1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Кваліфікаційна наукова праця

на правах рукопису

УДК 351.82

КОНЄВА ІРИНА ВАСИЛІВНА

ДИСЕРТАЦІЯ
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ
ДЕРЖАВНИМ СЕКТОРОМ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

12.00.07 – адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право
(081 – Право)

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
________________ І.В. Конєва

Науковий керівник Фатхутдінов Василь Гайнулович, доктор юридичних

наук, доцент

Київ – 2020
 2

АНОТАЦІЯ
Конєва І.В. Адміністративно-правові засади управління державним
сектором економіки України. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за
спеціальністю 12.00.07 – «Адміністративне право і процес; фінансове право;
інформаційне право». – Державний вищий навчальний заклад «Київський
національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», Київ, 2020.
В дисертації досліджено адміністративно-правові засади управління
державним сектором економіки України. Здійснено теоретико-правова
характеристика державного сектора економіки. Розкрито теоретичні засади
поняття «державний сектор економіки». Визначено склад і структуру державного
сектора економіки України. Досліджено міжнародний досвід управління
державним сектором економіки.
Визначено, що державний сектор економіки – це забезпечення публічною
адміністрацією діяльності підприємств, установ та організацій, які перебувають у
власності держави (повній або частковій) та направлені на отримання прибутку і
вирішення публічних зобов’язань держави по задоволенню публічних
економічних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Встановлено, що казенні підприємства потребують правового урегулювання
окремим законом України «Про казенні підприємства», у якому необхідно
покласти відповідальність за їх діяльність на Кабінет Міністрів України,
закріпити також особливості управління державним майном, шляхом
застосування методів господарського відання та оперативного управління. В той
же час доведена необхідність прийняття закону України «Про корпоративне
управління у кожному господарському товаристві», яким запровадити
обов’язковість у складі органів корпоративного управління представників
зацікавлених осіб та підсилити контроль за діяльністю виконавчих органів
акціонерного товариства.
 3

Особливу увагу приділено сутності поняття та елементам механізму

адміністративно-правового управління державним сектором економіки України.
Охарактеризовано нормативно-правові засади управління державним сектором
економіки України. Запропоновано внесення змін та доповнень до норм діючого
законодавства. Розкрито зміст адміністративно-правових відносин, що
складаються в процесі управління державним сектором економіки України.
З’ясовано особливості корпоративного управління як засобу управління
державним сектором економіки України.
Механізм адміністративно-правового управління державним сектором
економіки України – це взаємообумовлена система елементів (суб’єктів
управління, об’єктів управління, правових засобів (адміністративно-правових
норм у сфері управління державним сектором економіки (державною власністю),
актів реалізації прав і обов’язків), взаємовплив яких приводив до досягнення цілі
адміністративно-правового управління державним сектором економіки України.
Корпоративне управлінням державними підприємствами - це процес
цілеспрямованого, системного, комплексного владно-управлінського впливу
суб’єктів державної влади (органів чи інститутів держави) на суб’єкти
господарювання, в яких частка державної власності перевищує необхідний для
повного контролю за діяльністю такого суб’єкту мінімум частки в статутному
капіталі, та який здійснюється в спосіб і за допомогою механізмів які мають
належне адміністративно-правове закріплення в законодавстві України.
Контроль за державним сектором економіки України – це засіб державної
управлінської діяльності, який застосовуються публічною адміністрацією в
рамках встановлених повноважень, для забезпечення режиму законності в
державному секторі економіки.
Публічна адміністрація як суб’єкт управління державним сектором
економіки України – це органи державного управління, місцеве самоврядування,
підприємства, установи, організації та інші суб’єкти, наділені адміністративно-
управлінськими функціями, які діють з метою отримання прибутку і вирішення
 4

публічних зобов’язань держави по задоволенню публічних економічних інтересів

фізичних і юридичних осіб.
Визначено перспективи реформування адміністративно-правового
управління державним сектором економіки України. Запропоновано шляхи
реформування адміністративно-правового управління державного сектора
економіки України та напрямки розвитку державно-приватного партнерства в
системі державного сектору економіки.
Виокремлено напрямки реформування управління державним сектором
економіки України, які полягають в наступному: управління державним сектором
економіки є складовою економіки України, і співвідносяться між собою як
частина і ціле; мета, цілі та завдання управління державним сектором економіки
повинно бути закладено в програмах економічного розвитку країни на
довгостроковий період; управління державною власністю є багатогранний,
системний процес; системи управління державною власністю передбачає
виділення фінансових асигнувань на її утримання; управління державним
сектором економіки необхідно здійснювати, виходячи з довгострокових цілей
розвитку держави; управління державним сектором економіки повинно бути
безперервним процесом з використанням усіх правових засобів, включаючи
інструменти адміністративного права.
Ключові слова: адміністративно-правового управління, державний сектор
економіки України, державно-приватне партнерство, нормативно-правове
управління державним сектором економіки, корпоративне управлінням
державними підприємствами, холдинг, механізм державного управління.
 5

ABSTRACT
I.V. Koneva. Administrative and legal principles of management of public
sector of Ukraine’s economy. – Qualifying research paper as a manuscript.
Candidate’s of juridical sciences thesis in specialty 12.00.07 – “Administrative
Law and Proceedings; Financial Law; Information Law”. – “Kyiv National Economic
University named after Vadym Hetman” Public Higher Education Institution, Kyiv,
2020.
The thesis deals with administrative and legal principles of management of public
sector of Ukraine’s economy. The theoretical and legal characterization of the public
sector of economy was given. The theoretical foundations of notion of public sector of
economy were presented. The composition and structure of public sector of Ukraine’s
economy were defined. The international experience in management of public sector of
economy was investigated.
The thesis places emphasis on the essence of notion and elements of mechanism
of administrative and legal management of public sector of Ukraine’s economy. The
regulatory framework of the public sector of Ukraine’s economy was characterized.
Amendments and additions to the norms of current legislation were proposed. The
content of administrative and legal relations that are formed in the course of
management of public sector of Ukraine’s economy was defined. The peculiar features
of corporate governance as a means of management of public sector of Ukraine’s
economy were identified.
It was determined that public sector of economy is the provision of public
administration of activity of enterprises, institutions and organizations that are owned
(fully or partially) by the state and operate to obtain profit and fulfill public obligations
of the state in order to satisfy public economic interests of individuals and legal entities.
It was established that public enterprises for operational management of public
property require legal regulation by a separate law of Ukraine “On public enterprises for
operational management of public property”, which should lay responsibility for their
operation on the Cabinet of Ministers of Ukraine and detail the peculiarities of state
property management by applying methods of economic management and operational
 6

management. At the same time, the necessity to adopt the Law of Ukraine “On
Corporate Governance in Every Business Entity”, which would provide for obligatory
presence of representatives of stakeholders in the corporate governance bodies and
would strengthen control over activity of the executive bodies of a joint-stock company,
was proved.
The mechanism of administrative and legal management of public sector of
Ukraine’s economy is a system of interdependent elements (subjects of management,
objects of management, legal means (administrative and legal norms in the sphere of
management of public sector of economy (state property), acts of enforcement of rights
and duties), the interinfluence of which resulted into fulfillment of objectives of
administrative and legal management of public sector of the Ukraine’s economy.
Corporate governance of state-owned enterprises is the process of purposeful,
systematic, integrated power-management influence of subjects of state power (state
authorities or institutions) on the economic entities with the share of the state property
exceeding the minimum share in the authorized capital that is necessary for overall
control over activity of such entity, and which is carried out in a manner and by means
of mechanisms that have a proper administrative and legal confirmation in the
legislation of Ukraine.
Control over public sector of Ukraine’s economy is a means of the state
management activity applied by the public administration within the limits of the
established powers to ensure the mode of legality in the public sector of economy.
Prospects for reforming the administrative and legal management of public sector
of Ukraine’s economy were determined. The ways of reforming the administrative and
legal management of public sector of Ukraine’s economy and trends of development of
public-private partnership in the system of public sector of economy were proposed.
Public administration as a subject of management of public sector of Ukraine’s
economy is bodies of state administration, local self-government, enterprises,
institutions, organizations and other entities endowed with administrative and
managerial functions that operate to obtain profit and fulfill public obligations of the
state on satisfaction of public economic interests of individuals and legal entities.
 7

The distinguished trends of reformation of management of public sector of

Ukraine’s economy are as follows: the system of management of public sector of
economy should be considered as part of the economy as a whole; the goals of state
property management must coincide with goals of development of a higher level system
– the economy of the state as a whole; the system of management of public sector of
economy should operate in accordance with the place it occupies in the economy of the
state and factored into the ability of the state to maintain, manage and develop it; public
property management should be organized as a multi-stage iterative process; the
appropriateness of allocation of public resources for the maintenance and development
of components of the state property management system should be defined based on the
contribution to the achievement of goals of the higher level system; management of
public sector of economy should be carried out based on the long-term goals of the state
development; management of public sector of economy should be a continuous process
that uses all the legal means, including administrative law instruments.
Keywords: administrative and legal management, public sector of Ukraine’s
economy, public-private partnership, regulatory and legal management of public sector
of economy, corporate governance of state-owned enterprises, holding, mechanism of
public administration.
 8

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Праці, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації:

1. Конєва І.В. Адміністративно-правове регулювання державного сектору
економіки у процесі виконання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2017. № 6. Том 2. С. 95–99.
2. Конєва І.В. Державний фінансовий контроль як засіб адміністративно-
правового регулювання економіки. Порівняльно-аналітичне право. 2018. № 6. С.
254–258.
3. Конєва І.В. Приватизація як засіб оптимізації державного сектору
економіки. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І.
Вернадського. 2019. № 5 (69). Том 30. С. 157–163.
4. Конєва І.В. Cутність категорії «державний сектор економіки»:
адміністративно-правовий аспект. Право та державне управління. 2019. № 3 (36).
Том 1. С. 164 – 171.
5. Конєва І.В. Державний сектор економіки як об’єкт адміністративно-
правового регулювання. Держава та регіони. 2019. № 3 (65). С. 167–173.
Стаття у зарубіжному науковому виданні (Республіка Молдова):
6. Конева И.В. Система корпоративного управления на государственных
предприятиях: административно-правовой подход. Legea si Viata. 2019. № 10/2. С.
53–59.
Праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:
7. Конєва І.В. Адміністративно-правове регулювання державного сектору
економіки в контексті виконання Угоди про асоціацію між Україною та
Європейським Союзом. Україна. Євроінтеграція. Інтермаріум: матеріали Другої
міжн. наук.-практ. конф. (Одеса, 27-28 жовтня 2017 р.). Одеса: Міжнародний
гуманітарний університет. 2017. С. 15–18.
8. Конєва І.В. Основні засади адміністративно-правового регулювання
процесу приватизації. Актуальні завдання та напрями розвитку юридичної науки
 9

у XXI столітті: матеріали міжн. наук.-практ. конф. (Львів, 20-21 жовтня 2017 р.).
Львів: Західноукраїнська організація «Центр правничих ініціатив». 2017. С. 74–75.
9. Конєва І.В. Адміністративно-правове регулювання діяльності державних
підприємств як запорука реформування державного сектору економіки України.
Політико-правові реформи та становлення громадянського суспільства в
Україні: матеріали всеукраїнської наук.-практ. конф. (Херсон, 6-7 жовтня 2017 р.).
Херсон: Видавничий дім «Гельветика». 2017. С. 43–46.
10. Конєва І.В. Проблеми адміністративно-правового регулювання
державного сектору економіки в умовах глобальних трансформацій. Юридична
практика в країнах ЄС та в Україні на сучасному етапі: матеріали міжн. наук.
практ. конф. (Арад, Румунія, 25-26 січня 2019 р.). С. 364–367.
11. Конєва І.В. Інвестиції в державний сектор економіки на сучасному етапі:
адміністративно-правовий аспект. Правове забезпечення політики держави на
сучасному етапі її розвитку: матеріали міжн. наук.-практ. конф. з права (Харків,
1-2 березня 2019 р.). С. 57–60.
12. Конєва І.В. Формування наглядових рад державних підприємств:
гендерний підхід. Публічне управління та адміністрування: конкурентні виклики
сучасності: матеріали II всеукраїнської наук.-практ. інтернет-конференції (Київ, 1
квітня 2019 р.). С. 44 – 45.
13. Конєва І.В. Нове концесійне законодавство як фактор розвитку
економіки України. Проблеми та перспективи розвитку підприємництва в
Україні: матеріали X міжн. наук.-практ. конф. (Київ, 22-23 травня 2019 р.). С.109 –
111.
 10

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………..
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМКИ …………………………………….
1.1. Теоретичні засади поняття «державний сектор економіки ………….
1.2. Склад і структура державного сектора економіки ……………….…..
1.3. Міжнародний досвід управління державним сектором економіки ….
Висновки до розділу 1 ………………………………………………………
РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО
УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ СЕКТОРОМ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ……
2.1. Поняття та елементи механізму адміністративно-правового управління
державним сектором економіки України ………………………………………….
2.2. Нормативно-правове управління державним сектором економіки …..
2.3. Публічна адміністрація як суб’єкт управління держаного сектора
економіки …………………………………………………………………………….
2.4. Корпоративне управління на державних підприємствах як засіб
управління державним сектором економіки України ………………………….…
2.5. Державний контроль як засіб управління державним сектором
економіки України ……………………………………………………………………
Висновки до розділу 2 ……………………………………………………….
Розділ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-
ПРАВОВОГО УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ
УКРАЇНИ ……………………………………………………………………………..
3.1. Шляхи реформування адміністративно-правового управління
державного сектора економіки України ……………………….................................
3.2. Державно-приватне партнерство в системі державного сектору
економіки ………………………………………………………………………………
Висновки до розділу 3 ………………………………………………………
 11

Висновки ………………………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………….
ДОДАТКИ ……………………………………………………………………..
 12

ВСТУП
Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що комплексне та
масштабне реформування національної економіки тягне за собою встановлення
стану ефективності розвитку державного сектору економіки. Сучасне посилення
процесів глобалізації, інтернаціоналізація ринків, політична нестабільність
вимагають від національної економіки посилення конкурентоспроможності, що
дасть можливість підвищити її економічний зріст, саме в цій системі державний
сектор економіки займає провідне місце так як оптимізація співвідношення між
приватною і державною власністю приведе до стабілізації економіки України.
Міжнародний досвід дає можливість стверджувати, що єдиного стандарту
відносно оптимального розміру державного сектора економіки на сьогодні не
існує. Наприклад, для США оптимальним рівнем державних видатків визначено
приблизно 20 % ВВП, а от для європейських країн середнім оптимальним обсягом
державного сектора було емпірично визначено діапазон від 36 % до 42 % ВВП 1.
Все залежить від політичної стабільності, економічного стану, соціального
добробуту населення тієї чи іншої країни.
Відповідно даних Фонду державного майна України функція управління
державним майном на сьогодні в Україні здійснюється неефективно. Понад 500
підприємств із 4000, у яких більше ніж 50 % акцій належить державі, перебувають
на стадії банкрутства, і в більше ніж 400 підприємствах розмір державних
корпоративних прав є недостатнім для ефективного здійснення державою
повноважень з управління ними2.
Саме тому сьогодні управління державним сектором економіки потребує
прискіпливої уваги з боку науковців та практиків з метою розроблення
комплексного стратегічного плану реформування даного напряму, опрацювання
планів та прогнозів його розвитку для підвищення ефективності управління, росту
економіки та стабільності держави.

1
Pevcin P. 2004. Does Optimal Size of Government Spending Exists?
http://soc.kuleuven.be/io/egpa/fin/paper/slov2004/pevcin.pdf
2
Офіційний сайт Фонду державного майна України http://www.spfu.gov.ua
 13

Особливої уваги потребує оптимізація нормативно-правової бази, якою

урегульовано підприємницьку діяльність, перегляд існуючих регуляторних актів
щодо їхньої доцільності в нових економічних умовах, зменшення надмірного
державного втручання у сферу підприємництва, збільшення фінансової підтримки
з боку держави, розроблення та запровадження інвестиційно-інноваційних
проектів, протидія тіньовому сектору економіки, розроблення механізмів
первинного перерозподілу (обміну) ВВП на рівні підконтрольних підприємств,
запровадження якісних засобів для розвитку державно-приватного партнерства, а
також дослідження міжнародного досвіду управління державним сектором
економіки та імплементація ефективних засобів в українську економічну систему.
Треба відзначити, що системно зміст та особливості управління державним
сектором економіки, особливо через призму сучасних викликів забезпечення
конкурентоспроможності національної економіки не досліджувались. Недостатня
теоретична розробленість проблематики у цій сфері, її беззаперечна наукова
значущість та актуальність зумовлюють потребу у проведенні поглибленого
дослідження адміністративно-правового управління державним сектором
економіки України.
Теоретична основа дослідження. Теоретико-методологічне підґрунтя
дисертаційного дослідження становлять напрацювання вчених-адміністративістів
В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, Ю.П. Битяка, В.В. Галунька,
В.М. Гаращука, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка,
Т.О. Коломоєць, О.В. Кузьменко, С.О. Мосьондза, Д.М. Лук’янця, Н.Р. Нижник,
Д.В. Приймаченка, С.М. Тимченка, В.Г. Фатхутдінова, В.В. Фещука, Ю.С.
Шемшученка тощо.
Окремі питання щодо змісту та особливостей управління державним
сектором економіки досліджували у своїх наукових працях такі вчені як:
Е. Аткінсон, Д. Норт, П. Самуельсон, Дж. Стігліц, М. Фрідмен. Різноманітні
аспекти функціонування державного сектора економіки відображені й у працях
провідних українських науковців. Зокрема, слід відзначити роботи
 14

О.І. Амоші, О.В. Длугопольського, В.О. Мандибури, А.Ф. Мельник,

К.В. Павлюка, М.М. Шкільняка тощо.
Наукові досягнення згаданих учених сприяли становленню теоретичної бази
для оновленого розуміння управління державним сектором економіки. Однак,
нині відсутні комплексні наукові праці, у яких би повно та всебічно з правової
сторони розглядався сучасний стан управління державним сектором економіки
України, його загальнонаціональне та стратегічне значення для економіки
держави. У наявних наукових роботах зазначена проблема аналізується
фрагментарно або в межах більш широкої адміністративно-правової
проблематики, без відповідного комплексного підходу.
Викладене вище свідчить про актуальність і необхідність узагальнення
теоретичного та емпіричного матеріалу, оцінки змісту та ефективного розвитку
адміністративно-правового управління державним сектором економіки України та
обґрунтування на цій підставі способів вирішення завдань, зазначених у
дослідженні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, грантами.
Дисертацію виконано відповідно до Пріоритетних напрямів розвитку правової
науки на 2016–2020 рр., затверджених Постановою загальних зборів Національної
академії правових наук України від 3 березня 2016 р.; Стратегії сталого розвитку
«Україна–2020», схваленої Указом Президента України від 12 січня 2015 р. №
5/2015. Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні Вченої ради
Науково-дослідного інституту публічного права від 02 жовтня 2015 року
(протокол № 4).
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в
тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України, практики його
реалізації та узагальнення основних положень праць науковців визначити сутність
та особливості адміністративно-правового управління державним сектором
економіки України, а також запропонувати шляхи його вдосконалення.
Відповідно до мети дослідження необхідно вирішити такі задачі:
- розглянути теоретичні засади поняття «державний сектор економіки»;
 15

- розкрити склад і структуру державного сектора економіки;

- вивчити зарубіжний досвід управління державним сектором економіки;
- сформулювати поняття та елементи механізму адміністративно-правового
управління державним сектором економіки України;
- розглянути нормативно-правове управління державним сектором
економіки;
- вивчити публічну адміністрацію як суб’єкт управління держаного сектора
економіки;
- дослідити корпоративне управління на державних підприємствах як засіб
управління державним сектором економіки України;
- розглянути державний контроль як засіб управління державним сектором
економіки України;
- дослідити шляхи реформування адміністративно-правового управління
державного сектора економіки України;
- вивчити державно-приватне партнерство в системі державного сектору
економіки;
- розробити пропозиції щодо удосконалення адміністративно-правового
управління державним сектором України.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини в системі державного сектору
економіки.
Предметом дослідження є адміністративно-правове управління державним
сектором економіки.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є як
загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання. Системний підхід до
їхнього застосування дає можливість досліджувати проблеми в єдності їхнього
соціального змісту і юридичної форми, здійснювати аналіз особливостей
адміністративно-правового управління державним сектором економіки. Метод
сходження від абстрактного до конкретного та логіко-семантичний метод
дослідження (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1, 3.1, 3.2) дозволили поглибити понятійний
апарат, зокрема визначити поняття державне управління економіки, державний
 16

сектор економіки, казенні підприємства, механізм адміністративно-правового

управління державним сектором економіки України, зміст та особливості
державного публічного партнерства. Порівняльно-правовий метод та
інформаційний підхід (підрозділи 1.1, 2.1, 2.4. та 3.1) покладено в основу
дослідження змісту корпоративного управління державними підприємствами,
міжнародного досвіду управління державним сектором економіки та можливості
його імплементації в українську державно-правову систему. Методи класифікації,
системно-структурний, системно-функціональний (підрозділ 1.2, 2.2, 2.3, 2.4, 2.5,
3.1) дозволили виокремити ознаки поняття державного сектору економіки,
класифікаційні групи державних комерційних підприємств, підсистеми в системі
корпоративного управління державними підприємствами, виділити напрями
удосконалення управління державним сектором економіки України, дослідити
особливості контролю за державним сектором економіки України. Метод
статистичного аналізу (підрозділи 1.2, 1.3, 3.1, 3.2) було використано під час
роботи з офіційно-статистичними матеріалами управління державним сектором
економіки України, аналіз якісних і кількісних показників якого дав можливість
охарактеризувати його сучасний стан і перспективи розвитку. Використання
індуктивного методу (підрозділ 2.2, 3.1, 3.2) дозволив підтвердити висновок про
необхідність удосконалення законодавства, що урегульовує адміністративно-
правове управління державним сектором економіки України, особливості
функціонування публічної адміністрації як суб’єкта управління державним
сектором економіки.
Емпіричну базу дослідження становлять опитування 350 громадян щодо
ефективності роботи державного сектору економіки, 120 осіб, які працюють в
системі державно-приватного партнерства; статистичні показники щодо розвитку
державного сектору економіки з 2016 по 2019 рр.
Нормативно-правову основу дослідження склали загальні та спеціальні
нормативні акти: Конституція України, чинне законодавство і підзаконні
нормативно-правові акти та міжнародні договори, директиви, регламенти ЄС.
 17

Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що дисертація

є одним із перших у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексним
дослідженням, у якому з використанням сучасних методів пізнання, урахуванням
новітніх досягнень науки адміністративного права визначено сутність,
особливості адміністративно-правового управління державного сектору
економіки України, у якому обґрунтовані теоретичні висновки, розроблені
пропозиції й рекомендації, що містять елементи наукової новизни й мають
теоретичне та практичне застосування у науці адміністративного права. У
результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових наукових
положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем. Зокрема:
вперше:
- визначено поняття «механізм адміністративно-правового управління
державним сектором економіки України» та «контроль за державним сектором
економіки України»;
- виокремлено напрямки реформування управління державним сектором
економіки України;
- теоретично обґрунтовано пропозицію щодо необхідності прийняття
спеціальних законів «Про управління державними підприємствами та
державними корпоративними правами», «Про корпоративне управління у
кожному господарському товаристві»;
- сформульовано обґрунтовані пропозиції щодо внесення змін та доповнень
до нормативно-правових актів України, а саме: «Про холдингові компанії», «Про
концесію», «Про державно-приватне партнерство»;
удосконалено:
- визначення понять «державний сектор економіки», «нормативно-правове
управління державним сектором економіки», «корпоративне управлінням
державними підприємствами», «холдинг», «механізм державного управління»;
- класифікаційні групи державних комерційних підприємств;
дістали подальшого розвитку:
- ознаки поняття державного сектору економіки;
 18

- пропозиції щодо розмежування повноважень Міністерства розвитку

економіки, торгівлі та сільського господарства України до окремо створених
міністерств: Міністерства агропромислового комплексу України та Міністерства
промисловості України з метою посилення профільності та поглибленого
методичного аналізу і розвитку зазначених галузей;
- підходи щодо елементів механізму адміністративно-правового управління
державним сектором економіки України;
- узагальнення міжнародного досвіду щодо управління державним сектором
економіки та пропозиції щодо імплементації у національне законодавство дієвих
механізмів такого управління;
- теоретичні напрацювання щодо підсистем в системі корпоративного
управління державними підприємствами.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що
викладені в дисертаційному дослідженні висновки і пропозиції можуть бути
використані у:
- законодавчій діяльності – під час підготовки відповідних законопроектів
та пояснювальних записок до законопроектів (акт впровадження Комітету
Верховної Ради України з питань європейської інтеграції від 16 травня 2019 року
№ 04-17/16-317 (93933);
- практичній діяльності – під час розроблення проектів удосконалення
системи управління Державного підприємства «НАЕК «Енергоатом» (акт
впровадження Державного підприємства «НАЕК «Енергоатом» від 21 травня 2019
року № 6848/02).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації,
теоретичні та практичні висновки й рекомендації оприлюднено на міжнародних
науково-практичних конференціях: «Політико-правові реформи та становлення
громадянського суспільства в Україні (Херсон, 6-7 жовтня 2017 р.); «Актуальні
завдання та напрями розвитку юридичної науки у XXI столітті» (Львів, 20-21
жовтня 2017 р.); «Україна. Євроінтеграція. Інтермаріум» (Одеса, 27-28 жовтня
2017 р.); «Юридична практика в країнах ЄС та в Україні на сучасному етапі»
 19

(Арад, Румунія, 25-26 січня 2019 р.); «Правове забезпечення політики держави на
сучасному етапі її розвитку» (Харків, 1-2 березня 2019 р.); «Публічне управління
та адміністрування: конкурентні виклики сучасності» (Київ, 1 квітня 2019 р.);
«Проблеми та перспективи розвитку підприємництва в Україні» (Київ, 22-23
травня 2019 р.).
Публікації. Основні положення дисертації знайшли своє відображення у 13
наукових публікаціях, з них шість статей: п’ять – у журналах, включених МОН
України до переліку наукових фахових видань з юридичних наук, одна стаття – у
науковому періодичному виданні іноземних держав (Республіка Молдова); а
також семи тезах доповідей і повідомлень на науково-практичних міжнародних і
всеукраїнських конференціях.
Структура і обсяг роботи. Структура дисертації обумовлена її метою,
завданнями, об’єктом і предметом, а також логікою розкриття теми дослідження,
викладанням його результатів. Робота складається із вступу, трьох розділів, що
включають десять підрозділів, висновків (до кожного підрозділу та загалом
дисертації), додатків та списку використаних джерел (256 найменувань на 16
сторінках). Повний обсяг дисертації становить 215 сторінка, з них основного
тексту – 195 сторінок.
 20

РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОГО
СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ

1.1. Теоретичні засади поняття “державний сектор економіки”

Питання щодо впливу держави на економічне життя суспільства, про
форми, методи, цілі та обсяги такого впливу було актуальним та піднімалося при
різних суспільних формаціях. Воно безпосередньо пов’язане з поняттям
державного управління, яке в найбільш загальному вигляді можна визначити як
“практичний, організуючий та регулюючий вплив держави на суспільну
життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення,
що опираються на владну силу” [1, с. 8]. У подібному визначенні державний
управлінський механізм представлений у вигляді взаємопов’язаних та
взаємообумовлених елементів: суб’єкта управління, об’єкта управління (суспільна
складова життєдіяльності людей), управлінського впливу державного апарату,
зворотні зв’язки. Державний управлінський механізм направлений на
урегулювання всіх галузей та сфер держави, у тому числі і на економічну.
Вплив держави на економічну систему не був постійним, його характер
змінювався від епохи до епохи. Одночасно змінювалися підходи до розуміння
поняття власності, яке потерпало змін відповідно до розвитку продуктивних сил.
У період свого виникнення державний апарат та державна власність були
використані для того, щоб забезпечити потрібну концентрацію рабів, необхідних
для виконання суспільних робіт: будівництва та обробки землі. У подальшому
домінуючим об’єктом власності стає земля, яка завдяки розвитку продуктивності
праці перетворилась з колективної основи існування людини в уособлений засіб її
виробничої діяльності.
При формаціях, що відносяться до аграрного періоду історії людства,
держава використовувалась як засіб організації насилля, яке переважно
 21

провалялося у прямому фізичному примусі, який був на той час ефективним

засобом впливу на економічне життя суспільства.
В індустріальний період, в основу економічного розвитку покладав
промислове виробництво, домінуючим об’єктом власності стали виступати
створені людиною знаряддя праці. Необхідність у високій концентрації засобів
виробництва обумовила відділення робочої сили від об’єктивних умов її
виробничого використання. Засоби виробництва, відчужені від робочої сили,
набули форми капіталу, який став основою виробничих відносин індустріального
суспільства.
З розвитком промислового виробництва і товарно-грошових відносин виник
новий погляд на роль держави. Зокрема, він відобразився у фундаментальній
роботі А. Сміта “Дослідження про природу та причини багатства народів” (1776
р.). На основі робіт А. Сміта були введені відомі поняття “невидима рука” та
“економічна людина”, які обґрунтовували регулюючу роль конкурентної
боротьби економічних суб’єктів. У п’ятій, останній главі вказаної праці А. Сміт
відмічає, що послаблення жорсткого протекціоністського регулювання не заподіє
шкоди зміцнілій англійській промисловості, в цьому ж контексті описувалась
«невидима рука Провидіння», яка не допустить негативних наслідків слідування
окремих купців та промисловців своїм приватним інтересам [2, с. 148].
Досліджуючи історичні погляди на роль держави, Дж. Е. Стігліц підкреслює, що
ідеї А. Сміта мали могутній вплив як на державу, так і на економістів XIX ст. [ 3, с.
35].
Під впливом цієї теорії економісти XIX століття (Дж. С. Міль, Насау У.
Сеніор) сформулювали доктрину “природної свободи”, згідно з якою вони
ратували за невтручання держави в діяльність приватного сектору. Роль держави
при цьому обмежувалась здійсненням необхідних суспільних робіт, організацією
оборони країни, забезпеченням правопорядку та законності [4].
Ідеї Сміта та “класична школа” послужили основою для ряду неокласичних
теорій (монетаризму, раціональних очікувань, економіки пропозиції), які також
розділяли ідею мінімізації ролі держави в економічному житті суспільства.
 22

Економісти, які тяжіли до цього напряму (А. Маршалл, М. Фрідмен, А. Лаффер, Р.

Лукас, Т. Сарджент та ін.) вважають, що ринкова економіка має внутрішній
механізм сталого динамічного розвитку. Якщо уряд проводить твердий
антиінфляційний курс в грошово-кредитній та бюджетній сферах, решта проблем,
згідно теорії неокласиків, ринком вирішується автоматично [Error: Reference
source not found, с. 149].
Окремі концепції (особливо заходи боротьби з інфляцією) отримали широке
визнання на Заході та за його межами. Виступаючи за максимальне скорочення
бюджетних асигнувань на соціальні потреби, на підтримку державного сектора
господарства, економісти-неокласики частіше всього реалізовували свої
програми, стаючи консультантами правих, консервативних урядів [5, с. 80; 6].
З окремими принциповими положеннями неокласичного напряму солідарні
представники неолібералізму. Як і неокласики, неоліберали вважають, що вільний
ринок, не замутнений державним інтервенціонізмом, є найкращою основою
сучасної економіки. Але з цього правила неоліберальні теоретики (В. Ойкен, А.
Мюллер-Армак, Л. Ерхард та ін.) роблять суттєві винятки [Error: Reference source
not found, с. 10].
Насамперед, на відміну від неокласиків, неоліберали не вважають
можливим покластися на спонтанність і автоматизм в період виникнення
ринкового господарства. Ринок, вважають неоліберали, сам по собі не прийде,
інституційну структуру ринкової системи слід формувати цілеспрямовано, в тому
числі при опорі на державу. І лише в сталій ринковій економіці, що отримала
відтворювальну інерцію, держава повинна поступитися місцем саморегульованим
економічним процесам. Другим винятком у працях неолібералів слід вважати
антимонопольну політику, активну протидію тенденції до картелювання на
внутрішньому ринку. Третім виступає активна соціальна політика. На думку
неолібералів, ринковий розподіл є справедливим і ефективним лише по
відношенню до повноцінних, економічно активних індивідів, проте представники
“соціально слабких груп” (пенсіонери, учні, інваліди тощо) повинні отримувати
допомогу від держави. У працях неокласиків цей аспект економічної діяльності
 23

держави завжди залишався в тіні, оскільки гаслом неокласичного напряму було і

залишається скорочення соціальних витрат, зворотною стороною яких вони
вважають або високі податки і бюрократизм, або незбалансований бюджет і
інфляцію, а частіше - і те й інше разом [Error: Reference source not found, с. 11].
Зміну поглядів на теорію ринку можна продемонструвати, звернувшись до
виданої в 1841 році книги німецького економіста Ф. Ліста “Національна система
політичної економії”, яка є свого роду реакцією на універсальну теорію А. Сміта,
яка, на думку Ф. Ліста, непридатна для практичного використання. Він
стверджував, що піднесена класиками свобода торгівлі виходить з поняття
світового господарства та ігнорує інтереси окремих національних господарств [ 7,
с. 126]. В основу національного розвитку ним було покладено декілька
особливостей, які стосуються відносин між суспільством і державою. Так, в
основу господарювання і економічного прориву була покладена ідея нації як
основоположної складової. Навколо неї планувалась побудова стратегії розвитку
із залученням до неї держави і окремих індивідів, але, на відміну від англійців, як
частини національного спектра. Держава при цьому ставала могутньою силою
об’єднання нації у справі збільшення матеріального добробуту через перерозподіл
спочатку незначних коштів, отриманих через оподаткування, на основні напрямки
розвитку економіки (металургія, машинобудування, хімія тощо) та на суспільне
виховання людини в національному дусі, яка може стати активним учасником
ринкового процесу через відповідне її виховання [8, с. 69].
Другим винятком в працях неолібералів можна вважати антимонопольну
політику, активну протидію тенденції до картелювання на внутрішньому ринку
[Error: Reference source not found].
Третім виступає активна соціальна політика. На думку неолібералів,
ринковий розподіл справедливий і ефективний щодо повноцінних, економічно
активних індивідів, тоді як представники “соціально слабких груп” (пенсіонери,
студенти, інваліди і т. д.) повинні отримувати допомогу від держави. В працях
неокласиків цей аспект економічної діяльності держави завжди залишався в тіні
[Error: Reference source not found, с. 12].
 24

Водночас багато вчених, розглядаючи ринкову систему, вказували на

нерівність у розподілі доходів і безробіття, які породжуються нею. Основною
причиною таких явищ вони вважали приватну власність на капітал. Вирішальну
роль держави у контролі над засобами виробництва, розподілі ресурсів та
перерозподілі доходів відстоював К. Маркс. Марксистські і соціалістичні
концепції дещо вплинули на поступове підвищення ролі держави в економіці, яке
відбулось у XX ст.
Ще одним вченим, який почав критикувати ідею повного саморегулювання
ринкової економіки, був Дж. Кейнс. Свої погляди він виклав у фундаментальній
праці “Загальна теорія зайнятості, процента та грошей”, виданій у 1936 році [9].
Дж. Кейнс розглянув національне капіталістичне господарство в цілому,
при цьому оперував переважно агрегатними категоріями — споживання,
нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі
визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Та, головним у
методі дослідження Джона Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні
народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові
зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку
економічної науки, який сьогодні називають макроекономічним [10, с. 36]. На
відміну від неокласиків, Джон Кейнс поставив безробіття в залежність не від
заробітної плати, а від браку “ефективного попиту”. При цьому він не спростовує
повністю неокласичної теорії, погоджуючись з тим, що за умов рівноваги, коли
всі трудові ресурси залучено у виробництво, заробітна плата визначається
“граничною складністю праці”. Проте обсяг зайнятості як стверджує Кейнс
залежить не від руху заробітної плати, а від рівня виробництва національного
доходу, тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага.
Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що робить
повну зайнятість за умов капіталізму явищем винятковим [ 11, с. 124].
Кейнсіанський підхід служив ще одним теоретичним фундаментом розширення
економічної ролі держави.
 25

У післявоєнний період кейнсіанство поділилось на два нерівних

угрупування. Основна група так званих хрестоматійних кейнсіанців (Е. Хансен,
Дж. Хікс, П. Самуельсон та ін.) направила зусилля на з’єднання макроекономіки
Дж. Кейнса та мікротеорії неокласиків і розробку теорії “суспільних благ”. У 50-
60-ті рр. XX ст. хрестоматійне кейнсіанство займало домінуюче положення в
західній економічній теорії [12; Error: Reference source not found].
Дещо відокремлено від основної групи хрестоматійних кейнсіанців стоїть
“ліве” кейнсіанство, або посткейнсіанство (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.) [ 13].
Родовою ознакою цієї течії служить його антимаржиналізм, тобто пряма критика
теорії граничної корисності та граничної продуктивності, які складають основу
сучасної макроекономіки. Взамін посткейнсіанці намагались розробити
неорикардианську теорію ціни та вартості на базі дослідження прямих
матеріальних витрат. У сфері макротеорії посткейнсіанці наполягають на
стимулюванні сукупного ефективного попиту, насамперед, за рахунок споживчих
витрат[Error: Reference source not found; Error: Reference source not found].
В цілому економічна програма посткейнсіанства найповніше втілилась в
практиці “скандинавської моделі”, хоча країни Скандинавії в якості основи
економічної політики використовували, в першу чергу, самостійні розробки
стокгольмської (шведської) школи [Error: Reference source not found, с. 12].
Світові війни в цілому посилили вплив держави на економіку, цікавість
вчених до цієї проблеми зростала. Відомий американський економіст Г. Мінз
відмічав, що існує необхідність створити нову систему розподілу ресурсів.
Основний акцент вчений робить на ролі великого бізнесу в сучасному суспільстві.
Велика корпорація визнавалась таким соціальним інститутом, який репрезентує
не інтереси капіталістів-власників, а інтереси суспільства, набуваючи функції
соціальної відповідальності. Держава допомагає гармонізувати інтереси
корпорацій (монополій) з інтересами суспільства засобами регулювання цін,
дивідендів тощо [14, с. 63]. Необхідна така теорія “короткострокової рівноваги, –
підкреслював він, – яка виходила з того, що деякі ціни зберігають класичні риси, а
деякі адмініструються” [15].
 26

Багато західних вчених намагались дати пояснення посиленню втручання

держави в суспільне життя. На початку 50-х років з’явилась теорія змішаної
економіки, згідно з якою капіталістична економіка не є приватновласницькою за
своїм характером, а є змішаною системою господарювання. Р. Масгрейв писав,
що сучасна капіталістична економіка являє собою змішану економіку, в якій сили
суспільного та приватного секторів взаємодіють в інтегральній формі. Економічну
систему не можна розглядати ні як суспільну, ні як приватну, вона представляє
змішування двох секторів [16, с. 34].
Намагаючись спростувати необхідність активного державного втручання,
яке обґрунтовувалось теорією “суспільних благ”, Дж. Б’юкенен і Г. Таллок у своїй
роботі “Підрахунок інтересу” намагались довести, що державного ринку як
особливого соціально-економічного утворення не існує. Згідно з цією теорією,
державний сектор – ринок, на якому точно так само, як і на
приватнокапіталістичному ринку, відбувається взаємодія попиту та пропозиції
індивідуумів, але в рамках політичної системи. Політика, згідно з уявленнями Дж.
Бьюкенена – це складний процес обміну, який є повністю аналогічним ринковому
[Error: Reference source not found, с. 289]. Дж. Б’юкенен також вважав, що
кейнсіанська модель порушила рівновагу політичних й економічних інтересів
законодавців у Конгресі та призвела до того, що політичні фактори заважають
економічним і стають домінуючими в бюджетноподатковій політиці держави. На
жаль, це ми маємо сьогодні й в Україні [17, с.4].
Думку з приводу деяких сумнівних сторін державного управління висловив
і американський економіст Дж. Стіглер у своїй теорії “захвату”. Він відмічав, що
галузь, яка знаходиться під опікою державного регулювання, може мати переваги,
пов’язані з переплетенням інтересів корпорацій та державних органів та може
втрутитись в розробку регулюючих заходів, тобто “захопити державний орган”
[18; 19, с. 42]. Чиновники, у свою чергу, можуть вигідно працевлаштовуватись у
корпораціях. При цьому аналіз стану державного регулювання через призму
державного сектора на сучасному етапі розвитку ринкових відносин в Україні дає
можливість стверджувати, що висунуті Дж. Стіглером сумніви певною мірою
 27

виправдані, оскільки, зокрема, у вітчизняній економіці можна спостерігати

залежність заходів, які вживаються від корисних інтересів державних чиновників
і груп впливу.
Таким чином, теоретичний базис нового напряму в економічній науці був
створений в результаті діалектичної єдності двох протилежних по поглядах
економічних шкіл: кейнсіанської та неокласичної. П. Самуельсон і Р. Масгрейв у
своїй теорії визначили, що таке суспільне благо, і тим самим обґрунтували
існування державного ринку товарів та послуг, а Дж. Бьюкенен і Г. Таллок, творці
теорії “суспільного вибору”, пояснили механізм функціонування державного
ринку, запропонувавши методику та економічний інструментарій його
дослідження. Упродовж 70–80-х відбувався процес поступового зближення двох
теорій. Сформована в результаті концепція “неокласичного синтезу” поєднувала
активну державну політику з регулювання макропропорцій з розвитком
максимальної приватної ініціативи на макрорівні [ 20, с. 11; Error: Reference source
not found, с. 23].
До початку 80-х сформувався новий напрям у західній економічній науці –
економіка державного сектора. Ця теорія засновувалась на дослідженні сутнісних
та функціональних характеристик товарів та послуг, які надаються державою. Як
відзначав відомий американський економіст У. Ростоу, процес економічного
розвитку суспільства охоплює п’ять стадій, кожна з яких характеризується
взаємодією сукупності різних факторів: техніко-технологічних, економічних,
соціальних, політичних, психологічних, ідеологічних та ін. Перехід від однієї
стадії до іншої зумовлений змінами у визначальному секторі економіки,
динамікою розвитку провідних галузей. Значна роль у забезпеченні прогресивних
змін відведена в концепції рівню норми нагромадження [21]. В 70-х Ростоу
запропонував виділяти іще одну стадію економічного розвитку – стадію пошуку
якості життя, на якій провідними секторами економіки стає сфера послуг. За
основу періодизації він, по-перше, узяв здебільшого розвиток продуктивних сил
(виділивши аграрне, індустріальне та постіндустріальне суспільство), але
зігнорував вирішальний критерій – відносини власності; по-друге, одну зі сфер
 28

суспільного відтворення – споживання (при переході до п’ятої стадії), тоді як

визначальною є сфера безпосереднього виробництва; по-третє, не використав або
недостатньою мірою врахував похідні критерії класифікації економічних систем:
ступінь розвитку товарно-грошових відносин, господарського механізму,
особистісного фактору; по-четверте, етапи виділено з порушенням вимог
основних законів діалектики, які не передбачають, зокрема, виокремлення
передумов сходження та саме сходження, а лише етап становлення тощо [ 22, с.
541].
Одним із яскравих представників цього напряму є Дж. Стігліц, який в своїй
книзі “Економіка державного сектора” висловлюється на користь переважання
державної власності, говорячи про те, що зараз масштаби діяльності уряду
набагато більші, ніж декілька десятиліть назад. Дж. Стігліц відмічає, що і ринок, і
держава мають свої обмежувачі і можуть проявляти свою недієздатність, тому
обоє повинні взаємодіяти. Аналіз підходів Дж. Стігліца дозволяє зробити
висновок про те, що головною метою існування та функціонування державної
власності, відповідно і державного підприємництва, є вирішення
макроекономічних проблем, забезпечення відповідних умов виробництва всього
суспільного капіталу [23, с. 78].
Такі функції держави як емісія грошей та грошове регулювання, створення
та підтримка правової бази економічних відносин, збір податків, реалізація
завдань із забезпечення обороноздатності країни, правоохоронна діяльність і т. п.
визнавалась представниками практично всіх течій економічної думки як
невід’ємні, іманентні самому інституту держави.
Водночас, спроби вивести діяльність держави за ці межі виявили, що
держава: 1) не монолітна, а характеризується множинністю центрів вироблення
політики, кожний із яких керується своїми уявленнями про суспільні інтереси; 2)
державна політика не завжди може бути послідовною в просторовому та часовому
аспектах; 3) політика може визначатись користю державних чиновників і групами
впливу; 4) ті, хто приймає рішення не завжди мають достатньо компетенції; 5)
існує маса проблем у взаємозв’язках між керівниками та виконавцями; 6)
 29

прийняті рішення є незворотніми; 7) бюрократія може бути неефективною або

корумпованою, здатна викривляти отримані директиви або використовувати
інструменти економічної політики в суспільних інтересах [24, с. 53].
Крім того, активне втручання держави в діяльність ринкових механізмів
часто призводить до викривлення конкурентного середовища, що робить
неможливим досягнення економікою ефективності за Парето. Цей критерій,
названий в честь великого італійського економіста-соціолога Вільфредо Парето
(1848 – 1923 рр.), полягає в тому, що економіка вважається ефективною у
випадку, коли будь-який економічний агент не може покращити свій стан без
одночасного погіршення стану будь-якого іншого економічного агента. В
економічній теорії цей критерій ефективності економіки традиційно є основним
[25, с. 139; 26].
Конкуренція веде до ефективності, тому що, вирішуючи, яку кількість
товару купити, споживачі прирівнюють граничну (додаткову) корисність, яку
вони отримують при споживанні додаткової одиниці продукції, до граничних
(додаткових) витрат покупки додаткової одиниці продукції, які є ціною, за якою
вони платять, а фірми, вирішуючи, скільки товару продавати, прирівнюють ціну,
яку вони отримують, до граничних витрат виробництва кожної додаткової
одиниці товару. Таким чином, гранична корисність від споживання додаткової
одиниці прирівнюється до граничних витрат [27, с.136].
Однак, не дивлячись на наявність об’єктивно негативних факторів, які
супроводжують державну участь в економіці, існують теорії, які обґрунтовують
неминучість її існування і росту. Розгляд таких теорій дозволяє згрупувати їх за
декількома головними напрямами.
Перша група теорій пов’язує зростання ролі держави з викликами
суспільного середовища, наприклад, з технічним прогресом, демографічними
зрушеннями, змінами в економічній системі. Один із провідних представників цієї
школи американський економіст М. Олсон вважає, що розвиток ідеї держави
загального благоденства та спроби її практичної реалізації були необхідною
відповіддю на виклики часу. Так, демократичні зсуви (зростання кількості
 30

населення, урбанізація, науково-технічний прогрес) потребували посилення

соціальної політики, надання державних послуг з охорони здоров’я, регулювання
життя в містах, охорони навколишнього середовища тощо. Технологічні зсуви
всіх типів потребували від держави росту інвестицій у сфери освіти і науки,
організації патентної діяльності і т. п. [28; 29].
Інший науковий напрям, не заперечуючи значення суспільного середовища,
пояснює посилення ролі держави впливом внутрішніх політичних процесів. Вчені
цієї школи підкреслюють, зокрема, значення політичної культури та змін у
поглядах на законність та обґрунтованість державних функцій та дій. Вони
відмічають пріоритет законодавства, яке беззаперечно приводить до посилення
ролі держави як виразника та координатора інтересів різноманітних суспільних
груп. Сюди ж можна віднести і політичний вплив політичних партій, профспілок,
інших суспільних організацій, що сповідують різноманітні соціально-економічні
погляди [Error: Reference source not found].
Ще один науковий напрям пов’язує посилення ролі держави з його
функцією забезпечення економічного розвитку. Так, американський історик
економіки А. Гершенкрон відмічає, що ті країни, які пізніше стали на шлях
індустріалізації або інших крупномасштабних технологічних та економічних
перетворень, мають, як правило, об’ємніший державний сектор і більш розвинене
державне регулювання економіки. В цих випадках держава виступає локомотивом
перетворень, акумулюючи цілеспрямовані зусилля на технічне переоснащення
галузей, наукові програми, ріст інвестицій, структурну політику. Такий шлях
пройшли післявоєнні Франція і Німеччина, Японія та СРСР. Ці приклади
підтверджують тезу про недосконалість ринку: досягнути швидких технологічних
перетворень інколи швидше за допомогою держави, ніж покладаючись на
“невидиму руку ринку” [30; Error: Reference source not found].
Ще одним підтвердженням росту державної участі в економіці служить
такий економічний феномен, як закон А. Вагнера, відповідно до якого державні
видатки в промислово розвинених країнах ростуть швидше, ніж обсяг
виробництва і національний дохід. Цей закон характеризує собою емпіричну
 31

