ЗАХІД І СХІД:

особливості світосприйняття, менталітету та культури

(Лекція друга)

II

Через це культури Сходу іноді ще називають “культурами сорому”, для

яких головне:
- не потрапити в незручне становище;
- не втратити обличчя;
- дотримуватись правил і сприймати їх порушення, як провину1.
Тоді як західні культури (християнство, іудаїзм) називають
“культурами вини”, оскільки людина тут постійно відчуває провину перед
Творцем за власну невідповідність Його вимогам, а будь-які порушення цих
вимог сприймаються як гріх.
Але, знову ж таки, розуміння поняття гармонії на Заході та Сході також
різняться. Якщо для Заходу гармонія – це вдале органічне поєднання чогось із
чимось, то гармонія на Сході – це не лише поєднання, але і вдале підкорення
чомусь. “Гармонія Сходу ієрархічна і пронизана ідеєю покори нижчого вищому.
І якщо в політиці Заходу головне – демократія, узгодження воль (прагнень,
бажань. – І.Б), то в політиці Сходу – авторитаризм і придушення воль. Саме це
вважається справжньою гармонією” (Подберезский И.В.- С. 46).
Російський філософ В.С. Соловйов писав: “Підґрунтя східної культури –
підкорення людини у всьому надлюдським силам; підґрунтя культури західної –
самодіяльність людини” (Цит за вид.: Подберезский И.В.- С. 208).
Особливо наочно це простежується по відношенню до влади і в самому
розумінні пересічним індивідом, що ж це таке – влада?
Якщо на Заході головний принцип – це чіткий розподіл усіх гілок влади
(законодавча, виконавча, судова) та їх функцій, то на Сході головний принцип –
неподільність влади, оскільки вона – сакральна (тобто “від Неба”). Що ж
стосується обмежень абсолютної влади, то ці обмеження базуються виключно
на моральних засадах (конфуціанство: “доброчинний правитель” і
“шанобливий підданий”). Саме тому всі японці вважаються “дітьми
імператора” (Подберезский И.В.- С. 75-76).
Це ж саме простежується і у відношенні до владних керівників, правителів,
які йдуть у відставку або помирають:
Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Горбачов, Єльцин, Путін;

1
Деякі зарубіжні фахівці досить переконливо доводять, що важливу роль у формуванні
специфіки національної культури відіграє також мова. Так, Едвард Гол вважає, що японська
мова належить до мов найвищого контексту (для порівняння, найнижчий контекст – у
західно-eвропейських мов, зокрема німецькій; українська ж мова – десь посередині) [Див.:
Hall E.T. Beyond Culture. – N.Y.: Doubleday, 1976.]. Це означає, що для японців мова
«говорить» не стільки словами, скільки всім тим, що знаходиться між ними та поза ними.
Тому японську культуру іноді ще називають «сашші-но бунка» (культура «відчуття один
одного») та «омоіярі-но бунка» (культура «ухиляння від образ») [Suzuki T. Japanese and the
Japanese: Words in Culture. – Tokyo: Kodansha Intl., 1978. – Р. 146].
 Проте в Україні ми спостерігаємо значні відмінності у ставленні до своїх
політичних попередників їхніх наступників: Л.Кравчук – Л.Кучма – В.Ющенко,
за винятком хіба що останнього горе-президента – В. Януковича, який у якості
зразка для політичного устрою України обрав Росію, фактично в останню мить
відмовившись від інтеграції з Європою. За що, до речі, жорстоко і поплатився!
Підтвердженням шанобливого ставлення до власних керівників різного
ґатунку на Сході є також долі Мао Цзедуна, День-Сяопіна (Китай), Хо-Ші-Міна
(В’єтнам) та ін.
Попри всі згадані нами розбіжності між окремими країнами Заходу і Сходу
можна знайти багато дуже цікавих паралелей. Наприклад, пунктуальністю на
Заході відрізняються насамперед німці, а на Сході – китайці. Правда, роки
побудови соціалізму та комунізму їх дуже розбестили, але вони встигли
передати цю якість своїм талановитим учням – японцям. Виявляється, що
походження такої національної якості, як пунктуальність, – суто військове.
Давні германці, коли оголошувався військовий похід, збиралися під священним
дубом, а того, хто прийшов останнім, вішали на ньому, не зважаючи на його
бойові заслуги в минулому. Те ж саме робили й давні китайці, але вони в таких
ситуаціях останнього топили в храмовому ставку (Подберезский И.В.- С. 47).
(Розповідь вчителя математики про службу в будівельному батальйоні в НДР
в 50-х роках).

