Тема № 8.

Естетика як наука

Питання теми:

1. Поняття «естетика». Становлення перших естетичних уявлень.

2. Естетика в системі наук.
3. Структура і функції естетики.

Основні терміни: естетика, прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія

мистецтва, чуття, пропорційне, естетичне.

1. Поняття «естетика». Становлення перших естетичних уявлень

Естетика — наука про становлення й розвиток чуттєвої культури людини. Таке

загальне визначення випливає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки,
якими є: 1) специфіка естетичного як ціннісного ставлення людини до дійсності; 2)
художня діяльність людини.
Обидві частини, хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. Першою
частиною передбачено дослідження природи естетичного почуття, смаку, ідеалу,
специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорій естетики — прекрасного,
трагічного, комічного тощо. Предметом розгляду другої частини є художня діяльність
людини, структурна й функціональна її своєрідність, природа художнього таланту,
видова, жанрова та стильова самобутність мистецтва.
Історію становлення предмета естетики без перебільшення можна назвати процесом
пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію
«пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале,
гармонія, цінність, філософія мистецтва. Упродовж багатьох століть естетика виступала
і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку
мистецтва». Теоретики намагалися визначити предмет естетики й через поняття гармонія,
вбачаючи в цій галузі знань науку про реалізацію принципів гармонійного розвитку
людини, людини і суспільства, людини і природи. Цікавим було й визначення естетики як
науки про вільний, самодіяльний вияв людських сил і здібностей у будь-якій досконалій
професійній діяльності.
Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім відтворити
історію проблеми, зосередивши увагу на специфіці термінології.
Поняття естетика традиційно пов'язують із грецьким aistheticos - чуттєво сприйманий.
Однак не можна обійти й такі грецькі терміни, як «естаномай», «естесі», «естаноме» —
почуття, процес формування особистісного ставлення до предмета. Хоча згадані
відповідники й передають поняття чуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів
індивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову,
слухову, дотикову здатності відчувати, потребували довіри до власного світосприймання.
Поява певної термінології і загальне визнання її, однак, не стали підвалиною для
виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна
частина. утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у XVIII ст.
Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значенням, якого
давньогрецька філософія надавала людським почуттям загалом. Аналіз їх, спроби
класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських
поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись на їхніх міркуваннях
щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття
прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах
загальнофілософської традиції, естетика «вибудовувала» власний предмет, відображаючи
і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.
Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ
пов'язані з піфагорійцями — філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н.
е. Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії
вважав число. Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташуванні планет.
Серед видів мистецтва найвищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому
наголошувалося на чуттєвій природі цього мистецтва, зв'язку його зі слуховою здатністю
людини. Не можна беззаперечно погодитися зі свідомим виокремленням музики як
«мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор
зробив істотний внесок у розроблення проблем музичного виховання, специфіки
сприймання музичного твору. Музика в його розумінні є носієм душевної рівноваги.
Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідало вчення про безсмертя душі і
її можливість «вселятися» в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «оживлення»,
