А.

Платонов "Котлован"

1. Історія створення повісті "Котлован".

1929 рік. Осінь. А.П. Платонов відвідав з візитом чимало колгоспів і радгоспів. Він
об'їздив всю Середню Росію в якості відрядженого. Його відправив в цю цікаву
поїздку Наркомат землеробства. Саме в цей час А.П. Платонову прийшла в голову
думка написати повість. Він став поєднувати робочу поїздку з творчою діяльністю.
Автор всерйоз взявся за створення твору «Котлован». Історія створення повісті
починається з ідеї А.П. Платонова показати справжнє життя людини в період освіти
соціалістичного строя.Письменник не з чуток був знайомий з перебудовою життя
простих людей. Перша п'ятирічка - час великих змін, які відчув на собі народ. Це
непростий період розкуркулювання заможних селян. Почали створюватися перші
колгоспи. Співвітчизники А.П. Платонова боляче переживали зміни звичного укладу
їхнього життя. Людям довелося зіткнутися з неймовірними стражданнями. А.П.
Платонов був під великим враженням від побаченого. Він не міг просто спостерігати
за тими випробуваннями, які випали на долю його співвітчизників. Твір «Котлован»
автор написав швидко. Занадто свіжі були враження А.П. Платонова, занадто сильні
були його почуття. 1930 рік. Весна. Письменник завершив роботу над повістю
«Котлован». Але А.П. Платонов не дожив до дня, коли твір було опубліковано. Тільки
в 1969 році в ФРН була випущена повість невеликим тиражем. Потім вже в 1987 році
твір був надрукований і в СССР.Сам автор вважав, що він не створив щось
принципово нове. А.П. Платонов висвітлив злободенну тему того часу, яка
стосувалася кожного. Розкуркулення заможного селянства боляче вдарило по всьому
селу. Люди були зайняті будівництвом «загальнопролетарського дому». Однак не всі
мешканці розуміли ідею і її сенс.

2. Тематика повісті А.Платонова.

Повість «Котлован» є путівником, що показує російський побут і уклад життя

простого народу за часів впровадження колективізації. Переломний момент в
суспільстві зіграв ключову роль при написанні твору. Повість «Котлован» - це
антиутопія. А.П. Платонов був глибоко переконаний в тому, що без щасливого
сьогодення немає майбутнього. Мета існування землекопів полягала в створенні
котловану. Вони кожен день його рили і рили. Котлован в творі виступає в образі віри
в краще життя. Загальна справа мала згуртувати людей. Їх серця були наповнені вірою
і надією на світле майбутнє. Колективна життя повинна була відкрити для них нові
горизонти. Поступово розміри виритого котловану ставали все більше. Однак з часом
стало зрозуміло, що він більше став нагадувати братську могилу, де виявилася
похована і надія на щасливе життя і на безхмарне майбутнє. Твір наповнений збірними
образами, які наочно показали панує в країні атмосферу того часу. У А.П. Платонова
не було завдання прикрасити або спотворити події. Письменник завжди був чесний не
тільки сам з собою, а й з простими людьми. Саме творчість А.П. Платонова допомагає
відтворити картину існування людей в період становлення і зміцнення Радянської
влади.

3. Система персонажів, засоби їх створення.

