1. Періодизація історій філософської думки Стародавності.

- хрон.процес зародження філософії в різних країнах відбувався неодночасно.

Спочатку філософія зароджується в країнах Сходу (Індія і Китай), а потім в
Європі (Греція і Рим)
- філ.як наука започатковується з постановки питань про цілісність та
першооснову світу. В різних країнах були різні думки з цього приводу,
зокрема в Єгипті та Вавилоні за першооснову брали елементи води
- філ.як самостійна дисципліна виникла в сер. I тис. одночасно в трьох
вогнищах стародавньої цивілізації — в Китаї, Індії та Стародавній Греції. Її
народження супроводилося переходом від міф.світосприймання до
світогляду, що спиралося на знання, знайдене в інтелектуальному пошуку
- а)зародження філ.думки в Індії відноситься до ІІІ-ІІ тис. до н.е.. зміст
філ.вчень віднайшли своє відображення у таких формах історико-
літературних памяток:
1. Веди – це перші староіндійські памятки
2. Брахмани – це пояснення до Вед.
3. Упанішади – це завершальний етап Вед.
Особливості староіндійської філ. було те що в цей період відбувся перехід від
міф. мислення до філ-го. Як і в Греції і в Індії були свої філософські школи:
1. Школа Йога – представники виступали за розуміння питання про
співвідношення душі та тіла і самозаглиблення у свій внутрішній світ.
2. Школа Санкхя – представники стверджували що світ створений від 2 начал:
матеріальної першооснови та духу.
3. Школа Мімакса – її представники вважали що Бог бере участь у створенні
потостороннього світу. 4. Школа Чарвака Локаята – представники вважали
що світ творено з 4 стихій і що змістом людського життя є отримання щастя.

- б)особливістю Старокитайської філософії було те, що вона є філософією

патріархального типу, вона була орієнтована на вивчення проблем людини та її
життя. Засновником старокитайського світу вважається Конфуцій на основі
якого виникає конфуціанство. В основі цього вчення був принцип гуманізму,
який означає особливе ставлення людей один до одного, повага до старших за
віком та соц.становищем. Продовжувачем вчення Конфуція був Лао Цзи він
створив таке вчення як даосизм в основі якого був принцип гармонійного
розвитку речей та явищ.філософія стародавнього світу (VI ст. до н. е. – V ст. н.
е.)

2. Специфіка філософської культури стародавньої Греції.

- філ.думками античності набуває широкого розвитку серед мислителів
стародавньої Греції, це була космоцентрична філософія, яка була орієнтована
на космос, як найвищу цінність.
- Особливістю філософії було існування філософських шкіл.
1)Мілетська школа її представники Фалес, Анаксимандр, Анаксимен які за
першооснову брали елементи води, повітря, апейрон. Пізніше до них
приєднався Геракліт Ефеський, який за першооснову брав вогонь.

 2)Піфагорська її засновником стає старогрецький мислитель і математик

Піфагор. За першооснову він брав числа і числові відношення.
3)Елеатська школа її засновником був Парменід, на його думку в першооснові
світу є потойбічні і недоступні для сприйняття людиною чутливі сутності.
Були також такі відомі філософи:
Платон (5-4 ст. до н.е.) який вважається засновником ідеалізму і який вважав,
що світ існує з ідеї, він також доводить ідею про бесмертність душі.
Арістотель (3 ст.до н.е.) він об’єднав усі вчення античного світу і виразив їх у
творах «Метафізика», «Фізика», «Органон» та «Політика». Арістотель критикує
Платона говорячи про те що суть не в ідеях речей, а в самих речах. Арістотелю
також належать відкриття основних категорій філософії (матерія, рух, простір,
час).

3. Вчення мислителів мілетської школи.

Фалес з Мілету - 1-ий філ.мислитель, відомо мало, сон.затемнення, мат.,
геометрія. Основою всього сущого є вода.
- всі речі — це перетворення води. (Земля у плавучому стані, того
відб.землетрус). Космос — пронизане Бож.началом і душою
- душа (усі предмети, які існують) — те, що приводить деяку субстанцію у рух.
Праоснова названа ним словом «ФІЗІС», що означало природу в розумінні
першої фундаментальної реальності
- висихання всього є смертю життя. Вода має божественне начало, а «Бог є
ніким не роджений, тому є основою всього». Основане все на логічному
мисленні, без міфів. Коли життя є первинне, то все живе має душу
(панпсихізм).
Анаксімандр — відомо ще менше, Усі першоелем.важливі, не може виділити
одного (переходять).
- першоел./першопричина - «апейрон» (неосяжний, безмежний) - безкінечний
і необмежений кількісно та якісно «фізіс», який дає початок усьому і
обмежує його різний спосіб.
- вічний генетичний початок Космосу(народжується&помирає), лежить в
основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії
перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне
- апейрон — основа і єдина причина всієї суті. Апейрон виділяє
протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації утворюють
землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче),
вогонь (сухе й гар че). Начало є божественне і нерушиме, не вмирає і не нар.
Людина - безпомічна спочатку, тому пох.із води, а саме із риб(звідки пішла
людина).
Анаксімен з Мілету(важкий час). Першоначало - повітря. Повітря є безтілесне
і безформне, тому є невидимим. Повітря, конденсуючись, перетворюється у
воду, потім в землю, ослаблюючись і розширюючись воно стає вогнем. Ми
наповнюємося повітрям~земля. Рух - вічним. Зима - сонце далеко, ніч - зірки
далеко. Феномен веселки - червона(більше світла), чорне(повітря).

я­

4. Філософська спадщина Геракліта з Ефесу.

- не долюблював демократію, бо вважав що є щось вище і краще
- 🖤 дітей, бо краще грати з дітьми, ніж займатися з вами політикою
- «Темний» (абстрактні і незроз.тексти)
- Вчення «про природу»: Метафізика, держава, богослов´я
- Світ — вічний, безкінечний
- першооснова - вогонь (у постійному русі), решта - еквіваленти вогня
- Буття рухається, рух — це життя (засн.діалектики)
- Все тече, все змінюється; 2 в одну річку не ввійдеш - так рух необхідна
частина світу
- Логос — не тільки розум, закон (чому відп.рух)
- Недостаток в — поява світу, надлишок в — світ.пожежа
- Все відб.у боротьбі (з’єднується, роз’єднується)
- Добро=зло — просто по різному сприймається; проблема S
- Усе вже було до нас

5. Специфіка пітагорійського вчення.

- термін «філософія» — любов до мудрості, заклав основи
- Вніс етику, як повинен себе вести філософ; заклав, що треба керувати не
лише тілом, а й душею
- Життя~олімп.іграм (одні приходять змагатися; 2 торгувати; а найщасливі
дивитися)
- Розумні живі істоти под.на 3 види: люди, боги, істоти подібні піфагору
- Майже усе життя вчився
- Вчив у поєднанні науч.&магічного
- Душа — безсмертна (переселяється з небес, проходить ряд переселень, щоб
знов піднятися на небеса — тре дотримуватися правил: тікай від хитрості..,
проти вбивства, сторонився мисливців, був вегетаріанцем)
- «Обраних» він називав математиками
- Слідкував за поведінкою людей, коли відбирав до школи: 5р.випробування
мовчати і слухати голос вчителя за ширмою
- Основний тезис: Всі речі суть числа (тіло-210, вогонь-11, повітря-13, вода-9),
😍 куля перфект фігура
- в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна
стихія (вода, вогонь та ін.)

6. Вчення Парменіда про Єдине у поемі "Про природу".

- Про філософію П. можна судити за його філософською поемою "Про
природу" (назва пізніша, збереглося близько 160 рядків) і насамперед
містично-алегоричним вступом до неї, що поділяється на дві частини —
"Шлях істини" (алетейї) і "Шлях гадки" (докси).

 - За П., і світ істини, і світ гадки — це один і той самий світ, який по-своєму
сприймає або ж досконалий (божественний), або ж недосконалий (людський)
суб'єкт. У першому випадку він постає нерухомим й непорушним одним
(єдиним), у другому ж — як мінливе і плинне розмаїття.
- буття мислиться Парменідом як маса речовини, що має форму кулі, яка
лежить нерухомо, а позачасність буття у нього приводиться до формули:
буття завжди цілком у всій своїй сукупності присутнє в сьогоденні
- Створення поняття “буття” спричинило і виникнення поняття “небуття”
- поняття “буття” в Парменіда не є еквівалентним поняттю “все”, що було
властиве грецькій філософії до Парменіда. Воно не є також еквівалентним
поняттю “світ”. Світ Парменід розділяє на дві частини, а буття – це тільки
одна з частин світу

7. Апорії Зенона.
- Метод Зенона не був методом прямого доведення. Зенон доводив від
противного, зводячи до абсурду поглчяд супротивника, протилежний його
власному. З цього випливала істинність тези Зенона. Це значить, що Зенон
користувався законом виключеного третього.
- Міркування Зенона називались «епіхейрема» (у нашому звучанні
«епіхерема»), тобто стислий умовивід, а також «апорія» – непрохідність,
безвихідний стан.
- Своє мистецтво суперечки Зенон застосовував для посоромлення тих, хто
висміював Парменіда за те, що той заперечував очевидне: множину і рух.
- Логічне обґрунтування висновків Парменіда давав Зенон; він пі кре л вав,
що л гі но н мо л во уявляти мн жи ність р чей і д п ще ня р ху – це
пр зв дить до с п ре но тей. За при ц п ми елейської шк ли З нон ро ри-
ває чу т ве і р ц нал не пі на ня (і ти не). На більш в д мим ви л де ням
елейс к го ві к да ня р ху та не мі но ті бу тя є ап рії (л гі ні ускла нен-
ня, «парадокс», «протиріччя») З н на, які доводили, що я що пр пу т ти іс-
н ва ня р ху, то в н к ють с п ре но ті, які не можна розв’язати.
Хоче довести, що лог.існує не те що ми бачимо, а те що мислимо — буття
виключає рух&множинність речей.
1. + Ахіллес&черепаха (рішили в 19ст. Безкінечна сума кінечних велич = буде
кінечною величиною) Вирішується
2. - Стріла (нерухома)
3. + Дихотомія (прогулка до парку, 1/2! рух - безк?) геометрична прогресія
4. - Стадій~км (колісниці)
- Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху.
Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії
про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється
суперечл вим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип мірку-
вання, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудов ний на
використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.
у­
и­
н­
о­
ь­
о­
т­
ч­
о­
є­
и­
у­
е­
д­
а­
и­
у­
і­
ж­
о­

и­
е­

н­
и­

и­
ч­
ь­
а­

у­
с­
з­
у­
н­
е­
е­
з­
о­
о­
ч­

н­
с­
н­
н­
с­
и­
н­
с­
а­

т­
е­
й­
о­
о­

у­
і­
к­
о­
о­
о­
н­

а­
ч­
д­
е­
и­
у­

к­
с­
с­
а­
и­
ю­
д­

з­
н­

8. Атом у визначенні Левкіппа і Демокріта.

Атомізм – останній витвір грецької філософії природи, творець – Левкіп.
- філ. спадщину Левкіппа і Демокріта важко розділити (існують різні точки
зору на цю проблему), тому їх вчення, як правило, розглядають разом.
- визнають буття (атоми) і небуття (пустоту)
- вся природа складається з частинок – атомів (неподільний)
- атом – це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми
розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно
рухаються в пустоті, а зіткнувшись, змінюють порядок руху.
- причини руху атомісти не описують. Атоми самі по собі без’якісні. З атомів
складається і душа
- душа є смертною, бо після смерті тіла атоми душі також розпадаються. На
поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі атоми. Вони "втягуються"
при диханні нами, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи
предметів і уявлення про них

9. Вчення Емпедокла про про чотири корені існуючого.

