Professional Documents
Culture Documents
Teoryi Nacyi Ta Naconalzmu
Teoryi Nacyi Ta Naconalzmu
Аннотация
У книзі розглядаються традиційні й сучасні теорії нації та націоналізму. Висвітлюються
такі проблеми, як генеза націй і націоналізму; культурні, соціальні, політичні й ідеологічні
передумови виникнення націй і появи націоналізму як ідейної течії. Останній розглядається як
глобальний суспільно-політичний, культурний та ідеологічний феномен. Особлива увага
приділяється західним науковим теоріям націоналізму, майже невідомим українському
читачеві. Йдеться також про внесок української політології в розробку проблем нації та
націоналізму. Узагальнюються найсучасніші теоретичні розробки з даної проблематики.
Для викладачів і студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти,
науковців, політиків і політологів.
3 Для докладнішого ознайомлення з цією проблемою можна звернутися, наприклад, до книги Петера Вінча «Ідея
суспільної науки» (Peter Winch. The Idea of Social Science. London; Henley, 1997).
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 5
соціальні та економічні характеристики. У цьому відношенні вони можуть розглядатися як
найбільш «повні» за кількістю ознак; інакше кажучи, їх можна розглядати як «ідеальні типи» (у
розумінні Макса Вебера). Тим часом як «культурні» чи, точніше, етнічні нації
східноєвропейських недержавних народів (до часу здобуття ними державної незалежності)
можна розглядати як «неповні». Такими ж «неповними» можна вважати й ті нації, в яких
консолідація громадян грунтується тільки на політичній історії, політичних міфах, політичній
культурі (наприклад, швейцарці як нація). Одним словом, таке визначення не є формальним
(універсальним). Його можна назвати скоріше контекстуальним: дослідник вказує на ті ознаки,
які у своїй сукупності хоча й пов’язані з поняттям нації чи націоналізму, проте в кожному
окремому випадку якісь із них можуть бути наявними, а якісь інші відсутніми. З того часу як
Людвіг Вітгенштайн увів у науковий обіг поняття «сімейного визначення», такий спосіб
визначення широко застосовують у філософії та суспільних науках – наприклад, для визначення
поняття знака, релігії, ідеології тощо.
Отже, коли Георгій Касьянов згадує про «хамелеоноподібність» поняття націоналізму, то
це справді так. Проте, мабуть, доцільніше розцінювати таку особливість цього поняття як вияв
загальної характеристики великої кількості понять у філософії та суспільних науках.
Визначення того чи іншого поняття тут, як правило, тісно пов’язане з тією чи іншою
концепцією, напрямом мислення, ідеологією тощо. Його можна вважати контекстуальним тому,
що поняття, взяте поза історичним контекстом, поза межами певного напряму мислення, певної
ідеології тощо, має досить збіднені ознаки – воно стає дуже розмитим, невизначеним.
Наприклад, зміст поняття справедливості в різних напрямах політичної думки й у різних
політичних ідеологіях може бути різним, а коли ми намагаємося виділити спільне в них, то це
спільне стає досить малозмістовним, неконкретним загальником.
Формальному визначенню понять нації та націоналізму можна також протиставити так
зване «функціональне» («інструментальне») визначення. Формальне визначення є
самодостатнім: за ним стоїть припущення, що зрозуміти явище можна тільки з нього самого,
відкривши у ньому його власну основу або «суть». Функціональне, або інструментальне,
розуміння суті якогось явища ґрунтується на припущенні, що суть даного явища потрібно
шукати не в ньому самому, а поза ним – у чомусь іншому. Бо в даному разі припускають, що
досліджуване явище не є чимось самодостатнім – воно є способом або засобом буття чогось
іншого, відмінного від нього. Націю і націоналізм при цьому розглядають як своєрідні засоби чи
знаряддя, за допомогою яких певні суспільні сили чи тенденції утверджують себе. Прихильники
функціонального підходу не обов’язково розуміють ці суспільні сили і тенденції як усвідомлені
дії людей. Лише в окремих випадках деякі суспільні групи можуть більш–менш свідомо
використовувати утвердження нації та націоналізму як засіб досягнення певних цілей.
Прикладом функціонального розуміння суті політичних інститутів та ідеологій (у тому числі
нації і націоналізму) є марксистське розуміння установ та ідеологій як засобів класового
гноблення і класової боротьби. Але, загалом, функціональне або інструментальне розуміння
нації та націоналізму має досить широкий спектр: вони можуть розглядатися як засоби
досягнення класових, економічних чи соціальних цілей, як засіб модернізації тощо. Карл Дойч
розглядає їх як засоби створення єдиного простору спілкування, завдяки якому модерні
суспільства здатні успішно розв’язувати різноманітні проблеми.
При інструментальному розумінні нації акцент може робитися на створенні чи
«вигадуванні» націй – на противагу розумінню їх як своєрідних природних утворень. Коли
йдеться про «природність» націй, то не обов’язково розуміють їх як певні біологічні утворення
(коли їх зближують, скажімо, з кровно–спорідненими зв’язками чи расами), а мається на увазі,
що вони глибоко пов’язані з самою природою людини. А в такому разі нації розглядаються як
такі, що постають еволюційно, і скоріше «виростають», аніж створюються людьми. Нерідко
таке розуміння націй як «природних» утворень пов’язане з концепцією так званого
«примордіалізму» – тобто давності націй, на противагу розумінню націй як модерних утворень.
Фактично тут ми маємо справу із загальнішим питанням про співвідношення природного і
штучного (створеного людьми) у будь–яких людських установах. Справді, деякі дослідники
схильні вважати, що у виникненні націй першорядну роль відіграли природне середовище,
клімат тощо, а також стихійні процеси, не залежні від волі людей. Справді, очевидною є
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 6
суспільна закономірність, яка виступає важливою передумовою появи націй: мається на увазі
той факт, що будь–де на земній кулі люди жили не окремими сім’ями, а спільнотами. Людина –
суспільна істота. Але вона не тільки суспільна, а й культурна істота, чи, інакше кажучи,
символічна. Свій спосіб суспільного життя, свій «життєвий світ» (культуру, в антропологічному
значенні слова) люди створюють, «вбудовуючи» цей свій світ у природне середовище.
Неповторність цих життєвих світів є наслідком саме того, що люди, хоча й намагаються
пристосувати ці світи до природного середовища, все ж здатні «вписати» досить різні життєві
світи в однакове природне середовище. Тобто в межах певного простору свободи люди діють
вільно, вони – творці свого способу життя й водночас творці способу єднання у спільноти. До
того ж ці життєві світи чи, інакше, культури повинні містити в собі не тільки способи поведінки
(звичаї), а й спосіб світорозуміння – світогляди–ідеології, без яких люди приречені були б жити
у світі, позбавленому сенсу. І все ж, створюючи культури, що становили й становлять основу
для об’єднання людей у спільноти, вони не могли творити символічну основу цієї культури з
нічого: у мові, міфах, релігіях певним чином відбувалося перетлумачений природного
середовища.
Той факт, що люди завади жили спільнотами і що нації не можна розглядати як певні
споруди, збудовані на очищеному майданчику, ще раз засвідчує невіддільність націогенезу від
етногенезу. Водночас розуміння того, що людина суспільна, культурна, символічна істота зовсім
не означає, що на цій підставі можна вивести закономірності виникнення будь–яких суспільних
установ. Такі установи є завжди зреалізованими уявленнями, міфами, ідеями, ідеологіями.
Все вищесказане підтверджує неприйнятність не тільки альтернативного протиставлення
природного і створеного, а й об’єктивного і суб’єктивного. Про це не забуває нагадувати
читачам Георгій Касьянов у своїх нарисах. Варто зауважити, що поняття «суб’єктивний»
багатозначне. Воно може позначати тільки щось суто індивідуальне, проте нерідко його
застосовують для позначення суспільних уявлень, міфів, ідей, ідеологій – тобто різновидів
суспільної свідомості. «Об’єктивним», на противагу цьому, вважають природну та суспільну
реальність – тобто те, що існує «насправді», а не в індивідуальній чи суспільній свідомості. Та
оскільки суспільне буття людей є не що інше, як зреалізовані уявлення, міфи, ідеї, ідеології
(індивідуальні й суспільні), то звідси випливає, що звичайне протиставлення суб’єктивного і
об’єктивного неможливе. Скоріше необхідно конкретно досліджувати, як саме взаємодіють
об’єктивне і суб’єктивне в історичних процесах.
Хоч би як ми вдосконалювали наші способи визначення понять, не варто забувати, що
будь–які визначення, будь–які типології та класифікації є зручними засобами для орієнтації, для
розв’язання наших практичних проблем. Вони, звичайно, передбачають момент умовності,
штучності, на що Георгій Касьянов час від часу звертає увагу читача у своїх нарисах. Проте це
аж ніяк не применшує їхньої пізнавальної і практичної цінності. Важливо тільки
усвідомлювати, що ніякі визначення, ніякі класифікації не можуть передати унікальну
неповторність явищ. Це стосується однаковою мірою як природничих, так і суспільних наук.
Будь–які наші поняття і класифікації є певними ідеалізаціями, які не варто критикувати за те,
що вони не відображають всієї повноти реальності в усій її різноманітності і неповторності.
Такі ідеалізації корисні, вони виконують свою роль і потрібно лише усвідомлювати їхні
можливості та їхнє практичне призначення.
