проктосигмоїдити різної етіології, недостатність заднього
проходу і т.п.
Клініка. Розрізняють гострий і хронічний перианальний дерматит. Для першої форми

характерний гострий початок, постійне протікання, велика інтенсивність і місцеві зміни шкіри по
типу вологої єкземи з мацерацією, слідами розчухів, гіпертрофією перианальних складок. При
хронічному перианальному дерматиті, навпаки, початок повільний, шкіра суха, гіпотрофована,
депігментована, складки шкіри мало виражені.
Діагностика. Передусім потрібно встановити чи: 1) пов'язаний свербіж з дефекацією

(геморой, тріщини); 2) посилюється свербіж після прийому алкоголю, гострої чи соленої їжі
(проктосигмоїдит); 3) немає у хворого в побуті або на виробництві шкідливих чинників
(опромінення, висока температура, запилені приміщення); 4) тісно контактує хворий з тваринами
(глистна інвазія); 5) наявність у хворого чи родичів цукрового діабету, грибкових уражень,
запорів, проносів.
Лабораторні методи:
- аналіз крові на вміст цукру
- трьохкратний аналіз калу на яйця глистів
- бактеріологічний аналіз калу
- ректороманоскопія
Лікування. Лікування потрібно розпочинати з причини виникнення перианального

дерматиту. Якщо при ректороманоскопії виявлений проктосигмоїдит, то необхідно провести
повний курс відповідного лікування. Якщо виявлений кишечний дисбактеріоз без
проктосигмоїдиту, лікування проводять бактеріальними препаратами.
Однак найбільш частіше протікають ті форми перианального дерматиту, при яких опитування
хворого, клінічні і лабораторні дослідження патології не виявляють. В таких випадках лікування
потрібно починати з проктосигмоїдиту. Для зняття патологічного рефлексу з сверблячої
перианальної шкіри у таких хворих доцільно використовувати різні види блокад.
КОНДИЛОМАТОЗ ПРОМЕЖИНИ
Періанальні кондиломи – щільнуваті бородавчасті вузлики, які утворюють в перианальній

ділянці розростання типу кольорової капусти або апельсиноподібної маси, різні за формою і
розмірам, рухомі, рожево-коричневі і часто розташовані настільки густо, що закривають задній
прохід.
Етіологія. Причини утворення періанальних кондилом повністю не вивчені, але є дані про їх
вірусне походження: викликаються ДНК-ланцюговим папіломавірусом ВПК-6 та ВПК-11. Вони
складаються з витягнутих гіпертрофованих сосочків шкіри, в структурі яких є розширені
лімфатичні та кровоносні судини, субепітеліальна інфільтрація.
По формі вони нагадують півнячий гребінець чи кольорову капусту, довжиною від 1 до 10 мм

і більше, блідо-червоного кольору. Ураження кондиломами може бути поодиноким, або груповим.
За даними Козлової В.І та Пухнера П.Ф. (2000) гострокінцеві кондиломи перианальної ділянки
зустрічаються в 2 – 4% населення.
Клініка. Хворі з перианальними кондиломами скаржаться на відчуття чужорідного тіла в

області промежини, відчуття вологості шкіри цієї ділянки, іноді болі при дефекації і анальне
свербіння.
При зовнішньому огляді на шкірі навколо заднього проходу визначаються описані вище
утворення, а при пальцевому дослідженні прямої кишки іноді можна пропальпувати маленькі
щільнуваті вузлики-кондиломи і в задньопроходному каналі.
При ректороманоскопії зазвичай не виявляють патологічних змін; лише зрідка у таких хворих
є катаральний проктосигмодіт , ще рідше – дрібні гранули на слизовій оболонці. У останньому
випадку зміни слизової оболонки дуже нагадують картину лімфофолікулярної гіперплазії.
Диференціальний діагноз необхідно проводити із специфічними сифілітичними періанальними

