ВДЛ Практична №9

Мова художньої літератури, її особливості

№1. Особливості мови художньої літератури.
Літературну мову і мову художньої літератури часто плутають, але ці терміне не є тотожними.
Літературна мова — це не тільки та мова, якою пишуть письменники художні твори, а й мова
публіцистики, преси, науки, школи; це мова, норми якої зафіксовано в граматиках і словниках. Всі ми
відзначаємо, що певні слова належать до літературної мови, інші не належать, а властиві діалектам.
Мова художньої літератури базується на нормах літературної мови, і письменники в основному
виходять з норм літературної мови. Але мова художньої літератури не обмежується тим запасом слів,
висловів і граматичних форм, які встановлені як норми літературної мови. У мові художніх творів
трапляються відступи від цих норм, і такі відступи виправдані, якщо вони зумовлені художніми
завданнями. Взагалі ж письменники дбають про чистоту мови., про додержання норм, прийнятих у
літературній мові.
Мистецтво слова, як і будь-яке інше мистецтво, має свої, дуже специфічні, закони, свою мову, без
знання якого не можна правильно прочитати художній текст (у найпрямішому сенсі, як без знання
китайського не можна прочитати книгу на китайському).
Легко помітити наскільки дивними здаються багато худ. текстів, якщо розуміти їх буквально.
Наприклад: “Осінь. У небі палять кораблі…”. Як це? Хіба в небі є кораблі? Які? Як саме їх джгут? При
чому тут осінь? І так далі.
Якщо вважати, що художня мова - це звичайна мова, то дивність її впадає у вічі. Художні засоби і
різного роду прикраси для передачі безпосередньої, “голою” думки, для передачі повідомлення зовсім
не потрібні. А для мистецтва - потрібні. Ніякий витвір мистецтва не може обходитися без художніх
засобів. Художні засоби - це як би матеріал, з якого “зроблена” художність

Питання про визнання мови художньої літератури самостійним функціональним стилем

залишається відкритим. В. В. Виноградов, А. Н. Гвоздєв, А. І. Єфімов та деякі інші стилісти в своїх роботах
відводять йому рівноправне місце серед інших стилів , так як мова художньої літератури виконує одну з
функцій впливу - естетичну функцію.
Разом з тим відзначається специфічність мови художньої літератури, оскільки в ній
концентрується все різноманіття інших стилів. Саме тому багато дослідників виключають художній стиль
з системи функціональних. Така точка зору мотивована і іншими аргументами: художня література
оперує не тільки засобами літературної мови, в тому числі розмовними, а й елементами
загальнонаціональної мови, що виходять за рамки поняття «сучасна літературна мова»: просторіччя,
діалектизми, жаргони; можливе використання застарілих і індивідуально-авторських (оказіональних)
мовних засобів.
Важливо відзначити, що обидві точки зору мають міцну наукову базу і кожна з них в кінцевому
рахунку сприяє розвитку стилістики в цілому і зокрема такої її галузі як теорія художньої мови, яка
безпосередньо займається проблемами мови і стилю літературних творів.
№2. Дайте визначення понять «літературна мова», «народна (розмовна) мова», «мова
художніх творів». У чому полягає їх відмінність?
Мова — першоелемент літератури, засіб образного відтворення предметів, явищ, змістовна
форма. Мову можна умовно розділити на розмовну, літературну і художню. Вони входять в
загальнонаціональну.
 Розмовна мова — ненормована мова повсякденного спілкування.
 Літературна мова — мова, нормалізована правилами граматики, чиста, відшліфована.
Вона формується на основі народної, з'являється на високому рівні розвитку нації. В основі української
літературної мови лежить мова Київської, Полтавської і Черкаської областей. Літературною мовою
пишуть наукові праці, друкують газети, журнали, нею користуються в школах, радіо, на телебаченні.
Розрізняють науковий, науково-популярний, ораторський, публіцистичний, офіційно-діловий
(канцелярський) стилі. Наукова мова послуговується поняттями відповідних наук (хімії, математики,
літературознавства...). У діловій мові використовуються канцеляризми (лексичні і синтаксичні).
 Художня мова (сова художніх творів) — літературна, але не обмежується лише літературною.
У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова у прямому і
переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття, зневагу,
обурення, презирство, захоплення. Художня мова образна, емоційна, експресивна, відзначається
лаконізмом, небагатослівністю. А. Чехов вважав лаконічність сестрою таланту, а О. Некрасов закликав
писати так, щоб словам було тісно, а думкам — просторо.