Якщо від наших визначень та класифікацій (типологій) ми будемо вимагати більшого, ніж
вони спроможні дати – наприклад, критикуючи їх за те, що вони не охоплюють усього розмаїття
випадків у їхній унікальності, то ми ризикуємо знецінити їх, знехтувавши тим, що вони є
дієвими засобами пізнання та практики.
Слід також визнати, що, попри досить суттєві розходження у розумінні нації та
націоналізму, західним дослідникам на сьогодні вдалося досягти незаперечних результатів у
вивченні цієї теми. І все ж до західних досліджень нації і націоналізму потрібно підходити
творчо і навіть критично; важливо тільки, щоб ця критика не була огульною, а спиралася на
конкретний аналіз цих досліджень. Г. Касьянов у своїх нарисах щоразу накреслює можливі
напрями критики тієї чи іншої концепції. У цьому зв’язку мені хотілося б привернути увагу
читача до деяких загальних тенденцій, що викликають занепокоєння. Йдеться про досить
поширену серед багатьох сучасних західних дослідників тенденцію до ігнорування суттєвих
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 7
відмінностей між національними та багатонаціональними державами, ототожнення понять
багатонаціональності та багатоетнічності. Як на мою думку, ці два поняття варто розрізняти.
Держави за етнонаціональною ознакою звичайно поділяють на надетнічні (донаціональні),
національні та багатонаціональні. Є серйозні підстави, щоб відрізняти багатоетнічну
національну державу (з тим чи іншим ступенем багатоетнічності) від багатонаціональної. Адже
в першому випадку йдеться про наявність у межах держави певних етнічних груп, а в другому –
етнічних націй. Поділ націй на етнічні («культурні») і політичні («державні»), введений на
початку XX ст. у науковий обіг Фрідріхом Майнеке, не можна недооцінювати. Щоправда,
важливість цього розрізнення західні дослідники, як правило, визнають, проте саме в даному
випадку його варто застосувати. Тут почасти дезорієнтуючий вплив справило протиставлення
«східноєвропейського» розуміння націй (як культурних, етнічних) «західноєвропейському» (як
політичних, громадянських), започатковане Гансом Коном – патріархом західних досліджень
націй та націоналізму. Адже творення політичних, громадянських націй в Європі передбачало
творення також етнічних націй. Фактично в даному випадку маємо взаємодію багатьох
чинників, серед яких етнічному належала важлива роль: без дії цього чинника неможливо
пояснити культурну самобутність сучасних європейських політичних націй. Завдяки
становленню етнічних націй відбулось об’єднання раніше існуючих етносів у принципово нову
культурну цілісність, що стала серцевиною громадянської консолідації в європейських націях.
Утворення такої серцевини не обов’язково мало своїм наслідком повне витіснення етнічної
різнорідності (діалектів тощо), проте поява нової культурної цілісності є надзвичайно важливою
подією. У бездержавних східноєвропейських народів утворення етнічних націй відбувалося без
допомоги держави і це спричинило цілу низку негативних наслідків.
Етнічні нації важливо відрізняти від етнічних груп. Звичайно, деякі етнічні групи мають
перспективу стати етнічними націями. І все ж переважна більшість етнічних груп є тільки
частинами етнічних націй, що десь–інде вже виконують роль «етнічної серцевини» .для
консолідації громадян в одну політичну націю. В Україні, наприклад, кримські татари є
етнічною нацією, а не етнічною групою.
Якщо пов’язувати поняття національної держави з досить високим рівнем етнічної
однорідності, то неможливо досягти згоди щодо того, який саме відсоток етнічних меншин має
бути підставою, щоб дану державу вважати багатонаціональною. Доцільніше поняття
багатонаціональної держави пов’язувати не з тим чи іншим відсотком етнічних меншин, а з
фактом, що громадяни такої держави об’єднані в етнічні нації. Бо розуміння саме такої
особливості цих держав є практично дуже корисним: воно дає можливість розуміти динаміку
таких багатонаціональних держав, як колишній Радянський Союз (і сучасна Росія), колишня
Чехословаччина, Югославія, сучасна Бельгія тощо. Адже етнічні нації, як правило, займають
певну територію, яку вважають своєю історичною батьківщиною, і здатні, на відміну від
етнічних груп, претендувати на створення незалежної держави. Сили, які об’єднують людей в
етнічні нації, можуть значно перевершувати ту державницьку ідеологію, яка прагне їх об’єднати
у межах однієї держави. Тим часом той чи інший відсоток етнічних меншин, які здебільшого
проживають розсіяно, не створює такої ситуації. Більше того, навіть у випадку компактного
поселення етнічних меншин, задоволення їхніх домагань здійснюється переважно у межах
територіальної автономії. Звичайно, знання рівня багатоетнічності даної національної держави є
додатковою корисною інформацією, проте воно не повинно бути підставою для розмивання
самого поділу на національні і багатонаціональні держави. Фактично рівень багатоетнічності в
національних державах утворює безперервний спектр переходів від вищого до нижчого. Не
дивно, що деякі дослідники навіть в етнічно однорідних державах убачають приховану форму
етнічної різнорідності (звідси вислови на зразок «химера (чи ілюзія) національної держави»).
З розглянутим вище питанням пов’язана інша тенденція: недооцінка ролі етнічного
чинника у становленні європейських націй і огульне застосування терміна «етнічний
націоналізм» у негативному значенні. Західні дослідники термін «етнічний націоналізм»
застосовують у двох значеннях. Кен Вулф у статті «Етнічний націоналізм: аналіз і захист» 4
4 Ken Wolf. Nationalism: an Analysis and a Defense // Canadian Review of Studies in Nationalism. XIII. I (1986).
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 8
вказує, що термін «етнічний націоналізм» почали застосовувати у 1970–ті роки для позначення
регіональних націоналістичних рухів: причому він застосовувався поряд з таким терміном, як
«етнорегіоналізм».
Проте останнім часом він все частіше застосовується також в іншому значенні: для
позначення такого сцособу громадянської консолідації в межах конкретної держави, коли
наголошується на важливості етнічного чинника як основи громадянської консолідації.
Водночас ліберальний підхід до націоналізму фактично ігнорував роль етнічного чинника
у становленні західних націй, висуваючи на перший план інші чинники –передусім політико–
правові, соціальні, економічні. До того ж термін «етнос» нерідко застосовували, щоб позначити
спільноти, основою яких є племінні, кровноспоріднені (в тому числі расові) зв’язки або ж
позначали цим терміном передусім етнографічні ознаки спільноти. Це, по–перше, надавало
термінові «етнічність» негативного відтінку, а по–друге, заважало зрозуміти справжню роль
етнічного чинника у становленні західних націй. Як показують дослідники становлення націй в
Європі (скажімо, Ентоні Сміт у своїй праці «Національна ідентичність»), попри поєднання
етнічного чинника з іншими – політико–правовими, соціальними, економічними, – саме завдяки
використанню етнічного чинника сучасні європейські нації володіють ознаками культурної
самобутності. Адже саме у процесі становлення європейських націй фактично була зреалізована
ідея етнічної серцевини, коли деякі елементи однієї етнічної нації (мова, основні політико–
правові традиції, політична символіка тощо) стали основою консолідації громадян в одну
політичну націю. У цьому відношенні такі нації можна розглядати як зреалізований варіант
етнічного націоналізму (якщо застосовувати цей термін у другому із двох наведених вище
значень останнього). Виключно політичні нації (швейцарці як нація) становлять у Європі
скоріше виняток.
Справді, якщо застосовувати термін «етнічний націоналізм» у другому значенні (визнання
важливої ролі етнічного чинника в досягненні громадянської консолідації у межах даної
держави), то на перший план виступає питання, що саме позначають словом «етнічність» і яке
місце відводять етнічному чинникові. Адже все залежить від того, що мається на увазі, коли
йдеться про важливість етнічного чинника для об’єднання громадян в одну політичну націю. Бо
це твердження можна розуміти по–різному: як повну культурну асиміляцію етнічних меншин чи
навіть як етнічну чистку (хай навіть у формі витіснення етнічних меншин поза межі державних
кордонів), або ж як ідею етнічної серцевини (саме так вона була використана у творенні
європейських політичних націй). У цьому останньому варіанті протиставлення етнічного
націоналізму так званому громадянському націоналізмові (чи, в українському слововжитку,
державницькому патріотизмові) може призвести до серйозних непорозумінь.
Скажімо, у багатьох країнах на південь від Сахари, де історично не виникли етнічні нації,
застосування ідеї етнічної серцевини – як основи громадянської консолідації – стикається з
великими труднощами, а то й просто неможливе. Тут, як правило, творять «громадянські
релігії» та різного роду політичні міфи з метою об’єднати людей у політичні нації. Іншу
ситуацію маємо в центрально- та східноєвропейських країнах – у тому числі й в Україні, – де
існування етнічних націй є реальністю. Коли ідею етнічної серцевини стосовно цих країн
позначають як «етнічний націоналізм» у негативному значенні (протиставляючи йому
громадянський націоналізм як певну альтернативу), то при цьому не враховують деякі суттєві
вади цієї альтернативи. По–перше, ідея виключно громадянської консолідації є більшою мірою
прагматичною – вона не містить у собі привабливої культурної перспективи, оскільки націлена
на сприйняття реальності такою, якою вона є, або ж вимагає творення особливої «громадянської
релігії» чи політичного міфу.
