Казки народів світу

3

Зміст
Перськi народнi казки ____________________________________________________________ 5
Перша перлина _______________________________________________________________________ 5

Польськi народнi казки___________________________________________________________ 5
Камінь з Оструди ______________________________________________________________________ 5
Страх _________________________________________________________________________________ 8
Мiхал i пан___________________________________________________________________________ 10
Покарана хитрiсть ____________________________________________________________________ 12
Шевчиха і графиня ___________________________________________________________________ 14
Густекова біда ________________________________________________________________________ 16
Тітелітури____________________________________________________________________________ 19
Скляна гора __________________________________________________________________________ 20
Як слимак з лисом змагався ___________________________________________________________ 22
Про чоловіка, що ходив питати сонця __________________________________________________ 23
Про королевича та його помічників ____________________________________________________ 25
Про чарівну рушницю, скрипку й чоботи_______________________________________________ 28
Жайворон і вовк ______________________________________________________________________ 30
Про золоту рибку _____________________________________________________________________ 31
Про вівчаря __________________________________________________________________________ 32
Про золоту рись ______________________________________________________________________ 34
Про дівчину та королевича в коров'ячій шкурі _________________________________________ 37
Про зцілющу воду ____________________________________________________________________ 40
Про хлопця та його собачку, котика та левеня __________________________________________ 42
Карлик і ведмідь _____________________________________________________________________ 44
Суботня Гора _________________________________________________________________________ 47
Про біду______________________________________________________________________________ 51
Про рибалчиного сина та дочку водяника ______________________________________________ 51
Диво у млині _________________________________________________________________________ 53
1

Про короля вужів _____________________________________________________________________ 54
Казка про зачарованного щупака______________________________________________________ 55
Про двох девчат, добру й лиху _________________________________________________________ 57
Ледача дівчина_______________________________________________________________________ 58
Двоє братів ___________________________________________________________________________ 60
Про півника __________________________________________________________________________ 62
Як собака вовкові чоботи справив______________________________________________________ 64
Про Брата-Баранця та Сестру-Качку __________________________________________________ 65

Казки білих поселенців в Америці _______________________________________________ 67
Як кролик злякав койота______________________________________________________________ 67
Легенда про вулкани Іштлаксіхуатль і Попокатепетль _________________________________ 67
Ввічливий кролик ____________________________________________________________________ 68
Лис і ворон ___________________________________________________________________________ 69
Вечірня зірка_________________________________________________________________________ 69

Прибалтійські казки ____________________________________________________________ 71
Золоті баранці________________________________________________________________________ 71
Добрий дроворуб _____________________________________________________________________ 72
Вузли вітрів __________________________________________________________________________ 75
Золотоволосий і Золота Зірка _________________________________________________________ 79

Парамахамса Рамакрішна _______________________________________________________ 81
Притча про сліпців та слона___________________________________________________________ 81
Притча про учня мудреця та скаженого слона__________________________________________ 82
Притча про змію та святу людину _____________________________________________________ 82
Розповідь про залишений храм ________________________________________________________ 83
Притча про багатія та його саркара____________________________________________________ 83
Розповідь про розбійників _____________________________________________________________ 84
Розповідь про чотирьох мандрівників __________________________________________________ 84
Розповідь про людину, що шукала вогонь ______________________________________________ 85
Один Бог твій ________________________________________________________________________ 85
Притча про браміна та його сина ______________________________________________________ 86
Розповідь про дроворуба ______________________________________________________________ 86
2

Притча про ляльку ___________________________________________________________________ 86
Гончар _______________________________________________________________________________ 87

Румунські народнi казки ________________________________________________________ 87
Зачарована черепаха _________________________________________________________________ 87
Сіль у страві _________________________________________________________________________ 89
Хортові чобітки _______________________________________________________________________ 92

Скандiнавські казки ____________________________________________________________ 94
Старий майстер-лозопліт______________________________________________________________ 94
Хто сьогодні малий, завтра великий ___________________________________________________ 96
Як нечепура Аскеладден з тролем змагався ___________________________________________ 100
Пастор та паламар___________________________________________________________________ 101
Чоловік-хазяйка _____________________________________________________________________ 102

Словацькі казки _______________________________________________________________ 103
Пастух Янко і прекрасна змійка ______________________________________________________ 103
Старий Бурко і вовк _________________________________________________________________ 109
Як яйце мандрувало _________________________________________________________________ 110
Чи за добро слід добром платити _____________________________________________________ 112
Про три гроші _______________________________________________________________________ 114
Про Лисичку та графа Сантокопа ____________________________________________________ 115
Ведмідь і комар _____________________________________________________________________ 119
Берона ______________________________________________________________________________ 119
Сонячний кінь_______________________________________________________________________ 123
Чорноволосий принц_________________________________________________________________ 127
Золота дівчина з яйця _______________________________________________________________ 130
Про короля Рудя і злотоволоску ______________________________________________________ 133
Швець і чорт ________________________________________________________________________ 137
Як вівчарський ватаг панів їсти вчив _________________________________________________ 139
Про Янка Полінка ___________________________________________________________________ 140
Лисичка та горобець _________________________________________________________________ 142
Про Наперстка ______________________________________________________________________ 142
Про дванадцять місяців______________________________________________________________ 143
3

Тібетські казки та легенди______________________________________________________ 147
Історія Коконора_____________________________________________________________________ 147
Сербал і Юрбал______________________________________________________________________ 149
Чудове насіння ______________________________________________________________________ 150
Фея Дролмакід ______________________________________________________________________ 155
Ченсель _____________________________________________________________________________ 162
Як кам'яний лев розкрив свою пащу __________________________________________________ 164
Норсан та його друзі _________________________________________________________________ 166
Цар і дорогоцінності _________________________________________________________________ 168
Астролог ____________________________________________________________________________ 169
Селянин та Одноокий Як ____________________________________________________________ 171
Як бідний юнак багатія-злодія спіймав _______________________________________________ 173
Золота ваза та мавпи ________________________________________________________________ 175
Чататуту і фенікс ____________________________________________________________________ 176
Заєць і мавпа________________________________________________________________________ 178
Заєць-суддя _________________________________________________________________________ 179

4

Перськi народнi казки
Перша перлина
(персидська легенда)
Одного дня маленька дощова краплина далеко від берегів, над якими вона народилася, відокремилась від рідної
хмарини. Розлучившись із схованкою, вона поглянула долі й, не втерпівши, скрикнула:
- Господи, яке коротке моє життя в порівнянні з вічністю ! І яка я дрібна у порівнянні з безбережним океаном !
- У твоїй скромності велика мудрість, - відповів океан. – Я збережу тебе, дощова краплино ! Я навіть збережу
блиск райдуги, що приховуєш ти в собі. Ти станеш найдорогоціннішим із скарбів – віднині ти будеш
володарювати в світі, й навіть більше – я дам тобі владу над жінкою !
Так дощова краплина стала першою в світі перлиною.
Переказ Туржанського І.В.

Польськi народнi казки
Камінь з Оструди
Оце я вам почну бувальщину й скінчу так, як мені колись замолоду розповідали.
Під Острудою є місто, яке здавна зветься Воріни. Колись, багато років тому, панував там німецький рицар,
якого звали Дітріхом. Був це великий гульвіса. Сам кремезний, високий, борода чорна, плащ із чорним хрестом,
а на поясі меч.
Щодня приїжджав Дітріх конем із Оструди до своєї улюбленої корчми. Корчмар низько йому вклонявся і зараз
вів коня до стайні, а Дітріх, набундючившись, заходив до корчми.
Там попід стінами стояли довгі лави й вузькі столи. З кухні вибігали дівчата - приносили миски зі стравами, а
корчмар подавав панові срібний дзбан з вином та велику чарку, наливав вина й припрошував пити.
Якось, коли Дітріх, пообідавши всмак, сидів, розвалившись на лаві, двері відчинилися й зайшло кілька
чоловіків. Вони стали перед Дітріхом і низенько йому вклонилися.
Це були радники та бургомістр, що керували тим містом.
- Ясновельможний пане! - сказали вони.- Місто наше росте.
- То й добре, що місто росте! - перебив їх глумливо рицар.- Ха-ха-ха! Значить, і'маєтокмій зростає. Люди
розгубилися.
- Так воно і є, пане. Всі знають, що маєток ваш - найбільший у околиці. Отож ми хочемо про щось вас
попросити. Рицар махнув рукою.
- Милостивий пане! В місті нашому багацько ремісників, що виробляють різні речі, багацько й купців. А місто
тісне, і люди аж задихаються від тієї тісноти. Нам треба більше місця, щоб ми могли працювати.
- Гм, кажете: народ задихається від тісноти?! - здивувався рицар.- Що таке народ? Він - як трава. Коли траву
скубе худоба, вона стає ще зеленіша й краще росте. Що нам до тієї голодної бідноти!
Люди похилили голови. Тільки один ще намагався переконати лихого рицаря.
5

- Ласкавий пане! Ми ухвалили всією громадою просити вас, щоб ви віддали нам шматок своєї землі. Заплатимо
добре. Не встиг він закінчити, як рицар схопився з місця.
- Геть звідси! - заверещав Дітріх.- Зараз же! Жебраки! Голови вам повідрубую і накажу забрукувати ними
ринок! Геть з очей! Люди смутні пішли від нього.
- Слухайте-но, братове,- сказав за дверима бургомістр,- прийдімо до нього ще раз, доки він не вип'є отой дзбан
до дна.
Всі охоче пристали на це. Вирішили прийти до рицаря ще раз, може ж, він таки зласкавиться.
А з корчми ще довго лунав сміх.
- Ха-ха-ха! Землі їм захотілося! Жебрацькі сини! Ха-ха-ха! Вихиливши другий дзбан до дна, Дітріх додав:
- Ну й задихайтеся в тісноті, нероби! Що мені до цього? Минуло кілька днів. І знов, коли рицар приїхав до
корчми та сів за стіл, прийшли до нього люди і ще раз попрохали в нього землі. Дітріх замислився. Довго думав
і мовчав.
- Ану ж як він нам відмовить? Нічого нам не скаже...- злякано шепнув один з прибулих.
Нарешті рицар заговорив:
- Згода. На межі моїх володінь край міста лежить великий камінь. Бачили ви його?
- Так, пане,- влад відповіли прибулі.
- Отож,- вів далі рицар,- якщо у вашому місті знайдеться чоловік, який здужає підняти цей камінь і перенести
його куди-інде,- я подарую вам стільки землі, скільки цей силач зможе для вас здобути. Де він покладе камінь,
там і проведемо нову міську межу.
- Даю вам часу на це аж до святого Міхала,- докинув Дітріх, помовчавши трохи.- Зрозуміли мене?
- Зрозуміли,- поволі відповів бургомістр.
І, не чекаючи далі, кинув секретареві, який прийшов із ними, щоб той швидше писав умову, бо вже корчмар
знову ніс дзбан вина.
Рицар підписався під умовою, люди вклонилися й пішли, а Дітріх пив і радів, що так поглузував з городян.
...Коваль Грабош стояв над ковадлом і завзято бив молотом по розпеченому залізу. На порозі сиділа ковалиха з
дитиною на руках.
Дітей Грабош мав тринадцятеро, отож роботи в нього завжди було багато, а часу обмаль. Двоє старших хлопців,
щоправда, вже поралися в кузні, але їм далеко було до батькового вміння. Звертало вже на полудень. Тінь
стовпа, що стояв біля кузні, ніби великий гострий палець, показувала на двері хати, немов нагадуючи, що вже
час обідати тому, хто сьогодні добре попрацював. Грабош саме покинув роботу, коли на подвір'ї з'явився
бургомістр із радниками.
- Добридень! - привіталися вони до коваля, скидаючи шапки.
- Добридень і вам! - відповів Грабош.
- Ми прийшли до вас у справі,- урочисто почав бургомістр.- Нам потрібна ваша допомога. І розповів ковалеві
все.
- Слухайте, Грабоше! - сказав він наостанку.- Ви ж чоловік дужий, усі це знають. Може, б ви спробували
підняти той камінь? Може б, пронесли його хоч трохи?
- Хіба я знаю... Треба спробувати.
- В нас іще є час. Тож спробуйте. Та харчуйтеся добре, їжте все, чого душа забажає, ми заплатимо.
- А про мене, то найкраща страва - горохова юшка з м'ясом. Як наварить мені жінка та наїмся всмак - наче аж
сили мені прибуває. Ще й медом зап'ю, нашим, липовим. Ой, коли б той горох родив на камені, бо таки більш
6

ніде!
Бургомістр узяв коваля під руку, і всі гуртом пішли оглядати камінь.
Величезна каменюка лежала край дороги. Зсунути її з місця не було ніякої змоги.
- То ви кажете: ще є час? - спитав коваль.
- Атож, Грабоше. Часу ще багато. Напевне, дасте собі раду. До жнив місяць, а потім іще два. Наберетеся сили,
щодня потроху будете піднімати тягарі, то, може, якось воно буде.
- Згода!
Звістка про це швидко помчала по місту. Одні вірили, що Грабош підніме камінь, інші тільки хитали головами.
- Відколи світ стоїть, ніхто ще не піднімав отакої ваги.
А коваль узяв із собою старшого сина та й пішов до каменя на світанку. Лопатами обкопали вони камінь
довкола, аж він ворухнувся. І так щодня ходив Грабош випробовувати свої сили. Незабаром коваль постеріг, що
вже може трохи підважити камінь.
Через кілька тижнів уночі він збудив сина, й вони разом пішли на те місце. Місяць яскраво світив на зоряному
небі. Грабош нахилився, обхопив камінь. Напружився і з зусиллям підняв його вгору. Є! Радий, повернувся
коваль із сином додому.
Нарешті настав день, якого чеки,чи в Оструді всі. Великі юрби людей товпилися, щоб побачити незвичніше
видовище. Коваль стояв над каменем, а неподалік- кілька високих дужих чоловіків та бургомістр із радниками.
Всі чекали Дітріха. Аж ось по дорозі затупотіли кінські копита. Курява туманом знялася вгору. Приїхав Дітріх.
Бургомістр повернувся до коваля.
- Ну, починайте, чоловіче добрий!
Кілька чоловіків протягли ланцюги під каменем і, підваживши його, поклали на плечі ковалеві.
Грабош аж похилився. Потім ступив перший крок. Люди зашепотілися, знявся гомін. Хтось аж скрикнув із
подиву, хтось засміявся. Тільки рицар на коні сидів похмурий і мовчазний. Коваль ступав поволі, дуже поволі,
але впевнено, і сміливо простував уперед. Адже цю землю, по якій він ішов, рицар обіцяв віддати місту
Оструді... Юрба мовчки сунула за ним.
- Ну й силач! - шепотіли зчудовані люди.
А коваль не зупинявся. Рясний піт стікав йому з чола, на -скронях набрякли жили, дихати було важко. Та він
поволі ніс камінь далі й далі від міста. Поруч із ним їхав рицар на коні. Він не вірив власним очам. Таки ж
доведеться йому віддати землю!
І раптом кров закипіла у Дітріха в жилах. Він вихопив меча й щосили рубонув по ланцюгу, який оповивав
камінь на спині в коваля. Люди відсахнулися. Удар був важкий. Грабош захитався і впав. Величезний камінь
придушив його до землі.
Люди кинулися на допомогу. Даремно! Поки зсунули камінь, коваль сконав.
І досі ще лежить у полі біля міста цей камінь, на якому лишився відбиток ланцюга, наче згадка про могутнього
коваля, що хотів допомогти своєму місту.

переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та І.А.Вишинського

7

Страх
В одного чоловіка було двоє синів.
Старшого звали Валек, меншого - Войтек. Валек був як усі люди: розумів те саме, що й інші, у великі мудреці
не пнувся, а проте всі звали його розумним через те, що брат у нього був дурний.
Дурний Войтек ніяк не міг зрозуміти, що таке страх. Коли старший брат казав, що він чогось злякався, Войтек
розпитував його так і сяк, але все одно нічого не розумів. Нарешті брат розсердився й вирішив показати
Войтеку, який буває страх.
Одного дня восени, коли вже смеркало, батько вирядив дурного Войте-ка до корчми по горілку. Валек знав, що
брат ітиме кладовищем, бо так було ближче. Отож він тихцем вимкнувся з хати, намастив собі обличчя сажею,
напнув на голову чорну материну спідницю і, взявши в зуби розжарену вуглинку, став на стежці саме посеред
кладовища.
Незабаром на стежці з'явився Войтек. Побачивши навпроти страхітну постать, він гукнув:
- Гей, ти там! Ану уступися зі стежки! Я не хочу лізти в грязюку...
Валек у відповідь застогнав таким страшним голосом, як тільки міг.
- Глухий ти чи що! - гримнув, підходячи, дурень.- Ану тікай з дороги, бо я тебе так розмалюю, що й люлька з
рота вилетить.
Розумний брат подумав собі: "А таки ж ти втечеш звідси!" Застогнавши ще страшніше, він розчепірив обидві
руки й пішов просто на Войтека, наче хотів його схопити. Та де там! Войтек замість тікати підняв угору свою
дубову палицю, кинувся па Валека й давай його лупцювати. Тут вуглина впала Валекові в горлянку й запекла.
Бідолаха стогнав, не годен вимовити й слова.
А тут ще він почав скидати з голови материну спідницю, та заплутався в ній і впав у грязюку. Отож Войтек
оперіщив його палицею, мабуть, разів зі сто, поки впізнав, хто це.
Та ледве впізнавши брата, Войтек зараз же почав його перепрошувати, хоч і дуже здивувався, як це тому спало
на думку виробляти такі дурниці.
Скрегочучи зубами від люті й болю, насилу доплентався побитий Валек додому. Коли батько побачив, що
сталося з його розумним сином, він схопився за батіг і, мабуть, добре б відлупцював дурного Войтека, якби той
не втік на горище та не втяг би за собою драбину.
Назавтра бідний Валек захворів по-справжньому. Мусили йому пустити кров та понаставляти на боки й спину
банки. А батько так розсердився на Войтека, що не схотів навіть потрощити на ньому батога, а взяв і вигнав під
усі чотири вітри.
- Нехай,- сказав,- тебе, дурню, лихо навчить розуму!
Даремно мати плакала й благала не проганяти Войтека, бо вона любила його найбільше,- батько й слухати не
хотів. Довелося дурневі зібрати свої манатки й помандрувати світ за очі. Тільки й того, що на дорогу мати дала
йому чималу торбу грошей.
- Боже мій, боже милий! - міркував дурень дорогою,- батько мене вигнав, як собаку! І за що? За те, що я не міг
відразу впізнати страх! Ой, коли б мені отой страх хоч раз зустріти.
Промандрувавши з тиждень, зайшов якось дурний Войтек опівдні до корчми. Коли його почали розпитувати,
куди й навіщо він мандрує, Войтек відповів від щирого серця, що й сам не знає, куди йде, бо тільки хоче
дізнатися, що таке стр&х. Всі, хто був у корчмі, так і покотилися з реготу. А корчмар поплескав Войтека по
8

плечі й каже:
- Ну, друже, коли тобі тільки це потрібно, нема в світі нічого легшого. У нас ти зараз дізнаєшся, що таке страх.
Бачиш, он там нагорі височезний палац? Хтозна-відколи стоїть він пусткою, бо люди бояться в ньому жити.
Якщо вже ти маєш таку охоту до страху, йди в палац ночувати. Ось побачиш, що з тобою буде.
- Звичайно, піду, коли так,- відповів Войтек,- І якщо справді побачу там страх - гарно подякую вам за добру
пораду. Тільки принесіть мені туди їжі й питва, бо як же я голодний сидітиму там цілісіньку ніч?
Коли люди, що були в корчмі, та й сам корчмар побачили, що Войтек справді хоче піти в палац, вони перестали
жартувати й почали умовляти Войтека, щоб він не ходив, бо вже не один такий сміливець пішов до замку, та й
не повернувся. Але Войтек нічого слухати не хотів; чим більше його лякали страхом, тим більше він радів, що
нарешті той страх зустріне. Отож люди покинули його вмовляти, а ввечері занесли до замку дров на цілу ніч,
кілька ковбас і велику ринку картоплі з салом.
Войтек попрощався з усіма в корчмі і веселий пішов ночувати в палац.
В просторій кімнаті, де була величезна піч, він розпалив собі вогонь, присунув до печі крісло й стіл й
порозкладав на столі всі свої припаси. Потім запалив люльку і, вмостившись у кріслі, став прислухатися, як виє
вихор у печі. А вихор завивав так жалібно й голосно, що в будь-кого іншого волосся стало б на голові сторч. А
Войтек прсидів-посидів, і йому захотілося їсти. Він почав хазяйнувати. Поставив ринку з картоплею на вогонь,
а ковбаси прив'язав до дерев-'яного рожна й заходився їх підсмажувати.
Коли картопля зашкварчала, а з ковбас закапало у вогонь сало, в печі щось гукнуло страшним голосом: "Лечу!"
- Отуди к бісу! Почекай хвилинку, нехай я хоч зніму вечерю з вогню! - голосно відповів Войтек, ставлячи ринку
під стіл та кладучи на неї рожен з ковбасами.- Ну, тепер лети собі, коли хочеш.
Щось загуло в комині і впало просто в огонь.
Почекавши хвилинку, чи не завиє ще хтось у печі, Войтек знов почав смажити ковбасу й картоплю. Потім
виклав усе в миску й поставив на стіл.
Оглянувся назад - і бачить: за спиною в нього мовчки стоїть страшний бородатий чоловік.
- Го-го! Друже! А чого ж це ти стоїш і мовчиш? - гукнув дурень.
Бери собі крісло й сідай разом зі мною за стіл.
Страшний чоловік мовчки взяв крісло й сів за стіл, але їсти не схотів. Войтек кілька разів запрошував його, та
побачивши, що той не слухає, мовчки став уминати свою вечерю. Коли він доїдав останній шматок ковбаси,
страшний гість обізвався понуро:
- Ти ж їв сам, дай тепер і мені.
- Не хотів їсти, коли я просив, то й сиди голодний,- відповів Войтек, ковтаючи останній шматок.
- Чекай! Зараз тебе самого засмажу! - загарчало страховище.
- Помалу, братику, помалу! Це ти, може, й є отой страх, еге? То чому ж ти такий дурний, що не їси, коли дають?
Я вже тижнів зо два промандрував, щоб тебе зустріти, та бачу, не було чого й клопотатися, коли ти такий
дурний!
- Зараз покажу тобі, який я дурний! - гримнув страх і схопив Вой-тека за горлянку.
Але не такий був Войтек! Як гепнув страховище разів зо два кулаком
по голові, воно й простяглеся долі, мов колода. А дурень сів йому на груди, придушив до підлоги й питає:
- Ану, братику, хто з нас дужчий? Бач, не помогло тобі й те, що ти такий довготелесий! Що даси, коли відпущу
тебе живцем?
- Дам тобі великий скарб, якого ти й уві сні не бачив, але не за те, що ти мене відпустив, а за те, що врятував від
9

мук, які я терплю вже сто років. Я колись був паном цього замку і мав страшенну силу. З багатьма силачами
боровся і всіх валив на землю. За це мене самого мучили в замку щоночі. І так мусило бути, аж доки знайдеться
силач, який зможе мене збороти. Якби ти віддав мені останній шматочок своєї їжі, я б разом з ним з'їв і твою
силу. Ну, а тепер ходім зі мною, візьмеш усе що схочеш.
Войтек пішов слідом за ним у величезний льох, де було повно срібла, золота й коштовного каміння. Страх
дозволив йому взяти все, що тільки заманеться. Отож Войтек набрав стільки, що ледве міг підняти. І так йому
проясніло в голові, що він вибирав саме золото й дороге каміння, хоч досі не бачив його ніколи.
Навантажившись як слід, Войтек хотів подякувати страху, але той десь зник.
"От і добре! Не треба йому кланятись!" - зрадів дурень і пішов з палацу, зігнувшись удвоє під своєю ношею.
Потім він узяв підводу й поїхав до міста. А там понакуповував усього та й зажив собі в достатку. І всі люди аж
до смерті звали його розумним Войтеком.

переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та І.А.Вишинського

Мiхал i пан
Давним-давно, рокiв, може, з двiстi тому, в одному селi жив чоловiк на iм'я Мiхал. На зрiст вiн був невисокий,
але силу мав неабияку - однiєю рукою пiдiймав лантух з зерном, мов невеличку торбину, ще й завдавав його
собi на плечi.
Мiхалова хата стояла на галявинi в лiсi; мав вiн клаптик поля, а дiтей аж п'ятнадцятеро, отож доводилось йому
працювати вiд ранку до вечора.
Тiльки й було в нього багатства, що двоє сивих коней, гарних на диво. Всi в селi заздрили Мiхаловi, що вiн має
таких красенiв. А найбiльше дивувалися, чим Мiхал їх годує, бо частенько йому самому з жiнкою та дiтьми не
було чого їсти. Та Мiхал тiльки усмiхався, чуючи, що кажуть про нього сусiди. Коли коням не вистачало сiна,
вiн брав косу на плече, бгав за пазуху ряднинку та вирушав увечерi в лiс косити траву. Принесе, було, повну
ряднинку трави, дасть коням, а сам приказує:
- Хто, як не ви, працює на мене! Треба про вас подбати чи нi? А везуть на вас усяку всячину. Ну й нехай! їжте,
мої сивки, їжте!
Раз навеснi вирушив Мiхал орати свiй клаптик поля. Оре та погейкує на коней. Коли це їде по дорозi нiмецький
граф, який жив неподалiк у маєтку. Вже давно вподобав вiн Мiхалових коненят i поглядав на них заздрим оком.
Не раз i намовляв його їх продати, але Мiхал i слухати не хотiв. Отож граф надумав забрати коней силомiць.
Побачив, що Мiхал оре свою смужку, й наказав кучеровi зупинитися. Вилiз iз брички i йде полем. А Мiхал,
угледiвши графа, мерщiй звернув на дальнiй кiнець поля. Зупинив сивок i почав поправляти упряж.
Граф аж зубами заскреготiв од лютi, але нiчого не вдiєш - мусив перейти через усе поле.
- Добридень, Мiхале.
- Добридень i вам, вельмишановний пане граф. Граф поплескав Мiхала по плечi.
- Чуєш, Мiхале, я хочу купити твоїх коненят. Мiхал насупив брови:
- А я не продам!
10

- Та я добре заплачу.
Бачить Мiхал, що нiяк графа позбутися, й каже:
- А може б, ми, ясновельможний пане граф, об заклад побилися?
- Згода! - зрадiв граф.
- Ось давайте: хто краще збреше - того й конi будуть. Як ви, пане граф, програєте - дасте менi сто талярiв, як я вiддам вам своїх сивок.
- Напевне, я збрешу краще, нiж ти! - вигукнув граф.- Ось побачиш, старий дурню! Але кожен хай збреше тричi,
не менш. Мiхал кивнув головою.
- В мене незвичайна корова,- почав граф.- Я щодня годую її зiллям, а яким - тiльки сам знаю. Вона дає за один
раз сто лiтрiв молока.
- А в мене що було торiк! - каже на це Мiхал. - Ось на цьому полi пiд лiсом усе поперекручувалося. Колосся
росло в землi, здорове, як буряки, а корiння стирчало вгору. Рiпа, завбiльшки з людську голову, достигала вгорi,
а гичкою трималася за землю.
- Цього разу твiй верх. Я програв,- мовив, скривившися граф.
- Кажiть далi, ясновельможний пане граф,-побачимо чиє буде зверху.
- Ще за дiда-прадiда росла в моєму садку висока сосна,- почав знову граф.- Вона була така висока, що вершину
її було видко за сто верст, i така товстелезна, що сто чоловiкiв не могли її обхопити. Коли сосну зрубали й
розпиляли на дошки, з тих дощок побудували велике село, а трiсками палили груби в маєтку цiлiсiнький рiк.
Твоя хата, Мiхале, теж iз дощок, напиляних з тiєї сосни...
Мiхал за другим разом розповiв небагато:
- Коли ви, пане граф, не розгнiваєтесь, розкажу вам, як торiк полював зайцiв. Зустрiну зайця, насиплю йому
солi на хвiст - i вже вiн готовий, сам iде до рук.
- А бачиш, я виграв! - радiсно вигукнув граф.
- Ваша правда. Кажiть тепер третю свою побрехеньку.
- Я розповiм тобi теж про полювання. Колись була в мене рушниця з кривою цiвкою. Пiшов я з тiєю рушницею
полювати оленiв. Стою на узлiссi, чекаю. Раптом з лiсу вибiгає олень. Дивлюся - очам своїм не вiрю: роги в
нього такi розложистi, як гiлки на дубi. Глянув пильнiше: ген за цим оленем, бiля пагорка, стоїть другий, ще
кращий. Нацiливсь я, стрiляю. I що б же ти думав: одним пострiлом забив двох оленiв - i того, що вибiг перший,
i того, що стояв бiля пагорка. Отака була в мене рушниця з кривою цiвкою.
Мiхал тiльки посмiхнувся. Присiв на дишель своєї сохи, понюхав тютюнцю, кiлька разiв чхнув, аж луна в лiсi
розляглася, й заговорив:
- Еге ж, вельможний пане граф, тепер черга на мене... Отож так... Жив колись у нашiй околицi граф. Вiн був
дуже суворий. Пам'ятаю раз,
коли в нього на кухнi зник буханець хлiба, наказав вiн вiдшмагати рiзками всiх слуг та обшукати всi хати на
селi. В цього графа була тьма-тьменна бджiл; вуликiв - i не злiчити. Доглядав вулики мiй батько. А граф нiвроку
скупенький був. Щодня лiчив вiн бджiл, та нiяк не мiг полiчити, помилявся й починав спочатку.
Раз трапилося так, що з найбiльшого вулика, з якого мiй батько кожного року брав дуже багато меду, зникла
бджолина матка. Хтозна, де вона подiлася, але бджоли перестали збирати мед i помалу теж зникали.
Пан граф скликав людей з усього села i в усiх обшукав кишенi - чи хтось, бува, не сховав бджолину матку.
Але бджоли нi в кого не було. Тодi пан граф вирушив її шукати. Шукав, шукав - нiде немає. Тут вiн згадав, що є
в селi хлопець, який допомiг колись знайти йому бджолину матку, що зникла з iншого вулика. Цей хлопець був
11

я, вельможний пане.
Пан граф повернувся, забрав мене з хати, й ми разом подалися шукати бджолу.
Спершу вилiзли ми на небо. Там було дуже гарно. За столами сидiли чоловiки й жiнки, а з ними янголи. Всi їли
й пили молоко з медом.
Мiй пан дуже засмутився, бо не побачив там жодного графа.
А потiм подалися ми шукати бджолину матку аж у пекло. Я йшов попереду, пан граф - за мною. Зайшли ми у
ворота, стали за рогом i дивимося. I що б же ви думали - кого побачили? Побачили в пеклi силу-силенну графiв.
Усi кипiли в смолi. Було там ще кiлька бiдних селян. Але вони тiльки пiдкидали дрова пiд казани iз смолою. I
раптом мiй пан побачив у одному казанi свого батька. Пополотнiв, та як кинеться тiкати! Злякався, що батько
пiзнає його й потягне в смолу...
- Ах ти ж брехун! - гримнув спересердя граф.- Як ти смiв розказати менi таку нiсенiтницю!
I раптом схаменувся. Виходить, Мiхал таки виграв!
Насупившись, пан граф пхнув Мiхаловi в долоню сто талярiв i пiшов геть, навiть не глянувши на коней. А
Мiхал посмiхнувся й став орати далi.

переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та I.А.Вишинського

Покарана хитрiсть
Якийсь заможний пан з-пiд Ольштина полював колись сам один у лiсi, що сягав далеко-далеко. В тому лiсi
посеред галявини була велика яма, вирита на вовкiв. Пан iшов через галявину й ненароком упав у яму. Як же
вiн злякався, коли побачив, хто в тiй ямi! А там уже сидiли ведмiдь, здоровенна змiя та кiт. Кожен iз жахом
дивився на iнших. Отож пан i собi притулився до стiнки та й ну гукати, благаючи допомоги. Гукав аж три
днi-все даремно. Лиш на четвертий день наймит Мiхал прийшов у лiс рубати дрова й почув голос iз ями. Вiн
пiдiйшов до ями й питає:
- Хто там?
А заглянути в яму не можна, бо вона прикрита хмизом, та, нiде правди дiти, вiн i злякався дуже. Пан упiзнав
наймита з голосу.
- Це я, твiй пан! - гукнув вiн.- Я впав до вовчої ями. Допоможи менi вилiзти. Ось побачиш, як я тобi вiддячу.
Мiхал вiдшукав довгу жердину, опустив у яму. Чує - хтось за неї схопився. Почав Мiхал тягти й на превелику
силу витяг жердину назад.
I що б ви думали - кого вiн побачив? Не свого пана, а величезного кудлатого ведмедя, який щодуху чкурнув у
хащу.
Бiдний Мiхал затремтiв з переляку, бо подумав, що то чорт його кликав, а потiм обернувся на ведмедя. Мiхал
хотiв був уже тiкати, коли знову почув з ями голос:
- Не кидай мене тут, Мiхале, любий! Змилуйся! Я знаю - ти хочеш одружитися. Справлю тобi гарне весiлля,
тiльки допоможи менi вибратися з ями.
Почув це Мiхал, усмiхнувся. Хоч i не вiрив, що то його пан, але вирiшив спробувати ще раз. Обережно
12

встромив жердину до ями - й зараз же почув, як щось дряпаеться по нiй. Потяг Мiхал жердину, i здалося йому
дивним, що пан такий легкий. Аж тут iз ями вискочив кiт, нявкнув i шугнув у кущi.
- Ой лишенько! Це був напевне диявол. У цiй ямi, мабуть, сидять самi чорти.
Вiн уже хотiв був тiкати, коли пан заблагав i залементував:
- Не кидай мене, Мiхале, любий! Надходить нiч. Я вмру вiд страху, голоду й холоду. Подарую тобi цiле
господарство й купу грошей, якщо ти мене врятуєш.
Мiхал знову встромив жердину до ями. Але цього разу з жердини iз сичанням сприснула змiя i зникла в травi.
Чую людський голос, а з ями вилазять дикi звiрi!> - зчудувався Мiхал.
Вiн кинув жердину на землю, але пан так благав i кричав, що шкода було слухати.
- Змилуйся! Змилуйся! Опусти сюди жердину! Тепер уже в ямi немає нiкого, крiм мене. Вiддам тобi весь свiй
маєток i всi грошi, якщо врятуєш менi життя.
Якщо це справдi пан i я його врятую, буде вiн менi вдячний до самiсiнької смертi, - подумав Мiхал. - Може,
навiть i не вiддасть усього маєтку, але грошенят таки вiдсипле>.
Намордувався Мiхал добряче, бо пан був товстелезний i важкий. Та ледве ступив на тверду землю, як зараз же
гримнув:
- Ти, дурню! Чого так довго вовтузився? Я мало з голоду через тебе не вмер.
Мiхал перелякався не на жарт. Мерщiй вийняв з кишенi окраєць житнього хлiба, що взяв собi на вечерю, й
вiддав пановi.
Трохи пiдживившися, пан важко сперся на Мiхала й поволi рушив до свого маєтку. А як став на порозi, сказав
Мiхаловi:
- Ну, тепер ти вже менi не потрiбний. Iди собi.
Взавтра рано-вранцi наймит подався до панського двору. <Може ж таки щось дасть менi на весiлля>,- думав вiн.
Зайшов у двiр i каже слугам: так, мовляв, i так.
- Чого ж тобi треба вiд нього? - питаються слуги.
Мiхал розповiв, як урятував пана з вовчої ями. Слуги почали смiятися та лаяти його. Не один думав: <Якби це я
знайшов - отам би й кинув у ямi. Нехай би його вовки з'їли>. Бо ж пан був лихий i недобрий.
Нарештi хтось iз слуг пiшов до нього й сказав:
- Там, ясновельможний пане, прийшов чоловiк, який вас учора витяг iз ями. Вiн хоче щось вам сказати.
- Що?! - люто гримнув пан.- Мене витяг з ями? Брехня!
Вибiг на подвiр'я, вилаяв Мiхала, назвав брехуном, а потiм узяв батога та й вигнав його з двору, ще й собаками
нацькував.
Оце так вiддячив! Смутний i ображений повернувся Мiхал до своєї хатини в лiсi. Прийшов - що за диво? - дверi
вiдчиненi. Глянув - аж ведмiдь та кiт, яких вiн урятував, лежать долi, а змiя примостилася на печi. Всi троє
чекають на нього.
Мiхал так i остовпiв, побачивши цю трiйцю, але ведмiдь чемно пiдiйшов до нього й повiв у комору. Там лежав
олень, якого ведмiдь вполював для Мiхала.
- Ото добре! Хоч буде що засмажити на весiлля! - аж руками сплеснув Мiхал.- Красненько тобi дякую. Тут
пiдбiг кiт i, лащачись, повiв Мiхала в сiни, де на лавi лежав букет чудових квiтiв.
- Буде чим прикрасити хату на весiлля! - зрадiв Мiхал.- Дякую. Нарештi пiдповзла змiя, тримаючи в ротi
камiнь-самоцвiт, який блищав на всю хату.
- Ой, та це ж, певно, коштує великих грошей! - здивувався Мiхал.
13

Вiн чемно подякував звiрам i нагодував їх; вони й пiшли собi в лiс. А Мiхал сiв на лавi й узяв самоцвiт у руки.
Дивиться i не знає, що з ним робити.
Ранком пiшов до панського маєтку. Вiн надумав продати самоцвiт панi, яка дуже любила золото й всiлякi
коштовнi цяцьки. Та коли вiн показав самоцвiт пановi, той заверещав:
- Ах ти ж негiднику! Де ти його вкрав? Адже вiн коштує цiлу купу грошей.
- Я не вкрав його, пане. Менi принесла самоцвiт змiя, що була разом з вами у ямi.
- От брехун! Забив, певне, якогось подорожнього й забрав у нього таку коштовнiсть!
I пан забрав у Мiхала самоцвiт, а його самого наказав кинути у в'язницю та ще й вирядив слугу в мiсто подати
до суду.
Привели Мiхала на суд. Вiн розповiв, як витяг пана з ями. Та пан присягався, що наймит бреше. Суддя послухав
пана й каже Мiхаловi:
- Еге, мiй любий! Хто ж тобi повiрить? Чи є в тебе свiдки?
- Е свiдки! - вигукнув Мiхал.- Є ведмiдь, кiт i змiя, тiльки вони в лiсi. Покличте їх, нехай скажуть.
- Нiхто твоїй брехнi не повiрить! - розлютився суддя. Вiн уже хотiв був виносити вирок, коли раптом за дверима
щось загарчало. Вiдчинили дверi, й до зали увiйшов ведмiдь. На спинi в нього сидiв кiт, а змiя обкрутилася
навколо шиї й поглядала навколо своїми розумними очицями. Всi страшенно перелякалися, а пан аж зблiд i
сховався за столом. Ведмiдь iз своїми друзями рушив до нього. Тiльки-но пiдiйшли ближче - пан зарепетував:
- Вiдiйдiть! Вiдiйдiть! Я скажу правду. Цей чоловiк не винен. Все було так, як вiн казав. Я заплачу йому, я все
вiддам! Мiхала негайно звiльнили, i чутка про те, що з ним сталося, полинула по всiй околицi.
Люди так смiялися з пана й соромили його, що вiн незабаром утiк кудись аж за море. А Мiхала всi хвалили й
шанували. I незабаром наставили його лiсничим. Зажив вiн з людьми в добрiй злагодi, а потiм одружився iз
своєю нареченою.
Справили бучне весiлля, їжi й питва було досхочу. Ведмiдь, кiт i змiя теж прийшли на весiлля. За столом їх
почастували тим, що вони любили найдужче: ведмедя - медом, кота - жирним м'ясцем, а змiю - солодким
молоком скiльки душа забажає.
I таке це було гарне весiлля, якого в околицi та й у всiй Польщi нiхто не бачив i не пам'ятав.

Переклад з польської М.А.Пригари
Малюнки Н.Д.Котел та I.А.Вишинськoго

Шевчиха і графиня
Колись давно в одному містечку жив швець Філіпп Дратва. Всі в містечку знали того шевця, і не дивно: над
дверима його майстерні висіла вивіска, яку кожен бачив здалека. На ній був намальований здоровенний
шевський копил, а під ним було написано:
«ТУТ ЖИВЕ Й ПРАЦЮЄ МАЙСТЕР ФІЛІПП ДРАТВА».
Майстер Дратва завжди сидів біля вікна і то з усієї сили штрикав у шкіру шилом, то спересердя розбивав носи
дерев'яним гвіздочкам, коли вони не дуже швидко встромлялися в підошву.
Швець був роботящий, але дуже сварливий і до того ж такий скупий, що ніхто з підмайстрів не міг у нього
14

працювати. Не минало й дня, щоб Дратва не чіплявся до них: той був у нього хамулуватий, той шила в руках не
вмів тримати... А вже зароблені гроші він ніколи не виплачував цілком. Через ге доводилось йому цілими
тижнями або й місяцями працювати самому, бо скривджені підмайстри тікали від нього, ще й інших
відраджували.
Хоч-не-хоч, доводилося тоді ставати до роботи його жінці. Майстер зганяв на ній злість, лаявся, гримав, а
частенько й штурханцями частував. Бідолашна жінка боялася навіть слово мовити, щоб не було сварки. Мовчки
робила те, що загадував чоловік.
Була вона тиха, добра й дуже жаліслива до бідних, мабуть, тому, що й сама в житті зазнала чимало лиха.
Навпроти містечка, на березі великого озера, жив у розкішному замку вельможний пан. Старі люди
переказували, що дідусь його був бідний рибалка. Якось ловив він рибу та й витяг сітями з дна озера великий
скарб. Отоді він купив собі чудовий замок, ще й ліс навколо нього разом з двома озерами.
А молодий пан багато років жив у чужих краях і привіз собі звідти дуже гарну дружину. Не встигла вона
приїхати, як зараз же наказала, щоб чоловіка її звали «пан граф», а її саму «ясновельможна пані графиня». І тут
усі побачили, що ця графиня страх яка вередлива та зла. За всяку дрібницю вона кидалася бити своїх служниць,
штурхала їх, лаяла. Навіть і самому парові графу не раз перепадало від неї, коли він щось не так скаже. Ніхто не
міг догодити вередливій пані, все було їй не до вподоби. Отож люди й навіть сам пан, її чоловік, боялися
графині, мов нечистої сили.
Якось біля замкової брами зупинився подорожній. Коли графиня проїжджала мимо нього в гарній кареті, він
уклонився їй до самої землі й заступив коням дорогу. Карета зупинилась. Подорожній підійшов ближче й,
низько кланяючись, попросив пані графиню, щоб та допомогла йому знайти якусь роботу.
Графиня аж остовпіла з подиву. Мовчки глянула вона на подорожнього, а потім вискочила з карети, вихопила у
візника батіг і щосили шмагонула ним подорожнього по босих ногах.
Як ти смієш зупиняти мою карету?! -- кричала вона.- Як ти смієш говорити до мене?!
Подорожній відскочив убік і мовчки дивився, як карета зникає за поворотом. Трохи постоявши, він рушив до
міста й незабаром звернув у вузеньку вуличку, яка вела до озера. Зупинившись біля маленького будиночка,
прочитав вивіску:
«ТУТ ЖИВЕ Й ПРАЦЮЄ МАЙСТЕР ФІЛІПП ДРАТВА».
Подорожній смикнув за дзвоник, потім тихенько зайшов до майстерні й спитав, чи нема тут для нього якої
роботи. Але майстра не було вдома, а жінка його, хоч і шкода їй стало бездомного, порадила йому пошукати
роботи десь-інде, бо чоловік її дуже злий і в нього ще нікому не жилося добре.
Є в мене лише один гріш,- сказала вона,- це все, що я тобі можу дати. Правда, майстер, як прийде додому, мене
за це поб'є, але тобі, певне, цей гріш потрібний більше, ніж йому. Та й биття я не боюся. Візьми гріш собі, нехай
тобі буде на щастя.
Подорожній подякував добрій жінці, вийшов з майстерні й попростував до озера. На тому березі височів
панський замок. Подорожній глянув на нього й шепнув сам до себе:
Треба мені виправити одну помилку. Нехай оці дві жінки, яких я сьогодні зустрів, поміняються одна з одною.
Шевчиха нехай стане графинею, а графиня -- шевчихою!
А той подорожній був чаклун. Ледве він вимовив оці слова, як запала темна ніч.
Уночі вельможна графиня опинилася в ліжку шевчихи, а шевчиха ледве встигла заснути - помандрувала до
замку.
...Полежавши кілька хвилин у твердому ліжку, графиня почала неспокійно крутитися з боку на бік. За кожним
15

разом її боляче колола солома. Злість закипіла в графині. Ще не прокинувшись, вона заходилася лаяти слуг, що
так погано постелили їй постіль.
Майстер Дратва прокинувся від тої лайки і сів, прислухаючись. Але нічого не зрозумів, бо графиня говорила
по-німецьки. Отож Дратва схопився та як гримне їй на вухо: Цить!.. Бо як дам тобі, то й ранку не дочекаєшся!
Спи і не писни!
Графиня перелякалася так, аж їй мову одібрало.
Що це таке? Де вона? Навколо темно: поруч щось сердито сопе, наче великий ведмідь. Графиня натягла перину
на голову, тремтячи всім тілом. За хвилину вона задрімала, думаючи, що то все їй тільки приснилося.
Ранком швець прокинувся, глянув: жінка його ще спить. Навіть носа її з-під перини не видно.
Що це?! Білий день надворі, а ти спиш? Я буду дратву смолити?!
Швець розлютився. Схопив палицю, смикнув за перину, аж вона злетіла на підлогу - й ну лупцювати графиню
палицею! Графиня репетує не своїм голосом, а він лупцює та лається. Нарешті штовхнув її з ліжка. Зараз мені
йди дратву смолити!
Перелякана графиня, вмиваючись слізьми, побігла до дверей, хоч і не дуже розуміла, чого Дратва від неї хоче.
А тим часом шевчиха лежала собі в ліжку. За ніч вона й разу не прокинулась, так їй було гарно й тепло. Нарешті
розплющила очі, дивиться -- що таке? Де вона?
Навколо тихо-тихо. Тільки годинник десь цокає: цок-цок!
«Може, це сон? - подумала шевчиха.- А може, я померла, і вже на небі?»
Коли це відчинилися двері, й до спальні зайшла покоївка Кася. Йде тихо, в самих панчохах, боїться, що зараз
графиня нагримає на неї. Підступилась до ліжка й питає несміливо:
Найясніша пані, яку вам сукню на сьогодні готувати? «Ой, ой! Що ж мені казати?» -- заклопотано подумала
шевчиха. Глянула на Касю й мовила лагідно: Яку сама схочеш, люба.
Кася дуже здивувалася, бо графиня ще ніколи так лагідно з нею не говорила. Підвела вона очі на свою пані та
аж рота роззявила з подиву. Е пані все обличчя й руки були в смолі.
Задкуючи, вийшла Кася з кімнати та бігцем помчала на кухню, де інші слуги з жахом чекали, в якому настрої
прокинеться сьогодні їхня пані. Ой-ой-ой! -- зашепотіла Кася, вбігаючи.- Не інакше, як наша графиня цієї ночі
була в пеклі, бо геть чисто вся в смолі. Але щось із нею, мабуть, сталося, бо така добра зробилася, хоч до
болячки тули.
А тим часом шевчиха встала, вимила обличчя й руки від смоли, одяглася й пішла гуляти по замку.
В одному з покоїв підійшов до неї пан, чемно привітався й поцілував руку. Він надивуватися не міг, що жінка
його зробилася така добра і лагідна: не гримає, не свариться, не тупотить ногами.
Шевчиха ходила з ним і ніяк не могла вгадати, що з нею сталось. У цей час пані графиня сиділа в кутку й
поглядала злими очима на шевця. А той весело вимахував ремінцем у неї над головою й приспівував:
Ой живуть пани у пеклі, Так, неначе на землі! Наїдяться, ще й нап'ються, Та й сидять собі в теплі.
переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та I.А.Вишинського

Густекова біда

16

Коли це було, ніхто вже гаразд цього і не знає. Жили в селі Високому два брати. Старшого брата звали Кароль,
меншого — Густек.
Старший брат жив у гарному мурованому будинку, мав велике господарство, кілька пар коней, чимало худоби,
тримав двох наймитів і наймичку.
А Густек жив у глиняній халупі, мав лише клаптик поля, та й те на пагорбі, геть усе всипне камінням. Коняка в
Густека була тільки одна, ще й сліпа на одне око, і до того ж ледве ноги тягла.
Не диво, що Густекові діти завжди були голодні. Як його нагодуєш таку сім'ю, коли п'ятеро просять їсти?
І в господарстві Густекові не щастило: то корова здохне, то свиня, а то раптом перестануть нестися кури, хоч
голодні дітлахи щодня чекають не дочекаються тих яєць.
Тяжку Густекову долю знали в усьому селі. Якщо комусь не велося в господарстві, завжди казали:
Не інакше, як Густекова біда на нього напала.
Деякі жаліли Густека:
Шкода чоловіка! Працює як віл, а нічого не має.
А дехто тільки рукою махав:
Ет, нічого не вдієш! Так уже йому судилося!
Найменше жалів Густека його брат Кароль, зажерливий і скупий. Завжди він бурчав, завжди нарікав: серце в
нього було лихе й безжалісне.
Не раз, було, їде Кароль на ярмарок парою ситих коней, а Густек плентається пішки. Та брат-багач задере
голову, одвернеться й промине його, ніби й не бачить.
Часом Густек заходив до брата щось позичити, але той ніколи нічого йому не давав. То хліб, мовляв, іще не
вимолочений, то борошно ще не привезли з млина, то гроші саме комусь позичив... Перестав Густек до нього й
заходити.
Якось вертався Густек з базару. Проходить повз братову хату, а вона сяє вогнями. На подвір'ї гримить музика —
ген луна розлягається.
Згадав Густек, що сьогодні день народження Кароля. Забув про всі кривди й вирішив зайти до брата.
Заходить, а музика як гримне назустріч! Уздовж усього подвір'я стоять довжелезні столи, на них миски із
свининою, курятиною, гусятиною. Навколо столів снують наймити, раз у раз приносять дзбани з пивом.
Побіг наймит сказати господареві, що до нього брат завітав, але Кароль не вийшов назустріч, не запросив
Густека до столу, а звелів наймитові одвести брата на кухню.
Мало не заплакав Густек, хотів уже був піти, коли бачить: на столі в кухні стоять різні страви, а від них такі
смачні пахощі линуть, аж дух забиває! І так схотілося Густекові їсти, що й сказати не можна. Схопив він кістку,
що перша трапила йому на очі, й вибіг на подвір'я.
Сів за стодолою й давай обгризати кістку. На тій кістці — ні м'яса, ні жиру. Та голодний Густек допався до неї,
аж засвистіло.
Раптом бачить: стоїть перед ним якась постать. Тонка, мов лозинка, голова завбільшки з горіх, а ноги наче
соломинки. Людина --не людина.
— Ти хто така? — злякано спитав Густек.
Я твоя біда! -- тоненько запищала потвора.— Дай і мені трохи погризти кістку, бо з голоду пропадаю.
Ти ж бачиш,— каже Густек,— тут і гризти нема чого.— Хіба що залізеш усередину.
Залізу! Бачиш, яка я тонка!
І біда враз шугнула в кістку. Незабаром Густек почув як вона жадібно там цмокає.
17

«Ой! -- думає Густек.— Як же ти надокучила мені, бридка потворо! Скільки років просиділа в мене на шиї! Але
тепер я знаю, що зроблю!»
Вийняв він ножа з кишені, відчахнув гілку з тополі, зробив затичку й запхнув у кістку. Ще й каменем прибив
зверху. Біда запищала й запросилася, щоб він її відпустив. А Густек і слухати не хоче.
Сиди отут, почваро! — каже.— Довго ти мене мучила; нехай я хоч трохи тепер відпочину.
Мерщій пішов до тину й закопав кістку під кущем бузку.
Відтоді Густекові справи пішли на краще. Корови стали давати більше молока, свині росли, мов із води, кури
неслися щодня. Навіть коняка, сліпа на одне око — і та ожила й почала брикати.
Потроху вибився Густек із злиднів. Навіть пару коней купив і збудував дім замість своєї мазанки.
Старший брат поглядав на Густека заздрим оком. Лихий він був чоловік, немилосердний і нікому не бажав
добра.
Нарешті не витримав, пішов до меншого брата й заходився хитро випитувати, чому той забагатів.
Густек розповів братові все як було. А Кароль слухав і думав собі: «Ні, брате, не будеш ти рівний зі мною! Вже
я подбаю, звільню твою біду, хай вона знову тобі на шию сяде».
Попрощався Кароль з братом, подався додому і давай копати під кущем бузку біля тину. Вирив кістку й питає:
— Густекова бідо, ти тут?
— Тут, тут, випусти мене, чоловіче добрий!
Кароль витяг затичку з кістки, а біда як кинеться йому на шию, як стисне, як запищить!
Мій любий, мій дорогий! Не покину тебе довіку, до самої смерті!
Злякався Кароль, почав скидати із себе біду, але де там! Вчепилася так, що й не відірвеш! І
Він бігцем до хати й чує: сіло йому щось на спину й душить, важче й важче. І така його втома змагає, наче він
цілісінький день працював.
Не встиг Кароль відпочити. Тільки-но зібрався йти в поле до орачів, коли чує: біжить пастух і гукає, що
найкраща його корова загрузла в трясовині. Побіг багач, притьмом скликав людей; насилу витягли напівживу
корову.
Тільки повернувся додому, бачить: жінка біжить і гукає з плачем, що одна з трьох свиней зламала ногу.
Довелося ту свиню дорізати.
Отак і почала хазяйнувати Густекова біда в багачевій хаті. Гинула його худоба, падали коні, вітер зривав дах,
ламалися вози в дорозі.
Незабаром усе багатство наче водою змило. Тільки вітер свистів у холодній печі та, погукуючи, танцювала біда
в порожній коморі.
На подвір'ї стояла пара сухоребрих шкап, і порався біля них висхлий, як тріска, Кароль, колись такий багатий і
скупий.
А Густек порядкував у. своїй господі гарно й розумно. Він пам'ятав, як колись бідував, і помагав усім біднякам,
що приходили до нього. За це люди любили й шанували його.
Густек дожив до глибокої старості. А коли вмирав, заповів дітям, щоб жили чесно, працювали в згоді й
помагали всім, кого спіткає біда та злидні.
переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та I.А.Вишинського

18

Тітелітури
На високій горі стояв колись ста-рий-престарий замок, а в тому замку жив молодий князь.
Навколо замку, скільки сягає око, тягся густий ліс. А в ньому були й кози, й дикі кабани, й кошлаті ведмеді. Над
усе любив князь полювати в тому лісі.
Якось уранці сів він на коня та й поїхав у ліс. їде та їде лісовою стежкою. Навколо дрозди свистять, туркочуть
сиві горлички й десь на дубі виспівує вивільга.
А стежка біжить та біжить лісом, аж поки вибігла на лісову галявину. На тій галявині квіти ростуть, рожеві, білі,
жовті, а над ними дзижчать бджоли. Глянув князь: за деревами виблискує озеро, а на березі стоїть хатка. Коло
хатки зеленіє городець, повен соняшників та червоних рож.
«Хто ж то живе в цій хатині? -- здивувався князь.— Не раз я бував у цьому лісі, а хатки ніколи не бачив».
Під'їхав ближче й зупинився. Дивиться: двері відчинені, а в низеньких сінцях сидить красуня дівчина, пряде й
тихесенько співає:
З каменя на камінь жайворон скаче,
А моє серденько гірко-важко плаче.
Ой немає неньки, у землі спочила,
А мене, сирітку, мачусі лишила.
Вріже хліба скибку — на руці не видко.—
Та іще й питає: чом так з'їла швидко?
Ой з'їла я, з'їла в сінях за діжками.
Що вкушу шматочок — заллюся сльозами.
Послухав князь ту пісеньку, і так йому шкода стало дівчини! Аж тут у вікно виглянула мачуха, побачила його й
вибігла в двір. Вклонилася низько і давай вихваляти бідну сирітку. Хвалила, хвалила, а тоді й каже:
Вельможний пане! Вона ж із соломи золото пряде! Як то із соломи золото? — здивувався князь.
Так, так, пане! Золоті в неї руки! Ось на цій прядці пряде золото. Забрав князь дівчину до себе в дім та й
одружився з нею. І так вони гарно й любо зажили вдвох, мов пара голуб'ят.
Чи багато часу минуло, чи мало — згадав князь, що мачуха казала про золото. Звелів принести кілька оберемків
соломи й скликати дівчат з усієї околиці, щоб жінка навчила їх прясти. А вона як почула про це, так і залилася
слізьми. Втекла в якусь комірчину, сіла в куточку біля печі та й приказує:
Ой лихо мені! Ой лихо! Хіба ж я вмію прясти золото? Раптом з-за печі вийшов потворний карлик. Підійшов
ближче й мовив:
Не журіться, вельможна пані! Я вам допоможу. Ось вам чарівні рукавички. Як надінете їх на руки та візьметеся
прясти, так і почнуть снуватися золоті нитки. Але за це ви повинні вгадати, як мене звати. Завтра в цей час я
прийду до вас і спитаю. Як не вгадаєте, мусите стати моєю дружиною.
Заплакала красуня і згодилась. Карлик подав їй чарівні рукавички із щирого золота, а сам обернувся на
чудернацького птаха й вилетів у відчинене вікно.
Надягла красуня чарівні рукавички, поскликала всіх прядильниць і сіла за прядку. Тільки набрала в жменю
соломи, як з-під її пальців побігли золоті нитки.
19

Ух! - вражено вигукнула одна з прядильниць. Уух! -- вигукнула друга. Ууух! -- вигукнула третя. А красуня
мовчала, снуючи золоту нитку.
Саме тоді князь був на полюванні в лісі. Він довго ганявся за оленем, втомився й, злізши з коня, сів під старим
дубом. Раптом над ним угорі заспівав якийсь дивний птах таку пісеньку:
Пташки-сестриці, співайте дзвінко: У мене вранці вже буде жінка. Високий замок стоїть у дворі, А в тому замку
в темній коморі Сидить красуня, личко рум'яне, Усіх дивує, хто тільки гляне. Туркоче прядка, снується нитка, З
соломи злото прядеться швидко. Красуні серце турбота крає, Мого імення вона не знає. Тітелітури/ Тітелітури!
Вдягай, красуне, весільні шати.} Тобі імення не відгадати. Тітелітури! Тітелітури!
Князь запам'ятав пісеньку до слова. Звеселілий, сів він на коня й поїхав додому, забравши з собою вбитого
оленя. По дорозі стріла його молода дружина.
Це тобі, мій любий!— вона подала чоловікові клубок золотих ниток.
Дуже зрадів чоловік і наказав гарно почастувати прядильниць. А ввечері переказав своїй дружині пісню, яку
почув у лісі від дивного птаха. Вона одразу здогадалася, що це був не хто інший, як карлик.
То он як його звуть! Вона добре запам'ятала це ім'я. Вранці в призначену годину карлик прийшов до красуні,
низько вклонився й мовив:
Добридень, вельможна пані! Згадай свою вчорашню обіцянку і скажи, як мене звати. Тебе звати Тітелітури!
весело вигукнула вона.
І тут наче вдарив грім. Карлик з гуркотом вилетів крізь дах і зник -тільки дим закурив слідом. А красуня з того
часу і сама пряла золото, і всім прядильницям в околиці позичала свої чарівні рукавички.
переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та I.А.Вишинського

Скляна гора
Жила собі жінка, й було в неї господарство та троє синів. Два мудрі, а третій, Бартко, дурнуватий. А ще мала
вона три луки, де росла буйна трава, а з тої трави виходило прехороше сіно. Якось і каже вона своїм дітям:
— Синочки, а йдіть-но на луку та викосіть траву, треба зібрати сіно, поки стоїть гарна погода. От і пішли сини
на косовицю. Скосили одну луку, другу, а далі й кажуть:
— Давайте візьмемось та скосимо ще й третю.
Ідуть на третю луку, а там трави як не було, вся випасена.
Повертаються хлопці додому, мати й питає, чи скосили всі три луки.
— Дві скосили,— кажуть сини.
— Чому ж не скосили третьої?—допитується мати.
— Бо там уже хтось випас траву.
— Ну, коли так, то будете стерегти луку, щоб ніхто нам трави не випасав.
— Як треба, то стерегтимемо,— відповіли сини. Через якийсь час вибрався найстарший син сторожувати. Трава
на луці велика, буйна; сховався він за кущами й чекає. Сидів, сидів, а як надійшла північ, заснув і спав до
першої години ночі. Прокинувся, дивиться, а трава витоптана, випасена. Тепер йому вже нічого було робити, то
він і прийшов додому. Мати й питає:
20

— Ну, як там? Є трава?
— Ех, знову хтось уночі випас.
Та ось підросла трава, й на ніч пішов стерегти другий син. Коли стало звертати на північ, він заснув у кущах, а
прокинувся, то трави вже не було. Повернувся він додому, мати й питає:
— Є трава?
— Ні, немає, хтось випас.
На третю ніч пішов стерегти луку дурнуватий Бартко. Узяв буханець хліба, горщик масла і три грудки сиру, щоб
мати що цілий тиждень їсти. Настав вечір, посутеніло, а хлопець не спить, сидить і стереже луку. Опівночі зі
старого, товстого дуба, що там ріс, вибігло на луку троє коней і почали спасати траву. Бартко вискочив із
засідки та й ну їх ловити. Аж тут стали коні прегарними дівчатами і так заговорили до нього:
— Не руш нас, ми зачаровані королівни. А як визволиш нас, то сам станеш королем. Хлопець приніс їжу, що
взяв із собою, й дав дівчатам. Відтоді став він носити їм до дуба їсти.От якось приніс він хліба й сиру, а дівчата
розказали йому таке:
— Король, наш батько, незабаром розішле листи по всій країні й повістить у них, що той, хто виїде на скляну
гору, візьме собі за дружину нашу найменшу сестрицю, котра живе на тій скляній горі. Приходь сюди до нас,
ми дамо тобі королівські шати й коня; одягнешся й виїдеш на гору, куди ніхто інший не добереться. Та тільки
пам'ятай: нікому й слова про це не кажи, навіть рідній матері.
Так і сталось. Розіслав король листи і запросив усіх королів, королевичів і панів до свого палацу. Хто виїде на
ту скляну гору, той візьме королівську дочку за дружину.
Два розумні брати й собі надумали їхати. Взяли найкращих коней, грошей і вирушили в дорогу; дурний став
просити матір, щоб пустила і його з ними.
— От дурненький, що ж би ти там робив? Поїдеш, а тебе ще до в'язниці посадять!—каже йому мати. А він таки
все просить і каже, що не хоче грошей, а тільки хлібинку, сиру й трохи масла. От мати дала йому той харч, а він
забрав усе та й пішов до дуба на луці, до тих дівчат. Тут одна враз перекинулась конем, а дві інші одягли його в
королівські шати, і став хлопець такий гарний, що й король чи королевич не міг з ним зрівнятись. Тоді й кажуть
дівчата:
— Як виїдеш на гору, то не віддавай коня слузі, а тільки задля чемності звели йому принести склянку води й
шматок хліба. Та не будь там більше години! Як мине година, пам'ятай, що тобі треба сісти на коня і вертатись
до нас. Наша найменша сестра не відпускатиме тебе, то ти їй скажи, що мусиш подивитись, як там кінь.
Під горою стояло багато людей, і бачили вони, як швидко Бартко виїхав аж на вершину. Всі дивувалися, хто б то
міг бути, той прегарний королевич. А він подивився на годинник, а тоді й пішов до палацу.
Королівна так йому зраділа, почала з ним любо розмовляти, хоча досі ні до кого й слова не хотіла мовити. От
королевич звелів подати коневі шматок хліба і склянку води. Не оглянулись, як минула година. Тут Бартко й
каже, що мусить подивитись до коня. Вийшов, сів на нього і гайда з гори, бо вже саме була пора. Тим часом
король наказав замкнути браму і схопити його, щоб дізнатися, хто він такий. Та кінь перестрибнув через браму,
потім скочив через воду та й подався на луку, до дуба. Там знов став дівчиною, Бартко віддав багате вбрання й
повернувся додому, до матері. От приїздять брати та й розказують матері, як там було і що бачили під скляною
горою. А дурний на те:
— Еге, дуже багато ви там бачили! Королевич повернувся до всіх спиною, як їхав, он як! Хотіли вони його
побити, але мати заступилася:
— Дайте йому спокій, ще будете над дурнем розправу чинити.
21

Не багато минуло часу, король і вдруге розіслав листи, і вдруге мали з'їжджатися різні гості. Знов їдуть обидва
брати; а Бартко й собі хоче їхати, просить матір, щоб пустила.
— Ой, а тобі туди чого? Сиди краще дома та берися до роботи, а то тільки день змарнуєш!—каже мати. Але він
не одступався, то вона й пустила. Взяв Бартко те саме, що й першого разу, та й пішов до дуба. Перекинулася
конем тепер друга дівчина, а інші убрали його ще краще, ніж першого разу. І знов кажуть йому:
— Тепер тобі можна бути не довше як дві години. Накажи дати коневі хліба два шматки і дві склянки води. А
мине дві години, то вертайся; королівна не пускатиме тебе, то ти скажи їй, що мусиш іти до коня. От сів він на
коня та й виїхав на скляну гору. Королівна знову його радо привітала, та коли минуло дві години, сказав він їй,
що мусить іти до коня, й пішов. Король тим часом поставив довкола гори військо й наказав замкнути браму.
Але все дарма, кінь перескочив варту, потім браму й полетів до дуба. А там знову став дівчиною. Дурень віддав
пишне вбрання й пішов додому.
От повернулись і старші брати додому й почали розповідати матері про все, що бачили. А Бартко знов не
втерпів:
— Е, багато ви там бачили! Може, їхав догори ногами, а вниз головою?!
Хотіли брати його набити, та мати заступилася:
— А, що там вам з дурнем сперечатися! От розіслав король листи втретє, востаннє. Знову мають з'їхатись гості.
Двоє братів і собі вирядилися в дорогу, а дурень, впросивши матір, щоб пустила і його, пішов на луку, до дуба.
Тепер третя дівчина перекинулась конем, а ті дві вдягли його гарно і дали таку пораду:
— Коли виїдеш на гору, накажи дати коневі хліба три шматки і три склянки води. Будь за цим разом у нашої
сестри три години, а тоді вертай до нас. Якщо зробиш так, то визволиш нас із цієї біди. Бартко сів на коня й
виїхав на скляну гору. Побув у королівни три години й каже:
— Треба мені подивитися, що там мій кінь. А вона його не пускає, дуже просить, щоб зостався; та він не
послухав, вийшов, сів на коня та й подавсь на луку. Тим часом король оточив гору великим військом—і зловили
Бартка. Тоді парубок і признався, що він саме той, хто визволить королівських дочок, зачарованих у коней, що
зараз їде по них до дуба і просить, щоб усі гості його зачекали. Король погодився. От приїжджає Бартко на луку,
коли дві дівчини вже так гарно вбрані чекають його, а третя, та, що перекинулась конем для нього, тільки
струснула з себе шкуру й теж стала вродливою дівчиною. Одразу десь узялась карета, вони всі сіли в неї. А за
ними їхало аж п'ять возів, повних коштовностей, що дарували Барткові ті троє дівчат. Коли вже були недалеко
від замку, Бартко витягнув червону короговку, таку гарну, що аж сяє, і весело нею махнув. Як приїхали до замку,
він пішов до короля та й каже:
— Ось тобі, королю, твої дочки, я їх визволив!
— Ну добре,— одказує йому король,— візьми тепер собі одну з них за дружину.
А дівчата й кажуть, що йому призначена наймолодша сестра, та, що на скляній горі живе. Тут справили
Барткові весілля з королівною, і відтоді ніхто вже не казав, що він дурний. Жив він довго й щасливо, допомагав
матері й братам.
Мал. Г. Зматлікової

Як слимак з лисом змагався

22

Якось уранці виліз лис із своєї нори в лісі та й думає: “Сьогодні неділя, тож годилося б роздобути смачненький
обід”.
Вибіг з лісу до озера Пурда та й засів на диких качок чатувати. А на озері тих качок плавало так багато, що в
лиса аж слинка потекла, і ніяк він не міг діждатися, коли ті, нарешті, з води вийдуть.
Тоді підкрався до самого очерету й зачаївся там. Табун качок підплив до очерету, щоб забратися до своїх гнізд.
Тут лис як скочить у воду і вже ось-ось був би вхопив качку, аж вона пурх угору, і хитрун піймав облизня.
І так було йому цілий день. До вечора набридло лисові безталанне полювання, що йому й смачної качки
відхотілося. Бродив він, никав сердитий лугом і набрів на слимака. Та й каже йому:
— Здоров, малий волоцюго! Куди це ти чимчикуєш?
— Хочу до заходу сонця обійти озеро. Розреготався лис та й далі каже слимакові:
— Ха-ха-ха! Я-то оббіг би, але ти?! І за три дні не подолаєш цієї дороги! А слимак йому:
— Може, хочеш зі мною позмагатися? То давай!
— Ну добре! Але якщо я оббіжу швидше за тебе, тоді з’їм тебе!
Слимак же спокійно:
— Згода!
Лис зрадів і готовий уже був рвонутися вперед. Але слимак ще додав:
— Перед тим як пустимося бігти, я полічу до трьох. Ти ставай попереду, а я побіжу за тобою, і побачиш, що я
все одно буду перший!
Жадібний і голодний лис зрадів, аж не встоїть на місці, тупцюється по піску й питає:
— То вже можна?
— Ще ні!— відповідає слимак.
А приклеївся до лисячого хвоста, то тоді як закричить:
— Раз, два, три, біжімо!
Лис враз рвонувся з місця, біжить, біжить що є духу, а коли вже був у половині дороги, оглянувся назад себе,—
слимака нема. Тут лис упав на землю, щоб передихнути, та й гукає:
— Гей, слимаче, а де ти?
— Я тут!
Як почув те лис, як схопився, як побіг, скільки сили було в ногах. Сонце вже зайшло і стало темно, коли прибіг
лис на те місце, звідки почали вони змагатися.
Дивиться, а слимака нема. На радощах він аж хвостом крутнув сюди-туди. А слимак відклеївся від лисячого
хвоста і як закричить:
— То це ти аж тепер прибіг? Я вже півтори години тут стою, чекаю тебе!
Засоромився лис, опустив хвоста і подався голодний до своєї нори.
Мал. Г. Зматлікової

Про чоловіка, що ходив питати сонця
Були собі чоловік і жінка, обоє старі ще й дуже бідні. Не мали вони нічого, тільки хатину, хлівчик та курку на
обійсті, і то не знали навіть, де вона й несеться. Довго скрізь шукали яєць, аж надумав той чоловік піти
23

спитатися про це в сонця. Він собі так розміркував: «Сонечко світить скрізь, усе знає, то, може, й нам скаже, де
наша курка несеться».
Зібрався чоловік у дорогу, іде, йде, коли тут стоїть дика груша та й питає його:
— Куди це ти йдеш? Чоловік каже:
— Маю я одну курку, та не знаю, де вона несеться. Отож іду до сонечка спитати його. Груша й просить:
— Ой, чоловіче добрий, прошу тебе, спитай там і про мене. Цвіту я щороку, а грушок ніколи на мені нема.
Чоловік пообіцяв спитати сонечка й про це та й пішов далі. Аж тут у гаю стоїть хатина. Зайшов він до неї
переночувати.
Господиня й питається:
— Куди це ти йдеш? Чоловік їй одказує:
— Є в мене одна курка, та не знаю, де вона несеться. То оце йду до сонечка його запитати. Тоді просить і та
жінка:
— Ой, чоловіче добрий, прошу тебе, спитай там і про мене. Маю я дві дочки, обидві працьовиті, гарні, та не
можу оддати їх заміж.
Другого дня пішов чоловік далі в дорогу. Іде, йде, аж приходить до великої річки. Став і міркує собі, як би
переправитись на другий берег.
Аж тут показалась риба з води та й питає його:
— Куди ти йдеш, чоловіче? Він їй одказує:
— Є в мене одна курка, та не знаю, де вона несеться, от і йду до сонечка його спитати. Риба й просить:
— Чоловіче добрий, прошу тебе, спитай там і про мене. Вся риба плаває, поринає аж на дно річки, а я все
тільки зверху на воді і ніколи не можу пірнути до дна.
Чоловік і каже:
— Перевези мене через річку, то й спитаю. Риба перевезла його, він подякував їй та йде далі. Іде, йде, а сонечко
пригріває дужче, світить щодалі ясніше, аж ось уже й кричить до нього:
— Не підходь сюди ближче, бо тут так жарко, що згориш! Та я й так знаю, чого ти до мене йдеш. Слухай добре:
курка твоя несеться на вершечку даху, на самому гребені й нанесла там аж дві копи яєць. Іди додому та й забери
їх собі. А під тією грушею, що просила тебе дізнатися, чом вона не родить грушок, під її корінням закопані
гроші—десять возів. Якщо ті гроші хтось викопає, груша одразу почне родити.
Дівчат не можуть оддати заміж, бо як виносять вони сміття з хати, то кидають його навпроти сонця, а сонце
такого не любить! Як перестануть так робити, то й женихів діждуться. А риба, що питала, чому не може
пірнати на дно, пірне глибоко аж тоді, як з’їсть людину; та не кажи їй цього одразу, а вже як перевезе тебе на
той бік, та ще й як трохи одійдеш, бо ще тебе з’їсть. Отепер ти вже все знаєш.
Чоловік щиро подякував сонечкові, доземно вклонився та й пішов назад. Іде, йде і приходить до річки, а та
рибина вже його чекає. Чоловік і каже їй:
— Перевези мене на той бік, а коли я вже там буду, то й скажу тобі, про що дізнався.
Риба й перевезла чоловіка, а він трохи одійшов від води та й кричить:
— Тобі треба з'їсти людину, то тоді пірнеш на дно! Риба як скочить за ним, та чоловік був уже далеко. Вона
тільки забилась у воді від люті. От прийшов він до тієї хатини в гаю та й сказав господині, як робити її дочкам,
щоб повиходили заміж. Жінка так зраділа, хотіла його почастувати якомога краще, обдарувати, та чоловік за все
подякував і рушив далі, бо дуже додому квапився. Іде, йде і дійшов до тієї груші в полі. Розказав і їй, що й як,
вона й просить чоловіка, щоб він сам викопав скарб. От він викопав з-під її коріння гроші, а вона так і вкрилася
24

грушками. Чоловік узяв коня й воза, набрав грошей та й повернувся додому. Відтоді зажили вони з жінкою
багато. Яйця від своєї курки чоловік теж, звісно, знайшов на даху.
Малюнки Г. Зматлікової

