1. Методика викладання зарубіжної лри як наука.

Предмет, зміст
завдання курсу.

Методика викладання літератури – „самостійна педагогічна наука про

виховання, літературну освіту й розвиток особистості учня засобами
художнього слова, наука про раціональне використання методів  і прийомів,
які забезпечують учителеві-словеснику найвищу педагогічну
результативність у його роботі з учнями за мінімальної затрати їхньої енергії
та сил” (Г.Л.Токмань).

Об’єкт дослідження методики викладання світової літератури – процес

професійної підготовки майбутнього вчителя до викладання світової
літератури в школі.

Предмет дослідження методики викладання світової літератури – зміст,

методи, прийоми, види і форми навчальної діяльності, спрямовані на
реалізацію освітньо-виховних завдань шкільної дисципліни „Зарубіжна
література”.

Методика викладання світової літератури визначає коло проблем, пов’язаних

з викладанням у школі зарубіжної літератури, досліджує їх і шукає
найефективніші способи їхнього розв’язання.

Специфічні методи дослідження в галузі методики – це критичне засвоєння

досвіду зарубіжної та вітчизняної методики, масове усне й письмове
опитування учнів, метод цілеспрямованого спостереження, педагогічний
експеримент.

2. Значенння шкільного курсу “Зарубіжна література” його зміст.

На основі нових програм, підручників, навчальних посібників з літератури

плануючи уроки й систему позакласних занять в усіх їх різновидностях
вчитель-словесник має творчо використовувати нові й відроджені
надбання мистецтва слова і всіх споріднених з ним видів художньої
творчості, схвальне прийняті народом, а також досягнення літературознавчої
науки.

Повернені із забуття письменники і сучасні твори української літератури

несуть у собі збагачення змісту уроків, різноманітних творчих видів саме
стійної роботи з книгою, читацьких конференцій та інших форм класних та
позакласних літературних занять. Зрозуміло, що цьому високому рівню
художньої думки суспільства змісту творів має відповідати і методика
літератури.Зарубіжна література передбачає формування потреби і
відповідних навичок у читанні художньої літератури; створення на основі
засвоєних літературних знань оптимальних умов для всебічного розвитку і
реалізації особистості; формування національних і загальнолюдських
цінностей; залучення учнів до найкращих здобутків духовної культури.

3. Специфіка предмету “Зарубіжна література”

В центрі шкільної програми містяться дібрані у відповідності з зіковими,

психологічними можливостями дітей видатні за своїм ідейно-художнім
значенням твори письменників.Водночас, на певних етапах навчання
програма передбачає засвоєння науково обгрунтованого і чітко визначеного
кола історико- і теоретико-літературних знань, формування вмінь і навичок,
зв'язаних з читанням, аналізом і оцінкою художніх творів, оволодіння
літературною мовою, заглиблення у стиль письменника.Курс літератури в
середній школі програма ділить на два етапи: перший- 5-8 класи); другий - 9-
11 класи. Такий поділ зумовлений освітньо-виховними завданнями предмета,
віковими особливостями учнів, їх пізнавальними, психологічними,
розумовими можливостями. Попередній - пропедевтичний курс - курс
читання в початкових класах покликаний навчити дітей на тільки читати, а й
сприймати художні твори чуттям і свідомістю, шанувати книжку, любити
літературу, плекати життєву потребу в ній.З 5 по 8 клас — пропедевтичний
курс, який підготує школярів до аналізу художніх творів різних літератур; 2)
з 9 по 12 клас — основний курс — читання й дослідження художніх текстів з
урахуванням їхньої національної специфіки у взаємозв'язку з процесом
розвитку світової культури.В системі освіти України дисципліна «Зарубіжна
література», була введена у школах з 5 по 12 класи. Завданням зарубіжної
літератури як шкільного предмета є вивчення кращих творів світового
письменства, розвиток художнього смаку та вміння самостійно працювати з
творами світового мистецтва, свідомо сприймати закладені у слові духовні
цінності

4. Принципи викладання зарубіжної літератури.

Основна мета предмета „світова література” – залучити школярів до

скарбниці світової культури, ознайомити їх із визначними зразками різних
країн і народів, дати уявлення про світовий літературний процес, історію
його розвитку від стародавніх часів до сьогодення, про національну
своєрідність та загальнолюдську цінність включених до курсу літературних
творів у співставленні з рідною літературою.

Недоліки:

1) „залучити” – для цього повинні існувати міжпредметні зв’язки;

2) „ознайомити” – вивчити поверхово, а зарубіжна література повинна
вивчатися глибоко;

3) „дати уявлення” – не значить навчити дітей.

Принципи вивчення зарубіжної літератури:

1) принцип країнознавчого і етнокультурного підходу;

2) принцип вивчення літератури як мистецтва слова;

3) принцип єдності форми і змісту художнього твору;

4) принцип історизму;

5) принцип пріоритету загальнолюдських цінностей;

6) принцип цілісності у підході до твору.

5. Аналіз чинних програм із зарубіжної літератури.

Програма 2012 зі змінами 2015 має принципові відмінності від попередніх

програм, а саме:

1) програма 2012 зі змінами 2015 забезпечує новий Державний стандарт

базової і повної загальної середньої освіти 2011 та змістові лінії
літературного компонента ДС (емоційно-ціннісна, літературознавча,
культурологічна, компаративна);

2) у програмі 2012 зі змінами 2015 реалізовано нову структуру літературної

освіти: 5-7 класи – прилучення до читання (проблемно-тематичний і
жанровий принципи), 8-9 класи – системне читання (істориколітературний і
жанрово-родовий принципи), у 10-11 класах передбачено творчо-критичне
читання (історико-літературний і мультикультурний принципи);

3) програма 2012 зі змінами 2015 дає можливість вивчати твори не тільки за

хронологією, а й за принципом концентричного розширення (від простого –
до складного, від початкових уявлень про літературне явище або творчість
письменника – до поглиблення знань про них);
4) програма 2012 зі змінами 2015 містить обов’язковий і варіативний
компоненти (відповідно 80 % : 20 %), учителі й учні отримали більше
можливостей вибирати твори в деяких розділах програми;

5) до програми 2012 зі змінами 2015 для 5-9 класів уведено твори, що

відповідають особливостям учнів саме цієї вікової категорії, а складні для
сприйняття учнів 5-9 класів перенесено до старших(10-11) класів («Одіссея»
Гомера, «Божественна комедія» Данте, «Гамлет» В. Шекспіра, «Фауст» Й.В.
Гете, соціально-психологічні й філософські романи і п’єси XIX-XX ст. тощо);

6) до програми 2012 зі змінами 2015 уведено не тільки класичні (понад 85 %),

а й найкращі сучасні твори (близько 15 %) Європи та інших країн, що
отримали міжнародне визнання;

7) програма 2012 зі змінами 2015 забезпечує формування літературної

компетентності (емоційно-ціннісна, літературознавча, загальнокультурна,
компаративна компетенції);

8) програма 2012 зі змінами 2015 має виразний європейський вектор, що

підкреслено в епіграфі із гімну Євросоюзу (ода «До радості» Ф. Шиллера), а
також у змісті програми;

9) уперше в програмі з’явилися рубрики «Україна і світ», «Література і

культура», «Елементи компаративістики», у яких акцентовано
українознавчий аспект викладання зарубіжної літератури;

10) у зв’язку із настановою МОН на активізацію вивчення іноземних мов в

Україні у програмі 2012 зі змінами 2015 забезпечено можливості для читання
художньої літератури мовами оригіналів (англійською, німецькою та ін.), а
також зіставлення оригіналів і перекладів (за умови володіння іноземною
мовою учнями та вчителем).

6. Планування та організація праці словесника. Види планування.

Питання планування дуже актуальне в наш час. Це питання має розглядатися

як певний порядок розміщення навчального матеріалу та визначення
послідовності спрямованих на досягнення навчально-виховної мети дій як
учителя, так і учнів. Порядок може бути різноманітним, але він повинен
забезпечити найефективніший шлях розв’язання виховних завдань.

Основні правила планування:

1) нумерація тем = кількості годин;

2) тема уроку формується науково-діловим стилем з урахуванням анотації,

яка подається до кожної теми;

3) дата записується олівцем;

4) кількість годин різна на уроках різних типів.

Типи уроків

- урок вивчення художніх творів – читання та робота, яка спрямована на

розуміння програмових творів;

- урок виразного читання – для цілеспрямованого навчання виразному

читанню епічних, ліричних і драматичних творів;

- урок позакласного читання (планується завчасно);

- урок розвитку мовлення, що має такі форми:

відповіді на запитання (усно чи письмово);

-твори-мініатюри;

робота за картиною;

відгук на прочитану книгу;

ігри (наприклад: „Я питаю – ти відповідаєш”);

конкурси на краще читання, загадку.

