11. Натурфілософія епохи Відродження. Пантеїзм М. Кузанського.

Еволюція філософської думки в епоху Відродження має три характерних

періоди:
а) гуманістичний, або антропоцентричний на противагу середньовічному
теоцентризму (середина XIV– середина XV ст.);
б) неоплатонічний, пов’язаний з постановкою широких онтологічних
проблем (середина XV – перша третина XVI ст.);
в) натурфілософський (друга половина XVI – початок XVII ст.).

В епоху Відродження філософія знову повертається до вивчення світу.

Провідним напрямком філософської думки XVI ст. стає натурфілософія,
нейвидатнішими представниками якої були Дж. Бруно, М.Кузанський,
Г.Галілей, М.Копернік.
Натурфілософія спрямована на розуміння сутності природи та Всесвіту.
Філософія Відродження критично переосмислює середньовічне ставлення до
природи. Вона заперечує тлумачення останньої як несамостійного начала.
Але водночас це не означає повернення до космоцентризму античного
мислення, природа трактується пантеїстичною (латин. pan — усе, theos — бог
— «Бог у всьому» — Бог і світ перебувають у нерозривній єдності). Для
філософських поглядів на природу характерний пантеїзм (від грець. pan –
все, theos – бог) – вчення, згідно котрому бог немовби зливається з
природою, розчиняється в ній. Тим самим пантеїсти утверджували ідею
спорідненості абсолютного буття (Бога) і буття речей природи, заперечуючи
теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від
природи.
Християнський Бог немовби приземлюється, він перестає бути чимось
позаприродним. Значну увагу приділяли людині, довершеності людського
тіла, яке найкращим чином повинно бути пристосоване до людської
діяльності, а саме в ній вбачали головне призначення людини. Щоб виразити
красу й досконалість людського єства необхідно було відродити античну
культурну традицію, що базувалася на так званому правилі «золотої
пропорції». Таке відношення почали називати Божественною пропорцією,
або Золотим перетином. Це гармонійний поділ, коли будь-яка частина тіла
співвідноситься з іншою таким чином, що більша його частина відноситься
до меншої як уся вона відноситься до більшої.
Філософські інтереси Кузанського були надзвичайно широкі й різнобічні.
Один із головних принципів своєї філософії – принцип «все у всьому» – він
переймає від Анаксагора. На його уявлення про нескінченність світу
вплинули також вчення Демокріта та Епікура.
Від християнської традиції Микола Кузанський успадкував проблему
відношення Бога і світу. Хоча він і посилається на Фому Аквінського та
запозичує у нього окремі формулювання, його власне вчення суперечить
вченню Фоми. Кузанський відмовляється від головного питання схоластики –
проблеми раціональних доказів існування Бога. Він також відходить від
Арістотеля, від його логіки й космогонії.
На Кузанського вплинули також містичні вчення, які певною мірою можна
назвати єретичними і пантеїстичними, передусім, вчення Псевдо-Діонісія та
Екгарта. На їхній погляд, Богові не можна дати жодного визначення, що
може бути приписане земним речам. Ідея єдності людини з першоосновою
світу, що йде від неоплатоніків і Псевдо-Діонісія, у вченні Кузанського
містить у собі думку про пантеїстичну тотожність земного й небесного світів.
Ідея присутності божественної основи у всіх речах дозволяє подолати прірву,
яка існує між видимим і трансцендентальним світом, між скінченним і
нескінченним через єднання людини з Богом.
Вчене незнання
Основна гносеологічна ідея Кузанського спирається на твердження, що
логічний ряд, тобто зміст знання, не досягає істини, а залишається в межах
незнання.
«Пізнання – є вимірюванням, порівнянням одного предмета з іншим: будь-
який дослідник починає дослідження від невідомого, порівнює його із наперед
визначеним відомим».
Пізнаючи в такий спосіб, ми пізнаємо скінченне, і тому повне знання
скінченного є і вченим незнанням, незнанням нескінченного.
«Наш обмежений розум, йдучи шляхом порівнювання, не може осягнути
істини речей. Адже істина не буває ані більшою, ані меншою і не може
бути виміряна нічим іншим, як самою істиною».
Проте Кузанський не відмовляється від прагнення пізнати цілісність світу і
його причину – Бога. Пізнаючи, ми залишаємось у царині незнання, але це
незнання стає ученим, обізнаним незнанням. Тільки завдяки безперервному
намаганню пізнати Бога ми приходимо до розуміння, що він непізнаванний.
«Той, хто хоче піднятися до Бога, має рухати вгору самого себе».
Кузанський також стверджує, що самою лише любов’ю, без знання,
неможливо піднятися до Бога. «Шлях, по якому хтось намагатиметься
піднестися без знання, не є безпечним, бо «розум направляється вірою, а віра
розкривається розумом».
Єдність протилежностей.
Вчення про протилежності та їх єдність зустрічається вже у неоплатоніків як
ідея єднання скінченності й нескінченності, людини й Бога шляхом
сходження до Бога.
Ідея синтезу, або тотожності протилежностей, – це основна ідея філософії
Миколи Кузанського. У скінченному світі ми завжди знаходимо відмінності
й протилежності. За традиційною логікою, поняття «застиглі» в загостреній
протилежності одне до одного. За Кузанським, протилежності і відмінності
сходяться в Богові.
Принцип єдності протилежностей Кузанський поширює і на світ реальних
речей. Будь-яка річ містить у собі протилежні тенденції, але набуває природи
домінантної протилежності. У світі видимих речей єдність протилежностей
пов’язана з їхньою подібністю і злагодою, але не тотожністю, бо абсолютна
тотожність можлива лише в Абсолюті.
Вчення про згортання й розгортання
Вчення про згортання й розгортання (complicacio et explicacio) своїм
корінням походить від неоплатонічної ідеї еманації, згідно з якою все, що
існує, існує завдяки витіканню з Єдиного.
У Богові згорнуто все (навіть протилежності), всі числа, всі можливості, всі
рухи, а також все, що відбувається і присутнє у часі й просторі. Максимум
згортає й розгортає все. Він, як точка, містить у собі лінію у згорнутому
вигляді, як спокій – згорнутий рух, як «тепер» або ж теперішнє – згорнутий
час, як тотожність – згорнуті відмінності, як рівність – згорнута нерівність, як
єдність – згорнута множина.
Негативна і позитивна теологія
Бог одночасно уявляться далеким і близьким, страшним і милосердним,
непізнаваним, премудрим і предобрим, найдосконалішим єством у релігійній
царині.
Стверджувальні імена, приписувані Богові, змалюють його, і вони завжди
приписуються йому по відношенню і з точки зору створеного, де все має
свою протилежність. Називаючи Бога правдою, згадуємо про неправду; коли
вважаємо його за доброчесність, постає думка про вади.
У цьому можна бачити пантеїстичні тенденції його вчення. Хоча «творець і
творіння суть одне», Бог для Кузанського більш досконалий, ніж Природа.
Пантеїстичне положення висловлене і в тезах: «єдність є всі речі», «всі речі
суть сама єдність в єдиному максимумі». Пантеїзм прослідковується також в
ідеї взаємозв’язку усього сущого, у вченні про збіжність протилежностей,
про згортання світу в Богові й розгортання Бога у світ, у вченні про
деіфікацію людини в процесі пізнання Бога.