№3. Види художньої мови: прозова та віршова мова.

Твори художньої літератури за особливостями організації поетичної мови поділяються на
прозовіі віршові. Вони мають свої особливості й закономірності. Вживання їх не є явищем довільним,
залежним лише від бажання автора, а зумовлюється рядом певних чинників. Наприклад, ліричні твори,
як правило, пишуть віршами, а романи, повісті, оповідання — прозою. Вибір автором форми мови
(прозової чи віршової) пов'язаний з естетичними завданнями, які він перед собою ставить.
На відмінність прози й віршів указує вже саме походження цих термінів.
Слово проза походить від латинського прикметника prosus, що означає вільний, прямий, незв'язаний.
Слово вірш походить від латинського versus, що означає оберт, ряд, рядок.
Російське стих походить від грецького stichos, що теж означає ряд, порядок, лад.
Справді, віршовій мові властивий певний лад, порядок у самій будові, тоді як прозова мова такого ладу
не має. Мова художніх творів взагалі емоційно забарвлена. А віршова мова — це форма особливо
наснаженої художньої мови.
Віршова мова, на відміну від прозової, ритмічно організована. Ритм властивий багатьом явищам і
процесам. Він означає рівномірну послідовність певних рухів, ударів, дій. Наприклад, є свій ритм у русі
Землі навколо Сонця, в припливі і відпливі морів, роботі серця. Значення ритму в житті і праці дуже
велике. Додержання його полегшує рух, роботу, а порушення — утруднює. Велике значення має ритм і в
різних видах мистецтва, зокрема в музиці і літературі.
Елементи ритму є і в прозовій мові, але тут вони незначні. Вони випливають з вимог вимови в
поєднанні із змістовим і синтаксичним поділом мови. Поділ прозової мови на відтинки (мовні такти)
нерегулюється якимись твердими нормами й межами. Мовні такти в прозі, як правило, не сумірні: один
— довший, інший — коротший.
 Інша річ — віршова мова. Ритмічність її основана на додержанні тих чи інших вимог. Віршовий
ритм полягає в закономірному повторенні певних сумірних мовних одиниць, які при читанні
виділяються паузами.
Щодо зорового сприймання, віршова мова відрізняється від прозової будовою рядків: прозова
мова становить собою суцільний безперервний текст, а віршова — поділяється на відтинки — рядки.
Кожний рядок кінчається паузою, незалежно від того, чи вимагається вона на основі будови речення, чи
ні. Ці паузи називають ритмічними. Вони інколи збігаються з граматичними й логічними, а інколи не
збігаються.
При голосному читанні віршового твору інтонується поділ тексту не тільки на смислові й
синтаксичні відтинки, а на віршові рядки. Ритмічні паузи в кінці рядків інтонаційно виділяють,
підкреслюють ті слова, які стоять в кінці віршових рядків. Часто звучання цих рядків посилюється ще й
римами. Рима (співзвучне закінчення слів у віршових рядках) посилює емоційну виразність віршового
тексту, хоч вона і не обов'язкова, — бувають вірші без рим.
Ритмічна організація віршової мови є одним з важливих чинників її емоційної виразності. Для
ілюстрації цього положення проведемо невеличке дослідження.
Ось початок відомого вірша Шевченка:
Минають дні, минають ночі,
Минає літо. Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить...
Досить змінити порядок слів, щоб уривок зазвучав уже не з тією емоційною піднесеністю, яка властива
авторовому тексту:
Дні минають, ночі минають, літо минає.
Листя пожовкле шелестить, очі гаснуть,
думи заснули, серце спить...
Втрата ритмічності в звучанні даного тексту веде і до зменшення його емоційності. Виходить, ритмічна
організація мови виконує певну естетичну функцію.
Художньою особливістю прози є й те, що вона має інші способи і форми словесної образності,
ніж віршові твори. Так, різні види тропів, що відіграють велику роль у віршовій мові, займають у прозі
значно менше місця. Натомість прозі притаманна передусім взаємодія різних способів викладу
художнього матеріалу: мова автора, оповідача, персонажів. Сама художньо-словесна тканина в прозі,
порівняно з поезією, прозоріша, ніби безпосередньо зображує певну дійсність. З цієї мовної тканини ми
безпосередньо сприймаємо вчинки, образи, переживання героїв; захоплюємося точністю і красою
слова. Відповідно до цього в прозі більше значення має сюжет, послідовний розвиток дій; яскравіше
виступають характери і обставини. Проза має тяжіння до епосу, а вірші — до лірики.
Віршову мову часто називають музикальною; саме в застосуванні до віршів часто говорять про
„музику слів”, „музику звуків”. Щодо слів і звуків ці означення не можна приймати інакше, як метафору.
Проте віршова мова має елементи, що споріднюють її з музикою, а саме: мелодію, ритм. Звичайно,
музична мелодія й мелодія віршової мови не одне й те саме, і хоч в ритмі поезії і ритмі музики є спільні
риси, але ще більше відмінного.