- урок-повторення вивченого.

5) літературні 5-хвилинки плануються заздалегідь. Вони можуть бути як

окремою ситуацією на уроці, так і плановим навчальним матеріалом, який
дозволить розповісти події сучасності, обійдені програмою, але важливі. У
підготовці допоможуть літературні календарі, періодична література. Можна
подавати додатковий матеріал до вивчення якоїсь теми.

6) вивчення напам’ять учитель планує самостійно, враховуючи зміст і форму

твору;

7) теорія літератури подається за програмою;

8) міжлітературні зв’язки використовуються під час оглядових тем, при

монографічних темах, при дослідженні історії створення твору та сюжету,
при аналізі художнього твору, при розкритті значення творчості
письменника. Варто використовувати метод співставлення, залишаючись на
позиціях конкретно-історичного дослідження.

9) наочність та ТЗН допомагають:

 уявити людину, про яку вони ніколи не чули і не бачили її;

 легше зрозуміти літературні явища, що відбувалися;

 відчути своєрідність далеких епох;

 сприйняти життя людей різних країн, їх звичаї, побут, проблеми;

 побачити, як твори продовжують своє життя в інших творах мистецтва.

7. Урок зарубіжної літератури, його структура.

В основу класифікації уроку літератури можна покласти мету вивчення

літератури взагалі і конкретного твору зокрема. Щоправда, по-перше, за
умови, що будь-яка класифікація не буде сприйматися як остаточна й
абсолютна. А по-друге, за обов’язковою умовою, що учитель принципово
відмовляється від будь-яких сталих, традиційних форм, , „стандартних”
уроків, під час яких нівелюються індивідуально-творчі здібності словесника
та його вихованців.

Сформуємо риси, які повинні характеризувати такий урок:

• дух творчих пошуків;• науковість;• емоційність;• раціональне використання

різноманітних методів і прийомів;• застосування інноваційних технологій;•
урахування специфіки інонаціонального та іномовного твору, який подається
в перекладі;• особистісно зорієнтований характер навчання учнів.

Структура уроку світової літератури визначається багатьма чинниками.

Зокрема, такими:

• змістом навчального матеріалу;

• специфікою предмета;

• віковими особливостями учнів певного класу;

• типом уроку;

• характером дидактичних, розвивальних і виховних завдань;

• рівнем підготовленості класу;

• особистими здібностями та схильностями вчителя;

• психологічними особливостями класного колективу;

• дидактичною метою тощо.

Отже, виділяють за типологічними ознаками наступні типи уроків світової

літератури:

• урок творчого читання;

• урок текстуального аналізу твору;

• урок компаративного аналізу твору;

• урок культурологічного аналізу твору;

• комбінований тип уроку, який складається з елементів попередніх чотирьох

типів.

8. Аналіз уроку зарубіжної літератури.

АНАЛІЗ УРОКУ З МЕТОЮ: Вивчення характеру взаємовідносин учителя і

учнів

· Організація роботи учнів на різних етапах уроку.

· Уміння вчителя володіти класом, активізувати діяльність учнів,

організувати самостійну роботу.

· Індивідуальний підхід до учнів.

· Рівень педагогічних вимог до учнів, їхніх відповідей, розвитку мови та

мислення.

· Характер постановки питань учням.

· Реакції учителя на помилки, яких припустилися учні у відповідях.

· Характер взаємовідносин між учнями.

· Загальна емоційна та інтелектуальна атмосфера на уроці.

· Дотримання норм педагогічної етики. Культура спілкування.

· Стиль і темп роботи вчителя, їхній вплив на діяльність учнів (енергійність,

рішучість, в’ялість, байдужість тощо).
· Стимуляція успіхів учнів, арсенал стимулів.

· Мовна взаємодія на уроці (культура мови, логічність, емоційність).

АНАЛІЗ УРОКУ З МЕТОЮ: Вивчення характеру взаємовідносин учителя і

учнів

· Організація роботи учнів на різних етапах уроку.

· Уміння вчителя володіти класом, активізувати діяльність учнів,

організувати самостійну роботу.

· Індивідуальний підхід до учнів.

· Рівень педагогічних вимог до учнів, їхніх відповідей, розвитку мови та

мислення.

· Характер постановки питань учням.

· Реакції учителя на помилки, яких припустилися учні у відповідях.

· Характер взаємовідносин між учнями.

· Загальна емоційна та інтелектуальна атмосфера на уроці.

· Дотримання норм педагогічної етики. Культура спілкування.

· Стиль і темп роботи вчителя, їхній вплив на діяльність учнів (енергійність,

рішучість, в’ялість, байдужість тощо).

· Стимуляція успіхів учнів, арсенал стимулів.

· Мовна взаємодія на уроці (культура мови, логічність, емоційність).

9. Вивчення епічних творів.

Епос вважається головним родом літератури і посідає провідне місце в

шкільному курсі літератури. Епос - „відтворення довкілля в його об'єктивній
сутності, в його об'єктивному перебігу подій, в їх сюжетному розвитку,
неначе поза втручанням автора”. Із зразками епосу учні знайомляться ще у
молодших класасх, поступово ускладнюючи зміст. У 5-8 класах провідне
місце оповідання, зрідка поема, повість; у старших – переважно романи і
рідше оповідання та повість. Така значна увага до епічних творів
обумовлена, насамперед, глибиною докладного опису певних подій,
людських характерів та еволюції персонажів. Тільки епічні твори можуть
відображати життя у всій його складності і повноті, а лірика і драма лише є
предметом відображення та мають частковість загального процесу. За
визначенням Гегеля, ,, художні твори мають розглядатися через з'ясування
загальних особливостей літературної епохи, якою вони породжені”. Саме від
розуміння загальних особливостей епохи і суспільства залежить розуміння
зображеного, тобто створюється відповідна передумова для формування
власної думки, виникнення адикватних хвилювань у читачів, збагачення
досвіду взаємностей людей, розуміння людських характерів.

Головними особливостями епічного твору є :

-розповідна, сюжетно-описова форма зображення життя;

-розкриття характерів через дії і вчинки в різноманітних обставинах;

-широке багатогранне відтворення дійсності

-авторські відступи, авторське мовлення і мовлення персонажів.

Епічний твір має об'єктивний зміст, але його сприйняття об'єктивно

суб'єктивний процес. У кожного він виражається індивідуально і незавжди
художній твір сприймається читачем високо. У шкільній практиці ще існує
поверхове сприйняття прочитаного. Учні здатні висловити власну думку про
загальні людські почуття, відображені в художньому творі. Але, коли йдеться
про складні долі людей за умов іншої епохи і суспільства, коли для розуміння
суті зображеного образу чи конфлікту недостатньо лише уявлення,
виникають труднощі які важко подолати. Тому сьогодні одне з
найважливіших завдань словесника- представити кожний художній твір як
явище культури людства а певному етапі її розвитку, в якому органічно
поєднані багатовіковий досвід людства, особливості творчої індивідуальності
митця, його бачення зображуваного, поставлено певні проблеми.

Отже, серед психолого-педагогічних умов, які ефективно впливають на

сприйняття і вивчення художніх твору учнями, особлива увага приділяється і
психологічним віковим особливостям школярів; емоційності навчального
процесу, яка базується на теорії асоціативності, теорії реалістичного
сприйняття художнього твору;принципи педагогічного співробітництва.

До проблем вивчення художніх творів зверталися не лише методисти й

літературознавці. Одні вважали, що треба вчити насолоджуватися книгою,
інші акцентували увагу на потребі творчо розвивати мислення, але більшість
вважала, що голове під час вивчення твору треба формувати естетичні та
етичні ціності, духовність учня. І справді, не можна не погодитись з
твердженням, що художній твор має велике виховне значення.

Під час методики вивчення епічного твору забезпечуються ґрунтовні знання,

розвиток пам'яті, спостережливості, логічного мислення, творчої уяви та
естетичного смаку.

Є.А. Пасічник пропонує таку послідовність етапів вивчення художнього

твору:

- підготовка до сприймання;

- читання тексту;

- текстуальна робота над твором;

підсумкові заняття.

Для ефективної роботи необхідно раціонально розподілити час на вивчення

твору, визначити епізоди, образи, каритни, художні деталі для аналізу,
продумувати завданя для учнів, обрати методи, прийоми, види і форми
роботи, які забезпечать високу результативність в умовах явного класу і
певного складу учнів.

