ВІДДІЛ ОСВІТИ СТАВИЩЕНСЬКОЇ РАЙОННОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

РАЙОННИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

РОЗКІШНЯНСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ
СТАВИЩЕНСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Збірник
диктантів, текстів для контрольного
аудіювання та читання мовчки
5-11 клас
ВІДДІЛ ОСВІТИ СТАВИЩЕНСЬКОЇ РАЙОННОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
РАЙОННИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ
РОЗКІШНЯНСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ
СТАВИЩЕНСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Збірник
диктантів, текстів для контрольного
аудіювання та читання мовчки
5-11 клас

Методична розробка

Укладач І. Ю. Бондар

Ставище
2016
 Збірник диктантів, текстів для контрольного аудіювання та читання
мовчки . 5-11 класи: методична розробка / укладач І. Ю. Бондар. – Ставище,
2016. – 80 с.

Уміщено дидактичний матеріал для використання на уроках

української мови (диктанти, тексти для контрольного читання мовчки та
аудіювання із запропонованими тестовими завданнями та відповідями) з
теми «Виховання патріотизму», укладено відповідно до чинної програми.
Рекомендовано вчителям-словесникам, учням 5–11 класів
загальноосвітніх навчальних закладів.

©Бондар І. Ю.
©Районний методичний кабінет відділу освіти
Ставищенської РДА, 2016
 Зміст

Передмова………………………………………………………….4
І. Диктанти
5 клас Загадкова дорога історії…………………………………6
Сторінки української історії……………………………..6
6 клас Рідна земля………………………………………………..7
Вузлики……………………………………………………7
7 клас Славнозвісний ватажок…………………………………...8
Уже стали крилатими слова……………………………...8
8 клас Звичаї – скарб українського народу…………………....9
Країна смутку і краси………………………………….....10
9 клас Патріотизм………………………………………………...10
Велика ріка мого народу…………………………………11
10 клас Національні символи…………………………………......12
Заходить до хати Святвечір……………………………...13
11 клас Рідна мова………………………………………………...13
Київ …………………………………………………….....14
ІІ. Тексти для контрольного читання мовчки
5 клас У Герці…………………………………………………....15
6 клас Такий у нього й батько був……………………………...17
7 клас Пісня в Шевченковому житті…………………………….21
8 клас Святині…………………………………………………….25
9 клас Що таке Україна?....……………………………………...30
10 клас Феномен Івана Франка…………………………………...34
11 клас Приятелі…………………………………………………...39
ІІІ. Тексти для контрольного аудіювання
5 клас Київ за князя Ярослава Мудрого….……………………45
6 клас Далеке, болюче, незабутнє..……………………………..48
7 клас Дідух….…………………………………………………...52
8 клас Козак Мамай….…………………………………………..56
9 клас Іларіон та Нестор….……………………………………...61
10 клас Стоїть явір над водою….………………………………...67
11 клас Кривава тризна….………………………………………..73
Список використаної літератури …………………………………80
 Передмова
Доля України залежить від тих, хто сьогодні сидить за шкільними
партами, від національної свідомості її громадян.
Саме тому національно-патріотичне виховання повинне займати
провідне місце в навчально-виховному процесі. Уроки української мови –
прекрасне підґрунтя для цієї роботи.
На уроках мови повинно відбуватися «національне зростання» учня. І
саме вчителю-словеснику випадає найпочесніша, найвідповідальніша місія
допомогти школярам вирости справжніми патріотами. Виховання
національної самосвідомості на уроках мови сприяє збагаченню духовного
світогляду школярів, формує усвідомлення особистістю себе як часточки
українського народу з власною національною гідністю.
Даний посібник містить дидактичний матеріал для уроків української
мови (диктанти, аудіювання, читання мовчки) з теми «Виховання
патріотизму» й укладений відповідно до чинної програми .
Запропоновані тексти контрольних диктантів — це цілісні завершені
уривки, вилучені з творів художньої літератури, публіцистичних, історичних
творів. Вони є зразками різних функціональних стилів, відображають рівень
розвитку сучасної української літературної мови, і це дозволить учням ще раз
перевірити свій рівень володіння скарбом українського народу — його
мовою.
Підбір текстів дає можливість задовольнити різноманітні вподобання
тих, хто навчає, а тим, хто навчається,— отримати корисну інформацію й
водночас відчути та оцінити точність і барвистість, духовність і дотепність,
багатство й мелодійність української мови.
Тексти для аудіювання та читання мовчки дозволяють учителю
розвивати в дитини здатність сприймати на слух і візуально незнайомий
текст після одного прослуховування або прочитання, здійснювати змістово-
композиційний аналіз тексту та виховувати повагу до історичного минулого
нашого народу, його сьогодення, шанобливого ставлення до традицій та
звичаїв рідного краю.
Посібник спрямований на допомогу вчителям-словесникам, які
працюють з учнями середніх та старших класів.
 І. Диктанти
5 клас
І. Тече й тече в глибину століть загадкова дорога історії. Чому нас
так манить та дорога?
Свою історію має кожна людина, рід, село, місто. Кожен топче свою
стежку. Якщо ті стежки з’єднати, утвориться історичний шлях народу.
Наш український народ свою дорогу не згубив. Він пройшов через
тяжкі випробування, проте зберіг своє ім’я, свою гідність і честь.
Історія нашого народу героїчна. Не завжди дорога його була широкою.
Він падав і знову підіймався, він боровся, оборонявся. Він будував фортеці й
міста, орав свої ниви,творив дивовижний світ казок, пісень та легенд.
Найпершою ознакою культури й розуму людини тасуспільства є
відчуття історії власного народу. (За В. Шевчуком, 101 сл.)

ІІ. Сторінки української історії

Щоб правильно орієнтуватися в житті, щоб бути освіченою людиною,
треба вивчати минуле свого народу, знати його історію.
Історія народу, як і життя людини, має героїчні, трагічні, щасливі й
нещасливі сторінки. В героїчному найбільше виявляється національний
характер народу, його душевна краса, його незрівнянний талант. Ці сторінки
особливо хвилюють, захоплюють, викликають почуття національної
гордості.
В історичному минулому українського народу було неповторне й
легендарне явище. Це Запорозька Січ. Про неї Микола Гоголь у своєму творі
«Тарас Бульба» писав: «Так ось яка Січ! Ось яке гніздо, звідки вилітають усі
горді й дужі! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!»
(З книги «Як козаки воювали», 100 сл.)
 6 клас
І. Нема нічого милішого за рідну землю. Особливо чарівна вона
навесні.
Уже відтала земля. Оживає травичка і тягне до сонця свої зелені вушка.
Вона прислухається до жайворонкової пісні, що ллється з теплого голубого
неба. Стовбурами дерев починають бродити цілющі соки. Перекреслюють
небо голосні косяки диких гусей. Вони летять під чисті зорі, на тихі води
нашої України. Виходять із берегів річки. З городів потягло димком. Це
спалюють торішнє бадилля.
Уже й поле оживає, переповнюється гулом тракторів. Скоро вже
розпустяться листочки, зацвіте все навкруги, гаї і сади сповняться солов’їним
співом. Прекрасна весна у рідному краї.
На батьківщині все прекрасне будь-якої пори: і навесні, і восени, і
влітку, і взимку. (З журналу, 107 сл. )

ІІ. Сьогодні мати почала діставати з комори, з скрині, навіть з

полиці за божницею свої вузлики. У них лежали огірки, квасоля біла, ряба й
фіалкова, горох, біб, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак,
морква, петрушка, цибуля, часник, соняшник і ще всяка всячина.
Мати перебирала своє добро, хвалилася його силою і вже бачила себе в
городі посеред літа. Я теж у думках збирався в горох або нахиляв до себе
співучі маківки.
Мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий
туман, п’янкий любисток, маковий цвіт і калину, високі, духмяні мальви під
вікном.
Це вона прищепила мені повагу до рідної землі, глибоку пошану до
батьківського слова, любов до всього прекрасного на землі.( За М.
Стельмахом , 109 сл.)
 7 клас
І. Славнозвісний ватажок
За літописними джерелами, Іван Сірко був
людиною релігійною та високоморальною.
Відзначають такі суто людські риси характеру Івана
Дмитровича: розважливість, мудрість, скромність у
побуті.
Виняткова мужність Сірка увійшла в легенду.
Його справедливо вважають найуспішнішим
оборонцем українського народу. Жоден інший полководець не зажив серед
січового товариства такої любові й шани.
Аж вісім разів обирався Іван Сірко кошовим Запорозької Січі.
Кількість звитяжних перемог Сірка прискіпливо підрахував дослідник
Запорозької Січі Дмитро Яворницький. За його дослідженнями, кошовий
здійснив п’ятдесят п’ять походів проти турецько-татарських завойовників і
жодного разу не зазнав поразки.
Не існує достовірних даних про участь Івана Сірка в селянсько-
козацьких повстаннях. Але відомо, що він брав участь у визвольній війні
проти шляхетсько-польського панування. (З підручника історії, 108 сл.).

ІІ. Уже стали крилатими слова з пісні, написаної Василем Симоненком:

Можна все на світі вибирати, сину.
Вибирати не можна тільки
Батьківщину.
Найсвятіше для нас почуття
Батьківщини неодмінно асоціюється з
маминою піснею, з тим як
Заглядає в шибку казка з сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
 То й нехай дитяча уява багатшає, хай завжди прилітають до нас і
наших дітей легкокрилі лебеді материнства, несучи крізь відстані й роки
незгасний світ колискових, виспіваних незрадливими неньчиними вустами. І
що більше буде виспівано колискових, то щедрішими, духовно багатшими
стануть наші діти, бо усвоєні з материним молоком неперехідні цінності, – а
пісня серед них займає провідне місце, – допоможуть нам виховувати
незрадливу память про рідний край, свою Вітчизну. ( За В.Скуратівським,
116 сл.)

8 клас
І. Звичаї – скарб українського народу
Кожен народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть
і освячені віками. Але звичаї – не відокремлене явище в житті народу, а
втілені в рухи і дію світовідчуття та взаємини між окремими людьми, які в
свою чергу впливають на духовну культуру нації.
Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших
щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї і мова – ось ті
найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну
націю.
В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх
батьків, карається людьми і Богом. Наш великий поет Тарас Шевченко,
звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв – то такий
же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові!(За О.Воропаєм, 148
сл)
 ІІ. Країна смутку і краси
Україна… В одному вже тільки цьому слові
і для нашого вуха, і навіть для вуха чужинців
бринить ціла музика смутку й жалю. Україна –
країна смутку і краси, країна, де найбільше
люблять волю і найменше мають її, країна гарячої
любові до народу і чорної його зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за
волю, у результаті якої – велетенське кладовище. Високі в степу могили та
прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня…
Тяжкий сон, подвійна неволя і темна ніч, як ворон.
Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої
пшениці, медовії та молочнії ріки. Україна – це змарнілі, обшарпані, голодні
люди. Ідуть на панщину, чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть… Україна – це
царське та панське безмежне свавілля… Праця до сьомого поту…
Україна – розкішний вінок із рути й барвінку, що над ним світять
заплакані золоті зорі. Поема жалю і смутку, краси і недолі.(За С.
Васильченком, 150 сл.)

9 клас
І. Патріотизм
Що таке патріотизм? Рік у рік, з покоління в покоління точаться
суперечки. Який він? Чи існує? Чи справжній?
Для когось патріотизм виявляється в любові до рідноїземлі, коли
повітря, вода, сонце й зірки, що мерехтять над рідною оселею,– неповторні.
Лише тут, на Батьківщині, вітер має присмак степу. Лише тут небо таке
високе й блакитне, що його не сплутаєш із небом чужої землі.
Для когось патріотизм уособлює рідна хата, усе, до чого змалечку
прикипіла душа.
 Для всіх утіленням патріотизму є слово, рідна мова, якою розмовляли
пращури, у якій міститься код нації, формується думка. Через мову люди
усвідомлюють себе народом зі спільною історією та долею.
Для когось патріотизм персоніфікується в людях: знаних
співвітчизниках, просто рідних і друзях. Це теж патріотизм, бо без розуміння
ролі кожної людини не буде ані держави, ані народу.
Однак хоч би там як, невід’ємними складовими патріотизму є віра в
себе, у свій народ, вірність Батьківщині. Ознаками патріотизму є також
шляхетність, висота духу, розуміння важливості збереження живої історичної
пам’яті.(ЗаН. Дев’ятенко161 сл.)

ІІ. Велика ріка мого народу

Боже, як багато у світі краси! Яке небо!
А Дніпро синій-синій, чистий. Брате мій
Дніпре, бітьку мій дорогий і прекрасний!
Скільки радості, скільки глибоких
найдорожчих почуттів принесли моєму серцю
рідні твої води! Скільки людської краси
відкрилося мені на твоєму урочистому березі!
Які великі подарунки приніс ти мені, незабутній і безмірноглибокий! Скільки
ласки у вітрах над тобою, у синьому небі, що дивиться у твої води й вічно
милується тобою! Ти сонце, ніжне й щедре, якому я поклоняюсь і
поклонятимусь усе життя, річко моя дорога й велика!
Велика ріка народу мого!
Прийми мою любов і безмежну подяку, що родився я на твоїх берегах,
що пив твою м’яку і чисту воду, що воскрес я душею біля тебе і що вся душа
моя сповняється твоєю красою. І очі мої, і мій слух – усі почуття заспокоєні
біля тебе, оповиті тобою, красо моя, моє свято, щастя моє. Як багато добра
подарував ти мені! Любов’ю наповнив моє серце, надихнув мене на
розуміння великого.( За О. Довженком, 166 сл.)
 10 клас
І. Національні символи
«Людина хороша, коли на себе схожа»,—
говорять у народі. Кожна нація намагається
виявити себе і свою суть у національних символах.
Гербом України є тризуб, а прапор складають два
кольори: жовтий і синій. Який же зміст, яка історія
у цих символах?
Зображення тризуба з'явилося дуже давно: його розрізняють ще на
монетах київських князів. Ось лише деякі версії походження цього знака:
скіфський або візантійський скіпетр, корона, голуб Святий Дух, якір, лук і
стріла, шолом, сокира.
У Київській Русі тризуб зображали, вносячи у його форму національні
елементи, але зберігаючи незмінною основу.
Яке минуле українського прапора? Синій і жовтий кольори ми бачимо
на знаменах українських козаків, у козацькому й гайдамацькому одязі.
Краю, де зародилась хліборобська цивілізація, притаманні саме сині й
жовті фарби. Золотаві хлібні лани і блакитне над ними небо, синя
дніпровська або морська вода і жовтий пісок – все це зроду-віку складало
краєвид України. Око українця милували жовті квіти горицвіту й соняшника,
голубі пелюстки цикорію, барвінку й волошки. Жовте уособлює вогонь, а
синє – холод, це два полюси буття, два кінці осі, навколо якої буття
обертається.( За В. Супруненком,173 сл.)