залежність, яка здійснюється з рідкісною постійністю. А. Вагнер виділяв два

організаційні завдання держави: завдання закону і влади та завдання культури і
добробуту. На думку Вагнера, розвиток та розширення суспільних послуг, а
також зростання державних фінансів відбувається в обох сферах, але більш чітко
проявляються у сфері закону та влади (до цієї сфери він відносив основні
завдання правового захисту в межах країн певної держави і щодо інших країн –
військова система, система судів, поліція, законодавство та закордонна політика
загалом) [31, с. 12]. Підсумовуючи, Вагнер пише, що держава – найкращий гарант
забезпечення всім необхідним, і також, мабуть, тому, що вона може надати
необхідні фонди за найнижчими цінами і/або перерозподілити тягар між
громадянами у найкращий і найсправедливіший спосіб (податки, платежі) [Error:
32
Reference source not found, с. 15; ]. Вважається, що закон А. Вагнера є чи не
самим непорушним економічним законом із всіх нині відомих.
Існує точка зору, згідно з якою розширення виборчого права в кінці XIX –
середині XX ст. змінило баланс сил при прийнятті рішень щодо рівня
оптимального державного навантаження на економіку. Все більшу участь в
політичному процесі беруть ті, хто може виграти від підвищення доходів і
збільшення кількості розподільчих програм, які фінансуються на такій основі. Все
це відбувається на фоні росту максимально можливого рівня податкових
вилучень, викликаного розвитком продуктивних сил [33; 34].
Сам ринок, як відомо, не завжди дозволяє досягнути ефективності за
Парето. Наука виділяє декілька причин неспроможності ринку: неефективність
конкуренції, проблема виробництва суспільних товарів, екстерналії, інформаційна
асиметрія та неповнота деяких ринків [35, с. 31].
Для того, щоб основоположний для ринкової економіки принцип невидимої
руки міг бути визнаний діючим, на ринку повинна існувати конкуренція. Однак,
часто результатом конкурентної боротьби є концентрація капіталу, яка
призводить до створення монополій.
Проблеми у визначенні ступеню конкурентоздатності ринку і
недопустимість навіть короткочасної монополізації виробництва деяких видів
 32

благ (як правило, це так звані “соціальні товари”) можуть бути стимулом в
організації виробництва таких благ на державних підприємствах.
Виробництво деяких видів товарів пов’язане з високими постійними
витратами, що обумовлює значну економію на масштабах (наприклад,
підприємства водо-, електро- та газопостачання). Ефект масштабу може бути
таким великим, що одна фірма може бути постачальником для всього ринку,
маючи нижчі витрати на одиницю продукції, ніж мали б декілька конкуруючих
фірм. У цьому випадку наявність монополії сприяє ефективному розподілу
ресурсів; такий вид монополії називається природною монополією.
Контроль держави забезпечує соціально прийнятну поведінку природних
монополій. Існують, так звані, суспільні товари - товари, які або зовсім не
постачаються ринком, або постачаються в обмеженій кількості. Ці товари
визначаються двома притаманними тільки їм властивостями. По-перше,
неможливо виключити будь-кого з користування таким видом товарів; по-друге,
граничні витрати споживання цих товарів дорівнюють нулю. Отже, кожен
споживач таких соціальних товарів використовує їх безкоштовно і необмежено.
Саме загальнодоступність і неконкурентність у споживанні ускладнює орієнтацію
виробництва суспільних товарів на отримання прибутку, що є перепоною для
діяльності приватного сектора в певній сфері і підставою для припущення, що за
пропозицію даного виду товарів має відповідати держава [36; 37].
Існують ситуації, за яких виробництво або споживання деяких благ
породжує позитивні або негативні зовнішні ефекти (екстерналії), які не
відображаються в ціні цих благ. По суті, суб’єкти, які породжують негативні
екстерналії, перекладають частину витрат на тих, хто піддається впливу таких
екстерналій, а суб’єкти, що породжують позитивні екстерналії, беруть на себе
частину витрат з реалізації чужих інтересів. Це суперечить базовим принципам
функціонування ринкової економіки і призводить до того, що негативні і
позитивні екстерналії створюють тенденцію до відносного надвиробництва і
недовироблення благ відповідно. Крім того, певні види негативних екстерналій
 33

можуть бути визнані неприйнятними (наприклад, забруднення навколишнього

середовища) [38, с. 84].
Функціонування ринку значною мірою залежить від того, наскільки повно
учасники угод поінформовані про споживчі якості товарів і послуг, альтернативні
можливості їх використання, а також про тенденції зміни кон’юнктури.
Недостатність інформації лімітує можливість ефективного використання ресурсів,
обумовлює неоптимальну поведінку продавців і покупців. Вона також обмежує
конкуренцію, заважає укладенню довгострокових договорів. Ринки деяких товарів
і послуг характеризуються істотною інформаційною асиметрією, тобто
нерівномірним розподілом інформації, необхідної для прийняття рішень про
купівлю і продаж. У разі інформаційної асиметрії інформація, необхідна для
укладення договорів, є (переважно) в розпорядженні одного з учасників (як
правило, продавця) і породжує диктат однієї зі сторін, який розглядається як
форма монополізму [39].
Підсумовуючи наведене, можна дійти висновку, що вплив державного
регулювання на ринковий механізм пройшов, як мінімум, три етапи.
Перший етап (XIX ст. – 10-ті роки XX ст.) – ринок вільної конкуренції, коли
державне регулювання ринкової економіки було зведено до мінімуму.
Другий етап (10-ті роки – перша половина 50-х років XX ст.) – несистемне
(аномально-кризове) використання державного регулювання економіки. В цей
період все більше стверджується розуміння того, що у випадках коли ринковий
механізм “не спрацьовує” або “спрацьовує” не оптимально, держава повинна
регулювати його дії. Державне регулювання економіки почало використовуватись
на практиці, інколи в доволі широких масштабах. Характерною ознакою цього
етапу стало те, що державне регулювання економіки не мало постійно діючого,
системного характеру. Воно використовувалось в значних масштабах тільки в
період аномального (кризового) розвитку економічних систем, тобто коли
нормальні процеси ринкового кругообігу капіталу і відтворення були неможливі
або обмежені з об’єктивних економічних або політичних причин. З часом, коли
 34

кризові явища ліквідовувались, відбувалось згортання державного регулювання, а

економічна система поверталась переважно до ринкових методів регулювання.
Третій етап (перша половина 50-х років XX ст. – до теперішнього часу) –
системне державне регулювання економіки. На даному етапі державне
регулювання економіки перетворилось в постійно діючу систему ринкової
економіки, причому невід’ємну, без якої ні одна розвинена ринкова економіка
просто не може функціонувати.
Не виключено, що економічні реалії кінця XX – початку XXI ст. дозволяють
розцінювати вільну гру ринкових сил як один з інструментів системи державного
регулювання економіки, тоді як на початку XX ст. держава сама могла бути
представлена як структура, що функціонує в середовищі вільного ринку.
Однак, наведені мотиви втручання держави в економіку не означають
однозначного використання нею певних форм втручання. Корекція
неспроможності ринку практично завжди може проводитися як на основі
державної власності, так і без її участі за допомогою прийняття певних
нормативних документів, що регламентують діяльність представників приватного
сектора (наприклад, антимонопольного законодавства), використання державою
квазіринкових механізмів забезпечення суспільства певними видами благ
(практика контрактів з ринковими структурами в державній господарській
діяльності, надання споживачам суспільних благ фінансових поручительств
держави і т. п.).
Крім того, підприємства, які знаходяться в безпосередньому
підпорядкуванні держави, є інструментом, що дозволяє використовувати заходи
прямого адміністративного регулювання. Це полегшує не тільки досягнення
певних макроекономічних цілей, узгодження інтересів економічних суб’єктів для
забезпечення ефективного відтворення всієї системи в цілому, а й реалізацію
стратегічних державних завдань, таких як проведення регіональної політики,
міжгалузевий перерозподіл ресурсів, реалізація наукових проектів і
фундаментальних наукових досліджень, контроль над використанням
невідновних ресурсів і екологічною безпекою.
 35

Діяльність держави може бути і не пов’язана з державним регулюванням і

компенсацією “провалів” ринку – в умовах перехідної економіки і
малоефективного приватного підприємництва можливий розвиток державного
підприємництва, становлення держави як “кризикового підприємця”, що діє з
метою наповнення державного бюджету, зокрема, і на фінансових ринках, де вона
виконує такі важливі функції: акумулює кошти і направляє їх в різні сфери,
впливаючи тим самим на структуру економіки; регулюючи вартість позикових
коштів, впливає на темпи росту економіки; діючи на ринку цінних паперів,
регулює наявність в економіці ліквідних коштів.
Сучасні економічні та політичні умови, а також відносини, що складаються
у світовому співтоваристві призвели до того, що багато країн переживають
глибокі трансформаційні процеси, пов’язані з переходом від однієї економічної
системи до іншої. Така економіка називається перехідною. У цьому зв’язку
вирішення питань щодо держсектора в нових економічних умовах, який до цього
був домінуючим, має певні особливості та труднощі.
У країнах, які переживають перехідний період, до числа яких належить і
Україна, виникають додаткові складнощі в управлінні державними
підприємствами, пов’язані зі стихійно сформованим залишковим характером
цього сектора господарювання. У роботах вітчизняних і зарубіжних юристів та
економістів зустрічаються різні точки зору на сутність процесів, що відбуваються
в Україні.
Відзначається, що на даному етапі доцільно здійснити переоцінку ролі та
місця державної власності і державного підприємництва в економіці. На
сучасному етапі соціально-економічного розвитку, коли спостерігаються
тенденції до розширення сфери приватного підприємництва і звуження сфери
державного, слушним вбачається вислів про те, що “хоча ця зміна викликана тим,
що державне підприємництво багато в чому не виправдовує покладених на нього
сподівань, проте, навряд чи хто ризикне стверджувати, що ця зміна тенденцій
носить остаточний і безповоротний характер” [40, с. 92].
 36

Аналіз різних підходів щодо ступеня державного втручання в економіку

дозволяє зробити висновок про те, що в процесі реформування економічної
системи потрібне тимчасове посилення державного втручання, що призведе до
підвищення ефективності державного сектора.
Говорячи про роль держави в період реформування вітчизняної економіки,
український вчений А. Покритан відмічає, що на першочерговому етапі так
званих ринкових перетворень питання про роль держави в процесі ринкової
трансформації практично повністю замовчувалося, що пояснюється загальним
розумінням самого процесу ринкової трансформації, яка повинна була відбутися в
країнах СНД, і зокрема, в Україні [41, с. 48].
Вважалось, що процес переходу до ринкової організації може і повинен
здійснюватися як процес, який відбувається на основі дії іманентних самому
ринку законів. Реформатори вважали, що втручання в цей процес зі сторони
суспільства і його інститутів, а особливо з боку держави є вкрай небажаним і
протизаконним. Інакше кажучи, реформатори повністю розділяли погляди
англійського економіста А. Сміта, згідно з якими в ринковому господарстві його
регулювання є результатом дії “невидимої руки”.
Водночас М. Чечетов, І. Жадан стверджували, що державний сектор
України і державне підприємництво в цілому є елементами регулювання, що
характеризують дії держави з точки зору соціально-економічної ефективності
функціонування макросистеми в цілому; і, беручи до уваги проблеми становлення
інституту приватної власності, коли приватне підприємництво тільки формується,
– потрібно дуже обережно перекладати на неї тягар перехідного періоду. Держава
повинна залишатися крупним учасником ринку в особі державних підприємств і
корпорацій. Державний сектор повинен стати реально й ефективно діючим
інструментом проведення соціально-економічної стратегії [42, с. 25].
Інші вчені, підтримуючи таку точку зору, стверджують, що “більших
збитків економіці наносить некерованість державного сектору народного
господарства. Перехід до ринкових відносин не тільки не відміняє, а й навпаки
підсилює необхідність централізованого управління діяльністю державних
 37

підприємств зі сторони власника – держави. Це стосується напрямів розвитку

виробництва, регулювання інвестиційного процесу, забезпечення науково-
технічної політики, політики оплати праці. Перераховані управлінські функції, -
на їх думку, - неможливо підмінити корпоративним управлінням частками
(акціями) в майні приватизованих підприємств, що належать державі” [43, с. 57].
Існує думка, що держава здійснює управління державною власністю,
інтегруючи її в загальнонаціональний механізм. Будучи власником, держава
зацікавлена в ефективному функціонуванні державного сектора. А оскільки
державна власність включена в загальнонаціональний обіг капіталу, взаємодіє з
кругообігом приватних капіталів, то ефективне управління нею дає подвійний
ефект: з одного боку, зміцнює і розвиває саму державну власність, підвищує її
ефективність, а з іншого, через взаємодію з приватним капіталом, сприяє його
активізації. В кінцевому підсумку це забезпечує ефект ринкових трансформацій
[44, с.119].
Мотиви й умови державного втручання в економіку дозволяють
сформулювати визначення такого інструменту втручання, як державний сектор
економіки.
На сьогодні існують різночитання в трактуванні цього поняття. Визначення
державного сектора на правовому рівні в рамках законодавства різних держав
неоднакові. У навчальній і науковій літературі з цього приводу також не існує
єдиного підходу. Це стосується не тільки вітчизняної, але й західної науки.
Так, в “Економіксі” наводиться поняття, що “державний сектор – частина
економіки країни, повністю контрольована державою” [45, с. 123]. Сучасний
економічний словник Б. Райзберга дає таке тлумачення: “державний сектор – це
сукупність господарюючих об’єктів, що здійснюють економічну діяльність та
перебувають у державній власності і керованих державними органами або
призначеними і найнятими ними особами” [46, с. 65]; а в Словнику сучасної
економіки – Макміллана під державним сектором розуміється “частина
економіки, яка перебуває у державній власності, на відміну від тієї, яка
знаходиться в приватній власності” [47, с. 48].
 38

Іноді державний сектор розглядається як поняття, тотожне поняттю

державної власності. Аналіз робіт, присвячених сутності державної власності
дозволяє зробити висновок, що державна власність має двоїсту природу: з одного
боку – це система відносин з приводу привласнення благ з метою реалізації
державних, громадських інтересів, з іншого – поняття державної власності
базується на матеріально-сутнісному аспекті власності, на приналежності певного
об’єкта власності державі. Втім, ні та, ні інша характеристика державної власності
не відповідає вичерпно поняттю “державний сектор”.
Державна власність ділиться на загальнодержавну і комунальну.
Загальнодержавною є спільна власність усіх громадян країни, яка не ділиться на
частини і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу, а
комунальна – це власність, яка знаходиться в розпорядженні регіональних органів
державної влади.
Поняття державної власності і державного сектора не можна визнати
тотожними в силу того, що використання державної власності можливо як в
рамках державного, так і приватного секторів. Ідеться, у першу чергу, про такі
форми взаємодії держави з приватним сектором як концесія та оренда
держвласності. Оскільки державний сектор є не тільки джерелом отримання
комерційного доходу для держави, а й важелем макроекономічного регулювання,
критерієм віднесення господарських структур до державного сектора може бути
державне управління діяльністю цієї структури.
Досить часто використовується розширене трактування державного сектора,
відповідно до якого останній – це не тільки сфера державної власності, але також
бюджет та інші ресурси, що знаходяться в розпорядженні держави. Крім того,
щоб окреслити сферу діяльності державного сектора економіки,
використовуються критерії суспільної корисності і громадського інтересу. Однак,
як справедливо зазначає Р. Барро, така концепція туманна та складно вловима,
оскільки зміст зазначених критеріїв може змінюватися [ 48]. Крім того, поправка на
загальний інтерес зараз вводиться у численні традиційні види діяльності
приватного сектора.
 39

Іноді в науковій літературі поняття державного сектора підміняється або ж

поглинається поняттям “публічного сектора”, який, у свою чергу, трактується як
сукупність усіх видів діяльності, які регулюються публічним правом; в тому числі
в публічний сектор включаються процеси встановлення юридичних і
адміністративних правил. Зокрема, подібна точка зору представлена в роботі
німецького економіста Д. Біля, присвяченій дослідженню Закону Вагнера [ 49, с.
10].
З цього приводу необхідно зауважити, що термін «публічне управління»
охоплює більш широке коло управлінських напрямків, так як у державному
секторі модель публічного адміністрування (“бюрократична модель”)
трансформувалася у модель публічного управління (“ринкова модель”): акценти
змістилися з виконання роботи згідно з інструкціями та чіткими правилами на
роботу, що спрямована на надання якісних публічних послуг та досягнення
ефективних результатів. Незважаючи на те, що управління у приватній та
публічній сферах почало здійснюватися подібно, публічне управління має свої
особливості. Головна мета будь-якого управлінця у публічній чи у приватній
сфері – з мінімальними витратами ресурсів, часу і зусиль досягнути максимальної
ефективності, дієвості і результативності[50, с. 4]. Відповідно у глосарії програми
розвитку ООН знаходимо твердження про те, що термін “публічне
адміністрування” має два тісно пов'язаних значення: 1) цілісний державний
апарат (політика, правила, процедури, системи, організаційні структури, персонал
тощо), який фінансується за рахунок державного бюджету і відповідає за
управління і координацію роботи виконавчої гілки влади та її взаємодію з іншими
зацікавленими сторонами в державі, суспільстві та зовнішньому середовищі; 2)
управління та реалізація різних урядових заходів, що пов’язані з виконанням
законів, постанов та рішень уряду та управління, що пов’язане з наданням
публічних послуг [51]. Щодо терміну “публічне управління”, то Програма
розвитку ООН послуговується визначенням, запропонованим американським
ученим Джеєм М.Шавріцом у Міжнародній енциклопедії державної політики та
адміністрування: “Публічне управління – це галузь практики та теорії, яка є
 40

ключовою для публічного адміністрування та зосереджена на внутрішній

діяльності державних установ, зокрема на вирішенні таких управлінських питань,
як контроль, керівництво, планування, організаційне забезпечення, забезпечення
інформаційними технологіями, управління персоналом, та оцінка ефективності”
[52; 53].
Отже, основними рисами державного управління є його владний характер,
витоками якого є державна воля та поширеність на все суспільство [ 54, c. 11].
Ключовим аспектом державного управління сьогодні є держава, у той час як
ключовим аспектом публічного управління є народ. Це і покладено в основу
змісту поняття «публічне управління»[Error: Reference source not found, с. 7; Error:
Reference source not found].
Не існує також однозначного сприйняття поняття державний сектор
економіки і серед українських вчених.
Є. Ставровський дає функціональне визначення “державного сектора
економіки”, оскільки вважає його “інструментом держави та органів місцевого
самоврядування, за допомогою якого вони правомочні здійснювати пряме чи
опосередковане втручання в економіку країни (регіону) для виконання своєї
регулюючої функції” [55, с. 13]. С. Панчишин визначає “державний сектор” як
частину національної економіки країни, що її повністю контролює держава [ 56, с.
550; 57].
Очевидно, що дані підходи не зовсім конкретні, тому для прикладних і
теоретичних досліджень зручнішим, на нашу думку, є ресурсно-факторний підхід,
що передбачає використання поняття “державна власність” як основу для
визначення змісту державного сектора. При цьому поняття “державний сектор”
виділяється з поняття “державна власність” за критерієм можливості здійснення
контролю й управління відповідними державними органами над діяльністю
підприємств (організацій, установ), сформованих на базі або за участю державної
власності (форма контролю і управління визначається організаційно-правовою
формою підприємства). Підприємства, що відповідають даному критерію, слід
вважати державними. Державний сектор економіки є сукупністю державних
 41

підприємств (організацій, установ). При цьому, до державних підприємств і

організацій відносяться об’єкти, які беруть участь у ринковому обміні, а до
державних установ – які не беруть участі.
Отже, поняття державної власності статичне за своєю природою і, з
кількісної точки зору, характеризує кумулятивний (накопичувальний)
матеріально-речовий потенціал держави.
Треба зауважити, що взагалі управління державним сектор залишається
поза увагою системного дослідження та системного реформування. Це зумовлено
відсутністю як системних стратегій, великим проявом корупційних схем та
рейдерства, непрозорості щодо прийнятих рішень в окремих галузях та сферах,
відсутності системної та прозорої нормативно-правовій бази, неврегульованості
функцій та повноважень щодо органів публічного адміністрування та їх
посадових осіб.
Саме тому доцільним є визначення в якості основної стратегічної мети
державного сектору – формування раціонального його розміру та забезпечення
конкурентоспроможності, що можливо лише шляхом зміни чинної моделі
управління з врахуванням як світового досвіду, так і особливостей та стану
національної економіки [58].
Отже, можна зробити висновок, що державний сектор економіки – це
забезпечення публічною адміністрацією діяльності підприємств, установ та
організацій, які перебувають у власності держави (повній або частковій) та
направлені на отримання прибутку і вирішення публічних зобов’язань держави по
задоволенню публічних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Ознаками поняття державного сектору економіки є:
1. забезпечується публічною адміністрацією, яка наділена власними
повноваженнями з боку держави та виступає від її імені;
2. забезпечується діяльність установ, організацій, органів, які перебувають
у повній або частковій власності держави. До цього переліку можна додати
приватизовані підприємства, у яких держава має право вирішального голосу;
 42

3. діяльність установ, організацій, органів, які перебувають у повній або

частковій власності держави направлена на отримання прибутку;
4. діяльність установ, організацій, органів, які перебувають у повній або
частковій власності держави направлена вирішення публічних зобов’язань
держави по задоволенню публічних інтересів фізичних і юридичних осіб.
В той ж час, основними завданнями державного сектору економіки є:
забезпечення правових основ функціонування економіки;
забезпечення конституційних прав та свобод населення;
забезпечення соціально-економічної стабільності;
підвищення ефективності національної економіки;
вдосконалення структури національного виробництва;
забезпечення максимального добробуту суспільства;
підвищення рівня національної, передовсім соціально-економічної безпеки
країни;
регулювання (інтерналізація) зовнішніх ефектів;
регулювання “гідних потреб”;
забезпечення низького рівня трансакційних витрат;
стимулювання науково-технічного прогресу;
соціально-економічне програмування та планування основних параметрів
економічного розвитку [59, с.17].
Питання змісту державного сектору економіки тісно пов’язане з поняттям
держаного управління, так як саме державне управління може бути елементом
державного сектору економіки з однієї сторони, з іншої – воно є дієвим
механізмом реалізації державного сектору економіки. Тобто державний сектор
економіки може виступати як об’єктом так і суб’єктом державного управління
економіки. 
Це зумовлено тим, що суб’єктами державного сектору економіки
виступають як державні підприємства та установи, так і публічні органи
управління, що управляють їх діяльністю та діяльністю усіх інших суб’єктів
національної економіки, шляхом часткового або непрямого управління.
 43

Одночасно державне управління не є єдиною функцією державного сектора, саме

тому поняття “державний сектор економіки” виступає родовою категорією по
відношенню до поняття “державне управління економіки”.

1.2. Склад і структура державного сектора економіки

До XIX ст. уряди європейських країн для отримання товарів і грошових

ресурсів, необхідних для державних потреб, використовували (крім податкової
системи) в основному довірчу передачу державного майна або виняткового права
на здійснення будь-якої діяльності приватним особам, закупівлю товарів у
приватного сектора або організацію казенних підприємств. Такий стан можна
вважати спадщиною феодально-аграрного періоду історії. Еволюція умов
виробництва, світові війни і “Велика депресія” 1929 – 1933 рр. змінили ситуацію.
Формування державного сектора здійснювалося на основі націоналізації
державою об’єктів, створення нових об’єктів на основі коштів держбюджету,
викупу державою об’єктів у приватного капіталу. Державний сектор в
національних економіках почав відігравати значну, а в деяких галузях –
вирішальну роль. Відповідно змінилися його організаційно-правові форми [ 60, с.
23]
В основному, державна форма власності є домінуючою в тих сферах
економіки, які об’єктивно потребують прямого централізованого управління,
здійснення державних інвестицій, в яких орієнтація на прибутковість не є
критерієм, достатнім для функціонування в суспільних інтересах.
Ступінь важливості галузей економіки для інтересів держави визначає
концентрацію державних підприємств в тих чи інших галузях, у кожній з яких
масштаби державного сектора суттєво відрізняються. Виділяють 4 пріоритетні
групи серед галузей і напрямів розвитку економіки, залежно від частки участі
державного сектора. До них належать: галузі, які мають стратегічне значення для
національної та економічної безпеки країни (паливно-енергетичний і оборонний
комплекси, залізничний транспорт, інформаційні технології, зв’язок); галузі, що
 44

мають важливе значення для життєзабезпечення країни (АПК, комунальне

господарство); несировинні галузі (космічна та авіаційна промисловість,
суднобудування); галузі, що мають достатній потенціал імпортозаміщення (легка і
харчова промисловість) [61].
Так, наприклад, в Італії найбільші державні компанії контролюють, в
основному, чорну металургію, електротехнічну і суднобудівну промисловість. В
Іспанії держава встановила суворий контроль в області виробництва
електроенергії. У Великобританії державний сектор домінує у вугільній
промисловості та ядерній енергетиці. У Франції його роль найбільш значна в
електроенергетиці, аерокосмічній, електронній, хімічній промисловості,
металургії, автомобілебудуванні. В Україні домінуюче становище державних
підприємств спостерігається у паливно-енергетичному комплексі, металургії,
машинобудуванні [62, с. 38].
Об’єктами державного сектора є державні підприємства, в яких основні
засоби перебувають у державній власності, а керівники призначаються або
наймаються за контрактом державними органами. У деяких країнах до
державного сектору відносять підприємства з понад 50 % участі держави в
статутному капіталі, в інших – застосовуються менш жорсткі норми [63, с. 143].
Незважаючи на те, що в країнах з розвиненою ринковою економікою
державні підприємства мають різні форми, які відрізняються ступенем
управлінської свободи і способами державного контролю, загальне полягає в
тому, що всі вони підлягають такому контролю.
У традиційних західних демократіях державний сектор сформувався в
природній спосіб як наслідок виникаючих потреб в усуспільненні деяких видів
діяльності. У соціалістичних країнах він виник під впливом ідеології, яка
абсолютизувала державну форму власності і практично не допускала існування
інших форм власності [64].
У більшості пострадянських країн на склад і структуру державного сектора
вплинула доктрина його принципової неефективності і непотрібності. Основною
умовою успішного реформування економіки вважалося максимальне скорочення
 45

державного сектора в усіх галузях і сферах діяльності без урахування конкретної

економічної ситуації. Як наслідок подібних поглядів, державний сектор значною
мірою сформувався з тих суб’єктів господарювання, які не були приватизовані в
силу своєї непривабливості. Подібний підхід сприяв низькій ефективності роботи
державного сектора [65].
До числа організаційно-правових форм, властивих державним
підприємствам, відносяться державні унітарні підприємства та підприємства з
державним акціонерним капіталом [66, с. 176].
Державні унітарні підприємства формуються або на основі права
господарського відання, або на основі права оперативного управління. Право
господарського відання і право оперативного управління становлять особливий
різновид речових прав, вони покликані оформити майнову базу для самостійної
участі в цивільних правовідносинах юридичних осіб, які не є власниками [67].
Право господарського відання і право оперативного управління є
похідними, залежними від прав власника і не можуть існувати у відриві від цього
основного права – саме цією обставиною визначається їх специфіка. Суб’єктами
прав господарського відання та оперативного управління можуть бути тільки
юридичні особи і до того ж не будь-які, а існуючі в спеціальних організаційно-
правових формах – підприємства та установи [68, с. 124].
Підприємства, сформовані на підставі права оперативного управління,
називаються казенними. Основні ознаки державного комерційного підприємства
містяться в ст. 74 Господарського кодексу України [Error: Reference source not
found]. У більшості законодавств право оперативного управління трактується як
право підприємства володіти і користуватися майном у встановлених
законодавством межах відповідно до цілей, визначених власником. При цьому
володіння розуміється як закріплення матеріальних благ за конкретними
власниками – індивідами і колективами, використання – як отримання від
матеріальних об’єктів конкретних властивостей, що дають можливість
задовольнити певні потреби індивіда або колективу. Право розпорядження
 46

майном, тобто право зміни його приналежності, закріплюється за власником

(державою) [69, с. 54].
Казенні підприємства є раннім типом господарської організації державного
сектора і входять до адміністративної системи держави на центральному
відомчому або місцевому рівні як її складові. Вони знаходяться під прямим
державним управлінням з питань виробництва (стосовно до них реалізуються
директивне планування, завдання), політики цін, фінансів, матеріального
стимулювання персоналу; всі управлінські рішення ухвалюються відповідними
відомствами в адміністративному порядку [Error: Reference source not found; 70].
Казенні підприємства не мають права відмовитися від укладення
державного контракту на постачання товарів для державних потреб. Відповідно,
вони зобов’язані укладати конкретні договори з організаціями – споживачами
товарів або послуг. Держава бере на себе відповідальність за зобов’язаннями цієї
категорії підприємств і надає їм необхідну фінансову допомогу, захищає від
банкрутства, надає пільги з держзакупівель і т. п. [71, с. 88]. Видається
беззаперечним, що виробництва, які здійснюють діяльність, допустиму чинним
законодавством виключно для державних підприємств, повинні бути казенними,
зокрема підприємства військово-промислового комплексу, так званих силових
міністерств, служб, інспекцій тощо. Казенними можуть бути цивільні
підприємства і об’єкти, які, з метою безпеки, повинні перебувати у віданні
держави (морські та річкові порти, аеропорти, атомні і гідроелектростанції,
метрополітени та ін.). Казенними можуть бути також підприємства, що складають
єдину національну систему життєзабезпечення, надійне функціонування і безпеку
якої гарантує держава. Маються на увазі залізниці, поштовий зв’язок,
водогосподарські та меліоративні системи, гідрометеорологічні та санітарно-
епідеміологічні служби тощо. Вони вирішують завдання особливої суспільної
важливості, державний контроль над ними об’єктивно необхідний [72].
Таким чином, можна відзначити, що казенні підприємства
використовуються, крім традиційних для них сфер діяльності, і в забезпеченні
інфраструктури країни. Однак така практика в кінці XX ст. застосовувалась все
 47

рідше і, як правило, такі підприємства стають акціонерними товариствами з

домінуючою часткою держави або державними комерційними підприємствами.
Необхідно відмітити, що державні підприємства можуть перетворитися на
казенні підприємства. Рішення про перетворення державного підприємства на
казенне приймається за наявності однієї з таких умов: підприємство провадить
виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може
здійснюватися тільки державним підприємством; головним споживачем продукції
підприємства (більше ніж 50 %) є держава; підприємство є суб’єктом природних
монополій [73, с. 6]. Державні підприємства перетворюються в казенні на підставі
постанови Кабінету Міністрів України “Про перетворення держаних підприємств
у казенні” від 30 червня 1998 року № 987 [74; Error: Reference source not found].
Казенні підприємства також підпорядковуються органам державної влади.
Але таке підпорядкування більш суворе ніж для державних комерційних
підприємств. Так, орган, до сфери управління якого входить казенне
підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного
підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не
використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися
ним у межах своїх повноважень. Адже, джерелами формування майна казенного
підприємства є: державне майно, передане підприємству відповідно до рішення
про його створення; кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції
(робіт, послуг) підприємства; цільові кошти, виділені з Державного бюджету
України; кредити банків; частина доходів підприємства, одержаних ним за
результатами господарської діяльності, передбачена статутом; інші джерела, не
заборонені законом [Error: Reference source not found, с.7].
На сьогоднішній день казенні підприємства потребують правового
урегулювання окремим законом України “Про казенні підприємства”, у якому, на
нашу думку, необхідно покласти відповідальність за їх діяльність на Кабінет
Міністрів України, закріпити також особливості управління державним майном
шляхом, застосування методів господарського відання та оперативного
управління.
 48

Казенні підприємства мало поширенні в західноєвропейських країнах. Їх

кількість і економічне значення дуже невелике. У Франції – це порохові заводи,
гобеленові майстерні, пошта, телеграф і телефон, поліграфічні підприємства і
інші. У Німеччині у розпорядженні федерації знаходяться державна військова
монополія, друкарня федерального уряду; у розпорядженні земель – пивоварні
заводи, підприємства з видобутку солі і торфу, деякі виноградарські господарства.
В Англії сюди відносяться порохові заводи і королівські доки [Error: Reference
source not found, с. 8].
Власне планування виробничої діяльності казенних підприємств
здійснюється в основному на основі державного контракту та державного
замовлення [75, с.156]. Державні замовлення виражають потреби держави в
поставках продукції для задоволення суспільних потреб на прискорення науково-
технічного прогресу. Для державних, у тому числі казенних, підприємств
притаманні певні особливості в процесі плануванні. Оскільки основним, понад 50
%, споживачем продукції виступає держава, стабільність функціонування
казенних підприємств залежить саме від неї. Співпраця казенних підприємств і
держави полягає в наданні державних замовлень на виготовлення суспільно
необхідної продукції підприємствами. Державне комерційне підприємство
зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому
законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також
враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив
свого економічного і соціального розвитку [76; 77
]. Отже, специфіка казенних
підприємств заснована на виготовленні необхідної продукції, а не на максимізації
прибутку.
Для визначення підприємств, сформованих на основі права господарського
відання, використовується поняття “державні комерційні підприємства” (іноді
замість цього терміну використовується поняття “публічна, громадська
корпорація”). Режим права господарського відання на майно передбачає деякі
обмеження порівняно з володінням майном на умовах власності.
 49

Державні комерційні підприємства – це юридичні особи, наділені майном,

що на 100% належить державі ( у ст. 74 Господарського кодексу України
міститься визначення державного комерційного підприємства як суб'єкта
підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах
підприємництва, зазначених у ст. 44 Кодексу, і несе відповідальність за наслідки
своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном
згідно з Господарським кодексом України та іншими законами, прийнятими
відповідно до Кодексу [78]). Вони відповідають за результати своєї діяльності
перед державою в особі того чи іншого відомства, а нерідко і перед законодавчою
владою. Це публічно-правові підприємства [79].
Цій категорії підприємств заборонено фінансуватися на ринках цінних
паперів і вкладати капітал в приватні фірми. Іноді вони самі є державними
установами – аналогами відомств, покликаних проводити державну політику
(наприклад, Німецький федеральний банк (НФБ, Bundesbank) (центральний банк
Німеччини) ). Персонал таких підприємств зазвичай вважається державними
службовцями. Як правило, подібне підприємство не має права продавати належне
йому на праві господарського відання нерухоме майно, здавати його в оренду,
віддавати в заставу або іншим способом розпоряджатися цим майном без згоди
власника. Іншим майном, що належить підприємству, воно розпоряджається
самостійно, за винятком випадків, встановлених законом або іншими правовими
актами. Власник має право на отримання частини прибутку від використання
майна, що перебуває у господарському віданні підприємства [80].
Державні комерційні підприємства – широко розповсюджений тип
державних підприємств, який використовується часто в галузях природних
монополій. Оскільки держава контролює не тільки відпускні ціни “природних
монополістів”, а й баланс попиту і пропозиції на їх ринках, а отже, обсяг
потужностей і плани розвитку, – прибуток таких підприємств вилучається до
бюджету, з якого йде фінансування і (при збитковості) покриття дефіциту. У
цьому випадку держава хоч і є власником, але в прибутковому використанні свого
майна принципово не зацікавлена, так як її мета – забезпечення максимуму
 50

суспільних благ (максимальна доступність продукції і послуг, які продаються за

цінами нижче рівноважних). Серед державних підприємств є величезні об’єкти,
наприклад ПАТ “Укрзалізниця”, ПАТ “Укрпошта”, вугледобувні шахти та інші
[81].
Такі підприємства можуть бути хронічно збитковими і тривалий час
існувати на дотаціях. Цим вони нагадують господарчо-розрахункові підприємства
в соціалістичній плановій економіці. Однак в конкурентних галузях вони
контролюються менш жорстко, за рівнем самостійності стоять ближче до
підприємств приватного сектора і бувають не настільки залежні від урядів і
політичних сил.
Держава (в особі галузевого міністерства або будь-якого іншого органу, що
здійснює управління) зберігає за собою право втручатися у спеціально
обумовлених випадках в діяльність державних комерційних підприємств, зокрема
призначати голову наглядової ради або навіть всю раду загалом. Іноді законом
прямо вказані посадові особи, що входять в обов’язковому порядку в керівні
органи або ж визначені процедури їх створення безвідносно до персоналій [Error:
Reference source not found].
Державні комерційні підприємства можна розділити на декілька груп
відповідно до важливості завдань, котрі на них покладені:
державні комерційні стратегічно-важливі підприємства, що не підлягають
приватизації чи не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані. На
нашу думку, дану групу підприємств доцільно корпоратизувати та відповідно
включити до складу інтегрованих ХК у відповідній сфері (наприклад,
радіоелектронної промисловості та приладобудування; літакобудування тощо).
При цьому в якості основного структуроутворюючого елементу (ядра) ХК можуть
виступити стратегічно важливі підприємства. Зокрема, якщо підприємство
включено до переліку об’єктів державної власності, що не підлягають
приватизації, то виключення його із зазначеного переліку дозволить, по-перше,
здійснити корпоратизацію з набуттям притаманних господарським товариствам
переваг та бути інвестиційно привабливим для інвесторів; по-друге, може
 51

приватизувати певний пакет акцій на фондовому ринку чи за конкурсом,

залучивши ресурси для фінансування розвитку товариства (не втрачаючи при
цьому вирішальний вплив держави завдяки інструментів корпоративного
управління, зокрема формування спостережної ради з представників держави) [ 82,
с. 10] ;
державні комерційні підприємства, що підлягають приватизації, хоча мають
статус стратегічно-важливих.
Дану групу підприємств доцільно реструктурувати (з можливими
санаційними заходами), застосувавши, на нашу думку, корпоратизацію з
включенням до складу ХК у відповідній сфері. В певних випадках можлива
приватизація частки державного пакету акцій розміром до 50% [Error: Reference
source not found, с. 10 ];
державні комерційні підприємства, що не мають стратегічно важливого
статусу та виробляють високотехнологічну продукцію;
державні комерційні підприємства, що не мають стратегічно важливого
статусу та виробляють не високотехнологічну продукцію;
На нашу думку, дану групу підприємств необхідно піддати санації,
перетворити у казенне підприємство чи приватизувати [Error: Reference source not
found, с. 10].
На базі права господарського відання діють комунальні підприємства,
основою яких є комунальна власність і комунальне майно.
Державні акціонерні товариства як частина державного сектора включають
в себе акціонерні товариства зі стовідсотковим державним капіталом та
акціонерні товариства зі змішаним капіталом. Такі підприємства є компаніями
приватного права (на відміну від бюджетних підприємств і підприємств
громадського права, що розглядалися раніше), держава виступає в даному
випадку в ролі одного з акціонерів [83].
Оскільки держава є єдиним акціонером компаній зі 100-процентним
державним капіталом, її управлінські рішення не обмежуються волею інших
акціонерів. Хоча в подібних державних акціонерних товариствах формально
 52

власником майна виступають акціонерні товариства, а не держава, державний

вплив на промислову політику підприємств забезпечується відходом від
традиційної організаційної структури акціонерного товариства. Випадає один з
головних її елементів – збори акціонерів. Їх функції, як правило, виконує рада
директорів, склад якої визначається власником – державою. У цьому сенсі між
ними і публічною корпорацією ніякої різниці не існує. Однак, можна виділити
окремі причини використання такої організаційно-правової форми.
По-перше, акціонерна форма в перспективі дає можливість без будь-яких
організаційних перетворень виставити на ринок пакет акцій для часткової
приватизації акціонерних товариств і залучення додаткових інвестицій за рахунок
недержавних коштів [Error: Reference source not found].
По-друге, форма акціонерного товариства передбачає широку господарську
самостійність, бо власником майна є саме акціонерне товариство, а не держава.
Створюється реальна можливість небюрократичного контролю над діяльністю
менеджерів з боку держави. Він повинен здійснюватися відповідно до загального
принципу управління акціонерним товариством: акціонери безпосередньо не
керують підприємством, вони тільки періодично оцінюють діяльність менеджерів,
виходячи з досягнутих фінансових результатів. Держава-акціонер має поводитись
точно так само, вводячи, якщо це необхідно, додаткові (крім фінансових) критерії
оцінки діяльності керівників товариства [Error: Reference source not found].
По-третє, саме по собі затвердження комерційних цілей не створює
достатньої підстави для отримання стійких фінансових результатів. Необхідне
впровадження дієвої системи внутрішнього управління. Акціонування передбачає
перетворення організаційних структур і зміну компетенції органів управління.
Найбільш несподіваним є віднесення підприємства до державного або
недержавного сектору при змішаній акціонерній формі власності. На підставі
сформульованого раніше визначення державного сектора, критерієм віднесення
підприємства до державного сектора в даному випадку є переважання державної
частки власності на підприємстві (пакет акцій, що належать державі, повинен
становити більше 50 %). У такому випадку дотримана формальна юридична
 53

коректність, так як на практиці не виключені випадки досягнення серед

приватних акціонерів повної єдності при високій акціонерній активності, що
позбавило б державу можливості управління підприємством при частці державної
власності на підприємстві менше 50 % [84].
Однак, фактично далеко не завжди для управління підприємством державі
необхідно володіти більш ніж п’ятдесятьма відсотками в статутному фонді
підприємства. Наприклад, у Франції існує перелік державних підприємств, що
оновлюється щорічно, до числа яких відносяться юридичні особи з державною
часткою більше 30 % (включаючи філії).
Крім того, державна участь в акціонерних товариствах, що не перевищує 50
% також надає державі-акціонеру широкі можливості впливу на процес прийняття
зборами акціонерів ряду рішень, навіть за умови повної єдності серед приватних
акціонерів (в цьому випадку держава, як правило, може блокувати рішення таких
питань як внесення змін до статуту акціонерного товариства створення і
ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, припинення діяльності
акціонерних товариств).
Підприємства з недомінуючою державною часткою можна визначити як
такі, що відносяться до так званого “квазі-державного сектора”. Найчастіше квазі-
державний сектор можливо використовувати як макроекономічний регулятор,
нарівні з державним сектором економіки.
Проблемними питаннями щодо діяльності акціонерних товариств з різною
часткою державної власності є:
незатребуваність товарів власного виробництва на внутрішньому ринку;
відсутність соціальної захищеності працівників, низька заробітна плата
приводить к відтоку висококваліфікованих кадрів ,
відсутність механізмів щодо джерел фінансування, що стимулюють
розростання підприємств.
Саме тому на сьогодні нагальним є питання щодо прийняття закону України
про корпоративне управління у кожному господарському товаристві, яким
запровадити обов’язковість у складі органів корпоративного управління
 54

представників зацікавлених осіб та підсилити контроль за діяльністю виконавчих

органів акціонерного товариства.
Корпоративна участь держави в підприємництві, завдяки поєднанню
державної і приватної власності, дає можливість нівелювати недоліки кожної з
них і посилити їх переваги. Державний капітал, інтегруючись з приватним,
отримує більшу гнучкість, мобільність і підконтрольність. Водночас приватний
капітал стає менш ризикованим, стабільнішим і прогнозованим.
Це створює для корпоративної державної власності і управління
державними корпоративними правами умови подвійного режиму. Перший
випливає саме з інституційних завдань державної власності і пов’язаний з
формуванням і реалізацією державної політики щодо управління державними
корпоративними правами, що відповідає соціальним функціям держави і їх
загальному характеру. І це повністю знаходиться виключно в сфері та в контексті
адміністративно-правового регулювання управління державним сектором
економіки та діяльності відповідних державних органів. Другий пов’язаний з
функціонуванням державної власності на тих же засадах, що і власності інших її
партнерів з корпоративного підприємництва. Тут держава виступає як
деперсоніфікований, але саме приватний власник і функціонує згідно з чинним
цивільним та господарським законодавством та повноваженнями, визначеними
виключно розміром і видом конкретних прав [85].
Проблеми управління державними корпоративними правами активно
розглядалися зарубіжними вченими. Зокрема, Клод Велле відзначав проблему
“організаційних розбіжностей” при управлінні підприємством зі змішаною
формою власності.
Клод Велле показує дві різні групи власників з різними функціями і
стверджує, що конфлікт може бути вирішений системою субсидування. Надаючи
ринкову цінність цілям держави, Клод Велле приходить до висновку, що
менеджери змішаних підприємств повинні діяти так, як діяли б, якби
підприємство знаходилося в приватній власності. Відхилення від цього зразка
повинні сприйматися як компенсовані витрати, тобто необхідна компенсація у
 55

вигляді субсидій на економічні витрати (зміна цін закупівлі сировини або готової
продукції), що виникли внаслідок проведення вигідних для держави дій [86, с.173].
Ще одним способом подолання зіткнення інтересів приватних акціонерів і
акціонера-держави може стати орієнтація діяльності акціонерних товариств зі
змішаним капіталом виключно на комерційно вигідну, прибуткову діяльність. Це
допоможе запобігти “видавлюванню” приватних акціонерів або можливим
зловживанням при використанні практики компенсаційних субсидій. Держава-
власник в даному випадку має задовольнятися отриманням комерційного доходу і
можливістю використовувати його на задоволення суспільних потреб.
Ще однією з найпоширеніших організаційно-правових форм підприємств
державного сектора є холдингові компанії. У світовій практиці виділяються
“чисті” холдинги – компанії, які володіють пакетом акцій інших компаній, що
управляють цими пакетами і операціями з ними, і “змішані” холдинги – компанії,
зайняті у виробничій сфері в результаті заснування дочірніх фірм [87, с. 59].
Створені в Україні державні холдингові компанії мають на меті захист
інтересів галузі. Згідно Закону України “Про холдингові компанії” від 15 березня
2006 р. № 3528 холдинговою компанією визнається акціонерне товариство, яке
володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними
пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств [88].
Разом з тим законодавець наводячи в законі поняття “холдингова компанія”
не наводить визначення “холдинг”. Науковці розмежовують ці терміни. Так,
наприклад, О.М. Вінник визначає холдингову компанію як суб’єкта
організаційно-господарських повноважень щодо своїх корпоративних
підприємств завдяки володінню контрольними пакетами акцій [ 89, c. 195]. При
цьому, науковець звертає увагу на риси холдингу: особливий склад учасників
(холдингова компанія і корпоративні підприємства); особливості правового
статусу холдингу (холдингова компанія – суб’єкт організаційно-господарських
повноважень щодо своїх корпоративних підприємств, корпоративні підприємства
– суб’єкти господарювання, що перебувають у вирішальній залежності від
холдингової компанії); існування відносин контролю підпорядкування, що
 56

зумовлені наявністю у холдингової компанії можливостей контролювати

корпоративні підприємства, завдяки володінню контрольними пакетами акцій
[Error: Reference source not found, c. 199; 90].
В.Ю. Уркевич, досліджуючи правовий статус холдингової компанії,
розглядає її як публічне акціонерне товариство, яке володіє, користується та
розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій двох або більше
товариств [91, c. 115]. При цьому, даний вчений звертає увагу на те, що
агрохолдинги слід розглядати також як особливу форму інвестування в сільське
господарство. Дослідження діяльності агрохолдингів як форми організації
агропромислового виробництва засвідчує, що основним шляхом їх створення є
інвестування капіталу вітчизняного чи іноземного походження спочатку в
переробну промисловість, що забезпечує значно швидший його обіг та окупність.
Наступним етапом капіталовкладень є сфера збуту продукції. З накопиченням
необхідних фінансових ресурсів уже на третій стадії створювалося власне
сільськогосподарське виробництво через оренду земельних і частково майнових
паїв і закупівлю необхідних ресурсів, насамперед сучасної техніки [Error:
Reference source not found, с. 119; Error: Reference source not found].
На нашу думку, холдинг – це пов’язані власниками на підставі ієрархії
юридичні особи, які функціонують задля підвищення сумарного фінансового
результату, шляхом їх взаємодії й субординації, що дає можливість якісного
управління й контролю за ними. Пропонуємо зазначеним поняттям доповнити ст.
1 Закону України “Про холдингові компанії”.
Як, правило, найбільш вагомими мотивами створення холдингових
компаній у країнах з розвинутою економікою є такі:
1) придбання контролю над підприємствами;
2) можливість концентрації капіталів, більш вільне їх переливання і на цій
основі оптимізація інвестиційного процесу;
3) консолідація діяльності групи підприємств з метою зменшення
податкових платежів. Це досягається шляхом укладення угод між
підприємствами, відповідно до яких їх прибутки чи збитки переводяться
 57

безпосередньо до холдингової компанії, що дозволяє холдингу враховувати

збитки одного підприємства та прибутки іншого для сплати податку з решти
частини прибутку;
4) залучення додаткових виробничих потужностей у результаті поглинання
підприємств;
5) можливість диверсифікації виробництва, зниження ризику при виході на
ринок;
6) розподіл господарських ризиків між різноманітними дочірніми фірмами
7) проникнення через холдинг в інші сфери виробництва і збуту товарів;
8) проведення загальної технічної, економічної, кадрової політики та
здійснення контролю за дотриманням спільних інтересів підприємств [92, c.234].
Холдингові компанії будуються на різних принципах: галузевому,
міжгалузевому, територіальному, програмно-цільовому, позавідомчому. Вибір
того чи іншого принципу побудови холдингу залежить від специфіки продукції
підприємства, інтенсивності зв’язків з постачальниками, особливостей
технологій, сутності розв’язуваних конкретних завдань.
Холдингові структури володіють високою маневреністю, здатністю швидко
і вагомо реагувати на потреби в переміщенні капіталу, збільшувати кількість сфер
своєї діяльності. Маючи це на увазі, доцільно через державні холдингові компанії
здійснювати цільові комплексні програми, що вимагають значних фінансових,
матеріальних і трудових витрат при чіткій координації діяльності безлічі
підприємств і організацій.
Світова практика свідчить про високу ефективність і життєздатність
холдингових компаній. Вони дозволяють реалізовувати завдання, які не можуть
бути вирішені на рівні окремого підприємства, оптимізувати зв’язки між
підприємствами, акумулювати прибуток контрольованих товариств у вигляді
дивідендів, мінімізуючи ризик втрат капіталу через орієнтацію на різні фірми.
Володіючи високим рівнем концентрації капіталу і маневреністю, холдингові
структури мають можливість широко займатися інноваційною діяльністю.
 58

Така форма ведення господарства часто є відповіддю на кризовий стан

економіки або на необхідність економіки функціонувати в екстремальних умовах.
Попри значні переваги, якими наділені холдингові компанії, їх створення
супроводжується певними проблемами. По-перше, створення холдингів
призводить до появи ще однієї бюрократичної структури. Інакше кажучи,
збільшується кількість проміжних ланок у довгому ланцюгу “суспільство
(власник) – менеджер (суб’єкт управління)”, що лише збільшує надлишковий
контроль над підприємствами. По-друге, державні холдингові компанії можуть
перебувати у державній власності, але реально не належати державі, при цьому
маючи досить слабку форму організації. Такі компанії часто не в змозі суттєво
впливати на формування стратегії діяльності дочірніх підприємств чи відігравати
значну роль у нагляді за їх діяльністю. Проблема стає суттєвою, якщо холдингова
компанія не володіє контрольними пакетами акцій у дочірніх підприємствах. По-
третє, не виключено, що при призначенні керівників як холдингових компаній,
так і їх дочірніх представництв до уваги беруться не професійні якості кандидатів,
а політичні міркування [93, с. 267].
Аналіз економічних умов в нашій країні показав, що в результаті зникнення
колишнього звичного середовища і подолання наслідків приватизації, яка
розірвала злагоджені галузеві зв’язки, в державному секторі в якості відповідної
“захисної реакції” підприємств стали з’являтися нові господарські об’єднання у
вигляді інтеграційних структур (холдингові компанії, промислово-фінансові
групи, консорціуми, асоціації, контрактні групи, транснаціональні корпорації).
В рамках державного сектора можуть також формуватися державні
господарські об’єднання. Підприємства, що входять до складу державного
об’єднання, не можуть самостійно (без згоди об’єднання) приймати рішення про
вихід зі складу цього об’єднання, об’єднуватися з іншими суб’єктами
господарювання або приймати рішення про припинення своєї діяльності.
Управлінські функції покладені на правління об’єднання і генерального
директора об’єднання, якого призначає і звільняє орган, що прийняв рішення про
утворення державного господарського об’єднання. Склад правління, а також
 59

порядок управління таким об’єднанням визначаються статутом об’єднання.