«переселення» душі, вважав він, потрібно пройти через очищення (катарсис), вищою
формою якого є опанування музично-числової структури космосу. Піфагорійці згодом
ввели поняття тетрактид (сума перших чотирьох чисел 1+2 + 3 + 4 = 10; вона визначає
основні музичні інтервали: октаву (2 :1), квінту (3 : 2) і кварту (4:3)).
Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу, які намагалися творчо
використовувати філософсько-естетичні положення вченого для глибшого опанування
художніх можливостей конкретних видів мистецтва: музики, поезії, скульптури.
Значний інтерес становить творчість засновника егейської філософської школи
Ксенофана. Він був мандрівним поетом, його філософські ідеї мали естетичний характер.
Свідченням цього є, передусім, віршована форма викладу матеріалу: філософські твори є
водночас зразком поезії VI ст. до н.е. При цьому, Ксенофан намагався визначити роль
почуттів у житті людини, які формують лише «приблизну» думку. «Ми будемо
помилятися, — зазначав він, — якщо орієнтуватимемося лише на неї». Це переконання
сприяло утвердженню ролі й значення розумового ставлення до дійсності, спростовувало
довіру до міфології як панівної за тих часів форми світобачення.
Ксенофан розглядав давньогрецькі міфи як своєрідну форму критики богів, адже боги
наділялись усіма тими недоліками, які засуджувалися людьми: хтивістю, марнославством,
облудністю, пияцтвом тощо. Поезія Ксенофана позбавлена містики, висміює лицемірство,
забобонність. Ксенофан негативно ставився до поетів, які прославляли міфічних героїв і
нехтували життям звичайної людини. Він був переконаний, що «не слід оспівувати
боротьбу титанів, гігантів і кентаврів — вигадки минулих часів», а треба звеличувати тих,
хто «виявляє пам'ять і постійність стосовно доброчинності».
Творча спадщина Ксенофана — це, по-перше, приклад плідної взаємодії теорії і
практики, що доповнювали одна одну і давали змогу якомога повніше розкритися
давньогрецькому авторові. По-друге, творчість Ксенофана спонукала подальші розробки
як у царині філо-софії, так і в поетичній творчості. Наведімо два приклади, що свідчать
про надзвичайно високу оцінку спадщини Ксенофана давньогрецькими мислителями. Так,
Арістотель, оцінюючи поезію давньої Греції, зауважував: «З Гомером за життя змагався
Сіагр, після смерті — Ксенофан Колофонський, з Гесіодом за життя — Керкоп, після
смерті — вже згаданий Ксенофан». Апулей підкреслює: «Емпедокл створював поеми,
Платон — діалоги, Сократ — гімни, Епіхарм — комедії,Ксенофонт — історію, Ксенофан
— сатири». Як бачимо, і Арістотель, і Апулей вписують прізвище Ксенофана в перелік
найповажніших особистостей Греції конкретного періоду.
Заслуговує на увагу погляд Алкмеона, видатного лікаря і натурфілософа V ст. до н. е.
Вважається, що Алкмеон був першим ученим давньої Греції, який розмежував мислення і
відчуття та стверджував, що сприймання — це складний процес руху від почуттєвих
нервів до органів чуття і далі — до мозку.
 Теоретичні напрацювання Ксенофана та Алкмеона позитивно відобразилися в
естетичних ідеях Парменіда (бл. 540—40 до н. е.)— автора поеми «про суще (природу)»,
частина якої—160 віршів — збереглася понині. У поемі розповідається про юнака, який
зустрічає богиню Діке — символ справедливості, — і намагається дізнатись у неї про
шляхи отримання істинного знання. Богиня Діке розкриває юнакові значення двох
способів: перший — знання, коли розум осягає незмінне, вічне, єдине буття; другий —
чуттєвого сприймання, пов'язаний з мінливими, строкатими враженнями.
Парменід з повагою ставиться до можливостей чуттєвого сприймання. Його вірші, які
містять теоретичні розмірковування, за словами Плутарха, «запозичені у поезії», адже
мають поетичний розмір і піднесеність. Аналізуючи спадщину Парменіда, інший його
співвітчизник Меандр-Рітор зазначає внесок філософа в розробку жанрового розмаїття
давньогрецьких гімнів: «прикладом натурфілософських [= алегоричних] гімнів [про богів]
можуть бути гімни, створені Парменідом і Емпедоклом.
[Натурфілософські гімни] — це коли, створюючи гімн Аполлону, ми називаємо його
сонцем і розмірковуємо про природу сонця і про Геру говоримо, що вона повітря, а про
Зевса, що він тепло [~ вогонь]: ось що таке натуралістичні гімни». Найталановитішим