ІІ. Заходить до хати Святвечір

Улюблений у народі час зимових свят починався
з надвечір’я Різдва – Святвечора. Хата була гарно
прибрана, в ній смачно пахло пирогами і кутею з
медом, а ще морозом від житнього снопа. На небі
сходила вечірня зірка – та сама, що колись привела пастухів до малого
Христа, і вся родина сідала вечеряти.
Вечір цей повнився чудесами. Звичайні в інший час предмети і речі
набували тепер чарівних властивостей. У стайні розмовляли між собою
домашні тварини, і зірниця могла прикликати дівчині судженого. Каша із
ячного зерна з узваром і медом звалась нині «Кутя Настя»; ложка цієї каші
могла накликати рої на пасіку і власкавити мороз, бурю; житній сніп на
покуті був тепер Колядою або Дідом – домашнім богом, що обіцяв хороший
урожай. Старі люди могли побачити в Святвечір своїх померлих родичів, що
приходили до них опівночі куті їсти, а дівчата дізнатись ім’я майбутнього
чоловіка і навіть побачити в дзеркалі його обличчя. Саме це єднання людини
з усім світом: земними стихіями і янголами небесними, зорями, з усім родом
і померлими предками – залишало у кожного почуття неповторності свята,
дарувало надію на краще.( За Г. Бондаренком 179 сл.)

11 клас
І. Рідна мова
Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей,
нахилів і прагнень. Але найкраще, найдосконаліше вона має володіти рідною
мовою. Рідна мова – це невід'ємна частка Батьківщини, голос народу й
чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші
струни людської душі.
Є мови більш і менш розвинені, є мови, що своїм чарівним звучанням
здобули світову славу. Та наймилішою і найдорожчою для людини є її
ріднамова. Бо рідна мова не тільки зберігає світлі спогади з життя людини і
зв'язує її з сучасниками. В ній чується голос предків, відлунюють перегорнені
сторінки історії свого народу. Вона є тим найдорожчим і найміцнішим
зв'язком, що з'єднує усі покоління народу в одне велике історичне живе ціле.
Мова народу — це саме життя.
 Український народ завжди ставився з великою пошаною, вірою й
любов'ю до своєї мови, яка була йому на тернистих шляхах поневіряння в
сумній минувшині і за єдину зброю, і за єдину втіху. Нашою мелодійною,
співучою мовою милувались іноземці, що побували в Україні.
Ми повинні цінувати нашу мову — нетлінний скарб українського
народу, що його наші предки зберегли, незважаючи на всілякі заборони й
утиски, передавши нам у спадщину. (За Б. Антоненком-Давидовичем, 181 сл.)

ІІ. Київ... Сивий граде, златоглавий, білостінний велетень...

Вознісся ти на кручах придніпровських дужим богатирем. Підпираєш
високе небо широкими плечима. Світиш світлом ясним любові й величі,
довкола себе сієш слово мудрості і знання. Увесь ти ніби зітканий із ниток
сонця, зелені дібров і глибокої сині неба, із світлих земних радостей і чорних
земних печалей.
В тобі – слава і могуть минувшини. В тобі – сила і наснага для
грядущого. В тобі – життя і гордість багатьох поколінь, що відійшли у
вічність. Але вони залишили зерна своїх дум, своєї любові, своєї праці – в
тобі. Златоглавий граде, ти скроплений кров’ю їхньою, ти зцементований їх
кістками, бо вони вірили у твою велику прийдешність, у твою незборимість.
Ти бережеш пам’ять про них, пам’ять свого роду і свого народу, бережеш
його душу, ім’я і звичаї – і в цьому безсмертя твоє і синів твоїх. Адже нічого
не дісталося нам даремно.
Усе, що маємо, завойоване в кривавих битвах і в боріннях духу й
сумління. Одним пишаємось, за інше розплачуємось. Та бережемо в собі
добре й гірке. Щоб знати себе, щоб не забути себе... Тож і безсмертен той,
хто вміє збагнути й зберегти усе, що передано йому з минулого, хто уміє
множити славу землі своєї.( За Р.Іванченко 190 сл.)
 ІІ. Тексти для контрольного читання мовчки
5 клас
У Герці
Степ мовчав. Іван, щоб розім’яти ноги після недавнього сну, пішов
протоптаною у траві стежкою до «господарки» могили. Там, неподалік, за
придолинком, на невеликому горбочку стояла кам’яна баба. Пашко присів
біля неї, як біля ікони. Молодий козак читав молитви на новий день,
намагався поговорити, даючи простір своїм думкам. Вона ж примруженим
поглядом оглядала його. Між ними була вічність…
– Скільки ти бачила-перебачила на своєму віку? – думав запорожець.
Пашкові уявлялося, як з року в рік з нею розмовляли ті ж самі вітри,
вмивали ті ж дощі, і той же місяць посміхався їй ночами, і те ж сонце
освідчувало дні. Все лишилося однаковим, от тільки люди зустрічалися різні.
Яких тільки не траплялося…
– Кого ж було більше – добрих чи злих? – обмірковував Іван.
– Мабуть, таки злих, – відповів на своє запитання козак.
В остаточних своїх роздумах Пашко зійшовся на тому, що добра і зла
на світі порівно – і вони не можуть здолати одне одного. Так ось чому
запорожці змушені стояти на чатах і тримати шаблю напоготові. Йому іноді
ввижалося, що ця кам’яна баба колись була живою і від пережитого
закам’яніла, бо таки не шанують люди Божі заповіді.
–А, може, вона посланець Бога на цій землі і пильно стежить за
кожним з нас, щоб потім, як добро переможе, судити всіх по їх ділах, –
думав запорожець.
Дозорець пильно вдивлявся в морок темряви, щоб не спалахнув там
несподівано караульний маяк. І нараз обімлів. Там, у нічному мороці, блимав
хижуватим оком на Івана малесенький світлячок, який ставав все більшим.
Він швидко видерся на могилу і шарпонув за рукав товариша, що
солодко хропів, підклавши руку під голову.
 – Орда! – майже шепотом повідомив Коцюбі, ніби його міг хтось тут
почути, де довкола нікого, окрім кам’яної баби, не було.
Коцюба був на диво меткий і вправний. Швидко кинувся до фігури і
почав готувати кресало.
Фігурами називали маяки, влаштовані на могилі чи пагорбі кожного
бекету. Це були піраміди складені з трьох бочок або стовпів, обкручених
соломою і облитих смолою. Ці маяки вночі подавали сигнали вогнями
запаленої фігури, а вдень стовпами чорного диму. Козакам швидко вдалося
запалити трута, що складався з сухих грибів і вивареної в селітрі мотузки…
Тепер на Січі знали, що з Перекопу виповзла орда. Вона минула
Чорний шлях, що вів на правий берег Дніпра, і погнала коней Муравським
шляхом.
371 сл. За Іваном Чайкою
На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.
1.Куди йшов Іван Пашко протоптанною в траві стежкою?
а) До «господарки» могили;
б) до лісу;
в) до села;
г) до Січі.
2. Чого, на думку Пашка, у людському житті порівну?
а)Лукавства і справедливості;
б) достатку і нестатків;
в) добра і зла;
г) щирості і заздрощів.
3. Чому дозорець пильно вдивлявся в морок темряви?
а) Щоб помітити ординців;
б) щоб не спалахнув там несподівано караульний маяк;
в) щоб вчасно повідомити Січ про небезпеку;
г) щоб вчасно підняти по тривозі козаків.
4. Що зробив Пашко, коли помітив орду?
 а) Став кликати козаків;
б) видерся на могилу і шарпонув за рукав товариша, що
солодко хропів;
в) заховався у траві;
г) готувався до бою.
Продовжити речення:
5. «Фігурами називали маяки…»
6. «Ці маяки подавали вночі сигнали…»
Номер завдання 1 2 3 4 5 6
Правильні відповіді А В Б Б - -
Кількість балів 2 2 2 2 2 2

6 клас
Такий у нього й батько був
Не вузькою, щоб не можна було возами роз’їхатися, і не широкою, щоб
не надривати голос і легко можна було докричатися до сусіда напроти, йду
рідною вулицею і читаю прізвища на хатніх причілках.
Першим чітко вирізняється на облупленому номері – Тугай. Видно,
недавно наведено білилом. Вигоряло цього літа усе, навіть прізвища.
Пригадую, клопітно йому, Кирилові, з отим прізвищем. Усе перепитують –
яка перша буква. «Ти!» – чомусь кричав Кирило і вказував перстом на того,
хто перепитував.
Далі – Недайбоженко. Але то лише прізвище таке. Божаться вуличани,
що перед «недай» ще й «та» стояло, а коли записували їхнього прадіда на
турецьку – підкоротили прізвище для зручності. Теперішні Недайбоженки –
штиві, безвредні люди. Може, саме прізвище й робило їх такими. Щоб не
дорікали: бач – у них і прізвище таке, що не дай Бог!
Панібудьласка. Це одразу за Недайбоженками. Ото вже
невідповідність, я вам скажу. Мов би позбиткувався той, хто прізвища
роздавав. Не те щоб хоч вирвалося колись оте «будь ласка». Це я про Петра.
Однолітки ми з ним. Може, до і після нього зовсім інші Панібудьласки були.
А цей, було, як сказати щось хотів, то, щоб привернути увагу – затирить під
ребро. А коли згоден, то обов’язково вгилить по плечу: згода! Але коли на
людях називали його прізвище, Петро підхоплювався і завчено промовляв:
«Будь ласка».
Далі – Запнивітер. Той мав хату під прізвище. Його хата довжиною
своєю прикривала степові нишпіркові вихорці, що шастали по кутках і
завулках нашого краю. Макар пишався з того неабияк і, покурюючи цигарку,
щоосені розповідав, як йому вдалося обставити хату соняшничинням та
кукурудзинням, а ще між ними і стіною набити сухого листя. Натякав, бо хто
ж здогадається, що то він і для усієї громади, що поза ним забудувалася,
старався, запинав од вітру.
Перекотиполе – відразу ж за ним. Тому вітри мовби й на руку. Відтак
перебивав Макара: «Укутуй, укутуй свою хатищу, аби у явдошенят зимою
під носом ковзанки не…» І щоразу не доказував. Слова не міг підібрати.
Чому явдошенят, а не макаренят, вуличани не допитувалися.
Іду отак собі й читаю: Неїжкаша, Рябокінь, Убийвовк, Нетудихата,
Недобивайло, Галушка, Тягнирядно, Костогриз, Покотило, Нечитайло, Чуб.
Не вулиця, а Запорізька Січ.
Довгоступ. Дід його покійний чи то вже так знався на ступах, чи то вже
вони йому втовклися-впеклися замолоду, бо ступником по наймах ходив. На
старість таке витівав з отими ступами… Це вже за моєї пам’яті. Підмовить
когось із краян, поторгується для порядку, щоб чутки пішли – Довгоступ
купує ступу. А потім назбирає парубчаків з усієї вулиці і ті, упріваючи,
несуть селом незручну, неоковирну і важучу ступу. Внесуть її в двір,
втягнуть під дах комори. Дід Митроха замірить мотузкою піл, затим ступище
і ступилно, розпачливо розведе руками:
– Не влізла, клята. Довгуювата. – «Ую» – дідом придумана частина
слова. – На цей раз, мать, не купуватиму. Віднесіть, хлопці, де брали.
 Спітніле парубоцтво, тепер вже найняте власником ступи, неуміло
лаючись, аби набити ціну за перенесення, горбиться під ступою, а
добросердні сусіди із-за тинів їх заспокоюють:
– А що ж ви хотіли з того Митрохи? У нього й батько такий був. Той
усе готовий саж для свиней приміряв між хлівцем та повіткою.
Це ж іду я іще по один бік вулиці. Ба – знайомий причілок! Моє
прізвище… Мені з ним, як кажуть поталанило!.
525сл. ЛеонідВернигора
На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.
1. Якою вулицею йшов автор?
а) Сусідньою;
б) рідною;
в) незнайомою;
г) невідомою.
2. Яким було перше прізвище, яке він прочитав?
а) Тугай;
б) Бугай;
в) Пугай;
г) Папай.
3. Недайбоженки були люди:
а) ледачі;
б) добрі;
в) безвредні;
г) забобонні.
4. Одразу за Недайбоженками жив:
а) Панебудьласка;
б) Панібудьласка;
в) Перекотиполе;
г) Довгоступ.
5. Запнивітер обсадив свою хату:
а) соняшничинням і кукурудзинням;
б) чорнобривцями й мальвами;
в) бузиною й вишнями;
г) калиною й берізками.
6. Між стіною своєї хати і насадженнями Запнивітер понапихав:
а) землі;
б) дощечок;
в) листя;
г) бур’яну.
7. Після Запнивітра жив:
а) Перекотиполе;
б) Рябокінь;
в) Покотило;
г) Тягнирядно.
8. Довгоступ купував ступи:
а) широкі;
б) довгі;
в) вузькі;
г) низькі.
9. Дід Довгоступ вигадав свою частин слова:
а) «Аю»;
б) «Ую»;
в) «Гую»;
г) «Юю».
10. У кого «…й батько таким був »:
а) У Перекотиполя;
б) Нечитайла;
в) Довгоступ;
г) Недобивайла.
 11. Напишіть якомога більше прізвищ, які ви прочитали в цьому
творі. Які вам найбільше сподобалися і чому?
12.Вигадайте цікаву історію походження вашого прізвища.
(6- 8 речень).
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді Б А В Б А А А Б Б В - -
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