- продовжував розвивати матеріалістичну лінію у філософії, але, на відміну від
своїх попередників, він замінює теорію єдиного першооснови на вчення про
чотири «коріння». Першоелементами світобудови є не одна якась стихія, а
чотири - земля, вода, повітря, вогонь
- з якими пов'язані імена чотирьох богів: Зевс - вогонь, Гера - повітря, Гадес -
земля, Нестида - вода
- корені всякого буття пасивні. Тому він вводить дві рушійні сили - любов і
ворожнечу, що шляхом змішування основних зазначених стихій сприяють
виникненню всього розмаїття навколишнього світу.
- Рух, викликаний любов'ю і ворожнечею, не слід ототожнювати з
притягуванням та відштовхуванням. Любов розділяє однорідне і з'єднує
різнорідне: "з багато чого робить одне". Ворожнеча ж розділяє різнорідне і
з'єднує однорідне: "з одного робить багато чого". При цьому, на думку
Емпедокла, світ не створюваний і не знищуваний
- +Організм рослин і тварин, як і світ в цілому, складається з чотирьох стихій,
причому відмінність між рослинами і тваринами полягає в неоднаковому
співвідношенні і ступеня вираженості у тих і інших первинних стихій.
Найбільш досконалими за своїми пропорціями є у рослин - сік, у тварин і
людини - кров. Так, кров представлена однією частиною вогню, однією
частиною землі і двома частинами води. Сік рослин і кров у тварин і людини
є провідна структура організму, і саме кров і сік завдяки найбільш
досконалого поєднанню в них стихій розглядалися Емпедоклом в якості
носіїв душевних, психічних функцій. Оскільки «психічне» приписувалося
філософом не тільки тваринам і людині, а й рослинам, отже, Емпедокл
висловив відмінну від Фалеса і Анаксімена точку зору на межі психічного,
звану Біопсіхізм. Згодом принципу Біопсіхізм будуть дотримуватися
Аристотель, Авіценна та інші філософи.

10. Вчення Анаксагора про гомеомерії.

- Першооснови буття - це гомеомерії , "насіння всіх речей"; вони є дрібними
невидимими частинками, кожна з яких є носій певної якості.
- Гомеомерії вічні і незмінні. Вихідний принцип Анаксагора - "все є у всьому".
Це означає, що будь-яка річ містить у собі гомеомерії всіх видів.
- Властивість речі, що складається з гомеомерій, визначається тим, яких
гомеомерій в ній більше. Так, у вогні найбільше гомеомерій вогню, в залозі
гомеомерій заліза, хоча і в вогні, і в залозі присутні гомеомерії всіх інших
видів. Зміна, перетворення речі пов'язано з тим, що в ній одні гомеомерії
замінюються на інші.
- Але цей принцип відноситься і до самих гомеомерій. Кожна гомеомерія
складається з безліч дрібніших гомеомерій і містить в собі гомеомерії всіх
якостей, тобто в гомеомерії золота містяться гомеомерии заліза, міді, білизни,
рідини і т.п. Але дана гомеомерія є гомеомерією золота тому, що більшість
входять до її складу дрібніших гомеомерій є гомеомерія золота. Гомеомерії
нескінченно подільні, будь-яка, як завгодно дрібна гомеомерія складається з
ще більш дрібних.
- Гомеомерії самі по собі пасивні. В якості рушійної сили Анаксагор вводить
поняття Нус (Світовий розум), який не тільки рухає світ, але і пізнає його.
- +Космологія і космогонія. Первісну суміш гомеомерій Нус призводить в
круговий рух, відокремлюючи тепле від холодного, світле від темного і т.д. У
центрі збирається щільне, вологе, важке і т.п. - Так утворюється Земля. Тепле,
світле, легке і т.п. спрямовується вгору - так утворюється Небо. Обертання
ефіру, що оточує Землю, відриває від неї шматки - так утворюються Сонце,
Місяць, зірки (які є розпечене каміння).

11. Специфіка філософської культури стародавньої Індії.

- Першими джерелами інформації про давньоіндійське суспільство є тексти
індуїстської культури, ще не повністю розшифровані, які збиралися протягом
дев'яти століть (1500-600 рр. до а е.). Вони дістали назву ведичної літератури,
а в більш пізній період уже мають вигляд книг. Хоча ведична література має
релігійний зміст, вона також містить дані про духовне життя, економічний
розвиток, світогляд того часу тощо
- Ведична література формувалася від початку заселення Індії і до
виникнення перших держав, які об'єднували великі території. Кочові племена
перетворювались на диференційоване суспільство з розвиненою
інфраструктурою, досить високим рівнем розвитку землеробства, ремесел і
торгівлі. В цьому суспільстві виділяються чотири стани: брахмани -
священики і ченці; кшатрії - воїни і представники колишньої племінної
влади; вайш'ї - землероби, ремісники, купці; шудри - безпосередні
виробники, заможні прошарки населення. Надалі соціальна структура
суспільства починає змінюватися, і згодом утворюється складна система
різноманітних каст.
- Ведична література дуже різноманітна, і її тексти можна поділити на кілька
груп. Найдавніша група - це чотири Веди («веда» - знання). Головна з них -

 Рігведа - збірник гімнів, які формувалися протягом тривалого часу до XII ст.
до а е. У X ст. до а е. з'явилися Брахмани - керівники ведичного ритуалу,
основний з яких - Шатапатхабрахмана (брахмана ста шляхів). Закінчення
ведичного періоду представлено Упанішадами, які відіграли дуже важливу
роль у розвитку релігійно-філософського мислення давньої Індії
- Веди — різноманітна система поглядів та ідей: від образів міфології до
перших спроб створення філософських поглядів на буття, сенс людського
життя. У деяких гімнах простежується прагнення знайти загальний закон,
відображений в «космічному порядку» (рта). Це принцип, який управляє
всім: рухом Сонця і Місяця, зміною пір року, а також народженням, смертю,
щастям людини. У Брахманах висловлюються гіпотези щодо виникнення
світу, розвиваються положення про воду як про першосубстанцію. Вперше
розробляється теорія буття, початковими проявами якого вважаються
різноманітні форми дихання.
- Філософське обґрунтування індуїзму міститься в шести системах (веданта,
санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса), які орієнтувались на авторитет Вед.

12. Вчення санкх’я.

- Санкх'я. Засновником вважається філософ Капіла (VII ст. до н. е.). Найбільш
давній систематизований виклад філософії санкх'я, що зберігся до наших
днів, - твір Ішваракрішни «Санкх'я-карма» (І тисячоліття до н. е.).
- Санкх'я стверджує, що існує матеріальна першопричина світу - пракріті
(матерія). Спочатку вона існувала в аморфній, нероздільній формі, її
перетворення на істоти і предмети відбулося під впливом трьох якісних
елементів (гунів): раджас - прагнення, тамас - темнота і сантава - ясність.
- Поряд з пракріті визнається існування абсолютної душі (пуруші), незалежної
від матеріальної основи світу, її неможливо побачити, хоч вона присутня у
всіх предметах та істотах.
- При з'єднанні пракріті та пуруші (матерії та душі) виникає 25 основних
вихідних принципів, серед яких поряд з матеріальними (вода, повітря, земля
та ін.) існують і духовні (розум, свідомість)
- В етичних поглядах санкх'я базувалась на ідеї універсальності страждання,
яке проголошувалось найвищою сутністю тілесного існування. Мета
людського життя полягає у звільненні душі та аскетизмі.

13. Мета йогічної практики за визначенням Патаньджалі.

- Йога (від санскриту, буквально: зосередження, споглядання, глибокий
роздум) – одним з основних ортодоксафських (брахманістських) напрямків
індійської релігійно-філософської думки, в якому розроблено цілісну систему
морально-етичної, фізичної і духовної самодисципліни, за допомогою якої, на
думку прихильників йоги, можна досягти особливого духовного стану –
зосередження, занурення в себе. Практично це можна здійснити в результаті
поклоніння богу (брахману), який править світом і виступає як абсолютний

 дух – вічний, все проникний, всюдисущий, всемогутній, не підвладний

ніяким стражданням і незгодам.
- Засновником вчення йоги був давньоіндійській мудрець Патанджалі – автор
книги «Йога-сутра».
- Корені йоги дуже давні. Вже у Ведах міститься ідея про можливість
досягнення людиною надприродніх здібностней шляхом особливої практики,
а саме: самообмеження (аскетизму), внутрішнього зосередження, роздуму,
проникнення в себе – входження у стан так званої медитації (споглядання,
самозаглиблення).
- Стан медитації досягається через систематичне тренування тіла і душі,
внутрішню зосередженість, безпосередне бачення, переживання,
самозаглиблення.
- Мова йде про самобутню практику регулювання фізичного і духовного стану
людини, самопізнання, виявлення її потенційних можливостей. Система йоги
досягла в цьому певних успіхів, її сповідують, вона має своїх прихильників і
не лише в Індії.
- Йога – це філософія людини, меж її можливостей, тілесних і духовних.
- Мета дії, за Патанджалі, полягає в тому, щоб привести афекти до стану
пропеченого насіння, тобто стану, в якому ослаблені афекти не здатні до
самовідтворення. У тих, хто повністю звільнився від афектів, відсутня
потенція карми (долі), що могла б виявитися у майбутньому народженні.
Внаслідок згасання афектів, що вичерпали функцію, настає стан, який у йозі
має назву хмари Дхарми.
- Про людей, які досягли такого стану, говорять, що перебувають в останньому
тілі. Незнання, егоїзм, потяг, ворожнеча і жага життя - п'ять хибних
афективних наповнювачів, що перебувають у постійному русі, посилюють
функціонування гун і викликають визрівання карми (долі).
- Серед афектів йоги необізнаність вважають основним. Необізнаність - поле
або ґрунт, на якому зростають афекти. Звичайно, усі афекти суть лише
різновиди незнання і усуваються разом з ним. Незнання, за Патаджалі, є
баченням вічного, чистого, щастя, Атмані у невічному, нечистому,
стражданні, не-Атмані.
- Необізнаність - сприйняття Я, Душі за те, що не є Я, Душа, чи то тіло як
опора чуттєвого досвіду, чи то розум як інструмент свідомості (пуруші).
Знання, звільнене від усіх перешкод, що створюються афектами і кармою,
стає безмежним. Це вище знання є здатністю розрізненого осягнення, знання
абсолютного розрізнення (Пуруші), Я, Душі, інтелекту (Будхи).
- Йоги стверджують: звільнення можна досягти зосередженням (самадхі) і
духовного проникнення в реальність Я як чистого, безсмертного духу,
абсолютно відмінного від тіла і свідомості. Треба звільнити свідомість від
усіх домішок (афектів, карми) і здобути спокій і ясність. Для очищення і
просвітлення свідомості йога пропонує вісім засобів: по-перше, яма -
утримання - утримання від завдавання будь-якої шкоди усьому живому,
правдивість у думках і словах, контроль над бажаннями; по-друге, ніяма -
культура - культивування дхарми, чесності; по-третє, асана - положення -

 дисципліна тіла; по-четверте, прана-яма ~ контроль за диханням; по-п'яте,

прат'яхара - усунення почуттів - контроль над почуттями; по-шосте, дхарана -
увага; по-сьоме, дх'яна - споглядання; по-восьме, самадхі - зосередження.
- Послідовне застосування засобів, а також поклоніння творцю (Ішварі), який
розуміється у філософії йоги як особлива свідомість (Пуру-ша), призводить,
на думку Патанджалі, до досягнення мети йоги -припинення діяльності
свідомості, тобто до звільнення.

14. Парадигми у вченні даршани вайшешика.

- Вайшешика. Засновником вважається Канада (І ст. до н. е.). На початковому
етапі розвитку вайшешика містила чіткі матеріалістичні положення. Основні
тези ґрунтувались на тому, що існують постійні зміни, вічний і циклічний
процес розвитку та занепаду. В цьому процесі існує стійкий елемент - ану
(атом). У розумінні вайшешики (атом)ану - вічні, незнищенні, ніким не
створені - мають різноманітні властивості, яких нараховується 17. Із усього
тимчасового з'єднання атомів виникають живі та неживі предмети.
Переродження є простим поєднанням і роз'єднанням атомів. Усі атоми мають
кулеподібну форму.
- При всій зовнішній різноманітності живі та неживі предмети мають спільну
сутність, оскільки складаються з дев'яти субстанцій. Ці субстанції мають
матеріальну основу, але прибічники вайшешики визнають також існування
нематеріальної субстанції - душі (атман), яка складається з психічних
категорій. Існує душа у двох формах: ішвара (абсолютна душа) або параатман
(вища, досконаліша душа); індивідуальна душа (атман), яка мандрує в
нескінченному круговороті життя.

15. Даршана ньяя.