Іншою вадою такого альтернативного протиставлення є нехтування тим фактом, що
етнічний чинник в ідеї етнічної серцевини поєднується з громадянським патріотизмом, із
захистом прав людини і прав етнічних меншин. А таке протиставлення нав’язує думку, що
«етнічний націоналізм» безумовно ігнорує права людини, права етнічних меншин тощо. Крім
того, у цьому разі наголошується, що етнічний націоналізм обов’язково має існувати у формі
інтегрального націоналізму і не може бути варіантом ліберального націоналізму. Інакше кажучи,
пов’язавши з терміном «етнічний націоналізм» негативні значення, тим самим цілком
відкидають використання етнічного чинника в його ліберальному варіанті. Хоча Конституція
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 9
України фактично здійснила вибір на користь ідеї етнічної серцевини, цьому шляху дехто
продовжує протиставляти шлях культурного плюралізму (політику багато культурності), як
правило, не дуже роздумуючи над тим, чи можна в Україні таким шляхом досягти
громадянської консолідації. При цьому здебільшого ігнорується та обставина, що основною
метою національного руху в Україні було передусім утвердження й захист культурної
самобутності, а не здобуття державної незалежності як такої. І сумнівно, щоб ця ідея втратила
своє значення після здобуття державної незалежності.
Фактично термін «етнічний націоналізм» у його негативному значенні використовують
сьогодні в Україні тільки супротивники того, щоб українська політична нація володіла
українськими культурними ознаками (мова, політична символіка тощо). Тим часом вимогу
особливого статусу для російської мови в Україні не називають «етнічним націоналізмом».
Отже, критика українського «етнічного націоналізму» стає ідеологічним спадком колишньої
критики «українського буржуазного націоналізму» (з усіма ідеологічними наслідками, що
звідси випливають).
Деякі західні автори у своїх дослідженнях сучасного українського націоналізму, беручи до
уваги фактичну двомовність громадян сучасної України, твердять про обмежену мобілізуючу
силу ідеї етнічної серцевини в Україні. При цьому вони посилаються на досвід 90–х років, який
свідчить, що ця ідея не має виразної масової підтримки. Відповідно, вони протиставляють
етнічному націоналізмові навіть у його ліберальних варіантах громадянський націоналізм
(патріотизм) як перспективнішу ідею.5
На це можна відповісти, що здійснення ідеї етнічної серцевини справді вимагає більше
зусиль і часу, зокрема суттєвих змін у самій ментальності народу, впровадження нової етики
міжетнічних стосунків й особливо загального підвищення ролі культури в суспільстві. Такий
шлях дійсно є більшою мірою ідеалістичним, на противагу громадянському патріотизмові, як
реалістичнішому і здатному вже сьогодні виявити більші мобілізаційні можливості. Проте, як
уже згадувалося вище, у ньому відсутня приваблива культурна перспектива. До того ж з погляду
моралі недопустимо обирати за основу політики реальність, що постала внаслідок проведення
політики етноциду та геноциду. Якби чехи свого часу віддали перевагу реалізму та прагматизму
і відмовилися від ідеалістичного задуму подолати німецьку культурну експансію, то вони б не
були сьогодні тими, ким вони є – тобто європейською нацією. Вихід, мабуть, у розумному
поєднанні ідеї етнічної серцевини з ідеєю громадянського патріотизму.
Висловлені критичні зауваження показують, що суто теоретичні, на перший погляд,
дискусії можуть мати доленосні наслідки в залежності від того, яка ідея чи концепція
приймається як основа для практики. Отже, творче, критичне ставлення до західних концепцій
та відбір найперспективніших із них не може вважатися справою самих лише інтелектуальних
уподобань.
Василь Лісовий
Від автора
Матеріал для цієї книжки збирався, з перервами, протягом шести років, великі
фрагменти текстів писалися поза межами України. В роботі над нарисами мені надавали
підтримку цілий ряд інституцій і осіб, без сприяння яких поява цієї книжки була б неможливою.
Я вважаю своїм обов’язком висловити щиру подяку установам, які організаційно і
матеріально сприяли здійсненню цього проекту: Британській раді наукових обмінів (British
Council), Британській Академії (The British Academy), Інформаційній Агенції США (USIA),
Комітетові допомоги іноземним стажерам їм. Дж. В. Фулбрайта (The J. William Fulbright
Foreign Scholarship Board), Фондові кафедр українознавства (США), Центрові міжнародних
зв’язків для дослідників – СІМО (Фінляндія), Фундації українознавчих студій Австралії.
Щиро вдячний також: особам, завдяки організаційній і моральній підтримці яких мені
вдалося довести справу до кінця: Романові Процикові (США), Валдемарові Меланко (Фінляндія),
Вступ
Нарис 1. Етимологія
Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Спочатку термін мав дещо
зневажливий зміст і, до певної міри, – відповідний соціальний контекст – у Давньому Римі
«націями» називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними
зв’язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму 6. У своїх промовах
Цицерон називав «націями» віддалені і «варварські» народи. Подібне розуміння папо знаходимо
у Салюстія та Ієронімуса. Відповідно, суспільний статус представників такої групи був нижчий,
аніж у громадян Римської республіки. Згодом поняття «нація» почали ототожнювати
здебільшого з місцем народження. Це сталося після 212 p., коли статус громадян Римської
імперії дістали всі особисто вільні її жителі. Існувала, наприклад, «natione Afer» – громадяни
імперії, які народилися в Африці.
В інших «світових» мовах того часу (наприклад, грецькій і давньоєврейській) також
існували відповідні терміни для позначення чужинців, адекватні латинському слову «нація». В
латинських варіантах Біблії, наприклад, термін «нація» вживався для позначення «чужинців»,
тоді як слово «народ» (populus) було відповідником «богообраного народу», тобто євреїв. Це
«інструментальне» значення терміна – група чужинців, об’єднаних спільним географічним
місцем походження чи споріднених кровно, залишалося незмінним протягом століть.
Характерно, що від самого початку свого виникнення термін «нація» мав подвійний соціально–
психологічний зміст: з одного боку, він виступав як вербальний інструмент відчуження однієї
спільноти від іншої, а з іншого – був виявом солідарності для тих, хто до «нації» не входив. У
будь–якому випадку один із перших варіантів терміна мав іноді відверте, іноді приховане
ксенофобське значення.
Середньовіччя успадкувало і саме слово, і деякі його семантичні нюанси. Спочатку в
історичних хроніках воно вживалося тоді, коли йшлося про віддалені, малознайомі народи,
6 Connor W. A Nation is a Nation, is a State, is an Ethnic Group, is a … // Hutchinson J. and Smith A. (eds.) Nationalism.
Oxford; New York, 1994. P. 38.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 15
культура яких вважалася відсталою, чужою. Приблизно у 900 р. канонік Регіно Прюмський
писав про те, що «нації» відрізняються одна від одної «походженням, звичаями, мовою і
законами» (diversae nationes populorum inter se discrepant genere, moribus, lingua, legibus) 7. Під
час хрестових походів, коли знання про довколишній світ та інші народи стало об’ємнішим,
«етнографічний зміст» слова «нація» став вагомішим, з нього поступово зникли елементи
зневаги. Утім для позначення інших народів та держав частіше вживалося інше слово – «gens»,
яке було синонімом «нації» і підкреслювало значення територіального чи кровного походження
особи. Об’єднання купців, караванам яких доводилося перетинати чимало кордонів, також
називали себе «націями», визначаючи таким чином свою рідну країну, місце походження8.
Досить поширеним слово «нація» у середні віки було також в університетах, передусім
серед студентських спільнот. Студентські «нації» складалися за принципом спільного
географічного походження та мови. В Паризькому університеті уже в 1220 p., наприклад,
існували «нація Франції», «нація Німеччини», «нація Пікардії», «нація Нормандії» (l’honorable
nation de France, la fidele nation de Picardie, la venerable nation de Normandie, la constant nation
de Germanie). В Болонському університеті існувало тридцять п’ять націй студентів та
викладачів. У Оксфордському університеті офіційно був визнаний поділ студентів на
«південну» та «північну» нації9.
Середньовічний західний світ, об’єднаний системою династичних зв’язків, єдиною
церквою та універсальною мовою культурних і політичних еліт – латиною, не знав поділу на
«нації» в тому розумінні, в якому він став домінантним у пізніші часи, в новітню епоху. Серед
згаданих студентських «націй» Паризького університету «французька» охоплювала не лише
французів (тобто жителів тодішньої Франції), а й іспанців та італійців, «пікардійська» включала
також голландців, «німецька» – англійців10.
Оскільки студентські спільноти того часу функціонували також як своєрідні «групи
взаємної допомоги», або як спілки, слово «нація» набуло ще одного значення – це була вже не
тільки «спільнота за походженням», а й «спільнота інтересів» 11. Проте «етнічний» зміст терміна
не втратив свого значення. Зрозуміло, що студентські «нації» були неформальними, а отже й
досить нестійкими спільнотами. Залишаючи університет, студент виходив зі складу «нації».
Приблизно з кінця XIII ст. виникло ще одне значення поняття «нація» – цим терміном
об’єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, причому до
«нації» входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. «Нації» були
угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того
часу, об’єднаних територіальною ознакою.
