Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Кафедра слов’янських мов

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
ЛЕКСИКА НА ПОЗНАЧЕННЯ НЕГАТИВНИХ ТА ПОЗИТИВНИХ
РИС ЛЮДИНИ У ПОЛЬСЬКІЙ МОВІ

Студентки III курсу, групи ПМЛф-31

напряму підготовки філологія
Сов’як А. В.

Керівник завідувач кафедри

слов’янських мов, професор
Лесюк М. П.

Національна шкала: ______________

Університетська шкала: ___________
Оцінка ECTS: ____

Члени комісії: _________ _____________________

(підпис) (прізвище та ініціали)
_________ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
_________ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Івано-Франківськ – 2020 рік

Зміст
Вступ………………………………………………………………………3
Розділ 1. Пласти лексики за її стилістичним забарвленням……………
5
1.1. Емоційна
лексика…………………………………………………...11
Розділ 2. Використання іменників на позначення рис
людини……….16
2.1. Позитивні та негативні риси
людини……………………………...18
Розділ 3. Використання прикметники на позначення рис
людини…...26
3.1. Позитивні та негативні риси
людини……………………………...26
Розділ 4. Використання прислівників на позначення рис
людини…...32
4.1. Позитивні та негативні риси
людини……………………………...33
Розділ 5. Використання дієслів на позначення рис
людини…………..35
5.1. Позитивні та негативні риси
людини……………………………...38
Висновок………………………………………………………………...40
Використана література………………………………………………...41
3
 4

Вступ
Лексика (грец. Lexikos «словниковий») – це словниковий склад мови з
фразеологією включно. За допомогою лексики ми членуємо навколишній та
свій внутрішній світ на частини і кожній із них присвоюємо назву-замінник.
Усі слова мови становлять її лексику (словниковий склад). Лексикою
також називають певну частину словникового складу мови: лексика побутова,
лексика емоційна, лексика термінологічна, лексика абстрактна і т. д. Найбільше
багатство кожного суспільства – його мова, а в мові – її словниковий склад.
Лексичне багатство мови свідчить про рівень розвитку суспільства. («А мова –
як море»,– сказав письменник С. Плачинда, маючи на увазі лексику.)
З розвитком знань про світ мова невпинно зростає. До речі, більшість слів
у мові становлять спеціальні слова, пов'язані з різними галузями знань,
культури, виробництва тощо, і лише приблизно десята частина – це
загальновживані слова.
Багата, розвинена лексика забезпечує тонше сприйняття навколишнього
світу, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього
суспільства, так і для кожного окремого індивіда, що володіє цим багатством.
Розділ мовознавства, який вивчає лексику мови, називається
лексикологією. Лексика може вивчатися: з погляду словникового складу мови в
цілому, його кількісного обсягу, походження, системи (власне лексикологія); з
погляду значення слів, природи і типів цих значень (семасіологія); з погляду
походження слів, змін у їхньому значенні й звуковому оформленні, їх зв'язків з
іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею (етимологія).
Отже, актуальність теми даної курсової роботи пояснюється тим, що
сучасна лексика є різноманітна і цікава з поглибленням у неї.
Методологічною основою курсової роботи є праці відомих українських і
польських вчених-лінгвістів. Темі лексико-семантичної системи присвячували
свої публікації такі вчені: Бацевич Ф.С., Лисиченко Л.А., Вільчинська Т.П.,
Межжеріна Г. В., Багмут І.В., Kuryłowicz J., Bartmiński J., Żtiber Z., Weżbycka A.
Об’єктом курсової роботи є лексика в цілому і окремо розгорнута
емоційна лексика, що дозволяє розкрити мову з різних сторін.
Предметом курсової роботи є структура семантичного і лексико-
семантичного розбору слів у польській мові.
Мета курсової роботи полягає в розкриті арсеналу лексичних засобів на
створення негативних рис людини.
 5

Відповідно до зазначеної мети виникає необхідність вирішення таких

завдань:

 зібрати лексику з негативними і позитивними рисами людини;

 опрацювати матеріал;

 класифікувати матеріал за іменником, прислівником та дієсловом;

 зробити семантичну класифікацію.

Практична значимість курсової роботи полягає у вивченні широкого

спектру утворення та використання лексики на позначення негативних і
позитивних рис людини у польській мові.
 6

Розділ 1. Пласти лексики за стилістичним забарвленням лексики

Лексика мови неоднорідна, різнозначеннєва. Вона поділяється на велику
кількість семантичних (частково й граматичних) груп слів, за кожною з яких
закріпились певні неповторно-індивідуальні функції. Тому цілком вмотивовано
розглядати стилістику кожної окремої групи лексики:

 стилістику загальновживаної лексики, яка використовується в усіх стилях

мови;

 стилістику лексики, яка функціонально обмежена, неоднакова за

активністю використання;

 стилістику іншомовних лексем;

 стилістику лексико-семантичних груп слів – полісемічних, омонімів,

паронімів, синонімів, антонімів;

 теорію і практику використання тропів, тобто слів і сполучень слів,

ужитих образно, переносно – метафор, метонімій, синекдох, епітетів;

 стилістику архаїзмів, історизмів, неологізмів.

Об’єктом лексичної стилістики є слова в усіх виявах властивої їм

семантики. Слова вживаються за різних умов і з неоднаковою метою,
розгалуженою і неоднозначною стилістичною функцією.
Лексика мови, становлячи особливу структурну частину мовної системи,
перебуває в безпосередніх зв’язках з усіма іншими мовними системами –
фонетичною, фразеологічною, граматичною. Слово, на відміну від морфеми, в
структурі мови є тією мінімальною одиницею, що здатна виражати значення
самостійно, вільно відтворюватись у мовленні (усному, писемному). Окреме
слово, як і кожна його фонема, усвідомлюється кожним носієм мови,
вирізняється серед інших слів. Повнозначне слово здебільшого поєднує в собі
дві семантичні реалії: поняттєву і експресивно-емоційну. Слово з його
семантикою – це одночасно й продукт думки, і витвір людської чуттєвості. Сам
по собі лексичний склад мови існувати не може. Він стає мовним фактом лише
тоді, коли втілюється в звуках чи літерах. Вони матеріальні, тому тільки з них
формуються слова і синтаксичні конструкції, які завжди виконують певну
стилістичну функцію (функції).
 7

Співвідношення активної і пасивної лексики неоднакове, особливо в

розмовно-побутовому, художньому і публіцистичному стилях мови. Вона
постійно змінюється як семантично, так і стилістично: слова набувають нових
оцінно-емоційних значень, оновлюваних відтінків. Такою є сама сутність і
логіка життя, в якому завжди і скрізь нове співіснує з уже наявним, більш чи
менш звичним, нерідко й архаїчним, віджилим, функціонально пасивним; нове
зазвичай стверджується, долаючи старе. В цьому чи не найбільше виявляється
прогрес мови, який завжди відображає не тільки позитивне, а й негативне в
житті народу – творця і носія мови.
Лексична семантика є частиною семантики, яка займається значеннями
окремих лексичних елементів слів, морфем і лексем, відрізняючись, таким
чином, від семантики речень.
Основу лексичної семантики складають:

 класифікація і аналіз слів;

 опис відмінностей та спільних рис у лексичних семантичних структурах

між різними мовами;

 образ, за яким значення окремих лексичних елементів відноситься, за

допомогою синтаксису, до значення цілого речення.

Смислові одиниці і лексика мови називаються лексичними одиницями.

Якщо одну лексичну одиницю складають два чи більше слів
(словосполучення), то говорять про фразеологічну одиницю.
Центральними поняттями в лексичній семантиці є лексичні зв'язки і те,
наскільки значення окремого слова визначається значенням речення в цілому,
котре називається в такому випадку семантичною мережею. Також звертають
увагу на відношення значень різних слів. Центральними є поняття синонімія,
антонімія, гіперонімія, гіпонімія, а також знаменні і службові слова. Важливу
роль відіграють також омоніми і пароніми, але вони пов'язані як із зовнішньою
формою (написанням) слів, так і з їх значенням.
Семасіологія це розділ лінгвістики, що вивчає лексичну семантику.
Одне з найважливіших положень сучасної лексикології – системність
організації лексики – приводить до необхідності семантичного аналізу все
нових і нових ділянок словника, тому що більша частина її описана досить
поверхово й умовно. Системно-семасіологічний підхід до вивчення тих або
інших фрагментів лексичного складу мови має велике значення не тільки для
 8

описової лексикології й практичної лексикографії, але й для лінгвістичної теорії

в цілому, тому що дає можливість виявити специфічно індивідуальне в тім або
іншому класі слів, глибше осмислити загальні системні закономірності мови.
Системність лексичного складу зумовлена не тільки комунікативними
потребами (при формуванні фрази мовець спершу згадує лексико-семантичне
об’єднання, а вже потім відшукує в ньому необхідне йому найточніше слово), а
й системністю об’єктивного світу, який відображений у лексиці. Слова в мові
існують не ізольовано. Вони об’єднані за спільністю значень у групи,
мікросистеми. Кожне слово в своїй мікросистемі має певне місце, і його
значеннєвість визначається цим місцем, бо семантичний зміст слова
зумовлений відношеннями, які формуються в сітці протиставлень даного слова
іншим словам цієї ж мікросистеми. Лексико-семантична система є
найрухомішою серед усіх мовних рівнів. Однак, змінюючись, вона має
здатність до саморегулювання, тобто такої перебудови, яка б не порушувала
системності, що необхідно для постійної комунікативної придатності.
Будь-яка зміна в лексичному складі мови позначається на системних
відношеннях. Нерідко трапляються випадки, коли слово, набуваючи нового
значення, впливає на появу подібних значень у всіх інших семантично
пов’язаних із ним слів. Іншими словами, відбувається семантичне «зараження»
слів певної мікросистеми, внаслідок чого у системних об’єднаннях виникає
паралелізм значень, а нерідко й форм. Як будь-яка система, лексико-семантична
система базується на відношеннях. Як і в фонології, тут відношення бувають
парадигматичними й синтагматичними.
Найбільшими парадигматичними об’єднаннями є лексико-семантичні поля
та їх складові – лексико-семантичні групи, що являють собою сукупність
парадигматичних пов’язаних лексичних одиниць, об’єднаних спільністю змісту
(іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву,
предметну й функціональну подібність позначуваних явищ. Беручи до уваги
той факт, що автор використовує лексико-семантичні групи слів для побудови
більш повної картини в уяві читача, наше дослідження є досить актуальним.
У межах лексико-семантичної групи «риси характеру людини»
зафіксовано слова на позначення позитивних та негативних рис характеру
людини, її вдачі, нахилів, внутрішніх якостей, а також пов’язані з ними дії,
стани. Спільною семантичною рисою, яка об’єднує всі одиниці лексико-
семантичної групи «риси характеру», є ознака «індивідуальні, чітко виражені
психічні властивості людини, що визначають певну лінію поведінки, вчинки,
спосіб життя кожного індивіда». У структурі групи засвідчено лексеми на
позначення позитивних рис характеру: вдячний, вольовий, добрий, зичливий,
 9