Методисти-науковці і методисти-практиканти вважають, що важливу роль у

вивченні епічного твору відіграє правильна організація роботи з текстом.
московські методисти-науковці О.Ю.Богданов, С.А.Леонов, В.Фчертов
визначають, що вивчення літературих творів в школі складаються з 4
основих етапів:а) вступне заняття;б) читання;в) аналіз;г) підсумкове заняття.

Розглянемо лише етапи вивчення епічих творів:

5-6 клас 1. Підготовка до сприйняття твору;

2. Читтання твору з коментарем;

3. Словникова робота;

4. Бесіда за змістом почитаного;

5. Близький до тексту переказ;

6. Використання окремих елементів аналізу;

7. Підсумкове заняття;

8. Творчі усні та письмові роботи.

7-8 клас 1. Підготовка до сприйняття твору;

2. Читтання твору;

3. Словникова робота;

4. Бесіда за змістом почитаного;

5. Використання елементів аналізу;

6. Підсумкове заняття;

7. Творчі усні та письмові роботи.

9-11 клас 1. Підготовка до сприйняття твору;

2. Читтання твору;

3. Підготовка до аналізу;

4. Аналіз твору;

5. Підсумки

6. Творчі усні та письмові роботи.

Учитель може творчо опрацьовувати запропоований варіант вносячи свої

власні зміни. Головне не втратити внутрішню логіку вивчення епічного як
єдиного компоненту твору.

10. Вивчення ліричних творів.

Згідно з чинною програмою із зарубіжної літератури учні повинні осягнути

все розмаїття літературних напрямів, течій, стилів, опанувати твори від
античності до сьогодення. Важливу роль у літературній освіті школярів
відіграє вивчення ліричних творів.

Лірика - особливий род літератури, який має специфічні риси:

- людина присутня у ній не лише як автор (обєкт), але і як її субєкт,

зображається здебільшого у сфері внутрішнього життя;

- лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного "я". Авторський

монолог є тільки однією з форм вираження свідомості поета;

- слово в ліриці є своєрідним концентратом поетичності;

- у сприйнятті ліричного твору має брати участь читач, який розуміє
прочитане і співпереживає йому.

Ліричні твори - це згустки художніх образів. Тут кожне слово, кожна фраза
набуває вагомого звучання і майже не піддається розчленуванню, перекладу
на мову понять. В них синтезується не лише смисловий, а й емоційний зміст.
Підміна образів ліричних творів логічними міркуваннями, поняттями,
констатацією фактів, спотворює їх зміст, бо простий переказ ліричного вірша
вже сприймається як звичайна інформація, і вимоги до словесного
оформлення думки підпорядковуються іншим законам. Художній логіці
властиві свої особливості мислення, способи моделювання дійсності.

На відміну від драматичного або епічного, літературний образ спочатку

впливає емоційно - на почуття, настрої, а вже потім - на думки читача. За
тематикою, провідними мотивами лірику поділяють на громадянську
(політичну), філософську, інтимну (особистісну), пейзажну. Однак такий
поділ є дещо умовним. Інтимна чи, скажімо, пейзажна лірика може також
мати політичний характер. Зміст, тематичне спрямування художнього твору
певною мірою визначають особливості його вивчення. Не менш важливою
стороною ліричного твору, яку повинен враховувати вчитель, є його
структура. За структурою і способом організації матеріалу лірику поділяють
на рефлексійно-виражальну, розповідну, описову. Виділяються також
змішані структури ліричних творів, що мають ознаки всіх типів.

Ліричні твори відзначаються і особливостями художньої мови, розуміння

якої вимагає добре розвиненої уяви, мислення образами, тонкого чуття,
вразливості, загального розвитку людини. Тому під час вивчення віршів дуже
помітна строкатість учнівських вражень. Широта художніх узагальнень у
ліричних творах обєктивно породжує в учнів різні асоціації залежно від їх
особистого досвіду.

Так, логічну послідовність вивчення літературних творів у середніх класах

можна окреслити такими етапами:

1) підготовка до сприйняття літературного твору;

2) читання твору;

3) навчально-емоційна пауза;

4) повторне читання;

5) словникова робота;
6) бесіда за змістом прочитаного;

7) використання елементів аналізу;

8) повторне читання;

9) вивчення напамять;

10) творчі усні та письмові роботи учнів.

Знання, які учні отримують на першому етапі вивчення ліричного твору,

мають викликати у них інтерес до вірша, що вивчатиметься, почуття
очікування чогось незвичайного. Це можуть бути відомості з історії
створення вірша, повязані з фактами біографії автора, про історичні події з
літописних джерел, з мемуарів, з епістолярної спадщини. Таким чином
забезпечується логічний перехід від одного етапу - підготовки до сприйняття
ліричного твору - до іншого - його виразного читання. Третій етап повязаний
з емоційно-естетичною (навчальною) паузою. Після сприйняття вірша в учнів
поглиблюється загальний емоційний стан. Їм необхідно побути на самоті зі
своїми почуттями, думками. Термін "навчальна пауза" обєднує у собі
емоційну та естетичну паузи. Саме під "навчальною паузою" ми розуміємо
обмежений час, відведений на уроці вчителем після прочитання
літературного твору для самостійного його осмислення і оцінки, які дають
імпульс до саморозвитку і самовиховання. Після навчальної паузи доречним
є повторне читання про себе, яке можна використовувати у поєднанні з
прийомом читання під музику.

Словникова робота передбачає визначення лексичного значення

незрозумілих для учнів слів, словосполучень для усвідомлення змісту
ліричного твору в цілому.

Бесіда за змістом прочитаного, як і словникова робота, спрямована на

перевірку розуміння змісту виучуваного твору. Запитання бесіди мають
орієнтуватися на зміст кожної послідовно окресленої частини вірша. На
даному етапі в процесі відповіді на запитання вчителя доречно вчити учнів
використовувати елементи аналізу художнього ліричного тексту, залучаючи
окремі теоретичні поняття.

Під час аналізу (вивчення) художнього ліричного твору важливо

активізувати в учнів усі види памяті. Вчителю слід памятати, що
застосування словесно-логічної та емоційної памяті у процесі вивчення
ліричних творів напамять дає найефективніші результати. У даному разі це
образи, уявлення, думки, переживання і звязки між ними. Вчитель має також
розумітися на певних психологічних особливостях, видах памяті, зокрема
йдеться про моторну, словесно-логічну, образну, емоційну память [24,46-50].

Підсумкові заняття після вивчення ліричних творів дають можливість

учителю перевірити, чи вдалося йому разом з учнями реалізувати навчально-
виховну мету, яку було поставлено до програмової теми. Для цього він може
запропонувати учням низку запитань, які стосуються всіх етапів вивчення
ліричних творів. Водночас вчитель зясовує недоліки у своїй роботі, корегує
її. Зробити ґрунтовні висновки вчителю допоможуть також різноманітні види
творчих робіт, ігри, вікторини, ринги тощо. Що стосується вивчення
ліричних творів у старших класах, то воно має базуватися на досвіді
середньої ланки освіти. У старших класах ефективність уроків з вивчення
ліричних творів залежить від наступних чинників:

- обізнаність вчителя з життєвим і творчим шляхом митця;

- кількості творів, які читав вчитель, добре знає і готовий читати напамять;

- ставлення вчителя саме до цього поета, до вірша, що вивчається;

- обсягу знань з теорії літератури та володіння методикою вивчення

ліричного твору.

Після опанування поданої інформації вчитель може вирішувати питання

методичного характеру, зокрема щодо визначення обсягу використання
окресленої вище інформації, методів та прийомів її реалізації на уроці
зарубіжної літератури. Отже, лише за таких умов учитель зможе викласти
теоретичний матеріал, який міститься у шкільних програмах, вчити
аналізувати ліричний твір в єдності змісту та форми.

15. Евристичний метод та його прийоми.

Евристичні методи – це спеціальні методи аналізу, що базуються на

використанні досвіду, інтуїції фахівця та його творчого мислення.
Евристичні методи поділяються на експертні та психологічні.

Перший варіант евристичного методу передбачає: створення проблем¬ної

ситуації і формулювання проблемного завдання, яке є складним для
поетапного розв'язання молодшими школярами. Тому воно ділиться на ряд
простих під проблем. Вони виходять одна з одної, тобто кожна наступна
зумовлюється попередньою, а розв'язання останньої приводить до
розв'я¬зання головної проблеми.
Другий варіант методу передбачає організацію розв'язання цілісної проблеми
поетапно. До роботи на кожному етапі діти залучаються з різним рівнем
співробітництва з учителем, залежно від їх загальної та локальної готовності.
Так, одні етапи вони виконують разом з учителем, інші — самостійно, але під
його безпосереднім керівництвом, а деякі виконує сам учитель, показуючи й
коментуючи процес діяльності.