Прізвище головного героя "Котловану" Вощев відразу ж обертають на себе увага
читача. Граматично це типово російське прізвище, що кінчається на - ев. Лексично -
конгломерат різнорідних значень, що вгадуються на слух. Можливо, фонетично
прізвище Вощев зв'язане зі словами "взагалі" (у розмовному варіанті - "ваще") або
"вотще".
Цікаво, що обоє "значення" прізвища героя реалізуються в повісті. Вощев шукає сенс
загального існування ("свого життя я не боюся, вона мені не загадка"), однак його
власні пошуки істини й прагнення наблизитися до кого ідеалу, залишаються марними
Ім'я головного героя немов направляє читача й, у той же час, "усмоктує" значення
контексту, наповнюючись новими відтінками змісту. У прозі Платонова майже
відсутні портретні характеристики, його герої живуть у світі без інтер'єрів і
матеріальних ("речових") подробиць. Місце портрета займають приблизно такі описи:
у Козлова була "мутна одноманітна особа" і "сирі очі", у Чиклина - "маленька
кам'яниста голова", у піонерок на особах залишилися "труднощі немочі раннього
життя, убогість тіла й краси вираження", у мужика, що прибіг із села, були ока
"хутірського, жовтого кольору". Нереальний момент повести - Чиклин і Прушевский,
що ніколи знали мати Насті, згадують її не по рисах особи, але по відчуттю поцілунку,
що дбайливо зберігається в їхній пам'яті. Платонов складає портрет героя не з
конкретних рис особи, а з ледь уловимих його виражень
Для письменника важлива не окрема зовнішня деталь, але внутрішній зміст цілого.
Зрідка з'являються предметні подробиці, що сприймаються як несподіваний дисонанс,
тому що вони занадто матеріальні в "прозорому" просторі платоновского тексту. Так
само, як і прізвище Вощев, ім'я Настя в контексті повести наповнюється глибоким
змістом. Із грецького ім'я Настасія переводиться як "воскресла". У повісті всі дії героїв
пронизані відчуттям майбутнього відродження мертвих. Головний герой "Котловану"
Вощев збирає у свій мішок "усякі предмети нещастя й безвісності", щоб у
майбутньому повернути їм той сенс загального існування, що вони так і не довідалися.
Збираючи "утильсировину", вона має на увазі прийдешнє натхнення старої, застарілої
матерії: "Я порох і те бережу, а отут адже бідна істота!
" Однак саме смертю Насті - "воскреслої" - завершується повість. Драматичний
дисонанс ім'я й долі дитини - логічний підсумок "спільної справи" будівельників
Котловану - міражу. Також як непотрібним після смерті Насті - "майбутньої щасливої
людини" - став Будинок, життя в якому втратилася всякого змісту. "Вощев стояв у
здивуванні над цією затихлою дитиною, вона вже не знав, де ж тепер буде комунізм на
світі, якщо його немає спочатку в дитячому почутті й переконаному враженні?" Всі
надії на відродження істини й життя виявилися марними
4. Мотивна структура повісті.