№4. Лексика художньої мови.

В зошиті!
 №5. Тропи, їх функції у творі. Епітет. Порівняння.
Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у переносному значенні.
Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа,
виявляють ставлення автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності.
Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника.
В зошиті!

№6. Метафора, її різновиди. Метонімія, синекдоха, оксюморон (оксиморон), катахреза та

ін. (навести приклади з художніх творів).
Метафора (з грецької «перенесення») – розкриття сутності одного предмета чи явища через особливості
іншого:
 Йде сніг – сніжинки, як відомо, «ходити» не вміють.
 Полетів у магазин по цукерки – не на літаку «полетів», а дуже швидко пішов;

Метонімія – заміна одного слова іншим на основі суміжності (тобто тісного зв’язку):
При метонімії простежується зв’язок між:
1) автором та його твором: читати М. Хвильового (замість: твори М. Хвильового), слухати
М. Лисенка (замість: оперу М. Лисенка);
2) між предметом і матеріалом: спортсмен узяв золото (замість: золоту медаль), продається
порцеляна (замість: порцеляновий посуд);
3) між посудиною і вмістом: чайник закипів (замість: вода в чайнику), випив склянку соку (замість: сік зі
склянки);
4) між місцевістю і людьми, які в ній перебувають: Запоріжжя аплодує (замість: мешканці Запоріжжя);
об’єднана Європа заявила (замість: європейські країни, що об’єдналися);
5) між дією і її виконавцями: ревізія виявила (замість: члени ревізійної комісії), студентська
рада розглянула проект (замість: члени студентської ради).

Синекдоха – різновид метонімії. Заміна назви цілого предмета назвою його частини:
При синекдосі вживається:
1) частина замість цілого: накивати п’ятами (замість: втекти), сто голів худоби (замість: сто тварин);
2) однина замість множини: карась добре ловиться (замість: карасі добре ловляться), соняшник у полі
(замість: соняшники в полі);
3) множина замість однини: буде наших заробітчан і по Туреччинах, і по Німеччинах (замість: будуть вони
працювати і в Туреччині, і в Німеччині).

Також існує уособлення (персоніфікація) – це вид метафори, перенесення ознак особи на предмети,

речі, явища, тваринний і рослинний світ:
Класичні приклади персоніфікації – звірі чи рослини поводять себе, як люди – говорять, думають,
журяться тощо.
Наприклад: вірш “Засмутилось кошеня” Платона Воронька
Засмутилось кошеня: треба в школу йти щодня.
І прикинулося вмить, що у нього хвіст болить.
Довго думав баранець і промовив як мудрець:
– Тут причина непроста – треба різати хвоста!
 Кошеня кричить: – Ніколи! Краще я піду до школи…
В наведеному вірші всі дії, які НЕРЕАЛЬНІ для тварин – кошеняти та баранця, – це персоніфікація чи
уособлення.

Дехто з дослідників пропонує розглядати такі засоби як алегорія і символ.

Алегорія – конкретне інакомовне зображення предмета чи явища, що замінює абстрактне поняття чи
думку.
Символ – предмет або словесний знак, який опосередковано, умовно виражає сутність певного явища.
 «сонячні кларнети» - символ краси і гармонії світу.

№7. Поетичний синтаксис. Стилістичні фігури (навести приклади з художніх творів).