У п’ятикласників евристичний метод найчастіше використо-вується у формі

бесіди.

Критеріями вибору евристичного методу у процесі навчання є відповідність

власне предметного змісту та загальна й локальна го¬товність школярів до
такого виду діяльності.

16. Дослідницький метод та його прийоми.

Його мета – розкрити нові аспекти художнього твору, які не висвітлювались

раніше, - розвивати вміння самостійно аналізувати твір. Це досягається
шляхом постановки проблемних питань, дослідницьких завдань. Цей метод
близький до евристичного. Відмінність – у наступному: При евристичному
вчитель ставить завдання і в значній мірі спрямовує пошук учнів, вчить
прийомам; При дослідницькому учні, уже, володіючи прийомами, самостійно
вирішують складні завдання на базі нового матеріалу, самостійно приходять
до узагальнених суджень. Дослідницький метод може застосовуватись на
звичайних уроках, але частіше на уроках семінарського типу, уроках-
конференціях, факультативних заняттях. Прийоми: - висунення вчителем
проблеми для всього класу, при чому ряд аспектів цієї проблеми
розробляється групою учнів чи індивідуально; - вчитель пропонує теми для
семінарських занять і учні беруть цікаві їм для доповіді, співдоповіді, чи
роблять виступ в ролі опонента; - вчитель пропонує учням для аналізу твір,
який не вивчався за програмою; або ж твір вибирається самим учнем.
Пропонуючи теми, вчитель консультує, спрямовує пошук. Види діяльності: -
самостійний аналіз частини, епізода чи цілого твору, що не вивчався за
програмою; - зіставлення в тематичному, проблемному, теоретико-
літературному плані двох чи кількох творів; - зіставлення, аналіз двох чи
кількох точок зору на твір в цілому, образ з обґрунтуванням своєї думки; -
зіставлення літературного твору з його екранізацією (чи спектаклем); -
самостійна оцінка спектаклю, різної інтерпретації акторів героя; - оцінка
проглянутого кінофільму, вставки живопису; - краєзнавчі дослідження.
Результати цих видів діяльності можуть бути оформлені в доповіді, твори,
реферати, статті для газети. В процесі виконання цих робіт учні в більшій
мірі оволодівають знання в царині літературознавчої науки. Застосування
цього методу стимулює учнів до пошуку, - вчить користуватися каталогом; -
знаходити потрібні для використання завдання книги; - конспектувати,
цитувати.

17. Репродуктивно-творчий метод та його прийоми.

Репродуктивний метод є способоморганізації навчальної діяльності, яка

відбувається за певною інструкції із застосуванням (або відтворенням)
отриманих раніше знань і послідовності практичних дій. Так як цей метод
завжди відбувається за певним алгоритмом (або інструкції), то його нерідко
називають інструктивно-репродуктивним.

Визначимо прийоми, через які реалізується репродуктивний метод:

– слово

– розповідь

– лекція.

– завдання за підручником чи посібником.

18. Особливості вивчення біографії письменника в середніх і старших

класах.

Вивчення життєвого і творчого шляху письменника — важлива ланка у

системі викладання літератури в школі. Насамперед це пояснюється тим, що
життя та діяльність визначного майстра слова є найкращим коментарем до
його творів. Отже, вивчення життєвого шляху письменника повинне бути
своєрідною психологічною та естетичною підготовкою учнів до розгляду
його творчості.

У п’ятих-шостих класах не вимагається спеціального вивчення біографії

письменника, однак, природно, вчитель не може обійтися без розповіді хоча
б про якийсь епізод з його життя, розглядаючи згодом художній твір.
Програма передбачає певне ознайомлення учнів з життям найвидатніших
письменників
Важливе місце належить фактам, які допомагають учням зрозуміти суспільне
середовище, в якому зростав письменник, історичні події, що визначили
напрям його творчості, зв’язок з передовими людьми часу, розкривають
секрети творчої лабораторії, визначають його місце в літературному процесі.

19. Рубрикація біографічного матеріалу.

1) Зв’язок біографії письменника з історією, життям та духовними

традиціями його народу. Проблеми, що хвилювали сучасників.

2) Тісний зв’язок життєвого та творчого шляху.

3) Показати неповторну індивідуальність письменника, багатогранність його

таланту.

4) Особливу увагу приділяємо зростанню особистості письменника

(підбираємо відповідні матеріали про дитинство, юність, рідних, які
визначили долю митця, про виховання та освіту, захоплення, коло читання
письменника (ракурс: письменник як читач). Інтерес до перших кроків
письменника в літературі.

5) Увага на перекладацьку діяльність письменника (якщо була), інтерес

перекладачів до його творчості, особливо, українських.

6) Розкрити секрети творчої лабораторії митця, показати його місце в

національному та світовому літературному процесі. Висвітлити матеріали
про розвиток традицій національної культури в творчості письменника,
звернення до історії народу, фольклорні мотиви, вплив попередників.

7) Враховувати, що учні вже знають про письменника (не переказувати знову

те, що добре відомо учням, а актуалізувати цей матеріал).

8) Відбирати факти, що позитивно впливатимуть на формування світогляду

учнів, активної життєвої позиції, моральних якостей, сприятимуть
психологічному здоров’ю учнів. Принцип: не нашкодити!

9) Не перевантажувати фактами, орієнтуватися на доступність та науковість

матеріалу.
Перелік питань з історії зарубіжної літератури та літературної критики

1. Літературознавство доби Античності. Естетичні погляди Платона й

Аристотеля.

Літературознавство епохи античності було невіддільним від філософії.

Давньогрецькі вчені дали найменування літературознавчим термінам,
сформували основні теоретико-літературні поняття. Вони вважали мистецтво
наслідуванням природи. Під наслідуванням розуміли творче відображення
дійсності.

Значний внесок у розвиток теоретико-літературної думки зробили Геракліт

(544—483 рр. до н. е.), Демокріт (460—370 рр. до н. е.), Сократ (469—399 рр.
до н. е.). Найвидатніші представники естетичної думки античності — Платон
і Арістотель.

Платон (427—347 рр. до н. е.) вважав, що чуттєві речі -"тіні" ідей.

Мистецтво, яке наслідує чуттєві речі, є тінню тіней і не має ні пізнавального,
ні виховного значення. Цю концепцію Платон ілюструє притчею про печеру:
"Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, у
якій впродовж усієї її довжини тягнеться широкий отвір. З малих літ у них
там на ногах і на шиї кайдани, так що їм не зрушити з місця, і бачать вони
тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голови через ті кайдани
вони не можуть. Люди повернуті спиною до світла, що йде від вогню, який
горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога,
огороджена невисокою стіною на зразок тої ширми, що за нею фокусники
ставлять всяке начиння, тримаючи його так, що його видно над стіною, і
проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю
та дерева... Чи ти не думаєш, що, перебуваючи в такому становищі, люди
можуть щось бачити, своє чи чуже, крім тіней, які відкидає вогонь на
розташовану перед ними стіну печери?". В'язні печери бачать тільки тіні,
вважаючи їх реальними предметами. Речі, на думку Платона, є тінями
реальності ідей. Художній образ — неповноцінна форма пізнання. З усіх
видів мистецтва Платон найвище цінував музику, яка відтворює світ ідей, з
літературних творів — гімни богам і видатним людям, на які поетів надихає
Бог. Інші літературні твори розслаблюють душі людей, бо розкривають
людські почуття. Вони не можуть повноцінно впливати на виховання
громадян. Платон вважав, що прекрасне існує лише у надчуттєвому світі
ідей, його можна сприймати лише розумом. Уявлення про прекрасне не
змінюється.

Видатним мислителем античності був і учень Платона- Арістотель (384—322

рр. до н. е.). Художній досвід давньої грецької літератури він узагальнив у
працях "Поетика", "Риторика" і "Політика". Основним предметом мистецтва
Арістотель вважав людину, а метою мистецтва — очищення людської душі
від зла. На відміну від Платона, який доводив, що творчий процес
підсвідомий, Аристотель вважав його свідомим, контрольованим.

Дав характеристику літературним родам і видам. Він першим в історії

естетичної думки розкрив специфіку драми, основою якої вважав дію, а не
розповідь, "дія — душа трагедії". Трагедія є відтворення "прикрашеною
мовою..." важливої і закінченої дії, що має певний обсяг". Трагедія, на думку
Аристотеля, повинна викликати жах і жаль. Фабула трагедії має бути
заплутаною, її треба складати так, "щоб кожен тремтів і співчував тому, що
діється". Трагедія відтворює людей кращих, ніж наші сучасники, а комедія —
гірших.