милий, терплячий, щедрий; та негативних: гордий, заздрісний, злий, лукавий,

пихатий, хитрий.
Лексико-семантичне поле «риси характеру людини» являє собою
сукупність лексичних і морфологічних одиниць, об'єднаних однією спільною
семантичною ідеєю «прояв рис людського характеру», що характеризуються
наявністю певних парадигматичних відносин і стилістичною неоднорідністю. У
межах лексико-семантичної групи «риси характеру людини» зафіксовано слова
на позначення позитивних та негативних рис характеру людини, її вдачі,
нахилів, внутрішніх якостей, а також пов’язані з ними дії, стани. Спільною
семантичною рисою, яка об’єднує всі одиниці лексико-семантичної групи
«риси характеру», є ознака «індивідуальні, чітко виражені психічні властивості
людини, що визначають певну лінію поведінки, вчинки, спосіб життя кожного
індивіда».
Під лексико-семантичним полем «риси характеру людини» розуміється
сукупність лексичних і морфологічних одиниць, об'єднаних однією спільною
семантичною ідеєю «вияв рис людського характеру», що характеризуються
наявністю певних парадигматичних відносин і стилістичною неоднорідністю.
Залежно від сфери спілкування, мети висловлювання, мовленнєвого рівня
співрозмовника ми обираємо різнорівневі мовні засоби, найбільш придатні для
конкретної ситуації. Уже йшлося про те, що мова поділяється на функціональні
стилі, кожен із яких характеризується особливостями на всіх рівнях мови –
лексичному, морфологічному, синтаксичному тощо.
Найяскравіше стилістична диференціація мовних засобів виявляється на
рівні лексики.
Уживана в мові лексика у стилістично-функціональному плані
переділяється на стилістичні групи. Виділяється стилістично нейтральна
(загальновживана, міжстильова) лексика і обмежена певними сферами
вживання та стилями (стилістично забарвлена).
Стилістично нейтральна (міжсильова) лексика – загальновживана лексика,
що не пов'язана з певними функціональними різновидами мови і не має
експресивного забарвлення. Вона охоплює слова, якими послуговуються всі,
хто володіє мовою. Ці слова пов'язані з повсякденним життям, із спільними для
більшості носіїв мови поняттями, є звичайними, зрозумілими для всіх назвами
явищ природи (сніг, дощ, вітер), тварин і рослин (корова, кіт, соловей,
пшениця, соняшник, груша, дуб), родинних стосунків (батько, мати, дід, баба),
речей, пов'язаних із життям людини і їх частин – предметів побуту, страв,
предметів одягу (хата, стіл, стеля, ніж, ложка, хліб, сіль, борошно, борщ, каша,
 10

костюм, пальто, сорочка), органів людського тіла (голова, рука, око, нога, ніс),
кольорів (червоний, зелений, рожевий, білий), дії і стану (плакати, летіти,
бігти), місця, часу (там, сьогодні, завтра), чисел, числових понять (три,
чотирнадцять, сотня, половина), службових елементів (і, але, якщо, бо, в, на,
перед, під, через) тощо. Стилістично нейтральна лексика – основа усного й
писемного мовлення. Вона характеризується стійкістю, хоча може зазнавати
змін, поповнюючись новими поняттями, що стають загальновідомими
(президент, атомний, політика).
Чіткої межі між стилістично нейтральною і стилістично забарвленою
немає. Деякі багатозначні слова в одних значеннях можуть бути нейтральними
(вода – безбарвна рідина), а в інших – закріпленими за певним стилем (у книжці
багато води).
Лексику, закріплену за певними функціональними стилями, переділяють
на розмовну, експресивно забарвлену та книжну, в якій розрізняють такі групи:
суспільно-політична, виробничо-професійна, науково-термінологічна,
офіційно-ділова.
Розмовна лексика – це слова, якими послуговуються мовці в щоденному
неофіційному спілкуванні. До таких належать слова з виразними експресивно-
оцінними позитивними і негативними значеннями (базіка, вайло, чимчикувати)
та розмовні варіанти лексичних одиниць, що мають інші літературно-
нормативні відповідники.
Вона об'єднує слова, що входять до загальномовного словника, не
порушуючи літературної норми: бос, велик, моцик, комп, телик.
Розмовну лексику використовують у художніх творах як засіб відтворення
особливостей живого мовлення та характеристики героїв.
Експресивно забарвлена лексика – це слова, що містять у своєму значенні
компонент оцінювання, виражають почуття, позитивне чи негативне
сприймання дійсності: тяжко, гніватися, теревенити, матінка.
До експресивно забарвленої лексики належать урочисті слова:
батьківщина, велич, знамено, вікопомний, благословенний, величавий. Ця
лексика об’єднує усі слова, які, позначаючи відповідні поняття, виражають
ставлення мовця до названого і надають мовленню виразності, образності,
емоційного забарвлення.
Емоційність, образність, експресивність забарвленої лексики може
виражатись:
 11

 у лексичному значенні слова: радий, чудовий, рідний, ніжність,

величавий, благодатний, сум, горе;

 суфіксами, що надають відтінків зменшеності, пестливості, згрубілості,

зневажливості: матуся, матінка, матусенька; вітрище, вітрюган,
хлопчисько, писака, здоровенний;

 вживанням слів у переносному значенні, наприклад у висловах: золото

хлібного поля, золото душі людської, зірки естради, лежить колодою.

Також до експресивно забарвленої лексики належать діалектизми,

арготизми, вульгаризми.
Діалектизми – це слова, що вживаються у мовленні не всіх людей – носіїв
певної мови, а лише їх частини, яка проживає в одній з місцевостей території,
де поширена ця мова: хтіти, меї, свеї, легінь (парубок), рондель (сковорідка),
торебка (торба), відки, мушкателька (герань).
Жаргонізми – один з різновидів соціальних діалектів, слова і вирази,
властиві мовленню певної групи людей, об'єднаних спільністю інтересів, родом
занять: коза (зразок), хата (квартира), хвіст (академзаборгованість), дерик
(директор).
Близькими до жаргонізмів є арготизми – нелітературні слова і сполучення
слів, які вживаються у мовленні декласових та антисоціальних елементів
(злодію, рекетирів, бомжів, шулерів тощо). Ці слова стоять поза межами
літературного вжитку: кишки (речі), карточка (обличчя).
За певних обставин спілкування уживаються вульгаризми – грубі або
лайливі слова, не прийняті в літературній мові: рило, морда, пика замість
обличчя, здохнути замість померти.
Жаргонізми, арготизми, вульгаризми належать до вузьковживаної лексики
і в багатьох випадках нечітко розрізняються між собою. Кожен мовець ретельно
добирає слова, що відповідають літературній нормі.
Книжна лексика – це слова, що вирізняються вузькою сферою вжитку та
вносять у спілкування відтінок офіційності, науковості, урочистості. У
словниках біля цих слів є позначення «кн.» (книжне).
Серед книжної лексики вирізняють суспільно-політичну лексику, що
охоплює слова, пов'язані з політичним, громадським життям суспільства:
народ, партія, інтелігенція, держава, мир, війна, сесія, страйк, Верховна Рада,
політика, пікетування, свобода, декларація, суверенітет, парламент, народний
 12

депутат, демократизація, економіка, преса, Хартія прав людини, поступ,

збройні сили. Суспільно-політична лексика постійно поповнюється новими
словами, що позначають поняття, пов'язані з суспільним та економічним
будівництвом у державі.
Кількісно велику групу слів охоплює виробничо-професійна лексика – це
слова на позначення виробничих процесів, знарядь і матеріалів праці,
приміщень, характерних для різних професій і спеціальностей: боронування,
косовиця, плуг, хімічні добрива (для сільського господарства), вугілля, штрек,
лебідка, трос, вагонетка (для шахтарів), школа, гімназія, урок, учитель, кабінет,
абітурієнт, студент, професор (для педагогів).
Виробничо-професійна лексика поділяється на групи залежно від галузей
виробництва, які вона обслуговує: медична, педагогічна, металургійна, харчова
тощо. їх стільки, скільки є галузей виробництва. Звичайно ж, усі галузі мають
певну кількість спільних слів, наприклад: назви підрозділів (сектор, відділ,
управління, департамент), назви посад (директор, керівник, бухгалтер, юрист)
тощо.
З виробничо-професійною лексикою тісно межує науково-термінологічна
лексика, що охоплює слова, які вживаються у науковій літературі та у мовленні
працівників наукових і науково-дослідних установ.
Основну частину цієї лексики становлять терміни. Термін – це слово чи
словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки. Найважливішою
ознакою термінів є їх однозначність. Найбільше у мові термінів спеціальних,
що характерні для певної галузі науки, культури, наприклад: мовознавчі
терміни (звук, азбука, морфеміка, просте речення, номінація), історичні
(історія, історіографія, феодалізм), ботанічні, технічні, медичні, психологічні,
музичні, економічні. Є певна кількість загальних термінів, що вживаються у
будь-якій галузі науки: аналіз, аналізувати, аргумент, система, систематизувати,
класифікувати тощо.
Офіційно-ділова лексика – це слова, що вживаються в офіційно-діловому
стилі літературної мови: офіційне спілкування між установами, окремими
особами та установами, ділові взаємини на виробництві. Вона вживається у
різного типу ділових паперах – указах, договорах, законах, актах, кодексах,
наприклад: постанова, заява, інструкція, статут, свідчення, апеляція, експерт,
конвенція, розпорядження, витяг, ухвала.
Значна частина офіційно-ділової лексики вже стала загальновживаною:
автобіографія, доручення, квитанція, таблиця тощо.
 13

1.1. Емоційна лексика

Словосполучення (термін) емоційна лексика досить відносне, насамперед
тому, що, зрештою, будь-яке слово, навіть емоційно нейтральне (поле, вікно,
зелений тощо), може стати у відповідному реченні емоційним (сповненим
почуття). Певною мірою це залежить від суб'єктивного (індивідуального)
почуття, враження, з яким кожен мовець вживає це слово.
Однак існують – дві основні умови для виділення емоційних слів і
словосполучень у мові:

 здатність самого слова виражати почуття, емоції;

 необхідність відповідного контексту (на письмі) або конкретної ситуації

(в усному мовленні), що надають слову відповідного емоційного
звучання.

