Україна у політичному

просторі тоталітаризму
та посттоталітаризму
(20–80 рр. XX ст.)
 З квітня 1925 по липень 1928 р генеральним
секретарем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробітників
Сталіна Лазар Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України
особливо зловісну роль. Якраз при ньому політика українізації набула
найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у
життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і
Услід за Леніним апаратники сталінського типу
намагався розмовляти нею. Результати українізації 20-х рр були вагомі:
повторювали, що кожній людині повинні бути
кількість українців серед службовців державного
доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені
апарату в 1923 — 1927 рр зросла з 35 до 54%
людством протягом віків. Однак внаслідок
ідеологізації культурного життя, яка дійшла до
крайніх меж і найбільш потворних форм, за 1923 рік
рамками
На українську мову перейшло понаддозволеного
чверть опинилися 50 колосальні пласти із
загальнолюдської
інститутів і більше половини технікумів. Більша культурної
45 спадщини. Життя
частина книжок, журналів і газетмитців стало настільки
стала видаватися 40зарегламентованим, що
українською мовою. 3 ініціативипочало втрачати ознаки35творчості. Відрізаність їх
М. Скрипника, 30 майстрів теж боляче
який видавлював усе можливе звід здобутків
курсу на зарубіжних
25
позначалася
українізацію, національна мова впроваджувалася на культурному
20 процесі.
навіть у школах командного складу і в деяких 15
червоноармійських частинах. На Кубані 10
5
відкрилися українські школи, видавалися 0
українські газети, працювало українське етнічний склад ЦК КП(б)У, %
радіомовлення. росіян євреїв українців
З 1924 р почалися масові набори у 1920 рік
державну партію, які докорінно 70
змінили й обличчя, остаточно
60
розколовши партійні лави на еліту
(апаратних працівників) і рядових. 50
Членська маса і — неспівставно
40
меншою мірою — еліта почали
швидко поповнюватися за рахунок 30
місцевих національностей,
20
передусім українців. За
перереєстрацією, проведеною 10
наприкінці 1920 р, в Україні
0
налічувалося. члени партій в Україні за національністю, %

росіяни українці євреї поляки

37 958 членів партій, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків. У 1927 р
питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%.Однак в ЦК КП(б)У
представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр — генеральними)
секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраінці —
німець Е Квірінг, єврей Л Каганович, а після відкликання останнього у Москву — поляк С Косюр.
Очевидне чисельне переважання українського
населення попри його недостатню
репрезентованність
у політико-культурному житті.
Культура в 20—30-х рр «Геть від
Москви!»
У 20-ті роки на основі непівського плюралізму та стильового різноманіття розгорнувся
процес організаційного згуртування літераторів. У перші післяреволюційні роки
найбільший вплив мало літературне об'єднання «Пролеткульт» , яке намагалося,
відкинувши вікові надбання світової культури, створити нову, «пролетарську» культуру. У
1923 р . група пролетарських письменників утворила спілку «Гарт», до якої увійшли В.
Блакитний К. Гордієнко, О. Довженко , І. Микитенко, В. Сосюра, В. Поліщук, П. Тичина ,
М. Хвильовий. Невдовзі суттєві розбіжності в мистецькому світобаченні призвели до
розпаду цієї літературної організації. Пізніше «гартівці» стали основоположниками двох
нових творчих об'єднань — «Вапліте» (Вільна академія пролетарської літератури, 1925
—1928 ) на чолі з М. Хвильовим та ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських
письменників, 1927). За ідеологічними постулатами та мистецькими орієнтирами до цих
груп примикала спілка селянських письменників «Плуг», що об'єднувала А. Головка, П.
Панч а та ін. Радикальні модерністи нової хвилі, що тяжіли до західної культури, теж
почали організаційно згуртовуватися. У 1921 р. в Києві утворилася «Асоціація
панфутуристів» (М. Семенко, Г. Шкурупій, Ю. Шпол, І. Слісаренко , М. Бажан та ін.),
естафету якої після її занепаду підхопила харківська «Нова генерація » (1927—1931).
Пропаганду та утвердження техніцизму в літературі було покладено в основу діяльності
«Літературного центр у конструктивістів» (1924—1930) та літературно-мистецької групи
конструктивісті в «Авангард» (1926—1930). (1893 -
Сидять, зліва направо:
Павло Тичина, Микола
Хвильовий, Микола Куліш,
Олекса Слісаренко, Майк
Йогансен, Гордій Коцюба,
Петро Панч, Аркадій
Любченко.
Стоять, зліва направо:
Михайло Майський,
Григорій Епік, Олександр
Копиленко, Іван Сенченко,
Павло Іванов, Юрій
Смолич, Олесь Досвітній,
Іван Дніпровський.

Члени ВАПЛІТЕ у 1926 році

Печатка
ВАПЛІТЕ
 Плуг — спілка селянських письменників в Україні.
«Гарт» — спілка українських пролетарських письменників
Ініціатор створення і єдиний голова «Плугу» — Сергій
організована 1923.
Пилипенко.
завдання «Плугу» — «…боротьба із власницькою міщанською ідеологією Ідеолог — Василь Еллан-Блакитний.
серед селянства й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас
у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчості в цьому
напрямку».
 Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері
культурного будівництва. Це — не випадково. Культура
безпосередньо не була пов'язана з політичним режимом. За винятком
ідеологи, вона була здатна розвиватися в рамках будь-якого ладу. Тому
державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозволити більш-
менш вільний розвиток національної
культури радянських республік Зрештою, підтримка культурницьких форм
національного руху під час нещадної боротьби з його державницькими
формами була найбільш природним курсом для тих політичних режимів у
багатонаціональних країнах, які залежали від підтримки населення.
Тільки самодержавство могло собі дозволити гноблення, що поширювалося
на культуру і мову українського народу, саме існування якого заперечу
валося царськими властями.