кондиломами. Вони зазвичай більші (кожна окремо), білого кольору, плоскої форми (не
загострені), вологіші і мають ворсинчастий вигляд. Практично у всіх випадках періанальних
розростань необхідний аналіз крові (реакція Вассермана), а в підозрілих випадках (анамнез)
навіть при негативних результатах дослідження крові хворого повинен оглянути венеролог.
Лікування. Для лікування хворих, що страждають папіломавірусною інфекцією, розроблено

безліч методів, що включають застосування кріотерапії, смоли подофіліума, розчину
подофілотоксина, трихлороцтової кислоти, фторурацила, альфа-інтерферона, лазерного
опромінення, електрохірургічного висічення, рентгенівськими променями, психотерапія, тощо.
Але ні один із вищеперерахованих методів не являється панацеєю, так як доволі часто
спостерігаються рецидиви, особливо у пацієнтів зі зниженим імунітетом.
Ефективним є використання комплексної терапії: проводять курс лікування подофіліума

(мазь на шкіру і накондиломи), потім розростання коагулюють струмом (декілька сеансів) або
видаляють під місцевою анестезією. Досить поширеним консервативним способом лікуванням є
використання конділіну. Засіб наносять обережно лише на розростання та їх основу спеціальною
петльою вродовж двох – трьох разів. Кондилін викликає некроз розростань, які самостійно
відпадають, не залишаючи рубців.
ЕПІТЕЛІАЛЬНІ КУПРИКОВІ НОРИЦІ
Етіологія та патогенез. Існують багато теорій та гіпотез патогенезу цих захворювань, але більшість з них не пояснює всю складність
клінічної та патоморфологічної картини цього процесу. У теперішній час доведено, що всі вродженні патологічні процеси цієї ділянки – це
наслідок неправильного розвитку ембріональних зачатків на різних стадіях ембріогенезу.
Епітеліальна куприкова нориця або хід – це дефект розвитку шкіри, обумовлений

неповною редукцією бувших м’язів хвоста. Хід має вигляд тонкої епітеліальної трубки, яка
знаходиться по середній лінії в між сідничній складці та закінчується сліпо в підшкірній клітковині
і не зв’язана із крижовою кісткою та куприком. Продукти життєдіяльності епітелію, вистилаючого
хід, періодично виділяються через точкові отвори на шкірі – первинні.
Клініка. Механічні травми і закупорка первинних отворів призводять до затримки вмісту в

просвіті хода і сприяє виникненню запалення. В результаті руйнується стінки хода і в запальний
процес залучається жирова клітковина. Гнійник іноді досягає значних розмірів, і як правило,
проривається через шкіру, утворюючи зовнішній отвір гнійної нориці, яке прийнято називати
вторинним отвором. Навіть при першому загостренні запального процесу можуть утворюватись
декілька гнійних порожнин та нориць.
За клінічною картиною розрізняють неускладнений та ускладнений гнійним процесом

епітеліальний куприковий хід. Ускладнена куприковий хід може перебувати в стадії гострого або
хронічного запалення (нориця) та ремісії.
При затримці виділення із ходу продуктів життєдіяльності епітелію хворі відмічають появу
невеликого безболісного інфільтрату з чіткими контурами, заважаючого при рухах. При
інфікуванні вмісту і розвитку гострого запалення виникає біль, підвищується температура тіла,
шкіра над інфільтратом набрякла та гіперемована.
При хронічному запаленні загальний стан хворого задовільний, відмічається незначні гнійні
виділення із отвору ходу, набряку та гіперемії шкіри немає. Навколо вторинних отворів
з’являються рубцеві дефекти тканин. Одні вторинні отвори можуть зарубцюватись, а інші –
функціонувати. При ремісії запального процесу на протязі багатьох місяців, або років вторинні
отвори ходу закриті рубцями.
Діагностика. Скарги на біль різного характеру – від ниючого до пульсуючого, та наявність

пухлиноподібного утворення в ділянці міжсідничної складки, відмічаються гнійні виділення з
нориць. Обов’язковим діагностичним критерієм є наявність первинних отворів. Вони
представляють собою заглиблення шкіри різної величини – від крапкових до 2 – 5 мм. в діаметрі,
розміщених по середній лінії міжсідничної складки. В деяких випадках отвори можуть
знаходитись безпосередньо над заднім проходом.
Диференційну діагностику епітеліальної куприкової нориці слід проводити з кістозними