7 клас
Пісня в Шевченковому житті
Народною піснею починається життя Тараса Григоровича Шевченка,
нею визначається коло музичних явищ, яке його оточувало, у ній – його
натхнення, велич і вічність. Вона змалку живила Тарасову уяву, через неї
пізнавав він сучасне й минуле свого народу, його думи, прагнення, боротьбу
проти національного й соціального гніту. Народна пісня була для нього
розрадою, супутницею, порадницею і в не меншій мірі – об’єктом гарячого
мистецького зацікавлення й дослідження.
Був Шевченко натурою вельми музикальною, мав добрий голос, чудову
пам’ять і неабиякий музичний слух. Дослідники життя й творчості поета
одностайно зазначають, що вже малим хлопчиком, тільки зачувши нову
пісню, він одразу, без найменшого зусилля переймав її слова й мелодію.
Шевченко без пісні не міг жити. У раннім дитинстві він слухав журні
пісні, що їх співала мати, а після її смерті – сестра Катерина. Найдужче
враження справляли на нього ті народнопісенні твори, що мотивами
сирітства були співзвучні його жорстокій долі. Він завше співав їх сам, бо в
них жили спомини про нужденне село, власне дитинство, першу любов.
Проте в народній пісні знаходив Шевченко не лише розраду, в ній була
ще й мудрість народна й велика правда – найдорожче, до чого змалку він
поривався й чим живилася впродовж усього життя його геніальна творчість.
У пісні, зазначав поет, «святу правду проголошує сам народ».
 Від батька-чумака перейняв Тарас низку чумацьких пісень, тематично
близьких до наймитських та сирітських. З дитинства ж захоплювався думами
і піснями про героїчне минуле українського народу: його боротьбу з
турецькими й татарськими нападниками, польськими феодалами, славну
Коліївщину – народне повстання 1768 року на чолі з Максимом залізняком та
Іваном Гонтою. Столітній Тарасів дід Іван, який знав особисто багатьох
учасників повстання, був для нього першоджерелом відомостей про ті
історичні події, живим літописом героїчного й драматичного минулого.
Дід знав багато пісень та дум, у яких кобзарі славили героїчний дух
народу, і Шевченко ввібрав ті твори в серце як неоціненний спадок.
Пісні – витвір народного генія, я них – народна душа й народне життя.
Поставало воно щоразу поетові з пісень тяжким явом. Скільки гніву,
протесту нагромаджувалося в його вразливім серці при однім лише спомині
про кривди й знущання, що їх терпів рідний народ і він сам.
Як уже зазначалось, Шевченко мав добрий музичний слух і приємний
голос – «баритон з високими теноровими нотами» оксамитового тембру,
дуже любив співати і, за свідченням сучасників, «завжди вкладав всю силу у
своє виконання народних пісень». Так на весіллі О. Білозерської, української
письменниці, що виступала під псевдонімом Ганни Барвінок, Шевченко
зачарував співом геть усіх гостей. Співав одну із своїх улюблених пісень «Ой
зійди, зійди ти, зіронько, та вечірняя».
П. Куліш писав у мемуарах про спів Шевченка: «… такого або рівного
йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. Поривались разом усі
розмови й між старими, й між молодими. Посходились з усіх світлиць гості
до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді,
мов у темному лузі, серед червоної калини… І, скоро вмовкав, зараз його
благали ще заспівати, а він і співав людям на втіху, а собі ще й на більшу».
Світове значення Шевченка усвідомлювалося прогресивною
культурною громадськістю ще за його життя також поза межами Росії.
Музику на вірші поета писали майстри різних країн і народів.
 Проте найглибшим і найбільш всеосяжним інтерпретатором творів
одного автора у світовій музичній творчості слід назвати основоположника
української класичної музики Миколу Віталійовича Лисенка. Його цикл, що
носить назву «Музика до «Кобзаря» Шевченка», обіймає 87 вокальних
творів.
М. Лисенко написав на Шевченкові слова 16 солоспівів, 19 хорів, 9
вокальних ансамблів і 3 кантати.
513 сл. М. Білинська
На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.
1.Який вид усної народної творчості був для Т.Г. Шевченка
«розрадою, супутницею і порадницею»:
а) народна казка;
б) народна пісня;
в) народна дума;
г) народна драма?
2.Яка автобіографічна деталь свідчить, що Т. Шевченко був
натурою музикальною:
а) тільки зачувши нову пісню, переймав її слова й мелодію;
б) співав у церковному хорі;
в) збирав фольклор;
г) грав на кобзі.
3. Назвіть перших виконавців народних пісень у житті Тараса:
а) кобзарі;
б) лірники;
в) чумаки;
г) мати і сестра.
4. Який вид суспільно-побутових пісень був співзвучний його
жорстокій дитячій долі:
а) сирітські;
б) кріпацькі;
в) наймитські;
г) рекрутські.
5. У пісні, зазначав поет, «святу правду проголошує сам…»:
а) поет;
б) виконавець;
в) народ;
г) композитор.
6. Які пісні перейняв Тарас від батька:
а) чумацькі;
б) солдатські;
в) наймитські;
г) рекрутські.
7. Столітній дід Іван був для Тараса першоджерелом:
а) обрядових пісень;
б) історичних пісень;
в) коломийок;
г) суспільно-побутових пісень.
8. Шевченко мав добрий музичний слух і приємний голос:
а) баритон;
б) тенор;
в) бас;
г) сопрано.
9. Пісня, яка за свідченням сучасників, була у поета улюбленою:
а) «Ой не жур мене, моя мати»;
б) «Нема і світі грішнім нікому»;
в) «Ой зійди, зійди ти, зіронько»;
г) «Тяжко-важко в світі жити».
10. Основоположником української класичної музики є:
а) М. Лисенко;
б) М. Глінка;
 в) М. Вербицький;
г) К. Стеценко.
11. Кому належить першість найбільш всеосяжного інтерпретатора
творів одного автора у світовій музичній творчості?
а) Л. Бетховену;
б) Ф. Шуберту;
в) М. Лисенку;
г) Р. Шуману.
12. Скільки творів М. Лисенка входить до циклу «Музика до
«Кобзаря» Шевченка»?
а) 87;
б) 56;
в) 19;
г) 77.
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді Б А Г А В А Б А В А В А
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

8 клас
Святині
Так трапилося, що найбільше пам’яток,
пов’язаних з ім’ям гетьмана Хмельницького,
сьогодні є власністю музеїв Польщі. На особливу
увагу заслуговують нагай, шабля та два кубки
Богдана, що зберігаються в Національному музеї у
Кракові. Спробуймо простежити історію цих
пам’яток.
1801 р. в польському місті Пулавах було відкрито музей «Святині
пам’яті». З легкої руки власниці демонстрованої тут колекції княжни
Ізабелли Чарторизької, музей набув назви «Святині Сивіли». Нагадаємо, що
сивіли – це давньогрецькі мандрівні пророчиці, а фразеологізм сивілині
книги означає пророцтво. Призначення заснованого княжною музею
підкреслювалося викарбуваним над вхідними дверима гаслом «Минуле –
майбутньому».
За задумом княжни, музейне зібрання мало прислужитися порятунку
національних святинь та пам’яток культури в умовах ліквідації державної
самостійності Польщі.
Княжна Чарторизька, безперечно, була наділена відчуттям старовини
та непересічним смаком. Для своєї колекції їй вдалося придбати крісло
Шекспіра, порохівницю короля Генріха VІІІ, дещо з речей Олівера Кромвеля
та капітана Кука. Саме в цій дбайливо дібраній усесвітньо відомій збірці
реліквій зберігались особисті речі Богдана Хмельницького: нагай, шабля та
дві чаші.
Якщо деталізувати опис нагая, то передовсім вражає масивність цієї
речі. Так переріз держака сягає близько 4-х см, а загальна довжина
(включаючи розміри бича) – понад 1м. Держак виготовлено з неошкуреного
вишневого дерева й оповито пасом із волової шкіри. Бич являє собою
плетиво з сириці, всередині наповнене волоссям. Нагай зберігся добре. Так
само, як і кілька сторіч тому, він зберігає ознаки сили й твердості, властиві
його видатному власнику.
Зрозуміло, що найпильнішу увагу привертає гетьманова шабля.
Довжина її леза – 87, 4 см, ширина поблизу руків’я – 5, 3 см, висота руків’я –
12 см. На лезі золотом викарбовано портрет особи з булавою у правиці та
напис: «Що під Зборовом, Збаражем слави зробили ( інші під Берестечком
нагло втратили )не було на ляхів своїх пориватися ( і з Берестечка зараз в
скок утікати ) тобі в нашій славі не було утрати. 1652». Наявність дати
атрибутує пам’ятку серединою ХVІІІ ст. й слугує вагомим аргументом на
користь припущення належності зброї гетьману Хмельницькому. Тільки
Богдан – переможець у битвах під Зборовом та Збаражем й відсутній під
Берестечком цілком заслужено міг приписувати собі славу перемог і,
водночас, з гірким докором собі й оточенню згадувати про поразку під
Берестечком.
Як розуміти вираз «...не було на ляхів своїх пориватися»? Можливо, в
цій фразі міститься докір козацькій голоті, яка у битві під Берестечком
виявила особливу недовіру до козацької старшини, серед якої було чимало
української та польської шляхти ( «ляхів своїх»), і своєю панічною втечею
(«в скок утікати») поглибила поразку козацького війська.
Чий портрет вигравірувано на лезі шаблі? Логічно припустити, що на
зброї зображено її власника. Зауважимо, що замовити карбування золотом
власного портрета на особистій зброї могла дозволити собі тільки людина
заможна, що належала до найвищого суспільного стану. Проте спеціальні
дослідження щодо належності шаблі належить здійснити в майбутньому.
Загальний стан пам’ятки доводиться визнати як невтішний: чимала
частина поверхні знищена іржею, лезо у багатьох місцях надщерблене.
Причиною такого стану пам’ятки є умови її зберігання. З поразкою
польського повстання проти російського царизму (1831 р), остерігаючись
вилучення національних святинь з боку царської влади, княжна Ізабелла
Чарторизька залишила Пулави та вивезла деякі речі колекції до маєтку у
Галичині, яка входила на той час до складу Австро-Угорщини.
Речі, які не вдалося вивезти, були розпорошені між різними таємними
схованками. Найбільш ризикованим, зрозуміло, було переховування зброї,
яка у воєнному протистоянні цілком могла бути використана за прямим
призначенням. Тому її місцезнаходження перебувало у великій таємниці.
Науковці з’ясували: зброю, зокрема холодну, було замуровано в отворах
вікон палацу Замойських у Клеменсові. Цілком вірогідно, що шабля
Хмельницького могла знаходитись саме серед цих речей.
Конспірація була настільки ретельною, що про схованку незабаром
забули. Зброю було випадково виявлено під час перебудови палацу через 30
років, звісно, в поганому стані. Лише через 5 років зброя із колекції
Чарторийських потрапила до Кракова.
 Перший з-поміж двох кубків гетьмана – срібний і датується ХVІІ ст.
Його простота навіює картини невибагливого побуту козаків. На кубку також
наявний портрет його власника. І шабля, і кубок свого часу були
пожертвувані гетьманом Сокальському костьолу. Потім обидві пам’ятки
зберігалися у Порицькій бібліотеці, а вже звідти потрапили до Пулави.
Другий кубок виготовлено зі слонової кістки, позолоченого срібла та
прикрашено перлинами. За ніжки йому правлять профільні зображення трьох
левів. Вигадливий рослинний орнамент оздоблення свідчить про неабиякі
мистецькі смаки замовника. Загальна вага кубка 855г. Переконливих
підтверджень належності кубка гетьманові не існує. Втім, коштовна річ
могла бути подарована Хмельницькому власником особисто або піднесена
кимось із козаків як воєнний трофей.
Особисті речі гетьмана є важливим джерелом відтворення його
історичного портрета. Вони незамінні при створенні історичних полотен,
творів літератури, кіно. Музейні експонати нададуть цінні відомості
дослідникам іконографії, зброєзнавства, історії побуту й ремесел. Знайомство
з особистими речами історичної особи, а через них – і з їхнім володарем,
підтверджують слова давньоримського поета Вергілія: «І речі мають свої
сльози, через них людські долі вражають серця».
750сл. Ю.Савчук
На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.
1. Музей "Святині пам’яті” 1801 р було відкрито у польському
місті :
а) Кракові;
б) Пулавах;
в) Варшаві.
2. Над вхідними дверима музею містилося гасло:
а) «Кожному – своє»;
б) «Спадщина продовжує життя померлих»;
в) «Минуле – майбутньому».
3. Музейне зібрання мало прислужитися порятунку національних
святинь та пам’яток культури в умовах
а) українсько-польської війни 1648-1654 рр. під проводом
Б.Хмельницького;
б) ліквідації державної самостійності Польщі російським царизмом;
в) першої світової війни.
4. Власницею покладеної в основу музейного зібрання колекції
реліквій була:
а) княжна Чарторизька;
б) княжна Рєпніна;
в) княжна Воронцова.
5. У збірці експонованих у музеї реліквій зберігались особисті речі
Богдана Хмельницького:
а) нагай, шабля та чаша;
б) нагай, шабля та дві чаші;
в) нагай, шабля та прапор.
6. При огляді нагая передовсім вражає:
а) коштовність речі;
б) вишуканість оздоблення речі;
в) масивність речі.
7. У написі на лезі шаблі згадано битви біля таких міст:
а) Зборів, Збараж, Берестечко;
б) Косунь, Збараж, Берестечко;
в) Зборів, Збараж, Жванець.
8. Після поразки польського повстання проти російського царизму
(1831 р) разом із іншою зброєю шаблю Хмельницького
найімовірніше було:
а) закопано;
б) затоплено;
в) замуровано.
 9. Шабля і кубок були пожертвувані гетьманом:
а) Києво-Могилянській академії;
б) Успенському собору;
в) Сокальському костьолу.
10. Вираз "І речі мають свої сльози, через них людські долі
вражають серця” належить:
а) давньогрецькому поету Гомеру;
б) давньоримському поету Вергілію;
в) давньоукраїнському філософові Григорію Сковороді.
11. Речі Богдана Хмельницького, що про них розповідається в
тексті, нині зберігаються:
а) у Стокгольмі;
б) у Кракові;
в) у Києві.
12. В опрацьованому тексті наявні ознаки такого підстилю
наукового стилю мовлення:
а) власне наукового;
б) навчально-наукового;
в) науково-популярного.
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді А В Б А Б В А В В Б Б Б
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