щодо створення жанру гімну Меандр-Рітор вважав Парменіда, який, до того ж, використав
докладні алегоричні тлумачення стосовно тем чи героїв, які цікавлять філософа.
Ще один аспект естетичних ідей Парменіда пов'язаний із виокремленням ним проблеми
прекрасного, специфіку якого він пов'язував із почуттєвими враженнями людини від
сприймання кольору чи звуку.
Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпедокла (бл. 490 — бл. 430 pp. до
н. е.). На його думку, нижчим рівнем почуття є відчуття, які підвладні принципові
«подібне пізнається подібним». А сама єдність «відчуття — почуття» вже формує більш
широкі сили — Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл розглядає як нематеріальні, але
просторово визначені. Поперемінність переваги тієї чи іншої з них зумовлює циклічний
перебіг світового процесу. Отже, Емпедокл не лише продовжив попередню традицію
вивчення природи і значення почуттів, а й закріпив поняття катарсису, наголошуючи на
морально етичній природі процесу очищення.
У III ст. до н. е. теорія почуттів набула завершеного для того часу викладу у працях
видатного давньогрецького вченого, філософа Теофраста, яскравого представника
перипатетичної школи. Почуттєва спрямованість поглядів філософа властива його
дослідницьким працям «Про відчуття», «Етичні характери» та «Про благочестя».
В арсеналі аргументацій щодо ролі почуттів в історичному процесі формування
предмета естетичної науки привертає увагу і принцип «золотого перетину» —
геометричне, математичне співвідношення пропорцій, при якому ціле так само
співвідноситься зі своєю більшою частиною, як більша частина з меншою. У
геометризованій формі цей принцип мав вигляд співвідношення: 5:8 = 8:13 = 13: 21 = 21:
34... Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура,
співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, — гармонійні і справляють
приємне зорове враження. Грецький Парфенон, мармурові колони якого розділяють увесь
храм за принципом «золотого перетину», є, мабуть, найпереконливішим зразком
практичного застосування цього принципу.
Слід мати на увазі, що теоретико-практичний інтерес до «золотого перетину» не
обмежувався лише періодом розквіту давньогрецької естетики. За добу Відродження
правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і
скульптури. Тогочасні теоретики й митці намагалися віднайти абсолютну, ідеальну
геометричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «про божественну пропорцію»
відомого італійського математика Луки Пачолі (бл. 1445—1509). Учений був
переконаний, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх
земних предметів». Віддаючи належне принципові «золотого перетину», слід, проте,
визнати хибність його абсолютизації. Сліпе слідування геометризованій красі механізує
це складне поняття, пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси,
формалізує її.
Водночас звернення до правила «золотого перетину» потрібне для того, щоб
наголосити на значенні зорової здатності людини у формуванні естетичного почуття.
Існує кілька гіпотез, що пояснюють, чому саме співвідношення 5 : 8 є основою
математичного тлумачення пропорцій. Виділимо думку про те, що пропорція 5 : 8
збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома
очима. Ця гіпотеза дає змогу твердити, що свідомо чи інтуїтивно давні греки дійшли
принципу «золотого перетину» через уроджені можливості людського ока, тобто природа
«подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.
Пізніше терміни «естаноме», «естаномай», «ейсетикос» втратили безпосередній зв'язок
із поняттям «почуття», предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за
обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне,
естетичне. Саме багатозначність подальшого тлумачення поняття «естетика» спонукає
нас до необхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має
давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання та освоєння дійсності
можна знайти у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не
пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій
філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких
часів.