Про королевича та його помічників
В одного короля було три сини: два розумних, а третій дурень. І мав король у себе в саду таку яблуню, що
родила золоті яблука, та тільки по троє на рік, кожному синові по одному. Коли це стали ті яблука пропадати,
хтозна-де вони й дівались. От зібрався найстарший син стерегти своє яблуко; прийшов у сад і цілий вечір бігав
круг яблуні, а перед північчю й задрімав. Уранці прокидається, а яблука нема. На другу ніч пішов у сад
молодший син, коли й з ним те саме. Третього дня каже найменший син, той, що його за дурня мали:
— Тепер я піду стерегти яблуню. Брати йому:
— Як ми не встерегли, то ти й поготів. Яблуко знов пропаде.
Та він узяв кожуха, пішов у сад, ліг під яблуню та й заснув. А десь так над північ прокинувся, виліз на дерево,
обхопив руками яблуко й чекає. Опівночі чує—щось шумить, наче табун диких гусей летить, дивиться, аж то по
небі пливе невиданий човен. Підплив до яблуні та й став, і вийшло з нього двоє, а в них на двох одне око.
Перший і каже до другого:
— Подай мені око!
Той йому подає, а дурень, який сидів, ховаючись, простяг поміж гіллям руку та й забрав.
Другий питається:
— Ти взяв око? А перший йому:
— А ти мені його дав? Давай-но, не жартуй! А той своє:
— Я ж тобі дав! Чи, може, тут ще хтось є, та він забрав?
Дурень і озивається:
— Ага, голубчики, попалися! Не віддам я вам ока, поки не вернете мені всіх яблук, що переносили звідси.
Віддав він око першому, а другого зоставив коло себе. Перший сів у човен, знявся вгору та й поплив, а через
годину вже й привозить яблука. Висипав на землю, а човна мусив віддати дурневі як викуп. Довелось тим двом
іти додому пішки.
Рано побігли старші брати в сад подивитись, що там з меншим. Коли ось біжать назад до палацу та гукають ще
здалеку королеві:
— Ой тату, хтозна, що воно й таке! Він спить у якійсь такій колисці!
От ідуть вони знову в сад із батьком, дивляться—аж дурень спить собі в тому човні, а коло нього лежать яблука.
Тут він одразу прокинувся й віддав батькові яблука; собі зоставив тільки одне, що на яблуні встеріг. Через
якийсь час проситься він у батька в далекі краї—побачити, що діється в світі. Батько й пустив його. Хлопець сів
у човен, крутнув стерно, знявся вгору й полетів високо над лісами. Потім спустився трохи нижче, аж
бачить—лежить на землі якийсь чоловік, товстий, як бочка, і де тільки вгледить калюжу, випиває з неї воду.
Королевич спустився нижче й гукає:
— Що ти там робиш?
— Та де тільки є якась калюжа, там і випиваю воду,така в мене спрага. Вже випив я триста бочок пива, а все
25

хочу пити.
— Чи не поїдеш зі мною?
— Чому б ні?
— То сідай до мене в човен!
Той сів, і рушили далі. їдуть, їдуть, аж дивляться, лежить на землі якийсь чоловік і, де побачить хоч би кісточку,
зараз і з'їсть. Вони його питають:
— Що ти робиш?
— Та їм, що тільки трапиться, бо дуже я голодний. Хоч з'їв уже триста ситих волів, а все хочу їсти...
— А ти не хочеш поїхати з нами?
— Чому б ні?
— То сідай у човен!
Чоловік сів, і вони рушили далі. їдуть, їдуть, аж бачать, лежить якийсь чоловік, припавши до землі вухом. Вони
й питають його:
— Що ти робиш?
— Лічу, скільки трави за день виросло, хазяїнові треба.
— І ти ото чуєш, як трава росте?
— А чую, бо як трава вилазить, земля потріскує.
— Чи не поїдеш ти з нами?
— А чого ж?
— То сідай у човен!
Чоловік сів, і поїхали вони далі. їдуть, їдуть, аж бачать—стоять двоє чоловіків. Один саме націлився в
яструба,— а летів яструб високо над лісом,— вистрелив і влучив. А другий як побіг—одна нога там, а друга
вже й тут, ось і приніс птаха. Королевич і цих посадив до себе в човен, їдуть вони собі, їдуть, доїхали до високої
гори. А там гримить, блискає, над землею хмара куряви встає. Королевич глянув униз, коли бачить—двоє
чоловіків стоять на горі й розмахують руками. От він їм гукає:
— Що ви робите?
— Повітря мішаємо, щоб була буря з громами і курява. бо надокучила нам літня ясна днина.
— Чи не хочете поїхати зі мною?
— Чому б ні?
— То сідайте в човен!
Забрав і їх, та й полетіли далі. Буря й ущухла. От летять вони, летять, аж прилітають над якесь велике місто.
Спустились на землю й зайшли до заїжджого двору. Королевич покинув там своїх товаришів, а сам пішов до
корчми. От приходить та й питає корчмаря, чому це скрізь у вікнах зелені вінки, а на вежах вивішено корогви.
Корчмар і каже йому:
— Дочка нашого короля сьогодні буде вибирати собі нареченого. Як стане вона по обіді у вікні, тоді княжичі й
королевичі, що зі всіх країв наїхали, пройдуть під тим вікном, і на кого вона кине свій вінок, той стане її
чоловіком.
— А чи й мені можна піти туди подивитись?
— Звісно, можна.
От вибрався королевич до замку, став оддалік під мурами та й дивиться. Як наїхало туди панів, повиходили з
карет та й ідуть один за одним під вікно. Пройшли раз—на жодного не кинула королівна вінка. Пройшли
26

вдруге—знов те саме. Тоді король наказав їм, щоб пройшли ще й третій раз — і за цим разом королівна вінка не
кинула. Тоді підійшов до неї батько та й питає, чом вона все ще тримає вінок у руках. А королівна йому на те:
— Бо ще не всі пройшли! Он під мурами ще хтось стоїть. Тут підбігли до нашого королевича і стали його
вмовляти, щоб пішов з іншими під вікно. А він каже, що на ньому одяг драний і чоботи діряві, бо вже
хтозна-відколи з дому виїхав. Та вони не одступалися, і мусив він згодитись. От пішли вже вчетверте, а він
позаду всіх. Порівнявся з вікном, а королівна й кинула на нього свій вінок,— вибрала його своїм чоловіком і
заразом королем.
А ті всі, хто приїхав свататись, дуже заздрили королевичу,—де ж пак, якийсь нікому не відомий чужоземець та
щоб королем був. Стали вони йому казати, щоб за день і ніч приніс від свого батька свідчення, хто він такий і
звідки. А королевич тільки запитав, чи може він замість себе кого іншого послати.
— Та можеш,— кажуть йому. Він тоді повернувся до заїзду і покликав того, що по яструба вбитого бігав.
— Чи вернешся за день і ніч?— питає його королевич.
— А що це для мене—вернутися? Та як рвонув, то ще й п'яти хвилин не минуло, а його вже й не видно. І не
оглянувсь, як прибіг на місце, узяв свідчення—й назад: та ще йому було дуже зарані, то ліг під грушею та й
заснув. А королевич жде не діждеться, дивиться—залишилось тільки чверть години, а того—ні слуху ні духу.
Тоді той, що слухав, як росте трава, ліг додолу, приклав вухо до землі та:
— О, чую його, хропе під грушею за п'ятнадцять миль звідсіля!
Аж тут стрілець озвався:
— Чекайте, ось я зараз стрельну йому в ґудзик на чоботі, то він і прокинеться.
Та й вистрелив. Бігун схопився, бачить, що вже пізно,і як наліг на ноги, то за п'ять хвилин до строку був уже в
палаці й віддав свідчення.
Ну добре. Але тепер панство каже:
— Після такого бігу треба б чогось напитися. Як вип'єш триста бочок пива, то будеш королем.
— А може це хтось інший зробити за мене?—спитав королевич.
— Може.
Пішов тоді королевич до свого човна, покликав того, що випивав з калюж воду, розказав йому все й питає:
— Вип'єш?
— А що це для мене, вип'ю! Звезли триста бочок пива на велике, рівне поле, поставили солдатів на варту, щоб
ніхто не зміг йому допомогти, впустили того чоловіка та й покинули його там на ніч. На другий день рано
приходять, дивляться, аж бочки всі порожні, і той піну з склянок висмоктує. Вони й кажуть королевичу:
— Ти виграв. Але ще мусиш з'їсти триста волів, а тоді вже будеш королем.
От пішов королевич до свого човна, покликав того ненаситця та й привів його з собою. Знову вивели на поле
триста волів, поставили варту, а на другий день рано приходять, аж він уже тільки кістки обсмоктує.
Дуже панство розгнівилось, вже не знає, що б його ще тут вигадати. Подались тоді вони додому, зібрав кожен
своє військо та й пішли війною на те королівство. Батько королівни в страху прийшов до зятя й каже:
— Що ж тут робити, мій сину? Наше місто кругом оточили вороги, а в мене війська небагато. Порадь, що
діяти?
— Не журіться, батьку!
Пішов він знов до свого човна, покликав тих двох, що зустрів наприкінці, та й каже:
— Любі мої побратими, лихо насувається. Все місто оточили вороги.
Допоможіть! Візьміть човен, підніміться в небо й зробіть над тим військом превелику бурю з блискавками й
27

громом.
Сіли ті обидва в човен і знялись над містом аж під хмари. Там як взялись вимахувати руками! Зірвалася
страшенна буря, загуркотіло й заблискало, вдарили громи, знялася така курява, що світа білого не стало видно.
Військо перелякалося, в солдатів волосся на голові наїжилося від страху, кинули вони стріляти — і щодуху
подались додому.
Після того женихи мусили дати спокій королевичу. А ті добрі помічники, яких він привіз своїм човном,
прийшли до нього й сказали так:
— Більше тобі нас не буде треба, то ми собі підемо. Королевич хотів віддячити їм і дати багато грошей, але
вони не схотіли брати. Тоді подякував він їм дуже щиро та й розпрощався з ними, а сам став королем.
А було це край світу,
край глибокого плоту,
там, де річка висока,
край топкого потоку.
Там ходив я, гуляв,
небилиці збирав.
Скоро буду там знов я.
А хто слухав, тому на здоров'я!
Малюнки Г. Зматлікової

Про чарівну рушницю, скрипку й чоботи
Мала одна вдова сина одинака, дуже любила його і хотіла придбати йому трохи добра. Тільки була вона
бідна-бідна, то так їй і не вдалося розбагатіти. Що наскладає трохи грошей, а їх уже треба віддавати, та так
ніколи й не мала в хаті більше як три гроші. Хлопцеві вже ось-ось мине тринадцять, а у вдови для нього тільки
й є що тих три гроші. От вона якось і каже синові:
— Мабуть, я вже більше нічого тобі не зберу, як досі не зібрала. Бери ти оці три гроші та йди в світ. Може, сам
легше чогось доб'єшся.
Узяв хлопець ті три гроші та й пішов. От прибився він до міста й думає, що б його собі купити. Та за ті три
гроші чи багато купиш? Купив одну свічку й годі.
Іде він далі, йде та йде, аж стоїть при дорозі корчма. Зайшов хлопець у ту корчму, а там нікогісінько немає,
тільки висять на стіні два якихось портрети. А вже й вечір, хлопець і надумав там заночувати. Переламав
напополам ту свічку, що купив, половину поставив під одним портретом, а другу—під другим, потім виліз на
піч, ліг і заснув. Тихо всюди, ніщо ані шерхне. Коли десь над північ як зашумить, як загуркоче, страх та й годі.
Хлопець прокинувсь, дивиться — аж то якихось троє чоловіків, таких бравих, гарно вдягнутих, крутяться по
корчмі й чогось шукають. Побачили, що хтось у корчмі є, й гукають:
— Хлопче, ану виходь сюди!
Хлопець зліз із печі і підійшов до них. А чоловіки й питають його:
— Який тобі портрет кращий? Цей чи цей? А він їм одказує:
— Мені обидва однакові. А вони таки своє:
28

— Ні, ти скажи, котрий кращий? А хлопець і знов:
— Мені й той гарний, і той! Вони тоді дуже зраділи й кажуть:
— Ну, коли так, то ти розумний хлопець, і ми за це щось тобі подаруємо.
Та й дав йому один золоту рушницю, другий таку скрипку, що коли на ній заграти, то хоч і не хотітиметься
танцювати, а всяк танцюватиме; третій такі чоботи, що як ступиш у них крок, то вже й кілометр, а як
скочиш—то сім.
Хлопець узяв подарунки, подякував і пішов собі. Іде дорогою, йде, аж їде навпроти пан каретою. Побачив
хлопця й гукає до нього:
— Хлопче, а йди-но сюди! Хлопець підійшов.
— А де ти взяв таку рушницю?— питає пан, бо дуже йому та зброя сподобалася. А хлопець йому:
— Дав мені її один пан.
— Може б, ти продав мені її? Я тобі добре заплачу.
— Е ні,—каже хлопець,—я нізащо не продам її!
— А чи вона хоч добре стріляє?—все допитується пан.
— А звісно, що добре, хоч би як далеко, а дострелить і влучить. Погляньте, пане, он летить орел над лісом, так
високо, що важко оком побачити.
— То вистріль у нього, подивимось, чи вб'єш його. Хлопець прицілився, вистрілив і влучив! Орел тільки
перекинувся і почав падати, та впав у найгустіші чагарі. Пан хотів того орла забрати, але візника свого не зміг
послати, бо коні мав полохливі і сам не втримав би їх. Хоч як йому не хотілося, а виліз із карети й пішов сам.
А хлопець тим часом витяг скрипку, наладнав її та й почав грати. Візник на передку, тільки почув музику, став
підскакувати, а коні й собі ну витанцьовувати. Візникові на передку було ніяк скакати, ще й коні
розтанцювалися, то він скочив на землю, вибіг наперед коней, похапав їх за вуздечки та й танцює, скільки має
духу.
А хлопець грає та й грає, аж луна йде. Пан у кущах забув уже й про орла, усе скаче та скаче. Аж ось музика
стомився й кинув грати. Зробив один крок у своїх чоботях — і вже кілометр дороги, зробив другий—уже два, а
як скочив, то сім кілометрів. Тоді й побрів собі помаленьку. А пан не те що не знайшов орла, а й одяг подер,
подряпався об кущі, покалічився і так стомився танцюючи, що сам до карети не дійде. Візник витяг його з
кущів, приволік і в карету посадив. По дорозі додому пан геть занедужав.
От блукав собі хлопець по світі та й забрів якось до двору того пана. Попросив він слугу спитати, чи не треба
панству музиканта, бо він, мовляв, мандрівний музика.
— Добре,— каже слуга,— зараз піду та спитаю, а ти тут постій. Воно наш пан хворий, але, може, забажає
послухати твого грання, щоб не було нудно. Зазирнув слуга до пана та й питає:
— Ясний пане, прийшов якийсь мандрівний музика й питається, чи не треба заграти на скрипці.
— Де він? Поклич його сюди!
От заходить хлопець до покоїв, а пан на ліжку лежить. Як глянув на хлопця, одразу впізнав його та в крик:
— А-а, це ти?! Ну, стривай, тепер я тобі дам! Та зараз гукнув слуг і наказав зв'язати хлопця й кинути до в'язниці.
Що ж тут було робити, коли пан наказує, то слуги мусять слухатись. Узяли вони хлопця, зв'язали, забрали в
нього рушницю, тільки чоботи й скрипку залишили. Сидить хлопець у в'язниці—суду жде.
А тим часом пан справляє бенкет, і наїхало до нього гостей сила. Господар і розповів їм, яка його пригода
спіткала і що хлопець той тепер у нього у в'язниці:
хочу, мовляв, віддати його до суду, що він так позбиткувався наді мною. Гості, таке почувши, стали просити
29

господаря, щоб звелів привести того хлопця. Пішли слуги до в'язниці й привели.
— Ось той поганець, що так грав, аж я, танцюючи, покалічився об кущі!—промовив пан. А гості йому:
— Добре, можеш собі його судити, тільки нехай спершу нам заграє!
Пан тоді їх просить:
— Не буде він грати, ніколи я того не дозволю! Я й так ще дуже слабий, а тут знову муситиму танцювати, то
вже геть з мене дух вийде!
Але гості мали добрий настрій, сміялися з пана й знай просили, щоб хлопець заграв.
А пан усе стоїть на своєму:
— Не буде він грати!
Та, бачачи, що гостей не переконає, врешті згодився:
— Ну, нехай уже заграє, тільки прив'яжіть мене шнуром до ліжка, щоб я й не поворухнувся. Слуги принесли
шнура й пришнурували пана так, як він наказував.
— Ну, тепер нехай заграє,—звелів пан.
Хлопця не довелось довго просити. Він швидко озувся в чоботи, взяв скрипку та як заграв! А пани й пані як
кинулись танцювати, аж світлиця пішла ходором. Поламали й потовкли все, що їм тільки на дорозі
трапилося,—столи, крісла, та знай танцюють, як навіжені. А хлопець усе грає й грає. Пан на ліжку так кидався,
що воно аж тріщало. Якось випручав одну ногу з-під шнура, спустив її на підлогу, та й гайда витупувати:
туп-туп-туп. А сам усе примовляє:
— Я ж казав, щоб не грати! Я ж казав, щоб не грати!
Аж ось надокучило хлопцеві грання, бачить, що й панство уже ледве дише. Схопив він рушницю, ступнув
раз—один кілометр, скочив другий—сім кілометрів. Та й утік.
Малюнки Г. Зматлікової

Жайворон і вовк
Намостив жайворон гніздечко в лісі. Прийшов кріт і хотів зруйнувати гніздечко. Жайворон літам навколо,
пищав і просив, щоб кріт не чіпав його хатки, бо тоді малі пташенята загинуть. Де не взявся вовк. Послухав, як
пищить жайворон, і питає:
- Чого це ти так пищиш? Може, з голоду? Бо я цілісінький день бігаю, виглядаю хоч якесь зайченятко, а знайти
нічого не можу. Вже йсонечко заходить, а мені аж в очах темно від голоду.
А жайворон йому:
- Я не з голоду пищу, а тому, що кріт хоче моє гніздечко зруйнувати.
Вовк і каже:
- Я тобі допоможу, тільки нагодуй мене.
- Добре! — згодився жайворон.
Вовк підповз до гніздечка й став чатувати на крота. Тільки кріт визирнув, вовк його схопив.
- Ну, тепер тобі нема чого боятися,— каже він жайворонові,— але пам'ятай, що ти обіцяв мене нагодувати.
Жайворон полетів на село, а вовк побіг слідом за ним.
В одній хаті саме справляли весілля. Жайворон сів на вікно й заглядає в хату, а вовк став на задні лапи й собі
30

дивиться в шибку. В хаті якраз носили страви на стіл.
- Я полечу в хату, а ти стій біля вікна, — каже жайворон.
Жайворон пурхнув у двері й закружляв по хаті. Всі гості посхоплювались — та за ним. Бігають, а спіймати ніяк
не можуть.
Жайворон полетів на кухню; всі побігли за ним. Тоді вовк стрибнув у вікно і давай хапати, що там на столі
стояло. А жайворон шугнув у комин і вилетів на подвір'я.
- Оце я наївся! — хвалиться вовк. — Добре було б ще напитися.
- Ходім за мною!
Жайворон полетів, а вовк побіг за ним.
Коли це пивовар везе пиво на весілля. Жайворон підлетів і сів на бочку. Тільки пивовар простяг руку, щоб його
спіймати, а він — пурх на другу бочку! Потім на третю.
Розсердився пивовар і жбурнув у нього сокирою. Та влучив не в жайворона, а в бочку. Так з неї й потекло пиво
на землю. Вовк тихцем підповз і напився.
- Оце напивсь! -- каже він, облизуючись.— Добре було б ще й розважитись.
- Ходім за мною, буде тобі й розвага.
Полетів жайворон Іна тік. А там батько з сином молотять хліб.
- Дивися! — пискнув жайворон і сів батькові на шапку.
- Ой, тату, не ворушіться! — загукав син.— У вас пташка на голові!
Як махнув рукою, щоб спіймати жайворона, так і збив з батька шапку.
Батько аж похитнувся, замалим і сам не впав на землю.
А вовк у кущах регоче та по землі качається.
Аж тут люди побачили вовка та за ним. Біжить вовк і кульгає. Трохи його не спіймали; насилу втік.
Прибіг у ліс і мерщій заховався під корчі.
- Хай йому грець,— каже,— з такою розвагою!
переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та I.А.Вишинського

Про золоту рибку
Був собі чоловік, ловив він рибу уже сорок років, та дуже йому не щастило. Якось закинув він невід і виловив
саме жабуриння; закинув удруге, дивиться, аж у неводі рибка, невеличка, зате золота. От і почала та рибка
проситися, щоб пустив її у воду.
— Випусти мене, все тобі дам, що забажаєш благає.
І так його просила, що він її й відпустив. Приходить чоловік додому й розказує жінці:
— Знаєш, зловив я сьогодні рибку золоту, та випустив, бо дуже просилася. Але пообіцяла все зробити, що я
тільки забажаю.
А жінка йому:
— Ой, дурень ти, дурень. Іди мені зараз та попроси, щоб дала нам нові ночви, бо старі вже геть розпалися.
Пішов чоловік до моря, став на березі, скинув шапку та й просить, щоб рибка дала їм нові ночви. Вийшла рибка
31

з води й мовить:
— Іди додому й не журися.
Приходить він додому, дивиться, стоять перед хатою нові ночви. Жінка зраділа, а сама й думає собі: «Коли так,
то могла б нам та рибка дати й дещо більше».
— Іди-но до неї, проси, щоб я стала господинею із власним грунтом та новою хатою.
Пішов чоловік на берег, скинув бриля, та ніяк не насмілиться щось сказати. Виринула рибка з хвилі й питає:
— Чого тобі ще треба?
Розповів він їй, чого жінці забаглося, а рибка йому й каже, щоб повертався додому. Приходить чоловік,
дивиться, аж там стоїть нова хата, а його жінка вже багата господиня, ходить собі, нічого не робить, тільки
погукує на наймитів та слуг. Але й того ще їй мало; по недовгім часі знову каже вона чоловікові:
— Іди до своєї рибки та скажи їй, щоб я стала великою панею, з власним двором, кіньми, каретою та слугами.
Пішов чоловік, попросив, приходить додому, а там його жінка вбрана в таку гарну сукню, сидить і тільки
наказує слугам, сама нічого не робить. Та й цього їй ще мало, знов посилає вона чоловіка до рибки:
— Не хочу бути панею, а хочу бути королевою. Іди скажи своїй рибці, щоб мені тут стояв королівський палац, а
я щоб у ньому була королевою.
Пішов чоловік до моря, і рибка йому й це зробила. Приходить він додому, а там його жінка ходить у короні,
кругом повно пань і панів, слуг і варти з палашами; питають його, чого йому тут треба. А він їм, що хоче до
жінки, чи то пак, до королеви, підійти. Засміялися вони на ті слова, а жінка й дивитися на нього не схотіла,
наказала його вигнати ще й собаками цькувати. Цілий тиждень королева з самими королями розважалася, а на
другий тиждень звеліла покликати чоловіка й каже:
— У мене мало слуг, іди-но до рибки і скажи їй, щоб прийшла до мене служницею.
Чоловік злякався, та що мав робити. Пішов він до моря, скинув шапку перед рибкою та й каже їй, чого знову
забаглося жінці. Нічого йому на те не сказала рибка, махнула хвостиком на обидва боки та й пірнула в хвилі.
Подивився чоловік на хвилі й подався додому. Дивиться, аж нема королівського замку, ані слуг, ні панства,
стоїть під лісом, як і колись стояла, стара хата, а його жінка сидить на порозі, латає драний невід та плаче.
Малюнки Г. Зматлікової

Про вівчаря
Один багатий вівчар узяв собі помічника-під-пасича, що дуже гарно на сопілці грав. Пасе, бувало, він овець на
вигоні та ляже собі й грає, а собаки чують та й завертають йому овець з-під лісу, од вовків.
От помітив хлопець, що одна вівця різнилася від інших, в отарі завжди вела перед, високо піднявши голову, а
всі вівці якось дивно їй корилися. Частенько, було, стане вона оддалік та й, наче справді розумне створіння,
слуха, як він грає. Підпасич дуже полюбив ту вівцю і добре її доглядав.
Якось надвечір, ще роса не випала, хлопець зігнав овець, а вівчар узявся ділити отару: цих на заріз, тих на
продаж, а решту на випас. Оглядає він вівці та й каже до хлопця:
— Тих овець, що на випас, одгороди лісою; тих, що на заріз, познач дьогтем іззаду, а тих, що на продаж,
спереду.
Коли бачить хлопець, вівчар одбирає на заріз його улюблену овечку, та й каже:
32

— Господарю, в цієї овечки гарна вовна, шкода її! Але вівчар на те:
— Ет, що там з неї! Така їй ціна, як і отим, роби, як тобі звеліли!
Мусив вівчарик одлучити свою овечку разом з тими, що йшли на заріз. А нишком думає: собі «Хай поки що
буде, як він хоче. Але мені її шкода. Як вижену отару завтра, скажу, що пропала».
А він знав, що оддалік під скелею стоїть порожня, добре вже розвалена капличка. От на другий день вигнав він
отару та й сховав свою овечку в тій капличці; двері закидав камінням та балками — од вовків, поклав овечці
сіна, щоб мала що їсти, та й пішов собі. Через кілька днів вівчар щось помітив і питає хлопця:
— А де ще одна вівця на заріз? Вівчарик йому й каже:
— Господарю, а я й сам не знаю, де вона. Десь ділася, може, вовк її роздер.
— То ти, ледащо, попускаєш вовкам їсти моїх овець?— Та й ну хлопця бити.
— Якщо ви так зо мною, то бувайте здорові! Вирвався та й утік.
От іде дорогою й думає собі: «Погано вийшло, тепер треба взяти ту овечку й помандрувати далеко в світи, де
мене ніхто не знає, бо тут, певно, розійдеться чутка, що я злодій!»
Приходить до каплиці, аж вінці нема «Мабуть, якийсь вовк уліз і з'їв її,— мовив сам до себе хлопець.—
Так-таки й не минула вона смерті, а я собі лиха наробив. І служби збувся. Та вже що сталось, не повернеш». І
пішов далі.
Іде собі, йде з однієї країни до другої, та й зайшов до моря. Став на березі й думає: «Сяду я на корабель та поїду,
може, десь зароблю на прожиття». Так воно й сталося. Взяли його купці на корабель, і поплив він з ним. Та в
дорозі серед ночі раптом як загриміло, як загуло. Люди закричали: «Рятуйте!», а буря як крутнула кораблем та
як ударила ним об скелі, так і розбила на друзки. Люди попадали у воду і хлопець разом з ними.
І він ось-ось потоне та й думає собі: « Чи я вже мертвий, чи ще живу? » .Коли це підпливла велика риба і так
йому каже:
— Ти не пропадеш, бо сам рятував інших від смерті «! Взяла його на спину і пливла з ним довго-довго, поки
допливла до якогось острова. Тут риба й каже:
— Ну, припливли. Тепер виходь на берег і не бійся нічого, це острів щастя.— І додала: — Як станеш на землю,
то побачиш камінь, а коло нього кущ; з того куща зробиш собі сопілку. Тільки на ній заграєш, враз знайдеться
твоя овечка, а до неї прибіжать і всі вівці того вівчаря, бо це їхня цариця, яку ти порятував від смерті.
Скинулась риба й щезла в морі, а хлопець зостався на березі.
«Ну, добре,— думає собі,— а чим його вистругати сопілку? Щось тут на острові не видно й хатки, щоб хоч
ножа позичити».
Коли дивиться, аж друга риба пливе до нього з моря і держить у роті ножа. Забрав він його у неї й швиденько
вистругав сопілку з куща, що пахнув так, як червоне дерево. Як сопілка була готова, хлопець сховав її в
кишеню, бо йому дужче хотілося їсти, аніж грати. Іде він, іде тим островом та й бачить, що такий тут гарний
край — на деревах, де не глянеш, самий цукор росте, самі помаранчі та кориця. Наївся він усього, напився води
джерельної, доброї, як вино, поплескав себе по животі й мовив: «Ну, тепер можна й заграти. Побачимо, що то
воно буде».
Отак поволеньки вийшов собі на зелену прегарну долину. Дивиться, пасуться вівці. Та які! Вовна на них із
срібла, аж блищить на сонці, і очі-перлини, а в найбільшої вівці вовна золота, а очі діамантові. Як заграв він на
сопілці, вони всі до нього. Золота вівця зняла із себе руно, наче плащ, покрила ним хлопця і — о диво!—вмить
із тієї вівці стала такої краси королівна! От вона й каже до хлопця:
— За те, що ти вирятував мене від чарів лихого чаклуна,— отого вівчаря, що обернув мене чаклунським зіллям
33

на вівцю,— віддаю тобі всі мої скарби, і все королівство, і будеш ти моїм чоловіком. Ходіть сюди, дівчата,
скиньте з себе вовну!— гукнула вона до овець. Тільки склали вони срібне руно вівчарикові до ніг, як кожна
обернулася на дівчину — служницю королівни. Хлопець з радощів знов заграв на сопілці. Тут показався в
долині палац, і всі вони одразу рушили туди. Там узяв вівчарик шлюб із королівною, яку сам собі здобув. А далі
жили вони на острові щастя і володарювали більше копи літ. Ніхто не стояв їм на заваді, бо то було далеко за
морем, а морські риби, наче військо, стерегли те королівство.
Малюнки Г. Зматлікової

Про золоту рись
Якось поїхав король на полювання і зловив зо¬лоту рись. Повернувшись додому, замкнув її в окремому покої, а
ключ віддав дружині, нака¬завши, щоб ніхто туди не заглядав. Потім порозсилав гінців до інших королів, щоб
їхали дивитися, якого він звіра зловив. Коли ж так склалося, що він сам мусив кудись виїхати.
А був у того короля один син. От батько тільки виїхав з дому, хлопець нишком витяг ключ у матері з кишені та
й відчинив кімнату, де була замкнута рись. Звір виско¬чив та й утік до лісу.
Повертається король, а далі й запрошені гості почали з'їжджатися. Король узяв ключа, відчиняє кімнату, а рисі
немає. Розгнівався король страшенно. Жінці за те, що дала комусь ключа від тієї кімнати, наказав збира¬тись,
сідати в карету і їхати геть із замку. Вона як почула таке, зомліла. Тоді підходить до короля син і каже:
— Любий батьку, мама тут нічого не винна; все це я зробив. Пішов подивитись на рись, відімкнув двері, а вона
й утекла.
А батько йому:
— То вся кара впаде на тебе! Хлопець давай проситися:
— Батьку, не чини мені лиха, а тільки дай мені карету, кучера і пару коней. Поїду я в світи і вже ніколи більш
сюди не повернуся.
Сподобалося таке синове прохання чужим королям, що зібралися в замку, і вони стали просити:
— Справедливо осудив себе хлопець, то дайте йому, що просить, та й нехай собі їде в світи.
От виїхала карета, хлопець сів у неї, а король наказав кучерові, щоб той вивіз сина в далекі краї, заборонив¬ши
повертатися і привозити хлопця додому.
Так вони й виїхали. Їдуть-їдуть, аж заїхали в таке місце, що там самі гори та долини, а села ніде й близько не
видно. Коні від спеки потомилися, аж ледве дихали; та й королевича з кучером спрага змагала, а тут води ніде
ні росиночки.
Аж ось надибали криницю, а коло неї відро, тільки без журавля. Взяли вони віжки від карети, прив'язали відро
та й опустили в криницю,— коли ж віжки не дістають до води. Познімали пояси й доточили віж¬ки,— ні, таки
ще коротко. Стали вони радитися між собою, кому з них лізти в криницю. Кучер і каже:
— Лізь ти!
— Якби я поліз, то ти б мене не витяг,— каже короле¬вич.
— Та лізь, витягну.
От королевич спустився на мотузці, набрав відро, тоді друге, третє... Коні так хотіли пити, що випили по
шестеро відер, і кучер випив трохи не ціле відро. А як напився досхочу, то й каже:
— Тепер сиди тут, у цій криниці, а я поїхав! Хлопець у плач і просить:
34

— Витягни мене! Як хочеш, то їдь собі сам, тільки витягни мене!
А кучер йому:
— Як заприсягнешся, що даси мені своє вбрання, а сам візьмеш моє і будеш кучером, а я королевичем, то
витягну тебе. Та пообіцяй, що нікому про це не розка¬жеш.
— Добре, тільки будеш ти королевичем доти, поки я не стану з мертвого живим.
Кучер витягнув його, одягнувся в королівське вбрання, сів у карету; а королевич одягнувся в кучерову
вдяган¬ку, сів на передку, взяв віжки, вйокнув на коней, і поїхали.
Довго їхали, аж ось спинилися біля палацу якогось короля.
Кучер вийшов з карети й подався до панських покоїв, а королевич заїхав під стайню, випріг коней і дав їм
оброку.
А в того короля була вродлива донька. Побачила вона королевича, що тепер був за кучера, і припав він їй до
серця більше, аніж його пан. Колишній же кучер так сподобав королівну, що схотілось йому з нею
одружи¬тися.
От він гостює собі вже довгенько, та боїться тільки, щоб королевич його не викрив.
А далі надумав якось позбутися хлопця. Королівна ж собі знай бігає до стайні, бо дуже їй кортіло поговори¬ти з
тим хлопцем, хоч він їй сказав, що з мужицького роду. От кучер дізнався про те та якось і каже коро¬леві.
— Найясніший пане, мій кучер може зробити так, що в коней будуть гриви золоті, хвости золоті і золоті копита.
Король зрадів:
— О, то це добре!
Покликали королевича й випустили дванадцятеро таких коней, що ще ніколи на волі не гуляли. Король і загадує,
та так грізно:
— Бери батога і йди за цими огирями! Та дивись мені, щоб увечері пригнав їх із золотими хвостами, золотими
гривами й золотими копитами.
Королевич став проситися, аж плаче:
— Як же я таке зроблю?
— Іди й зроби, що наказую, бо як не зробиш, то смерть тобі.
Іде королевич за тими огирями й плаче ревними слізь¬ми.
Ще він і не оглянувся, а їх мов вітром здуло, не знати, де ділися. Прийшов королевич до бору — за кіньми ані
сліду; сів він під кущем та й журиться. Дивиться, аж до нього біжить рись — та, що він колись випустив, і
каже:
— Здоров був, мій королевичу!
— А, доброго здоров'я, золота рись! Бачиш, яке лихо маю через тебе: мушу до вечора дванадцять огирів
при¬гнати із золотими гривами, золотими хвостами й золо¬тими копитами. Не знаю, що мені й робити.
— Ну, не журися! Сиди тут і чекай, надвечір я прийду до тебе.
Надійшов вечір, от біжить золота рись.
— Добривечір, королевичу!
— Добривечір, золота рись!
Тут рись як свисне — й стали збігатися огирі. Дмухнула рись на кожного з них — і гриви, хвости й копита
стали золоті.
А далі й каже королевичу:
— Сідай на котрогось із них, тоді решта підуть за тобою.
35

Сів королевич на одного коня і їде; ще до замку далеко було, як углядів його король і вибіг, щоб побачити, чи
справді в коней золоті гриви, хвости й копита. Дивить¬ся, аж так і сяє кругом від щирого золота. А кучер теж
дивився на все те з вікна палацу і дуже стривожився, побачивши тих коней. На ранок він знов пішов до короля
та й каже:
— Найясніший володарю, тут є такі три воли, що ще ніколи не були на волі. Мій візник каже, що зробить їх
золотими.
Король наказав випустити волів, а ті з великим риком-ревом помчали до лісу.
Знову покликали хлопця:
— Бери батога та йди за отими волами! Увечері приве¬деш їх золотими, а ні — смерть тобі!
Королевич рад не рад—іде. Зайшов у бір, а тут волів ані сліду. Сів він під кущем та й плаче. Врешті заснув з
горя. Коли знов вибігає золота рись і гукає до хлопця:
— Добридень, королевичу!
— Добридень, золота рись! Бачиш, знов маю таке лихо через тебе.
— Ну, я добре те знаю, але не журися! Сиди тут і чекай, а я прийду до тебе надвечір.
От королевич сів і чекає. Надходить вечір, біжить золота рись.
— Добривечір, королевичу!
— Добривечір, золота рись!
Свиснула рись, і позбігались усі воли. Дмухнула на них, і враз вони зробилися геть золоті. А далі й каже
хлопцеві:
— Бери одного за налигача, тоді решта самі підуть за тобою. Боюсь я тільки, що це не кінець твоїй біді. Але ти
мене порятував од смерті, то й я тобі допоможу. На ось оцей перстень: як потреш його об свою одежу, одразу
матимеш усе, що забажаєш. Добре його сховай, щоб не згубився і щоб ніхто в тебе його не вкрав! Королевич
подякував рисі, розпрощався з нею й загнав волів до обори, а там враз стало так видно, наче вели¬чезний
вогонь спалахнув. Збіглися всі з палацу та й дивуються, тільки один переодягнутий кучер аж кулаки гризе з
люті та перелякався, що лишенько! От він і надумався: «Треба королевича звести зі світу, бо лихо мені буде».
На ранок знов до короля:
— Кажуть, тут є така в'язниця, що як туди когось посадять, то його враз гадюки з'їдять. Мій кучер нахвалявся,
що йому того не страшно. Як би пересвідчитися, чи це правда?
Король послухався кучера і наказав замкнути короле¬вича до тієї в'язниці-льоху. Королевич аж руки зало¬мив з
переляку, та, на щастя, згадав про той перстень, що рись йому дала, і тоді сміливо пішов у льох. Королівні
зовсім не хотілося виходити заміж за віз¬ника, що вдавав із себе королевича. Хотіла вона за того хлопця, що
сидів у в'язниці, бо покохала його і дуже жаліла, й гірко за ним сумувала. От прийшла якось вона до короля та й
каже:
— Тату, ходім до тієї в'язниці та подивимось, чи жи¬вий ще кучер.
— От яка ти нерозумна,— каже їй король,— там з нього вже й кісточок не зосталось.
Королівна ж не повірила й пішла сама. Стала під дверима, коли чує — там щось грає. Відсунула камінь від
дверей, дивиться, а там королевич сидить собі за столом, гадюк ні сліду, а коло нього слуги так і біга¬ють та
приносять йому всякі наїдки й напої. Королівна відчинила двері, зайшла в льох і пробула там кілька днів, а тоді
повернулася додому. Одразу й до короля, а той її питає:
— Де це ти була так довго?
— Ой, приїхала ж тітка, я сіла з нею в карету та й поїхала до неї. А оце повернулася і дуже мені хотілося б, щоб
36

ти зробив таку ласку — трохи погуляв зі мною. Король згодився, і пішли вони гуляти. Коли дочка й звернула на
дорогу, що до в'язниці вела, та й каже, мов сама собі:
— Той візник, мабуть, уже вийшов із в'язниці: Королеві цікаво стало, що ж там справді. Підійшов він до льоху,
відсунув камінь, прислухався — аж чує музику. Він і зійшов у льох з дочкою. Було там усього досхочу, вони
наїлися і напилися, а тоді забрали коро¬левича та й повели до палацу. Кучер побачив королеви¬ча та аж
оторопів із страху. А хлопець підійшов до нього й каже:
— Був ти королевичем, поки я з мертвого не став живим. Як бачиш, я живий, і тепер край твоєму лукав¬ству,
знов буду я королевичем!
А далі пішов до короля та й розказав йому, як усе було. Кучера ж тоді прогнали, а королевич одружився з
королівною.
І я на тому весіллі був і пиво пив, по бороді текло, а в роті не було.
Малюнки Г. Зматлікової

Про дівчину та королевича в коров'ячій шкурі
Польська казка
Жив собі батько і мав три дочки. Якось він дуже заслаб і надумав собі, що допомогла б йому одужати вода з
кринички за селом. От він і каже дочкам:
— Якби напився я води з отієї криниці, то одразу б мені полегшало. Найстарша дочка йому й відповідає:
— Я, тату, принесу тобі тієї води!
І пішла вона до криниці за село, та тільки нагнулася зачерпнути води, а щось як закричить із глибини:
— Не дам я тобі води, поки не пообіцяєш, що будеш моя і зостанешся в мене!
Дівчина злякалась:
— Що воно? Я нічого не бачу і не знаю, хто ти! Скажи мені, хто ти?
Приходить вона додому й каже:
— Тату, води там не можна зачерпнути. Тоді озвалася друга дочка:
— Як ти не принесла, то піду я!
Але і з нею трапилось те саме, не дістала й вона води. Тоді пішла третя дочка, наймолодша. Прийшла вона до
криниці, а там щось кричить:
— Як заприсягнешся, що моя будеш, набереш води і одужає твій батько.
Вона ж йому на те:
— Присягаюсь.
От набрала дівчина води, віднесла батькові, він одразу й одужав, і всі були раді. А ввечері, коли геть стемніло,
приплуганилось якесь страховисько у коров'ячій шкурі та й стукає в хатні двері. Нічого не вдієш, наймолодша
дочка, хоч і злякалася, мусила йти відчиняти, а те щось співає:
Так зроби, як обіцяла,
Коли воду в мене брала;
Буть моєю мусиш ти,
Тож до хати упусти!
Упустила його дівчина до хати, дала їсти, а коли всі полягали спати, страховисько скинуло з себе коров'ячу
37

шкуру, і став перед дівчиною хлопець, та такий славний, що в цілому світі такого не знайдеш. Як надійшла
північ, він знов надяг на себе коров'ячу шкуру, бо мусив повертатися у воду до тієї криниці. А на другий вечір
він знову прийшов, та дівчина вже не боялася і відчинила йому з радістю. Того вечора сказав їй, що він
зачарований королевич і що може вона од тих чарів його визволити, тільки щоб нікому про те не говорила.
А дівчина не стерпіла й розказала про все своїй матері. На третю ніч приходить її суджений, а мати удала, що
пішла спати, сама ж підождала, щоб той скинув із себе шкуру, схопила її та й укинула в напалену піч.
Королевич заметався по хаті, вигукуючи: — Ох лихо, де ж моя шкура?
Мати почула крик, прибігла до них і призналася, що вкинула шкуру в піч. Витягли її, та тільки пізно — від жару
шкура вся поскручувалася. Натягали її удвох, натягали, та не помогло, не зміг королевич у неї влізти.
Розійшлися вони в смутку та в журбі великій. На прощання сказав королевич дівчині, що мусить тепер
відбувати кару, йти аж за червоне море, а вона аж тоді його знайде, як стопче залізні черевики, зітре палицю,
залізом окуту, і наплаче повний казанець сліз. Після того звеліла дівчина зробити їй залізні черевики, окуту
залізом палицю і казанець та й подалась шукати нареченого. Плакала вона за ним дні й ночі, а сльози капали в
казанець. Зайшла вона дуже далеко в ліс,
аж дивиться — стоїть невеличка хатинка. Постукала в двері.
Якась стара баба вийшла на поріг і питається:
— Чого тобі треба, дівчино? Дівчина попросилася до баби на ніч.
— Моя дитинко, не можу я пустити тебе на ніч, бо мій чоловік Місяченько не любить чужих, і хоч би я тебе
сховала в запічку, то все одно він знайде, як присвітить,— каже баба.
Та дівчина дуже просилася, то баба її й прийняла. От приходить Місяць і кричить з порога:
— Тьху, смердить мені тут людська душа! Признавайся, хто тут у тебе є!
— Ну, впустила переночувати одну дівчину, що ходить по світі і шукає свого милого. Чи не бачив ти часом де
його, славного королевича?
— Ні, не бачив, та нехай вона іде до мого брата. Мій брат Сонце, що скрізь світить, тільки до нього треба ще
сто миль іти!
Вранці випровадив її Місяць за ліс, показав дорогу і дав їй горіх, суворо наказавши, щоб добре його сховала.
Іде вона, іде та все плаче, а сльози капають у казанець. Приходить до великого лісу та й тут натрапила на
маленьку хатинку, а в ній світилося світло. Постукала дівчина в двері. На поріг вийшла стара баба, запитала:
— Хто тут стукає?
— Це я, бабусю, ходжу по світі, шукаю свого милого, та все даремно.
— Сюди пташина не доліта, місяченько не загляне, вітерець не долетить, а ти сюди прийшла?
— Я вже палицю, залізом оковану, стерла і залізні черевики стоптала, і казанець сліз наплакала, а свого милого
знайти не можу. Дозвольте мені, бабусю, переночувати.
Уночі приходить чоловік тієї старої—а був то Сонце, присвітив у запічку та й каже:
— Тьху, смердить мені тут людська душа! Кажи, хто в, тебе є!
А баба йому на те:
— Ночує одна дівчина, вона ходить по світі, шукає свого милого. Чи ти часом не бачив його, славного
королевича?
— Ні, не бачив, та нехай вона іде до мого брата. А брат мій Вітер, що по всьому світі віє, може, він щось
дізнається. А живе він за сто миль звідсіля! Випровадив дівчину і дав їй горіх. Іде вона далі, й плаче, аж от
знову зайшла в ліс, а там хатка, і світиться в ній світло. Стукає дівчина в двері, і знову виходить стара баба
38

відчиняти їй:
— Хто тут стукає? Як ти сюди забилася! Адже сюди ані Місяць, ані Сонце не досвітить, навіть заєць не
добіжить, а ти прийшла?
— Бабусю, шукаю я по світі свого милого. Була вже я у Місяця, була і в Сонечка, а Сонечко послало мене сюди,
до Вітра, може, Вітер знайде мені милого.
Та й проситься переночувати, хоч би в запічку, хоч абиде.
Опівночі прийшов Вітер і кричить:
— Тьху, смердить мені тут людська душа! Кажи, хто в тебе є!
— Ночує тут одна дівчина, шукає свого милого. Не бачив ти його де-небудь?
— Не бачив, але рано одразу пущу бурю по світі, може, його десь побачить.
Потім покликали дівчину вечеряти і їли курку.
— Позбирай усі ці кісточки, добре сховай, вони тобі ще стануть у пригоді,— каже Вітер і дав їй ще горіх, а сам
вилетів великою бурею. Повернувся та й розказує:
— Твій милий живе у великому замку, але там з ним інша жінка. Та однаково іди до нього, може, знайдеш, коли
всі перешкоди подолаєш.
Помандрувала дівчина до того замку, а замок стеріг великий собака. Дала вона собаці кісточки, то він і
пропустив її. Там вона попросилася, щоб узяли її на
службу, хоч гуси пасти. Раненько вигнала гусей на луку і розлущила перший горіх.
А в ньому було дуже гарне срібне вбрання. Як побачила те вбрання господиня, то так воно їй сподобалося, що
стала просити пастушку, чи не продасть вона його. А дівчина й каже:
— Я вам подарую це вбрання, якщо дозволите мені посидіти коло пана одну ніч.
Пані погодилася, але дала панові такого чаклунського зілля, що той спав, як мертвий. Дівчина промовляє До
нього, просить, кричить і плаче:
— Золотий мій, любий мій, чи пам'ятаєш, як ми разом натягали коров'ячу шкуру? Я ж залізні черевики стоптала,
залізну палицю стерла, казанець сліз наплакала, поки тебе знайшла.
А він не озивається, спить міцно. Та під вікном стояв охоронець на варті, що чув її нарікання й дуже дивувався,
що б це могло означати. Вранці він усе розказав своєму панові. Тоді пан догадався: мабуть, це та дівчина, що
визволила його від чарів. Тим часом пастушка рано знов погнала гусей пасти на луку. Там розколола другий
горіх — було в ньому вбрання із золота. Пані знов побачила його, сподобалось воно їй дуже — і друга ніч
минула, як і перша, знову охоронець розказав своєму панові, що під вікном почув. Третього дня дівчина
розколола третій горіх — були в ньому діамантові шати. Тепер королевич був обачніший. Коли його напували
перед сном, то він удав, що п'є, а сам і в рот не взяв того напою.
Приходить до нього увечері та гусопаска, цілує його та плаче:
— Мій наймиліший, золотий, коханий, що мав бути мужем моїм! Пам'ятаєш, як ми коров'ячу шкуру натягали?
Я звеліла зробити собі залізні черевики, залізну палицю, залізний казанець; черевики залізні стоптала, палицю
залізну стерла, казанець сліз наплакала, а знайти тебе не могла! Тепер знайшла тебе, та й слова від тебе не
діждуся.
Тоді пан обняв її, обцілував та й на радощах каже:
— Ти мене з чарів визволила, відтепер ти в мене пані, весь мій двір буде тобі служити!
Вранці пані гукає:
— Пастушко, вставай гусей пасти! А пан їй:
39

— Немає тут пастушки, є господиня, а тепер ти будеш гусей пасти.
Відтоді жили вони нерозлучно аж до смерті.
Малюнки Г. Зматлікової

Про зцілющу воду
В одного короля було три сини. Про найменшого казали, що він дурень, найстарший і середуль¬ший вважалися
розумними. Якось король зане¬дужав. Тоді старші сини надумали шукати зці¬лющої води, що допомагає від
усіх недуг, і просили батька, щоб дозволив їхати в світи. Наймен¬ший хотів і собі податися з ними, та його не
пустили. Але він, нікого не питаючи, взяв свого коня й вирушив у дорогу. Ось заїхав у ліс та й став на
роздоріжжі, не знаючи, в який бік податися. Коли де не взявся вовк і каже:
— Зараз я тебе з'їм! А дурень йому:
— Як маєш їсти мене, то краще з'їж мого коня. Зліз він з коня, вовк коня й із'їв. А тоді каже:
— Якщо зараз не підеш звідси, прибіжить сюди другий вовк, мій брат, і з'їсть тебе!
А хлопець йому:
— Пішки не піду. Ти з'їв мого коня, от тепер я й поїду на тобі, ти мене повезеш!
Сів він на вовка, а той повіз його лісом і завіз аж до вовчого короля, який сидів у бору біля вогнища серед
вовчої зграї. Вовчий король і питає хлопця:
— Чого ти приїхав до лісу на вовкові, де твій кінь? А він:
— Оцей вовк з'їв мого коня в дорозі, коли я їхав шукати зцілющої води для недужого батька.
Тоді вовчий король витяг хустинку, гаптовану золотом і сріблом, дав її хлопцеві та й каже:
— Сідай знову на цього вовка, що з'їв твого коня, і нехай тепер одвезе тебе до ведмежого короля. Хустин¬ку ж
гарненько сховай, вона тобі ще здасться!
Вовк одвіз його до ведмежого короля, що теж сидів серед бору біля вогнища, а круг нього багато ведмедів. От і
питає хлопця ведмежий король:
— Чого тобі треба в цих лісах? Тебе тут ведмеді з'їдять!
— Я, ваша вельможність, їду зцілющої води шукати для свого недужого батька!
— А, коли так, то я тобі допоможу: візьми цей перстень, надягни на палець, щоб ти про нього не забув. Дам я
тобі й ведмедя, поїдеш на ньому до левів, може, там щось дізнаєшся про зцілющу воду, бо ми не знає¬мо, де її
шукати.
От приїхав хлопець на ведмедеві до левиного короля й питає:
— Чи немає у вас зцілющої води? А той і відповідає:
— Ні, тут нема, та ми про неї дещо знаємо: знайдеш її за червоним морем, там, де стоїть порожній замок, в
якому живе королівна, що ніколи не бачила чоловіка; є там така печера, повна зміїв та гадюк, а в тій печері тече
вода, що ти шукаєш.
Левиний король відстебнув золоту шпильку, дав її хлопцеві та й каже:
— Сховай її добре, вона тобі пригодиться!—та й по¬кликав лева, що мав перевезти хлопця за червоне море.
Сів хлопець на лева й приїхав до того замку, в якому жила королівна. Кілька днів пробув він там, чекаючи.
Одного дня сталося так, що служниця, вбираючи королівну, якось розірвала її хустинку і пішла з плачем шукати,
хто б тут їй зарадив. Почув те дурень, вийшов з кімнати, де ховався, та й каже, що за недовгий час стане в
40

пригоді. Коли служниця знову прийшла, хло¬пець дав їй хустинку, подаровану йому вовчим королем, а
розірвану залишив собі.
Через кілька днів знов приходить до хлопця та сама служниця й каже, що в її господині зламався перстень, чи
не полагодив би він його.
— А чого ж?—каже.
Служниця віддала хлопцеві перстень, а як прийшла по нього, дав їй перстень, подарований ведмежим королем,
а цей залишив собі. Королівна й каже, що ніколи не бачила такого гарного персня, та й питається, хто його
зробив.
А служниця їй:
— Та є тут один, що чекає зцілющої води, ото він і зробив персня.
Та ось зламалася в королівни золота шпилька біля пояса; вона звеліла віддати її полагодити. І шпильку хлопець
залишив собі, а послав ту, що дав йому король левів.
Королівна знов питає:
— Хто це мені так гарно все зробив? А служниця:
— Та той самий, що чекає зцілющої води.
— Хоч я й не повинна дивитися на жодного чоловіка, але цього хотілось би побачити, хоча б крізь троє
скля¬них дверей!
Покликали хлопця, і став він перед дверима. Побачила його королівна і одразу так вподобала, що наказала
відчинити двері й запросила хлопця до себе на вечерю, любо з ним говорила і наостанку дала йому такого зілля,
що як кинув він його в печери, де були змії, гадюки й вужі, одразу все те поснуло. Набрав він зці¬лющої води
для свого батька й вернувся до королівни в замок. Подарувала вона йому ще чудодійної мазі, що як нею
помазати, то вбитий оживе, відрубаний палець приросте, рана загоїться. Дала йому багато грошей, слуг і коней.
Тепер можна було їхати додому. От і вирушили в дорогу. їдуть, їдуть, аж натрапляють на заїжджий двір. А тут
уже були обидва його брати, які з порожніми руками, без зцілющої води, поверта¬лися до батька. Побачили
вони брата й дивуються:
— Звідки тут наш дурень узявся? І такий багатий! Виїхав бідний, а тепер везе стільки срібла й золота!
А він привітався до братів, звелів господареві дати їм їсти й пити; і побачили брати, що всього в нього у
великому достатку. Другого дня рушили всі троє в дорогу. Та слуга помітив, що брати намислили щось лихе,
сповільнив ходу й відстав. А в нього була та живильна мазь і гроші. Зцілющу воду віз королевич. Як тільки
в'їхали в ліс, старші брати напали на мен¬шого, одрубали йому голову, стягли з коня і закину¬ли в хащі. Лежав
там хлопець, поки під'їхав його слуга. Побачивши, що скоїлося, той витяг мазь, помазав своє¬му господареві
шию, і враз голова зрослася з тілом. А ті двоє вбивць швидко помчали до батька з украде¬ною в брата
зцілющою водою. От один з них подає недужому батькові воду, а другий стоїть трохи позаду, бо як бились вони
в лісі, йому одрубали палець. Аж тут раптом під'їжджає найменший брат, живий і здоро¬вий. Старші брати
поперелякувалися, але знаку не по¬дають. Батько й каже дурневі:
— Бачиш, вони принесли мені зцілющої води, а що ж ти мені приніс?
— Батьку, цю воду привіз я!
— Як то? А де ж вона в тебе?
— Брати вбили мене в лісі та й забрали її в мене. Бачиш, батьку, які в мене рани на шиї.
Батько подивився й бачить, що він правду каже. Наостанку ті двоє й самі призналися, а як середульший показав,
що в нього одрубано палець, дурень тут йому й каже:
41

— У мене є така мазь, що як змастиш нею рану і прикладеш палець,то він приросте. Не треба й лікаря.
По недовгім часі послала королівна слугу, щоб той, хто приїжджав по зцілющу воду, прибув до неї в замок.
Половину дороги наказала вистелити килимами. Тоді найстарший брат, наизаздрісніший і найжадібніший,
помчав до замку і сказав там, що нібито він брав зцілющу воду. От і пустили його до замку. Та королів¬на
догадалась про його лукавство й каже: — Це не ти приїжджав сюди по зцілющу воду! Вернувся він з ганьбою
додому. Тим часом найменший подався в дорогу. Приїхав до замку та показав королів¬ні її хустинку, шпильку й
перстень, але вона й так одразу його впізнала. От тоді він забрав королівну, привіз до свого батька й одружився
з нею, а батько віддав їм своє королівство.
Малюнки Г. Зматлікової

Про хлопця та його собачку, котика та левеня
Була собі вдова і мала сина. Жила вона у великих злиднях, вічно змагалася з голодом, ходила бідно одягнена.
Як треба було виходити на роботу, а тоді на полі працювали з досвітку до ночі,— то вона не мала чого взяти й
підживитися. От якось удова й каже економові, що наглядав за людьми на полі:
— Не піду я більше на поле, бо не маю чого їсти, а голодна робити не буду.
Економ витяг з калитки і дав їй півтора злотих, щоб син її пішов до міста й купив хліба. Узяв хлопець гроші та
й подався в місто. Аж дивиться — по дорозі чоловік несе собачку. Хлопець і питає його:
— Куди це ви несете собачку?
— Та хочу втопити,— каже чоловік. А хлопець йому:
— Не топіть, краще продайте його мені! Ну то купи!
Дав йому хлопець тих півтора злотих, забрав собачку та й заніс до хати. Мати на полі голодна, а він дома
грається з собачкою. Вертається мати ввечері додому, дивиться, а хліба нема. Вона й питає сина:
— Де ти подів гроші?
— Ой, мамо, купив я собі собачку. Ухопила мати батога й набила сина.
На другий день було те саме. Витяг знову економ півтора злотих, дав їх хлопцеві та наказав, щоб той нічого
більше не купував, а приніс хліба. Іде син до міста, дивиться, коли це чоловік несе кота. Хлопець знов питає:
— Куди це ви несете цього кота?
— Та хочу втопити.
— То вже краще продайте його мені, а не топіть! Ну то купи!
Дав хлопець і ці півтора злотих, приходить додому й грається з котиком та собачкою. Вернулась мати з роботи,
аж нічого в рот укинути. Спитала сина, де дів гроші, побила його, а їсти однаково хочеться. Третього дня гукає
економ жінок до роботи. Вдова йому й каже, що хлопець нічого їсти не купив. Економ вилаяв його й питає:
— Чого ж ти нічого не купив?
— Шкода стало котика, не хотів, щоб його втопили. Утретє витяг економ півтора злотих, дав хлопцеві і звелів,
щоб, боронь боже, нічого не купував, а приніс матері хліба. От іде синок до міста, а тут чоловік несе малого
лева і хоче його втопити. І знову те саме. Витяг малий тих півтора злотих і оддав їх за те левеня. Вернувся
додому — є тепер у нього собачка, котик і левеня.
А прийшла мати додому, то набила його й вигнала в світи разом з усім його набутком.
Ішов хлопець, ішов та й повернув до лісу, аж тут виходить старий лев і хоче в нього левеня забрати. Хлопець у
42

плач, та так гірко плаче, ще дужче, ніж коли била його мати. А старий лев просить його:
— Віддай мені левеня, а я подарую тобі за це такий перстень, що як глянеш на нього й скажеш: “Нехай мені
буде те й те”,— одразу все матимеш.
Хлопець погодився, взяв перстень, оддав левеня і рушив далі в дорогу. Ішов він, ішов і схотілося йому їсти. Тоді
глянув він на перстень, кажучи:
— Щоб зараз мені була тут картопля й капуста!
І враз де не взялася перед ним картопля й капуста. Хлопець наївся та й подався далі з собачкою й котиком.
Минув ліс, вийшов у поле, розглянувся, коли бачить пишний палац удалині. Тоді глянув він на перстень і
промовив:
— Щоб мені тут зараз стояв ще кращий палац!
І враз так і виріс палац. Вранці на другий день дивляться люди, а там, де було рівне поле, стоїть під самим
лісом препишний палац. Дали знати про це панові, що жив там у сусідньому селі. А пан не вірить, посилає
лакея подивитися. Лакей пішов, оглянув усе, повертається до пана й каже:
— Пане, там таки стоїть палац, ще кращий за ваш! Вирядився туди пан сам, дивиться, аж усе те правда. Забрав
він з собою економа й ще людей і пішов з ними до палацу. Заходять усередину, ідуть покоями, а вони всі такі
гарні, так гарно прибрані. Заходять до зали, дивляться, а там нікогісінько, тільки спить той хлопець із своїми
собачкою й котиком. Аж ось він прокинувся, встав, привітав пана й тих, що з ним прийшли. Пан і питає його:
— Хто ти такий?
— Я бідний сирота, нема в мене нікого.
— Хто ж тоді збудував оцей палац?
— Я сам собі збудував,— відповідає їм хлопець.
Пан наказав його прогнати. Ті люди, що прийшли з паном, ухопили хлопця, витурили його з замку й ведуть до
села.
А хлопець, трохи відійшовши, озирнувся, поглянув на перстень і промовив:
— Нехай той палац щезне, наче й не було його! Коли це згодом оглянувся й пан, а на тім місці нічогісінько,
тільки порожнє рівне поле. Пан розгнівався й забрав у хлопця перстень. Тоді наказав викопати глибоку
криницю на п'ятнадцять метрів, обмурувати зсередини цеглою і посадити туди хлопця. Зверху криницю
обнесли високим муром і так засклепили, щоб і щілиночки не було.
І сидить той хлопець у криниці замурований. А собачка й котик посідали біля неї й стали радитися, як би їм
допомогти своєму господареві. Котик каже:
— Треба йому якось подати їсти, щоб він з голоду не помер.
А собачка йому:
— Та де ж ту їжу взяти і як йому туди подати її? Котик знову:
— Побіжи до міста, до якого-небудь різника, та схопи там шматок ковбаси чи ще якогось м'яса, тільки щоб не
сирого, бо люди його не їдять.
Побіг собачка й приніс їсти. Кіт тим часом знайшов десь мотузку. Прив'язали вони все те, тоді котик виліз на
мур, витяг за собою їжу, знайшов дірочку і на мотузці спустив хлопцеві на дно криниці пакуночок. Хлопець
підживився. От кіт знову каже до собачки:
— Треба нам рятувати нашого хлопця. Піду я до двору, викраду в пана перстень і принесу його сюди. Спустимо
його в криницю, тоді хлопець і вийде. Без персня він не порятується.
43

Рано-ранесенько побіг кіт до двору. Пан саме підвівся з ліжка й почав митися. Персня він зняв з пальця й
поклав на столі. Кіт підкрався, хап перстень у зуби та навтьоки. А собачка так хвилюється, чи пощастило
котикові з перснем, та й побіг котикові назустріч. А там треба було перепливти невелику річку. Пливе кіт з
перснем у зубах, аж тут собачка й крикнув:
— То є?
А кіт йому:
— Є!
А перстень з рота — плюсь! — і впав у воду. Посмутилися вони дуже. От собака й каже:
— Ти своє зробив, тепер моя черга.
Тут він пірнув у воду, шукав на дні, шукав — і знайшов! Випірнув, віддав персня котикові. Той прив'язав його
до мотузки, скочив на криницю й крикнув хлопцеві:
— Спускаємо перстень!
Хлопець так зрадів, ухопив перстень, відв'язав його від мотузка і надів на палець. Котик і собачка тим часом
відступились якнайдалі й дивляться, що буде діятися. А хлопець у криниці лиш промовив:
— Нехай цей мур щезне!
І мур розлетівся на піщинки. Хлопець тоді вибрався з криниці і зі своїм котиком та собачкою повернувся до
матері.
Відтоді жилось їм добре.
Малюнки Г. Зматлікової

Карлик і ведмідь
Було це давно-давно, КОЛИ ще в світі траплялися різні дива. Саме тоді над річкою Нідою стояв старий вітряк.
Восени селяни привозили до вітряка повні мішки зерна, а мельник Смолка перемелював його на борошно, з
якого господині пекли потім хліб і коржі.
Мельник був чоловік добрий і чесний, за мливо брав небагато, отож люди любили його й шанували.
Усе було б добре, якби не одне лихо: з давніх-давен у млині жив злий чорний карлик. Мало хто його бачив, зате
шкоди він робив багато.
Мельник добре знав, звідки взявся карлик. Ще як хазяйнував у млині покійний мельників дід, узяв він собі за
помічника сусіднього хлопця Антека. Той Антек був великий лінтюх. Часом лінувався навіть вмитися. Так, було,
й ходить цілісінький день брудний та розпатланий.
До роботи його й палицею не заженеш — утече в садок або в поле, ляже в траву й спить. Зате за столом Антек
був перший. їв за трьох, аж за вухами лящало. Не раз залазив він у комору й тягав звідти мед, сир
та сметану. Спершу дідусь із бабусею думали, що то миші завелися в коморі. Поставили пастку із шматочками
шинки на приманку — не спіймалася жодна миша.
Тоді спало на думку дідусеві, що може, це Антек хазяйнує в коморі. Почав за ним стежити — ніяк не спіймає на
гарячому. Та раз Антек таки попався.
Бабуся зробила свіжий сир і винесла до комори. А дідусь зайшов слідом за нею й заховав пастку під сиром.
Хитрий Антек і не догадався, який йому готувався підступ.
Коли після обіду всі пішли в поле жати, Антекові раптом захотілося пити. Він побіг додому, та не до криниці, а
44

прямісінько до комори, де стояв свіжий сир. Тільки-но Антек поліз до миски, раптом — клац! — пастка
замкнулася і боляче вхопила його за руку. Від болю й страху Антек зарепетував на всю горлянку й вискочив з
комори. Дідусь почув крик і вибіг на подвір'я.
— Ах ти ж, злодюжко! Нарешті я тебе спіймав! — гукнув він, хапаючи Антека за комір. Звільнив Антекову
руку з пастки, добре вичитав йому й суворо наказав, щоб цього не було більш ніколи.
Відтоді Антек тільки й думав, як би помститися дідусеві. Аж ось одного вечора зустрів він біля млина бридкого
карлика. Голова в нього була, мов казан, очі — як у жаби, рот величезний, ще й вуха відстовбурчені, мов
лопухи.
Антекові зразу ж спало на думку, що цей потворний карлик може йому в пригоді стати. І він домовився з
карликом, що пустить його до млина, а за це хай карлик робить дідові всілякі шкоди та капості й чинить йому
збитки.
Карлик оселився на сухому, теплому горищі вітряка під самим дахом. І такий він був малий, що дідусь ніколи
його не бачив. Удень хитрун спав, сховавшись у кутку, а вночі бешкетував. Так робив він, коли були живі дід та
батько Смолки, так робив і тепер.
Оце був клопіт мельникові! Ночами карлик таке виробляв, що не було й хвилини спокою. То чіплявся на крила
вітряка й крутив їх швидко, мов найдужчий вітер, то роздирав мішки з борошном і зерном, то прокрадався під
вікна хати й пищав, наче пацюк, то залазив на-дерево й стогнав, як пугач.
Коли мельник і його жінка спали, карлик прокрадався крізь мишачу дірку в сіни, перекидав відра з водою,
стукав у стіну й гуркотів кочергою в кухні, стрибав на піч і торохтів сковородою об горщик. Часом він залазив у
шафу й трощив кухлі та миски. Кілька разів навіть траплялося так, що злий карлик перегризав ніжки в ліжку, і
сонний мельник з жінкою падали додолу.
Що не робив Смолка — нічого не допомагало. І продати млина теж не можна було, бо на селі вже всі знали, що
там хтось бешкетує вночі.
Якось восени Август Смолка сидів у хаті біля печі й відпочивав після роботи. Він запалив люльку й із смаком
попихкував нею: пах-пах-пах!., А сам з тривогою думав, що надходить ніч — адже саме восени карлик
бешкетував найбільше.
Раптом хтось постукав у двері хати й на порозі став якийсь чоловік.
— Добривечір, господарю! — привітався він.
— Добривечір і вам. А чого ви хочете, чоловіче добрий?
— Чи не пустили б ви мене до себе на ніч та чи не дали б повечеряти?
Тут ніде близько нема жодної хати. Я постукав до вас, бо побачив у вікні світло.
Мельник запросив гостя до хати, але злякано відступив назад, бо слідом за гостем вліз у сіни величезний
чорний ведмідь.
— Заходьте самі, а цю чорну потвору залиште надворі! — гукнув переляканий мельник.
Чоловік заспокоїв його.
— Не бійтесь, господарю, це мій друг. Він не зробить вам ніякої шкоди. Я дуже прошу: прихистіть нас обох.
Ніч холодна — ведмідь, хоч і кудлатий, а змерзне надворі, га ще й собак усіх переколошкає. Я відведу його до
вітряка. Там йому буде тепло й затишно.
Ведмідь, наче зрозумівши, що про нього мова, простяг передні лапи до мельника й тихо загарчав. Мельник
посміхнувся.
— Та добре вже,— згодився він.— Тільки в млині у мене не все гаразд.
45

Щоб вашому Бурмилові не було якої кривди...
Чоловік похитав головою.
— Мій Бурмило нічого не боїться. Вже він якось дасть собі раду.
Мельник глянув на ведмедя. Сподобався йому цей кошлатий гість. Він
пішов до комори й приніс повну миску молока й трохи меду на тарілці. Бурмило вилизав мед, потім вихлебтав
мо'локо та аж забурчав од задоволення. Упоравшись із їжею, він став на задні лапи й, кумедно погойдуючись на
всі боки, затанцював, наче дякував за частування. Мельник і гість, сидячи за столом, весело сміялись.
Незабаром ведмедя відвели до вітряка; намостили йому соломи, він розлігся й захропів.
Гість і собі ліг на лаві біля печі й швидко заснув. А мельник ще довго крутився з боку на бік, прислухався, чи не
бешкетує вже карлик. Та у млині було на диво тихо. Тільки вряди-годи чути було грізне гарчання й чийсь
зляканий писк. Але мельник боявся встати й подивитися, що там діється.
Коли гість прокинувся вранці, в хаті вже нікого не було. Він мерщій одягся й вийшов на кухню.
— Як вам спалося? — спитала його мельникова жінка.
— Дуже добре. А вам?
— Ой, погано! Всеньку ніч чекали ми, що вироблятиме той бешкетник, але сьогодні він чомусь не прийшов.
Аж нам якось чудно — не знаємо, що з ним сталося. Там у вітряку таке діялось — щось гарчало, щось пищало,
та ми боялися туди заглянути.
Тут на кухню зайшов мельник і привітався з гостем.
— Ну як, господарю, не були ще у млині? — спитав той.
— Та ні, чекаю на вас. Ходімо разом.
Пішли до млина. Ведмідь був живий і здоровий. Побачивши хазяїна, він радісно забурчав. Гість погладив його
по кошлатій голові.
— Бачите, господарю, як воно було, — обізвався він. — Мабуть, ваш бешкетник хотів вибратися з вітряка, щоб
знов утнути вам якусь шкоду.
А ведмідь його побачив і почав ганяти. Отож і чути було писк. Мабуть, карлик з перестраху втік і заховався в
своїй норі. Мельник весело кивнув головою.
— От молодець ваш Бурмило, що приборкав того негідника! Знов почастую його за це медом і молоком.
Гарно поснідавши, гість узяв ведмедя за ланцюг і рушив до воріт. Він щиро дякував мельникові за гостинність.
— Нема за що! Нема за що! — махав рукою мельник.— Як будете тут знову, заходьте до нас.
— Добре! Дякую вам! Бувайте здоровії
Увечері мельник довго не міт заснути — все чекав, чи не почнуться знову бешкети в його хаті? Але нічого не
було чути. Тихо й спокійно було й у млині. Мішки з зерном та борошном цілісінькі стояли попід стінкою. Ніхто
не крутив крила вітряка.
Так минуло кілька ночей.
Та якось увечері, коли мельник, повечерявши, грівся біля печі, прочинилися двері й у шпарині з'явилася бридка
вухата голова. Писклявий голос тихо спитав:
— Мельнику, мельнику, чи живий ще ваш великий чорний кіт?
Мельник зразу вгадав, що карлик питає про ведмедя.
— Живий, живий! — хитро відповів він.— Оце зараз у нього народилося семеро дітей.
— Ой-ой-ой! Аж семеро дітей! — злякано гукнув карлик і, швиденько зачинивши двері, втік.
З того часу його більше не бачили.
46

переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та I.А.Вишинського

Суботня Гора
В одному селі жила старенька вдова. Було в неї троє синів, яких вона дуже любила. Кожен із синів мав своє
ремесло. Старший вивчився грати на органі й став органістом. Такий він був мудрий та вчений, що міг
прочитати кожну книжку, навіть писане міг розібрати, і за це люди дуже його шанували. Сам ксьондз частенько
запрошував грамотія до себе.
Середульший брат служив у війську. Був він хоробрим солдатом, багато мандрував по різних країнах, багато
бачив такого, про що вдома ніколи й не чули, й за це його теж усі шанували.
А менший брат був собі простий селюк, орав землю, як дід його та батько, і не дуже дослухався, що там
говорять його брат-органіст та брат-солдат. За це вони його зневажали й частенько звали дурнем.
Але всі три брати щиро любили свою матір, шанували її, дбали, щоб їй добре жилося на старість.
Та от сталося нещастя. Захворіла старенька мати вночі: такий біль її схопив, що вона, стогнучи, побудила синів.
Поставали хлопці над її ліжком у великій тривозі, бо не знали, як допомогти хворій, що робити.
— Брати мої, я залишусь біля матері, пильнуватиму, від ліжка не відійду, а ви мерщій біжіть до баби-віщунки,
яка живе в лісі біля старої могили — нехай прийде, може, порадить щось,— сказав органіст.
Брати побігли до старої могили, де жила в малесенькій хатині ота ба-ба-віщунка. Знайшли бабу й повели її до
села.
Підходять до хати — дивляться: органіст стоїть біля воріт.
— Ну що? Як мамі? — питаються брати.
— Мабуть, їм краще стало, бо вже й стогнати перестали. Лежать ти хенько в ліжку, певно, сплять,— каже
органіст.
Зайшла баба до хати, торкнула хвору за руку й мовила, похитавши головою:
— Справді, неньці вашій краще стало й нічого в неї не болить, бо вона вмерла.
Почувши це, брати тяжко заридали. І так вони плакали й тужили, що баба-віщунка зласкавилася над ними.
— Що ж, — сказала вона. — Коли вже вам так шкода своєї неньки, можна ще повернути її до життя. Допомогти
їй може одна-однісінька крапля живої води, що за трьома ріками, за трьома борами б'є з-під говорящого дерева
на Суботній Горі. На тому дереві сидить зачарований сокіл. Туди піти й назад повернутися можна за сім днів.
Але багато на ту гору ходило, а назад ще ніхто не повертався. Хто хоче зійти на вершину гори, мусить
простувати прямо-прямісінько, хоч би що на тій дорозі його спіткало. Крий боже, ліворуч або праворуч збочити
чи назад оглянутися — тієї ж хвилини вростеш каменем у землю! І стільки на тій горі страхіть, що відколи світ
стоїть, ніхто ще до вершини її не доходив. Отож, як хоче котрий з вас спробувати щастя — нехай вирушає по
живу воду. Принесе хоч краплину — мати оживе. Йти треба на південь — там і дорога є.
Ледве баба вийшла за двері — почали брати радитись. Кожен хотів податися на Суботню Гору, хоч би які там
страхіття траплялися дорогою; кожен хотів принести матері живу воду. Та всіх переконав середульший брат.
— Ви ж чули, брати мої любі, що в подорож мусить іти великий сміливець — отож це припадає мені. Я вже не
раз дивився смерті у вічі, і ніяких отих страхіть не злякаюсь, самого чорта прожену з дороги. Піду, а за тиждень
47