Уже на церковному соборі в Ліоні 1274 р. згадуються окремі «нації». Такий поділ
заохочувався папами, які нерідко були заінтересовані в тому, щоб порушити єдність учасників
соборів з метою посилення свого впливу. На Віденському соборі 1311– 1313 pp. під час
голосування було представлено вісім «націй»: італійська, іспанська, німецька, датська,
англійська, шотландська, ірландська й французька. Нерідко ці «нації» об’єднувались для
вирішення на свою користь того чи іншого питання. Так, на знаменитому соборі в Констанці
(1415 р.) було представлено чотири «нації», причому до «німецької нації» погодилися увійти
угорці, чехи, поляки, шведи й датчани.
У такому розумінні термін набував вагомішого соціально–психологічного змісту, оскільки
7 Bartlett R. Language and Ethnicity in Medieval Europe // Hutchinson J. and Smith A. (eds.) Etnicity. Oxford; New
York, 1996. P. 127.
8 Kemilainen A. Nationalism. Problems Concerning the Word, the Concept and Classification. Jyvaskila, 1964. P. 21.
9 James P. Nation Formation. Towards a Theory of Abstract Community. London; Thousand Oaks; New Dehli, 1996. P.
10.
11 Greenfeld L. Nationalism. Five Roads to–Modernity. Cambridge, MA. London, England, 1993. P. 4.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 16
давав відчуття належності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус
особистості, яка належала до такої «нації». Можна стверджувати, що це був важливий крок на
шляху «соціалізації» даного терміна, й водночас – його подальшої «етнізації» – члени «націй»
на соборах епохи пізнього середньовіччя нерідко підкреслювали свою належність до певної
країни і, що не менш важливо, – до певної мови, хоча за тих часів домінантною мовою
культурного, політичного і релігійного життя була латина. Зокрема, англійська делегація на
соборі в Констанці підкреслювала важливість кровної спорідненості й спільної мови, що
призводило до непорозумінь з італійцями. Останні виступали проти роз’єднання
християнського світу саме в церковних справах.
У XV ст. слово «нація» згадується і в юридичних документах. У 1486 р. в одному з
імперських законів уперше була застосована назва «Римська Імперія німецької Нації» (Römishes
Reich deutscher Nation). За різними версіями, термін «німецька Нація» тоді й пізніше вказував на
єдність німців, отже, мав суто етнічне й, певною мірою, територіальне значення: імперські
закони діяли на територіях, заселених німцями12. У Трансильванії XV ст. існувало три «нації»,
які визнавалися юридично і мали представництво у трансильванському сеймі: угорці, шекелі і
саксонці. Угорська «нація» складалася лише з представників аристократії, мовний критерій при
цьому не відігравав ніякої ролі13. Зауважимо, що в політичному значенні слово «нація» в середні
віки стосувалося передусім елітних верств населення і не застосовувалося щодо «низів», тобто
більшості населення.
Слово «нація» іноді (причому не тільки в період середньовіччя) вживалось поза етнічним,
мовним чи географічним контекстом – лише для того, щоб означити певну спільність групових
інтересів. Макіавеллі, наприклад, згадував «націю» гібеллінів, Монтеск’є іронічно називав
ченців «святенницькою нацією», Юм в есе «Про національні характери» доводив, що нація – це
просто певна «група осіб». У XVII–XVIII ст. словом «нація» різні автори час від часу
об’єднували лікарів, адвокатів, молодих жінок і навіть деяких тварин 14. Цікаво, що й у новітні
часи, коли зміст слова стабілізувався у лексиконах різних наук, політичній термінології тощо,
його нерідко використовують в абсолютно несподіваному контексті. В. Коннор згадує книгу, що
вийшла в 1970–ті роки в Америці й називалася… «Лесбійська нація»15.
На думку американської дослідниці Лії Ґрінфелд, приблизно в XVI ст. відбулося перше
кардинальне зрушення у вживанні терміна «нація». В Англії його почали застосовувати щодо
населення цієї країни, воно стало синонімом слова «народ» (у латині слово «populus» – «народ»,
мало зовсім інше значення, аніж слово «natio»). «Ця семантична трансформація, – пише Л.
Ґрінфелд, – означала появу першої нації у світі, [нації] у тому розумінні цього слова, в якому
воно вживається сьогодні, а також початок ери націоналізму»16.
Утім в етимологічних словниках–лексиконах XVI– XVII ст. латинське «natio» залишало за
собою здебільшого старе значення. Проте сама ідея ідентифікації терміна не лише з певною
територією, а й з державою та її населенням, справді свідчила про вирішальні зміни в семантиці
слова. Водночас слово «народ» та його відповідники (populus, peuple, popolo, pueblo) поки що
залишалося (за винятком Англії) чужим слову «нація».
Згодом, у ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних»
держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков
відбулися зміни й у понятті «нація». З універсальної мови всеєвропейських політичних,
релігійних та культурних еліт – латини, слово «нація» перейшло в мови «національних»
13 Seton–Watson H. Nations and States. An Enquiry into the Origins of Nation and the Politics of Nationalism. London,
1977. P. 7.
14 Shafer B. Faces of Nationalism. New Realities and Old Myths. New York, 1972. P. 14.
15 Connor W. Op. cit. (footnotes) // Hutchinson J. and Smith A. (eds.) Nationalism. P. 328.
19 James P. Op. cit. P. 28. Автор посилається на: Dyson К. The State Tradition in Western Europe. Oxford, 1980. Ch. 1.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 18
історично зумовленою. Ще у XVIII ст. видатний німецький філософ і просвітитель Йоган
Готфрід Гердер охарактеризував «націю» передусім як мовно–культурну спільноту. Ця ідея
стала домінантною серед народів Центрально–Східної Європи, які у другій половині XIX ст.
вступили у фазу так званого національного відродження і яким доводилося робити наголос на
культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та
економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності (чехи, українці,
словенці, балканські народи та ін.). Таким чином, ера націоналізму принесла з собою й
відновлення «етнічного» змісту поняття «нація», яке водночас мало досить чіткий політичний
контекст.
Отже, загалом у XIX ст. визначилися дві основні лінгвістичні традиції у вживанні слова
«нація», які відображали певні політичні й культурні традиції. Кожна з них мала власні «сфери
впливу» в науці, політиці, на рівні побутової свідомості. Після Другої світової війни, коли
домінантною мовою світового суспільствознавства стала англійська, зміцнився вплив
англосаксонського, політичного і, значною мірою, етатистського значення слова «нація»,
причому не лише в наукових сферах – досить згадати, що національно–визвольні рухи
«третього світу» здебільшого ототожнювали «націю» з «державою».
Піднесення національних рухів у Європі у другій половині XIX століття сприяло тому, що
зміст поняття «нація» дедалі більше урізноманітнювався. Зокрема, до нього додавалися
соціально–психологічні «компоненти». У знаменитому есеї 1882 p. «Qu’est–ce qu’une nation?»
(«Що таке нація?») видатний французький історик і лінгвіст Ернест Ренан заявляв: «Нація – це
душа, – це духовний принцип», підкреслюючи тим самим морально–етичний зміст поняття 20.
Загострення боротьби між «передовими» і «відсталими» націями, які також прагнули
стати «передовими», поширення «соціального дарвінізму» і расових теорій в Європі наприкінці
XIX ст. сприяло тому, що, як і тисячоліття тому, націю почали ототожнювати з «расою», з
«кровними зв’язками». (Можна, зокрема, згадати заклик Отто фон Бісмарка до німців «думати
кров’ю».) Слово «нація» як синонім расовості, винятковості увійшло до арсеналу агресивної,
шовіністичної, расистської риторики.
Зрештою, в середині XIX ст. зміст поняття «нація» доповнився також характеристиками,
які стосувалися економічного буття того чи іншого народу. Сучасні дослідники пов’язують це з
впливом Промислової революції і появою теорій економічної й політичної модернізації,
найяскравішим представником яких був німецький мислитель Фрідріх Ліст21.
Отже, семантична еволюція слова «нація» відбувалася протягом кількох тисячоліть
людської історії. Незважаючи на те, що в ході своєї еволюції воно абсорбувало певні
«об’єктивні» характеристики (територія, реально існуючі спільноти), поняття «нація» все ж
таки здебільшого залишалося символом, інтелектуальним знаряддям, суб’єктивним витвором,
штучною конструкцією, знаком, абстракцією. І в цьому відношенні воно не відрізняється від
усіх інших понять–символів, винайдених людством у ході його культурної еволюції. Можливо,
саме це й стало однією з основних причин розмаїття наукових, ідеологічних, політичних та
інших інтерпретацій і визначень поняття «нація».
Хаос дефініцій
21 Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. Київ, 1998. С. 219 – 249.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 19
протистояння «двох систем»: радянські суспільствознавці, яким дозволялось користуватися
однією, універсальною дефініцією «нації», автором якої був Й. Сталін, і яка, з невеликими
варіаціями та модифікаціями, залишалася канонічною; чи західні дослідники націй і
націоналізму, які ніколи не відчували браку різноманітних дефініцій (котрі, утім, здебільшого
повторюють одна одну або ж характеризують певну, домінантну рису поняття).
Зрештою, сучасні наукові дискусії з «національного питання» часом розгортаються в
«паралельних» просторах, не знаходячи спільних пунктів для взаємного порозуміння саме тому,
що поняття «нація» іноді охоплює надто багато характеристик, або ж адресується окремим
чинникам, які не вважаються вичерпними.