2. Естетика в системі наук

Проблема місця, ролі й специфіки естетики у структурі міжпредметних зв'язків має

давню і складну історію. Естетика була приєднана до предмета філософії, а отже, її
основні ідеї розвивалися в межах загальнофілософського знання. Взаємозв'язок естетики і
філософії полягає в тому, що теоретичні принципи й науковий метод естетики залежать
від світоглядних позицій, методології, філософської концепції конкретного філософа або
певного філософського напряму. Така залежність простежувалася не лише у теоретиків,
які йшли до естетичної проблематики, відштовхуючись від власних філософських
концепцій (Платон, Арістотель, Кант, Гегель), а й у тих, хто розробляв естетику в межах
мистецтвознавчої орієнтації (Леонардо да Вінчі, Буало, Лессінг).
У боротьбі різних філософських течій, напрямів, шкіл відбувалося формування
предмета естетики, її основних категорій і понять. Склавшись як частина філософії,
естетика через ідею калокагатії активно співпрацювала з етикою. Відродження й
інтенсивне теоретичне використання калокагативного принципу на сучасному етапі
розвитку естетичної науки — далеко не єдиний приклад доцільності взаємодії естетики й
етики. Обидві ці науки спрямовані на людину як на своєрідний об'єкт морально-
естетичного аналізу і носія творчого потенціалу. Безперечно, що на порубіжжі XX—XXI
ст. ці науки втрачають антропоцентричні тенденції щодо розуміння ролі і значення
реальної людини в цивілізаційних процесах. Однак що глибшим стає знання людини, то
доцільнішим є пошук шляхів її гуманізації.
Своєрідним аспектом взаємодії естетики й етики є також аналіз структури естетичного
почуття, що формується на органічній єдності так званих зовнішніх і внутрішніх почуттів
людини. Формування зовнішніх почуттів — зору, слуху, дотику — це результат тривалої
біологічної еволюції світу. Внутрішні почуття (любов, ненависть, дружба, колективізм) —
це почуття морально-етичні, що є свідченням певного рівня олюдненості й культури.
Естетичне почуття як складний сплав зовнішніх і внутрішніх почуттів несе в собі
морально-етичне навантаження.
 Етика відіграє особливу роль в аналізі художньої діяльності, мистецтва як складової
частини предмета естетики. кожна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням
розвитку мистецтва, естетичної діяльності взагалі та в певну історичну епоху зокрема. З
урахуванням цього варто ставити і розглядати питання професійної етики митця, його
моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Адже, «оскільки мораль
виступає надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в
усій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку
моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо
високі й навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі професійно цією діяльністю
займаються».
Професійна етика й норми професійних ділових взаємин є традиційною складовою
етичної науки. При цьому, щоправда, наголошується, здебільшого, на професіях лікаря,
педагога, юриста. Чи кожна професія потребує специфічної професійної етики? Щодо
професії митця, то відповідь може бути тільки позитивною. Складний, суперечливий
процес розвитку мистецтва в різні історичні періоди, художнє обслуговування митцями
реакційних ідеологій, участь певних мистецьких напрямів у художньому обґрунтуванні,
наприклад, насильства чи релігійної нетерпимості, моральної вседозволеності, роблять
актуальною проблему професійної етики митця.
«У межах професійної етики формується система конкретних моральних норм із
супутніх їм практичних правил, що «обслуговують» ту певну галузь людської діяльності,
а «в кожній з цих галузей головним об'єктом діяльності є людина, котра вправі
сподіватися й сподівається на ставлення до себе не як до об'єкта зовнішнього впливу, а
саме як до людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, співчуття та милосердя». І
цілком зрозуміло, що будь-які прояви байдужості митця до художньої аудиторії, його
політична кон'юнктура чи свідоме самоспростування власних творів повинні, принаймні
морально, осуджуватися суспільством.
Значне морально-етичне навантаження має і проблема творчої, професійної освіти,
виховання митця. Адже так було колись, і так є нині, що митці формуються в конкретних