чекайте мене з живою водою для нашої матері.
І попрощавшися з братами, припнув до пояса великий меч та й рушив до Суботньої Гори — навпростець на
південь.
Минув день, минув другий і третій, уже й тиждень доходив кінця. Брати біля воріт виглядали солдата, проте
його як не було, так і не було.
Коли минув тиждень, вони побігли до баби-віщунки спитатися, чому так довго немає брата.
— Даремно ви його чекаєте,— каже баба,— вже він більше ніколи не повернеться. Стоїть, мабуть, на Суботній
Горі, врісши каменем у землю.
Тяжко засмутилися брати, а, повертаючись додому, почали сперечатися: кому ж тепер іти по живу воду для
матері? Тут органіст як гримне на брата:
— Та що ти кажеш, дурню?! Щоб ти чогось домігся там, де твій середульший брат нічого не вдіяв! Хіба ж там
потрібна така голова, як твоя?
От я заговорю до тих страховищ по-латині — де вони зразу й дінуться!
І, взявши в руку кропило, а за пазуху — молитовник, рушив у дорогу на південь.
Знов минув день, потім другий, третій, нарешті й цілий тиждень... Даремно менший брат виглядав біля воріт
старшого — його не видно було й не чути! Знову хлопець побіг до баби.
— Не чекай його марно,— каже баба,— вже він ніколи не повернеться.
Стоїть він на Суботній Горі, каменем врісши у землю.
Дуже засмутився хлопець, але гаяти часу не став. Щодуху побіг до хати, взяв буханець хліба, через плече
перекинув косу та й попрямував на південь, до Суботньої Гори.
Ішов менший брат день, і другий, і третій: троє річок переплив, три великі бори перейшов. На третій день, коли
вже заходило сонце, став він під Суботньою Горою. Глянув — а гора така височезна, що й вершини не видко за
хмарами. Вперлась вона в самісіньке небо, а навколо з усіх боків чорніє ліс. Величезні дуби, сосни, буки, ялини
наче ростуть одне на одному: дерево стирчить над деревом, чимраз вище й вище. Між ними і за ними — хащі
тернини, глоду та всякого отруйного зілля. Лежать повалені скелі, зелені од моху, а в розколинах отруйні змії та
усяке гаддя мостять гнізда й люто сичать. Страх навіть глянути, не те що йти, а тут— ні стежки, ні дороги.
Менший поміркував з хвилину, згадав свою матір —та й подерся вгору. Лізе вище й вище, не зважає на гостре
каміння, що калічить йому ноги, на отруйних гадюк, що так і звиваються під ногами, силкуються вжалити.
Небагато пройшов він, коли чує — хтось на нього гукає:
— Гей, гей! Чоловіче! А куди це ви йдете? Заблудили, мабуть. Таж
тут немає дороги!
Хотів був хлопець оглянутися, проте, на щастя, згадав, що сказала мудра баба, і йде собі та йде уперед. Аж тут з
лівого боку, мов з-під землі, виріс подорожній у куцому німецькому каптанчику.
— Добридень! — каже подорожній, чемно скинувши трикутного капелюха,— а куди це ви прямуєте, друже?
— Та вже ж не куди — на цю гору,— відповіде менший брат.
— А чого вам на ній треба?
— Йду набрати живої води.
— Еге, то нам по дорозі, бо я теж іду по живу воду. Ходімо разом, буде веселіш.
— Як хочете.
— Але ж тут нема дороги! Навіщо дертися та кривавити ноги, коли он там, ліворуч, можна піти битим шляхом.
Менший брат глянув ліворуч, а там і справді звивається вгору гарна дорога, гладенька, як стіл.
48

— Ну, то ходімо цією дорогою! — наполягає подорожній.
— Іди собі сам куди хочеш, а я піду так, як мені треба.
— Та ходімо зі мною!
— Кажу тобі — не піду!
— Ну то й іди собі, дурню, щоб ти в'язи скрутив! — гримнув подорож ній, заскреготів од люті зубами, скочив
убік і зник, мов його й не було.
Бреде менший брат угору, аж раптом чує за собою страхітний галас, гавкання, виття, наче тисячі собак і вовків
женуться за ним.
— Хапай його! Хапай! Хапай! — нацьковує хтось.
Вже зовсім близько гавкають люті пси: от-от наздоженуть...
Хотів був менший брат обернутися, відігнати їх косою, та раптом згадав бабину пораду — і наддав ходи...
Тут гавкання й виття змовкло, тільки довгий, лункий сміх разом з вихором покотився по лісі...
Ледве хлопець отямився з переляку — назустріч йому нове страхіття. Зненацька серед нічної темряви сяйнуло
таке світло, наче сонце, що вже давно закотилося за обрій, знову з'явилося в небі.
Здивований хлопець підвів голову й побачив, що весь ліс попереду палає, як вогнище, аж у небо б'ють заграви.
Чим вище вгору, тим більш зростало полум'я: ще здалека віяло жаром в обличчя, а величезні дерева в хащі, мов
розжеврені головешки в печі, з гуркотом валилися одне на одне, захаращуючи дорогу.
Тут узяв хлопця жах. Та знову згадалась йому мертва мати, і він, забувши про все, кинувся просто в палаючий
ліс. І хоча ноги йому грузли в пекучих жаринах аж до колін, хоча від задухи перехоплювало подих, а чорний
дим ятрив очі, менший брат біг наосліп далі й далі, аж поки весь опечений, зрошений потом, пробився крізь це
вогненне пекло.
Вийшов менший брат, глянув — вершина гори вже зовсім близенько! І так йому радісно стало, що він свого
добився.
Та глянув удруге — й радість зникла. Просто перед ним, заступаючи дорогу, здіймалася височезна, стрімка
скеля.
Глянув утретє—бачить: біля підніжжя скелі чорніє глибока яма, а біля неї спить і хропе страшний семиголовий
змій... Хлопець став стиха підкрадатися до нього, бо хотів убити страшну потвору сонну, але змій, почувши
людські кроки, відразу схопився на ноги й так загарчав усіма сімома пащеками, аж Суботня Гора затрусилася.
Люто клацаючи зубами й дихаючи полум'ям, змій посунув на хлопця.
Але той не чекав, поки його вб'ють, а піднявши косу, кинувся на потвору. Сім разів махав він косою, і за кожним
разом одна із змійових голів котилася вниз... Коли впала остання голова, хлопець стрибнув у змієву яму. А в тій
ямі було темно, аж чорно, ще й повно смердючого диму, і тяглася вона так далеко, наче й кінця їй не було. В
бідного хлопця вже язик присох до піднебіння від спраги та задухи. І тут, коли він ледве живий брів у темряві,
десь збоку в розколині засяяло світло й звідти долинули чудові пахощі... Зазирнув менший брат у розколину —
бачить величезну печеру, а в ній — розкішний сад, порослий зеленою травою, запашними трояндами та
лілеями. На траві — дерева з рум'яними плодами хиляться до срібного струмка... В бідного хлопця аж слина
покотилася, та він одвернувся і скільки сили побіг далі.
Раптом знов блиснуло світло — крізь розколину в скелі видко ще більшу печеру. Золота лампа на золотому
ланцюзі горить під стелею, а навколо, попід стінами, стоять цебра, корці, здоровенні бочки, аж по вінці повні
золотом, сріблом, найдорожчими самоцвітами.
49

Та менший брат був не жадібний — не спокусився тими скарбами, а пішов собі далі.
Коли це чує чудову музику й такий гарний спів, ніби співає сто соловейків. Глянув — у скелі відчинилися двері
й видко блискучу залу. Посеред зали десять дівчат у барвистих шатах танцюють на м'яких килимах і співають.
Побачили хлопця, і зараз же найкраща з них підбігла до дверей, почала манити рукою і кликати. Але в хлопця
була на селі своя дівчина — гарна, мов лілея, отож, згадавши її, він заслонив рукою очі й навпомацки
попрямував далі.
Дивиться — перед ним високі сталеві двері. Торкнувся рукою — двері відчинилися, і він вийшов у білий світ,
на самісіньку вершину Суботньої Гори.
Став менший брат, роздивився навколо й побачив усе точнісінько таке, як йому казала віщунка. На голій, мов
долоня, скелі росте одним одне дерево із срібним листям, яке бринить під вітром, грає, мов скрипка. З-під
кривих коренів дерева б'є джерело прозорої води, а над ним, на високій гілці гойдається золотий сокіл.
Тільки побачив він хлопця, стріпнув перами, розкинув широкі крила й злетів угору, кудись за хмари.
А хлопець гак натомився, що насилу добрів до дерева, впав долі й жадібно почав пити воду з джерела.
Торкнувся його устами — і наче знов на світ народився, де й сила взялася. Рани, що їх завдав йому змій, миттю
всі загоїлись, і знаку на тілі не залишилось.
Весело схопився хлопець на ноги і, ставши під деревом, глянув з верховини на світ. Навколо гори, ліси, поля,
ріки, села лежали як намальовані. Він дивився й надивитися не міг.
Тут залопотіли над ним крила, і золотий сокіл із золотим глеком у дзьобі злетів йому на плече. Дерево із
срібним листям зашуміло ще дужче й заспівало:
Швидше, хлопче, підійди: Набери у глек води, Вирви гілочку по тому І рушай здоров додому! Як ітимеш ти
горою, Покропи листки водою, Де лише поставиш ногу — Рясно бризкай на дорогу!
Послухався вдовин син, набрав у золотий глек води, зломив гілочку із срібними листочками й почав сходити з
гори вниз. Де поставить ногу, зразу вмочить гілочку в живу воду й побризкає круг себе.
І що б же ви думали! Де тільки краплі живої води падали на камінь — із того каменя вставала жива людина і,
плачучи від радощів та дякуючи, рушала за меншим братом. Коли він зійшов з гори й озирнувся, за ним уже
сунуло цілісіньке військо. То все були люди, які хотіли зійти на Суботню Гору, та не дійшли—обернулися на
камінь. Були тут і два хлопцеві брати—солдат з мечем на поясі й органіст з кропилом та молитовником.
Отак усі й посунули за хлопцем, що вів їх; аж на третій день прийшли до села, де він жив.
Відчинив менший брат двері своєї хати, підійшов до мертвої матері й, умочивши гілочку із срібними
листочками в глек, покропив матір живою водою. Не минуло й хвилини, а вже старенька розплющила очі й
підвелася з постелі, жива й здорова, наче й не хворіла ніколи. Син аж заплакав з радощів, а з ним раділа і вся
громада, яку він привів за собою.
Тільки двоє не раділи з усіма. Це були два старші брати. Ніяк було їм стерпіти, що менший брат зробив те, що
вони, розумники, не подужали. Не схотіли й дивитися, як він радіє: мовчки пішли з хати і подалися кудись у
чуже село, а там стали на роботу в чужих людей.
Органістові загадали возити гній, не зглянулися й на молитовник його, й на кропило; він і став возити. А солдат
образився, пішов у військо і там, казали, загинув у бою не за свою справу.
А менший брат одружився із своєю дівчиною, жив біля матері, і всі його шанували.
переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та I.А.Вишинського
50

Про біду
Жили собі двоє сусідів, одного звали Куколка, а другого Куколочка. Куколка був дуже багатий, а Куколочка
дуже бідний. Жила в нього на печі Біда, на сову схожа, і що тільки чоловік заробить, вона з'їсть або віднесе
багачеві. Розгнівався Куколочка,— бо так Біда все в нього повиносила, що не було в хаті й окрайця хліба,—
забрав жінку, фуганок, шматок дошки й подався до лісу. Біда як побачила таке, та ну гукати їм услід:
— Агов, а куди це ви?
— А, буде з нас біди, йдемо до лісу.
Біда засміялася та й каже, що вона швидше за них там буде.
Доходять до річки, перекинули через неї дошку, перейшли через воду, а дошку прийняли, коли оглянулись— аж
Біда біжить за ними й несе на плечах колоду. Добігла до берега, перекинула колоду через річку, перейшла по ній
на той бік—і вже вона біля них у лісі. Бачить Біда, теше Куколочка дерев'яні клинці. Вона й питається:
— А нащо ти клинці робиш? Куколочка й каже:
— Бачиш оту спорохнявілу ялину? Сховаюся від тебе в дуплі, а дірку заб'ю клинцями, бо мені обридло з тобою
жити.
А Біда сміється:
— Ха-ха, та я ж перша в ту ялину вскочу і там тебе чекатиму.
І враз опинилася в дуплі. Куколочка щодуху вхопив дошку, заклав отвір і забив клинцями. Тоді вернувся з
жінкою додому, а Біду в дуплі покинув. І вже по дорозі їм поталанило — знайшли мішок з грішми і відтоді
мали всього в достатку.
Та Куколочка час од часу навідувався до лісу, огляне дупло й заб'є глибше клинці, щоб Біда не вийшла.
Підгледів це Куколка, подумав, що сусід у тій ялині скарб ховає. Пішов, вибив клини. Біда вискочила з дупла та
й переселилась назавжди до Куколки. Тепер Куколочка був багатий, а Куколка зубожів.
Малюнки Г. Зматлікової

Про рибалчиного сина та дочку водяника
Був собі вбогий рибалка, мав він жінку і кількох дітей. Ловив він рибу в озері, продавав її, але мусив за те
постачати стільки риби власникові озера, скільки той схоче. От якось пани чекали гостей, і рибалці загадали,
щоб наловив багато риби. Пішов він на озеро й цілий день ставив сіті, та не впіймав ані рибинки. І другого дня
знов нічого не зловив.
Пішов він до пана та й каже, що ніяк йому не ловиться риба. А пан так гнівно:
— А мені байдуже! Та як не принесеш риби, вижену тебе з мого двору й із служби, іди собі куди хочеш. Ловив
рибалка й третій день, та й знов нічого не спіймав. Коли це де не взявся — став перед ним маленький хлопчик у
червоній сорочечці. А був то водяник, що жив на дні озера. От він рибалці й каже:
— Як даси мені твого найстаршого сина, то зловиш багато риби та не лише сьогодні, а й коли забажаєш.
Тільки підпишись про свою згоду кров'ю з середнього пальця.
Що мав рибалка чинити? Згодився. Водяник надрізав йому палець, і рибалка підписався. А після того тільки
51

закинув сіть у воду, а там уже було повно риби. Приходить він сумний додому, а жінка його й питає:
— Чого це ти зажурився, коли стільки риби наловив? Тоді він і розказує, що через тиждень мусить віддати
водяникові старшого сина.
От минув тиждень, рибалка з великим плачем забрав сина та й повів до озера. Водяник тут і виринув, забрав
хлопця й пірнув з ним під воду.
А під водою був скляний палац, жив там водяник із жінкою, дочкою та слугами. От і кажуть хлопцеві, що
забрали його сюди бавитися з водяниковою дочкою. Як шануватиметься він, то можна йому буде часом одвідати
батька з матір'ю.
Янекові — бо так було звати хлопця — тут сподобалося, але дуже він тужив за домом. Водяник це бачив і
пустив його на один день додому, та перед тим наказав:
— Але дивися, як не вернешся сюди до мене, то всі твої згинуть од води: і ти, і твій батько з матір'ю, і сестри, і
брати!
Зрадів хлопець та й побіг додому, розказав, як добре йому ведеться в палаці водяника, а тоді й вернувся знов під
воду. Та так і став час від часу навідувати своїх.
От минуло чимало літ, водяникова дочка підросла та якось і каже Янекові, що бажала б жити на землі, між
людьми. Коли батька й матері не було вдома, забрала вона найкращі підводні скарби та й утекли вони з Янеком
з водяникового палацу. Отак вийшли з води та й побігли що духу було. Оглядаються, а тут уже наздоганяє їх
мати з превеликим військом. Дівчина й обернула себе і Янека на сорок, і сіли вони на високому дубі. Мати й
гукає до тих своїх вояків:
— Устрельте сорока, а сороки не чіпайте!
Та кулі в них не влучили. Злетіли тоді вони з дуба, дівчина перекинулася зайцем, а Янек лисом, та й погнався за
тим зайцем. А мати з військом за ними біжить і гукає:
— Устрельте лиса, а зайця не чіпайте!
Кулі й за цим разом не влучили. От дівчина вдарила дубцем об землю, і враз на тому місці зробився великий
став. Вона стала качкою, а він качуром. А мати вже й кричить:
— Устрельте качура, а качку не чіпайте!
Тут засвистіли стріли, а ті двоє шубовсть під воду. Мати пропала з жалю, а військо вернулось до підводного
палацу.
Помандрували Янек з дівчиною далі, аж приходять до столиці. Там саме була війна, і король збирався з
військом у похід.
Довелося Янекові іти на війну з королівськими солдатами, а дівчина зосталася, бідуючи на службі в чужих
людей.
Аж ось по війні вернулося військо, і з ним Янек. На війні був він такий спритний і зажив такої слави, що король
у нагороду пообіцяв йому свою дочку за жінку. Янек прийняв це за велике щастя й геть забув за дочку
водяника.
От справили в королівському замку багате весілля. З'їхалися гості, грали музики, Янек сидів за столом поруч
короля та королівни.
Коли це у відчинене вікно влетіли голубка з яструбом. Облетіли покій та й сіли на шафі. От голубка й каже:
— А пам'ятаєш, Янеку, як я покинула батьківський дім і вивела тебе з-під води?
— Пам'ятаю!—одказує Янек.
— А пам'ятаєш, як нас мати з військом доганяла, а я тебе й себе на сорок обернула?
52

— Пам'ятаю!
Гості дивуються, а голубка далі каже:
— А пам'ятаєш, як ми були парою качок на озері, а моя мати згинула з жалю?
— Пам'ятаю!
— А пам'ятаєш, як ти мені обіцяв, що довіку мене кохатимеш?
— Пам'ятаю!
Молодий за столом геть поблід, і незрозуміло було, що з ним діється. Король з гістьми посхоплювалися і почали
його рятувати, запитуючи, що сталося. А Янек відповів їм, що голубка мовить правду.
Так бенкет розладнався. Голубка полетіла, а Янек кинувся за нею, наздогнав її та й став перепрошувати. Тоді
вона перекинулася дівчиною, і невдовзі після того справляли весілля з дочкою водяника.
Малюнки Г. Зматлікової

Диво у млині
Неподалік од містечка Домбрувна струмок крутив колеса великого млина. Там завжди панував рух. Вози
довгою валкою везли до млина зерно, а потім одвозили борошно в сусідні села.
Мельник Маренський був дуже хазяйновитий чоловік. Уставав на світанку й працював не складаючи рук аж до
смерку. А в жнива частенько й зовсім не лягав спати — знай лічив гроші, які йому платили за мливо, і ховав їх у
важкі дубові скрині.
Страшенний скупій був отой мельник Маренський. Він і сам працював без відпочинку, і дружині та синові, а
надто наймитові ніколи просвітку не давав. Не раз вони плакали, а бувало, що й сварилися з ним.
Мельник багатів з кожним днем. І чим більше срібних талярів клав він у свої дубові скрині, тим більшим
скупієм ставав.
Якось випала дуже холодна зима. Крига скувала й Домбровське озеро, і струмок, на якому стояв млин
Маренського.
Немало бездомних бідняків пішло жебрати по хатах; частенько стукали вони до заможніх господарів. Не
минали й господу мельника. Але він і слухати не хотів їхніх прохань. Не дав і шматка хліба жодному біднякові,
а гнав їх од хати, ще й називав приблудами та дармоїдами.
Раз надвечір розгулялася хуртовина. Вихор так і вив, так і свистів у коминах, мороз білими квітами заснував
шибки. А мельник розкошував собі в теплій хаті.
Раптом хтось несміливо постукав у двері, й на порозі став подорожній, весь запорошений снігом.
— Чого тобі? — сердито буркнув господар.
— Чи немає у вас якоїсь роботи для мене? — спитав подорожній.
Ой, як розлютився старий мельник! Гримнув, що взимку йому й самому нема чого робити, а наймит у нього
тільки те й знає, що байдики б'є.
Тоді подорожній попросився, щоб господар пустив його переночувати й дав трохи гарячої страви, бо він іде
здалека, дуже стомився та зголоднів.
Мельник не схотів нічого й слухати.
— Нема в мене ані кутка, ні страви для такого приблуди! — гарикнув він.
І наказав бідоласі вийти геть із хати й зачинити за собою двері.
53

Подорожній послухався, але підніс угору свою палицю, махнув ліворуч, махнув праворуч, щось пробурмотів і
попрямував лісовою засніженою дорогою.
Вранці мельник зайшов до млина й остовпів з переляку. На мішках з борошном і зерном, що рядочком стояли
попід стінами, сиділи цілі табуни мишей.
Мельник аж за голову схопився. Все добро гине на очах! Адже миші не залишать жодної зернинки... Що ж його
робити?
— Рятуйте! — загукав він, став кликати жінку, сина, наймита.
Та як тут рятувати? Миші не боялися людей і не думали тікати.
Тоді обізвалася затуркана мельникова жінка:
— Це тобі кара за те, що ти прогнав отого бідолаху!
Зляканий мельник почав благати свого наймита:
— Біжи, Янеку, шукай того подорожнього, що я вчора прогнав. Це він таке зробив, не інакше! Прохай його,
благай, нехай повернеться. Дай йому все, чого забажає, аби тільки прогнав цю нечисть. 1 тобі, Янеку, щось
перепаде. Біжи щодуху. Адже він за ніч далеко не встиг зайти.
Взяв Янек кожуха, насунув на голову шапку й побіг. Од млина до села вела пряма дорога.
Янек хутко знайшов подорожнього в хаті одного бідняка, який пожалів бідолаху та пустив переночувати.
Почав Янек просити й умовляти, щоб подорожній повернувся до них. Той устав, подякував господареві за
ночівлю й пішов до млина.
Ой, як зрадів мельник! Кинувся його обіймати та цілувати. Просив пробачення, обіцяв, що дякуватиме довіку,
що щедро заплатить, аби тільки той вигнав мишей із млина.
Подорожній загадав господареві, щоб той вирубав у кризі на озері ополонку, а сам махнув палицею праворуч,
махнув ліворуч, стукнув нею об підлогу й щось пробурмотів. І диво! — всі миші одразу побігли до нього.
Стукаючи палицею, рушив подорожній до дверей, потім у двір. Миші сунули за ним сходами, подвір'ям, потім
дорогою до озера. А була їх сила-силенна.
Подорожній став над ополонкою і занурив палицю в крижану воду. І тут миші почали стрибати в воду. Геть усі
пострибали і всі потонули. Жодна живою не залишилася.
Коли остання миша зникла в воді, мельник підбіг до подорожнього.
Обдарував його чим тільки міг, дякував без кінця-краю.
Відтоді скупий мельник змінився. Добрий став і ласкавий до людей; нікого вже не проганяв із своєї хати.
А миші більш ніколи не з'являлися.
переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та I.А.Вишинського

Про короля вужів
Колись давно жила в селі дуже бідна жінка й мала три дочки. Усі дівчата були гарні. Найвродливішою ж була
Гелена, наймолодша. Якось пішли дівчата до ставу купатись і поклали одяг на березі під плотом. Накупавшись,
вийшли з води та й побігли вдягатися. Дивляться, а на сорочці наймолодшої сестри сидить великий вуж. На
голові в нього корона сяє, наче сонце, хоча було це вночі. Старші сестри злякались, похапали свою вдяганку й
54

повтікали додому. А найменша зі страху сховалась у воді й не знає, що їй далі діяти. Аж тут вуж і каже
людським голосом:
— Не бійся, нічого лихого я тобі не зроблю! Чи хочеш бути моєю дружиною?
Вона ж йому, поборовши страх, одказує*
— Хочу.
Тоді вуж пірнув у воду й зник. А дівчина одяглася, побігла додому й розказала все матері й сестрам. На другий
день уранці під'їздить до хати золота карета, запряжена четвериком коней, на передку сидить лакей з головою
вужа й гукає до жінки:
— Давай, мати, дочку!
Жінка спорядила найстаршу в гарну сукню, в стрічки та й посадила в карету. Не минуло й півгодини, аж їде
знов та карета зі старшою дочкою: Мати питає:
— Ну, то що?
— А нічого, не схотів мене, але дав мені сто дукатів. От мати звеліла середульщій дочці одягтись і їхати. Але й
та через півгодини повернулася й привезла матері сто дукатів. Одягла тоді вона третю дочку, розчесала їй коси,
вплела стрічки, на шию намисто почепила, поцілувала і посадила в карету.
Недовго їхали, як опустилась карета під воду, одчинилися залізні двері, й заїхали вони в коридор. Було так ясно,
як удень. А далі стояв палац, що виблискував, неначе сонце. Перед ним був трон, а на троні сидів король вужів
у короні на голові. Довкола звивалося багато вужів, прислуговуючи йому. Король звелів дівчині сісти біля нього
і сказав вужам, хто вона. Ті одразу почали зносити рибу, мед, хліб, масло, молоко. А вони вдвох їли, і Гелена
вже нічого не боялася. Потім король зійшов з трону і повів її по всьому палацу, по дуже гарних покоях. Були
там позолочені канапи, крісла, ліжка. В одному покої стояли в кутку люльки. Король підійшов, узяв одну й
закурив. Гелені дуже сподобалося в палаці. Вона довго розмовляла з королем вужів, що був, як бачила вона,
приємним і добрим господарем. Щодня тут діялося щось нове, цікаве, один день був не схожий на другий, і в
любих розвагах дні швидко минали.
Час збігав, і Гелена була всім вдоволена. Жила вона там уже сім років і діждалася синка.
Хлопець був хороший, але схожий на вужа. Батько сказав, що залишить йому після себе свої володіння. Та от
Гелена затужила за домівкою та й каже чоловікові котрогось дня:
— Сім років я вже не бачила матері, то хотіла б до неї поїхати, синочка їй нашого показати.
— Ну то їдь, але запам'ятай, що можна тобі там бути тільки одну ніч, і, поки сонце випливе на небо, мусиш
повернутись до палацу.
Як стемніло, сіла Гелена з синочком у карету й приїхала до рідної хати. Мати дуже зраділа, побачивши дочку
так гарно вбрану й хорошого внучка. Частувала вона його, чим тільки могла, та він нічого не їв. А перед
від'їздом залишив бабусі та обом тіткам по сто дукатів. Коли ж почало світати, сіли вони з мамою в карету та й
поїхали.
Мати й старші сестри бачили ще,як карета в'їхала у воду, як відчинилися залізні двері, а далі все зникло.
Малюнки Г. Зматлікової

Казка про зачарованного щупака
Жила на світі мачуха і мала вона рідну дочку й пасербицю Кахну. І, як-то воно в світі й буває, своїй дочці
55

догоджала, а пасербиці не любила. А та рідна, як і її матіночка, збиткувалася над Кахною. Якось мачуха сироті
й каже:
— Візьми зараз кошелі, йди до річки, налови там риби, та дивися, щоб мені вернулася до заходу сонця, бо якщо
ні, то начувайся!
А там недалеко за селом річка текла. Пішла дівчина до річки й плаче, бо не знає, як тієї риби наловити. Аж тут з
води випірнув щупак. Луска на ньому блищить, і він людським голосом питає:
— Чого це ти плачеш?
Кахна й розказує йому про мачуху та все сльози ллє.
А він їй:
— Не плач, лягай собі та й спи. Я виручу тебе з біди, бо знаю, що ти добра дуже і прихильна до всього живого.
Тільки не розказуй нікому нічого.
Кахна лягла під липою і заснула, а як прокинулася, дивиться, аж її кошелі вже повні риби. Дівчина очам своїм
не вірить, підійшла до кошеля, та тільки торкнулася, а кошіль так і пішов до хати. Торкнулася вона до другого,
до третього — те ж саме. А мачуха виглянула у вікно та як побачила, що діється, розлютилася і як закричить:
— То ти он яка розумна?! А хто це тобі риби наловив?
Кахна їй ні слова.
От мачуха знову загадала їй роботу:
— Тепер збери в ті кошелі шмаття, піди до річки, випери, висуши та викачай! Та дивися мені, поки сонце зайде,
щоб була вже тут!
Дівчина понесла кошелі на річку, сіла там та й плаче. Коли знов виходить з води той самий щупак і питає:
— А чого ти плачеш?
Кахна розказала йому про все, плачучи. Щупак і каже:
— Не плач, лягай під липою і спи!
Кахна лягла під липою на траві та й заснула, а коли прокинулася, дивиться, все шмаття чисте, рівненько
складене і викачане, лежить уже в кошелях. Торкнулася рукою одного кошеля, другого, і вони враз самі
подалися додому.
А мачуха стояла на порозі та як побачила випрану білизну, закипіла від злості й каже:
— На ось тобі дірявий ополоник, та піди до річки і не зертайся додому, поки не начерпаєш ним повні коновки
води.
Що було робити бідній сироті? Взяла вона ополоник і коновки, йде до річки та там плаче. А мачусі закортіло
дізнатися, хто воно там допомагає Кахні. От вибігла вона з хати та й пішла нишком за дівчиною, щоб на власні
очі побачити, що там буде діятися.
Як стала ж дівчина дірявим ополоником набирати води у ті коновки й низько нахилилася, тоді мачуха нишком
підкралась до неї ззаду і вже мала було зіпхнути її в річку. Коли тут щупак вискочив з води та так пхнув злу
мачуху, що та сама шубовснула на дно. А щупак струснув із себе луску і перекинувся таким вродливим
королевичем.
Потім одружився із Кахною, справили пишне весілля та жили собі довго й щасливо.
Малюнки Г. Зматлікової

56

Про двох девчат, добру й лиху
Одній дівчині погано жилося вдома. Мачуха все її гризла, рідна дочка завжди гарно вдягалася, жила в розкошах,
а вона бідувала, не раз ходила голодна. Пішла якось та дівчина в ліс по ягоди і заблудилася. Ходить вона по бору,
вже й темніти стало, а дороги ніде не видно. Дівчина плакати почала. Аж тут іде якась жінка й питається:
— Чого, дівчино, плачеш? Дороги ти тут не знайдеш і звідси вже не вийдеш, то, може б, пішла ти до мене на
службу?
— А чому б не піти. Якщо схочете ви мене взяти, то я залюбки піду.
От взяла її та жінка з собою. Ідуть вони лісом, ідуть, коли приходять до великої річки. Жінка й каже до дівчини:
— Перенеси мене через воду.
— Я залюбки, та тільки чи здужаю.
— Авжеж, здужаєш.
Дівчина взяла її та й несе, а вона легенька, як пір'їнка,— зайшла дівчина у воду і не тоне. От перебрели вони
річку і добралися до тієї жінки додому. А там нікого, тільки дві собачки й два котики. Звеліла жінка їсти
наварити. Дала дівчині одну горошину та одну ячну крупину. Дівчина здивувалась, але не перечить, зробила так,
як їй звеліли. Вкинула вона ту горошину й ячменину в окріп, дивиться, а з тих двох зерен зробилися повні
горнята каші. Далі жінка й каже:
— Роботи в тебе не буде багато, тільки варитимеш їсти, митимеш горшки, чесатимеш собачок і котиків та
годуватимеш їх.
Дівчина була дуже добра до котиків і собачок, доглядала їх і догоджала як могла. Коли, було, жінка скаже:
«Котку, біжи зачини віконниці»,— вона йшла сама і робила все то за котика, то за собачку. Пробула дівчина в
тієї жінки рік. Після року й каже їй господиня:
— Ти вірно служила мені, а тепер повертайся додому. За службу візьми собі, що захочеш.
Собачки й котики їй і підказали, щоб брала з комори найгіршу скриню, то вона її й попросила. Жінка дала
дівчині ту найгіршу скриню, кажучи:
— Скриня важка, додому тобі далеко, та й дороги ти не знаєш, то запряжи собачок і котиків, нехай тебе
одвезуть.
От собачки й котики везуть ту скриню та все приказують:
І там діра,
І там діра,—
Повна ж скриня добра!
Аж ось заїхали вони в двір. Як побачила мачуха такий дивний виїзд і погану скриню, як розрегочеться:
— Ой погляньте, на яку злиденну скриню розжилася та дівка!
Відчиняють скриню, дивляться,— аж там повно золота і всілякого добра.
Дуже заздрили дівчині на таке багатство; от мачуха й каже своїй дочці взяти глечика та йти до лісу по ягоди і
голосно плакати.
Пішла її рідна дочка в ліс. Ходить по лісі, плаче, аж іде та сама жінка й питає:
— Чого плачеш? Звідси ти вже не вийдеш, бо тут немає ніякої дороги. Коли хочеш, то йди до мене служити.
— А чого ж, піду.
57

І пішли вони разом. Ідуть лісом, коли трапилась їм річка.
— Перенеси мене через воду,— каже та жінка. А дівчина:
— Не перенесу, бо ви важкі, боюсь, бо ще сама втону!
Побрели через річку. Жінка йде, ніг не замочивши, а дівчина почала тонути. Тоді жінка подала їй палицю та й
витягла з води.
Приходять додому, жінка загадує їй зварити їсти. Дала одну горошину і одну крупину, а дівчина відворкнула,
що це мало:
— Що я з цього зварю! Тут і котові не вистачить! Жінка дала їй більше зернят. Як почала ж дівчина варити, то
їх стало так багато в горшках, що збігало та й збігало, поки набралося каші аж до стелі.
Якось жінка звеліла собачці зачинити вікно. Собачка ну просити дівчину, щоб вона за нього зачинила. А та:
— Кому загадали, той нехай і робить!
І так уже було завжди. Собаки й коти дуже вихудли, стали геть кволі. Аж ось минув рік. Жінка й каже:
— Рік ти в мене служила, а тепер пора вже тобі йти додому. Що б ти хотіла за твою службу?
Дівчина й каже, щоб дала їй скриню, але не якусь там, а найкращу.
— Добре, але ти сама її не донесеш, то запрягай котиків і собачок, вони тебе й одвезуть.
Запрягла їх дівчина й поїхали. А вони везуть та знай співають:
Перед нею грюк, Позад неї грюк,— Повно в скрині гадюк!
Приїжджають, а мати вже чекає перед хатою. Зраділа, що її дочка така розумна й везе гарну скриню, повну
всякого добра. Кинулась до скрині, відчинила, дивляться, коли там самі змії, ящірки й вужі. Хотіла вона втекти,
але гадюки накинулися, взяли та й з'їли її. Отакий був кінець.
Малюнки Г. Зматлікової

Ледача дівчина
В одної жінки була дочка. Звали її Кася. Була вона гарна й здорова, але страшенно ледача. Років до двадцяти
сиділа на печі й нічого робити не хотіла, тільки спала або їла. Ніколи вона не вмивалася, не розчісувалась,
волосся в неї було завжди розпатлане, розкудлане, і тому всі її називали ледачою Кудлою. Мати мусила сама
поратися по хазяйству, бо якби вона чекала Кудли, то горщики завжди були б у сажі та в бруді, хата не заметена,
корова не доєна. Не раз мати гнала доньку до роботи й казала їй:
— Ой, Кудло, вчися робити, бо тебе ж не король свататиме, а селянський син. Накаже тобі хазяйнувати як слід і
слухати не схоче, коли ти йому казатимеш, що в тебе ручки болять.
Але Кудла нічого не відповідала, переверталася на другий бік і спала собі далі.
Всі дівчата такого віку, як вона, давно вже повиходили заміж, а на Кудлу ніхто й глянути не хотів, бо кому
потрібна така жінка, що й сорочки тобі не випере й їсти не зварить?
Тимчасом Кудлі припав до серця один молодий лісник, який жив недалечко від їхньої хати й частенько до них
заходив,
Однієї ночі Кудла нишком устала, напнула на себе біле простирадло, точнісінько так, як ото малюють смерть,
пішла до хатки, де жив лісник, стала коло вікна й гукнула:
— Ти спиш?
— Ні.
58

— Казали бог і свята Ганна, щоб ти одружився з Кудлою. Чуєш — щоб ти з нею одружився!
І зникла, мов її й не було.
Лісник з переляку не міг заснути до ранку. Вдосвіта схопився й пішов до Кудлиної хати.
Зазирнув у вікно — бачить: вона лежить на печі, вмита, зачесана, рум'яна й мовчить, тільки дивиться так, ніби
хоче його з'їсти очима.
«Що не кажи, а вона таки пригожа!» — подумав собі лісник, але нічого не сказав і пішов далі.
Наступної ночі в таку саму пору під лісниковою хатою знову з'явилася біла жінка й гукнула:
— Ти спиш?
— Ні.
— Казали бог і свята Ганна, щоб ти оженився з Кудлою! Чуєш — щоб ти оженився, щоб ти оженився, бо як ні
— зведу тебе зо світу.
Лісник ще дужче злякався й подумав собі, що нічого не вдієш — доведеться оженитися з цією ледацюгою, яка
цілий день лежить на печі.
Пішов надвечір до їхньої хати — бачить: Кудла так само лежить на печі, але гарно вмита, зачесана.
Подумав лісник, що вона таки гарна із себе, але зайти не зважився, бо в хаті було повно гостей, і пішов далі.
А третьої ночі знов підійшла до вікна біла жінка й гукнула:
— Ти спиш?
— Ні.
— Казали бог і свята Ганна, щоб ти оженився з Кудлою! Чуєш, щоб ти оженився, востаннє кажу, бо лихо тобі
буде!
Лісник схопився з ліжка й вибіг з хати, та біля вікна вже нікого не було. А він так злякався, що з самого ранку
побіг сватати Кудлу.
Мати охоче згодилася віддати доньку, тільки просила, щоб він ніколи її не бив. Лісник обіцяв, і так вони й
побралися.
Почали господарювати вдвох. Чоловік з самого ранку ішов у ліс і опівдні повертався снідати.
Коли він зайшов до хати першого дня, жінка ще спала, а дві корови ревли в хліві, бо їм не було чого їсти.
Лісник нагодував та подоїв корів
І пішов до своєї роботи, а коли повернувся — не було ні сніданку на столі, ні ладу в хаті. Дивиться — а Кудла
невмита, нечесана, залізла собі на піч і спить.
Спершу чоловік нічого не казав, хазяйнував сам як міг. Сам горщики мив, сам їсти варив, аж поки це йому
надокучило. Тоді він попрохав, щоб йому дали роботу десь-інде, за п'ять миль од села, і взяв Кудлу з собою. Та
вона й на новім місці нічого не робила, тільки лежала весь час на печі. Та чоловік уже щось надумав.
Була в нього стара мисливська торба, що висіла над ліжком. От якось він устав уранці та й каже торбі:
— Ти ж гляди, звари мені сьогодні щось на сніданок, а потім прибери в хаті й зроби все, що треба. А як не
зробиш — я повернуся з лісу, і тоді побачиш, що тобі буде.
А Кудла собі слухає й мовчить, тільки скоса поглядає, чи хутко торба злізе з кілочка й візьметься до роботи. Але
торба як висіла, так і висить. Отож Кудла сміється й каже їй:
— Ось почекай, буде тобі, як він повернеться з лісу!
Чоловік повернувся додому й бачить, що нічого не зроблено. То він і каже:
— Ну, знатимеш ти зараз! От я зроблю тобі суд! Ану, Кудло, візьми торбу на спину, а я її добре відлупцюю, щоб
знала, як мене слухати.
59

Кудла сміється й чекає, що з того буде. А чоловік приніс палицю та й ну лупцювати торбу на Кудлиній спині!
Кудла в крик, а чоловік б'є та б'є. Відлупцював як слід — не Кудлу, а торбу.
Вранці він лагодиться знов іти до лісу й каже торбі:
— Щоб ти наварила мені їсти та все в хаті поробила, бо як ні — лупцюватиму знову.
Ледве він вийшов з хати, Кудла скочила з печі й мерщій до роботи. Чоловік прийшов додому, побачив, що все
прибрано, їсти наварено та й пита її:
— Сьогодні, мабуть, не будемо вчити торбу розуму?
А Кудла йому:
— Ой, сьогодні не треба!
— Отак роби,— знов каже чоловік до торби,— то ніколи не будеш бита.
Зрозуміла?
І так воно вже пішло. Кудла щодня вставала вранці, а коли чоловік приходив додому, все вже було зроблено.
Про торбу забули, і господиню вже ніколи не звали ледачою Кудлою. Кася, Касенька — інакше на неї й не
казали.
По недовгім часі мати захотіла побачити, як живе її донька, і поїхала до неї в гості.
Дивом вона здивувалася, коли побачила добрий лад у тої в хаті та в хліві! Аж серце в неї зраділо, що з ледачої
Кудли зробилася така добра господиня. От мати й питає:
— Як же воно сталося, що в тебе, доню, так чисто і ти така працьови та? Адже вдома ти нічого робити не хотіла.
Він тебе, мабуть, дуже бив, поки навчив працювати?
— Та ні,— каже донька,— тільки раз ми побили торбу, але потім уже не треба було.
Мати зраділа, а Кася якось чудно глянула на неї раз і другий, потім засоромилась і каже:
— Знаєте, матусю, йдіть на подвір'я та принесіть хоч кілька поліняк, бо в цій хаті задурно їсти не дають.
переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та І.А.Вишинського

Двоє братів
В одному селі жило двоє братів, багатий та бідний. Багатий брат, може, й зайшов би часом до бідного, та лиха
жінка йому цього не дозволяла. Отож брати не бачилися аж сім років.
Якось пішов бідний брат з візочком до лісу по дрова; жінка дала йому півхлібини й півголовки сиру з собою, а
для голодних дітей залишилась пригорща борошна.
Коли бідняк нарубав дров, наклав їх на візочок і прив'язав мотузкою, він сів на колоду, щоб підснідати. Вийняв
з торбини хліб та сир і заходився їсти. Аж тут підходить до нього низенький чоловічок у чорній одежі й
просить:
— Дай і мені.
Бідняк відказує:
— їж на здоров'я.
І, поділивши хліб та сир пополам, дав чоловічкові. Той із смаком усе з'їв, а тоді озвався:
— За те, що ти мене нагодував, я виконаю троє твоїх бажань. Тільки ж не забудь — проси найкращого.
60

— Ось тобі мої бажання! — відповів бідняк.— Є в мене сусідка; вона завжди все на злість робить. Ледве мої
діти вийдуть у двір — вона жене їх, б'є і лає. То хай вона живе зі мною в згоді.
— Гаразд! — кивнув головою чоловічок.— Твоя сусідка сьогодні прийде до тебе в гості.
— А ще я маю брата, який уже сім років до мене не заходить. Хочу, щоб він зі мною помирився.
— Буде так, як ти хочеш. Брат твій сьогодні ввечері прийде до тебе. Ще чого тобі треба?
— Ось чого. Кілька років тому мав я всього вдосталь. А тепер стоїть
у мене на горищі велика скриня, порожня-порожнісінька. Колись вона завжди була повна жита. То я хотів би,
щоб у ній тепер було повно грошей — золотих дукатів.
— І це матимеш, раніш навіть, ніж додому повернешся.
Сказавши це, чоловік у чорній одежі зник.
Покотив бідняк свого візочка з дровами до хати. Вийшла жінка, хоче допомогти дрова позносити, а він і каже:
— Певне, тобі й дітям хочеться їсти, та й я зголоднів. Полізь на горище, візьми там із скрині пригорщу дукатів
та купи в корчмі хліба, м'яса й різного питва. Приготуй добру вечерю. Жінка аж остовпіла, стоїть, і не знає, що
на це казати.
— Чула? Лізь на горище, бери дукати.
А вона:
— Чи ти не здурів? Звідки в тій скрині дукати? Адже в ній і ламаного гроша немає.
— Роби, що я кажу! — гримнув чоловік.
Полізла жінка на горище, відчинила стару скриню, бачить — там справді повно дукатів. Набрала вона одну,
другу й третю прогорщу, а сама й слова від радості вимовити не може. Відлічила три дукати, взяла візочок і
пішла до корчми купувати паляниці, м'ясо та питво.
Діти сварливої сусідки бачили, як вона везла візочком кілька паляниць, пляшки пива, свинину й телятину. Вони
побігли й мерщій розповіли про це матері. Та дуже здивувалася і, ледве смеркло, загадала дітям піти під вікна
послухати, про що там у бідняків розмовлятимуть.
Коли жінка поставила в піч горщик із м'ясом, чоловік їй каже:
— А піди-нс до брата, позич у нього мірку, будемо міряти дукати.
Жінка пішла, позичила. Братова дуже здивувалася, що то бідний брат хоче міряти.
Переміряв бідняк із жінкою гроші, полічив.
— Ну, мовив,— є в нас чотирнадцять мірок дукатів. А тепер хай котресь із дітей однесе ту мірку братові.
Взяв багатий брат мірку й думає: «Що ж вони там таке міряли?» Дивиться — а в мірці в шпаринах щось
блищить. Колупнув ножем, бачить: дукати. Постукав — викотилося аж чотирнадцять дукатів.
Тоді багача взяла ще більша цікавість. Прибіг він до брата, гукає:
— Ви, мабуть, гроші міряли! В мірці залишилося чотирнадцять дукатів. Я їх приніс.
А бідняк відповідає:
— Залиш їх собі, брате. В мене є досить.
— Звідки?! — здивувався багач.
Бідняк оповів йому всю пригоду.
Лиха сусідка не повірила своїм дітям і сама побігла до сусідів. Бідняк щедро почастував і її, і свого багатого
брата.
Багач повернувся додому й розказав жінці про все, що бачив і чув. А жінка йому:
— Е, то він, мабуть, чортові продався.
61

— Та де там!
А вона знов своє:
— За самий лиш кусень хліба й сиру чорт ніколи стільки не дасть.
— Знаєш що, я теж піду завтра на те місце, де брат був.
Жінка дала йому велику хлібину й дві головки сиру.
Коли він наклав уже дровами візок і заходився їсти, з'явився чоловічок у чорній одежі й гукає:
— Дай і мені.
— Прошу, беріть! — радо каже багач.
І дає йому півхлібини та головку сиру.
Чоловічок з'їв і до нього:
— За те, що ти мене нагодував, я виконаю троє твоїх бажань. Будь певен — вони справдяться. Тільки гляди —
побажай найкращого.
Багач не зміркував одразу, чого просити, й мовив:
— Я б хотів порадитись із своєю жінкою.
— То йди додому й радься. Не треба навіть повертатися сюди з відповіддю. Що собі до захід сонця тричі
побажаєш, те й збудеться.
Повернувся багач додому й розповів жінці, яке диво було з ним у лісі.
— Та хто там знає, чи правду той чоловічок казав? Ось давай лишень спробуємо: побажай, щоб у нашої сивої
телички, яка поламала собі роги, вони знову повідростали.
Ледве багач цього побажав, приходить з хліва наймичка й каже, що в телички виросли гарні білі роги. Побігли
багач із жінкою до хліва, дивляться — справді виросли роги. А жінка знов своє:
— Коли б тільки ці роги не поламалися.
Сіпнула за ріг, а він у неї в руках і залишився.
Чоловік розгнівався та як гримне:
— Ледве ті роги повиростали, а ти вже один зламала! Щоб він тобі до голови приріс!
Вмить так і сталося: приріс жінці ріг до голови. Хотів чоловік його відірвати, смикав, смикав — усе марно!
Позбігалися люди, дивуються на таку чудасію, сіпають за ріг, тягнуть— не відривається...
Сонце вже хилилося до заходу. Багач і каже сумно:
— Двоє бажань вже здійснилося. Я знаю тільки один спосіб зарадити лихові, перше ніж сонце зайде.
Жінчина рідня напосілася, щоб він того способу вжив. Чоловік гримнув з люттю:
— Хай цей ріг відпаде!
Ріг ту ж мить відпав. Але багача взяв розпач, що він такого облизня спіймав. Він утік геть з хати й подався світ
за очі. А сварлива жінка, мабуть, чекає його й досі.
переклад з польскої М.А.Пригари
Мал. Н.Д.Котел та І.А.Вишинського

Про півника
Одна господиня мала собі півника та курочку. Що, було, той півник знайде, завжди ділиться з чубарочкою. От
62

якось знайшов він на дорозі золоту обручку, а курочка йому й каже: — Ти всім зі мною ділишся, а цим
персником не хочеш поділитися? Півник їй одказує:
— Як же я його переламаю, коли він такий твердий? А чубарочка йому:
— Ну, то ходім до коваля, нехай нам переріже його навпіл.
Пішли вони до коваля, а там саме якийсь пан привів коня кувати. Як побачив він півника із золотою обручкою в
дзьобі, покликав свого лакея і наказав:
— Піди-но забери в півника ту обручку.
Лакей пішов, вихопив у півника обручку, скочив у карету та й хотів поїхати. Та ще не встиг погонич
замахнутись батогом на коней, а півник уже вилетів на передок та й кричить до пана, щоб віддав йому його
обручку. І поки пан доїхав додому, то півник уже був там; заходить пан до покою, а півник уже його чекає,
сидить на столику й кричить:
— Пане, віддай мені персня, пане, віддай золотого! Пан покликав лакея і наказав йому:
— Візьми цього дурнуватого півня та вкинь у криницю, нехай там утопиться!
Зловив лакей півня, вкинув у криницю й криницю замкнув. На другий день пан каже лакеєві:
— Іди-но подивися, чи втопився півень.
Лакей пішов, повертається й розказує, що та криниця висохла, води в ній ні краплини і півня немає. А півень
тим часом випив усю воду, знову прибіг до панських покоїв та й кричить:
— Пане, віддай мені персня! Пан і каже лакеєві:
— Візьми цього дурня, напали в печі і вкинь його в жар! Буде на завтра на обід печеня з цього півня. Лакей узяв
півня, посадив у піч, а піч затулив добре. Але ж півень не згорів, а випустив із себе всю ту воду, яку випив у
криниці, й загасив нею вогонь. Через якийсь час наказує пан лакеєві піти подивитись, чи вже спікся півень.
Лакей пішов, одтулив піч, а тут як бухне з печі окріп, залив усю кухню й лакея, а півень пурхнув до покою та й
знову кричить:
— Пане, віддай мені перстень, пане, віддай мені золотий!
Пан страшенно розгнівався та й каже:
— Замкніть цього когутиська в скриню, нехай там задушиться!
Посадили півня в скриню, в ній пан ховав гроші. Коли по якомусь часі заглядають, а півень вискакує
живий-здоровий. Скриня та порожня, грошей і сліду немає, бо півень поїв. Знову прибіг він до пана й ну
кричати:
— Пане, віддай мені перстень, пане, віддай мені золотий!
Тепер пан, хоч і брала його злість, злякався, бачачи, що нічого півневі не зробить, ще й до всього втратив усі
свої гроші. Кинув йому ту обручку й каже:
— Викиньте того дурня за двері разом з його перснем! Півень схопив персня, подався до кухні та й кричить до
пані, щоб серед кімнати розіслала йому простирадло. А пані:
— Аякже! Буду я тобі розстеляти простирадло, щоб мені забруднив! Уже й так шкоди наробив!
Зайшов тут пан і каже:
— Розстели йому те простирадло, та побачимо, що буде далі.
Розіслали простирадло, півень скочив на середину і висипав із себе усі гроші, бо вже йому персня віддали. Пан
і пані так зраділи, що вернулося їхнє багатство, та на радощах справили великий бал. Запросили багато-багато
гостей, а півень сидів разом з ними за столом, наче людина. А потім повернувся до своєї курки.
Малюнки Г. Зматлікової
63

Як собака вовкові чоботи справив
Були собі вовк та собака. Собака був великий, і вовк навідувався до нього. Якось вовк і каже до того собаки: —
Я тебе з'їм! А собака йому:
— Не їж мене, прехороший, я тобі за це чоботи справлю!
— О, ну то справ!
От минуло кілька днів, приходить вовк до собаки, а собака й каже:
— Зараз будуть тобі чоботи, але гляди, щоб ти в них не ходив ні по росі, ні по воді!
Та й повів вовка з собою і звелів йому влізти в густе болото. Вовк заліз і замастив собі ноги по коліна, а як
вийшов, собака йому суворо наказав:
— Ось тобі й чоботи! Як не віриш, то придивись, що й господар такі самі носить. Та не забувай, що я тобі казав,
ніколи не ходи ні по росі, ні по воді, бо других уже не справлю, а як забредеш у воду, то вода чоботи забере.
Вовк послухався собаки. Лежить і нікуди й не показується з нори день, другий і третій, та ось таки схотілося
йому їсти. Встав він і пішов шукати чогось підживитися. Побіг через ліс до річки, перебрів на той бік, дивиться
на ноги — аж нема чобіт, змилися у воді. Прибігає він сердитий до собаки та й питає:
— Які це ти мені чоботи зробив?! Три дні минуло, та й по чоботях! Тепер я тебе з'їм!
А собака йому:
— Я ж тобі казав, не ходи по росі, ні по воді, то цілі будуть чоботи. Чув ти, як я тебе попереджав: другий раз
чобіт не справлю! Тепер як собі хочеш, нових чобіт не дістанеш, а не згоден, будемо судитися.
— Ну, то ходімо до суду,— каже вовк, та й пішли. Вовк узяв на допомогу ще ведмедя і дику свиню, а собака
узяв кота й півня; от ідуть вони до суду. Попереду виступає вовк, за ним ведмідь з дикою свинею; всі троє так
квапляться, що собака зі своїми відстав.
А вовк і каже до ведмедя:
— Ти вилізеш на смереку! І до дикої свині:
— А ти зариєшся в купу листя і будеш сидіти там. Як підійдуть ті, то ми вже й без суду з ними поквитаємося.
Собака нікого з нас не вглядить і не сподіватиметься лиха. Отут я й накинусь — ви спочатку тільки
подивляйтеся! А як не подужаю, тоді ви повискакуєте мені на допомогу, схопимо його гуртом і розірвемо на
шматочки!
От собака собі йде, не знаючи, яка його чекає пастка, не відаючи, як вовк на його шкуру важить. Йдуть собі і
його приятелі: попереду собака, за ним півень, а позаду кіт.
Півень дріботить та все приказує:
— Так-так! Так-так!
Ведмідь чує це на смереці й думає: все провалилося, якщо вороги кажуть «так-так!»—це вони вже готові на все.
А кіт, що йшов позаду всіх, підняв хвоста вгору. Ведмідь помітив це та й бурчить до вовка:
— Ей, чуєш, буде нам лихо! Я бачив, як він підніс угору того списа. Переб'є він нас ним!
А вовк ведмедеві одказує:
— І що тобі в голову лізе?! Ми з ним справимося, сили в нас вистачить на тих небораків. У всьому лісі не
знайти звіра, дужчого за нас трьох! Мені самому вони втрьох на один мах!
64

На те йому ведмідь:
— Авжеж! Я сам як згребу їх у свої лапи, то й писнути не встигнуть!
Дика свиня нічого на те не казала, а тільки хвостом крутила в листі. Кіт помітив це, подумав, що то миша
ворушиться, та як скочить, та хап зубами за хвоста!
А дика свиня як схопиться: «Ой-йой-йой, рятуйте!»— вискочила з листя та в ноги!
Кіт і собі перелякався, бо думав, що це якийсь собака, та й дав драла на смереку. І саме на ту, на якій сидів
ведмідь.
І той з переляку:
— Вже дику свиню проколов списом, тепер біжить до мене!
Та швидше вгору по смереці, а кіт за ним. Вже й тікати ведмедеві нікуди, бо загнався на самий вершечок. Тут
він з переляку як гепне на землю, та й прибився. Кіт сидить на смереці, дика свиня чкурнула в ліс, а вовк
залишився сам на сам проти собаки. Кинувся вовк на собаку, бо не знав, що його помічників спіткало. Та
собака був великий і сильний, а вовк виголоднів, три дні нічого ж не їв, все гукав на допомогу, а допомога була,
та загула. Скочив тоді собака на вовка, вчепилися вони один в одного, вовк слабосилий, а собака дужий, та й
переміг собака вовка. Відтоді вовки з собаками в незлагоді живуть.
Отаке-то зчинилось,
що нікому й не снилось
ані гадалось,
тільки в казці сказалось,
А по цьому слові бувайте здорові!
Мал. Г. Зматлікової

Про Брата-Баранця та Сестру-Качку
Польська казка
Було собі двоє дітей, Ясь та Марися. Як померла їхня мати, батько одружився вдруге, а мачуха збиткувалася над
дітьми, докоряла їм, не давала їсти і все хотіла якось позбутися їх із дому. Батько дуже тим журився та й
намислив собі, що найкраще буде, коли випровадить дітей у ліс, а там, може, хтось знайдеться, що краще за них
дбатиме, ніж мачуха. Як надумав, так і зробив. Якось батько каже дітям:
— Збирайтеся, діти, підемо до лісу. Я рубатиму дерево, а ви збиратимете трісочки та й допоможете мені. Узяв
батько сокиру, пилку, вистругав велику палицю, й вони пішли. Завів батько дітей далеко в ліс, звелів їм сісти на
пеньку, дав по шматку чорного хліба з маслом та й каже обом так:
— Сидіть собі отут, а щоб вам не було нудно, є в вас хліб, їжте собі й чекайте мене. А я піду трошки далі дерево
рубати, як зрубаю, то покличу й вас. Прийдете збирати трісочки.
Та й пішов. Невдовзі чують діти—щось у лісі стукає:
«Стук, стук»,— ніби хтось дерево рубає. Вони думають, що то батько, та й сидять собі, ждучи, коли він їх
покличе. Ждали, ждали, минає година, друга, аж ніде тобі тут нікого, батька все не видно. Марися злякалась та
й каже до Яся:
— Знаєш що, Ясю? Я боюся.
— Не бійся, давай підемо шукати татка. Повставали вони та й пішли в той бік, де стукало. Приходять під те
65

дерево, де ото стукало, дивляться, аж то палиця, та, що батько з дому взяв, б'ється об гілляки, а нікого нема.
— Біда Марисю, доведеться ночувати в лісі, бо тато пішов собі й забув про нас.
Стала Марися плакати, а Ясь її втішає:
— Не бійся, Марисю, місяченько світить, видно, то ходімо далі, нічого з нами не буде.
От вони й пішли. Цілу ніч блукали в лісі і нічого з ними не сталося, навіть нікотре об камінь не спіткнулося.
Над ранок, як стало вже трохи розвиднятись, вийшли вони з лісу на поле.
— А знаєш що, Марисю,— каже Ясь,— так мені їсти хочеться!
— Ой, що ж я тобі дам, коли в мене нічого немає,— одказує йому сестра.
Пішли вони далі, аж приходять до мілкої саджалки.
— Знаєш що, Марисю, пити мені хочеться,— знов каже Ясь.
А сестра йому:
— Поглянь, бачиш? У воді лежить баранячий ріжок, витягни й напийся ним води.
Ясь витяг, напився з ріжка водиці та й став баранчиком, бо той ріжок та був зачарований. Побачивши таке,
Марися стала плакати, бо налякалася баранчика. А він їй каже:
— Не лякайся, сестричко, я завжди буду з тобою, як і досі, й ніяка лиха пригода тебе не спіткає.
От Марися уже й не боялася, і пішли вони удвох далі. Набрели на луку, а там стояв стіжок сіна. Вони ж були
дуже потомлені, то зарилися в сіно, полягали та й поснули. Проспали цілий день і цілу ніч, прокинулись, коли
вже сонце було високо на небі. Аж саме їхав тудою,— бо дорога йшла повз ту луку,— якийсь пан, наказав
кучерові спинити карету й подивитися що воно там таке. Пішов кучер, подивився на те сіно зверху, вертається
та й каже:
— Нема там нічого, та й що може бути.
Але собака все гавкає, не вгаває, то пан пішов сам, приглянувся і знайшов дівчинку з баранчиком. Розпитався її,
хто вона така, звідки і що тут робить. А Марися йому й каже:
— Татко вивів нас до лісу та й покинув, бо нас мачуха вдома дуже била.
Дівчина так сподобалася панові, що забрав він її з собою до двору, бо була гарна та ще й милесенька і розумна.
Стала вона жити в пановім дворі. А коли виросла, то він сказав, щоб була йому дружиною. А вона й відказує:
— Я, пане, бідна собі дівчина, знайшов ти мене в сіні. Хіба ти не вибереш собі кращої дружини?
Та пан ні на що не схотів зважати й одружився з Марисею. По якімсь часі народився в них синок. А в дворі
жила куховарка з дочкою, Марисиною одноліткою. Куховарці дуже хотілося, щоб пан одружився з її дочкою, і
заздрила вона молодій пані. А була та куховарка чаклункою, то й надумала зробити все по-своєму.
От якось занедужала Марися, а куховарка підійшла до неї і вколола її шпилькою у вухо; пані враз
перетворилася на качку й випурхнула у вікно на став. А чаклунка поклала замість Марисі в ліжко свою дочку і
зробила так, що вона стала зовсім схожа на Марисю. Приходить пан до тієї недужої та й дивиться,— лице в неї
ніби Марисине, але що вона всміхнеться й слово скаже,— то не так, як його дружинонька. Видно, щось тут
скоїлося, але тільки що, того одразу і не зрозумієш. От він собі й мовчить. А баранчик, що раніше все крутився
коло сестри, тепер сів біля колиски та дитину бавить.
Котрогось дня помітив пан, що баранець бере дитину на роги та й несе до ставу, але він тому не дуже
здивувався, бо й колись баранець не раз брав мале на роги й так з ним грався. Тим часом баранчик прийшов
до ставу та й гукає:
Марисю, Марисю,
голубко моя, вийди,
66

бо плаче дитинка твоя!
Качка вийшла з води, перекинулася жінкою й погодувала дитя, тоді знов зайшла в став і знову стала качкою. А
баранець приніс дитину назад до будинку, мов нічого й не було. А як спитав пан, де він був, сказав, що ходив з
дитиною під тополю, бо там затінок і гарно дихається. Пан не мовив більше нічого. От чаклунка помітила, що
пан ніби щось догадується, а сама все сподівалась, що ніхто не знатиме про те чаклунство і все їй минеться.
Баранець тим часом щодня ходив з дитиною до ставу, і мати щодня синка годувала. Врешті пана зацікавило:
чого це той баранець усе носить дитину до води. Щось воно та не так! Узяв він причаївся недалеко від ставка і,
схований за деревом, побачив, як випливла мати до синка, як потім обернулася вона на качку і знов пішла в воду.
Задумався пан, що ж тут робити. А далі наказав зарізати вола і здерти з нього шкуру. На другий день натяг він
на себе ту шкуру і, ніби пасучись над ставом, дивився і ждав. Баранець знов прийшов з дитям і став гукати:
Марисю, Марисю,
голубко моя, вийди,
бо плаче дитинка твоя!
Качка знов випливла, стала жінкою і взяла дитину на руки. Тоді пан скинув з себе шкуру, скочив, схопив її і
одразу висмикнув ту шпильку з Марисиного вуха. Та й повернулися додому разом.
Марися розказала йому все про куховарку та про своє лихо. Пан наказав чаклунку та її дочку скарати, і відтоді
жили вони з дружиною довго й щасливо, а баранця назавжди лишили в себе.
Малюнки Г. Зматлікової

Казки білих поселенців в Америці
Як кролик злякав койота
Сидів кролик в кущах, ягодами ласував. Раптом бачить: біжить койот. Кролик швидше-швидше геть. Койот за
ним. Кролик в нору. Койот в нору не влізає. Сунув він в нору лапу, почав розривати. А нора не глибока. От-от до
кролика койот дістане.
Сидить кролик в норі, дивиться на койотову лапу, думає, як бути. Інакше, як на хитрість, надіятись немає на що.
– Всі до мене! – вигукнув кролик.– койот до нашої хати лапу сунув. Тут-то ми його і спіймаємо!
Кролик, звичайно, сидів у норі сам-самісінький. Але він хотів, аби койот подумав, наче там багато звірів.
– Ну, що, хапати? – голосно спитав кролик.
– Хапай! – відповів він сам собі і міцно схопив койота за лапу.
– Тримай! – вигукнув кролик.– Ріж йому лапу.
До смерті наляканий койот висмикнув лапу і кинувся тікати. Довго біг він: оглядався – бо боявся, що за ним всі
звірі женуться.
переклад Чуда І.Г.

Легенда про вулкани Іштлаксіхуатль і Попокатепетль
Іштлаксіхуатль – Біла жінка – найвища з гір, що оточують долину Мехіко; поруч з нею стоїть Попокатепетль –
67

Гора, що куриться. Вулкани ці настільки високі, що їх видно з трьох штатів.
Застиглі, вкриті снігом вершини чітко виділяються на фоні неба, але бувають дні, коли їх закривають хмари. На
світанку сонце, що сходить, пестить гори своїм пломеніючим промінням, а по вечорах їхні вершини поступово
зникають в темряві.
Тим з нас, хто мешкає у підніжжя цих велетнів і кожного дня бачить цю незвичайну красу, здається, що Іштла і
Попо, як ми їх зазвичай називаємо, мають людські якості. Здається нам, що це – люди, зовсім як закохані з
легенди, яку ми так часто чуємо і розповідаємо.
Іштлаксіхуатль, прегарна донька могутнього володаря ацтеків, була єдиною спадкоємицею його трону і слави.
Коли її батько став старий та слабкий, вороги пішли на нього війною. Володар призвав на допомогу
найхоробріших воїнів з підвладних йому племен і запропонував свій трон і руку доньки тому з них, хто
переможе ворогів. Найбезстрашнішим воїном був Попокатепетль. Принцеса і Попокатепетль вже давно кохали
один одного.
Війна була довгою, жорстокою, кровопролитною, а коли вона вже підходила до кінця і Попокатепетль от-от мав
повернутися з перемогою та отримати нагороду, його суперники надіслали звістку, наче його вбито. І тоді
принцесу вразила дивна хвороба. Ані знахарі, ані жерці не могли вилікувати дівчину. Принцеса почала нидіти і
скоро померла.
Великим було горе Попокатепетеля, коли він повернувся і дізнався, що принцеса померла. Не схотів він більше
жити на світі: збудував велетенську піраміду, поклав на неї свою кохану, а поруч збудував другу піраміду – для
себе. І став Попокатепетль з факелом в руці поруч зі своєю коханою, щоб освітлювати її вічний сон.
Пройшли роки, сніг засипав принцесу і відважного воїна, але не зміг згасити палаючий факел. Він горить і
сьогодні, гарячий та невгасимий, як любов Попокатепетеля до прекрасної принцеси.
переклад Чуда І.Г.

Ввічливий кролик
Жив-був кролик, вельми скромний і ввічливий. Одного разу, добре поївши капусти на селянському городі, він
зібрався було до дому, як раптом помітив лисицю. Вона поверталася до лісу. Їй не вдалося вкрасти курку з
селянського подвір'я, і вона була дуже сердитою та голодною.
У кролика тіпнуло в серці. Бігти – але куди?..
Кролик щодуху кинувся до печери. Він не знав, що там чекала на нього інша грізна небезпека,– в печері
оселилась змія.
Кролик, однак був добре вихованим і знав, що без дозволу в чужу хату в ходити не можна.
“Треба привітатись,– подумав кролик,– з доброю печерою, звичайно!”
І, присівши на задні лапки, кролик ввічливо сказав:
– Доброго дня, добра печера! Дозвольте мені, будь ласка, увійти.
До чого ж зраділа змія, почувши голос кролика! Вона дуже полюбляла кроляче м'ясо.
– Входьте, входьте! – відповіла вона, бажаючи одурити кролика.
Але кролик по голосу добре зрозумів, з ким має справу.
– Вибачте, що я потурбував вас,– сказав він.– Я зовсім забув, що на мене чекає крольчиха! До побачення! – і
кинувся бігти геть з усіх ніг.
68

Прибіг кролик до своєї печери і подумав про те, що ввічливість ніколи ще нікому не завадила.
Змія ж згорнулась в клубок і пробуркотіла:
– Краще б я йому не відповідала! От, вже мені ці ввічливі кролики! Треба ж було йому просити дозволу увійти!
переклад Чуда І.Г.

Лис і ворон
Ворон – найпідступніший з усіх північних птахів, і рудий лис – самий злий з усіх звірів Арктики, давно
зненавиділи одне одного, хоча вигляду і не показували. І от одного разу, коли мороз скував льоди на річках і
озерах, підлетів ворон до ігли [помешкання], де спав рудий лис.
– Здоров був, рудий лисе!
– Здоров, вороне.
– Сонце сяє, сніг виблискує. Чи не хочеш піти зі мною он до тих пагорбів?
– Із задоволенням.
– А змагання на льоду? Чи не помірятись нам силою?
– Можна!
І вони, весело розмовляючи, зійшли на вершину пагорбу, у підніжжя якого було маленьке озеро, вкрите
ранковим льодком.
– З'їжджай першим, друже вороне.
– Ні, ні, перший ти…
Ворон помчав по сніговому схилу так швидко, що не зміг зупинитися. Біля самого берега він занурився в сніг.
– Ха-ха-ха! – сміявся рудий лис, тримаючись за боки.
А тим часом ворон змахнув крилами, струшуючи сніг, і злетів на інший пагорб. Звідти він закричав.
– А тепер давай ти, люб'язний лисе!
– Ой! – пробуркотів рудий лис.– Крига така крихка.
– Лисе, ти боягуз…
– Хто трус? Я?
Задітий за живе, рудий лис вийшов на сніговий схил.
Вперед! Швидше! – Вітер свистів у нього в вухах. Він теж не зміг зупинитись, спіткнувся, впав і покотився до
озера… Гоп! Крига тріснула, а рудий лис барахтався в крижаній воді. Барахтався, барахтався та й втопився.
Ворон довго ще сидів на пагорбі і каркав.
От чому його крик звучить так зловісно.
переклад Чуда І.Г.

Вечірня зірка
В ті часи, коли люди племені каража не вміли ще викорчовувати ліс, не вирощували кукурудзи, ананасів та
маніокі, а живилися лише лісовими плодами, рибою та дичиною – в ті часи жили на світі чоловік із жінкою. Дві
доньки було у них, і старшу звали Імагєро, а молодшу – Дєнаке.
69

Якось в сутінках Імагєро побачила в небі Тахіна-кан, велику вечірню зірку. Прекрасною була зірка, м'яко й
привітно лилось її світло, і у дівчини самі собою вимовилися слова:
– Яка вона красива, тату! Якби ця зірка була моєю, я не розлучалася б з нею ані вдень, ані вночі – все гулялася б
з нею!
Батько посміявся над доньчиними вабами.
– Зірка Тахіна-кан далеко від нас, і нікому не дано заволодіти нею,– сказав він.
Поміркувавши, він, однак, додав:
– Але хто знає, доню, чи не почула тебе зірка. Може трапитись, що вона сама з'явиться до тебе в гості.
Глибокої ночі, коли всі спали, дівчині здалося, що хтось ліг поруч з нею. Злякавшись, вона спитала:
– Хто ти і чого від мене хочеш?
– Моє ім'я – Тахіна-кан,– почувся голос.– Я почув твоє бажання і з'явився. Я хочу взяти тебе за дружину.
Імагєро збудила батьків і запалила світло. Тахіна-кан виявився старим-пристарим дідусем. Волосся його і
борода були білими, а шкіра – зморщеною і сухою. Ледве Імагєро побачила його при світлі вогню, вона
зарепетувала:
– Не хочу я бути твоєю дружиною! Ти старий і бридкий! Мені потрібен чоловік молодий, сильний і красивий!
Ці слова дуже зажурили Тахіна-кана, і сльози закапали з його очей. У Дєнаке серце було м'яким і чуйним, їй
стало жаль бідного дідуся. Не знаючи, як його втішити, вона сказала:
– Батько, я згодна вийти за нього. Нехай буде він моїм чоловіком.
Нічого і говорити, як зрадів хилий старець. Коли вони одружились, Тахіна-кан сказав:
– Я мушу піклуватися про твій достаток, Дєнаке. Я розчищу ділянку лісу. Замість кущів і дерев я насаджу
корисні злаки, про які люди племені каража ще не чули.
Сказано – зроблено. Тахіна-кан пішов до великої повноводої річки і деякий час розмовляв з потоком. Потім він
увійшов у воду, широко розставив ноги і почав виловлювати насіння, що пливло за течією. Ріка принесла йому
дві жмені стиглої кукурудзи, черешки маніокі та все, що індіанці каража вирощують нині на своїх полях.
Тахіна-кан виніс здобуте на берег і сказав дружині:
– Зараз я почну викорчовувати ліс і розчищу місце для оранки. Але ти не повинна бачити мене за роботою.
Залишайся вдома і приготуй їжу. Коли я повернусь і руки мої будуть нити від утоми, ти нагодуєш мене.
Мовивши таке, він пішов. Але не повертався він дуже довго, і Дєнаке захвилювалася. Вона подумала, що праця
виявилася старому не під силу і він помер. Коли чекати їй набридло, вона, скріпивши серце, вирішила у всьому
переконатися своїми очима.
Але як здивувалась вона, як зраділа Дєнаке, розшукавши чоловіка! Тахіна-кан і справді розчищував місце під
оранку. Але це тепер був молодий красень, великий на зріст, сповнений силами. На ньому було яскраве вбрання,
і обличчя його було барвисто розмальоване – так і в наші дні одягаються і розмальовують себе юнаки племені
каража. Ледве Дєнаке зрозуміла, що це її чоловік, радість охопила її, вона підбігла до Тахіна-кана і гаряче
обійняла його. Вони взялися за руки і пішли додому. Вдома щаслива Дєнаке показала чоловіка рідним.
Але тут подала голос її сестра Імагєро.
– Ти мій чоловік! – сказала вона Тахіна-кану.– Ти прийшов до мене, а не до Дєнаке!
– Але Дєнаке, а не ти пожаліла нещасного дідуся,– заперечив Тахіна-кан.– Ти відмовилась від нього, вона ж
узяла його в чоловіки. Я більше не хочу тебе. Лише Дєнаке бажана мені.
Обурена заздрою і злобою, Імагєро вигукнула, впала на землю – і щезла. Замість неї з трави злетів козодой.
Сумний крик його легко почути й сьогодні – він такий голосний, наче викрикує його куди більша птаха.
70

Що ж до індіанців племені каража, то ніхто інший, як Тахіна-кан, навчив їх вирощувати на розчищених лісових
галявинах кукурудзу, ананаси, маніоку та інші корисні рослини.
переклад Чуда І.Г.

