Professional Documents
Culture Documents
Екзаменаційні питання
Екзаменаційні питання
Достоєвській дав нам ключ до таємниці художнього світу Е. По, і разом з тим він
першим у російській критиці визначив його національну специфіку: "У По якщо і
є фантастичність, то якась матеріальна, якщо б тільки можна було так виразитися.
Видно, що він цілком американець, навіть у найфантастичніших своїх творах".
Про появу нового методу першим заявив Анатолій Луначарський, який ще у 1906
році назвав його «пролетарським реалізмом». В Україні «пролетарський реалізм»
пропагували теоретики ВУСПП (Б. Коваленко). В 1924 році Олексій Толстой
запропонував інший термін — «монументальний реалізм»[2]. У 1932 році з
ініціативи Івана Гронського з'явилася й назва «соціалістичний реалізм». Автори
усіх трьох термінів наголошували на тому, що новий художній стиль продовжує
традиції реалізму XIX сторіччя, і є таким чином альтернативою модерністським
течіям — таким як символізм, експресіонізм, абстракціонізм, конструктивізм
тощо. Проте насправді реалістична складова в соцреалізмі не була визначальною.
Андрій Синявський розглядав радянське мистецтво швидше як своєрідне
переосмислення класицизму[3]. Ганс Ґюнтер виокремлює як окремі риси стилю
ще й народність, героїзм та монументальність[4](звідси й загальна назва стилю —
монументалізм).
Зовні сюжет повісті дуже простий, його можна переказати кількома реченнями.
Живе самотній старий рибалка Сантьяго, єдиний друг якого — хлопчик Маноло,
його учень і помічник. Старого Сантьяго покинуло щастя, як покинула більшість
людей, не здатних його розуміти. Він іде в море, де на наживу ловиться величезна
риба, боротьба з якою триває майже дві доби, але зрештою спійману здобич
нищать акули. Залишками здобичі старого милуються туристи, але й ті бачать у
рибі лише якусь екзотичну річ.
Чи переміг старий рибу і море? Зовні — ні. Здобич утрачено. Але ж риба — не
тільки їжа, як вже згадувалося вище. Моральну перемогу старий усе ж таки
здобуває, хай її матеріальне втілення зникає з рук. І боротьба з рибою водночас є
ще й дивним єднанням з нею, хоч вона є метою, але вимушеною, якщо подивитись
трохи з іншого боку. Не випадково, розмовляючи сам із собою, Сантьяго каже:
"Як добре те, що нам не потрібно вбивати сонце, місяць, зірки, достатньо того, що
ми вимагаємо їжу в моря і вбиваємо своїх братів". Тобто ніби не він ставить собі
це за мету, її вимагають життєві обставини, проте, прийнявши виклик, вступивши
з рибою у двобій, Сантьяго досягає ще однієї цілі: довести, що людина не безсила,
взагалі свою здатність перемогти.
Але він усе-таки саме людина, і саме людей репрезентує у двобої зі стихійними
силами. З великою гордістю звучать його слова: "Людина створена не для того,
щоб терпіти поразку. Людину можна знищити, але не можна перемогти".
Ось такою людиною і постає він у повісті: людиною, багатшою духовно за тих, що
не замислюються над тим, що означає бути людиною. Людиною-переможцем,
виграш якої підтверджує сам принцип гармонії природи, хай не зрозумілий іншим,
але вищий за будь-які інші закони. Переможцем, хто б що не вважав.
3.Провідні мотиви
Найбільш цікавою роботою про „Сонети до Орфея” є книга Г. Мерхена. Автор дає
широкий та змістовний коментар до кожного сонета Р.М. Рільке, детально
аналізуючи особливості образної системи й мови. Він не може погодитися з тими,
хто бачить у „Сонетах” зразок „чистого мистецтва”, яке замкнулося у власному
естетичному світі, захопленому „алхімією слова”. Критикує Г. Мерхен і тих, хто
намагається підвести творчість Р. М. Рільке під певний філософський (а точніше,
екзистенціалістський) світогляд. Для нього виявляється необхідним виробити
якусь серединну позицію й тому, визнаючи за поезією Р.М. Рільке деякий певний
філософський зміст, прагнення зрозуміти особливості буття сучасної людини,
Мерхен стверджує разом із тим, що цей зміст виражений особливою
міфологічною мовою, створеною самим поетом. При такому трактуванні поет
виступає не як мислитель, а як маг, що знаходить істину в таємничому
перетворенні слів.
43. Р.М.Рільке і Україна
Райнер Карл Вільгельм Йоганн Марія Рільке – людина багатьох народів:
австрійський поет, що народився в Чехії (Прага), дванадцять років жив у Парижі
(Франція), помер у Швейцарії, до речі, в старовинному будиночку, купленому
йому друзями, які завжди ним опікувалися, у той час маловідомим автором.
