Нещодавно на семінарі ви питали, який із трьох творів ( «451 градус за

Фаренгейтом», «1984» і «Не відпускай мене») мене найбільше захопили. Я

можу сказати впевнено , що ці твори справили на мене особливе враження. У
«451 градус за Фаренгейтом» та «1984» я побачила реальність, актуальність
проблем сьогодення. Якщо казати про «Не відпускай мене», то в цьому творі
дуже важко знайти актуальність , бо все, що автор писав, воно не зовсім
висвічує сьогодення.
Все ж таки мені хочеться висловитися про твір Кадзуо Ішіґуро «Не
відпускай мене», бо саме після читання , я була в холодному поту і відчула
мурах во всьому тілу.
Як я вже казала вище , з першого погляду для мене ця ситуація з
клонуванням дітей для донорства здалася досить фантастичною. В наш час
людина сама вирішує чи хоче стати донором , чи ні. Тобто нас не змушують
і кожна людина має право сама вирішувати. На мою думку, якщо все ж таки
заглибитися у твір, то можна знайти актуальні проблеми. Що ми бачимо у
творі? Суспільство не сприймає людей, які відрізняються від них. Вони
кажуть , що клони не люди, в них немає душі. А як виявилось в таких дітей
душа ще більша ніж в звичайних. Люди не співчувають ним, вони не
цікавляться питаннями «чому?», «чи знають вони про це?», «а що з ними
буде»?. Вони просто повісили на них ярлик «нелюдь» і сприймають як купу
сміття. Так що тут актуального? Перше , що мені спадає на думку це расизм,
а саме білошкірі не сприймають темношкірих. Коли я йду по вулиці і бачу
чоловіка або жінку з темною шкірою, люди тикають пальцями, вони
відчувають страх, обходять дорогу аби тільки на них не натрапити. Ось це не
сприйняття Іншої людини в суспільстві є головною проблемою. Ми повинні
розуміти , що в кожного своє життя , думка, зовнішність. Ідентичних людей
немає. Як і Рут, яка хотіла в якийсь момент знайти свій оригінал, зрозуміла,
що зовнішність може бути ідентичною, а от душа ні.
Розповідь Кеті формує не лише сюжет, а й конструкцію важливих тем, плин
часу. Кеті згадує своє минуле в Хейлшемі, усвідомлюючи, що немає нічого
поганого в тому, щоб відчувати ностальгію, незважаючи на нинішню
неспроможність діяти на основі людської етики, але знову ж таки, читачі
рідко чують про її життя зараз. Усі, про кого вона піклувалася, померли, тому
вона згадує час, проведений з Томмі та Рут, зберігаючи їх у своїй пам’яті та
як відповідних персонажів історії.
Будучи клоном, Кеті має обмежену кількість часу. Можливо, через це у Кеті
так мало його, щоб думати про своє майбутнє і будувати плани, тому що її
подальше – це більше мрія, ніж реальність. Кеті використовує минуле як
безпечний притулок, щоб з любов’ю згадувати тих, кого вона любить. Вона
зберігає все це в своїй пам’яті, щоб ніякі виїмки не позбавили її цього . На
той час, коли Кеті виповнилося тридцять, вона втратила всіх і все, що було
для неї важливим. Її самотність стала єдиним супутником, який у неї
залишився, кажучи: «Іноді я настільки занурююсь у свою власну компанію,
що якщо я несподівано зустрічаюся з кимось, кого я знаю, це трохи шокує, і
мені потрібно деякий час, щоб пристосуватися». Ностальгія – це все, що
залишилося у Кеті; все, що зараз існує для неї, є дорогоцінним спогадом,
пов'язаним з її минулим.
Що б прозоріше зрозуміти картину твору, треба звернутися до деталей, які
автор вводить з особливим підтекстом. Давайте згадаємо момент , коли Кеті
приїхала перший раз в реабілітаційний центр до Томмі . Перше , що вона
побачила, це чорно-білу фотографію на будівлі. «Знімок відноситься,
ймовірно, до кінця п'ятдесятих або початку шістдесятих, і на ньому видно
великий прямокутний басейн з безтурботно відпочиваючою публікою: діти,
батьки - всі хлюпаються і весело проводять час. Навколо басейну бетон, але
люди поставили собі шезлонги і великі круглі тенти. Басейн, звичайно,
засипаний і забетонований, але контур його залишився, і в одного краю - до
речі, приклад незавершеності, про яку я говорила, - вони зберегли металеві
остов вежі для стрибків». Для мене це зображення фотографії показує зміну
суспільства під час всіх цих подій. Коли цього центру не було , була сімейна
атмосфера тепла , веселощів , всі дійсно насолоджувалися життям в цьому
місці . Але ,навколо басейну бетон , що ніби дає початок , а точніше кінець
всім цим веселощам. І ця останнє речення Кеті: «Тільки коли я глянула на
фотографію, мені стало зрозуміло, що це за остов і навіщо він тут, і відтоді
щоразу, як я його бачу, мені мимоволі здається пірнальник, якого зустріне
не вода, а бетон». Ті, які з’явились на світ сповненні мрій , вже готові
пірнути в щось нове , чекає на дні бетон – смерть , темнота. Саме так
складається їх доля.
Ця маленька деталь ,вишка для стрибків, дає надію , що життя може
змінитися. Настане день, коли ці люди зможуть пірнати в басейн , а не в
бетон. Кеті не розповідає, що з нею зараз, і хто знає, можливо, вона і є та
сама надія.