Прибалтійські казки
Золоті баранці
Жили в давнину старий зі старою, і мали вони трьох золотих баранців. Настала весна, і бабуся послала діда
шукати чабана. Надвечір повернувся дід з хлопцем додому.
Вранці старенька розбудила чабана й питає:
– Скільки тобі покласти хліба?
– Цілу паляницю.
Поклала бабуся паляницю в торбу й наказала хлопцеві:
– Гляди мені, куди йтимуть баранці – туди й ти за ними. А ввечері, як будеш повертатися додому, нарви тієї
трави, що баранці їли, й принеси мені показати.
Хлопець пообіцяв, що все робитиме, як загадали, і погнав баранців на пасовисько.
Баранці дійшли до моря, стрибнули у воду й попливли на острів, а чабанець залишився на березі: сидів та їв
хліб до вечора.
Коли повернулися баранці з острова, хлопець вирвав на узбережжі трави, сховав за пазуху і погнав їх додому.
Старенька запитала:
– Ну, приніс мені трави показати?
– Авжеж,– сказав чабан і віддав бабусі траву.
Глянула старенька й мовила:
– Ой, не там, хлопче, ти ходив, де паслися мої баранці. Не буде з тебе пуття,– та й вирядила чабана за ворота.
Довелося старому знову йти чабана шукати. Увечері повернувся він з іншим хлопцем.
Уранці, коли чабанець зібрався гнати баранців на пасовисько, старенька спитала:
– Скільки тобі хліба покласти?
– Чабанська пайка – окраєць,– відповів хлопець.
Дала бабуся окраєць хліба й наказала:
– Дивись мені, куди йтимуть баранці – туди й ти за ними. А ввечері, повертаючись додому, нарвеш трави, яку
вони їли, і принесеш мені показати.
Хлопець пообіцяв, що зробить усе, як загадують, і пішов за баранцями.
Прийшли вони до моря, і коли баранці стрибнули у воду, хлопець скочив одному баранцеві на спину й собі
переплив на острів. Там була шовковиста й м'яка трава, ніби золота й срібна овеча вовна.
Цілий день пробув чабанець з баранцями, а надвечір нарвав тієї диво-травички, сховав за пазуху, тоді скочив
одному баранцеві на спину й переплив на берег.
Вдома бабуся запитала:
– Приніс трави показати?
Пастушок віддав їй жмутик, і старенька похвалила:
71

– От молодець! Таки був там, де мої баранці. Із тебе вийде справжній чабан.
Так і пастушив хлопець до самої осені.
Старі довго думали, як заплатити хлопцеві.
Врешті дідусь мовив:
– Дамо йому баранця, бо нічого іншого в нас немає.
Бабуся погодилась, і коли чабан вирушав додому, дали йому золотого баранця. На прощання бабуся порадила:
– Як хтось підійде до баранця, ти скажи: “Хай так!”
І пішов хлопець з баранцем додому. Дорогою зустрілася йому красива дівчина. Побачила вона баранця,
підійшла й вигукнула:
– Ой, які гарні хлопчик і баранчик!
А чабанець мовив:
– Хай так!
І дівчина як приклеїлась до баранця.
Пішли вони втрьох далі й зустріли парубка. Парубок підійшов і сказав:
– О, яка гарна дівчина!
– Хай так! – звелів чабанець.
І парубок приклеївся до них.
Невдовзі зустріли вони пана, що їхав у пишній кареті.
Пан і собі зацікавився, підійшов до них ближче, а хлопець сказав:
– Хай так!
І пан з каретою пристали до гурту. Так і рушили далі.
Йшли, йшли і зупинилися спочити. Де не взялася свиня й стала обнюхувати колесо. Чабан мовив:
– Хай так!
І свиня мов прикипіла до карети.
А тут злий собака вчепився свині за ногу.
– Хай так! – наказав хлопчина.
І собака пішов за свинею.
Так і прибули цілим караваном у столицю королівства.
А доньку того короля спіткала біда – в горлі у неї застряло яблуко, яке ніяк не вдавалося вийняти. Король
оголосив: хто розсмішить королівну, тому вона стане дружиною, ще й півкоролівства одержить у придане.
Приїздили витівники з усього світу, але марно вони старалися: королівна й не осміхнулася. Та коли чабанець зі
своїм поїздом став перед палацом, королівна так голосно засміялася й заплескала в долоні, що яблуко
вискочило з горла.
Король запросив хлопця у світлицю. Чабан ще раз гукнув: “Хай так!”– і всі стали вільні: дівчина й парубок, пан
у кареті, навіть свиня й собака.
Тоді справили гучне весілля, чабан одружився з королівною, й зажили вони щасливо.
переклад Чуда І.Г.

Добрий дроворуб

72

Прийшов якось селянин в ліс по дрова. Вибрав він берізку й хотів було її зрубати, та береза, побачивши сокиру,
заговорила жалісно:
– Не рубай мене! Я ще така молода, у мене багато дітей, вони будуть плакати, якщо я помру.
Селянин виконав її прохання, залишив березу і пішов до дуба. Побачив дуб сокиру й став жалісно просити:
– Дай мені ще пожити на світі, я такий молодий і повен сил, а жолуді мої ще не дозріли й не годяться на насіння.
Якщо мої плоди загинуть, як же майбутні покоління людей зможуть виростити дубові ліси?
Селянин погодився з ним і пішов до ясеня. Побачив сокиру ясен і став благати:
– Не рубай мене! Я ще молодий і вчора лише висватав собі наречену. Що з нею, бідолахою, буде, якщо ти мене
зрубаєш?
Селянин виконав його прохання й пішов до клена, щоб його зрубати. Та клен став просити:
– Не губи мене! Діти мої ще малі й безпорадні. Що з ними буде, якщо ти мене зрубаєш?
Селянин послухав його і пішов до вільхи, хотів її зрубати. Побачила сокиру вільха і заговорила жалісно:
– Дозволь мені ще пожити на світі! Я зараз якраз в повному соку і повинна годувати багато маленьких істот. Що
з ними станеться, як ти мене зрубаєш?
Селянин послухав її і підійшов до осики, щоб її зрубати, та осика взялася жалісно вмовляти його:
– Не рубай мене! Я створена, щоб шелестіти листям й ночами лякати лиходіїв, котрі задумали недобру справу.
Що буде з людьми і світом, коли ти мене загубиш?
Селянин виконав і її прохання й пішов до черемхи. Та черемха, побачивши сокиру, стала жалібно просити:
– Змилуйся наді мною! Я якраз у цвіту й повинна дати притулок солов'ю, котрий весною співає серед мого гілля.
Де люди можуть почути прекрасний спів, якщо ти мене зрубаєш і солов'ї відлетять із наших країв?
Селянин погодився з нею і пішов до горобини, щоб її зрубати. Та горобина почала благати:
– Не рубай мене! Квіти, які ти бачиш на мені, перетворяться на грона ягід. А восени і взимку цими ягодами
живляться птахи. Що станеться з бідолашними, якщо ти мене зрубаєш?
Селянин послухав її і подумав: “Очевидно, з листяними деревами мені нема що робити. Піду-но я до хвойних,
спробую щастя”.
Він підійшов до ялини і хотів її зрубати. Та ялина, побачивши сокиру, стала жалісно благати:
– Не губи мене! Я ще молода, міцна, мені треба плекати своє потомство, зимою й літом зеленіти людям на
радість. Де вони знайдуть собі притулок, якщо ти мене зрубаєш?
Селянин підійшов до сосни й хотів її зрубати. Та сосна попросилась:
– Змилуйся наді мною! Я ще молода, міцна і, як ялина, вічно зелена. Шкода буде, коли ти мене зрубаєш.
Селянин підійшов до ялівця, щоб його зрубати, а ялівець став його благати:
– Не треба мене рубати! З усіх лісових дерев я – найбільша цінність, я усім корисний, бо лікую від дев'яноста
дев'яти хвороб. Що буде з людьми й тваринами, якщо ти мене зрубаєш?
Тоді селянин присів на купині й задумався: “От чудо! Кожне дерево говорить своєю мовою і знаходить такі
жалісні слова, що духу не вистачає сокиру підняти. Що мені робити, якщо ніде не знайдеш дерева, що мовчки
дозволило б себе зрубати? Серце моє не може не поступитися їх благанням. Не мав би я жінки, певно,
повернувся б з порожніми руками”.
Тут з хащі вийшов дід з довгою сивою бородою, в сорочці з бересту і жупані з кори ялини. Дід спитав:
– Чого ти, брате, сидиш тут на купині, зажурившись? Зобидив тебе хтось, чи що?
Селянин відповідає:
– Як же мені не журитися? Узяв я вранці сокиру, пішов у ліс, хотів нарубати дров і відвезти додому. Та що за
73

диво! – увесь ліс ніби ожив, у кожного дерева свій розум, своя мова, кожне дерево знаходить жалібне слово,
щоб відстояти себе. А в мене сили не вистачає їх слухати. Хай що буде, а живі дерева я рубати не буду!
Дід лагідно глянув на нього й сказав:
– Спасибі тобі, земляче, що ти не залишився глухим до благань моїх дітей. В нагороду за твою добрість я
потурбуюсь про те, щоб ти ніколи ні в чому не мав потреби. Ти не пролив крові моїх дітей, і це принесе тобі
щастя: не лише дерева, а й усе інше у тебе буде, лише мусиш вголос висловити своє бажання. Та дивись, аби
бажання твої не були надмірними. Умов також дружину й дітей, щоб і вони нічого такого, що не виконується,
не бажали, а то замість щастя буде біда. Ось візьми цю золоту лозинку та бережи її, як свою душу.
З цими словами дід дав селянину золоту різочку довжиною у дві п'яді та у товщину – як в'язальна спиця, тоді
додав:
– Якщо хочеш побудувати дім чи виконати яку-небудь іншу роботу, піди до мурашника й тричі змахни над ним
цією різочкою, та обережно, щоб не вдарити по ньому і не нашкодити маленьким істотам. При цьому накажи
мурахам виконати роботу, яку тобі потрібно, і на другий день усе буде готове. Захочеш їсти – накажи кухонному
котлу приготувати страви, які лише захочеш. Якщо захочеш солодкого, покажи цю різочку бджолам і вели їм
братися до роботи. Вони принесуть тобі стільки меду, що ти зі своїми домашніми і з'їсти його не зможеш.
Захочеш попити соку лісових дерев – накажи березі чи клену, вони негайно виконають твою волю. Вільха дасть
тобі молока, а ялівець вилікує від хвороб, варто тобі лише наказати. Котел буде щодня варити тобі рибу і м'ясо, і
тобі не треба буде знищувати живі істоти. Якщо тобі знадобиться полотно, шовк чи шерсть для одягу, поклич
павуків, і вони витчуть тобі тканину, яку ти накажеш. Ти ні в чому не відчуватимеш потреби, всього матимеш
вдосталь, в нагороду за те, що зглянувся на мої діти. Я – Лісовий батько, повелитель усіх дерев.
Тоді дід попрощався з селянином і відразу щез.
Та в селянина була зла-презла дружина. Вона зустріла його надворі й, побачивши, що чоловік повертається з
лісу з порожніми руками, ще здалеку почала лаятись.
– Де ж твої дрова? – кричала вона.
Чоловік спокійно відповів:
– Ростуть собі в лісі, як і росли.
Тут жінка крикнула злісно:
– Ой, хай би усі березові гілки самі в різки зв'язалися та й видубили твою ледачу шкіру!
Тоді чоловік непомітно змахнув чарівною різкою і тихо, щоб жінка не чула, проказав:
– Хай різки на тобі потанцюють!
І раптом жінка як закричить:
– Ой, боляче, пожалійте!
Тоді чоловік наказав різочці зупинитись.
У чоловіка стояла у дворі напіврозвалена клітка, і він захотів того ж дня перевірити, як мурахи справляться з
будівництвом. Він підійшов до мурашника, тричі змахнув над ним золотою різкою і сказав:
– Збудуйте на моєму подвір'ї нову комору!
Прокинувшись вранці, він побачив, що наказ його виконано.
Не було тепер на світі людини, щасливішої за нашого доброго дроворуба. Про харчі йому і його сім'ї не
доводилось турбуватися. Чого б душа не побажала, що б не наказала золота різочка – усе це котел сам варив і
сам подавав на стіл, так що людям лише залишалось їсти ці страви. Павуки ткали їм різні тканини, кроти орали
землю, а мурахи засівали її. Восени вони ж збирали врожай, так що людських рук ніде не треба було.
74

Володар золотої різочки жив щасливо до кінця своїх днів, тому що ніколи не висловлював бажань, які
здавалися б йому нездійсненними. Перед смертю він залишив золоту різочку у спадщину своїм дітям і наказав
їм також, як йому наказував Лісовий батько, обережно користуватися цією чарівною річчю й не висловлювати
нерозумних бажань. Діти в усьому виконували настанови батька й прожили свій вік так само щасливо, як він.
Та ось сталося так, що вже в третьому поколінні золота різочка дісталася людині, яка порушила заборону своїх
батьків, висловлювала багато дурних бажань і тим марно турбувала золоту різочку. Спочатку великої біди в
цьому не було, бо від абсолютно нездійсненних бажань чоловік стримувався. Та скоро ненаситному цього
здалося замало, і він взявся випробовувати могутність різочки різними нездійсненними вимогами. Так, одного
разу він наказав різочці стягти сонце з неба, щоб воно погріло йому спину. Різочка, правда, послухалася, та
оскільки сонце на землю спуститися не може, то на безумця впали палаючі сонячні промені, і він згорів дотла
разом зі своїм будинком. На тому місці, де стояли будівлі, не залишилось жодних слідів. І навіть коли чарівна
різочка не розплавилася у вогні, все одно ніхто не може вказати місця, де її шукати.
В народі кажуть також, що сонячні промені, які впали на землю того нещасливого дня, так налякали лісові
дерева, що ті оніміли, і з тих пір люди не чули від них жодного слова.
переклад Дунаєвської Л.Ф.

Вузли вітрів
Якось видався у моряків Великої землі невдалий рік. З осені риба погано йшла в сіті – то весною й опустіли
комори. Рибалкам риба, як хліб селянам. Нема риби – усе село голодне.
Зібралися рибалки й почали радитися. Як бути, що робити?
У море виходити – час не підійшов, дома залишитися – зовсім пропадеш.
Думали, думали рибалки й вирішили спробувати щастя.
– Може, змилується над нами море, хоч що-небудь та й пошле в сіті!
А один рибалка сказав:
– От не знаю, казки це чи правда, а кажуть, старий Каарела колись товаришував із самою володаркою моря.
Вже, певно, він знає, як приманити рибу.
– Щось таке й мені пригадується,– каже другий рибалка.– Я ще хлопчаком був, коли дід розповідав, ніби має
Каарела заповітну річ, що у всякий час рибу приманює. Чи не піти нам до старого, може, він дасть нам її на
щастя!
Каарела жив на околиці села. Був він колись сміливим і щасливим рибалкою. Та давно вже час зігнув його
спину, і старий не лише в море перестав ходити, а й за поріг своєї хижі рідко ступав. Та коли рибалки постукали
в двері, Каарела вийшов до них.
– Знаю, синочки, чого ви прийшли до мене, і ось що скажу вам: добрий рибалка не на щастя надію має, а на
силу та кмітливість своїх рук. Та ви задумали важку справу. До пори до часу хочете вийти в море. А море цього
не любить. Втім, пливіть сміливо, я вам допоможу.
Тут старий Каарела зняв зі своєї шиї хустинку й показав рибалкам:
– Бачите на цій хустинці три вузли? Перший вузол пошле вам попутний вітер. Розв'яжіть його, коли піднімете
парус. Другий вузол приманить рибу. Розв'яжете його, як закинете сіті. Третій вузол не чіпайте. А розв'яжете –
не мине вас лихо. І ще скажу: беріть те, що пошле вам море. Скільки б риби не попалось у ваші сіті, вдруге їх
75

не закидайте.
– Не хвилюйся, Каарело,– відповіли рибалки.– Як ти сказав, так і зробимо. Даємо слово.
– Ну, дивіться, слово моряка – вірне слово,– сказав старий і віддав рибалкам хустинку.
Цілу ніч рибалки смолили баркас і готували сіті. Зранку все було готове. Рибалки відчалили.
Скоро вони вийшли із затоки й поставили вітрила. Тут старшина вийняв хустку Каарели й мовив:
– Розв'яжемо перший вузол.
Вузол розв'язали, і відразу ж звідкись налетів вітер, надув вітрила і погнав човна вперед.
Добре йшов човен. Без руля повертав, як ножем, розсікав хвилі. Далеко у відкрите море запливли рибалки. І
раптом вітер вщух, парус впав, човен зупинився.
– Кинемо тут наші сіті,– кажуть рибалки.
Дружно взялися за роботу. Кинули якір, розправили сіті й закинули в море.
– Тепер розв'язуй другий вузол! – вигукнули рибалки.
Старшина витягнув з-за пазухи хустинку старого Каарели й розв'язав вузол. Тільки-но він його розв'язав, у морі
щось заплескалось, кола пішли по воді, поплавки здригнулися на сітях.
Рибалки почекали, поки все навкруги стихне, й почали обережно вибирати сіті. Ніколи ще сіті не були такими
важкими. З усіх сил тягли їх рибалки. Нарешті краї сітей піднялися над водою. Риба прямо кишіла в тенетах.
Срібляста луска блищала на сонці так, що очам було боляче дивитись.
– Раз, два! – скомандував старшина.
Рибалки смикнули сіті, й риба опинилась в човні.
– Добрий улов,– сказав один рибалка.– Спасибі старому Каарелі.
– Так-то воно так! – виказав другий рибалка.– Та нам, щоб усі були ситі, треба три таких улови. Чи не закинути
сіті вдруге?
– Що ти, що ти? – промовив наймолодший рибалка.– Згадай, що сказав Каарела: будьте задоволені тим, що
пошле вам саме море.
– Та старим і малим небагато треба,– засміявся старшина.– А нам соромно повертатися, не наповнивши човен.
І рибалки закинули знову сіті.
Та на цей раз не пощастило їм – витягли порожні сіті й малої рибки не спіймали.
Рибалки похнюпились, а старшина сказав:
– Це тому, що ми не розв'язали третього вузла на хустині старого Каарели. Самі бачите – не проста його
хустина. Кожен вузол посилає щастя. Залишився ще один, розв'яжемо і його. Тоді вже наш човен буде повен.
– Ой, старшина,– заперечив на цей раз найстарший рибалка.– Каарела не велів зачіпати цей вузол.
– Ну, адже ти майже дід,– відповідає старшина.– А в старих відоме прислів'я: до трьох разів долю не
випробовуй. Але й по-іншому кажуть: лише дурні від щастя відмовляються.
– І то правда,– кажуть рибалки.– Ой, старшина, що буде, то буде! Розв'язуй вузол!
У старшини хустина вже напоготові. Взяв він її за кінець і розв'язав останній вузол. Тут море зашуміло,
піднялись хвилі, поплавки на сітях так і затанцювали.
– Ну, пішла риба! – сказав старшина.– Хіба не правду я вам казав!
Зраділи рибалки, почали сіті тягти. І знову, як і першого разу, сіті здалися їм дуже важкими. Та рибалки міцний
народ. Дружно взялися за канати й висмикнули тенета. І що ж! В сітях билася одна-єдина рибина. Це була на
диво велика щука, а хвіст у неї був тупий, наче його відрубали сокирою.
– Ну й чудовисько! – здивувалися рибалки й з досадою кинули щуку в човен.
76

Тим часом сонце почало вже спускатися до води. І, як це буває перед заходом, хвилі заспокоїлись.
Раптом якісь голоси пролунали в морі. Рибалки подивилися навкруги. “Кого ще злидні до часу вигнали в
море?”– подумали вони.
Та ніде не було видно жодного човна.
– Певно, це чайки кричали,– сказав старшина.
Тут протяжно і дзвінко заграв ріжок, наче пастух скликав отару. Тоді жіночий голос спитав:
– Чи всі вдома?
А дзвінкий дівочий голос відповів:
– Усі вдома. Лише безхвостого цапа нема.
І знову заграв невидимий ріжок, ще голосніше, ще протяжніше.
У човні раптом забилася щука, в усю шир рознімаючи свою зубату пащу. Та старшина пхнув її чоботом, а
товаришам голосно крикнув:
– Піднімай якір! Щось не подобається мені ця музика. Попливли скоріше звідсіля.
Рибалки підняли якір і повернули човна до рідного берега. Та що за дива! Як не налягали вони на весла, човен
ні з місця. Наче море застигло холодцем, наче дно човна приросло до того місця, де вони кинули якір.
Рибалки дружно махали веслами, та човен і на вершечок не посувався вперед. Так вони промучились усю ніч –
то кидали у відчаї весла, то знову бралися гребти, та все без толку. Здавалося, жодна сила не зрушить човна з
місця.
А на світанку, ледве зарожевіло на сході, раптом знову почулися дивні голоси:
– Чи всі прокинулись, чи всі зібралися?
– Усі прокинулись, усі зібралися, тільки безхвостого цапа все нема!
І знову заграв ріжок і тоненько задзвеніли дзвіночки.
В човні раптом заворушилася риба, і з самого дна, звиваючись, виповзла дивна щука, розкрила свою зубату
пащу і заляскала зябрами.
– Що за чудовисько! – пробурчав старшина і раптом подумав: “Чи не в ній справа? Чи не на неї там чекають?!”
Він зіскочив з лавки, вхопив щуку й кинув її за борт. І зараз же на дні моря хтось заплескав у долоні й весело
закричав:
– Дивіться, дивіться, безхвостий цап пливе! Бач, як спішить, навіть бульки пускає!
Більше рибалки нічого не чули. Піднявся страшний вітер. Хвилі так загуркотіли, що рибалки й один одного не
могли почути.
Човен зірвало з місця й понесло по хвилях.
Цілий день кружляли рибалки в бурхливому морі. Човен то злітав високо вгору, наче хотів піднятися до хмар,
то провалювався донизу, ледве не на саме дно моря. Такої бурі, певно, найдревніші діди не пам'ятають на
своєму віку.
До вечора човна прибило до скелястого берега, і рибалки якось витягли човна.
– Що це за острів? – питали вони один одного.– Куди це нас занесло?
І тут з-за скелі вийшов маленький дідок. Спина його була зігнута дугою, а біла борода ледь не волочилась по
землі.
– Це острів Хіу-маа,– сказав дідусь.– Не дивно, що ви його не знаєте. Рідко хто запливає сюди з доброї волі.
Старий повів рибалок до дерев'яної хижі за скелями, обігрів, нагодував, а тоді сказав:
– Хто ви такі й звідки? І навіщо так рано вийшли рибалити?
77

– Що ж нам було робити! Наші комори спорожніли, в селі настав голод,– відповіли рибалки й розповіли
старому все, як було.
Лише про одне вони змовчали – про те, що розв'язали третій, заборонений вузол на хустинці старого Каарели.
Дідусь вислухав їх і сказав:
– Колись я знав вашого Каарелу. Хоробрий він і мудрий рибалка. Море для нього, як рідний дім. Знаєте, куди
він направив вашого човна? Прямо до вигону морської володарки. Там вона пасе свою рибу. Та риба її хитра –
ніколи не попадає в сіті. У ваші тенета попалася рибка, що запливає здалеку попастися на пасовиську морської
володарки. А ось як безхвоста щука заблукала у ваші сіті – не розумію. Чим це ви її приманили?
Тут зрозуміли рибалки, від якої біди хотів їх оберегти Каарела, та нічого не відповіли дідусеві. Важко було у
них на серці. Буря на морі не стихала, вітер так і завивав у димарі, й великі бризки морської води стукали у
віконце. Певно, не на один день завелася негода.
Дідусь поклав рибалок у кутку хижі на старі сіті, й вони міцно заснули.
На світанку він збудив рибалок. Буря як і раніше ревла за вікном, і хвилі гриміли об каміння. Рибалки зовсім
зажурилися.
– Що ж нам робити? – питають вони дідуся.– Так нам ніколи не вибратися звідси. А вдома на нас чекають
голодні діти.
– Нічого,– каже дідусь,– може й виберетесь. Ану дайте мені хустинку старого Каарели.
Старшина неохоче вийняв хустинку і віддав її дідові.
Подивився дідусь на хустинку й похитав головою.
– Колись я вже бачив її. Тільки, пригадується мені, було на ній три вузли. Два вузли – самі кажете – ви
розв'язали, а де ж третій вузол?
Що було робити рибалкам? Розповіли вони тут про все.
Нахмурився дідусь.
– Погані ви моряки! – сказав він.– Старого Каарелу не послухались і мене хотіли обдурити.
Соромно стало рибалкам, похнюпились вони.
– Ну,– сказав дідусь,– бачу, що вас і так уже покарано. Заради старого Каарели, заради ваших голодних дітей
допоможу вам.
Тут дідусь узяв хустинку, зав'язав на ній вузол і мовив:
– Дивіться ж, щоб надалі ваше слово завжди було твердим, міцним, як цей вузол.
Як тільки він затягнув петлю – вітер за вікном стих, і морські хвилі вляглися. Наче й не було бурі.
Рибалки подякували дідусеві й пішли до човна.
Старий провів їх до самого берега і, коли вони підняли парус, махнув рукою, наче на прощання. І зараз же
легкий вітер надув парус, і човен понісся по тихому морю.
Того ж дня рибалки повернулися в рідне село.
Улову вистачило до самої путини.
Усе добре, що добре закінчується. Та це для рибалок було наукою. Відтоді слово моряка таке ж міцне, як і
морські вузли, які вони зав'язують на канатах.
Та й ви частіше згадуйте цю казку; адже не лише моряки повинні бути вірними своєму слову.
переклад Дунаєвської Л.Ф.

78

Золотоволосий і Золота Зірка
Жив собі король. І хотів він оженитися на такій дівчині, щоб вона була найкращою і найрозумнішою від усіх.
Просватали йому гарну-прегарну дівчину: коси золоті, хто на неї гляне – очей відірвати не може. Дуже
сподобалася вона королю, і він з нею одружився. Але його стара зла мати так не злюбила свою невістку, що
ладна була її отруїти, аби у своєму маєтку не бачити. Невдовзі народила молода королева напрочуд гарненького
синочка. Стара королева взяла його і поклала не в колиску, а в невеличку скриньку, закрила її кришкою, понесла
до річки і пустила за водою. А в колиску стара злюка примостила кота, сповивши його, наче дитину.
На другий день вранці усі прийшли подивитися на немовля. Глянули – і здивувалися, що таке воно волохате.
Розповили – аж там справжнісінький кіт лежить. Молода королева так і оніміла; стара карга трохи помовчала, а
потім рознесла чутку, що її невістка – відьма, тому й народила кота. Наступного року знову так само вчинила. В
королеви народилась донечка – гарна, мов ясне сонечко. Стара і її вкинула в річку, а в колиску кота поклала.
Розгнівався король на свою дружину. Тяжко зажурилася молода королева, і не було більше у них дітей. А всі
люди молоду королеву прозвали відьмою.
Саме тієї ночі, коли народився перший син, один чоловік рибу ловив. Почув він плач дитячий. Приплив човном
на той плач, дивиться – аж на хвилях скринька погойдується. Зловив він її – аж там немовлятко. Зрадів дуже і
хутчіш додому подався, щоб показати знахідку своїй дружині. Приніс і питає:
– Відгадай, що в мене у цій скриньці?
Вона не відгадала; тоді він одчинив скриньку, показав немовля, що солодко спало собі, й каже:
– Ти не подарувала мені дитини, то я тобі хоч знайдену приніс.
Розповили вони немовля, дивляться, аж там пелюшки гарні, полотна покладено багато, а на дні ще й гроші в
шматинку загорнуті. Оглянули дитину, за вушком три золоті волосинки побачили, то й назвали Золотоволосим.
Гляділи-кохали його, як рідного сина. А гроші й пелюшки у скриню поклали.
– Гроші,– кажуть,– нам не потрібні: свого хліба нам і нашій дитині вистачить. Краще заховаймо їх, може,
колись йому ще знадобляться.
Минув рік. Рибалка знову піймав скриньку й приніс додому. Дивиться,– аж у ній гарнесенька дівчинка лежить і
так само з дорогими пелюшками та грошима; схоже, що вона тому першому хлопчикові сестричкою доводиться.
Розглядають рибалка із дружиною немовля,– бачать, за вушком – три золоті зірочки. І прозвали вони її Золотою
Зірочкою. Радо, так само, як і хлопчика, плекали та ростили дівчинку.
Довго діти росли у рибалки. Були вони веселі й здорові, аж одного разу прибігли знадвору й питають:
– Татусю! Матусю! Чи правду діти кажуть, що ми у вас не рідні, а знайдені, з води виловлені?
Що ж мали рибалка з жінкою робити? Взяли та все й розповіли дітям і скриньки показали, і те, що в них було
покладено. Вислухали усе це діти, обдивилися покладене й сказали:
– Дякуємо вам красно за те, що годували й одягали нас, за все, що ви для нас зробили: а тепер ми підемо у світ
своїх батьків шукати.
Довго вони мандрували та розпитували, стомилися в дорозі. В одному місті купили хату й посадили біля неї
гарний сад. Невдовзі рознеслася по всьому місту слава про Золотоволосого й Золоту Зірку. А вони й не знали,
що жили зовсім близько від своїх батьків,– якраз у тому самому місті їхні рідні королями були.
Почула якось стара королева про дітей, а з імен їхніх зрозуміла, що це ті самі діти, яких вона немовлятами у
воду вкинула, бо ще коли сповивала їх, запримітила золоте волосся у хлопчика і золоті зірочки у дівчинки.
Перевдяглася стара королева й пішла до них. Прийшла і почала вихваляти усе,– і така ж вона добра та лагідна
79

до них:
– Ой, яка ж гарна хата у вас! А які ви молоді та вродливі! А ще дуже мені хочеться на ваш сад подивитися.
Кажуть, що він у вас гарний-прегарний.
Повела її дівчина до саду, а вона й тут прикидається та все вихваляє:
– Ой, яка тут краса! Моє серденько, чи це ти сама такі гарні квіти виростила? А ти, Золотоволосику, невже усі
дерева сам посадив? Мої голуб'ята, який гарний ваш сад! Але було б краще, якби на кожному дереві та був
дзвіночок та ще й дзвонив!
– А де ж ті дзвіночки можна дістати? – питає Золотоволосий.
– Я знаю, де їх взяти. Он там на горі їх повний сад, треба тільки одного звідти принести, і за ніч їх зробиться
стільки, що вистачить на цілий сад. От коли б ви ті дзвіночки дістали, мої дорогесенькі!
Отак сказавши, пройшла, як засуха, і свій лихий слід полишила. Просто в пащу до смерті дітей посилає, бо той
сад на горі був відьмами заворожений,– хто в ньому більш як одну годину пробув, той уже звідти не повертався,
а ставав деревом.
Пішла стара від них, а вони між собою почали радитися, що робити. Золотоволосий каже:
– Сходжу я по той дзвіночок.
– Ні, не йди, не йди! – відмовляє його сестричка.– Хтозна, що з тобою там може трапитися?
– І не кажи, і не проси – піду і все! Нічого я не боюся.
– То хоч не барися та швидше повертайся,– благає його сестричка.
Рано-вранці покинувся брат, вибіг швиденько на гору, дивиться: аж тут буяє чудовий-пречудовий сад без
кінця-краю. Зірвав Золотоволосий одного дзвіночка і, не оглядаючись, побіг, наче хто за ним гнався. Прибіг до
своєї хати і на дерево дзвіночка прив'язав. На другий день весь сад задзвенів – втішно й приємно було слухати
його!
Та стара відьма прийшла знову й завела солоденьким голосочком:
– Моя ти донечко, тепер так чудово дзвенить у садочку! Та було б ще краще, коли б у вашому озері жили золоті
рибки! Було б ще краще, мій голубчику!
– А де ж їх можна дістати?
– На тій самій горі, в озеречку, мій славний козаченьку!
Отак сказала і щезла.
Рано-вранці побіг Золотоволосий на гору по рибку, швиденько приніс її і пустив в озерце.
На другий день сила-силенна рибок з'явилася у воді; вони пірнали, виблискували на сонці – аж радісно було на
те озеро дивитися.
Почула про це стара відьма й здивувалася: як же він міг живим залишитись і з того саду вибратись. І надумала
вона їх зовсім занепастити,– якщо не обох, то хоч одного.
На третій раз, як тільки прийшла, знову почала вихваляти їхній сад, промовляючи:
– Мої квітоньки, гарно, дуже гарно у вас, але одного ще бракує – пташки праведної!
– А де ж її взяти?
– Серденько моє, та на тій же самій горі! Вона в будинку в останній кімнаті на печі сидить.
Отак сказала й пішла собі, сміючись: “Тепер вже один з них обов'язково загине”. Не встигла вона піти, як
Золотоволосий і каже:
– Я ту пташку повинен дістати.
Як не просила його сестра, як не відмовляла,– все марно. Наступного дня вранці прокинулася вона і знову
80

відмовляє брата йти на гору:
– Братику дорогий, не йди,– мені так тяжко на серці. Ти мені сю ніч якось дивно наснився. Братику, благаю тебе,
зостанься вдома!
Але він не послухав і вранці подався, на своє нещастя, на гору. Не поспішаючи по саду походив, роздивляючись
на дерева та квіти, а потім зайшов і до хати. В першій кімнаті побачив такі дивовижні речі, що й очей не міг від
них відірвати, у другій – срібний та золотий посуд, третя була вся картинами завішана, в четвертій чудовий одяг
лежав, в п'ятій було повно грошей та коштовного каміння. На все він хотів роздивитися – та й забарився.
Нарешті й птаха угледів. Уже збирався його піймати, аж – трісь, неначе скла шматочок, на землю хлопець упав,
і лежить.
Сестра чекала на свого брата день, чекала ніч, а на другий день вранці встала й пішла на ту гору шукати його.
Шукає та плаче. Ходила, ходила й зустріла там стару жінку. Жаль стало жінці дівчину. Вислухала вона дівчинку
і навчила, що та як треба робити. Все добре запам'ятала дівчина. Перебігла через сад і всі кімнати – нікуди й не
глянула,– зібрала усі шматочки скла у фартух, вилізла до птаха, вхопила його і стрімголов кинулася додому. Як
тільки вона вибігла із саду, ті шматочки взяли та й випали із фартуха й перетворилися раптом на маленьких
дітей. Поміж них сестра впізнала і свого брата. Швиденько схопила його за руку і повела додому. А птаха в
кліточці поставила в хаті.
Знову чутки прокотилися по всьому місту про успіхи та гаразди дітей. Дійшли вони і до короля з королевою –
надумались і вони на брата з сестрою подивитися. З усього дивувалися, а найбільше з птаха, що міг правду
говорити. Відразу ж почали вони розпитувати його про своїх діток, що з ними і чи живі вони, чи ні. Птах усе їм
по правді розповів. Завдяки йому, всім на превелике диво, батьки знайшли своїх діток, а дітки батьків. І як же
раділи вони цій зустрічі! Від птаха дізналися також, що то стара королева-мати у всьому була винна. Король
розгнівався й звелів схопити її, зв'язати і в такій самій скрині на воду пустити. Хтозна, куди вона й попливла!
У королівському палаці батьки своїм дітям гучний бенкет зробили, силу-силенну гостей на нього наскликали.
Лише тебе та мене, здається, забули покликати, а то б і ми той бенкет побачили.
переклад Чуда І.Г.

Парамахамса Рамакрішна
Притча про сліпців та слона
Четверо сліпців підійшли до слона. Один доторкнувся до ноги слона і мовив: “Слон схожий на стовп”. Другий
доторкнувся до хобота і мовив: “Слон схожий на товстий дрюк ”. Третій доторкнувся до черева слона і мовив:
“Слон схожий на величезну діжку”. Четвертий доторкнувся до вуха і мовив: “Слон схожий на велику верейку”.
І потім вони почали сперечатися поміж себе, який же слон. Перехожий, почувши їхню суперечку і сварку,
запитав, про що йде мова. Вони розповіли йому все і попросили його розсудити їх. І перехожий мовив: “Ніхто з
вас не бачив слона. Слон зовсім не схожий на стовп, але його ноги схожі на стовпи. І він не схожий на діжку,
лише його черево схоже на діжку, і він не схожий на верейку – його вуха схожі, і також він не схожий на дрюк, а
тільки його хобот схожий. Слон об'єднує в собі все це ”.
Точно так і ті сектанти, що сперечаються і сваряться поміж собою, бачили один аспект Божества. Але тільки
той, хто бачив всі аспекти, може розв'язати всі ці суперечки…
81

Набожна людина, що пізнала Бога в одному аспекті, знає Його в одному цьому аспекті. Але тільки людина, що
бачила Бога в Його багатогранних аспектах, може впевнено мовити: “Всі ці форми належать одному Богу, тому
що Бог багатообразний”. Він не має форми і має її, і має так багато форм, що їх усі знати неможливо.
переклад Чуда І.Г.

Притча про учня мудреця та скаженого слона
В одному лісі мешкав мудрець, який мав багато учнів. Він навчав своїх учнів істині: “Бог наповнює всі речі, і,
знаючи це, ви маєте вклонятися перед усім, що побачите”.
Якось один з його учнів пішов до лісу по дрова. Дорогою він побачив скаженого слона, що мчав йому назустріч.
Чоловік, який сидів на слоні, кричав йому: “Зійди з дороги! Швидше зійди з дороги! Слон сказився!” Але учень
замість того, щоб відбігти вбік, згадав уроки свого вчителя і почав міркувати: “В слоні перебуває Бог так само,
як і в мені. Бог ніяк не може зашкодити Богові. Навіщо мені бігти?” Міркуючи таким чином, він залишився
стояти на місті та привітав слона, коли той наблизився. Погонич слона (махут) продовжував кричати: “Геть з
дороги!” Але учень не рухався. Скажений слон схопив його, підняв у повітря і з усієї сили кинув долу. Учень
залишився лежати на землі, весь скривавлений і без тями. Мудрець, почувши про нещасний випадок, прийшов з
іншими своїми учнями, аби віднести пораненого додому. Коли через деякий час постраждалий учень отямився,
то розповів, що з ним сталося. Мудрець відповів йому: “Мій друже, це правда, що Бог виявляється у всьому, але
якщо Він був у слоні, Він був також і в погоничі. Скажи ж мені, чому ти не звернув уваги на попередження
погонича?”
…В священному писанні сказано: “Бог перебуває у воді”, але є різна вода. Є така, яку можна використовувати в
богослужінні, є така, яку можна пити, є така, в якій можна купатися, і може бути брудна вода, до якої зовсім не
можна доторкатися. Таким же чином, хоча Бог перебуває у всіх людських істотах, є і добрі люди і злі, є люди,
що люблять Бога і є люди, що не люблять Бога. Ми повинні визнавати Божество у всіх, але ми не повинні
змішуватися із злими людьми або з тими, які не люблять Бога. Наші стосунки з ними не повинні бути дуже
близькими. І буде мудро сторонитися суспільства таких людей.
переклад Чуда І.Г.

Притча про змію та святу людину
На одному полі мешкала велика отруйна гадюка. Ніхто не осмілювався ходити повз неї. Одного разу дорогою
проходив святий чоловік (махатма), і змія кинулася до нього, щоб укусити його. Але, коли вона наблизилася до
святого, то втратила всю свою злобу, так подіяла на неї душевна м'якість святого йога. Побачивши змію,
мудрець мовив: “Ну добре, мій друже, ти хочеш укусити мене?” Змія була вражена і нічого не могла відповісти.
І мудрець продовжував: “Слухай, друже, надалі не кусай нікого”. Змія вклонила голову перед ним і обіцяла
слухатися. Мудрець пішов своєю дорогою, а змія поплазувала до своєї нори і почала відтоді жити невинним
життям, не намагаючись більше кусати будь-кого. Через декілька днів всі навкруги вже знали, що змія втратила
свою отруту і перестала бути небезпечною, і всі почали знущатися з неї. Її закидували камінням, тягали за хвіст,
не було кінця її стражданням. На щастя мудрець знову проходив тією дорогою і, побачивши побиту та замучену
82

змію, був дуже зворушений і запитав, у чому справа. “Святий отче,– відповіла змія,– це тому, що я, згідно до
вашої поради, нікого більше не хочу кусати. Але, на жаль, вони всі такі безжалісні”. Мудрець посміхнувся і
мовив: “Мій друже, я радив тобі не кусати нікого, але я не сказав тобі, щоб ти нікого не лякала. І в майбутньому
ти не повинна кусати ніяку живу істоту, але ти можеш показувати їм зуби і шипіти і цим тримати всіх на
відстані від себе“.
…Немає ніякої шкоди в “шипінні” на злих людей і на ваших ворогів; таким чином ви можете захищати себе і
знаєте, як противитися злу. Але ви мусите бути обережними, щоб не впустити вашу отруту в кров ваших
ворогів. Не боріться зі злом, повертаючи зло на зле.
переклад Чуда І.Г.

Розповідь про залишений храм
В одному селищі мешкав молодий чоловік на ім'я Подо. В цьому селищі був старий напівзруйнований храм.
Статуя бога, якій вклонялися раніше, щезла, і тепер це було житлом кажанів. Одного разу вночі мешканці
селища почули звуки дзвонів, гонгів та раковин, що лунали з залишеного храму. Чоловіки, жінки та діти – всі
побігли туди. Вони міркували, що хтось приніс до храму нове зображення бога і провадить вечірню службу,
запалюючи вогні, приносячи квіти, плоди та святу воду. Склавши руки, всі стояли біля дверей храму, з
благоговінням прислухаючись до звуків, що лунали звідти. Один з них, найбільш допитливий, аніж інші,
вирішив поглянути усередину. На свій подив він побачив там Подо, що дзвонив у дзвоники і трубив у раковину,
але підлога була така ж брудна, як і раніше, та на вівтарі не було ніякого зображення бога. Той, що тільки-но
увійшов, заголосив: “О, Подо! Адже у храмі немає Мадхави (Шрі-Крішни, або втіленого Бога). Навіщо ж ти
підняв увесь цей галас, почавши трубити у раковину? Дивись, ти навіть не попіклувався вичистити храм,
вимісти бруд та вимити підлогу святою водою Гангу”.
Тому відчуйте Бога спочатку в храмі вашого серця; бажаючи мати Його там, ви мусите спочатку очистити ваше
серце, відкинути від себе всі гріхи, всю несправедливість та прив'язаність до світу, що утворюються владою
зовнішніх почуттів. Тоді, якщо це буде потрібно, прийде час трубити у раковину. Ви говорите про соціальні
реформи! Але ви можете робити це після того, як відчуєте Бога. Запам'ятайте, що прадавні Ріши (святі)
цілковито відмовлялися від світу, аби досягнути Бога. Це єдине, що необхідно. Всі інші речі буде надано вам.
переклад Чуда І.Г.

Притча про багатія та його саркара
Багатий чоловік залишив свій прекрасний сад на догляд саркара (керуючого обов'язками власника). Коли
приїздять відвідувачі, аби бачити сад, саркар надає їм всіляку увагу. Він показує їм найліпші частини саду з
пишними фруктовими деревами, квіти, палаци, ставки, промовляючи: “Ось, панове, наші дерева манго, ось наш
ставок; чи не правда, які прегарні наші квіти? Ось це найліпша вітальня в цьому будинку, зверніть увагу на
розкішні меблі і на витончений живопис, зроблений найкращими митцями,– все це належить нам”. І той же
самий саркар може опинитися винним у будь-чому, і його господар може звільнити його зі служби в будь-який
час з наказом негайно залишити сад. І у нього не буде часу тоді навіть скласти свої речі і узяти хоча б
83

що-небудь з собою. Таке нещасне положення людей, що заявляють свої права на речі, які їм не належать.
Все належить Господу. Смішно, коли людина говорить: “Я – карта (той, що діє); всі ці речі мої”.
переклад Чуда І.Г.

Розповідь про розбійників
Один чоловік йшов через ліс; дорогою на нього напали три розбійники. Вони узяли все, що у того було. Потім
перший розбійник сказав: “Яка користь залишати цього чоловіка живим?” І, витягнувши меча, він хотів вбити
його, але другий зупинив його, промовивши: “А яка нам користь вбивати його? Зв'яжемо йому руки та ноги і
кинемо його в сторону від дороги”. Так вони і зробили: зв'язали йому руки і ноги та залишили його біля дороги.
Через деякий час після того, як вони пішли, третій розбійник повернувся і сказав пограбованому: “Ну як – тебе
не поранено? Давай я розв'яжу твої пута і звільню тебе”. І, розв'язавши шворки, він сказав: “Тепер підемо зі
мною. Я тобі покажу дорогу”. Пройшовши велику відстань, вони, нарешті, знайшли дорогу, і розбійник сказав:
“Ось іди цією дорогою і прийдеш додому”. Пограбований чоловік почав дякувати йому: “Ви мені надали таку
велику послугу. Я так зобов'язаний вам. Чи не підете ви разом зі мною до моєї хати?” Розбійник відповідав: “Ні,
я не можу піти туди. Мене там знайдуть вартові”.
Світ – це дикий ліс. Три розбійника – це три Гуни [якості прояву] природи: Саттва [охороняюча сила всесвіту],
Раджас [творча, утворююча сила всесвіту] і Тамас [руйнуюча сила всесвіту]. Джива [або індивідуальна душа] –
це мандрівник. Знання себе – це скарб, що забирають розбійники. Тамас намагається знешкодити Дживу,
Раждас зв'язує його кайданами світу, але Саттва охороняє його від дії Раджаса і Тамаса. Прямуючи до Саттви,
Джива звільняється від почуттєвих бажань та гніву, що є результатами дії Тамасу. Точно також Саттва звільняє
Дживу, або індивідуальну душу, від кайданів світу, але Саттва сама по собі теж розбійник. Вона не може дати
божественної мудрості, або знання Абсолюта. Вона тільки наближає людину до шляху, що веде до вищого світу,
і говорить йому: “Дивись, он твоя хата!” Потім вона щезає, тому що навіть Саттва не може підійти близько до
помешкання Абсолюта.
переклад Чуда І.Г.

Розповідь про чотирьох мандрівників
Що таке Абсолют – ніхто не може розповісти. Той, хто досягнув Абсолюта, не може нічого повідомити про
Нього.
Чотири мандрівника відкрили невідоме місце, що було оточене навколо високою стіною, без будь-яких дірок.
Мандрівникам дуже хотілося побачити, що знаходиться поза цією стіною, і один з них виліз на стіну, але,
піднявшись туди і заглянувши поза стіну, він тільки радісно й здивовано вигукнув і, не сказавши більше нічого
своїм товаришам про те, що він побачив, сплигнув по той бік стіни. Інші мандрівники також вирішили
піднятися на стіну. Вони сплигували долу і більше не поверталися.
І кожен, хто підіймається на верх стіни, з надзвичайною радістю плигає по той бік стіни і ніколи не
повертається, щоб розповісти, що він там знайшов. Таке володіння Абсолюта. Великі душі, що пізнали Бога, не
повертаються назад, тому що, досягнувши найвищого знання Брахмана, людина абсолютно втрачає відчуття “я”.
84

Розум перестає бути діяльним, і всіляка чуттєва свідомість щезає. Це називається Брахма-жнана, або
божественна мудрість.
переклад Чуда І.Г.

Розповідь про людину, що шукала вогонь
Поки Бог здається людині таким, що знаходиться поза нею в різних місцях, до того часу в її душі володіє
незнання. Але коли людина усвідомлює Бога всередині себе, це істинне знання.
Один чоловік прокинувся вночі, і йому схотілося курити. Він пішов до хати сусіда і почав грюкати у двері.
Йому відчинили двері та спитали, що йому потрібно. Чоловік промовив: “Я хочу курити. Чи не можете дати
мені вогню?” Сусід промовив: “Що таке з вами? Ви підіймаєтесь вночі, крокуєте сюди, підіймаєте усіх нас, а в
руках у вас запалена лампа”.
Те, що людині потрібно, в дійсності знаходиться всередині неї, але вона все ж таки мандрує по світу й шукає
це.
переклад Чуда І.Г.

Один Бог твій
Один гуру (духовний вчитель) давав таке повчання своєму учню: “Один Бог твій і більше ніхто не належить
тобі”. Учень відповів: “Але, моя мати, моя жінка, яка так піклується про мене, яка так кохає мене і так нещасна,
коли не бачить мене, адже вони мої, хіба ні?” Гуру відповідав: “В цьому ти помиляєшся. Я покажу тобі, що
ніхто з них в дійсності не любить тебе. Не вір не на одну хвилину, що твоя жінка або мати пожертвують життям
за тебе. Можеш спробувати і ти побачиш. Іди додому і вдавай, що відчуваєш страшну біль, і я прийду і покажу
тобі, що далі робити”. Учень зробив так, як йому було сказано. Покликали лікарів, але жоден не міг принести
йому полегшення. Його мати виявляла найсильніше горе і тяжко тужила. Жінка і діти плакали. В цю мить
увійшов сан'ясін (святий гуру). “Ця хвороба дуже серйозного характеру,– мовив він,– я не бачу ніякого способу
врятувати хворого, якщо тільки хто-небудь не погодиться віддати за нього своє життя”. При цих словах на їхніх
обличчях відбився жах. Сан'ясін же, звертаючись до старої матері хворого, мовив: “Жити або померти – чи не
все рівно для вас у вашому віці, якщо ви втратите вашого сина, який годує вас і всю сім'ю. Якщо ви можете
віддати ваше життя за нього, то я можу врятувати його. Якщо ви, мати, не можете принести цієї жертви, то хто
ще у світі захоче це зробити?” Але стара жінка, запинаючись, промовила крізь сльози: “Шановний отче, я
готова зробити все, що ви накажете, аби врятувати мого сина. Але як я залишу маленьких діток? Це моє
нещастя, діти стоять у мене на шляху, і я не можу погодитись”.
Слухаючи цю розмову поміж пустельником і матір'ю свого чоловіка, його жінка, гірко плачучи і звертаючись до
своїх батьків, сказала: “Через вас, дорогі тату і нене, я не можу принести цієї жертви.” Таким чином кожен
знаходив для себе вибачення. Тоді сан'ясін, звертаючись до пацієнта, мовив: “Бачиш, ніхто не погоджується
віддати за тебе життя. Тепер ти розумієш, що я маю на увазі, коли кажу, що тобі ніхто не належить?” Коли
учень побачив усе це, він залишив свою хату і покрокував за сан'ясіном, своїм гуру.
переклад Чуда І.Г.
85

Притча про браміна та його сина
Жив колись священик брамін, що служив в одній домашній кумирні. Одного разу він поїхав кудись, залишивши
кумирню на догляд свого сина. І він наказав хлопцеві, аби той щодня ставив їжу перед богом та дивився, як бог
її коштує. Хлопчик, слідуючи наказу свого батька, поклав дари перед зображенням бога і мовчки чекав. Але бог
нічого не говорив і не їв. Хлопчик чекав довго. Він твердо вірував, що бог зійде зі свого постаменту, сяде перед
дарами та скоштує їх. І він молився, промовляючи: “О, Господи, зійди та скоштуй це. Вже стає пізно, і я не
можу більше чекати”. Але бог не відповідав. Тоді хлопчик почав плакати, промовляючи: “Господи, мій тато
повелів мені подивитися, як ти будеш їсти дари. Чому ж ти не хочеш зійти? Ти ж сходиш, коли батько поруч, і
коштуєш його дари. Що ж я зробив, що ти не хочеш зійти, коли я поруч, і з'їсти мої дари?” І він довго і гірко
плакав. Коли він підняв очі та подивився на приношення, він побачив бога, що прийняв вигляд людини, сидів та
коштував їжу. Коли служба закінчилася і хлопчик вийшов з кумирні, господарі будинку мовили до нього:
“Тепер службу закінчено, принеси сюди дари”. “Але бог усе з'їв”,– відповів хлопчик. “Що ти кажеш?”–
здивовано спитали його. І з абсолютною невинністю хлопчик мовив знову: “Бог усе з'їв, що я приніс, там
більше нічого немає”. І коли люди увійшли до кумирні, вони застигли, побачивши порожній посуд. Така сила
дійсної віри та дійсного бажання.
переклад Чуда І.Г.

Розповідь про дроворуба
Жив одного разу дроворуб, що був у дуже скрутному становищі. Він існував на мізерні грошові суми, що
отримував за дрова, які він приносив на собі в місто з найближчого лісу. Одного разу сан’ясін, що йшов
дорогою повз дроворуба, побачив його за роботою і порадив йому йти далі в ліс, промовивши: “Йди вперед,
йди вперед!” Дроворуб послухався поради, пішов до лісу і йшов вперед, доки не дійшов до сандалового дерева.
Він дуже зрадів цій знахідці, зрубав дерево і, захопивши з собою кілька кусків дерева, скільки він міг узяти,
продав їх на ринку за дуже хорошу ціну. Потім він почав дивуватися, чому добрий сан'ясін не сказав йому про
те, що в лісі є сандалове дерево, а просто порадив йти вперед. Наступного дня, дійшовши до зрубаного дерева,
він покрокував далі і знайшов мідні поклади. Він узяв з собою стільки міді, скільки зміг узяти, і, продавши її на
ринку, виторгував ще більше грошей. Наступного дня він пішов ще далі і знайшов срібні поклади. Наступного
дня він знайшов золото, потім алмази, і, нарешті, отримав великі багатства.
Саме таке положення людини, яка плине до істинного знання: якщо людина не зупиниться в своєму русі після
того, як досягне деяких наднормальних сил, вона врешті решт знайде багатство вічного знання та істини.
переклад Чуда І.Г.

Притча про ляльку
Лялька, що було зроблено з солі, пішла одного разу до океану, аби виміряти його глибину. Вона мала бажання
86

розповісти іншим, який глибокий океан. Але, нажаль, їй не вдалося виконати свого бажання. Тільки-но вона
заглибилася в океан, вона відразу ж почала танути і дуже швидко геть розчинилася в океані, стала з ним одним
цілим. Хто ж міг принести іншим лялькам свідоцтва про глибину океану? Положення Дживи (індивідуального
“Я”), коли воно входить у Нескінченний Океан Абсолютного Брахману, подібне до цього.
переклад Чуда І.Г.

Гончар
Уявіть собі, як гончар сушить свої вироби на сонці. Проходить час, і деякі з глечиків вже випалено. Інші ще ні.
Раптом повз хату проходить череда тварин і топче їх ногами... Це смерть – для глечиків. Гончар збирає їх...
До того часу, поки вас не випалено, Гончар може знову покласти вас на гончарний круг і не дати вам щезнути.
Але, тільки-но Сонце боже закінчило випалення, Гончар кидає уламки, адже в плані Майї (ілюзорного життя)
ви більше не потрібні. Все ж Він зберігає деякі з тих, випалення яких закінчено, щоб вони служили зразком для
людства.
переклад Чуда І.Г.

Румунські народнi казки
Зачарована черепаха
В одного царя було три сини. Як настав їм час одружуватися, покликав він синів і каже:
— Любі мої діти, пора вже вам власні родинні кубельця звивати. Ідіть і шукайте своєї долі.
— Твоя воля, батьку, для нас закон,— відповіли царевичі, поцілували йому руку й почали збиратися в дорогу.
Старший син одягнувся якомога краще, узяв з собою грошей, скільки треба було, військо і пішов на схід.
Ішов і йшов царевич, доки прибув у далеке царство, в палац до одного царя, в якого була єдина донька. Не
довго думаючи, засватав її, а батько їх благословив.
Спорядився в похід середульший син і подався на захід. Довго чи не довго йшов він, але прибув у далеке
царство, у володаря якого теж була одна-єдина дочка. Середульший царевич так само не роздумував довго і
одружився з царівною.
А молодшому царевичу одруження і в голову не йшло. Та робити нічого, коли батько звелів шукати собі
наречену. Одягнувся сяк-так, аби лиш люди не казали, що він нечупара, і спроквола почалапав собі з дому.
Тільки ж він і сам не знав, куди йому йти. Та і йшов він так, аби люди не казали, що на місці стоїть. Натрапив
на якусь стежину й пішов нею. Приходить до великого озера. А дорогою він знайшов горіхову гілочку й
прихопив знічев'я з собою.
Усівся царевич на березі, у воду дивиться, щоб люди не подумали, ніби байдики б'є. Цвьохнув горішиною по
воді — бризки летять, а він сміється. Потім задумався царевич. Дивиться в озеро, але нічого не бачить, б'є по
воді гілочкою, а для чого — й сам не знає, про все на світі забув.
Раптом з глибини озера випливла черепаха й подивилася на нього сумними очима.
Царевич ударив ще раз гілочкою по воді, черепаха звела над водою очі і з хлопця їх не спускає. А він нічого не
87

бачить, думає свою думу.
Згодом помітив царевич, що за, кінчик гілочки вчепилася черепаха. Тенькнуло йому серце, але від чого — і сам
не збагнув.
Коли стрепенувся від задуми, вже смеркало. Царевич звівся на рівні й пішов додому, а про черепаху забув.
Наступного дня знову прийшов він сюди. Про одруження вже й не згадував.
І третього дня він на озері, ніби його сюди щось тягне.
Сидить царевич на березі, гілочкою воду каламутить. Знову випливає з глибини черепаха й дивиться сумними
очима на нього. І згадав царевич, що йому ж треба одружуватись, бо старші брати незабаром з дружинами
повернуться.
Вирішив він далі іти шукати свого щастя. Коли черепаха так глянула на царевича, що він відчув, як болісно
стислося йому серце. Ноги його ніби вросли в землю.
Царевич наважився і крикнув:
— Бути тобі моєю нареченою!
— Спасибі тобі, мій коханий,— відповіла черепаха.— Твої слова зняли з мене чари. Ти — мій суджений, і доки
я жива, буду завжди з тобою.
Почувши, що черепаха заговорила людською мовою, царевич злякався, хотів уже було тікати, але її ніжний
голос вабив до себе.
Перекинулася черепаха тричі через голову і стала дівчиною такої вроди, якої ще світ не бачив. Царевич хотів
приголубити її, але з місця не міг зрушити, боячись розгнівити красуню.
Тепер він уже знав, що жити без неї не зможе.
Розмовляли-говорили вони про всяку всячину. Раптом царевич згадав, що завтра вранці мають повернутися
старші брати з нареченими, і подався додому сказати батькові про свою наречену.
А красуня знову обернулася в черепаху та й пірнула в озеро.
Приходить царевич до палацу, а там уже зібралися всі. Коли він вів про свою пригоду, брати почали глузувати з
нього. Він хотів був розповісти, що то за черепаха, але йому й слова не дали вимовити.
Наступного дня брати роз'їхалися за своїми нареченими. А цар звелів причепурити якомога краще палац і все
місто, щоб пишно зустріти невісток.
Наречені й справді були вродливі, одягнені ошатно, в кожної багатюще придане- і раби, й коні, і ковані вози.
А царевич тим часом прийшов до озера. Випливла йому назустріч черепаха, перекинулася тричі через голову й
стала людиною. Царевич сказав їй, щоб готувалася в дорогу.
— Любий мій,— відказує йому красуня.— Я теж царівна, мій батько — могутній та багатий цар. Але кляті
чаклуни затопили наші палаци водою, а мене перетворили в черепаху.
Красуня говорила, ніби мед точила, голосом серце тішила. Царевич аж розгубився був, але стримався й сказав:
— Що про це говорити! Якщо я вже вибрав тебе, отже, ти моя. Хто б що не казав, мені до того байдуже.
Збирайся й ходімо. Нас чекають мої батько й брати зі своїми нареченими.
А красуня веде далі:
— За нашим звичаєм перед вінчанням треба скупатися.
— У палаці мого батька скупаємося,— відповідає царевич.
— Не варто завдавати клопоту людям. Скупаємося тут.
Повела вона рукою — озеро розступилося. Побачив царевич на дні такі розкішні сліпучі палаци, що вони своїм
блиском затьмарювали сонце.
88

Взяла красуня свого судженого за руку й повела до палацу. Зайшов царевич усередину, й очі його розбіглися —
хоч він і царський син, але такого багатства і вві сні не бачив.
Царевичу навіть шкода було ступати на дорогі килими, якими були застелені долівки.
Купальня викладена блискучим мармуром, на ньому вирізьблені різні рослини, птахи та всілякі дивні візерунки.
Вода текла з золотих кранів, а набирати її треба було золотими глечиками. Рушники вишиті розкішними
мережками та прикрашені перламутром.
Царевич та його наречена святково одяглися, цариця звеліла подати їм золоту карету, запряжену двома парами
баских коней. Карета була прикрашена коштовним камінням і сяяла так, що словами передати не можна. Як
тільки сів царевич у карету поруч із царівною, в неї на чолі спалахнула зірка, та така яскрава, що аж очі сліпить.
Коні рвонули з місця й понеслися, ніби й землі не торкалися. За якусь мить царевич і його наречена опинилися
коло палацу, де їх чекав стривожений батько-цар.
Як побачили всі красуню, то стали навперебій вихваляти найменшого царевича за такий вибір. Тільки старші
брати мовчали: ніколи їм не доводилося бачити чарівнішої красуні. І визнали вони тоді, що були несправедливі,
й покаялися, що глузували з меншого брата.
А красуня була така чемна, така ласкава, така привітна, що припала всім до серця.
Збулося цареве бажання, який давно вирішив справити весілля для всіх синів в один день.
А весілля — як весілля. Бенкетують, гуляють. Ось і царевичі із своїми нареченими в танок пішли. Танцюють
люди, хто як може, а красуня ногами землі не торкається.
Дивляться люди на неї й радіють, очей не можуть відвести.
А тим часом повечоріло. Всілися люди за столи, а столів тих тут — не злічити: і царський, і боярський, і для
простих людей. Заходилися гості коло страв. Красуня брала з кожної страви по шматочку й ховала собі за
пазуху.
Коли повставали з-за столу, дружина молодшого царевича підійшла до свекра-царя, поцілувала йому руку,
подякувала, витягла з-за пазухи букет квітів і подала йому на знак своєї любові до нього.
Усі обступили царя й царицю, вітають та зичать доброго здоров'я. А молодша невістка тим часом тихенько
відійшла вбік, до свого чоловіка. Іде, а зі складок її сукні сиплються перли. Всі гості — від малого до великого
— кинулися збирати їх.
Тоді всі вирішили, що царювати повинне наймолодше подружжя. Цар покинув свій трон, і його посів
найменший із царевичів.
І всі, навіть старші невістки, полюбили молоду царівну- за її привітну мову й за лагідну вдачу. А царевич
правив царством усе життя в мирі, спокої та радощах.
Одного разу і я там був. Вони бенкетували, а мені огризки зі столу кидали. Тож я й вирішив розповісти вам цю
небилицю. Хто мені повірив, той збагнув, що я вигадку втнув.
Малюнки С. Артюшенка

Сіль у страві
А було це тоді, коли цього і в згадці не було, коли росли на тополі груші, а на вербі цвіли фіалки, коли ведмеді
хвостами билися, а вовки з ягнятами цілувалися... Найбільший же брехун той, хто не повірить мені...
Жив собі цар, а в того царя було три дочки. Залишившись удівцем, він усю свою любов віддавав дочкам. А
89

доньки й собі робили все, щоб батько забув печаль, яка охопила його після смерті матері.
Якось цар питає старшу дочку:
— Доню моя, ти мене любиш?
— Як же не любити тебе, тату? Люблю — як мед!
Вона сказала так, бо подумала: що може бути на світі солодше за мед?
— Живи, доню моя,— радо вимовив цар,— живи мені на радість! Потім він питає середню дочку:
— А ти любиш мене, доню моя?
— Люблю, як цукор, тату!
— Хай буде тобі щастя, доню, моя! Живи мені на радість!
Бачите, ці підлесні дівчата вміли виказати на словах любов до свого батька більшу, ніж вона була насправді. Та
й сам цар вважав, що солодшої любові за мед та цукор не буває.
Потім, глянувши на молодшу дочку, що стояла осторонь та соромливо мовчала, він запитав і в неї:
— А ти, доню моя, любиш мене?
— Як сіль у страві, тату! — люб'язно відповіла вона, щиро усміхаючись батькові.
Почувши це, сестри зайшлися сміхом, а батько спохмурнів, розгнівався й сказав:
— Чому ти не сказала, яка солодка твоя любов до батька? Хіба для цього я з сил вибивався, щоб виростити вас,
вивчити, щоб ви були найкращими в усьому світі? Геть звідси разом зі своєю сіллю!..
Побачивши, що розгнівила батька, наймолодша царівна ладна була вмерти. Та набравшись мужності, вона
сказала:
— Пробач мені, тату: я не хотіла образити тебе... Я думала, що любов моя до тебе, коли не вища за любов моїх
сестер, то принаймні не гірша від меду й цукру.
— Ти ще смієш перечити? — обірвав її батько.— Геть від мене, безсоромна, щоб я й імені твого не чув більше!
Дівчина зайшлася сльозами й вирішила піти, куди очі світять. Вона одяглася, як простолюдинка, і помандрувала
від села до села, поки не прийшла до двору якогось царя.
Біля воріт палацу побачила її ключниця й спитала, що їй треба. Дівчина сказала, що вона бідна сирота і що
хотіла б найнятися на роботу. А в ключниці якраз саме звільнилася помічниця. Тож ключниця спитала, яку
дівчина хоче плату. Але та відповіла, що вона служитиме деякий час без плати, а коли її роботою будуть
задоволені, то хай дадуть, скільки вважатимуть за потрібне.
Дівчина була роботящою, слухняною й розумною. Вміла чисто прибирати в кімнатах, уміла місити тісто,
варити варення, готувати різні страши, які можуть бути окрасою царського столу. І ніхто не скаржився на неї,
ніхто не ображався.
Дівчина сподобалась цариці, і та взяла її до себе в покоївки.
Куди тільки йшла цариця, туди брала й дівчину з собою. Що й казати, любила її, як власну дитину!
Цар почав дивуватися, що цариця так прив'язалася до цієї бідної сироти. А в царя був єдиний син. Батько й мати
дивилися на нього, як на сонце.
Цар, ідучи на війну, взяв а собою й сина, щоб призвичаїти його до військових походів. А сина звідти привезли
додому пораненого.
Як мати побивалася біля нього, як жаліла його! Вона не знала ні дня, ш ночі, весь час була біля його ліжка... А
коли не могла більше триматися на ногах, то тільки покоївці довіряла доглядати за ним.
Мудрі й добрі слова дівчини, її мила й щира ласка викликали в серці хлопця почуття, яких раніше в нього не
було. І царевич полюбив її більше за рідну сестру.
90

-Одного разу, коли царевич відчув себе краще, він заговорив з матір'ю:
— Знаєш, мамо, мені пора женитися...
— Добре, синку, добре. Ми з батьком підшукаємо для тебе пристойну царівну.
— Я її вже знайшов, мамо!
— А хто ж вона? Я її знаю?
Не сердься, мамо, коли я тобі скажу. Люблю я, мамо, твою покоївку як свою душу. Скількох я царівен бачив, але
жодна з них не сподобалась мені так, як вона. Знаючи, що дівчина, яку вибрав її син,— порядна, слухняна й
розумна, мати погодилась.
Тепер треба було ще переконати царя, щоб він теж погодився з вибором сина.
Зробити це було не дуже важко, бо мати й син так вихваляли дівчину, як тільки могли.
Отже, цар і цариця заручили сина з покоївкою.
Коли стали готуватися до весілля, наречена почала благати запросити й такого-то царя, але вона не сказала, що
він її батько.
З'їхалися гості з усіх усюд, почалося васілля.
Увечері було накрито царський стіл усякими стравами, напоями, пирогами та різними ласощами.
Наречена розпоряджалася кухарями, які готували страви. Але сама готувала окремо такі ж страви лише для
одного гостя. Потім звеліла слузі, щоб він, коли подаватиме на стіл, поставив їх перед царем, якого запросили
за її бажанням.
Вірний слуга зробив так, як було звелено.
Сівши до столу, гості почали їсти й веселитися так, що ні в казці сказати, ні пером описати.
Запрошений цар, тобто батько нареченої, як тільки побачив наречену, то вже не зводив з неї погляду. Він і вірив,
і не вірив своїм очам...
Дивлячись, як гості смачно уминають їжу, цареві теж захотілося їсти й веселитися, але він раз-другий
попробував страву і відставив її вбік.
Дивувався цар: як це всі гості так їдять страви, коли для нього вони зовсім несмачні...
Зрештою, набравшись сміливості, запитав про це сусіда за столом. Той відповів, що таких смачних страв не їв,
відколи й знає себе. Покуштував і цар страву з тарілки сусіда, а вона справді смачна. Голодний цар хотів їсти.
Але хіба ж їстимеш те, що в нього?
Згоряючи від сорому, цар час від часу, щоб з нього не сміялися гості, все ж таки куштував ті страви, які йому
подавали. Нарешті він не витримав, підвівся і сказав:
— Для чого, царю, ти покликав мене на весілля свого сина? Щоб поглузувати з мене?
— Що ти, що ти, твоя світлість, як тобі могло таке на думку спасти? Адже частую тебе не гірше від інших...
— Ні, пробач мені, царю, страви у всіх гостей смачні, а моїх не можна їсти!
А ви знаєте, як усе було? Наречена приготувала страви, для батька без солі, тільки з медом і цук ром, навіть у
сільницю, яка стояла перед ним, насипала цукру. Даремно бідний цар думав, що там сіль, брав її ножем і
посипав страви...
Тоді з-за столу підвелася наречена і сказала цареві-свекру:
— Це я приготувала страви для царя, який колись розгнівався на мене: він мій батько. Нас у нього було три
дочки. Батько спитав якось нас, як ми його любимо. Старша сестра сказала, що любить, як мед, а друга — як
цукор. Я відповіла, що люблю його, як сіль у страві. Батько розгнівався й вигнав мене з дому. Доля не дала мені
загинути. Тепер я хотіла переконати батька, що без меду й цукру людина може прожити, а без солі — ні. Тому й
91

приготувала страву без солі.
Усі гості в один голос визнали, що дівчину несправедливо вигнали з батьківського дому.
Тоді батько дівчини признався, що він не зумів оцінити розум своєї дочки, і попросив пробачення.
Дівчина й собі поцілувала батькову руку та попросила пробачення, якщо вона своїм вчинком образила його.
Потім вони стали так веселитися та розважатись, що слава про це весілля пішла по всьому світу. Я
вже й не пам'ятаю, веселився чи не веселився батько царівни, але свекор і веселився, і пишався
невісткою: і хорошого роду, і мудра, і працьовита.
Я на коні прискакав і цю казку розказав.
Я на ложці прискакав, щоб сказати: хай живе той, хто слухав мене!
Я скакав на веретені, щоб сказати: хай живе й той, хто розповів це все!
Малюнки С. Артюшенка

Хортові чобітки
Якось восени зайчик подався на ярмарок. Звідки в зайця взялися дві золоті монети, важко сказати, тільки ж він
давно вже збирався придбати собі білого капелюха з пір'їною та новий зелений одяг... Та проце він зараз і
мріяти не міг, бо лапки в нього зовсім босі.
А вже настала осінь, лили студені дощі, і за ноги хапав холод. Тому заєць натягнув свого старенького капелюха
на самісінькі очі, якомога тісніше закутався в свою одежину й швиденько подався на ярмарок купляти взуття.
Ішов він собі й ішов, позираючи то праворуч, то ліворуч та нашорошуючи вуха при кожному шереху. А
надвечір заєць зустрівся з мисливським собакою — хортом.
Був цей хорт міцний і високий, одягнений у теплу шубу, а на лапах — новісінькі чобітки. Привітався заяць з
хортом, і пішли вони далі разом лісовою пущею.
Ідуть вони й ідуть, а заєць очей своїх не зводить з хортових чобіток: такі вже вони гарні, до того ж заячим
лапкам ставало дедалі холодніше й холодніше.
— Скажи, будь ласка, скільки ти заплатив за чобітки? — боязко спитав заєць.
— Дві золоті монети,— чванькувато відповів собака.
— Оце і я йду на ярмарок, хочу купити собі чобітки.
— Я теж туди. Чобіт там — хоч греблю гати. Аби тільки гроші були.
— Та в мене є дві золоті монетки,— прошепотів зайчик.
Хорт нічого на те не сказав, а став лише вуса закручувати з таким виглядом, ніби йому геть байдуже, чи є в
зайчика гроші.
Ішли вони, йшли, доки не стемніло так, що й дороги вже не видно. А тут ще линув крижаний дощ, і такий
холодний, що в бідолашного зайчика зуб на зуб не понадає.
— Слухай-но, голубе,— каже собака.— Бачу я, що ти босий. А воно ж ніч і холодно. І в тебе гроші при собі. Так
само і в мене. Хто знає, що нас жде в дорозі, а в лісі ж, мабуть, повно розбійників.
Заєць щільніше закутався в свою одежину, щоб краще відчувати гроші, які тримав у кишені.
— Що ж нам робити? — спитав зайчик.
— А для чого корчма? Щоб можна було перебути негоду. Тут ось поруч є ведмежа корчма. Зайдемо до діда
Мартина, виспимося як слід, а завтра вранці підемо далі. А тим часом, може, й дощ перейде.
92

Погодився зайчик, і вони почимчикували до корчми. Дід Мартин зустрів їх привітно.
— Ох і погода! — промимрив старий ведмідь, струшуючи зі своєї люльки попіл.— Добрий господар і собаки не
вижене на вулицю в таку погоду... А ти ще й роззутий... Ходи-но ось до вогню, погрій лапи.
Підійшов заєць до печі, а сам весь тремтить, А хорт шепотить до нього:
— Попроси чого-небудь поїсти.
— Попроси, друже, сам. Я не голодний. До того ж, у мене нема дрібних грошей. А якщо розміняю золоту
монету, то вважай, що на всю зиму лишуся босий.
— Ох же й дивак ти, друже! Та хто тебе примушує міняти золоту монету? У мене вистачить грошей заплатити
за двох! — І, повернувшись до діда Мартина, хорт сказав: — Подавай нам, голубе, все, що є, бо ми так
зголодніли, аж в очах темно.
Дід Мартин, як справжній корчмар, одягнув фартух і заходився подавати страви. Хорт жадібно ковтав шматок за
шматком. А соромливий зайчик покуштував лише плачинти з капустою. Він, може, й зовсім нічого б не їв, якби
хорт не напосідався.
— Їж, друже, це для тебе!
Хорт так жадібно хапав страви, що можна було подумати, ніби він цілий місяць нічого не їв. Доки дід Мартин
викурив люльку, всі страви були з'їдені.
Здивувався старий ведмідь та й каже хортові:
— Оце-то так! Не доводилося мені бачити подорожнього, голоднішого за тебе. Та хай, аби тільки було тобі на
здоров'я! А тепер ось що: дружба дружбою, а за вечерю треба платити. З'їли ви якраз на дві золоті монети.
Заходився хорт нишпорити по кишенях. Шукав він у шубі, шукав у штанях — нема грошей та й годі. Ось він,
сміючись, і каже зайчикові:
— Плати, голубе!
— Як це — плати? Хіба ми так домовлялись?
— Плати! Я гаманець удома забув! Віддам тобі на ярмарку. Візьму в борг у знайомого торгівця.
— Не буду платити... Бо залишуся на зиму босий. Хорт аж захлинався зо сміху.
Ведмідь спалахнув гнівом та як зареве:
— Е, ні, не на такого натрапили! Зараз же платіть, а то погано буде!
— Це він затягнув мене до корчми й запросив до столу,— сказав хорт і зайшовся сміхом,— нехай він і платить!
— Все це неправда, дідусю Мартине! Зима на носі, якщо я заплачу, то залишуся без взуття!
— То я що, маю зігрівати усіх голодранців на світі? Тепер я зрозумів, хто ви такі! Змовилися, щоб мене круг
пальця обвести! — І ведмідь схопив палицю, яку спеціально тримав за дверима для таких гостей.
А хорт знов показує на зайця.
Заєць затремтів від страху. Хочеш не хочеш, а змушений був витягати з кишені хустку, в яку загорнув свої дві
золоті монети, і віддав їх ведмедеві.
А хорт лише пирснув сміхом та й улігся собі спати. Невдовзі й захропів.
Ведмідь теж пішов спати.
Тільки зайчикові було не до сну. За вікном люто завивав вітер, а в шибки барабанив дощ.
І заплакав тихенько зайчик. Як це він дався хортові так обдурити себе? Як подумає, що незабаром прийде зима,
завиють хуртовини, з'являться снігові замети, стане ще холодніше, а він ходитиме босий, то ніякий сон не бере.
Все думав та гадав зайчик, як йому бути? І надумав він розбудити собаку й зажадати від нього розрахунку.
Зайшов зайчик до кімнати, де спав хорт, і перше, що він побачив, були чобітки, які стояли коло грубки. Заєць,
93

не роздумуючи, взувся в них, тихцем вийшов із корчми й подався в ліс.
Вранці хорт проснувся і хотів було взутися. Кинувся і сюди, і туди, а чобіт ніде нема. Ведмідь тільки плечима
стенув. Хорт же не затримувався більше в корчмі, а чимдуж подався наздоганяти свої чобітки. На мокрій землі
дооре було видно сліди від чобіток. Ото й побіг гончий собака по тих слідах. Спершу йому важко було бігти, бо
занадто ж товстий був, але помалу від біганини став худнути.
Упіймав хорт того зайчика чи ні, не можу сказати, але добре знаю, що й зараз, як тільки побачить десь зайця, то
й кидається за ним услід!
Малюнки С. Артюшенка

Скандiнавські казки
Старий майстер-лозопліт
Був у могутнього короля єдиний син, і надумав батько оженити його на самій знатній і багатій принцесі, яка
тільки на білому світі знайдеться. А щоб син не закохався випадково в дівчину низького походження, закрив
король принца в башті й суворо-пресуворо наказав нікуди з неї не виходити. А вартовим наказав жодної
селянки або простолюдинки й близько до замку не підпускати.
Раз поїхав король на війну, а до сина слугу приставив і повелів йому ліпше очей молодого сина стерегти. А час
був літній, дні стояли спекотні, і до смерті схотілося принцу по лісах та луках походити, вільним повітрям
подихати. Упросив він старого слугу випустити його з башти ненадовго і пішов до лісу. От іде він лісовими
стежками, квітами милується, пташиному співу радіє.
І раптом бачить – якась дівчина на галявині кіз випасає. Така була гарненька та дівчина, що принцеві вона з
першого погляду сподобалась, і вирішив він до неї посвататись. Підійшов ближче і каже:
– Хто ти, красуне?
– Я – селянська донька Маргіт,– відповідає дівчина.
– Чи не підеш заміж за мене, королівського сина?
– А це вже як тато старенький вирішить. На те його воля.
– А де ж твій тато?
– Та тут недалеко в лісовій хатинці.
Прийшов принц до старого селянина і став сватати за себе його доньку. А селянин йому відповідає:
– Ні, ваша світлосте. Моя донька вам не рівня, і не буде на те моєї згоди.
З тим і пішов від нього принц. А наступного дня не витерпів і знову поїхав до старого селянина. Приїхав і
бачить – сидить Маргіт за прядкою, а батько її верейку з вербових лозинок сплітає.
Знову посватався принц до Маргіт, а старий батько йому відповідає:
– Ні, ваша світлосте. Не віддам я за вас свою доньку. Їй потрібен чоловік простий, роботящий, щоб ремесло
якесь знав. А принци ж усі бездари.
І знову пішов принц ані з чим. Повернувся він до королівського замку – занеміг тяжко й почав танути день за
днем.
Приїхав король з війни, а син ледве живий. Покликав батько до нього наймудріших лікарів з усього світу.
Подивилися принца лікарі й кажуть королю:
94

– Якщо не ожениться ваш син на дівчині, що йому сподобалась, то жити йому на світі не довго.
Робити нічого, вимушений був король свою гординю присмирити, і пішов він до лісової хатинки селянську
доньку Маргіт за сина сватати.
А селянин ні як не погоджується. Почав король старого слізно благати, розповів, що сина смертний недуг
точить.
Тоді лише селянин згоду дав, але тільки за однієї умови, аби принц його ремеслу навчився.
А був цей селянин вправним майстром-лозоплітом, сплітав з вербових лозин кошулі, і кращого майстра за
нього у всьому королівстві не було. Вимушений був король і тут підкоритись. Домовився принц з Маргіт щодня
до лісової хатки навідуватись. Старанно ремеслу навчається, а між тим ні-ні та й з нареченою словом
перемовиться. І скоро до того вправно почав він кошулі плести, що й самому майстру з ним не під силу
тягатися стало.
А скоро й день весілля підійшов. Знатне було весілля у королівського сина. Яких тільки іменитих гостей не
покликав король в свій замок – і герцогів, і графів, і князів. Усі в шовки, парчу та бархат розодягнені, перлами
прикрашені. Всі з багатими подарунками для молодих. Але на весіллі кращими за всіх були королівський син та
його наречена Маргіт.
Раптом з'явився серед весілля на бенкет нікому не відомий шкіпер з багатою свитою. Ніхто раніше про нього не
чув. Знали тільки, що ходив він в далекі моря й розбагатів невимовно. Кладе шкіпер до ніг молодятам невидані
вбрання заморські, каміння самоцвітне й говорить з укліном:
– Прибув я морем з далеких країн і прошу принца з принцесою до мене на шхуну навідатися. Там вже все для
бенкету приготовано.
Пішли молодята зі шкіпером на шхуну, зайшли в його каюту, розкішно оздоблену, і посідали пирувати. А коли
прийшов час їм додому повертатися, вийшли вони на палубу і бачать, що шхуна на всіх парусах у відкрите море
йде. Розсміявся шкіпер зло й каже:
– Тепер ви у мене в руках. Принца я звелю в морі утопити, а сам на принцесі оженюсь.
А був той шкіпер морським розбійником, душогубом. Приглянулась йому Маргіт, і тому заманив він молодят на
свою розбійничу шхуну та вирішив принца зі світу зжити.
Заплакала тут гірко Маргіт, кинулась навколішки перед злодієм і стала просити, аби помилували принца.
– Добре,– говорить розбійник.– Я людина добра, топити принца не стану, а прив'яжу до дошки й пущу в море.
А там вже нехай випробовує свою долю.
Прив'язали принца мотузками до дошки і кинули в море. Шхуна зникла, а принц у відкритому морі лишився.
Довго пливла дошка по хвилях, і зрештою прибило її до якогось берега. А на березі тому хатка убога стояла і в
ній старенька жебрачка мешкала. Підібрала принца бабуся, виходила його і як сина рідного полюбила. Почали
вони разом жити. Принц кошулі виплітав, а стара їх у місті на базарі продавала. Так і годувались. Одного разу
винесла старенька кошулі на продаж в багатий маєток, а мешкав у ньому той самий морський розбійник з
принцесою, і до весілля там уже все готове було.
Побачила Маргіт кошулі, що старенька принесла, зітхнула тяжко й говорить:
– Такі кошулі тільки два чоловіки у всьому світі сплести можуть – батько та ще мій чоловік. Батько живий, а
чоловіка розбійник в морі утопив. Скажи-но, бабуню, де ти такі кошулі взяла?
Тут їй стара все й розповіла. Зрозуміла Маргіт, що чоловік її від смерті врятувався. Але вигляду не подала й
каже старій:
– Попроси свого названого сина завтра на весілля прийти.
95

Настав день весілля. Багато знатних гостей прийшло до розбійника, і сам король прийшов молодят поздоровити.
Адже всі думали, що молодий не розбійник, а чесний корабельник. І принц теж на весілля прийшов. Тільки він
в убоге плаття був одягнений, і розбійник його не впізнав.
А коли почалося вінчання, бачать гості, що наречена невесела. На питання пастора не відповідає, тільки зітхає
тяжко. Зрозумів тут король, що щось не так, і питає у Маргіт:
– Дивлюсь я, зажурена чимось прегарна наречена. Відкрий, що у тебе на серці.
Принцеса йому й відповідає:
– Розповім я вам одну казку. В далекому королівстві покохав один молодий принц селянську дівчину і
обвінчався з нею. А злодій, морський розбійник, заманив їх на свою шхуну й заплив у відкрите море. Принца
він у воду кинув, а на чужій жінці силою оженитися надумав. Скажіть, ваша величносте, як би ви такого злодія
покарали?
– Посадив би його на кіл і голову велів би відрубати,– каже король.
Тоді Маргіт показала на шкіпера й каже:
– От він – морський розбійник. А от там мій чоловік стоїть, що чудом від смерті врятувався.
Взяла вона принца за руку і на середину зали вивела. А розбійник побілів, як стіна, руки-ноги у нього
затрусилися, став він помилування просити. Тільки нічого не допомогло. Схопили його охоронці, на палю
посадили, а потім голову відрубали.
А принц з принцесою попрощалися з королем і додому поїхали.
З того часу живуть вони дружньо й весело, і жодного дня не розлучаються. А батько Маргіт – старий
майстер-лозопліт – в великій пошані у них. Адже якби не навчив старий принца своєму ремеслу, може статися,
що Маргіт так ніколи більше й не побачилася б зі своїм коханим чоловіком.
переклад Тарновської О.В.