Утім, інколи все ж удається досягти згоди й уникнути методологічної какофонії. Чимало
дослідників, наприклад, харакгеризуючи поняття «нація», не ототожнюють його з «державою» і
«расою». Загалом, більшість дослідників погоджується з тим, що до таких характеристик слід
віднести спільну мову, територію, спільний історичний досвід, зафіксований у відповідному
міфі, спільні культурні ознаки, іноді релігію тощо. Узагалі ж, коли йдеться про дефініції, то
представники різних суспільствознавчих дисциплін зосереджуються на тих суттєвих
характеристиках поняття «нація», що відповідають специфіці, методології та понятійному
апаратові їхньої науки. При цьому і всередині кожної дисципліни також нерідко відсутній
консенсус щодо розуміння поняття «нація».
Таке розмаїття підходів зумовлене передусім тим, що майже у кожному випадку
дослідники зосереджують увагу на певних функціональних (економічна, культурна, політична
спільнота) чи формальних (територія) характеристиках одного й того ж феномена. Одна й та ж
сутність розглядається у різних проявах: соціальних, політичних, психологічних тощо.
Історики загалом розглядають націю як історико–культурний чи історико–політичний
феномен, намагаючись у процесі його дослідження дотримуватися принципу єдності
об’єктивних і суб’єктивних характеристик. Політологи цікавляться проблемами буття нації у
таких аспектах, як політика, державне управління тощо. Для них нація – форма організації
певного народу, певної політичної спільноти.
Філософи прагнуть розглядати націю здебільшого як культурну спільноту, в єдності її
історії, мови, літератури, традицій, міфів тощо. Соціологи потрактовують націю з погляду
групової поведінки, вважаючи її найбільшим із можливих колективів людського суспільства.
Свої підходи до проблем життєдіяльності нації розробляють психологи, літературознавці,
психіатри, психоаналітики, біблієзнавці і навіть дослідники міжстатевих стосунків,
сексопатологи. Так чи інакше, необхідна для наукового пізнання формалізація поняття «нація»
відбулася, однак цей процес, очевидно, триватиме доти, доки існуватимуть нації.
Отже, цілком очевидно, що «універсальне» визначення «нації» як людської спільноти,
якщо воно претендує на повну змістовність, має включати в себе, як мінімум, мовні, культурні,
територіальні, економічні, соціальні, соціальна–психологічні й політичні характеристики.
Проте жодна з цих характеристик не може претендувати на домінантну роль. Наприклад, така
«об’єктивна» характеристика єдності нації, як мова, стає малопридатною, коли йдеться про
швейцарців (усередині єдиної нації існують чотири рівноправних мови), бельгійців (дві мови),
канадійців (дві мови) тощо. Англійською мовою розмовляють принаймні у шести незалежних
державах, населення яких вважає себе окремими націями, іспанською – у двадцяти, арабська
мова є державною для багатьох суверенних націй Сходу.
Інша «об’єктивна» характеристика – територія, також стає досить сумнівною, коли йдеться
про нації з «діаспорами» (євреїв, вірмен, українців) або прикордонні території, заселені
представниками різних націй (наприклад Судети).
Якщо ж звернутися до «суб’єктивних» ознак, справа ще більше ускладнюється. Коли ми
розглядатимемо націю як спільноту, об’єднану історичною пам’яттю, не доведеться довго
шукати прикладів, які зроблять цю ознаку досить проблематичною. К. Дойч слушно зауважує з
цього приводу: «…Коли «спільна» спадщина стає спільною? … у Європі існує доволі багато
націй, які століттями жили поруч в одних і тих же країнах, як, наприклад, чехи і німці в Богемії.
Представники цих [національностей] мали спільне місце народження; їхні предки переживали
ті самі історичні події; проте в них немає нічого спільного – одні й ті ж події вони оцінюють з
протилежних позицій, а сам факт спільного життя в одній країні лише поглиблює конфлікт між
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 20
ними»22.
Зрозуміло, що домінантність тієї чи іншої з наведених ознак визначається конкретними
умовами становлення й розвитку тієї чи іншої нації, історичною ситуацією, рівнем політичного
розвитку нації тощо. Зрозуміло й те, що «об’єктивні» характеристики нації є не менш
«суб’єктивними», аніж самі суб’єктивні: достатню згадати питання територіальної належності
тієї чи іншої нації – місце і розмір «колиски» своєї нації її ідеологи здебільшого визначають
самостійно, керуючись політичною кон’юнктурою.
Не можна ігнорувати й той факт, що чим «універсальнішим» видається визначення
«нації», тим більше у ньому буде складників, що не відповідатимуть якимось конкретним
формам буття певних націй на будь–якому етапі їхнього існування. Не існує «рецепту», що
визначає чітке співвідношення згаданих компонентів, на основі якого можна одну спільноту
кваліфікувати як «націю», а іншій відмовити у цьому привілеї. Зрештою, можна припустити, що
якийсь «ідеальний» рівень єдності, узгодженості всіх згаданих компонентів свідчить про рівень
зрілості, розвинутості нації, однак при цьому варто пам’ятати, що граничний рівень зрілості,
розвинутості об’єкта може означати кінець його існування у старій якості… Отже, цілком
можливо, що «ідеальна нація», в гармонійній єдності усіх згаданих параметрів, – це вже не
«нація», а щось інше. Зрештою, якщо ми визначаємо «націю» в єдності якихось суттєвих, з
нашого погляду, параметрів, ми неминуче потрапляємо в пастку есенціалізму. Як зауважує з
цього приводу український дослідник В. Лісовий, «більшість схоластичних суперечок навколо
слів … грунтується на апріорному припущенні, що за кожним словом стоїть одна–єдина «суть»,
яку треба відкрити. А оскільки цю «суть» кожний бачить по–своєму, то дискусія стає
безплідною»23.
Отже, універсальна, «вичерпна» дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не
існує якоїсь «ідеальної нації» у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого
сприйняття «об’єктивної реальності». Тому далі ми згадаємо кілька визначень, які, певною
мірою, відображають процес утворення поняття й водночас дають досить об’ємне уявлення про
ті явища суспільного життя, які вплинули на формування спільнот, що дістали назву «націй».
«Класика жанру»
23 Лісовий В. Етнос і нація // Лісовий В. Культура – ідеологія – політика. Киі’в, 1997. С. 33.
25 Ibid. P. 17 – 18.
26 Ibid. P. 18.
30 Beetham D. Max Weber and the Theory of Modern Politics. London, 1974; Шпорлюк Р. Цит. праця.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 22
інші засновники сучасної раціоналістичної соціології та політології, не розробив теорії нації31.
Концепція нації Макса Вебера формувалася в системі таких понять, як «національна
держава», «культура», й була тісно пов’язана з такою сферою, як соціальна психологія. «Нація»
у розумінні Вебера – поняття, яке, з одного боку, належить до сфери культури, а з іншого – до
сфери політики (оскільки його зміст розкривається лише через відношення до держави),
поняття, в основу якого водночас покладено соціально–психологічні складники. Нація – це
«спільнота почуттів, яка знаходить своє адекватне втілення лише у власній державі, і яка
природно прагне створити її»32. Як бачимо, в основі веберівської дефініції – той самий
складник, на який звернув увагу Е. Ренан.
Існування нації можливе лише тоді, коли існує почуття належності людей до певної
спільноти, що прагне оформитися в суспільство, в державну спільноту, коли наявне почуття
«солідарності» серед її членів. Цей визначальний суб’єктивний фактор, у свою чергу, виникає на
основі об’єктивних передумов, якими є спільне походження, мова, релігія, звичаї чи політичний
досвід, отже, все те, що сприяє виникненню національного почуття, національного
«сентименту» (зауважимо, що ці об’єктивні передумови втілюються знов–таки в суб’єктивній
сфері).
Загалом, «веберівська теорія нації» виходила за рамки наведеної дефініції (докладніше про
це йтиметься у наступному нарисі), хоча остання залишалася центральним елементом концепції
Вебера. Зауважимо також, що подальше «наповнення» змісту поняття «нація» іншими
складовими ніколи не заперечувало «суб’єктивістських» ознак нації, з яких, власне, й
починалося наукове дослідження цього феномена.
До «класичних» формулювань поняття «нація» належать також розробки К. Каутського
(1854–1938), О. Бауера (1882–1938) та К. Реннера (1870–1950). Видатні діячі й теоретики
австрійської соціал–демократії конкретно займалися національними проблемами, не вважаючи
їх другорядними порівняно з класовим питанням, як це до певного моменту робили деякі їхні
російські колеги, що називали себе більшовиками. Зрозуміло, що їхні розробки пов’язувалися
здебільшого з виробленням позиції у практичній політиці щодо національного питання у
багатонаціональній імперії Габсбургів, тобто були, якщо вдатися до сучасної термінології,
«політологічними» узагальненнями. Зауважимо, що ці узагальнення робили люди з
фундаментальною освітою, обізнані з найновішими на той час суспільними теоріями, які, до
того ж, мали нахил до науково–аналітичної праці й необхідні навички. Ці обставини визначили
досить високу наукову якість висновків. Якщо узагальнити погляди К. Каутського, О. Бауера та
К. Реннера на націю, то побачимо, що вони створили «понятійний простір», у межах якого інші
дослідники націй перебувають і досі. Нація у їхньому розумінні була передусім культурною,
соціально–економічною й мовною спільнотою. До цих ознак додавалися спільність традицій та
єдина територія.
Як побачимо далі, наступні спроби формального визначення нації здебільшого не
виходили за межі згаданих нами «класичних» інтерпретацій. Доповнювався термінологічний
апарат, з’являлися нові понятійні нюанси, однак у будь–яких нововведеннях у тому чи іншому
вигляді містилися елементи тих визначень і знахідок, які датувалися кінцем XIX – початком XX
ст.