9 клас
Що таке Україна?
Україна — це земля, де живуть українці. Вона є всюди там, де
гомонить наша рідна українська мова й пісня, всюди там, де люди
пам’ятають про спільну минулу долю й недолю, всюди там, де люди
бережуть давній український звичай, усюди там, де люди хочуть свобідного
українського життя.
 Україна — це великий, багатий і славний колись край. Широко й далеко
простягся він — на тисячі дві верстов уздовж, близько одну — впоперек.
Від швидкої річки Попраду і болотяного Вепру простягається Україна по
далекий, рудими степами оточений Каспій, від гарячого угорського низу й
лісових верхів Карпат аж поза рибний Дін, від темних борів Біловезької
Пущі аж по вічно кригою скутий Кавказ, від бездонних боліт Полісся до
сонячних берегів Чорного моря. Багато-багато в Україні земель, міст, місте-
чок, сіл. Є в Карпатських горах згорена Лемківщина, бідна Бойківщинаі
бадьора Гуцульщина; є під Карпатами багате на сіль і нафту Підгір’я, де
лежать старі українські княжі міста Перемишль і Галич; є Розточчя зі
славним Львовом, нещасна Холмщина з Холмом; є лісове Підлясся з міцним
Берестом, є болотяне Полісся з Пинськом і Мозирем; є стара Волинь з
Володимиром і Кременцем, Луцьком і Житомиром;є родюче Поділля з
Тернополем, Кам’янцем і Могилевом; є багата на садовину Бесарабія; є
вкрита старими городищами й могилами Київщина з золотоверхим Києвом,
гетьманським Чигирином та святою кожному з нас Тарасовою могилою
коло Канева; є Чернігівщина, Полтавщина й Харківщина з безліччю давніх
козацьких міст; є Донеччина з великими шахтами вугілля й заліза; є
Слобожанщина, що сягла аж за Дін під Курськ та Воронеж; є давня
запорізька земля у Херсонщині, Катеринославщині й Таврії, де на місцях
давньої Запорізької Січі «мудрий німець картопельку садить», а над морем
розсілись міста Одеса, Миколаїв, Херсон, Таганрог, Ростов; є й татарський
колись Крим і підкавказька козацька Кубанщина, Чорноморія й
Ставропільщина. Хто перелічить ті міста, містечка, села, слободи, хутори!
Хто про них усіх докладно розкаже! Грубезної книги на це треба й не одної!
Велика Україна, у півтора рази більше Німеччини або Франції, на третину
більше Англії. Та й куди багатша! Було б де розжитися на славу, і дивувався
б увесь світ, як то щасливо живеться українському народові.
Правда! Та й тепер дивується весь світ, але лиш українській неволі,
українським злидням! Бо сидить український народ на ланах родючих, на
багатствах великих, над величними суднохідними ріками й морями, над
великими торгівельними шляхами. Та й що йому з того? Від віків різні
чужинці пасуться його потом і кров’ю, його хлібом, худобою, його лісом і
пасікою, його вугіллям і залізом. А український народ останню, кров’ю
прикипілу сорочку для них з плеча здіймає, останню ложку страви їм віддає,
сам з голоду й холоду гине або йде в далеку чужину шукати долі: в Канаду,
Бразилію, Сибір, Туркестан.
Чому це так? Чи ті чужинці такі вже нелюди, що не дають жити
українському народові?
Ні! Це ж такі самі люди, як і ми, українці, так само як ми потребують
їсти й спати, так само живуть і вмирають, так само кохають і ненавидять. Але
вони нам, українцям, були, є і будуть чужі, а кожен найбільше собі добра
бажає, хоча би другий на тім мав не знати як потерпати. Це вже такий закон
природи: усі мусять боротися весь свій вік за існування своє — не чуже. Ми,
українці, найбільше через нашу незгідливість не могли ніколи успішно
боротися проти чужинських впливів. Тому-то в боротьбі за існування
перемогли нас чужинці й сіли нам на шию.
546 сл. С. Рудницький
На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.
1.Типологічна будова прочитаного тексту:
а) розповідь;
б) розповідь з елементами опису;
в) розповідь з елементами роздуму;
г) роздум.
2.Україна простягається (правильних відповідей — дві):
а) від верхів Карпат поза рибний Дін;
б) від Сяну до Дону;
в) від Полісся до Катеринославщини;
г) від Біловезької Пущі до Кавказу.
3.Запорізька Січ охоплювала землі:
а) Чернігівщини, Полтавщини та Харківщини;
б) Донеччини, Луганщини та Черкащини;
в) Кубанщини, Ставропольщини та Чорноморії;
г) Херсонщини, Катеринославщини й Таврії.
4.Місто, згадане академіком та фундатором географії України С.
Рудницьким у написаній 1916 р. праці «Чому ми хочемо
самостійної України», що не входить до складу сучасної України:
а) Одеса;
б) Миколаїв;
в) Херсон;
г) Ростов.
5.Територія з безліччю давніх козацьких міст:
а) Київщина з золотоверхим Києвом;
б) Чернігівщина, Полтавщина й Харківщина;
в) Поділля з Тернополем;
г) Донеччина і Слобожанщина.
6.Княже місто Галич розташовано:
а) у Карпатах;
б) на Підгір’ї;
в) на Розточчі;
г) у Холмщині.
7.Кам’янець і Могилів знаходяться:
а) на Поліссі;
б) на Волині;
в) на Поділлі;
г) на Лемківщині.
8.Україна більша за Францію або Німеччину:
а) у півтора раза;
б) у два з половиною рази;
в) у два рази;
 г) на третину.
9.Виділене слово в реченні Від віків різні чужинці пасуться його
потом і кров’ю ужито в значенні:
а) наживи;
б) харчування;
в) зміцнення;
г) позики.
10.Для гідного життя на своїй землі нашому народові не вистачає:
а) войовничості;
б) природних ресурсів;
в) злагоди;
г) розуму.
11.Розкрити зміст речення Та й тепер дивується весь світ, але лиш
українській неволі, українським злидням!
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11
Правильні відповіді В А,Г Г Г Б А А А В В -
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 2

10 клас
Феномен Івана Франка
Ця ніч мала стати для нього останньою, і він це знав.
Хотів діждати сонця й ранку. Біля ліжка куняли ті, хто за
ним доглядав, – випадкові чужі люди. Не було поруч ні
дружини, ні дітей. Мусив помирати без них...
Тривала кривава війна. З фронту надходили сумні
вісті: розбиті бойові сили січових стрільців, які мали
здобути Українську державу, вже вкотре пересварилися
українські проводирі...
Це мучило. Тепер, перед обличчям смерті, всі його старання й старання
всіх мучеників за українську ідею видавалися марними. Даремною
видавалась дорога через випечену сонцем пустелю, якою він, як біблійний
Мойсей, вів свій народ. У маренні бачив, як до землі обітованої його народ
ішов, нарікаючи на лиху долю, злих сусідів, яких з доброти сердечної
називав «воріженьками», котрі мають згинути, як роса на сонці. Проте
вороги не гинули, гинув народ у ярмі... Та ні, це був не народ, це пленталась
зледащіла маса, позбавлена гарту й сили волі, нездатна або заледве здатна до
політичного життя на власному смітнику. Вона, ця маса, називала себе
хохлами, русинами, малоросами. Вона давно забула свої корені, їй
видавалось за найкраще стояти в чужому хліві бидлом, споживаючи те, що
кинуть під ноги... Франко гнав це стадо бичем своєї Думки, свого Слова. У
кінці життя, оглядаючись на свій труд, він мав право з гіркотою вимовити:
Ті слова про обіцяний край для їх слуху – се казка;
М’ясо стад їх, і масло, і сир – се найвищая ласка.
Йому ж на цій дорозі випали тюрми та етапи. Від тих етапів йому
відпадали нігті, а ноги перетворювались на криваву запечену рану. Пригадав,
як мачуха, добра й милостива жінка, після того, як його пригнали в Нагуєвичі
(а він марив у тифозній лихоманці), молилась і благала Бога покласти кінець
його мукам, забравши в інший, кращий світ. Пригадалось, як мудрий вітчим
радив йому кинути все й піти служити в монастир...
Франкові належать слова, які нині, коли все, в тім числі й совість,
продається за долари, можуть лише здивувати. «Коли... по змозі й силі
працюю для Русі, то, ...не з причин сентиментальної натури. До цього
примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина,
вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук,
почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала
селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де
пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали». Саме так – «вселюдські ідеали», -
це говорив Іван Франко, якого Ленін вважав «українським буржуазним
націоналістом», а Микита Хрущов, коли йому запропонували відзначити 100-
річчя від народження Франка, відповів, що зараз не «время заниматься»
такими питаннями, зараз «страда», треба думати про мільйонний пуд
державі!
Геній Франка виявився не лише в літературній творчості, а й у тому,
що вже в тих умовах він добачив, як створити плацдарм для Української
держави. Він організував радикальну партію – першу політичну силу
українців в Галичині з чітко визначеною кінечною метою і вказав механізм
досягнення цієї мети. Цей шлях майбутні світочі наук назвуть
«парламентським» і зазначать, що нічого б з того не вийшло, бо державу
можна здобути лише революціями, подібними до Жовтневого перевороту...
Коли стало зрозуміло, що земля обітована не є міфом, коли вдарив у
ніздрі запах влади, всі оті проводирі почали будувати українську державу
задля... власних кишень. Франко ж став зайвим – його оголосили
«політичним трупом». З нього кепкували. Про нього розпускали найогидніші
плітки. Його титанічну працю називали «продукцією», у кожному творі
шукаючи плагіат. Все це Франко називав заганянням «мільйону дрібних
шпильок під нігті». До такого він звик.
Франко був сумлінням нації, її інтелектом. За всі пережиті кривди,
образи, страждання йому було досить побачити, як його народ поволі
підноситься, свідомо шукаючи шляхів до правди й волі. Заради цього міг
нести ціле своє життя важкий хрест. І ніс його достойно.
Він відійшов у вічність 28 травня 1916 року о 16 годині в своєму
запущеному домі, одиноко, при випадкових чужих людях.
Його похорон став одним з наймасовіших у тодішньому Львові.
Франко похований на Личаківському кладовищі.
Не так давно Львів багатолюдно ховав Володимира Івасюка та Ігоря
Білозора. Ми перетворились на націю, яка навчилась пишно проводжати на
той світ своїх мучеників...
655 сл. Р.Горак

На кожне запитання вибрати правильну відповідь.

1. Іван Франко помер під час :
а) Російсько-Турецької війни;
б) Кавказької війни;
в) першої світової війни;
г) другої світової війни.
2. Франка називають Мойсеєм:
а) тому що так він називав себе сам;
б) так називали його найближчі друзі;
в) так називали його члени родини;
г) його діяльність була подібною до місії Біблійного Мойсея – героя
однієї з Франкових поем.
3. Біблійний Мойсей вів свій народ:
а) з єгипетського полону до землі обітованої;
б) з безводної пустелі до землі обітованої;
в) з рідної землі до землі обітованої;
г) з неродючих rрунтів до землі обітованої.
4. Рідне село Івана Франка зветься:
а) Криворівня;
б) Нагуєвичі;
в) Біївці;
г) Теліженці.
5. Франко зазначав, що до роботи заради Русі його спонукає:
а) почуття патріотизму;
б) громадянський обов’язок;
в) почуття собачого обов’язку;
г) необхідність утримувати сім’ю.
6. Слово сентиментальний має таке значення:
а) критично-недовірливий до всього;
б) такий, у якого зовнішня форма суперечить змістові;
в) надмірно чутливий, здатний легко розчулитись;
г) розсудковий, здійснений шляхом логічних міркувань.
7. Ленін вважав Франка:
а) видатним митцем світового рівня;
б) людиною енциклопедичної освіти;
в) борцем за народні інтереси;
г) буржуазним націоналістом;
8. Франко став засновником першої в Галичині:
а) комуністичної партії;
б) радикальної партії;
в) соціалістичної партії;
г) демократичної партії.
9. Івана Франко відійшов у вічність:
а) у травні 1911 року;
б) у лютому 1913 року;
в) у травні 1916 року;
г) у серпні 1920 року.
10. Вираз нести свій хрест має таке значення:
а) відчувати фізичне або моральне напруження;
б) терпіти великі страждання в ім’я ідеї;
в) виконувати нав’язану кимось, не свою роботу;
г) виконувати тяжку працю без жодної допомоги та підтримки.
11. Іван Франко похований:
а) у Києві на Байковому кладовищі;
б) у Києві на Лук’янівському кладовищі;
в) на Личаківському кладовищі у Львові;
г) на кладовищі поблизу села Нагуєвичі.
12. Слово феномен означає:
а) намагання поставити віру над розумом;
б) виняткове, незвичайне, рідкісне явище;
в) кінцевий пункт дистації у змаганнях;
 г) бойовий прийом у рукопашному бою.

Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді В Г А Б В В Г Б В Б В Б
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