- Ньяя (правило, логічний висновок, метод, логіка). Засновником цієї течії
вважається Акшапада Готама. Ньяя тісно пов'язана зі школою вайшешики.
Вони доповнюють одна одну, зокрема ньяя
доповнила метафізику вайшешики, але досліджувала її за допомогою логіки.
- Особлива увага приділялася проблемам гносеології, правилам і засобам
надійного і правдивого пізнання. Через це застосовуються декілька джерел
пізнання, якими є відчування висновків і одержання висновків за допомогою
методу аналогій. До цих джерел приєднується і слово - посилання на
авторитет ведичних текстів та інших джерел. У текстах ньяї детально
розроблялися різні категорії, наприклад повідомлення, об'єкт пізнання тощо;
викладалися принципи логічного аналізу, проблеми критерію істинності та
ін. Цікавим є також введення поняття силогізму, необхідного для
підтвердження правильності висновку.

16. Заперечення можливості пізнання причинно-наслідкового зв’язку та

достовірності умовиводу в даршанах чарвака і локаята.

- у процесі розвитку філ.мислення стародавньої Індії проявляються і

матеріалістичні тенденції. Серед них - вчення локаята («спрямоване на (цей)
світ»). Засновником локаяти проголошується Чарвака (іноді ця філ.система
називається чарвака), але даних про його життя і творчість не збереглося.
- Згідно з ученням локаяти, в основі всього сутнісного лежать чотири
елементи: вогонь, повітря, вода і земля. Заперечуючи існування Бога, душі,
потойбічного світу, локаята розглядала свідомість, розум, органи чуттів як
продукт поєднання матеріальних елементів. Душа, зокрема, виникає з тілом
людини при народженні, а після смерті гине і більше не існує(душа).
Філософ того часу князь Паясі наказував зважувати тіло злочинця до і після
страти через повішення, щоб з'ясувати, чи виходить із тіла душа і чи стане
після цього тіло легшим.
- У теорії пізнання локаятики стояли на позиціях сенсуалістичного
матеріалізму, вважаючи єдиним джерелом пізнання чуттєве сприйняття. Вони
відкидали сліпу віру у Веди, заперечували основи ведичної релігії і
брахманізму - карму (плату за земне життя в потойбічному світі та усіх
наступних перевтіленнях), самсару (коло земних перевтілень душі), мокшу
(звільнення від них). Етика локаятиків заперечує аскетизм, оскільки
найвищим благом і метою життя людини вважається насолода.

17. Ключові особливості вчення даршани веданта.

- Веданта. Зміст цієї філософської системи відображено в назві: веданта -
кінець Вед. Основні її положення, викладені у «Веданта-сутрі»,
приписуються Бадараяні (II— III ст. н. е.). У веданті існують два напрями:
адвайта і вішишта-адвайта
- з точки зору адвайти, у світі не існує жодної реальності, крім Бога. Уявлення
про різноманітність світу - ілюзія, яка виникає через пізнання. З точки зору
вішишта-адвайти, існують три реальності: матерія, душа і Бог, який серед
них головний. Без Бога матерія і душа можуть існувати тільки як поняття, а
не як дійсність
- Основним методом пізнання у веданті вважається божественна інтуїція. Як
релігійний світогляд веданта містить поняття про спокутування, яке полягає в
новому з'єднанні з Богом. У сфері релігії це повинно досягатися через
жертвоприношення, піст. У сфері філософії - шляхом повного відчуження від
реального світу і заглиблення тільки в чисте мислення
- Веданта і сьогодні займає важливе місце у філософії індуїзму.

18. Вчення Міманси.

- Міманса. Це одна з ортодоксальних систем давньоіндійської філософії,
викладена в міманса-сутрах, авторство яких приписують Джайміні (між II ст.
до н. е. і III ст. н. е.)
- Послідовники міманси вважали, що Веди не є божественним одкровенням, і
тому ведичні релігійні філософські положення вимагають логічного
обґрунтування. Міманса виходить з того, що остаточне звільнення індивіда

 від перероджень (мокші) не можна пояснити раціонально. Але до мокші

індивід може прийти і незалежно від своїх бажань, - внаслідок безумовного
виконання суспільних і релігійних обов'язків - дхарми
- Міманса погоджувалася з матеріальною основою у Всесвіті, але пізніше в ній
посилилась теологічна спрямованість, і було розвинуто теорію Бога.
- «Метафора вічності: уявімо алмаз, завбільшки з гору. І раз на тисячу років
прилітає до нього ворон, щоб поточити свій дзьоб. І той час, упродовж якого
він сточить усю гору, буде миттю перед вічністю».

19. Теорія відносності змісту кожного судження у джайнізмі.

- Джайні́ зм ( «переможець») — релігійно-філософське вчення, що виникло в
Індії приблизно в VI столітті до н. е., поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці.
В сучасному світі джайнізм невелика за кількістю вірних, але дуже впливова
в Індії, де їх нараховується приблизно 4,9 млн., релігія. Джайни
найзаможніша релігійна група Індії. Вони зберігають древню систему освіти,
і їхня громада має найвищий відсоток грамотності серед інших релігійних
груп в країні. Бібліотеки джайнів найстаріші в Індії.
- Засновником джайнізму вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.),
званий Джиною (переможцем — традиційне звання буддійських та
джайнських святих), а також Магавірою («дуже хоробрий»/«великий герой»),
проте кодифікація джайністського канону відбулася через шість століть.
Уважається, що Вардгамана переміг карму сам і вказав шлях до її подолання,
а, відтак, до спасіння, іншим людям. З іншого боку, самі джайни вважають,
що джайнізм існував вічно, як вічно існує сам Всесвіт, а Магавіра був
двадцять червертим у низці 24 просвітлених, тіртханкарів, що існують в
кожному циклі переродження світу.
- Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра в низку перероджень
(дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий
аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому його прояві та, як наслідок,
нечинення шкоди живим істотам – ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед,
відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі
є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці
умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до
буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке
життя є злом і стражданням – таким є лише погане життя. Звідси нірвана в
джайнізмі – це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни
бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники
джайнізму зобов'язані вірити в своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх
приписів

20. Виникнення буддизму та підстави визнання філософічності його вчення.

- Буддизм – одна з найпоширеніших світових релігій (поряд з християнством
та ісламом). Але буддизм – це релігія без бога, невіри у безсмертя душі і її
перетворення. Основні ідеї буддизму викладені в праці «Трипітака»( «Три

 корзини квітів»). Вона ґрунтується на ідеях свого напів легендарного

засновника Сідхартхи Гаутами (556-476 рр до нашої ери) на призвісько
Шак’я Муні (самітник з племені шак’я), який за свою місіонерську
діяльність отримав назву Будда( буквально: просвітлений).
- Будда був видатною особистістю. Його характерними рисами були мудрість,
освідченість, знання традицій, дотепність і винахідливість. Розповідають, що
він міг показати своїм учням квітку і не вимовити жодного слова. І це була
його безслівна проповідь. Сутність гармонії Будда дотепно пояснював на
прикладі струни, її розслаблення і натягування. Коли ж її натягнути, то вона
створює дивовижний звук. Отже, гармонія, на думку Будди, це результат
взаємодії двох протипожежних сил – розслаблення і натягування. В іншому
випадку Будда ставив перед своїми учнями простий предмет і пропонував їм
з’ясувати його сутність трьома словами – він вчив своїх учнів мислити. Будда
був унікальною людиною, незаперечним моральним авторитетом для своїх
прихильників. Його вплив на духовне життя індії, і не лише її, є
незаперечним.
- Буддизм – це насамперед релігійно-етичне вчення, дотримання якого, на
думку його прихильників, позбавляє людину зла, пристрастей, страждань,
спокус, яким немає кінця. Буддизм є філософією пізнання шляхів, що ведуть
до «спасіння» людини, до її «вічного блаженства».
- Звільнення людини від страждань у земному житті, її «спасіння» можливе за
умов аскетизму – самообмеження, відмовлення від нескінченних бажань,
суєт, життевих насолод. Це – шлях «спасіння», який необхідно пройти
кожному для отримання «вічного блаженства». Таким чином, у концепції
буддизму, є духовне і фізичне самовдосконалення людини, досягнення нею
стану нірвани.

21. Специфіка філософської культури стародавнього Китаю.

- Китайська філософія створила самобутнє уявлення про людину і світ як
співзвучні реальності. Початки китайського філософського мислення
закорінені в міфології, де ми зустрічаємося з обожнюванням неба, землі та
всієї природи як реальностей, що створюють середовище людського
існування. З цього міфологізованого середовища виділяється найвищий
принцип, який керує світом, наділяє речі існуванням. Цей принцип іноді
розуміється персоніфіковано як найвищий правитель, але частіше він
презентується словом «небо» (тянь)
- Традиційна китайська філософія прагнула до максимального
впорядкування початкового хаосу, і не тільки на макроскопічному, але й на
мікроскопічному рівнях, на яких відбувається внутрішнє духовне життя
людини
- Вирішальний вплив на розвиток китайської філософської думки мали так
звані мудреці, їхні імена не збереглися, але відомо, що саме вони почали
виходити за межі міфологічного бачення світу і прагнули до його понятійного
осмислення. Китайська філософія відзначається особливою внутрішньою
стабільністю, що базується на підкресленні винятковості китайського

 способу мислення, на основі якого формувалось почуття переваги, а також

нетерпимості до решти філософських поглядів.
- Початок розвитку китайської філософії належить до першої половини І
тисячоліття до н. е. і періоду ста шкіл (VI—II ст. до н. е.), коли виникають
класичні книги китайського просвітництва, змістом яких є стародавня поезія,
історія, законодавство, філософія. Це переважно твори невідомих авторів,
написані в різний час. Усі філософські школи аж до XX ст. зверталися до цих
книг: особливу увагу приділяли їм конфуціанці, постійні посилання на них
були характерні для всього культурного життя Китаю, вони були основними в
гуманітарному вихованні китайської інтелігенції. Знання цих книг було
достатнім для складання державних іспитів на посаду чиновника

22. Філософія раннього конфуціанства

- засновник Конфуцій (латинізована версія імені Кун Фуцзи - вчитель Кун,
551-479 рр. до н. е.) походив із знатної, але розореної сім'ї. Відомо, що
Конфуцій був радником при правителі царства Лу, а потім, добровільно
пішовши у відставку, протягом багатьох років мандрував країнами Східного
Китаю. Конфуцій займався впорядкуванням стародавніх книг, йому належить
редакція «Книги пісень», коментарів до «Книги перемін», «Літописів»
царства Лу. Його власні погляди викладено головним чином у книзі «Бесіди
про судження», укладеній послідовниками Конфуція із висловлювань і
повчань учителя та його найближчих учнів
- Конфуцій, занепокоєний розкладом суспільства, зосереджує увагу на
вихованні людини в дусі поваги і шанобливості до навколишніх, до
суспільства. В його соціальній етиці людина є особистістю не «для себе», а
для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину як провідника соціальної
функції, а виховання - як гідну поведінку людини у виконанні цієї функції.
Такий підхід мав велике значення для соціально-економічного впорядкування
життя в аграрному Китаї, але він вів до редукції індивідуального життя, до
конкретного соціального становища і діяльності. Індивід був функцією в
соціальному організмі суспільства.
- Початкове значення поняття «порядок» (лі) як норми конкретних відношень,
дій, прав і обов'язків Конфуцій підносить до рівня зразкової ідеї. Порядок у
нього встановлюється завдяки ідеальній всезагальності, ставленню людини
до природи і, зокрема, відносинам між людьми. Порядок виступає як етична
категорія, що включає в себе правила зовнішньої поведінки - етикет.
Справжнє дотримання порядку веде до відповідного виконання обов'язків.
Порядок наповнюється доброчинністю (де).
- Таке виконання функцій на основі порядку з необхідністю приводить до
виявлення людяності (жень). Людяність - основна з усіх вимог, які ставляться
до людини. Людське існування бачиться настільки соціальним, що воно не
може обходитись без регуляторів, викладених так:
- допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів досягти;
- чого не бажаєш собі, того не роби іншим.

 - Люди відрізняються за сімейним, а потім за соціальним станом. З сімейних

патріархальних відносин Конфуцій виводить принцип синівської і
братерської доброчинності (сяо ти). Соціальні відносини є паралеллю
відносин сімейних. Ставлення підданого до правителя, підлеглого до
керівника таке ж саме, як ставлення сина до батька і молодшого брата до
старшого.