Об’єднання підприємств не несе відповідальності за зобов’язаннями його
учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов’язаннями
об’єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом.
Державні господарські об’єднання організовуються, в основному, у формі
корпорацій або концернів.
Корпорація представляє собою договірне об’єднання, створене на основі
поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що
об’єдналися, які делегували окремі повноваження з централізованого
регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорацією.
Концерном визнається статутне об’єднання підприємств на основі їх фінансової
залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функції
науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової,
зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його
частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у
відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники
концерну не можуть одночасно бути учасниками іншого концерну [94].
Необхідно відзначити, що, незважаючи на різноманіття організаційно-
правових форм підприємств державного сектора, які базуються на формально
різних формах власності (державна, колективна, власність територіальних
громад), все різноманіття форм власності реально зводиться до двох варіантів:
громадська (державна) форма власності та приватна. Громадська форма власності
визначається делегуванням суспільством владі (центральним або місцевим) права
управління.
При приватній формі власності, навіть в разі делегування (наприклад, при
акціонерних товариствах), даний процес здійснюється від імені не всього
товариства, а лише безпосередніх власників.
Масштаби і структура державного сектора в окремих країнах залежать від
стану національного господарства, історичних і соціальних умов і традицій.
Питання про те, в яких галузях участь держави є найдоцільнішою, вирішується в
 60

рамках конкретної моделі, яка передбачає певні галузеві пріоритети і

“національний” погляд на роль державного сектора. Однак, слід відмітити
тенденцію, згідно з якою розвинені країни, як правило, використовують
державний сектор як інструмент коригування апріорних “провалів” ринку, країни
ж з перехідною економікою застосовують принцип концентрації держсектора в
стратегічно важливих галузях, незалежно від того, чи відносяться підприємства
даних галузей до природних монополій, підприємств, що виробляють суспільні
товари і т. п. чи ні [95].

1.3. Міжнародний досвід управління державним сектором економіки

Україна як незалежна держава стала правонаступником значної частки

промислових підприємств державного сектора колишнього СРСР. У цьому
зв’язку державний сектор необхідно розглядати як важливий елемент вітчизняної
економіки і головне – як засіб впливу держави на економічні процеси, головною
метою функціонування якого є вирішення проблем макроекономічного характеру
і забезпечення відповідних умов відтворення всього суспільного капіталу.
У багатьох країнах державний сектор і державна власність розглядаються і
використовуються як фактор становлення і розвитку ринкових відносин в цілому.
З одного боку, вони сприяють урегулюванню складних соціально-економічних
проблем в умовах вже сформованого ринку; з іншого, – сприяють стимулюванню
процесу ринкових перетворень там, де вони не займали домінуючих позицій
(наприклад, створення державних структур для обслуговування інтересів
приватного підприємництва та їх ліквідація, у міру досягнення певних цілей і
відсутності потреби в них).
Практика функціонування економік розвинених країн показує, що
держсектор є інструментом держави, за допомогою якого вона виконує регулюючі
функції як в масштабах усієї країни, так і в окремих регіонах.
У країнах ЄC наявність державних підприємств вважається виправданим у
таких випадках:
 61

коли в рамках приватного сектора не може бути досягнута умова

макроекономічного оптимуму (перш за все, в природних монополіях), а також,
коли мова йде про необхідність утримувати малорентабельні або капіталомісткі,
але необхідні для суспільства підприємства, куди приватний сектор йти не хоче;
коли держава прагне контролювати ті галузі, які вона вважає важливими для
економіки і оборони країни;
коли держава хоче мати у своєму розпорядженні інструменти регулювання
господарської, зокрема, інвестиційної, діяльності або модернізації економіки
через відповідні програми в сфері НДДКР;
коли необхідно проведення цілеспрямованої регіональної політики,
пов’язаної з освоєнням нових територій і розвитком відсталих регіонів.
В Україні перед державним сектором (як і в цілому перед державним
підприємництвом) постають завдання, реалізація яких має загальнонаціональне
значення. Цілі розвитку державного сектора зводяться до наступного:
створення програм реформування й управління державним сектором в
процесі соціально-ринкової трансформації;
інвестування в розвиток прогресивних, наукомістких галузей і виробництв,
проведення технічної й технологічної модернізації виробництва на державних
підприємствах;
здійснення конверсії воєнного виробництва;
демонополізація економіки, суворий державний контроль за діяльністю
суб’єктів природних монополій;
розвиток державно-корпоративних підприємств різних типів;
оптимізація структури та діяльності державних підприємств;
розвиток раціональних і ліквідація неефективних форм впливу приватного і
державного секторів;
вирішення екологічних проблем.
Проблема підвищення рівня керованості та якості управління державною
власністю для забезпечення економічної стабільності та ефективного розвитку
економіки в цілому спостерігається практично в усіх промислово розвинених
 62

країнах. В умовах економічної трансформації України, реформування відносин

власності, становить певний інтерес досвід розвинених країн, які вже пройшли
етап активного адміністративного управління державним майном і сформували
успішно діючу економіку за наявності у ній певної частки державного сектора.
У науковій літературі простежуються спроби певним чином
систематизувати відмінності в розвитку державної власності. Традиційно
класифікацію способів участі держави в господарському житті суспільства
пов’язують з існуванням трьох основних центрів економічного розвитку в
минулому столітті – західного (змішана і модифікована економіка
високорозвиненого капіталізму), східного (економіка соціалістичного типу) і
азіатсько-африкансько-латиноамериканського (слаборозвинені економічні
системи) [96].
Мартін Шніцер, аналізуючи багатосекторні моделі держав відкритого типу,
виділив три типи змішаної економіки:
відносно вільна ринкова економіка США, де вплив держави по суті
зводиться до правової регламентації бізнесу та стимулювання приватного
підприємництва за рахунок фінансових важелів;
європейська економіка соціально-ринкової орієнтації, де держава відіграє
основну роль у розподілі прибутків через інструментарій програм видатків на
соціальні потреби;
економіка державно-керованого типу, характерна для Японії та країн
Східної Азії, в якій держава співпрацює з приватним бізнесом в сфері розміщення
капіталів, реалізації промислової політики через систему індикативного
планування, а соціальне забезпечення виконують бізнесові структури [ 97, с. 22–
27].
Досить тривала еволюція державної власності в минулому столітті і
накопичений досвід дозволяють говорити про три основні моделі її
функціонування. Ці моделі такі:
1. Підтримуюча, урівноважлива (обмежувальна) модель (країни з
високоорганізованою ринковою економікою).
 63

2. Стимулююча (проринкова, розширювальна) модель (країни, що

розвиваються зі слабкоорганізованими економічними і ринковими структурами).
3. Стимулююча антиринкова модель (колишні соціалістичні країни, які
орієнтувалися на абсолютне використання державної власності) [98].
У виникненні й існуванні першої моделі розвитку державної власності був
принципово важливим соціальний аспект, хоча, ним не обмежується потреба в
одержавленні національної економіки. Держава повинна коригувати негативні
наслідки індустріалізації та економічного лібералізму, щоб уникнути соціальної
напруженості. Саме тому державне регулювання і державна власність стали
найефективнішими інструментами модернізації економічних систем країн
високорозвиненого капіталізму.
У рамках підтримуючої моделі за характером управління державною
власністю на макрорівні можна виділити такі підмоделі, як японська,
американська і західноєвропейська.
Підхід, характерний для післявоєнної системи побудови та управління
економікою Японії, коротко можна визначити як “змішана економіка”. Метою
цього підходу було забезпечення економічного розвитку, що спирається,
головним чином, на ринковий механізм при невеликих розмірах державного
апарату і державного бюджету, рушійною силою якого є приватні інвестиції в
основний капітал [Error: Reference source not found, с. 37].
Так, наприклад, поточні витрати бюджетів усіх рівнів в пропорції до
національного доходу до другої світової війни (1934 – 1936 рр.) становили 30 %, в
1951 – 1955 рр. – 27 %, і з того часу демонструють тенденцію до поступового
зниження. Уряд поетапно демонтував створену у воєнні роки систему жорсткого
адміністративного управління економікою. Водночас уряд відігравав активну
спрямовуючу роль в управлінні економікою, прагнучи забезпечити стійке
економічне зростання через додаткове надання економіці дефіцитних фінансових
ресурсів і направляючий вплив на приватні інвестиції при ефективному
використанні цих коштів.
 64

В Японії державні підприємства поділяються на три основних типи: відомчі

підприємства, що належать певному відомству в уряді або органах місцевого
самоврядування і керовані главою цього відомства; громадські корпорації –
підприємства, створені на кошти уряду або місцевих органів і які мають статус
юридичної особи, управління ними здійснюється найманими менеджерами;
змішані підприємства, створені у формі акціонерного товариства або товариства з
обмеженою відповідальністю, що належать державі тільки частково відповідно до
його частки в акціонерному капіталі [99, с. 7; 100].
Відомчі підприємства належать департаментам або відділам центрального
уряду і функціонують на основі спеціальних бюджетних рахунків – системі
фінансування операцій державних підприємств, яка історично склалася в Японії.
Вони виступають як придаток до основного рахунку державного бюджету,
функція якого – фінансування державного апарату, включаючи збройні сили [ 101,
с. 193; Error: Reference source not found].
Державні підприємства в Японії є об’єктом громадського контролю.
Контроль за діяльністю відомчих підприємств здійснює парламент, який має
право контролю і остаточного рішення з таких питань, як бюджет і фінансові
підсумки діяльності підприємств, ціни на продукцію, складання планів,
мобілізація коштів, використання прибутку. У контролі і затвердженні бюджетів,
планів і фінансових звітів, крім парламенту, бере участь Міністерство фінансів.
Так, зміна цін на товари і послуги можлива тільки за згодою Управління
економічного планування; Фінансово-ревізійна палата і Адміністративно-
інспекційний департамент управління загальних справ при канцелярії прем’єр-
міністра здійснюють контроль за поточною діяльністю відомчих підприємств.
Управління державними підприємствами в Японії здійснюється за двома
напрямами. Перший включає державну регламентацію характеру господарської
діяльності, організаційної структури підприємства, призначення і звільнення
службовців, складання бюджету та балансу, випуску фінансових зобов’язань,
залучення позикового капіталу, використання вільних коштів та ін. Другий
реалізується на основі підприємницької діяльності, включає регламентацію щодо
 65

створення і ліквідації підприємств, встановлення цін і обсягів продажів, злиття

фірм, інвестиційну діяльність, форми ведення фінансової звітності. [ 102; Error:
Reference source not found].
Таким чином, можна сказати, що головною особливістю регулювання
державних підприємств в Японії є те, що за їх роботу відповідає не якась одна
регулююча інстанція, а ціла ієрархія господарів, причому, кожен несе свою
відповідальність.
Важливим моментом є також те, що через діяльність консультативних рад
уряду значною мірою вдається забезпечити взаєморозуміння уряду і приватного
сектора (співпраця держапарату і бізнесу), а також протягом тривалого часу
підтримувати довіру до економічної системи. Це може бути використано як
додатковий важіль регулювання.
Доцільно зазначити відмінну рису економічного зростання Японії,
використання якої може бути корисно для України, яка полягає у застосуванні
методів планування в загальнонаціональному масштабі, а також в тому, що
“японська держава та її інституції утворилися не на ідеологічній основі, а на
прагматичній – пристосування до обставин”.
Досліджуючи позитивний досвід антикризового управління Японії слід
відзначити, як доволі ефективний, процес приватизації неефективних (в т. ч.
неплатоспроможних і банкрутів) державних підприємств. Далі за підтримки
держави, потрапляючи до приватного сектору, ці підприємства модернізуються,
оптимізується їх структура, менеджмент і вони поступово починають виходити на
середній рівень ефективності приватного сектора. Це стає можливим, у тому
числі, завдяки унікальним ресурсам японської економіки — заощадженням
підприємств і громадян. Саме це дозволяє ефективно реалізовувати антикризові
заходи [103, с. 44].
У США спостерігається відносно слабка участь держави у безпосередній
підприємницькій діяльності. Прямого адміністративного регулювання зазнають
лише окремі державні монополії в галузях зв’язку та енергетики, Федеральний
Резервний Банк США. При цьому в практиці регулювання державного сектору
 66

широко використовується система державних замовлень (атомна, аерокосмічна,

електротехнічна промисловість) [104, с. 207]. Інша частина об’єктного складу
державного сектора – інфраструктура, освіта, наука, охорона здоров’я та оборона,
регулюються, переважно, з використанням засобів фіскальної та монетарної
політики, зокрема, у вигляді пільгового оподаткування, цільових виплат,
державних замовлень, державних контрактів, контролю з боку Федерального
резервного фонду за грошовою масою і процентними ставками [105, с. 39].
У США існує декілька державних і напівдержавних корпорацій, у власності
яких знаходиться вся галузь або її частина. До них належать: поштова служба
США; державна корпорація по залізничним пасажирським перевезенням;
державна корпорація з управління ресурсами басейну Теннессі, що веде
виробничу діяльність в 7 штатах; а також Управління державним земельним
фондом США, який розпоряджається понад 60 % державного земельного фонду
[106, с. 105].
Також в системі державної власності виділяють НАСА (Національне
аерокосмічне агентство), Ексімбанк США, Федеральну резервну систему,
Національну адміністрацію кредитних спілок. Крупними власниками майна і
капіталів є майже 2 десятки міністерств (оборони, енергетики, транспорту,
казначейство та ін.).
В американській економіці функціонують так звані “квазіпублічні”
підприємства, з особливою формою розпорядження й управління державною
власністю. Це незалежні корпорації, незалежні регулюючі комісії, незалежні
агентства, які знаходяться за межами федерального уряду, і мають у своєму
розпорядженні величезні капітали й активи [107, с. 347].
Перераховані вище суб’єкти господарювання мають величезні ресурси і
діють у сфері виробництва, наукових досліджень, фінансів. Однак, більшість як
урядових, так і “незалежних” організацій не займаються безпосередньо
виробничою діяльністю, а функціонують як звичайні державні органи управління,
що виконують регулюючі функції.
 67

Управління державними підприємствами в США здійснюють відповідні

міністерства або спеціальні постійно діючі комісії, які створюються за рішенням
Конгресу.
Треба відзначити, що в США державний сектор складається не стільки з
державних підприємств, скільки з державних закупівель ресурсів, товарів і
послуг, а також трансфертних платежів (виплат за різними соціальними
програмами, за системою страхування, безкоштовної медичної допомоги), розмір
яких становить 20 % і 12 % від національного доходу відповідно. Розвиток
державного сектору відбувався, в основному, за рахунок державних інвестицій.
Характерною особливістю американської моделі управління держсектором є
передача створених за державний кошт підприємств в оперативне управління та
експлуатацію приватним корпораціям. Держава надає своєму керуючому також
оборотний капітал. Як власник підприємства, держава дбає про збут його
продукції, забезпечує відповідними замовленнями, забезпечує їх пільговими
кредитами, субсидіями. У цьому проявляється регулююча роль держави. Таку
форму відносин можливо використовувати і в економіці України [108, с. 14].
На відміну від США і Японії, в Західній Європі державне регулювання
значною мірою проявляється в управлінні державною власністю і державному
підприємництві. Це пояснюється наявністю у більшості західноєвропейських
країн розвиненого державного сектора, на який припадає істотна частка зайнятих,
інвестицій, бізнесу, що не характерно для США і Японії. Держава безпосередньо
включається в процес відтворення як функціонуючий суб’єкт виробництва, а
також є найбільшим банкіром.
На особливу увагу для України заслуговує вивчення досвіду Франції, в
економіці якої спостерігаються досить вагомі масштаби державного сектора, який
сформувався у результаті трьох етапів націоналізації (1936, 1945, 1982 років). Так,
підприємствами державного сектора виробляється 19,5 % валового внутрішнього
продукту, вони забезпечують зайнятість 17,6 % загальної кількості працюючих, а
капіталовкладення в основний капітал становлять 34,9 %.
 68

У перші повоєнні роки уряд Франції, до складу якого входили ліві сили, в
більшій мірі, ніж в інших західноєвропейських країнах, США та Японії, стало
брати участь у всіх стадіях відтворювального процесу - виробництві, розподілі,
обміні та споживанні суспільного продукту. Частка державного сектора в
ключових галузях промисловості та на транспорті Франції була значно вище, ніж
в інших розвинених країнах Заходу. Державний сектор Франції в період розквіту
налічував понад 150 підприємств національного значення, які беруть участь більш
ніж в 1000 фірмах, близько 400 підприємств місцевого значення, контролюючих
приблизно 3000 дрібних виробничих одиниць та інших об’єктів. Створення і
розширення багатьох з цих підприємств диктувалося політикою держави,
спрямованою на оновлення галузевої структури, рішення великих регіональних
диспропорцій [109].
Управління державними підприємствами у Франції на макрорівні
здійснюється Міністерством економіки і фінансів (приймає рішення в області
ціноутворення, контролює надання кредитів і погашення позик); Фондом
економічного і соціального розвитку (розробляє програми капіталовкладень і
здійснює їх фінансове забезпечення, розглядає інвестиційні проекти державних
підприємств); Рахунковою палатою (незалежний від законодавчої і виконавчої
влади орган фінансового контролю над діяльністю державних підприємств); і
бухгалтерами-ревізорами (призначаються судовою владою для проведення аудиту
діяльності).
У Франції виділяють державні підприємства двох видів: 1) адміністративні
установи (як правило, вони діють у сфері природних монополій), що підлягають
фінансово-економічному та технічного контролю зі сторони держави; 2)
акціонерні компанії (промислові підприємства комерційного сектора, великі
банки), в яких основна частка належить державі. Держава контролює інвестиційні
процеси на державних підприємствах і фінансує їх за допомогою надання дотацій,
пільгових кредитів, збільшення статутного капіталу, реінвестування дивідендів,
конвертації облігацій в акції. Держава також бере на себе реструктуризацію
приватизованих підприємств і залишає за собою контроль над ними [110, с. 23].
 69

Управління підприємствами з часткою державної власності держава

здійснює через своїх представників, які входять до складу правління поряд з
іншими його членами. Залежно від значимості державного підприємства, до нього
“приписується” до трьох контролерів, функції яких мають двоїстий характер і
полягає в тому, що вони інформують, з одного боку, свої міністерства про
рішення, що приймаються підприємством, з іншого, – підприємства про позицію
міністерства з приводу цих рішень. Контролери беруть участь у засіданнях
адміністративної ради, де мають дорадчий голос, а іноді – право відстрочувати
вето [111, с. 62].
Підкреслимо, що французький досвід у цьому аспекті був урахований при
розробленні методів управління компаніями з часткою державної власності в
Україні, оскільки аналогічний підхід до представництва державних інтересів в
акціонерних компаніях з часткою державного майна в статутних фондах
притаманний і вітчизняній економіці.
Однак, в Україні інститут державних представників, як і в цілому система
управління державними підприємствами, недосконалі, що дає підставу для
подальших досліджень і пошуку ефективних заходів з управління підприємствами
державного сектору.
Однією з відмінних рис управління підприємствами державного сектора у
Франції є значний рівень впливу на управління центральною державною
власністю з боку регіональних органів управління. Крім делегування на
договірній основі певних управлінських функцій регіонам, останні мають право
самостійно встановлювати ставки чотирьох основних податків
загальнонаціонального характеру, вводити податкові пільги і місцеві податки і
збори. Державні підприємства, у свою чергу, можуть впливати на розвиток і
політику регіону через участь своїх представників у роботі регіональних
соціально-економічних комітетів.
З огляду на той факт, що Україна після проголошення незалежності
отримала економіку, орієнтовану на централізоване регулювання і володіла на той
момент значним державним сектором, у період реформування вітчизняної
 70

економіки досвід Франції в управлінні державним сектором може виявитися

корисним.
Прикладом ефективного управління державним сектором є досвід Швеції.
Залежно від типу державних підприємств, уряд здійснює вплив на них:
1) до державних підприємств, що функціонують в умовах конкуренції, уряд
застосовує керуючі функції, залежно від вимог ринку;
2) для компаній, що мають стратегічне значення або виконують соціальні
функції (задоволення суспільних потреб), держава застосовує спеціальні
процедури прогнозування впливу на їх роботу змін на ринку, а також оцінки
діяльності [112, с 312].
Щодо управління державним сектором, уряд Швеції (як власник)
використовує такі інструменти: прозорість; концентрація на основному виді
діяльності; формування ефективних органів управління компаніями, зокрема,
посилений внутрішній аудит компаній; обов’язкова щоквартальна публікація
інформації про розвиток і перспективи як державних підприємств, так і секторів
економіки, в яких вони функціонують; представництво держави в радах компаній
[Error: Reference source not found, с. 39].
Управління державною власністю покладено на спеціальні підрозділи в
Міністерстві промисловості, зайнятості та інфраструктури, в Міністерстві
фінансів. Вони розробляють послідовні державні програми щодо управління;
формулюють чіткі завдання і рекомендації для підприємств; здійснюють активний
моніторинг використання державних активів. Таким чином, ці спеціальні
підрозділи наділені ресурсами і повноваженнями з управління державною
власністю.
В Італії, наприклад, обсяг державної власності набагато більший, ніж в
інших країнах. Державі належить чотири крупних конгломерати, що з’явилися
після Першої світової війни, коли держава втручалася в економіку з метою
порятунку багатьох компаній. У результаті, в Італії сформовано держсектор,
питома вага якого дуже висока – майже 35 %, і держпідприємства є виробниками і
постачальниками основних видів продукції та послуг. Державні холдингові
 71

компанії Італії функціонують в різних галузях через субхолдинги, а останні, в

свою чергу, управляють акціонерними компаніями в цих галузях. Керовані
холдингами акціонерні компанії, здійснюють свою діяльність відповідно до тих
же законодавчих норм, що і приватні.
В Італії державним підприємствам надається високий рівень самостійності
щодо розроблення власної ринкової стратегії, а на державні холдинги покладено
розроблення і проведення диверсифікації діяльності. Держава тільки проводить
призначення вищого управлінського персоналу й інвестиційну політику [113, с. 15].
Сучасний етап управління державною власністю, зокрема, управління
пакетами акцій компаній, характеризується продажем окремих державних
компаній в цілому, або частини акцій при збереженні контрольного пакету за
холдингом. Це дозволяє направляти виручені від приватизації кошти на дотації
іншим підприємствам холдингу, а також на зміцнення позицій холдингу в
галузях, пов’язаних з новими технологіями.
Стимулююча проринкова модель функціонування державної власності
набула поширення у великій групі країн з відсталими економічними структурами
і слаборозвиненими ринковими інститутами. У силу того, що національні
господарства в минулому столітті продемонстрували різні рівні розвитку
продуктивних сил і забезпечення соціального прогресу, державне втручання в
економіку і встановлення державної власності набули деякої своєрідності в
країнах, за якими міцно утвердилася визначення “такі, що розвиваються”. Там, як
відомо, капіталістичні структури формувалися зі значним відставанням від країн -
лідерів в системі капіталістичного господарства. Національні економіки були
слабкими, нездатними в історично короткий строк примножити продуктивні сили
і створити ринкові структури, відповідні західноєвропейським і
північноамериканським стандартам [114].
Взаємозв’язок між розширенням економічної діяльності держави та якісною
і кількісною слабкістю національного приватного сектора – це основна причина
перетворення держави на великого власника, яка відзначається в багатьох
дослідженнях. Існує кореляція між відсталим капіталізмом і широким
 72

розповсюдженням урядових структур у вигляді централізованих державних

підприємств і організацій [Error: Reference source not found].
Інакше кажучи, масштаби проникнення держави в господарську систему
суспільства і поширення державної власності обумовлені рівнем економічного
відставання і спізненням у розвитку національного капіталізму, отже, в рамках
другої моделі вони можуть і повинні бути дещо більшими, ніж у першій. Саме за
допомогою державної власності в багатьох країнах реалізовано масштабні
загальнонаціональні соціальні та економічні проекти. Особливе місце серед них
займає індустріалізація. Для країн із запізнілим промисловим розвитком
індустріалізація – це найбільш загальне пояснення необхідності державної
власності або державного втручання. Вважається, що, завдяки державним
підприємствам, вдалося здійснити новітню індустріалізацію в Південній Кореї,
Мексиці та інших країнах. Якщо в першій моделі державна власність для цих
цілей використовувалася вкрай обмежено, то в другій вона стала головним
важелем зміни галузевої структури національних економік і перетворення
більшості з них в індустріально-аграрні. Функції держави і державної власності в
рамках другої моделі виявилися розширеними, а проникнення держави в
економіку – глибшим, ніж в інших країнах. Звідси виникає і відмінність в
переважних напрямах використання інвестицій в умовах першої та другої
моделей розвитку державної власності: згідно даних Світового банку,
високорозвинені країни витрачають значну частину коштів (у відсотковому
відношенні до загальних витрат і до ВВП) на субвенції та трансферти, призначені,
головним чином, для охорони здоров’я і соціального забезпечення, а країни, що
розвиваються виділяють більшу частину витрат на інвестиції у виробництво [ 115, с.
68; Error: Reference source not found].
Корисним для України є досвід Угорщини. Державна власність займала
домінуюче становище в економіці країни – основне ядро економіки становили 49
державних найбільших промислових гігантів (нагадують структуру холдингів). У
них було сконцентровано понад 60 % основних фондів, майже половина зайнятих,
продукція становила 2/3 випуску угорської промисловості. Характерною рисою
 73

ринкових перетворень була відмова угорського уряду від радикальних реформ.

Перетворення на мікро - та макрорівні, як в часі, так і за змістом, проводились у
взаємозв’язку, а не у відриві, як в Україні, яка обрала поетапний варіант змін. На
відміну від колишніх країн соцтабору, включаючи й Україну, приватизація в
Угорщині носила грошовий, а не чековий характер. Акцентувалася увага на тому,
що безкоштовна (чекова) приватизація не сприяє появі реальних власників –
господарів, а тільки збільшує кількість утриманців. Доходи, отримані від платної
приватизації, дали можливість суттєво зменшити зовнішню заборгованість країни
і вирішити гострі проблеми бюджету.
Особливість угорської приватизації полягала в тому, що був відкритий
вільний доступ для іноземних, і, перш за все, інституційних, інвесторів (банків,
крупних корпорацій, інвестиційних фондів), які не тільки придбали контрольні
пакети акцій угорських компаній, але і вклали в економіку країни понад 18,5 млрд
доларів США прямих інвестицій. Це дозволило використовувати отримані кошти
на реструктуризацію виробництва підприємств, які приватизувалися, що сприяло
в подальшому підвищенню їх ефективності.
Перетворення великих промислових підприємств в господарюючі
товариства відбувалося трьома способами: шляхом ліквідації на основі
централізованого рішення; поділу на самостійні господарюючі одиниці з
подальшим перетворенням в товариства; перетворення в одне велике товариство.
У результаті таких перетворень відбувається не просто механічне дроблення
крупних структур на дрібні, а спостерігається постійний процес розвитку, в ході
якого створюються суб’єкти ринку з абсолютно іншими функціями, ніж їх
попередники. Це і становить відмінну рису трансформації державних
підприємств.
У результаті, в Угорщині сформована нова структура власності, у якій
виділяють:
пряму державну власність (підприємства, в яких державі належить 50 %
вартості майна або акцій), і підприємства, які тимчасово перебувають у державній
власності (до приватизації);
 74

непряму державну власність (підприємства з часткою державних акцій

менше 50 %, але більше, ніж у інших разом взятих акціонерів);
приватну власність (підприємства, більше 50 % майна або акцій яких
належать одному або декільком власникам) [116, с. 265].
Так як державна власність розділена на дві категорії, то розрізняють,
відповідно, і дві форми управління державним майном – пряму і непряму.
Пряме управління здійснюється в основному так само, як і в інших країнах
(регламентація діяльності держпідприємств в питаннях господарювання, кадрової
політики, затвердження річних балансів; використання дивідендів, здійснення
контролю, участі в реорганізації і т. п.). А непряме управління (застосовне для
підприємств непрямої форми власності) може здійснюватися в двох варіантах: 1)
некомерційне управління, шляхом розподілу прав власності між декількома
відомствами (міністерствами) без посередників і на некомерційній основі; 2)
комерційне управління, при якому центральний орган майнового управління
передає свої права власника посереднику-підприємцю (фізичній або юридичній
особі) і укладає з ним договір майнового управління, умови і завдання якого
можуть бути різними.
Ще одним позитивним прикладом є досвід Польщі. Аналізуючи досвід
реформування державних підприємств в Польщі, підкреслимо, що, зробивши
основний акцент на грошову приватизацію великих і середніх підприємств (як в
Угорщині), уряд Польщі тільки через 2,5 роки після початку ринкових
перетворень приступив до здійснення приватизаційних процесів. Цей час був
потрібний для санації (передприватизаційної підготовки) об’єктів приватизації,
яка була ретельно продумана і реалізована [117, с. 76].
На початковому етапі уряд ввів жорсткі бюджетні обмеження, призупинив
покриття збитків підприємств за рахунок державного бюджету, позбавив
державні підприємства дотацій, обклав дискримінаційними податками у розмірі
40 % від прибутку, позбавив доступу до оборотного кредиту, створив умови
недовіри до дирекції і невпевненості в майбутньому. Однак, незабаром уряд
відмовляється від таких “задушливих” заходів по відношенню до державних
 75

підприємств, які призвели до тяжких соціальних наслідків. Були вжиті інші

заходи.
Уряд вирішує завдання комерціалізації державних підприємств, шляхом
відділення їх від ресурсів державного бюджету та переведення на комерційний
розрахунок. У результаті було виявлено підприємства, які не зуміли адаптуватися
до нових умов господарювання та які були ліквідовані. Санація торкалася також
питання реструктуризації підприємств, які “залишилися на плаву”. Були закриті
збиткові підрозділи, упроваджені елементи сучасного менеджменту, вирішені
питання оптимізації чисельності персоналу, застосовані методи економії
сировини, матеріалів і енергії, що дозволило істотно знизити собівартість і
підвищити конкурентоспроможність державних підприємств.
Процес реформування дозволив виявити основні недоліки системи
управління державними підприємствами в Польщі, серед яких:
штучний і такий, що породив конфлікти розподіл компетенції щодо
прийняття рішень;
нездатність державних органів нагляду ефективно виконувати роль
власника;
застаріла система кредитних відносин, взаємозв’язків з державним
бюджетом та іншими елементами фінансового господарства, яка підриває
самостійність і зацікавленість у підвищенні ефективності [118].
Вивчення польського досвіду реформування підприємств державного
сектора дозволяє сформулювати такі висновки.
По-перше, на відміну від Польщі та Угорщини в Україні не проведено
санацію державних підприємств. Тепер доводиться здійснювати її в процесі
акціонування, що не дозволяє реалізувати процедуру санації й адекватно
застосовувати відповідні рішення. По-друге, не повною мірою використано
механізм залучення іноземних інвесторів під гарантії масштабних інвестицій в
державний сектор.
Цілком протилежним прикладом реформування відносин власності є досвід
Китаю. До початку реформ в цій країні існувала двосекторна модель економіки,
 76

представлена державною і кооперативною власністю. Причому, як до реформ, так

і після них держсектор займає домінуючі позиції. Трансформація економіки
Китаю, розпочата з 1978 р., спрямована на створення “соціалістичної ринкової
економіки”, метою якої в сфері відносин власності було не стільки скорочення
частки держсектора, скільки спільний розвиток різних форм власності при
збереженні за державою функцій макрорегулювання і макроконтролю.
Перетворення структури власності відбувалося еволюційним шляхом, без
застосування методу роздержавлення суспільної власності, що було можливо в
силу збереження в Китаї партійно-державної вертикалі влади [119, с. 13].
Формування недержавного сектору відбувалося за рахунок коштів від
лібералізації аграрної сфери та пов’язаної з нею торгівлі (в Китаї спочатку
реформи стосувалися тільки аграрного сектору і передбачали пом’якшення
адміністративних та розширення ринкових елементів функціонування сільського
господарства, не зачіпаючи при цьому відносини власності). Потім, шляхом
надання пільгових кредитів і податків, доступних цін на продукцію
держпідприємств базових галузей (машинобудування, металургії, хімії та ін.),
було забезпечено його саморозвиток. Такі сприятливі умови сприяли значному
поширенню підприємств малого і середнього бізнесу, внаслідок чого значна
частина з них перетворилися у великі підприємства, що належать приватним
власникам [Error: Reference source not found, с. 14].
У результаті економічних перетворень в Китаї була сформована
багатоукладна економіка (при збереженні домінуючої ролі держсектора), в
структурі якої виділяють: державну власність; кооперативну власність;
індивідуальну трудову власність ремісників, кустарів; приватнокапіталістичну
персональну власність (з використанням найманих робітників як в дрібному,
середньому, так і у великому бізнесі); акціонерну власність в її різних формах (з
державною участю, іноземним капіталом, у формі спільних підприємств);
власність, яка повністю належить іноземним власникам.
Підприємства державної форми власності працюють на основі директивних
планових завдань, держзамовлення, або функціонують з урахуванням ринкових
 77

потреб і умов. Діяльність цих підприємстві піддається суворій регламентації і

контролю.
У процесі реформ зроблено спробу перетворити держпідприємства,
позбавлені будь-якої самостійності та ініціативності, в товаровиробників, що
самостійно відповідають за прибуток і збитки. Реформування здійснювалося, в
основному, шляхом “розширення прав і повноважень”, що, у свою чергу,
передбачало укладення контрактів між державою і керівниками державних
підприємств на управління даним об'єктом. Однак, фахівці вважають, що в цілому
ці перетворення не призвели до очікуваних позитивних результатів. Основним
недоліком є слабка, порівняно з іншими формами власності, ефективність
держпідприємств.
У цьому зв’язку цікавими є результати дослідження, проведеного Світовим
Банком у деяких країнах з перехідною економікою, таких як Китай, Індія, Корея,
Мексика, Філіппіни, Гана і Сенегал, які перейшли на контрактну систему
управління державними підприємствами, відмовившись від жорсткого
централізованого управління ними. Результати свідчать про негативний вплив
такого підходу на ефективність функціонування державних підприємств, що
проявляється в погіршенні якості управління активами таких підприємств, а
також в зниженні їх продуктивності. Було встановлено причини, які негативно
впливають на ефективність контрактної системи управління, що дозволило
зробити висновки про неможливість укладення між державою і керуючими
державним підприємством ефективних контрактів. На думку експертів Світового
Банку, “після руйнування жорстко централізованої системи управління
державними підприємствами напівзаходи у вигляді надання більших повноважень
менеджерам підприємстві при фактичній відсутності контролю з боку власника,
обходяться державам з перехідною економікою дорожче в порівнянні з
приватизацією державних підприємств” [120, с. 129].
Дослідження зарубіжного досвіду дозволяють зробити висновок, що для
України, необхідний певний “оптимум” державного впливу на економіку, який
знаходиться між надмірним державним втручанням і недостатнім державним
 78

регулюванням. А приклад США, розвинених західноєвропейських країн і країн

Східної Азії є зразком розвинених ринкових економік, які характеризуються
високорозвиненою інфраструктурою ринку та чіткими правилами гри для
суб’єктів господарювання.
Стимулююча антиринкова модель використання державної власності була
реалізована в невеликій групі країн, де вона послужила для прискорення
соціально-економічного розвитку суспільства і подолання відсталості (що близько
до другої моделі), але придбала антиринкову спрямованість. Дана модель
пов’язана з витісненням ринкових структур господарювання, з поступовим
перетворенням державної власності в пануючу або навіть єдину силу. Її можна
розглядати як окремий випадок існування другої моделі, але з дещо іншим
ідеологічним обґрунтуванням і оформленням функцій, а тому, умовно, визначити
як стимулюючу, але антиринкову модель розвитку державної власності.
Найтиповішим прикладом її здійснення стали колишні соціалістичні країни і
країни так званої соціалістичної орієнтації [Error: Reference source not found].
В умовах третьої моделі антиринкова стратегія розвитку державної
власності замінювалося проринковою поступово, в міру вичерпання
можливостей; ця заміна мала на меті два завдання – стале економічне зростання і
вирішення соціальних проблем. Тут ринкові відносини були приведені у
відповідність з уже сформованою за допомогою державної власності і досить
розвинутою економічною базою. Якщо шляхом приватизації в рамках другої
моделі була тільки розширена сфера функціонування ринку, так як ринкова
система господарювання в ній не була витіснена повністю, то в рамках третьої
моделі приватизація зіграла вирішальну роль в поверненні до ринку, але вже на
новій виробничій основі [Error: Reference source not found].
Обсяги українського державного сектора і спрямування державних витрат
дозволяють зробити висновок про те, що в Україні реалізується стимулююча
проринкова модель державного сектора. Дана модель трансформується (у міру
розвитку ринкових інститутів) в підтримуючу модель північноамериканського
типу. Такий напрям трансформації обумовлено реалізацією ліберальної доктрини.
 79

Однак, детальний аналіз структури економіки України, ментальних та історичних

факторів, дає можливість стверджувати, що для України органічно властива
європейська модель.
В Україні цей показник в 2017 р. склав майже 16 %, що свідчить про
невелику порівняно з іншими країнами частку держсектору в економіці країни.

