ЮНЕСКО

Організа́ція Об'є́днаних На́цій з пита́нь осві́ти, нау́ки і культу́ри,

скорочено ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural
Organization, UNESCO) — міжнародна організація, спеціалізована установа Організації
Об'єднаних Націй, яка при співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури
сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвитку національної
культури, охороні пам'яток культури тощо.
На початку 2013 року кількість країн-учасниць становила 195. На 2011 вона охоплювала
193 країн-держав; консультативний статус при ній мають неурядові організації (приблизно
250). У 2017 році Ізраїль та США заявили про вихід з організації[1]. Головний осередок
ЮНЕСКО знаходиться в Парижі. ЮНЕСКО має видавництво Office des Presses de l'Unesco
(різними мовами), в якому з'являються 26 періодичних видань, серед них «Кур'єр
ЮНЕСКО» (35 мовами), «Культури», «Музеум», «Перспективи освіти» та ін. Україна є
членом ЮНЕСКО від 1954.

Історія
У 1942 році у Великій Британії за ініціативою президента Ради з освіти Англії Уельсу
Річарда А. Батлера і президента Британської ради М. Робертсона була скликана
конференція міністрів освіти країн-союзників (англ. Conference of Allied Ministers of
Education). Зустріч, на якій були присутні представники 8 урядів, які перебувають в
еміграції, відбулася в Лондоні з 16 листопада по 5 грудня. Основним питанням
конференції було відновлення системи освіти з настанням миру. Замість одноразового
заходу до грудня 1945 року відбулося близько 60 зустрічей. Ідеї конференції знайшли
підтримку у світовому співтоваристві.
Після закінчення Другої світової війни в Лондоні пройшла конференція Організації
Об'єднаних Націй зі створення організації з питань освіти та культури (ЕКО / Конф) (англ.
United Nations Conference for the establishment of an educational and cultural organization
(ECO / CONF)). Конференція була скликана за рекомендацією зустрічі 1942 року і
конференції ООН з міжнародної організації (англ. United Nations Conference on
International Organization), яка відбулася у квітні-червні 1945 року в Сан-Франциско.
Основними завданнями організації були встановлення справжньої культури миру та
перешкоджання розв'язування нової світової війни, що реалізуються за допомогою
сприяння забезпеченню «інтелектуальної та моральної солідарності людства».
16 листопада 1945 був підписаний Статут ЮНЕСКО і створена підготовча комісія. Статут
був підписаний представниками 37 держав з 44, присутніх на зустрічі. Статут набув
чинності після того, як був ратифікований 20 державами. Це сталося 4 листопада 1946.
Перша сесія генеральної конференції ЮНЕСКО, в якій взяли участь представники 30
держав, пройшла в Парижі з 19 листопада по 10 грудня 1946.
ЮНЕСКО є правонаступником міжнародного комітету Ліги Націй з питань інтелектуальної
співпраці та її виконавчого установи — Міжнародного інституту інтелектуальної співпраці.
Міжнародний комітет (або комісія) з інтелектуальної співпраці у складі 12 чоловік був
створений в 1922 році за пропозицією Леона Буржуа, лауреата Нобелівської премії миру.
Ліга Націй вважала питання культури та освіти внутрішніми справами держав та
фінансово обмежувала діяльність комітету. Фінансова допомога була отримана від
Франції в 1926 році разом з установою в Парижі Міжнародного інституту інтелектуальної
співпраці. Інститут займався контактами між університетами, бібліотеками, науковими
спілками, перекладом літературних творів, юридичними питаннями інтелектуальної
власності, співробітництвом в області музеїв і мистецтва, зв'язками зі ЗМІ. Передача
повноважень, які можуть бути виконані в межах плану діяльності ЮНЕСКО, здійснювалася
відповідно до статті 9 статуту ЮНЕСКО та статті 63 статуту ООН. Крім того, ЮНЕСКО
були передані фінансові активи інституту.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі
Організація з безпеки і співробітництва в Європі (OSCE: англ. Organization for
Security and Co-operation in Europe, фр. Organisation pour la sécurité et la
coopération en Europe); до 1995 року називалася Нарадою з безпеки і
співробітництва в Європі (НБСЄ) — (CSCE: англ. Conference for Security and
Cooperation in Europe, фр. Conférence sur la sécurité et la coopération en Europe).

Історія створення та засади діяльності[ред. | ред. код]

Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, що проходила з 3 липня 1973 р.
до 1 серпня 1975 р. за участю 33-х європейських держав, США і Канади,
завершилася підписанням главами держав і урядів в Гельсінки Заключного акту,
який став довгостроковою програмою дій з будівництва
єдиної, мирної, демократичної і процвітаючої Європи. Нараду було започатковано
як політичний консультативний орган, до якого ввійшли
країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. 1 січня 1995 р., згідно з
рішенням Будапештського саміту, Нарада з безпеки та співробітництва в Європі
змінила свою назву на Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) і
набула статусу міжнародної організації.
У процесі розвитку розпочатого 1972 року процесу НБСЄ 1975 року було укладено
Гельсінський Заключний акт. Цей документ охоплює широке
коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини
між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в
політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також
співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях.
Знаменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р.
про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й
розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінській
зустрічі в липні 1992 року країни-учасниці прийняли рішення заснувати
у Відні Форум НБСЄ з питань співпраці в галузі безпеки (FSC), під егідою якого нині
відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над
озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки.
Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22
вересня 1992 року, тривали переговори щодо пакету документів за мандатом,
узгодженим у Гельсінкі під назвою «Програма термінових заходів» з питань
контролю над озброєннями, роззброєння та заходів щодо зміцнення довіри,
безпеки та співробітництва і запобігання конфліктам.
У руслі Програми термінових дій ще два елементи були узгоджені в
грудні 1994 року напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського
документа (Віденський документ-94), що об'єднала
колишні Стокгольмський та Віденський документи й обіймала також тексти
документів про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі,
узгоджені 1993 року, а також документ про глобальний обмін військовою
інформацією. Підсумковий документ саміту, який увібрав у себе нові Керівні
принципи непоширення, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з
політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві
зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх
використання.
У руслі контролю над звичайними озброєннями під час відкриття саміту НБСЄ в
Парижі 19 листопада 1990 року 22 країни НАТО та тодішньої Організації
Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні
сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного
океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10
липня 1992 року в рамках Гельсінського саміту НБСЄ було підписано Заключний
акт Договору ЗЗСЄ — 1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності
звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи.
На початку 2000-х рр. до ОБСЄ
входили: Австрія, Албанія, Азербайджан, Андорра, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Бо
снія і Герцеговина, Ватикан, Велика
Британія, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахста
н, Канада, Кіпр, Киргизька
Республіка, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Ні
дерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Сан-Марино, 
Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Таджикистан, колишня
Югославська Північна
Македонія, Туркменістан, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Ф
ранція, Хорватія, Чеська Республіка, Чорногорія, Швейцарія, Швеція, Югославія.[1]
Одним з центральних інститутів ОБСЄ, що відіграє важливу роль у процесі
вирішення завдань всієї Організації є утворена у квітні 1991 року Парламентська
асамблея — парламентський вимір Наради з безпеки і співробітництва в Європі.
На той час до складу Асамблеї увійшов вищий законодавчий орган СРСР.
Головним форумом для регулярних політичних консультацій є Рада
міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ, заснована Паризькою
хартією для нової Європи, ухваленою 21 листопада 1990 року главами держав і
урядів тодішніх 34 країн-учасниць у рамках зустрічей у НБСЄ.
Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців,
відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання
ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який
згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам
у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро
демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ).
19 червня 1991 року в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів
закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з
надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ.
9 липня 1992 року на заключному засіданні у Гельсінкі глави держав та урядів
країн-учасниць НБСЄ ухвалили Декларацію Гельсінського саміту «Проблеми доби
змін». Декларація відбивала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення
інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах
національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання
конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомлювальних
візитів та місій доповідачів.
14 грудня 1992 року на засіданні Ради міністрів закордонних справ у Стокгольмі
було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено
заснувати посаду Генерального секретаря.
1 грудня 1993 року Рада міністрів закордонних справ на своєму засіданні
в Римі схвалила ці організаційні зміни, в тому числі заснування у Відні двох нових
структур — Постійного комітету, що став першим постійно діючим органом НБСЄ
для проведення політичних консультацій і ухвалення рішень, та єдиного
загального Секретаріату.
Перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі
відбулося 1994 року на саміті в Будапешті. Тут також було прийняте рішення про
заміну Комітету старших посадовців Вищою радою, яка скликатиметься
щонайменше двічі на рік, а також перед засіданнями Ради міністрів, та
збиратиметься як Економічний форум; про створення Постійної ради (замість
Постійного комітету), яка працюватиме у Відні як орган проведення регулярних
політичних консультацій і ухвалення рішень; про розгляд виконання усіх
зобов'язань НБСЄ на засіданнях, які мають відбуватися у Відні напередодні
кожного саміту.
На Стамбульському саміті ОБСЄ в листопаді 1999 року, з метою посилення
процесу політичних консультацій в межах ОБСЄ, було створено Підготовчий
комітет під егідою Постійної ради ОБСЄ та Оперативний центр, що планує і
забезпечує проведення конкретних операцій ОБСЄ.
Відповідно до Декларації Гельсінського саміту 1992 року, ОБСЄ розробила цілий
ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови
ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та
посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання
кризових ситуацій та запобігання конфліктам.
За останні кілька років ОБСЄ вживала таких заходів
стосовно Косово, Санджака, Воєводини, Македонії, Грузії, Естонії, Таджикистану, 
Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні. Починаючи з вересня 1992 року,
НБСЄ здійснювала в Албанії, Болгарії, Хорватії, колишній Югославській Республіці
Македонія, Угорщині та Румунії місії, покликані сприяти перевірці дотримання
режиму санкцій (SAMs), введених ООН щодо Федеративної
Республіки Югославія (Сербія та Чорногорія).