23. Філософія даосизму

- Найбільш відомий його представник - Лао-Цзи (старий вчитель), якого
вважають старшим сучасником Конфуція. Йому приписують авторство книги
«Дао де цзін», яка стала основою подальшого розвитку даосизму.
- Дао - поняття, за допомогою якого можна дати універсальну відповідь на
питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі
безіменне, проявляється всюди, оскільки є «джерелом» речей, але не є
самостійною субстанцією або сутністю. Саме дао не має джерел, воно є
основою всього без власної енергетичної діяльності. Згідно з дао, світ
перебуває в спонтанному, непереборному русі. Дао — це тотожність,
однаковість, яка передбачає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як
смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але становить
фундаментальну та універсальну єдність світу. Дао існує постійно, всюди і у
всьому, і насамперед бездіяльність є його характерною рисою
- У світі все перебуває в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це
можливо завдяки принципам «інь» і «янь», діалектично нероздільним у
кожному явищі та процесі; вони є причиною їхніх змін і розвитку. У дао
(шляху) внутрішньо присутня власна сила - «де», через яку дао проявляється
в речах завдяки впливу «інь» і «янь». Розуміння власної творчої сили «де» як
індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена,
радикально відрізняється від антропологічно спрямованого конфуціанського
розуміння «де» як моральної сили людини.
- Лао-Цзи заперечує будь-яке зусилля не тільки індизіда, але й суспільства.
Зусилля суспільства, породженого цивілізацією, ведуть до суперечності між
людиною і світом, до дисгармонії
- Дотримання «міри речей» є для людини головною життєвою метою.
Діяльність без порушення цієї міри є не заохоченням до деструктивної
пасивності, а поясненням спільності людини і світу на єдиній основі, якою є
дао. Чуттєве пізнання ґрунтується тільки на частковості й заводить людину
на манівці. Відхід убік, відсторонення характеризує поведінку мудреця.
Осягнення світу супроводжується тишею, в якій тямуща людина оволодіває
світом.
- Для дотримання субординації і порядку Конфуцій виробляє принцип
справедливості та виправлення (і). Справедливість та виправлення не
пов'язуються з онтологічним розумінням істини. Людина повинна чинити
так, як зобов'язує порядок і її становище. Зразкова, виправлена поведінка - це
поведінка в дотриманні порядку і людяності, оскільки «благородний муж
розуміється на тому, що є зразковим, так само, як маленькі люди розуміються

 на тому, що є вигідним». Таким є шлях (дао) освічених, які володіють

моральною силою (де) і яким довірятиметься управління суспільством.
- Для встановлення суворої субординації всередині суспільства і усунення
міжусобної ворожнечі серед знаті Конфуцій висуває такі етичні . правила: •
повага до батьків (сяо); • повага до старшого брата (ді); • вірність правителю і
своєму господарю (чжунь) та ін.

24. Моїзм.
- Поширеним філ.напрямом був моїзм, що дістав свою назву за ім'ям
засновника Мо-Ді (479-391 рр. до н. е.). Головна увага в моїзмі приділяється
проблемам соціальної етики, в якій все суворо регламентовано. Фізична
праця в школі Мо-Ді забезпечувала харчами її учнів. Сенс навчання у школі
вбачався в ідеях загальної любові і успіху, взаємної корисності. Теоретичне
дослідження - зайва розкіш; прагматична доцільність, закладена в трудовій
діяльності, є необхідністю. Мо-Ді визнавав небесну волю, яка мала впливати
на утвердження моїстичних принципів.
- Цзоу-Янь створив концепцію розвитку світу, в основу якої закладено п'ять
елементів, що змінюють один одного: вода, вогонь, дерево, метал, земля.
Елементи змінюються відповідно до свого характеру, визначуваного силою.
За допомогою цієї сили вони переборюють опір один одного в такому
порядку: земля; дерево, що перемагає землю; метал, який перемагає дерево;
вогонь, який перемагає метал; вода, яка перемагає вогонь; знову земля, яка
перемагає воду.

25. Вчення легістів.

- Представники школи легізму вирішували проблеми соціальної теорії і
державного управління. Згідно з їхнім ученням, порядок у суспільстві — це
лише суто зовнішнє приховування недоліків. Необхідно по-новому
відрегулювати відносини між людьми і, зокрема, між правителями і
суспільством. Правитель тільки видає закони і укази, не вникаючи в інтереси
суспільства, бо в рамках цих законів вироблено лише систему нагород і
стягнень. Розвивається думка про погану природу людини. Прагнення
людини до особистого успіху слід використати у формуванні суспільних
відносин. Підданий продає свої здібності, щоб натомість одержати корисне і
вигідне. Закони служать для регулювання цих відносин.
- Минуле не повторюється, тому новій історичній дійсності повинні
відповідати нові способи управління. Посилання на порядок у
конфуціансько-му розумінні марні і перебувають у суперечності з характером
нових законів.
- Питання про сутність законів неба розробляв Сюнь-Цзи (III ст. до а е.). Він
розумів небо як постійність, яка має свій шлях (тянь дао) і наділена силою,
що повідомляє людині сутність та існування. Разом із землею небо об'єднує
світ у єдине ціле. Звідси випливає, що людина є частиною природи. Сюнь-
Цзи висуває тезу про недобру природу людини, оскільки всі її здібності та

 хороші властивості є результатом виховання. Люди організовуються в

суспільство для того, щоб змінити природу, але роблять це, чітко розділяючи
функції і відношення.
- Сюнь-Цзи поділяє природу на такі частини:
• явища неживі, що складаються з матеріальної речовини;
• явища живі, що складаються з матеріальної речовини;
• явища, що складаються з матеріальної речовини, які живуть і мають
свідомість;
• людина, яка складається з матеріальної речовини, живе, вміє мислити,
має моральну свідомість.
• — Людина створює імена для того, щоб називати речі, відношення і
поняття, розрізняти і чітко визначати явища дійсності. Понятійне освоєння
дійсності відбувається за допомогою розуму. Перший ступінь пізнання
-чуттєвість, другий - розумне пізнання.

26. Софісти.
- перші платні вчителі філософії
- пі н ше с фі мом ст ли н з в ти ф л. на р мок, пре ста н ки як го о но ну
ув гу пр д л ли вмінню в к ри товувати знання у ди к с ях
- при цип с фі тів, сфо м ль в ний Пр т г ром, о н чав: «Людина – м ра
всіх р чей»
- Те, що пр н сить л д ні з д в ле ня – до ре, а те, що спр ч няє стра дан-
ня, – п г но. У м жах т рії пі на ня б г то хто з с фі тів ст ли р л т ві та-
ми. Так, Го гій вв жав, що в т рії пі на ня д ють три т зи. Пе ша: н ч го не
і нує. Др га: коли щось і і нує, пі н ти й го н мо л во. Тр тя: коли й мож-
л во пі н ти, то п р д ти і п я н ти і ш му неможливо. Та с фі ти вч ли не
тіл ки р т р ці і ф л с фії, а й за м л ся м т м т кою, п з єю, м з кою,
а тр н м єю, дослідженням мови
- Софісти поклали початок критичному ставленню до традицій, звичаїв,
вірувань греків. Але їх вчення містило й небезпечні тенденції. Якщо людина
сама творець своїх звичаїв, то кожен може претендувати на їх створення.
Творчість стає свавіллям. Подібні висновки з вчення софістів робилися як їх
безпосередніми послідовниками, так і послідовниками, віддаленими від них
на цілі століття.
- Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт, Продік, Гіппій,
Лікофрон.

27. Загальний тематичний огляд писемної спадщини Платона.

- Спр.ім’я Арістокл, а Платон – прізвисько, бо широкоплечий. Платон був
засновником філософської школи, відомої під назвою Академія. Він –
перший найвідоміший філософ, практично всі твори якого дійшли до нашого
часу. Їх він писав у формі діалогу. Серед них: “Апології Сократа”, “Закони”, “
Банкет”, “Держава”, “Федр”, “Тімей” та ін. У діалогах Платона викладено
натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику,
розглядаються проблеми людини і суспільства.
с­
с­
и­
з­
а­
ь­
н­
і­
о­
е­
о­
о­
з­
и­
и­
а­
у­
о­
і­
а­
и­

о­
о­
і­
р­

о­

з­
и­
я­
с­

е­
а­
е­
і­
ю­
е­
а­
о­

а­
и­
р­
о­
е­
о­
у­
а­
и­
с­

а­
и­
о­
о­
о­
о­
а­
е­
а­
з­
с­

о­
о­
с­
и­

з­
й­
н­
н­
і­
а­
а­
з­
н­
и­
о­
а­
н­
п­
о­
а­
о­
а­

я­
о­
б­

а­
і­
е­
е­

а­
ж­
з­
и­
о­
д­
а­
и­
с­
с­
у­
е­
в­

і­
о­
и­
и­
е­
е­

а­
і­
о­
и­
р­
с­
о­

е­
у­
я­
і­
и­
с­
и­
і­
и­
о­
ж­
с­
в­
 - До гас дійшло 36 Платонових творів, котрі видав Трасил Олександрійський,
придворний астролог імператора Тиберія, та розбив на 9 тетралогій.
Поширеною на сьогоднішній день є така їхня класифікація:
- 1)Процес та смерть Сократа: Апологія, Критон, Федон
- 2)Діалоги із софістами: Протагор, Іон, Гипій більший, ...менший
- 3)Діалоги, пов'язані з конкретними особами, темами та поняттями: Горгій,
лахет
- 4)Ідейні діалоги: бенкет(платон), менон, держава
- 5)Ідейно-критичні діалоги: парменід, теетет, софіст
- 6) листи 13листів

28. Образ Сократа в філософії Платона «Апологія Сократа».

- Це, скоріш, «художній портрет, зображення, у якому дійсні спогади про те,
що було сказано вчителем, поєднуються з тим, що його незабутній образ
продовжує говорити Платону у відповідь на звинувачення, висунуті
супротивниками, старими і новими».
- Сократ говорить найчастіше іронічно та лукаво.
- Поведінка Сократа на суді була дивною і незрозумілою вже для його
сучасників. По-перше, зазвичай доброзичливий і скромний філософ на суді
переважно говорить зухвало і самовпевнено, «вихваляючись своєю
філософською свободою, своєю безстрашністю перед судом і суспільством та
своєю впевненістю в наявності у нього особливого віщого голосу генія
- Сократ немовби навмисно підводить суддів до винесення смертного вироку.
Крім того, коли було вже визнано винуватість Сократа і йому була надана
можливість запропонувати собі вид покарання, філософ не вагаючись
визначив єдино можливим для себе покаранням обід у Пританеї. Цією
заявою мудрець образив святі почуття афінян, оскільки на той час ще
панував культ олімпійських героїв
- Найдивнішою загадкою апології Сократа як для його сучасників, так і для
сьогодення є те, що він передбачає свою смерть і сам свідомо вибудовує
промову так, щоб спровокувати смертний вирок. Навіщо мудрець це робить?
Після засудження філософ мав альтернативи покарання: виплата штрафу,
вигнання та заборона на діалектичні розмови. Сам Сократ пояснює, що
виплатити штраф він не може, бо не має жодних статків, відмовитися від
філософування означає для нього відмовитися від життя, а вигнання в інше
місто призведе до такої ж ситуації, як і в Афінах.
- Отже, суд над давньогрецьким філософом Сократом та його захисна про-
мова, незважаючи на численні спроби осмислення і пояснення, залишають
відкритими багато питань щодо особистості видатного філософа, його філо-
софської системи, лінії поведінки та намірів. Така обставина стимулює
допитливий дослідницький розум до пошуку нових альтернативних сучасних
методів аналізу та осягнення апології Сократа.

29. Платонівський «Міф про Печеру»: можливі шляхи тлумачення.

- Міф про печеру (або "Платонівська печера", "Алегорія печери") вважається
наріжним каменем платонізму та об'єктивного ідеалізму в цілому.
- Основна ідея: Нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть
дивитися тільки в одному напрямку. Позаду них горить вогонь, а перед ними
виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки
власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони
змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо
причин тіней.
- Врешті-решт одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може
побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений
тінями. Якщо він є філософом, він повинен повернутися в печеру та
звільнити всіх інших в'язнів. Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не
зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні.
Отже, для Платона печера являє собою чуттєвий світ, у якому живуть люди,
подібно в'язням печери, вони вважають, що завдяки органам почуттів пізнають
справжню реальність. Однак таке життя - всього лише ілюзія. Від істинного
світу ідей до них доходять лише неясні тіні. Філософ може отримати повніше
уявлення про світ ідей, постійно ставлячи собі питання і шукаючи на них
відповіді. Однак безглуздо намагатися поділитися отриманим знанням із
натовпом, який не в змозі відірватися від ілюзій повсякденного сприйняття.