Порівнюючи драму з епічною поезією, Аристотель відзначав, що епічна

поезія "подібна до трагедії в тому, що використовує віршоване слово, а
відрізняється від трагедії незмінністю простого розміру і розповідним
викладом. Щодо протяжності зображувальних подій у часі, то трагедія має по
можливості вмістити свою дію в одноденний кругообіг сонця або
якнайменше з нього виступати. А епопея не обмежена в часі, — тим вона і
відрізняється від трагедії, хоча спершу і в трагедіях робили так само, як і в
епічних творах". Епічна поезія відтворює картини життя в гекзаметрах,
фабули у ній повинні бути драматичні своїм складом і належати до однієї
суцільної і завершеної дії, яка має початок, середину і кінець. В епопеї може
бути багато подій, які відбуваються одночасно. В епічних творах поет
розповідає про події, як про щось стороннє, як це робив Гомер.
+Важливе місце в "Поетиці" займає категорія "характер" — це те, в чому
виявляється схильність людини. Найважливішою умовою характеру
Аристотель вважав гідність, характер гідний, "якщо й ця схильність гідна".
Умовами характеру є відповідність, правдоподібність і послідовність. У
характерах, як і в ситуаціях, завжди треба шукати "ймовірності, так, щоб
слова і вчинки певної особи виникали з необхідності або ймовірності і щоб
сама послідовність подій визначалася необхідністю або ймовірністю". Праці
Аристотеля з питань мистецтва — вершина теоретико-літературної думки
давніх часів. Окремі думки вченого застаріли, але більшість зберігає своє
значення. "Поетика" стала взірцем для створення багатьох поетик у Західній
та Східній Європі, в тому числі й в Україні у XVI—XVII ст. Найвідоміші з
них — праці Ю. Скалігера (Франція), О. Донатті (Італія), Я. Понтана, Я.
Масена (Німеччина), Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського
(Україна), М. Ломоносова (Росія).

2. Ранньохриятиянсткий період розвитку філософсько-літературної думки.

3. Розвиток літературознавчої думки у добу Середньовіччя.

Розпал античного світу і встановлення феодального ладу позначилися на

особливостях культури. В епоху середньовіччя (V—XV ст.) антична
література була забута, теорія мистецтва зазнала впливу теології, про що
свідчать праці Августина Блаженного і Томи Аквінського. Аврелій Августин
(354—430 рр.), названий богословами "Блаженним", у "Сповіді" писав: "І
Ірекрасігі різноманітні форми, блискучі й приємні кольори — ось що
люблять очі. Але хай не володіють вони душею моєю; хай володіє нею Бог,
який створив їх прекрасними. Тільки Бог є благо моє, а не вони". Людині мас
подобатися божественна ідея, виражена у мистецтві, а не саме мистецтво.
Кожен художній образ є втіленням божественної ідеї.

+Найвидатнішим представником середньовічної естетики був Тома

Аквінський (1225—1274 рр.), який поділив красу на вищу і нижчу. Він
вважав прекрасним те, що дає задоволення під час безпосереднього
сприйняття. Тома Аквінський, як бачимо, визнавав красу реальної дійсності,
але вища краса, на його думку, має божественне начало. Ознаками краси
вчений вважав цілісність, досконалість, пропорційність, які властиві
насамперед Богові.

4. Становлення науки про літературу в період романтизму.

Стрімкий розвиток економіки, науки, виникнення нових філософських ідей,
політичні та соціальні процеси дали поштовх розвитку мистецтва. Література
слугувала формою аналізу і відображення епохи. Особливою прикметою ХІХ
ст.. є нове розуміння функцій мистецтва, нове бачення людини, що зумовило
творення нової художньої системи. Особливістю літератури цього періоду +
також і те, що за відносно невеликий проміжок часу з’являлось, розвивалось і
взаємодіяло декілька літературних напрямів, основними з яких були
романтизм та реалізм. Романтизм - літературно-мистецький напрямок, який
сформувався на межі ХVIII та ХІХ століть. Для цього характерними є:

відмова від реалістичного зображення дійсності;

увага до внутрішнього світу людини;

неприйняття буденності;

захоплення ірраціональним, містичним, фантастичним;

звернення до фольклору, міфології;

зображення екзотичних країн.

+Головний герой – людина великих пристрастей, здатна на незвичайні дії,

занурена у свій внутрішній світ, іноді дивакувата. Герой завжди
індивідуалізований. Найпопулярніші жанри: романтична поема, розквіт
ліричних жанрів. Представники: Гейне, Вальтер Скотт, Едгар По, Віктор
Гюго та ін. На появу романтизму вплинули соціально-політичні події,
зокрема Французька революція (1789-1794 рр.), яка, до речі, і є точкою
відліку нового літературного процесу. Гасла революції “Рівність. Братерство.
Свобода” приваблювали митців, але наслідки були неочікуваними – терор,
невинні жертви та прихід до влади буржуазії, у якої мірилом усіх цінностей
були гроші. Розчарування, відчуття хиткості світу зумовили намагання
романтиків втекти від дійсності, зосередитись на проблемах особистості.
Отже, романтизм виразив глибоке розчарування наслідками грандіозних
суспільних переворотів. При цьому романтики, як правило, не звертались
безпосередньо до змалювання революцій чи війн, а навпаки приділяли
посилену увагу внутрішньому світу людини. Іншою причиною становлення
романтизму є власне внутрішній закон розвитку літератури. Романтизм – це
заперечення класицизму з його канонами. Класицизм у ХІХ ст. – це вже
мистецтво минулого, дух свободи вже не може вкладатись у певні правила.
Література ХІХ ст. характеризується становленням, розвитком і взаємодією
2-х основних літературних напрямків – романтизму та реалізму. Звичайно,
цими двома художніми системами література цього періоду не обмежується.
В останні десятиріччя виникають натуралізм, імпресіонізм та символізм.

5. Естетичні погляди на літературу в добу класицизму і Просвітництва.

Традиції античності і Відродження знайшли своє продовження в мистецтві

класицистів (XVII ст.), теоретиком класицизму став француз Нікола Буало
(1636—1711 pp.). Його "Мистецтво поетичне" (1674 р.) — кодекс, збірник
законів класицизму. Зразковим, класичним мистецтвом Буало вважав
античне. Він розділив види літератури на "високі" і "низькі", від драматичних
творів вимагав трьох єдностей (єдності часу, місця і дії). Серед ознак краси
називав чіткість, ясність, гармонію, міру, простоту. На думку Буало, немає
краси поза істиною, закони мистецтва — вічні. Мистецтво має бути
підпорядковане суворій регламентації з боку розуму. Письменники-
класицисти не завжди дотримувалися строгих правил, сформульованих
теоретиками класицизму.

А вже новим етапом у розвитку теоретико-літературної думки стала епоха

Просвітництва (кінець XVII — поч. XVIII ст.). Ідеї естетики Просвітництва
з'явилися в Англії , воно базувалося на філософії сенсуалізму. Антоні Ешлі
Купер Шефтсбері (1671—1713 рр.) вважав, що світ — прекрасний. На його
думку, прекрасне — це розум, симетрія, порядок. У трактуванні прекрасного
Шефтсбері твердив, що матерія потворна, а красу в неї вносить дух, він —
джерело краси. Радість і духовну насолоду отримує той, хто у красивих
предметах бачить відблиск духу.

Сенсуалістичні тенденції в естетиці англійського Просвітництва яскраво

виявилися у працях Генрі Гома (1696—1782 рр.). Він писав, що ми не
можемо мати уявлення про предмет без відчуттів. Гом дав характеристику
різних видів мистецтва з позицій їх виражальності. Він різко виступив проти
класицистичних правил трьох єдностей.

Едмунд Берк (1729—1797 рр.) детально аналізує сім ознак прекрасного:

1) відносно невеликий розмір;

2) гладкість поверхні;

3) розміщення частин;

4) співвідношення частин не повинно бути вугластим (кутастим);

5) ніжна будова;
6) чисте, світле, але не блискуче забарвлення;

7) всі барви мають бути в гармонії і не виділятися.

Е. Берк вважав, що завдяки здібностям уявляти люди можуть комбінувати

форми, фігури, картини. На його думку, естетичний смак формується на
основі відчуття, сили уяви і судження. Свої погляди на мистецтво Берк
виклав у праці "Філософське дослідження про походження наших уявлень
про піднесене і прекрасне" (1756 р.).

Естетика англійського Просвітництва виражала інтереси англійської

буржуазії, що перемогла в революції, звідси її оптимізм, схильність до
емпіризму і сенсуалізму. Цим вона сприяла утвердженню реалізму.

Англійське Просвітництво мало вплив на Просвітництво Франції і

Німеччини.