утвореннями, норицею прямої кишки, піодермією, остеомієлітом крижової кістки та куприка;
При обстеженні хворих обов’язково проводять контрольну ректороманоскопію на висоту 25 –
30 см від краю заднього проходу для виключення, або виявлення супутніх захворювань прямої і
дистального відділу сигмоподібної кишки.
Пальцьове дослідження прямої кишки, додаткове зондування гнійників, дозволяє отримати

уяву про їх топографічне взаємовідношення з прямою кишкою і провести диференційну
діагностику з іншими захворюваннями, які супроводжуються утворенням нориць крижово –
куприкової ділянки та промежини.
При розташуванні вторинних отворів ходів поблизу заднього проходу в отвір основної нориці
шприцем вводять 1% р – н метиленової синьки, який при наявності куприкового ходу
виділяється із його первинних отворів, на відміну від нориці прямої кишки, яка характеризується
появою барвника в просвіті кишки. Окрім того, за кількістю введеного в отвір ходу барвника,
можна суб’єктивно судити про розміри та об’єм гнійників. Коли при зондуванні куприкової нориці
виявляють направлення їх до крижової кістки або куприку, то для виключення захворювань, які
супроводжуються деструктивним процесом в кістках, дослідження доповнюють рентгенографією.
При наявності декількох нориць, рубцьового процесу, при підозрі на обширне гнійне депо
виконують фістулографію. В якості контрасту застосовують водорозчинні препарати (урографін,
тріомбраст).
Лікування. Радикальна операція показана хворим з неускладненими та ускладненими

формами незалежно від їх стадії запалення. На операційному столі хворого укладають за
Депажем. Знеболення – внутрішньовенний наркоз, епідуральна анестезія або місцева
інфільтративна анестезія за Вишневським.
В один з первинних або вторинних отворів хода вводять жолобкуватий зонд та обережно
просуваючи його, поступово розсікають над ним стінку хода. Після розсікання основного хода
для видалення грануляцій, волосся та залишків епітелію, вистилаючого хід, стінки його ретельно
вичищають ложкою Фолькмана.
Після цього, із розкритого основного хода, розкривають отвори затьоків, пофарбованих р-

ном метиленового синього, які також розкриваються по зонду з одномоментним широким
розкриванням гнійних порожнин в підшкірній клітковині. Рубцьово змінені тканини економно
висікаються. Шкірні краї рани також економно висікають, особливо ретельно в ділянках
розсічених первинних отворів хода. Нижньому куту рани придають човникоподібну форму, що
попереджує виникнення воронкоподібного заглиблення під рубцем.
У хворих з неускладненими формами післяопераційну рану зашивають наглухо швами за

Донаті, а у хворих з ускладненими формами (нагноєння) рана загоюється вторинним натягом.

Пряма

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Пряма

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

15.04.24, 12:34 moodle.bsmu.edu.ua/mod/resource/view.php?

ХВОРОБИ ПРЯМОЇ КИШКИ

Анатомо-фізіологічні відомості про пряму кишку:

Пряма кишка - найбільш дистальний відділ кишечника. Назва її не відповідає анатомічній

Довжина прямої кишки - 12-16 см.

По відношенню до очеревинирозрізняють 3 відділи прямої кишки:

2 -промежинний (ампулярний) - покритий адвентицією

3 -анальний - по проекції внутрішнього і зовнішнього сфінктерів.

Слизова оболонка - зібрана вчисленні складки, які розправляються, окрім складок в

Слизова оболонка покрита:

- у верхньому відділі - одношаровим циліндричним епітелієм;

- у зоні стовбців - багатошаровим кубічним епітелієм, місце переходу називаютьзубчатою

- у нижньому промежинному відділі - багатошаровим плоским неороговівшим епітелієм;

- у шкірній (анальній) ділянці - багатошаровим плоским з ороговінням.