4. Особливості мислення на Заході і Сході.

У чому суть сучасного американського прислів’я: «Американець завжди
на голову вище (в широкому розумінні цього слова) японця, але 10 японців
разом завжди на голову вище 10 американців»? Так, колективізм, характерний
для народів Сходу. І в цьому сенсі росіни з їхньою ідеєю «общини»
(«общинности») значно ближчі до східної цивілізації, аніж українці з нашим
хуторянством і «хатою зкраю».
Для західного типу мислення “зрозуміти” – це значить досягнути такого
результату, який, будучи усвідомленим, може бути повторений на основі його
опису, тобто може бути експериментально повтореним.
Для східного мислення: “зрозуміти” – це втілитися, вжитися у світ,
відчути свою власну глубинну і органічну причетність до нього, тобто до
макрокосмосу.
Так, сучасні японські соціологи та етнопсихологи вважають, що в основі
японського національного мислення лежать три його особливості:
а) здатність засвоювати чужу культуру, перетворюючи її на власну;
б) любов до рідного краю (до країни в цілому і до фурусато 古里);
в) уміння “піднятися” над взаємовиключними положеннями і ретельно,
проаналізувавши їх з “третьої позиції”, гармонійно розв’язати всі протиріччя.
Останнє чітко проявляється в ікебані, де суха гілка сливи може гармонійно
сполучатися з ніжним білоцвітом сакури, а суха трава слугувати чудовим
фоном для тендітних молодих квітів.
Що ж стосується першого пункту – “уміння засвоювати чужу культуру й
перетворювати її на власну” – то мова йде не лише про механічне засвоєння, а й
суттєве удосконалення того чи іншого запозичення. Проілюструємо цю тезу на
такому, здавалось би прозаїчному предметові, як унітаз. Він і досі не до кінця
прийнятий японцями. У кожному громадському туалеті більшість кабін
обладнані традиційними «сидіннями» «а ля навпочіпки» («а ля накарячках»),
тобто в суто японському стилі, що дуже вражає європейців і американців, які
вперше потрапляють до Японії (смішний випадок з американським аспірантом).
Більшість квартир також обладнані такими ж суто “японськими унітазами”. Але
якщо вже це справжній європейський унітаз, то сидіння на ньому – це справжнє
чудо техніки (підігрів, підмив, регулятори температури води, сили струму води,
гідромасаж, обдув і навіть вімірювання пульсу, тиску тощо).

Але якщо вже це справжній європейський унітаз, то сидіння на ньому –

це справжнє чудо техніки (підігрів, підмив, температура води, сила струму
води, гідромасаж, обдув, пульс, температура тіла, тиск тощо).
 Не залишився осторонь і туалетний папір. Навіщо даремно гаяти час? На
ньому друкують підручники з англійської, словнички, коротенькі оповідання,
повчальні історії, “манга” тощо.