Хто сьогодні малий, завтра великий
Мешкала в Треннелагському окрузі бідна жінка. Не було у неї ні кола, ні двора. От і ходила вона з синочком
своїм по околиці й жебракувала. Спочатку вони все у своєму приході жебракували та поданням годувались, а
після прийшли в місто Тронхейм. Жебракували там по хатах, поки до бургомістра не прийшли.
Був бургомістр людиною доброю і шанованою, одним з перших людей в місті. І жінка була йому під стать – з
багатої купецької сім'ї. Зростала у них одна-єдина донька, а більше у бургомістра з бургомістершею дітей не
було. Так що пестили вони її та забавляли за двох – і за сина і за доньку, нічого для неї не жалкували.
От прийшла до них в помешкання бідна жінка з сином, і бургомістрова донька відразу ж з убогим хлопчиком
потоваришувала. Побачив бургомістр, що діти так швидко поладнали, і взяв хлопчика до себе в хату. Нехай
разом гуляють! Так воно і сталося: грались дітки разом, разом гуляли й читали, а потім разом до школи пішли.
Міцно вони товаришували і ніколи ні в чому одне одному не заперечували.
Стоїть одного разу бургомістерша біля вікна і бачить: йде її донька разом з хлопчиком до школи, а на їхньому
шляху велика-привелика калюжа. Зупинились діти. Хлопчик спочатку кошик з їжею переправляє через калюжу,
потім назад перескакує, бере на руки дівчину, переносить через калюжу, ставить на землю й цілує.
Розлютилася бургомістерша, завередувала:
– Ще цього не вистачало! Як сміє син жебрачки нашу доньку – доньку перших людей в місті – цілувати!
96

Намагався було чоловік її врозумити. Чого тільки не говорив: і нікому, бач, невідомо, де зів'ють собі гніздо
пташенята і що на кого чекає. Хлопчик добрий і чемний, а хіба так не буває: з маленького паростка
велетенський дуб виростає. Хто сьогодні малий, завтра великий.
Та ні! Де там! Бургомістерші не цікаво, ким він був, хто він є і ким буде. Одне тільки говорить:
– Коли бідняк буде в честі, невідомо, як поводитиме себе!
І ще:
– Кого шилінгом [копійкою] вичеканили, тому далером [гривнею] не бути. З грязі в князі не виб'єшся!
Проганяє вона хлопчика:
– Нема чого тобі у нас лишатися! Вимітайся зараз же геть з хати!
Нічого робити. Вимушений був бургомістр прийомного синочка купцю-корабельнику віддати: прийшов той в
Тронхейм на своїй шхуні й узяв хлопчика до себе кухарем.
А жінці бургомістр сказав:
– Віддав я хлопця купцю за пачку табаку!
Тільки-но почали якоря на шхуні підіймати, дивляться корабельники – біжить бургомістрова донька: обличчя
почервоніло, кучері вітром розтріпало. Зняла вона з руки перстень і – звідки тільки сила узялася – розломила
його навпіл: одну частину собі, другу – братику названому; це щоб їм один одного впізнати, якщо зустрітися
доведеться.
Відійшла шхуна від берега, скільки днів, скільки ночей пливла – не відомо. І припливла насамкінець в далеке
заморське місто, в іноземний край. А там як раз ярмарок веселий. І чого тільки на тому ярмарку не було! В
неділю пішли всі корабельники на ярмарок, один хлопчик-повар на шхуні лишився.
Тільки почав він обід готувати, чує – гукає хтось на нього з протилежного боку протоки. Узяв він човник і
переплив на другий берег. Бачить – стоїть на березі старезна бабуся, примовляючи:
– Років зо сто я тут на допомогу чекала, не менше, кричала, аукала, хотіла на інший берег перепливти, тільки
ніхто мене не чув, ніхто, окрім тебе, не відгукнувся. Чи переправиш мене на інший берег?
– Чого ж не переправити! – відповідає хлопчик.
– Нагорода за мною! – обіцяє бабуня.
Переправились вони на інший беріг, і повела його бабуня до своєї сестри-тролліхи, що в горі по сусідству
мешкала. Йдуть вони дорогою, стара й каже:
– Як почне у тебе сестра допитуватись, чим тебе винагородити, нічого не проси, окрім старої скатертини – вона
на нижній поличці в шафі лежить. Скатертина ця не проста, а самобранна. Що забажаєш з'їсти, усе тобі буде.
Так і вийшло. Прийшли вони до гори. Дізналась гірська тролліха, що він її сестрі допоміг, та й каже:
– Проси, що хочеш!
– Нічого мені не потрібно,– каже хлопчик,– окрім старої скатертини, що на нижній поличці в шафі лежить.
– Не інакше, тебе хтось на розум наставив,– мовить гірська тролліха.– Ну та добре, бери скатертину!
– Дякую,– каже хлопчик,– а мені на шхуну треба, недільний обід корабельникам готувати.
– Не твоя тепер це турбота,– перепиняє його стара.– Обід і сам звариться, поки тебе нема. Ходи зі мною,
отримаєш нагороду ще більшу. Років зо сто, не менше, я на допомогу чекала, кричала, аукала, але ніхто мене не
чув, ніхто, окрім тебе, не відгукнувся.
Повела його бабця до другої своєї сестри-тролліхи, що в лісі по сусідству мешкала. Йдуть вони по дорозі,
старенька й каже:
– Як почне у тебе сестра домагатися, чим тебе винагородити, нічого не проси, окрім старого меча,– він на
97

середній поличці в шафі лежить. Меч цей не простий: покладеш його у кишеню – ножем обернеться, витягнеш
з кишені – знову довгим мечем буде. І меч цей з обох боків гострий: погрожуватимеш чорним лезом – всі
навкруги замертво поляжуть, змахнеш білим – всі мертві оживуть.
От прийшли вони до лісу. Як дізналась лісова тролліха, що він її сестрі допоміг, то й каже:
– Проси, що хочеш!
– Нічого мені не треба,– говорить хлопчик,– окрім старого меча, що на середній поличці в шафі лежить.
– Не інакше тебе хтось напоумив,– мовила лісова тролліха.– Ну та добре, бери меча!
– Дякую,– говорить хлопчик,– а мені на шхуну треба.
– Встигнеш ще,– перериває його бабуня.– Ходи зі мною, отримаєш нагороду ще більшу. Років сто, не менше, я
на допомогу чекала, кричала, аукала, але ніхто мене не чув, ніхто, окрім тебе, не відгукнувся.
Повела його бабця до третьої своєї сестри-тролліхи, що в болоті по сусідству мешкала. Йдуть вони дорогою,
стара й каже:
– Як почне у тебе сестра домагатися, чим тебе винагородити, нічого не проси, окрім старого бабусиного
пісенника,– він на верхній поличці в шафі лежить. Пісенник цей не простий. Захворіє хто, тільки його в руки
візьмеш та заспіваєш, хвороби – як не бувало!
От прийшли вони на болото. Дізналась болотна тролліха, що він її сестрі допоміг, і каже:
– Проси, що хочеш!
– Нічого мені не треба,– говорить хлопець,– окрім старого бабусиного пісенника, що на верхній поличці в шафі
лежить.
– Не інакше, тебе хтось на розум наставив,– мовила болотна тролліха.– Та добре, бери пісенник.
– Дякую,– каже хлопчик.– Тепер мені вже пора. Прощавайте!
Приплив він на шхуну, а корабельники ще на ярмарку. Вирішив він тоді скатертину випробувати і подивитись,
на що вона годиться.
Розіслав хлопчик спочатку всього лиш окраєць скатертини. Дивиться – на столі чого тільки немає: і їжі усякої –
їж, скільки заманеться, і закусок, і заїдок, і запивок.
Спробував хлопчик шматок того, шматок іншого, а решту собаці віддав. Наїлася вона до несхочу і спати лягла.
Повернулися з ярмарку корабельники, шкіпер і каже:
– Де це собака так наївся? Черево у нього товсте-притовсте, і розвалився, наче кнур.
– Та я його кістками нагодував! – відповідає повар-хлопчик.
– Добре, хлопець, і собаку не забуваєш! – похвалив шкіпер.
Розіслав хлопець скатертину-самобранку, і, звідки не візьмись, на столі і їжа усяка – і закуски, і заїдки – і напої
з'явилися. Ніколи ще корабельники так не бенкетували.
Схотілося хлопчикові й меча випробувати. Залишився він з собакою наодинці, погрозив їй чорним лезом – і
впала собака на палубі мертвою. Перевернув він меча, махнув білим лезом – ожила собака і хвостом завихляла.
А от пісенник поки що не довелося йому випробувати.
Плавали вони, плавали, багацько земель морем обійшли, і в усьому була їм вдача, поки буря не розгулялася.
Багато днів їх морем носило. Уляглась врешті-решт буря, і причалила шхуна до невідомого берега в іноземних
краях. Ніхто не знав, що то була за держава. Але скоро на шхуні дізналися: сталася в країні велика біда –
захворіла проказою королівська донька.
Зібрались якось на палубі корабельники. Прийшов на шхуну король і питає:
98

– Чи не може хто принцесу зцілити?
– Та кому ж це під силу? Лікарів у нас немає! – в один голос відповідають корабельники.
– А окрім як на палубі, на шхуні нікого більше немає? – питається король.
– Та є тут один хлопчик-оборвиш! – мовили корабельники.
– Поклич його сюди! – наказав король.
Прийшов на палубу повар-хлопчик.
– Може ти принцесу зцілиш? – питає король.
– Чому б не зцілити! – відповідає хлопчик.
Як почув це шкіпер, дуже розгнівався, заметушився по палубі, наче жук в бочці з дьогтем. Злякався він, що
хлопець не за свою справу взявся й тепер йому не виплутатися. От і каже він королю:
– Не варто, ваша величносте, дитячі речі слухати!
– Нічого,– каже король,– з роками й розум приходить, а з хлопчика чоловік виростає. Раз взявся хлопчик
принцесу зцілити, нехай випробує свої сили. Чимало бажаючих вже було, та всі вони потім відступалися.
Узяв хлопчина свій пісенник, і повів його король до принцеси. Заспівав хлопчина їй пісню – королівська донька
руку підіймає, заспівав другу – вона на ліжку сідає. А як заспівав третю – стала принцеса на ноги, наче й не
хворіла.
Зрадів король і віддячив спасителю половиною земель в своєму королівстві й донькою – за жінку.
– Добре,– погоджується хлопець.– Половину землі в королівстві, так і бути, візьму, згодиться. Дуже дякую! А от
королівську доньку в жінки взяти не можу. Я іншій обіцянку дав.
Залишився він в тій країні, і отримав півкоролівства. А незабаром війна почалася. Пішов на війну і хлопець.
Підріс він і, повірте, попрацював чорним лезом меча на славу. Не віддав сусідському королю свій народ в
рабство. Іноземні воїни, як мухи, падали; перемогла королівська рать ворожу. Почав тут хлопець білим лезом
розмахувати. Ожили вороги і під начало до короля перейшли: хлопець же їм життя повернув! Воїнів у короля
стало видимо-невидимо, а годувати їх нічим. Мусив хлопець скатертину-самобранку витягнути, а вже тоді
нікому ні в чому нестатку не було: наїлися й напилися всі до схочу.
Живе хлопець у короля рік, живе другий, а потім засумував раптом за бургомістровою донькою. Знарядив він
чотири шхуни і відплив до Тронхейму, де бургомістр мешкав. Увійшли шхуни в Тронхейм-фьорд, і почали
корабельники з гармат стріляти. Загуркотіло в місті, загриміло так, що половина шибок покололося. Зійшов тоді
бургомістр в гавань і бачить: вбранство на шхунах королівське, а сам володар розодягнений в пухи й шовки:
плаття на ньому згори донизу розшите золотом.
Запрошує бургомістр незнайомого вельможу:
– Прошу до мого маєтку на обід!
– З радістю! – відповідає той.
Прийшов він до бургомістра в помешкання; посадили його за стіл – по праву руку бургомістрова донька, по
ліву – сама бургомістерша. Сидять всі, розмовляють, обідають. Зловчився хлопець, кинув половину персня в
чашу бургомістровій доньці, і так, що ніхто, крім неї, не помітив. Вона відразу ж зрозуміла й вийшла з зали,
наче їй на кухню треба. А сама тільки за двері – відразу обидві половинки персня одна до одної приладнала.
Мати захвилювалась: невже донька що задумала? Знайшла вільну хвилину і вийшла за нею.
– Знаєш, мамо, хто наш гість? – питає донька.
– Звідки мені знати? – відповідає бургомістерша.
– Та той, кого батько за пачку табаку віддав!
99

Закотилися у бургомістерши очі, і впала вона знепритомлена. Вийшов тут і сам бургомістр, а як почув, що
трапилось, не став тужити.
– Нема чого галас підіймати,– каже хлопець, якого за пачку табаку виміняли.– Я беру в жінки дівчину, яку
колись поцілував дорогою до школи.– А бургомістровій жінці мовив: – Не гордуй убогими дітьми – нікому не
відомо, ким вони стануть; з роками розум до людини приходить і з хлопчика виростає чоловік.
переклад Тарновської О.В.

Як нечепура Аскеладден з тролем змагався
У одного селянина було троє синів. Селянин був вже старий і слабкий, а сини не хотіли йому допомагати, і він
бідував. Старий довго умовляв синів нарубати дров на його лісовій ділянці – тоді він зможе розрахуватися за
борги. І нарешті умовив.
Старий син мусив першим піти до лісу. Коли він туди прийшов і почав рубати духмяну ялину, з'явився
велетенський троль.
– Ти рубаєш мій ліс, я вб'ю тебе за це! – мовив троль. Юнак кинув сокиру і, що було духу, кинувся тікати.
Задихаючись добіг він до дому і розповів, що з ним сталося. Батько прозвав його “заячою душею” і додав:
– Коли я був молодим, тролі не страхали мене й не заважали рубати ліс.
Наступного дня мусив піти середній брат, але з ним трапилось те ж саме. Коли він почав рубати ялину, до нього
вийшов троль і сказав:
– Ти рубаєш мій ліс, я вб'ю тебе за це!
Хлопець не зміг навіть поглянути на троля, кинув сокиру і, подібно до старшого брата, дав стрікача. Коли він
прибіг додому, батько розсердився і сказав, що змолоду тролі не страхали його.
Третього дня пішов молодший брат – замухришка Аскеладден. Він попросив, аби йому зібрали якомога більше
їжі в дорогу. В хаті не було м'яса, і мати зготовила для нього сир із кисляку. Хлопець поклав сир до коробу і
вирушив в путь.
Тільки-но він почав рубати ліс, вийшов до нього велетенський троль і сказав:
– Ти рубаєш мій ліс, я вб'ю тебе за це!
Але Аскеладден не розгубився: він побіг в глибину лісу, схопив сирну головку і зчавив її так, що закапала
сироватка.
– Якщо ти не вгамуєшся, я зчавлю тебе саме так, як цей білий камінь, з якого я вичавив воду!
– Помилуй мене, шановний друже,– заблагав троль,– і я допоможу тобі рубати ліс.
На цій умові Аскеладден помилував троля, а той так старався, що вони нарубали кілька десятин за один день.
Наближався вечір, і троль сказав:
– Ходімо до мене додому, моя хижа ближча за твою.
Аскеладден пішов за ним. Коли вони прийшли, троль почав розтоплювати піч, а хлопця послав по воду, аби
зварити кашу. Аскеладден побачив два залізних барила, вони були такі великі й важкі, що він вагався йти з
ними по воду.
– Я не піду з цими наперстками,– мовив він тролю,– я звик приносити воду прямо в колодязі.
– Але, шановний друже, я ж не можу лишитися колодязя,– відповів троль,– вже краще ти розпалюй ватру, а я
піду принесу води.
100

Коли троль натягав води, вони зварили великий горщик каші.
– Якщо хочеш,– мовив Аскеладден,– давай змагатися, хто більше з'їсть.
– Давай! – погодився троль. Він був впевнений, що в цій справі його ніхто не переможе.
Посідали вони до столу. Аскеладден узяв з собою шкіряного мішка і зловчився підв'язати його до живота. Він
більше сипав у мішок, ніж їв. Коли мішок наповнився, він підрізав його. Троль помітив, як Аскеладден робив це,
але не зрозумів хитрощів замухришки і нічого не сказав.
Довго ще сиділи вони за столом, і нарешті троль поклав ложку.
– Я більше не можу! – сказав він.
– Це як же “не можу”? – спитав Аскеладден.– А я ані ситий, ані голодний. Бери з мене приклад, надріж живота,
тоді ти зможеш з'їсти стільки, скільки схочеш.
– А боляче буде? – запитав троль.
– Так, дрібниця, нема про що казати,– відповів юнак.
Троль послухався Аскеладдена, і, зрозуміло, мусив він з життям попрощатися. Аскеладден забрав все золото й
срібло, які були в горі, й пішов додому. Тепер у нього було більше грошей, аніж потрібно, щоб розрахуватися з
боргами.
переклад Тарновської О.В.

Пастор та паламар
Жив на світі пастор. У нього була звичка кричати задовго до того, як він побачить зустрічний візок:
– Геть з дороги! Геть з дороги! Їде сам пастор!
Одного разу він зустрівся з королем.
– Геть з дороги, геть з дороги! – закричав він здалеку. Але король продовжував їхати, так що на цей раз
посторонитися мусив пастор. Порівнявшись з ним, король мовив:
– Завтра ти прибудеш до мене в палац, і якщо не зможеш відгадати три загадки, мусиш попрощатися з одягом
пастора за твою високомірність.
Пастор не звик до такого поводження. Він умів кричати, прокльонами лаятись, огидно поводитись. Але
відгадувати загадки – не було його звичкою. Він пішов до паламаря, про якого йшли чутки, що пасторський
одяг був би йому ближче, ніж самому пасторові. Пастор сказав паламарю, що у нього немає бажання їхати,
адже можуть спитати таке, чого не знаєш. І він вимусив паламаря їхати до палацу замість себе.
Паламар виїхав у путь і з'явився до палацу в одязі пастора. Король прийняв його на балконі з короною на голові
й скіпетром в руці. Він був такий веселий, що весь час посміхався.
– А, ти з'явився? – мовив король.
Так, зрозуміло, він з'явився.
– По-перше,– мовив король,– відповідай мені, яка відстань між сходом та заходом?
– Один день путі,– сказав паламар.
– Як так? – спитав король.
– Дуже просто. Сонце підіймається зі сходу і сідає на заході. Все це відбувається за один день,– відповів
паламар.
– І справді,– погодився король.– А тепер скажи-но мені, як на твою думку, скільки я коштую?
101

– Ісуса Христа оцінили в тридцять срібних, за тебе я можу дати не більше двадцяти дев'яти,– відповів паламар.
– Ого! – вигукнув король.– Якщо ти такий розумний, дозволь мені тебе запитати, про що я зараз думаю.
– Ти думаєш, що перед тобою стоїть пастор. Але провалитися мені на цьому місті, якщо ти не помиляєшся,
тому що перед тобою – паламар.
– Ну, тоді їдь додому. Відтепер ти будеш пастором, а пастор – паламарем,– мовив король, відтоді так воно і
було.
переклад Тарновської О.В.

Чоловік-хазяйка
Жив-був на світі чоловік, злий-презлий. Ніяк йому жінка не могла догодити. І завжди йому здавалось, що вона
мало по господарству зайнята. От приходить він додому з сінокосу і ну лаятись.
– Не вередуй даремно,– каже йому жінка.– Давай краще завтра поміняємося роботою: я піду замість тебе сіно
косити, а ти залишайся вдома, займайся господарством.
Зрадів чоловік і задоволено погодився.
Рано вранці взяла жінка косу на плече і пішла на луки косити сіно, а чоловік залишився поратись по хазяйству.
Спершу вирішив він збити до обіду масло. Але тільки-но узявся за діло, як схотілося йому пити. Й пішов він у
погріб за пивом. А поки він зціджував у кварту пиво, чує – в кухню порося утелющилося. Зажав він в руці
затичку від діжки – і наверх драбиною, подивитись, аби не перекинуло порося маслобійку. Прибіг, та пізно:
порося вже встигло перекинути маслобійку і злизує з долу вершки. Чоловік так розлютився, що бочка з пивом
миттю вилетіла у нього з голови, і він кинувся з усіх ніг наздоганяти порося. Нагнав його в дверях і так піддав
ногою, що порося мертве впало на землю.
Тут чоловік згадав, що тримає у руці затичку від діжки, і – в погріб. Примчав, а діжка пуста. Пиво давно вже
вибігло.
Пішов він знову в маслобійню, відшукав вершки, залив їх у маслобійку і взявся збивати масло, намагаючись
встигнути до обіду. Але тільки узявся за діло, як згадав, що скоро полудень, а корову все ще не нагодовано й не
напоєно. Вести її на вигін вже запізно, вирішив він. Нехай, думає, випасається на даху. Дах їхньої хати було
вкрито торф'яником, і він весь поріс високою, соковитою травою. Хата стояла на пагорбі. Дай, думає чоловік,
перекину на дах дошку і проведу по ній корову. Але маслобійку не наважився випустити з рук, тому що по
кухні повзав їх маленький хлопчик, а для нього немає більшого задоволення, як перекинути її догори ногами.
Поставив він маслобійку за спину і пішов по корову. Але перед тим, як тягнути її на дах, вирішив її напоїти.
Узяв він відро і пішов по воду. Але тільки нахилився над криницею, як вершки вилилися з маслобійки й
потекли за комір.
Наближався полудень, а масла все ще не було і в гадці. Вирішив він тоді хоча б кашу зварити. Налив у горщик
води і поставив на вогонь. Тут йому прийшло на думку, що корова може звалитися з даху. Чого доброго ще
переламає собі ноги або зверне шию. Пішов він прив'язати корову. Один кінець шворки прив'язав до її шиї, а
інший пропустив крізь трубу і прив'язав до своєї ноги.
Вода в горщику тим часом давно закипіла, а він ще й не починав молоти борошно. Тільки розпочав молоти
борошно, а корова візьми та й звались з даху і потягла його за собою в трубу! Міцно застряв він у трубі, а
корова повисла на шворці між небом і землею – ані туди, ані сюди!
102

Чекала-чекала жінка, коли чоловік позве її обідати, але час ішов, а ніхто її не гукав. Нарешті увірвався у неї
терпець, і пішла вона додому. Приходить і бачить: висить на шворці бідолашна корова. Кинулась вона до
корови і обрізала шворку косою. Чоловік її як гупнеться долу! Входить жінка на кухню, а він стоїть догори
ногами, а голова – в горщику з кашею!
переклад Тарновської О.В.

Словацькі казки
Пастух Янко і прекрасна змійка
В одному селi жив бiдняк iз дружиною - у будиночку, що стояв вiддалiк вiд iнших. Жив i помер. I залишилася
вдова з п'ятнадцятирiчним сином. Стали вони зовсiм жебраками, так що i їсти їм було чогось. Пiшов син роботи
шукати, щоб матерi на їжу заробити. Бродив вiн цiлий мiсяць по лiсах i зустрiвся в лiсi зi старим овечим
пастухом.
- Куди шлях тримаєш, синок? - запитав його старий пастух.
- Я, батько, людина бiдний, йду роботи шукати.
- Добре, що прийшов, синок, ти менi саме потрiбний. Будеш чесно служити менi?
- Буду, батько.
- А на який термiн хочеш найнятися, синок? Доки в мене залишишся?
- На три роки.
- Ну, так три роки тобi за три днi покажуться. I залишився хлопець у того пастуха служити. У перший день
пiшов хазяїн показати йому, де в лiсi овець пасти. А на третiй молодий пастух один з чередою в лiс пiшов i до
вечора весело там свистiв i розспiвував... От якось раз надвечiр, коли пора вуж було додому повертатися, вiвцi
раптом чогось злякалися й у мить ока сховалися - нi однiєї бiля нього бiльше немає. Залився хлопець сльозами.
Як же йому тепер додому повернутися? Став вiн бродити сюди по лiсi, раптом чує людський голос. Подивився
по сторонах: хто це кличе його? I побачив пiд деревом страшну змiю.
- Про що ти плачеш, пастух? - запитала вона.
- Так як же не плакати, мила змiйка? Адже менi пора додому, а в мене усi вiвцi розбiглися. Що менi робити, як
бути, сам не знаю.
- Не лихо, - вiдповiла змiя. - Коли ти виконаєш моє прохання, у тебе вдвiчi бiльше овець буде.
- Я на усiх згодний.
- Так вiзьми мене замiж.
- Вiзьму.
Змiя засвистiла - i довкола нього виявилося овець удвiчi бiльше колишнього.
- Що ж менi з новими вiвцями робити? - здивувався молодий пастух.
- Як тебе кликати? - запитала змiя.
- Мене кличуть Янко.
- Продай них, Янко. Тiльки дивися, не забудь про свою обiцянку: на третiй день приходь сюди до мене. I змiя
зникла. Погнав молодий пастух овець додому, а хазяїн вуж назустрiч йде.
- Еге, хлопчику! Так ти, видно, гарний пастух. Геть скiльки в тебе овець. Вiдкiля це?
103

- Я не украв них, хазяїн. Вони мої. Завтра ранком ступайте в найближче мiсто i продайте них там. Половина
виторгу ваша, половина моя.
Старий так i зробив: овець продав, половину виторгу собi залишив, iншу молодому пастуховi вiддав. Пройшло
два днi, наступив третiй. Пора було Янку в лiс йти, зi змiєю зустрiтися. Страшно йому стало: що вона з ним
зробити хоче? Але вiн намагався про тiм не думати, пiшов у лiс i весь день веселий був. Тiльки пiд самий вечiр,
коли став вiн зi своїми вiвцями додому збиратися, згадав про обiцянку, що змiї дав, так подумав: <Адже змiї-то
нема>. Але не встиг вiн це подумати, як усi вiвцi в нього розбiглися, - тiльки одна залишилася, що схопити
вдалося. Знову заплакав хлопець. I вiдразу змiя з'явилася.
- Про що ти плачеш, Янко? - запитує.
- Ах, мила змiйка, цiлий день я радiв, а тепер у мене горi: пропали мої ягнички!
- Нiчого, Янко, не горюй, - вiдповiла змiя. - Дай менi ще раз обiцянка, що ти менi дав.
- Даю, даю.
- Нi, Янко, стань на колiна, пiднiми руки до неба i заприсягнися, що вiзьмеш мене замiж.
Став молодий пастух на колiна i дав клятву, що жениться на нiй. Тодi змiя засвистiла - i з'явилося овець утроє
бiльше колишнього.
- Продай зайвих овець, як i в перший раз, - сказала змiя. - Але на третiй день чекай мене отут. А не прийдеш погано тобi буде. Погнав молодий пастух овець додому. Хазяїн зустрiв його ласкавими словами:
- Ах, Янко! Який ти гарний пастух! Вiдкiля в тебе стiльки овець?
- Я не украв них, хазяїн, - вiдповiв Янко, - Вони мої.
- Що ж ми будемо з ними робити?.
- Так те ж, що i з першими. Половина виторгу моя, половина ваша. На iнший день хазяїн продав овець i
половину виторгу собi взяв, а половину молодому пастуховi вiддав. Пройшло ще два днi, наступив третiй. Пора
Янку до змiї йти. Цiлий день провiв вiн з вiвцями в лiсi, сумний. Усi про змiя думав: що вона з ним зробить? А
коли початок сутенiти, пiшов з лiсу iншою дорогою: вирiшив порушити клятву, що змiї дав. <Що поробиш,
думає, не помирати ж>. Але тiльки вiн це подумав, вiвцi в переляку розбiглися вiд нього, немов їхнiм вiтром
розвiяло. <Що тепер iз мною станеться? Пiду-ка я прямо до матерi. Тiльки чи добре так буде? Адже я
розсерджу i хазяїна i змiю, який велику клятву дав. Ах ти, боже мiй! Що ж менi тепер робити?>
Раптом поруч почув голос змiї:
- Янко, Янко, пiди сюди! Нi, - вiдповiв Янко, - я тебе боюся.
- Два рази не боявся, а на третiй боїшся? Не бiйся, не iди, пiдiйди ближче. Зiбрався з духом Янко, пiдiйшов до
змiї.
- Про що ти горюєш? - запитала його змiя.
- Як же не горювати? - вiдповiв Янко. - У мене знову вiвцi пропали.
- А що ти менi два рази обiцяв?
- Знаю, знаю, мила змiйка. Я двiчi обiцяв, що вiзьму тебе замiж, так боюся: ти така велика, того i дивися зi
свiтла мене зживеш.
- Не бiйся, Янко. Я маленької зроблюся, як равлик. Ти загорнеш мене в хустку, покладеш до себе за пазуху i
будеш носити, скiльки я захочу. Тiльки заздалегiдь говорю тобi: бережи мене як зiницю ока. I ще прохання: коли
будеш мене за пазухою носити, нiколи не лягай iз мною на перину, а стели собi яке-небудь ганчiр'я.
Сказала так i запитує:
- Зрозумiв, що я тобi говорю?
104

- Зрозумiв, - вiдповiв Янко.
- Тодi стань на колiна i заприсягнися, що виконаєш усе, що обiцяв.
Став Янко на колiна i дав змiї тверду клятву усi виконати, про що вони домовилися. I зробилася змiя маленької,
як равлик. Узяв молодий пастух того равлика, поклав неї собi за пазуху i пiшов на дорогу до будинку. А на
дорозi його уже вiвцi чекають. Дивиться Янко - їхнiй учетверо бiльше проти колишнього. Зрадiв Янко i, весело
насвистуючи, погнав них додому. Тим часом уже зовсiм стемнiло, i хазяїн затурбувався, чи не случилося чого з
молодим пастухом. Пiшов йому назустрiч, став кричати:
- Янко, Янко, де ти?
- Я тут, я тут, - вiдповiв Янко. - Ах, хазяїн, боляче добре ягнички в мене паслися. Тому я i додому довго не
повертався.
- Бачу, милий, бачу, що ти гарний пастух. Багато, .у тебе овець.
- От цi - мої, - сказав Янко.
- Що ми будемо з ними робити? - запитує хазяїн.
- Продайте їх i половину виторгу собi, половину менi вiддайте. Так i зробили. На iнший день рано ранком
пiшов хазяїн у сусiднє мiсто, продав овець, половину виторгу собi взяв, половину молодому пастуховi вiддав. I
попросив молодий пастух у нього розрахунок. За усiх своїх овець так за три роки служби одержав наш Янко
багато грошей. Хазяїн умовляв його залишитися, але вiн не захотiв,- сказав, що йому пора додому, до бiдної
матерi. Простився з хазяїном i пiшов. Через кiлька днiв до вечора щасливо додому добрався. Постукав до матерi
у вiкно:
- Вiдкрийте менi, мама!
Та зрадiла, скорiше дверi вiдкрила, обiйняла сина i запитує:
- Ах, синку милий, де ж це ти стiльки часу пропадав?
- Я на гарному мiсцi служив, мама. А ви як цей час жили?
- Погано, синку. I повечеряти-то тобi не зберу.
- Не засмучуйтеся, матiнка. От я вам грошей принiс.
Пiшла мати скорiше в мiсто, принесла всякої їжi. Повечеряли вони, послала вона синовi постiль.
- Ляж, - говорить. - Ти адже утомився, вiдпочинь. Але син згадав про обiцянку, дана змiї, - не лягати на перину.
- Я краще на печi ляжу, матiнка. Постелiть менi там ганчiр'я яке-небудь.
Забрався Янко на пiч i заснув мiцним сном.
Мати з радостi очей зiмкнути не могла, усе думала, як iз грiшми надiйти. Раптом пробило одинадцять, i уся
свiтлиця свiтлом наповнилася. Змiйка перетворилася в прекрасну дiвчину. Красуня села за стiл i запекла. Потiм
пiдiйшла до Янку i стала гiрко плакати, присуджуючи:
- Ах, Янко, Янко, прокинься хоч на два слова. А не прокинешся, менi погано буде. Усе це iз самого початку мати
бачила, лежачи в постелi, так побоялася сина окликнути. Рано ранком устала вона i говорить синовi:
- Як спав, синок?
- Дуже добре.
Ти нiчого не помiтив уночi?
- Нiчого.
- А я що бачила, синок! Писану красуню. Вона так добре пекла, а потiм пiдiйшла до тебе i заплакала,- просила
тебе встати на два слова, говорила, що коли ти не прокинешся, їй погано буде.
- Добре, матiнка, - вiдповiв син. - Добре, що ви розповiли менi про це. У наступну нiч я спати не становi, а буду
105

чекати цю красуню.
Як сказав вiн, так i зробив: цiлий день спав, а вночi тiльки прикинувся сплячої. От пробило одинадцять, i вiдчув
вiн, начебто змiйка в нього за пазухою заворушилася. Свiтлиця опромiнилася свiтлом, i з'явилася красуня. Став
вiн стежити, що вона робити буде. Вона запекла. Потiм пiдiйшла до нього, поцiлувала його i говорить:
- Ах, Янко, Янко! Згадай про свою обiцянку. Якщо ти не прокинешся, мене чекає нещастя. Почувши це, Янко
пiднявся, обiйняв красуню i запитав неї:
- Хто ти i вiдкiля?
- Я дочка одного мудрого змiя, - вiдповiла дiвиця. - Якщо ти мене полюбиш, людиною стану.
Вiн i говорить:
- Виходи за мене замiж.
Вона негайно погодилася. Стала на колiна i заприсяглася, що нiколи його не залишить, а через два-три роки
вiдведе його на батькiвщину, до батька. Поблизу вiд того мiстечка, де оселився Янко з молодою красунею, було
мiсто, у якому жив король. Вiн був ще не одружений i по всiй країнi дружину собi шукав, так по вдачi знайти
нiяк не мiг. От раз Янкова наречена в костьол пiшла. Прийшов туди i король. Побачив вiн красуню i закохався в
неї. Пiдiйшов до неї, запитав неї, вiдкiля вона. Але дiвчина нiчого не вiдповiла i, тiльки служба скiнчилася,
зараз же додому пiшла. Повернувся король до себе в палац, не знає, що i подумати: адже красуня навiть руки
подати йому не захотiла. Дуже вiн цьому дивувався. У наступну недiлю знову пiшов у костьол, сподiваючись
знову там неї зустрiти. I справдi бачить: сидить вона на стiльцi. Сiл вiн поруч i руку їй простягнув. Але вона
хусткою свої руки прикрила. Зняв вiн перстень з пальця, їй подав; вона не взяла. Ще служба не скiнчилася,
пiшла з костьолу красуня, вирiшивши, що краще вже, не чекаючи кiнця, додому пiти, щоб король закоханими
очима на неї не дивився. Повернувся король додому з костьолу сумний. Покликав придворного мудреця.
Розповiв йому про своє лихо i попросив ради: <Так i так, мол, був я два рази в костьолi, бачив там красуню,
заговорив з нею, а вона не вiдповiдає>.
- Ну, не iнакше як вона де-небудь поблизу живе, государ, коли в цей костьол ходить, - вiдповiв мудрець.
- Нi, такої дiвчини я нiде тут не бачив, - вiдповiв король.
- У тебе багато солдат, государ. Ти можеш перевiрити.
- Як же це?
- Пiшли по всьому мiсту i всiм околишнiм селам у кожен будинок гусара. Але колись вели намалювати її
портрети, точнiсiнько як ти неї бачив, i їм роздай так обiцяй гарну нагороду тому, хто неї знайде.
Король так i зробив: послав у кожен будинок у мiстi й околишнiх селах солдата. Пройшов мiсяць, а красуню усi
нiяк знайти не можуть. Раз проходив один гусар повз бiдний будинок, що осторонь вiд села стояв. Туди нiхто
ще не заглядав. Заглянув гусарiв у вiкно, побачив красуню. Подивився на портрет, що король йому дав, бачить: точнiсiнько така. А дiвиця страшно злякалася, вiдразу догадавшись, що король знайшов неї. I говорить
вона Янку:
- Ах, милий Янко, знаєш, що случилося?
- Не знаю, моя дорога, але коли скажеш менi, буду знати.
- Король у мене закохався на моє горе. Що менi тепер робити?
- Надходь, як знаєш, коли хочеш порушити клятву i змiнити менi, - сказав Янко.
- Нi, - вiдповiла дiвиця. - Краще менi вмерти, чим зробити це. I обоє замовчали, страшно зляканi. Гусар
вiдiйшов вiд вiкна. Радiсно поспiшив вiн до короля i доклав, що знайшов, кого треба.
- У великому вона палацi живе? - запитує король.
106

- Так начебто хлiва, - вiдповiв гусар. Король зрадiв: вiн подумав, що вона охоче перейде жити в палац.
Вiдправився вiн зi своїм провiдником у будинок бiдняка. Ввiйшов у будинок, побачив ту саму красуню, у яку
закохався. Подав вiн їй руку, але вона йому своєї не простягнула.
- Милостива панна, скажи менi, чому ти мене з бiгаєш? Адже я можу тобi щастя дати: женюся на тобi, вiзьму
тебе в палац, - будеш у золотi, у срiблi ходити, а не те що жити в кепськiй халупi.
- Ясновельможний король, - вiдповiла красуня тремтячим голосом, - прости мене: я вийти за тебе не можу, тому
що двох чоловiкiв менi не треба, а один уже є. Я з ним заручена i до смертi йому вiрна буду.
- Що ж, - розсердився король, - не пiдеш по добрiй волi, можна i насильно. I з цими словами пiшов. Повернувся
додому, покликав до себе мудреця, щоб та рада дала, що робити, як красуню добути, тому що не можна ж було
цю девушку без усякої причини в нареченого вiдняти. I придумав мудрець, щоб король таку задачу Янку задав,
що тому дарма не виконати; тодi можна буде до цього причепитися i вiдняти в нього наречену. А дiвиця, бачить,
справа погана обертається, - i в ту ж нiч нареченого свого Янка мудростi навчила, щоб вiн на питання короля
вiдповiдати мiг.
Мудрець таку задачу придумав:
- Є в двох годинник їзди вiд королiвського замка великий ставок, Тубою називається. Так треба його в один
день землею засипати i виноградною лозою засадити, так щоб у той же день грона дозрiли, а на iнший день
рано ранком королевi двi винограднi кистi так двi склянки вина доставити.
- Добре придумав, слуга мiй, - зрадiв король. - Дурень нiчого цього зробити не зумiє. Вiн велiв зараз же
покликати Янка. Тог послухався королiвського наказу, - з'явився.
- Знаєш, Янко, навiщо я тебе викликав? - запитав король.
- Не знаю.
- А за тим я тебе викликав, щоб сказати тобi, що твоя наречена тодi дружиною твоєї стане, коли ти виконаєш те,
що я тобi накажу. Вiдвiв вiн Янко до ставка Тубi, показав i говорить;
- Бачиш цей великий ставок?
- Бачу, - вiдповiдає Янко.
- Так цей от ставок треба до завтрашнього дня землею засипати i виноградною лозою засадити, а ранком менi
двi кистi винограду так двi склянки вина доставити. Сказав це король i пiшов, залишивши Янка одного! Янко
сумно додому побрiв. Прийшов додому - стала наречена запитувати його, який вiн наказ вiд короля одержав.
Вiн вiдповiв, що вона тодi його дружиною стане, коли вiн в одну нiч ставок Тубу землею засипле, виноградною
лозою засадить i на наступний ранок вiдтiля двi зрiлi кистi винограду так двi склянки вина королевi принесе.
- Усi так i буде, - вiдповiла дiвчина. Пiшла вона в лiс i стала просити батька свого, старого змiя, щоб вiн допомiг.
Той вiдповiв:
- Будь спокiйна. Усi так i буде. Ранком вiдправилася вона до ставка Тубi, бачить: рiвне мiсце виноградною
лозою засаджено i зрiлi грона висять. Зiрвала вона двi кистi, сховала в кошик, а iншi двi вичавила в склянку i з
великою радiстю додому пiшла.
- Ступай, - говорить, - до короля, мiй Янко, вiднеси йому, що вiн вимагав. Тепер вiн залишить тебе в спокої.
Янко негайно ж пiшов i вiднiс усi королевi. Але той навiть не подякував за пiдношення.
- Чи правда, що виноград i вино - з того самого винограднику? - запитав вiн.
- Правда, - вiдповiв Янко. Пiшов король зi своїм мудрецем i Янком виноградник оглядати. Виявилася, дiйсно
правда. Вирiшили король з мудрецем, що Янко сам великий мудрець. I запитав король свого мудреця:
- Чи не придумаєш ще чого-небудь такого, чого вiн не мiг би виконати, щоб можна було в нього наречену
107

вiдняти?
- Так, государ, можу задати таке, що вiн дарма не виконає.
- Розповiси ж менi, мудрець мiй, у коротких словах.
- Бачиш, государ, геть ту високу скелю, у пiв годинi їзди вiд замка? Нехай вiн неї зриє. Високi дерева, що на нiй
ростуть, нехай зрубає i колод з них наробить, а мiсце зрiвняє, щоб була гладка рiвнина. Потiм нехай на тiм мiсцi
хлiб посiє, збере його, обмолотить, на млин звезе, з борошна пирогiв напече i ранком тi пироги до твого столу
доставить. I щоб усi було готове в однi дiб. Уже цього вiн не зробить. Але Янко за допомогою нареченої i цей
наказ виконав. I утретє викликав його король.
- От навiщо я покликав Тебе, Янко. Не хочу я тобi цю дiвчину вiддавати. Але якщо ти третю задачу дозволиш, будь по-твоєму. Хочу я великий бенкет улаштувати, покликаю на нього всiх знатних панiв. Ти повинний прийти
зi своєю нареченою i батька її, старого змiя, про яке менi мудрець мiй розповiв, iз собою привести. А це
мудрець його напоумив: батька дiвчини на бенкет зазвати i схопити, - тодi вона сама за короля вийти погодиться.
Розповiв Янко нареченiй про те, який наказ вiд короля одержав. Заплакала вона i говорить:
- Дотепер усi легко було виконати. А як же можу я старого змiя, батька мого, на бенкет королiвський зазвати?
Нiзащо вiн до людей прийти не захоче. Пiшла вона в лiс, стала на колiна, - просить батька, щоб вiн на
королiвський бенкет з'явився.
- Встань, - сказав старий змiй. - Я виконаю твоє прохання, прийду на бенкет. Скажи королевi, щоб вiн чекав
мене. I ще велiв вiн їй узяти двi виноградини, так два зернятка хлiбних, так сказати королевi, щоб той велiв iз
двох хлiбних зерен борошна намолоти i на п'ятнадцять чоловiк хлiба напекти, а з двох виноградин вина для них
наготувати.
- Нехай, - говорить, - ранком у день бенкету твiй наречений цi зерна i виноградини королевi вiднесе.
От наступив цей день. Вiднiс Янко королевi зерна i виноградини. Король з цiкавiстю запитав його:
- Ти подумав про те, як виконати мiй наказ?
- Так, государ, - вiдповiв Янко. - Я прийду зi своєю нареченою i її батьком.
- Добре, - сказав король, - буду вас чекати. А Янко додав:
- У мене до вас прохання, государ. Отут у мене два хлiбних зернятка. Не можна чи з них на п'ятнадцять чоловiк
хлiба напекти, щоб вони ситi були, а з цих двох виноградин вина на п'ятнадцять чоловiк приготувати, щоб усiх
напоїти?
Король глумливо посмiхнувся, узяв хлiбнi зерна, поклав них собi в рот, розжував i виплюнув назад:
- Що ти, Янко! Вiд двох зерен i жорна на млинi не запилиться. А в мене повнi склади борошна.
Потiм узяв виноградини i роздавив них у руцi. Трохи краплi соку на руки йому бризнули.
- Бачиш, Янко! Як же може вистачити цього на п'ятнадцять чоловiк, коли мої руки усi випили? Приходите
тiльки, я накажу подати столiтнього.
I Янко пiшов до себе.
На бенкет з'їхалося в палац безлiч знатних панiв. Всi вже були в зборi, тiльки один стiл порожнiй коштує, - для
Янка з нареченою i її батька приготовлений. Пробило десять. I з'явилися довгоочiкуванi гостi. Їх прийняли
ласкаво: стiл скатертиною покрили, пирогами уставили, перед кожним у золоту чару вина налили. Усi гостi
знову прийшов дивуються, - вiд цiкавостi нiхто нi до питва, нi до їжi не доторкається. Раптом старий змiй устав
з мiсця i покликав короля:
- Коли ти король i землевласник, так напевно зробив те, про що я тебе просив? Скажи, цей хлiб i це вино - з тих
зерен i винограду, що я тобi послав?
108

- Нi, - вiдповiв король.
- Чому ж немає? От бачиш: ти - король, землевласник - наказав цьому бiдняку за однi дiб Тубу землею засипати,
виноградною лозою засадити, так щоб за нiч виноград дозрiв i ранком щоб з того винограднику двi кистi
винограду i двi склянки вина до твого столу доставити. I вiн це виконав. Тодi ти показав йому скелю, лiсом
покриту, i велiв дерева порубати i колод з них наробити, а скелю з землею зрiвняти i на тiм мiсцi жито посiяти. I
щоб за однi дiб вона дозрiла, i обмолотити її i зерно на млинi перемолоти, а ранком з того борошна пiроги тобi
принести. Хiба вiн усе це не зробив, хоч ти йому насiнь не давав?
- Зробив, - вiдповiв король.
- Як же так, лукава ти людина? Вiн, не маючи нiчого, усе це зробив. А я тобi адже i хлiбних зерен i винограду
послав. За те, що ти мого наказу не виконав, провалися крiзь землю!
Негайно земля розступилася, король провалився, i вона зiмкнулася над ним. Тодi старий змiй указав тим, що
зiбралися рукою на Янка:
- От ваш король!
Сказавши це, вiн зник. А зляканi пани коронували пастуха.

Старий Бурко і вовк
У вівчарського ватага був пес Бурко, який багато літ йому вдень і вночі так добре стеріг вівці, що вовк і
поткнутись не смів до кошари. Та що ж, як старий Бурко окривів і не мав жодного зуба.
— Старого пса хіба що на смітник! — сказав ватаг. — Нащо він мені, отакий немічний.
Та взяв собі молодого песика, погладив та й пустив його в кошару.
Лежав старий Бурко на смітнику голодний і жаль його брав на свою долю. Настала ніч. Молодий пес заліз собі
в Буркову будку та й простягся на підстеленій костриці. Коли йде вовк. Старий Бурко спав чуйно й запримітив
вовка. Хотів перескочити пліт, та ноги йогоне несли, бо був голодний.
От зажурився він та й ліг собі знову, а сам думає: “Як отак жити, нехай мене краще вовк із’їсть”. Та й не
гавкнув.
От іде вранці ватаг доїти овець, аж однієї немає. Тоді він собі й міркує:
“Якби старий Бурко стеріг, то не дав би вовкові вівці”.
Покликав його до себе, гарно погладив, добре нагоду-вав. А старий Бурко тулився до його ніг і аж стрибав з
радощів. Увечері не лежав він ні на смітнику, ні в будці, а стеріг кошару, бо знав: куди вовк раз прийшов, туди
прийде і вдруге.
Вовк і прийшов, бо вже не боявся. Коли це Бурко заступив йому дорогу:
— А чого тобі тут треба ?
— Ну, чого треба, вівці треба! — каже вовк.
— Іди, розбійнику, я тобі вівці не дам! — загарчав на нього Бурко.
— Та дай одну, нам на двох буде; однак твій хазяїн тебе не годує.
— З вовком знатися, лиха набратися, — відповів старий Бурко. — Вчора не нагодував мене хазяїн, то був я
голодний і слабий, от тобі й легко було вівцю вкрасти. А сьогодні мене добре нагодовано, знову я дужий і вівці
тобі не дам.
— Як не даси вівці, то виходь зо мною боротися! А знаєш, що то таке ? —лякає Бурка вовк.
109

— Добре, добре, забаглося тобі боротися, то бійся за себе. Як відбуду свою службу біля овець, то одразу вранці
вийду в ліс та й будемо боротися! Гаразд?
Вовк тільки забурчав на те й побіг у ліс поміч собі збирати, бо хотів зігнати злість на старому Буркові. От
підмовив ведмедя й лисицю, щоб йому допомогли.
А Бурко вже добре знав вовчі звичаї, то й собі пішов у ліс не сам, а взяв з собою свиню й старого кота, давніх
своїх приятелів. Хоч і сам він припадав на одну ногу, і ті вже не дуже молоді, зате всі були вірні побратими.
Як побачили їх ведмідь з лисицею, то так перелякалися, що й годі.
— Ой, братики, — гукнув ведмідь, — бачите, як той перший усе нахиляється,— мабуть, камінці збирає, він нас
поб'є ними.
А то Бурко на одну ногу припадав, а ведмедеві здалося, що він підбирає камінці.
— Ой-йой, а той другий шаблею рубає на всі боки, — скрикнула лисиця.
А то кіт махав собі хвостом, а лисиці здавалося, що він шаблею махає.
А як почули ще вони свиняче рохкання, то й зовсім полякалися. Ведмідь виліз на дерево, а лисиця заховалася в
тернині.
А Бурко з приятелями підійшли до лісу. Кіт собі воркоче весело “врні-врні-врні”. А лисиця подумала, що він
каже “в терні, в терні” і зараз на неї скочить. Як вискочить же вона з тернини та—драла! Тут свиня як зарохкає
під деревом “хррі-хррі”. А ведмедеві почулося “вгорі, вгорі”,—мовляв, знає, що він там на дереві, та й хоче під
ним коріння підрити, он як риє своїм писком. Ведмідь далі не барився, як скочить додолу та й погнав щодуху
горами й долинами, аж загуло за ним. Зостався вовк сам, радий, що з шкурою втік.
А старий Бурко загавкав, аж луна лісом пішла — радів, що побратими допомогли йому прогнати оту дику зграю
далеко за гори.
З того часу було йому на кошарі добре аж довіку.
Мал. Г. Зматлікової

Як яйце мандрувало
Як яйце мандрувало? Ну, йшло собі, як усі на світі ходять: котилося! Котилося, куди легше, де б у щось тверде
не вдаритися. Та й було це в давню давнину, то й не дуже розпитуйте, що та як. Буде й того, що казка вам скаже.
Отож у давню давнину пішло собі яйце мандрувати та й зустріло рака.
— Куди йдеш?— питається яйце.
— А ти ж куди?— і собі каже рак.
— Я йду мандрувати.
— То й я не буду гірш од тебе, піду й я! От уже їх двоє, а вдвох воно й сміливіше. Ідуть вони та й ідуть, аж
зустрічають качку.
— Куди йдеш?— питається яйце.
— А ви ж куди?— і собі каже та.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи з нами, та буде нас троє. Качечка пристала, от уже їх троє. Ідуть вони та й ідуть,
аж зустрічають індика.
— Куди йдеш?—питається яйце.
110

— А ви ж куди?—і собі каже той.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи й ти до гурту!
Індик пристав, от уже їх четверо.
Ідуть вони та й ідуть, коли зустрічають коня.
— Куди йдеш?—питається яйце.
— А ви ж куди?—питає й кінь.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи з нами, та буде нас п'ятеро.
І кінь іде, от уже їх стільки, як на руці пальців. Ідуть вони та й ідуть, коли зустрічають вола.
— Куди йдеш?—питається яйце.
— А ви ж куди?— і той собі.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи з нами, мала купа—не велика.
Віл пристав, от уже їх шестеро.
Ідуть вони та й ідуть собі гуртом, аж зустрічають іще півня.
— Куди йдеш?—питається яйце.
— А ви ж куди це розігналися?— й собі питає півень.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи, буде нас семеро! От і добре. Тепер уже всі семеро добрих приятелів зібралися
разом. Мандрували вони собі, мандрували, багато чи мало, аж ось у ялиннику їм смеркло, не видно, куди
ступити, а були вони вже й голодні. Де ж його прихилитися? Як попоїсти? Отут-то треба було неабиякого
розуму! Та яйце мало розуму на всіх. Послало воно півня на гінку смереку, й той далеко в темнім лісі вглядів
світло та аж закукурікав на радощах. А яйце й каже:
— Ну, лети ж тепер хутенько на те світло, та й показуй нам дорогу, а ми йтимем за тобою. І хай би там хоч і
чорти жили, а мусять нам дати попоїсти, мусять нас і переночувати.
От полетів півень, а за ним рушили всі, наче на своє добре. Знайшли вони в лісі хатку, ото там і світилося. Яйце
сказало коневі, щоб той постукав у двері. Кінь постукав, аж виходить з хатки стара баба:
— А чого вам? Що ви тут шукаєте? Ану, забирайтесь геть, бо мої хлопці як прийдуть додому, то вас усіх на
порох зітруть!
— Ех, зітруть—не зітруть, ти про те не дбай, а дай нам, сімом приятелям, попоїсти,—каже яйце.
— А бодай вам се та те! Для таких, хтозна-яких, з усього світу позбираних голодранців, немає в мене нічого,—
розсердилась баба.
Тоді яйце звеліло волові, щоб узяв бабу на роги та й одніс у ліс. Віл те й зробив, укинув її в якусь яму та й назад
прибіг.От увійшли вони всі в хатку, аж бачать там стіл, накритий на сімох, а на столі—й печене, й варене! Бо
там жило семеро розбійників, от баба їм і наладнала добрячу вечерю.
А ті розбійники вже й вертають, з галасом і громом, аж ліс тріщить.
Що тут робити? Добра рада багато варт, от яйце зараз-таки й дало раду. Півневі звеліло злетіти на горище на
бантину, вола поставило в сінях, коня в хаті за дверима, індика послало на піч, качку під лавку, рака в глечик на
столі, а само зарилося в попіл. Світло погасили.
От розбійники підходять—бачать, що в хаті не світиться.
— Чи баба заснула, чи що?— балакають собі.
— А зараз побачимо що! Тільки ви тут трохи почекайте,— каже найстарший розбійник та й рушив у хату.
Ввіходить у сіни. Аж віл його взяв на роги та й кинув крізь одчинені двері в хату. А там з-за дверей кінь як
бухне його копитом!
111

— Що воно за дідько?—розсердивсь розбійник.—Ось я тобі зараз присвічу під око!—Та й підскочив до печі
жар роздмухати.
От розгорнув він попіл та й став дмухати, а жар і припік яйце. Тут воно як чмихне: «Фу!», так і засипало йому
очі й лице гарячим попелом. Мов підстрелений, скочив він до глечика промити очі, та лиш зачерпнув рукою,
рак як схопить його клешнями за пальці. Розбійник одсмикнув руку, перевернув глечика й наробив великого
шелесту. На той шелест качка стріпнула крильми та як закричить: тах, тах, тах! Індик на печі залопотів крильми,
забив своїми лапами-лопатами й, киваючи головою, загургикав: гур-гар, гур-гар! Тут кінь ще раз добряче
вбрикнув розбійника по спині задніми ногами й витурив у сіни, а там його знов віл узяв на роги та й викинув
аж надвір. А тут іще й півень на бантині як закричить на все горло: кукуріку, кукурі!.. Побитий, потовчений,
пригнався переляканий розбійник до своїх:
— Ну, що там діється?—питають його. А той одним духом:
— Ой лишенько, там щось страшне! Ледве хотів я увійти навшпиньки в хату, коли вони так мене туди й
штовхнули поміж себе. Я до печі роздмухати жар, щоб хоч побачити, що воно таке, коли тут—фу!—стрілець
мені просто в лице з-під комина, добре хоч очі цілі; простягнув я руку до глечика, щоб промити очі, аж там
кравець трохи пальців ножицями не одчикрижив; а тут ткач з-під лавки як ужарить мене з маху човником, та ще
й кричить: так, так! А пекар з печі як загримотить на мене лопатами та все приказує: удар, удар! Коли це з-за
дверей вискочив чоботар, бахнув мене щосили копилом та й витурив у сіни. А там шельма хлібороб узяв мене
на залізні вила та й викинув з хати. Щастя моє, що не дався йому закинути мене на горище, до вже готової
шибениці, де чекав на мене кат, гукаючи; куди, куди, сюди його, сюди!
Не стали ж розбійники ждати, поки все те на них з хати висипле, а ноги на плечі та відтіль, покинувши всю
готовизну, що коли награбували. А наші побратими—семеро добрих майстрів свого діла, посідали собі до столу,
їли, пили, гуляли, поки й годі сказали. Тоді вже кожен знов пішов своєю дорогою, та й не знаю, коли вони знову
зійдуться докупи, щоб отаке втнути.
Мал. Г. Зматлікової

Чи за добро слід добром платити
То йде раз молотник молотити й зустрічає вовка. А вовк йому й каже:
— Гей, куди ти йдеш?
— Та молотити.
— І мішок у тебе є? Сховай мене в мішок.
— А чого мені тебе в мішок ховати?
— Бо за мною мисливці женуться, хочуть мене вбити. Порятуй мене, то я тобі віддячу. От молотник узяв його у
мішок та й іде далі. А назустріч йому мисливці. Питаються:
— Чи ти не бачив вовка?
— А він каже:
— Ні!
Мисливці й пішли собі.
Тоді молотник вовкові:
112

— Ну, вже вилазь, мисливці вже пішли. Та й випустив його з мішка.
— Ну, як же ти мені тепер віддячиш?—питається.
— А ось як,— каже вовк,— із’їм тебе! Молотник йому:
— Оце так? За добро мені злом платиш? Вовк і каже:
— За добро ніхто добром не платить!
— Е-е, вовчику, постривай,—каже молотник.—Хай ось когось зустрінемо, що він на те нам скаже! От іде
кривий, беззубий пес.
Молотник його й питає:
— Песику, чи правда, що за добро нічого ждать добра?
— А чого ти мене про це питаєш?— каже пес.
— Бо я оцього вовка врятував од смерті. Гнались за ним мисливці, а я його в оцей мішок сховав. А оце
випустив, то він каже, що з’їсть мене.
— А що ж,—каже пес,—так воно й є. Як був я молодий, стеріг господареві і маєток, і худобу. А тепер, як несила
моя злодіїв проганяти, то господар мене й вигнав. Еге ж, не жди за добро добра!
Вовк тоді до молотника:
— От бач, тепер я тебе з’їм!
— Е, ні,—каже молотник.—Ходімо далі, може, ще кого зустрінемо!
Аж іде старий, кривий кінь. Вони його й питають:
— Конику, скажи, чи за добро може сподіватись чоловік добра?
— Де там!—каже кінь.—Ніколи за добро добра не сподівайся!
— А чого?—питається молотник. А кінь і каже:
— Бо як був я молодий, любив мене господар. Тоді бігав я у кареті. А як постарів, мусив тягати воза і навіть
молотарку. Зламала мені машина ногу, то хазяїн мене й вигнав. Тепер шукаю собі смерті! От вовк і знов каже
молотникові:
— Бач, нічого за добро ждати добра! І кінь сказав те саме. Отепер я таки тебе з’їм.
— Е, ні,— каже молотник.— Ходімо, може, ще кого зустрінемо. Що він нам скаже. Коли йде лисичка.
Молотник до неї:
— Лисичко, скажи, чи за добро чоловік може коли діждатись добра?
— А чого ти мене про це питаєш?— лисичка йому.
— Того,— каже молотник,— що йшов я з мішком молотити, а вовка хотіли вбити мисливці. Він мене дуже
просив сховати його в оцей мішок, щоб мисливці не вбили. Казав, що за те мені добром віддячить. А як
пройшли мисливці, випустив я його з мішка, а він хоче мене з’їсти. Ото я його й питаю, чи сміє він за добро
платити злом.
Тут лисичка й каже, що вона не вірить, щоб вовк міг залізти в цей мішок. Мовляв, нехай молотник наставить
мішка, а вовк хай туди влізе.
От вовк зараз-таки й упхався в мішок.
— Слухай, молотнику,—каже тоді лисичка,—зав'яжи оцього мішка, поклади на землю, візьми ціпа та й молоти,
чи посиплеться з нього добро? Молотник так і зробив. А лисичка й каже:
— Отак-то воно на світі! Не тільки людина, а й вовк мусить за добро добром платити! Ото якби той молотник
не зустрів лисички, мабуть би, вовк його й з світу звів!