Виразності і емоційності мови письменник досягає не тільки добором відповідних слів, але й
будовою речень, їх інтонацією. Особливості синтаксису зумовлені змістом твору. В описах, розповіді про
події, які розгортаються повільно, інтонація спокійна, домінують повні речення: «Скриплять вози,
ремигають воли, минають дні, ночі, і звучать поміж високими могилами чумацькі пісні. Вони розлогі,
мов степ, і повільні, мов крок волів, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі
могла спіткати чумаків трагічна пригода» (М. Слабошпицький).
Там, де розповідається про динамічні події, гострі суперечки, конфлікти, глибокі переживання
персонажів, переважають короткі, іноді неповні, уривчасті речення:
– Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий!.. Я вбив їх, мамо, коло двох
сотень... Де ви?
Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою. – Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя,
чому ж ви не стрічаєте мене? (О. Довженко)

Особливості синтаксису залежать від творчого задуму письменника, ставлення автора до

зображуваного, роду, виду, жанру, а також від того, як написано твір (віршем чи прозою), кому він
адресований (дітям чи дорослим читачам).
Своєрідність поетичного синтаксису зумовлена особливостями таланту письменника. В. Стефаник
прагнув до стислості, динамічності розповіді. Мова його проста, точна, економна: «Білими губами
упівголос буду вам казати про себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте. Я пішов у
біленькій сорочці, сам білий, з білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як
біленький кіт... Листочок білої берези на смітті» («Моє слово»). Письменник кілька разів повторює
слово «білий», воно звучить у різній тональності.
Синтаксична одиниця мови – речення. Граматично правильним є речення, у якому головні члени
розміщені в прямому порядку: група підмета – на першому, група присудка – на другому місці. У нашій
мові це правило не є обов'язковим, його не завжди дотримуються, особливо письменники.
Найхарактерніша особливість літературної мови – її фонетична, морфологічна, синтаксична
унормованість. Відхилення від норми вважають некоректним, однак художня мова допускає
індивідуальні відхилення, зумовлені художньою метою. Внаслідок цього з’являються так звані
синтаксичні (стилістичні) фігури.
 До поширених стилістичних фігур належать інверсія, еліпс, паралелізм, антитеза, градація, різні
види повторів.
 Інверсія (лат. inversio – переставляння) – стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку
слів у реченні, який здається нормованим, звичайним.
Українська, як і інші східнослов’янські мови, належить до мов з вільним порядком слів у
реченнях, проте певна їх синтаксична послідовність, унаслідок своєї узвичаєності, а також через її
підпорядкованість логіці розгортання висловлюваної думки здається більш природною, тоді як зміна
такої послідовності психологічно сприймається як відступ від певної сталої норми.
Наприклад:
1. «Зелена гілка в лузі на вербі // Від доторку твого зів’яне» (Д. Павличко), замість: Зелена гілка в
лузі на вербі зів’яне від твого доторку.
2. «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра), замість:
Ніхто не кохав так. Подібне кохання приходить лише через тисячі літ.
3. «Ця любов, наче овочі цінні. // Дозрілі, пізні» (Б. Рубчак), замість: Ця любов наче цінні, дозрілі, пізні
овочі.
4. «Простелю тобі, раю, // Притулюсь собі скраю» (І. Драч), замість:
Простелю тобі, раю, скраю собі притулюсь.
Інверсія індивідуалізує й емоційно увиразнює мовлення. Але основна її функція полягає не в
цьому. Синтаксично інверсований порядок членів речення служить передусім меті виділення окремих,
найвагоміших у контексті даного висловлювання слів.
Інверсоване слово за рахунок того, що потрапляє в незвичну для нього синтаксичну позицію,
мимоволі привертає й затримує на собі більше уваги. 
Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після
іменників. Наприклад:
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать.
(Леся Українка)

 Тавтологія — спеціальне або непередбачене повторення тих самих, спільнокореневих або близьких
за значенням слів.
Тавтологія як стилістичний засіб увиразнення належить до стилістики, як спосіб організації
віршованого мовлення — до віршування, як прояв мовленнєвої неохайності — до культури
мовлення. Як риторична, стилістична фігура тавтологія спостерігається в художній літературі,
публіцистиці, ораторському мистецтві, фольклорі.
Тавтологія затримує увагу на сказаному, увиразнює його, посилює емоційність і ритмічність
мови.
Наприклад: “Мати любила його без пам’яті, тряслась над ним і у всім волила його волю” (І.Франко).
Найчастіше тавтологія є повторенням тієї ж чи різних форм одного і того ж слова або поєднанням
спільнокореневих слів: “на війні, як на війні”; “дружба дружбою, а служба службою”; “Богові — Боже,
кесарю — кесареве”.