30. Платон про призначення філософа («Держава», «Апологія Сократа»).

- Філософія для Платона — це не лише пізнавальний процес, але й прагнення
душі до надчуттєвого світу ідей, і тому вона тісно пов’язана з Любов’ю. На
думку Платона, не займаються філософією лише Боги або цілком неосвічені
люди, які самовпевнено вважають, що знають все. І, навпаки, філософією
займаються лише ті, хто відчуває потребу в знанні й охоплений бажанням
пізнати мудрість. Цю напругу, породжену нестачею знання й величезним
бажанням його, Платон визначає як Ерос, Любов, прагнення Краси, яку він
розумів як порядок і гармонію.
- У центрі «Апології Сократа» — першому закінченому тексті Платона що
дійшов до нас — проблема несумісності індивідуальної чесноти й існуючого
державного устрою. Теорія ідеальної держави найповніше викладена в
«Державі». Істинне політичне мистецтво є мистецтво спасіння й виховання
душі, а тому Платон висуває тезу про співпадіння істинної філософії з
істинною політикою. Тільки якщо політик стає філософом (або навпаки),
можна побудувати справжню державу, що ґрунтується на вищій цінності
Правди й Блага.
- «Д» Величезну увагу автор приділяє визначенню в державі місця правлячого
класу. На його думку, правителями "ідеального" держави повинні бути
винятково філософи, для того щоб у державі панували розважливість, розум.
Саме філософи обумовлюють добробут, справедливість держави Платона,
адже їм властиві "...правдивість, рішуче неприйняття якої-б то не було
неправди, ненависть до неї і любов до істини"

- «Д» Очевидно, що саме філософи будуть охороняти "ідеальний" лад, закони

від усіляких нововведень, адже вони володіють "...усіма якостями правителів
і стражів ідеальної держави". Саме тому діяльність філософів обумовлює
існування "ідеального" держави, його незмінність.

31. Теорія пізнання Платона («Теетет»).

- у цьому діалозі Платон піддає руйнівної критиці сенсуалістичну(відчуття й
сприйняття — форма достовірного пізнання) теорію пізнання, розроблювану
софістами. Тут Сократ, розмовляючи зі своїми друзями, серед яких
знаходиться юний Теетет, ставить питання: "Що таке знання?". Згідно з
Платоном Едине охоплює все буття. Розум - творець буття, розум
впорядковує буття, яке душа одушевляє. Буття пізнається за допомогою
діалектики, а природа, оскільки вона - не істинне буття, пізнається за
допомогою міфології.
- У завершеному вигляді пізнання є чиста форма любові, а справжня любов -
чиста форма пізнання. Синтез любові і пізнання народжує екстаз.

32. Докази вічності душі («Федон»).

- Логічний доказ існування і безсмертя душі, а також загробну відплату вперше
сконструював Платон, і цей доказ зберігав свою актуальність до певного часу.
В діалозі «Федон» він наводить наступні чотири аргументи на користь
безсмертя душі:
- 1) Життя і смерть, констатує Платон, є протилежностями. Але носієм життя є
душа. Якби душа була смертною, то життя щезло б. А оскільки життя вічне,
то і безсмертна душа.
- 2) Ми, каже Платон, користуємося багатьма поняттями, які не придбаються в
досвіді, джерелом якого є смертне тіло. Наприклад, ми споглядаємо рівність
або різність предметів, але не саме поняття рівності або різності. Значить, ці
поняття даються нам безсмертною душою.
- 3) Існує світ вічних ідей (ейдосів). На думку Платона, він існує тому, що
існують незмінні поняття, наприклад, поняття «прекрасне», яке протистоїть
мінливому світу речей. Але якщо душа існує як щось, то існує і ейдос душі.
Цей ейдос як і сама душа тотожні як духовні сутності. Тому із вічності
ейдоса душі витікає і вічність самої душі.
- 4)апелювання до фізичних причин як спосіб пояснення існуючого, вважає
Платон, ні до чого не приводе. І пояснює це положення наступним чином:
якщо до одиниці добавити одиницю, то одержуємо двійку. Але цю ж двійку
можна одержати, якщо одиницю поділити на дві частини. Отже дійсною
причиною існуючого є його ейдос. Привносячи щось до існуючого, ейдос
залишається тим, чим він є. Ось чомус душа, яка дає життя тілу, не приймає
його смерті і залишається безсмертною.
- Оскільки з смертю тіла, робить висновок Платон, душа залишається, то
людині треба турбуватися про її майбутнє. Щоб вона переселилася після

 смерті людини в чудовий неземний світ, треба прагнути стати як можна

кращим і розумнішим. Інакше душа буде низвергнута в Тартарари на вічні
муки.

33. Пізнання як пригадування («Менон»).

- Тут Платон знову розглядає проблеми пізнання. Згідно з Платоном, пізнання -
це анамнез (грец. Anamnesis - спогад), тобто форма спогади того, що
закладено в душі. Душа належить до світу ідей, вона володіє істиною як
своєю суттю. Як Платон це доводить?
- Багато речей, які ми чуттєво сприймали як круглі, квадратні, великі, малі і
т.д., часто не завжди відповідають нашим поняттям про круглому,
квадратному, великому і т.п., проте наш чуттєвий досвід нітрохи не спонукає
нас відмовитися від цих понять. Відбувається це тому, що джерело цих
понять всередині нас, він властивий пізнає суб'єкту об'єктивно: ці поняття
не створюються суб'єктом пізнання, вони їм "згадуються". Те ж можна
сказати і про інших поняттях, таких як прекрасне, щире, благе і т.п.
- Платон не відкидає чуттєве пізнання, але вважає його недосконалим: воно
оманливе, воно лише докса (думка);
- справжнє пізнання - це пізнання ідей. Що ж стосується мистецтва, то воно -
лише мимесис, наслідування чуттєвого світу, який є копією осяжного світу
ідей, тому мистецтво не тільки не розкриває істину, воно її затемнює, і тому
поети повинні бути вигнані з ідеальної держави (діалог "Держава")
- + у діалозі "Менон" Платон стосується і етичних проблем: добро - вища мета
людини; воно виражається не в індивідуальному щастя, а в гармонійній
соціального життя. Душі людей, що живуть лише пристрастями свого тіла,
після розпаду тіла потрапляють в тіло тварин.

34. Вчення про ідеї («Протагор»).

- Платон - основоположник об'єктивного ідеалізму . Центральне місце в
філософії Платона займає вчення про ідеї.
- Вчення про ідеї. Слідом за еліатів Платон відрізняє істинний світ - царство
ідей - від удаваного і нереального чуттєвого, тілесного світу. Але на відміну
від Парменідівського буття = мислення, що є цілісним і нерозчленованим,
платонівська ідеальне царство є духовно безліч, що складається з ідей.
- Слово "ідея" в повсякденній мові за часів Платона означало "зовнішній
вигляд, зовнішність, видимість, рід, якість, образ, форма". Платонівське ж
ідеї, по суті, є об'єктивувати поняття, як би витягнуті з людської голови і
отримують самостійне існування в царстві ідей.
- Кожна ідея вічна і незмінна; число ідей дуже велике, але не нескінченно.
Існують ідеї конкретних об'єктів (ідея кішки, собаки, людини), ідеї
властивостей і відносин (ідея білизни, краси), ідеї математичних об'єктів і
моральних явищ (ідея одиниці, ідея мужності), ідеї чотирьох стихій і т.п. Але
царство ідей - це світ лише благих сутностей. Тому не існує ідеї бруду або
ідеї злочину.

- Царство ідей має своєю ієрархією і пірамідальної структурою; між ідеями

існують відносини підпорядкування і супідрядності. Внизу піраміди
знаходяться ідеї конкретних об'єктів, наприклад коня і бика. Вище, над ними,
більш загальні ідеї, наприклад ідея чотириногого (поняття коня і бика
соподчінять поняттю чотириногого), ще вище тварини. На верху піраміди
знаходяться абстрактні поняття, такі як ідея краси або ідея мужності. Але на
схемі 23 вони не зображені, оскільки з текстів Платона не ясно, в якому
відношенні один до другe вони знаходяться: що вище, що нижче, що на
одному рівні.
- Вінчає піраміду одна єдина ідея, яку в одних роботах Платон називав ідеєю
"Блага", а в інших ідеєю "Єдиного".
- +Для пояснення чуттєвого світу з його мінливістю, множинністю і
негативними явищами Платон був змушений ввести поняття матерії
( "хору"). Матерія тілесна, але вона мертва, безформна і пізнати, матерія
вічна. Звідси ідеалізм Платона - не строго, а з елементами дуалізму.
- Між ідеями і речами чуттєвого світу існує взаємозв'язок: ідеї є прообразами
речей, а речі причетні ідеям, ідеї якимось чином присутні в речах, крім того,
ідеї є цілями, що визначають розвиток речей. Тому вчення Платона
притаманний телеологизм

35. Ідея та ейдос в філософії Платона.

- Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно
цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі
перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що
є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним
прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони
не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є
одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі.
Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
- Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично
об'єктивоване поняття.
- Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як
абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як
добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея
добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча
неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає
безликий аспект філософії Платона, тоді як Богтворець — особисте начало.
Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.
- Головне місце у філософії Платона посідає оригінальне вчення про ідеї.
Згідно з цим вченням, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві
речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Усьому тому,
що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним
прообразам, які Платон називає ідеями. Таким чином, він створив вчення
об’єктивного ідеалізму: ідеї існують об’єктивно, реально, незалежно від усіх
обмежень простору і часу. Вони виступають як ідеальний зразок та ідеальна

 схема творення речей. Ідеї – це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а

речі є недосконалими, спотвореними матеріальними “тінями” ідей.

36. Діалог Платона «Софіст».

- СОФІСТ (подзаголовок: «О сущем, логически») – один з пізніх діалогів
Платона.
- Як більшість діалогів, створених після «Держави», «Софіст» - твір
«професійно філософський». У ньому немає поетичних красот і образних
ілюстрацій;
- він перевантажений абстрактної термінологією і не завжди виразною
полемікою з іншими філософськими школами. Завдання Сократа в діалозі -
«зловити софіста», тобто дати визначення софістичному мистецтву. Щоб
довести, що софісти - брехуни (зокрема, що помилкове твердження
Протагора, ніби будь-яке судження одно істинно), необхідно довести, що
брехня в принципі можлива. Але як може існувати брехня або оману, тобто
мова або думка про те, чого немає? Чи може існувати небуття?
- Діалектиці буття і небуття присвячена найважливіша, центральна частина
діалогу. Тут Платон критикує вчення про буття елеатів і вчення про вічне
становлення послідовників Геракліта, скептицизм мегарської школи,
матеріалізм натурфілософів і власний ранній радикальний ідеалізм. На
відміну від Парменіда і від свого колишнього вчення про незмінність
справжнього буття Платон в «Софіст» вводить в ідеальний світ рух; більш
того, проголошує його другий за важливістю після самого буття ідеєю.
«П'ять вищих пологів» сущого, буття, рух і спокій, тотожність і інакшість -
задають структуру ідеального світу, «тісне сплетіння буття і небуття».
- Небуття існує не як опозиція буття, а як щось принципово інше, ніж воно
(тобто чотири інші категорії). Ці пологи не можуть не існувати, і без них
неможливе існування чого б то не було - тому вони і «вищі»; але вони не суть
буття, і, в свою чергу, попарно виключають один одного.
- Категоріальна система Платона не отримала розвитку в подальшому, так як її
витіснила арістотелівська, побудована на зовсім інших принципах, і тільки
Плотін в трактаті «Про пологи сущого» користується цими п'ятьма
категоріями. Серйозно розмірковують про заміну ними арістотелівських
десяти категорій дослідники кінця 20 ст. Вважають, що в «Софіст» Платон
вводить в філософську логіку кілька принципових нововведень, розрізняючи
ототожнення і предикацію, протиставляючи ролі суб'єкта і предиката в
судженні.
- У першій і останній частинах «Софіста» Платон вперше пробує
формалізувати логіку міркування і вводить метод діерези - дихотомічного
поділу понять, який застосовується в «Політиці» і потім зникає назавжди. В
якості серйозного інструменту дослідження дихотомія не годиться, а в якості
пародії і жарти - надто громіздка.
- З усіх платонівських діалогів саме «Софіст» переживає свого роду
відродження у 2-й пол. 20 ст .; з ростом інтересу до філософії мови і недовіри

 до традиційної арістотелівської логіки в ньому бачать свого роду програму

альтернативної логіки.