113

Мал. Г. Зматлікової

Про три гроші
Копав якось один бідний чоловік край дороги канаву. І не знаю, як те сталось, тільки йшов кудись тією дорогою
сам король та й спитав того чоловіка:
— Скажи-но мені, голубе, а скільки ти береш у день за свою тяжку працю?
— Ой, найясніший пане, беру я три гроші. Здивувався король і спитав його, як він може прожити на три гроші.
— Ой, ласкавий пане, якось би воно на них жилося. Та я з тих трьох грошів один повертаю, другий позичаю, а з
третього вже сам живу.
Король думав-думав, що то воно означає, аж голова йому обертом ішла, та все ніяк не втямить, що воно й до
чого. От він і признався, що не знає, як йому те розуміти.
— Та що ж, найясніший пане,— каже бідний чоловік,— так воно й є!
Годую я старого й немічного батька, отож йому й повертаю, бо він мене годував. Годую і малого сина,— йому
позичаю, щоб він мені повертав, коли по-старію. А на третій гріш сам мушу жити.
— Ну, добре, коли так,— зрадів король.— Бачиш, голу-бе, є в мене дванадцятеро радників, і що більше я їм
плачу, то більш вони бідкаються, що ні з чого жити. Тепер загадаю я їм оцю загадку, що від тебе почув. Та як
прийдуть до тебе питати, не відгадуй їм, аж поки не побачиш образу мого.
Сказав так король, подарував біднякові жменю дукатів та й пішов до замку.
От прийшов і зараз звелів покликати до себе тих два-надцятьох радників та й каже їм:
— Ви не можете прожити на королівську платню. А є в нашій країні такий чоловік, що заробляє в день три
гроші, і то один гріш повертає, другий позичає, а на третій сам живе—і живе чесно. Тепер, як ви такі мудрі,
скажіть мені, як це розуміти. Бо коли за три дні не скажете, звелю вас усіх повиганяти з королівства, щоб мені
дурно хліба не їли.
Потягли додому славні радники, похнюпивши носи, та й сіли радитись: як би то могло бути? Кожен хотів бути
наймудрішим, але жоден не міг дорівнятись розумом простому чоловікові. Минув день, минув і другий. На
третій день уранці мали вони з'явитися до короля, а самі нічогісінько не відгадали. Аж ось хтось їм шепнув, де
можна знайти того чоловіка, що їх у тій скруті порятує. От знайшли вони його й усі мерщій припхали-ся до
нього. Та як узялися коло нього — і просьбами, і грозьбами, щоб тільки він сказав, як-то воно виходить з тими
трьома грошами. Та він не злякався анітрохи. Розповів їм про королівський наказ, мовляв, хіба ще коли б вони
йому показали королівський образ, то, може б, у них щось і змололось.
— Як же ми, грішні люди, тобі королівський образ покажемо?—забідкались ті.—Адже король нас не по-слухає
і до тебе не прийде, і ти до нього не підеш. Ні-таки скажи нам усе й край.
— Та як ви самі цього не знаєте, то з чужого борошна хліба не напечете. Вдались вони тоді до останнього:
наобіцяли йому золоті гори; наносили йому стільки грошей, що вже мав за що жити й без королівської
ласки,—аби тільки розповів.
А він—ані слова. Тільки вже як насміявся з них досхо-чу, що мудрі такі пани та не дадуть собі ради, тоді
витягнув з кишені один з тих дукатів, що йому подару-вав король, та й каже:
— Ну от бачите, тут королівський образ, король мені сам подарував. То нічого мені боятися, я королівського
наказу не порушив. І коли захочу, то й скажу вам,—та й відгадав їм ту загадку!
114

Зраділи радники та й пішли розмовляти з королем, коли бідний чоловік їм свого розуму позичив. Але й король
зараз-таки побачив, що до чого, бо звелів по-кликати до себе того чоловіка та й питає:
— А скажи мені, як це ти, чесний чоловіче, та порушив мій королівський наказ?
— Не порушив я, найясніший королю, бо мовчав, як камінь, аж поки побачив ваш образ. Він і зараз при мені, ви
самі мені його подарували,— та й вийняв дукат з королівським образом і розповів усю пригоду з тими
радниками, як вони упрошували й пригрожували, як обдарували його і як він з них сміявся.
— Ну,—сказав на те король,—коли в тебе більше ро-зуму, ніж у моїх дванадцятьох радників, не будеш ти вже
копати канави, а будеш у моєму дворі поживати й коло мене в раді засідати. А ви?— обернувся до своїх
радників.— Чи вам не соромно? Що тепер з вами роби-ти9 Тепер я вам не тільки не додам платні, а ще й
виверну з того, що отримуєте.
З того часу не просили вони більше в короля підняти їм платню.
Малюнки Г. Зматлікової

Про Лисичку та графа Сантокопа
Де було, там було, в сімдесят сьомій країні, за червоним морем, за скляною горою, де вода сипалася, а пісок
лився, де салом стріхи крили, а з ковбас тини плели, був собі один бідний чоловік. У того чоловіка було двоє
дітей. Хлопця звали Янком, дівчину Аничкою. За хаткою в них був городець, і батько їм так казав:
— Копайте, дітоньки, садіть і з городу живіть!
Ще діти й літ не дійшли, як померли їхні батько-мати. Аничка й каже братові:
— Ну, братику, будемо робити, як нас батько-мати вчили. Город скопаємо, добре задбаємо та й будемо собі
жити.
Раз навесні копають вони город, аж прибігає лисичка:
— Боже поможи вам, Яночку й Аничко! Копаєте, копаєте?
— Ой, так-таки, копаємо, копаємо.
І стали їй жалітись, як вони бідують, що нічого їсти, ні в чому ходити.
— Не бійся, Аничко, я про вас не забуду. Бувайте здорові, дітоньки, я скоро повернуся,— сказала лисичка та й
побігла.
Іде вона понад річкою, аж там якісь люди купаються. Що ж лисичка? В одного взяла сорочку, в другого штани,
в третього капелюха, й так у всіх потроху. Дещо для Янка, дещо для Анички. Прийшла до хатки й принесла їм
чималенький клуночок одежі.
— Ну, Аничко, ти бідкалась, що ви голі й босі. Ось вам кожному потроху, одягайтесь!
А далі до Янка:
— А ти, Яночку, не хотів би женитися?
— Де там, лисичко! Як мені женитися, коли я тільки й маю, що ти принесла. Хай-но зіпнусь на ноги, щоб жінку
прогодувати.
— Не бійся, Янку, усе тобі буде.
Попрощалася лисичка з Янком і Аничкою та й пішла собі.
Приходить до лісу, а назустріч їй заєць:
115

— Лисичко-сестричко, куди це так поспішаєш?
— Ой, зайчику, всім лискам хвости позолотили, тільки я оце забарилася. Побіжу хутенько до золотаря, нехай і
мені мого любого пухнастого хвостика позолотить.
— Ой, коли б же чула ти, лисичко, що ті нагоничі, за мною ганяючись, кричать: «Якби-то нам отого вуханя
спіймати!» А щоб мені оце золоті вуха, вони б мені й ціни не склали!
— Гм, гм! Рада б я тобі в пригоді стати, тільки що той золотар і позолоти на одного не збавлятиме. Хіба якби
вас було більше... А знаєш що? Зберіться хоч з дванадцятеро, може, він вам ваші вуха й позолотить.
Заєць сюди писнув, туди свиснув — назбігалося такого зайців! Він їх поставив по двоє, лисичка попереду, і
раді-радісінькі, подались вони до королівського палацу. А там лисичка й каже:
— Отут живе той золотар. Ви почекайте, а я піду та скажу, щоб вуха вам позолотив.
От зайці стоять собі, чекають, а лисичка пішла до палацу. Коли принцеса подивилась у вікно та й каже:
— Тату, тату, ходи поглянь, хто до нас прийшов!
— То зайчики, доню,— каже король.
За хвилину приводять лисичку до короля. Він її спитав, чого бажає.
— Прислав вам граф Сантокоп вітання й малий подаруночок. Сподівається він на вашу ласку і просить віддати
за нього молоду принцесу.
Король вдячно прийняв подарунок, а лисичці мовив:
— Скажи своєму панові, що й я його щиро вітаю. Та нехай він трохи потерпить, бо принцеса ще молода заміж.
Лисичка попрощалась, а зайцям сказала, що треба їм почекати, поки золотар розведе позолоту: мовляв, навіть
мого, бачите, пухнастого хвостика не позолотив. Завела їх до хліва, та й подалася геть. Тут спало їй на думку,
що Янко й Аничка вже дуже голодні, та й стала вона міркувати, як би десь легко дістати їжі. Біжить лісом, коли
бачить — лісоруби дерево рубають. Вона до них. В одного взяла сала, в другого хліба та й утекла до Янка з
Аничкою. Янко й Аничка од тяжкої праці й голоду вже зовсім знемоглися, та лисичка їх добре підгодувала.
Наїлися вони сала й хліба, запили водою, а як повеселішали, лисичка знову завела своєї:
— Ну, Янку, хочеш одружитися? Тепер чи ще зачекаєш?..
— Ой, лисичко, дай мені спокій. Ти ж бачиш, яка обшарпана в мене хатка. Куди тут молоду привести?
— Нічого не бійся, Янку! Буде тобі й це. Та й подалася собі.
Біжить вона лісом, біжить, коли назустріч їй олень.
— Куди це так поспішаєш, лисичко-сестричко?
— Та тут таке, всім лисицям хвости позолотили, тільки я забарилася, то й іду оце до золотаря, щоб мені оцього
пухнастого хвостика позолотив.
— О-ой, правда твоя. А мені якби золоті ріжки,— сказав олень.
— Але ж стрільці тоді помічали б тебе здалеку, якби твої роги блищали,— каже лисиця.
— То дарма, аби тільки гарно було!
— Воно так. Тільки для тебе одного золотар і позолоти не розводитиме. Хіба якби вас було більше...
Олень затрубив туди-сюди, й одразу прибігло їх дванадцятеро. Лисичка поставила їх по двоє, сама стала
попереду й рада-радісінька повела до королівського палацу. А принцеса щодня у вікно виглядає, все чекає
звістки від графа Сантокопа. Ще здалеку побачила вона, як іде лисичка, а за нею череда гарних оленів. От і
гукає принцеса батька:
— Тату, тату, ходи сюди подивися, що воно до нас іде. Такого ти зроду не бачив. Хтозна, що воно й таке. А які
роги великі!
116

— То дорогі звірята, доню,— каже король. Лисичка стала з оленями перед королівським палацом і каже їм:
— Отут живе золотар. Ви почекайте, а я піду скажу йому, на скількох позолоту розводити.
Увійшла лисичка в палац і просто до короля:
— Посилає вам своє вітання й невеличкий подаруночок граф Сантокоп. Якби ви були такі ласкаві сказати, чи
віддасте йому дочку, чи ні.
— Та дамо, дамо! Лиш постриваймо, поки вийдуть їй літа, бо ще мала.
— Ну, добре. Нам аби ваше королівське слово! Вийшла лисичка до оленів та й каже їм, щоб зайшли на час до
стайні, поки золотар позолоту розведе. Сама вернулася хутенько до палацу та й жде, щоб її почастували:
Сидить ото й примовляє:
— Ох-ох-ох, дома не те, що тут. Дома колишуть мене в золотій колисці, а тут і не почастують нічим.
А королева до чоловіка:
— Чуєш, що вона каже? В неї дома золота колиска. Це, мабуть, якась зачарована принцеса, бо людською мовою
говорить.
Зараз принесли їй золоту колиску, повісили над столом, де чіпляють лампу, лисичка собі й гойдається. От як
нагойдалася досхочу, сказала, що вже йтиме додому. Надавали ж їй усяких ласощів, і для молодого, й для його
сестри, нехай смакують. Приходить лисичка до Янка з Аничкою та й каже, на який день йому готуватися до
весілля. І дає обом пораду, як їм у королівському палаці поводитись, а Янкові — як обходитися з молодою. Коли
впевнились, що все як слід, вирушили вони в дорогу.
Ідуть, ідуть Янко з Аничкою й лисичка. Коли бачать — якийсь віз застряв у болоті і ніяк звідти не виїде. Тут
лисичка й каже візникам:
— Я вас витягну, але тільки тоді, як дасте пообрізувати вашим коням хвости. От візники погодилися, й лисичка
їх вирятувала з болота. Далі пообтинала коням хвости, віддала їх Янкові та й каже:
— Янку, бережи ці хвости! Вони нам ще придадуться!
Та й пішли всі троє далі. І зараз-таки зустріли багато вояків на конях. От лисичка їм і каже:
— Вояченьки, ви з своїми кіньми не пройдете через ліс, хіба дозволите повідтинати усім їм хвости. Бо тут за
лісом стоїть моє військо, а в нього коні без хвостів. Як побачить воно, що ваші коні з хвостами, то вас усіх
переб'є дощенту. А як ваші коні будуть без хвостів, то воно подумає, що й ви мої вояки, от ви собі й проїдете.
Вояки побоялись та й пообтинали всім коням хвости. Лисичка тоді їх і пропустила. От надходять Янко з
Аничкою й лисичкою вже до королівського палацу, а там недалеко було багновище.
Лисичка й повтикала туди кінські хвости. Далі забігла до сусіднього села й накупила повно капелюхів.
Цілісінький віз. І Янкові звеліла:
— Янку, тепер я піду до палацу, а як увійду, то висип оці капелюхи на болото, а я вже знатиму, що до чого. От
прибігає лисичка до палацу, захекана й ніби перелякана на смерть, та гукає короля з королевою й принцесою,
мовляв, ось послухайте, що тільки з нами скоїлося, яке лихо нас спіткало. Усе військо, що взяли з собою, разом
з кіньми в трясовині потонуло, самі хвости й капелюхи з води стирчать.
— Ой, ви ж тільки погляньте! Скільки наших людей загинуло! Ой, ніхто живий не вирятується!
Ті перелякались, дивляться та все за графом побиваються, чи то ж хоч він сам живий-здоровий. А лисичка
бідкається: скільки вони добра везли — вбрання, наїдків, напитків,— усе потонуло в тій драговині. Тільки
молодий і його сестра сяк-так вирятувалися й тепер соромляться, як їм таким показуватись королівській родині
на очі. Королева й каже, що нехай приходять, добре, що хоч живі вони та здорові. Тоді вже лисичка за Янка не
боялася. Бо хоч був він бідний, зате на красу дуже багатий.
117

Зараз познаходили найкращі шати, що були в палаці, запрягли таких коней, як вогонь, і послали Янкові
назустріч. От Янко з сестрою одяглися в дороге вбрання, сіли в карету і стали від того ще кращі! А вже Янко в
пишному уборі зробивсь такий гарний, аж сама лисичка очей з нього не зводила та нишком раділа, що їй отак
пощастило. Прийшли вони до палацу, й лисичка прегордо підводила до всіх молодого і його сестру Аничку.
Але Янкові й Аничці сумно було поміж тими великими панами. А король думав, що їм шкода всього втраченого,
і одно умовляв, щоб не журилися, все буде добре. Принцесі її молодий, граф Сантокоп, таки дуже сподобався.
От і справили бучне весілля. Поки ж усі бенкетували, лисичка думала-гадала, де б то їй молодого змолодою
поселити, та й надумала собі таке: у лисички є мачуха, відьма, вже їй дев'яносто літ, і дуже вона багата. Отож
відьма помре, а вони житимуть у її господі.
Як одгуляли весілля, то пішли всі подивитись на те лихо, що скоїлось. Тут один чолов'яга схопив кінського
хвоста і тягне його з багна. Коли ж хвіст так легко висмикнувся... Він очі витріщив та й гукає:
— Люди добрі, щось коней зісподу поїло! Самі хвости зосталися! Отак і не розгадали лисиччиних хитрощів.
Час було вертатись до палацу. От як уже склали все для молодої і весільний поїзд мав рушати, лисичка
вихопилась наперед та й побігла. Біжить та й біжить, аж бачить на луках так багато свиней. Вона й каже до
пастухів:
— Пастухи, сюдою зараз їхатиме одна пані й питатиме вас, чиї це свині. То ви кажіть, що це свині графа
Сантокопа. Вона вас за те щедро обдарує. От і справді їде весільний поїзд повз ті луки, й принцеса питає:
— Пастухи, а чиї оце свині?
— Це свині графа Сантокопа!—загукали ті. Принцеса вийняла з торбини жменю дукатів та й сипнула їм.
Іде лисичка далі, йде, коли пасеться череда корів. Лисичка стала й каже чередникам:
— Пастухи, сюдою зараз їхатиме одна пані й питатиме вас, чиї це корови. То ви кажіть, що це корови графа
Сантокопа. Вона вас за те щедро обдарує.
От їде весільний поїзд повз ті луки, а принцеса й питає:
— Гей, пастухи, а чиї це корови?
— Це корови графа Сантокопа!
Вийняла вона з торбини грошей і цих обдарувала. А лисичка біжить щодуху далі, та й прибігла до тієї мачухи,
що жила в прегарному палаці. Дванадцять світлиць розкішно прибраних, одна краща від другої. Були в мачухи
й коні, свині, корови і всяка всячина.
А як поводила мачуха лисичку по всьому палаці, то лисичка їй і каже:
— Що вам із тих розкошів, коли зараз усе піде марно! Тільки погляньте, скільки війська йде. Порубають вас на
шматки.
— Е, ні, нехай краще я сама собі кінець зроблю,— сказала мачуха. Пішла в дванадцяту світлицю та й зробила,
як сказала. От приїхав весільний поїзд до палацу. Розіклали, що тільки було з весільного бенкету, і почастували
усіх людей того краю. А лисичка й каже Янкові:
— Янку, тепер ти житимеш тут із своєю дружиною, а незабаром і я з вами. Але ще одне мусиш для мене
зробити.
Покликала його в одинадцяту світлицю й каже:
— Ось тобі, Янку, меч, розрубай мене рівно пополам.
— Ой лисичко, як мені таке вчинити? Отак відплатити за все твоє добродійство?
— Як ти не зробиш цього мені, то я зроблю це тобі!
— Е, ні! Як маю тепер у достатку з своєю дружиною жити, ти б хотіла урвати мені віку? Узяв меч і розрубав
118

лисичку рівно пополам. Враз перед Янком став такий хороший парубок і каже:
— Дякую тобі, Янку, що ти визволив мене. Батько мій після смерті моєї матері оженився вдруге, і люта мачуха
зачарувала мене на лисицю, щоб самій розкішно жити в батьковім маєтку. А тепер я візьму Аничку за дружину,
і будемо жити всі вкупі, як добра родина.
І одразу, того ж таки дня, справили бучне весілля. Стару мачуху поховали й жили собі в щасті й злагоді. Може,
ще й досі живуть, як не померли.
Малюнки Г. Зматлікової

Ведмідь і комар
Зустрілися якось ведмідь з комаром. От ведмідь і каже: — Ти, комарю, сідаєш на кожне сотворіння і кров п'єш.
То скажи ж мені, чия кров найсолодша. Комар йому:
— А певно, що людська.
Добре. От і вирушив ведмідь по людську кров. Коли зустрічає хлопця:
— Стій! Ти людина?
— Колись буду людиною!—згорда каже хлопець, а сам аж підскочив, начебто враз хотів на людину вирости.
— Ну й підскакуй собі,— буркнув ведмідь.— Яка мені користь з того, що ще тільки буде! Та й пішов далі. Коли
зустрічає старця.
— Стій! Ти людина?
— Та був колись людиною!—закашлявся старець та й зігнувся, щоб не видно його було.
— Ну й гнись!—буркнув ведмідь.— Яка мені користь з того, що колись було.
От він іде та й іде, аж стрічає гусара на коні:
— Стій! Хто ти?
— А людина з головою!—гримнув гусар і пришпорив коня.
От ведмідь за ним слідом. Ось-ось дожене. А гусар обернувся та ведмедя з маху палашем! Ведмедеві було не до
жартів, то й показав гусарові п'яти. А гусар був не лінивий, зняв карабін з плеча та ще й пальнув по ньому.
От зустрілися ведмідь з комаром знову:
— Твоя правда, комарю, що людська кров найсолодша. Тільки мене більше до неї не занадиш.
— А чого?— сміється комар.
— А того, що з людиною кепські жарти. Я ще й не підступив до неї, а вона як висолопить на мене язик, та
такий великий, що й за сажень ним мене дістала, та ще такий гострий, що й до кісток пропекло. Я вже од неї й
одстав, а вона як обернеться, та як плюне на мене і, мабуть, що вогняною стрілою шпигонула мене в бік, бо я
мало не вмер од болю; ще мені й досі свербить під шкурою.
А комар аж трясеться од сміху з дурного ведмедя. Як не лусне. Але він не лусне. Бо як йому луснути, коли на
ньому зовсім нема м'яса. Отож через те він і кров із кожного сотворіння п'є.
Малюнки Г. Зматлікової

Берона
Словацька казка
119

В сімдесят сьомій країні, за червоним морем, за дубовою скелею, де світ дошками оббитий, щоб земля туди не
сипалася, жив собі один король. А в того короля був сад, а в тому саду одне таке дерево, що кращого в цілому
світі не було. Чи дерево родить які плоди, чи ще родитиме коли, того ніхто не знав. А дуже хотілося королю те
знати. Аби хто прийшов чи приїхав, зараз король вів гостя до дерева подивитися, чи скоро і які плоди, на його
думку, вродить дерево. Але того ні домашні, ні приїжджі ні сказати, ні вгадати не могли. От з усього
королівства зібрав король садівників, ворожбитів і мудреців, щоб відгадали й повіли йому, коли і що те дерево
родитиме. Насходилося садівників, мудреців і ворожбитів, придивлялись вони до дерева й так, і сяк, але ніхто
нічого й не вгадав. Тоді озвався один згорблений дідок і каже:
— Які плоди вродять на цьому дереві, ніхто з нас не знає, бо навряд чи де друге таке дерево ще є у світі, отож
плодів його ніхто не бачив. Але я скажу вам, що чув про це дерево від одного діда малим хлоп'ям і про що досі
нікому не хвалився. Ніби щоночі об одинадцятій годині воно розвивається, о чверть на дванадцяту цвіте, за
чверть до дванадцятої золотим плодом доспіває, а о дванадцятій хтось його обриває, тільки невідомо хто.
Король вислухав та й каже:
— О, то треба довідатись, чи так воно. Коли так, то врожай зберу я, дерево ж моє, в моїм саду росте. Тільки хто
підстереже злодія?
— Я,— сказав найстарший королевич.
На тому й погодилися, що цієї ночі піде він дерево стерегти.
От настав вечір. Найстарший королевич вирядився в сад, узяв чимало вина, печені та й веселився собі там і
позирав на дерево, що ж воно буде. Довго він так сидів, на дереві й листочок не шелеснув. Та ось вибило
одинадцяту — й почало дерево пуп'янки викидати; б'є чверть — з пуп'янків стали червоні квітки; б'є половину
— квітки змінились на малі блискучі ягоди; ягоди більшають на очах і ростуть, аж поки за чверть до
дванадцятої виросли з них золоті яблука й засяяли, мов сонце. Королевич аж рота розкрив із дива, а як побачив
золоті яблука, так і кинувся їх рвати. Та ледве ступив до дерева, коли як заблискало, загриміло, налетіли чорні
хмари й линув дощ, обвіяв королевича сонний вітер, то він і заснув, та так, що більше нічого й не бачив.
Прокинувся аж уранці—а золотих яблук і того, хто їх під таку громовицю пообривав, нема й сліду.
Сумний пішов він до батька й похвалився, як йому не пощастило.
— Ну коли ти ні з чим. прийшов,— каже середульший брат,— піду я підстережу, що там до дерева ходить. Я
його спіймаю.
Король згодився.
Як стало смеркатись, пішов середульший у садок. Повечеряв усмак вином та печенею й чекає. От як пробило
одинадцяту, стало дерево пуп'янки викидати; пробило чверть — з пуп'янків став червоний цвіт; пробило
половину — стали з цвіту блискучі ягідки, а ягідки почали на очах рости, аж поки за чверть до дванадцятої на
всьому дереві засяяли гарні золоті яблука. Королевич не барився, мерщій кинувся до дерева яблука рвати.
Аж тут зірвалася навколо дерева зима така, що аж дзвенить, усе взялося льодом, ще й до того пітьма стала
велика. Королевич що ступне, то й упаде. Коли повіяв сонний вітер, а він і заснув, як убитий. А рано
прокинувся—стоїть дерево дочиста обірване. Сором було королевичу й на очі батькові поткнутись, та що мав
робити, мусив розповісти усе як було. Король дивувався з того, але й гнів його взяв. Став він уже губити надію,
що колись довідається, хто ж обриває золоті яблука і де їх діває. Коли ж приходить до нього найменший син —
а король його досі не часто й згадував, не любив той вихвалятись, як старші брати, і знався тільки з сопілкою,
що дуже гарно на ній грав.
120

— Батьку,— каже,— дозвольте, й я піду стерегти дерево, може, мені більш од братів пощастить.
— Куди там тобі, коли й старші не встерегли,— одказує батько,— іди собі краще, не гніви мене.
А найменший таки не одступився, аж поки батько згодився.
От увечері узяв він свою сопілочку та й пішов у сад. Став недалечко від дерева та й грає собі, виграє, аж луна
йде. От б'є одинадцята — дерево викинуло пуп'янки, а він грає. Чверть на дванадцяту — пуп'янки розцвілися.
Пів на дванадцяту — цвіт на малі лискучі ягоди змінився. Ягоди стали більшати, рости. А за чверть до
дванадцятої засяяли по всьому дереві гарні золоті яблука, а він собі усе грає та дедалі краще. Опівночі
зашуміло, й прилетіли на яблуню дванадцятеро білих голубів та й перекинулись гарними панночками, а
найкраща між ними—їхня князівна. Молодий королевич забув про сопілку й про золоті яблука забув та й
задивився на ту небачену вроду. А те золоте дівча рве собі золоті яблука. От як пообривало всі, то стало перед
ним та й каже:
— Досі я сама золоті яблука обривала, а тепер тобі черга. Я рвала опівночі, а ти будеш ополудні.
— А хто ти і звідки?—спитав королевич.
— Я Берона з Чорного Міста,— відповіла вона й щезла. Хлопець довго ще дивився їй услід, а далі на дерево,
наче там її шукав, та її не було вже й сліду.
Аж ось схаменувся й подався додому. Угледівши батька, він на радощах ще здалеку гукнув:
— Підстеріг, підстеріг і все вже знаю. Батько дуже здивувався і зрадів, а сам і каже:
— Підстеріг, а де ж золоті яблука?
— Немає золотих яблук, але будуть. Ходила їх рвати опівночі гарна золота Берона з Чорного Міста. А тепер я їх
рватиму щодня ополудні, так вона мені звеліла. Батько поплескав сина по плечі, похвалив, що так добре
справився, і вже заздалегідь утішався тими золотими яблуками.
От і став найменший королевич щоразу опівдні носити з садка золоті яблука. Тільки все гірш робився він
сумний, та невеселий, та замислений, бо ніяк не йшла йому Берона з думки. Спершу, бувало, він радів, йдучи
золоті яблука обривати, бо сподівався-таки побачити там Берону. Та вже більше не спіткав її ні разу, то й золоті
яблука його не тішили. От і став він проситися в світ.
Король довго не хотів його пускати, та нарешті таки мусив — думав, може, хлопець вернеться веселіший. От
зібрався королевич у дорогу. Взяв з собою одного слугу, добре озброїлись обоє, взяли харчів, далі попрощався
королевич з батьком і братами, сів на коня та й поїхав.
Мандрували вони через гори, води й поля, переходили моря й країни, поки виходили весь широкий світ із краю
в край, але про Чорне Місто й про Берону не було їм ні чутки, ні звістки. Уже й потомилися, й харчі в них
вийшли, а вони все мандрували — може, думали, натраплять хоч на малий слід. Коли це приходять до якогось
замку. А там жила чарівниця, й золота Берона то її дочка була. От вийшла чарівниця їм навпроти, ласкаво їх
привітала та й питається, чого вони шукають.
— Прийшли ми,— одказує королевич,— спитати, чи не чували тут про Чорне Місто й золоту Берону.
— Чували, дітоньки, чували!— каже чарівниця.— Берона ходить щоразу опівдні в мій сад купатися, отам ви її й
здибаєте, як схочете.
От опівдні подався молодий королевич у сад. Чарівниця ж покликала його слугу та й каже ласкаво, щоб і він
туди пішов та щоб побачив золоту Берону швидше од свого господаря.
— Обдарую тебе за те,— каже. Та й дала йому сопілку:
— Як побачиш Берону, то заграй, щоб твій господар одразу її знайшов.
От походжає собі королевич садом, а слуга виглядає золоту Берону.
121

Як вибило дванадцяту, затріпотіло дванадцятеро білих голубів над деревами, обернулись вони на дванадцять
гарних панночок, а найкраща з них сяє, мов сонечко, між деревами,— золота Берона. Слуга задивився на ту
красу й мало не забув, що йому стара наказала. Коли ж схаменувся та як заграє. Тут молодий королевич заснув,
як убитий. Золота Берона підійшла, подивилась на нього та й пішла. Прокинувся королевич. Слуга йому й
розказує, що вже золота Берона тут була. Він тоді напався на слугу: чом той його не розбудив? А тому й шкода
королевича, та про сопілку мовчить, нічичирк.
На другий день знов збирається королевич у сад. Чарівниця знов відкликала слугу, щось йому пошепотіла,
ткнула щось йому в жменю й дала сопілку. Слуга вже добре знав, звідки Берона приходить, там і став. Як
тільки почулося голубине тріпотіння і здалека засіяло, слуга заграв на сопілці — і господар його знов міцно
заснув. Берона прийшла до королевича, на нього подивилася сумно та й пішла. Як прокинувся ж королевич і
почув, що знов Берона тут була, гнівався й на себе, що заснув, і на слугу, що його не збудив. Та що мав діяти?
Як уже сталося. Тільки взяв він собі на думку, що на третій день не засне, хоч би там що було. Назавтра, як став
надходити полудень, пішов королевич у сад. Походжає сюди й туди та все собі очі протира, щоб, бува, не
заснути, а хоч раз свою втіху побачити. Та тільки все дарма, бо стара знову підбила слугу.
Ледве з'явилася між деревами золота Берона, слуга щодуху заграв, і королевич заснув так міцно, хоч на шматки
його край. Золота Берона підійшла до королевича, глянула жалісно на нього й каже:
— Безневинна душе, ти спиш і не знаєш, хто тобі й твоєму щастю на заваді,— і впали перли замість сліз із її
золотих очей.
Тоді вернулась, натрусила з подругами цвіту й ним його обсипала. Ще раз зронилися перли з її золотих очей, і
так промовила вона до слуги:
— Скажи своєму панові, щоб капелюха нижче почепив на цвях, тоді мене дістане.
Ще раз глянула на королевича та й щезла. От він прокинувся й питається слуги, чи не було золотої Берони й де
взялися коло нього квіти. А слуга йому все й розповів, як вона плачучи на нього дивилася, як обсипала його
цвітом і переказала, щоб він капелюха на один цвях нижче почепив, коли хоче її дістати.
Королевич зажурився й тяжко задумався. Побачив тоді, що дарма він сюди прибився, то й пішов собі геть од
чарівниці. А сам усе думав та гадав, до чого то Берона йому отаке переказала, та так і не розгадав. Аж раз у
дорозі приснилося йому, що прийшла до нього золота Берона й так сказала:
— Поки буде при тобі оцей слуга, то не добудеш мене, бо він підмовлений і в усьому тобі шкодить.
Тоді вже потроху став він добирати, що йому робить. Та тільки як здумає, що має тому голову зітнути, то й
схаменеться: як це так — ні за що ні про що людину вбити?
А слуга дедалі то все більш водить господаря за носа, щодень більше лиха завдає. Коли ж той дорікне, то цей
так на нього й кинеться. Розпалило те королевича, схопив він шаблюку та й зніс шельмі голову. Пішов тоді
королевич далі сам собі. От іде він старими лісами, глухими стежками, аж чує такий крик, що й ліси
озиваються. Іде він на крик і приходить на моріг, а там троє чортів б'ються, аж вовна летить.
— Агов, чого це ви так б'єтеся?— гукнув королевич.
— За батьківську спадщину,— одказують.— Бач, за оцей кожух, за оці чоботи й оцього батога.
— Чи ви дурні за таке битися?— каже ім королевич.
— Хе, це, бач, такі речі, що як одягнешся в кожух, сам чорт тебе не побачить; як узуєшся в чоботи, то враз
угору понесуть; а коли хльоснеш батогом, то миттю будеш там, де схочеш.
— О, то я вас зараз помирю, тільки підіть усі троє на оту он гору, а кожуха, чоботи й батіг залиште тут! Я подам
знак, і хто відтіля до мене перший прибіжить, тому все й буде.
122

Дурні чорти погодились і—гайда на гору. А королевич мерщій одягся в кожух, узувся в чоботи, хльоснув
батогом та й подумав собі, щоб враз опинитися перед Чорним Містом.
Подумав — та й сам незчувся, як опинився перед брамою Чорного Міста.
Тут роззув чоботи, скинув кожуха, і вгледіла його одна з тих дівчат, що з золотою Бероною походжали. От та
дівчина мерщій побігла й своїй господині сповістила, кого побачила. Берона їй не йняла віри, бо й гадки не
мала, як би він сюди добрався. Та й послала другу поглянути, що там таке; прийшла й друга з тим самим.
Послала третю — й та вернулася з такою ж звісткою. Тепер сама Берона рушила до брами. Вийшла вона та як
угледіла свого єдиного, так і посипалися на радощах перли з її золотих очей. Коли наздогнали його ті троє
чортів та й верещать: — Оддай, що не твоє: кожуха, чоботи й батіг! Королевич кинув їм те все, а ті похапали та
й побігли собі.
Аж тепер привітався королевич із золотою Бероною. Завела вона його зараз до палацу й показала усе своє
королівство. А коли вже поводила його всюди й нараділися обоє, то одразу й побралися. От став він королем і
жили вони разом щасливо і довго — хто його зна й скільки.
Малюнки Г. Зматлікової

Сонячний кінь
Словацька казка
Була колись країна, сумна, як цвинтар, темна, як ніч, бо там не було сонця. Зовсім би її люди віддані на поталу
совам з кажанами, якби не мав тамтешній король коня з сонцем на голові. Того коня водили по країні, і де
тільки з ним ішли, там людям було видно як удень. Коли це щез сонячний кінь. Густа пітьма залягла по країні.
Люди не могли кроку ступити, не те що поле обробити чи кудись піти. Усі журилися несказанно, та й сам
король потерпав, що ж воно буде з його країною. От і зібрався він із військом сонячного коня шукати. Насилу
якось дотягнувся до кордону свого королівства, і там йому десь здалеку почала пробиватися синь. Та ж, коли й
те далеке світло ледве мріло крізь густі що не було їм кінця-краю. От пішли вони далі й до якоїсь обшарпаної
самотньої хатини. В хатині сидів за столом чоловік над розгорнутою великою книгою.
Король привітав його, а той підвівся проти нього й мовив:
— Оце читаю я про тебе. Ідеш ти сонячного коня шукати. Та не забивайся далі, все одно ти його не добудеш.
Здайся краще на мене, бо я віщун. Я тобі його приведу, і твоя країна не загине; тільки даси мені в поміч одного
челядника, якого я собі виберу. А сам рушай мерщій додому, бо ти там потрібний, щоб країна й у пітьмі не була
без голови.
— Щедро ж я тебе обдарую, коли ти мені це зробиш і мене й моїх підданих порятуєш,— сказав король і на все
погодився.
Та й мусив з усім своїм військом зараз-таки вертатися. З віщуном зостався тільки той челядник, що він собі
вибрав. Та й того він посадив оддалік, а сам сів за стіл і читав книгу до пізнього вечора.
Та ледве світ були обоє в дорозі і йшли довго, довго, перейшли шість країн і аж у сьомій стали,— саме під
королівським палацом. А в тому краю правили троє братів, синів однієї чарівниці, і мали собі жінками трьох
сестер, як самі були троє братів. От звелів віщун челядникові притулитися де-небудь під скелею, а сам
перекинувся малим пташатком та й сів до найстаршої королеви на вікно. Довго він бився у вікно й вився над
ним, аж поки йому королева відчинила. Зраділа вона пташеняті й стала його гладити та примовляти:
123

— Яке ж ти й гарне, моє манюсіньке! Якби оце чоловік був дома, от зрадів би, та він пізно прийде. Пішов
третину країни оглянути.
От віщун і довідався, що хотів. Коли прилітає стара чарівниця.
— А побила б тебе,— каже до невістки,—лихая година!
Випростала пальці, як граблі, та до пташати. Коли воно перекинулося чоловіком та шусть у двері, ті дві й не
схаменулись.
От перекинувся він знову малим пташатком та й сів на вікно до середульшої королеви. Доти бився, доти вився,
поки таки вона відчинила. І ця зраділа пташеняті, гладить його та примовляє:
— Ой, моє ж ти манісіньке, яке ж ти хороше! Якби оце чоловік був дома, так зрадів би, та він хіба що завтра
увечері прийде. Дві третини країни оглядає. Отже, й тут довідався він, що хотів. Коли ж улітає й сюди стара
чарівниця.
— А побила б тебе,— каже до невістки,— лихая година!
Та й простягла до пташеняти пальці як граблі. А воно враз обернулося чоловіком, шусть у двері — ті й не
схаменулися.
І втретє перекинувся він малим пташеням та й сів на вікно до найменшої королеви. Доти бився, доти вився,
поки таки вона відчинила. Ця ще й більше зраділа пташаті, стала його пестити та примовляти:
— Ой, моє ж ти манісіньке, яке ж ти хороше! Якби оце чоловік був дома, от зрадів би! Та він прийде хіба
післязавтра увечері. Пішов три третини королівства оглянути.
От уже і втретє довідався віщун, що хотів. Коли тут улетіла стара, мов несамовита, і от-от уже була б його
спіймала. Та він перекинувся враз чоловіком — і гайда! Прибіг до свого челядника, звелів йому йти до міста
накупити на три дні харчів, а сам чимдуж подався геть у гори, бо знав, що з відьмою кепські жарти. Коли
прибігає слуга та й каже, що там, мовляв, у місті такий шарварок — шукають якогось чоловіка, добре, що хоч
сам живий вирвався. От знов пішли вони далі, дійшли до мосту, що ним трьом королям переходити, як
їхатимуть додому. Віщун узяв поклав упоперек мосту колоду, а самі й принишкли під тим мостом. Увечері
чують — кінь біжить — найстарший король вертається. Ступив його кінь на міст та й спіткнувся через ту
колоду.
— Гей, а який оце поганець шлях перегородив?—гукнув у гніві король.
— Я перегородив!—вискочив віщун з-під мосту.— А тобі мене поганцем не взивати!
— Ну, прощайся ж із своєю головою!—підняв король меч на віщуна. Підняв і віщун, та й стали вони рубатися. І
вбив віщун короля, прив'язав до коня та й постьобав, щоб той хазяїнове тіло додому відніс. Та й знов сидять
вони з челядником під мостом аж до другого вечора.
Увечері вертається додому другий король та й спіткнувся на мосту через колоду.
— Гей, а який оце поганець колодою шлях перегородив?— гукнув він у гніві.
— Я перегородив!—вискочив віщун з-під мосту.— А тобі мене поганцем не взивати!
— За оце ж і пролляту отут кров прощайся з своєю головою! — підняв король меч на віщуна.
Підняв і віщун, та й стали вони рубатися. Убив віщун і цього короля, прив'язав до коня, щоб той панове тіло
додому відніс. От знов сидять вони з челядником під мостом аж до третього вечора.
На третій вечір вертається наймолодший король на сонячному коні. Не спіткнувся кінь, тільки побачив король
кров на своєму шляху.
— Гей,— каже,— а який оце поганець на моїй дорозі кров пролив?
— Я її пролив, і то братів твоїх кров!—став перед ним віщун з мечем.
124

Довго вони рубалися, та й не побив нікотрий другого, тільки мечі поламали. Тут і каже віщун:
— Уже мечами нічого не вдіємо. Знаєш ти що? Обернімося на возові колеса й пустімося один на одного з
супротивних гір.
— Добре,— відповів король,— я буду важчим колесом, а ти будь легшим.
— Е-е, ні. Ти будь легшим, а я важчим. Той і згодився.
От вийшли на супротивні гори, обернулись на колеса та й пустилися один на одного. Важче колесо розбіглося
— тарах у те легше, воно й розсипалось. Став тоді з важчого колеса віщун.
— Оце вже й по тобі! — каже.
— Стривай, панібрате!— скрикнув король та й став перед віщуном живісінький.— Ти мені й пальця не зламав.
А знаєш що? Станьмо полум'ям та й будемо палитися. Я буду червоним, а ти синім.
— Е, ні,— каже віщун,— ти будь синім, а я червоним. Той і погодився.
Обернулися вони на полум'я і стали одне одного палити. Коли це,— де взявся, то взявся,— іде якийсь старець.
— Діду,— гукає синє полум'я,— залийте оте червоне полум'я, дам вам крейцар!
Старий пішов, ось уже й несе воду. А тут червоне полум'я гукає:
— Діду, я дам вам гульден, як виллєте ту воду на синє полум'я.
Дід так і зробив, бо, звісно, гульден вартніший, ніж крейцар. От той король хтозна-де й дівся. А з червоного
полум'я став чоловік, схопив сонячного коня за вуздечку, сів на нього верхи, подякував старцеві за послугу,
покликав челядника, та й рушили вони далі. А стара відьма й собі не барилась, ледве тих двох синів поховала.
Не дала нічого невісткам, хоч там як вони плакали. Тільки блимнула очима, тупнула ногою, сіла на кочергу,
схопила тих трьох дівчат під руку — та й гайда з ними вгору!
А ті двоє все в дорозі, минають ліси темні, пустелі голі, не ївши, не пивши, бо й харчі в них давно вже вийшли.
Став їм голод страшний допікати, а надто челядникові. Коли ось на голому степу, де перед тим не було й дички,
наче вродилась така гарна яблуня, вся в яблуках. Челядник аж підбіг — де та й сила взялася! — до того гілля
рясного, до тих яблук — на дорогу собі нарвати.
— Не чіпай, не чіпай!—гукнув віщун.— Стривай, мені з коня зручніш дістати.
Прискочив до тієї яблуні та з усієї сили як рубоне її мечем. Приснула кров, і впала яблуня додолу.
— Бачиш,— каже віщун.— Отак би ти тут лежав, якби хоч укусив був яблуко! Бо то ж найстаршу королеву нам
чарівниця над дорогою поставила, щоб нас яблуками отруїти. Та вже тепер по ній, ходімо сміло далі. Не багато
й пройшли, як ось перед ними криничка, а вода в ній чиста, як золото.
— Ох,— каже челядник,— хоч нап'юся, може,голод піддудю.
— Стривай,— мовить віщун,— я тобі наберу!
Сам вийняв з піхов меча, та й увіткнув у криницю аж по руків'я. Вода так і зачервоніла.
— Бачиш,— каже віщун,— отаке б тобі було. Бо то ж середульшу королеву чарівниця над дорогою поставила,
щоб нас, спраглих, потруїти. Та вже тепер по ній, мерщій ходімо далі!
Не далеко й одійшли, як бачать — такий гарний кущ рожі. Челядник думає: «Дай-но хоч квіток понюхаю, як ні
їсти, ні пити». Коли віщун як підскочить до тих рож — так і постинав усі мечем — тільки з них кров приснула.
— Оце, бач, наймолодша королева,— каже віщун.— Вона нас мала пахощами потруїти, але тепер уже по ній, та
й чарівниця хоч би де там вона була, може луснути від злості. А до нас вона вже не поткнеться!
— Ну, ми вже стільки лиха прийняли,— каже челядник,— що ніби й заслужили сонячного коня!
— Ми, може, й заслужили,— віщун йому,— та він ще не наш!
— Ой, а чого ж би то?..
125

— Постривай лишень!—мовить віщун.
Ледве сказав, коли це не знати звідки біжить проти нього мале хлопча з вуздечкою в руці. Як проз коня
пробігало, задзвеніло вуздечкою — і вже віщун, замість на сонячному коні сидіти, лежить на голій землі, а те
хлопча летить на сонячному коні далі.
— А не казав я тобі—кінь ще не наш?—мовив віщун.
— Гай-гай,— одказує зажурений челядник.— Але що ж то за хлопча? І хто б його подумав, що воно отаке
капосне? Ех, якби-то ти попався мені в руки!—аж кулаком услід посварився.
— Еге, не попадеться він тобі ніколи!—каже віщун.— Ось краще знаєш що? Вертай додому, послухай моєї
ради. А я тебе ще наздожену, як тільки сонячний кінь знов буде мій.
От розійшлися вони. Кинувся віщун услід за тим чарівником. Як став його доганяти, то вже йде за ним помалу,
начебто він якийсь подорожній. Хлопча оглянулося й гукає на нього:
— А звідкіля ви, чоловіче добрий?
— З далекого краю,— одказав йому віщун.
— А куди йдете?
— Та шукатиму собі якоїсь служби.
— А коло коней вмієте ходити?
— Чом би не вмів, коли й сам мав коня.
Зраділо хлоп'я, от і став віщун у чарівника служити. Приходять вони до чарівникового палацу. Віщун завів
сонячного коня до стайні та й так його порав, мовби свого. А в чарівника тепер одне на думці: як би йому ще й
красну княжну з моря дістати, коли вже сонячного коня має. І так облягли його тії думки, що хоч який там
чарівник він був, а й не туди-то, хто в нього за служника... Звірився він віщунові й з конем і з усім на світі. А то
якось покликав його до себе та й каже:
— Гей, слухай, хоч і добрий мені служник з тебе, а як не добудеш з-посеред моря княжну, що там у замку
живе,— то тут тобі й смерть!
А той, бачте, замок поставлений на такій тополі — аж до неба, що до нього ані приступу. Тільки панові про те
байдуже, нехай там собі служник як знає, аби швидше йому молоду здобув.
Узяв віщун човна, набрав дорогого краму, а надто стрічок, хусток та суконь, таких, що одна за другу краща.
Порозвішував те добро на човні вгорі та й подався до замку, що на високій тополі серед моря. От помітила
княжна той човен то й послала свою служницю довідатися, чи то все на продаж.
— Аякже, на продаж, ще й на вибір,— каже віщун.— Тільки хай княжна спуститься вниз, вибере собі до
вподоби, а я дешево віддам.
От спустилась княжна в човен та як узялась перебирати чудові стрічки й хустки, до лиця собі вибираючи, то й
не помітила, що човен прудко до берега мчить. Схаменулась, що час їй додому, аж бачить — не туди човен
пливе. Вона тоді й каже:
— Знаю, кому ти мене везеш. Тільки ж, коли ти добрий чоловік, то не зроби так, щоб я там зосталася. Одвези
мене краще тому королеві, котрому взявся сонячного коня привести!
— А я,— каже віщун,— і сам так думаю, що там би тобі краще було. Так воно й станеться, як вивідаєш у
чарівника, в чім його сила.
От погодились вони на цьому й радо пристали до берега. А чарівник уже там на них чекає. Як побачив княжну,
то аж у долоні плеще, такий радий; а вона до нього так любо щебече. Отак щебетала, мов та ластівочка, поки
аж він їй признався, що за його замком серед гір стоїть велике дерево, під тим деревом пасеться олень, у тому
126

олені качка, а в тій качці золоте яйце.
— А в тому яйці, рибонько, вся моя сила, бо то моє серце. Тільки ж ти того нікому не кажи, то й буде нам добре
жити! Літатимемо удвох на сонячному коні!
А княжні й на коні сонячному не хотілося з чарівником літати. Як заснув він, то пішла вона до віщуна та все й
розказала. Тоді подався віщун у гори, застрелив оленя під великим деревом, вийняв з нього качку, а з качки яйце.
Як випив те яйце — так одразу де й ділася чарівникова сила. Став той слабесенький, як маленьке дитя, бо вся
його сила до віщуна перейшла. А віщун посадив княжну на сонячного коня та й повіз до короля. От приїхали
під темне королівство, аж там і той челядник віщунів, що не хотілося йому із світла в пітьму йти, та ще й боявся
стати перед королем з такою ніякою звісткою. То тепер і він з ними поїхав. Як ударило ж од сонячного коня
сяйво у темну країну, увесь люд так і вибіг їм назустріч. Та й все було знов добре.
Малюнки Г. Зматлікової

Чорноволосий принц
Була собі одна велика країна. В усіх людей тієї країни волосся було руде, тільки в єдиного ко¬ролівського сина
чорне. По смерті батька мав він стати королем; але через те волосся піддані не могли його терпіти, і старий
король заздале¬гідь боявся, що то буде з країною й сином, коли його всі отак ненавидять, та й став
думати-гадати, чим би синові зарадити, і розпитував усіх, як би той чорний синів волос обернути на рудий.
Один радив те, другий друге, третій казав так, четвертий інак; де яку мазь подобували, де яку олію, що тільки
на світі була, і мастили й терли, натирали, полоскали його нещасливу голову, аж у жар хлопця кидало. Але все
даремно. Принц таки зостався, як і був, чорнявий. Побачивши, що все пішло марно, дали бідній принцовій
голові спо¬кій. Але старий король з дня на день гірш смутився й похмурнів, а син уже й на очі йому не смів
потикатись. І так було дуже довго.
Коли це якось — хто б то міг подумати! — до королів¬ського палацу долинула чутка, що там і там, у тому й
тому місті уміють волосся перетворити на яке тільки захочеш; але хто схотів би того, мусить туди прийти й
чимало там пожити. Як дійшло це до короля, вирядив він туди сина на п'ять років, наказавши все чисто
за¬пам'ятати, що йому там будуть радити. От подався принц до того міста, а там хтозна-що йому робили. Одне
слово, минуло п'ять років, послав батько по нього служника, а в принца, як і колись, волос чорний-чорнісінький,
то він соромився й додому вер¬татися; а потім зважився, й пішли.
Як уже чимало пройшли, принцові так схотілось пити. І спитав він служника, чи той не знає поблизу води.
— Та знаю,— каже служник,— ось-ось уже криниця, як не видно.
Незабаром дісталися до кринички. Але та криничка та була така глибока, що інакше не нап'єшся, хіба тільки як
один за ноги другого триматиме і в неї опустить. Тут поганець-служник намислив зле та й каже прин¬цові:
— Стривайте, спершу я покуштую, і скажу вам, яка вода. Тільки ж добре держіть мене!
Принц потримав слугу за ноги, і той напився всмак.
— Ой,— каже,— й добра.
Прийшла й до принца черга. Та коли він висів униз головою, той поганець закричав:
— Ну, тепер ти в моїх руках! Або загинеш, або присягнешся, що довіку будеш мені служником, а мене
визна¬єш за принца.
Що мав бідолашний принц робити? Заприсягся поган¬цеві і далі цілу дорогу й дома поводився, як служник. От
127

прийшли до королівського палацу, батько й мати так зраділи, що син повернувся рудий волосом, а під¬дані
мало на руках не носили фальшивого принца. А в того поганця душа все була не на місці; ніяк не йшло йому з
думки: ану ж якось розпізнають, хто він і що. От він знов пустився на хитрощі й прикинувся хворим. Король і
королева стурбувалися, що з ним. Наскликали лікарів, давали йому всілякі ліки та всі¬лякі зілля. А він, шельма,
нічого не хотів у рот узяти, бо все те, мовляв, даремно. От якби послали його служ¬ника по воду до тієї
кринички, про яку той добре знає; коли він її нап'ється, йому полегшає. А ту криничку та ходив стерегти один
змій; ну, подумав собі поганець, піде зі світу принц і не стоятиме більше мені на заваді.
Хоч-не-хоч мусив бідолаха зараз-таки йти по воду. Він щасливо дійшов до кринички. А там став та й руки
заломив:
— Ой, боже, боже! Який я нещасний, безталанний!
І заплакав, аж сльози покапали в криничку. А змій саме сидів у криничці, от одна сльоза й упала у змієве сліпе
око, і воно прозріло. Тоді спитав змій принца, чого він так бідкається.
— Ох, так і так,— жалівся принц,— не знаю, як води набрати.
— Та не плач,— озвався знову змій з кринички,— спусти сюди збанок, то я тобі наберу.
Принц спустив порожній збанок, а змій подав йому повний.
Отак і додому повернувся. А коли несправжній принц напився тієї води, то став на ноги, мов нічого й не було.
Та незабаром знов прикинувся хворим і сказав, що одужає хіба тоді, як служник приведе йому із скляного замку
Флоріану. Довелось принцові знов іти в дорогу. Та ще йому й наказали, щоб поспішав якомо¬га і щоб без тієї
панночки додому не вертався. Ішов він, сердешний, ішов, а йдучи все думав, до чого це він дожився, і що з ним
далі буде. Коли бачить — аж іде через дорогу сила-силенна мурахів, та ще такою рівненькою гарною вервечкою,
мов якесь військо. Він став і довго чекав, поки вони перейшли, бо шкода було їх топтати. Позаду всіх ішов
великий мураш, з короною на голові. Він щиро подякував, що принц його підданих не скривдив, і сказав, що
коли буде скрутно, хай тільки подумає про нього, мураша. Принц попрощався з мура¬хами та й пішов собі
своєю дорогою.
За якийсь час дістався до березового гаю, аж бачить — дві пташки попалися в сільце, так і б'ються
крильцята¬ми. Він підбіг, вийняв їх із сільця та й випустив на волю. Пташки весело защебетали й пообіцяли,
що й вони йому в пригоді стануть.
От вийшов він з березового гаю, аж дивиться — поті¬чок, а на березі б'ється в піску рибка з перловою
коронкою на голові. Він її взяв і вкинув у воду. Рибка хлюпнулася, а далі виткнула голівку в короні з води,
подякувала йому щиро, що не дав їй загинути на тому піску.
— Знай,— сказала,— я ще тобі в пригоді стану,— знов хлюпнулася й пірнула під воду.
Довго ще блукав принц манівцями, аж поки засяяв перед його очима скляний замок, і він піддав ходи, щоб
дістатися туди завидна. Підійшов до брами, коли там стоїть баба-яга з оголеним мечем на варті. Він їй чемно
вклонився, вона ж на те привітання нічого, тільки стала його лаяти: чого це він сюди прийшов, та як
наважив¬ся, та що вона зараз же йому голову зітне. Він, бідола¬ха, почав боронитись, кажучи, що сам ніколи б
не прийшов сюди, але що там, мовляв, і там захворів один принц і сказав, що не одужає, поки не прийде
Флоріана; ну, мене, мовляв, по неї й послали.
— Тоді інша річ,— одказує на те баба-яга.— Виходить, ти ні в чому не винний!— і повела його до замку.—
Ну,— каже,— тепер спочинь, а завтра побалакаємо. Дала вона йому добре повечеряти й показала, де спати.
Принц усмак попоїв, ліг спати й спав, як після ма¬ківки.
Рано приходить баба-яга з мечем у руці та й каже:
128

— Синку, не ти перший хочеш Флоріану взяти. Багато вже тут було таких, і я її всякому обіцяла, хто
пого¬диться на роботу, що я загадаю. Але бачиш оцей меч? Всі склали під ним голови. То так я кажу й тобі:
віддам Флоріану, віддам, як зробиш, що я загадаю. Та спершу добре подумай, бо як не зробиш, тут покладеш
свою голову.
Принц бачить, що не жарти. Але що діяти? Без Флоріани йому й додому не вертайся. От він таки схотів
спробувати щастя.
— Ну, добре, синку, добре,— покивала головою баба-яга.— Берися ж до роботи.
Та й пішла до комори. Коли виносить мірку маку й мірку проса і все зсипала докупи.
— Оце,— каже,— щоб до одної мачинки повибирав і щоб до вечора робота була зроблена.
Обернулася й пішла собі з мечем до брами.
— Ну й загадала ти мені,— каже сам до себе принц.— Чи хто чував про таку роботу!
І вже побоювався за свою голову. Але, на щастя, спав йому на думку той великий мураш з короною, тут спав на
думку, а тут уже він і є, а за ним суне сила-силенна дрібних мурахів.
— Ну,— каже мурашиний король,— не бійся нічого, ми прийшли тобі на поміч. Ти тільки ходи по замку й
подивляйся, а ми оце поперебираємо.
Не минуло й години, а в мурахів уже все було готове. Коли принц вернувся, їх немов водою змило, тільки
лежала купа маку й купа проса. Як стало сонце заходи¬ти, пригналась баба-яга з мечем у руці — так, наче вже
по принцову голову, та як побачила дві гарно викладені купи, подобрішала й каже:
— Добре,— каже,— добре, бачу, що справився. Тепер повечеряй і спочинь. Бо, щоб ти знав, це ще не все,
завтра буде тобі друга робота.
Сердешний принц собі думав, що рано вже забере Фло¬ріану. А як почув таке, то відхотілось йому вечеряти, й
цілу ніч не стулив він очей та все крутився з боку на бік.
Як тільки сонце стало сходити, баба-яга вже пригнала¬ся й поставила на столі дві склянки.
— Ти,— каже,— набери мені в оці склянки живої й мертвої води, хоч по краплині. Та гляди, щоб до вечора був
з нею тут, а то покладеш голову під меч. Обернулася й пішла до брами вартувати.
Принц сушив собі голову над тим, що воно за жива й мертва вода та де і як її добути. Коли це чує, стукає хтось
у вікно. Придивився, аж бачить там дві гарні пташки. Ті, що він із сільця визволив. От він мерщій відчинив
вікно, а одна пташка й защебетала:
— Не бійся нічого, ми прийшли тобі на поміч і прине¬семо живої й мертвої води. Надвечір будемо вже тут.
Схопилися на крила й полетіли у далекий край. Принц вийшов у садок і походжав там цілий день. Приходить, а
пташки саме влетіли у вікно, зронили з дзьобів по краплині води, одна в одну, друга в другу склянку та й
кажуть:
— От і є тобі те, чого баба-яга хотіла, а як вона спитає, де ти взяв, скажеш, що мертва вода — то сльоза з ока
повішеного сина, а жива — то сльоза батька, що плаче за ним.
Випурхнули пташки, аж коли прийшла баба-яга, така сердита. Принц і показав їй живу й мертву воду й сказав,
як пташки навчили. Баба-яга взяла склянки й похвалила принца, що добре справився. Але Флоріану ще таки не
віддавала, бо мав він ще одну роботу їй зробити, вона її завтра загадає.
І знов принц майже не вечеряв і спав не спав, так його завтрашній день непокоїв.
Як стало сходити сонце, пригналась баба-яга й схопила його за руку.
— Ходи,— каже,— зо мною!
Так вона його вела, поки прийшли на берег моря. Тут баба-яга стала й каже:
129

— У це море впав мій золотий перстень. Або ти його до вечора дістанеш, або будеш без голови.
Та й покинула його там, а сама пішла вартувати до брами.
Сумний і невеселий ходив принц сюди й туди понад берегом моря. І не знав, чи його на дно піти, чи що його й
робити. Коли це щось скинулося, й він оглянув¬ся. А то рибинка виткнула голівку з моря і на ній засяяла
перлова корона.
От загадала вона всім рибам, щоб перешукали ціле море. Шукали вони, шукали з ранку до полудня, з полудня
до вечора, та ніде не знайшли персня. І принц, і риб'яча королева стали вже тривожитися. Коли одна таки
знайшла і припливла до королеви. Там викинула персня на берег і попливла собі.
Принц дуже зрадів, узяв перстень і мерщій подався до баби-яги.
— Твоє щастя,— забурчала стара,— твоє велике щастя! Принц усмак повечеряв і заснув міцним сном. А
баба-яга не спала цілу ніч. Вона затопила в печі і пекла їм пиріг на дорогу. Рано-вранці збудила Флоріану. Та
хутенько зібралася і взяла з собою склянки з живою й мертвою водою.
Як тільки поганець-служник уздрів красну панну, він умить одужав, а очі в нього так і грали. Але Флоріана раз
поглянула на нього, а більше й бачити не хотіла, бо їй подобався лише її визволитель. Як помітив це
фаль¬шивий принц, то дуже розгнівався і щоб якось не розкрились його хитрощі, покликав принца в сад та там
його і вбив. Але йшла тудою Флоріана і як побачила, що принц мертвий, бризнула йому у вічі живої води — і
він враз ожив. Ще й до того його чорний волос раптом обернувся на рудий. Тоді їй принц і розказав усе
спо¬чатку, хто він є і як йому жилося.
Коли йде той поганець і хотів накинутися на королів¬ського сина. Але Флоріана бризнула йому у вічі мерт¬вої
води — і його не стало.
Ой, яка ж тоді повсюди стала радість! Батьки обіймали свого дорогого сина і його гарну молоду. Справили
ве¬сілля, і всі піддані раділи разом з ними.
Малюнки Г. Зматлікової

Золота дівчина з яйця
За давніх-давен у якомусь англійському місті жив собі король, і був у нього одним один син, що звався
Сенпетер.
Як прийшла йому пора женитися, то він і сказав батькові, що хоче собі за дружину таку дівчину, що не було її
ще ні під сонцем, ні при місяці, ані на вітрі, ані під зоряним небом! От і йде він такої шукати.
Випросив у батька одного челядника за товариша собі та з ним разом і пішли. Мандрували вони лісами, й
горами, й долинами. Коли ж трапилась їм на високій горі стара бабуся.
— Добрий вечір, бабусю!
— Доброго здоров'я! Ану візьми он виделки й підопри мені повіки, щоб я роздивилась, хто ти за один! А-а,
здоров був, Сенпетере з Британії! А чого тобі треба?
— Прошу вас, паніматко, розкажіть мені, чи не траплялось вам такої дівчини, що не було її ще ні під сонцем, ні
при місяці, ані на вітрі, ні під небом зоряним. Бо такої шукаю собі дружини.
— Такої я й не знаю, найясніший королевичу, та на ген тій горі живе моя сестра, то, може, вона знає. Вона й
навчить тебе, як і що треба робити!
От пішли вони далі. Увечері приходять до другої баби:
130

— Добрий вечір, бабусенько!
— Доброго здоров'я! А де ви тут узялися? Візьми он виделки й підопри мені повіки! А-а, здоров, здоров,
Сенпетере!
— Бабусю, чи не чули ви про таку дівчину, що ще ніколи не була ані під сонцем, ні при місяці, ані під небом
зоряним, та й вітер ніколи її не обвівав?
— Знаю, дітоньки мої! Є тут на одній луці крива верба, під тією кривою вербою сидить курка, а під тією
куркою троє яєць. Хто о дванадцятій годині здобуде звідти яйце, той матиме собі гарну золоту дівчину!
От пішли вони до тієї курки. О дванадцятій годині королевич узяв одне яйце, а хлопець узяв двоє. А та курка як
зніметься полум'ям за ними. Давай вони щодуху тікати, аж поки до тієї старої добулися. А як прийшли до
старої, вона й каже:
— Сину мій, як зайдеш ти у дорогий шинок, то загадаєш, нехай дадуть триста страв. Бо коли ні, не буде добра,
помре твоя дівчина та й годі.
От пішли вони знов горами й долинами, коли приходять до якогось міста. Аж бачать там дуже дорогий шинок.
Королевич і каже до хлопця:
— Піди спитай, чи дадуть нам триста страв. Шинкар сказав, що дадуть. Як приготував обід, покликав
королевича:
— Ну, все готове, що ви загадали.
Шинкар думав, що сюди прийде сила людей, коли їх прийшло двоє. Королевич ізнов питає шинкаря, чи все
готове. Шинкар каже:
— Уже все на столі!
Тоді королевич засунув руку в кишеню й вийняв яйце, узяв ножик і розрізав. Аж тут вискочила з яйця дівчина,
золота з голови до п'ят. Подивилась на ті столи — бачить, аж не вистачає двадцять страв. Вона тут і померла.
Королевич з переляку не знав, що й робити. Тоді взяв шаблю, а хлопець багнета, вийняли дошку з підлоги й
положили її туди, а самі — з шинку. Принц і каже:
— Слухай, хлопче, я вертаюсь, там під куркою ще двоє яєць, піду візьму одне хоч би мав пропасти!
— Не підете, бо я для вас узяв одне яйце. Але віддам його вам хіба що в нашому краї.
— Не вірю тобі, покажи.
Хлопець і показав. От ідуть вони далі горами й долинами. І прийшли знову до якогось міста. Коли бачать
великий шинок.
— Гей, господарю, чи знайдеться у вашому шинку триста страв?
Шинкар сказав, що знайдеться. Мерщій зібрав куховарок і зготували обід. Тоді він наставив столів-столів, бо
думав, що прийде обідати ціле військо. Поставив страви на столи та й каже:
— Ну, вже все є!
От королевич бачить, що всього дуже багато:
— Ну, всього є вдосталь, розбиймо яйце!
Хлопець не боронив. Королевич схопив ножа, розрізав яйце, й вискочила з нього золота дівчина. Увесь шинок
так і засяяв, неначе зайнявся! А дівчина як глянула, бачить,— не вистачає десять страв, вона впала й померла.
Поховали вони і цю, другу, під підлогою. А принц і заплакав. Коли виплакався, хлопець йому й каже:
— Не плачте, ще є одне яйце, але віддам його вам хіба що в нашому краї.
От і пішли вони далі.
Приходять у свій край та й зупинилися в одному великому місті. Хлопець пішов до шинку та:
131

— Пане шинкарю, чи знайдеться у вас триста страв і щоб усі були різні?
— Про мене, хоч і чотириста, й, звісно, кожна буде інша.
От шинкар уже робить, що може, а королевич із хлопцем собі посідали за стіл. Став шинкар страви носити, на
довгі столи розставляти, й на кожній тарілці інша страва.
— Чи все вже?— питається королевич.
— Все!
— Ну, хлопче, візьми яйце та розріж!
Розрізав хлопець яйце, й вискочила з нього золота дівчина, що шинок так і засяяв увесь, мовби полум'ям узявся.
Обняла вона королевича та й каже:
— Буду твоя аж до смерті!
Далі взяла ложку й з кожної тарілочки покуштувала. Дуже зрадів королевич, що здобув-таки собі золоту
наречену. От зібралися вони додому. Ще було їм день мандрівки. Потомились дорогою. Аж прийшли до якогось
маєтку. Попоїли собі хліба з молоком та й пішли в сад спочити, бо була велика спека. Королевич з хлопцем і
поснули. Та золота дівчина не спала. Коли це прийшла до неї стара господиня маєтку та й каже:
— Ласкава принцесо! Ходіть побачите, які в нас гарні троянди в саду!
От і пішла вона з старою. Приходять до криниці, дівчина й питає:
— Що це таке?
— Це в нас глибока криниця. Як одне відро йде вниз, то друге вгору,— каже стара.
Цікава принцеса глянула в криницю, а стара її за ноги та й укинула у воду. Упала сердешна в криницю й
зробилася золотою рибкою.
А стара що намислила? Була вона дуже багата, то й вбрала свою дочку в дорогі шати й поставила її перед
королевичем. А той ні про що й не здогадався. Тільки хлопець запримітив, що то не золота дівчина з яйця, та
боявся що-небудь сказати королевичеві. От і пішли вони далі, а хлопець усе мовчить. Коли прийшли додому до
батька. Королевич одружився з тою дівкою з маєтку, й за сім років мали вони синочка. Та вернімось лишень
трохи до криниці. Захотілося старому королеві напитися з тієї криниці води, бо була добра й холодна. Послав
він по воду того хлопця. От одне відро догори, а друге донизу. Набралося відро води та й зачерпнуло золоту
рибинку, а це ж була та дівчина з яйця! Понесли рибинку королю, щоб її засмажити на обід. А то була така
рибина, що ніхто в світі такої не бачив. Зараз же узялися її смажити для короля. Хлопця щедро обдарували.
Коли ж чистили рибину, прийшла на кухню стара. Вона була за няньку в королівського онучка. От стара так і
вхопилась за живіт, мовляв, хто цієї риби покуштує, враз помре. Узяли рибину і всю луску, що з неї начистили,
та й кинули на вогонь. А одна лусочка і впала в шпарку між дошками. От рано замітає хлопець хату і вимів ту
лусочку з рибини та й разом із сміттям викинув на гній. Коли ж за ніч виросла там золота груша, а на ній груш
— аж до землі гнуться!
Устає вранці старий король і дивиться у вікно, що це засяяло в його дворі. Та так зрадів, що виросло йому на
старість таке дерево. Як угледіла ж стара ту грушу, перелякалася та й каже своїй дівчині:
— Як не викопаємо цієї груші, то пропащі ми! Це, дочко, та панна, що я її в криницю вкинула!
Зараз-таки загадала вона викопати грушу і спалити. Коли ж знявся вітер, як та груша падала, і одна трісочка
відскочила за браму.
А йшла собі баба стежкою. Найшла її, принесла додому й почепила на цвяшок. А трісочка й промовила
людським голосом:
— Ой, матінко, я вже так зголодніла, сім років не їла! Баба стрепенулася: хто ж то її погукав? Оглянулася та й
132

жахнулась, бо на цвяшку, бачить, золота дівчина на хустці висить.
— Ой, мамо, буду вже я вас до вашої старості доглядати, тільки дайте мені чогось попоїсти!
Було в старої одне варене яйце, то вони його і з'їли двох. Тоді вже дівчина й каже бабі:
— Матінко, треба нам заробити трохи грошей, то оддайте мене на фабрику!
Та й пішла дівчина робити на фабрику. Дала їй стара хустку на голову, одягла її й випровадила на роботу. От
робить вона перший день. Аж прийшов молодий король подивитися на фабрику. Вона сиділа скраю. Король так
і став:
— Дівчино моя, де ти тут узялася? Такої краси я ще ніколи не бачив. Ану скинь оцю хустку!
— Ой, не скину, бо в мене голова нечесана!
Не хотіла показуватися, що вона — золота дівчина. Король од неї пішов до другої, до третьої, аж до тисячної та
й вернувся додому.
На другий день прийшов молодий король щонайперше до бідної дівчини, котра стару утримувала і сім років
нічого не їла, через сім років одне яйце удвох із бабою з'їла. Прийшов він до неї й каже:
— Дівчино моя, голубонько, що тобі снилося? Вона зітхнула й каже:
— Ой, боже мій, що мені снилося? Ви мені, королю, снилися! Якби ви мій сон вислухали, то й заплакали б. Але
я не розкажу вам його, бо він довгий. Король наполягав, і вона говорила далі:
— Коли ви були молодий, то сказали батькові, що хочете оженитися і хочете тільки таку панну взяти, що не
було її ще ні під сонцем, ні при місяці, ані на вітрі, ані під небом зоряним. Старий король тоді так і завмер, бо
боявся, що ніколи не побачить свого єдиного сина, як підете з дому.
Молодий король сказав:
— Ой, дівчинонько, то такий гарний сон, ану ж розкажи далі.
— Добули ви одну гарну дівчину, котрій рівні не було на цьому світі, та не встерегли!
А далі розказала все, що з нею сталося, немовби їй те снилося.
Молодий король вислухав той сон, і пізнав він, що вона його справжня дружина, взяв її за руку й повів до
палацу.
Рано він покликав свою підкинуту жінку з її матір'ю. Сіли вони всі до столу. Погукав він двадцятьох чотирьох
радників і каже їм:
— Якої кари заслужила б та людина, котра б нас двох розлучила?—та й показав на себе й на жінку.
Його жінка сказала, що така людина негідна, треба залізного коня розпалити й на нього її посадити, щоб
загинула. Тоді король сказав:
— Жінко моя, чого собі захотіла, те й матимеш. Схопили несправжню дружину з її матір'ю та й посадили їх на
вогненного коня. Так обидві й згоріли. А королевич привів із світлиці свою кохану дружину, що була сім років
заклята, і все засяяло од її краси.
Малюнки Г. Зматлікової

Про короля Рудя і злотоволоску
Ну а це, що вам розповім, було таки насправді! Було воно ще за тих добрих часів, коли, бачте... але не
лякайтеся! — Ну, що ж? Коли ж? — Ну, бачте, тоді, коли свинки ходили в черевичках, а жабки гуляли в
чепчиках; коли ослики по вулицях шпорами кресали, а зайчики самі на хортів сурмили. Ой, а було ж тоді добре
133

дівчатам! Тоді пси їм посуд мили, коти витирали; гуси хату підмітали; риби шмаття прали, а раки його
полоскали. Тоді кожна, склавши руки, біля теплої печі сиділа і не боялась, що не вийде заміж! Та нічого,
дівчата! Знов починають свинки носити черевички, а жабки ходити в чепчиках; і осли вже крешуть по вулицях
шпорами. Настане й таке, що не треба вам буде посуд мити, хату мести, шмаття прати; будете тільки сидіти й
кожна вийде заміж за кого душа забажає,— як ото й Злотоволоска!
— Та ну! А що ж там та Злотоволоска?
— Ось про це я й хочу розказати.
В сімдесят сьомій країні, за скляною горою, за дерев'яною скалою, за солом'яним стовпом жив собі багатий
король, і була в нього дочка Злотоволоска, в якої коси сяяли, немов золоте сонце, а очі були як синє небо, так що
можна в них було поглянути, як у люстерко. Женихів у неї було по десятеро на кожен палець, та за жодного не
хотіла вона виходити. Сподобався б їй король Рудь, то батько за нього найшвидше й віддав би. Та що ж? Король
Рудь того й звався король Рудь, що в нього борода була, як полум'я, руда, і як тільки було гляне на ту бороду
Злотоволоска, так і одпадає у неї охота з ним шлюб брати.
Даремно воркотів король Рудь коло неї, мов той голуб, даремно батько її умовляв, що ж воно, мовляв, далі буде,
коли за найбільшого багача й короля не хоче, та ще й за найбільшого красеня, коли б не ота борода. Та
Злотоволоска не хотіла ні за нього, ані за нікого іншого. От наостанку батько їй і каже:
— А вже ж ти, дочко моя, не постарієшся у моєму домі, бо й мене б осоромила. За кого завгодно, а йти мусиш.
Оце ж надумуйся та й виходь, за кого сама схочеш, ти ж бо знаєш, їх у тебе хоч греблю гати, і тобі, й мені що
день божий спокою не дають.
Тоді Злотоволоска й просить батька, що, мовляв, хоч рік ще подівує, а тим часом подумає: за кого віддатись. От
якось покликала вона до себе покоївку:
— Розчеши мене!—каже.
От покоївка чесала, чесала, коли й вичесала. Що? Та оте ж, що в косах живе!
Гарній Злотоволосці зроду таке не траплялось, та й довіку вже не трапилось.
Іншим разом була б вона зашарілася по самі вуха, а тепер їй щось на думку спало, вона й каже:— Знаєш що, покоївко? Про це нікому ані слова, як не хочеш лиха! Та вже коли це звірятко тут, воно ні в чому
не повинне, то й будемо його доглядати.
От вони й доглядали його нишком, а як виросло воно велике, зняли з нього шкурку, вичинили та й дали пошити
черевичок. Злотоволоска й знов застерегла покоївку, щоб ані писнула про те нікому, хай там що. Тим часом і рік
минув. Кличе батько дочку та й питається, за кого ж вона піде.
— Піду, тату, за того, хто вгадає, з чого оцей черевичок. Спершу нехай угадують самі королевичі, а як не
вгадають, то нехай хоч і старці.
Як вона схотіла, так усе й зробили. Угадували королі, вгадував і сам король Рудь, та так ніхто й не вгадав. Тоді
сказав батько оголосити, що віддасть дочку хоч і за старця, аби тільки відгадав загадку. Угадували тоді всякі, з
усього світу позбирані, та й нічого не вгадали. Коли ж король Рудь пометикував собі, то й здогадався, що йому
робити. Наобіцяв він золоті гори покоївці, а та й розказала все. От за який там час суне до королівського двору
якийсь старець хтозна-яким візком, запряженим однією шкапиною. Челядь хотіла його вигнати, мовляв, куди це
такий голодранець до королівського двору. А старець і каже, що прийшов угадувати собі молоду, а забере її, то
тоді собі й піде. Коли справді. Глянув старець на той черевичок, та тільки й сказав: було, мовляв, воно на голові,
то чом би йому й на нозі не бути. Злотоволоска зашарілася по самі вуха, ну його просити: піде вона з ним, аби
тільки він більш нічого не розказував. А батько їй:
134

— Кого вибрала, того й будеш!
Мусила вона одягтися в просту вдяганку. І як тільки взяли шлюб, посадив старець молоду на візок і — «вйо,
конячко, поки жива, а як здохнеш, друга буде!»—поколивався нога за ногою з двору.
Люди збіглися дивитись на те диво, а Злотоволоска й очі собі затулила.
От сунуть вони й сунуть, дотяглися на широкі луки. Аж там отара білих овець пасеться. Злотоволоска й
питається:
— Гей, чабане, чиї це вівці?
— А чиї ж? Короля Рудя! Це ж найбагатший пан, а що вже добрий, то й у світі такого немає!— каже чабан.
— Ой бідна я, нещасна, де ж мій розум був, що я за нього піти не схотіла?!—зітхає вона.
От сунуться вони й сунуться, дотяглися на широкі ниви. Аж там пасеться череда корів і ситих волів.
Злотововоска й питається:
— Гей, чередниче, чия це худоба?
— А чия ж? Короля Рудя! Це ж найбагатший пан, а що вже добрий, то й у світі такого немає!
— Ой, бідна я, нещасна, де ж мій розум був, що я за нього піти не схотіла?!
От сунуться вони й сунуться, дотяглися до далеких гір. Аж там женуть на пасовище табун коней. Злотоволоска
й питається:
— Гей, пастуше, а чиї це коні?
— А чиї ж? Короля Рудя! Це ж найбагатший пан, а що вже добрий, то й на світі такого немає!
— Ой бідна я, нещасна, де ж мій розум був, що я за нього заміж не схотіла?
От минули вони гори, й показалося велике місто. Злотоволоска знову питається:
— А чиє це місто?
— Таж короля Рудя! — каже старець.
— А хіба ти мене до нього везеш?
— А звісно, серденько. Там під його замком моя хижка; там ми й будемо з тобою жити, і добре нам буде. Я
ходитиму на жебри, а ти на поденщину. Я принесу, що мені добрі люди дадуть, і ти дещо заробиш, та й
матимемо собі щодня добру вечерю. Житимемо як голубів пара на зеленій гілці. Чи не так, рибонько моя?
Злотоволоска залилася слізьми, що не могла й слова вимовити.
А він собі й байдуже. Привіз її в хату і весь скарб позносив. А рано будить її вдосвіта й загадує:
— Оце ж я йду на жебри, а ти йди до замку. Там я тобі напитав роботу. Полотимеш на городі льон. Робота
неважка. Тільки, гляди, вкинь собі нишком у торбу трохи моркви та петрушки. Та не маніжся. Привчайся
потроху до нашого ремесла. Ну, йди вже, я хату замкну. Ох і юшка ж буде в нас на вечір, із морквою та з
петрушкою! Еге ж, буде, поки я прийду? Та й вирядив її, а сам замкнув хатку та пішов у місто, нібито на жебри.
Що вона мала робити? Потяглась до того замку. Під брамою дожидали її інші поденниці. Узяли її з собою та й
пішли полоти на город. Ото полють та й говорять між собою, що молодий король Рудь буде, мабуть, женитися,
бо й у дворі, й на городі, і в палатах загадано лад давати. Злотоволоска тільки все зітхала мовчки та все думала
про те, що чоловік їй загадав. Далі взяла й укинула в торбу, щоб ніхто не бачив, кілька морквин і трохи
петрушки. Та як стали вони увечері йти з роботи, на воротях став городник і заглядав до кожної в торбу, чи
нікотра нічого не вкрала. Ні в кого нічого не знайшов, а в Злотоволоски знайшов моркву і петрушку. Як напався
ж він на неї, лаяв-лаяв, ще й сказав, що за роботу не дасть їй нічого, а як не хоче вона піти до в'язниці, то ще
мусить завтра відробити. Хоч-не-хоч пообіцяла вона, що відробить. А дома ще й чоловік вилаяв її ледащицею,
до свого діла не дотепною. Як же, мовляв, їм жити в світі, коли вона й тієї дещиці не змогла вкрасти? Де вже
135

йому сподіватися від неї хоч ложки доброї юшки?
— Завтра ж щоб перша була мені на роботі,— каже наостанку,— щоб я через тебе до в'язниці не пішов. З
королем кепські жарти. Провинилась, то й спокутуй! Рано прийшла Злотоволоска у двір, а городник взяв її за
руку ніби жартомя та:
— Ану-ну,— каже,— чи оці тендітні пальчики й до діла такі меткі, як до чого іншого.— І зняв її на посміх!—Ти
диви, вона ще й до чогось береться! Та чи ж такі руки до роботи, їх хіба під скло!
Коли саме йде тудою покоївка, він і сказав, щоб забрала Злотоволоску до покоїв набивати перини, а йому щоб
більше таких робітниць не посилали. Прибирає Злотоволоска в замкових покоях та й зітхає тяжко,— що яка-то
там краса, і дома в батька такої небачила. Аж тут покликали її. Мовляв, шиють убрання для молодої, то
мірятимуть на ту покоївку, що буде з усіх найкраща. От поставили їх у ряд. Мусила й вона ставати. І на тобі!
Всі покоївки визнали її за найкращу. От і приміряли шлюбне вбрання до неї, шили, гаптували золотом, пильно
докладали рук, бо завтра ж королівській молодій у ньому танцювати. Пізно ввечері пустили Злотоволоску
додому. А дома чоловік:
— Де це ти забарилася? Що там робила? Що принесла?
— Як же не забаритись, коли не пускали! Як же й принести що, коли не дали?— аж плаче Злотоволоска.
— Еге, оце так!—буркотів старець.— Ото робітниця з тебе! А з чого ж нам жити, як другий день ти нічого до
хати не приносиш?
Коли як гляне, що вона така сумна й смутна, то зараз і пом'якшав та й каже їй:
— Та вже не вдавайся в таку тугу! Воно й жебракові часом щастя усміхнеться. От був я сьогодні у замку на
кухні, а там пироги пекли на весілля. То й мені перепало. Тепер повечеряємо собі всмак.
І справді виклав з торби пирогів повну тарілку. Сподобалися вони Злотоволосці, бо таких і дома не їла. Навіть
спала тої ночі краще, бо чоловік трохи подобрішав. Але вранці він знову їй каже:
— Сьогодні йди просто до замку на роботу. Я впросив, щоб узяли тебе на кухню. Розказав їм, яка ти моторна, за
те мені дали наїдку більше й ліпшого, що й тобі вчора смакував. Тобі там ще й не стільки перепаде! Бо там до
весілля ладнаються, ввечері вже й король Рудь там буде із своєю молодою. Тільки ж ти не поїж усього сама. Ось
тобі горня. Щоб ніхто не побачив, прив'яжи його під фартух та й принесеш і мені трохи страви. За це тобі ніхто
не посміє нічого сказати, хоч би й знайшли його в тебе. Тільки ж гляди, я вже давно теплого не їв, то не прийди
додому без страви! Та й випхав її з хати, а сам пішов нібито в місто на жебри.
А Злотоволосці добре було у замку на кухні. Ніхто за неї краще не порадив, як і що на вечерю готувати. День
минув, що вона й не зогляділася, а ввечері вже було у неї й трохи юшки в горнятку під фартухом. І вже можна
іти їй додому. Коли ж почали її усі вмовляти, щоб зосталася хоч подивитися на перший танець. Не пустили її,
втягли до великої світлиці, хоч біля дверей пристояти.
А в світлиці вже гостей-гостей, саме починають перший танець. Тут поставали пани з панночками в пари,
тільки молодий зостався чогось сам собі. І вже нема йому панночки до танцю. Та молодий не журився, схопив
собі з-під дверей Злотоволоску та й закружляв її в танку.
Тут як линеться юшка з горнятка, що в неї під фартухом,— залила їй усю одежу. Вона трохи не згоріла з сорому,
а гості в крик:
— Дивіться, дивіться, королева пара всю одежу собі залила!
Кинули гості танцювати та тільки зглядаються. За тим соромом Злотоволоска й незчулася, як покоївки
ввіпхнули її до якоїсь кімнати та й стали скидати з неї просту вдяганку та вбирати в золоті шати, що ото на неї і
136