Висновки до розділу 1

Дослідивши теоретико-правову характеристику державного сектору

економіки ми прийшли до наступного:
державний сектор економіки – це забезпечення публічною адміністрацією
діяльності підприємств, установ та організацій, які перебувають у власності
держави (повній або частковій) та направлені на отримання прибутку і вирішення
публічних зобов’язань держави по задоволенню публічних інтересів фізичних і
юридичних осіб.
Ознаками поняття державного сектору економіки є:
- забезпечується публічною адміністрацією, яка наділена власними
повноваженнями з боку держави та виступає від її імені;
- забезпечується діяльність установ, організацій, органів, які перебувають
у повній або частковій власності держави. До цього переліку можна додати
приватизовані підприємства, у яких держава має право вирішального голосу;
- діяльність установ, організацій, органів, які перебувають у повній або
частковій власності держави направлена на отримання прибутку;
- діяльність установ, організацій, органів, які перебувають у повній або
частковій власності держави направлена вирішення публічних зобов’язань
держави по задоволенню публічних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Доведено, що державне управління не є єдиною функцією державного
сектора, саме тому поняття “державний сектор економіки” виступає родовою
категорією по відношенню до поняття “державне управління економіки”.
 80

Встановлено, що на сьогоднішній день казенні підприємства потребують

правового урегулювання окремим законом України “Про казенні підприємства”, у
якому, на нашу думку, необхідно покласти відповідальність за їх діяльність на
Кабінет Міністрів України, закріпити також особливості управління державним
майном, шляхом застосування методів господарського відання та оперативного
управління.
Державні комерційні підприємства можна розділити на декілька груп
відповідно до важливості завдань, котрі на них покладені:
державні комерційні стратегічно-важливі підприємства, що не підлягають
приватизації чи не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані;
державні комерційні підприємства, що підлягають приватизації, хоча мають
статус стратегічно-важливих;
державні комерційні підприємства, що не мають стратегічно важливого
статусу та виробляють високотехнологічну продукцію;
державні комерційні підприємства, що не мають стратегічно важливого
статусу та виробляють не високотехнологічну продукцію.
Доведена необхідність прийняття закону України “Про корпоративне
управління у кожному господарському товаристві”, яким запровадити
обов’язковість у складі органів корпоративного управління представників
зацікавлених осіб та підсилити контроль за діяльністю виконавчих органів
акціонерного товариства.
Аргументовано, що холдинг – це пов’язані власниками на підставі ієрархії
юридичні особи, за для підвищення сумарного фінансового результату, шляхом їх
взаємодії й субординації, що дає можливість якісного управління й контролю за
ними. Запропоновано зазначеним поняттям доповнити ст. 1 Закону України “Про
холдингові компанії”.
Дослідження міжнародного досвіду управління державним сектором
економіки дало можливість аргументувати необхідність запровадження в Україні
наступних кроків для підвищення результативності такого управління:
 81

досвід Японії щодо застосування методів планування в

загальнонаціональному масштабі, а також в тому, що “японська держава та її
інституції утворилися не на ідеологічній основі, а на прагматичній –
пристосування до обставин”;
досвід Франції при розробленні методів управління компаніями з часткою
державної власності в Україні, оскільки аналогічний підхід до представництва
державних інтересів в акціонерних компаніях з часткою державного майна в
статутних фондах притаманний і вітчизняній економіці. Однією з відмінних рис
управління підприємствами державного сектора у Франції є значний рівень
впливу на управління центральною державною власністю з боку регіональних
органів управління. Крім делегування на договірній основі певних управлінських
функцій регіонам, останні мають право самостійно встановлювати ставки
чотирьох основних податків загальнонаціонального характеру, вводити податкові
пільги і місцеві податки і збори. Державні підприємства, у свою чергу, можуть
впливати на розвиток і політику регіону через участь своїх представників у роботі
регіональних соціально-економічних комітетів;
досвід Угорщини при проведені санації державних підприємств, яка не була
проведена на Україні в повній мірі, і тепер доводиться здійснювати її в процесі
акціонування, що не дозволяє реалізувати процедуру санації й адекватно
застосовувати відповідні рішення.
 82

Розділ 2
МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО УПРАВЛІННЯ
ДЕРЖАВНИМ СЕКТОРОМ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

2.1. Поняття та склад механізму адміністративно-правового управління

державним сектором економіки
Адміністративно-правове управління державним сектором економіки
України відіграє важливу роль у процесі реформування державної власності та
стає останнім часом об’єктом уваги наукового і ділового співтовариства у зв’язку
з необхідністю пошуку прогресивних підходів до вирішення комплексних питань
управління такою власністю та проблеми збалансованості державного і
недержавного секторів економіки. Це, у свою чергу, дозволяє сформувати
принципово нові засади сучасної національної економічної політики, яка
відповідатиме l’air du temps та зможе прийняти будь-які екзистенціальні виклики,
що супроводжують цивілізаційний розвиток. Зокрема, остання економічна криза
2008-2010 рр. показала, що країнам, у яких наявний плюралізм і багатоманітність
відносин власності, як державної так і приватної, набагато легше вдавалось не
тільки протистояти глобальним кризовим явищам, але й досягати вищого ступеня
гармонізації приватних інтересів із суспільними [121].
Останні ідеї про крах капіталізму, мейнстріму економічної теорії,
глобальної економіки, існуючого правового порядку та політичних систем
підтверджують певною мірою зазначену тезу та є предметом дискусії серед
науковців, експертів, політиків. Вони стали основними темами для обговорення
на багатьох міжнародних науково-практичних конференціях, симпозіумах,
круглих столах та на щорічному економічного форумі в Давосі. Важливе місце в
цих диспутах відводиться й темі так званої четвертої промислової революції, про
яку засновник Всесвітнього економічного форуму та автор однойменної книги
“The Forth Industrial Revolution” Клаус Шваб говорить, що вона стирає межі між
фізичними, цифровими і біологічними сферами [ 122]. Звичайно, одним із наслідків
таких глибинних трансформацій стає зникнення різниці між державним і
 83

недержавним секторами, правовий фундамент їх функціонування фактично

набуває універсальних рис, а регулювання здійснюється однаковими
адміністративними засобами, що фактично робить їх конкурентами та створює
підґрунтя для розвитку якісно нового юридичного поля, покликаного забезпечити
їх ефективне співіснування. Про тенденції уніфікації різних секторів економіки
йдеться і в останній доповіді Римського клубу “Come on! Капіталізм,
короткозорість, народонаселення і руйнування планети”, що доводить
актуальність порушеного питання та потребу у знаходженні нових способів
регулювання державного і недержавного секторів економіки, оскільки в світлі
останніх глобальних змін доцільно завчасно вирішувати проблеми, з метою
упередження негативних явищ наступної глобальної кризи, адже як говорив 35 - й
президент США Джон Кеннеді: «Коли світить сонце, час лагодити дах» [123, с. 16].
Безумовно означена проблематика функціонування економіки та пошуків
ідеальної форми співіснування державного і недержавного секторів, а також їх
адміністративно-правового управління в умовах глобальних змін є проблемою
глобальною та глибокою. Яка не вирішується однією науковою роботою.
Відповідно наша робота стосується державного сектору економіки, який має
складну внутрішню систему, про що говорилось вище, і потужний механізм
управління. Так як саме управління державним сектором економіки забезпечує
якість та результативність діяльності даного сектору.
У науковій літературі термін «механізм управління» досить широко
вживаним, однак зміст і структуру його різні науковці і практики трактують по-
різному. Концептуальні засади механізмів державного управління висвітлено в
працях провідних вітчизняних та зарубіжних учених у галузях управління та
адміністративного права: В. Авер'янова, О. Амосова, Г. Астапової, Г. Атаманчука,
В. Бакуменка, І. Булва, ї. Єгорова, О. Єрьоменко- Григоренка, В. Князва, О.
Ковалюка, В. Коломийчука, О. Коротича, М. Круглова, А. Кульмана, М. Лесечка,
Ю. Лисенка, В. Малиновського, О. Макова, Н. Мойсева, Н. Нижник, О.
Оболенського, Г. Одінцової, Р. Рудніцької, 3. Рум'янцева, Ю. Тихомирова, Л.
Юзькова. Однак якщо загальні засади механізмів державного управління
 84

опрацьовано на високому рівні[124], то питання механізму державного управління

сектором економіки залишається поза увагою. Розглянемо більш детально це
правове явище.
Г.В. Астапова визначає механізм управління, як систему елементів
організаційно- економічного впливу на процес управління[ 125, с. 279]. Не можемо
погодитися з цим твердженням в повному обсязі, так як механізм управління
вимагає будь яка сфера, саме тому не можна зводити його лише до елементів
економічного впливу.
О.М. Ковалюк доводить, що механізм управління - це система форм,
методів, важелів, інструментів, які використовуються в діяльності держави і
підприємств за відповідного нормативного, правового та інформаційного їх
забезпечення політикою на мікро- та макрорівні [ 126, с. 43]. Великим питанням є
«вежелі» та «інструменти», чим вони відрізняються один від одного, ну і
наступне, механізм не може включати форму як елемент механізму.
Р.Р. Ларіна, А.В. Владзимирський, О.В. Балуєва зазначають, що механізм
управління є складовою, але найактивнішою частиною системи управління, яка
забезпечує дію на чинники, від стану яких залежить результат діяльності
керованого об'єкту. На їх погляд, механізм управління є достатньо складною
категорією управління і включає такі елементи: цілі управління; критерії
управління – кількісний аналог цілей управління; фактори управління – елементи
об'єкту управління і їх зв'язку, на які здійснюється дія на користь досягнення
поставлених цілей; методи дії на чинники управління; ресурси управління –
матеріальні і фінансові ресурси, соціальний і організаційний потенціали, при
використовуванні яких реалізується вибраний метод управління і забезпечується
досягнення поставленої мети [127, с. 27; 128]. 
Н.Р. Ніжник вважає, що механізм управління – це складова системи
управління, що забезпечує здійснення впливу на фактори, від стану яких залежить
результат діяльності управлінського об’єкта. При цьому механізм має
відображати стійкі взаємозалежності та взаємодії між елементами керованої
 85

системи, забезпечувати узгодження їх інтересів [129, с. 235–236; Error: Reference

source not found].
Відповідно, механізм управління – це системна взаємодія елементів,
завдяки яким встановлюється результат та досягається мета діяльності.
В.Б. Авер’янов визначає механізм державного управління, як сукупність
відповідних державних органів, організованих у систему для виконання цілей
(завдань) державного управління відповідно до їх правового статусу, та масив
правових норм, що регламентують організаційні засади та процес реалізації
вказаними органами свого функціонального призначення. Звідси складовими
елементами зазначеного механізму виступають: 1) система органів виконавчої
влади; 2) сукупність правових норм, що регламентують як організаційну
структуру системи органів виконавчої влади, так і процеси її функціонування та
розвитку [130, с. 9; Error: Reference source not found].
На думку Ю.А. Тихомирова, «типовими елементами організації державного
управління можуть бути: а) загальна система державного управління, включаючи
статут і функції спеціальних органів і інших органів, що діють у тій чи іншій
сфері, галузі; б) набір адміністративно-правових регуляторів, характерних для
певної сфери, галузі; в) комплект, стандарт необхідних правових актів та інших
регулюючих документів; г) механізм державного контролю і нагляду; д) низові
організації-об'єкти управління; е) інформаційне забезпечення; ж) ступінь участі
«громадян та їх об'єднань»[131, с. 49; 132].
Він вважає, що «механізм управління повинен повною мірою відображати
взаємодію різних елементів управління, що мають характер стійких
взаємозалежностей і причинно-наслідкових зав’язків» [Error: Reference source not
found, с.50; Error: Reference source not found].
Отже, механізм державного управління – складне системне утворення
видових механізмів, який уявляє собою постійно взаємодіючі між собою
елементи, що направлені на виконання публічних зобов’язань держави.
Механізму державного управління притаманні наступні характеристики:
 86

– оскільки держава є соціальним інститутом, створеним людьми, відтак і

всі механізми держави є продуктом організованої людської діяльності;
– механізми державного управління завжди мають чітко визначену мету й
носять функціональний характер, механізми державного управління
передбачають цілеспрямований однобічний державний вплив на суспільно-
політичні, економічні процеси з чітко визначеним вектором впливу;
– механізми державного управління обумовлюють жорсткі взаємозв’язки та
правила взаємодії, усталеності керованого процесу;
– функціонування механізмів державного управління в ідеалі націлене на
певний автоматизм, закріплені вміння й навички державних службовців щодо
виконання у певних ситуаціях відповідних їм дій;
– побудова механізмів державного управління носить структурно-
функціональний характер;
– механізми державного управління мають системний вимір;
– механізми державного управління мають регуляторний вимір;
– механізми державного управління мають ціннісний вимір;
– механізми державного управління мають проблемний вимір – за їх
допомогою держава вирішує ту чи іншу проблему суспільного розвитку [ 133, с. 21-
23].
Існує велика кількість механізмів державного управління. Так, О.В.
Федорчак наводячи класифікацію механізмів державного управління, яка включає
поділ механізмів державного управління за функціональним призначенням на:
економічні, мотиваційні, організаційні, політичні та правові механізми
державного управління. Крім того, він здійснює поділ механізмів державного
управління за суб’єктами управління: механізми управління, які
використовуються органами законодавчої влади, Президентом, органами
виконавчої влади, органами судової влади та органами місцевого самоврядування.
Комплексний механізм державного управління, на думку О.В. Федорчака, може
складатися із таких видів механізмів: економічного (механізми державного
управління банківською, грошово-валютною, інвестиційною, інноваційною,
 87

кредитною, податковою, страховою діяльністю тощо); мотиваційного (сукупність

командно-адміністративних та соціально-економічних стимулів, що спонукають
державних службовців до високоефективної роботи); організаційного (об’єкти,
суб’єкти державного управління, їх цілі, завдання, функції, методи управління та
організаційні структури, а також результати їх функціонування); політичного
(механізми формування економічної, соціальної, фінансової, промислової
політики тощо); правового (нормативно-правове забезпечення: закони і постанови
Верховної Ради України, укази Президента, постанови і розпорядження Кабінету
Міністрів України, а також методичні рекомендації та інструкції тощо) [Error:
Reference source not found; Error: Reference source not found].
О. Коротич розрізняє механізми державного управління за суб'єктами
управління. Відповідно до цього, в Україні механізми державного управління
поділяються на такі, які здійснюються органами управління: — вищий рівень
(ВРУ, Президент, КМУ); — обласного рівня (обласними радами, обласними
державними адміністраціями); — районного рівня (районними радами,
районними державними адміністраціями); — місцевого рівня (міськими,
селищними, сільськими радами) [134, с. 123; Error: Reference source not found].
Н.Ю. Брюховецька висловлює власну позицію та зазначає, що комплексний
механізм державного управління може складатися із таких видів механізмів: -
економічного (механізми державного управління банківською, грошово-
валютною, інвестиційною, інноваційною, кредитною, податковою, страховою
діяльністю тощо); - мотиваційного (сукупність командно адміністративних та
соціально-економічних стимулів, що спонукають державних службовців до
високоефективної роботи); - організаційного (об'єкти, суб'єкти державного
управління, їх цілі, завдання, функції, методи управління та організаційні
структури, а також результати їх функціонування); - політичного (механізми
формування економічної, соціальної, фінансової, промислової політики тощо); -
правового (нормативно-правове забезпечення: закони і постанови Верховної Ради
України, укази Президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів
 88

України, а також методичні рекомендації та інструкції тощо)[ 135, с. 69; Error:

Reference source not found].
Підтримуючи складність механізму державного управління, вважаємо, що
механізм адміністративно-правового управління є його похідним видом, який за
допомогою публічної адміністрації, з використанням відповідних засобів та
способів, в межах відповідних форм, досягає поставленої мети.
Таким чином, механізм адміністративно-правового управління
державним сектором економіки України відноситься до механізмів
державного управління.
На сьогодні вже можна спостерігати результати запровадження передових
наукових ідей та міжнародної практики з цих питань на державному рівні. Так,
Кабінетом Міністрів України започатковано розроблення Основних засад
здійснення державної політики власності щодо державних підприємств. Цей
документ визначатиме принципи, цілі та пріоритети управління державними
підприємствами. Передбачається, що Основні засади політики власності будуть
модельним документом, відповідно до якого у подальшому будуть розроблені
окремі стратегії розвитку особливо важливих для економіки України державних
підприємств. Такі стратегії, на думку ряду експертів та представників найбільших
державних підприємств України, мають повною мірою враховувати специфіку
того чи іншого держпідприємства, оптимально включати всі положення
загальнодержавної політики власності, визначати очікувані результати діяльності
підприємств та механізми корпоративного управління. Крім того, державні
підприємства конкурують із приватними компаніями, що спонукатиме
розробників стратегій розвитку державних підприємств дотримуватись принципу
розділення функцій власності та функцій регулювання [Error: Reference source not
found]. Верховною Радою України, у свою чергу, ухвалено законодавчі акти,
спрямовані на удосконалення процесу адміністративно-правового управління
економіки, в т. ч. державного сектору та відносин власності, зокрема, основним
серед них є Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів
України щодо управління об’єктами державної та комунальної власності»
 89

№ 1405-VIII від 02.06.2016 р., який дозволив запровадити систему

корпоративного управління на державних підприємствах згідно з вимогами
ОЕСР.
Даним законом особливості правового статусу того, хто управляє і того ким
управляють. Відповідно в управлінській діяльності основним є сформована
система управління, яка перетворюється в дієвий механізм завдяки взаємодіючим
елементам. В даному випадку такими елементами є суб’єкт і об’єкт управління.
Де суб’єкт наділений з боку держави владними обов’язками та можливістю
застосування примусу і об’єкт зобов’язаний цьому підкоритися на підставі
отримання від цієї діяльності тих результатів, які кожний з них бажає мати.
Результат механізму адміністративно-правого управління залежить від цілі, яку
ставлять. Всі цілі повинні мати спільний зв'язок, прив’язані до місця і часу,
стимулюючими, тоді результат від застосування даного механізму буде якісним та
результативним. Саме тому зазначеним вище законом розмежовуються об’єкти
державної та комунальної власності, визначається правовий статус суб’єкта
управління.
Вплив суб’єкта владних повноважень сектору економіки на об’єкт
управління, здійснюється через систему правових актів, яким закріплено
нормативні приписи та владні розпорядження індивідуального характеру.
Таким чином владний суб’єкт (Фонд державного майна України (як орган
управління державним майном) та Міністерство розвитку економіки,
торгівлі та сільського господарства України, Міністерство фінансів України,
Антимонопольний комітет України тощо) в інтересах суспільства визначає й
забезпечує правові основи всіх економічних перетворень, захищає
економічні інтереси виробників і споживачів, регулює грошовий обіг,
формує й розвиває економічно і соціально вигідні сфери. Він створює й
гарантує об’єкту рівні умови господарювання, правила поведінки і
забезпечує стабільність відносин. Управлінська діяльність не можлива без
застосування заходів примусу, завдяки яким держава в особі публічних
органів управління обмежує і припиняє небажані із соціально-економічного
 90

погляду форми господарювання, встановлює заборони криміналізації,

монополізму, деформації економіки.
В той же час необхідно зауважити, що згідно з Господарським кодексом
України, суб’єктами господарювання(юридичні особи усіх форм власності, які
займаються діяльністю щодо виробництва, реалізації, придбання товарів та
послуг, а також фізичні особи, що здійснюють самостійну підприємницьку
діяльність.) державного сектору економіки є суб’єкти, які діють на основі лише
державної власності, а також суб’єкти, державна частка яких у статутному
капіталі перевищує 50% або складає величину, що забезпечує державі право
вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів [ 136]. Тобто
зазначені суб’єкти господарювання в механізмі управління перетворюються в
об’єкт управління держаного сектору економіки.
Таким чином, механізм адміністративно-правового управління державним
сектором економіки України містить у собі наступні елементи: суб’єкти
державного управління економікою; правове регулювання управлінських
відносин: нормативні акти та індивідуальні акти управління як спосіб впливу
суб’єкта на об’єкт та зворотній зв'язок між ними; засоби і прийоми, що
використовують суб’єкти управління для впливу на керовані об’єкти.
Отже, механізм адміністративно-правового управління державним
сектором економіки України – це взаємообумовлена система елементів
(суб’єктів управління, об’єктів управління, правових засобів (адміністративно-
правових норм у сфері управління державним сектором економіки (державною
власністю), актів реалізації прав і обов’язків), взаємовплив яких приводив до
досягнення цілі адміністративно-правового управління державним сектором
економіки України.

2.2. Нормативно-правове управління державним сектором економіки

Управління державним сектором економіки України реалізується через

систему правових настанов (юридичних норм), що містяться в актах різної
 91

юридичної сили і які визначають параметри належної поведінки суб’єктів

управління державним сектором економіки.
Треба наголосити на тому, що адміністративно-правові норми – це
встановлені або санкціоновані державою правила, що регулюють відносини у
сфері публічного управління, реалізація яких у разі не виконання забезпечується
державним примусом [137, с. 10]. Норми адміністративного права визначають межі
належної, допустимої або рекомендованої поведінки людей, діяльності публічної
адміністрації та їх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій і
трудових колективів у сфері виконавчої влади [138, с. 32].
Відповідно, нормативно-правове управління державним сектором
економіки – система нормативно-правових актів, приписи яких направлено на
управління державним сектором економіки для його розвитку та економічного
зростання України як високо розвинутої, економічно незалежної держави.
Управління державним сектором економіки України регламентується
великою кількістю нормативно-правових актів, які можливо згрупувати
наступним чином:
фундаментальні акти нормативно-правового регулювання управління
державним сектором економіки України: до них входять закони, що визначають
фундаментальні основи розвитку державного сектора економіки, а саме
управління об’єктами державної власності, державне приватне партнерство,
концесію, а також адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України,
центральних органів виконавчої влади, а також інші нормативно-правові акти, що
регламентують їх права та обов’язки. При цьому найбільший вплив на зміст та
особливості управління державним сектором економіки встановлюють норми, що
закріплюють компетенцію суб’єктів управління державним сектором економіки,
так як саме від чіткості розмежування компетенції залежить ефективність
управління державним сектором економіки України;
спеціалізовані акти нормативно-правового регулювання управління
державним сектором економіки України, до них, на нашу думку, слід віднести
 92

акти, котрі урегульовують питання взаємовідносин, що виникають у сфері

управління державним сектором економіки України.
Розглянемо – фундаментальну групу актів, якими урегульовано сутність
та особливості управління державним сектором економіки України.
Основоположними нормативними актами цієї групи є: Конституція
України, Цивільний і Господарський кодекси України, закони України «Про
управління об’єктами державної власності», «Про концесію», «Про державно-
приватне партнерство» тощо.
Так, ст. 13 Конституції України визначає, що держава забезпечує захист
прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість
економіки [139], відповідно у ст. 17 встановлено, що найважливішими функціями
держави є економічна безпека є всього Українського народу. Таким чином
Конституція України визначає соціальний вимір економічної системи, в якій
гарантується свобода підприємницької діяльності на засадах вільної конкуренції і
недопущення зловживання монопольним становищем на ринку. Оскільки
Конституція України прямо визначає соціальний характер економіки, це означає
правомірність втручання, заснованого на міркуваннях забезпечення економічного
добробуту суспільства (що є однією із підстав обмеження деяких конституційних
прав і свобод) та диверсифікованої структури економічної системи, для якої
характерні обмежені природні ресурси [140, с. 123].
Виходячи з положень Конституції України, до інституціональний аспект
права на свободу підприємницької діяльності складають: а) вільну економічна
конкуренція; б) недопущення недобросовісної конкуренції; в) недопущення
зловживання монопольним становищем на ринку. Взаємодія суб’єктів
підприємницької діяльності з елементами даної системи у процесі своєї діяльності
не тільки дозволяє їм досягати економічної мети, але й зв’язує їх у цьому. Тому за
такої взаємодії формуються межі здійснення свободи підприємницької діяльності
[Error: Reference source not found, с. 124].
 93

В той же час статтею 41 регулюються відносини між суб’єктами

підприємницької діяльності та громадянами, а саме взаємовідносини цих
суб’єктів і споживачів.
Згідно із статтею 42 Конституції України держава забезпечує захист
конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання
монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та
недобросовісна конкуренція [Error: Reference source not found]. Дана норма потім
розвинута у Законах України (Про захист економічної конкуренції від 11 січня
2001 р.).
У статті 64 міститься пряме застереження щодо допустимих меж втручання
у приватну автономію індивіда, відповідно до якого конституційні права і
свободи людини не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених нею.
Зазначене положення не містить конкретних критеріїв обмеження прав і свобод
людини. Лише визначається коло конституційних прав і свобод, які не підлягають
обмеженню в умовах воєнного або надзвичайного стану [Error: Reference source
not found]. Треба відзначити також, що Конституційний Суд України поширив
засади економічної конкуренції на ринок правових послуг, оскільки таке право
гарантовано у статті 125 Конституції: «Закріплення лише за адвокатами права на
здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від
обвинувачення та надання юридичної допомоги особам, які притягаються до
адміністративної відповідальності, не сприяє конкуренції щодо надання
кваліфікованої правової допомоги у цих сферах і підвищенню кваліфікації
фахівців у галузі права» [141].
Конституція України встановлює ряд положень, які визначають основи
регулювання монополій: 1) право власності Українського народу на відповідні
об’єкти (землю, її надра тощо) (частина перша статті 13), які можуть складати
природні монополії, або на їх основі розвиватися інші монополії; 2) здійснення
від імені Українського народу права власника органами державної влади та
органами місцевого самоврядування на підставі, в межах повноважень та у спосіб,
що передбачені Конституцією та законами України (статті 13, 19, 85, 116, 138,
 94

142); 3) визначення видів і меж монополій на основі закону (частина третя статті
42); 4) діяльність монополій обмежується через захист державою прав
споживачів, контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і
робіт, а також контроль громадських організацій споживачів[Error: Reference
source not found, с. 134].
Треба також наголосити на тому, що в основному Законі України знаходять
висвітлення питання конституційної економіки, наприклад, система
оподаткування, умови функціонування Національного банку України,
формування бюджету країни, повноваження публічної адміністрації що
приймають участь у регулюванні економіки.
Наступним щодо управління державним сектором економіки є Закон
України «Про управління об’єктами державної власності»[142].
З 2014 року система органів державного управління, які, відповідно до
чинного законодавства, виконують функції управління об’єктами державної
власності, зазнавала неодноразових суттєвих змін. Це було пов’язано з
прийняттям змін до Конституції України в частині відновлення права Кабінету
Міністрів України приймати рішення про утворення, ліквідацію та реорганізацію
центральних органів виконавчої влади, запровадженням Урядом 5 заходів з
економії та скорочення бюджетних витрат, оптимізації центральних органів
виконавчої влади та реформування системи державного управління. Зазначене
кардинально змінювало перелік суб’єктів управління державною власністю та
покладені на них функціональні повноваження у цій сфері[143].
На даний час у сфері управління 85 уповноважених органів державного
управління перебуває 3435 суб’єктів господарської діяльності державної форми
власності, загальна вартість активів яких становить більше ніж 1,6 трлн
гривень[Error: Reference source not found].
Відповідно до ст. 3 зазначеного закону ( відповідно змін від 03. 10. 2019)
об’єктами управління державної власності є майно, яке передане казенним
підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним
комерційним підприємствам, установам та організаціям; майно, яке передане
 95

державним господарським об'єднанням; корпоративні права, що належать державі

у статутних капіталах господарських організацій; державне майно, що забезпечує
діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів
України; державне майно, передане в оренду, лізинг; державне майно, передане
та/або створене (збудоване) на підставі договору, укладеного в рамках державно-
приватного партнерства (у тому числі концесійного договору); державне майно,
що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних
капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне
майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії
наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що
переходить у державну власність за рішенням суду; державне майно, надане
суб’єкту господарювання на праві господарського відання відповідно до
законодавства[Error: Reference source not found].
Наголошуємо, що на державному рівні ключовою є проблема розділення
повноважень держави, з однієї сторони, як власника, а з іншої – як суб’єкта
стратегічного управління. Частково це зроблено в Законі України “Про
управління об’єктами державної власності”. При цьому повноваження власника
державних підприємств варто покласти на новий орган, який створюється в
результаті об’єднання всіх інститутів, які регулюють сьогодні діяльність таких
підприємств.
Найбільш важливою класифікацією об’єктів державної власності виглядає
їх ділення по ступеню значущості і функціональному призначенню. За даним
критерієм можна виділити три групи об’єктів:
- об’єкти, призначені для виконання загальнодержавних завдань (пов’язані
з забезпеченням оборони і безпеки; захистом державних кордонів,
територіального моря і повітряного простору; проведення зовнішньої політики і
підтримкою міжнародних відносин і ін.);
- об’єкти, що забезпечують підтримку і розвиток економічного потенціалу
країни (сюди повинні бути включені підприємства електроенергетики; з добичі та
 96

переробки нафти і газу; по добутку і переробці дорогоцінних металів і каменів,

радіоактивних і рідкоземельних елементів і ін.);
- об’єкти, через які держава бере на себе функції проведення
централізованої соціально-економічної політики і соціального захисту населення;
установи і організації охорони здоров’я, вищі і середні спеціальні учбові заклади;
заклади культури і мистецтва і ін.).
Реалізація права держави на об’єкти власності досягається через
функціонування системи управління державною власністю, під якою розуміється
сукупність органів державної і виконавчої влади, територіальних органів
(агентств) державного органу з управління державним майном (Фонд держмайна),
органів управління власністю суб’єктів України і суб’єктів державної власності.
В якості одного з варіантів побудови багаторівневої системи управління
доцільно розглядати:
- макрорівень (державний) – рівень взаємодії державних органів
законодавчої та виконавчої влади, що включає Президента України, Верховну
Раду України, Уряд, власників державного майна, міністерства, відомства,
іноземні організації і фонди;
- мезорівень – рівень взаємодії елементів системи управління зі
структурними підрозділами міністерств і відомств, територіальними органами,
іншими організаціями і закладами;
- мікрорівень – рівень взаємодії структурних підрозділів між собою.
Треба зауважити, що сучасна тенденція Кабінету Міністрів України
розпродати як найшвидше майже всі об’єкти державної власності, особливо
стратегічного значення можуть послабити основи економічного суверенітету
держави, знищити важелі впливу, що сьогодні активно використовуються
державою на економічну ситуацію України. Саме тому сьогодні виникає думка
про можливість економічної дестабілізації держави. На нашу думку, треба
запроваджувати жорстку систему контролю відносно продажу об’єктів публічної
власності з метою економічної стабільності національної безпеки, захисту
майнових комплексів підприємств, об’єктів природного світу та інших об’єктів
 97

державної власності. В той же час неможна забувати, що захист прав власності,

насамперед, права державної та комунальної власності, віднесений до предмету
національної безпеки відповідно до ст. 1 Закону України «Про основи
національної безпеки України» від 19.06.2003 р. Крім цього забезпечення
ефективного управління об’єктами державної власності, запровадження
прозорого та ефективного механізму реалізації державою своїх прав власника
визнано однією з ключових засад внутрішньої політики України в економічній
сфері (ст. 7 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від
01.07.2010 р.)[Error: Reference source not found, с. 72].
Іще один закон України «Про концесію», прийнятий від 03 жовтня 2019
який, серед іншого, має удосконалити правове регулювання концесійної
діяльності та гармонізувати законодавство про концесії із законодавством про
державно-приватне партнерство[144].
Концесія - форма здійснення державно-приватного партнерства, що
передбачає надання концесієдавцем концесіонеру права на створення та/або
будівництво (нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт
та технічне переоснащення), та/або управління (користування, експлуатацію,
технічне обслуговування) об'єктом концесії, та/або надання суспільно значущих
послуг у порядку та на умовах, визначених концесійним договором, а також
передбачає передачу концесіонеру переважної частини операційного ризику, що
охоплює ризик попиту та/або ризик пропозиції[Error: Reference source not found].
Раніше відносини у сфері державно-приватного партнерства регулювалися
декількома законами(«Про концесії» 1999 року; «Про державне приватне
партнерство», «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних
доріг»). Тепер же це – один акт, який визначає й особливості концесії певних
об’єктів, які раніше регулювалися окремими законами (наприклад, концесія на
будівництво автомобільних доріг). Він визначає концесію не просто як договір, а
як форму державно-приватного партнерства, за якої держава передає інвестору
право на:
 98

створення та/або будівництво (нове будівництво, реконструкцію,

реставрацію, капітальний ремонт та технічне переоснащення);
та/або управління (користування, експлуатацію, технічне обслуговування)
об’єктом (об’єктами) концесії;
та/або надання суспільно значимих послуг[145].
Також новий закон України «Про концесію» вирішує одну з основних
проблем, які заважали реалізувати проекти державно-приватного партнерства –
неоднозначність і неузгодженість процедур щодо початку такої взаємодії. Так,
закон України «Про державно-приватне партнерство», визнаючи концесію однією
з форм державно-приватного партнерства, визначав свою процедуру ініціювання
партнерства, проведення конкурсу з відбору приватного партнера та вирішення
інших організаційних питань[Error: Reference source not found].
В даному законі є прогалини, так приписами такого нормативно-правового
акту до концесієдавців державні підприємства, установи, організації, господарські
товариства, 100% статутного капіталу яких належить державі або іншому
господарському товариству, 100% статутного капіталу якого належать державі,
але протирічить нормам закону України «Про державно-приватне партнерство»,
де встановлено, що за рішенням державного партнера на стороні державного
партнера у договорі, укладеному в рамках державно-приватного партнерства,
можуть брати участь державне, комунальне підприємство, установа, організація,
господарське товариство, 100 відсотків акцій (часток) якого належать державі,
територіальній громаді чи Автономній Республіці Крим, на яких може бути
покладено виконання окремих зобов’язань у договорі, укладеному в рамках
державно-приватного партнерства. Державний партнер несе субсидіарну
відповідальність за зобов’язаннями такого підприємства, установи, організації або
господарського товариства відповідно до договору, укладеного в рамках
державно-приватного партнерства(ст. 1)[146]. Саме тому пропонуємо внести зміни
до Ст. 1 закону України «Про державне приватне партнерство» відповідно до
змісту норм закону України «Про концесію».
 99

Треба відзначити, що в новому законі України «Про концесію» містить

низку інших правил, які захищають учасників ДПП і позитивно вплинуть на
розвиток цієї сфери. А саме:
Додаткові гарантії для концесіонерів та кредиторів (зокрема, право заміни
концесіонера на іншого концесіонера).
Спрощення процедур виділення земельних ділянок для проектів ДПП у
формі концесії.
Процедура трансформації оренди в концесію у разі відповідного звернення з
боку орендаря.
Можливість передачі вирішення спорів, які виникають у зв'язку з
виконанням концесійного договору, міжнародному комерційному або
інвестиційному арбітражу.
Чітке виключення дії законодавства про публічні закупівлі на відносини, що
виникають у зв'язку з виконанням концесійного договору. Це означає, що
передбачені концесійним договором витрати концесієдавця (публічного партнера)
здійснюватимуться не через механізм публічних закупівель, а відповідно до умов
концесійного договору[Error: Reference source not found; Error: Reference source
not found].
Іще одним законом України є «Про державно-приватне партнерство», в ст.1
якого встановлено, що державно-приватне партнерство - співробітництво між
державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами
в особі відповідних державних органів, що згідно із Законом України «Про
управління об’єктами державної власності» здійснюють управління об’єктами
державної власності, органів місцевого самоврядування, Національною академією
наук України, національних галузевих академій наук (державних партнерів) та
юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, установ,
організацій (приватних партнерів), що здійснюється на основі договору та
відповідає ознакам державно-приватного партнерства[Error: Reference source not
found].
 100

Науковці пропонують широке та вузьке розуміння даного терміну. У

широкому розумінні державно-приватне партнерство – це система відносин
держави та бізнесу, яка широко використовується як інструмент національного,
міжнародного, регіонального, міського, муніципального, економічного і
соціального розвитку [147, с. 12]. У вузькому розумінні державно-приватне
партнерство – це конкретні проекти, що реалізуються спільно державними
органами і приватними компаніями на об’єктах державної та муніципальної
власності [Error: Reference source not found, с. 12].
Даним законом визначаються механізми ініціювання, розгляду пропозицій
уповноваженими органами, проведення конкурсу з визначення приватного
партнера та укладення відповідних угод.
Разом з розвитком державного-приватного партнерства багато приписів
даного закону не сприймаються зовнішніми інвесторами, наприклад, заборона
переходу права власності об’єкта під час угоди про державне приватне
партнерство. Також законодавством встановлюється перелік договорів, а форма
здійснення самого партнерства між державою та місцевим самоврядуванням не
вказана. Це не іде на користь розвитку державного приватного партнерства.
Прогалини даного закону усуваються деякими підзаконними актами, але не
усувають їх, нажаль.
Підводячи підсумок викладеному вважаємо, що для розвитку економіки
України, збалансованого розвитку необхідно необхідність прийняття закону
України «Про державний сектор економіки», проект структури якого розроблено
автором та представлено у додатках до дисертації.
Наступною групою є спеціалізовані акти нормативно-правового
регулювання управління державним сектором економіки України. Розглянемо їх
зміст.
Кабінет Міністрів України відповідно до Закону України «Про управління
об’єктами державної власності» приймає рішення щодо реорганізації казенних
підприємств та погоджує рішення уповноважених органів управління щодо
реорганізації стратегічних підприємств державного сектору (Постанова Кабінету
 101

Міністрів України «Про реорганізацію казенних підприємств» від 21 березня 2012

р. № 223[148] .
Згідно зі ст. 76 Господарському Кодексі України казенні підприємства
створюються у галузях народного господарства, в яких: законом дозволено
здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним
(понад п’ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає
держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція
товаровиробників чи споживачів; переважаючим (понад п’ятдесят відсотків)
виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми
умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути
рентабельним, та приватизацію майнових комплексів державних підприємств
заборонено законом[Error: Reference source not found].
Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України
(постанови Кабінету Міністрів України «Про перетворення державних
підприємств у казенні» від 30 червня 1998 р. та «Про реорганізацію казенних
підприємств» від 21 березня 2012 р. У рішенні про створення казенного
підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а
також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюються.
Так, було утворено казенне підприємство «Науково-виробничий комплекс «Іскра»
шляхом злиття казенного електромашинобудівного заводу «Іскра» та казенного
конструкторського бюро «Іскра» (м. Запоріжжя) [149].
Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно
до вимог Господарського Кодексу України за рішенням органу, до компетенції
якого належить створення даного підприємства. Казенне підприємство є
юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку,
печатку із своїм найменуванням. Орган, до сфери управління якого входить
казенне підприємства, затверджує статут підприємства, призначає його керівника,
надає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності,
визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої
поширюється зазначений документ. Зазначене регулюється постановою Кабінету
 102

Міністрів України від 16 червня 1998 р. «Про Типовий статут казенного

підприємства» [150].
Порядок перетворення державного унітарного комерційного підприємства в
акціонерне товариство, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від
29 серпня 2012 № 802, визначає механізм перетворення державних унітарних
комерційних підприємств в акціонерні товариства, 100 відсотків акцій яких
належить державі.
Засновник подає Міністерство економічного розвитку і торгівлі України
пропозиції щодо перетворення державних унітарних комерційних підприємств
разом з документами та матеріалами, на основі яких Міністерство економічного
розвитку і торгівлі України формує перелік підприємств, що підлягають
перетворенню, та затверджує графік його проведення (з обґрунтуванням
доцільності). У разі коли підприємство включено до переліку об’єктів права
державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути
корпоратизовані, або тих, що мають стратегічне значення для економіки та
безпеки держави, зазначене рішення погоджується з Кабінетом Міністрів України.
Відомості про акціонерне товариство вносяться до Єдиного реєстру об’єктів
державної власності. Акціонерне товариство є правонаступником підприємства з
дня його державної реєстрації [151].
Процедуру підготовки та прийняття рішень органами управління про
утворення державних холдингових компаній визначено Порядком утворення
державної холдингової компаній, що затверджений постановою Кабінету
Міністрів України 22 вересня 2012 № 773. Утворення державної холдингової
компанії, як і будь-якого суб’єкта господарювання, являє собою поступовий
процес, який супроводжується певними обставинами, що, в свою чергу,
спонукають ініціатора утворення на певні дії. Відповідно норм адміністративного
права(р. 2, ст. 2.13.) державна холдингова компанія може утворюватися двома
шляхами: внаслідок корпоратизації, тобто перетворення підприємств у відкриті
акціонерні товариства, сто відсотків акцій в яких належить державі [ 152]. Ч. 4 ст. 6
Закону України «Про холдингові компанії в Україні» встановлює, що ініціатором
 103

утворення державної холдингової компанії в процесі корпоратизації можуть бути

державне підприємство або орган, уповноважений управляти державним майном.
Ініціатором утворення державної холдингової компанії в процесі приватизації
можуть бути державний орган приватизації, підприємство, щодо якого прийнято
рішення про приватизацію або господарські товариства, утворені в процесі
корпоратизації[153]. Зазначені норми повною мірою регулюють питання
визначення особи-ініціатора утворення державної холдингової компанії в процесі
корпоратизації та приватизації що, в свою чергу, позитивною тенденцію
законодавства України[154, с. 87].
Важливим питанням в процесі утворення державної холдингової компанії є
також роль Антимонопольного комітету України. До його компетенції віднесено
надання попереднього дозволу на концентрацію та узгоджені дії суб’єктів
господарювання[155]. Зазначена норма обов'язковою лише для створення
холдингових компаній (в розумінні поняття «холдингова компанія» визначеного
ст. 1 Закону України «Про холдингові компанії в Україні») і, на жаль, не є
обов'язковою при утворенні державних холдингових компаній, оскільки
законодавство прямо не передбачає обов'язковість отримання дозволу
Антимонопольного комітету України на концентрацію та узгоджені дії суб’єктів
господарювання в процесі утворення зазначених холдингових компаній. Це є
суттєвою прогалиною в законодавстві, яку необхідно виправити з метою
недопущення розвитку монополізму та обмеження конкуренції в процесі
утворення державних холдингових компаній[Error: Reference source not found].
Саме тому пропонуємо в Закон України «Про холдингові компанії в Україні»
внести зміни наступного характеру «утворенні державних холдингових компаній
передбачає отримання попереднього дозволу на концентрацію та узгоджені дії в
Антимонопольному комітеті України.
Окремої уваги також заслуговує аналіз Угоди про асоціацію з
Європейським Союзом.
У вересні 2014 року Україна ратифікувала Угоду про асоціацію з між
Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським
 104

співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони

(далі – Угода про асоціацію), завдяки чому створено правові підстави для
вільного переміщення товарів, послуг, капіталу, робочої сили між Україною та
країнами ЄС. Угода про асоціацію набрала чинності 1 вересня 2017 року, що
передбачає початок виконання нашою державою взятих на себе зобов’язань, які
передовсім стосуються розбудови розвинутої і сталої демократії та ринкової
економіки шляхом здійснення політичних, соціально-економічних, правових та
інституційних реформ.
Важливе місце в Угоді відведено питанню створення поглибленої і
всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та країнами-членами ЄС, що
тісно пов’язане з процесом широкомасштабної адаптації національного
законодавства до вимог acquis communautaire.
Ці завдання є викликом для українського суспільства, економіки, яка досі
залишається перехідною, та державних інституцій, що відповідають за
зовнішньополітичний курс держави і державну економічну політику, а також
предметом пильної уваги науковців та експертів у різних галузях знань, а надто
правників, оскільки саме від того, в який спосіб будуть забезпечені правові
механізми досягнення цілей, визначених Угодою про асоціацію, залежатиме успіх
реалізації основної мети України – набуття повноправного членства у
Європейському Союзі.
Враховуючи значущість європейського вибору для майбутнього нашої
держави, варто детальніше розглянути правові підстави набуття Україною
членства в ЄС та поняття адаптації законодавства до вимог acquis communautaire в
контексті розбудови ринкової економіки з ефективним державним сектором, адже
без цього неможливо розглядати питання виконання зобов’язань, передбачених
Угодою про асоціацію.
Основним документом, що визначає порядок функціонування
Європейського Союзу та процедуру набуття членства в ЄС є Договір про
Європейський Союз від 7 лютого 1992 року (Маастрихський договір), статтею 49
якого передбачено право будь-якої європейської держави, яка поважає цінності,
 105

зазначені у ст. 2 цього Договору, та зобов’язується втілювати їх у життя,

звернутися із заявкою з метою набуття членства в ЄС. У статті 6 Договору про
Європейський Союз закріплено, що «Союз базується на принципах свободи,
демократії, поваги до прав людини і основних свобод та верховенства права» [156].
Іншим важливим документом, який також встановлює порядок набуття
членства державами-кандидатами є рішення Європейської Ради, прийняте в
червні 1993 року на її засіданні в місті Копенгаген, про визнання права країн
Центральної та Східної Європи на членство в ЄС, за умови виконання ними вимог
за такими критеріями (так звані Копенгагенські критерії) [157, с. 129]:
політичні критерії: стабільність інститутів, що гарантують демократію,
верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних
меншин;
економічні критерії: наявність дієвої ринкової економіки і здатність
витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС;
критерії щодо членства: здатність узяти на себе зобов’язання, що
випливають з членства в ЄС, включаючи суворе дотримання цілей політичного,
економічного, валютного союзу.
Крім того, існує ще один критерій – спроможність ЄС абсорбувати нових
членів, одночасно підтримуючи динаміку європейської інтеграції, що є спільним
інтересом і Європейського Союзу, і держав-кандидатів.
Для держав-кандидатів виконання перших трьох видів критеріїв означає, що
вони мають прийняти всю сукупність правових норм, відому як acquis
communautaire (франц. – доробок спільноти), яка:
визначає кількісну складову політики згуртованості або належності до
демократичних країн і відповідності певним вимогам;
спрямована на забезпечення свободи переміщення товарів і капіталів,
свободи надання банківських, страхових та інвестиційних послуг, а також
свободи переміщення робочої сили та визнання професійної кваліфікації в межах
єдиного ринку;
 106

регулює конкуренцію та промислову політику, корпоративне законодавство,

охорону промислових та інтелектуальних прав власності, транспорт і
телекомунікації;
захищає інтереси споживачів, підтримує і гармонізує освіту, науку,
проведення прикладних наукових досліджень тощо.
Таким чином, щоб набути членство в ЄС, держава-кандидат повинна
забезпечити відповідність Копенгагенським критеріям. При цьому Європейська
Комісія бере до уваги лише вжиті заходи, а не ті, що готуються. Це є
універсальним методом, який дає можливість на основі об’єктивного підходу
порівняти та оцінити реальний прогрес країн на шляху вступу до ЄС.
«З цієї точки зору Копенгагенські критерії, у тому числі acquis
communautaire, є екзогенними відносно економіки і можуть розглядатися як
зовнішні, оскільки країна-кандидат не може змінити або прийняти їх частково.
Однак ці критерії не є повністю екзогенними, тому для їх виконання країна-
кандидат має досягти певного рівня економічного розвитку», – зазначає
український вчений у галузі міжнародних економічних відносин І. Матюшенко,
який, підкреслюючи важливу роль acquis communautaire та називаючи його
«якорем» для країн-кандидатів, водночас звертає увагу на важливість розвитку
економіки [Error: Reference source not found, с. 130].
Особливого значення ця теза набуває у контексті взятих Україною
зобов’язань згідно з Угодою про асоціацію, щодо створення поглибленої і
всеохоплюючої зони вільної торгівлі. Відповідно до Копенгагенських критеріїв у
сфері економіки вимоги полягають «у наявності як дієвої ринкової економіки, так
і здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС». При
цьому варто зауважити, що серед інших важливих елементів, які характеризують
ринкову економіку, таких як лібералізація цін і торгівлі, відсутність перешкод для
доступу на ринок і виходу з нього, наявність достатньої правової бази, включаючи
регулювання права власності, виконання законів і контрактів, особливе місце
посідає фактор наявності у держави-кандидата ефективного державного сектору
економіки, який є одним з головних індикаторів дієвої ринкової економіки.
 107

У зв’язку з цим становлення в Україні ринкової економіки з потужним

державним сектором є першочерговим завданням, оскільки перехідна економіка,
яка має в своєму складі громіздкий та неефективний державний сектор, наразі є
баластом, що не дає змогу Україні рухатися вперед та створює серйозні
перешкоди виконанню зобов’язань, передбачених Угодою про асоціацію, а відтак
і Копенгагенських критеріїв.
Втім, як свідчить досвід інших країн, подолати затягування ринкових
перетворень цілком реально, і зробити це за допомогою одного з прогресивних
способів – шляхом використання інструментів адміністративного права у процесі
створення сучасної нормативно-правової бази, яка відповідатиме вимогам acquis
communautaire. Цю думку розвивають та підтримують і науковці, і експерти-
практики.
Так, наприклад, український вчений-правник О.І. Солдатенко зазначає:
«Незважаючи на те, що весь розвиток економіки відбувається відповідно до
економічних законів, таких як закон вартості, закон попиту і пропозиції,
грошового обігу, наукою і практикою доведено, що без застосування
адміністративних методів регулювання неможливо досягнути її високого рівня
розвитку» [158, с. 68], а відомий фахівець у галузі адміністративного права В.Б.
Авер’янов наголошував: «Відносини у сфері економіки регулюються нормами
багатьох галузей права, однак тільки адміністративне право притаманними йому
правовими засобами впорядковує певну частину відносин у сфері економіки,
надаючи їм організаційного змісту» [159, с. 10].
У свою чергу, створити в Україні нормативно-правову базу, яка б
відповідала вимогам acquis communautaire та забезпечила належне
функціонування ринкової економіки з ефективним державним сектором,
неможливо без адміністративно-правових норм, адже, як підкреслює автор
монографії «Управління державною власністю: адміністративно-правові засади»
О.О. Кравчук, «адміністративно-правові норми, що визначають повноваження
відповідних органів та посадових осіб, уповноважених на здійснення управління
 108

державною власністю є першорядним елементом у механізмі адміністративно-

правового регулювання відповідних суспільних відносин» [160, с. 105].
Дослідження сучасного стану адміністративно-правового регулювання
економіки України, з державним сектором включно, у контексті виконання Угоди
про асоціацію засвідчує, що переважна більшість адміністративно-правових норм,
які регулюють відносини у зазначеній сфері та закріплені у відповідних
нормативно-правових актах (законодавчих і підзаконних) потребують приведення
у відповідність з вимогами acquis communautaire. Виконати це масштабне
завдання можливо лише за умови спільної злагодженої роботи законодавчої та
виконавчої гілок влади щодо забезпечення законодавчого, методологічного,
організаційного та інформаційного підґрунтя для адаптації національного
законодавства до вимог acquis communautaire.
Безумовно, головна роль в процесі широкомасштабної адаптації
законодавства до вимог acquis communautaire у сфері адміністративно-правового
управління економіки та державного сектору включно, належить Верховній Раді
України, однак не менш важливою є відповідна діяльність Міністерства
економічного розвитку і торгівлі України, Міністерства енергетики та вугільної
промисловості, Міністерства аграрної політики і продовольства, інших
центральних органів виконавчої влади, а також державних органів зі спеціальним
статусом, таких як Фонд державного майна та Антимонопольний комітет, адже
від їхньої діяльності значною мірою залежить створення сучасної нормативно-
правової бази, яка сприятиме функціонуванню в Україні дієвої ринкової
економіки з конкурентним середовищем та ефективним державним сектором
економіки.
На момент підписання Угоди про асоціацію вже було прийнято низку
законодавчих та підзаконних нормативних актів, завдяки яким створено базовий
механізм адаптації національного законодавства до вимог acquis communautaire.
До них, зокрема, належать постанови Кабінету Міністрів України «Про
запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу» від 12 червня 1998 р. № 852, «Про затвердження
 109

положення про Міжвідомчу координаційну раду з адаптації законодавства

України до законодавства ЄС» від 12 листопада 1998 р. № 1773, «Про концепцію
адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 16
серпня 1999 р. № 1496, Указ Президента України «Про Національну раду з питань
адаптації законодавства до законодавства Європейського Союзу» від 30.08.2000 р.
№ 1033, Закон України «Про концепцію Загальнодержавної програми адаптації
законодавства України до законодавства ЄС» від 21.11.2002 р. № 228-IV, Закон
України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до
законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 р. № 1629-IV тощо.
Зусиллями Міністерства юстиції України здійснено переклад ряду актів acquis
communautaire на українську мову, включаючи директиви ЄС, що наразі сприяє
прискоренню процесу адаптації національного законодавства до вимог acquis
communautaire. Фактично це був перший етап широкомасштабної адаптації
національного законодавства до вимог acquis communautaire, а з підписанням
Угоди про асоціацію розпочався другий етап, який полягає у забезпеченні
реалізації положень цієї угоди.
Одним із перших нормативно-правових актів, покликаних забезпечувати
адміністративно-правове управління економіки та державного сектору включно
України в контексті виконання положень Угоди про асоціацію, стало
розпорядження Кабінету Міністрів України «Про імплементацію Угоди про
асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом,
Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з
іншої сторони» від 17.09.2014 р. №847-р, яким затверджено план заходів з
імплементації розділу IV «Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею» Угоди про
асоціацію на 2016-2019 роки. План заходів містить завдання у сферах технічного
регулювання, санітарних та фітосанітарних питань, інтелектуальної власності,
державних закупівель, митних питань тощо та враховує актуалізацію актів
законодавства ЄС, що відбулася з часу укладення Угоди про асоціацію. Це дає
можливість міністерствам, центральним і місцевим органам виконавчої влади та
іншим органам державної влади здійснювати послідовні взаємоузгоджені заходи з
 110

виконання Угоди про асоціацію в частині створення поглибленої та

всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС з використанням усіх
доступних ресурсів.
Ще одним спеціальним нормативним актом, що регулює діяльність
Кабінету Міністрів України, спрямовану на адміністративно-правове управління
економіки та державного сектору включно, у процесі виконання Угоди про
асоціацію, є Постанова Верховної Ради України «Про Програму діяльності
Кабінету Міністрів України» від 14.04.2016 р. № 1099-VIII. Серед визначених у
Програмі завдань, зокрема, містяться положення про необхідність прозорої
приватизації державних підприємств, запровадження на підприємствах державної
власності міжнародних стандартів щодо прозорості всієї звітності та незалежного
управління, запровадження жорсткого контролю за дотриманням умов
інвестиційних договорів тощо.
Певний прогрес у здійсненні адміністративно-правового регулювання
економіки та державного сектору включно в процесі виконання зобов’язань,
взятих Україною відповідно до Угоди про асоціацію, забезпечило ухвалення
Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо управління об’єктами державної та комунальної
власності» від 02 червня 2016 р. № 1405-VIII, яким запроваджено корпоративне
управління та звітність згідно з стандартами ОЕСР, Закону України «Про публічні
закупівлі» від 25 грудня 2015 р. № 922-VIII, завдяки якому запрацювала сучасна
електронна система ProZorro, що відкрила нові можливості для господарюючих
суб’єктів усіх форм власності, та Закону України «Про внесення змін до деяких
законів України щодо вдосконалення процесу приватизації» від 16.02.2016 р.
№ 1005-VIII, основною метою якого є посилення захисту національних інтересів у
процесі реформування відносин власності.
Сьогодні на розгляді Верховної Ради України знаходяться й інші
законопроекти, покликані створити правові підстави для функціонування
ринкової економіки з ефективним державним сектором. Зокрема, це розроблений
Фондом державного майна України проект Закону України «Про приватизацію
 111

державного майна» (реєстр. № 7066 від 04.09.2017 р.), основною метою якого є
спрощення процедури приватизації об’єктів державної власності та скорочення
термінів її проведення, забезпечення прозорості та відкритості приватизаційного
процесу, посилення захисту прав інвесторів.
Загалом у контексті адміністративно-правового регулювання економіки та
державного сектору зокрема, у процесі виконання зобов’язань за Угодою про
асоціацію треба відзначити особливу роль Фонду державного майна України,
завдяки діяльності якого створюються умови для розвитку інфраструктури
фондового ринку, реформується енергетичний сектор, прискорюється процес
приватизації, зміцнюється та розвивається корпоративне управління на державних
підприємствах. Такі кроки, безумовно, сприяють успішному завершенню
внутрішніх реформ, без чого не можливі розвиток гармонійних економічних
відносин України та ЄС, інтеграція України у Європейський простір.
Важливу роботу у цій сфері проводить також Антимонопольний комітет
України, адже курс на європейську інтеграцію ставить перед нашою державою
завдання запровадження ефективної конкурентної політики, спрямованої на
створення конкурентного середовища, удосконалення законодавства у сфері
конкуренції, захисту законних інтересів всіх суб’єктів господарювання і
споживачів. Створення поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі між
Україною та ЄС передбачає наближення внутрішньої політики України у сферах
захисту економічної конкуренції, створення системи моніторингу та контролю
державної допомоги, а також державних закупівель (в частині оскарження
процедур державних закупівель) до усталених міжнародних та європейських
правил.
З метою встановлення правових засад організаційного процесу наближення
законодавства України про захист економічної конкуренції та здійснення
державних закупівель до вимог acquis communautaire, Антимонопольний комітет
України розробив і подав на розгляд Кабінету Міністрів України проект
Розпорядження «Про схвалення розроблених Антимонопольним комітетом планів
імплементації деяких актів законодавства ЄС», який підготовлено на виконання
 112

Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про імплементацію Угоди про

асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським
Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами». Відповідне
розпорядження Кабінету Міністрів України прийнято 04 березня 2015 р. за № 167-
р.
У межах реалізації зазначених планів Антимонопольним комітетом України
вжито низку заходів, у результаті чого прийнято закони України «Про внесення
змін до деяких законодавчих актів у сфері державних закупівель щодо приведення
їх у відповідність з міжнародними стандартами та вжиття заходів з подолання
корупції» від 15 вересня 2015 р. № 679-VIII, «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів щодо забезпечення прозорості діяльності Антимонопольного
комітету України» від 12 листопада 2015 р. № 782-VIII, яким, зокрема,
встановлено обов’язок Комітету публікувати рішення, прийняті за результатами
розгляду заяв та справ про узгоджені дії чи концентрацію, Закон України «Про
внесення змін до Закону України «Про захист економічної конкуренції» щодо
підвищення ефективності системи контролю за економічними концентраціями від
26.01.2016 р. № 935-VIII та інші.
Крім того, на виконання міжнародних зобов’язань України, Верховною
Радою України прийнято Закон України «Про державну допомогу суб’єктам
господарювання» від 01 листопада 2014 р. № 1555-VII, який встановлює правові
засади проведення моніторингу державної допомоги суб’єктам господарювання,
здійснення контролю за допустимістю такої допомоги для конкуренції, а також
спрямований на забезпечення захисту та розвитку конкуренції, підвищення
прозорості функціонування системи державної допомоги та дотримання
міжнародних зобов’язань України у сфері державної допомоги.
Окремо зазначимо, що поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі
передбачає створення в Україні наближеної до стандартів ЄС системи
моніторингу та контролю державної допомоги суб’єктам господарювання,
оскільки вона є одним із інструментів стимулювання інновацій, розвитку
депресивних регіонів, підвищення конкурентоспроможності галузей та економіки
 113

в цілому. Основними джерелами права ЄС, які регулюють питання контролю та

моніторингу державної допомоги та мають бути враховані при формуванні
правової бази у цій сфері, є, зокрема, статті 107−109 Договору про
функціонування Європейського Союзу, Регламент Ради (ЄС) № 659/1999 від
22.03.1999 р., що встановлює детальні правила для застосування статті 93
Договору про Європейський Союз, Регламент Комісії (ЄС) № 794/2004 від
21.04.2004 р. про імплементацію Регламенту Ради (ЄС) № 659/1999 від 22.03.1999
р., що встановлює детальні правила застосування статті 93 Договору про
Європейський Союз [161].
Удосконалення державної політики у сфері захисту економічної
конкуренції, у тому числі щодо протидії недобросовісній конкуренції, передбачає
подальшу гармонізацію законодавства про захист економічної конкуренції з
європейським законодавством. Джерелами права ЄС, до яких Україна буде
зобов’язана наблизити своє законодавство про конкуренцію є: Регламент Ради
(ЄС) № 1/2003 від 16.12.2002 р. щодо імплементації правил конкуренції,
Регламент Ради (ЄС) № 139/2004 від 20.01.2004 р. щодо контролю за
концентрацією між підприємствами (Регламент ЄС про злиття), Регламент Комісії
(ЄС) № 330/2010 від 20.04.2010 р. про застосування статті 101(3) Договору про
функціонування Європейського Союзу до категорій вертикальних угод та
узгоджених практик, Регламент Комісії (ЄС) № 772/2004 від 27.04.2004 р. про
застосування статті 81 (3) Договору до категорій угод з передачі технологій
[Error: Reference source not found].
Положення Угоди про асоціацію щодо зони вільної торгівлі між Україною
та ЄС передбачають ефективне, взаємне і поступове відкриття ринків державних
закупівель, які повинні функціонувати на засадах прозорості, недискримінації,
конкурентоспроможності та відкритості. Досягти відкриття ринків державних
закупівель передбачається шляхом наближення української системи державних
закупівель до стандартів ЄС, зокрема шляхом імплементації в національне
законодавство Директиви 2004/18/EC Європейського Парламенту та Ради від 31
березеня 2004 р. стосовно координації порядків надання державних контрактів
 114

щодо виконання робіт, постачання товарів та надання послуг, Директиви

2004/17/EC Європейського Парламенту та Ради від 31 березня 2004 р. щодо
процедури здійснення державних закупівель об’єктів, що залучаються до сфери
водо-, газо- та електропостачання, а також поштового зв’язку, Директиви 89/665
від 21.12.1989 р. про засоби правового захисту в державному секторі ЄС,
Директиви 92/13 від 25.02.1992 р. про засоби правового захисту в секторі
комунальних послуг ЄС [162; Error: Reference source not found].
Зважаючи на викладене, маємо підстави зробити висновок, що адаптація
національного законодавства до вимог acquis communautaire у сфері
адміністративно-правового управління економіки, у тому числі державного
сектору, є невід’ємною частиною процесу виконання Україною зобов’язань,
передбачених Угодою про асоціацію та беззаперечним чинником розбудови в
Україні дієвої ринкової економіки. На сьогодні, нажаль, сучасне українське
законодавство щодо державного сектору економіки не відповідає європейським
стандартам, що стає значною перепоною до вступу України у Європейський союз.
Саме тому нагальним питанням, яке необхідно наразі вирішувати є приведення
норм українського законодавства до норм ЕС.