 Еліпс (грец. еllеірsis – пропуск, нестача) – пропуск у реченні слова чи словосполучення, зрозумілого з

контексту, для вираження динамічності чи енергійності мови, а також для уникнення повторів.
Наприклад:
 - «Од села до села танці та музики: курку, яйця продала — маю черевики» (Т. Шевченко);
- «Поля набралися туманом, а діброви сизою синню» (М. Стельмах);
- «Ще раз підпалили – і заревло, завирувало, загоготіло» (І. Драч);
- «Ось ця струна зовсім порвалась, – ти не торкай її» (Леся Українка).
Недомовлені, обірвані речення називають обривом. Обриви передають хвилювання того, хто
говорить:
Іди... міряють... Андрій видивився на неї.
Вона не могла говорити, притисла рукою серце і важко дихала...
– Іди ж, міряють-бо...
– Хто міряє? Що?
– Пани, ох! Наїхали, будуть землю ділити. (М. Коцюбинський)
Часом речення обірване тому, що той, хто говорить, не наважується сказати все. Героїня поеми
Шевченка «Наймичка» не може сказати синові Маркові, що вона його мати:
Я не Ганна, не наймичка,
Я... –
Та й оніміла.

 Антитеза — стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у

драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень
бінарних образів:
Випала ж зима!
Що тепер всім воля,
врізала вам поля,
в головах тополя,
а голів нема!
(П. Тичина)
Антитетичний принцип світосприймання притаманний багатьом фольклорним жанрам,
джерелами яких живиться художня література.
М.Стельмах, наприклад, не тільки називав свої твори за різко вираженим протиставленням
понять (“Правда і кривда”), а й використовував народні прислів’я (“Кров людська — не водиця”)
тощо.

 Анафора — стилістична фігура, яка утворюється повтором слів або словосполучень на початку
суміжних мовних одиниць.
Наприклад:
Тобі одній, намріяна царівно,
Тобі одній дзвенять мої пісні,
Тобі одній в моєму храмі дивно
Пливуть молитви і горять огні.
(М. Рильський)
Найчастіше анафора зустрічається у віршових текстах, рідше в прозаїчних. Прозаїчна анафора
зв’язує звичайно початки суміжних речень, наприклад: «Небо, гей на морі піна. А з тої піни дрібна
роса паде на ліси, на гори. А з того неба Купало любість по землі сіє… А де то та любість упаде, там
 білий вогонь з землі виростає, а за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює. Бо любість одне
крило біле, а друге темне має» (М. Черемшина).

Дуже рідко анафоричний повтор пов’язує не суміжні, а розведені в тексті мовні одиниці,
наприклад початки всіх чотирнадцяти розділів повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка:
«Смутний та невеселий сидів собі на лавці, у новій світлиці… конотопський пан сотник Микита
Уласович Забрьоха» (розділ І); «Смутно і невесело було раз уранці у славному сотенному містечкові
Конотопі» (розділ IV); «Смутна і невесела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосипівна Олена,
хорунжівна» (розділ VII) і т. д.
Прозаїчна анафора найчастіше підсилює та емоційно увиразнює зміст того, про що
розповідається, хоча, як, зокрема, в останньому випадку може виконувати й композиційну функцію,
якою звичайно відмічений анафоричний повтор у віршових текстах, де анафора слугує додатковим
(поряд з константною паузою) сигналом закінчення попереднього рядка й початку наступного.
Не так вже й рідко анафоричний повтор може витримуватися протягом усього віршового твору
(звичайно невеличкого за обсягом).

 Паралелізм — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину.