37. Тлумачення «єдиного» в діалозі «Парменід».

— діалог Платона присвячений ант.діалектиці («мистецтво сперечатись»,
«міркувати») — метод філософії; вміння знаходження істини через раціональну
дискусію між співрозмовниками, що мають різні точки зору)
1. Єдине абсолютне і крім нього нічого не існує. Всі ідеї містяться в одній ідеї
Єдиного. Виходить: Єдине ні з чим порівнювати, тому жодна категорія не
характеризує його, ні його якість, ні кількість, стає абсолютно непізнаваним
і, отже, зникає для філософа. Звідси слідує висновок, що якщо існує тільки
Єдине і більше нічого немає, це рівнозначно тому, що не існує і цього
Єдиного. Тому можна сказати, що не існує взагалі нічого.
2. Єдине і тотожне і відмінне Іншому. У цьому випадку Єдине вже
відрізняється чимось від буття, яке бачать філософи. Отже, йому властива
категорія відмінності. Але те, що відмінне від чого-небудь, у всякому разі
залишається самим собою, воно тотожне самому собі. Якщо Єдине відмінне
від Іншого, то це можливо тільки за тієї умови, що існує момент і повної
їхньої тотожності. Таким же чином виводяться і всі інші логічні категорії,
тобто всі вони і різняться і тотожні між собою. Якщо Єдине дійсно існує, це
означає, що все пізнаване і отже існує. Єдине містить у собі все, що є, було і
буде, тому незмінне, не передбачає свого розвитку. При цьому висувається
дуже важливе поняття діалектичної миті, оскільки відмінність і тотожність
однієї категорії з іншою виникає поза часом і простором, без проміжку або
поступовості.
3. Єдине дорівнює Іншому. При відносному припусканні Єдиного, коли воно
має чимось відрізнятися від Іншого, стає зрозумілим, що це Інше у всякому
разі є, бо інакше Єдине ні з чим було б порівнювати. Але раз це Інше є, то з
його буття випливають і всі інші категорії. Отже, при відносному
припусканні Єдиного все інше теж є, тобто Інше може бути яким завгодно.
Протилежність Єдиного лишається Єдиним, але "своїм Єдиним". Якщо
Єдине дійсно існує, то існує і все інше крім цього Єдиного.
4. Єдине існує для самого себе. Якщо в Єдиному немає ніякого буття, це
означає, що взагалі нічого немає, тобто немає також і Іншого, оскільки
неможливе порівняння. Тому якщо при абсолютному припусканні Єдиного
це Єдине зникає для мислителя, то при такому становищі зникає і все інше.
Якщо існує Єдине і воно є тільки це Єдине, і більше ніяке, то це означає, що
немає нічого іншого, крім цього Єдиного.
5. Єдиного не існує, але тільки в певному сенсі. Далі замість припускання
існування Єдиного розглядається його заперечення при симетричному
дотриманні тієї ж послідовності основних діалектичних позицій, які
висувалися і в діалектиці припускання Єдиного. Тобто, співрозмовники
відштовхуються від того, що Єдиного не існує. Спочатку заперечується
Єдине в відносному сенсі, тобто ставиться питання, що вийде, якщо
Єдиного не буде. Коли його не буде, то тим самим встановлюється якась

 відмінність. Але, встановивши категорію відмінності, філософи приписують

Єдиному ті чи інші особливості, тобто якість, кількість і т. д. Отже, якщо
Єдиного немає в відносному сенсі, то в ньому є і все інше, тобто всі
категорії взагалі. Якщо Єдиного немає, але не взагалі, а в якомусь
спеціальному сенсі, то це Єдине є все.
6. Єдиного не існує абсолютно. Єдине підтримує існування речей, без нього
немає буття. Якщо Єдине заперечується абсолютно, то заперечується і все
те, що в ньому могло б бути.
7. Єдине не є протилежністю Іншого. Припускається, що філософи
заперечують Єдине відносно. Це означає, що крім Єдиного існує Інше. А
вдивляючись у це Інше, видно, що в ньому є все, що завгодно. Якщо Єдине
заперечується тільки в якомусь спеціальному сенсі, то все інше крім цього
Єдиного існує.
8. Єдиного не існує, а з ним і нічого ще, оскільки Інше виникає тільки в
результаті протиставлення йому Єдиного. А тому і приписувати йому що-
небудь, тобто знаходити в ньому якісь категорії, теж безглуздо. Якщо Єдине
заперечується цілком, то заперечується в ньому і все, що могло б бути.

38. Концепти: «докса» та «істина» в філософії Античності.

- Питання визначення істини є одним із найважливіших в філософії з давніх
часів. У Стародавній Греції поняття істини запровадив Парменід як
протиставлення думці (у сенсі опінії). Пізніше вчення про істину
розроблялося Платоном та Арістотелем. Греки називали істину алетеєю, що
походить від заперечної частки а та річки забуття Лети. Тобто, дослівно
алетея (істина) - це незабуття.
- Гаутама Будда закликав «зберігати істину в собі, як єдиний світоч», а «чотири
шляхетні істини» були покладені в основу буддиського світогляду.
- Джайністська філософія наголошує на відносності істнини (анекантавада).
- Докса (від грец. δόξα — «думка», «погляд») — загальноприйнята думка. Цей
термін виник в Давній Греції і є терміном риторики. Софісти
використовували або спростовували докси в своїх цілях, тим самим
змушуючи слухачів (аудиторію) міняти свою думку, при цьому слухач думає,
що завжди вважав так, а не інакше. У Римській республіці і в сучасному світі
цей метод використовують в юриспруденції і політиці.
- Платон виступав проти докси і вважав її чимось між знанням і незнанням.
Він вважав, що докса призводить до класичних помилок в істинності
суджень. Парменід вважав, що докса обмежена та ненадійна.

39. Сократичні школи: Кініки, Мегарики, Кіренаїки.

З іменем Сократа пов’язані так звані сократівські школи. Назив ються вони
сократівськими чисто умовно, бо подекуди нічого спільн го з філ.Сократа не
мають, а інколи повністю суперечать сократівській мудрості.
1. Походження терміна «кінік» невідоме. Діоген Лаертський виводить назву
школи кініків від імені гімназії, у якій проводив свої бесіди засновник цієї
філософської течії Антисфен. Ця гімназія називалася «Кіносарг» —

о­

а­

 «Добрий пес».Назва цієї школи не мала нічого спільного з псами, а просто

вживалася як назва. Інші ж при поясненні слова «кінік» виходять із сутності
філософії кініків і виводять цей термін від слова «кюнікос» — собачий, чи
псячий. Отже, мова йде про псячу філософію.
Антисфен був учнем Сократа, ходив слухати Сократа з Пірея до Афін, був
присутнім при смерті Сократа, твори до нас не дійшли, відштовхувався від
сократівської тези про те, що знання — лише те, що виражене в понятті,
впритул підійшов до закону суперечності, заклав основи кінізму: вчив, що
добр порядність — єдина для всіх; дає нам щастя. Щастя — мета людського
життя, засіб до нього — добропорядність. Вище щастя для людини —
«вмерти щасливим». Антисфен погоджувався з думкою Солона, що поки
людина не вмерла, не можна сказати, прожила вона життя щасливою чи ні.
Щасливий лише той, хто вмер щасливим.
2. Мегарська школа:
- займалися софізмом «еристикою» (дискусія), створювали непр.засновки
- Вплинули Сократ, софістів, Елейська школа
- засновник Евклід Мегарський (5-4ст.до н.е.), перевдягався у куртизанку і
переповзати стіну Афін, щоб слухати Сократа, вчив: що реальне, тільки
спільне і ціле (коли говоримо про одиничні явища: бог, розум, благо — це
одне і теж)
- Школа. яка раніше. ніж Платон сказали про поняття ідея
- Не бачив сенсу розділяти поняття (приклад, букет), нема появлення,
знищення, руху - все єдине
- Продовжив Евбулід (парадокси: лисий і куча, рогатий (чи маєте ви те, що не
втрачали; ні; а чи не втрачали ви рогів; ні), брехуна: якщо брехун говорить "Я
брешу", то що він промовляє - істину або брехню?
- Діодор Крон (у суперечці програє, того помирає від програшу; нема
множини; про можливе не можна говорити як про існуюче - виник.питання
про межу існуючого; можливості не існують у відношенні
темпоральності(часового поняття) — оце можна описати словами епіктета:
ніщо не є можливим, що не є істине і не буде
- Стильпон (софізм, помер у старості(бокал вина), довів до смерті Діодора,
відомо мало); не визнавав реального існування загальних понять (ідей), тому
стверджував, що сказати "людина" - це те ж саме, що сказати "ніхто", адже
просто "людина" не є ні "та людина", ні "ця людина", а отже, він ніхто. Або
ще один приклад: овоч, що лежить перед нами, не овоч, оскільки "овоч" як
ідея існував і за багато років до нас.
3. КІРЕНАЇКИ (кіренська школа) -
- отримала свою назву від м. Кірена, звідки походив засновник школи
Аристип, учень Сократа. Основу вчення К. становив гедонізм, який вперше в
історії був сформульований і розроблений цією філософською школою.
- уподібнювали людину до зачиненої звідусіль фортеці, мешканці якої не
отримують свідчень іззовні. Відтак дійсним є лише те, що кожен переживає
як власні стани. Два протилежних полюси цього переживання - насолода і
страждання. Люди повинні прагнути першого і уникати другого. Але це не
о­

 означає перетворення людини на безтурботного раба задоволень. Досягнення

справжньої насолоди неможливе без здатності самовладання, стриманості,
подолання шалених пристрастей
- Сліпа жага насолоди здатна принести лише страждання. Тому необхідно
розуміти, яким чином і якою мірою можливо досягти задоволення, не
зашкодивши власному самопочуттю. К. не обмежували задоволення
тілесними відчуттями, надаючи великого значення насолодам душі - дружбі,
повазі, приязні, вдячності, любові до батьківщини тощо.
- Кіренаїк III ст. до н. е. Гегесій (240 - 200 до н. е.) взагалі відкидав можливість
досягнення насолоди через те, що, маючи тіло, котре є смертним і вразливим,
людина приречена на постійні страждання. Виходом з цього становища він
вважав самогубство.
- Гедонізм К. мав значний вплив на філософію Епікура, в якій уникання
страждань та їх відсутність стає головною метою життя і ототожнюється з
насолодою.

40. Загальний тематичний огляд писемної спадщини Арістотеля.

- залишив після себе величезну творчу спадщину (150 наукових праць і
трактатів).
- Найвідомішими його творами є «Метафізика» (вчення про буття), «Органон»
(розглядаються проблеми логіки), психологічний трактат “Про душу”, етичні
твори «Евдемова етика», «Велика етика», політико-економічні твори
«Політика» і «Економіка».
- Основні положення філософії Арістотеля найповніше викладені у праці
«Метафізика». При цьому слід пам’ятати, що в часи Арістотеля слова
«метафізика» не було. Це поняття вводить систематизатор творів Арістотеля
Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово
укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси “те, що після фізики”,
тобто “метафізика”.
- Найперша філософська проблема в «метафізиці» – предмет філософії.
Арістотель вважає, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні,
найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і
нерухомі сутності (закони). Фізика вивчає матеріальне, філософія – водночас
і матеріальне й ідеальне. Вивчення ідеального – кінцева мета філософії. У
цьому плані філософія стає теологією, оскільки ідеальне є Бог. Звідси
Арістотель доходить висновку, що предмет філософії ширший за предмет
теології, а теологія є складовою частиною філософії.
- Арістотель був першим критиком теорії ідей Платона. З критичним
ставленням до вчення Платона і пов’язаний відомий вислів Арістотеля:
”Платон мені друг, але істина дорожча”. Арістотель доводить, що ідеї – лише
копії речей і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи ідеалізм
Платона, філософ, разом з тим, критикував атомістичний матеріалізм. У
процесі цієї критики було вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з
яким для існування світу необхідні дві першооснови матеріальна та ідеальна.
Матерію Арістотель розглядав як пасивний початок, що має аморфний зміст і

 не може самостійно розвиватися. Активний початок – це форма. Завдяки

формі матерія перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку
Арістотеля, форма – перша сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог
– це перший двигун природи і кінцева причина світу.
- філ.Арістотеля завершує найзмістовніший період в історії філософії, який
часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо
цінувалася ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху
середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового
часу, як і сучасну філософську культуру.