2.3. Публічна адміністрація як суб’єкт управління державним сектором

економіки

Державний сектор економіки – це сукупність економічних відносин в

національній економіці як цілісній системі, які базуються на державній власності,
які виникають з приводу виробництва, розподілу, обміну, споживання
матеріальних і нематеріальних благ і послуг з метою задоволення суспільних
потреб та забезпечення національної безпеки.
Державний сектор, насамперед, виражає економічні відносини з приводу
виробництва матеріальних і нематеріальних благ і послуг, забезпечує задоволення
потреб суспільства у суспільних благах.
 115

Що ж стосується ролі ринку у задоволенні потреб суспільства у суспільних

благах (у взаємодії з державою), то вона пов’язана, на нашу думку, з наступним.
По-перше, характер участі ринку в цьому процесі може бути як
добровільним (через виконання держзамовлення, через партнерство у змішаному
з державою капіталі, через дотримання різних державних програмам,
індикативним планам), так і примусовим шляхом (у випадку надзвичайних
ситуацій, природного, соціального порядку і т. п.).
По-друге, зростає динамізм ринку (за сферами, галузями, напрямками,
масштабами), обумовлений зміною парного співвідношення “приватизація-
націоналізація” в економіці.
По-третє, по мірі зростання зрілості суспільства, підвищення ефективності
національної економіки зростає соціалізація ринку, яка знаходить прояв
примноження цілей, які переслідують приватні виробники (наряду з метою
максимізації прибутку останні вирішують екологічні, соціальні та інші завдання,
створюючи робочі місця спеціально для інвалідів, достойно оплачуючи працю,
забезпечуючи працівників житлом, медичними послугами і т. д.).
По-четверте, ринок підвищує вимоги до ефективності державних структур
на основі впровадження в суспільну оцінку їх діяльності ринкових критеріїв
прибутковості, рентабельності.
Держава оплачує виробництво суспільних благ з державного бюджету та
надає їх безоплатно в рівній мірі всім громадянам країни. Якби держава цього не
робила, суспільство скотилось би на багато століть у своєму розвитку, різко б
погіршились умови господарської діяльності і якість життя населення. Населення
ж, сплачуючи обов’язкові податки та збори державі, покриває, таким чином,
витрати держави на суспільні блага.
Суспільні блага від імені держави створює суспільству публічна
адміністрація, яка наділена від імені держави владними повноваженнями. В той
же час вона здійснює публічне адміністрування державним сектором економіки
Публічна адміністрація є сукупністю різних органів, що виконують
публічні функції. До таких органів відносять: органи виконавчої влади та
 116

органи місцевого самоврядування, інші державні органи. Відповідно,

публічна адміністрація – це сукупність державних і недержавних суб’єктів
публічної влади, які наділені державно-владними повноваженнями, що
спрямовані на задоволення інтересів громадян [163, с. 17; 164].
Термін «публічна адміністрація» вперше було використано в праві
Європейського Союзу. Аналіз окремих нормативно-правових актів ЄС
дозволяє зробити висновок, що у європейському праві існує два визначення
поняття «публічна адміністрація»: у вузькому та у широкому сенсі. У
вузькому сенсі під «публічною адміністрацією» розуміються «регіональні
органи, місцеві та інші органи публічної влади», «центральні уряди» та
«публічна служба». Під органами публічної влади при цьому розуміється:
«інституції регіонального, місцевого або іншого характеру, інші органи,
діяльність яких регулюється нормами публічного права або діями держав-
членів; органи, наділені достатніми суверенними повноваженнями країни,
які з формальної точки зору не є частиною адміністративного апарату
держави-члена, але структура та завдання якого визначені в законі (причому
ці завдання належать сфері функціонування держави)». У широкому сенсі в
європейському праві до «публічної адміністрації», крім органів публічної
влади, відносять ті органи, які не входять до неї організаційно, але
виконують делеговані нею функції. Водночас, як зазначається у Резолюції
щодо публічної (державної) відповідальності, під «публічною владою» (або
органами публічної влади), слід розуміти: будь-яку установу публічного
права (включаючи державу, регіональні та місцеві органи державної влади,
незалежні публічні підприємства) та будь-яких фізичних осіб під час
виконання ними повноважень офіційних органів [ 165, с.11; Error: Reference
source not found].
Для поняття публічна адміністрація можна виокремити наступні
ознаки: 1) це певним чином узгоджена і організована система органів; 2)
суб'єктом виступає держава в особі органів державної виконавчої влади та
виконавчих органів місцевого самоврядування; 3) складовими елементами
 117

системи виступають також державні заклади, організації, установи; 4)

публічна адміністрація спирається на владні повноваження, виконує
адміністративно-управлінські функції; 5) діяльність публічної адміністрації
поширюється на все суспільство; 6) метою діяльності виступає забезпечення
інтересів як держави, так і суспільства в цілому, а не окремих громадян і
соціальних груп; 7) щодо методів впливу, то окрім комплексу правових,
політичних, економічних методів і засобів (регулювання, узгодження,
переконання, стимулювання тощо), застосовується і примус за допомогою
правоохоронних органів [166, с.523; Error: Reference source not found].
Отже, враховуючи теоретичні підходи щодо змісту поняття публічна
адміністрація, підводячи висновок вважаємо, що публічна адміністрація як
суб’єкт управління державним сектором економіки – це органи
державного управління, місцеве самоврядування, підприємства, установи,
організації та інші суб’єкти, наділені адміністративно-управлінськими
функціями, які діють з метою отримання прибутку і вирішення публічних
зобов’язань держави по задоволенню публічних економічних інтересів
фізичних і юридичних осіб.
До системи публічної адміністрації відноситься сукупність
установлених Конституцією України органів державної влади і місцевого
самоврядування, що забезпечують захист прав, свобод і законних інтересів
громадян, безпеку держави й суспільства, вирішують питання соціально-
економічного та культурного будівництва. Відповідно до положень
Конституції України, ця система поділяється на наступні ланки:
І. Система органів державної влади:
1. Глава держави – Президент України.
2. Єдиний орган законодавчої влади (парламент) – Верховна Рада
України.
3. Система державних органів виконавчої влади: а) Кабінет Міністрів
України – вищий орган у системі органів державної виконавчої влади; б)
міністерства, Державні служби, інспекції та агентства, центральні органи зі
 118

спеціальним статусом – центральні органи виконавчої влади; в) місцеві

державні адміністрації – місцеві органи державної виконавчої влади;
ІІ. Система органів влади Автономної Республіки Крим:
ІІІ. Система органів місцевого самоврядування:
1. Представницькі органи місцевого самоврядування: а) сільські,
селищні, міські ради – органи місцевого самоврядування, що представляють
відповідні територіальні громади і здійснюють від їх імені та в їх інтересах
функції і повноваження місцевого самоврядування; очолюють їх відповідно
сільські, селищні, міські голови, що обираються територіальними
громадами; б) районні й обласні ради – органи місцевого самоврядування,
що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
очолюють їх голови цих рад, які обираються самими радами з числа
депутатів; в) районні в містах ради – представницькі органи місцевого
самоврядування, які можуть створюватися за рішенням територіальної
громади міста або міської ради.
2. Виконавчі органи місцевого самоврядування – виконавчі комітети,
відділи, управління сільських, селищних, міських, районних у містах рад та
інші створювані радами виконавчі органи.
3. Органи самоорганізації населення – будинкові, вуличні, квартальні
ради і комітети, а також ради мікрорайонів – можуть створюватися за
ініціативою жителів і з дозволу сільських, селищних, міських рад[ 167].
Розглянемо компетенцію зазначених суб’єктів щодо адміністративно-
правового управління державним сектором економіки.
Президент України приймає активну участь в управлінні державним
сектором економіки. Вони встановлені Конституцією України (ст. 106) і
насамперед полягають у тому, що Президент України визначає основні
напрями зовнішньої і внутрішньої, у тому числі й економічної політики.
Відбувається це в результаті того, що Президент України: забезпечує
державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими
 119

посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище

України; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює
керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та
укладає міжнародні договори України; підписує закони, прийняті
Верховною Радою України[Error: Reference source not found].
Адміністрація Президента України, утворена Указом Президента
України від 2 квітня 2010 року N 504/2010 як постійно діючий допоміжний
орган, утворений Президентом України відповідно до пункту 28 частини
першої ст. 106 Конституції України.
Даний допоміжний орган здійснює аналіз політичних, економічних,
соціальних, гуманітарних та інших процесів, що відбуваються в Україні і
світі, готує за його результатами для подання на розгляд Президентові
України пропозиції з питань формування та реалізації внутрішньої і
зовнішньої політики держави, спрямованої на забезпечення додержання
Конституції України. Забезпечує взаємодію Президента України з
Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, правоохоронними,
іншими державними органами, органами місцевого самоврядування,
об'єднаннями громадян (у тому числі політичними партіями, професійними
спілками), підприємствами, установами, іншими організаціями, сприяє
підвищенню ефективності такої взаємодії [168].
Верховна Рада України згідно з пунктом 5 ч. 1 ст. 85 Конституції
України до повноважень Верховної Ради України належить «визначення
засад внутрішньої і зовнішньої політики». Під державною політикою
розуміються стратегічні напрями діяльності держави в економічній,
соціальній, гуманітарній, екологічній, правовій та інших сферах її
внутрішнього життя, а також у сфері відносин з іншими державами на певну
історичну перспективу. Засади внутрішньої і зовнішньої політики - це
відправні ідеї, основні принципи стратегічної лінії діяльності держави у
названих сферах. Вони є базою для проведення політики органами
виконавчої влади, зокрема Кабінетом Міністрів України[ 169]. Верховна Рада
 120

України, яка за юридичною природою є єдиним органом законодавчої влади

в Україні – парламентом (ст. 75 Конституції України), реалізує свої
конституційні повноваження, зокрема і у фінансово-економічній сфері, саме
як орган загальної компетенції. Рахункова палата відповідно до статті 98
Конституції України та проекту Закону України «Про внесення змін до
статті 98 Конституції України» є і залишається органом спеціальної
компетенції. Здійснення парламентського контролю у межах, визначених
Конституцією України, є виключним повноваженням Верховної Ради
України саме як парламенту (пункт 33 частини першої ст. 85 Конституції
України). Тому надання Рахунковій палаті повноважень здійснювати
«вищий парламентський контроль», тобто вищий, ніж його здійснює
Верховна Рада України, порушить єдність і цілісність вищого за своєю
природою парламентського контролю. Конституція України покладає
важливі конституційні повноваження у фінансово-економічній сфері (п. 4, 6,
11, 13, 14, 16, 18, 19, 24, 33, 36 частини першої ст. 85; пункти 5, 6, 7, 8, 9
частини першої і пункти 1, 8 частини другої ст. 92 Конституції України),
зокрема здійснення парламентського контролю у межах, визначених
Конституцією України (пункт 33 частини першої ст. 85 Конституції
України), саме на Верховну Раду України як орган народного
представництва[Error: Reference source not found].
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів
виконавчої влади.
Основними завданнями даного органу в сфері управління державним
сектором економіки:
забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності
України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання
Конституції та законів України, актів Президента України;
розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного,
науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а
також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових
 121

програм;
організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної
діяльності, митної справи[170].
Основним суб’єктом управління державним сектором економіки є
Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства є
центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України[171].
Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства є
головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що
забезпечує:
формування та реалізує державну політику економічного, соціального
розвитку і торгівлі, державну промислову політику, державну військово-
промислову політику, державну інвестиційну політику, державну
зовнішньоекономічну політику, державну політику у сфері технічного
регулювання, стандартизації, метрології та метрологічної діяльності,
управління об’єктами державної власності, розвитку підприємництва,
державно-приватного партнерства, інтелектуальної власності, інноваційної
діяльності в реальному секторі економіки, туризму та курортів (крім
здійснення державного нагляду (контролю) у сфері туризму та курортів),
державних та публічних закупівель, а також державного замовлення на
підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів,
підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів;
формування та реалізацію державної політики у сфері державної
статистики, державного матеріального резерву, експортного контролю;
формування державної політики у сфері захисту прав споживачів,
державної політики з контролю за цінами, державної регуляторної політики
та державної політики з питань ліцензування, дозвільної системи, нагляду
(контролю) у сфері господарської діяльності;
реалізацію державної політики у сфері організації та контролю за
виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності;
 122

формування та реалізує державну аграрну політику, державну політику

у сфері сільського господарства та з питань продовольчої безпеки держави,
охорони прав на сорти рослин, тваринництва, насінництва та розсадництва;
формування та реалізацію державної політики у сфері рибного
господарства та рибної промисловості, охорони, використання та
відтворення водних біоресурсів, регулювання рибальства та безпеки
мореплавства суден флоту рибного господарства, лісового та мисливського
господарства, ветеринарної медицини, безпечності та окремих показників
якості харчових продуктів, у сфері карантину та захисту рослин, у сфері
топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин,
землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду
(контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного
законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм
власності, родючості ґрунтів;
формування державної політики у сфері нагляду (контролю) у системі
інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу;
формування та реалізує державну політику у сфері праці, зайнятості
населення, трудової міграції, трудових відносин, соціального діалогу;
формування та реалізацію державної політики у сфері промислової
безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими
матеріалами, здійснення державного гірничого нагляду, здійснення
державного нагляду та контролю за додержанням вимог законодавства про
працю та зайнятість населення[Error: Reference source not found].
Треба відзначити, що, на нашу думку, з’єднання в цьому міністерстві
економічних, торговельних та сільськогосподарських функцій є помилкою.
Так як у статті 2 Закону України «Про стимулювання інвестиційної
діяльності у пріоритетних галузях економіки з метою створення нових
робочих місць» [172] виокремлено пріоритетні галузі економіки. А саме:
1. Агропромисловий комплекс за напрямами – виробництво, зберігання
харчових продуктів, у тому числі дитячого харчування, а також виробництво
 123

біопалива, з орієнтацією на імпортозаміщення.

2. Житлово-комунальний комплекс за напрямами: створення об’єктів
поводження з відходами (побутовими, промисловими та відходами, які
утворилися в результаті добування та перероблення корисних копалин і
виробництва електричної та теплової енергії); будівництво, реконструкція і
технічне переоснащення у сфері теплопостачання, централізованого
водопостачання та водовідведення.
3. Машинобудівний комплекс за напрямами – виробництво нових та
імпортозаміщуючих видів комп’ютерів, електронної та оптичної продукції,
машин і устатковання, електричного устатковання, автотранспортних та
інших транспортних засобів.
4. Транспортна інфраструктура за напрямами – будівництво,
реконструкція і технічне переоснащення у сфері транспортної
інфраструктури.
5. Курортно-рекреаційна сфера і туризм за напрямами – будівництво
курортнорекреаційних об’єктів та об’єктів туристичної інфраструктури. 6.
Переробна промисловість за напрямом – імпортозаміщуюче металургійне
виробництво [Error: Reference source not found].
Як один з домінуючих галузей економіки є агропромисловий комплекс, який,
на нашу думку, повинен бути очолений окремим міністерством. Так як головним
завданням, що стоїть перед галузями агропромислового комплексу, є зростання
обсягів сільськогосподарського виробництва, надійне забезпечення країни
продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною, об’єднання зусиль
усіх галузей комплексу для одержання високих економічних показників і вихід на
світовий ринок. До складу агропромислового комплексу входять три
взаємопов’язаних сфери: сільське господарство, яке формує сировинну базу
агропромислового комплексу; галузі, що виробляють засоби виробництва та
обслуговування агропромислового комплексу; галузі зі збереження, переробки та
реалізації сільськогосподарської продукції. Величезний напрямок повинен
адмініструватися окремим центральним органом виконавчої влади, на підставі
 124

того, що Україна має переваги щодо агропромислової сфери і може конкурувати з

агропромисловими країнами на міжнародному ринку[173, с. 141].
Торгівельна сфера повинна, на нашу думку, увійти в промисловий
комплекс і очолюватися міністерством промисловості України.
Промисловість як крупна комплексна галузь товарного сектору ринкової
економіки включає в себе багато галузей (вугільна, нафтова, машинобудівна,
харчова промисловість і т. д.), які в свою чергу в економічному та
організаційному плані об’єднуються в промислові комплекси, наприклад,
електроенергетичний, машинобудівний, військово-промисловий комплекс як
певна єдність, у відношенні якої можуть прийматись управлінські рішення на
найвищому рівні.
Промисловість як єдиний господарсько-економічний комплекс представляє
собою сукупність ряду структурних і функціональних елементів. Початковою
ланкою в ряду таких елементів слугують господарюючі суб’єкти, які виробляють
промислову продукцію і виступають на товарному ринку суб’єктами
підприємницької діяльності, направленої на отримання прибутку.
Такими суб’єктами є різні за своїми організаційно-правовими формами
комерційні організації: підприємства, фірми, суб’єкти малого підприємництва,
виробничі кооперативи, акціонерні товариства, концерни, асоціації й інші
галузеві, міжгалузеві об’єднання. Підприємства можуть бути і різними за формою
власності, зокрема: державними, комунальними, кооперативними, приватними і
змішаними. Варто відмітити, що більшість недержавних підприємств
представляють собою акціонерні товариства і товариства з обмеженою
відповідальністю.
Значимим структурним елементом промисловості є найбільші комплексні
галузеві об’єднання, наприклад ДП «Національна атомна енергогенеруюча
компанія «Енергоатом», НАК «Нафтогаз України», ПАТ «Укрзалізниця»,
засновником яких виступає Уряд України. Такі гіганти діють як єдині
промислово-фінансові комплекси і представляють собою природні монополії зі
специфічним правовим статусом, визначеним Законом України «Про природні
 125

монополії»[174]. Держава веде спеціальний реєстр суб’єктів природних монополій,

в який включаються організації (юридичні особи), сферою діяльності яких є
передача електричної та теплової енергії, транспортування газу по
шляхопроводам, транспортування нафти і нафтопродуктів по магістральним
трубопроводам, централізоване водопостачання та водовідведення, захоронення
побутових відходів тощо.
Наступним суб’єктом управління державним сектором економіки є
Міністерство фінансів України, є головним органом у системі центральних
органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну
фінансову та бюджетну політику, державну політику у сфері організації та
контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності,
бухгалтерського обліку, випуску і проведення лотерей, а також забезпечує
формування та реалізацію державної політики у сфері державного
фінансового контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів,
запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та забезпечує формування
єдиної державної податкової, митної політики, державної політики з
адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне
страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під
час застосування податкового та митного законодавства, а також
законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у сфері
видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і
дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та
напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку[175].
Основними завданнями Міністерства фінансів України є:
1) забезпечення формування та реалізація державної фінансової та
бюджетної політики, державної політики у сфері організації та контролю за
виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності,
бухгалтерського обліку, випуску та проведення лотерей;
2) забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері
 126

державного фінансового контролю, казначейського обслуговування

бюджетних коштів, запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму;
3) забезпечує формування єдиної державної податкової і митної
політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державної політики у
сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та
митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного
внеску, державної політики у сфері видобутку, виробництва, використання
та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного
каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та
обліку;
4) забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних
напрямах соціально-економічного розвитку України[Error: Reference source
not found].
Наступним центральним органом є Державна служба України з питань
безпечності харчових продуктів та захисту споживачів є центральним
органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується
Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та
сільського господарства та який реалізує державну політику у галузі
ветеринарної медицини, сферах безпечності та окремих показників якості
харчових продуктів, карантину та захисту рослин, ідентифікації та реєстрації
тварин, санітарного законодавства, санітарного та епідемічного
благополуччя населення (крім виконання функцій з реалізації державної
політики у сфері епідеміологічного нагляду (спостереження) та у сфері
гігієни праці та функцій із здійснення дозиметричного контролю робочих
місць і доз опромінення працівників), з контролю за цінами, попередження
та зменшення вживання тютюнових виробів та їх шкідливого впливу на
здоров’я населення, метрологічного нагляду, ринкового нагляду в межах
сфери своєї відповідальності, насінництва та розсадництва (в частині
 127

сертифікації насіння і садивного матеріалу), реєстрації та обліку машин в

агропромисловому комплексі, державного нагляду (контролю) у сфері
агропромислового комплексу, державного нагляду (контролю) у сферах
охорони прав на сорти рослин, насінництва та розсадництва, державного
контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів і
рекламу в цій сфері, за якістю зерна та продуктів його переробки,
державного нагляду (контролю) за додержанням заходів біологічної і
генетичної безпеки щодо сільськогосподарських рослин під час створення,
дослідження та практичного використання генетично модифікованого
організму у відкритих системах на підприємствах, в установах та
організаціях агропромислового комплексу незалежно від їх підпорядкування
і форми власності, здійснення радіаційного контролю за рівнем
радіоактивного забруднення сільськогосподарської продукції і продуктів
харчування[176].
Іще одним центральним органом є Державна служба України з питань
геодезії, картографії та кадастру, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку
економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну
політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності,
земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру,
державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині
дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх
категорій і форм власності, родючості ґрунтів[177].
Основними завданнями Державної служби України з питань геодезії,
картографії та кадастру є:
1) реалізація державної політики у сфері топографо-геодезичної і
картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері
Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в
агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного
законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм
 128

власності, родючості ґрунтів;

2) надання адміністративних послуг згідно із законом у відповідній
сфері;
3) внесення на розгляд Міністра розвитку економіки, торгівлі та
сільського господарства пропозицій щодо забезпечення формування
державної політики у сфері топографо-геодезичної і картографічної
діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного
земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому
комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та
охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів[Error:
Reference source not found].
Державна служба експортного контролю України є центральним
органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується
Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та
сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері
державного експортного контролю[178].
Основними завданнями Державної служби експортного контролю
України є:
1) реалізація державної політики у сфері державного контролю за
міжнародними передачами товарів військового призначення, подвійного
використання та інших товарів, щодо яких можуть застосовуватися
процедури державного експортного контролю, а також внесення на розгляд
Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства
пропозицій щодо забезпечення її формування;
2) забезпечення захисту національних інтересів та зміцнення
міжнародного авторитету України під час здійснення державного контролю
за міжнародними передачами товарів шляхом забезпечення виконання
міжнародних зобов’язань України, пов’язаних з нерозповсюдженням зброї
масового знищення, засобів її доставки та обмеженням передач звичайних
видів озброєння для недопущення їх застосування у терористичних та інших
 129

протиправних цілях;
3) надання у передбачених законом випадках адміністративних послуг
у сфері державного експортного контролю[Error: Reference source not found].
Державне агентство резерву України є центральним органом
виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом
Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського
господарства і який реалізує державну політику у сфері державного
матеріального резерву[179].
Основними завданнями Державного агентства резерву України є:
1) реалізація державної політики у сфері державного матеріального
резерву;
2) внесення Міністру розвитку економіки, торгівлі та сільського
господарства пропозицій щодо забезпечення формування державної
політики у зазначеній сфері[Error: Reference source not found].
Державне космічне агентство України є центральним органом
виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом
Міністрів України та який забезпечує формування і реалізує державну
політику у сфері космічної діяльності[180].
Основними завданнями Державного космічного агентства є:
1) забезпечення формування і реалізація державної політики у сфері
космічної діяльності;
2) надання підтримки в підготовці та реалізація міжнародних проектів
у сфері дослідження та використання космічного простору[Error: Reference
source not found].
Державні адміністрації як місцеві органи виконавчої влади в галузі
економіки:
1) розробляє проекти програм економічного розвитку і подає їх на
затвердження відповідній раді, забезпечує їх виконання, звітує перед
відповідною радою про їх виконання;
2) забезпечує ефективне використання природних, трудових і
 130

фінансових ресурсів;
3) складає необхідні для управління економічним розвитком
відповідної території баланси трудових, матеріально-фінансових та інших
ресурсів, місцевих будівельних матеріалів, палива; визначає необхідний
рівень обслуговування населення відповідно до нормативів мінімальних
соціальних потреб; проводить розрахунок коштів та визначає обсяг послуг,
необхідних для забезпечення передбаченого законодавством рівня
мінімальних соціальних потреб;
4) подає раді висновки щодо доцільності розміщення на відповідній
території нових підприємств та інших об’єктів незалежно від форм
власності;
5) вносить за погодженням з відповідними органами місцевого
самоврядування пропозиції про створення спеціальних (вільних)
економічних зон, зміну статусу та території цих зон;
6) розглядає та приймає рішення за пропозиціями органів місцевого
самоврядування щодо проектів планів та заходів підприємств, установ,
організацій, розташованих на відповідній території;
7) розробляє пропозиції щодо фінансово-економічного обґрунтування
обсягів продукції, що підлягає продажу для державних потреб за рахунок
державного бюджету; на пропозиції органів місцевого самоврядування
формує обсяги продукції, що поставляється для місцевих потреб за рахунок
коштів бюджетів місцевого самоврядування та інших джерел фінансування;
8) розробляє та вносить пропозиції до проектів державних програм
економічного розвитку України, а також довгострокових прогнозів та
проектів індикативних планів розвитку відповідних галузей народного
господарства, їх фінансово-економічного забезпечення[181].
Отже, треба зазначити, що державний сектор виражає і відносини
розподілу. Розподіл на основі конкурентного механізму веде до соціального
розшарування. Обставини такого розшарування знаходяться поза контролем
людини. У зв’язку з цим держава повинна турбуватися про незаможних громадян
 131

шляхом застосування відповідних інструментів: податкового перерозподілу

доходів, прийняття програм соціального захисту, наприклад, виплат по
соціальному страхуванню, медичній допомозі, допомоги по безробіттю і т. д.
Держава як суб’єкт розподільчих відносин фінансує програми, що забезпечують
можливість отримання освіти не залежно від доходів сім’ї, субсидій на підтримку
цін на ряд сільськогосподарських продуктів та інше [182].
Варто також відмітити і ту обставину, що разом з макроекономікою
об’єктом безпосередньої участі держави є і мікроекономіка. Конкурентна ринкова
система має одну безспірну перевагу – здатність ефективно розподіляти ресурси.
Однак, в певних ситуаціях виникає проблема нераціонального розподілу ресурсів.
Причиною цьому можуть бути зовнішні ефекти, суспільні товари, недосконалість
конкуренції і т. д. В такому випадку з’являється необхідність втручання держави
для соціально справедливого рішення цієї проблеми шляхом виконання
повноважень публічної адміністрації [Error: Reference source not found].

2.4. Корпоративне управління на державних підприємствах як засіб

управління державним сектором економіки України

Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні зачіпають всі без

виключення сфери суспільних відносин. Найбільше відчувається необхідність
таких перетворень саме в економічному секторі, і особливо - в секторі державної
власності на засоби виробництва. Державний сектор економіки тривалий час
знаходиться в стані рецесії та регресу моделей і змісту державного управління
підприємствами, в яких частка держави складає понад п’ятдесят відсотків. Саме
така концентрація державної власності дає можливість органам управління
впливати на функціонування суб’єкту господарювання визначальним чином. Але
в силу специфіки владно-управлінських відносин діяльність органів державної
 132

влади в сфері управління державним сектором економіки ґрунтується на системі

нормативно-правових приписів, які містяться у відповідних законодавчих актах.
Таким чином якість державного управління залежить від дієвості та повноти
механізмів, що закріплені у таких нормативно-правових актах. Як демонструє
сучасна практика функціонування державного сектору економіки, якість
корпоративного управління, що здійснюється державою у відношенні
підпорядкованих підприємств є незадовільною.
Слабкість державного менеджменту та поширення корупційних проявів -
все це створює негативний ефект для якості корпоративного управління
державними підприємствами. В сукупністю з недієвістю або невідповідністю
нормативно-правових актів вимогам соціально-економічних умов це дає
негативний результат для подальшого розвитку державних підприємств. Через це
державний сектор економіки на сьогодні знаходиться в стані постійної деградації,
що несе в собі ризики економічній безпеці країни. Тому питання пошуку дієвих
адміністративно-правових засобів регулювання відносин в сфері корпоративного
управління державними підприємствами набуває особливої актуальності.
Проблематика адміністративно-правового забезпечення функціонування
системи корпоративного управління державними підприємствами піднімалася в
дослідженнях таких вчених як: Баюра Д., Бойцун А., Бутенко Н., Васильківський
Д., Довгань Л., Зюзь Д., Мальська М., Пастухова В., Романюк В., Савчук Л.,
Халковський О. та ін.
Корпоративне управління, як феномен публічно-управлінської діяльності
держави в сфері економічних відносин, слід розглядати одночасно як категорію,
яка знаходиться на межі декількох наук: економічної, управлінської, юридичної та
науки державного управління. З точки зору економічної науки, корпоративне
управління розкривається через механізм взаємодії економічних агентів, що
втілюється в кінцевий економічний результат господарської діяльності суб’єктів,
що в свою чергу може розглядатися як результуюча від управлінського впливу
об’єкту управління. З точки зору управлінської науки наведена вище категорія
розглядається як спосіб впливу об’єкту управління на суб’єкт, що розкривається
 133

через сукупність владно-імперативних механізмів, кінцевою метою яких є

досягнення конкретного економічного ефекту. Наука державного управління
розкриває корпоративне управління як спосіб впливу держави на діяльність
підпорядкованих різним державним інституціям суб’єктів господарювання, в яких
частка держави є визначальною для прийняття рішень. Юридична наука, а
точніше наука адміністративного права розглядає корпоративне управління як
об’єкт праворегулюючого впливу, який визначається через сукупність
адміністративних (владно-управлінських) відносин в сфері економіки. Але для
того, щоб чітко визначити сутність корпоративного управління на державних
підприємствах, необхідно провести аналіз визначень цього феномену,
запропонованих різними науковцями з урахуванням синтезованого підходу із
використанням теоретико-методологічного інструментарію одразу декількох наук
(табл. 1.).

Таблиця 1
Підходи до визначення сутності корпоративного управління в державному секторі, з
точки зору поєднання пізнавального інструментарію різних наук

Автор Корпоративне управління – це …

Баюра Д.О. система цілеспрямованого формування
процесу діяльності акціонерного товариства та
впливу між акціонерами і зацікавленими особами
[183, с. 62].
Васильківський Д. М. набір інструментів, що дозволяють розділяти
функції контролю та управління і погоджувати між
собою інтереси власників і менеджерів, інтереси
ради директорів і генерального директора як
керівника суб’єкту господарювання [184, c. 298].
 134

Довгань Л.Є., сфера відносин з приводу діяльності суб’єкту

Пастухова В.В., господарювання, яка втілюється у взаємовідносинах
Савчук Л.М. між правлінням, акціонерами учасниками компанії),
менеджментом, регуляторами, аудиторами й іншими
суб’єктами впливу на компанію [185, с. 6, 9].
Романюк В. М. система взаємодії органів корпоративного
правління, управління вартістю суб’єкту
господарювання та її стійким розвитком, сукупність
принципів побудови оптимальної структури
взаємодії з усіма ключовими стейкхолдерами
відповідно до прийнятої місією для забезпечення
найбільш вигідного перерозподілу сконцентрованих
в корпорації ресурсів та зменшення ризиків для
власників суб’єкту господарювання [186].
Севастьянов Р.В. «система цілеспрямованого формування процесу
діяльності акціонерного товариства (корпорації) та
впливу між акціонерами і зацікавленими особами»
[187].
Фролова Т. О. процес, відповідно до якого встановлюється
баланс між економічними та соціальними цілями,
між індивідуальними і суспільними інтересами
суб’єкту господарювання [188, с. 38].

Наведені вище дефініції дають змогу визначити особливості та

запропонувати власне визначення категорії «корпоративне управління
державними підприємствами». По-перше, дослідники розуміють корпоративне
управління одночасно як процес та як сукупність заходів впливу суб’єкту
управління на об’єкт. Це означає системність процесу, тобто безперервність,
комплексність управлінського впливу з боку відповідних органів державної влади
на всю сукупність підприємств державної власності.
 135

По-друге, визначаючи корпоративне управління як сукупність заходів

переважна більшість дослідників приходять до висновку, що ці засоби повинні
мати імперативний, адміністративно-розпорядчий характер, який передбачає
мінімізацію диспозитивних методів управління. Іншими словами корпоративне
управління державними підприємствами має імперативний характер, оскільки
передбачається, що державні підприємства повинні забезпечувати мету
максимізації бюджетних надходжень, а тому цілком виправданим є те, що
держава застосовує сукупність імперативних методів управління. Може
виникнути питання щодо необхідності розвитку демократичних підходів в сфері
державного управління ринковими процесами і лібералізації регуляторної
діяльності держави. Апелюючи до цієї тези ми повинні зауважити, що державні
підприємства створюються державою в інтересах максимізації економічного
ефекту від управління засобами виробництва, що знаходяться в державній
власності. Це можна ототожнити із експлуатацією власності на користь власника,
тобто державних підприємств в інтересах не ринкової економіки, а саме
державних потреб, в першу чергу бюджетоутворюючих. Останнє пояснює
специфіку державного сектору економіки, і особливо казенних підприємств, які
створюються та функціонують в таких сегментах господарської діяльності, в яких
виключається можливість неконтрольованого ринку та обігу продукції.
По-третє, управління корпоративними правами держави здійснюється таким
чином, яким забезпечується максимальне поєднання економічних та суспільно
значимих інтересів, тобто забезпечуються гарантії суспільних прав та свобод
людини і громадянина, в усіх без виключення сферах людського буття. Це
пояснюється тим, що максимальний ефект від діяльності державних підприємств
не обов’язково і не лише простежується в отриманні прибутку чи іншого суто
економічного результату, який може бути використаний в інтересах державного
бюджету. Державні підприємства функціонують частіше за все в таких секторах
економіки, які викликають загальносуспільний інтерес, але комерціалізація
кінцевого продукту яких не дає значної економічної вигоди або має низький
 136

рівень рентабельності, що пояснює низький приватний інтерес до

господарювання в таких секторах.
Враховуючи викладене вище, слід відмітити і ще одну особливість
державного управління – здійснення його в межах визначених адміністративно-
правовими нормами, що пояснюється недопущення зловживань з боку органами
державної влади в питаннях надмірного регулювання економічних процесів в
інтересах суто підприємств державного сектору.
Таким чином, ми пропонуємо під корпоративним управлінням державними
підприємствами розуміти процес цілеспрямованого, системного, комплексного
владно-управлінського впливу суб’єктів державної влади (органів чи інститутів
держави) на суб’єкти господарювання, в яких частка державної власності
перевищує необхідний для повного контролю за діяльністю такого суб’єкту
мінімум частки в статутному капіталі, та який здійснюється в спосіб і за
допомогою механізмів які мають належне адміністративно-правове закріплення в
законодавстві України.
Дане авторське визначення включає в себе характерні ознаки
корпоративного управління в державному секторі економіки, а саме:
імперативний (владно-управлінський) характер відносин в системі «державний
орган – суб’єкт господарювання»; адміністративно-правову природу механізмів
управління; специфічну природу діяльності суб’єктів державного управління
тощо.
Слід зауважити, що теоретико-методологічний пошук сутності
корпоративного управління державними підприємствами демонструє наявність
адміністративно-правової природи цієї категорії. Але при цьому звертаємо увагу,
що визначення дефініції «корпоративне управління», що містяться в нормативно-
правових актах України, демонструють дещо інші акценти, які розставляє
законодавець (табл. 2).
Таблиця 2
Визначення корпоративного управління, що міститься в нормативно-правових актах України

Нормативно-правовий акт Корпоративне управління –

 137

це …
Рішення НКЦПФР «Про це система відносин між
затвердження Принципів органами товариства, акціонерами та
корпоративного управління» від іншими зацікавленими особами;
22.07.2014 № 955 окреслює межі, в яких
визначаються завдання товариства,
засоби виконання цих завдань,
здійснення моніторингу діяльності
товариства [189].
Закон України «Про державне це система відносин, яка
регулювання ринку цінних паперів в визначає правила та процедури
Україні» від 30.10.1996 № 448/96-ВР прийняття рішень щодо діяльності
Закон України «Про фінансові господарського товариства та
послуги та державне регулювання здійснення контролю, а також
ринків фінансових послуг» от розподіл прав і обов’язків між
12.07.2001 № 2664-III органами товариства та його
учасниками стосовно управління
товариством [190;191].
Постанова Національного система організації діяльності
банку України «Про схвалення та контролю банку, визначає розподіл
Методичних рекомендацій щодо прав і обов’язків між різними
організації та функціонування систем учасниками корпорації, а саме:
ризик-менеджменту в банках спостережною радою банку (радою
України» від 02.08.2004 № 361 директорів), керівництвом
(правлінням) банку, акціонерами та
іншими зацікавленими сторонами
(для банків – насамперед
вкладниками та іншими
кредиторами), а також правила та
процедури прийняття рішень щодо
справ банку [192].
 138

Рішення Національного банку система відносин між

України «Про схвалення Методичних учасниками, радою банку,
рекомендацій щодо організації правлінням банку та іншими
корпоративного управління в банках зацікавленими особами, яка
України» від 03.12.2018 № 814-рш забезпечує організаційну структуру
та механізми, через які визначаються
цілі банку, способи досягнення цих
цілей, а також здійснюється
моніторинг їх виконання;
спосіб розподілу повноважень і
відповідальності між органами
управління, а також способи
прийняття ними рішень [193].