Один из важнейших мотивов «Котлована» – мотив бездомья. Важно отметить, что

никто из героев повести не имеет своего Дома как духовного центра, Приюта и как
определѐнного строения. Землекопы спят в пустом бараке, крестьяне и девочка Настя
– в гробу, Настина мама живѐт и умирает в разрушенном заводском здании,
ликвидированные кулаки получают вместо стабильных, счастливых Домов плот,
который лишает человека опоры и несѐт по волнам судьбы, подставляя его всем
ветрам. Прушевский с грустью думает о том, что «многие нужные люди обязаны жить
и теряться на этой смертной земле, на которой еще не устроено уюта». Но и сам
инженер Прушевский, обладатель квартиры, по сути, не имеет дома: он боится
«пустого домашнего времени», он беспокоится один на квартире, ему «дома грустно и
страшно». Для Платонова иметь такой дом – всѐ равно что не иметь его вовсе.
Своеобразную тональность имеет пейзаж в «Котловане». Это пустынное
пространство, мертво застывшее там, где когда-то кипела жизнь. На городской
окраине секут «травяные рощи, росшие здесь испокон века», «на выкошенном
пустыре пахло умершей травой и сыростью обнаженных мест, отчего яснее
чувствовалась общая грусть жизни и тоска тщетности», умирают в воздухе ласточки,
не перестававшие с самой зари «мучить себя для сытости птенцов и подруг».
Типичный кладбищенский пейзаж… Мотив пустыни является доминирующим и в
«Котловане». «…Зашло солнце, и стало сразу пустынно и чуждо на свете» [3, 159].
Пустынное, «пустое» пространство наполнено холодом смерти: «В то утро была
сырость и дул холод с дальних пустопорожних мест», люди в нем – вечные бездомные
странники: «бедные и средние странники пошли в свой путь и скрылись вдалеке, в
просторном пространстве» [3, 161]. Строители котлована мечтают о том, что в их доме
человек будет защищен от губительного воздействия пустынного пространства
природы. Однако пустыня, все расширяясь, проникает в человеческое жилье: пустеют
крестьянские жилища, в пустой избе-читальне, лежа животами на полу, выводят новые
важные слова прямо на досках пола женщины. В конце концов, частью пустыни
становится и котлован. Образ дома соотносится также с образом города. Этот
утопический город будущего является в туманных видениях инженеру Прушевскому.
В один из дней, когда «дремлют растения и животные, а люди поминают родителей»,
инженер ушѐл далеко от котлована и бродил, как Христос, в поисках Откровения. Он
увидел свою мечту [4, 148]. Как определить это видение, явившееся инженеру
строящейся башни? Возможно, это плод воображения Прушевского, который тщетно
пытается строить здание «не только для пользы, но и для радости», для души.
Возможно, это вполне реальный город, который едва-едва виден в тумане, поэтому он
кажется идеальным. Возможен и иной ответ: этот город – прекрасная мечта о жизни,
которая объединит людей в общем душевном успокоении, не посягая на личность
каждого из них. Это своеобразная утопическая альтернатива общепролетарскому
дому. В повести мы сталкиваемся и с описанием реального «усадебного, дворового
города», чьи «малые единоличные дома опустеют, их непроницаемо покроет
растительный мир» в угоду единому зданию, общему дому, который сотрѐт с лица
земли личное счастье простого горожанина. Возможно, этот город должен напомнить
строителям будущего о тепле и душевной наполненности прошлого житья, о том, что
разрушаемое прошлое имеет нечто, не подлежащее воспроизведению по указке
прорабов большой стройки. Собственную трактовку образа утопического города в
«Котловане» предлагает А. Генис. Создателю земного общепролетарского «рая»
явился нерукотворный божественный «небесный град». Цель этих белых монументов
– донести до людей «самосветящийся закон», Божий завет, напомнить погрязшим в
грехе людям о Боге. И даже описание прекрасных строений наводит нас на
реминисценцию Библейского предания о благословении Богом Ноя, которое Яхве
скрепил радугой. Глядя на радугу, люди должны вспоминать Создателя и быть
спокойными за свою судьбу. В «Котловане» небесный город также является в виде
радужного (синие, жѐлтые, зелѐные здания). В любом случае этот чудесный мираж
противопоставлен строящейся «общепролетарской жилплощади», так как дома города
полны спокойствия, света, веры и свободы [2, 189]. Но неужели страшной Яме –
котловану противопоставлен только «небесный град», а на земле нет идеального
Дома? В повести нет указания на существование такого Дома, все герои обездолены,
несчастны, разорены. И всѐ же нельзя упрекать автора в абсолютном пессимизме. Дом
должен быть выстроен, автор знает, каким он будет: «Дом должен быть населѐн
людьми, должен быть наполнен той излишней теплотой жизни, которая названа
однажды душой». Нельзя «воздвигать пустые здания – те, в каких люди живут лишь
из-за непогоды» и каковым является по проекту дом в «Котловане». Платонов
утверждает, что общее счастье нельзя построить, разрушив уютные единоличные
мирки. На его глазах общепролетарский рай строится без любви, и строители не
представляют, как одушевить то, что они создают. Недаром о землекопах говорят:
«Хозяин себе враз дом построил, а вы помрѐте на порожней земле».

5. Символіка (пора року, кольори, звукова картина світу).

В повести «Котлован» бог и природа сливаются в единое целое. Солнце, ветер,

деревья, туман обретают способность чувствовать и говорить, но общий язык, на
котором говорили люди и природа до революции, забыт, а нового языка еще нет:
машина революции, прошедшая по России, оставила только пустырь, на котором еще
предстояло построить единое здание, куда войдет на поселение весь местный класс
пролетариата. А. Платонов продолжает традиционную для русской литературы тему
природы и человека, но природа в «Котловане» — отдельный второстепенный герой.
Его чувства и переживания ясны и близки читателю (зачастую, через описание
состояния природы и погоды автор сам предстает перед нами), но совершенно
недосягаемы для остальных персонажей. В этом смысле Платонов выступает как
писатель-мистик, писатель-новатор, продолжающий фольклорные традиции
в литературе, при этом обогащая их философским содержанием и переосмысливая
язык и литературу. И. Бродский в предисловии к «Котловану» напишет: «Платонов
говорит о нации, ставшей в некотором роде жертвой своего языка, а точнее — о самом
языке, оказавшемся способным породить фиктивный мир…» [4: 156]. Пыль, духота,
жар становятся ключевыми определениями состояния природы. Главному герою
душно от осознания собственной бесполезности, от непонимания устройства мира, от
неопределенности будущего, которое, возможно, по ощущениям Вощева, уже
в прошлом. Яркий пример, подтверждающий утрату собственной ценности
Вощевым, — сравнение главного героя с «умершим, палым листом» [3: 416]. «Ты не
имел смысла жизни <…> лежи здесь, я узнаю, за что ты жил и погиб. Раз ты никому не
нужен и валяешься среди всего мира, то я тебя буду хранить и помнить» —
обращается Вощев к листу [3: 416]. Подобное сравнение выделяет героя повести среди
остальных персонажей; Вощев оказывается «лишним человеком», спотыкающимся
о жизнь, который стал чужим и для прошлого, и для будущего («все предавалось
безответному существованию, один Вощев отделился и молчал» [3: 416]).