Докладніше див.:
http://vsiknygy.net.ua/news/zakordonni-novyny/19730/

Що ж стосується любові до рідного краю, то на відміну від європейського

сентименталізму, ця любов на Сході включає навіть економічний чинник:
а) “Люди, що купують імпортні товари, продають країну іноземцям” (Кім
Йон Сан, президент Південної Кореї).
в) “Товар не має батьківщини” (Карл Маркс) (Подберезский И.В.- С. 212).
 Проте, що стосується сфери етики, то в цьому відношенні Схід набагато
консервативніше ставиться до будь-яких іноземних запозичень. Японці мені
чітко пояснили, чому європейці завжди першими пропускають уперед саме
жінок (!).
Вважається, що представникам Сходу, зокрема китайцям, і японцям,
властива стратагемність мислення, тобто вміння прораховувати все наперед
і влаштовувати пастки супротивникові. Це у свою чергу зумовлює вміння
будувати довгострокові плани на майбутнє: власні, групові, державні. Як писав
з цього приводу один давньокитайський стратег: “Якщо ти можеш що-небудь,
показуй супротивнику, що не можеш; якщо ти користуєшся чимось, показуй,
що не користуєшся; навіть якщо ти й був близько, показуй, ніби ти далеко”, і
так далі. Чи не нагадує вам це поведінку нашого північного сусіда на Донбасі,
який історично дійсно тяжіє саме до Сходу, а не до Заходу, попри всі намагання
Петра Першого, Катерини Другої та «іже з ними».
Звичайно, це зовсім не означає, що китайці чи японці – народи-інтригани,
хитруни й обманщики. Але все ж таки така мораль далека від християнських
принципів любові до ближнього і заборони “копати йому яму”. Ці принципи
досить часто порушуються і на Заході, але тут вони сприймаються саме як
порушення, а не як норма, як щось, гідне пошани.
Однак нам, європейцям, слід завжди памятати, що такий спосіб мислення
представників Сходу, припускає, що й інші народи, тобто ми з вами, такі ж
самі, а тому примушує людей зі Сходу бачити в діях інших «злодійські наміри»
і намагатися завчасно викривати їх (Подберезский И.В.- С. 58).
Західний тип світосприйняття – це безумовно антропоцентричний,
однак безособистісний спосіб сприйняття світу і пізнання масиву тих знань, що
віддзеркалюють навколишній світ.
Східний тип світосприйняття – це проникнення власного особистого
у світ знань і процес пізнання, коли людина розглядається не як центр світу і
буття, а як одне з їх рівновеликих проявлень цього світу.
До речі, можливо, саме тому для Заходу досить характерна іронія і навіть
самоіронія, тоді як на Сході сміятися з іншого – це образа, а глузувати над
собою – дурість. Звичайно, там теж сміються і глузують, але з іншого приводу і
ні в якому разі – з себе самого (Подберезский И.В., 2003.- С.40). Чи не тому такий
художній жанр, як карикатура, не дуже властивий східній культурі в цілому і
східній журналістиці зокрема.
Головна абстрактна мета науки – знайти істину.
Але для Заходу істина – це те, що має практичне значення, тобто має
результат, корисний для людини.
Для Сходу істина – це те, що дозволяє сформулювати систему життєвих
цінностей, які виходять за межі безпосередніх суто практичних (матеріальних)
запитів людини.
А тому для Заходу: процес пізнання і людська мораль – різні і навіть
протилежні речі, головна дихотомія тут: істина – не істина (саме через це,
наприклад атомна, біологічна, бактеріологічна зброя і т. ін. – стають “гідним”
результатом пізнання природи й вершиною успіху наукових досліджень, вартих
навіть Нобелівської премії).
 Для Сходу: процес пізнання – це шлях морального удосконалення і,
навпаки: моральне удосконалення – є шляхом до пізнання істини. Головна
дихотомія в цьому випадку: добро – зло.
Який підхід більш гуманний – судіть самі!
Західний тип світосприйняття передбачає можливість виключно
книжного автономного пізнання світу, оволодіння масивом знань.
Для східного типу світосприйняття особа вчителя – це важлива й
необхідна ланка процесу пізнання, оскільки вона містить прихований зміст,
без якого не буде завершеності і цілісності картини світу, системи знань, ідей
тощо. Особливо яскраво це проявляється в дзен-будизмі. (Чому у японських
школярів майже ніколи не буває запитань до вчителя? Авторитет сенсея.
Коани в дзен-буддизмі. Тілесні покарання.).
5. Мова і національний менталітет.
Однак почнемо не з мови, а з мовчання.
Мовчання для Заходу – вакуум, відсутність змісту (Що ти мовчиш, як
риба?)
Мовчання для Сходу – один із засобів комунікації і найважливіших
способів пізнання суті (яп.: чіммоку (яп.: 沈 黙 – “ мовчання”, “мовчазність”;
“безмовність”)
Проілюструємо це прикладами з європейської і східної поезії:
а) Вірш японського поета Ошіми Рьоти (18 ст.):
***
Хазяїн, гість
І білі хризантеми –
В мовчанні, красномовнішім від слів.
(大島蓼太 – Ошіма Рьота)

б) Вірш Гьоте: ***

Über allen Gipfeln ist Ru,
In allen Wipfeln spürest du
Kaum einen Hauch;
Die Vöglein schweigen im Walde.
Warte nur, balde
Ruhest du auch!