Найчастіше трапляється у синтаксичних ситуаціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за
піснями легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психологічний паралелізм:
Як ми кохалися, як зерно в горісі,
Тепер розійшлися, як туман по лісі!
Як ми кохалися, як голубів пара,
Тепер розійшлися, як чорная хмара!
На відміну від порівняння паралелізм виконує композиційну функцію, пов’язує певні мотиви чи
елементи стилю у художньому творі, особливого значення йому надається у ліричному сюжеті, зокрема
від доби романтизму, коли пейзаж втратив риси описовості, набувши лірично-емоційної специфіки.
Досить поширеним був цей прийом в українській поезії. Так, вірш І. Франка “Червона калино,
чого в лузі гнешся…” побудований на основі прямого тематично-синтаксичного двочленного
паралелізму, притаманного народним пісням.
Водночас розрізняються строфічний, як у ряді сатиричних поезій В. Самійленка (“Ельдорадо”),
ритмічний (“Замість сонетів і октав” П. Тичини, де враховується принцип чергування строфи та
антистрофи), звуковий, часто у вигляді панторими.
Подеколи поряд із прямим паралелізмом вживається і зворотний паралелізм, де, попри частку
“не”, підкреслюється не відмінність, а збіг основних рис зіставлюваних явищ:
Не милуй мене шовково,
Ясносоколово.
(П. Тичина).
 №4. Лексика художньої мови.
Образному відтворенню думок, почуттів, переживань сприяють синоніми, антоніми, омоніми, неологізми,
архаїзми, діалектизми, варваризми, професіоналізми, жаргонізми, арґотизми.
 Синоніми (грец. synonimos — однойменний) — це слова близькі за значенням, але різні за звучанням. Синоніми
дають можливість письменникові уникнути повторення одних і тих же слів, надають мові відповідного
інтонаційного забарвлення.
Маланка в повісті "Fata morgana" лає Андрія: "Вона його вичитувала, вона його сповідала, вона кропила
його, підкурювала і садила чортами так обережно, як тільки можна було в неділю, по Службі Божій".
І. Котляревський, змальовуючи мандрування героя, в гумористичному плані використовує синоніми:
Єней по берегу попхався
І сам не знав, куди слонявся,
Аж гульк — і в город причвалав.
 Омоніми (грец. homos — однаковий і опута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різне значення.
Наприклад, коса — знаряддя праці; довге волосся; смуга землі, яка входить у річку, озеро або море.
 Антоніми (грец. anti — проти і опута — ім'я, назва) — слова з протилежним значенням. Вживаються, коли треба
протиставити контрастні явища: радість — горе, добро — зло, любов — ненависть, день — ніч.
 Неологізми (грец. neos — новий, logos — слово) — це нові слова.
Деякі неологізми з часом стають архаїзмами: жовтеня, комсомолець, неп, лікнеп.
Крім загальномовних неологізмів, є індивідуально-авторські. Індивідуально-авторські неологізми називають
оказіоналізмом (лат. occasional is—випадковий), тобто вжитий "один раз".
"Неологізми, — писав Б. Томашевський, — це такі слова, які створює сам митець, сам поет, письменник не
для того, щоб дати їм загальний ужиток, ввести їх до загальновживаної мови, в загальний словник, а для того,
щоб читач відчував у процесі сприйняття самого художнього твору, як перед ним народжується нове слово.
Неологізм повинен завжди сприйматися як певний винахід саме даного митця, він неповторний. Як тільки
починають його повторювати, вводити до загального словника, він втрачає той стилістичний ефект, на який
розраховував митець. Митець розраховує на неологізм як на слово, що створюється на очах у читача й виключно
для даного контексту".
Приклади індивідуально-авторських неологізмів П. Тичини: яблуневоцвітна, ніжнотонна, сонцебриз* ний,
ясносоколово, акордитись, дитинно.
Неологізми з творів В. Винничснка: коліносхильно, політбюристи, залізність, чорність.