41. Критика «вчення про ідеї» в «Метафізиці» Арістотеля

- А.був найбільш здібним учнем Платона, але згодом став критикувати свого
вчителя (“Платон мені друг, але більший друг мені - істина ”)
- Арістотель піддає критиці вчення Платона про ідеї, зокрема, про відділення
ідеї-сутності від чуттєво сприйнятої речі. Тут він висвітлює своє тлумачення
питання про співвідношення в бутті загального й одиничного.
- За Арістотелем, одиничне – це те, що існує лише "де-небудь" і "тепер", воно
сприймається чуттями. Загальне – це те, що існує в будь-якому місці
("скрізь") і в будь-який час ("завжди") і проявляється за певних умов в
одиничному. Воно є предметом науки і пізнається розумом. Загальне існує
лише в одиничному і пізнається лише через чуттєво-сприйнятливе
одиничне.Основний напрямок критики Аристотеля був спрямований на
теорію ідей Платона (ідеї – першооснова і сутність матеріального буття
речей). Аристотель не погоджується з тим, що ідеї, як вид самостійного
буття, не залежать від існування чуттєвих речей. Його аргументи проти теорії
Платона:
- ідеї Платона – прості копії, двійники чуттєвих речей, які не відрізняються від
них змістом (так, ідея людини нічим не відрізняється від сукупності
загальних ознак кожної людини);
- Платон настільки відокремив світ ідей від світу речей, що втрачаються
підстави для будь-яких відносин між ними;
- Платон впадає у суперечність, коли розглядає відношення між ідеями
(подібно до загального та окремого), адже ідеї, згідно Платону, є сутністю
(першоосновою) буття;
- Відокремивши ідею від речей, Платон не може пояснити факти народження,
загибелі та руху.
- Аристотель вважав, що ідея та річ – це теж саме, тільки річ існує у
реальності, а ідея – у нашому пізнанні. Тому вивчати треба речі, їх
внутрішній устрій.

42. Арістотелівське вчення про перші причини.

- Світ складається з речей, кожна окрема річ є поєднанням матерії і форми.
- Матерія сама по собі - безформне, хаотичне, пасивне начало, тобто це
матеріал, те, з чого виникає річ, її субстрат. Щоб стати річчю, матерія має
набути форми - якогось ідеального, конструктивного, моделюючого начала,

 що надає речам визначеності й конкретності. Як матерія, так і форма є

вічними. За Арістотелем, кожна річ - це поєднання матерії і форми.
- Однак саме формі, а не матерії Арістотель явно віддає перевагу, переконаний
у тому, що саме в ній, а не в пасивній матерії міститься джерело
індивідуалізації і діяльності.
У кожній речі мислитель виділяє 4 причини:
1. Матеріальна причина. Тобто те, з чого виникають речі. Такими, наприклад, є
мідь для статуї, срібло для чаші, глина для горщика.
2. Формальна причина. Кожна річ є оформленою матерією. Форма становить
"сутність" буття. Вона перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією
річчю.
3. Рушійна причина. Це - джерело, звідки бере початок рух.
4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель розуміє як "те,
заради чого" відбуваються всі природні явища, всі зміни. Кожне явище
природи немовби має в собі первісну внутрішню мету свого розвитку
(ентелехію).
4 причини Арістотеля: матеріальна, формальна, дієва і доцільна. Пор. з
глечиком: матерія - глина, форма, дієва – гончар, доцільна – для побуту.
Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин й існують речі, що містять свої
начала в самих собі.

43. Потенція – енергія – ентелехія в «Метафізиці» Арістотеля.

- У своєму вченні А. не тільки не заперечує категоріальну субстанційність
загального, але, навпаки, вважає науковим тільки таке пізнання, що вміє
знаходити в будь-якому одиничному загальні принципи. Ці принципи не
тільки ним визнаються, але й постійно залучаються до пізнання як дійсна
необхідність.
- Однак будь-яке загальне для А. має сенс лише тоді, коли воно працює, тобто
діє, становиться, рухається саме і рухає матеріальні речі. Для А. важливою
виступає не сама «ідея», а її плинно-сутнісне становлення; її сила, що
спрямована на оформлення; її потенція; її енергія, а також «зорово-смислове
обличчя речі, що породжується нею, яке він називає «ейдосом». (За звичаєм,
«ейдос» — ειδος — переклажають як «форма», що викликає багато
непорозумінь). Саме у цьому відношенні потенція і енергія становлять
єдність виразного смислу, або «ентелехію» (εντελέχεια).
- Ентелехія як повна виразність смислу може проявити себе лише за умови
наявності чотирьох основних причин. Справді, кожна річ для свого
здійснення повинна реалізувати в собі матеріальну, ейдетичну (формальну),
дієву і цільову підстави.
- Отже. А. тут не стільки заперечує платонізм з його діалектикою категорій,
скільки осмислює, як здійснюється процес матеріалізації ідей, або їх
становлення. Щоб уникнути загрози «подвоєння світів», А. висуває як
опорне поняття власної філософії «смислове буття речі», акцентуючи увагу
на особливому стані ідеї, коли вона мислиться не сама по собі, а у

 співвідношенні з фактом, як тотожність смислу і факту, тобто як осмислений

факт».
- Це факт, просякнутий смислом; це смисл речі, даний як факт і зафіксований в
понятті (зрозумілий факт); це смислова тотожність ідеї та матерії. Тому ідея
речі є відповіддю на запитання — що таке дана річ, і на ту її узагальнюючу
значущість, без якої вона б взагалі втрачала будь-який смисл.

44. Тлумачення «τί ήν είναι» -«quidditas» -«чтойность» в філософії

Арістотеля.
- Метафізика має справу із буттям у самому собі, а не у його емпіричній
щосності (quidditas). Підстава може бути осмисленою лише завдяки формі, і є
найстійкішою ознакою, що існує протягом усіх змін явища, і вона є однією із
найважливіших категорій
- Перш за все, Аристотель позначає предмет філософського вчення про буття
як "щойності". "Щойності "для кожної речі є те, що йдеться про неї саму .
Так, наприклад, "бути освіченим" щойності людини, тому що людина може і
не мати освіти. Щойності людини - то, без чого він не може бути людиною.
"щойності" щодо того, сенс чого є визначення. Щойності є також те
одиничне, чим дана річ відрізняється від всіх інших речей. Все це первинне
визначення щойності можна висловити так : вона є
- 1) сенс речі,
- 2) даний як неподільна і проста одиничність
- 3) зафіксований в слові.
- Ця первісна установка робиться більш змістовною, якщо ми відмежувати
щойності від інших подібних або паралельних шарів буття, а) Необхідно
відрізняти щойності від "готівкового що" (τό τί έστι). Уже А.Тренделенбург
дав з цього приводу майже вичерпне роз'яснення. "Готівковий що" є річ з
усіма її випадковими якостями і особливостями, в той час як щойності є щось
смислове, принципове, хоча вона теж зберігає в собі співвіднесеність з
матерією і не є чистим і абстрактним "ейдосом". Це - нова структура ейдосу,
коли він мислиться не сам по собі, але як співвіднесений з матерією. b)
Чіткіше ця особливість щойності проступає при порівнянні її з "сутністю",
"фактом". має сенс і зміст здійснюється (а інакше будь-який сенс вже був би
річчю, і будь-яка річ вже була б поняттям). Але сенс і факт, далі, тотожні один
одному, так як перед нами тут щось нумерично одне, осмислений факт, який,
як такої, самотождества. с) Тому, зіставляючи щойності з "становленням",
Аристотель стверджує, що сама щойності не стає, що вона не має тих
матеріальних частин, які властиві фізичної речі, але вона містить в собі
матерію чтойно ж, як чистого же сенсу, έν τώ λόγω.

45. «Категорії» Арістотеля.

- Питання про те, що таке буття, Арістотель пропонував розглядати шляхом
аналізу висловів про буття. «Вислів» з грецької – «категорія». Античний
філософ стверджував, що, всі вислови, так чи інакше, віднесені до буття, але

 найближче до буття стоїть арістотелівська категорія сутності, тому її

Арістотель і ототожнив із буттям.
- Найбільш загальні роди висловів – це «категорії». Будь-яке слово, узяте
відособлено, поза зв’язком із іншими словами, наприклад, «людина»,
«біжить» (але не «людина біжить»), означає:
1) «сутність» (категорія сутності);
2)«скільки» (категорія кількості);
3)«яке» (категорія якості);
4)«по відношенню до чогось» (категорія відношення);
5)«де» (категорія місця);
6)«коли» (категорія часу);
7)«знаходитися в якомусь положенні» (категорія положення);
8)«володіти» (категорія володіння);
9)»діяти» (категорія дії);
10)«зазнавати» (категорія страждання або зазнавання).
- Таким чином, Арістотель визначив десять найбільш загальних родів висловів
– категорій. Він був першим в історії філософської думки, хто піднявся до
категоріального осмислення буття.
- Категорії, які служать знаряддям пізнання сутності речей, А. розглядав як
типи зв’язків не тільки в наших поняттях, а й як відображені зв’язки між
речами і явищами.
- На думку А., існує десять таких категорій, а в інших випадках А. говорить
про меншу кількість категорій. Зразком стихійної діалектики А. є визначення
ним категорії кількості як предмета математики. А. вказує, що математик
обминає різницю у властивостях речей, напр. теплоту, вагу та інші «чуттєві
суперечності» і розглядає лише кількісну сторону. В. І Ленін з нього приводу
зауважує, що тут А. висловив точку зору діалектичного матеріалізму, але
виразив її «випадково, невитримано, нерозвинено, мимохідь». Вчення А. про
категорії було значним вкладом у розвиток філософії.

46. «Трактат про душу» Арістотеля

- Проблематика людини у філософії Арістотеля знаходить своє відбиття у
трактаті “Про душу”, який присвячено дослідженню душі, з’ясуванню явищ
сприйняття й пам’яті людини.
- Душа – причина і початок людського тіла. Всі складові душі повинні
руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму.
- Розум – частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі
Арістотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його “дійсність”, або
ентелехію (здійснення).
- У цьому трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на
незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам’яті як
відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважав
зв’язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший
предмет

47. Етика Арістотеля.

- Філософ, тлумачачи витоки моральних уявлень, слушно вважає що вони
зумовлюються життям людей. Аристотель виділяє три основні способи життя,
характеризуючи властиві кожному чесноти. 1)Це, передовсім, життя більшості,
що під благом та щастям розуміє задоволення. Тому для них бажаним є життя,
сповнене насолод. Філософ називає таке життя низьким, тваринним.
2)Інший спосіб - державницький, що характеризується прагненням особи до
поваги, отже тут розуміння блага збігається з інтересом держави. Однак, як
слушно зауважує Аристотель, повага є дещо зовнішнє, тоді як під благом ми
розуміємо внутрішнє, те, що невід'ємне від людини. Найдосконалішим бачиться
3)третій - споглядальний спосіб життя.
- Визначивши відмінне в розумінні блага, Арістотель доходить висновку, що
воно не є універсальним поняттям. У його етиці виявлено багатство змісту
моральних понять.
- Стосовно поняття "благо" він говорить, що тут наявне те ж багатство значень,
що і в понятті "буття". Благом філософ називає те, що служить йому і є його
джерелом. Основна мета моральності - у практичній її цінності для творення
злагодженого, доброчесного життя. Розглядаючи людину як суспільну істоту,
філософ зосереджує увагу на аналізі основних етичних доброчесностей,
дотримання яких бачиться як шлях досягнення основної мети життя - щастя.
- У процесі аналізу конкретних видів доброчесностей Арістотель виділяє два
основні їх типи: діаноетичні (доброчесності розуму) та етичні
(доброчесності волі та характеру). До перших належать: мудрість, знання,
поміркованість. До етичних - мужність, помірність, гідність, щедрість,
щирість, справедливість тощо. Загальним же принципом визначення сутності
доброчесностей є поняття "міра" як правильне співвідношення між двома
крайнощами.

48. Загальний тематичний огляд філософії доби еллінізму.