Поют в «Котловане» только птицы, «потому что они летали сверху и им было легче»
[3: 420]. А. Варламов отмечает: «Работая над повестью, Платонов сознательно убирал
из текста упоминания о песнях, оставив лишь слабую песнь колхозников, в которой
оксюмороном слышится «жалобное счастье и напев бредущего человечества». Если
птицы поют, то поют жалобно, «не торжествуя, а ища пищи в пространстве» [3: 426].
Примечателен эпизод, в котором Вощев поднимает «мгновенно умершую в воздухе
птицу и павшую вниз», а ощипав ее, замечает, что «в его руках осталось скудное
печальное существо, погибшее от утомления своего труда» [3: 427]. Так трудились
рабочие артели для результата, который они не надеялись увидеть собственными
глазами, работая ради отдаленного иллюзорного счастья будущих поколений
пролетариата.

Цветовая палитра «Котлована» представляет симбиоз мрачных, серых, пыльных,

мутных и глухих оттенков красок. И, хотя, в произведении есть место для лучей
солнца и света звезд, автор, тем не менее, указывает на их отдаленность от человека,
а точнее — на нежелание и неспособность нынешних людей поднять голову к солнцу.
Вектор, динамика развития повести направлены вглубь, а не ввысь.

6. Жанрова природа повісті А.Платонова.

Жанрові особливості. «Котлован»; з моменту появи у пресі відразу ж став предметом

широкого обговорення. Поряд з ідейно-художніми проблемами вирішувалося питання
жанрової приналежності твору Платонова. У сучасному літературознавстві
«Котлован»; називають і повістю-притчею, і соціальною-притчею, а збувшимся
пророцтвом, і романом-антиутопією. Дійсно, в «котловані»; присутні і жорстока
дійсність, і філософська узагальненість, і глибока міфологізація життя. І все-таки в
жанровому плані твір Платонова прийнято вважати повістю, що з'єднує в собі
соціальну притчу, філософський гротеск, сатиру і лірику.

7. Специфіка художньої мови А.Платонова.

Завдання:

- Знайдіть в повісті А.Платонова ознаки антиутопії (прокоментуйте);

І Платонова ми бачимо переважання одних і тих же жанрових ознак - при всіх

розходженнях між стильовими манерами. Антиутопія у творчості цього письменника
відрізняється від утопії, перш за все, своєю жанровою орієнтованістю на особистість,
на її особливості, сподівання і біди, словом, антропоцентричностью. Особистість в
антиутопії завжди відчуває опір середовища. Соціальне середовище і особистість - ось
головний конфлікт антиутопії.

- Визначте перелік питань, над якими розмірковує Вощев (чи знаходить відповіді.
Зверніть особливу увагу на сцену смерті Насті та реакцію Вощева).

У "сокровенных людей" есть "излишняя теплота жизни, которая названа однажды

душой", но их "душа вспоминала, что истину она перестала знать". Без нее у Вощева
"тело слабнет". Но искал Вощев истину не в себе ("Своей жизни я не боюсь, она мне
не загадка" (с. 6), а в природе, людях. Поэтому небо над ним светило "вопрошающе
<...> мучительной силой звезд" (с. 5), поэтому читатель застает его движущимся в
пространстве и времени, "в ночь", "среди лета", то в поле, то на дне оврага. Его не
оставляет в покое "смысл природы жизни". Видимо, Вощев и. сам себя представляет
частичкой природы, не стремящейся к благополучию и жизненным удобствам. Из
вощевской реплики "Без думы люди действуют бессмысленно" завязывается
своеобразный, конфликт между "общим темпом труда" и "задумчивостью". Как
только строители начинают задумываться, то теряют "трудовой темп".
Такая; тенденция характеризует не только Вощева, но и Чиклина, и Сафронова, и
Морозова. Вощева, может быть, только в большей степени. Его тоскующая душа
находится в состоянии поиска разумного начала, счастья.