Основоположником просвітницького руху у Франції був Франсуа Марі

Вольтер (1694—1778 рр.). Його погляди на мистецтво мають просвітницько-
раціоналістичний характер. У боротьбі проти феодально-абсолютистських
порядків Вольтер використовував свої драми, філософські романи, поезію і
публіцистику. Він вважав мистецтво школою добродійства.

Найбільш яскравим представником естетики французького Просвітництва

був Дені Дідро (1713—1784 рр.). На його думку, лише те мистецтво має
моральний зміст, яке відображає життя народу. Такс мистецтво стає
путівником життя і засобом морально-політичного виховання. Особливе
місце в естетиці Дені Дідро займають міркування про специфіку мистецтва.
У праці "Парадокс про актора" він писав, що актор не може вести себе на
сцені так, як у реальному житті, бо "театральна правдивість полягає у
відповідності дій, мови, обличчя, голосу, рухів, жестів ідеальному образу,
створеному уявою поета".

Моделлю мистецтва, на думку Дідро, повинна бути природа, — це дійсність,

суспільне середовище, а головним героєм — звичайна людина. Дідро —
вершина французького Просвітництва.

Німецький просвітник Готґольд Ефраїм Лессінг (1729—1781 рр.) у трактаті

"Лаокоон, або Про межі малярства й поезії" визначив місце літератури серед
інших видів мистецтв. Він писав, що поезія має більші можливості для
відтворення дійсності, ніж інші види мистецтва. Письменник може показати
своїх героїв у змінах, розвитку, всебічно, а скульптор і живописець здатні
зафіксувати окремі моменти життя.

На думку Лессінга, художник повинен навчити нас, що ми повніші і чого не

повинні робити, ознайомити з суттю добра і зла, показати красу і
потворність. Усі види мистецтва повинні виправляти нас. Він вимагав від
мистецтва правди, підкреслював, що не може бути великим те, що
неправдиве.

6. Особливості трактату Н.Буало «Поетичне мистецтво».

Нікола Буало був автором багатьох поетичних творів, проте

найпопулярнішим серед них став «Поетичне мистецтво» — справжній
поетичний кодекс класицизму, що встановив правила та закони поетичної
творчості. У цій дидактичній поемі, навіяній «Посланням до Пізонів»
Горація, автор узагальнив естетичні положення, висунуті декількома
поколіннями теоретиків французького класицизму. Більшість віршів із
«Поетичного мистецтва» запам'яталися і стали крилатими фразами.
«Поетичне мистецтво» складалося із 4-х пісень. У першій пісні Буало виклав
основні принципи поетичної творчості та встановив загальні закони
віршоскладання, стилю та композиції. У пісні другій він перейшов до
розгляду окремих поетич-них жанрів, причому зупинилися, у першу чергу,
на жанрах лірики, коротко характеризуючи ідилію, елегію, оду, сонет,
епіграму, сатиру і водевіль, і частково згадуючи також рондо, баладу та
мадригал. Закони усіх цих жанрів вивів із самого їх визначення, в основу
якого покладені не формальні ознаки, а специфічні особливості їх змісту. У
третій пісні, найбільшій за обсягом, Буало зупинив на трьох основних
поетичних жанрах — трагедії, комедії та епопеї. У четвертій пісні подав ряд
істотних моральних настанов поетам, зокрема заклик уникати гонитви за
матеріальними статками.

+Головні положення «Поетичного мистецтва»: — утвердження пріоритету

думки над почуттями та уявленнями; — заклик знаходити істину в
об'єктивній дійсності; — завдання поезії — наслідування природи; —
цікавість загальними явищами, а не випадковостями чи винятками; —
наслідування античних письменників, які вміли бачити природу, відчувати її,
але наслідування повинно бути простим, правдивим і реалістичним; —
прагнення — завдання сподобатися, дати читачеві естетичну насолоду.
8. Розкрийте особливості літературно-естетичного руху від доби
Середньовіччя до Просвітництва.

10.Розкрийте специфіку компаративного методу.

Компаративний, або порівняльно-історичний шлях аналізу творів художньої

літератури (від лат. сomparativus-порівняльний) – це порівняльне вивчення
літератур, процесів їхнього взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі
порівняльно-історичного підходу.

У своїй книзі «Методика викладання зарубіжної літератури в школі» Штейн

бук М.Ф. зазначає, що компаративний аналіз став досить поширеним
останнім часом.

При проведенні уроків компаративного аналізу необхідно, вважає О.Куцевол,

дотримуватись психолого-педагогічних та методичних умов, зокрема, це:

Ø достатній рівень усвідомлення теми та ідеї твору;

Ø встановлення зв’язку нового матеріалу з раніше вивченим;

Ø активне залучення таких прийомів мислення учнів, як аналіз, синтез,

порівняння, узагальнення;

Ø спрямування школярів на розв’язання проблемних та дослідницьких

завдань;

Ø системне порівняння художніх явищ різнонаціональних літератур, а не

епізодичне звернення до зіставлення деяких творів;

Ø урахування вікових можливостей пізнавальної діяльності учнів, а також

індивідуальних особливостей їхнього читацького сприйняття.
11.Охарактеризуйте міфологічну школу.

Міфологічна школа — напрям у фольклористиці та літературознавстві

початку XIX ст., запроваджений німецькими романтиками:
гейдельберзькими (Л. Арнім, К. Брентано, Й. Геррес та ін.), єнськими (брати
А. та Ф. Шлегелі), які спиралися на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга («Філософія
мистецтва», 1802—1803), на уявлення про міф як універсальне значення,
«природну релігію», необхідну умову існування мистецтва, достеменну
основу поезії, намагалися віднайти генетичне праджерело міфотворення.

Ці тенденції передбачив ще Дж. Віко у «Новій науці» (1725), який вважав

метафору чи метонімію «маленьким міфом». Й.-Г. Гердер був схильний
розглядати міфи з позиції національної своєрідності.

Філософські засади міфологічної школи оформилися після видання

«Німецької міфології» (1835) братів Я. та В. Грімм, що сприяло
усвідомленню сутності народної душі не тільки давніх греків і римлян, а й
іранців, германців, кельтів, слов'ян. Автори дослідження були переконані, що
фольклор, втілюючи колективну несвідому душу, має божественне
походження, що з міфу при його занепаді неминуче виникають казка, епос,
легенда тощо. Брати Грімм використовували принципи порівняльно-
історичного мовознавства, на цій підставі віднаходили спільні ознаки в
уснопоетичній творчості багатьох народів, тому за аналогією з прамовою
висували гіпотезу спільного праміфу.

Розвивалося два відгалуження Міфологічної школи:

представники етимологічного (А. Кун, Німеччина; М. Мюллер, Англія; Ф.

Буслаєв, О. Міллер, Росія) пропонували здійснювати лінгвістичну
реконструкцію міфу за допомогою палеонтологічної методології;

прихильники демонологічного (В. Шварц, В. Маннгардт, Німеччина)

порівнювали схожі за змістом міфи.

12.Розкрийте особливості біографічного методу.

 Біографічний метод — спосіб вивчення літератури на підставі виявлення її
зв'язку з біографією письменника, яка розглядається як визначальний чинник
художньої творчості. Інколи пов'язаний з абсолютизованим запереченням
стильових напрямів, шкіл, обстоює суб'єктивне, імпресіоністичне тлумачення
тексту.

Біографічний метод відомий здавна («Порівняльні життєписи» Плутарха,

«Життєпис найславетніших митців, скульпторів та архітекторів» Дж. Базарі,
герменевтика Ф.-Е.-Д. Шлейєрмахера, соціологічні настанови О. Конта
тощо), але в науковий обіг його запровадив й успішно використовував
французький поет і критик Ш. О. Сент-Бев. У його працях (тритомні
«Літературно-критичні портрети», 1836–1839; п'ятнадцятитомні «Бесіди
щопонеділка», 1851–1862; п'ятитомний «Пор-Рояль», 1840–1859) було
проаналізовано історію письменства, яку дослідник інтерпретував як
«виповнене захопленням читання», необхідне «для з'ясування розмаїтих
фактів, власне добре написаних біографій великих людей» за рахунок
естетичної вартості їхніх творів, акцентував на постаті письменника, його
генеалогії, позамистецьких явищах — приватних листах, розмовах,
щоденниках тощо. Побутові обставини, випадкові зустрічі, мінливі душевні
стани, властивості психіки митця були для Ш. О. Сент-Бева чинниками, що
зумовлюють своєрідність літературного твору чи доробку, пов'язану зі
звичками певного автора, «прикріпленого… до землі», до «реального
існування».

