В.Л. Пасісниченко, І.М.

Пасісниченко
ВЛАДА, БІОВЛАДА І БІОПОЛІТИКА В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ COVID 19

Пандемія Covid 19 безумовно стала не просто головною світовою подією

2020 року, а тектонічним глобальним експериментом над усім людством, іще
далеким до завершення. Його наслідки та вплив на всі сфери людського життя
зараз навіть важко оцінити повною мірою, і це є величезним полем для
майбутнього осмислення та дослідження. Разом із тим уже існує нагальна
потреба розпочати цей процес, і наразі ми спробуємо розглянути певні
проблеми, актуалізовані першими хвилями зараження. Зокрема, акцент буде
зроблено на питаннях владних стосунків у нових екстремальних умовах і їх
розуміння в контексті різних типів концептуалізації влади.
Поняття “влада” в теорії частіше вживається у двох сенсах: класична
традиція жорсткої влади, “влада як сила”, та новітня теорія м’якої влади, “влада
як авторитет”. Із огляду на легітимність влади, відповідно, працюють два
протилежні типи – легітимності як влади-присилювання та легітимності як
добровільно визнаної авторитетності влади. Ключові ознаки класичної теорії
влади – її суб’єктність, причинність, субстанційність, централізованість та
негативна легітимація через примус та страх. Якщо коротко, то влада
пов’язується з певним суб’єктом, а саме державою. Причинне тлумачення влади
означає спроможність цього суб’єкта змусити іншого діяти в певний спосіб
попри його власне бажання. Влада розглядається як певна субстанція, ресурс,
яким суб’єкт володіє. Влада також локалізується в центрі, звідки вона
ієрархічно розповсюджується згори вниз. І головне - влада не тільки спирається
на пряме використання сили, але й для своєї легітимаціїї у репресивний спосіб
використовує мотивацію людей страхом. Фактор страху є своєрідною спробою,
залишаючись у межах легітимності влади-присилювання, зазіхнути на
консенсусну логіку легітимації влади-авторитету. Адже страх розглядається як
те, що поєднує людей без присилювання і за їх власним вибором. Не менш
важливо те, що страх може існувати в усі часи і набувати різних форм, і тому
легітимація страхом може живити авторитарні тенденції навіть в умовах
ліберальних демократій.
Саме це ми спостерігаємо на прикладі нинішньої пандемії, адже її вплив на
владні стосунки більшою мірою вписується у наведені вище настанови старого
бачення влади як сили. Це виявляється не лише у тому, що державна влада
потенційно набуває значно більших повноважень, зокрема, по затвердженню
жорстких карантинних обмежень. Відповідно, зростає і спокуса скористатися
ними як прикриттям наступу на демократію та права людини, приклади чого ми
вже маємо навіть у країнах ЄС. До того ж цей владний контроль часто
реалізується за допомогою сучасних технологій стеження за людиною, що
підіймає його ефективність на якісно новий рівень.
Але більш вагомим і небезпечним наслідком пандемії є відчуття паніки та
страху, що завдяки потенціалу інтернет технологій перетворюються на руйнівні
глобальні хвилі. Тому в сьогоднішніх умовах надзвичайно зростають прояви
такої риси жорсткої моделі влади як її легітимація страхом. Стан невизначеності
через високу загрозу інфікування помножений на швидкість розповсюдження
страшних новин в інтернеті й емоційне їх переживання дійсно породжують
атмосферу страху. Остання, як ми вже відзначили, є плідним ґрунтом для
задіяння репресивної моделі влади у її прихованому вигляді, коли люди за
власним вибором обмежують себе. У такий спосіб до посилених повноважень
влади по контролю за суспільством в умовах пандемії через легітимацію
страхом фактично додається ще більш вагомий механізм самоконтролю
суспільства, і знов-таки в інтересах тієї ж влади. Мабуть цим можна пояснити
той парадокс, що навіть у демократичних суспільствах люди через пандемію так
легко і по своїй волі можуть відмовитися від тих цінностей, які ще вчора
вважалися фундаментальними. Зокрема, саме паніка і страх допомагають
досягати того, що здавалося взагалі неможливим – пусті вулиці в містах-
мільйонниках і більшість населення на добровільній ізоляції через карантин. В
якості виправдання таких заходів традиційно використовується аргумент
безпеки, і владні структури в першу чергу не тільки активно вживають таке
пояснення, але й зловживають ним. У кінцевому результаті пригнічуються
можливості раціональної і критичної рефлексії та діяльності, адже налякана
людина чи спільнота стають більш зручними об’єктами як управління, так і
маніпуляції.
Якщо ми хочемо краще зрозуміти, чому пандемія сприяє старому й
жорсткому типу владних відносин, чому в результаті посилюються авторитарні
тенденції і йде наступ на права людини, корисно звернутися до теоретичної
спадщини Мішеля Фуко. Добре відомо, що він відноситься до кола теоретиків,
які руйнували репресивне і вузьке бачення влади та доводили, наскільки влада
проявляє себе в різних сферах нашого життя. Особливо вагомим є аналітичне