Какой смысл заложен Прушевским, правильнее - его прототипами, в архитектурные

символы эпохи, как связаны люди и здания? Сказочно огромные, подобные комплексу
ВДНХ в Москве, они оттеняют ничтожность человека или подчеркивают его силу и
творческую мощь? Эта проблема сформулирована Вощевым. "Не убывают ли люди в
чувстве своей жизни, когда прибывают постройки? - не решался верить Вощев. - Дом
человек построит, а сам расстроится. Кто жить тогда будет? - сомневался Вощев" (с.
21). Вощев усомнился в мечтах Прушевского. Интеллектуальные и душевные усилия
обоих продолжили раздумья автора над "чувством", "веществом" и "планом" общей
жизни: не раздваивается ли он между инженером и "сокровенным человеком"?

"Скучно собаке, она живет благодаря одному рождению, как и я" (с. 5). Посмотрим на
эту самооценку внимательнее, с философских позиций биодицеи, заключающихся в
оправдании жизни одним биологическим началом (жить - чтобы жить), в отличие от
теодицеи: живя, человек обязан раскрыть свою божескую сущность. В отдельных
мистических учениях разница человека и животных (собака, комар) состоит в том, что
животному все дано от рождения, а человек должен все познать сам. Выходит, Вощев,
как собака, лишен способности к развитию изначально. "Лучше б я комаром
родился..." (с. 36) - так подкрепляет он эту линию раздумий о себе; а так о нем - автор,
усилив через сравнение идею ненужности, бессмысленности, бесприютности
существования "сокровенного человека": "Умерший, палый лист лежал рядом с
головою Вощева, его принес ветер с дальнего дерева, и теперь этому листу предстояло
смирение в земле" (с. 7). Подчеркнем - лист лежал рядом с головою, священной
сущностью человека. Все характеристики листа метонимически, метафорически и
символически переносятся на обладателя головы - Вощева. 

В самом начале повести на глаза Вощеву попался "осмысленный ребенок" в доме

шоссейного надзирателя (дорога - символ судьбы), ему, а не взрослым, которые
"сущности не чувствуют", Вощев собирался поведать "тайну жизни". Как? "Напрячь
свою душу, не жалеть тела на работу ума" (с. 7). Вот переход физического в духовное.
Этот ребенок родился, чтобы "весь свет... окончить" (с. 7). Будущий Чиклин? Видя
"строй детей - пионеров с уставшей музыкой впереди", Вощев подумал, что они
"знают и чувствуют больше его, потому что дети - это время, созревающее в свежем
теле" (с. 9).

Беда для него заключается еще и в том, что он, в отличие от прочих, не только думает,
но и высказывает свои мысли. Причем, думает и высказывает "в плане обшей жизни",
своя же жизнь для него не загадка. 

- Проаналізуйте образ Ведмедя з повісті "Котлован";

У повісті Олександра Платонова «Котлован» є образ, який переводить дію твору з
реальності в гротескний і фантасмагоричний світ, і ім’я його – Ведмідь-молотобоєць.
Знайомство з цим героєм відбувається в той момент, коли Єлисей
веде Чиклина показувати найманця – коваля, самого пригнобленого з батраків. І перед
увійшли відкривається трохи дивна картина: пролетарем, якого прийшли подивитися
названі персонажі, виявляється не людина, а тварина. Щоправда, цей факт ні в кого не
викликає подиву: ведмідь – член колективу, і права у нього такі ж, як у решти.
Чорне від кіптяви тварина викликає захват у Насті, вона радіє ще і тому, що він на
боці робітників, а не буржуїв.
Ведмідь і існує на сторінках повісті як людина, і процес ліквідації куркульства
відбувається з надією на звільнення цього пригніченого істоти.
В описі молотобійця яскраво простежується такий прийом, як оксюморон: ми бачимо
тварину, але всі його дії характерні для людини: статут, витирає піт з обличчя, Настя
бачить у ньому закопченного і обгорілого старого, коваль обіцяє випивку за роботу,
Міша чудово розуміє мову й адекватно виконує всі команди.
Ведмідь за роботою – образ з давнини, знайшов відображення в іграшках старовини:
ведмедик пень рубає або, як у Платонова, стукає по ковадлу. І така трудова іпостась
персонажа повісті «Котлован» простежується у всій сюжетної лінії.
Цікаво відзначити і той момент, що Ведмідь з’являється на сторінках твору лише після
того, як в бригаду землекопів приходить Настя. Між цими двома персонажами
встановлюються особливі відносини. Ведмідь розважає дівчинку, веселить її,
зажмуривая по черзі очі або ляскаючи себе по животу до бурчання. Ведмідь для
дівчинки – жива іграшка. Саме в цих епізодах Настя сміється, у всіх же інших – вона
рано подорослішала маленька жінка.
Міфологічні уявлення про спорідненість тварини і людини також знайшли
відображення в повісті «Котлован». Незрима тонка ниточка пов’язує Настю і Ведмедя.
Молотобоєць дивиться на дівчинку, як на сестру, з якою він грав у дитинстві у
літньому лісі.
Цей самий ліс – то чарівний простір, де люди і тварини розуміють один одного, вони
говорять на одній мові. Де ведмідь стає супутником маленької дівчинки, та загублена
в лісі, і виводить її по стежці до рідного дому.
У російській народній казці ведмедя називають Мішею. Платонов не забуває цих
традицій, молотобійця також кличуть Михайлом або Мішею, а в завершенні твору він
навіть отримує прізвище – Медведєв.