11 клас

Приятелі
Їдучи з Москви до Запоріжжя, історик Дмитро Яворницький зупинився
у Харкові. Разом з художниками Сергієм Васильківським та Миколою
Самокишем він працював над альбомом «Українська старовина». Необхідно
було узгодити написаний ним вступ із малюнками, які мали закінчити обидва
художники. Крім того, хотілося дізнатися про переговори з видавцем.
З Харковом у Яворницького пов’язано багато: неподалік від міста він
народився, закінчив Харківський університет, в Харкові має багато друзів.
На піщаній Катерининській вулиці Яворницький знайшов шістдесят
дев’ятий номер. Постукав у хвіртку – ніхто не відгукнувся. Зайшов у двір. У
сінях троє дверей. Над дверима ліворуч написано: «Скидай калоші всяк
сюди входящий!» Значить, йому сюди!
У невеликім передпокої – стіл, дерев’яний диван, кілька стільців. Крізь
прочинені двері чути неголосний спів під кобзу.
Струни мої золотії, грайте мені стиха,
Нехай козак-нетяжище позабуде лихо!
Цієї пісні Яворницький ніколи раніше не чув. Зараз він впише її у
передмову до альбома! Цієї миті де не взявся величезний рябий вовкодав.
Вклякнувши на порозі, він не дуже привітно ошкірився на гостя.
Відгородившись від пса шкіряним портфелем, Яворницький
позадкував. Зиркнувши на стіну, історик побачив зображеного на картині
вусатого Мамая, що тримав за волосся чиюсь відрубану голову.
 – Гей, люди добрі! – заволав Яворницький. – Тут є хто живий? Чи всім
вже голови стято?
– Живі тут є! – обізвався з кімнати хрипкуватий голос. – Голови тут
лиш бусурманам стинають. Губернаторе, пропусти!
Вовкодав слухняно відступився.
Яворницький зайшов у простору світлу кімнату, завішану картинами й
малюнками, заставлену підрамниками і мольбертами. Попід стінами – кілька
шаф з альбомами та книгами. Над диваном – запорозька люлька з
довжелезним чубуком, крива козацька шаблюка, рогова порохівниця та
дробовик. Біля вікна сидить, перебираючи струни, сліпий кобзар.
Веснянкувате нестрижене хлоп’я років десяти-одинадцяти, мабуть поводир,
притулилося поруч. Розкуйовджений художник сидить за мольбертом і
зосереджено пише портрет кобзаря.
Як же не хочеться гостеві відривати Сергія Івановича від роботи! Він
мовчки дивиться на руку художника. Нарешті той піднімає очі й впізнає
Яворницького.
– Дмитре Івановичу!
Друзі обіймаються, торсають один одного за плечі. Пес Губернатор і
собі намагається тицьнутись мордою в коліна гостя.
Всадовивши Дмитра Івановича, Васильківський приніс матеріали до
альбома. Той роздивляється тонко написані аквареллю постаті українців у
національних строях ХVІІ-ХVІІІ століть. Чимало тут і конкретних
історичних осіб: Богдан Хмельницький, Іван Гонта, Григорій Сковорода. З
узагальнених типів історикові найбільше подобається кобзар. На малюнку
він упізнає того, що зараз грає художникові.
До акварелей Васильківського інший художник – Самокиш – віртуозно
– пером та тушшю – виконав віньєтки. На них гарцюють вершники,
лаштуються до бою гармати, мандрують шляхом кобзарі...
– Як же гарно! – задоволено каже Яворницький. – Дуже гарно! А як
справи з видавцем?
 –Усе гаразд. Угоду підписано. Ми надаємо йому довічне право
видавати й перевидавати альбом, а він платить нам злиденний гонорар. Якщо
ж ми перекинемось із своєю працею до іншого, записано в угоді, то
заплатимо йому два мільйони карбованів неустойки...
– Ого! – аж підстрибнув Яворницький.
– А я не здивувався,м – всміхнувся Васильківський. – Навпаки,
запропонував два виправити на двадцять.
Яворницький вражений.
– Навіщо?
– Та нам однаково – чи два, чи двадцять... І двох заплатити не
зможемо.
– Тепер ясно,– розреготався Яворницький і заходився переповідати
вступ до альбома.
Васильківський деякий час мовчки роздивлявся рудувату голову гостя,
його довгі вуса, світлі очі. Потім усміхнувся і сказав:
– А знаєш, Дмитре Івановичу, ти все більше стаєш схожим на того
писаря, яким намалював тебе Рєпін...
Йшлося про те, що, малюючи з тоді молодого ще Яворницького
писаря в своїх «Запорожцях», Рєпін зобразив історика значно старшим,
бувалим козаком. Старіючи, Яворницький робиться саме таким, яким
написав його художник.
– Геній вміє передбачати,–всміхнувся Яворницький і собі
роздивляючись товариша.
Уславлений і широко відомий Васильківський залишився простим і
щирим. Невисокий на зріст, присадкуватий, з копицею волосся на круглій
голові, завжди у вишиваній сорочці. На круглястім обличчі з малими
вусиками і коротким носом невеликі розумні очі. На устах грає лукава
посмішка. З першої зустрічі не кожен здогадається, що має справу з
артистичною, чутливою натурою – про це свідчать і мова, і рухи, і міміка.
Мова алегорична, пересипана дотепами, несподіваними образами. Як
справжній артист, Сергій Іванович володіє вмінням перевтілюватись й
дотепно імітувати, при потребі вдаючись до містечкового жаргону.
Васильківський досяг свого зеніту. Його визнано чи не найтоншим
акварелістом кінця ХІХ століття. Мініатюрні шедеври художника
експонуються у Харкові, Києві, Петербурзі. Як живописець він теж не знає
собі рівних. Васильківський – учасник найпрестижніших всеросійських
виставок.
Єдине, що з’явилось у характері Васильківського нового – більша
впевненість у власних силах і абсолютна зневага до авторитетів, які чимось
скомпрометували себе. Поважаючи прекрасне, до фальші він був нещадним.
Безкомпомісним був і до підлості, не терпів дурощів.
У Харкові стала легендою темно-зелена, підбита червоною китайкою
чумарка Васильківського. Така сама була в міського голови. Художник
спеціально справив чумарку, щоб дратувати голову. У ній його сприймали за
високе начальство, доземно кланялись, підлабузницьки вигинали спини й не
казали, а просто таки виспівували:
– Добридень, пане голово! Здрастуйте! Доброго здоров’ячка!
У відповідь художник реготав і «виховував» тих, кого чумарка збила з
пантелику:
– Коли ви вже не чинам уконятиметесь, а шануватимете справжні
голови?
Неперевершений пейзажист, чудовий живописець, Васильківський все
частіше вдавався до графіки. Ненависть до всього огидного виявлялась у
майстерно виконаних ним карикатурах. Показує він їх не кожному, а тільки
тому, хто заслужить на його ласку. Ось як щирий його друг Дмитро
Яворницький.
Блимнувши лукавим оком, художник поклав перед Дмитром
Івановичем іншу папку...
830 сл. М.Безхутрий
На кожне запитання вибрати правильну відповідь.
1.Над альбомом «З української старовини» разом з істориком
Д.Яворницьким працювали художники:
а) С.Васильківський і М.Пимоненко;
б) С.Васильківський і Микола Мурашко;
в) С.Васильківський і М.Самокиш;
г) М.Пимоненко і М.Самокиш.
2. Щоб зустрітися з С.Васильківським, Д.Яворницький приїхав:
а) до Києва;
б) до Львова;
в) до Харкова;
г) до Полтави.
3. Будинок художника містився на:
а) Миколаївській вулиці;
б) Олександрівській вулиці;
в) Єлизаветинській вулиці;
г) Катерининській вулиці.
4. Крізь прочинені двері історик почув:
а) неголосну розмову;
б) неголосний спів під гітару;
в) неголосний спів під кобзу;
г) звуки фортепіано.
5. Першим гостя зустрів:
а) пес Рябко;
б) пес Сірко;
в) пес Реформатор;
г) пес Губернатор.
6. Побачивши зображеного на картині Мамая, історик вигукнув:
а) Є хто живий? Чи всіх порубано?
б) Є хто живий? Чи всіх покарано?
в) Є хто живий? Чи всім вже голови стято?
г) Є хто живий? Чи всі повтікали?
7. У сусідній кімнаті Сергій Васильківський писав:
а) автопортрет;
б) портрет козака;
в) портрет кобзаря;
г) портрет гетьмана.
8.Серед матеріалів до альбома «З української старовини» були
зображення реальних історичних осіб:
а) Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Мазепи;
б) Богдана Хмельницького, Івана Гонти, Григорія Сковороди;
в) Богдана Хмельницького, Юрія Хмельницького, Івана Виговського;
г) Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Богдана Хмельницького.
9. До акварельних малюнків Васильківського художник Самокиш
тушшю створив:
а) рамки;
б) колажі;
в) віньєтки;
г) підписи;
10. На своїй картині «Запорожці» Рєпін зобразив Яворницького як:
а) Івана Сірка;
б) козака, що програвся у карти;
в) беззубого старого дідка;
г) писаря.
11. Фразеологізм досягти свого зеніту означає:
а) стомитися, виснажитися;
б) постаріти, ослабнути;
в) виявити себе ( свої можливості, здібності) найбільшою мірою;
г) потрапити в скрутне становище.
12.Васильківського було визнано:
а) найкращим офортистом кінця ХІХ ст.;
 б) найтоншим акварелістом та найвправнішим живописцем кінця ХІХ
ст.;
в) найвідомішим карикатуристом кінця ХІХ ст.;
г) найпопулярнішим скульптором кінця ХІХ ст.
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді В В Г В Г В В Б В Г В Б
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

ІІІ. Тексти для контрольного аудіювання

5 клас
Київ за князя Ярослава Мудрого
Український князь Ярослав Мудрий, що княжив у Володимирі, дбав
дуже про свою столицю Київ.
Було вже це велике місто, що мало понад сто тисяч мешканців. З усіх
сторін з’їздилися до Києва свої й чужі люди: чи то купити, чи продати щось,
чи за іншою власною або державною справою, чи до суду, чи до уряду.
Жили в Києві українці з різних племен: поляни, деревляни, сіверяни,
дубліни, тиверці, угличі. Були тут і чужі народи: греки, німці, італійці,
чехи,угри.
У Києві вісім торговищ, на яких постійно збирався народ. Церков і
каплиць було аж чотириста! Київ був тоді найбільшим містом на сході
Європи. Називали його другим Царгородом.
Давній город, що стояв на горі, не міг уже помістити під час небезпеки
всіх мешканців. Ярослав розширив його втроє й наново укріпив.
Довкола йшли високі вали, збудовані з каміння і землі, дерев’яними і
мурованими вежами, з глибоким ровом, що через нього вели мости.
До міста можна було ввійти з трьох сторін через укріплені ворота.
Найславніші були Золоті ворота з південного заходу. Вони були збудовані з
каміння та цегли і покриті золотою бляхою.
 Нижче був переїзд. Його замикали на ніч великими дверима, з дубового
дерева, окованого залізом. Над воротами була мала церковиця.
Серед валів, побіч Десятинної церкви, Ярослав поставив нову княжу
палату і різні церкви.
Найбільшу славу мала велика церква Святої Софії, або Божої Мудрості,
з десятьма банями, прикрашена різьбою, гарними образами і малюнками.
По чужих землях розійшлася слава про наш золотоверхий Київ.
Заморські купці, королі й королеві родичі були раді завітати до Києва,
поглянути на його красу, багатство. Чужоземні купці продавали тут свій
крам, купували в наших предків віск, звірині шкіри, хліб, мед, вивозили те у
свої землі.
Звідти верталися з іншим крамом. За далекими морями, за
карпатськими горами, за темними лісами, далеко від нашого краю ширилася
слава про нашу столицю.
300 сл. М. Крищук

На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.

1. Що відображає заголовок тексту «Київ за князя Ярослава
Мудрого»?
а) Основну думку;
б) тему.
2. Де княжив український князь Ярослав Мудрий?
а) У Володимирі;
б) у Новгороді;
в) у Києві;
г) у Москві.
3. Як називали Київ за часів Ярослава Мудрого?
а) Києвець;
б) Ярославль;
в) Новгород;
г) Царгород.
4. У скільки разів Ярослав Мудрий розширив місто?
а) Удвоє;
б) утроє;
в) учетверо;
г) уп’ятеро.
5. З чого були збудовані Золоті ворота?
а) З каміння;
б) з каміння і цегли;
в) з цегли;
г) із землі.
6. Яка споруда мала найбільшу славу в місті?
а) Десятинна церква;
б) церква Святої Софії;
в) Золоті ворота;
г) Видубицький монастир.
7. Який епітет використовується в тексті до слова Київ?
а) Чудовий;
б) Великий;
в) золотоверхий;
г) найславніший.
8. В якому ряді прикметник ужито в переносному значенні?
а) Карпатські гори;
б) чужоземні купці;
в) далекі моря;
г) заморські купці.
9. Визначте лексичне і граматичне значення слова баня у
словосполученні бані церков.
 10. Чи однакове значення має слово схід у реченнях: Київ був тоді
найбільшим містом на сході Європи. — Висока гора, і схід на неї
крутий. Як називаються такі слова?
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Правильні відповіді А А Г Б Б Б В Г - -
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 2 2

6 клас
Далеке, болюче, незабутнє (спогади)
Напевне, не так багато залишилось в живих тих, хто пережив страшний
голод 1933 року. Більше як півстоліття про нього не згадували, не писали про
цю трагедію не лише в нарисах, художній літературі, а й замовчували навіть
історики, серед яких було немало й тих, особливо вихідців із села, які й самі
чудом залишились живими. Тема була закрита.
Але ж це було... На схилі літ до мене приходять спогадом дитячі літа,
нерадісні, беззахисні. Решетилівщина – район, де чи не найбільше померло
селян того жахливого 1933 року. Моє село, моя «маленька батьківщина».
Йшов мені тоді сьомий рік, але на все життя запам’ятався день, коли на
сімейній нараді було вирішено, що після чергового візиту до нашої господи
«буксирів», які забрали майже все, що знайшли в хаті й коморі, – мама й
найстарша сестра підуть «далеко» на Донбас, щоб заробити хоч щось для
себе і для нас, адже залишається нас четверо напівголодних – хворий тато і
нас, три дівчини. Я – найменша.
Як нам жилося, як ми виживали, тільки одному Богові відомо. Ще доки
були буряки та квашена капуста, яких не знайшли «буксири», якось
трималися, а згодом і цього залишилося на кілька тижнів. Різдво Христове і
Новорічні свята були навіть без куті.
Та десь на Водохрещу завітав у нашу хату Феодосій Ханенко, що
повернувся з Донбасу, і, на радість нам, вручив передачу від мами та сестри –
торбинку з сухарями і пшоном. Це була радість! В той вечір ми за багато
голодних днів повечеряли таким смачним супом і запили чаєм з вареним
солодким буряком.
А ще повідомив Ханенко, що віз для нас ще й пляшку олії, але в поїздці
її відібрали в нього міліціонери. А ранньою весною, коли став танути сніг,
повернулись додому мама і сестра. Кілька днів на столі у нас був черствий
хліб, варився суп. І знову голодно...
Мама з старшою сестрою ще якось тримались, а молодші сестри й тато
були опухлі. А коли зазеленіла перша травиця, першою померла Мотя. Її й
поховали дома в садку. На кладовище донести було нікому, та й труни
зробити не могли, дошок не було. Через кілька днів померла й Катерина. З
великими труднощами віднесли сусіди, хто ще міг, на кладовище.
Тато ледве пересувався з допомогою палиці, а я, хоч ходити було й
тяжко, йшла на луки, де вже були молоді ростки очерету, які ми називали
«спичаками» та інша трава, що хоч на деякий час тамували голод.
Страшна хвиля смертей прокотилася по колись квітучому і веселому
козацькому селу з такою ласкавою назвою – Голуби. Цілі родини вмирали в
страшних муках.
Знали в селах бідну вдову Мотрону Прохватилиху як народну
цілительку. Вона зналась на лікарських травах, рятувала всіх, хто звертався
до неї за допомогою, жаліла й давала прихисток бездомним котам і собакам.
Та ніхто не врятував її та дочки Марфи від голоду. Померла вона в своїй
лісовій хатині, а донька зникла з села. Яка її доля невідомо.
Майже не було в селі сім’ї, де б не горіла поминальна свічка, а часто й
свічок не запалювали, бо й віск поїли. Нищились цілі родини, стояли
пусткою нікому не потрібні хати.
Так і через багато років дає себе відчути страшний геноцид –
винищення синів і дочок козацького роду.
Багатовікова народна мудрість говорить: «Найбільший гріх – пролити
невинну кров, безкарно відібрати в людини життя, цьому ніколи не було й не
буде прощення».
 Тож нам, сущим на цій грішній і багатостраждальній землі, –
залишається тільки одне – запалювати поминальні свічі, згадувати їхні
безвинно страчені душі синів і дочок козацького роду.
570 слів Л.Убийвовк
На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.
1. Про який рік голодомору написано у творі?
а) 1932;
б) 1935;
в) 1933;
г) 1941.
2. Про який район пише авторка «моя маленька батьківщина?»
а) Козельщанський;
б) Решетилівський;
в) Хорольський;
г) Полтавський.
3. Скільки дітей-дівчаток було у сім’ї авторки?
а) 2;
б) 3;
в) 4;
г) 5.
4. Авторка була у сім’ї:
а) найстарша;
б) старша;
в) молодша;
г) найменша.
5. На Водохреща у гості приїхав:
а) Хворостенко;
б) Хоменко;
в) Ханенко;
г) Марченко.
6. Першою навесні померла:
а) Мотя;
б) Катерина;
в) Наталка;
г) Марія.
7. Село, в якому жила авторка називалося:
 а) Горлиці;
б) Голуби;
в) Грачі;
г) Гарбузи.
8.Місцеву народну цілительку звали:
а) Марія;
б) Марина;
в) Мотрона;
г) Майя.
9. Дочка цілительки:
а) зникла;
б) втекла;
в) померла;
г) збожеволіла.
10. Хатина цілительки була розташована:
а) у лісі;
б) на околицях села;
в) на початку села;
г) у полі.
11. Поясніть зміст народної мудрісті«Найбільший гріх – пролити
невинну кров, безкарно відібрати в людини життя, цьому ніколи не
було й не буде прощення»(5-6 речень).

Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11
Правильні відповіді В Б Б Г В А Б В А А -
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 2

7 клас
Дідух
Нині ми не можемо уявити новорічного вечора без ялинки. Ця
запозичена традиція стала для багатьох родин неабиякою проблемою:
оскільки Україна за останні десятиліття добряче обліснилась, а відтак з
кожним роком стає все тяжче придбати соснові чи ялинкові деревця. Щоб
задовольнити цю забаганку, дехто вдіється навіть до злочину: самовільно
вирубує красунь у скверах, парках, на майданах чи обочинах доріг і цим
завдає непоправної шкоди на тільки краєвидам, але й екології.
 З цього огляду годилося б глибше познайомитися з нашими давніми
національними традиціями. Живучи серед дрімучих лісів, наші пращури
побожно ставилися до, як ми нині кажемо, своїх зелених друзів. Окремі
породи дерев і навіть цілі гаї вважалися священними. Як же прикрашали на
різдвяно-новорічні празники свої помешкання наші предки? Своєрідним
замінником нинішніх ялинок був Дідух. Сучасникам ця назва мало про що
говорить. Але раніше в кожній оселі на почесному місці – покуті – стояв
необмолочений сніп. Його готували під час жнив. Завершуючи косовицю
жита чи пшениці, женчики гуртом в’язали жнив’яного снопа. Для цього
вибирали найкраще колосся.
Обряд виготовлення Дідуха супроводжувався багатьма дійствами.
Женчики вибирали з-поміж себе найгарнішу дівчинку, піднімали її на руках
і, вручивши «святочного Дідуха», з піснями та іграми йшли до оселі. Біля
воріт їх мали зустріти господар з господинею й викупити «вінця жнив», після
чого всі заходили у світлицю, ставили снопа на покуть і сідали за святочну
вечерю.
В одних випадках Дідуха тримали в хаті, доки не обсіються на зиму, в
інших – по завершенні обжинкової вечері господар виносив його в комору.
Дідух стояв у коморі до Різдва. На святвечір господар, зодягшись у
праздникову одіж, йшов за колядником, поштиво вносив снопа в хату і
прилаштовував його колосся вгору біля кубельця з сіном, що лежало на
покуті, примовляючи:
–Дай, Боже, того свята щасливого спровадити і Нового року
дочекатися, од Нового року до Богоявлення, од Богоявлення до Воскресення,
од Воскресення аж до ста літ, поки Пан-Біг визначив вік усьому посполу, хто
є в тому дому!
Дідуха, як правило, обперізували житнім перевеслом; дехто
перев’язував його ще й залізним ланцюжком, а зверху клав господарське
начиння – ярмо, плуга, борону чи окремі деталі від них. Традиційно
«святочний Дід» стояв до другого дня Водохрещ, після чого його разом з
сіном виносили з хати й молотили. У деяких регіонах, зокрема на
Чернігівщині, пропонували це робити засівальникам на Василя. Зерно
використовували в магічних діях – робили перший весняний засів. Це був
запобіжний та охоронний засіб.
Щоправда, в різних регіонах були свої особливості. Скажімо, на
Поліссі Дідом називали в’язанки соломи чи сіна. Їх напередодні Різдва
вносили до хати, притрушували долівку, найчастіше під столом, і клали
господарський реманент. Тут збиралися в гурти діти й кудкудакали, коли
господиня несла на покуть кутю – «щоб курча добре плодилося». За Дідуха
могла правити й околотина – вимочений сніп.
Солому чи сіно від Діда тримали від Різдва до Нового року. Опівночі,
як наступало Новоліття, батько з найстаршим сином згрібали солому,
виносили в садок і підпалювали, щоб дим обкурив фруктові дерева – «тоді
щедро вродить садовина і не пошкодить її ні мороз, ні гусінь». Тут же
спалювали сміття, яке протягом свят не можна виносити з хати. Вогнище
підтримували аж до світанку – «народин сонця». Дійство це називалося
«палити Діда».
З околотяного Дідуха поліщуки крутили перевесла, якими обв`язували
фруктові дерева, а також використовували для господарських потреб –
виготовляли устілки, додавали до пійла, коли телилась корова, тощо. Це саме
вчиняли із сіном: господині тримали його для кубел, коли садовили на яйця
квочку – «щоб курчата добре висиджувались», прикривали новонароджених
телят і ягнят, робили подушки для небіжчиків.
Розмаїті обряди, пов’язані з обрядовим «святочним Дідом»; але все ж
найшляхетнішим був Дідух з обжинкового снопа. Він не лише прикрашав
оселю, але й символізував пращурів давнього роду. Не випадково до свят-
вечірнього столу запрошували всіх кревних духів, щоб у такий спосіб
заручитися їхньою опікою.
606 сл. В. Скуратівський
На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.
1.Новорічного вечора не можна уявити без:
а) ялинки;
б) свячених овочів;
в) вінка;
г) гілки вишні.
2.Наші пращури ставилися до дерев:
а) бережно (вважали їх священними);
б) байдуже;
в) як до дерев;
г) не надавали їм особливого значення.
3. Замінником ялинок був:
а) дідух;
б) туя;
в) барвінок;
г) гілки вишні.
4.Дідуха готували:
а) під час жнив;
б) навесні;
в) восени;
г) на Івана Купала.
5.До Різдва Дідух зберігався:
а) біля мисника;
б) під лавою;
в) у коморі;
г) у хліві.
6.Господар у віншуванні бажав:
а) добрих взаємин із сусідами;
б) сварок;
в) безхліб’я;
г)довголіття.
7.Дідух стояв у хаті до:
а) другого дня Водохреща;
б) Василя;
в) Стрітення;
г) Великодня.
8.Обмолочене зерно вважали:
а) засобом, завдяки якому ведеться господарство;
б) засобом, який має магічну силу;
в) охоронним засобом;
г) засобом, який зберігає мир між сусідами.
9.На Поліссі Дідом називали:
а) засушений барвінок;
б) гілки сосни;
в) квітки безсмертника;
г) в’язанки соломи чи сіна.
10.Палячи Дідуха, обкурювали димом:
а) фруктові дерева;
б) хату;
в) хлів (стайню);
г)квітник.
11.Сіно, яке служило Дідухом, господині:
а) спалювали;
б) використовували в господарстві;
в) викидали;
г) закопували.
12.Дідух з обжинкового снопа символізував:
а) довголіття;
б) мир;
в) заможність;
г) пращурів давнього роду.
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді А А А А В Г А В Г А Б Г
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

8 клас
Козак Мамай
Улюбленим героєм народного
малярства є козак Мамай. Картини з його
зображенням виконували олією на дошці,
стінах хат, дверях, вуликах і скринях. У
давнину зображення Мамая прикрашало
майже кожну хату.
Першими авторами таких народних картин слід, очевидно, вважати
учнів духовної академії та духовних шкіл – мандрівних дяків, як їх називали
в народі. Розбредаючись під час літніх канікул селами, вони заробляли на
шматок хліба хто чим міг: декламуванням віршів, виступами вертепу
(лялькового театру), створенням картин для оздоблення селянських жител.
Картини із зображенням козака уособлювали любов народу до свого
захисника від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Найпершими композиційними
схемами таких народних картин є дві: «Козак-бандурист» та «Козак, душа
правдивая». «Козак Мамай» – це, власне, третій тип народної картини. Він
стосується періоду нашої історії, пов’язаного з повстаннями народних
месників – гаймадаків. Ім’я «Мамай» з’являється на картині з середини
ХVІІІ ст.
Слово «мамай» тюркського походження. На південній та Лівобережній
Україні воно досі розповсюджене як діалектне. «Мамаями» там називають
степовиків, кочовиків, волоцюг, можливо, тому, що Мамаєм звався
золотоординський воєначальник, який 1380 року зазнав поразки на
Куликовому полі. Крім того, мамаями називають кам’яних баб на степових
могилах, а також безруких людей.
Цікаво, що ім’я «Мамай» мали й конкретні особи. Знайдено архівні
матеріали про двох гайдамацьких ватажків, які звались Мамаями. З
документів відомо, що запорозький козак Мамай, 1758 року прийшовши на
байдаку в містечко Мошни, зруйнував замок князя Любомирського. За це
його було засуджено, повішено і четвертовано, а голову його в шапці
виставлено на шпилі Торговиці на мосту. Ту шапку зняв якийсь Андрій
Марченко і, надівши на себе, теж назвався Мамаєм. Продовжуючи справу
свого попередника, він загинув на палі.
Тепер важко сказати, чи саме ці конкретні історичні особи
спричинилися до назви персонажа народної картини. Однак, з ХVІІІ ст. ім’я
«Мамай» міцно закріпилося за героєм народної картини.
Згодом ця назва перейшла і на копії старовинних картин, ставши
загальною для козацьких зображень різних типів. Образ Мамая народ
створив як уособлення самого себе, відтак він став символом України, її
немеркнучим знаком.
Образи Мамая народ творив як ікони. На картинах із його зображенням
народне мистецтво поступово починає переплітатися з професійним. Образ
козака творився без жодного прикрашання, він був близьким і зрозумілим як
творцеві картини, так і глядачам. Зовні це був типовий запорожець. Ось як
описує портрет козака історик Дмитро Яворницький: «Плечистий, ставний,
дужий, повновидий, від літнього сонця та степової спекоти смаглявий. З
довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем або чуприною на
тім’ї, завжди з люлькою в зубах... Уся його постать дихала мужністю,
хвацькістю, заразливою веселістю і неповторним гумором».
У Мамаєві втілилися характерні національні риси українця: патріотизм,
сила духу, мужність, миролюбність, дотепність і всеперемагаюча віра в
життя.
 Мамая ніколи не зображували зі зброєю в руках. Шабля, рушниця,
інколи й пістоль лежать поруч на траві або й розвішені на гілках дуба.
Неподалік – розсідланий козацький кінь. Цим підкреслено миролюбність
запорожця: він не шукає пригод, не полює за здобиччю, проте завжди
готовий дати напасникові гідну відсіч, адже вірненький кінь поряд, а
ясненькая зброя завжди напохваті.
Найчастіше козак Мамай зображений із бандурою чи кобзою в руках.
Рідше – музичний інструмент біля козака, на відстані могутньої руки.
Більшість козаків уміли грати й звикли розважати себе у хвилини відпочинку
піснею.
Крім того, бандура уособлювала мрію так само, як кінь – волю, а дуб –
могутність. Таким чином, у картині широко використана народна символіка.
Часто зображували спис із прапорцем – таким списом позначали місце
поховання козака. Малювали козацький штоф чи чарку – речі, що їх клали в
могилу. Усі ці деталі натякали на смертельну загрозу, що повсякчас чигала на
козака в його нелегкому житті, а також нагадували про швидкоплинність
життя, прожити яке потрібно як годиться.
Народна картина була декоративною, її писали яскравими фарбами, і
переважала серед них здебільшого червона. За колоритом картина була
підкреслено мажорна, перейнята настроєм оптимізму, що сприймалося як
заповідь минулих поколінь прийдешнім.
У народному мистецтві в основу композиції твору найчастіше
закладена симетрія, завдяки якій посилюється звучання теми всезагальності й
вічності. Центром композиції завжди був козак Мамай, а деталі картини
майже симетрично розміщувались навколо його постаті.
Традиційний для народної картини супровідний текст. Це або рядки з
народної пісні, або дотепні зауваження до козацького портрета.
Найбільшу колекцію народних картин «Козак Мамай» зібрав Дмитро
Яворницький. Вона зберігається в Дніпропетровському обласному
історичному музеї.
 Мамай – символ непереможності українського козацтва та
незборимості українського народу .
690 сл. З журналу
На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.
1. Картини із зображенням козака Мамая малювали:
а) на папері;
б) на полотні;
в) на шкірі;
г) на дошці, дверях, стінах, вуликах, скринях.
2. Картини "Козак Мамай” писали:
а) гуашшю;
б) аквареллю;
в) саморобними фарбами з природних барвників;
г) олією.

3. Найпершими авторами картин про Мамая вважають:

а) козаків-запорожців;
б) професійних іконописців;
в) учнів духовної академії та духовних шкіл;
г) сільських священиків.
4. Слово мамай:
а) грецького походження;
б) латинського походження;
в) слов’янського походження;
г) тюркського походження.
5. Ім’я «Мамай» з’явилося на народній картині:
а) у ХVІІІ ст.;
б) у ХVІ ст.;
в) у ХVІІ ст.;
г) у ХV ст..
6. В образі Мамая втілено такі характерні риси українця:
а) патріотизм, запальність, войовничість, нестримність;
б) патріотизм, індивідуалізм, відособленість від суспільних справ;
в) патріотизм, мужність, волелюбність, дотепність;
г) працелюбність, хазяйновитість, відповідальність, сміливість.
7. Зображена на картині кобза або бандура уособлює:
а) мрію;
б) волю;
в) музичні здібності козака;
г) музичну освіченість козака.
8. Зображений на картині дуб символізує:
а) любов козака до природи;
б) єдність козака з рідною землею;
в) силу, могутність козака;
г) впертість, затятість козака.
9. Ужите в переносному значенні слово мажорний означає:
а) пов’язаний з музикою;
б) невпевнений у собі;
в) піднесений, життєствердний;
г) самозаглиблений.
10. Визначальним кольором народної картини здебільшого був:
а) червоний;
б) зелений;
в) синій;
г) коричневий.
11. Найбільшу колекцію народних картин "Козак Мамай” зібрав:
а) письменник Михайло Старицький;
б) композитор Микола Лисенко;
в) історик Дмитро Яворницький;
г) колекціонер Микола Тарновський.
 12. Козак Мамай уособлює:
а) фізичну й моральну силу запорозького козацтва;
б) гармонійність співіснування українця з природою;
в) дотепність та оптимізм українського народу;
г) непереможність козацтва та незборимість українського народу.
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді Г Г В Г А В А В В А В Г
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