Переклад М. Бажана:
***
На всі вершини
Ліг супокій.
Вітрець не лине
В імлі нічній.
Замовк пташиний грай.
Не чути шуму бору.
Ти теж спочинеш скоро –
Лиш зачекай.
 Переклад М. Лермонтова:
***
Горные вершины спят во тьме ночной,
Тихие долины скрыты серой мглой
Не пилит дорога,
Не шумят кусты
Подожди немного –
Отдохнешь и ты!

Тобто тиша і справжній спокій, який можна порівняти зі спокоєм та

тишею, що приходять до людини хіба що після її смерті (!), для європейських
поетів асоціюється й реалізується в повній відсутність будь-яких звуків, рухів
тощо (!).
Недаремно в український мові такий спокій зветься “мертвою тишею”.
Саме тому українець Тарас Шевченко не міг закінчити свій геніальний
ліричний вірш “Садок вишневий коло хати...” із циклу “В казематі” якось
інакше, не зауваживши, що попри пізній вечір, попри те, що “затихло все”,
повної, тобто “мертвої тиші” все-таки не настало, оскільки “дівчата та
соловейко не затих”.
Саме тому росіянин М.Ю. Лермонтов, “виходячи на дорогу наодинці”,
попри “тиху ніч”, попри те, що в таку ніч навіть “пустыня внемлет Богу”,
примушує все-таки посеред цієї нічної тиші розмовляти між собою хоча б зірок:
“и звезда с звездою говорит”.
Тоді як для японських поетів природній звук не є перешкодою чи завадою
тиші, навпаки, – він може ще наочніше підкреслювати той спокій і тишу, що
панують довкола. Згадаємо відомий вірш Мацуо Башьо:
***
Шідзукеса-я
Іва-ні шімі-іру
Семі-но кое.
***
Тиша!
(І тільки) цвірчання цикад
Пронизує скелі.
Тобто “тиша і спокій” – це не лише відсутність звуків у довкіллі, це стан
душі, що знаходиться в повній гармонії з навколишнім світом, саме тому
“зайві”, але цілком природні звуки цьому дійсно не заважають, а, навпаки,
доповнюють і підкреслюють цей стан тиші і спокою. Згадаймо найвідоміший
вірш Мацуо Башьо:

***
Фуру іке я
Кавадзу тобікому
Мідзу-но ото.
 ***
Старий ставол!
Пірнуло жабеня –
Вода сплеснула.

Будь-яка національна мова тією чи іншою мірою відбиває національні

особливості світосприйняття і національного менталітенту. Треба лише бути
уважним і навчитися їх помічати. Особливо наочно ці особливості
віддзеркалює фразеологічний фонд мови. Порівняйте::
Укр.: глуха стіна – яп.: “мекуракабе” (сліпе вікно);
Укр.: глухе вікно – яп.: “мекурамадо” (сліпе вікно).
Для нас принципова прикмета – нічого не чути!
Для японців – принципово те, що нічого не видно!
Досить несподівано і дуже красномовно віддзеркалються специфічні риси
національного менталітету і в інших мовних засобах, насамперед у лексиці,
лексичних одиницях мовленнєвого етикету тощо:
Відомі всім:
- (Укр.) Спасибі! (Рос.) Спасибо! – не що інше, як «Спаси (вас) бог!»
- (Яп.) Аріґато! ( 有り難う ) буквально оначає: “Ви ставите мене у скрутне
(тяжке) становище!” (оскільки я буду почувати себе зобов’язаним Вам, поки
не віддячу).
- (Кор.) Камса-хамніда! Значить лише «Даю вам свою подяку!»
- (Яп.) “Сумімасен!” – ( 済みません - (укр.) Пробачте! Перепрошую!) можна
дослівно перекласти як “Це (триватиме) безкінечно!”, “Це (ніколи) не
закінчиться!”, “Я ніколи не розрахуюся з Вами”!
(від яп.: “сумасу” 済ます 1/ закінчувати; 2/ розраховуватися, сплачувати борг;
3/ обходитися /обмежуватися/ чимось / “Десятьма тисячами йєн не
обійтися /не обійдешся/” - “ 一 万 円 で は 済 ま せ な い ” /Ічі ман ен де-ва
сумасенай/).
Що ж стосується мовчання, як комунікативної категорії, то японський
письменник Кімура Седзабуро з цього приводу писав: “Людина, що мовчить
(досл.: “не вимовляє слів”), для європейців не може бути живою людиною. У
них не існує такого “діалога” в японському стилі, коли співрозмовники
намагаються взаємно проникнути в душу іншого і зрозуміти один одного за
допомогою почуттів” (Подберезский И.В. 2003.- С.124).
Йдеться про те, що в японській мові позначається терміном “хараґей” (яп.:
腹 芸 /досл.: “мистецтво живота”/ – тобто “спілкування без слів”, “безмовне
порозуміння при спілкуванні”), який означає можливість спілкування й
порозуміння між людьми без будь-яких вербальних засобів, лише з
урахуванням комунікативної ситуації, загального контексту розмови, міміки,
жестів тощо.
Пряме відношення до поняття “хараґей” мають такі допоміжні принципи,
що застосовуються при спілкуванні японців, як:
“хонне” (яп.: 本音 – “щирий намір”; “справжній мотив” тощо)
“татемае” (яп.: 建前 – /досл./: “установлення каркаса будівлі”; “передумо-
ва” – “зовнішній показний /нещирий/ прояв почуттів”; “офіційна позиція”).
До речі, саме уміння японців ефективно використовувати в процесі
спілкування принципи “хонне” і “татемае” так часто дратує іноземців, які
бачать в них лише засіб дезінформації, бажання ввести в оману спірозмовника,
ошукати партнера по бізнесу тощо. Японці ж розглядають їх як специфічне
“соціальне мастило”, яке дозволяє у процесі спілкування зберегти власну
гідність, не зачепити почуття іншого, не образити його, не зіпсувати бесіду і
досягнути бажаного результату без зайвої категоричності. А тому вміння
спілкуватися без слів (“хараґей”), здатність розуміти, коли ваш співрозмовник
справді щирий, а коли він лише “робить вигляд”, так високо цінується
японцями (Япония. Как ее понять 2006, 269-273). Що ж стосується непорозуміння,
яке виникають при цьому між ними та іноземцями, то його коріння ховається
значно глибше і полягає в кардинальних відмінностях між культурами Сходу та
Заходу, про що вже йшлося.
У нашій вступній лекції, говорячи про особливості світосприйняття,
менталітету і культури представників Заходу та Сходу, ми часто аргументували
це відповідними прикладами із поезії, фразеології тощо.
По-перше, це має бути вам близьким, оскільки ви всі – філологи, тобто
«любителі словесності», і література є вашим фахом разом з тією чи іншою
східною мовою.
А по-друге, саме художня література, у тому числі і поезія, найяскравіше
віддзеркалює всі національні особливості світосприйняття, менталітету і
культури будь-якого народу світу (Чудовий приклад використання для цього
саме літературних творів – це ґрунтовне наукове дослідження американського
етнопсихолога Рут Бенедікт «Хризантема і меч», 1946 р.)2.