- продовжила традиції класичної античної філософії і відіграла роль
інтегрального фактора культури еллінізму, зокрема Риму. Вона знаменувала
пошук нового, а такі її напрями, як стоїцизм і неоплатонізм, посіли значне
місце у формуванні нової духовної парадигми - християнського світогляду.
- стоїцизм був найбільш впливовою течією елліністичної філософії.
Представники цього напряму синтезували здобутки давньогрецької
натурфілософії, сократівської і кінічної етики та аристотелевської
метафізики.
- На цій підставі ними була розроблена досить цілісна картина світу як
Космосу, який базується на незмінних та вічних законах та жорстких
причинно-наслідкових залежностях. Людина розглядається як мікрокосмос,
підкорений напередвизначеній Долі.

- Але людина повинна мужньо переносити ті негаразди, які не залежать від її

волі. Водночас вона має відповідальність за власний вибір і є внутрішньо
вільною. Вибір достойної або злочинної поведінки залежить саме від неї.
- Саме ці філософські міркування через відповідні інтерпретації Цицерона,
Сенеки, Епіктета та інших представників стоїцизму або філософів, які
знаходилися під його впливом, утворили філософські засади класичного
римського права. У кримінологічній сфері вони акцентували увагу на
суб’єктивному боці злочину, вважаючи, що його кваліфікація залежить від
наміру звинуваченого. Це споріднює розуміння злочину в стоїцізмі та
класичному римському праві з християнським розумінням гріха

49. Римський стоїцизм: Сенека.

- Стоїцизм – філософська школа, в основному, етичної направленості. Вона, як
і попередні школи, закликала людину до життєвої мудрості та самовладності,
але з позиції зовсім іншого розуміння буття і людини.
- Стоїки вважали, що весь світ – єдине тіло, яке наскрізь пронизано активним
началом, яким є Бог.
- Бог – це творчий “вогонь”, тілесне дихання (“пневма”), життєва теплота, що
розлита в тілі природи. “Творчий вогонь” забезпечує обумовленість всіх явищ
світу. Кожна подія – необхідна ланка непорушного ланцюга постійних
перетворень. У цьому – необхідність всіх речей і явищ, якої не може
порушити жодна сила. Отже, завдяки ”Творчому вогню” у світі панує фатум –
невблаганний закон долі.
- Дія долі неминуча. Тому людині не варто опиратися фатуму. Доля веде того,
хто добровільно і безперечно їй підкоряється, і тягне силоміць, притягає
того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить.
- Звідси випливає, що людина має свідомо, розумно пізнавати своє місце у
світоустрої; вона має осягнути, яка поведінка відповідає її власній природі та
природному співвідношенню з іншими істотами.

50. Римський стоїцизм: Марк Аврелій.

- римських (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій) філософів, які дотримувалися
головних «догм» стоїцизму: віри в Долю, необхідність мужньо переносити
всі життєві негаразди та внутрішньої свободи людини.
- Філософія залишається законом життя, але філософ повинен розуміти
недосконалість людини. Неможливо насильно обновити світ, ввести новий
порядок, адже правитель не може управляти і думками і почуттями людей.
- Марк Аврелій зневажає деспотизм, навпаки, він ще з дитинства був знайомий
з республіканськими ідеями, які зберігались у його родині. Але філософ не
розрізняє чітко ці дві форми. Він вважає, що монархію можна виправдати,
якщо монарх бачить в собі не лише володаря людей, а й людину.
- Марк Аврелій розуміє філософію як школу доброчесності та спосіб життя.
Він не хвилюється про те, щоб відкрити свої думки про Бога; Аврелій хоча і
робить поступку філософії, але ставиться до традиційної віри з благочестям.

- прагне звернутися до божества, чим підсилює значення релігійного елементу

в філософії. Філософ вважає, що серед цього хаосу та неспокою життя
необхідне внутрішнє, інтимне спілкування з богом. Він вимагає не просто
стоїчної апатії і морального очищення, тут спостерігається вже явне
наближення до неоплатонічного вчення про екстатичне очищення душі.
- Молитва для Марка Аврелія є символом покори людини перед світом, а не
засобом щось змінити.
- Мораль, на думку філософа, базується на покірності природі в цілому, вона
створює ту якість духу, яка називається простотою: людина повинна бути
простою. Також Марк Аврелій закликає любити ворогів своїх, створює ідеал
всепрощення, він навчився бачити в людині “політичну тварину” і тому в
його моралі багато місця відведено соціальним обов’язкам – у цьому він йде
далі від Сенеки та Епіктета.
- У своїх “Роздумах” Марк Аврелій особливу увагу привертає до розгляду
питання смерті. Він, як і Сенека, каже, що смерть – це не є щось страшне та
сумне, саме життя – це вічне повторення, де смерть не відрізняється від
народження. Марк Аврелій також допускає самогубство, але й не схвалює
Сенеківське театральне шукання смерті. Він каже, що після смерті душа або
гине, або переходить у іншу форму. Така мораль відмовлялась дати людині
надію на загробне життя.

51. Римський стоїцизм: Епіктет.

- Епіктет — увійшов в історію філософської думки як мораліст-практик,
«стратег» і «технолог» філософії життя. Цінність його вчення полягає,
передусім у тому, що він у бесідах зі слухачами спрямовував їхню увагу на
втілення теорії моралі в практику повсякденного життя.
- Головне моральне запитання, що виникає перед кожною людиною, — «як
жити?» — Епіктет розлядав у контексті осмислення різних життєвих
ситуацій. На його думку, всі проблеми людини, які вона не може вирішити,
всі тупики її життя, зумовлені неправильно визначеною філософсько-
психологічною орієнтацією: їх причини необхідно шукати не в зовнішніх
обставинах, котрі їй непідвладні, а в людській душі.
- Жити у гармонії з божественною природою для Епіктета — означає жити у
злагоді із самим собою, адже людина — дитя природи. Вона не може змінити
законів природи, але розум їй підказує: в такому разі необхідно змі- нити своє
ставлення до них.
- Прийняти світ таким, яким він є, усвідомити необхідність вселенського
порядку і діяти в гармонії з ним — важлива умова духовного вільного життя.

52. Епікуреїзм: етика.

- фундатор Епікур: «Смерть ніяк не стосується нас: коли ми є, то смерті ще
немає, а коли смерть наступить, то нас уже нема»; "Прожити
непомітно"=ран.буддизм

 - мета філ.: допомогти людині досягти стану безтурботності, духовної

насолоди і звільнитися від страху смерті, тобто щастя людини, якого можна
досягти через пізнання законів світу
- для досягнення своєї мети філософія формує три види знання: фізику (вчення
про природу і її закони), каноніку (вчення при пізнання), етику
- душа — матер.і склад.з атомів (🖤 Демокріта)
- насолода: не просто набір почут.задоволень, відсутність страждань
- тре відкинути всі хвилювання і тривоги, від громадських і державних справ,
максимальна незалежність від зовнішніх умов, відмова від непотрібних
бажань
- види бажань: 1)прир.і необх (їжа, питво, одяг, дружба, навчання); 2)прир.і
ненеобх. (стат.життя) — задовольняти помірно; 3)не прир.і ненеобх.
(предмети розкоші, виш.їжа) — відмова
- головне життєве завдання людини – досягнення щастя і душевної
незворушності (давньогрецькою мовою – досягнення стану “атараксії”)

53. Епікуреїзм: атомістика.

- всі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями
невмирущих атомів, які відмінні не лише за формою і величиною, як у
Демокріта, а й за вагою. Їхній прямолінійний рух поєднується зі
спонтанними, внутрішньо замовленими відхиленнями в бік від прямої лінії,
що закладає основи не тільки природної свободи, а й індивідуальної
(людської) – стає можливим вільний вибір від визначеності наперед, тобто
з’являється можливість вибору з кількох життєвих варіантів, можливість “
втекти” від приреченості
- у теорії пізнання Епікур, як і Демокріт, дотримувався вчення про еманацію (“
витікання”), тобто вважав, що образи – копії, відокремлюючись від
предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викликаючи
відчуття –копії.
- Основні позиції етичного вчення Епікура: людина є чуттєвою істотою, а тому
її почуття виступають критерієм моральності, “адже всяке благо і зло – в
відчуттях”. Головне життєве завдання людини – досягнення щастя і душевної
незворушності (давньогрецькою мовою – досягнення стану “атараксії”)

54. Неоплатонізм (3-5) Плотіна: тлумачення єдиного на шляху його еманації

(випромінювання).
- фунд.Плотін; центр філ. — вчення про Єдине, що породжує існуюче, але
залишається вище нього, порівнює із Сонцем
- завершує античну філ.: античність зустрічається з християнством
- спиралися на філ.Платона, намагаючись з'єднати її з елем.аристотелівської
філ. і християнського світогляду
- розуміння людиною Єдиного можливе тільки в стані містичного екстазу та
інтуїції

 - з Єдиного утвор. Розум, Душа і Космос; Розум і Душа – прояви Єдиного у

Вічності, Космос – у часі
- шлях еманації: Єдине —>Нус(Розум)—>чуттєвий Космос (ієрархія буття)
- Єдине як основна підстава існування будь-якого буття
- питання про походження всього замінюється питанням про залежність
одного буття від іншого
- Єдине, Душа, Розум — абсолютне добро
- мат.світ — «небуття», носій зла, тому людині тре відсторонитися від світу
- від Плотіна бере поч.вчення про еманацію як процес послідовного прояву
Єдиного на всіх рівнях світу (вище породжує нижче, але саме не зникає при
цьому)

55. Неоплатонізм Плотіна: тумачення людини та мети духовної практики.

- людина належить до різних шарів буття: тіло — до найнижчого матер.шару,
душа — до сфери душ.буття
- функції душі: фізична, здібність приймання та здібність мислення
- Душа є в тілі ніби у в'язниці; прагне звільнитись з нижчої сфери та піднятись
до вищих, а, власне, до свого «джерела» — це є те прагнення нижчого до
вищого
- «шлях догори» є етичний та релігійний шлях людини; цей шлях,
протилежний еманації: душа прагне звільнити єство людини від нижчого та
зовнішнього.
- власний шлях догори сягає глибше і є власне містичним шляхом
- Завдання людини залишаються в сфері її буття в цьому світі, і Плотін вимагає
виконання моральних завдань в родині, в суспільстві, в державі.
Доброчинність є разом з тим і блаженство. Плотін не забуває і тих інших
сфер, через які веде шлях догори: краса та пізнання

56. Римський неоплатонізм.

- назва неоплатонічних гуртків, які існували в Римі в 2-й половині III ст. -
початку IV-го. З упевненістю ми можемо говорити про гурток
ПЛОТИНА, яке існував в 250-270 роках, а також про школу учня Плотина
ПОРФИРІЯ, який продовжував традицію філософування свого вчителя до
початку наступного століття.
- Навколо Плотина, а потім Порфирія групувалося чимало відомих людей
(зокрема, другом і покровителем Плотина був імператор Галиен), проте
більшість з них нам знайомі тільки по іменах: Евстохій з Олександрії,
Зотик, Зеф і т.д. Найвідоміші АМЕЛИЙ ГЕНТИЛИАН, який навчався у
Плотина і, звісно ж, ЯМВЛИХ, який слухав Порфирия, проте заснував
власну школу і пішов за власним шляху розуміння Платона.
- Текстами, залишеними римськими неоплатоніками, є звід трактатів
Плотина (в «издании» Порфирия получивших название «Еннеади») і

 твори Порфирия, частина з яких, ймовірно, належить до раннього періоду

його творчості (до знайомства з Плотином).
- Основною характеристикою римського неоплатонізму є те, що тут
відбувається формування неоплатонічної доктрини в найзагальніших
рисах: відбувається тематизация концепцій Платона таким чином, що на
перше місце виходить інтуїція першооснови (Блага-Єдиного), а також
тріадної побудови, що характеризують як проблеми пізнання, так і
структуру сущого.
- Центральною тріадою стає тріада «буття-життя-розум» («Софіст»), яка
трактується як тріада Розуму як гносео-онтологічного начала. Форми
опосередкування досвіду Єдиного виступають в римському неоплатонізмі
і рівнями пізнавального ставлення до Нього, і онтологічними реаліями
(Розум-ДУША-тілесний КОСМОС).
- Для римського неоплатонізму характерно також загострену увагу до
теургічного і містеріального досвіду. В якомусь сенсі філософія
ПЛОТИНА - це вчення про спасіння душі. Тому римський неоплатонізм
можна розцінити як одну з найзначніших форм філософської релігії, в
рамках якої були виявлені всі апорії подібної інтелектуальної та
світоглядної установки.