Зустрічаються анальні залози, вивідні протоки яких зливаються в крипти.

Підслизова оболонка прямої кишки добре розвинута і дозволяє слизовій зміщуватись,

В прямій кишці м’язева оболонка складається з 2-х шарів - внутрішнього - циркулярного і

Циркулярний шар в анальній ділянці потовщується до 6 мм і утворює внутрішній сфінктер,

Безпосередньо під шкірою знаходиться м’язеве кільце з поперечно-полосатих м’язів, які

До промежинної частини прямої кишки по бокових поверхнях фіксуються м’язи, що

Кровопостачання прямої кишки забезпечується 3-ма артеріями:

верхньою- від a . mesenterica inferior

середньою- від внутрішньої здухвинної артерії

нижньою- від a. pudenda.

Регіонарними для прямої кишки є лімфатичні вузли мезентеріальні, здухвинні, а також

Пряма кишка виконує складні фізіологічні функції:

- абсорбційну - всмоктує воду, NaCl, декстрозу, спирт, глюкозу;

- резервуарну – може затримати 150-300 г калових мас, гази;

Етіологія і патогенез. Запропоновано близько 30 теорій розвитку гемороя:

• механічна (підвищення венозного тиску в судинах прямої кишки;

• теорія екзо- і ендогенних інтоксикацій;

Фактори, що сприяють розвитку геморою:

1. Нейрогуморальні порушення тонусу сфінктерів

2. Тривалі функціональні порушення прямої кишки

3. Венозний стаз в прямій кишці

4. Двомоментний акт дефекації.

За інтенсивністю запального процесу геморой поділяють на:

- гострий геморой (який, як правило, є загостренням хронічного геморою).

Хронічний геморой у своєму розвитку проходить чотири ступені:

І ступінь – виявляється в основному гемороїдальною кровотечею;

IV ступінь – вузли випадають постійно, навіть при зміні положення тіла.

4-а стадія – термінальна, виникає за відсутності своєчасного і адекватного лікування – це

Гострий геморой (синоніми: тромбоз гемороїдальних вузлів, аноректальний тромбоз, гострий

Спочатку випадаючі вузли вправляються самостійно або при вольовому скороченні

Хронічний геморой з больовим синдромом. Біль при хронічному геморої виникає

При наростанні захворювання, коли відбувається випадіння гемороїдальних вузлів,

Підводячи підсумок, слід зазначити, що вкрай рідко трапляються ізольовані форми

При обстеженні пацієнтів з гемороєм, передовсім слід виключити онкологічну патологію

Кожному хворому на геморой або з підозрою на геморой показано виконання

Для якісного ректоскопічного дослідження необхідне ретельне приготування кишки до

Ректороманоскопію проводять у колінно-ліктьовому, або колінно-плечовому положенні

Консервативне лікування хронічного геморою.

Лікування хронічного геморою, особливо в початкових його стадіях (1 ступінь) необхідно

Найбільш поширені і вживані комплексні мазі «Постерізан», «Реліф», «Ультрапрокт»,

У пацієнтів з кровотечами з внутрішніх гемороїдальних вузлів, вже на протязі 25 років

Хірургічні методики лікування хронічного геморою досить різноманітні і за останні десятиліття

Першу групу складають втручання, при яких гемороїдектомія в чистому вигляді не

Метод лігування внутрішніх вузлів шляхом перев'язки їх ніжки латексними кільцями

Методика лігування полягає в наступному: через аноскоп вводиться в анальний канал

Склеротерапія одна з найстаріших маніпуляцій. Описана Morgan в Дубліні в 1869.

Інфрачервона фото коагуляція здійснюється з допомогою лазера. Під дією інфрачервоного

Трансанальна гемороїдальна деартеріалізація, (THD – Transanal Hemorroidal Dearterialization;

Операція Лонго (Степлерна гемороїдопексія, Prolapse Procedure for Hemorrhoids (PPH.)

Перевагами вказаних методів є їх мініінвазійність, що дозволяє їх виконувати в амбулаторних