 Архаїзми (грец. archaios — давній) — застарілі слова, словосполучення, граматичні або синтаксичні форми.
Є такі види архаїзмів:
1) власне лексичні — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: перст — палець, уста — губи;
2) лексико-словотворчі — відрізняються від сьогоднішніх відповідників префіксами, суфіксами: шкатула —
шкатулка, вої— воїни;
3) лексико-фонетичні — відрізняються від сучасних однією або двома фонемами: злато — золото, піїт — поет;
4) лексико-семантичні вживаються з іншими, сучасними: язик (мова, народ), живот (життя).
Архаїзми використовуються з різною метою:
1) для відтворення колориту епохи:
А не женеться Візантія:
Вона боїться, щоб Чернець
Не засвітив Гал ату знову
Або гетьман Іван Підкова
Не вийшов в море на ралець.
(Т. Шевченко)
2) для надання мові піднесеної схвильованості, урочистості:
Світе вольний, несповитий.
 (Т. Шевченко)
3) для іронії:
... будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже...
(Т. Шевченко)
4) для мовної характеристики особи, яка говорить.
Застарілі слова у пісні Возного з п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" викликають комічний ефект: "От юних
літ не знав я любові, не ощущал возженія в крові".
Різновидом архаїзмів є слов'янізми — слова старослов'янської мови.
Видом архаїзмів є церковнослов'янізми і біблеїзми. Церковнослов'янізми і біблеїзми завжди
використовувалися у найкращих зразках нашого письменництва. Наприклад, як у Т. Шевченка у "Давидових
псалмах":
Псалом новий Господеві
І новую славу
Воспоем честним собором,
Серцем нелукавим.
Во псалтирі і тимпані
Воспоем благая,
Яко Бог кара неправих.
Правим помагає.
Преподобнії во славі
І на тихих ложах
Радуються, славослов'ять,
Хвалять ім'я Боже.
"І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина" (О. Довженко).
 Історизми — це застарілі слова, які зникли з ужитку, бо зникли поняття, предмети, явища. Історизми, на відміну
від архаїзмів, не мають синонімів у сучасній мові. Вони використовуються у творах історичної тематики.
Історизмами є, наприклад, слова: кріпак, цар, князь, гетьман, булава.
 Діалектизми (грец. dialektos — місцева говірка) — це слова і вирази місцевої говірки. Найчастіше
використовуються в мові персонажів, у авторській мові — рідше. Діалектизми відтворюють місцевий колорит і є
засобом індивідуалізації. За рахунок діалектизмів збагачується літературна мова. І. Франко писав: "Кожна
літературна мова доти жива і здібна до життя, доки має можливість, з одного боку, всисати всі культурні
елементи сучасності, значить, збагачуватися новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної
цивілізації, не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жаргон якоїсь спеціальної верстви чи
купи людей, а з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого
народного життя і з відмін діалектів народного говору".
У діалектах української мови виділяють три групи: північну, південно-східну і південно-західну.
Є діалектизми фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні.
Фонетичні відрізняються від літературної норми вимовою звуків. У вірші І. Франка "Каменярі" є такі фонетичні
діалектизми: стою, підняли, шляху, своїми. Морфологічні відрізняються від літературної норми оформленням
граматичних форм: ся схилили, буду робила, ногов, я му ходити. Лексичні: сесю, гостинець (шлях), маржина
(худоба), шарта (буря).
До лексичних діалектизмів відносять власне лексичні. Це діалектичні синоніми до загальнонародних слів: вуйко
(дядько), фіра (підвода), бульба, бараболя, біб, крумплі (картопля).
 Етнографічні — це назви місцевих предметів, які не використовуються на інших національних територіях:
трембіта (духовий інструмент), колиба (курінь), крисаня (капелюх).
Семантичні діалектизми — це слова, які мають значення, відмінне від загальномовного (пироги — вареники).
Фразеологічні діалектизми, "хоче ми звести зі світа ", "нас не відтяли від діла".
Синтаксичні: "Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо" (В. Стефаник — "Виводили з села").
Також виділяють діалекти племінні (належать племені "як етнічній групі людей, що входять до складу більшої
етнічної спільності"), професійні (об'єднують людей певної професії чи роду занять), соціальні (належать
соціальній групі).
Діалектизмами не можна зловживати. Надмірне використання діалектизмів робить твір малозрозумілим.
 Варваризми (грец. barbarismos) — іншомовні слова і вирази, які не стали загальновживаними. Варваризмами є
полонізми, русизми, германізми, англіцизми, галліцизми (з французької), гебраїзми (з давньоєврейської"),