творчих майстернях, творчих лабораторіях відомих людей. Кожен учень, приймаючи чи
спростовуючи художні принципи вчителя, несе в собі передусім його творчу модель.
Етика взаємин «учитель — учень» потребує вивчення й вироблення своєрідного «кодексу
честі».
Етичні проблеми художньої творчості спрямовують нашу увагу і на взаємодію
естетики й психології. Теоретичні інтереси цих наук є загальними стосовно питань, що
пов'язані із з'ясуванням специфіки естетичного почуття, процесу творчості, становлення
художньої обдарованості, талановитості, геніальності. Естетика і психологія
перетинаються при вивченні специфіки сприймання художнього твору.
Обов'язковим є і розгляд взаємодії естетики з мистецтвознавством — сукупністю
наук, які досліджують соціально-естетичну сутність мистецтва, його походження,
закономірності розвитку, особливості та зміст видової специфіки мистецтва, природу
художньої творчості, місце мистецтва в духовному житті суспільства. Сучасне
мистецтвознавство зосереджує увагу на дослідженні мистецтва в контексті духовної
культури. Складна структура цієї науки характеризується комплексністю, яка об'єднує
загальне і часткове. Як система знань про окремі види мистецтва, мистецтвознавство
поділяється на літературознавство, музикознавство, театрознавство, кінознавство тощо.
Кожна з цих галузей знань має відносно самостійний характер і водночас входить як
складова частина до загальної структури. Власне, мистецтвознавство є сукупністю трьох
частин — історії мистецтва, теорії мистецтва і художньої критики. Естетика виступає як
загальна теорія мистецтва, і саме в цьому аспекті перехрещуються інтереси естетики й
мистецтвознавства, яке, своєю чергою, теоретично взаємодіє з немистецтвознавчими
науковими дисциплінами, методологічні підходи, спостереження і висновки яких мають
істотне значення для комплексного вивчення мистецтва. З цього погляду особливо
значущими є, наприклад, психологія художньої творчості, соціологія мистецтва,
культурологія, семіотика тощо.
Проблема взаємодії естетики й мистецтвознавства доволі складна, суперечлива і
відображає неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в предметі естетики. Розуміння
предмета естетики як теорії мистецтва властиве для певних історичних періодів розвитку
естетичного знання, не тільки спрощувало предмет естетики, призводило до підміни
однієї науки іншою, а й не відповідало на головне питання: чому, склавшись як самостійні
науки, естетика й мистецтвознавство проіснували тривалий час, не перекресливши одна
одну? Чи не означає це, що вони мають таку специфіку, яка зумовлює необхідність іс-
нування цих двох наук і підміна їх неправомірна?
Ще давньогрецька міфологія зафіксувала мистецтво як специфічну діяльність
людини. Згадаймо хоча б широковідомий міф про Аполлона, якому були підпорядковані
музи: трагедії — Мельпомена, ліричної поезії — Евтерпа, любовної лірики — Ерато,
танців — Терпсихора, епічної поезії — Калліопа, комедії — Талія, історії — Кліо,
астрономії — Уранія, муза гімнів — Полігімнія.
Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях розвитку і допомагає нам
тепер зрозуміти поступовий процес усвідомлення специфіки естетичної діяльності. Міф
свідчить, що спочатку Аполлон, син Зевса і Лето, брат Артеміди, охороняв родину від
горя і нещасть. Згодом його почали ототожнювати з Геліосом — богом Сонця. Поступово
за Аполлоном (він став богом музики) закріплюються культуротворча, культурозахисна
функції, а в науку через образну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить
проблема видової специфіки й синтезу мистецтв, тобто проблема, яка інтегрує естетику й
мистецтвознавство.
Якщо відтворити теоретичну історію проблеми співвідношення естетики і
мистецтвознавства, то потрібно передусім виокремити погляди Йоганна Вінкельмана
(1717—1768) і Вільгельма Гумбольдта (1767—1835). Репрезентуючи німецьку естетико-
мистецтвознавчу школу XVIII—XIX ст., вони намагалися збудити інтерес до класичного
мистецтва, наголошували на необхідності взаємодії теорії мистецтва і літературної
критики. На сторінках фундаментального дослідження Й. Вінкельмана «Історія мистецтва
давнини» (1763) не тільки проаналізовано й систематизовано історію античного мисте-
цтва, а й подано обґрунтування теоретичного положення про співвідношення у мистецтві