Відповідно до першої умови виділяються:

 органічно емоційні слова, такі, що містять емоційне забарвлення –

позитивне чи негативне – у своєму лексичному значенні: кохання,
здоров'я, щастя, дружба, відданість, милий, любий, щирий, ласкавий,
порядний, радісно, весело, ненависть, ворог, злодій, боягуз, бандит,
жахливий;

 слова, в лексичне значення яких емоційність привноситься афіксами

(суфіксами, префіксами): земелька, земелечка, землиця, шнурочок, носик,
стрілочка, чорнявенький, білявенький, землище, вітрюга, писака,
хлопчисько;

 слова дитячого мовлення, здебільшого позитивно забарвлені: цяця

(іграшка), спатки, їстоньки тощо;

 органічно поетичні слова: година (в значенні час, пора), звитяга, витязь,

линути, мовити; кедр, кипарис, тополя (як певні символи) тощо.

Відповідно до другої умови виділяються слова емоційно нейтральні або

емоційно забарвлені, але такі, що в конкретному контексті набувають
особливого емоційного звучання, навіть протилежного порівняно з прямим
основним) значенням слова.
 14

Частина лексичних одиниць характеризується наявністю в них рис

експресивності та емоційності. Експресія – сила вияву почуттів, переживань,
інтенсивність вияву виразності, характеристичності.
Експресивність може міститися у значенні окремого слова (така лексема
виступає синонімом до нейтральної назви явища або поняття), а може
створюватися описово (контекстом).
Емоційною зветься та категорія слів, яка, крім об’єктивного лексичного
значення, містить і значення суб’єктивне – ставлення мовця до висловленої
думки. Коли людина, користуючись певним типом лексики, висловлює свої
позитивні чи негативні емоції, у цьому їй завжди допомагає експресія (сила,
виразність), яка обов’язково супроводить вияви почуттів. Тому розчленування
цієї лексики на емоційну та експресивну (при стилістичній характеристиці), як
правило, умовне. Так, наприклад, у слові линути (прилинути), крім емоцій
поетично-голубливих, наявна експресія, яка бере початок у чисто
раціональному «летіти плавно, без рвучких змін темпу й напрямку», проте
невіддільна від позитивної оцінки естетичного враження від такого руху.
Певна експресивність властива всім стилям мови й накладає на їх лексичні
засоби відповідну барву (навіть науково-термінологічна лексика має своє
експресивне забарвлення – сухості, холодності, книжності). Проте група
емоційно-експресивної лексики визначається значно вужче, обмежуючись лише
кількома категоріями слів. До складу цієї лексики належать слова, які вже в
своєму значенні містять позитивну чи негативну оцінність і називають відчуття,
настрої, процеси (нудьга, сум, жаль, досада, кохання, ласка, краса, втіха,
розкіш, щебетати, пестити). Ці слова можуть виражати позитивну чи негативну
оцінку явищ з точки зору мовця і з точки зору будь-якої суспільної групи
(милий, щирий, любий, коханий, ясний, красний, змучений, жорстокий,
нещасний, немилосердний, хороше, чудово, страшно). До емоційно-
експресивних належать також слова, в яких оцінність виражається не лексично,
а граматично, тобто суфіксами чи префіксами емоційної оцінки (сонечко,
голівка, матінка, очиці, батенько, братик та ін.).
Багато розмовних слів не лише називають предмет, явище тощо, а й дають
йому експресивно-емоційну оцінку – позитивну чи негативну. До слів із
позитивною оцінкою належать, наприклад, матуся, сестричка, дітлахи,
ніженьки, будиночок, голосочок, рибчина, веселенький тощо. Негативна оцінка
пов'язана з передаванням іронічного, фамільярного, зневажливого ставлення до
предмета висловлювання, як-от: балаканина, волоцюга, гаврик, йолоп,
математичка, телепень, замазура, ледарюга, старезний, ротатий, писака,
теревенити, базікати, сіпатися, псюра, притьопатися, пустирище, достобіса.
 15

Незважаючи на стилістичну зниженість, розмовні слова належать до

літературної лексики. Поза її межами перебуває просторічна лексика, до є
просторічна лексика, до якої належать грубі, вульгарні слова (жерти, тріскати
(їсти), морда, паскуда, злодюга, осточортіти, варнякати, червономордий,
товстопузий, свинюка, сволота тощо) і "неправильні", "перекручені" слова, які
порушують норми літературної мови (охтобус, радіво, тухвель, шохвер,
транвай, спінжак, завсіди, тудою, сюдою, просють, ходють). Основною сферою
функціонування просторіччя є усне мовлення малоосвічених осіб.
У своїй більшості слова виконують оцінно-експресивну функцію, завдяки
якій у семантиці слів можуть бути закладені почуття радості, захоплення,
ніжності, незадоволення, обурення, глазування тощо. Емоційно забарвлені
лексеми, які слугують для опису почуттів, а також для передачі емоційних
відтінків в оцінці явищ, подій, людей, називають експресивами (експресемами).
Окрім аксіологічно-емотивних нашарувань, слова можуть містити у собі
натяк на належність до певної типової сфери їх застосування. Такі соціально
марковані одиниці називають стилісте мами; їх особливістю є наявність, окрім
лексичного та граматичного значень, ще й значення стилістичного, тобто
ознаки закріпленості за певним функціональним стилем української мови.
Здатність слова набувати додаткових експресивних або стилістичних
відтінків, які накладаються на основне значення слова у процесі комунікації і
надають йому певного типу, колориту, називається конотацією. Якщо
формальні параметри слова, його граматичну структуру та основне лексичне
значення можна ототожнювати з його «тілом», то конотація – це той «дух»,
який дозволяє слову ожити і отримати свій неповторний «присмак» як
ізольовано, так і в кожній окремій ситуації, у кожному контексті. Конотація
надає лексемі індивідуальності.
Експресія може виявлятися лексично, коли корінь слова містить
позитивний чи негативний семантичний заряд, або за допомогою словотворчих
афіксів, які механічно «прищеплюють» слову нові відтінки.
Виокремлюємо дві групи лексичних експресивів:

 внутрішньосистемні (інгерентні, фонові, словникові, парадигматичні)

експресиви – слова, семантичне ядро яких саме собою привносить
позитивну або негативну інформацію; більшість таких одиниць належать
до абстрактної лексики (радість, сум, ненависть, ніжність, гріх, любов,
щасливий, милий, хороший, жахливо, здорово тощо).
 16

Експресія таким мовним знакам притаманна внутрішньо, вона є постійною

і невід’ємною їхньою ознакою у будь-яких ситуативно-контекстуальних
умовах.
Інгерентна експресивність характерна також для відгуків та
звуконаслідувальних слів: «Вовк м’ясиво хап – і драла!. Та мене ще хіть
забрала. На вечерю курку взять» (І. Франко); «Ой у полі три криниченьки» (укр.
нар. Пісня).
Апріорі емоційного забарвленими словами є вульгаризми: пика, морда,
брехати; жаргонізми: кльово, западло; лайливі слова.
Мають яскраво виражену внутрішню експресію авторські неологізми
(оказіоналізми): демагогянути, фурорист (М. Хвильовий) Чукрен, чухраїнці (О.
Вишня)
Урочистою експресивністю, глибоко викоріненою в семантичну структуру
слів, характеризується так звана поетична лексика (поетизми) – вживані
переважно у художньому мовленні слова, надають йому милозвучності,
піднесеності, образності, іноді – високо парності ( линути, розмай, ліра, муза,
парнас, симфонія, німфа, воля).

 контекстуальні (адгерентні, синтагматичні) експресиви – нейтральні

одиничці, які набувають, експресії лише у відповідному контексті. Такий
процес найчастіше відбувається при творення метафор та епітетів (змія
(про злу людину) , котик (про людину лагідну), порожній (про духовно
збіднену людину). При перенесенні частини лексичного значення на
інший об’єкт виникає додаткове семантичне навантаження та емоційне
забарвлення: «Ніс жовтень намальовані валізи щедрот осінніх» (А.
Мойсієнко); «Ці втомлені слова, ці олов’яні лиця. Ці сутінки в очах у
кожного із нас».

У загальнонародній мові емоційно нейтральне слово звичайно має кілька

емоційно-експресивних синонімів, які різняться ступенем вияву почуттів
(хороший – чудовий, прекрасний, захоплюючий, чудесний, блискучий,
дивовижний, разючий та ін.). Саме за емоційно-експресивними ознаками слова
нашої мови поділяються на урочисті, риторичні, поетичні, жартівливі, іронічні,
фамільярні, осудливі, презирливі, вульгарні, лайливі та ін.
Розвитку емоційно-експресивної оцінності в слові сприяє постійне
переносне, метафоричне вживання. Так, метфоризувалися назви багатьох
тварин, вживані звичайно з різко негативною оцінністю. Остаточно визначає
експресивно-емоційне забарвлення слова той контекст, у якому слово
 17

вживається. Тут нейтральні слова під впливом оточення можуть набувати

оцінності, урочиста лексика сприймається іронічно, лайлива – як засіб вияву
позитивних емоцій та ін.
Отже, емоційно-експресивні відтінки значення слова є одним із складників
його стилістичної характеристики. Це важливий фактор при доборі мовних
засобів: слова з емоційно-експресивним значенням вживаються переважно у
тих текстах, де постійно й послідовно виявляється емоційно-оцінне,
характеризуюче ставлення до об’єкта. Найчастіше це розмовне мовлення,
художні тексти, окремі жанри публіцистики.
 18

Розділ 2. Використання іменників на позначення рис людини

Терміни, що виражають поняття, які відносяться до якої-небудь одної
галузі людської діяльності чи людського пізнання не існують ізольовано, а
об’єднуються в систему, яка в ідеальному випадку відображає систему знань в
цій галузі; як правило, така система виступає у вигляді ієрархічної класифікації,
тобто групи понять, пов’язаних між собою тематично та на основі родо-
видових відношень.
Таким чином, кожен термін є невід’ємним елементом термінологічної
системи, під якою розуміють сукупність елементів цілого, між котрими існує
особливий та тривалий зв'язок і які адекватно висловлюють систему понять
теорії та описують певну спеціальну сферу людських знань чи діяльності.
Сукупність зв’язків у межах такого цілого визначає його структуру. Отже,
системність є однією з найважливіших вимог до існування терміна.
Іменник – самостійна частина мови, що має значення предметності,
вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?.
Іменник називає особу, предмет, тварини, рослини, місця, поняття, явища
природи тощо.
Загальний іменник – це назва, що є спільною для ряду однотипних істот,
предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час,
добро, пароплав, обід.
Власний іменник – це індивідуальна назва одного з ряду однотипних
предметів чи одного існуючого.
Це прізвища, імена, по-батькові людей, клички тварин, географічні та
астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо.
Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з
великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину
(Карпати, Черкаси).
Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви
мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал.
Іменники, що відповідають на питання хто?, об'єднуються в семантичну групу
назв істот. Сюди належать: назви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя,
мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів
(ведмідь, лось, козуля, корова, вівця, Рябко, Мурчик, журавель, чапля, півень,
індик, качка, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма,
русалка); назви померлих (мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових
фігур (валет, пішак) та ін.
 19