тюркізми... Вони використовуються для зображення життя, побуту, звичаїв інших народів і для створення
комічного ефекту.
Мова, перенасичена варваризмами, називається макаронічною. Макаронічною мовою говорить герой комедії
М. Стари цького "За двома зайцями" Голохвостий: "Дурні хахлиї Ідіть здоровії Што значит проста мужва? Ніякого
понятія нєту, ніякої делікатної хвантазії... так і пре! А вот у меня в галавє за-всегди такий водеволь, што только
мерсі, потому — образованний человєк! Да што впрочем про них? Годі, довольно!"
І. Качуровський замість терміна "варваризми" вживає французьке ентражизми.
 Професіоналізми — слова і звороти, які вживають люди певної професії. Вони використовуються як засіб
індивідуалізації образів-персонажів і для відтворення життя та побуту відповідного професійного середовища. У
мові сплавників лісу в річках Карпат використовуються слова бокор, бо кора ш, дараба, збиванка. У повісті І.
Франка "Борислав сміється" вживаються професіоналізми нафтарня, стояти при корбі, либати кип'ячку.
 Жаргон (франц. jargon, галло-романське gorgone — базікання) — слова, що вживаються групою людей,
об'єднаних спільними інтересами, родом занять. Він має специфічну лексику і вимову, однак не має власної
фонетичної і граматичної системи. Відомий жаргон дворянської аристократії, він відзначався вишуканістю у
доборі слів і виразів. До жаргону звертаються люди певних професій, ним послуговується молодь. До молодіжної
жаргонної лексики належать слова: бабки (гроші), злиняти (щезнути), бухло (алкоголь), котиш (коньяк), прикид
(одяг, манери). Жаргонну лексику бурсаків використав А. Свидницький у романі "Люборацькі".
Класифікація жаргону за сферою вживання:
Молодіжний або сленг: стипуха — стипендія, хвіст — академічна заборгованість.
Професійний: лабух — музикант, лабати — грати, конса — консерваторія, фанера — фонограма.
Табірний: баланда — юшка, стукач — донощик.
Класифікація жаргону за частинами мови:
Іменники: шпора, бомба — шпаргалка, труба — мобільний телефон, хавчик — їжа, лошарик — хлопець в
окулярах.
Дієслово: клюнути, повестися — повірити, прохавати — зрозуміти, лоханутися — помилитися, колбаситися —
танцювати, туманити — курити.
Прикметники: прикольний — смішний, безпонтовий — нецікавий. угашений — п'яний.
Прислівники: короче — швидше говори, супер, клас — добре, прикольно — весело.
Вигуки і звуконаслідування: покеда — прощавай, му-му — мовчун, ні жу-жу — мовчати, хай! — привіт, чао —
прощавай.
Фразеологічні звороти: фільтруй базар — думай, що говориш, шевели поршнями — іди швидше, вставити у тему
— сказати щось влучно.
 Арґо (франц. argot — жаргон) — це різновид мови, яка зрозуміла лише для посвячених, засекречена мова
замкнутих соціальних груп і декласованих елементів. До арго вдавалися ремісники, лірники, мандрівні крамарі, а
також злодії, жебраки, волоцюги. Арготизми використовує І. Микитенко у повісті "Вуркагани", Іван Багряний у
романі "Сад Гетсиманський". Арготизмами є слова "шкет", "лимон", "стояти на шухері".
 Близькою до арго є тарабарська мова (рос. тарабарить — теревенити). Тарабарська мова виникає на основі
метатези (перестановки складів, звуків, коренів слів), щоб зробити висловлювання незрозумілими для інших.
Нею користувалися бурсаки, злодії. Зразком "тарабарської"" мови можуть бути слова Сівілли з поеми І.
Котляревського "Енеїда":
Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить;
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркуті закеньдюшить.
Коли ж що напхом з'язикаєш
І в тереб добре зживотаєш,
То на веселі занутрить.
 Просторіччя — слова і звороти, які не відповідають літературній мові. Вживаються з гумористичною або
сатиричною метою. На відміну від діалектизмів, професіоналізм і в. жаргонізмів, арготизмів просторіччя не
обмежується територією, професійними або соціальними групами людей. Характерна особливість сучасного
українського просторіччя — наявність русизмів типу вольниця, врач, временно, понтати, постоянно. Для
просторіччя характерні фамільярні слова: пика, мармиза (обличчя), дрихнути (спати). Є просторіччя з
незвичайними наголосами: портфель, доцент, було. Просторіччя використовуються для індивідуалізації образів і
для створення невимушеної розмови.
 Вульгаризми (лат. vulgaris — грубий, брутальний) — грубі, брутальні слова і звороти. У літературній мові не
використовуються. Вживаються переважно у мові персонажів. Дідона з поеми І. Котляревського "Енеїда" лає Енея
словами:
Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
Нікчемний, ланець, кателик!
Гульвіса, пакосний, престидкий,
Негідний, злодій, єретик!