Догматично–марксистський варіант
32 Weber M. The Nation // Weber M. Essays in Sociology (transl. and ed. И. H. Gerth and C. Wright–Mills). London,
1948. P. 179.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 23
національного питання з колосальними соціально–політичними наслідками.
За звичним каноном її називали «марксистсько–ленінською теорією нації», хоча вона, по–
перше, не була загалом марксистською (оскільки марксизм в особі своїх «класиків» і фундаторів
не створив власної теорії нації), а по–друге, вона не була й ленінською, оскільки канонічний
текст і формулювання, покладені в її основу, були написані іншою людиною.
Автором дефініції був Й. Сталін. У статті «Марксизм і національне питання» (1913) він
писав: «Нація – це, насамперед, спільність, певна спільність людей.
…Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі
спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у
спільності культури» 33.
Якщо абстрагуватися від певних ідеологічних упереджень, пов’язаних з «десталінізацією»
нашого суспільствознавства, можна зауважити, що це визначення нічим не гірше за багато
інших, а в деяких відношеннях воно може служити досить зручним засобом, оскільки в ньому
досить вдало поєднуються суб’єктивні і об’єктивні характеристики нації. Неважко помітити, що
Сталін у деяких елементах свого синтетичного визначення постає справжнім «веберіанцем»,
хоча, будучи ортодоксальним марксистом, він включив до нього дуже важливий елемент –
«спільність економічного життя» (у цьому відношенні він постає ортодоксальним
послідовником не стільки Маркса, якого мало цікавили питання націй взагалі, скільки
німецького мислителя Фрідріха Ліста, котрий якраз і був одним із фундаторів економічної теорії
нації).
Така досить несподівана обізнаність Сталіна в питаннях теорії нації стає зрозумілішою,
якщо звернути увагу на джерела, якими він користувався. Американський історик Роберт Такер
стверджує, що Сталін фактично повторив визначення нації, запропоноване Карлом Каутським,
чимало праць якого на той час було перекладено російською мовою. При цьому Сталін не
вважав за необхідне посилатися на оригінал. Як зазначає український дослідник Ф. Горовський,
«…перші три ознаки нації у Сталіна даються «за Каутським», тоді як четвертий береться у
Бауера»34.
Коли Сталін писав свою працю на замовлення керівництва більшовицької партії (за
порадою і на прохання В. Леніна), він ще не був «батьком народів», тож його інтелектуальні
вправи хоча й мали суто прагматичну мету (в міжнародній соціал–демократії розгорталась
серйозна дискусія з національного питання, і завданням Сталіна була критика «австро–
марксизму», зокрема О. Бауера, й «психологічної» моделі нації), вони все ж таки залишалися не
більше, як ідеологічними розробками, загалом досить вдалими, хоча, відповідно до жанру
(стаття не була науковою розвідкою), надмірно лапідарними. Сам Сталін, принаймні в 1913 р.,
не вважав свою працю важливим внеском у теорію національного питання.
Однак пізніше, в 1930–ті роки, сталінське визначення було догматизоване, внаслідок чого
вивчення феномена «нації» на теренах СРСР не виходило за його рамки, а відтак, фактично
призупинилося, що згодом, бодай опосередковано, негативно позначилося не тільки на наукових
розробках, а й на прийнятті важливих політичних рішень. Варто звернути увагу й на ту
обставину, що згадана праця Сталіна, разом з його пізнішими виступами з проблем націй і
колоніалізму, в 1936 р. була надрукована англійською мовою і, як стверджує Е. Гобсбаум, «мала
великий міжнародний резонанс як серед комуністів, так і, особливо, – в залежному
[колоніальному] світі»35.
Можливо, ці обставини дали підстави сучасним українським авторам назвати сталінське
визначення нації «горезвісним»36. Цілком очевидно, що такий епітет має присмак політичної
35 Hobsbawm E. Nations and Nationalism since 1780. Programme, Myth, Reality (2nd ed.). Cambridge; New York;
Melbourne, 1995. P. 2.
Очевидно, варто почати з версії, яка стала однією з найпопулярніших серед дослідників
націй і націоналізму на Заході і значною мірою вплинула й продовжує впливати на наукові
дискусії у цій галузі. Американський історик Бенедикт Андерсон назвав її «Уявлені спільноти».
Нація, за Андерсоном, це уявлена політична спільнота (imagined political community). «Вона
є уявленою тому, – пише Андерсон, – що представники навіть найменшої нації не знайомі з
більшістю своїх співвітчизників і навряд чи коли–небудь зустрінуть їх чи навіть почують про
них, проте в уяві кожного живе образ їхньої спільності» 39. Взагалі, будь–яка спільнота, більша за
село давніх епох, де був можливий особистий контакт усіх жителів між собою, є уявленою. Не
тільки націю, а й клас, касту, клан і т. п. можна охарактеризувати як уявлені спільноти. Ці
спільноти відрізняються одна від одної не тим, що одні з них є нібито справжніми, а інші –
штучними. Вони відрізняються способом уявлення.
«Функціоналістське» визначення нації, досить близьке до сформульованого Андерсоном,
запропонував Е. Ґелнер. Вважаючи спроби формальної дефініції нації безплідними, він
обмежився «опосередкованими», «функціональними» характеристиками, наявність яких
свідчить про існування нації. Люди належать до однієї нації, наголошував він, «…тоді, і лише
тоді, коли вони належать до однієї культури, де культура означає систему ідей, символів,
асоціацій та способів [соціальної] поведінки й спілкування». Водночас люди можуть вважатися
представниками однієї нації «…тоді, і лише тоді, коли вони визнають, що належать до єдиної
нації. Іншими словами, …нації – це артефакти людських переконань, лояльностей і почуття
солідарності. Означена категорія осіб (наприклад населення якоїсь території або носії якоїсь
мови) стає нацією там і тоді, де й коли представники цієї категорії безумовно визнають певні
взаємні права та обов’язки як необхідну умову членства в нації. Саме це визнання одне одного
як членів співтовариства перетворює їх у націю, а не будь–які інші спільні ознаки, що
відокремлюють цю категорію від інших»40.
Завдяки теоретичним розробкам професора Лондонської школи економіки (Лондонський
38 Калтахнян С.Т. Марксистско–ленинская теория нации и современность. Москва, 1983. С. 257.
39 Anderson В. Imagined Communities. Reflections on the Origins and Spread of Nationalism (2nd. ed.). London; New
York, 1991. P. 6.
41 Smith A. Theories of Nationalism. New York; Evanston; San Francisco; London, 1971. P. 175.
44 Ibid. P. 4 – 5.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 27
повторюють уже згадані нами. Наведемо тут лише енциклопедичну ненормативну дефініцію,
що узагальнює найусталеніші формулювання. Один із найавторитетніших англомовних
словників–тлумачників – вебстерівський, дає такі визначення слова «нація»:
1. а) Рід, плем’я, кровна спільнота; б) Національність; в) Спільнота або зібрання людей чи
тварин;
2. Народ, об’єднаний кровними зв’язками (спільністю походження), які загалом
проявляються у спільності мови, релігії та звичаїв, почутті спільності інтересів та
взаємозв’язків. Завдяки цьому євреїв та циган, наприклад, часто називають націями.
3. Найпоширеніше уявлення: будь–яка група людей, які мають спільні інститути та звичаї,
почуття соціальної гомогенності (однорідності) та спільного інтересу. Більшість націй
сформовані з агломератів племен чи народів спільного етнічного походження, або ж із різних
етнічних груп, змішаних в одне ціле тривалою взаємодією. Найхарактернішими ознаками
зазвичай вважаються єдина спільна мова або близькі діалекти, спільна релігія, традиції та
історія, спільне розуміння правди й кривди та більш–менш компактне територіальне
розташування. Проте одного чи декількох із цих елементів може бракувати, що не заважає групі
залишатися спільнотою інтересів та не заперечує прагнення жити разом і претендувати на
звання нації.
4. У ширшому значенні – населення країни, об’єднане спільним незалежним урядом;
держава.
5. Студентська громада в середньовічних університетах, об’єднана за територіальним
принципом.
6. Натовп, маса [людей].
7. Плем’я з групи індіанських племен45.
Якщо повернутися до суто наукових дефініцій нації, можна дійти висновку, що загалом
більшість із них не виходить за рамки «класичних». Звичайно, не можна стверджувати, що
пошук формальних визначень припинився, і сучасні наукові розробки у цьому відношенні – це
лише широкі коментарі «класиків» певних наукових шкіл. З’являються нові аспекти, пов’язані з
подальшою деталізацією усталених дефініцій, котрі модифікуються у зв’язку з поглибленням
досліджень нації й націоналізму, з появою нових методів та підходів у вивченні даної проблеми.
Докладніше про це йтиметься у наступному нарисі.
Закінчуючи огляд визначень «нації», маємо навести ще одне, надзвичайно цікаве
міркування стосовно методології пізнання цього явища. На думку професора соціології
Каліфорнійського університету Роджерса Брубейкера, для більшості підходів до визначення
«нації» є характерною есенціалістська (субстанціалістська) віра в те, що існує якась конкретна
спільнота, яку лише треба адекватно ідентифікувати за певною системою ознак. «Проблема з
цим субстанціалістським підходом до розуміння націй як реальних явищ полягає в тому, –
зауважує він, – що категорії [суспільної} практики ототожнюються з аналітичними
категоріями» 46. Розвиваючи цю думку вченого, можна дійти висновку, що чимало дослідників
опиняються в методологічній пастці, вживаючи поняття з ідеологічного чи суспільно–
політичного лексикону як науково–аналітичні категорії.