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв неістот:

земля, острів, будинок, думка, мрія, питання. До цієї групи належать також
іменники, що позначають сукупності людей, тварин тощо: юрба, натовп, загін,
армія; зграя, табун, рій.
Поділ іменників на ці дві групи має формальне вираження. В іменників –
назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду
збігаються з формами родового відмінка, а неістот – із формами називного
відмінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічника, помічників;
знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю
(що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і
середнього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного
відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят, але бачу (що?) картини, вікна.
Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене
найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою
загальною (корабель, підлога, письменник, сусідка, сніг, ожеледиця). Власні
назви – це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділених із
однотипного ряду, або найменування чогось (чи когось), що (чи хто) є єдиним,
неповторним. Наприклад: Олена, Іван, Суми, Україна, Стожари, Європа,
«Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви завжди пишуться з великої літери.
Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами,
властивостями, діями, називаються конкретними. Це назви, які позначають
реалії, що можна пізнати органами чуття.
Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать
до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються
абстрактними (від лат. Abstraction – відтягнення, відвернення). Це іменники, які
називають поняття, що не мають реального втілення (хоч виникнення та
існування їх неможливе без такої реальності), тобто вказують на стан (сон,
тиша), почуття (кохання, ненависть), процес (хід, біг), якість (чорнота, ясність),
риси характеру (доброта, злоба, вихованість), різні вияви інтелектуального
рівня людини (знання, розум), відносини між особами, народами (дружба, мир),
поняття етикету (вітання), є науковими та виробничими термінами.
Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів,
що сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку сукупність
створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя,
коріння. Вони не мають форми множини, через те, що виражають об'єднання
багатьох предметів, які не підлягають лічбі. Деякі збірні іменники утворилися
без суфіксів: хмиз, юнь, молодь.
 20

До збірних не належать;

 іменники, що підлягають лічбі;

 іменники, що мають форми однини і множини.

Речовинні іменники називають речовину.

Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже
потім порахувати одиниці вимірювання. Тому, речовинні іменники вживаються
лише в однині.
2.1. Позитивні та негативні риси людини
Характер – це індивідуальне сполучення істотних властивостей
особистості, що виражають відношення людини до дійсності і виявляються в
його поводженні, у його вчинках.
Позитивні риси характеру – це ті, що дозволяють нам налагоджувати добрі
стосунки з іншими та допомагають нам добре функціонувати в житті.
Негативні риси характеру – це ті, що перешкоджають повсякденному
функціонуванню та породжують конфлікти.
Позитивні риси характеру людини:
Asertywność – umiejący otwarcie i jednoznacznie wyrażać swoje potrzeby, uczucia i
opinie;
Ambicja - silne pragnienie odniesienia sukcesu lub osiągnięcia doskonałości;
Bezinteresowność (altruizm) – działający ze szlachetnych pobudek;
Dokładność – wykonujący coś lub wykonany z wielką starannością i dbałością o
szczegóły;
Dobroduszność – mający łagodne, życzliwe usposobienie; też: świadczący o takich
cechach;
Dobroć – kierowanie się w postępowaniu życzliwością i chęcią niesienia pomocy;
Empatia – umiejętność wczuwania się w stan wewnętrzny drugiej osoby;
Ekstrawersja - człowiek interesujący się otaczającą rzeczywistością, łatwo
nawiązujący kontakty z innymi ludźmi;
Gościnność – chętnie przyjmujący kogoś u siebie; też: zawsze dostępny dla gości;
Grzeczność – sposób zachowania świadczący o dobrym wychowaniu; też: posłuszne i
spokojne zachowanie się dziecka;
 21

Inteligencja – zdolność rozumienia, uczenia się oraz wykorzystywania posiadanej

wiedzy i umiejętności w sytuacjach nowych;
Komunikatywność – dobrze porozumiewający się z innymi ludźmi;
Kokieteria – zachowanie osoby starającej się spodobać i wzbudzić zainteresowanie
osoby przeciwnej płci;
Lojalność – uczciwy i rzetelny w stosunkach z ludźmi;
Lubieżność – rozpustny, sprośny; też: będący przejawem takich uczuć;
Łasy – żądny czegoś;
Łagodność – charakteryzujący się dobrocią lub wyrozumiałością; też: wyrażający
dobroć, wyrozumiałość;
Lizus – osoba schlebiająca komuś wyżej postawionemu dla pozyskania jego
względów;
Mądrość – wiedza nabyta przez naukę lub doświadczenie i umiejętność jej
wykorzystania;
Obowiązkowość – mający poczucie obowiązku;
Odpowiedzialność – przyjęcie na siebie obowiązku zadbania o kogoś lub o coś;
Odwaga – śmiała, świadoma postawa wobec niebezpieczeństwa;
Optymizm – skłonność do dostrzegania we wszystkim dodatnich stron i wiara w
pomyślny rozwój wydarzeń;
Ostrożność – działający z rozwagą; też: będący wyrazem czyjejś rozwagi;
Oszczędność – taki, przy którym zużywa się niewiele jakichś zasobów lub środków;
Otwartość – 1. «taki, który jest gotów na przyjęcie nowych idei lub propozycji; też: o
poglądach i postawie takiej osoby»; 2. «taki, który nie ukrywa swoich myśli i uczuć;
też: o zachowaniu i wyglądzie takiej osoby»;
Pomysłowość – zdolny do twórczych myśli, tworzenia koncepcji; też: będący
wynikiem czyjegoś dobrego pomysłu, świadczący o czyjejś inwencji;
Pracowitość – pracujący chętnie i dużo;
Punktualność – niespóźniający się i dotrzymujący umówionych terminów;
Patriotyzm – człowiek kochający swoją ojczyznę, gotów do poświęceń dla niej;
Perfekcjonizm – człowiek dążący do perfekcji;
Pobożność – religijny;
 22

Powaga – 1. «zachowujący powagę»; 2. «odpowiedzialny, godny zaufania»; 3.

«mający autorytet, uznanie»;
Przezorność – rozważny w postępowaniu, przewidujący następstwa, myślący o
przyszłości;
Roztropność – działający z namysłem, rozwagą; też: świadczący o takich cechach;
Rozsądek – kierujący się rozsądkiem w swoim postępowaniu; też: będący objawem
czyjegoś rozsądku;
Samodzielność (zaradność) – dający sobie radę, niepotrzebujący pomocy;
Sumienność – skrupulatnie wywiązujący się z podjętych obowiązków;
Szczerość – nieukrywający swoich myśli, uczuć, zamiarów;
Staranność – zajmujący się czymś sumiennie;
Skromność – nieśmiały w stosunku do osób odmiennej płci; też: będący wyrazem
takiego usposobienia, zachowania;
Sprawiedliwość – postępujący wobec innych zgodnie z nakazami etycznymi;
Spryt – zdolność szybkiego, praktycznego radzenia sobie w trudnych sytuacjach;
Szlachetność – postępujący w sposób wspaniałomyślny, uczciwy i bezinteresowny;
też: świadczący o takich cechach;
Śmiałość – 1. «pewny siebie»; 2. «świadczący o czyjejś odwadze»;
Troskliwość – uczucie niepokoju wywołane trudną sytuacją lub przewidywaniem
takiej sytuacji;
Taktowność – odznaczający się taktem i wyczuciem w kontaktach z innymi ludźmi;
też: świadczący o czyimś takcie;
Talent – człowiek obdarzony wybitnymi zdolnościami twórczymi;
Uczciwość – rzetelny w postępowaniu, szanujący cudzą własność, niezdolny do
oszustwa; też: świadczący o takich cechach;
Uprzejmość – bycie uprzejmym;
Ugodowość – skłonny do ugody;
Wiarygodność – godny wiary, zasługujący na zaufanie;
Wielkoduszność – odznaczający się wielkimi zaletami ducha, szlachetnością,
wyrozumiałością; też: świadczący o czyjejś szlachetności, wyrozumiałości;
 23

Wyrozumiałość – umiejący zrozumieć powody czyichś błędów, motywy czyjegoś

niewłaściwego postępowania i skłonny do wybaczania; też: będący wyrazem takiej
cechy;
Wdzięk – obgół cech stanowiących o tym, że ktoś lub coś sprawia miłe wrażenie;
Wrażliwość – zdolność przeżywania wrażeń, emocji;
Wspaniałomyślność – szlachetnie myślący i postępujący, hojny i wielkoduszny; też:
świadczący o takich cechach;
Wyobraźnia – zdolność tworzenia w myślach rozmaitych obrazów, historii itp.;
Wytrwałość – konsekwentnie dążący do zamierzonego celu; też: będący wyrazem
takich cech;
Wierność – 1. «niezdradzający kogoś»; 2. «służący komuś z oddaniem i przywiązany
do kogoś; też: będący wyrazem przywiązania i oddania»; 3. «zawsze postępujący
zgodnie z jakimiś zasadami, poglądami, ideami itp.»;
Zdyscyplinowanie – postawa osoby zdyscyplinowanej;
Zaleta – pozytywna cecha kogoś lub czegoś;
Zaufania – taki, któremu się ufa;
Zdolność – 1. «mający predyspozycje do łatwego opanowania pewnych
umiejętności»; 2. «mogący coś zrobić»;
Życzliwość – przyjaźnie usposobiony.
Негативні (погані) риси характеру людини:
Agresja – wrogie, zaczepne zachowanie się; też: silne negatywne emocje wywołujące
takie zachowanie;
Arogancja – zuchwała pewność siebie połączona z lekceważeniem innych;
Bezczelność – nieliczący się z niczym i nikim, odznaczający się zbytnią pewnością
siebie; też: świadczący o takich cechach;
Bezmyślność – niezastanawiający się nad niczym; też: będący tego objawem;
Bezwzględność – surowy, okrutny;

Brutalność – agresywny, bezwzględny, nadużywający swojej siły lub przewagi;

Chamstwo – pogardliwie o chłopie;

Chciwość – pożądający czegoś, zwłaszcza pieniędzy; też: świadczący o czyimś
pożądaniu;
 24