Таку концепцію з прагненням до універсалізації, висвітленням спадкоємності

письменника, що відповідала настановам тогочасної історичної критики та
зароджуваної психологічної школи, не сприймали прибічники соціальної
критики, зокрема В. Бєлінський, А. Луначарський, почасти Г. Плеханов.
Водночас Ш. О. Сент-Бев у статті, присвяченій Ж. Ж. Амперу, підтвердив
практику порівняльного літературознавства, поширювану на біографічний
метод і зорієнтовану на виявлення типологічних паралелей у творчості
письменників, висвітлення їх духовної спорідненості, «специфічної
близькості […] духовних кланів». Результати дослідження творчості окремих
письменників дослідник подавав у їх літературних портретах.

Питання з теорії літератури

.
3. ПОЕТИКА [грец. ποιητική (τέχνη) — поетичне мистецтво] — 1. Один з
розділів теорії л-ри, що розглядає осн. закономірності розвитку худож. л-ри
як мистецтва слова: становлення та еволюція літ. родів і жанрів, течій і
напрямів, стилів і методів; визначення заг. структур.-типол. закономірностей
розвитку л-ри як системи; характеристика і класифікація історично стійких
літ.-худож. форм і утворень (лірика, драма, поема, роман, байка тощо).
Перший систем, виклад П. дав Арістотель у праці «Поетика» (4 ст. до н. е.).
Незалежно від давньогрец. П. теорія мистецтва слова була розвинена в
старод. Індії та Китаї. У 17 ст. Н. Буало сформулював осн. принципи П.
класицизму (трактат «Мистецтво поетичне», 1674). Певний внесок у
розвиток П. вніс Г.-Е. Лессінг, а також представники нім. класич. школи.

У Київ. Русі використовувалися здобутки греко-візантійської П. Так, в

Ізборнику Святослава 1073 вміщено перекладену з грец. мови статтю Георгія
Хіровоска про тропи і фігури мови. Курс П. входив до складу семи вільних
наук, які вивчалися у середньовіч. школі, а також були обов’язковими у
програмах шкіл підвищеного типу — колегіях, ун-тах, академіях. Першою
відомою київ, латиномовною поетикою є курс «Liber artis poeticae» («Книга
про поетичне мистецтво», 1637), записаний Андрієм Старновецьким під
наглядом М. Котозварського. З кін. 17 — 18 ст. відомі праці з П. лат. мовою,
укладені укр. вченими — викладачами Києво-Могилян. колегії. Найвідоміші
з київ, поетик «De arte poetica» («Про поетичне мистецтво») Феофана
Прокоповича (1705 — 06) та «Hortus poeticus» («Сад поетичний») Митрофана
Довгалевського (1736 — 37). Новатором у галузі П. був Г. Сковорода. У 19
ст. П. розвинено у працях І. Потебні, який розглядав її у тісному зв’язку з
лінгвістикою та міфологією. Поетичну мову він розумів насамперед як
образне мислення. Багато зробив для розвитку поетики І. Франко.

5. Епос (грец. Epos - слово, мова, розповідь) - зародилася в далекій давнині

епічна форма поезії є розповідь про важливому для всього племені або
народу подію. Оповідання це могло бути як віршованим, так і прозаїчним. В
епосі події постають як би не залежними від оповідача, який прагне до
максимальної об'єктивності зображення і немов відсутній у творі. Тільки в
XVIII-XX століттях автор перестає приховувати свою присутність і почне
безпосередньо звертатися до читача. Згодом форми і функції епосу
ускладнюються і розвиваються.

В епосі починають використовуватися різноманітні способи передачі подій.

Спочатку це, як уже зазначалося, був безособовий розповідь, в якому
докладно описувався зовнішній вигляд діючих осіб і предметів, що їх
оточують. Персонажі в епосі вдаються до монологів і діалогів; розповідь
зазвичай ведеться в минулому часі. В епосі нового часу автор вже стає
учасником і режисером подій, причому при їх зображенні вживаються всі
часові форми.

Літературні пологи в силу давньою традицією тяжіють до синтезу між собою

та іншими видами мистецтва. Так, для епосу показовий союз з живописом і
графікою (античні фрески і зображення на побутового начиння, як правило,
ілюструють найважливіші події епосу, а книга згодом обростає
"картинками"). Лірика ж, особливо на ранніх стадіях розвитку, була
невіддільна від музики. І нині деякі різновиди лірики безпосередньо пов'язані
зі співом і музичним супроводом. Драма спочатку була близька до пантомімі
(грец. Pantomimos - наслідує всьому) - сольного драматизувати танцю, а
згодом знайшла і словесне вираження. Знаходять застосування в драмі і
образотворче мистецтво (декорації) і музика (водевіль, опера).

7.Стилістичні фігури як особливі синтаксичні конструкції служать для

логічного виділення й упорядкування тексту, для увиразнення й підсилення
його фонетичних і лексичних, словотвірних і граматичних засобів.
Стилістичні фігури зустрічаються в текстах різних стилів, проте основне
місце їх вживання – художній, розмовний і публіцистичний стилі. До
стилістичних фігур відносять повтори, антитезу, інверсію, еліпсиси,
замовчування, риторичні запитання, тавтології, плеоназми, градацію тощо.

Порівняння – це троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів,

фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого. Стилістична роль
порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка
виступає дуже яскраво в того предмета, з яким порівнюється дане явище.
Порівнюватися може все – живе й неживе, фізичне й психічне, конкретне й
абстрактне:

Епітет – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну

властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає
в тому, що вони дають змогу показати предмет зображення з несподіваного
боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до
зображуваного:

Метафора – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на

основі подібності за кольором, формою, призначенням. Ми часто
використовуємо слова й словосполучення, абстрагуючись від їхньої
метафоричності: вушко голки, язик полум’я, наріжний камінь (основа,
найважливіша частина чогось), перша ластівка (ознака появи чогось). Це
метафори, які вже не є засобом створення образності, а джерелом
виникнення нових лексичних значень, тобто одним із чинників розвитку
багатозначності. Є метафори теж загальномовні, але такі, що не втратили
своєї образності, емоційності: голубе, лебідонько, пташечко, соколе. Вони є
надбанням народно-поетичного мовлення. Але власне образні засоби –
випадки нової, оригінальної метефоризації, так звані індивідуальні авторські
метафори. Вони часто використовуються в публіцистиці, ще частіше – в
красному письменстві:

Чоловік так і живе, затиснутий бідою в лещата.

Метонімія – це троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю,

тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між
зіставлюваними поняттями. Зв’язок цей може бути між автором та його
твором (читати Шевченка); між дією й знаряддям дії (все пішло під ніж); між
посудиною і вмістом (хоч відро випий); між предметом і матеріалом (ходити
в золоті й діамантах); між місцевістю й людьми, які в ній перебувають (місто
спить):

Блакитними очима дивиться мені в очі весна.

Синекдоха – троп, побудований на кількісній заміні: однина вживається

замість множини, частина замість цілого, видова назва замість родової:

Персоніфікація – троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи й

абстрактних понять рисами людини:Юність ішла демонструвати відданість
незалежній Україні.

9. Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у переносному

значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є
засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до
зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності.
Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту
письменника.

До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм,

алегорія, символ, гіпербола, літота, перифраз. Найпростішими видами тропів
є епітети і порівняння.
Алегорія (грец. аllegоrіа — іносказання) — образний вислів, у якому все має
переносне значення. На алегоріях побудовані загадки і прислів'я: пастух
рогатий; доки сонце зійде, роса очі виїсть; прийде коза до воза.

Символ (грец. symbolon) — умовний розпізнавальний знак, який полягає в

заміні назви життєвого явища, предмета, поняття умовною назвою, знаком,
який має щось спільне з ними. Наприклад: весна — символ народ-ження,
гроза — символ небезпеки.

10. Асиндетон (грецьк. asyndeton — безсполучниковість) — будова

переважно поетичного мовлення, з якого усунені сполучники задля
увиразнення та стислості виразу. Прикладів цього стилістичного прийому в
українській ліриці достатньо: “Зимовий вечір. Тиша. Ми“ (П.Тичина); “Зима.
На фронт, на фронт!... а на пероні люди...“ (В.Сосюра); “Зціпив зуби. Блідий-
блідий! / За байраком село палало. / Хтось прикладом у спину — йди! / —
Вас чимало!“ (Є.Плужник); “Пропало, пройшло, пролетіло, / Минулося,
щезло, спливло, лишень головешками тліло, / Лишень попелищем цвіло“
(І.Драч).