9 клас
Іларіон та Нестор
З іменем Іларіона пов’язують виникнення
Києво-Печерського монастиря. Будучи священиком
монастиря на Берестові, він часто приходив на
мальовничий, тоді ще вкритий лісом, високий берег
Дніпра. Для молитовного усамітнення викопав собі невелику печеру. Після
того, як Іларіон став київським митрополитом, цю печеру зайняв монах
Антоній, що саме повернувся до Києва з православного монастиря на горі
Афон у Греції. Незабаром навколо Антонія згуртувались інші монахи. Так
була заснована Києво-Печерська лавра.
Іларіон – перший київський митрополит з русичів, а не з греків,
найвидатніший сподвижник Ярослава Мудрого. Народився він наприкінці Х
ст., книжної премудрості навчався при Десятинній церкві, освіту
удосконалював у Константинополі. Він вільно володів грецькою мовою,
чудово розбирався в історії й політиці.
Ще з дитячих років Іларіон був близький до княжого двору. У
найперші роки правління Ярослава Мудрого він опинився серед
сподвижників князя. Свою відому промову «Слово про закон і благодать» він
виголосив навесні 1022 року на Киріо-Пасху – так звався день збігу свят
Пасхи та Благовіщення. Саме в цей час у Києві завершувалося будівництво
Золотих воріт, а також Софійського собору.
У «Слові про закон і благодать» Іларіон з гордістю оглядає славне
минуле язичницької Русі, вітає її вступ у коло християнських народів і
пишається почесним місцем, яке вона серед них посіла. Чому трактат
Іларіона називається «Слово про закон і благодать» ? Закон, на думку
автора, має визначати поведінку людей, поки вони ще далекі від
досконалості, і готувати до сприйняття божественної благодаті, яка є
повнотою істини, любові, краси і волі, а тому вища за закон.
Іларіон наголосив на тому, що вибір християнства як віри русичів
князь Володимир здійснив вільно, без примусу, тому його слід шанувати як
рівноапостольного – тобто рівного за значенням до Христових учнів
апостолів. Як апостоли, Володимир доклав багато зусиль для навернення
своїх співгромадян до Христової віри. Ярослав же продовжив справу свого
батька – піклується про будівництво на Русі храмів, про освіту. Ярослава
Іларіон називає «новим Соломоном», тобто за значенням діяльності
прирівнює до мудрого біблійного персонажа.
У листопаді 1053 р. Іларіон склав свої митрополичі обов’язки і під
іменем Никона постригся в монахи Києво-Печерського монастиря. На
високому посту Іларіона змінив митрополит-грек. Трапилося це після шлюбу
сина Ярослава Мудрого Всеволода з дочкою грецького імператора
Костянтина ІХ.
Ставши ченцем під іменем Никона, Іларіон опрацював і доповнив
складений ним раніше літопис. По смерті ігумена Києво-Печерської лаври
Феодосія монастирська братія обрала ігуменом Никона. Та на цьому посту
він пробув недовго. Вступивши у конфлікт із великим князем Ізяславом
Ярославичем, розгніваним через те, що в Печерському монастирі без його
відома прийняли постриг двоє людей з його близького оточення, ігумен
змушений був піти в далеку Тмутаракань на Керченській протоці. Тут від
дожив до глибокої старості і помер столітнім старцем.
 Роль Іларіона в становленні духовної культури Русі величезна. Він
першим осмислив історичне місце оновленої прийняттям християнства
Руської держави серед народів світу. На створеному ним літописному зводі
будувалася давньоруська історія. Його життя і діяльність стали духовним
взірцем для сучасників і нащадків.
Ченець Києво-Печерського монастиря Нестор жив у другій половині ХІ
- на початку ХІІ ст. За переказами, на початку 1070-х рр.. він юнаком
прийшов до монастиря з наміром прийняти постриг. Залишившись при
монастирі послушником, Нестор прославився доброчинністю й
працелюбністю. Постриг він прийняв одразу по смерті засновників лаври
Преподобних Антонія й Феодосія, пізніше був висвячений у сан диякона.
Нестор відзначався любов’ю до книжної премудрості. При монастирі
існувала багата бібліотека. Нестор з ентузіазмом опановував нагромаджені
століттями знання. Особливо його цікавили житія святих та історичні твори у
вигляді хронік – літописи.
Перу Нестора належать життєписи перших вітчизняних святих:
підступно вбитих синів князя Володимира Бориса і Гліба, а також
Преподобного Феодосія Печерського. Нестор постає передовсім як
спостережливий і проникливий психолог.
Питання авторства славетної «Повісті временних літ», цього
найдавнішого літопису, що дійшов до нас у повному обсязі і потім включався
в усі основні літописні зводи Русі, є не простим.
Належить цей видатний твір саме Нестору. Проте наукові дослідження
підтвердили, що стиль житій, які безперечно написав Нестор, дуже
відрізняється від стилю «Повісті временних літ». Це дало підставу вважати,
що існувало два різних автори. Не виключено, що обидва були печерськими
монахами, жили в один і той самий час і навіть звалися Несторами, а згодом
у пам’яті нащадків злилися в єдиний образ. Тоді годилося б говорити про
Нестора-історика (автора житій) і Нестора-літописця – автора «Повісті...».
 Проте цілком можливо, що йдеться про одного автора, а текстуальні
відмінності творів пояснюються різницею у часі їх написання та
специфічними жанровими законами. Не слід забувати й того, що практично
завершений у 1113 р. текст «Повісті временних літ» пізніше за дорученням
великого князя Володимира Мономаха переробив і доповнив ігумен
Видубецького монастиря Сильвестр.
Преподобний Нестор помер 1114 р., невдовзі після вступу на київський
престол Володимира Мономаха і був покладений у Ближніх (Антонієвих)
печерах. Його колоритна постать стоїть поряд з відомими подвижниками
Києво-Печерського монастиря, які уславились не лише праведним життям, а
й величезним внеском у становлення вітчизняної культури.
810 сл. Л.Семака

На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.

1.У викопаній Іларіоном печері оселився майбутній засновник
Києво- Печерської лаври:
а) Антоній;
б) Феодосій;
в) Алімпій.
2. Іларіон був сподвижником :
а) Володимира Великого;
б) Ярослава Мудрого;
в) Володимира Мономаха.
3. Слово сподвижник має таке значення:
а) людина, яка з релігійних міркувань позбавляє себе життєвих благ;
аскет;
б) той, хто бере участь у відповідальній справі; соратник;
в) людина, з якою хто-небудь перебуває в дружніх, товариських
стосунках; близький, знайомий.
4. Свою відому промову «Слово про закон і благодать» Іларіон
виголосив навесні 1022 року:
а) на Різдво;
б) на Трійцю;
в) на Киріо-Пасху.
5. Киріо-Пасха – це день, коли збігаються такі свята:
а) Благовіщення і Різдво;
б) Благовіщення і Пасха;
в) Благовіщення і Хрестовоздвиження.
6. Ченцем Києво-Печерської лаври Іларіон став під іменем:
а) Нестора;
б) Никодима;
в) Никона.
7. Іларіон помер у віці:
а) 50 років;
б) 80 років;
в) 100 років.
8. Нестор-літописець жив:
а) у другій половині Х-першій половині ХІ ст..;
б) у другій половині ХІ- на початку ХІІ ст.;
в) у другій половині ХІІІ ст.
9. Нестора-літописця було висвячено у сан:
а) митрополита;
б) диякона;
в) пресвітера.
10. Історичні твори у вигляді хронік називались на Русі :
а) літописами;
б) романами;
в) поемами.
 11. Підстави вважати, що житія святих та «Повість временних літ»
написані різними авторами, такі:
а) твори підписані різними іменами;
б) твори різняться за поглядами на історію Русі;
в) твори різняться за стилем.
12. По смерті Нестор-літописець був похований:
а) у Видубецькому монастирі;
б) у Дальніх печерах лаври;
в) у Ближніх печерах лаври.
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді А Б А В Б В В Б Б А В В
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