Сhytrość – przebiegły, podstępny, też: świadczący o takich cechach;

Cynizm – lekceważące odnoszenie się do ogólnie uznawanych autorytetów i zasad
etycznych;
Despotyzm – samowolne, bezwzględne postępowanie, naginające wszystko do swojej
woli;
Duma – 1. «poczucie własnej godności i wartości»; 2. «zadowolenie i satysfakcja z
własnych lub czyichś osiągnięć»; 3. «coś lub ktoś będący powodem czyjejś dumy»;
Dzikość – niewyrobiony towarzysko, nieufny, nieśmiały;
Egocentryzm – człowiek oceniający wszystko z własnego punktu widzenia;
Egoizm – człowiek przedkładający własny interes nad dobro innych;
Fałszywość – 1. «podrobiony»; 2. «niezgodny z prawdą»; 3. «obłudny; też:
świadczący o czyjejś obłudzie»; 4. «podszywający się pod kogoś»;
Fanatyzm – żarliwość w wyznawaniu jakiejś idei lub religii, połączona ze skrajną
nietolerancją;
Gnuśność – 1. «o człowieku: niechętny do działania; też: właściwy takiemu
człowiekowi»; 2. «taki, w którym nic się nie dzieje»; 3. «wywołany apatią,
bezczynnością»;
Grubiaństwo – to, co jest grubiańskie;
Gwałtowność – 1. «o człowieku i jego usposobieniu: impulsywny»; 2. «mający
znaczne natężenie»; 3. «nagły i szybki»;
Gadatliwość – lubiący dużo mówić;
Gruboskórność – pozbawiony taktu i wrażliwości;
Głupota – brak wiedzy lub bezmyślność; też: przejaw czyjejś bezmyślności;
Hipokryzja – obłuda, dwulicowość, nieszczerość;
Hipochondria – chorobliwa i przesadna obawa o własne zdrowie;
Impulsywność – 1. «ulegający impulsom, popędliwy; też: świadczący o takich
cechach»; 2. «zachodzący pod wpływem impulsu»;
Introwersja – człowiek skupiający się na własnych przeżyciach, mało zainteresowany
światem zewnętrznym;
Kłótliwość – skłonny do kłótni; też: charakterystyczny dla takiej osoby;
 25

Konformizm – człowiek, który bezkrytycznie podporządkowuje się normom,

wartościom i poglądom uznanym za obowiązujące w danej grupie;
Kłamliwość – niezgodny z rzeczywistością lub zawierający kłamstwa;
Kurwa – o kimś, kto dla osiągnięcia korzyści postępuje w sposób moralnie naganny;
Lekkomyślność – taki, który nie zdaje sobie sprawy z konsekwencji własnych
poczynań;
Lenistwo – człowiek leniwy;
Łakomstwo – 1. «nieumiarkowany w jedzeniu»; 2. «zachłanny; też: świadczący o
takiej cesze»;
Łatwowierność – nadmiernie ufny;
Małostkowość – taki, który przywiązuje wagę do rzeczy błahych, a nie widzi tego, co
jest naprawdę ważne; też: świadczący o takim usposobieniu;
Mściwość – taki, który nie daruje krzywdy i mści się; też: świadczący o chęci zemsty;
Naiwność – zbytnia prostota, szczerość i łatwowierność;
Niecierpliwość – pozbawiony zdolności cierpliwego czekania lub spokojnego
znoszenia rzeczy przykrych; też: świadczący o braku cierpliwości;
Nieczułość (brak empatii) – 1. «niezdolny do okazywania uczuć; też: świadczący o
braku uczucia»; 2. «niereagujący lub mało wrażliwy na coś»;
Nieszczerość – niebędący szczerym, ukrywający prawdę; też: świadczący o fałszu,
obłudzie;
Niewierność – 1.«sprzeniewierzający się komuś, czemuś»; 2. «niedowierzający
komuś lub czemuś»;
Niewinność – nieświadomość zła; też: bycie niewinnym;
Nikczemność – 1. «nikczemne postępowanie»; 2. «nikczemny czyn»;
Nieuczciwość – postępujący niezgodnie z etyką, z prawem; też: świadczący o czyimś
braku uczciwości, prawości;
Neurotyczność – skłonny do reakcji nerwicowych lub cierpiący na nerwicę;
Obłuda – człowiek falszywy, dwulicowy;
Okrucieństwo – skłonność do znęcania się;
Opryskliwość – odpowiadający nieuprzejmie, półsłówkami;
 26

Pogarda – uczucie bardzo silnej niechęci, połączone zwykle z poczuciem własnej

wyższości wobec kogoś lub czegoś;
Podejrzliwość – skłonny do podejrzeń; też: będący wyrazem czyjejś nieufności;
Porywczość – skłonny do gwałtownych reakcji i łatwo wybuchający gniewem; też:
świadczący o takich cechach;
Perfidia – wyrafinowana przebiegłość;
Pesymizm – skłonność do dostrzegania tylko ujemnych stron życia;
Pruderia – przesadna i udawana wstydliwość, zwłaszcza gorszenie się sprawami
seksu;
Próżność – 1. «mający o sobie bardzo dobre zdanie i lubiący, żeby go podziwiać i
pochlebiać mu»; 2. «nadmiernie przywiązujący wagę do rzeczy zewnętrznych; też:
świadczący o takiej postawie»;
Pycha – wysokie mniemanie o sobie;
Podłość – świadomie postępujący nieuczciwie, nieszlachetnie; też: będący wyrazem
czyjejś nikczemności;
Rozrzutność – wydający pieniądze lub zużywający jakieś dobra ponad miarę i bez
potrzeby; też: będący objawem czyjegoś marnotrawstwa;
Roztargnienie – cecha lub stan kogoś, kto jest roztargniony;
Skąpstwo – przesadna oszczędność;
Samochwalstwo – osoba lubiąca się chwalić;
Sceptycyzm – powątpiewający stosunek do czegoś;
Tchórzostwo – postępowanie właściwe tchórzom, brak odwagi;
Tupet – duża pewność siebie i zuchwałość granicząca z bezczelnością;
Uległość – dający sobą kierować; też: właściwy takiej osobie;
Upór – niezmienne trwanie przy swoim stanowisku, często mimo oczywistej jego
niesłuszności;
Wścibstwo – taki, który interesuje się tym, co nie powinno go obchodzić, wtrąca się
do cudzych spraw; też: właściwy takiej osobie;
Wulgarność – ordynarny i nieprzyzwoity;
Wyrachowanie – pamiętający zawsze o wyciągnięciu korzyści dla siebie; też:
świadczący o czyimś wyrachowaniu;
 27

Wada – ujemna cecha charakteru;

Wrogi – człowiek nieprzyjaźnie usposobiony wobec kogoś;
Zachłanność – chcący mieć lub doznawać czegoś więcej, niż potrzebuje;
Zarozumiałość – mający wygórowane mniemanie o sobie i przeceniający swoje
zalety lub zasługi; też: świadczący o takiej postawie;
Zrzędliwość – często zrzędzący; też: świadczący o takich skłonnościach.

Розділ 3. Використання прикметників на позначення рис людини

 28

Прикметник – частина мови, яка визначає характеристики живих істот,

речей, явищ, понять і станів. Назва походить від слова "атрибут" – тобто ознака,
властивість, яка визначає властивості, сприйняті чуттями людини та
екстрасенсором, що випливають із поведінки живих істот чи властивостей
предметів. У разі явищ чи понять прикметники також можуть бути
абстрактними.
За прикметниками визначаються характеристики осіб і речей.
Інтенсивність цих ознак можна диференціювати, що граматично виражається
класифікацією, якій зазнають лише якісні прикметники. Існує три ступеня
інтенсивності ознаки: рівна (лат. Radus positivus), вища (лат. Gradus
comparativus), найвища (лат. Gradus superlativus).
Категорія оцінки є універсальною, оскільки не існує мови, в якій було би
відсутнє уявлення про «добре» / «погано». Одним з елементів структури оцінки
є аксіологічна шкала, яка може бути представлена у вигляді різних моделей. В
даному дослідженні для ідентифікації оцінних прикметників використовується
модель, згідно якій нульова оцінка, виражаючи байдуже ставлення носіїв мови
до ознак референта, входить в якості семантичного компонента в структуру
значення слів, що містять норму будь-якої якості, ознаки, та слугує фоном,
відносно якого сприймаються оцінні відхилення в той чи інший бік.
Оцінні прикметники з семою «характер» в українській мові складають 302
одиниці і розділені на лексико-семантичні групи прикметників з семою
«негативні риси характеру людини» і на лексико-семантичні групи
прикметників з семою «позитивні риси характеру людини». Провідною за
об’ємом є лексико-семантична група прикметників з семою «негативні риси
характеру людини». В цілому відмічена перевага негативної оцінної лексики
над позитивною.

3.1. Позитивні та негативні риси людини

Позитивні прикметники, які позначають (позитивні) риси людини:
Błyskotliwy – efektowny, olśniewający, dowcipny;
Dociekliwy – starający się dowiedzieć i zrozumieć jak najwięcej; też: świadczący o
takim podejściu do czegoś;
Delikatny – odznaczający się wrażliwością i subtelnością w sposobie bycia; też:
świadczący o takich cechach;
Dobrotliwy – odznaczający się dobrocią i łagodnością;
Dziarski – pełen życia, energii; też: świadczący o takich cechach;
 29

Interesowny – mający na celu własny zysk;

Ideowy – wierny jakiejś idei lub walczący bezinteresownie o jej realizację;
Kategoryczny – zdecydowany i niedopuszczający sprzeciwu;
Nadęty – zarozumiały; też: świadczący o czyjejś zarozumiałości;
Namiętny – opanowany pasją do czegoś;
Nieskrępowany – niczym nieograniczony;
Nieskazitelny – niemający żadnej skazy moralnej;
Nieustraszony – nieznający uczucia strachu, odważny; też: świadczący o takich
cechach, o takiej postawie;
Ofiarny – skłonny do poświęceń; też: świadczący o takiej postawie;
Odkrywczy – mający na celu dokonanie odkrycia;
Odporny – niewrażliwy na wpływy fizyczne lub moralne;
Prawdomówny – taki, który zawsze mówi prawdę;
Posłuszny – 1. «wypełniający czyjeś rozkazy»; 2. «poddający się czyjemuś działaniu
lub podlegający czyjejś woli»;
Porządny – 1. «oceniany pozytywnie ze względu na przydatność, solidność, dobry
stan itp.»; 2. «postępujący zgodnie z ustalonymi normami i sprawiedliwy»; 3.
«lubiący porządek i dbający o jego utrzymanie»;
Pojętny – łatwo coś pojmujący, szybko uczący się;
Przyzwoity – postępujący zgodnie z normami moralnymi i obyczajami; też:
świadczący o takim postępowaniu;
Przyjacielski – serdeczny, życzliwy, przyjazny;;
Pyszny – taki, który się bardzo podoba;
Pogodny – odznaczający się pogodą ducha, pełen spokoju, równowagi wewnętrznej;
też: będący wyrazem takich cech;
Racjonalny – kierujący się rozumem, logiką;
Rozmowny – chętny do rozmowy;
Rozważny – działający z rozwagą; też: będący obajwem czyjejś rozwagi;
Rzetelny – wypełniający należycie swe obowiązki;
Subtelny – odznaczający się taktem i wrażliwością; też: świadczący o takich cechach;
 30