міряли, й шили. Злотоволоска з дива тільки заїкалась, питаючи, що то буде. Але на те не зважали й так її убрали
та причепурили, що стала вона, мов з неба зіронька.
Тут саме відчинилися двері й увійшов сам король Рудь та так щиро усміхається до неї, а далі підійшов та й
каже:
— Ну, моє серце, чи пізнаєш свого чоловіка з хижки? Бо я тебе пізнаю і в простих, і в королівських шатах!—
Тепер вже вона здогадалась, звідки вітер віє! Посварилася на нього пальчиком тієї ручки, якій загадував він
полоти на городі, усміхнулася й подала йому руку.
Король Рудь познайомив з усіма гостями свою милу дружиноньку, а їхню королеву,— і грали весілля аж до
світу.
А далі вже все було добре. На той час, коли Злотово-лосчин батько прийшов їх одвідати, вона звикла вже до
свого чоловіка й до його рудої бороди, котра до того ж таки трохи й почорніла. Боялася тепер Злотоволоска
тільки, щоб та борода ніколи не посивіла.
Малюнки Г. Зматлікової

Швець і чорт
У далекій-далекій країні, десь на краю світа жив собі убогий швець із жінкою. А недарма кажуть, що багаті
тішаться грішми, а убогі дітьми, то й у цих двох було діточок, як у решеті дірочок. Спершу шевцевій родині ще
сяк-так велося. Швець робив на совість, і люди шили в нього чоботи. Та настали тяжкі часи, увесь край обсіли
злидні, і з роботою настала скрута.
То невдовзі стало вже так, що швець не мав до чого й рук прикласти. А як не робота, нічого покласти в рота, то
й оселився в їхній хаті голод, діти знай плакали їсти, та так плакали, що в шевця серце краялося з жалю. От
коли вже в хаті не було хліба й стільки, скільки муха на крилечку піднесе, нещасний швець геть знемігся від
того дитячого плачу. Хоч уже й вуха собі затикав і голову ховав у сіно на горищі. Не знав він уже, де йому й
подітись. Отож раз пізно увечері швець, нетямлячись від горя, й крикнув на дітей:
— Що мені, бідному, з вами робити? Бодай би вас уже чорти взяли! Або вас, або мене. Може, тоді мав би я
спокій, нехай хоч і в пеклі, аби вас не чути.
Ой лишенько! Сказав сердешний чоботар, чого не слід би говорити. Бо зараз же щось забурмотіло в сінях і ніби
загупали кінські копита. Чоботар відчинив двері, у хаті запахло сіркою, а в темних сінях він уже побачив...
Кого? Звісно, що нікого іншого як чорта. Очиська витріщені, голова скуйовджена, куценькі ріжки, увесь
волохатий, чорний, ззаду довгий волохатий хвіст.
— Ти мене гукав, от я й прийшов,— забурчав чорт.
— Гукав — не гукав, яке тобі діло?—налякався чоботар.— Чоловік часом і сам не знає, що в нього з язика
злетить. Ти таки сам подумай, я не знаю вже, як оцю сарану й нагодувать. В хаті, хоч запали, немає ні крихти
хліба, ані крейцара, щоб купити тій дрібноті що-небудь на зуб, бо помре з голоду. А як добути грошей, коли не
хочеш ні красти, ні оббивати чужі пороги? Ну, скажи!
— Не викручуйся, чоботарю. Збирайся лиш у дорогу!
— Е-е, стривай, небоже, не так швидко! Де це видано, щоб чорт отак задурно забрав людську душу?
— Ну, хай по-твоєму, не хочу бути тобі винним. Кажи, чого хочеш за свою душу?
— Чого хочу? Аби ж я знав,— міркує чоботар, коли враз і надумався.— Вже знаю,— каже.— Принеси мені
137

стільки дукатів, скільки влізе в чобіт, отоді й душа твоя. Тоді вже хоч і бери мене, як дітям моїм буде з чого
жити.
— Добре,— чорт йому,— візьми свій чобіт та постав на димарі, а я полечу по гроші.
Та по цих словах і щез, мов не було його. Тільки пекельний дим із хмари валував. А швець і став міркувати:
«Чортисько, мабуть, думає собі, що дешево сторгував душу, і тепер я отак легесенько дістануся йому в пазурі.
Еге, промахнувся, небораче, не на тих наскочив. Що б то був за чоботар, аби попустив чортяці верховодити!..»
Тут нашому чоботареві аж танцювати схотілося. Зайшов він до комори, витягнув із скрині старий драний чобіт,
та так його вишарував, що й себе в ньому побач'ив, як у дзеркалі. Тоді мерщій з ним на хату. Бо чорт ось-ось
знову буде тут. Хоч воно до пекла й назад чи не вдесятеро далі, аніж на край світу, та що це для чорта? Отак,
може, як для чоловіка перейти з одного краю села в другий. Та якби він оце не застав у димарі чобота? Ще
передумав би, зоставив би чоботаря чоботарем, нехай терпить нужду і слухає дитячий плач, поки й пропаде з
розпачу.
І добре швець розмислив. Бо ледве поставив чобота в димар, як знявся страшний вітрюган, і чорт був уже тут із
повним мішком за плечима.
— А що, чи не дуже я барився?—зареготав дідько.— Як бачиш, дукатів приніс чималенько. Це про той випадок,
якби тобі трапився надто великий чобіт. Та, гадаю, в цей більш як жмень п'ять не ввійде.
— Ану лишень спробуй, приятелю. То він тільки на око не дуже великий, а насправді всього твого мішка на
нього не вистачить.
— Та не балакай, ось дивись!
Чорт розв'язав мішок і надсипав з нього стільки, скільки, на його думку, могло ввійти в чобіт. А що було темно,
як у вусі, то вхопив він за халяву — пересвідчитися, чи вже повний чобіт. Та де там! Здалось йому, чобіт геть
порожній. Дідько сипав та й сипав, а гроші летіли в чобіт, як у бездонну криницю. Мішок був уже майже
порожній. Тоді чорт схопив його за ріжки й останні дукати дзенькнули й упали в чобіт, мов камінь У воду.
— Це не по-доброму,— промимрив злісно чорт.— Бо мішок з дукатами був у кілька разів більший од чобота.
— Чи я тобі не казав, що цей чобіт тільки здається маленьким,— захихотів чоботар.
— Ну, добре. Я й з двох мішків не забіднію. Буде твій чобіт повний, а ти будеш мій.
— А що ж, буду, буду. Тільки спершу виконай умову.
— Це для мене найлегше. Ось побач, я зараз і назад.
І чорт знову щез, а за хвилину прилетів з другим мішком, повним дукатів. І все повторилося. Чорт сипав, хапав
за халяву, не намацував у чоботі грошей і трусив мішок, поки в ньому не лишалося ані дуката.
— Ну його к бісу! Тут щось не так!
— Як-то не так! Промахнувся, братику? — всміхнувся чоботар.
— Ну, добре ж. Я не пошкодую й третього мішка, а таки ти од мене не одкрутишся.
— Ну, коли так...
Та чоботар не доказав. Чорт подався до пекла по третій мішок дукатів. Він квапився, поки не заспівав півень, бо
тоді було б йому не до шевця, самому був би край. За хвилинку він уже вернувся й знов сипав і сипав, але чобіт
усе був порожній. От став він носити мішок за мішком, та знай сипав гроші в чобіт, і все марно. Розпалився
дідько та й забув про час, думав, щоб тільки не проґавити чоботаревої душі. Та й незчувся, як настала та
хвилина, коли півень провіщає добрим людям день. Ледве той закукурікав, як чорт завив од злості і розлився на
коломазь.
Чоботар на радощах аж потер руки. Зібрав він дукати, що якось там зачепилися в халяві чобота, й побіг до
138

пекаря. Накупив свіжого хліба, далі постукав до крамаря, щоб продав йому житньої кави, і коли діти
прокинулись, то на столі стояло вже готове снідання. Потім усі вибралися до міста, купили кожному новеньку
вдяганку і з кошиками, повними харчів, що стало б їх на цілий місяць, вернулись додому. Але не треба було
такого великого запасу. Часи змінилися, злидні втекли не тільки з чоботаревого дому, але й з усього села й з
усього краю. До шевцевої хати завітали нові гості — радість і веселощі. Замовників тепер було доволі, а де є
праця, там є й плата. То й не треба було шевцевій родині бісівських дукатів. Хоч була їх сила, хто б його й
лічив!
А як їх стільки в один чобіт влізло? Отож-то! В чоботі не було ані однісінького. А де ж ділися? Ну, де — в
димар, а звідти попадали в хату. А чом не зосталися в чоботі? Ну, як вам оце сказати? Бо той чобіт, як ви вже й
самі здогадались, був голодний. Завжди просив їсти,— як у нашому селі кажуть про драний чобіт. Ото він саме
такий і був. Швець, перш ніж поставити його в димар, зірвав підметку, і чорт міг сипати в нього дукати, скільки
здужав, хоч би й до судного дня, а чобіт усе був би порожній.
Малюнки Г. Зматлікової

Як вівчарський ватаг панів їсти вчив
Вирядився один король на полювання. От одбився якось він од товариства й зайшов так далеко в ліс, що
заблудився. Там і ніч його застала. Ходив він, ходив тим лісом, аж поки набачив світло. То світилося у
вівчарській колибі. Король і пішов туди, аж там напали на нього собаки. Вийшов вівчарський ватаг і прогнав
собак. Король його й питає:
— Скажіть, будь ласка, чи не пустили б ви переночувати? Одбився я од свого товариства та й блукаю лісом і
ніяк не вийду.
— Добре.
От ватаг зладнав вечерю своїм вівчарям. Покликали й короля до гурту. Дали йому дерев'яну ложку, а був він
голодний, то й не довелось його довго просити. У мисці були галушки з сиром. От король ну вибирати сир із
середини миски. А наш ватаг бах короля по руці ложкою та й каже:
— А чого не їси скраю, як усі?
Король нічого, тільки добре собі те запам'ятав.
Повставали вони рано-вранці. Вівчарі пішли своїм звичаєм подоїли овець та й вернулися в колибу. Кожен
набрав собі черпак овечого молока та й випив. Дали й королеві. Той напився, а тоді й попросив ватага, щоб
вивів його з лісу. Як вийшли з лісу, король йому каже:
— Ну, спасибі тобі за вечерю й снідання, а завтра приходь ти до мене на королівський обід. Та гляди, як не
прийдеш, буде тобі лихо!
Що мав ватаг робити? Наказ є наказ. На другий день убрався він, підперезався поясом, топір у руки та й пішов
до королівського палацу.
От приходить, аж там його й зустрічають, бо вже на нього чекали. Іде він до короля, і король його вітає. Обід
готовий, велять ватагові за стіл сісти, а він соромиться — як його обідати між такими панами? Тоді король йому
каже, щоб він не соромився. Мовляв, я, король, не соромився з твоїми вівчарями їсти, в колибі з ними спати, то
й ти не соромся за моїм столом сидіти. Ватаг осмілився та й сів за стіл. Як усі їли, так і він їв. От принесли
печеню на стіл. А один міністр і почав вибирати, що краще з середини. Наш ватаг своє знав, ухопив ложку та як
139

лусне його по руці, ще й каже:
— А чого не їси скраю?
Ох і розгнівався міністр, де ж пак, щоб якийсь ватаг та посмів міністра по руках бити. А король і каже:
— Дайте йому спокій! Його правда. Нехай кожен їсть, що перед ним; а не вишукує, що краще. Мене й самого
ватаг так навчив.
Отак король похвалив ватага та ще й обдарував, що вже довіку не треба було йому вівчарювати.
Малюнки Г. Зматлікової

Про Янка Полінка
Словацька казка
Був собі один різьбяр із жінкою, і не було у них дітей. От жінка його й просить, нехай він хоч із дерева їй дитя
виріже. Він і вирізьбив таку гарну дитинку та й приніс жінці додому.
Вона стала дитя в колисці колихати и співати йому такої пісеньки:
Люлі, синку, люлечки,
Зварю тобі юшечки,
Буду тебе колихати,
Буде тобі гарно спати.
І враз — диво!—з поліна зробилася жива дитинка. То її та пісенька живою поробила.
От уже тому хлоп'яті минуло дванадцять, закохався він у рибальстві. Та й сказав батькові, щоб справив йому
золотого човника. Попливе, бувало, Янко геть-геть у море на своєму човнику, наловить рибки, припливе й
батькові дома допоможе. А матері сказав, як приносила йому обід, щоб його не кликала, поки він плаває на воді.
А був на тому морі змій та й запримітив хлопця. Взявся він скувати собі цимбали, щоб був такий голос, як у
матері Янка Полінка. Ото раз озвався змій на тих цимбалах, а Янко подумав, що то його мати. Змій гукає:
Припливи, мій любчику,
Несу тобі юшечки,
Буду тебе колихати,
Буде тобі гарно спати.
Приплив Янко, а змій спіймав його та й поніс до своєї господи. А в змія була жінка Оленка. От змій привів його
до Оленки, загадав, щоб натопила добре піч, укинула туди Янка Полінка та й спекла.А сам пішов собі. От
напалила вона піч та й каже:
— Янку Полінку, ходи сюди!
Той прийшов до печі, а вона йому:
— Сідай лиш на лопату!
А він каже, що не знає, як сідати, якби вона показала. Вона його й сюди й туди, і праворуч і ліворуч, а він не
навчиться, як йому на ту лопату сісти. Та й знов каже:
— Покажи, як мені сісти!
Вона й сіла. А Янко Полінко як схопив лопату та Оленку в піч.
А перед тим палацом, де жив змій, та стояв височенний дуб. Янко Полінко видерся на дуба, геть аж на
вершечок. Коли тут і змій прийшов. Ворота були заперті, от змій став та й гукає:
140

— Оленко, Оленко, відчини!
Не обзивається Оленка. Змій подумав, що вона кудись пішла або заснула. Перескочив браму та й увійшов до
палацу. Заглянув у піч, а далі вийшов до воріт і співає:
— Вжарилося, вшкварилося Полінкове м'ясо!
А Янко Полінко з дуба:
— Вжарилося, вшкварилося Оленчине м'ясо!
Змій почув. Коли дивиться — аж Янко на дубі. Він ну гризти зубами того дуба — не вгризе. Тоді пішов до
коваля, щоб той скував йому залізні зуби. І ото як став уже тими залізними зубами гризти, а дуб от-от упаде,
Янко Полінко заплакав на дубі. Коли саме летить над ним табун гусей, хіба з п'ятнадцятеро. Янко Полінко й
просить:
Гуси, гуси, гусоньки,
Візьміте на крилонька!
Понад полем, лісами
Понесіте до мами.
Є там їсти-пити,
Є в чім походити.
А гуси йому:
— За нами другі летять, нехай тебе візьмуть! Коли летить другий табун. Янко й до них так само. А другий
табун йому одказує:
— За нами ще одна гуска летить, вона тебе візьме! Він тоді й співає:
Гуско, гуско, гусонько,
Візьми-бо на крилонька.
Понад полем, лісами
Та понеси до мами.
Є там гсти-пити,
Є в чім походити.
А та гуска йому:
— Сідай мені на крила!
Та й понесла його до неньчиного двору. От мати пече пироги та все приказує:
— Тобі, діду, один і мені один. А Янко Полінко в дворі:
— А мені й нема?
Вони вже на нього й не ділили, бо думали собі, що його змій із'їв.
А він знову:
— А мені й нема?
Тоді вже мати вибігла з кухні:
Ой, синочку, любчику!
Варю ж тобі юшечку.
Я тебе й наколисалась,
За тобою й наридалась.
А далі жили вони вже вкупі без пригоди.

141

Малюнки Г. Зматлікової

Лисичка та горобець
Лисичка — то хитра штука. Іде вона раз біля куща, аж бачить — сидить горобець на гілці. Вона стала під
кущем та й каже: — Друже милий, коли вітер дме тобі з лівого боку, під яке крило ти голову ховаєш?
Він їй одказує:
— Коли вітер дме мені з лівого боку, я ховаю голову під праве крило.
Лисичка прикинулася, що не розуміє.
— Щось я мало з того второпала. Ану ж покажи мені, як ти це робиш. Горобець сховав голівку під крило, а
лисиця хап його— та й з'їла.
Малюнки Г. Зматлікової

Про Наперстка
Були собі чоловік і жінка і хоч уже й до старості йшло, а не мали вони дітей. Коли ж народився у них гарний
хлопчик, і назвали його Наперстком. Наперсток ріс, і вони його берегли як ока в лобі. От як уже підріс він трохи,
що міг і сам лишатися вдома, батько й мати вибралися в ліс по дрова, а йому наказали:
— Наперсточку-синку, ти ж нікого не пускай до хати, хоч би тобі й золоті гори обіцяли!
І Наперсток сказав, що нікого не пустить.
Ледве батько з матір'ю пішли, як приходить до дверей хитра лисиця та й гукає:
— Наперсточку-синочку, відчини мені, я тебе на хвостику покатаю. Та Наперсток не відчинив.
От лисичка стала міркувати, як би до Наперстка добратися й потішити своїх лисеняток. Підкралася вона до
дверей ще ближче та й так уже ласкаво промовляє:
— Відчини, Наперсточку, хоч трішечки, я тебе на хвостику покатаю. Наперсткові було сумно, він і відчинив.
Лисиця увійшла в хату, посадила його собі на хвостика, повозила раз-другий по хаті, а тоді крізь відчинені двері
— гайда до бору у лисячу нору. Приходять батько й мати додому. Хата відчинена, а Наперсточка нема. Зараз
вони й догадались, що його тільки лисиця вкрала. От узяв дід скрипочку під руку, баба мішок та й вирядились
милого
Наперсточка шукати. Приходять до лисиччиної нори, і дід почав грати:
Лисичко-сестричко,
Вийди танцювати!
І ти, мій синочку,
Любий Наперсточку,
Вийди танцювати.
От виглянуло з нори одне лисенятко, а дід його мерщій у мішок. Та й знов грає:
Троє лисеняток,
І ти, лиско-мати,
— Гайда танцювати!
142

Показалося ще одне лисенятко, а дід його мерщій у мішок. Та й знов грає:
Двоє лисеняток,
І ти, лиско-мати,
— Гайда танцювати!
Вибігло ще одне лисенятко, та й воно опинилося в мішку. А дід усе грає:
Одне лисенятко,
І ти, лиско-мати,
— Гайда танцювати!
А як усі лисенята вже були в мішку, дід тоді:
Агов, лиско-мати,
— Гайда танцювати!
От лисичка розсердилась та й вибігла подивитися, хто це так довго грає. Та й сама опинилась разом з усіма в
мішку. А дід витягнув з нори Наперсточка, й так вони вдвох із старенькою зраділи, що знайшли його здорового,
та й вернулися всі додому.
Та відтоді Наперсток більш ніколи не відчиняв лукавій лисичці.
Малюнки Г. Зматлікової

Про дванадцять місяців
Словацька казка
Була собі мати й мала дві дочки: одну рідну, а другу пасербицю. Свою ж вона любила, а на пасербицю й
дивитися не могла, і все через те, що Марушка була краща за її Голену. Марушка не здогадувалась про свою
красу й не знала, чого мати так сердиться, ледве на неї погляне. Мусила сама робити геть усю роботу:
прибирати, варити, прати, шити, прясти, ткати, траву косити й корову доїти. Голена ж одно чепурилась та
витрішки продавала. Марушка роботу любила, була терпляча, мачушині й сестрині лайки та сварки приймала
без слова. Та що з того? Мачуха з її дочкою щодень злішали, бо Марушка дедалі гарнішала, а Голена поганіла.
От мачуха й надумалась:
— Навіщо мені в хаті гарна пасербиця! Прийдуть хлопці на оглядини, вподобають собі Марушку, а Голени й не
захочуть.
Та з того часу тільки й думали з Голеною, як би позбутись бідної Марушки. І голодом її морили, й били, і такі
муки вигадували, що добрій людині не спаде й на думку. А вона терпіла мовчки та щодень кращала. Одного
дня,— а було це в середині січня,— забаглося Голені фіалок.
— Ходи, Марушко, назбирай мені в лісі фіалок. Почеплю собі за пояс та й ходитиму, бо так мені схотілось, щоб
пахло фіалками,— каже сестрі.
— Ой, сестро любесенька, що це ти надумала! Чи хто коли чував, щоб під снігом росли фіалки?—сказала бідна
дівчина.
— Ах ти ж, дармоїдко, ледащице, ти ще смієш перечити, як тобі загадують! Зараз же мені збирайся, та гляди,
тільки не принесеш фіалок, то я тебе вб'ю!— нагримала Голена.
Мачуха випхала Марушку з хати й двері причинила. От іде дівчина в лісі й гірко плаче. Кругом сніг глибокий,
ніде ні стежини. Блукала вона, блукала, дуже довго. Голод їй допікав, холод діймав, і вже просила вона собі
143

смерті. Коли бачить удалині світло. Пішла вона на те світло й вийшла на високу гору. Аж там горить велике
багаття, круг нього лежить дванадцять каменів, а на тих каменях сидить дванадцятеро чоловіків. Троє сиві, аж
білі, троє не такі старі, троє ще молодші, а троє — наймолодші і найкращі. Сиділи всі дванадцятеро тихо й
дивилися на вогонь. То були дванадцять місяців. На найвищому камені сидів найстарший— Січень, з білим
волоссям і білою бородою й з патерицею в руках.
Марушка злякалася і з дива аж заніміла, а далі насмілилася, підступила ближче й попросила:
— Люди добрі, дозвольте мені погрітись, бо дуже я змерзла.
Найстарший, Січень, кивнув головою та й питається її:
— Чого ж ти прийшла, дочко? Чого тут шукаєш?
— Фіалок шукаю,— каже дівчина.
— Не час на фіалки, кругом сніг,— мовляє Січень.
— Ой, я знаю. Та сестра Голена з мачухою загадали мені принести фіалок з лісу. Як не принесу, то вб'ють мене.
Дуже вас прошу, люди добрі, навчіть мене, де їх знайти.
От підвівся найстарший, Січень, підійшов до наймолодшого, дав йому в руки патерицю й каже:
— Брате Березню, пересядь на моє місце!
Сів Березень на найвищий камінь та як махне патерицею понад багаттям. І враз полум'я шугнуло вгору, сніг
почав танути, дерева стали розвиватися, під буками проклюнулась травиця, в травиці зарожевіли стокротки,
настала весна. Поміж кущами, попід листячком, розквітали фіалки. Марушка й не спам'яталася, а вже все
навколо було мов синьою плахтою застелене.
— Збирай, Марушко, та живенько!—звелів Березень. Марушка зраділа й нарвала великий-великий оберемок.
Далі подякувала щиро місяцям та й подалась додому. Дивувалася Голена, дивувалась мачуха, коли побачили
Марушку з фіалками. Як одчинили їй двері — фіалки й запахли на всю хату.
— Де ж ти їх нарвала?—питалась сердито Голена.
— Ну, в лісі на горі, там вони ростуть під кущами. Там їх є доволі,— тихо сказала Марушка.
Голена взяла фіалки, заткнула за пояс та все нюхає й сама, і матері дала понюхати, а сестрі й не сказала:
«Понюхай і ти!»
На другий день сидить собі Голена біля печі, й захотілося їй ягід. От вона мерщій до сестри:
— Ходи, Марушко, й принеси мені з лісу ягід!
— Ой боже, сестро любесенька, де ж я тепер ягід знайду? Чи хто чував, щоб під снігом ягоди росли?— каже
Марушка.
— Ах ти ж, дармоїдко, ледащице, ти ще смієш перечити, коли тобі загадують? Ану зараз мені збирайся, та
гляди — тільки не принесеш ягід, я тебе вб'ю,— свариться зла Голена.
Мачуха випхала Марушку з хати й двері причинила. От іде дівчина в ліс і гірко плаче. Кругом сніг глибокий,
ніде ні стежини. Блукала вона, блукала, дуже довго. Голод її допікав, холод діймав... Аж бачить знов те саме
світло вдалині, що й за день перед тим бачила. Зраділа вона й подалась до нього. От і прийшла знов до того
багаття, а там сиділи дванадцять місяців. Найстарший, Січень,— на найвищому камені.
— Люди добрі, дозвольте мені погрітись, бо дуже я змерзла,— проситься Марушка.
— А чого ти знову прийшла, дочко? Чого тут шукаєш?
— Ягід шукаю,— відповідає Марушка.
— Е, та зима ж, а на снігу ягоди не ростуть,— каже Січень.
— Ой, знаю,— сумно мовила Марушка.— Та сестра Голена з мачухою загадали мені назбирати ягід. Як не
144

принесу, то вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, навчіть мене, де їх знайти?
От устав Січень, підійшов до місяця, що напроти сидів, дав йому патерицю й каже:
— Брате Липню, пересядь на моє місяце!
Сів Липень на найвищий камінь і махнув понад багаттям патерицею. Враз полум'я спахнуло, сніг умить розтав,
земля зазеленіла, дерева розвилися, пташки заспівали, по лісі цвіли всякі квіти — стало літо. Під буками
з'явились білі зірочки, мов їх насіяли. А ті зірочки на очах мінялися на ягоди і спіли, й спіли. Поки Марушка
спам'яталася, було їх стільки, наче хто простелив червоний килим.
— Збирай, Марушко, та живенько,— звелів Липень. Зраділа Марушка й кинулась збирати, поки назбирала
повний фартух. Далі подякувала щиро місяцям та й подалась додому.
Дивувалася Голена, дивувалась мачуха, коли побачили, що Марушка повен фартух ягід несе. Як відчинили їй
двері — ягоди й запахли на всю хату.
— Де ж ти їх назбирала?— питалась розгнівана Голена.
— Ну, в лісі на горі, ростуть під буками, їх там доволі є,— каже Марушка.
Голена взяла ягоди, наїлась досхочу, і мачуха наїлася, а Марушці й не сказала: «Візьми й ти одну!» Наїлася
Голена ягід, а на третій день схотілось їй червоних яблучок.
— Ходи, Марушко, ходи в ліс і принеси мені червоних яблучок,— загадала сестрі.
— Ой боже, сестро любесенька, де ж візьмуться ті яблука взимку?— відказує бідна Марушка.
— Ах ти ж, дармоїдко, ледащице, ти ще смієш перечити, коли тобі загадують? Ану зараз мені збирайся, та
гляди, тільки не принесеш мені червоних яблучок, я тебе вб'ю,— сварилася люта Голена. Мачуха випхала
Марушку з хати й двері причинила. От іде дівчина лісом і так гірко плаче. Кругом сніг глибокий, ніде ні
стежинки. Але дівчина вже не блукала, бігла прямо на ту гору. Там знову горіло велике багаття, а круг нього
сиділи дванадцять місяців.
— Люди добрі, дозвольте мені погрітися, бо дуже я змерзла,— проситься Марушка.
Найстарший, Січень, кивнув головою та й питає:
— А чого ж ти знову прийшла, дочко? Чого тут шукаєш0
— Червоних яблучок,— відповіла Марушка.
— Та зима ж, а взимку не ростуть червоні яблучка.— мовляє Січень.
— Ой, знаю,— сумно сказала Марушка.— Але Голена з мачухою загадали мені принести червоних яблук з лісу.
Як не принесу, то вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, навчіть мене, де їх знайти.
От устав найстарший, Січень, підійшов до одного з трьох старших місяців, дав йому патерицю і сказав:
— Брате Жовтню, пересядь на моє місце!
Сів Жовтень на найвищий камінь та й махнув патерицею понад багаттям. І враз багаття шугонуло догори
червоним полум'ям, сніг щез, та дерева не розпускались. Тільки з них лист поволі опадав, а вітерець холодний
розносив його всюди по жовтій траві. Не бачила ще Марушка зроду стільки квітів. Тут цвіла туранка. жаріли
гвоздики, в долині пізньоцвіт. Під буками росла висока папороть і цвів рясний барвінок. Та Марушка
видивлялася тільки червоних яблук. Коли й справді бачить — яблуня, а на ній високо між гіллям червоніють
яблука.
— Збивай, Марушко, та живенько,— звелів Жовтень. Зраділа Марушка. Потрусила яблуню—і впало одне
яблуко. Знов потрусила, друге впало.
— Біжи, Марушко, додому та живенько,— загукав до неї Жовтень.
Марушка зараз-таки послухала, підняла ті яблука, що впали, місяцям щиро подякувала й подалась додому.
145

Дивувалася Голена, дивувалась мачуха, як побачили, що Марушка яблука несе. Відчинили двері — Марушка й
подала їм двоє яблук.
— Де ж ти їх нарвала?—питала Голена.
— Ну, в лісі на горі вони ростуть. Там їх доволі є,— каже Марушка.
— А чого ж ти більше не принесла? Чи ти дорогою їх поїла?—напалася на неї Голена.
— О-ой, сестро любесенька, не з'їла я ані кусника. Як потрусила дерево, упало одне яблуко, удруге потрусила,
впало друге, а більше мені не дали трусити. Гукнули, щоб ішла додому,— казала Марушка.
— Бодай тебе лихий узяв,— кляла Марушку Голена й хотіла її набити.
Марушка жалібно заплакала та й утекла до кухні. «Краще смерть, ніж отаке терпіти від мачухи та сестри»,—
думала собі вона. Ласа Голена пересварилася й узялася до яблука. Воно здалося їй таке солодке, що зроду
такого доброго не їла. І мачусі припало до смаку. З'їли вони по яблуку, і їм захотілося ще.
— Дай мені, мамо, кожушок, піду я сама в ліс,— каже Голена.— Бо та ледащиця знову їх дорогою поїсть. А я
знайду те місце і всі яблука пообриваю, хоч би що там на мене кричали.
Дарма її вмовляла мати. Голена взяла кожушок, хустку на голову й подалася в ліс. Мати тільки постояла на
порозі та подивилася їй услід.
І от зайшла Голена в ліс. А кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Блукала вона, блукала, а яблука мов перед
очима, та все надять її далі й далі. Коли це побачила вона вдалині світло та й подалася до нього. Прийшла аж на
гору, де палає велике багаття, а круг нього сидять на дванадцяти каменях дванадцять місяців. Голена спершу
злякалася, а згодом приступила ближче до багаття й простягла руки погріти. Місяців і не спиталася.
— Чого це ти прийшла? Чого шукаєш?—питається її сердито Січень.
— А тобі що до того, старий дурню! Не тобі те знати, куди я йду та чого,— відрубала Голена.
Січень насупив чоло й махнув патерицею над головою. Тут зараз похмарилося небо, пригасло багаття,
посипався густий сніг, мов хто перину розірвав, а гострий вітер засвистів по лісі. Голена світа білого не бачила
перед собою. Блукала вона, блукала, все падаючи в замети та дедалі знемагаючи. А сніг сипле й сипле, а
крижаний вітер до кісток проймає. Голена кляла Марушку і весь світ. Вона геть задубла навіть у своєму
теплому кожусі. Чекає мати Голену, в вікно виглядає, й на ґанок виходить виглядати,— все ніяк не дочекається.
Година за годиною минає, а Голена все не йде.
— Чи їй так ті яблука до смаку припали, що не може одірватися, чи що? Піду сама подивлюся, де вона,—
сказала мати, взяла кожушину, хустку на голову й подалася вслід за Голеною.
А кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Гукала вона Голену, та ніхто не обзивався. Блукала вона, блукала, а
сніг усе сипався, а вітер віяв щораз холодніший. Марушка вже й обід зварила, й корову попорала, а мачуха з
Голеною все не вертаються.
— Де ж вони так довго забарилися?—сказала собі Марушка й сіла до прядки. Уже й веретено напряла, вже й у
хаті споночіло, а ні Голени, ані мачухи немає.
— Ой лишенько, чи там нічого з ними не сталося?
На небі зірки мерехтять, на землі сніг виблискує і ніде не видно ані лялечки. Зажурилась вона й зачинила вікно,
а мати з сестрою все з думки не йдуть. Рано чекала їх снідати, чекала обідати, та не дочекалась більше ні
Голени, ані мачухи. Обидві замерзли в лісі. Добрій Марушці зосталася хатка, корова й клапоть поля. З часом
знайшовся й господар, і жили в добрі та злагоді.
Малюнки Г. Зматлікової

146

Тібетські казки та легенди
Історія Коконора
Цар Ладака схотів побудувати храм, аби помістити в ньому величезну статую Будди.
Зібрали

тисячі

вправних

майстрів,

заготували

кращі

будівельні

матеріали,

і

під

керівництвом

найдосвідченішого зодчого закипіла робота.
День за днем виростали вишукані стіни храму. Цар і цариця були щасливі, а зодчий старався з усіх сил.
Вирішили оздобити храм найпрекраснішими фресками і свитками з розписом.
Але одного ранку, коли прийшли на роботу, майстри побачили на місці храму безформну купу каміння. Від
стрімких стін нічого не залишилося. Коли жахливу новину переказали зодчому, він, не пам'ятаючи себе,
примчав до місця робіт. Ледве поглянувши на руїни, він впав знепритомлений.
Цар почув про нещастя і в гніві послав за винним. Бідний зодчий, залитий слізьми, відчував, що цар напевне
кине його до в'язниці.
Цар наказав відрубати зодчому руки, а потім заслати його в дикий, засніжений гірський край.
Знайшли іншого зодчого, і робота відновилась. Знову заклали фундамент, почали класти стіни, і знову ожила
надія. Але повторилася та ж сама історія: одного ранку на місці прекрасної будівлі лежали лише руїни.
Один за одним шість зодчих намагались побудувати дивовижний храм, і всі шість разів будівля розвалювалася.
Тоді цар пішов до провісника, аби з'ясувати, в чому причина цього незрозумілого явища. Може, краще будувати
в іншому місці? Але той мовив:
– Ти мусиш побудувати храм саме тут, не шукай іншого місця.
Цар сказав:
– Але, святий отче, це місце наче прокляте. Не встигнемо побудувати, і раптом все розвалюється.
Тоді провісник відповів:
– На сході живе один старий мудрець, тільки він може відкрити тобі таїну.
Але ім'я цього мудреця він не назвав.
Цар послав людей на пошуки цього чоловіка. Їм було наказано обдивитись кожний клаптик землі.
Дні і місяці підряд ці люди шукали мудреця, але нікому не вдалося знайти його. Вимушені були повертатися ні
з чим, хоча вони і страхалися гніву царя.
Один з посланців на ім'я Кончо дуже відстав від решти. Він повертався з Амдо, коли в сідла лопнула підпруга, і
він впав з коня.
Проклинаючи свою долю, він пішов шукати кого-небудь, хто допоміг би йому в цьому безлюдному краї.
Дуже скоро він помітив маленьку хатку. Кончо прив'язав свого коня до дерева і увійшов всередину. На циновці
сидів сліпий старець, він тримав у руках молитовний барабан і читав молитви.
Почувши кроки, старець підняв голову і спитав у гостя, хто він є. Кончо вирішив схитрувати.
– Я лама [монах], їду зі сходу провідати своїх родичів. Дозвольте мені перебути ніч у вас.
Старець відповів:
– Будь ласка, ти можеш залишитися. До речі, десь в хаті є запасний ремінь, візьми його, якщо потрібно.
Після того, як Кончо знайшов ремінь, він приладнався біля старого на ніч. Незабаром вони розговорилися.
Старий сказав:
147

– Тобі пощастило, ти мешкаєш на сході, в краю пагорбів. А бідні мешканці заходу, країни снігів, ніколи не
зможуть побудувати красивих храмів.
Кончо слухав, затаївши подих.
Дідусь продовжував:
– Як раз нині західний цар безрозсудливо намагається побудувати храм, який незабаром руйнується. Він не знає,
що на тому місці під землею знаходиться океан, що підмиває фундамент будівлі, от вона і розвалюється.
Серце Кончо затріпотіло від очікування. Але він, як і раніше, не вимовив і слова. Старий спитав:
– Ти що, вже заснув? Послухай, я відкрию тобі один секрет, але його не можна відкривати нікому з західних
мешканців.
Кончо спитав його, чому.
Дідусь відказав:
– Маленьке озеро, що видно за будинком, сполучається з тим океаном. На ньому лежить закляття. Якщо я
відкрию секрет людині з заходу, океан вийде зі своїх теперішніх обмежень, і підземні води заллють це озеро і
всю цю землю.
Кончо підскочив на місці, схопив ремінь і кинувся геть. На ходу він вигукнув:
– Старий, рятуйся, якщо можеш, тому що ти тільки-но відкрив секрет підземних вод мешканцю заходу!
З цими словами він як-небудь приладнав сідло, скочив на коня і помчав, лишаючи позаду себе стовп пилу.
Старий кричав, аби він зупинився. На цей галас прибіг його син, Г'яцо.
Від гніву і страху старий ледве не втратив голос. Але через деякий час він попросив Г'яцо наздогнати вершника,
який тільки-но виїхав, відібравши у нього сангва. Г'яцо ніяк не міг зрозуміти, чому батько так хвилюється –
адже мандрівник узяв лише ремінь. Але він все ж таки сів на коня і помчав услід за Кончо.
Треба сказати, що в Ладаці сангва означає одночасно і секрет, і ремінь. Г'яцо думав, що Кончо забрав лише
ремінь, а його батько непокоївся через втрачений секрет.
Скоро Г'яцо наздогнав Кончо і спитав його:
– Вибачте, але мій тато хвилюється, що ви забрали з собою ремінь. Не розумію чому, але він наказав мені вбити
вас, якщо ви його не повернете.
Кончо добре зрозумів, що за сангва мав на увазі старий. Проте він поквапливо відв'язав ремінь і віддав його
Г'яцо, який здивовано чухав потилицю.
Кончо розв'язав свій пасок і, закріпивши сідло, помчав вперед так швидко, як тільки міг.
Г'яцо повернувся до батька і вручив йому ремінь. Старий накинувся на нього з кулаками. Тягаючи сина за
волосся і причитаючи, він просив Г'яцо тікати якомога швидше, аби врятувати життя.
Тут земля під їхніми ногами загуркотіла, наче розгніваний дракон, потім тріснула і щезла під водою. Маленьке
озеро почало стрімко переповнюватись, збільшуючись на очах, поки не вкрило все довкола.
Через деякий час ревучі хвилі стихли і тільки легкі жмури лишилися на поверхні величезного блакитного озера,
оточеного горами. Тепер воно зветься Коконор, або Блакитне озеро.
А земля на тому місці, де будувався храм, стала твердою. На ній звели дивовижний храм, Кончо ж отримав
щедру винагороду від царя.
переклад Чуда І.Г.

148

Сербал і Юрбал
Одного разу в блакитному озері Коконор мешкали дві жаби. Ту, що була золотого кольору, звали Сербал, а іншу,
кольору бірюзи,– Юрбал. Ці жаби розпоряджались джерелами води. Кожного року вони не випускали воду до
того часу, доки озеру не приносили людську жертву. Навіть цар мусив віддавати на заклання осіб своєї родини,
коли випадав їм жереб.
В той час черга прийшла як раз на царську сім'ю. Всі зібрались в молитовній кімнаті. Лама написав імена
членів родини на окремих папірцях і поклав їх в чашу. Потім одягнув пов'язку на очі і витягнув навмання одну з
них.
На жах царя на папірці було ім'я царевича Джигме. Цариця скрикнула і знепритомніла. Цар запропонував:
– Я вже старий, а країні потрібен молодий володар. Я хочу стати жертвою замість сина.
Але Джигме залишався непохитним. Він сказав:
– Мій любий тату, я мушу зробити це задля блага країни. Інакше жаби не випустять воду і почнеться жахливий
голод.
В решті решт цар дозволив піти сину до озера.
Але спочатку Джигме пішов до навпілрозваленої хижі. Там мешкав його кращий товариш Вангдус, який був
дуже розумним хлопчиком.
Царевич сказав йому, що вибраний в жертву і прийшов попрощатися. Вангдус почав переконувати його:
– Мій добрий друже, дозволь мені піти до озера замість тебе.
Але Джигме не погодився. Після довгої суперечки товариші вирушили до озера вдвох. Вони вирішили, що той,
хто прокинеться першим наступного ранку, стане жертвою і стрибне в озеро.
Вже сутеніло, коли Джигме і Вангдус дісталися берега. Вони знайшли притулок у скелях на березі та
влаштувалися там на ніч. Незабаром вони побачили дивне видовище. Дві величезні жаби золотого і бірюзового
кольору вистрибнули з озера. Сербал сказав Юрбалу:
– На цей раз пожертвувати собою прийшли два юнака. Вони, здається, дуже міцні. Якщо вони нападуть на нас і
вб'ють, я виплюну кусок золота, а ти – кусок бірюзи.
Юрбал додав:
– Так, і якщо вони проковтнуть це золото і бірюзу, то зможуть в будь-який час випльовувати дорогоцінності за
своїм бажанням.
Жаби виявились дуже наляканими і розгубленими. Два товариша, які ще не спали, чули всю розмову. Вони
швидко скочили і напали на жаб. Сильні та вправні, вони незабаром вбили обох. Сербал виплюнув золото, а
Юрбал – бірюзу.
Джигме і Вангдус проковтнули по куску. На своє задоволення, вони впевнилися, що можуть випльовувати
золото і бірюзу, коли забажають.
Джигме сказав:
– Якщо ми повернемося до міста, люди подумають, що прийшли привиди, проклинатимуть нас та кидатимуть
каміння. Давай краще не підемо назад.
І вони вирушили на пошуки нової країни.
Одного разу підійшли вони до якогось селища. На сільській площі хлопчики билися через якийсь капелюх.
Джигме і Вангдус спитали:
– Що незвичайного в цьому капелюсі?
149

Хлопчики відповіли:
– Це чарівний капелюшок. Той, хто одягне його, стає невидимим.
Для вирішення суперечки Вангдус запропонував їм бігти до віддаленого чортену [хати]. Той, хто переможе,
отримає капелюха. Але тільки-но вони повернулися спиною, Вангдус одягнув капелюха сам і щез.
Здивований Джигме почав шукати свого друга. Хлопці повернулися і побачили, що Вангдус щез разом з
капелюхом. Вони зрозуміли, що їх обдурили, і незабаром розійшлися по домівках. Джигме ж продовжував
шукати. Раптом хтось торкнувся його плеча. Повернувшись, він побачив посміхаючогося Вангдуса з капелюхом
в руці.
Вони вирушили далі і дійшли до другого села. Там декілька чоловіків билися за пару гарно пошитих черевиків.
Розпитавши їх, друзі дізналися, що володар цих магічних черевиків може в одну мить перенестися, куди схоче.
Ще раз друзі запропонували забіякам вирішити проблему змаганням. Коли ж ті кинулись до дальнього чортену,
Джигме і Вангдус одягли по черевику і щезли.
Вони забажали опинитися в країні, якій потрібен новий володар. В одну мить вони опинилися в незнайомій
країні, де побачили великий натовп, що зібрався серед поля. Один чоловік пояснив їм, що цар цієї країни помер,
а оскільки у нього не було наступника, то тепер шукають нового володаря. Сьогодні донька царя прийде у поле
і навмання кине фігурку, зроблену з борошна – соту. Той, в кого вона влучить, буде її чоловіком і царем країни.
Юнаки дуже втомилися. Вони залізли в дупло великої яблуні і заснули. Незабаром прийшла царівна. Вона
кинула фігурку і влучила в яблуню. Всі побігли до дерева і помітили двох відпочиваючих чужоземців. Шум і
переполох збудили друзів.
Люди були розгублені від того, що їхнім новим царем має стати іноземець. Тоді головний лама вирішив
випробувати їх. Він вимагав негайно одарувати молоду казковим багатством.
Джигме піднявся і почав випльовувати дорогоцінності.
Вангдус піднявся і почав випльовувати дорогоцінності.
Люди, здивовані, дивилися на швидко зростаючу купу золота і бірюзи.
Народ прийняв рішення. Джигме оженився на царській донці та посів на троні. Свого товариша він призначив
першим міністром. Вангдус часто одягав капелюх-невидимку й черевики-скороходи, що носили його, де
завгодно. Таким чином він міг бачити і чути все, що діялось в країні, лишаючись непоміченим.
Потім Вангдус розповідав Джигме про все, і вони разом виправляли пороки і карали зло. Їхнє володарювання
було довгим і справедливим.
переклад Чуда І.Г.

Чудове насіння
Багато століть тому знаходилась в Тібеті велика держава Було. Мешканці цієї держави займалися лише
скотарством. Тому вони не знали іншої їжі, окрім яловичини та баранини, не пили інших напоїв, окрім ячого та
козячого молока.
Про смачну цзамбу і цянь, що з зерен ячменю роблять, ніхто навіть і не чув.
Мешкав в державі Було один коваль, майстер на всі руки. У того коваля був син, на ім'я Ачу, юнак розумний,
добрий і відважний. Одного разу від іноземних купців, що прибули до країни Було з різним товаром, Ачу почув
про золотаві зерна ячменю, які дають смачну і поживну страву.
150

– Це чудове зерно,– сказали купці,– зберігається в печері могутнього гірського духа Жуди, що мешкає за
дев'яносто дев'ятьма високими горами і дев'яносто дев'ятьма широкими річками.
І вирішив тоді Ачу вирушити до гірського духа і попросити у нього насіння ячменю для свого народу. Розповів
юнак про свій намір батькові та матусі.
Довго не погоджувалися батьки відпустити свого єдиного сина в таку важку і небезпечну путь. Але юнак був
наполегливий, і батьки нарешті поступилися.
Двадцять приятелів Ачу вирішили їхати разом з ним до гірського духа. Всім їм коваль викував по доброму мечу,
і раннім літнім ранком маленький загін вирушив в дальню дорогу.
Довго їхав Ачу зі своїми супутниками. Важким був їхній путь. Тільки перейдуть вони через одну гору,
попереду відразу ж інша виступає. Тільки переправляться через одну річку, їм зустрічається інша.
То один, то другий гинули дорогою сміливці, що супроводжували Ачу. Хто в глибоке провалля впав, хто в
стрімкій річці втопився, кого дикі звірі роздерли або отруйні змії покусали. Отже, перейшовши через дев'яносто
вісім гір і дев'яносто вісім річок, живим залишився лише один Ачу.
Тримаючи на поводах свого коня, крок за кроком почав сходити юнак на дев'яносто дев'яту гору. Досягнувши
перевалу, він побачив там стару жінку, яка пряла вовну під високою сосною. Підійшов до неї Ачу, шанобливо
вклонився і спитав, де знаходиться помешкання гірського духа Жуди і як до нього дістатися.
– Хто ти є, і навіщо тобі потрібен Жуда? – спитала його стара.
Ачу розповів їй, звідки він і що привело його сюди.
Сподобався бабуні – а була то богиня землі – ввічливий і красивий юнак, і вона сказала:
– Жуду знайти дуже легко. Зійдеш з гори, побачиш річку. Перейди через неї і йди верхи вздовж берега. Біля
витоків річки тобі зустрінеться величезний водоспад. Там три рази вигукни ім'я гірського духа, і він з'явиться.
Дійшов Ачу до витоків дев'яносто дев'ятої річки і побачив водоспад, який з шумом спадав з високої гори. Став
обличчям до водоспаду і голосно вигукнув:
– Шановний гірський дух Жуда! З'явись мені, будь ласка, у мене є до тебе справа!
Вигукнув він ці слова три рази, і раптом із струменів водоспаду виник величезний старець. Голова його
здіймалася понад горою, а борода, що звисала до самої ріки, сама була схожа на водоспад.
– Хто мене гукав? – громовим голосом спитав гірський дух.– Чи не ти, юначе? Звідки ти прийшов і навіщо я
тобі потрібен?
– Шановний гірський дух Жуда,– відповідав йому Ачу,– я прийшов сюди з країни Було. Говорять, у тебе є
насіння ячменю. Дай мені трішки цього насіння, і я віднесу його своєму народу.
– Ти помилився, юначе,– засміявся гірський дух,– у мене ніякого насіння немає. Ячмінь вирощує цар змій
Кабуле, лише в нього є зерня ячменю.
Зажурився Ачу. Почав він гірського духа розпитувати, де мешкає цар змій і як у нього зерня ячменю роздобути.
– Цар змій,– відповідав йому дух,– мешкає у великій гірській печері, в семи днях путі на бистрому коні. Але він
дуже жорстокий і скупий. Кабуле нізащо не схоче поділитися з людьми своїм зерном. До нього багацько за
ячменем приходило, та він всіх їх перетворив на собак і з'їв. Підеш до нього, він і тебе у пса перетворить, а
потім з'їсть.
– Я не страхаюсь,– сказав Ачу гірському духу,– мені б тільки насіння ячменю роздобути, а там нічого не
страшко.
Сподобався гірському духу відважний юнак, і він розповів Ачу, як дістатися до царя змій Кабуле.
– Щоб здобути зерня ячменю,– сказав насамкінець Жуда,– є тільки один спосіб: їх потрібно вкрасти у Кабуле.
151

Восени цар змій збирає врожай, а потім зсипає зерно в мішки і складає їх за своїм троном. Трон цей
охороняють сто вартових. Раз на десять днів цар змій від'їжджає в гості до володаря драконів. Але не встигне
згоріти благовонна свічка, як він вже повертається назад. Однак вартові завжди користуються цією нагодою,
аби хоч трішки здрімнути. От за цей час і треба встигнути викрасти з печери Кабуле необхідне тобі зерно.
Потім гірський дух дістав з-за пазухи кульку розміром з горіхове зерня і дав її Ачу зі словами:
– Я вже старий і не можу тобі допомогти. Візьми від мене в подарунок цю Перлину вітрів. Тримай її у себе, а
треба буде, візьми в рота, і вона допоможе тобі бігти зі швидкістю вітру. Запам'ятай також: якщо навіть цар змій
і перетворить тебе на собаку, то швидше біжи від нього і спробуй знайти дівчину, яка покохала б тебе навіть в
обличчі собаки. Знайдеш таку дівчину – повертайся до своєї країни, і там ти знову обернешся на людину. Ну,
йди! Бажаю тобі, юначе, вдачі!
Сів Ачу на свого коня і рушив далі. Діставши володінь царя змій, він зняв з сідла мішок з їжею, звільнив коня
від вуздечки і відпустив його. А сам закинув мішок за спину і поліз на гору, де мешкав цар змій Кабуле. Через
ущелину, навпроти печери царя змій, знайшов Ачу маленьку печерку, виклав її сухою травою і гілками, ліг і
почав спостерігати за входом в помешкання грізного Кабуле.
Настав день, коли Кабуле вирушив у гості до володаря драконів. Ачу задрімав в своїй схованці, як раптом його
збудив мелодійний дзвін. Визирнув Ачу і бачить: цар змій виходить зі своєї печери в супроводі вартових. На
ньому був халат з луски, обшитий багатьма срібними дзвіночками.
Юнак зрозумів, що Кабуле відправляється в гості до володаря драконів.
Він швидко вибіг зі своєї схованки, миттю спустився вниз в ущелину і поліз до печери царя змій. Діставшись
печери, Ачу побачив біля входу вартових, що спали. Але тільки-но він хотів увійти всередину помешкання
Кабуле, як знову почувся дзвін срібних дзвіночків. Це повертався цар змій. Тут вартові заворушилися і почали
підійматися, а Ачу кинувся в траву, що росла по обидва боки від дороги, і завмер там, притаївши подих.
Коли цар змій зник в своїй печері, Ачу обережно виліз з трави й тихенько повернувся назад.
Довго думав юнак, лежачи в маленькому сховищі, як йому наловчитися та змогти до повернення царя змій
викрасти насіння ячменю. І нарешті придумав. Він вирішив прив'язати до дерева, що росло біля маленької
печери, мотузку і, стрибнувши від краю ущелини, одним стрибком перескочити її і тим зберегти час, який
витрачається на спуск в ущелину і підйом до печери царя змій.
Знову настав день відвідин володаря драконів. Рівно о полудні цар змій у супроводі охоронців знову вийшов зі
своєї печери. Тоді Ачу, не втрачаючи часу, швидко підійшов до високого дерева, вправно виліз на нього,
прив'язав до товстої гілки мотузку і, тримаючись за її вільний кінець, відважно стрибнув через провалля. Довга
мотузка перенесла його прямо до входу в помешкання Кабуле.
Обережно обійшовши сплячих вартових, Ачу увійшов до печери. Там було дуже темно, і він змушений був
пробиратися вперед, тримаючись однією рукою за стіну. Після декількох поворотів юнак досягнув головної
зали. В залі, перед великим золотим троном, горів вічний вогонь, яскраво освітлюючи все приміщення. Біля
трону спали вартові, а за троном стояли мішки з зерном.
Ачу переступив через вартових і почав насипати золотаве зерня в мішок, що висів у нього на шиї. Насипав
повний мішок, а потім захопив ще, скільки зміг, зерна в обидві руки і попрямував до виходу.
Зраділий Ачу забув про обережність і біля виходу з печери ненароком зачепив двох вартових. Вартові вмить
скочили і довгими піками загородили юнакові путь. Ачу не розгубився. Він кинув в очі вартовим зерно, яке
стискав в руках, і схопився за меч. Поки вартові продерли очі, юнак встиг вискочити з печери. Але шум збудив
решту вартових. Немов би рій бджіл оточили вони Ачу. Розкидаючи удари праворуч і ліворуч, відважний юнак
152

вирвався з їхнього кільця і кинувся тікати.
Але, на свою біду, він біг прямо на зустріч царю змій, що повертався додому. Попереду – цар змій, позаду –
вартові. Тоді Ачу швидко поклав у рота Перлину вітрів і кинувся зі стрімкої скелі в гірську ущелину.
Побачивши це, цар змій злобно зареготав і простяг свою руку в напрямку юнака. Відразу ж загримів грім,
заблискотали блискавки, і Ачу перетворився на жовту собаку. Але, пам'ятаючи наказ гірського духа, він біг все
далі і далі. У нього нібито виросли крила, і він одним стрибком перелітав через ущелину, переносився через
високі гори. Позаду продовжували гуркотіти розкати грому і блищати блискавки, але вони вже не могли
досягнути Ачу.
Довго біг Ачу, перетворений на жовту собаку, поки не досяг до сусіднього з країною Було князівства Луджо. В
Луджо також не сіяли злаків, лише декілька фруктових дерев росло поблизу замка туси – місцевого князя. А
навколо простилався дикий степ, де паслись череди яків та отари овець.
Від мешканців князівства Ачу почув, що ім'я їхнього туси Кеньпан. У Кеньпана було три красуні доньки:
старшу звали Цзетан, середню – Хамуцо, молодшу – Емань. З усіх трьох Емань була не тільки найкрасивішою,
але й найдобрішою дівчиною. Вона допомагала всім бідним людям, ніколи не ображала тварин, і навіть
полохливі пташки брали корм з її рук.
“Тільки Емань може врятувати мене,”– подумав Ачу, згадавши про слова гірського духа. Він вирішив відшукати
її, подарувати добрій дівчині насіння ячменю і потоваришувати з нею.
Декілька днів никався Ачу, перетворений на собаку, навколо замку туси Кеньпана. Нарешті він побачив, як
Емань вийшла з замку і почала збирати на галявині квіти. Ачу підбіг до неї, почав радісно лаяти, тихенько
хапати зубами за спідницю і виляти хвостом. Дівчині дуже сподобався гарненький жовтий песик. Вона
нахилилась і погладила песика по голові. Песик же поглянув на Емань по-людськи розумними очима і показав
лапою на мішок, що висів у нього на шиї.
Емань зняла мішок з шиї Ачу, обережно розв'язала його і побачила там золотаве зерно. Але дівчина не знала,
що то за зернятка і яка від них користь. Тоді песик знову смикнув її за спідницю, потім вирив в землі невеличку
ямку і почав показувати носом то на насіння, то на ямку. Нарешті Емань зрозуміла бажання песика і почала
кидати золотаве зерно в ямки, що вирив Ачу, і засипати їх землею. Довго працювали вони, поки не посіяли все
насіння, потім Емань повернулась до замку, але вже не одна, а з жовтим песиком.
Добра дівчина полюбила свого красивого, лагідного песика, який ні на крок не відходив від дівчини. Розумні та
виразні очі собаки з любов'ю і сумом дивились на Емань, бажаючи відгадати кожне її бажання.
Але от настала осінь. Достигли всі плоди, товстий шар жиру нагуляли яки та вівці. Для доньок туси Кеньпана
прийшов час виходити заміж.
Одного теплого осіннього вечора на галявині перед замком туси було влаштоване веселе гуляння. З усіх
навколишніх селищ зібрались тут вельможні люди зі своїми жінками, синами і доньками. Багато пісень було
співано, багато танців протанцьовано, багато чаю з молоком, сіллю і вершковим маслом випито.
Нарешті прийшов час останнього танцю – танцю вибору чоловіків доньками туси Кеньпана. Цей танок, згідно
стародавнього звичаю, дівчата повинні були танцювати з фруктами в руках і віддати ці фрукти своєму обранцю.
Перше коло протанцювали доньки туси, і старша сестра, віддавши свої фрукти синові головного радника,
вийшла з танцю. Друге коло танцюють дві молодші сестри, і середня сестра, вручивши фрукти сину сусіднього
туси, також закінчила танок. А Емань пройшла в танці й третє коло, але так нікого собі не обрала. Багато
красивих юнаків було серед тих, хто зібрався, але дівчині здавалось, що кожному з них чогось бракує, і вона
153

нікому не могла віддати своє серце.
А юнаки вже почали шепотіти поміж себе.
– Кого ж нарешті обере Емань собі в чоловіки? – говорили вони, і всі бажали назвати своєю жінкою цю розумну,
вродливу і добру дівчину.
Четверте коло пішла танцювати Емань і раптом побачила свого улюбленого жовтого песика. З мокрими від
сльоз очима сидів Ачу серед гостей і не відволікаючись дивився на дівчину. Тіпнуло серце у Емань, і,
кружляючи в танку, вона мимоволі наблизилась до жовтого песика. Дівчина, звичайно і не думала обирати собі
в чоловіки песика. Але, наблизившись до нього, вона перечепилася, фрукти випали з її рук і підкотилися
прямісінько до собаки.
– Емань обрала собі в чоловіки собаку! Емань обрала собі в чоловіки собаку! – злорадно вигукнули юнаки,
даремно чекаючи від неї фруктів.
Навіть старші сестри і ті не пожаліли бідну дівчину, а почали разом з усіма глумитися з неї.
Туса Кеньпан був дуже гордий і самолюбивий чоловік. Побачивши, як люди кепкують з його доньки, він
страшно розгнівався і, вказуючи на Емань, вигукнув громовим голосом:
– Якщо ти покохала пса і перед усім народом обрала його собі за чоловіка, то йди геть звідси з ним і ніколи
більше не повертайся в мій замок!
Заридала Емань і пішла геть, а жовтий песик не відставав від неї ні на крок.
Прийшла Емань до поля, де саджала ячмінь, і бачить: стоїть навкруги налите зерном жовте колосся і схиляється,
наче вітаючи її. Впала Емань на землю, обійняла свого песика і заридала гірше, аніж раніше.
– Не треба так плакати, розумна, прекрасна Емань,– раптом сказала їй собака людським голосом.
Від такого дива дівчина навіть ридати перестала і, потихеньку схлипуючи, з подивом і переляком подивилася на
свого песика.
– Не дивуйся і не лякайся,– продовжував Ачу,– я людина, а не собака.
– Ти людина?! Чому ж ти перетворився на собаку?! – вигукнула Емань.
Зітхнув Ачу і промовив:
– Ти, звичайно, знаєш про країну Було. Так от я син коваля з тієї країни. Наші мешканці, як і мешканці твого
князівства, ніколи не сіяли ячменю і не їли їжі, приготованої з його зерна. Тому я викрав насіння ячменю у царя
змій Кабуле, а він, щоб помститися, перетворив мене на собаку. Але я можу знову стати людиною.
Подивилась Емань на стиглу ниву ячменю, на собаку, що стояв перед нею, і здалося їй, наче стоїть біля неї не
жовтий пес, а вродливий і відважний юнак. Нахилилась вона до собаки, обійняла її і спитала тремтячим
голосом:
– І коли ж ти знову зможеш стати людиною?
– Коли мене покохає чистою любов'ю якась дівчина,– відповів їй Ачу.
– Я кохаю тебе! – вигукнула Емань.– Я насправді кохаю тебе! Чому ж ти не перетворюєшся на людину? Чим я
можу тобі ще допомогти?
– Якщо ти дійсно кохаєш мене,– сказав Ачу,– то спершу збери стигле колосся ячменю, поший мішок і висип
туди зерно. Ми підемо в мою країну і будемо по дорозі всюди сіяти ячмінь. Нехай всі люди користуються його
зерном. А коли прийдемо в моє місто, ти побачиш мене людиною.
Емань тільки головою кивнула на згоду і взялася швидко збирати врожай. Потім вона розірвала свій фартух,
пошила з нього мішок, який наповнила зерном ячменю.
Довго йшли Ачу та Емань, сіючи повсюди золотаве зерно. Нарешті попереду з'явилось велике місто, обнесене
154

високою стіною.
– Тут я залишу тебе,– сказав Ачу, звертаючись до дівчини,– я не хочу, щоб мої земляки бачили тебе поруч зі
мною, поки я у вигляді жовтого собаки. Увійдеш до міста, спитай у людей, де коваль мешкає, і йди прямо туди.–
З цими словами Ачу швидко зник з очей.
Дійшовши до міської брами, Емань спитала у людей, де знаходиться хата коваля.
– Дійдеш до базару,– відповідали їй люди,– там тобі кожен покаже.
Тільки-но Емань підійшла до базару, як назустріч їй вискочив жовтий собака. Трохи не досягнувши дівчини,
собака раптом зупинився і щез в хмаринці білого диму, що охопив його. Хмаринка диму швидко розвіялась, і
замість собаки Емань побачила високого, вродливого юнака. Це і був Ачу. Він узяв Емань за руку і повів до
своїх батьків.
Заплакали від радості батьки Ачу, побачивши свого єдиного сина живим і здоровим. Не знали вони, як і
подякувати красуні Емань, що звільнила їхнього сина від злих чар царя змій.
А незабаром в хаті коваля відбулось весілля Емань і Ачу. Багато простого народу було на цьому весіллі. Під час
весілля одна за одною складалися пісні на честь молодих. Одні з них славили відвагу Ачу, що здобув своєму
народу зерня ячменю. Інші – доброту і вірність красуні Емань.
З того часу по всьому Тибету вирощують ячмінь, і люди навчились робити з його золотавого зерна смачну
цзамбу, що стала найулюбленішою стравою тибетців.
переклад Чуда І.Г.