Підсумовуючи наведені вище визначення слід зауважити на їх загальному

характері, тобто безвідносності до державного сектору економіки. Такий підхід
розкриває загальні засади здійснення корпоративного управління суб’єктами
господарювання, а деталізація системи аналізованого виду управління
державними підприємствами втілюється в більш вузькогалузевих нормативно-
правових актах. Справа в тому, що доцільно представити корпоративне
управління державними підприємствами в якості безперервного але
неоднорідного процесу, що складається з управлінсько-розпорядчих процедур, які
охоплюються цілими предметними сферами адміністративно-правових відносин.
В цьому контексті слушним є зауваження І.Л. Сазонець та Ю.В.
Вдовиченко, які зазначають, що «основу процесу корпоративного управління
складає процес ухвалення стратегічних рішень, а необхідною умовою її існування
є найбільш доцільний розподіл контролю (баланс влади) між власниками і
безпосередніми управлінцями суб’єктів господарювання» [ 194, c. 285-287]. Ми
підтримуємо точку зору, що головне питання адміністративно-правового
регулювання корпоративного управління в державному секторі полягає саме у
 139

вирішенні проблеми розподілу функцій таким чином, що б максимально

забезпечувались цілі державного управління та економічна ефективність від
функціонування державних підприємств. Але в цьому контексті цікавим та
влучним є твердження А. Бойцуна щодо того, що в державному секторі економіки
«присутній ще один шар агентських відносин, а саме – між громадянами країни
(які виступають у ролі «принципала») та урядовою установою, що представляє
інтереси держави (яка виступає у ролі «агента»). В результаті, коли немає
підзвітності громадянам як кінцевим власникам, менеджери не мають стимулів
ефективно управляти державними підприємствами» [195]. Наведена теза
вбачається нам цілком справедливою, особливо якщо врахувати поширення
корупційних відносин в державному секторі та відсутність прозорості в діяльності
більшості державних підприємств. Відтак цілком логічним є те, що саме контроль
за діяльністю державного менеджменту з боку громадськості має стати тим
наріжним елементом системи корпоративного управління державними
підприємствами, який проходитиме головним трендом у всіх без виключення
адміністративно-правових актах, якими таке управління регулюється.
Система контролю за діяльністю менеджменту державних корпорацій
займає ключове місце і в Принципах корпоративного управління ОЕСР,
документі, який хоча і має рекомендаційний характер, однак, як зазначають різні
дослідники є ключовим з точки зору оцінки рівня демократизації економічної
системи країни світовою спільнотою. На цьому зокрема наголошують Н. Бутенко,
О. Халковський [196], а також О. Рудченко та М. Шкільняк [ 197]. Останні взагалі
розглядають необхідність імплементації Принципів корпоративного управління
ОЕСР в систему менеджменту державних підприємств в Україні, як один із
найбільш важливих кроків на шляху до реформування державного сектору
економіки в цілому.
Дещо стриманіше до проблеми реформування системи корпоративного
управління державним сектором економіки за допомогою наведених вище
Принципів відносяться М. Мальська, Н. Мандюк та Ю. Занько. Хоча на їх думку
основна цінність вказаних Принципів полягає в тому, що вони запроваджують
 140

надзвичайно ефективну модель взаємовідносин акціонерів (що по суті виступають

власниками суб’єктів господарювання) та менеджменту (як найманих
працівників) через такий інструмент контролю як Наглядова рада [ 198, с. 296]. З
цього приводу Д. Зюзь зауважує, що для вітчизняної української практики
управління державними підприємствами традиційною є «часткова централізація,
за умови якої існують численні органи – представники власника, але формальний
контроль належить Кабінету Міністрів України, хоча останній повноваження
щодо управління державним сектором насправді делегує, здійснюючи лише
стратегічне планування розвитку економіки в цілому» [199, с. 112-115]. Насправді
ж номінально центральним органом в системі відносин з приводу управління
державною власністю в цілому, та державними підприємствами зокрема виступає
Фонд державного майна України. Але говорячи про адміністративно-правове
забезпечення цього процесу слід знову ж таки акцентувати увагу на існуванні
декількох підсистем відносин з приводу здійснення корпоративного управління
державними підприємствами, при чому кожна з таких підсистем характеризується
наявністю відносно незалежної системи адміністративно-правового забезпечення
(рис. 1).
регулюються відносини в сфері корпоративного
Система нормативно-правових актів, якими

управління державними підприємствами

(адміністративно-правове забезпечення)

Кабінет Міністрів України

розробка державної політики в сфері корпоративного управління державними

підприємствами, розробка стратегій та програм розвитку державного сектору економіки

Органи державної влади, що здійснюють управління державними

підприємствами: Фонд державного майна України, галузеві міністерства
та державні служби, агентства тощо

оперативне
Рис. 1. Система оренда
корпоративного приватизація державними
управління ліквідація державні
підприємствами
управління закупівлі

Державні підприємства, в тому числі казенні підприємства, а також

акціонерні товариства (у різних формах) державна частка в яких складає
 141

*розроблено та сформовано автором за джерелами: [ 200; 201 202

; ; 203
; 204
; 205
; 206
;
207
]

Таким чином, нам уявляється, що основними підсистемами в системі

корпоративного управління державними підприємствами є: підсистема
оперативного управління суб’єктами державної власності; підсистема
регулювання орендних відносин, що має на меті оптимізацію використання
понад 50%.
державної власності через інститут оренди; підсистема відносин з приводу
приватизації; підсистема відносин в сфері ліквідації найменш рентабельних та
привабливих державних підприємств; підсистема відносин з приводу державних
закупівель в сегменті корпоративних відносин за участю державних підприємств.
Основними нормативно-правовим актами в сфері управління державною
власністю вважаються Цивільний та Господарський кодекси України [Error:
Reference source not found;208], оскільки вони регламентують правовий статус, а
також порядок створення, засади функціонування та процедуру прийняття
розподілу повноважень щодо суб’єктів господарювання. Загалом обидва кодекси
встановлюють лише загальні засади різності правового режиму державної та
приватної власності, а щодо безпосередньо корпоративного управління, то тут
слід звернути увагу на такі закони України як «Про господарські товариства»
[Error: Reference source not found]; «Про акціонерні товариства» [Error: Reference
source not found]; «Про управління об’єктами державної власності» [Error:
Reference source not found]; «Про особливості управління об’єктами державної
власності в оборонно-промисловому комплексі» [209] тощо. Ключовою є норма ч. 2
ст. 22 ГК України, відповідно до якої «суб’єктами господарювання державного
сектора економіки є суб’єкти, що діють на основі лише державної власності, а
також суб’єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п’ятдесят
відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального
впливу на господарську діяльність цих суб’єктів» [Error: Reference source not
found]. Таким чином, наведеними вище нормативно-правовими актами
 142

визначаються загальні засади реалізації державою своїх повноважень в сфері

управління суб’єктами господарювання.
Що стосується адміністративно-правового регулювання відносин оренди
державних підприємств, то тут слід звернути увагу на Закони України «Про
управління об’єктами державної власності» [Error: Reference source not found] та
«Про оренду державного та комунального майна» [210]. Останнім регулюються
загальні вимоги до оформлення орендних відносин щодо об’єктів державної
власності в цілому, та зокрема і держаних підприємств або їх частин. При чому
слід зауважити, що оренда державного майна здійснюється за погодженням та за
участю Фонду державного майна України, що є центральним органом державної
влади, який здійснює свої повноваження в сфері управління державною
власністю, та діяльність якого в цій сфері регулюється окремим Законом України
«Про Фонд державного майна України» [211]. Оренда державних підприємств
виступає засобом оптимізації та раціоналізації процесу управління державною
власністю. З точки ж зору корпоративного управління орендні відносини суттєво
підвищують адміністративно-правові можливості органів державної влади, які
здійснюють корпоративне управління державними підприємствами, оскільки
дозволяє використовувати додаткові джерела надходжень коштів. Ці кошти
частіше за все спрямовуються на оновлення основних засобів або на утримання
існуючого стану виробничих потужностей.
Наступною підсистемою корпоративного управління в державному секторі
є приватизація державних підприємств. Окрім вже згадуваних вище законодавчих
актів, вона регулюється спеціальним Законом України «Про приватизацію
державного і комунального майна» [Error: Reference source not found], а також в
деяких випадках і Законом України «Про приватизацію державного житлового
фонду» [212]. Приватизація це завжди процес вибуття з державної власності або
частини корпоративних прав у статутному капіталі підприємства, або контролю
над підприємством в цілому. При чому саме у відносинах приватизації
простежується найбільша концентрація корупційних проявів, оскільки самі
відносини, які регулюються вказаними законами передбачають проведення цілої
 143

низки процедур із визначення справедливої ціни корпоративних прав держави,

яке здійснюється Фондом державного майна України. Законодавство в сфері
приватизації формується досить швидко, але не системно, що пояснюється
кон’юнктурними цілями держави та тактичними інтересами бізнес-еліт, які мають
вплив на державний сектор з метою відчуження у держави та набуття права
власності на найбільш прибуткові державні підприємства.
Окремою підсистемою відносин в сфері корпоративного управління є
відносини з приводу ліквідації державних підприємств. В цьому контексті звертає
на себе увагу наявність спеціального законодавства, а саме Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [ 213] та
Кодексу України з процедур банкрутства [Error: Reference source not found], який
набуває чинність вже 18.10.2019 року. Обидва нормативно-правові акти містять
окремі спеціальні положення, якими регулюються відносини в сфері ліквідації
саме державних підприємств, або підприємств із значною часткою державних
корпоративних прав. При цьому, як і у випадку із відносинами приватизації
процедура ліквідації державних підприємств пов’язана із значними корупційними
ризиками, оскільки містить низку положень щодо оцінки та продажу державної
власності, які контролюються Фондом державного майна України. При цьому
такий контроль здійснюється навіть щодо об’єктів державної власності, які не
знаходилися у прямому підпорядкуванні Фонду та до моменту ліквідації
знаходилися у віданні профільних галузевих міністерств чи інших центральних
органів виконавчої влади.
Наведене вище підтверджує необхідність вдосконалення сучасного
законодавства в сфері корпоративного управління державними підприємствами
шляхом мінімізації контролюючих та наглядових функцій Фонду із одночасною їх
передачею інститутам громадянського суспільства, незалежним аудиторським та
консалтинговим агентствам тощо. При цьому контроль та нагляд за вказаними
процедурами держава повинна залишити за собою, але ці функції повинні
виконуватися скоріше у формі постійного моніторингу за участю як державних
 144

аудиторів, так і приватних незалежних експертів, а також правоохоронних органів

та судових експертів в галузі економіки.
Нарешті останньою важливою підсистемою в сфері здійснення
корпоративного управління державними підприємствами є відносини з публічних
закупівель, які регулюються Законами України «Про публічні закупівлі» [ 214];
«Про відкритість використання публічних коштів» [Error: Reference source not
found] тощо. При чому даний комплекс відносин можна виділити в окрему сферу
адміністративно-правового забезпечення, оскільки тут основний акцент робиться
на відносинах суб’єктів приватного права. Мова йде про створення та
гарантування державою умов вільного та конкурентного доступу суб’єктів
господарювання приватного права до процесу забезпечення державних
підприємств засобами виробництва, ресурсами, технологіями тощо. При цьому
закупівлі здійснюються за рахунок державних коштів, що підвищує вимоги до
прозорості їх використання та здійснення відносин в сфері забезпечення
виробничих потреб державних підприємств. Це той самий елемент публічності та
прозорості, який повинен забезпечуватися відповідно до Принципів
корпоративного управління ОЕСР поряд із запровадженням елементів
громадського контролю у вигляді наглядових рад.
Наведене вище демонструє необхідність систематизації адміністративно-
правового забезпечення процесу корпоративного управління державними
підприємствами шляхом розробки та прийняття спеціального закону, який би мав
назву «Про управління державними підприємствами та державними
корпоративними правами». Основна мета та призначення такого законодавчого
акту полягає в імплементації у вітчизняну систему відносин з приводу управління
державною власністю принципів корпоративного управління розроблених ОЕСР.
Без цих принципів, особливо принципів прозорого регулювання державою
господарських відносин за участі суб’єктів, підконтрольних та підзвітних органам
державної влади неможливо побудувати конкурентне середовище. Відсутність
ефективних механізмів нагляду за діяльністю державних підприємств породжує
корупційні явища, масштаби яких створюють серйозні загрози національній
 145

економічній безпеці країни в цілому. Крім того, вказаний законодавчий акт

покликаний змінити інституціональний вимір системи корпоративного
управління державними підприємствами, зокрема щодо реформування Фонду
державного майна України, діяльність якого на сьогодні є недостатньо прозорою,
та такою, що породжує критичну масу корупційних ризиків.
Водночас необхідно зазначити, що сучасні тенденції розвитку суспільства
та взяті Україною міжнародні зобов’язання, серед яких є і питання забезпечення
гендерної рівності, вимагають реформування діючої нормативно-правової бази,
яка регламентує, зокрема, створення та діяльність наглядових рад державних
підприємств з метою більш ефективної диверсифікації представництва у цьому
керівному органі, адже наша держава обрала євроінтеграційний напрям,
підписавши Угоду про асоціацію з Європейським Союзом.
Для вирішення цього питання варто скористатись досвідом країн, що
входять до складу Європейського Союзу, які вже активно використовують
особливий механізм обов’язкових квот для дотримання рівної представленості
серед членів наглядових рад професіоналів обох статей. Це гарантує справедливу
представленість інтересів більшості власників відповідних активів. До цих країн
відносяться: Бельгія, Франція, Італія, Нідерланди, Іспанія, Португалія, Данія,
Фінляндія, Греція, Австрія та Словенія, які вже запровадили юридичні
інструменти для сприяння гендерній рівності в наглядових радах компаній,
закріпивши це на законодавчому рівні.
Крім того, про забезпечення більшої кількості керівних посад для жінок
йдеться в у резолюціях від 06.07.2011 року та 13.03.2012 Європейської комісії та у
новій Стратегії гендерної рівності Ради Європи на 2018-2023 роки. Зокрема, в цих
документах встановлено мету із досягнення 40 % присутності недопредставленої
статі серед виконавчих директорів компаній, членів наглядових рад підприємств,
які мають більш ніж 250 співробітників та щорічний обіг більше 50 мільйонів
євро. Враховуючи рівну кваліфікацію, пріоритет має надаватися недостатньо
представленій статі. Очікується, що цей принцип буде застосовуватися до близько
5000 компаній, зареєстрованих в Європейському Союзі.
 146

Останні дослідження, проведені такими відомими зарубіжними

організаціями, як Credit Suisse та Інститутом міжнародної економіки Петерсона
вказують на те, що, в середньому, компанії, в керівних органах яких представлені
жінки, досягають кращих фінансових результатів, а гендерний баланс дозволяє
керівним органам краще розуміти потреби ринку та забезпечує більш якісний
процес прийняття рішень. Також представництво жінок на найвищих керівних
посадах сприяє подоланню гендерних стереотипів, що стримують досягнення
рівного гендерного представництва.
Разом з тим, як зазначають ряд вітчизняних та зарубіжних фахівців
гендерний дисбаланс є реальністю для України, що ставить під сумнів повноцінне
функціонування демократичних інститутів у процесі прийняття політичних та
економічних рішень, тому для досягнення повноцінної участі жінок та чоловіків у
суспільному, економічному та політичному житті, потрібні законодавчі зміни, які
спрямовані на усунення таких соціальних і структурних перешкод. Це дозволить
зробити наглядові ради державних підприємств більш диверсифікованими, що
сприятиме збільшенню їх ефективності та відповідальності, в тому числі й в
інтересах власників державних активів – громадян України.

2.5. Державний контроль як засіб управління державним сектором

економіки України

Учені-правники та економісти під терміном контроль (від франц. Controle –

зустрічний, вторинний запис із метою перевірки першого) розуміють перевірку,
спостереження; цей термін також часто вживається у значенні англ. Control –
влада, наявність, панування тощо [215, с. 41]. Саме завдяки контролю можна
отримувати достовірну та об’єктивну інформацію про фактичний стан справ на
підконтрольному об’єкті, про стан виконання законів і державної дисципліни, про
виконання відповідних рішень і рекомендацій. Таким чином, невід’ємним
елементом забезпечення такої функції органів владних повноважень, як державне
управління, є контроль та його похідна – державний контроль.
 147

Крім того, контроль можна розглядати як один із принципів діяльності

органів державної влади або як метод державного управління. Контроль є
основною і першою ознакою організації будь-якої влади, оскільки ефективне
управління не можливе без контролю.
У теорії адміністративного права контроль розглядається як важлива
функція державного управління, що органічно пов’язана з іншими
управлінськими функціями. Зокрема, О. Ф. Андрійко зазначає, що контроль є
функцією управління, яка у необхідному співвідношенні існує з іншими. Такий
підхід дозволяє уникнути як недооцінювання або перебільшення значення
контролю у здійсненні управлінської діяльності. У процесі державного контролю
здійснюється перевірка загальної спрямованості управлінської діяльності,
відповідності її спрямування встановленому та закріпленому нормативно-
правовими актами напряму і відповідності йому інших функцій управління [ 216, с.
142]. У свою чергу, український вчений-правник В. М. Гаращук відзначає, що
“державний контроль включає контролюючі дії усіх без винятку державних
структур та контроль у сфері державного управління, а недержавний контроль
здійснюється недержавними утвореннями, громадянами та пронизує усі сфери
діяльності людини, у тому числі державне управління” [ 217, с. 204]. Отже, автори,
розкриваючи значення державного контролю, визначають його як невід’ємну
функцію державного управління [218].
Водночас у науковій літературі наголошується, що контроль у широкому
значенні є не лише функцією державного управління, а й обов’язковим елементом
державного регулювання економіки, метою якого є розкриття відхилень від
прийнятих стандартів і порушення принципів, законності, ефективності та
економії матеріальних ресурсів на якомога ранній стадії з тим, щоб мати
можливість вжити коригуючих заходів, а в окремих випадках притягти винних до
відповідальності, одержати компенсацію за заподіяну шкоду або здійснити заходи
щодо запобігання або скорочення таких порушень у майбутньому [219, с. 10].
Отже, контроль за державним сектором економіки України – це засіб
державної управлінської діяльності, який застосовуються публічною
 148

адміністрацією в рамках встановлених повноважень, для забезпечення режиму

законності в державному секторі економіки.
Державний фінансовий контроль – це вид фінансового контролю. Він є
важливим складником державного регулювання економіки, оскільки покликаний
забезпечувати цей процес достовірною інформацією про використання
господарюючими структурами фінансових ресурсів, про ефективність здійсненого
регулювання та наявність відхилень від встановлених норм, які перешкоджають
формуванню, цільовому та ефективному використанню державних фінансових
ресурсів, а також дає змогу вжити необхідних заходів для блокування негативних
явищ і профілактики їх у майбутньому [220, с. 10].
 149

За результатами узагальнення наукових підходів нами уточнено

співвідношення понять “контроль”, “фінансовий контроль” та “державний
фінансовий контроль” (рис.2).

Контроль
Контроль(у(уширокому
широкомурозумінні)
розумінні)--процес
процесцілеспрямованого
цілеспрямованоговпливу
впливуна
наоб’єкти
об’єктиуправління,
управління,який
який
передбачає
передбачаєсистематичний
систематичнийнагляд,
нагляд,спостереження
спостереженнязазаїхїхдіяльністю
діяльністюдля
длявиявлення
виявленнявідхилень
відхиленьвід
від
установлених
установленихнорм,
норм,правил,
правил,вимог
вимогчи
чизавдань
завданьуупроцесі
процесіїхїхвиконання
виконання

Фінансовий
Фінансовийконтроль
контроль--комплексна
комплекснадіяльність,
діяльність,що
щорегламентується
регламентуєтьсяорганом
органомзаконодавчої
законодавчоївлади
владита
та
органами
органамивиконавчими
виконавчимивлади
владивсіх
всіхрівнів
рівнівііздійснюється
здійснюєтьсяспеціально
спеціальноствореними
створенимиустановами,
установами,для
для
забезпечення
забезпеченнязаконності
законностіййефективності
ефективностіформування,
формування,розподілу,
розподілу,перерозподілу
перерозподілута тавикористання
використання
фінансових
фінансовихресурсів,
ресурсів,захисту
захистуфінансових
фінансовихінтересів
інтересівдержави,органів
держави,органівмісцевого
місцевогосамоврядування,
самоврядування,суб’єктів
суб’єктів
господарювання
господарюваннята тагромадян,
громадян,аатакож
такождля
дляуспішного
успішногодосягнення
досягненняцілей
цілей, ,визначених
визначенихуусфері
сферіфінансів
фінансів

Державний
Державнийфінансовий
фінансовийконтроль
контроль--вид
видфінансового
фінансовогоконтролю;
контролю;публічний,
публічний,регламентований
регламентований
спеціальними
спеціальниминормативно-правовими
нормативно-правовимиактами
актамивид
виддіяльності,
діяльності,що
щоздійснюється
здійснюєтьсяорганами
органамидержавної
державноївлади,
влади,
аатакож
такожспеціалізованими
спеціалізованимидержавними
державнимиорганами
органамифінансового
фінансовогоконтролю
контролюта таспрямована
спрямованананавстановлення
встановлення
фактичного
фактичногостану
станусправ
справна
напідконтрольному
підконтрольномуоб’єкті
об’єктіщодо
щодозабезпечення
забезпеченнязаконності,
законності,результативності,
результативності,
ефективності
ефективностітатаекономічності
економічностіуправління
управлінняпублічними
публічнимифінансовими
фінансовимиресурсами,
ресурсами,нанаусунення
усуненняфінансових
фінансових
правопорушень
правопорушеньта таприйняття
прийняттяуправлінських
управлінськихрішень
рішеньуусфері
сферіпублічної
публічноїекономічної
економічноїдіяльності
діяльностіуунайбільш
найбільш
ефективний
ефективнийспосіб
спосіб

Рисунок 1. Співвідношення понять у системі “контроль − фінансовий

контроль – державний фінансовий контроль” [221, с. 66; 222, с. 9]
Ми поділяємо думку науковців, що запропоноване співвідношення понять у
системі “контроль − фінансовий контроль – державний фінансовий контроль”
дає змогу встановити чіткий розподіл обов’язків на кожному рівні управління,
зрозуміти організацію раціональної взаємодії між суб’єктами контролю та межі
їх відповідальності. Такий розподіл сприяє здійсненню об’єктивної оцінки
використання фінансових ресурсів України в умовах глобальних трансформацій
та жорсткої конкуренції на світових ринках.
Особливу роль у забезпеченні фінансової безпеки держави, підвищення
ефективності використання державної власності, збереження національних
багатств, піднесення довіри суспільства до державної влади та її інститутів,
прискореного розвитку демократичних процесів та здійснення економічних
 150

реформ відіграє державний фінансовий контроль. Розглянемо коротко систему

органів державного фінансового контролю та перспективи її реформування
системи державного фінансового контролю у контексті виконання Угоди про
асоціацію з Європейським Союзом.
Державний фінансовий контроль реалізується через систему органів
державного фінансового контролю, яка є елементом загальної структури
контрольних органів держави та важливою частиною фінансового механізму, за
допомогою якого держава реалізує свою фінансову політику. Система органів
державного фінансового складається з двох підсистем: до першої належать
органи загальнодержавного контролю (Президент України, Верховна Рада
України, Кабінет Міністрів України), до другої – суб’єкти спеціального
контролю, яким відповідні повноваження делеговані суб’єктами першої
підсистеми (Міністерство фінансів України, Рахункова палата, Державна
казначейська служба України, Державна аудиторська служба України, Державна
фіскальна служба України та інші органи спеціального контролю відповідно до
компетенції).
Контрольні повноваження Президента України у сфері управління
фінансовими ресурсами обумовлені його статусом глави держави та гаранта
державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання
Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Безпосередньо
контрольні функції реалізуються Президентом під час підписання ним
прийнятого Верховною Радою України закону про Державний бюджет України
на поточний рік та інших законів у сфері організації та регулювання фінансової
діяльності [223].
Конституція України визначає загальні засади і характер участі у процесі
фінансового контролю Верховної Ради України та парламентських комітетів,
насамперед Комітету з питань бюджету та Комітету з питань фінансової
політики і банківської діяльності, які здійснюють парламентський контроль за
станом і рухом бюджетних коштів. У статті 85 Основного Закону закріплено
повноваження Верховної Ради України щодо затвердження Державного
 151

бюджету України, внесення змін до нього, контролю за його виконанням,

прийняття рішення щодо звіту про його виконання [Error: Reference source not
found].
Згідно зі статтею 109 Бюджетного кодексу України до повноважень
Верховної Ради України з контролю за додержанням бюджетного законодавства
належать: заслуховування звітів про стан виконання Державного бюджету
України, у тому числі заслуховування звітів розпорядників бюджетних коштів
про використання коштів державного бюджету; контроль за використанням
коштів резервного фонду державного бюджету [Error: Reference source not
found].
Контрольна діяльність Кабінету Міністрів України спрямована на
реалізацію завдань економічного та соціального розвитку держави. Діяльність
Кабінету Міністрів регламентується Законом України “Про Кабінет Міністрів
України”.
Відповідно до статті 98 Конституції України Рахункова палата здійснює
контроль від імені Верховної Ради України за надходженням та використанням
коштів Державного бюджету України. Організація, повноваження і порядок
діяльності Рахункової палати визначаються Законом України “Про Рахункову
палату” [224] та Регламентом, затвердженим рішенням Рахункової палати від
28.08.2018 № 22-7 [ 225]. У своїй роботі Рахункова палата також керується
Методичними рекомендаціями з проведення фінансового аудиту, затвердженими
рішенням Рахункової палати від 22.09.2015 № 5-5 [13] та застосовує основні
принципи діяльності Міжнародної організації вищих органів фінансового
контролю (INTOSAI), Європейської організації вищих органів фінансового
контролю (EUROSAI) та Міжнародні стандарти вищих органів фінансового
контролю (ІSSAІ) в частині, що не суперечить Конституції та законам України.
Згідно зі статтею 1 Закону України “Про основні засади здійснення
державного фінансового контролю в Україні” [ 226] здійснення зовнішнього
державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої
влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної
 152

політики у сфері державного фінансового контролю. На сьогодні таким органом

є Державна аудиторська служба України, діяльність якої регламентується
Положенням про Державну аудиторську службу України [ 227].
Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство фінансів України,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 375,
зазначений орган є головним органом у системі центральних органів виконавчої
влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову та бюджетну
політику, державну політику у сфері організації та контролю за виготовленням
цінних паперів, документів суворої звітності, бухгалтерського обліку, випуску і
проведення лотерей, а також забезпечує формування та реалізацію державної
політики у сфері державного фінансового контролю, казначейського
обслуговування бюджетних коштів, запобігання і протидії легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню
тероризму та забезпечує формування єдиної державної податкової, митної
політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державної політики у
сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та
митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску,
державної політики у сфері видобутку, виробництва, використання та зберігання
дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння
органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку [ 228].
Державна казначейська служба України реалізовує державну політику у
сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського
обліку виконання бюджетів та внесення на розгляд Міністра фінансів
пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених
сферах. Діяльність служби регламентується Положенням про Державну
казначейську службу України [ 229].
Державна фіскальна служба України реалізує та вносить пропозиції на
розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо державної податкової політики та
політики у сфері державної митної справи, а також щодо державної політики у
 153

сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та

митного законодавства. Діяльність служби регламентується Положенням про
Державну фіскальну службу України [ 230].
Також згідно із законодавством України певні функції щодо здійснення
державного фінансового контролю покладені на Національний банк України,
Національну комісію з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний
комітет України, Фонд державного майна України, Державну службу фінансового
моніторингу України тощо.
До важливих нормативно-правових актів, які регулюють питання організації
та здійснення державного фінансового контролю, окрім наведених, також
належать закони України “Про аудит фінансової звітності та аудиторську
діяльність” [231], “Про Національний банк України” [232], “Про місцеве
самоврядування в Україні” [233], “Про обіг векселів в Україні” [234], а також акти
Кабінету Міністрів України, якими встановлюються порядок проведення
планових перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати
контроль за нарахуванням і сплатою податків і зборів, стандарти та методичні
рекомендації щодо проведення фінансового аудиту Рахункової палати,
нормативно-правові акти Державної казначейської служби України, Державної
аудиторської служби України тощо.
Основним міжнародним правовим актом у цій сфері є Лімська декларація
керівних принципів контролю, прийнята в 1977 році на IX Конгресі Міжнародної
організації вищих органів фінансового контролю (INTOSAI), в якій узагальнено
досвід організації і діяльності вищих органів фінансового контролю різних
держав з урахуванням різноманітності систем управління, специфіки
господарювання і практики контрольної роботи, систематизовано
загальноприйняті основні принципи зовнішнього контролю за фінансовими
ресурсами.
Як видно з наведеного, в Україні загалом сформована система державного
фінансового контролю. Водночас на сьогодні ця система потребує реформування
у зв’язку з наявністю недоліків, серед яких: недосконалість нормативно-
 154

правового, фінансового, інформаційного та методологічного забезпечення

системи державного фінансового контролю; відсутність належної співпраці
органів, що здійснюють державний фінансовий контроль, з європейськими
органами протидії фінансово-економічним правопорушенням (зокрема, Комісією
ЄС з питань боротьби з шахрайством (OLAF); недостатній рівень розуміння
органами державної влади, органами місцевого самоврядування та суб’єктами
господарювання сутності державного фінансового контролю, що негативно
впливає на результати їхньої діяльності; низька спроможність розпорядників
бюджетних коштів до впровадження та розвитку внутрішнього контролю через
недостатній рівень усвідомлення сутності державного внутрішнього фінансового
контролю та відповідальності за результати своєї діяльності, зокрема перед
суспільством; брак ефективної взаємодії органів контролю між собою тощо.
З метою вирішення цих проблем вітчизняними науковцями та експертами
здійснюється велика робота, яка знайшла відображення в ряді стратегічних
документів держави, зокрема: Середньостроковому плані пріоритетних дій Уряду
до 2020 року, затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України від
03.04.2017 № 275; Стратегії реформування системи управління державними
фінансами на 2017-2020 роки, схваленій розпорядженням Кабінету Міністрів
України від 08.02.2017 № 142; Стратегії сталого розвитку “Україна – 2020”,
схваленій Указом Президента України від 12.01.2015 № 5.
Втім, основним документом, який визначає напрями і механізм розвитку
системи державного фінансового контролю в Україні з урахуванням
міжнародного досвіду та найкращих практик Європейського Союзу, а також
базується на зазначених стратегічних документах, є Концепція реалізації
державної політики у сфері реформування системи державного фінансового
контролю до 2020 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від
10.05.2018 № 310-р. У цьому документі йдеться про необхідність реформування
системи державного фінансового контролю та роль Державної аудиторської
служби України як центрального органу виконавчої влади, який забезпечує
формування і реалізує державну політику у сфері державного фінансового
 155

контролю. Крім того, в зазначеній Концепції пропонується вирішення

проблемних питань реформування системи державного фінансового контролю
шляхом виконання таких завдань:
1. Розбудова уніфікованої нормативно-методологічної бази та
стандартизація державного фінансового аудиту, зокрема удосконалення та
посилення інституційної основи наявних видів державного фінансового аудиту,
що проводить Державна аудиторська служба України, та впровадження в
діяльність нових видів і форм аудиту (з цією метою Державна аудиторська служба
України повинна розробити проект Закону України про основні засади діяльності
органів державного фінансового контролю).
2. Підвищення ефективності виконання функції інспектування шляхом
фокусування зусиль аудиторів на найбільших фінансових ризиках.
3. Удосконалення інформаційного забезпечення Державної аудиторської
служби України, унормування механізму взаємодії та обміну інформацією між
органами державної влади, органами місцевого самоврядування, створення
інтегрованої автоматизованої інформаційної бази.
4. Формування системи запобіжників під час здійснення реформи з
децентралізації владних повноважень та забезпечення належного контролю за
витрачанням фінансових ресурсів на місцевому та регіональному рівнях.
5. Зміцнення кадрового потенціалу Державної аудиторської служби
України.
6. Формування механізмів співпраці, налагодження партнерських
відносин органів Державної аудиторської служби України з іншими органами
державної влади, органами місцевого самоврядування та суб’єктами
господарювання як об’єктами державного фінансового аудиту.

Висновки до розділу 2
 156

Дослідивши механізм управління державним сектором економіки доведено,

що механізм управління – це системна взаємодія елементів, завдяки яким
встановлюється результат та досягається мета діяльності.
Механізм державного управління – складне системне утворення видових
механізмів, який уявляє собою постійно взаємодіючі між собою елементи, що
направлені на виконання публічних зобов’язань держави. Аргументується, що
механізм адміністративно-правового управління є похідним видом механізму
державного управління, який за допомогою публічної адміністрації, з
використанням відповідних засобів та способів, в межах відповідних форм,
досягає поставленої мети. Таким чином, механізм адміністративно-правового
управління державним сектором економіки України відноситься до механізмів
державного управління.
Механізм адміністративно-правового управління державним сектором
економіки України – це взаємообумовлена система елементів (суб’єктів
управління, об’єктів управління, правових засобів (адміністративно-правових
норм у сфері управління державним сектором економіки (державною власністю),
актів реалізації прав і обов’язків), взаємовплив яких приводив до досягнення цілі
адміністративно-правового управління державним сектором економіки України.
Механізм адміністративно-правового управління державним сектором
економіки України містить у собі наступні елементи: суб’єкти державного
управління економікою; правове регулювання управлінських відносин:
нормативні акти та індивідуальні акти управління як спосіб впливу суб’єкта на
об’єкт та зворотній зв'язок між ними; засоби і прийоми, що використовують
суб’єкти управління для впливу на керовані об’єкти.
Нормативно-правове управління державним сектором економіки – система
нормативно-правових актів, приписи яких направлено на управління державним
сектором економіки для його розвитку та економічного зростання України як
високо розвинутої, економічно незалежної держави.
Корпоративне управлінням державними підприємствами - це процес
цілеспрямованого, системного, комплексного владно-управлінського впливу
 157

суб’єктів державної влади (органів чи інститутів держави) на суб’єкти

господарювання, в яких частка державної власності перевищує необхідний для
повного контролю за діяльністю такого суб’єкту мінімум частки в статутному
капіталі, та який здійснюється в спосіб і за допомогою механізмів які мають
належне адміністративно-правове закріплення в законодавстві України.
Основними підсистемами в системі корпоративного управління державними
підприємствами є: підсистема оперативного управління суб’єктами державної
власності; підсистема регулювання орендних відносин, що має на меті
оптимізацію використання державної власності через інститут оренди; підсистема
відносин з приводу приватизації; підсистема відносин в сфері ліквідації найменш
рентабельних та привабливих державних підприємств; підсистема відносин з
приводу державних закупівель в сегменті корпоративних відносин за участю
державних підприємств.
Аргументується необхідність удосконалення сучасного законодавства, яким
урегульовано корпоративне управління державними підприємствами шляхом
мінімізації контролюючих та наглядових функцій Фонду із одночасною їх
передачею інститутам громадянського суспільства, незалежним аудиторським та
консалтинговим агентствам тощо. При цьому контроль та нагляд за вказаними
процедурами держава повинна залишити за собою, але ці функції повинні
виконуватися скоріше у формі постійного моніторингу за участю як державних
аудиторів, так і приватних незалежних експертів, а також правоохоронних органів
та судових експертів в галузі економіки.
Контроль за державним сектором економіки України – це засіб державної
управлінської діяльності, який застосовуються публічною адміністрацією в
рамках встановлених повноважень, для забезпечення режиму законності в
державному секторі економіки.
Публічна адміністрація як суб’єкт управління державним сектором
економіки – це органи державного управління, місцеве самоврядування,
підприємства, установи, організації та інші суб’єкти, наділені адміністративно-
управлінськими функціями, які діють з метою отримання прибутку і вирішення
 158

публічних зобов’язань держави по задоволенню публічних економічних інтересів

фізичних і юридичних осіб.
Як один з домінуючих галузей економіки є агропромисловий комплекс,
який, на нашу думку, повинен бути очолений окремим міністерством. В той же
час торгівельна сфера повинна увійти в промисловий комплекс і очолюватися
міністерством промисловості України.
 159

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-

ПРАВОВОГО УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ
УКРАЇНИ
3.1. Шляхи реформування адміністративно-правового управління
державного сектора економіки України
Сучасний етап еволюції економічних систем характеризується створенням
економіки, що базується на розвитку державного сектору і державної власності, в
якій економічне та соціальне благополуччя країни визначається наукомісткими
технологіями, інноваційною домінантою та рівнем інтелектуального розвитку
людини. Постійне зростання глобалізації економіки виражається в різкому
збільшенні масштабів і темпів переміщення капіталів, що випереджає ріст
міжнародної торгівлі у порівнянні з ростом ВВП, виникненні постійно
працюючих в реальному часі світових фінансових ринках. Створені за останні
десятиліття інформаційні системи набагато підсилили можливість фінансового
капіталу до швидкого переміщення, що містить в собі потенційно можливість до
руйнування стійких економічних систем. У цих умовах глобалізація уособлює
постійний ріст взаємозалежності економік різних країн та пов’язана з
формуванням економічного простору, де галузева структура, обмін інформацією
та технологіями, географія розміщення продуктивних сил визначаються з
урахуванням світової кон’юнктури, а економічні підйоми і спади набувають
планетарного масштабу [235; 236].
Науковці та експерти практики все частіше відмічають, що на відміну від
ідеальної моделі ринку і конкуренції доступ на основні ринки товарів, послуг,
капіталу фактично монополізований і подолати наявні бар’єри новим компаніям
набагато складніше, ніж у звичайному конкурентному середовищі. Наряду з цим
форми і методи конкурентної боротьби на світовому ринку відрізняються від
конкурентної боротьби на національному ринку. Тому на світовому ринку
активним учасником господарських зв’язків стає держава, яка безпосередньо
зацікавлена в підтримці національних компаній. При цьому в умовах глобалізації
всі активніше використовуються правові методи для вирішення економічних
 160

проблем. Відповідно, економічно і політично сильна держава необхідна для

розвитку, як на внутрішньому ринку, так і для підтримки національного бізнесу
на світовому ринку [Error: Reference source not found].
Це означає, що в умовах глобалізації державний сектор економіки набуває
все більшого значення, адже в ринковій економіці він активно використовується
як засіб регулювання для досягнення багатьох державних соціально-економічних
цілей, в тому числі для забезпечення стабільного розвитку важливих стратегічних
галузей народного господарства [237, с. 115]. Тому першочерговою стає задача
формування сильного і ефективного державного сектору країни для підтримки
виробництва суспільних благ і забезпечення сталого розвитку галузей економіки,
у зв’язку з чим все більшої актуальності набувають питання пошуку шляхів
реформування адміністративно-правового управління державного сектора
економіки України.
Проблемам пошуку шляхів реформування адміністративно-правового
управління державного сектора економіки в сучасних умовах приділяється значна
увага як вітчизняними, так і зарубіжними вченими та експертами. Вони
констатують серйозні зміни, що відбуваються в розвитку державного сектора
економіки України та відмічають важливість засобів адміністративного права для
вирішення проблеми ефективності управління ним в умовах глобалізації.
Теоретичні, методичні та практичні проблеми реформування адміністративно-
правового управління державного сектора економіки України розроблялися в
наукових дослідженнях таких вітчизняних вчених як В. Авер’янов, В. Бесєдін, А.
Гальчинський, В. Голіков, О.Гоша, Б. Данилишин, Б. Кваснюк, О. Кравчук, В.
Кубліков, С. Мочерний, В. Плакіда, М. Чечетов, М. Шкільняк та ін. Серед
зарубіжних вчених ці питання досліджували Л. Абалкін, Є. Балацький, Є. Гайдар,
З. Саидов, Т. Капелько, Д. Львов, І. Ансоф, Дж. К. Гелбрейт, К. Ерроу, К. Маркс,
Л.Клейн, Е. Савас, Дж. Сакс, Дж. Стігліц, К. Перес та багатьма іншими вченими.
З відходом від планової економіки, в рамках якої економічні суб’єкти
державного сектора економіки зобов’язані були досягати конкретних результатів і
показників, змінилися і методи управління державним сектором економіки та
 161

намітились основні напрями реформування адміністративно-правового

управління державного сектора економіки України. У науці відмічається з цього
приводу: «держава в силу різноманітності об’єктів управління, їх специфіки,
неможливості оперативної обробки актуальної інформації про стан кожного
об’єкта управління, необхідного для прийняття своєчасних і адекватних
управлінських рішень, в більшості випадків не може і не повинно визначати
способи досягнення мети, тобто детальні, економічно обґрунтовані плани
конкретних заходів у відношенні об'єкта управління» [ 238, С. 22.]. Іншими
словами, методи управління державним сектором економіки змінилися, як і
способи підтримки і стимулювання його ефективного управління.
Основною характеристикою сучасних методів управління державним
сектором економіки, є їх менш розпорядчий характер, фактично вони носять
рекомендаційний характер і можуть бути визначені в сукупності терміном
«планування». Під останнім не мається на увазі досягнення конкретних жорстких
показників і нормативів, а мається на увазі лише встановлення «бажаного стану
об’єкта управління» [239].
Зауважимо також, що масштабні проекти, спрямовані на реформування
державного сектору економіки здійснювались у багатьох країнах. В документах
Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) проаналізовано цей
досвід та виділено шість основних принципів, яких повинні дотримуватись
органи державного управління щодо забезпечення ефективного, прозорого та
відповідального функціонування державного сектору економіки:
- нормативно-правова база та система регулювання, що застосовується до
державних підприємств, повинні забезпечувати єдині ринкові умови («правила
гри») як для державних так і для приватних підприємств;
- держава повинна дотримуватись чіткої та послідовної політики
власності, забезпечуючи прозоре, відповідальне, професійне й ефективне
управління державними підприємствами;
 162

- держава і державні підприємства повинні визнавати в рівній мірі права

всіх акціонерів та забезпечувати їм рівність і вільний доступ до інформації про
підприємство відповідно до Рекомендацій ОЕСР;
- державна політика власності не повинна порушувати забезпечені
правовими актами або договірними зобов’язаннями права інших сторін,
пов’язаних з державними підприємствами;
- державні підприємства мають виконувати вимоги суворих стандартів
прозорості та Рекомендації ОЕСР;
- правління державних підприємств повинні мати всі необхідні
повноваження та бути компетентними для того, щоб виконувати функції
стратегічного планування та контролю за управлінням компанією; вони повинні
діяти сумлінно та брати відповідальність за свої дії [240].
Головним результатом реформи державного сектору економіки на підставі
зазначених принципів повинно стати підвищення його ефективності, адже
ефективність надає переваги власне державним підприємствам, державі та її
громадянам. При цьому підвищення ефективності державних підприємств
дозволить: покращити якість послуг і продукції підприємств; знизити ціну
продукції та послуг; поліпшити рентабельність підприємств і збільшити обсяг
надходжень до державного бюджету; покращити середовище господарювання та
інвестиційний клімат, забезпечуючи рівні можливості для приватних і державних
підприємств, а також подаючи приклад належного корпоративного управління
[241].
Як показує досвід інших країн, що підтверджується і результатами
незалежних досліджень, основною причиною низької операційної ефективності
держпідприємств є слабка система корпоративного управління, яка не сприяє
рентабельності і ставить суперечливі цілі, що призводить до неякісного
управління. Протягом тривалого часу єдиним шляхом вирішення цієї проблеми
вважалася приватизація держпідприємств. Проте не всі державні підприємства
доцільно приватизовувати, а приватизація багатьох державний підприємств може
тривати достатньо довго. В умовах, коли управління державним сектором
 163

економіки здійснюється згідно із принципами, затвердженими у країнах-членах

ОЕСР, державні підприємства стають достатньо конкурентоспроможними навіть
на міжнародному ринку та досягають показників, які дорівнюють показникам
підприємств, що перебувають у приватній власності, або перевищують їх.
Відповідно до згаданих принципів ОЕСР було виділено ряд напрямів
реформування державного сектору економіки та діяльності державних
підприємств зокрема. Наведемо ключові цілі реформи державних підприємств [242;
Error: Reference source not found]
1. Посилення нагляду та покращення прозорості. Держпідприємства
повинні раціонально використовувати свої ресурси і дотримуватись перевірених
практик управління ризиками. Ефективний контроль має запобігати потенційним
конфліктам інтересів. Простіше кажучи, економічно доцільний нагляд створює
умови для покращення внутрішньої системи управління підприємств. Одним з
ключових кроків до збільшення прозорості діяльності держпідприємств є
розкриття ними своїх фінансових даних та іншої важливої інформації. Така
вимога відповідає міжнародній практиці та дозволяє об’єктивно порівняти
фінансові і операційні результати діяльності, включаючи порівняння фінансових
показників держпідприємств із результатами роботи аналогічних підприємств у
приватному секторі [Error: Reference source not found].
Таким чином, в цілому адміністративно-правове управління державним
сектором економіки обумовлене станом національної системи господарювання.
Крім того зауважується, що у зв’язку з призупиненням процесів лібералізації
економіки в багатьох розвинених країнах, наступає період активізації держави як
головного регулятора національної і міжнародної економіки, тому зростає роль
адміністративно-правових засобів управління державним сектором економіки.
 164

В умовах, коли дуже мало точних даних є загальнодоступними, важко

оцінити роботу держпідприємств та їхніх органів управління, так само як
вимагати від них ефективного використання капіталу і досягнення поставлених
цілей. Відкритий доступ до інформації про діяльність держпідприємств стимулює
їхню відповідальність і знижує ризик корупції. Незважаючи на те, що акції
більшості держпідприємств не торгуються на відкритому ринку, діяльність цих
підприємств по суті є публічною, і тому повинна бути ще більш прозорою, ніж
діяльність компаній, акції яких представлені на фондовій біржі. Чіткі цілі та
регулярне оцінювання ефективності діяльності є основою належного
корпоративного управління держпідприємствами. Одним з перших кроків по
реформуванню управління державними підприємствами стало впровадження у
всіх великих держпідприємствах (чия діяльність має комерційну складову) аудиту
їхньої фінансової звітності відповідно до Міжнародних стандартів аудиту, у
відповідності до кращої світової практики [Error: Reference source not found].
2. Удосконалення корпоративного управління. Внаслідок посилення
конкуренції держпідприємствам доведеться використовувати свої активи більш
відповідально і раціонально. Очікується, що нова модель корпоративного
управління на підприємствах державного сектору економіки не лише принесе
фінансову вигоду для державного бюджету, але і підвищить якість послуг, що
надаються громадянам України. Крім того, ефективне корпоративне управління
державними підприємствами позитивно вплине на національну економіку та
бізнес-середовище, що підвищить привабливість України для іноземних
інвесторів, адже нова модель корпоративного управління державними
підприємствами передбачає стратегічне планування, призначення незалежних
членів наглядових рад та розробку системи заохочення для наглядових рад і
правління [Error: Reference source not found].
 165

Відповідно до найкращих світових практик, комітети з аудиту повинні

виконувати кілька важливих функцій: контролювати процес підготовки фінансової
звітності; забезпечувати ефективність внутрішнього аудиту, внутрішнього
контролю та управління ризиками; здійснювати нагляд за аудитом річної
фінансової звітності; оцінювати незалежність особи або компанії, що виконує
аудит; запобігати фінансовим порушенням. Окремо необхідно зауважити, що в
процесі впровадження перебуває нова система заохочення як для членів
наглядових рад, так і для керівників держпідприємств. Центральною ідеєю нової
системи заохочення повинно бути збільшення винагороди таких посадових осіб у
державних підприємствах до рівня оплати праці на аналогічних посадах у
приватному секторі. Водночас, фінансова винагорода має прямо залежати від
виконання компанією та її керівниками поставлених цілей. Ця модель покликана
стимулювати компетентних фахівців влаштовуватися на роботу в державні
підприємства, а отже, допоможе підвищити якість управління [Error: Reference
source not found].
3. Визначення чітких цілей діяльності. Тривалий час державним
підприємствам ставились різноманітні і часто суперечливі цілі, що призводило до
невизначеності під час розподілу відповідальності. При здійсненні своїх
управлінських повноважень, державні органи повинні забезпечити абсолютну
чіткість і прозорість комерційних і некомерційних (зокрема, соціальних) цілей
державних підприємств та контролювати їх виконання. Це допоможе державним
підприємствам реалізувати свої стратегічні завдання, шляхом надання суспільству
послуг та продукції найвищої якості з максимальною ефективністю. Важливою
умовою також є оптимальне співвідношення власного і залученого капіталу
держпідприємств і запровадження чіткої дивідендної політики. Це має
стимулювати державні підприємства підвищити ефективність роботи,
модернізувати обладнання та бізнес-процеси, а також збільшити вартість
акціонерного капіталу.
 166

В подальшому підлягає докорінному реформуванню робота збиткових

державних підприємств. Нерентабельна комерційна діяльність та здійснення
невластивих функцій мають бути припинені. Слід інтенсифікувати зусилля і
темпи корпоратизації державних підприємств, що здійснюють комерційну
діяльність. Державні підприємства повинні мати таку саму структуру
корпоративного управління, що й приватні компанії. Це дозволить поліпшити
управління державними підприємствами, водночас зберігаючи критично важливі
активи у державній власності.
4. Розділення комерційних і некомерційних функцій. Рекомендації ОЕСР
закликають державні підприємства визначити свої некомерційні (або соціальні)
функції та окремо вказати їх у своїх статутах. Крім того, підприємства мають
розділити комерційні та некомерційні операції у своїх бухгалтерських документах
для забезпечення більшої прозорості та спрощення фінансового аналізу.
Найбільші державні підприємства України повинні будуть оцінити обсяг своїх
некомерційних функцій і пов’язаних із ними витрат, а також їхній вплив на
фінансову ефективність. Важливо запровадити чітку та прозору модель
фінансування некомерційних операцій для уникнення перехресного субсидування.
Таке фінансування не повинне впливати на ринкові умови. Це означає, що
комерційна діяльність компаній повинна здійснюватися згідно із принципами
чесної конкуренції.
5. Запровадження політики власності. Державні підприємства конкурують
із приватними компаніями – отже, під час створення систем управління
державними підприємствами Кабінет Міністрів повинен неухильно
дотримуватися принципу розділення функцій власності та функцій регулювання.
Враховуючи це, Кабінет Міністрів України 10 жовтня 2018 року схвалив Основні
засади впровадження політики власності щодо суб’єктів господарювання
державного сектору економіки (далі – «Політика власності») [243].
Документ розроблено з урахуванням кращих світових практик політики
власності державних підприємств, зокрема OECD Guidelines on Corporate
Governance of SOEs (Рекомендації щодо корпоративного управління державними
 167

підприємствами Організації економічного співробітництва та розвитку). Основні

засади впровадження політики власності визначають основні цілі здійснення
державного володіння, управління і розпорядження суб’єктами господарювання.
Так, політика власності стверджує, що держава володіє підприємствами для
підвищення їхньої ефективності, збереження і підвищення балансової вартості
їхніх активів, забезпечення економічних інтересів українського народу, виконання
покладених на державу соціальних функцій, а також отримання прибутку
держпідприємствами від здійснення комерційної діяльності [244].
Документ також визначає загальні принципи управління суб’єктами
господарювання державного сектору економіки, серед яких: винятковість
державної власності - передбачено, що у власності держави мають залишитись
підприємства, що виконують покладені на державу функції або є природними
монополіями. При цьому інші підприємства мають бути приватизовані, передані в
комунальну власність, державно-приватне партнерство або ліквідовані;
визначення чітких цілей діяльності - держава має визначати комерційні і
некомерційні цілі функціонування підприємств, що належать до її власності;
паритетність у регулюванні державними та комерційними компаніями, коли
державні компанії здійснюють свою діяльність на тих самих комерційних і
конкурентних засадах, як і недержавні підприємства, із перетворенням всіх
держкомпаній на акціонерні товариства; розмежування функцій власника і
регулятора - держава здійснює контроль і регулювання, однак не втручається в
операційну діяльність суб’єкта господарювання; професійність в управлінні
суб’єктами господарювання - керівники і члени наглядових рад мають обиратись
за конкурентною, прозорою і чесною процедурою із урахуванням їхнього досвіду
і професійних навичок; дотримання прозорості своєї діяльності для зниження
корупційних ризиків; соціальна відповідальність держкомпаній [Error: Reference
source not found].
Тепер органи влади, які здійснюють управління державними компаніями,
мають протягом місяця розробити, затвердити і оприлюднити окремі політики
власності для особливо важливих державних підприємств. Вони також мають
 168