Spokojny – niedoznający i niepokazujący silnych uczuć; też: świadczący o czyimś

spokoju;
Stanowczy – umiejący powziąć kategoryczną decyzję; też: właściwy takiej osobie;
Swobodny – 1. «niepodlegający przymusowi ani ograniczeniom»; 2. «zachowujący
się w sposób naturalny; też: cechujący zachowanie takiej osoby»;
Sprytny – taki, który umie sobie radzić; też: wyrażający, znamionujący spryt;
Spostrzegawczy – taki, który szybko i łatwo spostrzega wiele rzeczy, szczegółów;
Szczodry – rozdający coś obficie;
Trzeźwy – taki, który nie jest senny lub zaspany;
Tolerancyjny – poszanowanie czyichś poglądów, wierzeń, upodobań, różniących się
od własnych;
Ustępliwy – skłonny do ustępstw;
Uważny – 1. «odznaczający się zdolnością uważania; też: świadczący o czyjejś
uwadze»; 2. «dokonany z uwagą»;
Wnikliwy – bardzo uważny, dociekliwy;
Wymagający – domagać się, życzyć sobie czegoś kategorycznie;
Wytrzymały – taki, który wiele zniesie, wytrzyma psychicznie;
Wesoły – mający dobry humor, pełen radości i optymizmu; też: świadczący o takim
stanie lub usposobieniu;
Wyniosły – bardzo wysoki, górujący nad otoczeniem;
Zmyślny – sprytny, bystry;
Zaradny – umiejący sobie poradzić w różnych sytuacjach;
Zrównoważony – spokojny, opanowany; też: świadczący o takich cechach;
Jaskrawy (przeciwieństwo do jednolity).
Негативні прикметники, які позначають (негативні) риси людини:
Apodyktyczny – nieznoszący sprzeciwu, narzucający komuś swoje zdanie; też:
świadczący o takich cechach;
Beztroski – nieskłonny do martwienia się, nieprzejmujący się niczym;
Bezkompromisowy – nieuznający kompromisu;
Bezceremonialny – nieprzestrzegający form towarzyskich; też: zbyt poufały;
 31

Bojaźliwy – ękliwy, tchórzliwy, trwożliwy; też: świadczący o czyimś strachu;

Bezlitosny – świadczący o braku litości;
Bałaganiarski – osoba robiąca bałagan; też: osoba chaotyczna w pracy;
Dziwny – odznaczający się czymś osobliwym, niezrozumiałym;
Dwulicowy – obłudny, mówiący co innego zależnie od okoliczności i rozmówcy;
Drobiazgowy – przywiązujący nadmierną wagę do drobiazgów;
Emocjonalny – skłonny do wzruszeń;
Histeryczny – bardzo gwałtowna i przesadna reakcja uczuciowa;
Krytyczny – surowo lub negatywnie oceniający kogoś lub coś;
Kapryśny – mający zmienne usposobienie lub często mający kaprysy;
Małomówny – taki, który rzadko się odzywa, nie lubi dużo mówić;
Małoduszny – niemający odwagi cywilnej, niezdolny do szlachetnych odruchów,
nieumiejący wybaczać; też: świadczący o takich cechach;
Nieśmiały – niemający pewności siebie, wstydliwy; też: będący wyrazem
zażenowania, braku pewności siebie;
Nieugięty – odporny na przeciwności, niedający się przekonać, zwyciężyć;
Niespokojny – 1. «będący w ciągłym ruchu, wciąż podejmujący nowe działania; też:
świadczący o takich cechach»; 2. «pełen niepokoju, zamętu, niebezpieczeństw itp.»;
Nonszalancki – traktujący innych w sposób lekceważący; też: będący wyrazem
czyjejś nonszalancji;
Narwany – postępujący w sposób niezrównoważony;
Nieufny – niemający zaufania do kogoś lub czegoś, podejrzliwy; też: wyrażający
niedowierzanie;
Nieokrzesany – pozbawiony ogłady towarzyskiej i zachowujący się prostacko;
Nerwowy – mający słabe nerwy, łatwo ulegający rozdrażnieniu, zdenerwowaniu; też:
świadczący o złym stanie nerwów, o zdenerwowaniu;
Nachalny – taki, który natarczywie czegoś żąda; też: świadczący o czyjejś
natarczywości;
Niechlujny – niestaranny, zawierający liczne błędy;
Niestaranny – niedbały, niedokładny; też: świadczący o takich cechach;
 32

Niedbały – niedbający o coś, wykonujący coś niestarannie;

Nieuważny – spowodowany brakiem koncentracji;
Nieostrożny – działający bez rozwagi; też: świadczący o braku rozwagi;
Nieznośny – o człowieku: nieprzyjemny w zachowaniu; też: będący wynikiem takiej
postawy;
Nieprzewidywalny – iedający się przewidzieć;
Nierozumny – niemądry, nierozsądny; też: świadczący o takich cechach;
Niezdecydowany – niemogący się zdecydować;
Nieposkromiony – niedający się poskromić, opanować;
Niezrównoważony – niepanujący nad sobą; też: świadczący o takim stanie;
Ordynarny – pospolity, w złym guście;
Obrażalski – obrażający się z byle powodu;
Ograniczony – nie mający szerszych horyzontów myślowych;
Ponury – wywołujący smutek;
Posępny – okazujący swoim wyglądem i zachowaniem przygnębienie i smutek; też:
świadczący o smutku i przygnębieniu;
Przewrażliwiony – poddający się łatwo wrażeniom, emocjom, uczuciom;
Przenikliwy – drażniący swoją intensywnością;
Przewidujący – iczący się z następstwami, myślący o przyszłości;
Podstępny – mający na celu oszukanie kogoś; 
Perfidny – wyrafinowana przebiegłość;
Pobłażliwy – skłonny do pobłażania; też: będący przejawem takiej cechy;
Przewrotny – zachowujący się, działający w sposób nacechowany fałszem,
chytrością; też: świadczący o takich cechach;
Skrupulatny – drobiazgowo dokładny i staranny;
Skrępowany – czujący onieśmielenie, zażenowanie;
Szorstki – oschły, nieprzyjemny w obejściu; też: świadczący o takich cechach;
Szalony – taki, który zachowuje się w sposób niezrównoważony i nieobliczalny;
 33

Uparty – odznaczający się uporem, opierający się przy czymś; też: będący wyrazem
tej cechy;
Uczuciowy – łatwo się wzruszający lub ulegający nastrojom;
Wstydliwy – 1. «łatwo doznający uczucia wstydu, skrępowania; też: będący wyrazem
zawstydzenia»; 2. «wzbudzający w kimś uczucie zażenowania, wstydu»;
Wybredny – taki, którego trudno zadowolić, który ma duże wymagania; też: właściwy
takiej osobie;
Wybuchowy – taki, który objawia swoje uczucia w sposób gwałtowny; też: właściwy
takiej osobie;
Wredny – trudny do zniesienia, budzący niechęć;
Zwariowany – postępujący w sposób nierozsądny, nieobliczalny;
Zakłopotany – stan człowieka, który nie wie, co odpowiedzieć ani jak się zachować;
Zatroskany – przejęty troską o kogoś lub coś; też: będący wyrazem troski;
Zafrasowany – przysporzyć komuś zmartwienia;
Zdradziecki – taki, który zdradził lub zdradza;
Zawistny – czujący zawiść; też: świadczący o tym uczuciu;
Zazdrosny – odczuwający zazdrość; też: świadczący o tym uczuciu;
Złośliwy – lubiący sprawiać innym przykrość; też: wyrażający takie intencje;
Zachłanny – chcący mieć lub doznawać czegoś więcej, niż potrzebuje;
Zasadniczy – nieodstępujący od przyjętych zasad,;
Zły – 1. «niezgodny z zasadami moralnym»; 2. «nieżyczliwy, niesympatyczny»;
Jękliwy – żałosny głos wydawany przez człowieka pod wpływem bólu lub cierpienia;
Jednolity (w znaczeniu "bezbarwny" charakter, niczym się nie wyróżniający).
 34

Розділ 4. Використання прислівників на позначення рис людини

Прислівник (лат. Adverbium – «до дієслова», «при дієслові») – це незмінна
самостійна частина мови, що виражає ознаку дії, стан предмета або ознаку
якості і відповідає на питання як? де? звідки? наскільки? якою мірою?
Прислівник у реченні пов'язується з дієсловом, виконуючи роль обставини
дії.
Може також пов'язуватися з прикметником або іншим прислівником,
служачи для вираження ознаки якості до ролі обставини міри, ступеня.
Рідше прислівник входить у зв'язок з іменником, виконуючи роль
неузгодженого означення.
Означальні прислівники виражають якісні ознаки дії або стану (швидко
бігти, міцно спати) та спосіб вияву їх, міру або ступінь (піклуватися по-
батьківськи, занадто вразлива натура, утричі більша вага).
Означальні прислівники поділяються на три групи: якісно-означальні,
способу або образу дії, кількісно-означальні.
Якісно-означальні прислівники дають якісну характеристику дії або стану,
відповідаючи на питання як? Вони творяться від основ якісних прикметників за
допомогою суфіксів -о або -е, наприклад: гарно, розумно, вдало, гаряче, добре.
Установлено, що в поетичних текстах митців домінують якісно-означальні
прислівники на позначення фізичних та емоційних аспектів виконання дії чи її
перебігу стану. Доведено, що адвербіальні вербалізатори якості сприяють
колоритності й виразності поетичного мовлення, вони часто пов’язані з
емоційною оцінкою подій та станів.
Прислівники способу або образу дії вказують на спосіб дії і відповідають
на питання яким способом? (гуртом, уплав, по-нашому, по-материнському).
Кількісно-означальні прислівники виражають ступінь інтенсивності дії або
міру чи ступінь вияву якісної ознаки і відповідають на питання: скільки?,
наскільки?, якою мірою?, як багато? (двічі, утричі, дуже, надзвичайно).
Обставинні прислівники виражають різні обставини, за яких відбувається
дія, тобто характеризують дію або процес за часовими, просторовими,
причиновими відношеннями, рідше – за метою її виконання.
Обставинні прислівники поділяються на чотири групи: прислівники часу,
прислівники місця, прислівники причини, прислівники мети.
Прислівники часу характеризують дію за часовими відношеннями і
відповідають на питання: коли?, відколи?, як довго?, доки? (тепер, колись,
віддавна, щороку, завжди, учора, понині, одвіку).
 35

Прислівники місця означають місце дії або напрям руху предмета.