Коментуючи наведений вище вірш Мацуо Башьо про самотнього крука,

проф. Т.Д. Судзукі у своїй монографії “Дзен і японська культура” наголошує:
2
Йдеться про книгу Рут Ф. Бенедікт “Хризантема і меч: Моделі японської культури”
(Benedict Ruth Fulton 1946; Бенедікт 2004), головні положення якої зводилися до
наступного: а) японці, як представники “культури сорому”, дуже чутливі до оцінки своїх
вчинків з боку оточуючих; б) почуття сорому породжується невмінням чи неможливістю
дотримання загальноприйнятих правил адекватної поведінки; в) головною людською
чеснотою є відчуття сорому – вміння відчувати сором як результат порушення тієї чи
іншої норми. Ця дуже популярна в США та Європі культурологічна праця американської
дослідниці, що була написана на замовлення військового департаменту США, у самій
Японії отримала неоднозначні, а іноді й різко негативні оцінки через те, що, на думку
окремих фахівців, принижувала гідність японців, оскільки тлумачила притаманну
японцям скромність не як культуру “поваги до скромності, а як культуру “вимушеної
скромності”.
“Простота форми не завжди передбачає тривіальність змісту. Існує якась
монументальна потойбічність у образі самотнього ворона, що сидить на
засохлій гілці. Усі речі походять із невідомої, таємничої безодні, і через кожну з
них ми можемо “плигнути” в безодню. Не варто складати велику поему з
багатьох сотень рядків, аби передати почуття, викликані зазиранням до безодні.
Коли почуття сягають найвищого рівня, ми замовкаємо, оскільки будь-які слова
не здатні допомогти. Навіть сімнадцяти складів, напевно, забагато. У будь-
якому випадку японські художники, які тією чи іншою мірою зазнали впливу
дзен-буддизму, прагнуть використати якомога менше слів для того, щоб
виразити свої почуття. Коли почуття виражені занадто багатослівно, не
залишається місця для невідомого, але ж саме від цього невідомого
відштовхується японське мистецтво” (Судзуки Т.Д. Дзэн и японская культура. –
СПб., 2003. – С. 292-293).
Цю тезу теж можна чудово проілюструвати лише двома віршами-хайку:
***
Бені саіта
Кучі мо васуруру
Шімідзу кана
***
Пробач мені, джерельце,
Що від спраги
Забула про помаду на губах!
(Кага-но Чійо, 1703-1775)

***
Мацушіма я
Оо Мацушіма я
Мацушіма я
***
О, Мацушіма!
О, Мацушіма! О!
Мацушіма, О!3
(Мацуо Басьо)
Наведені нами приклади наочно ілюструють тезу О. Геніса про те, що на
Сході “поет не говорить про невимовне, а тільки вказує на нього, залишаючи
невисловленим те, що не піддається висловлюванню. Вірші лише створють
умови для стрибка вглиб – і замовкають, провівши нас до входу туди, куди
можна проникнути лише самому. Кожна річ у вірші підштовхує нас у
потрібному напрямку, однак вона позбавлена одномірності дорожнього знака.
Указуючи шлях, річ не перестає існувати в усій повноті свого невичерпного й
невимовного буття. Саме цей метафізичний залишок дозволяє поетові
висловити мудрість світу не зрозумілою і йому самому мовою” (Генис А.
3
Легенда приписує авторство цього вірша Мацуо Башьо, який був настільки вражений
казковою красою Мацушіми – мальовничої океанської затоки поблизу м. Сендай, посеред
якої розташовані численні крейдяні островки, укриті смарагдовими соснами, що навіть
йому – неперевершеному майстру хайку забракло слів описати її. Тому він обмежився
лише емоційними вигуками “я” та “оо”: 「松島や / ああ松島や / 松島や」
Фотография души: Восточные стратегии в сегодняшней словесности // Русская
культура на пороге нового века. /Сб. статей под ред. Тэцуо Мотидзуки/. – Саппоро
(Япония): Центр славянских исследований Хоккайдского университета, 2001. – С. 267).
Ґрунтуючись на власних наукових спостереженнях над східною поезією
(як японською, так і китайською), О. Геніс робить дуже важливий висновок
щодо перспектив розвитку не лише поезії, а всього сучасного західного
мистецтва. Зокрема, він пише: “Це і є та естетична вершина, до якої (з іншого
боку) прагнула також наша естетика. Коли велике мистецтво Заходу,
удосконалюючись і поглиблюючись, сягнуло межі пізнанння, воно зупинилося
в трагічній німотності перед тим, що не піддається висловлюванню.
Обминаючи цю перепону, усе по-справжньому нове в сьогоднішньому
мистецтві або цілком свідомо звертається до досвіду Сходу, або ж підсвідомо
наслідує його. Сучасний художник не описує, а вказує на невимовне, він прагне
передати те, що неможливо зрозуміти, він розповідає про речі їхньою мовою,
він вчиться не малювати світ, а зливатися з ним, забуваючи про себе. Адже
тільки відмовившись від “надприродного статусу”, дарованого їй західною
традицією, людина знову здатна стати не “господарем сущого, а пастухом
буття... Витвір мистецтва на Сході виявляє резонанс внутрішньої природи
художника з природою, що його оточує. Це – досвід взаємодії зі світом, в якому
панує дружня солідарність суб’єкта з об’єктом. Поєднуючи їх, вірші роблять
світ безкомпромісно єдиним: кожний витвір мистецтва – маніфестація
цілісності буття” (Там само, с. 267-268).
Завершити нашу лекцію ми знову ж таки хотіли б поетичними прикладами,
які підкреслюють відмінності східного і західного світосприйняття, ставлення
до оточуючої нас природи тощо.
У одній зв своїх праць японський вчений-культуролог, проф. Д.Т. Судзукі
порівнює 2 вірші:
а) Мацуо Башьо: 　　
***
Йоку міреба
Надзуна хана саку
Какіне кана
***
Пригледівшись уважно,
Я побачив,
Що попід тином грицики цвітуть