забезпечити впровадження політики власності на всіх підприємствах, що

належать до державної форми власності [Error: Reference source not found].
 169

6. Покращення стану бізнес-середовища. Прозорість діяльності

державних підприємств дозволить створити сприятливий для підприємництва
клімат, який є необхідним для залучення більшої кількості іноземних інвесторів в
Україну. Здійснений Світовим банком аналіз підтвердив, що прямі іноземні
інвестиції стимулюють розвиток національних економік. Іноземні компанії часто
стають бізнес-каталізаторами, що прискорюють розвиток суб’єктів, з якими вони
безпосередньо конкурують, а також суміжних галузей економіки. Розділення
комерційних і некомерційних функцій, підвищення прозорості діяльності та
рентабельності призведе до оптимізації структури капіталу держпідприємств. У
свою чергу це відкриє ширші можливості для залучення додаткових коштів на
ринках капіталу. Чим більше держпідприємств представлено на фондових біржах,
тим вищою є ринкова капіталізація, а ринок – більш ліквідним і привабливим як
для місцевих, так і для іноземних інвесторів [Error: Reference source not found].
7. Стратегія реформи управління державною власністю. Стратегію
реформи управління державною власністю було розроблено у співпраці з МВФ і
Світовим банком та ухвалено Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 662
у травні 2015 року. Стратегія реалізується у таких важливих напрямках як:
посилення бюджетного нагляду (оцінка фіскальних ризиків); розмежування
функцій Кабінету Міністрів України та міністерств як суб’єкта управління
об’єктами державної власності та регулятора; корпоративне управління
(підвищення рівня прозорості діяльності державних підприємств), узгодження
інтересів керівництва та власників ДП, створення наглядових рад у ДП та
введення до складу таких рад незалежних директорів, визначення чітких цілей
діяльності ДП); стратегія Кабінету Міністрів України в області реструктуризації
та приватизації ДП.
 170

8. Реформування корпоративного управління, проведення

корпоратизації чи реорганізації. Постановою Кабінету Міністрів України від 16
вересня 2015 року № 761 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів
України від 2 березня 1993 року № 1585 і від 29 серпня 2012 року № 8026»
передбачено внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України «Про
затвердження Порядку перетворення державного унітарного комерційного
підприємства в акціонерне товариство», відповідно до яких встановлено у процесі
корпоратизації включати до складу наглядової ради акціонерного товариства не
менше п’яти осіб, а для акціонерного товариства, утвореного на базі державного
підприємства, включеного до переліку об’єктів державної власності, що мають
стратегічне значення для економіки і безпеки держави, – одного представника від
Мінекономрозвитку.
2 червня 2016 року ухвалено Закон України «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо управління об'єктами державної власності» №
1405-VIII. Цим законом було суттєво змінено та поповнено положення
Господарського Кодексу України та Закону України «Про управління об'єктами
державної власності», які стосуються вдосконалення корпоративного управління
суб’єктами господарювання державного сектору економіки. Закон передбачає
створення сприятливих умов для оптимізації структури державного сектору
економіки та запровадження ринкових методів управління суб’єктами
господарювання державного сектору економіки. Законом внесено зміни до
Господарського кодексу, якими визначається, що у державному унітарному
підприємстві за рішенням суб’єкта управління об’єктами державної власності
створюється наглядова рада.
 171

Наглядова рада державного унітарного підприємства є органом, що

здійснює захист прав держави, і в межах компетенції, визначеної статутом та
законом, контролює та регулює діяльність керівника підприємства. Впроваджено
також заходи для зменшення корупційних ризиків при укладенні угод із
пов’язаними особами. Відтепер наглядова рада державного унітарного
підприємства має погоджувати угоди в укладенні яких є зацікавленість посадових
осіб цього підприємства чи інших пов’язаних осіб. Крім того, згідно з цими
змінами, державні унітарні підприємства зобов’язуються погоджувати з
наглядовою радою значні господарські зобов’язання. Сукупність цих змін
наближає функціонування державного унітарного підприємства до стандартів
діяльності публічних товариств приватного сектору. Також, законом внесено зміни
до Закону України «Про управління об’єктами державної власності», якими
створено правові підстави для включення до складу органів управління суб’єктів
господарювання державного сектору економіки незалежних членів наглядових
рад, що забезпечить підвищення ефективності управління об’єктами державної
власності. Закон встановлює нові вимоги до розкриття інформації.
Держпідприємства повинні оприлюднювати цілі своєї діяльності, фінансову
звітність (включаючи видатки на виконання некомерційних цілей), річні звіти,
статут, інформацію про членів наглядової ради та керівників (у т. ч. про їхню
винагороду), інформацію про операції з державними та місцевими бюджетами та
організаціями.
 172

Закон вимагає від державних підприємств проводити незалежний аудит

своєї фінансової звітності та оприлюднювати його результати. Для імплементації
положень, що стосуються впровадження наглядових рад у державних унітарних
підприємствах та господарських товариствах, у статутному капіталі яких більше
50 відсотків акцій (часток) належать державі, 10 березня 2017 року Кабінетом
Міністрів України було прийнято Постанову № 142 «Деякі питання управління
державними унітарними підприємствами та господарськими товариствами, у
статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі».
Цією Постановою затверджено: критерії, відповідно до яких утворення наглядової
ради є обов’язковим на державних унітарних підприємствах та в господарських
товариствах, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток)
належать державі; порядок утворення, організації діяльності та ліквідації
наглядової ради державного унітарного підприємства та її комітетів; порядок
проведення конкурсного відбору кандидатів на посаду незалежного члена
наглядової ради державного унітарного підприємства та їх призначення, а також
проведення конкурсного відбору кандидатів на посаду незалежного члена
наглядової ради господарського товариства, у статутному капіталі якого більше 50
відсотків акцій (часток) належать державі, що пропонуються суб’єктом
управління об’єктами державної власності до обрання на посаду незалежних
членів наглядової ради; вимоги до незалежного члена наглядової ради державного
унітарного підприємства та господарського товариства, у статутному капіталі
якого більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі.
 173

Згідно з положеннями Постанови №142 наглядові ради мають бути утворені

лише на найбільших державних підприємствах відштовхуючись від критеріїв
розміру чистих активів, розміру чистого доходу, статутного капіталу (для
новостворених) та кількості акціонерів. Прогресивною новацією є положення про
те, що незалежні члени наглядової ради повинні становити більшість від її
загального складу. Також визначено, що наглядова рада з числа її членів
обов’язково утворює комітет з питань аудиту і комітет з питань призначень та
визначення винагороди посадовим особам підприємства, обирає корпоративного
секретаря. Відбір членів наглядових рад відбувається спеціальними комісіями
сформованими суб’єктами управління об’єктами державної власності. Суб’єкт
управління повинен запросити до складу комісії представників міжнародних
фінансових організацій та дипломатичних установ, професійних консультантів з
відбору персоналу, які беруть участь у роботі комісії (за згодою) з правом
дорадчого голосу. У особливо важливих для економіки підприємствах відбір
членів наглядових рад відбувається Комітетом з призначення керівників таких
підприємств. Як і у випадку з відбором керівників державних підприємств,
проведення конкурсу здійснює комісія при Комітеті, яка подає на розгляд комітету
від двох до п’яти претендентів відібраних у процесі конкурсу. Кабінетом
Міністрів України та Мінекономрозвитку розробляються критерії оцінки роботи
наглядових рад.
 174

Для приведення системи управління державними підприємствами та

організаційно-правових форм діяльності до загальноприйнятих стандартів, що
застосовуються у приватному секторі, в Україні активізувався процес
корпоратизації. Флагманами цього процесу стали одні з найбільших компаній
державного сектору економіки, такі як «Укрзалізниця» та «Укрпошта». У 2015
році у фінальну фазу увійшов процес корпоратизації «Укрзалізниці», який почався
ще у 2012 році з прийняття Закону України «Про особливості утворення
публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального
користування» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, № 49, ст.553). 1
грудня 2015 року ПАТ «Укрзалізниця» почало свою господарську діяльність. На
початку 2017 року остаточно завершився процес перетворення з унітарного
підприємства Українське державне підприємство поштового зв'язку «Укрпошта» у
Публічне акціонерне товариство «Укрпошта».
Переваги корпоратизації полягають у: зменшенні залежності підприємств
від органів управління; впровадження наглядової ради як інструмента контролю за
виконавчими органами та захистом інтересів підприємства; покращенні
стратегічного та фінансового планування; спрощенні залучення зовнішнього
(недержавного) кредитування та інвестування. Важливо відзначити, що
корпоратизація нічого не змінює з точки зору права власності, 100% акцій
згаданих підприємств надалі перебувають у власності держави.
Проведення корпоратизації та вдосконалення корпоративного управління на
перших етапах реформи зіткнулися з суттєвими перешкодами. Ускладнення, що
виникли в процесі відбору керівників та незалежних членів наглядових ряд
держпідприємств, незначна кількість реформованих підприємств та небажання
органів управління віддавати повноваження керівним органам самих підприємств
– це не повний перелік проблем.
 175

Удосконалення законодавчої бази – це лише перший крок на тривалому

шляху впровадження якісно нових механізмів управління суб’єктами
господарювання державного сектору економіки. У довгостроковій перспективі,
передача частини повноважень від органів управління до наглядових рад,
впровадження інституту незалежних членів наглядових рад, залучення
професійних фахівців з відбору персоналу до процесу обрання керівників та
членів наглядових рад дозволить державним підприємствам функціонувати
ефективніше.
9. Публічні закупівлі. В 2016 році було введено в дію Закон України «Про
публічні закупівлі». З метою створення умов для комфортної адаптації замовників
до нових правил було передбачено його поетапне введення в дію, а саме: з 1
квітня 2016 року - для центральних органів виконавчої влади та замовників, що
здійснюють діяльність в окремих сферах господарювання; з 1 серпня 2016 року -
для всіх інших замовників. Згідно з положеннями Закону України «Про публічні
закупівлі», до замовників, на яких поширюється дія цього закону, також належать
юридичної особи у статутному капіталі яких державна або комунальна частка
акцій (часток, паїв) перевищує 50 відсотків та суб’єкти господарювання, які
здійснюють діяльність в окремих сферах господарювання та відповідають ряду
визначених законом критеріїв.
 176

Для введення в дію Закону Мінекономрозвитку як уповноважений орган у

сфері державних закупівель розробило ряд нормативно-правових актів,
необхідних для його практичної реалізації. Зокрема, було затверджено три
постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Порядку
функціонування електронної системи закупівель та проведення авторизації
електронних майданчиків» від 24 лютого 2016 р. № 166; «Про встановлення
розміру плати за подання скарги» від 23 березня 2016 р. № 291; «Про внесення
змін до Положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України»
від 31 серпня 2016 р. № 568. Додатково затверджено ряд наказів
Мінекономрозвитку: «Про затвердження Порядку визначення предмета закупівлі»
від 17 березня 2016 року № 454 (зареєстровано в Мін'юсті 25 березня 2016 року за
№ 448/28578); «Про затвердження Порядку розміщення інформації про публічні
закупівлі» від 18 березня 2016 року № 477 (зареєстровано в Мін'юсті 25 березня
2016 року за № 447/28577); «Про затвердження форм документів у сфері
публічних закупівель» від 18 березня 2016 року № 490 (зареєстровано в Мін'юсті
25 березня 2016 року за № 449/28579).
Вказані вище нормативно-правові акти впроваджують якісно нову систему
державних закупівель, яка характеризується прозорістю. Під прозорістю
розуміється ефективне інформування ринку про оголошені та завершені закупівлі,
оприлюднення всіх необхідних умов та вимог до потенційних учасників та
виконавців договорів, своєчасну та повну звітність щодо проведених процедур та
виконання укладених договорів. Прозорість сфери публічних закупівель також
передбачає наявність у відкритому доступі нормативної бази, рекомендацій,
загальних роз'яснень, методик та стандартів, відповідних рішень щодо процедур
закупівлі. Чіткі передбачувані правила, прості умови участі у процедурах,
стандартні документи, чіткий розподіл відповідальності між інституціями,
фахівцями та контролюючими органами обмежують можливості посадових осіб
приймати необґрунтовані чи неправомірні рішення щодо закупівлі та значно
знижують рівень корупції в державному секторі економіки [Error: Reference source
not found].
 177

10. Приватизація. 2018 року Верховна Рада України прийняла новий Закон
Украъни «Про приватизацію державного майна». Закон був розроблений
Міністерством економічного розвитку і торгівлі України та Фондом державного
майна України за сприянням міжнародних донорів та підтримки Європейського
банку реконструкції та розвитку. Проект закону встановлює суттєво спрощений
підхід до розподілу об’єктів приватизації. Замість невиправдано заплутаного
розподілу на групи («А», «В», «Г», «Д», «Е», «Ж»), новий закон передбачає
розподіл на велику та малу приватизацію. Рішенням Кабінету Міністрів України
буде визначено критерії розподілу об’єктів приватизації на великі та малі. Об’єкти
великої приватизації будуть продаватися із залученням інвестиційного радника -
одного з інвестиційних банків з репутацією. Радник вивчатиме попит на об’єкт,
спілкуватиметься з потенційними покупцями та рекомендуватиме стартову ціну.
Водночас об’єкти малої приватизації продаватимуться виключно на
електронних аукціонах, по моделі проведення аукціонів по продажу активів
неплатоспроможних банків на ProZorro.Продажі. Стартовою ціною буде чиста
вартість активів (вартість активів мінус зобов’язання), але не менше однієї гривні,
якщо чиста вартість від’ємна. Аукціон відбуватиметься у три етапи з підвищенням
ставок. Новий проект закону передбачає підсилення захисту прав інвесторів,
зокрема можливість застосування міжнародного арбітражу та права іноземної
держави (зокрема «англійського права»).
 178

Окрема увага приділена доброчесності потенційних покупців, проектом

закону заборонено приймати участь у приватизації: юридичним особам,
власником 10 відсотків і більше акцій (часток) та/або кінцевим бенефіціарним
власником (контролером) яких є резидент держави, визнаної Верховною Радою
України державоюагресором, чи держава, визнана Верховною Радою України
державою-агресором; фізичним особам громадян держави-агресора; особам,
зареєстрованим в офшорній зоні, або особам, акції (частки) яких у сукупності
більше ніж на 50 відсотків статутного капіталу належать прямо або
опосередковано таким особам (перелік таких зон визначає Кабінет Міністрів
України) чи країнах, включених FAТР до списку країн, що не співпрацюють у
сфері протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом.
Загалом, ухвалення Верховною Радою даного закону стало кроком уперед у
порівнянні з існуючим законодавством, оскільки впроваджує значно простішу
категоризацію об’єктів та застосування прогресивних електронних аукціонів.
Проте, імплементація норм даного законопроекту, у значній мірі, залежить від
якості підзаконних актів прийнятих на його виконання.
Тріаж. 4 липня 2017 року Кабінет Міністрів України схвалив пропозицію
Мінекономрозвитку щодо поводження з державними підприємствами, які
знаходяться у підпорядкуванні центральних органів влади. Ухвалений документ,
так званий «тріаж» (від англ. triage - медичне сортування) визначає, які державні
підприємства в довгостроковому періоді повинні залишитись у державній
власності, бути передані в концесію або комунальну власність, приватизовані або
ж ліквідовані. Розроблена концепція є основою подальшого реформування сфери
управління державною власністю та одним із зобов’язань, які Україна взяла на
себе в рамках домовленостей із Міжнародним валютним фондом. На сайті
Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України
тепер доступний повний перелік з понад 3000 державних підприємств,
розподілених за відповідними групами [245].
 179

Згідно схваленого Кабінетом Міністрів України переліку, в державній

власності мають залишитися 15 особливо важливих державних підприємств та
363 об’єкти, що забезпечують виконання державою своїх функцій. Це компанії,
що є державними природними монополіями (НАК «Нафтогаз України», ПАТ
«Укрзалізниця» та інші), або ж виконують суспільно важливі функції в оборонній
сфері, сфері охорони здоров’я, стандартизації та метрології, соціальної політики
та інші, тим самим надаючи державі інструменти для виконання своїх функцій.
359 об’єктів державної власності необхідно передати у концесію (право
тимчасового використання приватними суб’єктами господарювання), що
дозволить значно збільшити загальний економічний ефект від їх діяльності. До
таких об’єктів переважно належать об’єкти інфраструктури. 1255 об'єктів
державної власності має бути припинено шляхом реорганізації чи ліквідації. Інші
об’єкти, які не підпадають під вказані вище критерії, мають бути приватизовані
[Error: Reference source not found].
Ця концепція свідчить про те, що Кабінет Міністрів України розглядає
приватизацію як засіб підвищення ефективності управління майном, тобто як
засіб його підтримки. Дійсно, приватизація, навіть часткова, може розглядатися як
засіб підтримки підприємства, оскільки такі форми приватизації, як наприклад
додатковий випуск акцій або продаж частини акцій, що належать державі,
дозволяє залучити до підприємства додаткове фінансування, що дозволяє таким
чином підтримати те чи інше підприємство [Error: Reference source not found].
11. Націоналізація. У випадку, коли йдеться про підприємство, що утворює
галузь, тобто про підприємство, що має важливе значення для всієї економіки
держави і яке знаходиться у скрутному фінансовому становищі, держава може
вдатися до його націоналізації, щоб запобігти негативним наслідкам для
економіки в цілому. Використання цього засобу є досить актуальним сьогодні
тому, оскільки сучасні кризові явища в економіці змушують навіть самих
ліберальних з держав світу вдаватися до таких непритаманних для їх ідеології
засобів підтримки економіки. Так, наприклад, в самий розпал фінансової кризи
2008 року Федеральна влада США використовувала цей спосіб підтримки
 180

підприємств шляхом проведення націоналізації таких гігантів фінансового

сектора економіки, як Fannie Mae і Freddie Mac, а також мастодонта автомобільної
промисловості— General Motors [246]. Націоналізацію доцільно проводити в
галузях, які спеціалізуються на виготовленні медикаментів, алкогольної
продукції, тютюнових виробів, оскільки ці продукти завжди користуються
попитом у населення.
Зазначені напрями реформування державного сектору економіки не
вичерпують можливостей держави з управління державним сектром. Дослідники,
з точкою зору яких ми погоджуємся, виділяють наступні додаткові задачі, які
стоять перед державним сектором економіки в частині ефективності державної
власності: забезпечення державної підтримки інвестиційної діяльності державних
підприємств, які є «точками» зростання економіки; стимулювання інноваційної
діяльності державних підприємств, пов’язаної з освоєнням наукоємної продукції,
конкурентоздатної на національному, світовому ринках; сприяння процесам
формування стійких, довготривалих коопераційних міжрегіональних і
зовнішньоекономічних зв’язків державних підприємств; підтримка процесів
розвитку і ефективного використання креативного потенціалу державного
сектору, який має широку мережу науково-дослідницьких організацій (НДІ, КБ),
що забезпечують проведення прикладних розробок в сферах інноваційних
технологій і сучасних технічних систем; стимулювання ефективного
господарювання, пов’язаного з виробництвом і реалізацією суспільних товарів і
послуг; сприяння розвитку конкурентних засад в галузях природніх монополій;
сприяння здійсненню техніко-технологічній модернізації державних унітарних
підприємств; створення привабливого інвестиційного клімату в державному
секторі економіки, сприяння розширенню фінансової бази інвестицій, збільшенню
обсягу, долі і вдосконаленню структури приватних інвестицій; підтримка
інвестиційних проектів розвитку державного сектора, які мають стратегічне
призначення або високу соціальну значимість; інституціональний і
організаційний альянс між державою і бізнесом з метою реалізації суспільно
значущих проектів і програм в широкому спектрі галузей; інституціональний і
 181

організаційний альянс між державою і бізнесом з метою реалізації національних і

міжнародних, масштабних і локальних, але завжди суспільно значущих проектів в
широкому спектрі сфер діяльності: від розвитку стратегічно важливих галузей
промисловості і науково-дослідницьких конструкторських робіт (НІОКР) до
забезпечення суспільних послуг [247].
Отже, в умовах глобалізації та збільшення загроз національній безпеці роль
державного сектору збільшується, оскільки в ринковій економіці державний
сектор активно використовується як засіб регулювання для досягнення багатьох
державних соціально-економічних цілей, в тому числі для забезпечення
стабільного розвитку важливих стратегічних галузей народного господарства у
зв’язку з чим необхідно формувати ефективний державний сектор країни для
підтримки виробництва суспільних благ, забезпечення сталого розвитку
економіки і покращення життя населення в цілому.
Відзначимо, що основними напрямами реформування та розвитку
державного сектору економіки України є: приватизація, націоналізація та
державно-приватне партнерство, покращення стану яких потребує прийняття ряду
нормативно-правових актів, які стосуватимуться: посилення бюджетного нагляду;
розроблення основних засад державної політики управління суб’єктами
господарювання; удосконалення корпоративного управління суб’єктами
господарювання; реструктуризації та реорганізації суб’єктів господарювання, а
також прозорого та комплексного процесу приватизації.
Для цього необхідно розробити і запровадити Основні засади політики
власності, яка передбачає заходи щодо поліпшення корпоративного управління
суб’єктами господарювання з чітким розмежуванням функцій держави з
управління об’єктами державної власності та регулювання ринку та посилити
бюджетний нагляд за суб’єктами господарювання шляхом впровадження
методології оцінки фіскальних ризиків, пов’язаних з діяльністю суб’єктів
господарювання державного сектору економіки. При цьому заходи з підвищення
ефективності діяльності суб’єктів господарювання необхідно розробляти з
урахуванням Рекомендацій Організації економічного співробітництва та розвитку.
 182

3.2. Державно-приватне партнерство в системі державного сектору

економіки
В умовах глобалізації та підсилення міждержавних господарських зв’язків,
що стало можливим завдяки зокрема підписанню Україною Угоди про асоціацію з
Європейським Союзом все більше виникає необхідність використовувати
приватний капітал для фінансування мережевих галузей державного сектору
економіки, що мають ознаки природніх монополій, як-от: магістральні
трубопроводи, морські та повітряні порти, системи постачання водою, газом,
теплом, електроенергією тощо. Як справедливо зазначає Ю. Мостов: «В останні
роки організація роботи галузей суспільних послуг, на які припадає 2/3 валового
внутрішнього продукту (ВВП) і зайнятих розвинених країн, на ринкових
принципах стала вважатись більш ефективною, аніж традиційна. У суперництві
континентальної та англосаксонської моделей перемагає друга, де пріоритет
надається принципам Нової системи державного управління (New Public
Management, NPM), побудованій на комерційній основі і направленій на
скорочення державних видатків на надання суспільних послуг» [248, с. 227]. Тому в
сучасних умовах все більшої популярності набуває інститут державно-приватного
партнерства і Україна останнім часом все більше використовує його для
залучення інвестицій в державний сектор економіки
Так, за даними центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні
станом на 01.07.2019 на засадах державно-приватного партнерства укладено 186
договорів, з яких реалізується 52 договори (35 – договорів концесії, 15 – договорів
про спільну діяльність, 2 – інші договори), 134 договори не реалізується (4
договори – закінчено термін дії, 17 договорів – розірвано, 113 договорів – не
виконується) [249].
Визначення державно-приватного партнерства наведено в статті 1 Закону
України «Про державно-приватне партнерство». Так, під державно-приватним
партнерством розуміється співробітництво між державою Україна, Автономною
Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних державних
 183

органів, що згідно із Законом України «Про управління об’єктами державної

власності» здійснюють управління об’єктами державної власності, органів
місцевого самоврядування, Національною академією наук України, національних
галузевих академій наук (державних партнерів) та юридичними особами, крім
державних та комунальних підприємств, установ, організацій (приватних
партнерів), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим
Законом та іншими законодавчими актами, та відповідає ознакам державно-
приватного партнерства, визначеним цим Законом. Тобто, державно-приватне
партнерство представляє собою взаємовигідне співробітництво між державою і
бізнесом, яке реалізується в формі договору, і яке ставить своєю ціллю вирішення
політичних і суспільно значущих завдань на всіх рівнях відповідальності –
національному та місцевому. Найбільш розповсюдженою формою здійснення
державно-приватного партнерства в Україні є концесія, умови і порядок
здійснення якої встановлюється Законом України «Про концесію» від 16.10.2019
№ 997-XIV.
В широкому розумінні державно-приватне партнерство передбачає
взаємодію двох суб’єктів, які мають в принципі різні інтереси, але які в той же час
співпадають у зв’язку з їх зустрічним характером. Адже приватний суб’єкт
господарської діяльності, який переслідує в умовах ринкової економіки
індивідуальний інтерес, який полягає в отриманні прибутку, в рамках державно-
приватного партнерства співпадає з публічним інтересом, який направлено на
реалізацію суспільних цілей. Наслідком такої різнородності цілей, а також
суб’єктів правовідносин є використання в функціонуванні і організації різних
форм державно-приватного партнерства як елементів цивільного, так і елементів
адміністративного права [250].
В рамках державно-приватного партнерства мова йде про взаємодію
державних і приватних інститутів, що пов’язано з необхідністю врахування
державою інтересів приватного сектора економіки і неможливістю використання
примусових аспектів влади в рамках відносин партнерства. Як наслідок,
адміністративно-правовому регулюванню державно-правового партнерства
 184

притаманні не лише командні принципи управління, характерні для публічно-

правової сфери, де відносини будуються на принципі влади-підпорядкування, але
також і цивільно-правові механізми регулювання, які дозволяють врахувати
інтереси приватних суб’єктів. Іншими словами, оскільки державно-приватне
партнерство будується на принципі балансу публічних і приватних інтересів, його
адміністративно-правове регулювання має особливості, викликані, зокрема,
використанням цивільно-правових інститутів [Error: Reference source not found,
с.237; Error: Reference source not found].
Комплексний характер правового регулювання державно-приватного
партнерства відображається на його правових джерелах. Якщо, наприклад,
правове регулювання практично любого цивільно-правового договору
обмежується, по суті, лише нормами, закріпленими в Цивільному кодексі, то
договірні відносини держави з приватними суб’єктами є об’єктом об’ємного
правового регулювання, як на законодавчому так і підзаконному рівнях.
Так, загальне правове регулювання концесійних угод здійснюється в рамках
Господарського кодексу України; Цивільного кодексу України; законів України
«Про державно-приватне партнерство» від 01 липня 2010 р. № 2404-VI та Закону
України «Про концесію» від 03 жовтня 2019 року № 155-IX. Ряд особливостей
правового регулювання концесійних угод міститься у численних підзаконних
актах. Серед них, наприклад, Розпорядження Кабінету Міністрів України від
14.08.2013 № 739 «Про схвалення Концепції розвитку державно-приватного
партнерства в Україні на 2013 - 2018 роки»; Постанова Кабінету Міністрів
України від 11.04.2011 № 384 «Деякі питання організації здійснення державно-
приватного партнерства»; Постанова КМУ від 16.02.2011 № 232 «Про
затвердження Методики виявлення ризиків здійснення державно-приватного
партнерства, їх оцінки та визначення форми управління ними»; Постанова
Кабінету Міністрів України від 09.02.2011 № 81 «Про затвердження Порядку
надання приватним партнером державному партнеру інформації про виконання
договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства»; Постанова
Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 № 298 «Про затвердження Порядку
 185

заміни приватного партнера за договором, укладеним у рамках державно-

приватного партнерства»; Наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі
України від 27.02.2012 № 255 «Деякі питання проведення аналізу ефективності
здійснення державно-приватного партнерства»; Постанова Кабінету Міністрів
України від 12.04.2000 № 639 «Про затвердження Методики розрахунку
концесійних платежів» тощо.
Таке детальне правове регулювання свідчить про те, що воно обмежує
свободу суб’єктів правовідносин у відносинах з державою через більш детальне
правове регулювання, на відміну від класичного цивільно-правового аналога,
правове регулювання якого залишає за суб’єктами господарювання широку
свободу у визначенні вмісту взаємних прав і обов’язків. Тобто, незважаючи на
застосування до інституту державно-приватного партнерства норм цивільного
законодавства, він має певні публічно-правові особливості, що відображається
зокрема, в існуванні більш детального адміністративно-правового регулювання на
рівні нормативних актів законодавчого та підзаконного рівня, що регулюють його
зміст і порядок укладення.
Змішану публічно-правову природу державно-приватного партнерства
можна спостерігати і в особливостях утримання, інструментах і принципах
правового регулювання відносин між державою та приватними суб’єктами
господарювання, тобто її можна пояснити сутністю державно-приватного
партнерства. Крім того, різні особливості правового регулювання державно-
приватного партнерства свідчать про наявність публічно-правових елементів у
відносинах між державою та приватними господарюючими суб’єктами та
пояснюються як особливою природою одного з суб’єктів цих правовідносин –
держави, так і цілями (суспільно значущими), для яких дане партнерство
укладається.
Ці правовідносини спрямовані насамперед на реалізацію управлінських,
соціально-значущих функцій у різних областях життєдіяльності, реалізація яких
державою або неможлива, або не рентабельна, але в той же час необхідна
причини соціальних зобов’язань держави. Про це свідчать, зокрема, ті сфери
 186

життєдіяльності, в яких державно-приватне партнерство застосовується:

транспорт, енергетика, житлово-комунальне господарство, охорона здоров’я,
освіта, культура, спорт тощо. Тому не може сказати, що державно-приватне
партнерство направлене в першу чергу на прибуток; воно є лише засобом
залучення приватних суб’єктів до реалізації проектів у вказаних сферах
життєдіяльності шляхом їх зацікавленості.
Адміністративно-правове регулювання державно-приватного партнерства
будується за принципом рівності взаємодіючих суб’єктів осіб, але, існує також
ряд особливостей, які свідчать про різнорівневий склад суб’єктів державно-
приватного партнерства. В науці звертається увага на проблеми реалізації
державно-приватного партнерства в цілому і на порушення принципу рівності
взаємодіючих суб’єктів, зокрема [251]. Втім варто відзначити, що статус
приватного партнера та його прав у відносинах з публічними контрагентами в
рамках закону України «Про державно-приватне партнерство» були вдосконалені
завдяки прийняттю нового Закону України «Про концесію». В той же час, ми
поділяємо думку про те, що розвиток інституту захисту прав приватних
господарюючих в рамках державно-приватного партнерства вимагає розвитку
інституту судового захисту інтересів приватних господарюючих суб’єктів у
взаємовідносинах з «більш сильним» суб’єктом – органами державної влади.
Ряд недоліків державно-приватного партнерства було нещодавно усунуто у
зв’язку з прийняттям нового Закону України «Про концесію». Зазначений закон,
зокрема, передбачає:

- чітке розмежування регулювання концесії та інших форм здійснення

державно-приватного піртнерства;
- єдину процедуру ініціювання та прийняття рішення щодо здійснення
державно-приватного партнерства для всіх форм, у тому числі концесії;
- запровадження прозорої процедури вибору концесіонера, що відповідає
кращій міжнародній практиці зокрема «Типовим законодавчим положенням щодо
 187

проектів в сфері інфраструктури, які фінансуються з приватних джерел»,

ЮНСІТРАЛ;
- можливість залучення радників та незалежних експертів для підготовки
проектів державно-приватного партнерства у формі концесії;
- додаткові гарантії для концесіонерів та кредиторів, зокрема, передбачення
концесійним договором права заміни концесіонера на іншого концесіонера;
- спрощення процедур виділення земельних ділянок для проектів державно-
приватного партнерства у формі концесії;
- особливості концесії на ринках, що перебувають у стані природної
монополії;
- особливості концесії щодо будівництва та експлуатації автомобільних
доріг;
- процедуру трансформації оренди в концесію у разі відповідного
звернення зі сторони орендаря;
- можливість передачі вирішення спорів, що виникають у зв’язку з
виконанням концесійного договору, міжнародному комерційному або
інвестиційному арбітражу;
- можливість ініціювання концесії потенційним концесіонером;
- чіткий механізм контролю та моніторингу за виконанням концесійних
договорів;
- чітке регулювання права власності на об’єкт концесії, метою якого
збереження за державою/територіальною громадою права власності на об’єкт
концесії.
В той же час не можна заперечувати, що ряд серйозних напрацювань з
вдосконалення правового регулювання державно-приватного партнерства
існувало і до набуття чинності нового закону. Так, наприклад, в розвиток закону
«Про державно-приватне партнерство» були розроблені типові концесійні
договори у різних галузях в життєдіяльності, які стосуються державно-приватного
партнерства [252; 253].
 188

Варто також зазначити, що в роботі з вдосконалення діючого законодавства

у сфері державно- приватного партнерства повинен використовуватись
зарубіжний досвід, оскільки саме в умовах ринкової економіки були сформовані
основні інститути та інструменти взаємодії держави та приватних господарюючих
суб’єктів. Зокрема, варто взяти до уваги досвід таких міжнародних інституцій як
Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна фінансова корпорація,
Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій, Міжнародна асоціація
розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський
інвестиційний банк, Північний інвестиційний банк, Світовий банк та інші
міжнародні фінансові організації, членом яких є Україна.

Також важливо зазначити, що законом були внесені зміни до понад 30

законодавчих актів України з метою здійснення систематизації чинних законів
України, що регулюють концесійну діяльність та гармонізації законодавства про
концесії із законодавством про державно-приватне партнерство, а також
імплементації кращого міжнародного досвіду реалізації концесійних проектів.
Такий комплексний підхід до вдосконалення концесійного законодавства
забезпечить чіткий механізм вибору концесіонера та підготовку до реалізації
якісних проектів на умовах концесії, що відповідатиме міжнародній практиці та
сприятиме розвитку економіки нашої держави.
Прийняття змін до Закону України «Про державно-приватне партнерство»
від 01.07.2010 № 2404-VI (зміни внесені Законом України «Про концесію» від
03.10.2019 року № 155-IX) дозволили усунути такі недоліки законодавства про
державно-приватне партнерство як: відсутність належних правових умов для
інвестування в довгострокові інфраструктурні проекти з метою покращення
доступності і підвищення якості публічних послуг на умовах розподілу ризиків і
залучення приватних інвестицій і компетенцій; використання обмеженої кількості
моделей співробітництва переважно в рамках реалізації концесійних угод, що
суттєво обмежує можливості інвестора з залучення боргового фінансування;
недостатні гарантії прав партнерів; слабкість контролю за діяльністю приватного
 189

партнера з дотримання ним умов договору; недостатнє опрацювання умов по

обов’язковому фінансуванню та експлуатації та (або) технічному обслуговуванню
об’єкта угоди приватним партнером.
Разом з тим новий Закон України «Про концесію» містить певні протиріччя.
Зокрема, цей Закон відносить до концесієдавців державні підприємства, установи,
організації, господарські товариства, 100% статутного капіталу яких належить
державі або іншому господарському товариству, 100% статутного капіталу якого
належать державі. Це прямо суперечить визначенню суб’єктів державно-
приватного партнерства, яке міститься в ст. 1 Закону України «Про державно-
приватне партнерство». Закон також передбачає, що концесіонером може бути
лише юридична особа – резидент України. Зазначена норма протирічить
основним європейським підходам розуміння даного інституту, тому вважаємо що
її варто усунути з Закону.
Також варто відмітити, що зазначеним Законом внесені зміни до понад 30
законодавчих актів України з метою здійснення систематизації чинних законів
України, що регулюють концесійну діяльність та гармонізують законодавство про
концесії із законодавством «Про державно-приватне партнерство», що в свою
чергу сприятиме застосуванню кращого міжнародного досвіду у реалізації
концесійних проектів. Такий комплексний підхід до вдосконалення концесійного
законодавства відповідає міжнародній практиці, сприяє розвитку економіки нашої
держави та науки адміністративного права в цілому. Зокрема, цікавими є зміни до
Земельного Кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, в Земельному кодексі внесені зміни щодо права концесіонера на
земельну ділянку. Про це зазначається в частині 2 статті 94 Земельного Кодексу:
«Земельні ділянки, необхідні для здійснення державно-приватного партнерства
(реалізації проекту, що здійснюється на умовах концесії) та зазначені в рішенні
про доцільність здійснення державно-приватного партнерства (концесії) та/або
договорі, укладеному в рамках державно-приватного партнерства (концесійному
договорі), передаються в оренду виключно приватному партнеру, концесіонеру,
визначеному в порядку, встановленому Законом України «Про концесію» або
 190

Законом України «Про державно-приватне партнерство». Інші особи можуть

отримати землю лише у разі прийняття державним партнером або концесієдавцем
рішення про відміну конкурсу або визнання конкурсу таким, що не відбувся.
В свою чергу повноважні органи виконавчої влади та місцевого
самоврядування зобов’ язані у тримісячний строк з дня звернення передати землю
на строк дії такого концесійного договору. Земельні ділянки не можуть бути
поділені, об’єднані з іншими ділянками, передані в заставу, приватну власність та
користування до моменту передачі приватному партнеру (концесіонеру) або
прийняття державним партнером (концесієдавцем) рішення про відміну конкурсу
або визнання концесійного конкурсу таким, що не відбувся (якщо земельна
ділянка була сформована до моменту оголошення конкурсу). Передача будівель,
споруд, іншого нерухомого майна є підставою для припинення права постійного
користування на земельні ділянки, на яких вони розміщені та які є необхідними
для здійснення державно-приватного партнерства (концесії), крім випадку
концесії на будівництво (нове будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт)
та подальшу експлуатацію автомобільних доріг. Право користування
припиняється без згоди землекористувача на підставі рішення органу виконавчої
влади чи органу місцевого самоврядування за клопотанням приватного партнера,
концесіонера. Одночасно з припиненням права постійного користування ділянка
передається в оренду концесіонеру [254].
У змінах до Кодексу адміністративного судочинства України йдеться про
те, що адміністративні суди розглядатимуть спори із суб’єктами владних
повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-
приватного партнерства, а також спори, що виникають у зв'язку з оголошенням,
проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного
партнера та концесійного конкурсу [Error: Reference source not found].
Апеляційним адміністративним судам як судам першої інстанції підсудні
спори: - про примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності земельної
ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, - за участю
суб'єктів владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності
 191

здійснення державно-приватного партнерства, - що виникають у зв'язку з

проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного
партнера та концесійного конкурсу (позивачем можуть бути лише претенденти
та/або учасники такого конкурсу). Звернутися до суду слід у тримісячний строк з
дня, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи
інтересів [255].
Таким чином, на сьогодні в Україні та світі використання механізмів
державно-приватного партнерства отримує широке розповсюдження і
здійснюється фактично у всіх сферах економіки. Вважаємо, що основними
об’єктивними передумовами появи державно-приватного партнерства стали
бажання знайти ефективний спосіб розвитку соціально значущих,
інфраструктурних проектів з найменшими витратами та ризиками. Такою формою
і стало державно-приватне партнерство, де підтримка держави і досвід
приватного партнера є найкращим симбіозом в сучасних умовах господарювання.
Державі вигідно взаємодіяти з бізнесом, оскільки це дозволяє: звільнити великі
кошти державного бюджету за рахунок залучення фінансових коштів приватного
бізнесу; забезпечити створення інфраструктурних об’єктів пришвидшеними
темпами і надати більш якісні послуги; передати частину ризиків від держави
приватному бізнесу; залучити приватний досвід в галузі менеджменту, зробивши
його більш якісним [256, с. 168-169].
Важливість прийняття змін до Закону України «Про державно-приватне
партнерство» від 01.07.2010 № 2404-VI (зміни внесені Законом України «Про
концесію» від 03.10.2019 року № 155-IX), які дозволили усунути такі недоліки
законодавства про державно-приватне партнерство як: відсутність належних
правових умов для інвестування в довгострокові інфраструктурні проекти з метою
покращення доступності і підвищення якості публічних послуг на умовах
розподілу ризиків і залучення приватних інвестицій і компетенцій; використання
обмеженої кількості моделей співробітництва переважно в рамках реалізації
концесійних угод, що суттєво обмежує можливості інвестора з залучення
боргового фінансування; недостатні гарантії прав партнерів; слабкість контролю
 192

за діяльністю приватного партнера з дотримання ним умов договору; недостатнє

опрацювання умов по обов’язковому фінансуванню та експлуатації та (або)
технічному обслуговуванню об’єкта угоди приватним партнером.
Разом з тим у роботі наголошується і на певних протиріччях, які містить
новий Закон України «Про концесію». Зокрема, цей Закон відносить до
концесієдавців державні підприємства, установи, організації, господарські
товариства, 100% статутного капіталу яких належить державі або іншому
господарському товариству, 100% статутного капіталу якого належать державі.
Це прямо суперечить визначенню суб’єктів державно-приватного партнерства,
яке міститься в ст. 1 Закону України «Про державно-приватне партнерство».
Закон також передбачає, що концесіонером може бути лише юридична особа –
резидент України. Що протирічить основним європейським підходам розуміння
даного інституту. Автором запропоновано усунення даних прогалин в
зазначеному нормативно-правовому акті.
Також відмічається, що Законом внесені зміни до понад 30 законодавчих
актів України з метою здійснення систематизації чинних законів України, що
регулюють концесійну діяльність та гармонізують законодавство про концесії із
законодавством «Про державно-приватне партнерство», що сприятиме
застосуванню кращого міжнародного досвіду у реалізації концесійних проектів.
Такий комплексний підхід до вдосконалення концесійного законодавства
відповідає міжнародній практиці, сприяє розвитку економіки нашої держави та
науки адміністративного права в цілому.

Висновки до розділу 3

Дослідивши перспективи реформування адміністративно-правового

управління державного сектору економіки України ми дійшли наступних
висновків.
Адміністративно-правове управління державним сектором економіки
обумовлене станом національної системи господарювання. Крім того
 193

зауважується, що у зв’язку з призупиненням процесів лібералізації економіки в

багатьох розвинених країнах, наступає період активізації держави як головного
регулятора національної і міжнародної економіки, тому зростає роль
адміністративно-правових засобів управління державним сектором економіки.
Визначено, що в умовах глобалізації та збільшення загроз національній
безпеці роль державного сектору збільшується, оскільки в ринковій економіці
державний сектор активно використовується як засіб регулювання для досягнення
багатьох державних соціально-економічних цілей, в тому числі для забезпечення
стабільного розвитку важливих стратегічних галузей народного господарства у
зв’язку з чим необхідно формувати ефективний державний сектор країни для
підтримки виробництва суспільних благ, забезпечення сталого розвитку
економіки і покращення життя населення в цілому.
Основними напрямами реформування та розвитку державного сектору
економіки України є: приватизація, націоналізація та державно-приватне
партнерство, покращення стану яких потребує прийняття ряду нормативно-
правових актів, які стосуватимуться: посилення бюджетного нагляду;
розроблення основних засад державної політики управління суб’єктами
господарювання; удосконалення корпоративного управління суб’єктами
господарювання; реструктуризації та реорганізації суб’єктів господарювання, а
також прозорого та комплексного процесу приватизації.
Зазначається важливість прийняття змін до Закону України «Про державно-
приватне партнерство» від 01.07.2010 № 2404-VI (зміни внесені Законом України
«Про концесію» від 03.10.2019 року № 155-IX), які дозволили усунути такі
недоліки законодавства про державно-приватне партнерство як: відсутність
належних правових умов для інвестування в довгострокові інфраструктурні
проекти з метою покращення доступності і підвищення якості публічних послуг
на умовах розподілу ризиків і залучення приватних інвестицій і компетенцій;
використання обмеженої кількості моделей співробітництва переважно в рамках
реалізації концесійних угод, що суттєво обмежує можливості інвестора з
залучення боргового фінансування; недостатні гарантії прав партнерів; слабкість
 194

контролю за діяльністю приватного партнера з дотримання ним умов договору;

недостатнє опрацювання умов по обов’язковому фінансуванню та експлуатації та
(або) технічному обслуговуванню об’єкта угоди приватним партнером.
Наголошується і на певних протиріччях, які містить новий Закон України
«Про концесію». Зокрема, цей Закон відносить до концесієдавців державні
підприємства, установи, організації, господарські товариства, 100% статутного
капіталу яких належить державі або іншому господарському товариству, 100%
статутного капіталу якого належать державі. Це прямо суперечить визначенню
суб’єктів державно-приватного партнерства, яке міститься в ст. 1 Закону України
«Про державно-приватне партнерство». Закон також передбачає, що
концесіонером може бути лише юридична особа – резидент України. Що
протирічить основним європейським підходам розуміння даного інституту.
Автором запропоновано усунення даних прогалин в зазначеному нормативно-
правовому акті.
 195

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і запропоновано нове

вирішення наукового завдання, що базується на дослідженні сутності, змісту та
особливостей адміністративно-правового управління державним сектором
економіки України. Визначається низка нових наукових положень та висновків,
тлумачиться чинне національне законодавство, міжнародно-правові акти,
сформульовано пропозиції та рекомендації щодо удосконалення адміністративно-
правового управління державним сектором економіки України, зокрема:
1. Державний сектор економіки – це забезпечення публічною
адміністрацією діяльності підприємств, установ та організацій, які перебувають у
власності держави (повній або частковій) та направлені на отримання прибутку і
вирішення публічних зобов’язань держави по задоволенню публічних
економічних інтересів фізичних і юридичних осіб. Доведено, що державне
управління не є єдиною функцією державного сектора, саме тому поняття
«державний сектор економіки» виступає родовою категорією по відношенню до
поняття «державне управління економіки».
2. Встановлено, що на сьогоднішній день казенні підприємства потребують
правового урегулювання окремим законом України «Про казенні підприємства», у
якому необхідно покласти відповідальність за їх діяльність на Кабінет Міністрів
України, закріпити також особливості управління державним майном, шляхом
застосування методів господарського відання та оперативного управління. В той
же час доведена необхідність прийняття закону України «Про корпоративне
управління у кожному господарському товаристві», яким запровадити
обов’язковість у складі органів корпоративного управління представників
зацікавлених осіб та підсилити контроль за діяльністю виконавчих органів
акціонерного товариства.
3. Механізм адміністративно-правового управління державним сектором
економіки України – це взаємообумовлена система елементів (суб’єктів
управління, об’єктів управління, правових засобів (адміністративно-правових
 196

норм у сфері управління державним сектором економіки (державною власністю),

актів реалізації прав і обов’язків), взаємовплив яких приводив до досягнення цілі
адміністративно-правового управління державним сектором економіки України.
4. Нормативно-правове управління державним сектором економіки –
система нормативно-правових актів, приписи яких направлено на управління
державним сектором економіки для його розвитку та економічного зростання
України як високо розвинутої, економічно незалежної держави.
5. Корпоративне управлінням державними підприємствами - це процес
цілеспрямованого, системного, комплексного владно-управлінського впливу
суб’єктів державної влади (органів чи інститутів держави) на суб’єкти
господарювання, в яких частка державної власності перевищує необхідний для
повного контролю за діяльністю такого суб’єкту мінімум частки в статутному
капіталі, та який здійснюється в спосіб і за допомогою механізмів які мають
належне адміністративно-правове закріплення в законодавстві України.
6. Систематизація адміністративно-правового забезпечення процесу
корпоративного управління державними підприємствами потребує розробки та
прийняття спеціального закону, який би мав назву «Про управління державними
підприємствами та державними корпоративними правами». Основна мета та
призначення такого законодавчого акту полягає в імплементації у вітчизняну
систему відносин з приводу управління державною власністю принципів
корпоративного управління розроблених ОЕСР. Без цих принципів, особливо
принципів прозорого регулювання державою господарських відносин за участі
суб’єктів, підконтрольних та підзвітних органам державної влади неможливо
побудувати конкурентне середовище.
7. Контроль за державним сектором економіки України – це засіб державної
управлінської діяльності, який застосовуються публічною адміністрацією в
рамках встановлених повноважень, для забезпечення режиму законності в
державному секторі економіки.
8. Публічна адміністрація як суб’єкт управління державним сектором
економіки України – це органи державного управління, місцеве самоврядування,
 197

підприємства, установи, організації та інші суб’єкти, наділені адміністративно-

управлінськими функціями, які діють з метою отримання прибутку і вирішення
публічних зобов’язань держави по задоволенню публічних економічних інтересів
фізичних і юридичних осіб.
9. Виокремлено напрямки реформування управління державним сектором
економіки України, які полягають в наступному: система управління державним
сектором економіки повинна розглядатись в контексті побудови економічної
політики держави та відповідати сучасним глобалізаційним викликам; управління
державним сектором економіки необхідно здійснювати, виходячи з
довгострокових цілей розвитку держави; основною ціллю управління державною
власністю повинно бути підвищення вартості активів суб’єктів господарювання
державного сектору економіки задля забезпечення економічних прав
Українського народу та виконання соціальних функцій держави; управління
державним сектором економіки України повинне базуватись на принципі
паритетності в регулюванні державними та приватними компаніями, що
дозволить забезпечити конкурентоспроможність суб’єктів господарювання
державного сектору економіки на міжнародному рівні; управління державним
сектором економіки повинно бути безперервним процесом з використанням усіх
правових засобів, включаючи інструменти адміністративного права.
10. Запропоновано зміни та доповнення до Закону України «Про концесію».
А саме: «концесієдавці – це юридичні особи, крім державних та комунальних
підприємств, або фізичні особи – підприємці»; « фізичні особи входять до кола
можливих концесіонерів».
 198