Відповідають на питання: де?, куди?, звідки? (угорі, вниз, здалеку).
Прислівники причини виражають причину дії і відповідають на питання:
чому?, через що?, з якої причини?
Прислівники мети виражають мету дії і відповідають на питання: для
чого?, нащо?, з якою метою? (умисне, наперекір, напоказ)
Безособово-предикативні прислівники (їх ще називають словами категорії
стану) виражають:
 стан природи (тихо, ясно, тепло, темно, холодно);

 психічний або фізичний стан людини (легко, весело, радісно, сумно,

душно);

 зумовленість, необхідність, доцільність дії в оцінці людини (треба йти,

необхідно виконати, потрібно сказати).

У ролі головного члена безособових речень вони виражають відношення

до особи, яка зазначає певного стану, або вказують на загальний фізичний стан
природи.
Займенникові прислівники можуть входити як до означального, так і до
обставинного різновиду прислівників. Серед них відокремлюють:
 питально-відносні: де, куди, як;

 вказівні: так, там, тут, сюди, туди, тоді;

 заперечні: ніде, нікуди, ніколи, ніяк;

 неозначені: десь, кудись, колись.

Модальні прислівники передають ставлення мовця до змісту

висловлювання (мабуть, можливо, напевно, безперечно, по-перше й т.ін.).
4.1. Позитивні та негативні риси людини
Прислівник на позначення позитивних рис людини:
Aktywnie – przejawiający inicjatywę, biorący żywy udział w czymś;
Chętnie – mający chęć do czegoś;
Cierpliwie – 1. «znoszący ze spokojem przeciwności lub przykrości»; 2. «umiejący
wytrwale czekać»;
 36

Doskonale – znakomicie, wspaniale;

Popularnie – 1. «zrozumiale, przystępnie»; 2. «potocznie»;
Powoli – 1. «wolno, nie śpiesząc się»; 2. «stopniowo, z wolna, co jakiś czas»;
Prosto – 1. «w sposób nieskomplikowany, przystępny»; 2. «w sposób zwyczajny,
niewyszukany»; 3.«bez zwłoki, nie zatrzymując się nigdzie»;
Serdecznie – z wielką sympatią, szczerze i z życzliwością;
Spokojnie – 1. «z opanowaniem, bez emocji»; 2. «bez wydarzeń zakłócających
spokój»;
Śmiało – 1. «bez lęku lub bez obaw»; 2. «w sposób świadczący o dużej pewności
siebie».
Прислівники на позначення негативних рис людині:
Agresywnie – 1 . «zachowujący się wrogo, napastliwie»; 2. «pełen agresji»; 3.
«stosujący przemoc»;
Boleśnie – 1. «sprawiający ból fizyczny lub psychiczny»; 2. «wyrażający ból»;
Ledwo – przysłówek komunikujący, iż to, o czym mowa, zostało z trudem osiągnięte;
Swobodnie – 1. «bez przymusu lub ograniczeń»; 2. «bez skrępowania»; 3. «nie
przestrzegając zakazów moralnych»;
Źle – 1. «niesłusznie, nietrafnie»; 2. «nieumiejętnie, niefachowo»; 3. «nieuczciwie,
niezgodnie z zasadami moralnymi»; 4. «w nieżyczliwy, nieprzyjazny sposób»; 5.
«negatywnie, niekorzystnie».
 37

Розділ 5. Використання дієслів на позначення рис людини

Дієслово – це частина мови, яка виражає діяльність та деякі стани людей та
інших живих істот, речей чи явищ, відповідає на запитання: що робить? що
зробити?.
Не чіткий клас дієслів можна виділити в кожній мові (наприклад, в
японській мові прикметники мають багато властивостей, характерних для
дієслів).
Порівняно зі своїми предками, праслов'янською і давньоукраїнською
мовами, сучасна українська мова має простішу дієслівну систему. Особливо
серйозних змін зазнала система дієслівних часів, а також дієприкметника.
Дієслівні форми могли утворюватися від одної з двох основ: основи
теперішнього часу або основи інфінітива. Залежно від тематичного суфікса (так
званої «теми») форм теперішнього часу можна виділити 5 класів дієслів:
I клас – з суфіксом -e-/-o- (нести, носити, везти, возити, вести, водити,
кричати);
II клас – з суфіксом -ne-/ -no- (съхнути, пухнути);
III клас – з суфіксом і -je-/ -jo- (знати, стрѣляти);
IV клас – з суфіксом -i-(хвалити);
V клас – атематичний тип, у якому особові закінчення приєднувалися
безпосередньо до кореня, без тематичних голосних (быти, ѣсти, дати, вѣсти).
Парадигма теперішнього часу мало відрізнялася від сучасної. Характерною
ознакою була наявність особових форм двоїни.
Відмінності сучасного відмінювання дієслів від давньоруського полягають
у втраті закінчення 3-ї особи однини -ть у дієслів І-ї відміни (несе, сохне, знає,
але воно зберіглося у зворотних формах – несеться, знається), переході
прикінцевого редукованого [ъ] в [о] у першій особі множини (несемо, сохнемо,
знаємо, хвалимо, єсьмо), а також переході носових [ǫ] та [ę] (графічно Ѫ і Ѧ) у
голосні [u] і [ja] (графічно «у» та «я»), пом'якшення [s] у словах єсьм, єсьмо,
перехід [і] (на письмі и) у [ɪ] (на письмі «и»).
У діалектах спостерігають такі риси, як збереження «-ть» у дієсловах І-ї
відміни на Слобожанщині (несеть, сохнеть, знаєть), ствердіння прикінцевого
«т» у закінченнях 1-ї особи однини і 3-ї множини (хвалит, ходит, бігают),
втрата прикінцевого «-ть» у дієслів ІІ-ї відміни (ходе, хвале), втрата закінчення
«-є» на південному сході (біга, співа, зна), стягнення голосних в Карпатах
(бігат, знат).
 38

У давньоруській і праслов'янській було чотири минулих часи: аорист,

імперфект, перфект і плюсквамперфект.
З давньоруської системи минулих часів у сучасній українській залишилися
лише перфект і плюсквамперфект: перший втратив дієслово-зв'язку і став
виражати минулий час взагалі, другий зараз відомий як «давноминулий час».
Майбутній час міг утворюватися трьома способами. Перший – з
використанням особових форм дієслів начѧти, хотѣти, стати й інфінітива
смислового дієслова (станѫ писати, начьнѫ писати). Другий спосіб полягав у
використанні форм дієслова имати з інфінітивом (имѫ писати), причому
допоміжне дієслово могло стояти і після смислового (писати имѫ). Від нього
походить сучасна складна форма майбутнього часу, особові закінчення якої
пов'язані з архаїчними формами дієслова мати (я писати иму > я писатиму, ти
писати имеш > ти писатимеш, він писати име > він писатиме тощо), але
роздільне вживання допоміжного і смислового дієслів трапляється досі в
деяких західноукраїнських діалектах (меш ходити, ме ся вмивати). Третій –
передмайбутній час – за допомогою допоміжного дієслова быти і l-
дієприкметника (бѫдѫ писалъ), ця форма зберіглася в південно-західних
діалектах (буду рубав дрова), а в сучасній літературній мові дієприкметник
змінив інфінітив (буду писати, буду рубати).
Дієвідмінювання – зміна (відмінювання) дієслів за способами, часами і
числами. За характером особових закінчень теперішнього часу (або
майбутнього дієслів доконаного виду) дієслова поділяються на дві дієвідміни: І-
шу та ІІ-гу. При дієвідмінюванні дієслів можливе чергування приголосних,
пов'язане з рефлексами йотації.
До І-ї дієвідміни належать дієслова, які у 3-й особі множини мають
закінчення -уть, -ють. Цей тип відмінювання походить від давньоруських типів
дієслів з тематичним суфіксом -e-/-o- (I-го, II-го і III-го класів залежно від
суфікса форм теперішнього часу), а також він включає одне колишнє
атематичне дієслово мати (дав.-рус. имати). Вона включає такі групи:
 дієслова з односкладовою інфінітивною основою на -и-, -у-, які
зберігаються при дієвідмінюванні, а також похідні від них (жити, мити,
чути); в особових формах дієслів бити, вити (док. звити), лити, пити
кореневий голосний и не зберігається: б'ю – б'ють, в'ю – в'ють, ллю –
ллють, п'ю – п'ють;

 дієслова з основою інфінітива на -і-, що зберігається при дієвідмінюванні

(біліти, зеленіти)
 39

 дієслова з основою інфінітива на -а- не після шиплячого приголосного

або після шиплячого, коли це -а- при дієвідмінюванні зберігається; також
на -я- (мішати, писати, сіяти);

 дієслова з основою інфінітива на -ува- (-юва-), які при дієвідмінюванні у

формах теперішнього часу та майбутнього дієслів доконаного виду
втрачають компонент -ва- (будувати, намалювати);

 дієслова з основою інфінітива на -оло-, -оро- (полоти, побороти);

 дієслова з основою інфінітива на -ну- (глянути, кинути);

 дієслова з основою інфінітива на приголосний (терти, нести);

 дієслова з основою на -ота- (муркотати);

 окремі інші дієслова: жати, іржати, ревіти, слати (посилати), слати

(стелити), хотіти.

До ІІ-ї належать дієслова, які у 3-й особі множини мають закінчення -ать,
-ять. Цей тип відмінювання походить від давньоруського типу дієслів з
тематичним суфіксом -i- (IV клас). Вона включає такі групи:
 дієслова, які мають в інфінітиві основу на -и-, -і- (-ї-) або на -а- (після ж,
ч, ш) і в 1-й особі однини та в 3-й особі множини теперішнього часу (або
майбутнього дієслів доконаного виду) ці голосні втрачають (бачи-ти –
бач-ать, вари-ти – вар-ять, сиді-ти – сид-ять, леті-ти – лет-ять);

 усі дієслова на -отіти (булькотіти, бурмотіти, муркотіти, цокотіти);

 дієслова з основою на -я- (боя-тися, стоя-ти);

 дієслова з основою на -а- не після шиплячого (спа-ти);

 дієслова з основою на приголосний (біг-ти).