б) Теннісон (англ.):
***
Квітка в щербатій стіні!
Я тебе витяг з щілини –
Разом – стебло і коріння,
І на долоні тримаю
Квітка маленька...
«Тобто Теннісон, – зауважує проф. Д.Т. Судзукі, – аби помилуватися і
пофілософствувати над квіткою, зриває її, абсолютно не помічаючи при цьому
деструктивності своєї поведінки, повного її протиріччя зі своєю філософською
сентиментальністю» (Цит за вид.: Мамонова. С. 107). Тоді як Башьо, щоб розгледіти
скромний квіт грициків під тином, швидше за все, попри свій похилий вік
нахиляється і навіть не торкається до квіток, щоб не зашкодити їм.
Ось іще декілька аналогічних прикладів ставлення японців до природи із
класичної японської поезії:

***
Асаґао-ні
Цурубе торарете
Мораі мідзу
***
Повійки квіт
Цеберко оповив –
Сходжу по воду до своїх сусідів.
(Кага-но Чійо, 1703-1775)

***
Яке-ні кері
Саредомо хана-ва
Чірі сумаші.
　
***
Згоріло все!
Єдина втіха – квіти
Ще до пожежі встигли відцвісти.

(Тачібана Хокуші, 1665-1718)

***
Нусу біто-ні
Торі нокосареші
Мадо-но цукі
***
Украв усе
З моєї хатки злодій,
Але залишив місяць у вікні!
(Рьокан, 1758-1831)

А ось вірш-заповіт цього ж поета – будійського ченця, гірського самітника,

якого так любила місцева дітвора і глибоко поважали труженики-селяни:
***
Ката-мі тоте
Нані ка нокосаран
Хару-ва – хана
 Нацу – хототоґісу
Акі-ва – моміджі-ба
***
Що я залишу в спадок?
Навесні –
Вишневий цвіт,
Улітку – спів зозулі
І золото кленове восени.
(Рьокан, 1758-1831)
На фоні цих поетичних зізнань у любові до природі і свідчень надзвичайно
щанобливого ставлення до неї нас з вами може втішати лиш одне, а саме – що
Самюель Хантінґтон не правий, коли відносить нашу православну культуру
саме до культур Сходу, а не Заходу. Адже судячи з нашого фольклору, зокрема з
текстів наших найпопулярніших народних пісень, ми були й залишаємося
типовими представниками західної культури і до культури Сходу, зокрема – що
стосується ставлення до оточуючої нас природи нам ще ой як далеко! Згадаймо
хоча б українську народну пісню “Чубарики-чубчики”:
Квіт калини ламала,
Квіт калини ламала,
Ламала, ламала,
Чубарики-чубчики ламала!.

Чи російську:
Во поле березу заломаю,
Во поле кудряву заламаю.
Люли-люли заломаю,
Люли-люли заломаю!

Тобто широчінь нашої слов’янської душі дозволяє понівечити просто так

уже не лише якусь там квітку чи травинку, а цілий кущ чи навіть ціле дерево.
Та що там дерево? Можна і ліс, і річку, і гори, і море. Гуляй, серце!