10 клас
Стоїть явір над водою
...Вже десятий рік він у солдатчині, на пустельному березі Каспійського
моря, з «височайшою» забороною писати й малювати. Але – «караюсь,
мучуся, але не каюсь».
Кругом скрута – немає паперу, щоб продовжити «захалявну
книжечку», нічим малювати... Єдина його відрада – підтримка друзів з
України. Друзі допомагали вистояти, не втратити душевної рівноваги. Серед
тих, хто не відцурався поета, хто, нехтуючи категоричною забороною,
підтримував його матеріально й морально, посилав теплі й зворушливі
листи, був Семен Степанович Гулак-Артемовський.
І виливалось на папір із Шевченкового серця: «Благородніший ти із
людей, брате-друже мій єдиний Семене!.. Ну скажи по правді, чи єсть та
великая душа на світі, окрім твоєї благородної душі, щоб згадала мене в
далекій неволі?..»
 Чимало в їхніх долях спільного. Вони майже ровесники, земляки. Гулак
народився 1813-го, на рік раніше від поета, не так уже й далеко від його
рідної Кирилівки – в Городищі, біля Черкас. Давній їхній козацький рід
виводився з селища Артемовська, а одного з предків за веселу одчайдушну
вдачу прозвали «гулякою». Від того й пішло подвійне родинне прізвище
Гулаків-Артемовських.
Серед мальовничої природи, серед ланів широкополих промайнули
дитячі роки і Шевченка, і Гулака.
Шевченко, слухаючи діда, кобзарів, сам гарно співав, і голос він мав
гарний, але справжнє покликання мав до малювання, та й потяг до
віршування прокинувся в нього рано. Гулака природа обдарувала
надзвичайної краси голосом. З одинадцяти років він, наслідуючи сімейну
традицію, навчався у Київському духовному училищі.Тут дзвінкий та чистий
дискант юнака привернув увагу начальства, і Семена зарахували хористом
Софійського собору. Із запалом вивчав Гулак творчість хорових майстрів
Березовського, Бортнянського, Веделя. Пізніше, у зв’язку з мутацією голосу,
юнака виключили з хору, а заразом і з духовного училища. Проте через
деякий час він, завдяки винятковій музичній обдарованості, опинився у
складі хору Михайлівського монастиря. Тут розвинувся у нього чудового
тембру і широкого діапазону баритон. А щоб завершити свою освіту, Семен
закінчив Київську духовну семінарію.
У червні 1838 року в Києві перебував російський композитор,
тодішній капельмейстер придворної співацької капели Михайло Глинка. В
Україну він приїхав у пошуках гарних голосів для капели. Під час
богослужіння у Михайлівському монастирі Глинка почув чудовий, рідкісної
краси й сили баритон, що виконував соло. Співав Семен Гулак-
Артемовський, а йшов юнакові двадцять п’ятий рік.
Михайло Глинка запросив Гулака до Петербурга, пообіцявши
виховати з нього професійного оперного співака. І справді, він навчав Семена
з неабиякою відданістю. Визначний вокальний педагог Глинка прищеплював
Гулакові виконавську культуру, керував його музичною освітою. Композитор
увів Семена у коло визначних діячів культури, серед яких були Карл
Брюллов, Іван Айвазовський, Нестір Кукольник.
Турботами того ж таки Карла Брюллова, Василя Жуковського, Євгена
Гребінки Шевченка 1838 року було викуплено з кріпацтва.
У Санкт-Петербурзі Шевченко і Гулак не могли не зустрітись. Вони –
люди одних переконань, уподобань, були оточені спільними друзями.
Можливо, вони познайомились на котромусь із музичних вечорів у Глинки,
де бував Брюллов, на той час учитель Шевченка. А може, зустрілися в
Гребінки, де збирався гурт земляків.
Вже перший прилюдний виступ Семена Гулака-Артемовського «був
блискучим», як писав співак у листі до свого дядька, поета-байкаря Петра
Гулака-Артемовського. На зібрані з концерту гроші співак 1839 року виїхав
на навчання до Парижа. Закордонний дебют Семена відбувся на сцені
флорентійської опери 1841 р. Повернувшись до Росії, Гулак співає в оперній
трупі в Петербурзі.
З кожним роком репертуар співака збагачується. Йому підвладні
найскладніші партії: Командор в опері «Дон-Жуан» Моцарта, Яго в опері
«Отелло» Верді, Фігаро в «Севільському цирульнику» Россіні. Загалом
Семен Гулак-Артемовський співав понад 50 провідних оперних партій. Крім
того, виступав у концертах, а задля відпочинку робив художні мініатюри із
слонової кістки та малював.
Інакше склалась доля Шевченка. Перша його книжка, як писав
І.Франко, «...відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело
чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві
ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».
...У пеклі аральської пустелі Шевченко часто згадував Гулака. «Мій
єдиний друже Семене», «брате мій», «любий Семене» – так звертався
змучений невільник до Гулака в листах. 27 березня 1858 року Тарас
Григорович прибув у Петербург, зупинився у Лазаревського, а наступного ж
дня надвечір записав у щоденнику, що зустрів «задушевного друга Семена
Артемовського».
Часто Гулак і Шевченко удвох захоплено співали народні пісні, що
нагадували їм рідну Україну. Співали й пісню, яку написав сам Гулак на
текст відомої народної пісні. Чи ж не гірка Шевченкова доля навіяла цю
пісню Гулакові?
Стоїть явір над водою,
В воду похилився,
На козака недоленька,
Козак зажурився...
Не хилися, явороньку,
Ще ти зелененький,
Не журися, козаченьку:
Ти ще молоденький...
У серпні 1860 року пісня вийшла окремим виданням. На титульному
аркуші зазначалося: «Музыку посвящает Т.Г.Шевченко С.Артемовский».
Поза всяким сумнівом, пісня справила на Шевченка глибоке враження. У
поезії «Над дніпровою сагою», написаною того ж року, з’являється образ
явора:
Над дніпровою сагою
Стоїть явір над водою...
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той, зажурився...
Зворушлива дружба Шевченка й Гулака тривала до останніх днів
поетового життя. Передчуваючи недобре, у 1861 році Шевченко саме
Гулакові передав на збереження найдорожче: написані після повернення із
заслання вірші, картини і листи. А на присвяченому пам’яті поета концерті
Гулак, що тяжко переживав втрату земляка й друга, співав «Стоїть явір над
водою».
 Семен Гулак-Артемовський помер 1873 року, проживши 60 літ.
Оперну сцену він залишив 1865 року, прослуживши в театрі майже 25 літ.
Останні роки співак прожив у Москві. Багато читав, цікавився новинками
науки, розвитком природознавства і медицини. І це не випадково, адже
Гулак був всебічно обдарованою людиною. До речі, зберігся розроблений
ним проект петербурзького водогону.
Та вічним пам’ятником Гулакові-Артемовському залишиться написана
ним у розквіті таланту перша українська опера «Запорожець за Дунаєм». Цей
лірико-комедійний твір сповнений глибокого патріотизму і народності, тут
показано і прагнення українців до волі, і благородство й хоробрість
українського народу. Гулак створив яскравий образ добродушного й
веселого Івана Карася, душа якого сповнена глибокого патріотизму. Гулак
був першим виконавцем партії Карася і першим режисером-постановником
опери. Сценічна біографія опери позначена блискучим виконанням
провідних партій корифеями українського театру – Марією Заньковецькою,
Миколою Садовським, Марком Кропивницьким, Панасом Саксаганським.
Пізніше славу опери примножили видатні співаки Оксана Петрусенко та
Іван Козловський.
970 сл. Т.Золозова
На кожне запитання вибрати правильну відповідь.
1. Слова «караюсь, мучусь, але не каюсь» належать:
а) Тарасу Шевченкові;
б) Іванові Франку;
в) Лесі Українці;
г) Семену Гулаку-Артемовському.
2. Семен Гулак-Артемовський народився:
а) в Кирилівці;
б) в Городищі;
в) в Харкові;
г) в Києві.
3. Навчаючись у Київському духовному училищі, Семен Гулак-
Артемовський був:
а) хористом Софійського собору;
б) хористом Успенського собору;
в) хористом Андріївського собору;
г) хористом Михайлівського монастиря.
4. У Семена Гулака-Артемовського був:
а) тенор;
б) баритон;
в) бас;
г) баритональний бас.
5. Коли Михайло Глинка запросив Гулака до Петербурга, тому
йшов:
а) шістнадцятий рік;
б) двадцятий рік;
в) двадцять другий рік;
г) двадцять п’ятий рік.
6. Поет-байкар Петро Гулак-Артемовський доводився співакові:
а) братом;
б) батьком;
в) дядьком;
г) дідом.
7. Закордонний дебют Семена Гулака-Артемовського відбувся на
сцені:
а) Паризької опери;
б) Віденської опери;
в) Міланської опери;
г) Флорентійської опери.
8. Загалом Семен Гулак-Артемовський співав:
а) понад 20 провідних оперних партій;
 б) понад 25 провідних оперних партій;
в) понад 30 провідних оперних партій;
г) понад 50 провідних оперних партій.
9. Шевченкова книжка «Кобзар»«...відразу відкрила немов новий
світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води...» Ці слова
належать:
а) Михайлові Драгоманову;
б) Івану Франкові;
в) Михайлу Грушевському;
г) Лесі Українці.
10. Пам’ятником Семену Гулаку-Артемовському залишилась
опера:
а) «Наталка Полтавка»;
б) «Москаль-чарівник»;
в) «Запорожець за Дунаєм»;
г) «Тарас Бульба».
11. Головним героєм опери Семена Гулака-Артемовського є :
а) Тарас Бульба;
б) Іван Карась;
в) Іван Гонта;
г) Максим Залізняк.
12. Пісню «Стоїть явір над водою»Семен Гулак-Артемовський
присвятив:
а) Тарасові Шевченку;
б) Михайлові Глинці;
в) Василю Жуковському;
г) Євгену Гребінці.
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді А Б А Б Г В Г Г Б В Б А
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1
 11 клас
Кривава тризна
Запорожці перейшли Сиваш. Везли чималу здобич, вели сім тисяч
визволених християн. Валка розтяглася на кілька верст.
Визволені з полону брели окремо, на деякій відстані, щоб не ковтати
пилюку. Сірко під’їхав до недавніх бранців. Козаки пролили в останньому
бою багато крові, але пролили не марно — вона шугає волею в жилах он тих
людей. Як-то зараз світяться їхні душі!
Сірко прикипів очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ним
тією волею, порадіти їхньою радістю. Але що довше приглядався, меншала
його радість, натомість у душу напливала тривога. Спершу подумав, що он ті
троє визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися.
Вони тихо розмовляли, зиркали в його бік. І він уловив у тих поглядах щось
злодійкувате, нерадісне.
Сірко відчув себе так, мовби в душу кинули жменю снігу. Він ніколи не
обманювався людськими очима. Не всім потрібна його воля. Рабство — воно
іноді теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, ніж отой, з яким
народився. Милішими стають і чужі слова, й одіж, і звичаї.
Тоді для чого ж навчають рідних слів матері? Для чого бережуть звичаї
батьки? Для того, щоб діти обміняли їх у чужому краї, як розмінюють на
жменю мідяків золотий гріш?! Чужі звичаї можуть бути й гарними, але ж
вони — чужі. Тільки потурнаки міняють своє, батьківське, на чужинське. Так
можна поміняти все. Поміняти звичаї, вітцівщину — це поміняти матір.
Народила мати дитя, виспівала йому всі пісні, а в тих піснях — піт і кров
дідів і прадідів, а тепер цей чоловік проміняв рідну пісню на чужинську,
вицідив зі свого серця кров дідів і прадідів і налив чужої! У чужому краї
тепліше сонце, у чужому краї солодші плоди. Але чим завинив перед тобою,
потурначе, рідний край, що ти цураєшся його? Край, як і долю, не
вибирають, вони — од Бога.
 Надвечір стали в неглибокій балці, по дну якої хлюпотів степовий
струмок. Його обліпили коні й люди. Минуло немало часу, доки валка
втамувала спрагу.
По тому Сірко наказав варити куліш. Незабаром по степу розлився
запах розвареного пшона, який перемішувався з пахощами полину та інших,
уже сухих, трав.
Сірко довго блукав понад балкою, відтак зійшов на могилу, що
самотньо чорніла у степу. Дивився на багаття, на визволених з полону.
Пекуча дума краяла мозок.
Зійшовши з могили, Сірко побрів поміж бранцями, іноді зупинявся,
розпитував. Осторонь інших сиділа смаглява черкешенка в дорогій одежі —
кажуть, жінка чи наложниця хана. Вона збила ноги, отаман наказав підібрати
для неї взувачку, знайшли чоловічі постоли, вона виглядала в них як горлиця
на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не сумувала — усміхалася. А може,
подумав, посміхалася зі страху, щоб задобрити його? Вони, недавні бранці,
не всі щирі. Знову ловив скрадливі, навіть приховано ворожі погляди.
І зводилась у голові страшна думка: він не може, не має права привести
їх на Україну. Не може поселити зловорожців серед своїх людей, не може
висіяти власного рукою серед пшениці кукіль. То що ж робити? Пустити їх,
нехай ідуть у Крим, а потім вертаються з ятаганами? Якщо й не самі
прийдуть, то їхні діти...
Отаманів гнів, біль і розпука злютувалися в запитання, з яким
звернувся до чоловіка в татарському вбранні:
— Тобі там було добре чи погано? Тільки не бреши. Якби відпустили,
вернувся б назад?
В очах чоловіка потекла сіра каламуть. Він боявся збрехати й боявся
сказати правду. Вичавив на губи посмішку, догідливу й вибачальну воднораз.
Отаман довго мовчав, тоді важко повернувся й пішов.
 По обіді кошовий наказав підняти й зібрати всіх, кого виручили з
неволі. Вони збилися у великий і тісний гурт. Сірко пройшов упродовж
натовпу, вернувся й став перед людьми. Натовп стояв притишений.
— Люди добрі,— сказав Сірко тихо,— ми визволили вас і привели в
оцей степ. Тепер вибирайте самі, кому куди стелиться путь: у землю батьків
чи назад у ханську сторону. Вести силоміць не будемо нікого. У кожного з
вас є серце, а в ньому любов, що вибирає. Є совість, є честь... — отаман
примовк з досади на себе, що не втримав цих слів.
— Отож, воля ваша. Хто піде з нами, лишайтеся на місці, хто хоче
вернутися, проходьте вперед, за мою спину.
Юрба заворушилася. Сірко не сподівався, що все станеться так швидко.
Декотрі навіть побігли, наче боялися, що їх зупинять. Він думав, що їх буде
небагато. А вони йшли і йшли... Отаман спочатку намагався втримати їх
поглядом, а далі опустив очі й дивився в землю.
Коли кошовий підвів голову, за плечима їх було трохи менше, ніж тих,
що лишилися. Отаман не йняв віри очам. Спочатку гадав — зажадають
повернутися отакі, як черкешенка. Звикла до розкошів, проміняла на них
волю. Проте вона не пішла, лишилася. Дивилася не в кримську, а в кавказьку
сторону. Отаманові стислося серце. Він ледве стримався, щоб не вклонитися
тій жінці.
— Бог вам суддя! — сказав кошовий, повернувшись до меншого
гурту.— Він суддя всім.
Закинувши на плечі клумаки, менша валка потягла на Крим. Над
балкою нависла тиша, вона була схожа на ту, котра запановує на кладовищі
біля свіжої могили по останній лопаті землі. Коли голови втікачів стали
зливатися з обрієм, кошовий наказав погукати старшину. Коли зійшлися всі
восьмеро похідних полковників, він поклав руку на булаву за поясом, другою
показав у степ:
— Рубати всіх упень!
 Слова впали в козацькі серця, як розпечені цвяхи. Допіру всі
сподівалися, що кошовий накаже вернути перекинчиків, але це його веління
видалося неймовірним.
— Тому, хто відцурався вітчизни, немає місця на землі,— сказав
кошовий.— А гріх од Бога — на мені одному. Вишикуйте, панове отамани,
козаків по командах. Одберіть молодих. Вони мають виконати повеління
долі.
Дикий степ сполохав тупіт коней. Вершники летіли, низько
попригинавшись до кінських грив, над ними червоно блищали шаблі.
...Задушливо пахли стоптані копитами полини. Сірко їхав і дивився на
посічених. То було щось несосвітенне, пекельно страшне. Серце стискалося з
болю, проте каяття не було. Порубані лежали, витягнувшись в один
довжелезний ключ, порозкидавши в травах руки. Вони й справді нагадували
журавлиний ключ, що заблукав у безконечних просторах, полетів не в той
бік. Сіркові здалося, ніби мертві руки зводяться, він чув посвист вітру й
тихий жалібний клич.
Він знав, що чутиме його довго — все життя. У грудях пекло, мимоволі
зводилася думка: чи правильно вчинив і чим одкупиться перед світом.
Правильно — неправильно, хто судитиме? Для нього — правильно, для
когось — неправильно. Скрипнув зубами, прошепотів сухими губами:
«Карай, Боже, якщо я неправий. Я не міг учинити інакше. На пострах онукам
і правнукам, у науку всім моїм братам».
Окинув поглядом степ.
— Простіть нас, брати,— мовив гірко крізь біль, що проймав груди,— а
самі спіть тут до страшного суду Господнього.
Потім оглянувся на козаків, що непорушно сиділи в сідлах, низько
вклонився.
— А ви,— мовив,— простіть мені, що вас, молодих, послав на цю
криваву тризну. У вас народяться діти, ви розкажете їм про ці сумні поминки.
Нехай знають: хто одцурався рідної землі, не гожий дивитися на сонце!
Немає двох сонць, немає двох Богів, немає двох неньок. Розкажіть про це
своїм дітям. А вони нехай розкажуть своїм.
1100 сл. Ю. Мушкетик
На кожне запитання вибрати правильну відповідь.
1. Чому валка запорожців розтягнулася на кілька верст?
а) Возами везли багато воєнної здобичі;
б) вели сім тисяч полонених ворогів;
в) вели сім тисяч визволених християн;
г) вели три тисячі визволених християн.
2. Навіщо Сірко під’їхав до колишніх бранців?
а) Щоб їх порахувати;
б) щоб їх підбадьорити;
в) щоб вишикувати їх в одну колону;
г) щоб порадіти їхньою радістю.

3. Що зрозумів Сірко, придивившись до визволених?

а) Звільнення зробило всіх щасливими;
б) вони думають тільки про рідну домівку;
в) вони надзвичайно стомлені;.
г) не всім потрібна воля.
4. Поміняти звичаї, вітцівщину, вважав Сірко, це однаково, що:
а) поміняти віру;
б) поміняти мову;
в) поміняти матір;
г) поміняти долю.
5. Того, хто міняє батьківське на чужинське, Сірко подумки
назвав:
а) зрадником;
б) потурнаком;
в) яничаром;
г) христопродавцем.
6. Чому Сірко засумнівався у щирості черкешенки?
а) Тому що недавні бранці не всі щирі;
б) тому що взагалі не довіряв жінкам;
в) тому що жінка не була його співвітчизницею;
г) тому що вона була дружиною хана.
7. Сірко зрозумів, що не має права принести тих, кого засмутило
визволення, в Україну, через те що:
а) вони однаково повернуться на чужину;
б) вони ненавидітимуть його все життя;
в) не може поселити зловорожців серед своїх людей;
г) багато хто з них поміняв віру.
8. Чому Сірко дав можливість визволеним із полону самостійно
вибрати своє майбутнє?
а) Був упевнений, що повернутися в рабство не захоче ніхто;
б) вважав, що в кожного є серце, а в ньому любов, що вибирає;
в) хотів пересвідчитись, що повернуться одиниці;
г) хотів нагородити вірних батьківщині і покарати зрадників.
9. Як поставилися козаки до Сіркового наказу знищити
перекинчиків?
а) Відчули задоволення і полегкість;
б) сприйняли як належне;
в) відчули певне здивування;
г) таке веління видался їм неймовірним.
10. Що відчув Сірко, побачивши, що тих, хто хоче повернутися,
лише трохи менше, ніж тих, хто залишився?
а) Серце в нього обкипіло кров’ю;
б) відчував себе ні в тих, ні в сих;
в) не йняв віри очам;
 г) потемніло в очах від гніву.
11. Як визначив Сірко причину знищення перекинчиків?
а) Як покарання за зрадництво;
б) як засторогу онукам і правнукам та науку всім сучасникам;
в) як звільнення від некорисних для України людей;
г) як імпульсивний, незважений вчинок.
12. Кого Сірко вважав негідним дивитися на сонце?
а) Того, хто неспроможний захистити себе;
б) того, хто не захищає свободи із зброєю в руках;
в) того, хто підкорився гнобителям;
г) того, хто одцурався рідної землі.
Номер завдання 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Правильні відповіді В Г Г В Б А В Б Г В Б Г
Кількість балів 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1
 Бех І. Програма українського патріотичного виховання дітей та
учнівської молоді / І. Бех, К. Чорна // Методист. – 2014. – № 11. – С.11–
25.
 Захаренко С., Коваленко О. Формування громадянина–патріота у
педагогічній системі / С. Захаренко, О. Коваленко // Дивослово. – 2013.
– № 6. – С.36–40.
 Коваль В. Уроки словесності в системі національно–патріотичного
виховання / В. Коваль // Рідна школа. –2015.–№ 2.– С.24–28.

 Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді.

 Красільчук Н. Національне виховання на уроках української мови / Н.

Красільчук // Українська мова і література в школі.– 2014. – №6. –
С.145-147.

 Методичні рекомендації щодо національно–патріотичного виховання

на уроках української мови та літератури.

 Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською

мовою навчання. Українська мова 5–9 класи / уклад. Г. Т. Шелехова, Г.
Д. Гнаткович, Н.Б. Коржова, В. І. Новосьолова, М. І. Пентилюк, А. С.
Пономаренко.–К.:Видавничий дім «Освіта», 2013(з урахуванням змін
2015р.)

 Симоненко Т. Шляхи і засоби формування національно–мовної

особистості у школі (5–7 класи) / Т. Симоненко // Українська мова і
література в школі. – 2015. – №1. – С.8–10.