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 1
. Оболенський О.Ю. Опорний конспект лекцій в навчальної дисципліни
«Публічне управління»: наук, розробка. К.: НАДУ. 2011. 56 с.
2
. Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О., Поручник А.М. Історія економічних
учень. Навчальний посібник. К.: КНЕУ, 1999. 562 c. 
3
. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора; пер. з англ. А. Олійник, Р.
Скільський. К. : Основи, 1998. 854 с.
4
. Еволюція класичної політекономії у першій половині XIX ст. Завершення
класичної традиції. URL: http://dn.khnu.km.ua/dn/k_default.aspx?
M=k0636&T=07&lng=1&st=0
5
. Теоретичні основи економічної політики : навчальний посібник / П. П.
Несененко, О. А. Артеменко, О. Є. Патлатой. К. : ФОП Гуляєва В. М., 2019. 306 с.
6
. История экономических учений (современный этап): Учебник/Под общ.
ред. А.Г. Худокормова. М.: ИНФРА-М, 2002. 733 с.
7
. Лист Ф. Национальная система политической экономии [пер. с немецкого
под редакцией К.В.Трубникова, с его вступлением, примечаниями и
биографическим очерком Ф. Листа]. М.: Европа,  2005. 452 с.
8
. Теоретичні основи економічної політики : навчальний посібник / П. П.
Несененко, О. А. Артеменко, О. Є. Патлатой. К. : ФОП Гуляєва В. М., 2019. 306 с.
9
. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. М., 1993. 544 с.
10
. Чухно А.А., Юхименко П. І., Леоненко П. М. Сучасні економічні теорії:
Підручник / За ред. А. А. Чухна. К.: Знання, 2007. 878с.
11
. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник. Київ:
«Центр навчальної літератури», 2008. 220 с.
12
. Базилевич В.Д., Гражевська Н.І., Гайдай Т.В., Леоненко П. М., Нестеренко
А. П. Історія економічних учень. Навчальний посібник / К.: Знання, 2004.- 1300 c.
13
. Шевченко О. О. Історія економіки та економічної думки: сучасні
економічні теорії: Навч. посіб. К.: Центр учбової літератури, 2012. 280 с.
 14
. Історія економіки та економічної думки: навч. посіб. / Л. О. Чорна, Н. О.
Андрущенко, К. М. Ніколаєць, В. В. Хрустальова; Київ. нац. торг.-екон. ун-т,
Вінниц. торг.-екон. ін-т. Вінниця: ВТЕІ КНТУУ, 2015. 323 c.
15
.  Means G. Pricing Power and the Public Interest.  N.-Y., 1962.  P. XIX.
16
. Musgrave R.A. The theory of public finance, NY, McGraw-
HillHardcover,1959. 628 p.
17
. Кузьменко В.П. Теорія суспільного вибору: ретроспективний аналіз у
контексті транзитивної економіки  // Наукові записки. С. 3-11 URL:
http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/8124/Kuzmenko_Teoriia.pdf?
sequence=1&isAllowed=y
18
.  Stigler G.J. The theory of economic regulation // The Bell journal of economics
andmanagement science. 1971. Vol. 2. Is. 1. P. 3-21.
19
. Шаститко А. Е. Новая институциональная экономическая теория. 3-е изд.,
перераб. и доп. М. : Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 2002. 591 с.
20
. Buchanan J., Tullock G. The Calculus of Consent Logical Foundations of
Constitutional Democracy. Ann Ardor, 1965. Ch. 10-12.  223 с.
21
. Концепція стадій економічного розвитку.
URL:http://www.ukr.vipreshebnik.ru/entsiklopediya/56-k/3890-kontseptsiya-stadij-
ekonomichnogo-rozvitku.html
22
. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: …С. В.
Мочерний (відп. ред.) та ін. К.: Видавничий центр «Академія», 2000. 864 с.
23
. Стігліц Джозеф. Глобалізація та її тягар. К.: «КМ Академія», 2003. 252 с.
24
. Танци В. Роль государства в економике: еволюція концепцій//МеиМО
1998. №3. С. 52–64.
25
. Лукашевич В. В., Пеньковський Д. Д. Історія економічних вчень. М .: Изд-
во Національного інституту бізнесу, 2013. 268с.
26
. Длугопольський О.В. Опорний конспект лекцій з дисципліни «економіка
державного сектора» URL: http://dspace.tneu.edu.ua/bitstream
 27
. Сучасна економічна теорія: економічна нобелелогія: навч. посіб.
для студ. вузів / М. В. Довбенко. К. : Академія, 2005. 336 с. 
28
. Олсон М. Возвышение и упадок народов: Экономический рост,
стагфляция и социальный склероз. М.: Новое издательство, 2013. 324 с.
29
. Взгляды меркантилистов и камералистов на роль государства в экономике.
URL: https://ronl.org/referaty/mirovaya-ekonomika/268172/
30
. Gerschenkron A. Economic Backwardness in Historical Perspective: A Book of
Essays. Cambridge: The Belknap Press, 1962. Р. 7.
31
. Біль Д. Закон Вагнера: до останньої версії статті Адольфа Вагнера,
опублікованої 1911 р., та її переклад. Журнал Європейської економіки. 2003. Том
3 (1). С. 5–15.
32
. Гончарова Н. Шляхи оптимізації видатків та збільшення доходів
державного бюджету. URL: http://soskin.info/ea.php?pokazold=200813&n=7-
8&y=2008
33
. Онищенко В.О. Теоретико-методологічні засади просторової організації
інноваційної діяльності / В. О. Онищенко // Економіка і регіон. 2010. № 1. С. 3-9
34
. Бубенко, П.Т. Інституційна динаміка просторової організації економічного
розвитку / П. Т. Бубенко. Х. : ХНАМГ, 2008. 298с.
35
. Кілієвич О.І. Економічний аналіз державної політики: навч. посібник. К.:
НАДУ, 2011, 78с.
36
. Демин М.Б. Государственное регулирование естественного
монополизмакак направление развития антимонопольных отношений в условиях
глобализации.// Проблемы современной экономики, N 4 (32), 2009 URL:
http://www.m-economy.ru/art.php?nArtId=2934
37
. Общественные блага https://studfiles.net/preview/6139456/page:3/
38
. Головіна О.Г. Основи соціальної економіки: підручник. К.: Центр учбової
літератури, 2013. 648 с.
 39
. Ринкове саморегулювання: основні вади URL:
http://ru.osvita.ua/vnz/reports/gov_reg/17761/
40
. Державне регулювання соціального підприємництва та соціально-
відповідального бізнесу: матеріали ІІ Міжнародної науко-педагогічної
конференції, 25 листопада 2010 року// за загальною редакцією О.Ю. Амосова. Х.:
Видавн. ХарРи НАДУ «Магістр», 2010. 216с.
41
. Покритан. А. Про економічний зміст сучасних суспільних відносин в
Україні // Економіка України. 2000. №10. С. 46-53
42
. Чечетов М. Концептуальні засади управління об'єктами державної
власності / М. Чечетов, І. Жадан // Економіка України. 2005. № 3. C. 20-32.
43
. Тимчук О.Й. Ринкова трансформація економіки: необхідність та
особливості// Науковий вісник Чернівецького університету. 2010. Випуск 495.
С.56-59
44
. Журавльов О. В. Сучасні підходи щодо дослідження трансформацій
економічних систем // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник
наукових праць. Випуск 122. Частина ІІ (у двох частинах). К.: Київський
національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин.
2014. С. 116–122.
45
. Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Економікс: принципи, проблеми і політика 14-
е видання. М: ІНФРА-М, 2003. 972 с.
46
. Современный экономический словарь / Б. А. Райзберг [и др.]. - 2-е изд.,
испр. М. : ИНФРА-М, 1998. 477 с. 
47
. Словник сучасної економіки Макміллана : Пер. з англ. /Гол. ред. Д. В.
Пірс. К. : АртЕк, 2000. 640 с.
48
. Барро Р. Дж., Сала-и-Мартин Х. Экономический рост / Пер. с англ. М.:
Бином. Лаборатория знаний, 2010. 824 с.
49
. Біль Д. Закон Вагнера: до останньої версії статті Адольфа Вагнера,
опублікованої 1911 р., та її переклад // Журнал Європейської економіки. 2003. Том
3 (1). С. 5–15.
50
. Босак О.З. Публічне управління як нова модель управління у державному
секторі. URL: http://academy.gov.ua/ej/ej12/txts/10bozuds.pdf
51
. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка : в 4 т. / В. И.
Даль. М. : Рус. яз., 1999. Т. 3: П. 1999. С. 535.
52
. Глосарій Програми розвитку ООН. URL:http://www.unpan.org/Directories/
UNPublicAdministrationGlossary/
53
. Публічне адміністрування як системне явище URL; https://studopedia.org/5-
11541.html
54
. Бакуменко В. Д. Теоритичні та організаційні засади державного
управління : навч. посіб. / В. Д. Бакуменко, П. І. Надолішній. К. : Міленіум, 2003.
256 с.
55
. Ставровський Є. Про формування державного сектора економіки
//Економіка України. 1999. №7. С.12-19
56
. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник.  К.: Либідь, 2001. 616 с.
57
. Сутність та завдання державного сектора економіки. URL;
http://uchni.com.ua/pravo/5507/index.html
58
. Рудченко О. Шкільняк М. Управління державним сектором: проблеми та
перспективи// Соціально-економічні проблеми і держава. 2011. Вип. 2 (5). URL:
http://sepd.tntu.edu.ua/images/stories/pdf/2011/11royptp.pdf.
59
. Кухар О. В. Державний сектор в умовах ринкової трансформації
економіки України: дис... канд. екон. наук: 08.01.01; Львівський національний ун-т
ім. Івана Франка. Л., 2003. 223 с.
60
. Державне управління у фінансово-економічній сфері : навч.-метод.
матеріали / В. Г. Бодров, Н. І. Балдич, О. М. Сафронова ; уклад. В. М. Гаврилюк.
К. : НАДУ, 2013. – 88 с.
61
. Про визначення критеріїв віднесення об'єктів державної власності до
таких, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави.
Постанова Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. N 999 URL:
https://zakon.rada.gov.ua
62
. Білик М. Д., Білик Т. О. Державний сектор економіки в зарубіжних
країнах і проблеми національного сектору// Бізнесінформ. № 5. 2014. С. 36-42
63
. Кудряшов, В. П. Курс фінансів [Текст] : навч. посіб. / В. П. Кудряшов. -
Київ : Знання, 2008. - 432 с. 
64
. Карась А.Ф. Розвиток демократії як здійснення громадянського
суспільства. URL:http://universum.lviv.ua/magazines/universum/2000/2/dem.html
65
. Шашина М. В. Участь державного сектору в модернізації економіки//
Ефективна економіка. № 2. 2015. URL: http://www.economy.nayka.com.ua/?
op=1&z=3802
66
. Політична економія: Підручник / За науковою ред. доктора
економ, наук, проф. В. Г. Федоренка. - К.: Алерта, 2008. - 487 с. 
67
. Господарський кодекс України. Відомості Верховної Ради України. 2003.
№ 18. № 19-20, № 21-22, ст.144.
68
. Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов, Н. О.
Саніахметова. К.: Істина, 2003. 761 с.
69
. Несинова С.В., Воронко В.С., Чебикіна Т.С. Господарське право України :
навч. посібник. К.: Центр навчальної літератури. 2012. 564с. 
70
. Про публічні закупівлі. Закон України від 252015 N 922-VIII// Відомості
Верховної Ради. 2016. N 9. Ст.89
71
. Суханов Е.А. Цивільне право: У 4 т. Том 3: Зобов'язальне право:
Підручник. 3-е видання, перероблене і доповнене. М. Волтерс Клувер 2008 . - 589
с.
72
. Государственные предприятия как юридические лица URL:
https://vuzlit.ru/1291647/gosudarstvennoe_predpriyatie_osnovannoe_prave_operativnog
o_upravleniya
 73
. Тюленєва Ю.В. Особливості функціонування казенних підприємств
України// Економічний вісник НТУУ «КПІ» URL:
http://economy.kpi.ua/uk/node/366
74
. Про перетворення держаних підприємств у казенні. Постанова Кабінету
Міністрів України від 30 червня 1998 року№987// Офіційний вісник України. 1998.
№26. С. 144. Ст. 953
75
. Тарасюк Г.М. Шваб Л.І. Планування діяльності підприємства: Навч. посіб.
К.: Каравела, 2003. 427 с.
76
. Біла І.С. До питання про проблеми бюджетного фінансування розвитку
підприємництва в Україні. URL: http//www.rusnavka.com/17_APSN-
2009/Economics/48124.doc.html.
77
. Григор’єва О.В., Муромцева О.А. Чинники розву казенного підприємства
в сучасних умовах господарювання. URL:
http://www.rusnauka.com/31_NNM_2013/Economics/10_147229.doc.htm
78
. Стаття 74. Державне комерційне підприємство. URL:
http://legalexpert.in.ua/komkodeks/hku/85-hku/2627-74.html
79
. Даценко І.В. Поняття і статус підприємства державної форми власності у
контексті чинного законодавства України. URL: https://minjust.gov.ua/m/str_4742
80
. Діяльність Німецького федерального банку. URL:
https://studfiles.net/preview/5642713/page:2/
81
. Аналітична записка «Управління державною власністю в Україні: аналіз і
рекомендації з удосконалення». URL: c-e-
d.info/doc/a_dopovidi/Doklad_korp_prava_G_redAP.doc
82
. Космідайло І. В. Механізм управління державними підприємствами (на
прикладі машинобудування): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон.
наук : спец. 08.00.04 / Космідайло. К.: НДЕІ, 2011. 19с.
83
.  Про акціонерні товариства. Закон України від 17 вересня 2008 року 
№ 514-VI //Відомості Верховної Ради України. 2008. № 50-51. Ст. 384
 84
. Акціонерні товариства: нові законодавчі зміни. URL:
protocol.ua/ua/aktsionerni_tovaristva_novi_zakonodavchi_zmini/
85
. Чечетов М. Управління державною власністю у контексті економічної
стратегії держави. URL:
https://dt.ua/ECONOMICS/upravlinnya_derzhavnoyu_vlasnistyu_u_konteksti_ekonomi
chnoyi_strategiyi_derzhavi.html
86
. Корпоративне управління : Підручник / В. Ф. Пуртов,
В. П. Третяк, М. М. Кудінова. Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2011. 364 с.
87
. Экономическая теория. Под ред. Лобачевой Е.Н. 3-е изд., перераб. и доп.
М.: 2012. 516 с. 
88
. Про холдингові компанії. Закону України від 15 березня 2006 року 
№ 3528-IV// Відомості Верховної Ради України. 2006. № 34. Ст. 291
89
. Вінник О.М. Господарське право : навчальний посібник / О.М. Вінник. К. :
Атіка, 2004. 624 с.
90
. Єрмоленко В. В. Проблеми правового регулювання створення і
функціонування агрохолдингів в Україні. Науковий вісник Національного
університету біоресурсів і природокористування України. Серія : Право. 2015.
Вип. 218. С. 54-63.
91
. Уркевич В.Ю. Правові проблеми функціонування агрохолдингів в
Україні / В.Ю. Уркевич // Право та інновації. 2013. № 4. С. 115–125.
92
. Горбунов А. Р. Дочерние компании, филиалы, холдинги. М., 2002. 320 с.
93
. Економіка підприємства: магістерський курс ... М. В. Загірняк, П.
Г. Перерва, О. І. Маслак. Кременчук : ТОВ "Кременчуцька міська друкарня", 2015.
736 с.
94
. Мілаш В.С. Господарське право. Курс лекцій: У 2 ч. Ч. 1. Х.: Право, 2008.
496 с.
95
. Государственный сектор в системе макроэкономического регулирования.
Е. Балацкий. URL: https://www.politecguu.ru/files/State sector.doc
 96
. Еволюція світового господарства: історичний досвід XX ст. URL:
https://works.doklad.ru/view/f3FcFs3GNO8.html
97
. Шніцер Мартін. Порівняння економічних систем. К.: Основи, 1997. 519 с.
98
. Амоша А.И. Владыченко А.А. Государственная поддержка угольной
промышленности: макроэкономические аспекты URL:
http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/24812/st_51_01.pdf?sequence=1
99
. Деловая Япония, тома XIVXV. Экономика и связи с Россией в 200709гг.
М., «ПОЛПРЕД Справочники», 488 стр.
100
. Петришина Н. В. Трансформація економічної ролі та управлінсько-
регуляторних функцій держави в ринковій системі України: дис. канд. ек. наук зі
спец. 08.00.03, Київ, 2009.
101
. Економіка зарубіжних країн. Навч. посібник / За ред. Ю.Г. Козака, В.В.
Ковалевського, К.І. Рженішевського. Київ: ЦУЛ, 2003. 352с.
102
. Досвід державного регулювання економіки в зарубіжних країнах URL:
https://works.doklad.ru/view/PkbJdvgARXI.html
103
. Храпкіна В. В., Чучко О. П. Адаптація світового досвіду антикризового
управління в Україні// Технологический аудит и резервы производства. № 1/7(21).
2015. С.42-49
104
. Економіка зарубіжних країн. Підручник / За ред. А. С. Філіпенко, В. А.
Вергун, І. В. Бураківський та ін. К.: Либідь, 1996. 416 с.
105
. Богач Ю. А. Регулювання державного сектору економіки на
національному та регіональному рівнях [Текст] : дис. на здобуття наук. ступеня
канд. екон. наук : спец. 08.00.03 - економіка та управління національним
господарством . Тернопіль: ТНЕУ, 2011. 240 с.
106
. Міжнародна економіка: підруч. для студентів вищ. навч. завч.: у 2 ч. / за
заг. ред. А.А. Мазаракі. К. : Київ. нац. торг.-екон. ун –т, 2014, - Ч.2. 324 с.
107
. Трансформаційні процеси економічної системи в умовах сучасних
викликів: монографія / За заг. редакцією В.І. Гринчуцького. Тернопіль: Крок,
2014. 544 с.
108
. Система державного управління Сполучених Штатів Америки: досвід для
України / уклад. Л. В. Примаченко ; за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка, С. В.
Загороднюка. К. : НАДУ, 2011. 52 с.
109
. Короткий курс лекцій з дисципліни «Світова економіка». URL:
https://studme.com.ua/112212137934/ekonomika/gosudarstvennyy_sektor_ekonomiki.h
tm#126
110
. Карсаланд Ив, Озанда Мишель. Экономическая и социальная политика
Франции. Париж, 1992. 130 с.
111
. Бондаренко Н.В. Роль державного сектора економіки в розвитку держави
в умовах глобалізації/ Н.В. Бондаренко// Економіка та держава: міжн.-наук. практ.
журнал. 2010. №5. С.60-63.
112
. Плакіда В.Т. Управління державною власністю: світовий досвід та реалії
України: монографія / В. Т. Плакіда. Донецьк: Юго-Восток, 2010. 400 с.
113
. Система державного управління Італійської Республіки: досвід для
України/ уклад. : Ю. В. Ковбасюк, С. В. Загороднюк, Л. В. Примаченко . К. :
НАДУ, 2012. 48 с
114
. Еволюція світового господарства: історичний досвід XX ст. URL:
https://knowledge.allbest.ru/economy/3c0a65625b2ac68b4d43b89421316c37_0.html
115
. Структурні трансформації у світовій економіці: виклики для України /
Аналітична доповідь / В. Сіденко (керівник проекту) та ін. Київ: Заповіт, 2017. 182
с.
116
. Міжнародні економічні відносини //Кознк В.В., Пайкова Л.А., Давнленко
Н.Б., Навч. посіб. 3-тє вид., перероб. і доп. К.: Знання-Прес, 2002. 406 с.
117
. Брусіловська О.І. Системні трансформації посткомуністичних країн
Європи. 1989-2009. Рекомендовано МОН України як навчальний посібник для
студентів вищих навчальних закладів. – Одеса: Астропринт, 2011. 448 с.
 118
. Польські економічні реформи. URL:
www.polinst.kyiv.ua/storage/balcer_ukr.pdf
119
. Козка В.М. Еволюційні процеси в китайській економіці та необхідність
трансформації моделі розвитку // Економічний часопис - ХХІ. № 1-2. 2012. С. 12-
14
120
. Модернізація державного управління та європейська інтеграція України:
матеріали щоріч. Всеукр. наук.-практ. конф. за міжнар. участю (Київ, 25 квіт. 2013
р.) : у 2 т. / за наук. ред. Ю. В. Ковбасюка, К. О. Ващенка, С. В. Загороднюка. К. :
НАДУ, 2013. Т. 1. 588 с.
121
. Чень Хао «Реформа собственности в государственном секторе КНР”
URL:http://ecsocman.hse.ru/data/2013/04/04/1251448360/Hao.pdf
122
. Schwab K. The Forth Industrial Revolution. New York, Crown Business, 2017.
123
. Конєва І.В. Адміністративно-правове регулювання державного сектору
економіки в контексті виконання Угоди про асоціацію між Україною та
Європейським Союзом / І.В. Конєва // Україна. Євроінтеграція. Інтермаріум:
матеріали Другої міжнародної науково-практичної конференції, м. Одеса, 27-28
жовтня 2017 року. – Одеса: Міжнародний гуманітарний університет, 2017. С. 15–
18.
124
. Федорчак О. Класифікація механізмів державного управління. Науковий
вісник. 2008. Вип. 1. URL: http://lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/visnik/fail/O_
125
. Астапова Г.В., Астапова Е.А., Лойко Д.П. Организационно-
зкономический механизм корпоративного управления в современных условиях
реформирования зкономики Украины. Донецк, 2001. С. 279.
126
. Ковалюк О.М. Фінансовий механізм організації економіки України
(проблеми теорії і практики): Монографія. Львів: Видавничий центр Львівського
національного університету ім. Івана Франка, 2002. 396 с.
127
.  Державний механізм забезпечення інформатизації системи охорони
здоров`я: Монографія / Ларіна Р.Р., Владзимирський А.В., Балуєва О.В.- Під заг.
ред. В.В.Дорофієнко. Донецьк: ТОВ“Цифровая типография”, 2008. 252 с.
128
. Кравченко О.М. Теоретичні підходи до поняття «механізм державного
управління». Державне управління: удосконалення та розвиток. № 3, 2009.
129
. Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні
засади: Навч. посібник / За заг. ред. Нижник Н. Р., Олуйка В. М. Л.: Вид-во
Національного університету «Львівська політехніка», 2002. 352 с.
130
. Державне управління в Україні: навч. посібн. / 3а заг. ред. В.Б.
Авер'янова. К.: Юрінком Інтер, 1998. 432с. URL:
http://www.lawbook.by.ru/admin/averjanov/2-2.shtml.
131
. Тихомиров Ю.А. Механизмы управления в развитом социалистическом
обществе. М.: Наука, 1978. 236 с.
132
. Поняття механізму державного управління URL; https://lektsii.com/3-
58649.html
133
. Радченко О. В. Родові ознаки категорії ”механізм” в соціальних науках /
О. В. Радченко // Публічне управління : теорія та практика : зб. наук. пр. Асоціації
докторів держ. управління. Х. : Вид-во АДНДУ, 2013. № 3(15). С. 19-25.
134
. Коротич О.Б. Класифікація та зміст механізмів управління державою //
Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. пр. ОРІДУ. Одеса. 2006.
Вип. 2 (26). С. 122-128.
135
. Брюховецька Н.Ю. Економічний механізм підприємства в ринковій
економіці: методологія і практика. Донецьк: ІЕП НАН, 1999. 276 с .
136
. Господарський кодекс України від 16.01.2003 №436-IV зі змінами від
11.03.2007//zakon1/gov/ua
137
. Бахрах Д.Н. Административное право России. М.: Эксмо, 2010. 700 с. 
138
. Богуцкий, В. В. Административное право Украины как отрасль права
[Текст] : курс лекций / В. В. Богуцкий. Х. : Б. и., 1996. 34 с.
139
. Конституція України. Верховної Ради України. 1996. № 30. С. 141.
 140
. Конституційні засади економічної системи України : монографія / В.А.
Устименко, Р.А. Джабраілов, В.М. Кампо, Р.О. Коваленко, М.В. Савчин / НАН
України. Ін-т економіко-правових досліджень. Донецьк: ТОВ «Юго-Восток», 2011.
258 с.
141
. Рішення КСУ у справі за конституційним зверненням громадянина
Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59
Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України,
статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про
право вільного вибору захисника) від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 URL:
http://zakon1.rada.gov.ua.
142
. Про управління об’єктами державної власності: Закон України № 185-V
від 21 вересня 2006 р. Відомості Верховної Ради України. 2006. № 46. Ст.456.
143
. Звіт про результати аналізу ефективності управління об’єктами державної
власності органами державного управління URL: p.gov.ua/upload-
files/Activity/Collegium/2017/26-7_2017/Zvit_26-7_2017.pdf
144
. Про концесію: Закон України від 03 жовтня 2019 № 155-IX. Відомості
Верховної Ради. 2019. № 48. Ст.325
145
. Селиванова І. Нова концесія: як один закон реанімує державно-приватне
партнерство URL: https://mind.ua/openmind/20202924-nova-koncesiya-yak-odin-
zakon-reanimue-derzhavno-privatne-partnerstvo
146
. Про державно-приватне партнерство: Закон України від 1 липня 2010 р.
№  2404-VI // Відомості Верховної Ради України. 2010. № 40. Ст.524.
147
. Государственно-частное партнерство: теория и практика : учеб. пособие /
В. Г. Варнавский, А. В. Клименко, В. А. Королев и др. ; Гос. ун-т Высш. шк.
экономики. М. : Издат. дом Гос. ун-та Высш. шк. экономики, 2010. 287 с.
148
. Про реорганізацію казенних підприємств: Постанова Кабінету Міністрів
України № 223 від 21 березня 2012 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/
 149
. Про реорганізацію Донецького казенного підприємства пробірного
контролю: розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 р. N
385-р . URL: http://zakon3.rada.gov.ua/
150
. Господарське право України За редакцією Н.О.Саніахметової. 2005.
151
. Порядок перетворення державного унітарного комерційного підприємства
в акціонерне товариство: постанова Кабінету Міністрів України
від 29 серпня 2012 р. № 802 URL: http://zakon3.rada.gov.ua/
152
. Про Державну програму приватизації майна державних підприємств :
постанова Верховної Ради України від 22.09.1992 р. Відомості Верховної Ради
України. 1992. № 38. Ст. 567.
153
. Про холдингові компанії в Україні : Закон України від 15.03.2006 р. //
Відомості Верховної Ради України. 2010. № 2-3. Ст. 11.
154
. Ібрагімова Н. В. Особливості утворення державної холдингової компанії.
Університетські наукові записки. 2011. № 1 (37). С. 186-189.
155
. Про затвердження Порядку утворення державних холдингових компаній у
процесі корпоратизації та приватизації : наказ Міністерства економіки та Фонду
державного майна від 11.08.2006 р. // ОВУ. 2006. № 36. Ст. 2516.
156
. Договір про Європейський Союз. URL:
http://zakon3.rada.gov.ua/rada/show/994_029.
157
. Матюшенко І. Ю. Євроінтеграція України в системі міжнародної
економічної інтеграції: навчальний посібник / І. Ю. Матюшенко, С. В. Беренда,
В. В. Резніков. Х. : ХНУ і мені В. Н. Каразіна, 2015. 496 с.
158
. Правові засади регулювання економіки України на сучасному етапі /
О. Солдатенко // Юридична Україна. 2013. № 9. С. 68−73.
159
. Адміністративне право України. Академічний курс: Відповідальний
редактор В.Б. Авер’янов. Підруч: У 2 т.: Т.2. особлива Частина. – К.: ТОВ
«Видавництво юридична думка», 2009. – 600 с.
 160
. Кравчук О.О. Управління державною власністю: адміністративно-правові
засади: монографія / О.О. Кравчук. К.: НТУУ «КПІ», 2013. 444 с.
161
. Основні параметри та переваги майбутньої зони вільної торгівлі між
Україною та ЄС у сфері конкуренції URL:
http://www.amc.gov.ua/amku/control/main/uk/publish/article/96614
162
. Сайт антимонопольного комітету України, розділ євроінтеграційна
діяльність. URL: http://www.amc.gov.ua/amku/control/main/uk/publish/article/84854
163
. Александров О.А. Адміністративне право: навч. посіб. К.: НАДУ, 2008. 64
с.
164
. Курс лекцій з навчальної дисципліни «Адміністартивне право». URL.
https://www.naiau.kiev.ua/files/kafedru/app/lectures/admin-pravo/kurs_leks.doc
165
. Білозерська Т.О. Реформування публічної адміністрації в Україні як крок
до європейської інтеграції // Форум права. 2007. № 2. С. 11–19
166
. Поняття та принципи діяльності публічної адміністрації [Електронний
ресурс] / Т. М. Кравцова, А. В. Солонар. Форум права. 2010.  № 4. С. 522-525.
167
. Публічна адміністрація та її органи URL: https://studopedia.org/14-
10845.html
168
. Про Положення про Адміністрацію Президента України. Указ Президента
України № 504 від в 01 червня 2019 URL: http://zakon3.rada.gov.ua/
169
. Повноваження та функції ВР України URL: http://ccu.gov.ua/storinka-
knygy/512-povnovazhennya-ta-funkciyi-vr-ukrayiny
170
. Про Кабінет Міністрів України. Закон України від 27 лютого 2014 №794-
VII// Відомості Верховної Ради. 2014. № 13. Ст.222
171
. Положення про Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського
господарства України. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України
від 20 серпня 2014 р. № 459 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України
від 11 вересня 2019 р. № 838) URL: http://zakon4.rada.gov.ua
 172
. Про стимулювання інвестиційної діяльності у пріоритетних галузях
економіки з метою створення нових робочих місць : Закон України від 06. 09. 2012
№ 5205-VI URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5205-17.
173
. Петрішина Н.В. Пріоритетні галузі економіки України: стан та
перспективи розвитку. Економіка. Випуск № 27. 2015. С. 136-145
174
. Про природні монополії: Закон України від 20 квітня 2000 року № 1682-
III Відомості Верховної Ради України. 2000. № 30. Ст. 238
175
. Положення про Міністерство фінансів України. Затверджене постановою
Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 р. № 375. URL:
http://zakon4.rada.gov.ua
176
. Положення про Державну службу України з питань безпечності харчових
продуктів та захисту споживачів. Затверджене постановою Кабінету Міністрів
України від 2 вересня 2015 р. № 667 URL: http://zakon4.rada.gov.ua
177
. Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру.
Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 15.
URL: http://zakon4.rada.gov.ua
178
. Положення про Державну службу експортного контролю України.
Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.2015 № 159. URL:
http://zakon4.rada.gov.ua
179
. Положення про Державне агентство резерву України. Затверджене
постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 р. № 517 URL:
http://zakon4.rada.gov.ua
180
. Положення про Державне космічне агентство України. Затверджене
постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 2015 р. № 281 URL:
http://zakon4.rada.gov.ua
181
. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 року
№ 586-XIV. URL: http://zakon4.rada.gov.ua
 182
. Капелько Т. В. Административно-правовое регулирование
государственного сектора экономики : диссертация ... кандидата юридических
наук : 12.00.14 / Капелько Татьяна Витальевна; Москва, 2012. 182 с.
183
. Баюра Д. Корпоративне управління як об’єкт наукового дослідження.
Вісник Київського національного університету. 2008. Вип. 99–100. С. 60–63.
184
. Васильківський Д.М. Система корпоративного управління промисловими
холдингами. Економіка та суспільство. 2018. Вип. 14. С. 292–300.
185
. Довгань Л.Є., Пастухова В.В., Савчук Л.М. Корпоративне управління.
Київ : Кондор, 2007. 180 с.
186
. Романюк В.М. Концептуальний аналіз теоретичних підходів до сутності
корпоративного управління. Ефективна економіка. 2015. № 7. URL:
http://www.economy.nayka.com. ua/?op=1&z=4195
187
. Севастьянов Р.В. Семантика поняття «корпоративне управління» в
економічному контексті. Економічний Вісник Запорізької державної інженерної
академії. Запоріжжя, 2014. Вип. 6. URL: http://www.zgia.zp.ua/
gazeta/evzdia_6_068.pdf
188
. Фролова Т. О. Становлення національної системи корпоративного
управління. Агросвіт. 2012. № 9. С. 34–39
189
. Про затвердження Принципів корпоративного управління : Рішення
НКЦПФР від 22.07.2014 р. № 955. URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/
show/vr955863-14 (дата звернення: 17.06.2019).
190
. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні : Закон
України от 30.10.1996 р. № 448/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/ru/448/96-%D0%B2%D1%80/ ed20181124#n34 (дата звернення: 17.06.2019)
191
. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг : Закон України от 12.07.2001 р. № 2664-III. URL: https://zakon.rada.gov.
ua/laws/show/ru/2664-14/ (дата звернення: 17.06.2019).
 192
. Про схвалення Методичних рекомендацій щодо організації та
функціонування систем ризикменеджменту в банках України : Постанова
Національного банку України від 02.08.2004 р. № 361. URL: https://zakon.
rada.gov.ua/laws/show/ru/v0361500-04/ (дата звернення: 17.06.2019)
193
. Про схвалення Методичних рекомендацій щодо організації
корпоративного управління в банках України : Рішення Національного банку
України від 03.12.2018 р. № 814-рш. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/
ru/vr814500-18/ed20181203#n21 (дата звернення: 17.06.2019)
194
. Сазонець І.Л., Вдовиченко Ю.В. Стратегічні системи корпоративного
управління в умовах міжнародного бізнесу. Вісник ЖДТУ. Економічні науки.
2010. № 2 (52). С. 283–286
195
. Баюра Д. Корпоративне управління як об’єкт наукового дослідження.
Вісник Київського національного університету. 2008. Вип. 99–100. С. 60–63.
196
. Бойцун А. Принципи корпоративного управління в українських
державних підприємствах: концепція [проект для обговорення, версія 2 від
28.08.2014 р.]. URL: http://www.naftogaz.com/-les/ Information/Corporate_Reform_
Naftogaz_Concept_UKR_v2.pdf (дата звернення: 17.06.2019).
197
. Рудченко О., Шкільняк М. Управління державним сектором: проблеми та
перспективи. Соціальноекономічні проблеми і держава. 2011. Вип. 2 (5). URL:
http://sepd.tntu.edu. ua-/images/stories/pdf/2011/11royptp.pdf (дата звернення:
17.06.2019).
198
. Мальська М.П., Мандюк Н.Л., Занько Ю.С. Корпоративне управління:
теорія та практика. Київ : ЦУЛ, 2012. 360 с
199
. Зюзь Д.В. Вдосконалення системи управління державними
підприємствами України. Теорія та практика державного управління. 2016. Вип. 2.
С. 111–118.
200
. Господарський кодекс України : Кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-
IV. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/436-15 (дата звернення: 17.06.2019).
 201
. Кодекс України з процедур банкрутства: Кодекс України від 18.10.2018 р.
№ 2597-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/2597-19 (дата звернення:
17.06.2019).
202
. Про акціонерні товариства : Закон України від 17.09.2008 р. № 514-VI.
URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/514-17 (дата звернення: 17.06.2019).
203
. Про відкритість використання публічних коштів : Закон України від
11.02.2015 р. № 183-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/183- 19 (дата
звернення: 17.06.2019).
204
. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-XII. URL:
https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/2343-12 (дата звернення: 17.06.2019).
205
. Про господарські товариства : Закон України від 19.09.1991 р. № 1576-
XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/1576-12 (дата звернення: 17.06.2019).
206
. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні : Закон
України від 30.10.1996 р. № 448/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/ru/448/96-%D0%B2%D1%80/ ed20181124#n34 (дата звернення: 17.06.2019).
207
. Про затвердження Принципів корпоративного управління : Рішення
НКЦПФР від 22.07.2014 р. № 955. URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/
show/vr955863-14 (дата звернення: 17.06.2019).
208
. Цивільний кодекс України : Кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.
URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/435-15 (дата звернення: 17.06.2019).
209
. Про особливості управління об’єктами державної власності в оборонно-
промисловому комплексі : Закон України від 16.06.2011 р. № 3531- VI. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/3531-17 (дата звернення: 17.06.2019).
210
. Про оренду державного та комунального майна : Закон України від
10.04.1992 р. № 2269-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/2269-12 (дата
звернення: 17.06.2019).
 211
. Про Фонд державного майна України : Закон України від 09.12.2011 р. №
4107-VI. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/4107-17 (дата звернення:
17.06.2019).
212
. Про приватизацію державного житлового фонду : Закон України від
19.06.1992 р. № 2482-XII. URL: https:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2482- 12 (дата
звернення: 17.06.2019).
213
. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-XII. URL:
https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/2343-12 (дата звернення: 17.06.2019).
214
. Про публічні закупівлі : Закон України від 25.12.2015 р. № 922- VIII.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/922-19 (дата звернення: 17.06.2019).
215
. Глушков В. Судовий контроль у процесі здійснення оперативно-
розшукової діяльності / В. Глушков, В. Василинчук, Л. Скалозуб,
Л. Бортницька // Вісник Вищої ради юстиції. № 3. 2010. С. 41-47.
216
. Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у
сфері виконавчої влади: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.07 / О.Ф. Андрійко. К., 1999.
378 с.
217
. Гаращук В.М. Доктрина контролю та нагляду в управлінні. Правова
доктрина України – основа формування правової системи держави: матеріали
Міжнар. наук.-практ. конф, присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню
п’ятитом. моногр. “Правова доктрина України”, Харків, 20-21 лист. 2013. Нац.
акад. прав. наук України. Харків. 2013. С. 201-207.
218
. Кравчук В. М. Міжгалузевий правовий аналіз поняття "контроль”.
Публічне право. 2015. № 1. С. 203-210.
219
. Хмельков А.В. Державний фінансовий контроль: навчальний посібник /
А.В. Хмельков. Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2013. 548 с.
220
. Дудко В.П. Державний фінансовий контроль: Підручник. – 2-ге вид.,
перер. та доп. Чернівці: Прут, 2008. 624 с.
 221
. Обушна Н.І. Модернізація системи державного фінансового контролю в
Україні в контексті утвердження парадигми публічного аудиту. Вісник НАДУ при
Президентові України. 2016. № 4. С. 64-71.
222
. Максімова В.Ф. Організація державного фінансового контролю: навч.
посіб. Одеса: ОНЕУ, 2012. 276 с.
223
. Органи фінансового контролю. URL: https://lektsii.org/9-9281.html
224
. Методичні рекомендації з проведення фінансового аудиту: рішення
Рахункової палати від 22.09.2015 № 5-5. URL. http://www.ac-
rada.gov.ua/doccatalog/document/16746274/Metod_rek_fin_audit.pdf
225
. Регламент Рахункової палати: рішення Рахункової палати від 28.08.2018
№ 22-7. URL. http://www.ac-
rada.gov.ua/doccatalog/document/16757365/Reglament_R_RP_22-7_2018.pdf.
226
. Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в
Україні: Закон України від 26.01.1993 № 2939-XII. URL.
https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/2939-12.
227
. Положення про Державну аудиторську службу України: постанова
Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 № 43. URL.
https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/43-2016-%D0%BF.
228
. Положення про Міністерство фінансів України: постанова Кабінету
Міністрів України від 20.08.2014 № 375. URL.
https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/375-2014-%D0%BF.
229
. Положення про Державну казначейську службу України: постанова
Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215. URL.
https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/215-2015-%D0%BF
230
. Положення про Державну фіскальну службу України: постанова Кабінету
Міністрів України від 21.05.2014 № 236. URL.
https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/236-2014-%D0%BF.
 231
. Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність: Закон України
від 21.12.2017 № 2258-VIII. URL. https://zakon.rada.gov.ua/rada/main/2258-19.
232
. Про національний банк України: Закон України від 20.05.1999 № 679-
XIV. URL. https://zakon.rada.gov.ua/rada/main/679-14.
233
. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 №
280/97-ВР. URL. https://zakon.rada.gov.ua/rada/main/280/97-вр.
234
. Про обіг векселів в Україні: Закон України від 05.04.2001 № 2374-III.
URL. https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/2374-14.
235
. Міжнародний поділ праці. URL: http://ekon.in.ua/mijnarodnij-podil-praci-
16.html
236
. Лемза О. А. Воздействие глобализации на развитие государственного
сектора национальной экономики. Автореф. Дис.08.00.01 Саратов. 2010.
237
. Макаренко О.С. Структура и перспективы развития государственного
сектора российской экономики. Вестник Волгоградского гос. Ун-та. Сер 3, Экон.
Экол 2016. № 1 (34).
238
. Короткова О. И. Планирование как функция управленческих стратегий в
сфере реализации права государственной собственности // Законодательство и
экономика. 2010. № 1.
239
. Шишкин С. Н. Предпринимательско-правовые основы государственного
регулирования экономики : дис. … д-ра юрид. наук. М., 2010. С. 200.,
Эффективность государственного управления / пер. с англ.; под ред. С. А.
Батчикова и С. Ю. Глазьева. М., 1998. С. 678.
240
. Керівні принципи ОЕСР щодо корпоративного врядування на
підприємствах державної форми власності редакція 2015 року, електронний
ресурс: https://www.oecd-ilibrary.org/governance/2015_9789264312906-uk
241
. 100 найбільших державних підприємств України URL:
https://www.slideshare.net/tmelnik/report-ukr-201392014
 242
. Топ 100 – огляд найбільших державних підприємств України, 2016 рік;
https://www.kmu.gov.ua/storage/app/media/reforms/top-100-naybilshikh-
derzhpidpriemstv-ukraini.pdf.
243
. Основні засади впровадження політики власності щодо суб’єктів
господарювання державного сектору економіки. URL.
https://issuu.com/mineconomdev/docs/___________________b936284d45eb14
244
. Мінекономрозвитку розробило політику власності у державному секторі
економіки. URL: https://www.kmu.gov.ua/news/minekonomrozvitku-rozrobilo-
politiku-vlasnosti-u-derzhavnomu-sektori-ekonomiki  
245
. Кабінет Міністрів ухвалив стратегічне бачення управління державними
підприємствами
URL: https://uteka.ua/ua/publication/news-14-novosti-zakonodatelstva-1-kabinet-
ministrov-prinyal-strategicheskoe-videnie-upravleniya-gosudarstvennymi-
predpriyatiyami
246
. Nanto D. K. Global Financial Crisis: Foreign and Trade Policy Effects. DIANE
Publishing, 2009. 29 р.; Berberoglu B. The Global Capitalist Crisis and Its Aftermath:
The Causes and Consequences of the Great Recession of 2008–2009. Ashgate
Publishing, Ltd, 2014. З.А. Саидов Административно-правове регулирование в
сфере єкономики, дис. Доктора юр. Наук С.260
247
. Государственный сектор национальной экономикиURL:
https://revolution.allbest.ru/law/00799388_0.html
248
. Мостов М.Ю. Развитие инфраструктуры в условиях глобализации:
особенности взаимоотношений государства и бизнеса. Экономика и управление
1(74), 2011
249
. Офіційна інформація Мінекономіки України. URL.
http://www.me.gov.ua/Documents/Detail?lang=uk-UA&id=9fc90c5e-2f7b-44b2-8bf1-
1ffb7ee1be26&title=StanZdiisnenniaDppVUkraini
 250
. Государственно-частное партнерство в механизме административно-
правового регулирования экономики URL: https://wiselawyer.ru/poleznoe/82099-
gosudarstvenno-chastnoe-partnerstvo-mekhanizme-administrativno-pravovogo-
regulirovaniya
251
. Белов В. Е. О некоторых аспектах комплексного правового регулирования
отношений в сфере экономики: на примере государственных и муниципальных
заказов // Актуальные проблемы теории и практики гражданского права. М., 2013.
252
. Про затвердження Типового концесійного договору : затв. Постановою
Кабінету Міністрів України від 12.04.2000 № 643. URL.
http://www.zakon.rada.gov.ua
253
. Про затвердження Типового концесійного договору на будівництво та
експлуатацію автомобільної дороги: затв. Постановою Кабінету Міністрів України
від 04.10.2000 № 1519. URL. http://www.zakon.rada.gov.ua
254
. Про концесії. Закон України. URL:
https://ips.ligazakon.net/document/view/t990997?an=605497
255
. З 20 жовтня набрав чинності закон про концесію URL:
https://news.dtkt.ua/state/laws-and-regulations/58465
256
. Садыкова З.Б. Государственно-частное партнерство: теоретические и
практические аспекты. Научный журнал «Вестник университета «Туран», № 3
(83), 2019. с.151, И.В. Новикова «Трансформация государственно-частного
партнерства в межгосударственно-частное – императив формирования
геоэкономики.
 ДОДАТКИ
ДОДАТОК А
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Праці, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації:

1. Конєва І.В. Адміністративно-правове регулювання державного сектору
економіки у процесі виконання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2017. № 6. Том 2. С. 95–99.
2. Конєва І.В. Державний фінансовий контроль як засіб адміністративно-
правового регулювання економіки. Порівняльно-аналітичне право. 2018. № 6. С.
254–258.
3. Конєва І.В. Приватизація як засіб оптимізації державного сектору
економіки. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І.
Вернадського. 2019. № 5 (69). Том 30. С. 157–163.
4. Конєва І.В. Cутність категорії «державний сектор економіки»:
адміністративно-правовий аспект. Право та державне управління. 2019. № 3 (36).
Том 1. С. 164 – 171.
5. Конєва І.В. Державний сектор економіки як об’єкт адміністративно-
правового регулювання. Держава та регіони. 2019. № 3 (65). С. 167–173.
Стаття у зарубіжному науковому виданні (Республіка Молдова):
6. Конева И.В. Система корпоративного управления на государственных
предприятиях: административно-правовой подход. Legea si Viata. 2019. № 10/2. С.
53–59.
Праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:
7. Конєва І.В. Адміністративно-правове регулювання державного сектору
економіки в контексті виконання Угоди про асоціацію між Україною та
Європейським Союзом. Україна. Євроінтеграція. Інтермаріум: матеріали Другої
міжн. наук.-практ. конф. (Одеса, 27-28 жовтня 2017 р.). Одеса: Міжнародний
гуманітарний університет. 2017. С. 15–18.
8. Конєва І.В. Основні засади адміністративно-правового регулювання
процесу приватизації. Актуальні завдання та напрями розвитку юридичної науки
у XXI столітті: матеріали міжн. наук.-практ. конф. (Львів, 20-21 жовтня 2017 р.).
Львів: Західноукраїнська організація «Центр правничих ініціатив». 2017. С. 74–75.
9. Конєва І.В. Адміністративно-правове регулювання діяльності державних
підприємств як запорука реформування державного сектору економіки України.
Політико-правові реформи та становлення громадянського суспільства в Україні:
матеріали всеукраїнської наук.-практ. конф. (Херсон, 6-7 жовтня 2017 р.). Херсон:
Видавничий дім «Гельветика». 2017. С. 43–46.
10. Конєва І.В. Проблеми адміністративно-правового регулювання
державного сектору економіки в умовах глобальних трансформацій. Юридична
практика в країнах ЄС та в Україні на сучасному етапі: матеріали міжн. наук.
практ. конф. (Арад, Румунія, 25-26 січня 2019 р.). С. 364–367.
11. Конєва І.В. Інвестиції в державний сектор економіки на сучасному етапі:
адміністративно-правовий аспект. Правове забезпечення політики держави на
сучасному етапі її розвитку: матеріали міжн. наук.-практ. конф. з права (Харків,
1-2 березня 2019 р.). С. 57–60.
12. Конєва І.В. Формування наглядових рад державних підприємств:
гендерний підхід. Публічне управління та адміністрування: конкурентні виклики
сучасності: матеріали II всеукраїнської наук.-практ. інтернет-конференції (Київ, 1
квітня 2019 р.). С. 44 – 45.
13. Конєва І.В. Нове концесійне законодавство як фактор розвитку
економіки України. Проблеми та перспективи розвитку підприємництва в
Україні: матеріали X міжн. наук.-практ. конф. (Київ, 22-23 травня 2019 р.). С.109 –
111.

Додаток Б
Акти впровадження