Зрозуміло, що це міркування слід брати до уваги, оцінюючи пізнавальні можливості тієї
чи іншої дефініції. Водночас спостереження американського дослідника не варто
абсолютизувати, вважаючи дефініції з «есенціалістським підтекстом» науково непридатними чи
«неповноцінними». Чи існує взагалі якась «науково стерильна» категорія для визначення
глобальних суспільних явищ, що не була б пов’язана з суспільно–політичним лексиконом?
***
46 Brubaker R. Nationalism Reframed. Nationhood and the National Question in the New Europe. Cambridge; New
York; Melbourne, 1996. P. 15.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 28
характеризують суть феномена «нації», можна досить упевнено стверджувати, що загалом існує
усталений набір критеріїв, за якими представники різних дисциплін і світоглядів визначають
найхарактерніші риси спільноти, котра дістала назву «нація». Отже, неформальна згода щодо
формальних ознак існує, і це дає змогу вести дискусію на міждисциплінарному рівні.
Зауважимо, що коли йдеться про «формальне» визначення «нації» чи «формальні» ознаки
останньої, слід мати на увазі, що вони водночас є відображенням, виявом суттєвих
характеристик досить абстрактного явища. Таким чином, будь–яка формальна дефініція – шлях
до розуміння внутрішньої структури й законів функціонування «нації».
Згадані ознаки (критерії) поділяються на «об’єктивні» і «суб’єктивні», проте цей поділ є
умовним і використовується здебільшого для зручності. «Об’єктивні» ознаки сприймаються й
усвідомлюються суб’єктивно, водночас «суб’єктивні» є значною мірою наслідком дії
об’єктивних обставин і чинників. Залежно від великої кількості внутрішніх і зовнішніх
чинників кожна конкретна нація визначається певним набором об’єктивних і суб’єктивних
ознак, серед яких є домінантні, характерні саме для цієї нації чи груп націй.
Утім цілком очевидно, що існує одна суб’єктивна ознака, яка є вирішальною для існування
нації, ознака, наявність якої чітко вказує на факт реального існування певної, конкретної нації як
такої, нації у модерному розумінні цього слова. Різні дослідники називають її по–різному:
«колективною солідарністю», «почуттям спільності», «щоденним плебісцитом», «національною
свідомістю» тощо, тобто йдеться про самоусвідомлення певної спільноти, яке знаходить своє
вираження в терміні «нація».
Наостанку, наведемо відомий вислів: «нація – це група людей, об’єднаних спільною
помилкою щодо свого минулого і спільною відразою до своїх сусідів». Можливо, ця іронічна
дефініція XIX ст., яку згадує К. Дойч, буде найкращим завершенням нашої дискусії щодо
етимології поняття «нація».
Нарис 2. Феноменологія
У веберівській концепції нації47, вважає дослідник цієї проблеми Д. Бітем, можна виділити
три взаємопов’язані елементи. Нація існує тоді, коли: 1) є певні об’єктивні спільні ознаки, які
відрізняють один народ від інших (мова, територія тощо); 2) ці ознаки мають суб’єктивне
втілення: члени спільноти сприймають їх як духовну цінність, завдяки чому виникає почуття
внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) ця єдність, або почуття спільності,
втілюється в автономних політичних інститутах чи, принаймні, оформлюється як вимога
47 Цікавий і значно докладніший аналіз поглядів М. Вебера на «націю» як на абстрактну категорію у порівнянні
з поглядами Е. Дюркгайма див.: James P. Op. cit. P. 83 – 102.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 29
створення таких інститутів. Загалом, національне почуття, за Вебером, –це почуття належності
до унікальної, неповторної і часом «вищої», престижної групи48.
Звернімося до об’єктивних чинників, які, на думку Вебера, створюють необхідні
передумови існування нації. Найменш важливими для розуміння суті поняття «нація» він
вважав «расово–біологічні» чинники, спільність біологічного походження, хоча й визнавав
наявність фізичних і психічних відмінностей між різними націями. «Немає сумнівів у тому, –
писав він, – що «національна» належність не потребує такої основи, як кровна спорідненість.
Відомо, що повсюдно походження найрадикальніших «націоналістів» часто буває іноземним.
Навіть більше, хоча особливий спільний антропологічний тип не є загалом безвідносним щодо
національності, його явно недостатньо, і його не можна вважати передумовою для існування
нації»49.
Загалом, ці чинники, які, на його думку, важко піддавалися науковому узагальненню,
формулюванню, були надто розпливчастими. Вони надто часто ставали об’єктом нездорових
політичних спекуляцій. «За допомогою расових теорій, – зауважував він, – можна довести чи
спростувати будь–що»50.
Інший об’єктивний чинник, мова, за Вебером, – один із найважливіших. Мовна спільнота,
на його думку, є нормальною основою для держави, і нація може існувати на основі спільності
мови і літератури. У цьому відношенні Вебер не виходив за рамки традиційного німецького
розуміння терміна «нація», з його наголосом на культурних аспектах, розуміння,
започаткованого ще Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним, проте
недостатнім для існування нації, як категорії суб’єктивної. Вебер згадував швейцарців,
французьких канадійців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без
спільності мови. Тут діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури,
світосприйняття, історичні традиції.
Жодний з об’єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної
ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у
формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб’єктивними складниками.
У цьому контексті постає логічним той факт, що центральним поняттям, яке синтезувало в
собі різноманітні характеристики національної індивідуальності, була, за визначенням М.
Вебера, «культура» (Kultur). Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер
літератури та мистецтва, хоча саме вони й були найвиразнішими її виявами й «двигунами».
Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують індивідуальність суспільної групи під
назвою «нація»: у цьому сенсі можна віднести до культури й такі категорії, як національний
характер, спосіб мислення і спілкування, звичаї – усі вияви духовності, які відрізняють одну
національну спільноту від іншої. «Значення «нації», – писав М. Вебер, – загалом пов’язується з
вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і
розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти»51.
У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик
нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.
Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти»,
притаманні будь–якій культурі будь–якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітема, є
існування літературної мови і літератури. Спільноти, які не відповідали цьому стандартові,
були, за визначенням М. Вебера, «некультурними» («kulturlos»), a отже, й «ненаціональними».
Відповідно, маси залишаються «некультурними» (і «ненаціональними») доти, доки вони
перебувають поза впливом «високої» культури, що виробляється і поширюється елітами.
48 Beetham D. Max Weber and the Theory of Modern Politics. London, 1974. P. 122.
49 Weber M. The Nation // Weber M. Essays in Sociology (transl. and ed. H. H. Gerth and C. Wright–Mills). London,
1948. P. 172.
53 Ibid. P. 126.
57 Deutsch K. Nationalism and Social Communication. An Inquiry into the Foundations of Nationality. Cambridge, MA,
1953.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 32
у даному випадку комунікативними. І, зрештою, «комунікативна» теорія нації і націоналізму є
відверто євроцентристською. Сейсмічною зоною, що викликала націоналістичне цунамі в
усьому світі, була Європа.
Одне з базових понять у системі теоретизувань К. Дойча – взаємна відповідність,
«компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структури взаємно
доповнювати, замінювати одне одного. Спільнота, яка претендує на власну спільну історію,
наголошує Дойч, е спільнотою компліментарних способів і засобів спілкування, комунікації.
Вона виконує необхідні для її існування суспільні функції, які, крім усього іншого, полягають у
продукуванні, зберіганні, поширенні інформації. «Обладнанням», необхідним для виконання
цих функцій, є історична пам’ять, символи, звички, характерний спосіб мислення та засоби
оперування інформацією, причому згадані елементи мають бути компліментарними, тобто
зрозумілими усім членам спільноти, прийнятними для них.
Компліментарність (або комунікативна ефективність) забезпечує такий рівень
функціонування комунікативних здатностей і засобів, який, власне, є необхідним для того, щоб
великий людський колектив являв собою єдність, спільноту як таку. «Комунікативні засоби
суспільства, – пише К. Дойч, – складаються із стандартизованої системи символів, таких як
мова та будь–яка кількість допоміжних знакових систем (абетки, способи писання, рахування,
малювання тощо). Вони включають також інформацію, що зберігається у живій пам’яті,
звичках, асоціативних зв’язках і схильностях членів спільноти, та її матеріальних засобах
збереження інформації, таких як бібліотеки, пам’ятники, покажчики тощо. Деякі з цих засобів,
приватних чи суспільних, мають справу з обробкою, поширенням, відновленням та
інтерпретацією інформації. Всі згадані елементи разом складають те, що антропологи
називають культурою»58. Якщо вони мають достатній рівень компліментарності, можна
стверджувати, що існує спільнота, яка виходить на необхідний рівень культурної інтегрованості.
Члени цієї спільноти існують у єдиному інформаційному просторі, в рамках єдиної культури.