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація

неписьменності населення. В грудні 1919 р з'явився декрет про ліквідацію
неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до
50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоті
російською або рідною мовою — за бажанням. У травні 1921 р аналогічну
постанову ухвалив Раднарком УСРР.
 У зв'язку з відмовою у квітні 1921 р В Вернадського від своїх обов'язків
президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в
уряді гетьмана П Скоропадського, одного з провідних організаторів
української академічної науки М Василенка. У червні 1921 р уряд УСРР
схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою
державною установою республіки. Після укладення Ризького миру з
Польщею стало ясно, що Україну, як і до революції 1917 — 1918 рр ,
перетинатиме державний кордон.
Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією наук. Такою назвою
декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію
всієї України.
Росіяни переважали серед висококваліфікованої технічної, наукової і
викладацької інтелігенції, а євреї — у медицині та мистецтві. Ці
співвідношення були властиві національній структурі інтелігенції і в
попередній період. Разом з тим завдяки політиці українізації відбулися істотні
зрушення в бік підвищення питомої ваги українців у складі керівного
персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців у складі
представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком серед
П. П. Скоропадський найбільш масової категорії спеціалістів цієї галузі — вчителів, особливо
(1873 - 1945) сільських. По групі технічних спеціалістів українці переважали серед
агрономів, лісничих, у нижчих технічних спеціальностях. В цілому питома
вага українців ще не відповідала їх частці у складі всього населення.
Літературна дискусія 1925 – 1928 р.
Від 30 квітня 1925 р., що почалася статтею Г.Яковенка «Про
критиків і критику в літературі», відповіддю йому М.Хвильвого
«Про сатану в бочці...», участю С.Пилипенка (оприлюднив п’ять
У складних умовах
статей), протистояння
Г.Епіка, комуністичної
Б.Коваленка партії та
та ін. до публікації памфлету
«Аполегети писаризму» (1926) Хвильового, який сформулював
національного відродження
центральні в Україні
проблеми дискусії виникла
і накресливлітературна
пропозиції щодо їх
реалізації
дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато
Від 26 квітня 1926 р., листа Й.Сталіна «Тов. Л.М.Кагановичу та членам політбюро
питань: ставлення до класичної
ЦК КП(б)У» літератури,
до розпуску ВАПЛІТЕ проблема
й диспуту традицій
«Шляхи розвитку сучасної літератури»
в Будинку імені В.Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928 р. На ньому були
і новаторства, шляхи
присутніми розвитку
понад 800 нового
осіб й взяли мистецтва. Але
участь представники всіх літературних
організацій Києва. Тут виступали О.Дорошенко (голова), Ю.Меженко (доповідач),
центральнимМ.Зеров,
залишалося: бути чи не
В.Десняк, В.Підмогильний, бутиМ.Могилянський,
С.Щупак, українській П.Филипович,
Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М.Івченко, В.Нечаївська, І.Жигалко, М.Рильський
та ін. Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М.Хвильового,
літературі в контексті світової культури.
доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про
духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські — грубо підмінюють
розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на «ідейних
Розпочав дискусію«агентів
противників», 30 квітня 1925
імперіалізму», р. М.Хвильовий
«націоналістів»
памфлетом Втручання
«Про сатанупартійних органівабо
в бочці, та функціонерів у дискусію, яка
про графоманів,
спекулянтів набула
та іншихполітичного спрямування.
“просвітян”» Дискусія
на сторінках захлинулася,
«Культури й почалися
політичні
побуту» (додатку звинувачення,
газети процвітає
«Вісті ВУЦВК»). Це буласталінська
відповідьтеза
тим про
«загострення класової боротьби»,  письменникам навішуються
силам, які писали примітивні й банальні твори. Керівництво
ярлики, при чому партійні опоненти виголошували їх від імені
«Плугу», зокрема, захищало
компартії «масовізм»
й народу. У 1934 — («червону просвіту»),
1937 рр. радянські каральні органи за
вважаючи кожного дописувача
участь митців до газети
у дискусії «письменником.
їх арештовували й фізично знищували.
Активізації мистецького життя сприяв бурхливий розквіт видавничо-
публіцистичної сфери. У 20-х роках у республіці видавалося понад 20
літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10
республіканських газет і 55 журналів . Час від часу в суспільстві виникали
дискусії щодо розвитку української культури. Особливо резонансною була
літературна дискусія 1925— 1928 рр., яка дуже швидко вийшла за межі
літературних проблем. Розпочавшись з пристрасного виступу М. Хвильового
проти графоманства, імітаторства , пристосуванства, дилетантизму та
хуторянства, як і засмічували українську літературу, вона піднялася до
з'ясування суперечностей процесу духовного відродження. Під час дискусії
було зроблено спробу визначити орієнтири подаль шого розвитку
національної культури, створити естетичну концепцію, яка ґрунтувалася б на
органічній єдності традицій і новаторства.
У культурному процесі 20—30-х років в
Україні чітко простежується боротьба двох
протилежних тенденцій оновлення:
гуманістичної, пошукової, творчої і державно
орієнтованої, централізованої,
регламентованої. На початку 20-х років
переважа є перша, наприкінці 20-х — на
початку 30-х років — домінує друга.
 Використані джерела

1 2 3 4
О.
С.
О. spadok Сухом
Кульчи
Бойко .org.ua линсь
цький
ка

«Історія України»«УРСР в умовах «Київські «Освітня хроніка

Розділ 12. Україна в утвердження картографи на сторінках
складі СРСР (1922
тоталітарного представили періодичних
—1939)
громадськості видань
ладу»
унікальні карти 1917—1920 рр»
1918—1919 років»