11. Тема — узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в

цілому йдеться в ньому. У творі тема існує у вигляді того вихідного
смислового положення, до якого він, умовно кажучи, може бути зведений.
Тема організує всі елементи твору, надаючи їм того чи іншого художньо-
змістового імпульсу, створюючи свого роду програму їхнього художнього
розвитку, додаючи їм певної ідейної спрямованості. Звідси в структурі
поняття «тема» виділяють окремі її рівні. Зовнішня тема — це те, що
відображено в цілому, загальна вказівка на обраний митцем для художнього
втілення той чи інший життєвий об'єкт. Якщо зовнішня тема — «це коло
об'єктів, зображених у творах, тобто, по суті, загальна вказівка на ті
предмети, явища, що відображені в дійсності, то внутрішня тема — це ті її
сторони, якими повернуті об'єкти, які висунуті в них на передній план».

Внутрішню тему твору часто визначають як проблематику, під якою

розуміють «сукупність тих акцентів, тобто тих сторін зображуваної
дійсності, до яких привернуто увагу читача шляхом підкреслення їх за
допомогою використовуваних у літературі зображувально-виражальних
засобів».
Проблема твору – це порушення на будь-якому життєвому матеріалі – чи
реальному сучасному, чи далеко віддаленому в минулому, історичному, чи
навіть вигаданому, фантастичному – злободенних сучасних питань.

Проблема у літературному творі завжди є, хоч вона не завжди актуальна,

гостра. Адже, скажімо, автори „жіночих” романів, як правило, свідомо
уникають гостроти поставлених у цих творах проблем. Основні з них такі:
суспільно-політичні; національно-історичні; філософські; загальнолюдські;
соціальні; морально-етичні.

Ідея – це основна думка, яка виникає із роздумів автора про зображені у творі
життєві події, явища, вона містить у собі авторську інтерпретацію та оцінку
зображеного. Можна сказати, що ідея – це відповідь на проблемне питання
(або декілька питань), які виникають у зв’язку з темою (темами) твору.

Зміст твору не декларує в більшості випадків ідею відкрито, у вигляді якоїсь

чітко виписаної моралі. Ідея постає (повинна поставати!) як результат
образного осмислення письменником дійсності в процесі написання твору. І
читач повинен сприймати ідею, виходячи із аналізу всіх образів, картин,
почуттів героїв тощо.

Ідея, яка постає із об’єктивного змалювання і аналізу життєвого матеріалу,

причому з позицій естетичних, загальнолюдських – це ідея об’єктивна.

Ідея ж, яка диктується якоюсь панівною ідеологією, а тому є наперед

засвоєною, „заданою” автором твору, вимагає тільки ілюстрації текстовим
матеріалом, називається у літературознавстві тенденційною (така ідейна
тенденційність притаманна багатьом творам соціалістичного реалізму).

12. Фабула (лат. fabula — байка, історія) — подієва основа змісту, перебіг
основних подій, що розгортає конфліктне положення, окреслене темою
твору, і виступає в ньому як предмет розповіді, який сприймається читачем у
вигляді більш-менш цілісної картини або фрагментів життя певних осіб.
Фабула може бути переказана «своїми словами», й досить часто, розпо-
відаючи «про що ця книга, вистава, кінофільм», переказують саме фабульний
перебіг змісту твору (зразки переказу фабул різних творів див. у двох
попередніх розділах).

Мотив у художньому творі (від італ. «привід, спонукання») – тема ліричного

твору (іноді другорядні теми, що доповнюють основну); найменший елемент
сюжету.

Мотив (література) — проста складова частина сюжету, тема ліричного

твору.

КОМПОЗИЦІЯ (від лат. componere — складати, поєднувати) — побудова

літературного твору, співвідношення всіх його компонентів, що створює
цілісну картину і сприяє виявленню головної ідеї. Розрізняють зовнішні
елементи композиції — поділ твору на частини і внутрішні — групування і
розстановку персонажів. Іноді в значенні композиції вживається термін
архітектоніка.

Сюжет (від фр. sujet — предмет) — система подій в художньому творі, в ході
яких розкриваються характери персонажів і головна ідея. Оскільки події
подаються у розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають
різноманітні: соціальні, любовні, психологічні, виробничі тощо. У
художньому творі, як правило, є різні види конфліктів. Класичний сюжет має
такі елементи: експозиція — вихідні відомості про героїв, які вмотивовують
їхню поведінку в умовах конфлікту; зав'язка — подія, що кладе початок
конфлікту; кульмінація — найвищий момент у розвитку дії; розв'язка —
подія, що розв'язує конфлікт; епілог — повідомлення про події після
розв'язки. Великий епічний твір звичайно має кілька сюжетних ліній. У
ліричних творах основу сюжету становить розвиток думки або почуття за
схемою градації. Кульмінацією в таких творах є кінець вірша, де робиться
висновок.

14. Звукова організація художньої мови;

У мові художнього твору в значно більшій мірі має значення звучання мови.
Звукове оформлення творів повинно відігравати і певну художню функцію.

Головним елементом звукової організації художньої, переважно віршової,

мови є звуковий повтор. Це один із засобів емоційно-естетичного впливу на
читача. Українська мова, з притаманною їй милозвучністю, гармонійним
співвідношенням голосних і приголосних звуків, має широкі можливості для
словесного інструментування. Виділяють постійні (регулярні) звукові
повтори за співвідношенням голосних і приголосних звуків, серед них риму (
від гр. — ритм, такт, розмірність) — співзвуччя, звуковий повтор у віршах,
здебільшого в кінці рядків. І непостійні (нерегулярні) звукові повтори,
наприклад звуковий паралелізм, форми якого розрізняються за акустико-
артикуляторними ознаками звуків.

У звуковому паралелізмі виділяють кілька фонетичних фігур ‒ спеціальних

засобів звукового забарвлення тексту:

· Асонанс (від фр. “подібно звучати”) – це повторення голосних, яке надає

віршові милозвучності, музичності, створює враження просторовості або
передає відчуття подібності до якоїсь дії.

Наприклад: повтор голосного [о]

Д. Павличко

Впали роси на покоси,

Засвітилися навколо,

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо…

(викликає уявлення про широкий, відкритий простір – луг, поле)

· Алітерація (лат. “буква”) – повторення приголосних звуків, залежно від

звучання кожного приголосного створюються певні враження: чи то різкість,
жорстокість, навіть ворожість, чи то , навпаки, ніжність, м’якість.

· Анафора — початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) на

початку слів, рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору.

· Епіфора — повтор однакових звуків, слів, словосполучень наприкінці

суміжних віршованих рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору. Ці
повторення увиразнюють мову, підсилюють і підкреслюють якусь думку.

Наприклад: Виють собаки, віщуючи недолю, і небесні птиці літають уночі

над селом і вііщють недолю. І реве худоба вночі, і віщує недолю (О.
Довженко).

· До фонічних елементів художньої мови належить також звуконаслідування,

яке ще називають ономатопеєю (від гр. «словотворчість,
звуконаслідування»). Втім є підстави, слідом за І.Качуровським, розрізняти
два види звуконаслідування:

15. Лірика, особливості, види, жанри

Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під

акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які
виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними. В основі лірики —
думки і переживання ліричного героя.

Ліричні твори мають здебільшого віршову форму

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються

рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто
використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом
розкриття внутрішнього світу людини.

Лірика як літературний рід сформувалася у Стародавній Греції, високого

рівня розвитку досягла у Стародавньому Римі. Відомими античними поетами
були Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій. В епоху Відродження
з'являються твори Петрарки, Шекспіра. XVIII—XIX ст. дало світові поезію
Ґете, Байрона, Шеллі, Шевченка, Пушкіна, Франка, Лесі Українки.

При вивченні ліричних творів часто використовується тематична

класифікація. Виділяють такі жанри:

1. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і

почуття ("Золотий гомін" П. Тичини, "Любіть Україну" В. Сосюри, "Любому
парламенту" П. Скунця).

У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну

("Антиглобалістичне" П. Скунця) і патріотичну ("Мені однаково" Т.
Шевченка) тематики.
2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим
життям. її різновиди:

3. а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя ("Так ніхто не

кохав" В. Сосюри);

б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка "Золоте ябко" Д.

Павличка);

в) родинна ("Сива ластівка" Б. Олійника);

г) лірика дружби ("Без вожаків" П. Скунця).

3. Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми

добра і зла (зб. Ліни Костенко "Над берегами вічності").

4. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання ("Молитва" Т.

Шевченка, "Мій храм" Зореслава).

5. Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя,

викликані явищами природи ("Осінь на Гуцульщині" Ю. Боршоша-
Кум'ятського, "Знову дощ під вікнами журиться" X. Керити).

6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади ("Кавказ" Т.

Шевченка, "Із