- Проаналізуйте назву повісті.

У горні “Котловану” утопія переплавляється в антиутопію”. “Котлован” – повість А.

Платонова, присвячена початку будівництва нового, небувалого ще Будинку світлих і
високих людських відносин. Цей Будинок – “той єдиний будинок, куди піде на
поселення весь місцевий клас пролетаріату”.
А. Платонов зупиняється на самому початку будівництва – на грабарствах, що
забезпечують успіх будівлі: щоб будинок був міцний, котлован повинен бути
надійний. Герої повести хочуть побудувати не простий,
а “загальпролетарський будинок”. Котлован грає в повісті роль сполучної ланки між
людськими долями й долею Батьківщини. Котлован з’являється перед нами як засіб,
що допомагає розкрити сутність кожного окремо взятого будівельника.
При цьому процесі (викопування котловану) кожний із приймаючих у ньому участь
думає про сенс життя, сподівається, що він не зрячи прожив своє життя, а віддав її всю
для спільної справи – будівництва “загальпролетарського будинку”. Але, з іншого
боку, котлован – це могила, що кожний, сам того не знаючи, риє для себе й для
кожного
Котлован – це братська могила. Приклад тому – смерть Насті і її останнє
пристановище. Можна привести ще імена, для кого котлован став могилою: Сафронов
і Козлов, активіст
Образ Насті несе величезне значеннєве навантаження. З її смертю гине Майбутнє,
його юна частка. І це – катастрофа всесвітнього масштабу, тому що багато хто з
будівельників, зводячи будинок, ніколи не думали про себе – будинок будувався “для
мас”, але не для себе, а зі смертю Насті всі ці маси раптом залишилися без
майбутнього… Імена в повісті мають лише деякі герої: Настя, Єлисей, Микита,
Чиклин, молотобоєць Михайло
Інші обходяться без імен. Так чи зможуть ці люди, в основному безіменні, завершити
будівництво котловану й звести світлий Будинок? Чи вистачить у них сил не тільки на
зовнішнє, але й на внутрішній пристрій, на “духовне оснащення” майбутнього?
Я вважаю, що зміст назви помелися полягає в цих питаннях, де автор міркує, що все
гарне, добре, світле – усе, що було досягнуто й накопичене кращими людьми
російської держави, – було кинуто в брудний котлован і затоптано в бруд людьми, які
здебільшого нічого не розуміють у тім, що називається “світлі й високі людські
відносини”.
А. Платонов прозорливо побачив, що право на існування буде лише в однієї головної
людини, а якщо є лише одна головна людина, то неминуче знеособлюються всі інші.
От чому майже й немає імен у героїв повести. Задумане як будинок для вічного
щасливого населення, як будинок для людини, воно підім’яло людину під себе,
перетворивши його в засіб, матеріал
И “Котлован” сьогодні звучить не тільки як нагадування про минуле, але і як
попередження про майбутнє. Він ставить питання, які нині знаходять для нас
особливий зміст. Андрій Платонов змушує пам’ятати про самому головному,
вихідному, основному