змісту і форми, внутрішньої пристрасті і зовнішнього спокою. На прикладі аналізу
чотирьох ступенів розвитку античного мистецтва — архаїчного, піднесеного (Філія,
Скопас), прекрасного (Пракситель) і еклектичного — Вінкельман, по суті, вийшов на
новий рівень осмислення трагічного, драматичного, самої природи людського страждання.
Полемізуючи з Вінкельманом, видатний німецький естетик XVIII ст. Лессінг зміг у
своїх працях «Лаокоон» (1766) і «Гамбурзька драматургія» (1767) досягти справжніх
теоретичних висот.
Щодо позиції В. Гумбольдта, то розгляд творчих надбань Гете і Шиллера дав йому
змогу проаналізувати специфіку реалізації мистецтвом ідеалу, який інтерпретувався як
конкретно-історичний і національний феномен.
Подальше поглиблення проблеми естетичної специфіки мистецтва пов'язане з
працями відомого англійського філософа й естетика Бернарда Бозанкета (1848—1923):
«Історія естетики» (1892), «Лекції з естетики» (1915), «Принципи індивідуальності і
цінності» (1911), «Цінність і доля індивідуума» (1912). Послідовник Гегеля, Бозанкет
вбачав у мистецтві шлях до опанування світовою гармонією. Він намагався обґрунтувати
ширше, ніж це було прийнято в історії естетики, розуміння гармонії. Вона, на думку
англійського філософа, є серцевиною «абсолютної реальності» — цілісності, що долає
просторову й ча-сову роз'єднаність предметів і явищ. Мистецтво ж намагається поєднати
людину, яка існує на рівні природної чуттєвості, з «абсолютною реальністю» як носієм
досконалості. Проголосивши «Божественну комедію» Данте еталоном мистецтва,
Бозанкет, по суті, сприйняв естетику як науку, що опановує й інтерпретує функціональну
специфіку мистецтва. Особливе «естетичне» навантаження має, на думку вченого,
пізнавальна функція. На початку XX ст. Бозанкет намагався не лише знайти нові
аргументи щодо гегелівської ідеї обмеження предмета естетики мистецтвом, а й пов'язати
естетику, мистецтвознавство з логікою, раціональним ставленням до дійсності.
Проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства ще неодноразово привертала
до себе увагу дослідників.
Спробами знайти нові шляхи зближення естетики й мистецтвознавства позначена
позиція найвідомішого французького естетика XX ст. Етьєна Сурьо (1892—1979). Ще у
30—50-х роках у творах «Майбутнє естетики» (1929), «Співвідношення мистецтв.
Елементи порівняльної естетики» (1947) Сурьо намагався розглядати твір мистецтва як
становлення нової реальності, а види мистецтва визначав через специфіку чуттєво-
смислових елементів — квалій (від лат. qualia — якість). Саме через засоби оформлення
квалій — а ними є звук, колір, світло, слово, рух — може виникати самобутній «космос»
— художній твір, позначений оригінальністю, неповторністю авторського бачення світу.
Вивчення предмета естетики з урахуванням широкого кола проблем
мистецтвознавства було й нині залишається складною і дискусійною проблемою.
Неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в структурі предмета естетики,
суперечливість щодо обсягу і специфіки взаємодії естетичної й художньої сфери призвели
до спрощення, а то й до вульгаризації естетики, до спроб перетворити її на прикладну
науку. У другій половині XIX ст. відомий французький етнограф і антрополог Ш. Летурно
зробив спробу обґрунтувати так звану естетичну палеонтологію. Вчений був переконаний,
що тільки антропологія здатна опанувати внутрішній зміст естетики й мистецтва.
Особливо плідним щодо виявлення нових можливостей естетичної науки через
міжпредметні зв'язки можна вважати XX ст., протягом якого склались і продовжують
розвиватися аналітична, лінгвістична структуралістика, естетика. Специфічну сферу
становлять ті види естетичного знання, що інтегрують класичну естетику з досягненнями
природничих і технічних наук (виробнича, технічна, екологічна естетика).
Отже, нині, як і раніше, тривають спроби поглибити й узагальнити межі предмета
естетичної науки. Це пов'язано з динамікою розвитку естетики, з властивим їй постійним
збагаченням предмета, зі значними внутрішніми творчими потенціями, лише частину яких
осягнуто й усвідомлено в минулому.
Слід наголосити, що порубіжжя XX—XXI ст. активізувало теоретичні розробки з
метою адекватного усвідомлення обсягу предмета і завдань не лише естетики, а й інших
гуманітарних наук.