Фея Дролмакід
Давним-давно в далекій країні жив царевич. Хоча він і любив попустувати, але серце мав добре.
Одного разу він стріляв у птахів камінням з вікна верхнього поверху палацу і раптом побачив стареньку бабцю,
що шкандибала повз берег ріки з глеком води за спиною. В царевича наче біс вселився. Він узяв рогатку,
націлився в глек і вистрілив. Через пробиту каменем дірку вся вода вибігла на землю.
Старенька розсердилася і засмутилася через свою втрату. Вона вже була готова виказати всі прокльони, що
найшли їй на язик, коли підняла голову і побачила, хто її образив і прикусила язика. Глибоко скривджена, але
вимушена мовчати, вона сіла на землю і тихенько розплакалася над своїм пробитим глеком.
Побачивши результат своїх пустощів, юний царевич пожалкував, що так образив стару жінку. Він швидко
спустився вниз до берега і, узявши щіпку, допоміг бабусі полагодити глечик. Потім збігав до річки, набрав
повний глек води, допоміг підняти його на спину, після чого провів стару жінку додому.
Так смуток бабусі обернувся на радість. Старенька поглянула на царевича і її обличчя засяяло посмішкою. Тихо
прошепотіла вона молитви, бажаючи юнакові щастя.
– Мій юний пане, у тебе добре серце,– мовила старенька.– Я маю надію, що ти оженишся на Дролмакід.
Царевич ніколи раніше не чув про Дролмакід. В ньому пробудилась зацікавленість, і він спитав:
– Бабуньо, а хто така Дролмакід? Чи вродлива вона? І де вона мешкає?
– Дролмакід – прегарна фея, що мешкає далеко звідси,– відповідала старенька.
Почувши це, принц вирішив, що б там не сталося, відшукати красуню і оженитися на ній. Він засипав стару
жінку питаннями про те, як знайти фею. Побачивши його рішучість, старенька сказала:
155

– Місце, де мешкає Дролмакід, знаходиться далеко звідси. На найбистрішому з коней ти зможеш проїхати цей
шлях за десять днів і десять ночей. Опівдні десятого дня ти досягнеш густого помаранчевого гаю. Посеред
нього росте високе, вкрите листям помаранчеве дерево. Це – будинок Дролмакід. Залізь на дерево. Там ти
знайдеш апельсин, розміром з яйце, випромінюючий золоті промінці. Зірви його, сховай на грудях і тікай геть
так швидко, як тільки зможеш. Але пам'ятай: ти не повинен розкривати апельсин і заглядати всередину, інакше
Дролмакід вилетить.
Царевич знову і знову дякував бабусі. Але коли він вже зібрався іти, стара жінка покликала його:
– Перед тим, як вирушити в путь ти повинен запитати оракула і обрати щасливий день, інакше ти потрапиш в
бурю або зустрінеш ще яку-небудь біду.
Повернувшись до палацу, юнак не міг більше стримувати себе. Він вирішив, не затримуючись, вирушити на
пошуки, навіть не порадившись з батьком, оскільки побоювався, що той не дозволить йому їхати. На одинці він
метушився в кімнаті, як мурашка на розпеченій сковороді. Тим часом зайшло сонце, і всі в палаці пішли спати.
Царевич занадто поспішав, щоб згадати про те, що йому слід звернутися до оракула. Зайшовши до стайні, він
вибрав білого коня і, скочивши на нього, помчав в місячну ніч по дорозі, яку вказала йому бабуся.
Вдень і вночі мчав кінь через засніжені гори і льодовики, через річки і долини. Ранком десятого дня на обрії
виник безкрайній зелений ліс. Царевич натягнув поводи і повільно заглибився в гай. Посередині росло високе,
вкрите листям помаранчеве дерево, все усипане золотими плодами. Наче володар, воно здіймалося над
околицею.
– От, напевно, те саме дерево! – подумав царевич.
Він під'їхав ближче і зупинився. Потім заліз на дерево і розпочав свій пошук. Раптом крізь густе листя блиснуло
світло. Царевич виліз вище і, звичайно ж, знайшов апельсин розміром з яйце, випромінюючий золоті промінці.
Він швидко зірвав його і сховав за пазуху.
Тільки-но апельсин було зірвано, почався смерч, що підійняв гору пилу і каміння в повітря. Дерево затремтіло,
земля захвилювалась. Гірко пожалкував царевич про те, що не послухався поради бабусі: поспішаючи вирушив
в путь, не запитавши оракула. Він міцно пригорнув до себе апельсин і став чекати, доки скінчиться буря. Але
зненацька вітер подув сильніше, зірвав царевича з дерева і так гупнув на землю, що юнак знепритомнів. Руки
його, однак, так, як і раніше, міцно притулялись до грудей.
Отямившись, він не знав, скільки часу пролежав без руху. Вітер стих, і білий кінь мирно випасався поблизу.
Юнак помацав апельсин за пазухою, що лежав там в цілості й недоторканості. Не маючи терпіння більше
чекати, царевич піднявся на ноги, скочив на коня і хляснув його батогом по боках. Кінь стряхнув довгою
гривою, присів і, як стріла, помчав геть з лісу.
На зворотному шляху юнак неодноразово запитував себе:
– Яка ж ця Дролмакід?
Кілька разів він думав надірвати шкоринку і зазирнути всередину апельсину. Однак, пам'ятаючи пораду бабусі,
стримував себе. День за днем мчав він, не відпочиваючи, і десятого дня побачив здалеку палац.
– Нарешті я вдома,– подумав царевич.
Не маючи сил більше стримуватись, він узяв апельсин і надірвав сяючу золотаву шкоринку. Все навколо
осяялось золотим сяйвом, що випромінювала прегарна дівчина, яка сиділа всередині. В ту ж мить знову налетів
смерч. Царевич швидко притулив на місце надірвану шкоринку і сховав апельсин біля серця. Потім, тримаючи
його рукою, погнав коня, вирвався з обійми смерчу і швидко домчав додому.
Всі дні, коли царевич мандрував, цар і цариця непокоїлися за долю сина. Вони розіслали людей на пошуки у всі
156

кінці країни. Крім того, вони попросили лам читати священні книги і підносити молитви, аби боги допомогли
дізнатися, де знаходиться царевич. Але не було звісток ані від людей, ані від богів. Тому, коли юнак повернувся,
батьки не могли від щастя навіть слова вимовити і лише дивилися на нього на всі очі. Потім, тримаючи сина за
руки, вони засипали його питаннями. Побачивши, що його батьки не тримають зла за його вчинок, царевич
осмілішав: розповів від початку до кінця все, що з ним трапилось. Потім він спитав у батьків дозволу
оженитися на Дролмакід.
Дізнавшись, що Дролмакід – фея, батьки з радістю погодились. Обрали день для весілля і почали шукати
вродливу прислужницю для майбутньої невістки.
Кожного дня з усіх кінців країни приходили до палацу випробувати щастя самі різні дівчата – стрункі й не дуже,
товсті й тонкі, вродливі й потворні. Але, не дивлячись на довгі пошуки, вибір так і не було зроблено. Дролмакід
перевершувала всіх своєю вродою.
В останній день прийшла дівчина, настільки схожа зовнішністю і поведінкою на Дролмакід, що здавалась її
сестрою. Поглянувши на неї, царська сім'я відразу ж вирішила взяти дівчину в услужіння до Дролмакід. Хто ж
міг знати, що ця красуня насправді відьма, сповнена злих задумів?
Після весілля царевич і Дролмакід дуже прив'язалися одне до одного і жили щасливо. Служанка теж, здавалось,
була задоволена.
Одного дня молодята пішли в ліс. Царевич трошки втомився і, упокоївши голову на грудях жінки, заснув. З
ними була служанка-відьма. Побачивши юнака відпочиваючим, вона закусила губу, оскільки недобра думка
закралась до неї в душу. Дивлячись в очі Дролмакід, відьма сказала:
– Всі говорять, що ти прекрасна, але я думаю, що я все ж таки вродливіша. Якщо не віриш, то, поки царевич
відпочиває, ми можемо поглянути на наші відображення в озері. Тоді побачимо, хто з нас кращий.
Оскільки Дролмакід вважала себе найпрекраснішою, вона, зрозуміло, не могла поступитися.
– Добре, давай поглянемо,– сказала вона, ніжно прийняла голову принца зі своїх грудей і, тримаючи відьму за
руку, направилась до озера. У воді відобразились дві привабливі дівчини, схожі, як сестри-двойнята. Але все ж
таки фея була трошки красивіша. Вона була більш витонченою і граціозною.
Відьма теж помітила, що вона не рівня Дролмакід, але це її не зупинило. Вона сказала:
– Ти не вродливіша за мене. Вся справа в твоєму вбранні й прикрасах. Влітку ти одягаєшся в дорогі шовки,
взимку у тебе вишуканий шерстяний одяг. Твої прикраси – перлини й дорогоцінне каміння. Мої ж речі дуже
прості. Якщо ти не віриш, дозволь мені одягти твоє вбрання, і ти побачиш, що я вродливіша за тебе.
Дролмакід, нічого не підозрюючи, обмінялася з відьмою одягом і прикрасами.
– Не має значення, що на мені вдягнено, я все одно вродливіша за всіх,– подумала вона.
– От і дивись, хто з нас, врешті решт, привабливіший! – вигукнула відьма, вказуючи на два відображення в воді.
Дролмакід так захопилася роздивлянням відображень, що нічого не помічала. Підкравшись ззаду, відьма обома
руками скинула царівну в воду. Пролунав плеск, і на поверхню піднялись лише бульбашки.
Дролмакід опустилася на дно озера. Відьма ж окинула місце урочистим поглядом і повернулась туди, де
відпочивав царевич. Вона прилаштувала його голову на своїх грудях так, як раніше робила Дролмакід.
Через деякий час царевич прокинувся, відкрив очі і сказав:
– Ой, здається, я заснув на твоїх грудях.
Імітуючи голос Дролмакід, відьма відповіла:
– Мій володарю, ти відпочивав зовсім не довго, а тепер краще ходімо додому.
157

Царевич помітив відсутність другої дівчини і знайшов це дивним, бо за звичай вона завжди була поруч із
Дролмакід.
– А де служниця? – спитав він у відьми.
– Я давно відправила її додому,– відповіла та.
Тут царевич зрозумів, що в поведінці його жінки щось змінилося, але не міг точно сказати, що саме. Не
кліпаючи очима, він подивився їй в очі. Серце відьми стялось від цього погляду.
– Чому ти так дивишся на мене? – зі схвильованою усмішкою спитала вона.
– Ти ніби-то змінилася. Твій голос і твоя зовнішність стали іншими,– невпевнено відповів царевич.
– Я ж фея, і я змінююсь, якщо деякий час живу серед смертних. Я ще більше змінюся в майбутньому,–
відповіла відьма.
Царевич сприйняв ці слова за правду і більше не випробовував її. Так відьма обдурила всіх.
Через кілька днів на озері розквітнув золотий лотос, тихо гойдаючись від подиху вітру.
Одного разу царський конюх, виводячи коней до водопою, помітив золоте сяйво посеред озера. Наблизившись,
він побачив сяючий золотий лотос. Конюх побіг до царевича, щоб сповістити його про свою знахідку.
Царевич в цей час сумував без видимої причини. Він помітив, що його жінка поступово змінювалась. Вона вже
не була такою ніжною і люблячою, як раніше.
Почувши слова конюха, царевич, не зволікаючи ані миті, побіг до берега озера. Але, дива якісь, у воді не було
навіть ряски, не говорячи вже про золотий лотос. Однак царевич не втратив рішучості. На світанку наступного
дня він знову примчав до озера. Як і минулого разу, нічого не було видно, окрім стиха плескаючих зелених
хвиль. Так продовжувалось три дні підряд. Царевич подумав, що конюх помилився або, можливо, пожартував.
Однак у відповідь на запитання конюх поклявся, що бачив золотий лотос. Раптом у нього виник задум і він
запропонував:
– Ваша величність, можливо, квітка соромиться вас і тому ховається. А що, як ви вирядитесь конюхом і
спробуєте ще раз? Я дам вам свій одяг.
Царевич вирішив, що в словах конюха є сенс і обмінявся з ним одягом. Від незрозумілого хвилювання юнак не
спав всю ніч. Коли небо на сході почало рожевіти, він скочив на білого коня і помчав до озера. Цього разу він
ясно побачив золотий лотос, що купався в червоних виблисках зорі. Чим більше спостерігав царевич за
невимовно гарною квіткою, тим більше нею захоплювався. Йому здавалось, що він вже бачив лотос раніше.
Але де? Юнак молитовно склав руки.
– О Будда, надішли мені щастя! Якщо є якийсь зв'язок поміж мною і цією квіткою, подаруй її мені!
Помолившись, він кинувся в озеро і поплив, розсікаючи хвилі міцними руками. Квітка погойдувалась і,
здавалося, кивала царевичу при кожному подиху вітерця, як старому знайомому. Підпливши до квітки, юнак
зірвав її і сховав біля серця.
Повернувшись до палацу, він поставив квітку в золоту вазу, яку помістив в молитовній кімнаті. Царевич не
залишав палац ні на хвилину. Він вдень і вночі дивився на квітку і тим тішився.
Відьма, безперечно, була дуже хитрим створінням. Нічого не могло бути прихованим від її скажено лупаючих
очей. Побачивши квітку, вона відразу ж зрозуміла, що це Дролмакід, яка змінила вигляд. Не дивно, що вона
була такою гарною і царевич так палко любив її. Відьма просто збожеволіла від люті та ревнощів.
Одного разу царевич вирушив на полювання. Відьма отримала нагоду викрасти квітку. Вона знайшла віддалену
долину і влаштувала ватру з сухих гілок та хмизу. Своїми руками вона кинула квітку у вогонь. Та миттєво
почервоніла, висохла, і незабаром від неї залишився лише попіл. Задоволена собою відьма з переможною
158

усмішкою повернулася до палацу.
Пройшло кілька днів, і з попелу з'явився зелений паросток. Він зростав під лагідним вітерцем, під теплими
променями сонця. Він ріс з кожною годиною, з кожною секундою. За декілька днів паросток перетворився на
велике горіхове дерево, стовбур якого не могли б охопити два-три чоловіки разом. Густе листя не закривало
багацько горіхів розміром з яйце.
Знищивши квітку, відьма втратила спокій і сон. Її переслідували незрозумілі хвилювання. Через кілька днів
вона знову вирушила до дальньої долини. Там серед гострого каміння твердо стояв великий горіх з густою
зеленою кроною. Відьма відразу ж зрозуміла, що цього разу Дролмакід перетворилася на горіхове дерево.
Обличчя відьми посиніло від гніву. Злісно обертаючи очима, вона вигадала новий підступний план.
Приховавши свої почуття, відьма повернулась до палацу. Ввечері вона з удаваною щирістю звернулася до
царевича:
– Сьогодні на прогулянці я бачила в дальній долині високе зелене горіхове дерево, вкрите тисячами горіхів. Я
хочу зробити добру справу, подарувавши ці горіхи народу.
Знайшовши її прохання досить розумним, царевич оголосив:
– Я дарую всім людям по горіху. Горіхи вони повинні зібрати самі.
Цей наказ викликав великий переполох. Хто не бажає отримати подарунок від царевича? Кожен хотів дістатися
до горіха першим. Звичайну тишу було розірвано вигуками натовпу. Дехто зривав горіхи, інші збивали їх
гілляками. Не пройшло і половини дня, як гілки дерева спустіли – на них не залишилось жодного
ізумрудно-зеленого горіха. Того ж вечора, тільки-но розійшовся народ, відьма послала вартових зрубати і
спалити дерево. Воно горіло три дні і три ночі і, врешті решт, перетворилося на попіл.
В той час поруч з палацом мешкала бідна сім'я – мати з сином. Син кожного дня випасав овець у горах, а мати
поралася в хаті – готувала їсти, носила воду. Вони мали тяжке життя; якщо, приміром, сьогодні наїдалися добре,
то наступного дня голодували. В той день, коли всі вирушили по горіхи, син випасав овець і повернувся
присмерком. Але, почувши новину, він поквапився в долину, забувши навіть поїсти. Він запізнився – народ вже
розійшовся, не залишивши жодного горіха. Юнакові не хотілося повертатись з пустими руками і він,
обшукавши всю долину, в розщілині скелі знайшов нарешті великий зелений горіх. Замість того, щоб зараз же
з'їсти його, він відніс знахідку матері і сказав:
– З'їж його, А-Ма [Мама]. Це подарунок від нашого володаря.
Але горіх був настільки незвичайним – досконало круглий, ізумрудно-зелений, з солодкуватим ароматом, що
мати теж вирішила не їсти його. Вона подумала:
– Я залишу цей горіх сину. Йому, напевно, дуже тяжко вставати на світанку і лягати пізно вночі.
І вона поклала горіх на вікно.
Син прокинувся на світанку і, взявши торбину з цзамбою, пішов пасти овець. Мати залишилась поратися в хаті.
Опівдні, коли прийшов час готувати обід, вона взяла глек і пішла на ставок по воду. Повернувшись, жінка
побачила, що рис вже зварено, а на вогнищі кипить горщик духмяного чаю з маслом. Але хто ж це зробив?
Вона спитала сусідів, але ті нікого не бачили. Коли повернувся син, мати повідала йому про загадкову подію.
Юнак дуже здивувався, але теж не зміг розгадати цю загадку.
Так продовжувалось три дні. Мати і син почали непокоїтися. Разом вони придумали, як розкрити таїну.
На світанку наступного дня син, як звичайно, вийшов з хати з торбиною цзамби. Мати, змоловши трохи
ячменю, вийшла з хати з глеком. Однак, пройшовши півдороги, вони повернули назад і побігли додому.
Мати сховалася біля дверей, а син виліз на дах і притулився до слухового віконця. Поглянувши всередину, юнак
159

побачив, як диво-горіх, що лежав на вікні, розкрився з тріском і з нього вийшла прегарна дівчина. Ставши на
землю, вона закачала рукава, розпалила вогонь у вогнищі і за кілька хвилин приготувала рис. Мати, яка теж все
бачила зі свого сховища, від здивування застигла на місці.
– З якої сім'ї ця дівчина? Я не бачила її ніколи до того,– подумала вона.
Коли рис зварився і все було прибрано, дівчина підійшла до вікна і вже збиралася сховатись у горісі. В ту ж
мить мати вбігла в хату, схопила її за руку і спитала:
– Хто ти фея чи відьма?
– Я не відьма. Я фея Дролмакід,– відповіла та.
– Так ти фея! Не дивно, що ти така вродлива. Але як ти опинилася в горісі? – спитала мати.
Дролмакід зітхнула і розповіла їй від початку до кінця про все, що з нею трапилось. Мати розчулилася до сліз.
– Я бідна жінка, зі мною мешкає лише син. Якщо ти зможеш змиритися з нашою убогістю, то чому б тобі не
жити зі мною як доньці? – спитала вона.
З того часу Дролмакід оселилася в їхній хижі. Кожного дня вона допомагала матусі поратися по господарству.
Але фея відмовлялась виходити з дому – по воду або хмиз, щоб її ніхто не побачив ненароком.
Так Дролмакід деякий час жила в спокої. І от одного разу мати сказала їй:
– Сьогодні такий гарний сонячний день. Поклади ці корінчики на дах, нехай підсихають.
Фея не хотіла виходити з хати – адже їхня хатина стояла як раз навпроти царського палацу. Вона страхалася, що
відьма побачить її і знову почне свої підступні справи. Але Дролмакід не хотілося відмовляти матінці в її
проханні, до того ж вона мала надію хоча б одним оком побачити царевича. О, як же вона за ним скучила! Тому
Дролмакід погодилась виконати прохання матінки.
Щоб приховати обличчя, вона одягла широкополий солом'яний капелюшок. Розкладаючи коріння для просушки,
вона весь час кидала погляди на палац з надією побачити чоловіка. На жаль, на галерею вийшла відьма,
провітритися після обіду. Із самовдоволеним виглядом вона оглядала околиці.
Раптом порив вітру скинув капелюшок з Дролмакід. Намагаючись спіймати його, фея випадково вигукнула:
– Ай-я!
Відьма якомога щільніше закрила одяг, аби заховатись од вітру. Проте в шумі вітру вона почула голос
Дролмакід.
– Дуже знайомий голос,– подумала відьма, і серце її завмерло.
Коли вітер стих, вона озирнулася.
– Йох, чи не Дролмакід це? Але чому вона ще жива?
Серце відьми раптом скажено забилося, обличчя зблідло від жаху. Вона повернулась і побігла вниз по сходах.
В палаці відьма покликала вісім охоронців – чотирьох чоловіків і чотирьох жінок, і наказала їм:
– В сім'ї, що мешкає в хижі за палацом, дуже вродлива донька. Вона ворожка і небезпечна для самого царя. Я
наказую вам зв'язати її, відвести на дальнє пасовище, спалити на вогні, а попіл розвіяти. Тоді царя буде
врятовано, і вродиться гарний врожай.
Слухаючись наказу, наче зграя голодних вовків, охоронці увірвалися до хижі та зв'язали Дролмакід. Мати,
картаючи та проклинаючи охоронців, намагалась оберегти названу доньку. Фея знала, що це нові підступи
відьми і без нарікань дала себе схопити.
– Не хвилюйтесь, А-Ма. Я скоро повернусь, ціла й здорова,– втішала вона стареньку.
Охоронці відштовхнули мати так, що вона впала, і вийшли, забравши з собою Дролмакід.
На дальньому пасовищі розпалили ватру. Відьма, стоячи біля вогню з байдужим обличчям, зробила владний
160

жест. Дролмакід кинули у вогонь, і до небес піднялась густа хмаринка чорного диму. Від феї залишились лише
кілька кісточок та купка попелу. Відьма прослідкувала, аби охоронці розкидали попіл по всьому пасовищу.
– Подивимось, що ти тепер зможеш зробити! – крізь зуби продавила вона.
Дивно, але в ту ж ніч на тому ж місці, де було спалено фею, посеред тихих пустельних луків, виріс палац з
золотими колонами.
З того часу, як відьма спалила лотос, царевич втратив спокій. З вічно насупленими бровами, в пригніченому
настрої тинявся він палацом. Його прикро вражало, що жінка з кожним днем ставала все жорстокішою і
злобливою. Вона вже не була такою ніжною та витонченою, як відразу ж після весілля. Вона наче стала іншою
людиною. Чим більше царевич залишався вдома, тим більше підсилювався його смуток. Тому він завів звичку,
узявши з собою конюха, роз'їжджати по околицях.
Того дня він теж поїхав на прогулянку. Відпустивши вузду, царевич дав можливість коню самому обрати путь.
Позаду їхав вірний конюх. Непомітно вони наблизилися до дальнього пасовища. Їхньому погляду відкрилось
вражаюче видовище: посеред луків стояв величезний сяючий золотий палац. Блиск його гармонійно зливався з
блиском снігів на гірських вершинах.
Царевич не міг зрозуміти, дійсність це чи сон. Обернувшись до конюха, він спитав:
– Чий це палац? Він такий прегарний!
Конюх і сам не знав, що відказати.
– Мій володарю, кілька днів тому, коли я випасав тут коней, на цьому місці не було нічого, окрім очерету і
диких трав. А тепер тут здіймається дев'ятиповерховий палац. Жодна людина не в змозі створити таке. Тут не
обійшлося без чар!
Конюх говорив і говорив, і вже сам налякався до смерті. Він спробував вмовити царевича негайно повернутися
назад. Але царевич зупинився і, наказавши конюху чекати, пішов до палацу. Коли він підійшов ближче, перед
ним виросло багато різнокольорових квітів. Вони м'яко гойдалися від подиху вітерця, ніби-то запрошуючи
гостя увійти.
Біля воріт сиділи два лютих тибетських пса, розміром з теля. Виблискуючи очима, вони поглядали на царевича.
Той сполохався і не зміг зрушити з місця, страхаючись, що пси відразу ж накинуться на нього. Але собаки не
виявляли люті. Навпаки, вони завихляли хвостами. Царевич покликав всю свою хоробрість і, пройшовши повз
собак, почав підійматися сходами до верхніх кімнат.
Всередині все було тихо й пустельно, не видно навіть тіні людини. Він піднявся на перший поверх палацу, але і
там нікого не було. Царевич все більше дивувався. Чому в такому великому палаці ніхто не мешкає? Він
вирішив розібратися, в чому тут справа, і піднявся на наступний поверх, потім ще на наступний, і так дійшов до
дев'ятого поверху.
Там, в молитовній кімнаті, в повному спокої сиділа прекрасна фея. Коли вона помітила царевича, її губи
ворухнулись, наче спробували щось вимовити. Але фея не промовила ані слова, лише опустила голову в
глибокій журбі.
Царевич від подиву наче приріс до землі. Він подумав:
– Я вже бачив цю красуню раніше. Її обличчя здається дуже знайомим… Але чому я не можу згадати, хто вона?
Деякий час в кімнаті панувала тиша. Потім дівчина спитала:
– Мій володарю, ви більше не впізнаєте мене?
Царевич прислухався до її мелодійного голосу, який здавався таким близьким і знайомим… Раптом він наче
прокинувся від сну:
161

– Великий Будда, та це ж Дролмакід! – подумав царевич.
Але в ту ж мить ним оволодів сумнів. Адже Дролмакід залишилася вдома, як же вона може бути тут? Може
статися, що це зла відьма, яка прийняла образ феї?
Побачивши його сумніви, красуня промовила:
– Мій милий, я – Дролмакід, колишня Дролмакід.
Царевич ще більше здивувався, очі його широко розкрилися.
– Невже це правда? – спитав він.
– Так, я насправді твоя дружина Дролмакід,– відповіла без вагань фея.
З плачем вона повідала чоловіку про те зло, що зробила їм відьма. Сльози котилися по її щокам, як перлини від
розірваного намиста. Розповідь вразила царевича в саме серце, і він розплакався разом з нею. Наприкінці своєї
розповіді Дролмакід мовила:
– Наші біди в минулому. Тепер ми будемо жити щасливо і ніколи не розлучатимемось.
– Не дивно, що мені здавалося, наче моя дружина стала іншою людиною, адже то була відьма, що прийняла
образ Дролмакід,– подумав царевич.
Серце його спалахнуло від гніву. Він хотів тієї ж миті вирушити в царський палац, аби покарати відьму і
помститися за Дролмакід.
Фея, однак, лишалася спокійною. Вона сказала:
– Не має сенсу шукати відьму, вона сама потрапить у пастку і отримає по заслугам.
А тепер повернемося до конюха. Він чекав увесь день, але царевич не з'явився. Бідний, він перелякався до
смерті і не міг більше чекати. Скочивши на білого коня, він помчав до царського палацу, підбіг до відьми і
вигукнув:
– О, Ваша Світлосте, на дальньому пасовищі ми знайшли палац, збудований за допомогою чар. Царевич
увійшов до нього і щез. Він, напевне, зачарований!
Відьма, звичайно, зрозуміла куди більше, аніж конюх. Вона була впевнена, що тут не обійшлося без
чарівництва Дролмакід. Від люті у відьми волосся піднялося дибою, зуби заскреготали від ненависті.
Відштовхнувши конюха, наче вихор, помчала вона на пасовище, де стояв палац. З поверху на поверх дралась
відьма, але, досягнувши дев'ятого поверху, оступилася, полетіла вниз і вбилася насмерть. Дролмакід наперед
знала, що відьма напевне з'явиться в палаці, зробила дірку в підлозі самого верхнього поверху. Їй залишилося
лише чекати, коли пастка спрацює.
Царевич покликав людей скласти вогнище. Тіло відьми спалили, і від неї залишився лише попіл. А молодята
щасливо жили в золотому палаці до самої старості.
переклад Чуда І.Г.

Ченсель
Мешкав в одному селищі хлопець. Всього добра у нього було – стара корова та жалюгідна хатина. Бідний був
хлопець, але кмітливий, будь-яку роботу виконував вправно і спритно. Тому селяни прозвали його Ченсель, що
означає “світлий розум”.
Трапилось так, що і володаря тієї країни звали Ченсель.
Якось раз один із слуг володаря сказав:
162

– О, великий володарю! Серед твоїх підлеглих є один чоловік, теж на ім'я Ченсель.
Не сподобалось це самолюбивому володарю, і він наказав негайно привести бідняка до палацу.
– Чи правда, що тебе звуть Ченсель? – погордо спитав його володар.
– Люди мені дали таке прізвисько,– спокійно відповів бідняк, нічого не підозрюючи.
– Ну, якщо тебе звуть Ченсель, то ти маєш бути дуже розумним, інакше, розсуди сам, навіщо тобі носити таке
ім'я? – роздратовано спитав володар. Потім, указавши на великий шматок бірюзи, що прикрашав його груди,
продовжував: – Якщо ти на протязі трьох днів зможеш заволодіти цією бірюзою, то, виходить, по праву звешся
Ченселем, і я віддам тобі половину моїх скарбів. Якщо ж ти не зможеш цього зробити, то я заберу в скарбницю
твоє жалюгідне майно, а тобі накажу виколоти очі.
З цими словами володар відпустив Ченселя, а сам наказав збільшити чисельність охоронців і жодну людину не
пропускати до палацу. Двері до внутрішніх покоїв володаря охороняли чотири чаклуни із дзвінкими
барабанами. Біля великих вогнищ на кухні постійно не спали два куховара, а дві служниці цілодобово
підтримували вогонь в маленьких печах, де заварювали чай. У внутрішніх кімнатах товпились вірні придворні,
а дорогоцінна бірюза висіла на шиї володаря. Більше за око оберігав володар свою бірюзу. І не дивно: адже не
проста була та бірюза, а чарівна. Поки вона була цілою, володар міг не страхатися смерті.
Перша доба пройшла спокійно. Нічого не трапилось і другої доби. Увесь цей час охоронці і вартові не спали.
Вони так потомилися, що третьої доби у всіх почали злипатися очі.
Тим часом Ченсель обміняв свою корівку на діжку солодкого міцного вина і жіночий одяг. Він виждав дві доби,
а третьої переодягся в жіночий одяг, вбрав волосся як жінка, закинув на плече діжку вина і пішов вночі до воріт
палацу.
Ніч видалася холодною. Чотири вершники-вартові, що охороняли ворота, замерзли так, що аж кістки ломило. Їх
морило до сну, і вони мріяли про ковток вина, аби зігрітися. Побачивши Ченселя, переодягненого жінкою,
вартові вигукнули:
– Ти куди йдеш, жінко? Чи немає у тебе вина на продаж? Чи не знаєш ти, що там Ченсель робить?
Ледве стримуючись від сміху, Ченсель відповів їм жіночим голосом:
– Не знаю я ніякого Ченселя, а от винця, якщо хочете, можу продати. Та швидше, бо на мене чекають інші
покупці!
Випивши кілька кварт міцного вина, втомлені вартові швидко сп'яніли і попадали на землю. Ченсель посадив їх
верхи на гребні огорожі, що оточувала палац, прив'язав коней далі від того місця, а сам пройшов до палацу.
Біля дверей, що вели до внутрішніх покоїв, міцно спали чотири чаклуна, і Ченсель, проходячи повз них,
надрізав шкіру на їхніх барабанах. Уморив сон також куховарів і служниць, що заварювали чай. Ченсель
наскладав річкових камінців в рукава куховарських курток і зав'язав їх, а служницям надягнув на голови по
жмуту соломи.
Увійшовши до опочивальні володаря, Ченсель побачив слуг, що спали міцним сном. Він зв'язав докупи їхні
коси (адже в Тибеті багато-хто з чоловіків заплітає волосся в коси) і підійшов до ліжка, де солодко похропував
сам володар. Ченсель обережно зняв з його шиї дорогоцінну бірюзу і вийшов з опочивальні.
“Треба всім дати знати, що я був тут,”– подумав він і голосно вигукнув:
– Я – Ченсель! Я оволодів бірюзою володаря! – І з цими словами він кинувся тікати.
Почувши цей вигук, володар від страху скочив з ліжка. Схопившись за груди, він виявив пропажу бірюзи і
заголосив:
– Дорогоцінну бірюзу вкрали! Вкрали дорогоцінну бірюзу! Хапай злодія!
163

Ці крики збудили від міцного сну придворних, і вони хотіли кинутися на допомогу своєму володарю. Та зась:
адже Ченсель їхні коси позв'язував докупи. Тупцюють слуги на одному місці і лише голосять:
– Не тримай мене! Відпусти мене!
А тим часом Ченселя і слід пропав.
Гам збудив служниць, вони кинулись до пічок вогонь роздувати, тут солома на їхніх головах і спалахнула.
Куховари скочили, бачать, у дівчат на голові солома горить, замахали рукавами, аби вогонь потушити, а в
рукавах у них камінчики були – тільки шишок та синців служницям наставили. Тут така метушня піднялася!
Ченсель же скористався цим і пробіг крізь кухню. Чаклуни, бачачи, що Ченсель тікає, вдарили в барабани. Але
надрізана шкіра на барабанах тріснула, і звуку не вийшло.
Шум та метушня в палаці збудили вартових біля зовнішніх воріт. Ті з криками почали підганяти “коней” – ані з
місця. Адже сиділи вони на стіні! А Ченсель тим часом скочив на дійсного коня і стрілою помчав геть від
палацу.
Наступного дня Ченсель з дорогоцінною бірюзою прийшов до палацу володаря.
– Я виконав ваше веління,– кланяючись, сказав він.– Коли ви дасте мені обіцяне?
Гордий володар був розлючений від сорому і гніву. Ще б пак, він не тільки пошився в дурні, але ще мусив за
договором віддати половину своїх скарбів.
“Як це могло трапитись,– міркував володар,– що селянський хлопець виявився хитрішим від мене? Треба
жорстоко покарати його.” Гнівно поглянув він на бідняка і голосно промовив:
– Дійсно, тобі пощастило вкрасти дорогоцінну бірюзу, але яке ти мав право зробити в моєму палаці такий
переполох? За це тобі негайно відрубають голову!
– Так забери свою бірюзу назад! – вигукнув Ченсель, і з силою кинув її долу.
Вщент розлетілася дорогоцінна бірюза, і тієї ж миті володар мертвим впав з трону. Заметушились, забігали
навколо придворні, а Ченсель вийшов з палацу і пішов собі щастя шукати.
переклад Чуда І.Г.

Як кам'яний лев розкрив свою пащу
Трапилось все це в прадавні часи, біля підніжжя гори Сісабангма. Тоді там мешкали лише два чоловіки. Один з
них на ім'я Даінцзінь був дуже багатим. Іншого звали Пукуй, він волочив життя убогого. Щодня він рубав хмиз
на продаж, чим і годувався. Коли він сходив на гору, то завжди брав трохи цзамби на обід,– аби стало сили
нарубати більше дров.
На вершині гори не було людей. Лише кам'яний лев стояв там на самоті. Ніхто не знав, звідки він узявся: чи
принесли його здалеку, або вирізали з каменя на місці. Щодня, зібравши в'язанку хмизу, Пукуй сідав поруч зі
статуєю перекусити. Він неодмінно протягував кульку цзамби кам'яному звіру зі словами:
– Братик Лев, скуштуй трохи цзамби, будь ласка!
Потім він клав їжу в пащу лева. Так він робив щодня, щомісяця, рік за роком.
Одного разу він, як завжди, запропонував левові трохи цзамби. Але не встиг він закінчити промову, як звір
розкрив пащу і вимовив:
– Дякую, братик Пукуй! Ти дійсно людина з добрим серцем. Хоча у тебе самого дуже мало їжі, але ти завжди
готовий поділитися зі мною. Як мені віддячити тобі?
164

Пукуй не на жарт злякався, почувши голос кам'яного лева. Але, повіривши в його добрий намір, дроворуб
заспокоївся і вступив у бесіду:
– Братик Лев! – сказав Пукуй.– Ми з тобою в одному човні. Про тебе ніхто не піклується, і ми обидва
страждаємо від самотності. Тому я вважаю справедливим розділити з тобою те невеличке добро, що в мене є.
Але, на жаль, я дуже бідний і ніколи не зможу наситити твій голод.
Кам'яний лев відповідав:
– Воістину, ти – чесна людина! Приходь сюди завтра зранку, ще до схід сонця, і захопи з собою мішок. Я хочу
дещо зробити для тебе.
Пукуй погодився, після чого вирушив додому з в'язкою дров.
Наступного дня до світанку Пукуй піднявся на гору. Як завжди з ним була сокира і маленький мішок цзамби.
Він підійшов до статуї. Кам'яний лев зустрів його зі словами:
– Отже, ти готовий, брате?
– Звичайно,– відповів Пукуй. Але, по правді кажучи, він тільки тепер слово в слово згадав, про що говорив
йому вчора кам'яний лев.
– Коли я розкрию пащу, то встроми туди руку. Там ти знайдеш золото. Будь ласка, наповнюй золотом свій мішок.
Але обов'язково вистроми руку до того, як зійде сонце. Після сходу я знову закрию пащу.
– Добре! – погодився Пукуй.
Тільки-но лев розкрив пащу, Пукуй закатав рукава і встромив одну руку в середину. Дійсно, він знайшов там
золото. Дуже скоро його маленький мішечок був повним. Тоді Пукуй сказав:
– Братик Лев, дозволь мені висловити свою подяку!
– Але ти міг би набрати набагато більше золота, якби приніс мішок більший за цей,– заперечив лев.
– Того, що я отримав від тебе, мені вистачить до кінця життя,– відповів Пукуй.
На золото лева він купив собі їжу й одежу, а також побудував хату з внутрішнім подвір'ям. Він оженився на
вродливій, працьовитій дівчині. Більше йому не було за що турбуватися.
Його сусід Даінцзінь, звичайно, помітив несподіване багатство Пукуя. Він подумав:
– Ще нещодавно цей жебрак не мав навіть волосини зі старої ослячої шкіри. Нині ж у нього великі отари, він
збудував високий будинок, комори якого наповнено припасами. Як він досягнув такого успіху – хитрощами або
розбоєм? Як би там не було, треба про все добре дізнатися.
Даінцзінь вирушив до Пукуя з візитом. Він наговорив сусіду багато лестощів, а насамкінець спитав його про
джерело багатства.
Простий та наївний, Пукуй розповів гостю свою історію з усіма подробицями. Від заздрощів Даінцзінь ледве
володів собою. З тяжким подихом він вимовив:
– Мені ніколи не зустрічалася така велика вдача. Чому ж мені не суджено було таке щастя?
В голові у нього народився план про те, як допомогти своєму щастю. Він задав Пукую багато питань: де
знаходиться лев, як пропонувати йому цзамбу, як рубати хмиз і навіть коли краще підійматися на гору, а коли –
сходити вниз. Тільки дізнавшись про всі подробиці, він повернувся додому.
Цієї ночі він навіть спати не міг від хвилювання. Наступного ранку, одягнувши куртку зі старої овчини і узявши
сокиру, шворку та мішечок з млинцями, новоявлений лісоруб поліз на гору. І так кожного дня, піднявшись до
світанку, він сходив на вершину гори, ділив цзамбу з кам'яним левом і розмовляв з ним. Пройшло багато днів,
але кам'яний звір не розкривав рота. Даінцзінь почав сумніватися. Може його обдурили? Або ж він пропонує
левові занадто мало їжі? Заради золота він стримував свої почуття з останніх сил. І, нарешті, бажана мить
165

настала.
Одного разу кам'яний лев вимовив:
– Друже мій, ти годуєш мене кожного дня. Я вирішив допомогти тобі і позбавити від турбот.
Нарешті почувши промову кам'яного лева, Даінцзінь звеселів:
– Ай-я! – вигукнув він радісно.– Який ти добрий до мене. Адже моя сім'я дуже бідна.
– Не хвилюйся,– продовжував лев.– Завтра захопи з собою мішок, і я дам тобі дещо.
Чи потрібно говорити, що Даінцзінь погодився з останньою пропозицією без усяких вагань.
Наступного ранку він піднявся якомога раніше і вирушив в гору з величезним лантухом. Перед усім лев
попередив, що йому слід вистромити руку з пащі до того, як зійде сонце.
– Звичайно, звичайно! – вигукнув Даінцзінь нетерпляче і попросив лева скоріше розкрити пащу. Після чого він
почав вигрібати золото, жменю за жменею. Кам'яний лев нагадав йому:
– Мій друже, ти вже набрав дуже багато. Сонце от-то зійде!
Продовжуючи наповнювати золотом мішок, Даінцзінь відповів:
– Я вже майже закінчив. Ще кілька жменьок…
Але мішок був дійсно величезним, в ньому лишалося достатньо місця.
Знову лев попередив його, і знову він не зміг зупинитися. Коли Даінцзінь останній раз встромив руку в пащу, на
сході зійшло сонце. Проміння його досягло вершини гори, заливши все червоними кольорами. Кам'яний лев тієї
ж миті закрив свою пащу.
Даінцзінь нічого не міг зробити. Йому залишилось лише тужливо голосити:
– Моя рука! Моя рука!..
перекрлад Чуда І.Г.

Норсан та його друзі
Давно це трапилось. В одному селі на схилі високої гори мешкав селянин Соднам. Жив він не багато, але й не
убого. Було у нього два яки та невелика отара овець. Цілий день Соднам працював у полі, а овець випасав йому
сирота на ім'я Норсан.
Зранку, на сході сонця, виганяв Норсан отару на пасовище, а ввечері приганяв назад. За це Соднам виділив
йому комірчину в своїх хаті і давав трохи їжі: цзамби, ячмінних налисників, а інколи і кварту молока або
сушеного сиру.
Норсан мешкав в своїй кімнатці не один. Разом з ним жили цуценя і котеня. Голодними підібрав їх Норсан на
вулиці, приніс до себе і нагодував. З того часу стали вони нерозлучними друзями. Гонить Норсан овець на
пасовище, котеня за пазуху запхає, а цуценя поруч біжить та на Норсана поглядає. Вівця загубиться – цуценя
шукати допомагає. Сяде Норсан обідати, а цуценя і котеня вже тут як тут. Сам їсть Норсан і зі своїми друзями
ділиться. Так проходили день за днем.
Тільки несподівано звалилась на Норсана біда. Погнав він якось овець на гірське пасовище, а ввечері
повернувся додому і занедужав. Наступного ранку нариви на тілі повиступали, язик рознесло і голос майже
зник. Лежить Норсан в своїй комірчині на вовняній підстилці, говорити не може, тільки очі ще дивляться –
живий, значить. Принесе йому Соднам цзамби і чаю, а Норсан ні їсти, ані пити не може.
Через кілька днів стало йому зовсім погано. Весь вогнем горить, голова важка стала – не підняти.
166

“Ну,– думає Норсан,– мабуть, смерть прийшла.” І тут чує він, наче розмовляють двоє. Один говорить:
– Захворів наш Норсан, і ніхто не знає, як його вилікувати.
Другий у відповідь зітхає:
– А ми б і раді допомогти, та тільки він нашої мови не розуміє.
“Хто б це міг бути?”– здивувався Норсан, з зусиллям відкривши очі. Дивиться і бачить в кутку котеня з цуценям,
і котеня у цуценяти питає:
– Скажи, що за хвороба у нашого товариша?
– Він на пасовищі отруйним шпичаком вколовся,– відповідало йому цуценя,– від цього і хвороба утворилась.
– Чи не знаєш ти, як хворобу вилікувати? – продовжувало котеня.
– Лікування дуже просте,– мовило цуценя,– треба кров чорної кози змішати з настоєм тігми – тигрової трави,–
тою сумішшю змастити нариви, а козячу печінку з'їсти – тут вся хвороба і зникне. Тільки як пояснити це
нашому товаришу?
Слухає Норсан і не знає навіть, чи сниться йому, чи насправді все це.
Наступного дня приніс, як звичайно, Соднам їжу та пиття своєму пастуху. Зібрався з силою Норсан і розповів
йому, як хворобу можна вилікувати.
– Добре,– погодився Соднам,– давай спробуємо.
Пішов він в гори, назбирав тигрової трави і зробив настій, про який говорив йому юнак. Потім цим настоєм
змастив нариви на тілі Норсана, а козячу печінку юнак з'їв. Не пройшло і двох-трьох днів після цього, як
Норсан зовсім одужав. І горло не болить, і нариви зникли.
Минув з того часу рік чи два. Але одного разу, ранньою весною раптом захворіла донька селянина. Заболіла у
неї голова, та настільки сильно, що вона цілими днями галасувала. Все робив Соднам, аби допомогти своїй
єдиній дитині: і лікарів гукав, і богам жертви приносив – та тільки все даремно. Дівчині з кожним днем ставало
гірше…
Від горя Соднам зовсім закинув своє господарство. Лише Норсан, як раніше, виганяв овець на гірське пасовище,
але на серці у нього було дуже важко. Згадав Норсан, як сам мучився, і йому до сліз ставало жаль нещасну
дівчину.
Одного разу вночі Норсан ніяк не міг заснути і довго лежав із закритими очима. І раптом чує – хтось поруч
говорить:
– Дивись, як стараються лікарі: і ліки дівчині дають, і закляття над нею читають, та тільки нічого не допомагає.
Ну і дурні ж вони!
Відкрив очі юнак і побачив, що це знову цуценя з котеням розмовляють.
– Вірно все це,– погодилось котеня,– але чому ж у дівчини такі сильні болі?
– Причина проста,– відповідало йому цуценя,– їй якось вночі павук у вухо заліз, от голова і болить.
– А чи можна цього павука позбавитись? – спитало котеня.
– Позбавитись не важко,– відповіло цуценя,– потрібно поставити намет з блакитної тканини, всередині вогонь
розпалити і воду розплескати. Посадити в намет дівчину і вдарити в барабан. Павук подумає, що вже настало
літо, іде дощ і чутно звуки грому. Тоді він обов'язково вилізе з вуха, і навіть ліків ніяких не буде потрібно.
Норсан добре запам'ятав слова цуценяти і наступного ранку сказав Соднаму, що він спробує вилікувати дівчину.
– Прошу тебе, любий Норсан, вилікуй мою доньку! – благав Соднам.– Будеш ти мені тоді замість сина рідного,
а виросте донька – жінкою твоєю стане.
– Дай мені тільки блакитний намет, жаровню і барабан,– попросив Норсан.
167

Поставив Норсан намет і зробив все так, як говорило цуценя. І тут побачив Соднам, як з вуха доньки виповз
великий павук. Павука відразу ж вбили, а дівчина швидко одужала.
З того часу Соднам замінив батька сироті Норсану. Годував, одягав, взував його, як рідного сина. А коли
виросла донька, він віддав її за Норсана заміж і передав йому своє господарство.
переклад Чуда І.Г.

Цар і дорогоцінності
Якось в країні Нубра мешкали старенька мати та її син. Сина звали Тундуп. Кожного ранку він збирав та рубав
дрова на продаж.
Одного разу, коли Тундуп копав яму під кущем, натрапив він на вхід у велику печеру. Всередину печери вели
сходи. Здивований Тундуп зійшов по них донизу й побачив прекрасний палац.
Тундупу схотілося увійти всередину. Адже він ніколи не бачив палаців, а лише чув розповіді про них. В великій
кімнаті, прикрашеній килимами і завісами, на золотому троні сиділа фея. Вона плакала, тому що була самотня.
Ніхто не навідувався до неї і не розмовляв з нею. Сльозинки, падаючи з очей, перетворювались в дорогоцінне
каміння.
Тундуп довго пробув у неї і розповів про своє життя. Коли він йшов додому, фея дала йому одну дорогоцінну
сльозинку і запросила приходити ще.
Тундуп приніс дорогоцінність додому і віддав матері. Та сказала:
– Це дуже красива річ, але некорисна для нас. Іди і продай її царю. Він напевно дасть замість цього трохи їжі.
Тундуп пішов до міста і віддав самоцвіт царю, у якого була дуже вродлива жінка. Цар послав за ювеліром і
звелів приготувати медальйон для цариці, вставивши всередину цей камінь.
Коли ювелір закінчив роботу, цар наказав підлеглим зібратися на площі біля палацу, аби всі могли побачити
нову прикрасу його жінки. Коли царська сім'я вийшла до народу, раптом прилетіла ворона і сіла на голову коня.
Ворона прокаркала:
– Тундуп віддав дорогоцінний камінь, тому що сам хоче оженитися на цариці.
Цар почав лютувати і відправив жінку назад до палацу. Він послав за Тундупом і спитав, чому той приніс
дорогоцінність.
Бідний юнак злякано відповів:
– Ваша Величносте, я лише хотів отримати замість того трохи їжі для себе і для матері.
Ненажерливий цар захотів збільшити свою скарбницю. Під страхом розправи він наказав Тундупу принести ще
кілька таких самих самоцвітів.
В сльозах Тундуп повернувся додому і почав дорікати матері:
– Навіщо ти послала мене до царя? Де мені взяти дорогоцінності? Тепер цар напевне повісить мене.
Мати запропонувала йому сходити до феї знову. І Тундуп вдруге спустився до печери. Плачучи, він розповів
про все володарці прекрасного палацу. Фея пожаліла його і дала два камінці зі шкатулки, що стояла поруч.
Тундуп біг весь зворотній путь, аби скоріше віддати каміння царю. Щасливий від того, що отримав такі
дорогоцінності, цар дав Тундупу три в'юки з різними харчами.
Знову цар віддав каміння ювеліру і наказав зробити сережки для цариці. Ще раз він наказав усім підлеглим
зібратися на площі. І знову з'явилась та ж сама ворона і прокаркала:
168

– Тундуп надумав оженитися на царській жінці, тому він дає їй дорогоцінності.
Знову цар і цариця поквапливо повернулися до палацу, а за Тундупом надіслали охоронців.
Цар був дуже розлючений. Він кричав і розмахував своїм жезлом:
– Як ти насмілився дарувати каміння цариці? Я вб'ю тебе!
Тундуп тільки плакав:
– Мій володарю, я вже говорив, що хотів лише отримати трохи харчів. Я бідна людина, хіба можу мріяти про
одруження з царицею?
Але цар не повірив йому і наказав готуватися до двобою. Тундуп відповів:
– Володарю, я лише бідний дроворуб. В мене немає зброї і не має військ. Якщо ви хочете вбити мене, зробіть
це.
Цар звелів йому прийти на площу через тиждень.
Ще раз мати направила Тундупа до феї розповісти про те, що трапилось. На цей раз фея дала йому прегарну
шкатулку, зроблену з раковин. Вона дмухнула на шкатулку і, звертаючись до Тундупа сказала:
– Поки ти будеш тримати цю річ в кишені, ніхто не зможе вбити тебе або зробити тобі зле.
Подякувавши за допомогу, юнак повернувся додому.
Через тиждень царські війська зібрались на площі. Тундуп теж з'явився зі шкатулкою в кишені. Він вклонився
царю і промовив:
– Мій володарю, в мене немає військ, я прийшов один. Стріляйте в мене, якщо ви того бажаєте.
Здивований цар наказав головному міністру вилити на Тундупа киплячу олію. Але з юнаком нічого поганого не
сталося.
Потім Тундупа скинули з вершини гори. Однак і цього разу він залишився неушкодженим.
Цар підійшов до Тундупа і сказав:
– Зрозуміло, що ти якийсь чарівник, але все-одно я вб'ю тебе сам.
Тоді Тундуп відкрив шкатулку, і з неї вискочило сім велетнів. Вони вбили царя і всіх його придворних. А
Тундуп потім дійсно оженився на цариці і став володарем країни.
переклад Чуда І.Г.

Астролог
Давним-давно мешкала в місті Халсі одна дуже бідна сім'я. Чоловіка звали Дечот, жінку – Пумо. Покійний
батько Дечота залишив йому хату і трохи грошей. Але лінивий син незабаром витратив свою спадщину. Все,
чого він бажав,– це лежати цілий день під деревом, тримаючи в роті маленьку облатку опію, і забуватись в
напівдрімоті, посапуючи носом. Бідна Пумо частенько голодувала в холодні зими.
Інколи Пумо пряла вовну для сусідів або працювала на полях, щоб заробити хоч трохи грошей. Ще вона
сушила абрикоси, які збирала з єдиного дерева на їхньому дворі. Наче білка, вона намагалась заготувати бодай
трохи їжі на крайній випадок.
Одного разу, коли Дечот, як звичайно, дрімав в тіні під деревом, Пумо підійшла до нього і сильно торсонула.
– У мене немає ніяких запасів на наступний тиждень,– гнівно сказала вона.– Якщо ти зараз же не підіймешся і
не підеш шукати роботу, то я залишу тебе і стану монашкою.
Дечот до смерті налякався. Прогнавши залишки сну, він пообіцяв жінці обов'язково знайти роботу. Але
169

розгнівана Пумо перебила:
– Мене вже нудить від твоїх обіцянок, які ти не виконуєш. Негайно вилазь на дах і подивись довкола. У всіх
сусідів є невеличкі поля, на яких вони завзято працюють. Тому у них завжди достатньо їжі, навіть взимку, коли
виє вітер і хмари падають на землю великою кількістю снігу.
Рятуючись від розбурханої дружини, Дечот кинувся догори по сходах. Оглянувши околицю, він помітив на
березі Інда велику зграю ворон. Деякі з них сиділи на землі, інші все ще кружляли в повітрі. Не розуміючи, що
могло привабити таку чисельність птахів, Дечот вирушив до річки.
Розігнавши ворон, він побачив шкіряну торбу, повну золотавого топленого масла. Напевно, кочовики, що
стояли на березі Інду, забули торбу, коли згортали табір. Обірваний ледар закинув знахідку на плече і
повернувся додому.
Кинувши торбу на землю, він голосно закричав на Пумо:
– Ну, що ти стоїш, роззявивши рота, наче ворота покинутого монастиря? Твій чоловік приніс додому перший
заробіток. Іди і приготуй мені чай з маслом.
Пумо дуже зраділа. Вона сказала:
– Бачиш, якщо один день роботи може дати таку віддачу, то скільки б ти міг отримати, маючи постійну роботу?
Ти повинен вирушити на пошуки роботи в далекі краї, оскільки мешканці нашого міста добре знають твою лінь,
і ніколи не наймуть тебе.
Дечот погодився вирушити на пошуки роботи, але за однієї умови:
– Щоб справити благоприємне враження, мені потрібні кінь під сідлом, нова вовняна накидка, шапка, собака, а
також запас харчів в сідельній сумці.
Пумо продала останні прикраси і купила все необхідне. Задоволений Дечот вирушив у путь.
Видираючись верхи на коні по гірських стежках, він побачив недалеко лисицю, яка стрілою мчала через валуни.
Ледар подумав:
– Якщо я добуду лисицю, то в мене буде нова шапка із сріблястого міху.
Він зліз з коня і прив'язав собаку до поводів. Щоб не замурзати нову накидку, він зняв її і поклав на сідло.
Тим часом лисиця сховалась в норі. Дечот закрив вхід до нори своєю шапкою і взявся кидати всередину
каміння через запасний вихід. Лисиця сильно перелякалась і вискочила зовні, та так, що її голова потрапила
прямісінько в шапку. Так вона і втекла з шапкою на голові.
Собака побачив лисицю, що втікала, і кинувся наздоганяти. До того ж він потяг за собою коня, прив'язаного до
нашийника.
Коли Дечот вибрався з валунів, то побачив лише стовп пилу. Замерзаючи без верхнього одягу, він в шаленстві
потрясав кулаками. Але нічого не могло повернути його власність.
Пройшовши довгий і тяжкий путь, Дечот вийшов до царського палацу. Він вирішив подати царю скаргу на те,
що тварини в його країні одурили бідного мандрівника. Але оскільки було вже темно, то він пробрався в хлів
для яків і ліг там, накрившись зверху соломою.
Раптом почувся якийсь шум. Виглянувши із свого сховища, Дечот побачив царицю, яка обходила з вечірньою
перевіркою всі закутки палацу.
Під час огляду дорогоцінний нефрит відірвався від намиста цариці і впав на землю. Та не почула звуку падіння
і вийшла в оточенні слуг. Вони не помітили Дечота, проте він помітив, куди впав нефрит. Незабаром один з яків
втоптав дорогоцінність в купу гною. Зранку служниця зібрала гній з підлоги, наробила з нього дисків для
вогнища і притулила їх сушитися на стіну. При цьому вона не помітила нефритової геми. Щодо Дечота, то він
170

продовжував приховуватись в соломі, оскільки не мав теплого одягу.
Надвечір схвильована служниця знову прибігла до хліва. Дечот не встиг заритися в соломі й дівчина помітила
його. Побачивши незнайомця, вона хотіла вже загаласувати, аби покликати на допомогу, але Дечот зупинив її:
– Не вередуй, дурна! Перед тобою – великий астролог. Я знаю, що в цариці зникла дорогоцінна гема, і що в
пропажі звинили тебе. Якщо ти відведеш мене до царя, то я розповім йому, де шукати нефрит. І я, і ти – ми
обидва отримаємо нагороду.
Здивована дівчина розкрила рота, оскільки чоловік в соломі точнісінько розповів про те, що трапилось в палаці.
Без вагань вона впала перед ним навколішки і виявила бажання негайно відвести його до царя.
Новоявлений астролог відмовився, оскільки не мав гарного одягу. Дівчина вийшла, але вже через кілька хвилин
повернулася з чудовим халатом в руках. Одягнувши шовки і відчувши впевненість в собі, Дечот вирушив до
царя.
Весь палац був у розгубленості. Гема виявилася безцінною, адже це був весільний подарунок від самого царя.
Дечот привітав володаря і запропонував допомогу. Він поставив вимогу, аби йому дали жезл, поворозку з
хадаками [шарфами] та баранячу голову, після чого закрився на три дні в кімнаті начебто для поглибленої
медитації та молитви.
Четвертого дня він вийшов із своєї келії з жезлом в руках і попросив царя зібрати мешканців міста перед
палацом. Коли всі зібрались, він підійшов до кожного. Заглядаючи в очі, лжеастролог буркотів щось собі під
носа, потім потрясав жезлом і голосно оголошував:
– Ні, ця людина – не крадій!
Незабаром всі мешканці пройшли перевірку, і нікого не було звинувачено. Тоді, закривши очі, Дечот направився
до хліва. Увійшовши всередину, він підійшов до стіни і вказав жезлом на однин з дисків з гною. Коли диск
розломився, всі присутні побачили дорогоцінний нефрит.
Під захоплені вирування натовпу цар промовив:
– Ми щасливі, що закінчилась така складна справа, і бажаємо нагородити тебе.
– Ваша Величносте,– відповів Дечот,– у мене були кінь, нова накидка і шапка, собака і невеликий запас харчів.
Однак кінь і собака втекли від мене і унесли все моє добро. Я бажав би, щоб ви їх повернули.
Почувши таке нерозумне побажання, люди не могли втриматися від сміху. Цар наказав головному міністру
виділити все, що просив астролог, та ще додати вісім яків, згружених харчами та одежею.
От так і вирушив Дечот в зворотній путь: одягнений в кращий китайський шовк, з собакою, що бігла біля його
коня, і з караваном з восьми яків позаду. Коли він досягнув Халсі, то все місто вийшло зустрічати героя. Пумо
танцювала від радості і запрошувала всіх поглянути на їхній достаток. Дечот зарізав барана і пригостив
земляків м'ясом і пивом. Поки йшов бенкет, він розповів про свої пригоди і про життя в палаці.
Оскільки Пумо дуже економно й доцільно використовувала здобуті багатства, то їм вистачило на безбідне
життя на довгі-довгі роки, аж до самої смерті.
переклад Чуда І.Г.

Селянин та Одноокий Як
Багато, багато років тому був у Тибеті один володар, який дуже полюбляв рибу. На сніданок, обід і вечерю він
обов'язково вимагав рибну страву.
171

Одного разу в тих місцях трапилась сильна посуха. Річки зовсім висохли, а великі озера перетворились на
маленькі ставки. Риби з кожним днем ставало все менше і врешті-решт вона зовсім зникла.
Не стали більше володарю подавати до столу рибу. А у того без рибної страви і кусок в горло не лізе. Тоді
володар велів об'явити повсюди: “Хто принесе до палацу рибу, той отримає велику нагороду”.
Одного разу бідний селянин ішов повз ставок і помітив там велику рибину; незнано, як вона збереглася. Ставок
майже зовсім висох, і селянин легко спіймав рибу руками.
Відразу ж, не заходячи додому, бідняк вирушив до палацу, бажаючи якомога скоріше отримати обіцяну
нагороду. Біля воріт палацу його зупинив одноокий охоронець, лютий на вигляд.
– Гей, сільпо, стій! Чого тобі треба?! – грубо гукнув він селянина.
– Я… Я… Мені б побачити володаря,– розгублено відповів той.
– А навіщо тобі потрібен володар? – суворо спитав охоронець.
– Ну я… У мене є риба. Я хочу піднести її в дар,– запинаючись промовив бідняк.
“Риба,– подумав тут охоронець.– За рибу володар відвалить чималу нагороду.”
І він сказав повеліваючим тоном:
– Давай рибу сюди і зачекай! Я сам передам її володарю і винесу тобі нагороду, яку він дарує.
– Ні, ні! – відмовився селянин.– Я цю рибу спіймав, я її і віддам володарю.
– Краще продай рибу мені,– почав вмовляти його одноокий охоронець.– Я заплачу тобі п'ять золотих монет.
Хіба це мала ціна за одну рибину?
Але селянин сховав рибу за спину і наполегливо просив пропустити його до палацу.
– Ну добре,– сказав охоронець,– я тебе пропущу до палацу. Але за це ти повинен будеш віддати мені половину
винагороди, отриманої від володаря.
– Хай буде так. Я віддам тобі половину того, що отримаю від володаря,– погодився селянин.
– Дивись, не обдури, бо інакше погано буде! – погрожуюче сказав охоронець і показав селянину, де знаходяться
покої володаря.
Зробивши кілька кроків, бідняк обернувся і спитав:
– Гей, охоронець, а як тебе звати? З ким я маю розподілити винагороду?
– Мене звуть Одноокий Як. Кожен в палаці знає це ім'я,– погордо відповів той.
Володар так зрадів, побачивши велику свіжу рибину, що готовий був заплатити селянину будь-які гроші.
Він наказав слузі прийняти подарунок, а сам спитав бідняка:
– Яку ж нагороду ти бажаєш отримати за цю рибу?
– Не потрібно мені ані золота, ані срібла,– відповідав селянин,– накажи лише дати мені тисячу палочних ударів.
Володар навіть вухам своїм не повірив.
– Цей чоловік дурень або божевільний! – сказав він своїм придворним, а ті лише, дивуючись, розвели руками.
– Ну добре,– сказав володар селянину,– скажи нам цього разу без жартів, яку ж винагороду ти все ж таки хочеш
отримати?
– Я не шуткую,– спокійно відповів бідняк,– дай мені тисячу різок.
Володар хотів було спалахнути, але, згадавши про велику рибину, пом'якшав і сказав своїм слугам:
– Дайте цьому дурепі тисячу різок, та дивіться бийте його злегка!
Раз, два, три…– заплескали палки по оголеній спині селянина. Коли рахунок дійшов до п'ятисот, селянин
раптом піднявся і сказав:
– Доста, я свою половину отримав сповна.
172

Всі здивовано переглянулися, а володар спитав:
– Хто ж повинен отримати другу половину палочних ударів?
– Твій охоронець, що стоїть біля воріт,– відповів селянин і розповів про свій договір з Однооким Яком.
Володар спочатку розсміявся, потім насупив брови і наказав привести до нього охоронця.
А тим часом Одноокий Як мріяв про те, як він витратить свою долю винагороди. Тут прибіг слуга і наказав
йому негайно з'явитися до володаря. “Не обдурив мене селянин,– зрадів охоронець,– зараз я отримаю свою
частку. Тільки б не продешевив цей недотепа!”
Але від радості Одноокого Яка і сліду не лишилося, коли він побачив похмурого володаря і слуг з палками.
– Селянин мав віддати тобі половину своєї нагороди? – суворо спитав володар Одноокого Яка.
У того навіть язик прилип до гортані. Спочатку він хотів було відмовитись, але злякався і тільки стверджено
кивнув головою.
– Тоді знімай халат, зараз ти отримаєш свою частину,– почув Одноокий Як слова володаря.
Тієї ж миті підскочили слуги, зірвали з нього халат і всипали йому решту – п'ятсот різок.
– А тепер подякуй селянину за щедрість! – наказав володар охоронцю, коли той ледве піднявся з підлоги.
– Дякую тобі,– сказав селянину Одноокий Як зі слізьми на очах,– але ти жадібна людина. Навіщо вимагав таку
велику винагороду за просту рибину?
Тут володар розсміявся, велів своєму скарбнику видати обом по п'ятсот золотих монет і відпустити їх з миром.
перекрлад Чуда І.Г.

Як бідний юнак багатія-злодія спіймав
Жили собі в одному селищі мати й син. Мати звали Лочжо, а сина – Сонам. Жили вони бідно, але кінці з
кінцями якось зводили. Лочжо цілий день по господарству поралась: корову годувала і доїла, масло збивала,
ткала, їсти готувала. Сонам ходив на поденні роботи: кому дрова привезе, кому хліва почистить, кому в полі
допоможе. Він був вправний, чесний і працьовитий юнак, тому селяни із задоволенням давали йому роботу.
По сусідству з ними мешкав один багатій. Своє багатство цей чоловік надбав обманом та крадіжками. Він
всюди заводив знайомства і набивався в друзі простодушним людям, а потім їх же і обкрадав. Близькі і дальні
сусіди давно вже здогадувались про мерзотні витівки свого багатого земляка, але спіймати його ніяк не могли.
Дуже вже спритним і хитрим був він, вправно вмів приховати і збути з рук вкрадені речі.
Задумав одного разу цей багатій чим-небудь поживитися і в хаті Сонама. Зустрів він його якось і лагідно питає:
– Славний юначе, зайду-но я завтра до вас в гості, познайомимося ближче. Що поганого, якщо наші сім'ї
потоваришують поміж собою?
Сонам відразу ж зрозумів: не просто так напрошується багатій до них у гості, але вигляду не подав. Удавши, що
зрадів, Сонам відповів:
– Це дуже добре, приходьте, будь ласка! Адже приказка недарма говорить: “Павич – прикраса лісу; дружба –
прикраса людей”.
Дома Сонам подумав-подумав і придумав, як йому безсоромного багатія на чисту воду вивести. Узяв він
кошулю і пішов по дворах збирати всякий залізний брухт. Набрав повну кошулю, поставив її в коморі, а потім
попросив мати допомогти йому багатія провчити. З сумнівом покачала Лочжо головою, але погодилась.
Наступного дня прийшов багатій в гості до Сонама. Той приготував просте пригощання, а поки вони їли, пили
173

та розмовляли, Лочжо пішла до комори і там почала перекладати залізні уламки з однієї кошулі в іншу. Залізки
дзвеніли одна об одну, і через стінку їхній дзвін нагадував дзвін монет.
– Що у вас в коморі робиться? – здивовано спитав багатій.
– Це все моя матінка,– відповідав юнак.– Дуже вже вона полюбляє перераховувати монети. От і тепер з
монетами вовтузиться, відпочивати вам заважає. Вибачте її, будь ласка.
– Пустощі, це мене ані трохи не турбує,– почав запевняти Сонама багатій.
– Ні, ні,– заперечив той,– ми не виявили до вас достатньої поваги!
Тут Сонам піднявся, пішов до комори, виніс звідти золоту монету і дав її багатію, сказавши при цьому:
– Ви вперше завітали до нашої хати, а вам і посидіти спокійно не дали. Прийміть цей маленький дар в знак
мого щирого співчуття.
При вигляді золотої монети у багатія навіть очі округлилися, і він подумав: “Ці люди тільки прикидаються
бідняками, а у них, напевно, купа грошей. Недарма в коморі дзвін безперервно чутно. Як би мені заволодіти
цим золотом?” Охопила багатія ненажерливість, і він вирішив: “Не буду зволікати, сьогодні ж вночі залізу до
них і викраду кошулю з монетами”.
Насправді ж золота монета, яку віддали багатію, була єдиною в хаті юнака. І після того, як гість пішов, мати
сказала Сонаму:
– Синку, ти все ж зробив нерозумно, віддавши наші останні гроші. Адже у нас нічого немає, як ми далі будемо
жити?
– Не хвилюйся, мамо,– відповідав їй Сонам.– Втратиш барана – знайдеш коня; втратиш монету – знайдеш
десять.
Пізно вночі прийшов багатій до хати Сонама. Він тихенько зробив підкоп під стіною будівлі та поповз
всередину. Але Сонам з матір'ю не спали. Тільки-но жадібний багатій проліз до комори, юнак схопив його за
шию, міцно причавив до підлоги і голосно вигукнув:
– Мамо, мамо! Неси лампу! Я злодія спіймав!
Лочжо запалила масляну лампу, і при її світлі мати й син побачили свого нещодавнього гостя. Сонам зробив
здивоване обличчя і сказав:
– От так штука! Чи ти це? А я-от думав, хто тут? Любий друже, що ж ти задумав?! Я подарував тобі золоту
монету, а ти прийшов пограбувати мене! Адже це називається “платити водою за пригощання вином”! Ти вже
не ображайся, але зараз я тебе зв'яжу, а зранку відведу до судді, нехай він розсудить.
Злякався багатій і почав просити Сонама відпустити його. За це він обіцяв юнакові обдарувати його грошима та
скотом. Але Сонам не піддався на умови багатія.
– Мене ти, може, й обдаруєш,– мовив він,– проте потім у інших вкрадеш у десять разів більше. Та й
накраденого добра мені не потрібно.
Зранку все село побачило, як Сонам вів до судді зв'язаного багатія. Нічим було виправдатися крадію перед
суддею, адже спіймали його на місці злочину. Суддя відібрав у нього накрадене багатство, а самого посадив у
в'язницю. Юнакові ж в нагороду наказав видати десять золотих монет. Та й зраділі селяни, позбавившись від
крадія в своєму селищі, подарували Сонаму багато різних подарунків.
переклад Чуда І.Г.

174

Золота ваза та мавпи
Жили в давні часи два добрих приятеля. Якось піднялись вони в гори, шукаючи їстівні корінці. І коли вони
копали землю, то натрапили на виблискуючу вазу з золота. Одному з них дуже захотілося отримати її. Другий
же, що мав добре серце, подумав поділити її, а свою частину роздати бідним.
Той чоловік, що хотів заволодіти вазою сам, сказав:
– Любий брате, я не думаю, що вона може бути із золота! Хіба став би хто-небудь закопувати золоту вазу на
горі? Побоююсь, що це просто хламіття!
Чоловік з добрим серцем відповів:
– Може бути, і так. Однак ми можемо перевірити її. Якщо ваза і не з чистого золота, не біда: адже вона
потрапила до нас випадково, коли ми шукали корінці.
Вони зійшли з гори і прийшли додому до жадібного чоловіка. Ввечері під час вечері він сказав своєму другові:
– Любий брате, залишимо цю вазу на деякий час у мене. Я випробую її, а потім, коли ти прийдеш наступного
разу, ми разом розділимо скарб.
Друг цілком довіряв йому і відразу ж погодився.
Наступного дня він пішов додому, а через кілька днів, владнавши всі справи, повернувся назад. Увійшовши до
хати, він відразу ж помітив, що його приятель виглядає дуже сумним і засмученим.
– Що трапилось? – спитав він.– Чому ти такий засмучений?
– Та все через ту вазу! – відповів друг.– Ти ж знаєш, я мав надію, що вона золота. Уяви собі прикре враження,
коли вона розтопилася, ледве її сунули у вогонь. Вона зроблена лише з олова, безкорисного, дешевого олова.
Даремно ми тягнули її додому.
Чесному чоловікові було трохи жаль, що його друг навіть не показав йому розтоплене олово, він мав сумнів
щодо сказаного. Однак він залишився цілком спокійний і намагався втішити приятеля.
– Любий брате,– сказав він,– не засмучуйся так сильно. Це лише випадковість, що ми знайшли цю вазу. Що з
того, що вона не золота?
Корисливий чоловік з великим полегшенням побачив, що друг так охоче повірив йому. Тепер ваза буде
належати йому одному! Зрадівши, він повелів жінці приготувати для свого друга найліпшу страву і подати до
неї добре вино.
Наступного ранку, перед тим, як піти, добросердечний чоловік сказав:
– От що, брате! Тут у тебе навкруги лише безплідні пагорби, в той час як в моїх околицях зустрінеш пагорби і
гори, річки та струмочки, діброви та луки, фруктові дерева та квіти. Чому б твоїм двом дітям не піти до мене,
побути кілька днів у гостях?
Корисливий чоловік був такий радий від думки, що володіє золотою вазою. Він навіть готовий був погодитись
на що завгодно. Тому він відразу ж закивав головою.
– Любий брате,– сказав він,– мої діти – це і твої діти. До того часу, поки ти не вирішиш, що вони завдають тобі
клопоту, я, звичайно ж, з радістю відпускаю їх із тобою.
І добросердечний чоловік забрав з собою дітей. Дорогою вони проходили через місцевість, де мешкало багато
мавп, і він спіймав двох мавпочок для дітей. Діти страшенно зраділи! Вони принесли їх додому, навчили
всяким трюкам, навчили танцювати під музику і прибігати на оклик. Кожна дитина дала своїй мавпі своє власне
ім'я.
Через три місяці добросердечний чоловік попросив свого приятеля прийти по дітей. Того дня, коли він на нього
175

чекав, він послав дітей подалі від хати, на пагорби, назбирати фруктів. Коли ж з'явився приятель, він з
зажуреним обличчям вийшов тому назустріч, промовляючи:
– О, як мені соромно перед тобою, друже мій!
– Любий брате,– вигукнув у відповідь корисливий друг,– що трапилось? Що так засмутило тебе?
– Йох, не знаю, як і сказати тобі, це так сумно! – відповів той.– Насправді, я не можу вимовити ні слова.
– Та говори ж, не бійся! – підбадьорив його приятель.– Ти знаєш, ми ж брати. Повідай мені все, і я зможу
розділити з тобою горе.
Тоді добросердечний чоловік все з тим же ж сумним виглядом повідав йому:
– Знаєш,– сказав він,– коли твої діти вперше потрапили до моєї хати, вони були дуже щасливі й задоволені. Але
одного разу вони раптом перетворилися на мавп! Тепер вони тільки і знають, що скачуть з одного дерева на
інше. Вони більше не діти!
Він зупинився, покликав дітей по іменах, і тут згори зіскочили дві мавпи. Вони закружляли навколо нього і,
оскільки були зовсім приручені, видирались навіть на гостя!
Друг був приголомшений і не знав, що робити. Він довго-довго уважно дивився на мавп і, нарешті, все
зрозумів.
– Любий друже,– сказав він,– я у всьому зізнаюсь. Ваза – золота. Вона не розплавилась. Поверни мені моїх
діток, а я розділю з тобою порівну золоту вазу.
Чоловік посміхнувся і пішов кликати дітей. Наступного дня друг привів його до себе додому, і вони
розподілили золоту вазу.
переклад Чуда І.Г.

Чататуту і фенікс
Якось одного разу маленька пташка чататуту звила гніздо в траві й відклала там три яєчка. Про це дізналася
ящірка Піка, що мешкала неподалік в земляній нірці. Ця Піка дуже полюбляла пташині яйця і викрадала їх де
тільки могла. Вилетіла пташка чататуту за кормом, а ящірка Піка вже тут як тут. Схопила одне яйце, винесла до
своєї норки, сидить і смакує.
Побачила бідна чататуту, повернувшись назад, як ящірка її яйце їсть, заплакала, картати злодійку стала, а та
вильнула хвостом і в норку сховалась.
Наступного дня Піка повторила свою витівку і ще одне яйце витягла.
Зовсім засмутилась маленька чататуту і полетіла до птахи фенікс – всіх птахів цариці – шукати захисту від
ящірки Піки.
– О птахо фенікс, надія наша,– журливо сказала їй чататуту,– подивись, яка я нещасна! Розбійниця Піка витягла
з мого гнізда два яйця, позбавила мене двох пташенят. Заступись за мене і покарай злодійку.
Але сяюча пір'ям птаха фенікс, сидячи в своєму гнізді на могутньому дубі, роздратовано відповіла маленькій,
миршавій чататуту:
– Хіба ти не бачиш, що я дуже заклопотана? Як насмілюєшся ти непокоїти мене через якісь дрібниці! Кожна
мати повинна сама піклуватися про своїх пташенят, а не бентежити інших.
Зажурилась чататуту, побачивши, що птаха фенікс не хоче їй в біді допомогти, і сказала з образою:
– Ти, фенікс,– цариця всіх птахів, от я і звернулась до тебе по допомогу. Для тебе моя біда, звичайно, дрібниця,
176

але справедливо говорить приказка: “Маленький вогонь вчасно не згасиш, він всю околицю може спалити;
дрібну біду вчасно не відведеш, вона великим нещастям обернутися може”. А вже якщо так трапиться, то на
мене потім не нарікай.
– Ну йди собі, йди,– сердито відповідала їй птаха фенікс,– і не чіпляйся до мене зі своїми безглуздими
скаргами!
Сумна і розгнівана повернулась чататуту до свого гнізда. “І навіщо я зверталась до цариці по допомогу,–
подумала вона,– хіба не відомо, що сильним і багатим немає діла до слабких і бідних. Потрібно самій захищати
своє помешкання”.
Подумавши так, пташка чататуту зробила з маленької лозини тугий лук, а з сухої билинки – стрілу і,
заховавшись на гілці найближчого дерева, почала очікувати появи Піки.
Минуло небагато часу, і вона побачила Піку, яка, оглядаючись по сторонам як вправний злодій, потихеньку
продиралась до її гнізда. Але тільки-но вона піднялась на задні лапки, намагаючись витягнути з гнізда останнє
яйце, чататуту натягнула свій лук і пустила стрілу прямо в око розбійниці.
Запищала, завертілась на місці від болю Піка, а потім кинулась до річки, аби холодною водою угамувати біль в
оці. В цей час на березі річки дрімав лев, переварюючи ситний обід. Напівосліпла Піка мчала, не розбираючи
дороги, і потрапила левові прямо в ніздрю. Лев уві сні страшенно перелякався і, не розуміючи, в чому справа,
плигнув у річку.
А в річці, коливаючись на хвилях, відпочивав могутній дракон. Побачивши лева, що стрімко кинувся у воду, від
несподіваності дракон злетів до небес. При цьому він випадково зачепив дуба з гніздом птахи фенікс і розбив її
яйце.
Розгнівана птаха фенікс кинулась за драконом і стала на всі лади картати його.
– Ти дракон, а я фенікс,– говорила вона.– Ти мешкаєш у воді, а я – на землі, і ми ніколи не сварились одне з
одним. Чому ж ти розбив моє яйце? Адже ми, фенікси, лише раз на рік відкладаємо по одному яйцю і маємо
лише одне пташеня. Як же ти насмілився прилетіти зі свого водяного помешкання, зруйнувати моє гніздо і
позбавити мене нащадка?
– О благородна птахо фенікс! – відповідав їй дракон.– Плив я собі тихенько за течією, як раптом у воду
стрибнув лев, намагаючись напасти на мене. От я і злетів до неба, рятуючись від біди. При цьому зачепив
випадково дерево і ненавмисне зруйнував твоє гніздо. Провина тут не моя, а левова, до нього і звертайся зі
своїми докорами.
Розлючена до нестями полетіла птаха фенікс до логова лева.
– О мудра птахо фенікс! – сказав їй лев.– Я спокійно собі відпочивав на березі, а в цей час якась божевільна
ящірка ускочила мені прямо в ніздрю! Від несподіваності та болю я плигнув у річку і злякав дракона. Як бачиш,
тут провина не моя, а ящірки Піки, з неї і вимагай.
Розшукала птаха фенікс ящірку, а та їй говорить:
– О прекрасна птахо фенікс! Я ні в чому не повинна. Я мирно прогулювалась по траві, а негідна чататуту
пустила стрілу прямо мені в око. Від болю я побігла до річки, не розбираючи дороги, і випадково потрапила в
ніздрю до лева. Лев скочив у річку і злякав дракона. Хоча той і зруйнував твоє гніздо, але вся провина лежить
на чататуту. Іди і покарай її.
І прилетіла тоді птаха фенікс до гнізда маленької пташки чататуту. Але тільки вона напала на чататуту з
докорами, як та перебила її словами:
– О птахо фенікс! Я просила тебе про допомогу, а ти сказала мені, що кожна мати мусить сама оберігати своїх
177

пташенят і не бентежити інших. От я і захищалась від злої ящірки. А якщо ти сама не зберегла власного яйця,
так не перекладай свою провину на інших. Хіба я не попереджала тебе раніше, що навіть дрібна біда, вчасно не
відведена, може спричинити велике нещастя!
Нічого не могла заперечити птаха фенікс на ці слова маленької пташки чататуту і осоромлена полетіла геть.
переклад Чуда І.Г.

Заєць і мавпа
Всі знають, що у мавпи червоний зад, але чому він став червоним, пам'ятає небагато. От яку історію
розповідають про це в Тибеті.
Трапилось все це дуже давно. В ті часи мавпа була надзвичайно хитрою, їй таланило обдурювати навіть людину,
а вже про звірів і говорити нема чого: всякі витівки з ними вчиняла, і всі тварини сердилися на мавпу, але як
розправитися з обманщицею – не знали. Особливо ненавидів мавпу заєць. От він і став думати, як провчити її,
нехай проковтне горішок погірше,– подивимось, чи зморщиться вона від цього, чи ні! І заєць вигадав гарний
спосіб. Одного разу він зустрівся з мавпою на луках поблизу села. Вони обидва добре пам'ятали одне одного,
але не знали, як кого звуть. Цього разу заєць не став з мавпою сперечатися, а запропонував потоваришувати, і
мавпа не була проти. Для цього їм перед усім потрібно було дізнатися імена обох.
– Як тебе звуть? – спитав заєць.
– Мавпа. А тебе?
– А мене звуть Зад! – відповів заєць.
Так вони стали друзями і швидко розбалакались. Побалакали про те про се, все обговорили, та так забалакались,
що тільки опівдні розійшлися. Ввечері заєць знову розшукав мавпу і з таємним виглядом говорить їй:
– Друже! Я прийшов до тебе порадитись в одній справі! Та не знаю, чи погодишся ти?
– Що за справа? Кажи скоріше! Ми ж з тобою друзі! – нічого не підозрюючи, сказала мавпа.
Заєць розгладив вуса і продовжував:
– Потоваришували ми з тобою сьогодні! І от в честь нашої дружби, я пропоную піти ввечері в село і влаштувати
бенкет. Згодна?
– Чому ж ні? – задоволено захіхікала мавпа.
– Тоді відразу й ходімо! – поквапився заєць.– Все, сутінки впали, поки дійдемо, поки поласуємо, поки
відпочинемо так час і пролетить!
Мавпа була в захваті. Домовились про все, прокралися в село і залізли до комори. Прислухались: навколо все
тихо,– і преспокійно узялися за їжу. Поїли, почав заєць позіхати і шепоче мавпі на вухо:
– Втомився я до смерті, посплю трохи, а потім ще поїм. Ти ж, як наїсися, збуди мене!
Мавпа погодилась, а заєць завалився і заснув. Дуже скоро мавпа наситилася і розштовхала зайця. Той узявся за
їжу, а мавпа заснула. Бачить заєць, що мавпа міцно спить, сходив тут же по великій нужді та вискочив з комори.
А коли виходив, навмисно грюкнув дверима, щоб почув хазяїн.
Хазяїн почув, як грюкнули двері, і вирішив перевірити, чи все добре. Навколо було тихо, лише з хліва було
чутно храп. Селянин відкрив двері і побачив відпочиваючу мавпу. Так от, виявляється, хто викрадає у нього
запаси! Побіг селянин до мавпи, та підсковзнувся, дивиться – гній! Розсердився, схопив мавпу за шкірки і давай
хвистити батогом. Заголосила мавпа від болю, а зі сну не розуміє, що трапилось. Тільки чує: “Ах ти негідниця!
178

Мало того, що викрадаєш хліб, так ще й пакостиш!” Тут зрозуміла мавпа, в чому справа.
– Це не я напакостила! Це… це – Зад!
Почув селянин, фиркнув і ну бити її по заду. Б'є і примовляє:
– Правильно говориш, зад у всьому винний! От йому, от йому!
Нічого не лишалося мавпі, як терпіти. З того часу зад у мавпи червоний, добре її тоді відлупцювали!
перекрлад Чуда І.Г.

Заєць-суддя
Шукав якось голодний вовк в лісі собі щось поїсти, та був необережний і в вовчу яму потрапив. І так намагався
вилізти і сяк – ніяк не може. Давай він кричати:
– Врятуйте, допоможіть!
На щастя цап недалеко проходив, пустив тут вовк сльозу:
– Врятуй мене, добрий цапе! Не про себе піклуюся – про вовчат,– адже вони без мене з голоду повимирають!
– Ні,– сказав цап,– врятую я тебе, а ти мене з'їси!
– Тільки врятуй мене, клянусь, ніколи більше тебе не чіпатиму. Пожалів цап вовка, знайшов шворку, один
кінець прив'язав до рогу, інший в яму скинув. Ухопився вовк за шворку і виліз наверх.
Хотів вовк відразу ж цапу на спину скочити і загризти його, але посоромився і завів таку розмову:
– Добрий цапе, я давно не їв і можу вмерти з голоду; якщо ти допоміг мені вилізти з ями, врятуй мене тепер,
будь ласка, від голодної смерті.
– Ти ж поклявся, що не зачіпатимеш мене!
– Таким вже я народився на світ – повинен їсти м'ясо, і все, як же мені пощадити тебе?
Зовсім вже не було куди дітися цапові від гострих вовчих зубів, як раптом, звідки не візьмись, заєць біжить.
– Розумний заєць! – благає козел.– Розсуди нас, будь ласка, за справедливістю!
Вислухав заєць, як все сталося, і говорить:
– Обидва ви праві, тільки я не вірю вам, ну ж бо покажіть, як було насправді. Подивлюсь я на вас і тоді вже
розсуджу.
Нічого не підозрюючи, скочив вовк у яму і став просити цапа про допомогу.
– Ах ти тварюка негідна, не вдячна,– сказав заєць, підійшовши до краю ями,– чекай тепер на мисливську
мотузку.
І зраділий цап пішов разом з зайцем.
переклад Чуда І.Г.

179