Майже двадцять років мандрував: Німеччина, Італія, Росія, Скандинавія, Африка,
Близький Схід…
На початку 1900 року прибув до Києва, де жив близько двох тижнів. Був вражений
Києво-Печерською лаврою, захоплений святкуванням Зелених свят. Київ вважав
містом «близьким до Бога» і хотів тут оселитися назавжди.
«Пісня про Правду» Р. М. Рільке. Сліпий співець – кобзар Остап названий автором
Богом, а близькими до Бога йому здаються швець-богомаз Петро, його дружина і
син. Кобзар співає пісню про Правду тричі. «І щоразу по-новому». Його чарівний
голос сотворив чудо: без закликів і зайвих слів підняв селян на боротьбу з
Кривдою:
Саме на нашій землі поет знайшов приклад жаданого єднання людей і природи,
землі і Бога.
- Викривлюється течія часу, так що він стає циклічним або вбачається відсутнім.
Ще один прийом - колапс часу, коли сучасне повторює чи нагадує минуле.
Як бачимо, магічний реалізм можна розглядати з різних точок зору, але не слід
надавати данному напрямку літератури певного національного забарвлення, адже
представники різних держав та континентів, а не лише письменники Латинської
Америки дотримувалися данного напрямку.
Різома (від фр. Rhizone) – специфічна форма кореня, що не має чітко вираженого
центрального підземного стебла (за І.Ільїним).
У різомі немає частки, яка була б для якоїсь іншої частки корінною чи
стержневою. Вони рівні між собою, стосунки між ними постійно змінюються, як
постійно змінюється структура різоми. Тут відсутнє ділення на «ліве – праве»,
«верх – них», «високе – піднесене», відсутній смисловий центр, будь-яка
ієрархічність, лінійна односпрямованість. А тому і стосунки між мистецтвом і
життям у цій культурі антиієрархічні, непаралельні, безструктурні,
неупорядковані.
Центральною категорією класичної естетики є прекрасне. У постмодернізмі вона
залишається, але змінюється її зміст. Прекрасним вважається безсистемність,
безпорядок кореневища – різоми. Тут прекрасне – це поєднання морального з
чуттєвим, краса асонансів і асиметрії, краса екологічна і алгоритмічна,
дисгармонія як норма тощо. Естетизується потворне. Піднесене заміщується
дивним, трагічне – парадоксальним, міметичне – іронічним, неміметичним.
Центральне місце посідає іронія.
48.Характеристика літературних творів про Другу Світову війну (на прикладі 1-2
творів за вибором – Г.Белль, «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..». П.Целлан
«Фуга смерті», Маркус Зузак «Крадійка книжок»,В.Биков «Альпійська балада»,
«Сотніков», Г.Бакланов «Мертві сорому не мають»)
Генріх Белль - один із найвідоміших письменників повоєнної Німеччини. Йому
довелося жити у складний період історії його країни, коли жорстокі війни
визначали буття цілих поколінь німців. Трагедія нації не обминула письменника і
його родини; батько письменника солдатом пройшов Першу світову війну. Сам
Генріх шість років воював на фронтах Другої світової війни. Трагічні фронтові
події, їх жорстокість визначили сенс життя і творчості митця. До кінця життя
Белль виступав проти війни як людина, німець і письменник. Під час Другої
світової війни, потрапивши на найстрашніший із фронтів (Східний) влітку 1843
року, він опинився на території України. Назавжди в його пам'яті залишилися
назви міст і сіл цього краю: Галичина, Волинь, Запоріжжя, Львів, Черкаси, Одеса,
Херсон та багато інших. Вони стали символом німецьких поразок та численних
смертей.
Роман «Крадійка книжок» розповідає про життя дівчинки під час війни. Автор
книги, австралійський письменник Маркус Зузак, не загострює увагу читачів на
тому, що це якась особлива героїня, навпаки, Лізель Мемінгер – звичайна сирота.
Змушена вперше познайомитися зі Смертю, вона втрачає рідну матір назавжди,
але й знаходить нову родину – грубу «жінку-шафу» Розу та чоловіка зі срібними
очима Ганса. Із «Крадійкою книжок» так чи інашке задумуєшся про відносини у
власному домі та переосмислюєш значення вислову «батьківська любов».
Для мене роман Маркуса Зузака “Крадійка книжок” – це книга про слова. Про
слова, які не тільки вимовляють, а з яких складають життя. Про слова, які
однаково створюють війну і втішають людей у бомбосховищі. Про слова, які
можна не говорити нещасному єврею, якому маленька німецька дівчинка дає хліб,
коли той іде дорогою до концтабору. Про слова любові, які вже не скажеш юнаку з
волоссям кольору лимонів. Про слова краси, які вже не скажеш грубій квадратній
матері Розі. І про слова надзвичайної поваги до людини, чиї сріблясті очі вже
ніколи не зігріють поглядом.