3. Структура і функції естетики.

Естетика відіграє значну роль у суспільному житті, це розкривається через функції,

які вона виконує в суспільстві. До найважливіших функцій естетики належать
світоглядна, пізнавальна, формуюча (виховна), методологічна та ін.
Естетика потрібна митцю. Вона є світоглядною основою для творчої діяльності
художньої інтелігенції. Художник може інтуїтивно використовувати закони естетики, не
усвідомивши їх у теоретичній формі, а познайомившись з ними під час художнього
процесу, з досвіду попередників та сучасників. Але таке усвідомлення іноді не дає
можливості глибоко і безпомилково вирішити творчі завдання. Кожен майстер має свою
художню концепцію світу,своє світосприйняття. І він, бажаючи чи, навпаки, не бажаючи,
передає своє ставлення до світу у творах (наприклад, порівняймо світосприйняття героїв
М. Шолохова у повісті «Доля людини» і Ф. Кафки у романі «Америка»). Світогляд не
тільки керує талантом і майстерністю, а й сам формується під їх впливом у процесі
творчості. При цьому найбільший вплив на творчість має той бік світогляду, який
розкривається в естетичній системі, свідомо або несвідомо реалізується в художніх
образах.
Творчість та усвідомлення, як правило, є супровідними. Софокл, Леонардр да Вінчі,
Вільям Шекспір, Жан-Батіст Мольєр, Йоганн Вольфганг Гете, Л.М. Толстой, І.Я. Франко
– не тільки видатні майстри мистецтва, але й визначні дослідники його таємниць.
Естетичні принципи, на які спирається той чи інший митець у своїй творчій
діяльності, не байдужі людині, бо свої твори художники завжди створюють для неї. Вона
спрямовує розвиток мистецтва, і в цьому полягає її велике значення. Естетика надає
знання митцям, сприяє свідомому ставленню до художньої творчості.
Не тільки художнику потрібна естетика, вона необхідна і суспільству, що сприймає
мистецтво, - читачу, глядачу, слухачу; естетика несе знання людям, дозволяє
познайомитися з основними властивостями і законами розвитку естетичних явищ, з
різними естетичними концепціями тощо. У цьому розкривається пізнавальна функція
естетики.
Естетика виховує особистість, її смак. Вона розвиває її естетичну свідомість,
допомагає по-справжньому сприймати мистецтво. Сприяючи формуванню певних
естетичних поглядів, ідеалів, уявлень, дана наука орієнтує у світі естетичних цінностей,
викликає ціннісні уявлення, якими люди можуть користуватися у своїй практичній
діяльності. Таким чином, вона відіграє виховну роль в житті суспільства.
Узагальнюючи результати дослідження естетичних явищ, які дає, наприклад,
мистецтвознавство, естетика, в свою чергу, впливає на його розвиток. Вона розкриває
основні принципи пізнання естетичних об’єктів, визначає шляхи їх дослідження. Отже,
естетика виконує і методологічну функцію.
Знання естетики потрібне не тільки митцю, який пише картину, а й швецю, який шиє
костюм, і столяру, що виготовляє шафу, і інженеру, який створює автомобіль, оскільки
пізнання та перетворення світу вони здійснюють за законами краси.
Естетика заслуговує на увагу людини, адже вона дає знання, як поводитися у світі
(етикет), як одягатися зі смаком, як красиво і зручно організувати своє робоче місце
(дизайн); сприяє розвитку духовного світу особистості і допомагає використовувати на
практиці естетичне знання.
Естетику можна розглядати як цілісну систему наукового знання, яка містить три
основні підрозділи:
1) про природу естетичного об’єкта та види естетичної цінності (явища природи,
суспільства та ін.);
2) про природу естетичної свідомості та її форми (ідеали, смаки, теорії та ін.);
3) про природу естетичної діяльності та її види ( дизайн, художня творчість та ін.)

Естетика має свій категоріальний апарат: естетичні категорії, поняття та закони. Всі
вони тісно пов’язані між собою, між ними існує логічний зв’язок та підпорядкування.
Перед естетикою стоїть завдання ідентифікації таких понять, як доцільність, предмет
діяльності та цінність як її специфічний продукт, технічні засоби, синтез та полісинтез як
феномен сучасної художньої культури та ін. Водночас аналіз естетичних явищ у структурі
діяльності надає можливість змістового уточнення деяких традиційних для естетики
понять та категорій, таких як «естетичний ідеал», «естетична цінність» та ін.
Для фахівців надзвичайно важливим є вивчення естетики, бо вона формує естетичну
свідомість, розвиває уяву, фантазію, інші естетичні ознаки мислення, допомагає
спілкуватися з людьми, красиво поводитися тощо.
Естетика надає людині знання, формує творчі якості, потребу сприймати красу і
отримувати від неї насолоду, бажання спілкуватися з мистецтвом і розуміти його.
 Узагальнення по темі:

Естетика – наука про чуттєво-емоційне сприйняття дійсності, про діяльність, в основі

якої лежить уявлення про красу та її результати, зокрема мистецтво. Естетика –
філософська наука, яка тісно пов’язана з гуманітарними науками, має зв’язок з
економічними та технічними науками, виступає теоретичною основою для мистецьких
наук: історії та теорії мистецтва, технічної естетики, естетики побуту та поведінки.
Естетика – це цілісна система знання, яка має свої категорії, поняття та закони, вона
відіграє значну роль у житті людини та суспільства.
Знання естетики потрібні будь-якій людині, котра хоче ефективно спілкуватися з
естетичними цінностями, зокрема з творами мистецтва, отримувати від цього естетичну
насолоду та збагачувати скарбницю свого життєвого досвіду.

Питання для самоконтролю:

1. Як визначається предмет естетики?

2. Чи змінювалося визначення предмета естетики в процесі розвитку науки?

3. Які принципи закладені давніми греками у правило «золотого перетину»?

4. Творча спадщина яких мислителів дає змогу вивчати епоху становлення естетичних
знань?

5. З якими суміжними науками співвідноситься естетика?

6. У чому полягає специфіка взаємодії естетики й мистецтвознавства?

Література для самоосвіти: 1, 2, 3, 6, 8, 9.