В сучасній українській мові є чотири часи дієслова: теперішній, минулий,

давноминулий і майбутній.
Теперішній час означає дію, яка відбувається постійно або в момент
мовлення. Дієслова у теперішньому часі завжди недоконаного виду і
змінюються за особами й числами.
 40

Минулий час означає дію, яка відбувалася або відбулася до моменту

мовлення про неї. Дієслова минулого часу можуть бути і недоконаного і
доконаного виду. Минулий час змінюється за родами і числами.
Давньоминулий час (плюсквамперфект) означає дію, що відбувалася або
відбулася до іншої дії в минулому. Утворюється через поєднання форми
минулого часу смислового дієслова з формою минулого часу допоміжного
дієслова «бути», узгоджених у роді і числі (був подумав, збирався був, була
хотіла, були намагалися). Дієслова давньоминулого часу можуть бути
доконаного і недоконаного виду. Давноминулий час змінюється за родами та
числами.
Майбутній час означає дію, яка відбувається після мовлення про неї.
Майбутній час має три форми: просту доконаного виду (посаджу, зберу),
просту недоконаного виду (садитиму, збиратиму) та складену недоконаного
виду (буду садити, буду збирати).
Дієслова майбутнього часу змінюються за особами і числами.
5.1. Позитивні та негативні риси людини
Дієслова на позначення позитивних рис людини:
Chronić się – zabezpieczać się przed czymś;
Cieszyć się – doznawać radości, zadowolenia;
Dziękować – składać podziękowanie;
Interesować się – 1. «być zainteresowanym, zaciekawionym»; 2. «dbać o kogoś, o
coś»; 3. «wykazywać chęć bliższego poznania kogoś»;
Kochać – darzyć kogoś uczuciem miłości albo bardzo lubić kogoś lub coś; też: żywić
do drugiej osoby gorące uczucie połączone z pożądaniem;
Lubić – 1. «czuć do kogoś sympatię»; 2. «znajdować w czymś przyjemność»;
Martwić się – smucić się z jakiegoś powodu, niepokoić się o kogoś, o coś;
Marzyć – 1. «wyobrażać sobie to, czego się pragnie, rozmyślać o rzeczach
Przyjemnych, często nierealnych»; 2. «bardzo czegoś pragnąć»;
Pamiętać – 1. «mieć zdolność do przyswajania i przypominania sobie doznanych
wrażeń, przeżyć, wiadomości»; 2. «troszczyć się o kogoś, o coś, myśleć o kimś, o
czymś»;
Pomóc – 1. «wziąć udział w pracy jakiejś osoby, aby ułatwić jej tę pracę»; 2.
«dokonać jakiegoś wysiłku dla dobra jakiejś osoby, aby jej coś ułatwić lub poratować
 41

ją w trudnej sytuacji; też: dać komuś coś»; 3. «przydać się do czegoś»; 4.

«przyczynić się do czegoś, ułatwić coś»;
Przepraszać – poprosić o przebaczenie, tłumacząc się i usprawiedliwiając;
Walczyć – 1. «przeciwdziałać czemuś»; 2. «opierać się swoim potrzebom»; 3. «dążyć
do osiągnięcia lub zachowania czegoś»; 4. «robić wszystko, aby pozyskać czyjeś
względy lub zatrzymać kogoś przy sobie»; 5. «występować w obronie kogoś lub
czegoś»;
Wierzyć – 1. «uznawać coś za prawdę»; 2. «być przekonanym, że ktoś mówi
prawdę»; 3. «mieć do kogoś lub czegoś zaufanie»; 4. «być przekonanym, że ktoś ma
duże możliwości i w końcu odniesie sukces»;
Życzyć – chcieć czegoś dla kogoś lub dla siebie.
Дієслова на позначення негативних рис людини:
Bać się – niepokoić się o kogoś, obawiać się czegoś;
Drażnić się – umyślnie wyprowadzać kogoś z równowagi;
Irytować – sprawiać, że ktoś odczuwa gniewne podniecenie;
Nudzić się – stawać się uciążliwym, zbyt monotonnym;
Palić – 1. «niszczyć coś ogniem»; 2. «oddziaływać na kogoś lub na coś wysoką
temperaturą»; 3. «wywoływać jakieś silne, męczące uczucie»; 4. daw. «mówić coś
szybko, bez namysłu»;
Potrzebować – 1. «odczuwać potrzebę czegoś; też: nie móc się obejść bez kogoś,
czegoś»; 2. «wymagać czegoś»;
Uciekać – 1. «oddalić się szybko z jakiegoś miejsca, aby uniknąć niebezpieczeństwa,
kłopotów lub nieprzyjemności»; 2. «uwolnić się od kogoś lub wydostać się skądś»; 3.
«zająć się czymś intensywnie, aby zapomnieć o swoich problemach»; 4. «postarać się
nie mieć nic wspólnego z kimś, z czymś»;
Ukraść – 1. «wziąć coś komuś bez jego wiedzy i przywłaszczyć sobie»; 2.
«wykorzystać coś bez zgody autora i przedstawić jako własne»;
Ukryć – nie ujawnić swoich myśli, uczuć, zamiarów;
Uwierzyć – 1. «przyjąć coś za prawdę»; 2. «zaufać komuś»;
Zależeć – być uzależnionym od czyjegoś postępowania lub funkcjonowania czegoś
Żartować – 1. «mówić lub robić coś dla wywołania śmiechu»; 2. «nie traktować
czegoś poważnie»;
Zepsuć się – 1. «ulec uszkodzeniu»; 2. «stać się gorszym»; 3. «ulec demoralizacji».
42
 43

Висновок
Матеріалом дослідження були обрані тлумачні словники польської мови.
Як у літературній, так і в діалектній мові аналізована лексика об'єднується
у два розряди стосовно до її значення: слова з позитивним семантичним
навантаженням і слова із негативним семантичним полем. Треба відзначити
виразний ізоморфізм цього лексико-семантичного угрупування між двома
лінгвальними системами. Правда, в діалектній системі фіксуються слова, яких
немає в літературній мові. Отже, матриця аналізованої лексики переважно
накладається на таку основу літературної мови: про зовнішність, вік (delikatny,
pyszny, brutalny), про риси характеру, психологічне сприйняття (nachalny,
rzetelny, dziwny), про зовнішні та психічні ознаки людини (głupy, posłuszny,
pszyjacielski).
Підсумовуючи розглянутий матеріал приходимо до висновку, що
різноманітність назв для позначення негативної оцінки людини є
розгалуженішим порівняно з лексикою для передачі позитивної
характеристики.
 44

Використана література:
1. Багмут І.В. Лексико-семантичне поле звуконайменувань у сучасній
українській літературній мові (склад, структура, парадигматика): Автореф.
дис. канд. філол. наук: 10.02.01 «Українська мова» / Ірина Віталіївна Багмут;
Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова – К., 2007 – 22 с.
2. Бацевич Ф.С. Процес неологізації та динаміка структури семантичного
поля / Флорій Сергійович Бацевич // Мовознавство. – 1980. – №3. – С. 54 –
80.
3. Вільчинська Т.П. Семантико-словотвірна характеристика оцінних назв
осіб в українській мові: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.01
«Українська мова» / Тетяна Пилипіва Вільчинська / Львівський держ. ун-т ім.
І. Франка. – Львів, 1996. – 16 с.
4. Вільчинська Т.П. Семантико-словотвірна характеристика оцінних назв
осіб в українській мові: Дис. ...канд. філол. наук: 10.02.01. – Тернопіль, 1996.
5. Грищенко А.П. Лексикологія // Сучасна українська літературна мова:
Підручник / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред.
А.П.Грищенка. – К.: Вища школа, 2002. – С. 92–202.
6. Дорошенко С.М. Про польову структуру української термінології
нафтогазової промисловості // Проблеми граматики і лексикології
української мови. Зб. наук. праць. – К., 2002. – С. 151-159.
7. Єрмоленко С.Я. Експресивність // "Українська мова": Енциклопедія /
Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. та ін. – К., 2000. – С. 156–157.
8. Єрмоленко С.Я. Емоційна лексика // "Українська мова": Енциклопедія /
Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. та ін. – К., 2000. – С. 157–158.
9. Жаркова Л.П. Емоційно-оцінна лексика сучасної української мови
(загальні назви осіб): Дис. …канд. філол. наук: 10.02.01. – К., 1969.
10. Лисиченко Л. А. Лексикологія сучасної української мови. Семантична
структура слова. – Харків: Вид-во Харківського ун-ту, 1977.
11. Лисиченко Л.А. Лексико-семантична система української мови / Лідія
Андріївна Лисиченко– Х.: Харківський держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди,
2010. – 131 с.
12. Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник / Л. І. Мацько,
О. М. Сидоренко, О. М. Мацько; За ред. Л. І. Мацько. 2– ге вид., випр. – К.:
Вища шк., 2005. – 462 с.
13. Межжеріна Г. В. Структурна організація семантичних одиниць (поле –
лексикосемантична група – слово) / Ганна Валентинівна Межжеріна //
Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. – К., 2002. –
Вип. 5. – С. 114–126.
 45

14. Inny słownik języka polskiego / Red. M. Bańko. – T. 1-2. – Warszawa: PWN,
2000;
15. Mały słownik języka polskiego / Red. S. Skorupka, H. Auderska, Z. Łempicka.
–Warszawa: PWN, 1968;
16. Słownik języka polskiego / Red. J. Karłowicz, A. Kryński, W. Niedźwiedzki. –
T. 1-8. –Warszawa, 1900-1927;
17. Słownik języka polskiego / Red. W. Doroszewski. – T. 1-11. – Warszawa:
PWN, 1958-1969;
18. Słownik języka polskiego / red. M. Szymczak. – T. І-ІІІ. – Warszawa: PWN,
1978-1981;
19. Słownik współczesnego języka polskiego. / Red. B. Dunaj. – Warszawa:
Wilga, 1996;
20. Uniwersalny słownik języka polskiego / Red. S. Dubisz. – T. 1-4. – Warszawa:
PWN, 2006;
21. https://studfile.net/preview/3270602/;
22. https://ukrainskamova.com/publ/chinnij_pravopis/leksika/ekspresivna_leksika/
5-1-0-64;
23. https://studopedia.com.ua/1_137710_emotsiyno-ekspresivne-zabarvlennya-
sliv.html;
24. http://sbc.ptngu.com/12S5.html;
25. https://studepedia.org/index.php?vol=1&post=71962;
26. https://kievpereklad.com.ua/ua/leksika/;
27. https://sjp.pwn.pl/.