положення М. Фуко про “владу/знання”, що розглядає не тільки формування
знання, але й роль влади у такому формуванні. Але в даному випадку нас
цікавлять його менш популярні погляди на владу, висловлені в термінах
«біовлади» та біополітики». З нашої точки зору вони якраз стосуються ситуацій
накшталт епідемій і пандемій.
Поняття біовлади та біополітики з’являються в «Історії сексуальних
задоволень», а потім в лекції «Суспільство має бути захищеним» (Foucault. 1981,
2003). У них М.Фуко відзначає «бурхливий розвиток численних та
різноманітних технологій заради підкорення тіл і контролю за населенням, що
знаменують собою початок доби «біовлади»» (Foucault. 1981, р. 140). Тут він
переходить від свого попереднього аналізу влади в дисциплінарному
юридичному сенсі до влади як контролю безпосередньо над життям: «Саме
опікування життям, а не загроза смерті надає владі доступ до тіла… і дозволяє
говорити про біовладу, що привнесла життя і його механізми у сферу чітких
розрахунків» (Foucault. 1981, р. 143). Відповідно біополітику М. Фуко презентує
як набір таких розрахунків і інтервенцій, спрямованих на населення як
пасивний об’єкт для нагляду та контролю за ним. Біополітика, за його оцінкою,
«адресована множинності людей.., глобальній масі людей, на яку впливають
загальні процеси народження, смертності, хвороб.., і зараз ми маємо дещо, що
вже не є анатомо-політика людського тіла, а те, що я би назвав «біополітикою»
людської раси» (Foucault. 2003, р. 242-243).
Спираючись на ці теоретичні інновації М. Фуко, біополітикою слід
називати раціональні практики управління з метою максимального контролю
над населенням як сукупністю біологічних організмів. Ці практики спрямовані
на управління життям і передбачають, що моє індивідуальне тіло вже є лише
частиною колективного глобального тіла і біологічних процесів виживання
людства. Влада в особі держави обґрунтовує необхідність нашої добровільної
пожертви своїм тілом гарантією нашого захисту від усіх небезпек. По суті це
означає необмежений ресурс для нагляду, контролю і присилювання. Засоби
останнього є досить різноманітні, як і критерії визначення того, що влада у
конкретній ситуації вважає чужим і загрозливим для колективного тіла.
М. Фуко був цілком свідомий цих небезпек біополітики. Тому як приклад
«неконтрольованого розвитку» біовлади та біополітики він наводить фашизм.
Такої ж критики зазнає і сталінський режим. Разом із тим теоретик попереджає,
що прагнення до внутрішньої зачистки населення в межах біополітики
притаманне багатьом модерним державам. Тому в роботах М. Фуко ми
знаходимо критику і таких зловживань біополітикою як створення поліцейської
держави або перетворення медицини з її унікальним доступом до тіла у
біополітичну стратегію на службі владі (Foucault. 2008).
Занепокоєння негативними наслідками біополітики спонукало М. Фуко до
подальших досліджень цієї проблематики, і в його пізніх роботах біополітика
розглядається в контексті лібералізму. У ньому він вбачає не просто політичну
та ідеологічну течію, а інструмент контролю і впливу на політичну владу заради
усунення негативних ефектів її надмірного адміністрування в межах
біополітики (Hoffman. 2014).
У підсумку можна стверджувати, що залучення теоретичного
інструментарію влади як біополітики значно доповнює наш попередній аналіз
владних відносин в умовах пандемії, коли ми бачимо біовладу і біополітику в
дії. До розуміння того, чому так виріс ресурс держави по контролю і
присилюванню та чому через легітимацію страхом ми добровільно обмежуємо
себе у своїх правах додається ще один важливий висновок. Біополітика в період
пандемії фактично відбирає у нас і наше тіло заради безпеки якогось
колективного тіла спільноти і людства взагалі. Також до вже відомих форм
нерівності додається біологічна нерівність та відповідний механізм визначення
ворожого іншого. В нашому випадку такими визнаються заражені вірусом та
контактні особи, що дозволяє різко обмежувати їх права заради загальної
безпеки. У цьому контексті вже не дивує поява в деяких країнах дискурсу
введення «паспорту імунітету» чи інших адміністративних заходів заради
очищення цього колективного тіла від небезпечних носіїв інфекції.
Подолання цих загроз, які пандемія створила в питаннях владних відносин,
видається дуже складним завданням, тим більше, що рецепт М. Фуко по
залученню оздоровчого потенціалу лібералізму зараз теж виглядає
проблематичним. Але, безумовно, першим кроком на цьому шляху має бути
чітке усвідомлення сутності цих загроз, артикуляція якої й була нашим
завданням.
ЛІТЕРАТУРА
1. Foucault M. 1990. The History of Sexuality: An Introduction. New York: Vintage.
2. Foucault M. 2003. Society Must Be Defended: Lectures at the Colle`ge de France
1975–76. New York: Picador
3. Foucault M. 2008.The Birth of Biopolitics: Lectures at the Colle`ge de France 1978–
79. London: Palgrave..
 4. Hoffman M 2014 Foucault and Power: The Influence of Political Engagement on
Theories of Power. New York: Bloomsbury.