Таким чином, знайдено «філософський камінь» у розумінні феномена нації. Звичайні,
традиційні уявлення про націю, пов’язані з набором суб’єктивних та об’єктивних ознак, кожна з
яких може підлягати сумніву, стають непотрібними. Йдеться не про один універсальний
визначальний чинник, а лише про наявність достатніх комунікативних можливостей з достатнім
рівнем їхньої компліментарності. Швейцарці можуть розмовляти чотирма різними мовами,
проте вони являють собою єдину націю, оскільки кожен із них має певний набір звичок,
нахилів, символів, способів соціальної поведінки, особистих асоціацій, які всі разом дають йому
можливість найефективніше спілкуватися саме з швейцарцями, аніж, скажімо, з німцями чи
французами, які також розмовляють мовами, уживаними у Швейцарії.
Наявність спільного комунікативного простору зумовлює внутрішню єдність спільноти
(народу, національності, нації – Дойч користується цими трьома термінами). Люди можуть
належати до «позанаціональних» спільнот: класів, професійних груп, кланів тощо, і саме у
межах цих спільнот їх об’єднує відповідний тип компліментарності. Проте «в решті випадків, у
дитячих спогадах, у залицянні, шлюбі, виконанні батьківського обов’язку, в уявленнях про
стандарти краси, у схильності до певного типу їжі та напоїв, в іграх та відпочинку вони завжди
будуть набагато ближчими до своїх співвітчизників, аніж до колег з інших країн…»59.
Компліментарність комунікативних навичок є першою передумовою внутрішньої єдності
народу. Це, так би мовити, «етнічна компліментарність». Другою передумовою є
компліментарність суспільних та економічних навичок і схильностей (способу організації праці
та відпочинку, узвичаєних норм соціальної поведінки тощо). Ця єдність набуває особливого
значення тоді, коли починає діяти третій чинник: розвиток промисловості і модерної ринкової
економіки створює сприятливіші економічні й соціальні умови для тих спільнот, в яких існує
високий рівень внутрішньої єдності. В умовах динамічних соціальних, суспільних й
технологічних змін, посилення економічної конкуренції, безпека й успіх особистості
досягаються за рахунок ефективнішої організації, узгодження інтересів і суспільних норм,
58 Ibid. P. 70, 71.
59 Ibid. P. 72.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 33
координації форм суспільної поведінки. Отже, за цих умов кращі шанси мають спільноти з
вищим рівнем внутрішньої комунікативності, групової солідарності. Потреба належності до
«групи» стає імперативом, і ця потреба найкраще задовольняється належністю до нації.
Націоналізм у даному варіанті виступає як засіб соціальної мобілізації індивідів.
Внутрішня єдність забезпечується не лише рівнем комунікативності. Важливим чинником
є наявність центру чи провідної групи, відмітною рисою якої є вищий ступінь комунікативності.
Члени спільноти (народу чи нації) пов’язані з центром та провідною групою «нерозривним
ланцюгом зв’язків і комунікацій, часто і в економічному житті, при цьому не існує різких
відмінностей в можливостях комунікації, заміни та відповідного просування вгору суспільними
сходинами в будь–якій ланці»60.
Отже, нація характеризується передусім певним рівнем суспільної комунікації індивідів.
Цей рівень визначається компліментарністю способів і засобів комунікації між індивідами і
групами всередині нації. Потреба в підвищенні рівня комунікативності чи підсиленні
інтенсивності суспільної комунікації всередині національних чи протонаціональних спільнот
з’являється в модерну епоху – еру Промислової революції, технологічних змін, панування
вільного ринку та загострення конкуренції. Підвищення рівня комунікативності ототожнюється
з соціальною (суспільною) мобілізацією, зростанням у суспільстві творчих можливостей
індивіда і нації.
«Комунікативна» теорія нації і націоналізму справила величезний вплив на подальший
розвиток досліджень у відповідних галузях. З часу її появи в «науковому обігові» майже кожне
дослідження, присвячене конкретним чи теоретичним проблемам націй і націоналізму, містить
елементи підходів, запропонованих К. Дойчем та іншими представниками цієї школи. Водночас
вона викликала чимало критичних зауважень, зокрема, з приводу відверто «модернізаційного»
характеру цієї теорц. Критики вказували на те, що високий рівень компліментарності
характерний також для багатьох домодерних спільнот і суспільств. При цьому «модерність»
трактується як імператив, визначальна і необхідна умова поступу націй.
Далі: зростання інформативних можливостей суспільства і спільноти (інтенсифікація
комунікативних здатностей) справді створює кращі умови для зростання національної
свідомості. Проте це не пояснює, чому саме виникає національна свідомість, чому індивіди
обирають саме культурну, етнічну компліментарність61. Звідси виникають різні зауваження.
Наприклад, йдеться про те, що К. Дойч перебільшує значення і ступінь компліментарності
всередині національної спільноти. «Посилення інтенсивності комунікацій між індивідами та
групами, – застерігає Дж. Броілі, – може спричинитися як до зміцнення солідарності, так і до
загострення внутрішнього конфлікту. Крім того, цей конфлікт чи єдність можуть проявлятися не
лише у формі націоналізму»62.
Зрештою, якими методами можна визначити ступінь компліментарності чи рівень
комунікативності? К. Дойч покладається на соціологічні узагальнення, на кількісні показники.
Однак чи можна вимірювати «інтенсивність» почуттів кількісними показниками? Чи дає це
можливість урахувати варіабельність історичного розвитку?
Утім все це не заперечує раціональної основи «комунікативої» теорії, її цінності для
пояснення умов формування націй і націоналізму, особливо на вирішальних етапах цього
процесу, для розуміння причин сили чи слабкості національної свідомості тощо.
61 Alter P. Nationalism (2nd ed.) /Transl. by St.McKinnon–Evans. London, 1994. P. 55; Breuilly J. Nationalism and the
State. Manchester, 1982. P. 20.
66 Giddens A. A Contemporary Critique of Historical Materialism. The Nation–State and Violence // Hutchinson J. and
Smith A. (eds) Nationalism. P. 34, 35.
70 Ibid. P. 186.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 36
Отже, повернемося до того, що нація – це політизована (політично мобілізована), об’єднана
етнічна група, а до цього додається ще одна важлива характеристика – економічна
інтегрованість.
Можна заперечити: нація не обов’язково формується з якоїсь однієї етнічної групи чи
«етнічного ядра». Наприклад, в Америці, Аргентині та Австралії нації виникли внаслідок спроб
об’єднати культури декількох поколінь емігрантів, в інших випадках нації в рамках певних
держав формувалися з провінцій імперії, яка накинула населенню цих провінцій спільну мову й
релігію, як це було в Латинській Америці. Зрештою, в Африці націотворення відбувається в
рамках державних кордонів, які перетинають і розділяють етноси, на основі територіальних
спільнот71.
Усе це не спростовує головних тез «етніцистів»: націогенеза потребує етнічного підґрунтя.
Існування етносу (чи етносів) з певним набором символів, міфів, культурних артефактів і
зв’язків (історично вироблених, чи винайдених, чи запозичених) є необхідною передумовою
виникнення нації.
Разом з тим, етнічна група, або етнос, та нація – це не тільки цілком відмінні форми
організації людських спільнот, а й відмінні способи самоусвідомлення. Нація, – стверджує
Волкер Коннор, – це етнічна група, яка здатна самоусвідомлювати свою індивідуальність
(мабугь, у цьому випадку вона перестає бути лише «етнічною групою»?) Антрополог чи будь–
який інший сторонній спостерігач здатний відокремити етнічну групу, але «доки члени цієї
етнічної групи самі не збагнуть свою унікальність, це буде лише етнічна група, а не нація. Якщо
етнічна група може бути визначеною ззовні, то нація вже мусить визначати себе»72. Іншими
словами, єдність, однорідність, яка існує всередині етносу, є неусвідомленою його членами, тоді
як для нації питання самоусвідомлення є головною умовою існування. Отже, вже вкотре ми
бачимо домінування суб’єктивного чинника у визначенні суггєвих рис нації.
«Інструменталістська» версія
Серед сучасних підходів до визначення суті явища під назвою «нація» особливої уваги
заслуговує підхід, який Е. Сміт та Дж. Гатчинсон досить влучно назвали
«інструменталістським» (його називають також «функціоналістським»).
Характерно, що авторами суб’єктивістських «інструменталістських» підходів до вивчення
природи нації були представники марксистської (Е. Гобсбаум) та промарксистської (Б.
Андерсон) інтелектуальної традиції. Щоправда, до них приєднався й Е. Ґелнер, який завжди був
серйозним і послідовним критиком догматичного марксизму. Привертає увагу й те, що праці, в
яких були викладені погляди цих авторів, вийшли одночасно – у 1983 р.
Почнемо з уже відомої нам версії Б. Андерсона: «нація – уявлена спільнота». Зрозуміло,
що тут ідеться не про те, що уявлені спільноти існують лише в людській уяві. Але саме як
спільноти вони існують значною мірою завдяки цій уяві, здатності індивідуума осягнути,
усвідомити себе як частину певної спільноти і зрозуміти факт наявності цієї спільноти. В наші
дні, зауважує Андерсон, ми уявляємо французьку аристократію часів ancien régime як клас,
проте цілком очевидно, що такий спосіб уяви виник не так давно. В ті часи на запитання «хто
такий граф А.?» відповідь була б не «представник класу аристократів», а щось на зразок: «хазяїн
маєтку А.», або «родич барона В» і т. ін. Отже, спосіб уявлення (і самоуявлення) спільноти був
іншим. Спільнота під назвою «аристократія» існувала «об’єктивно», але спосіб уявлення про неї
належав до «суб’єктивної» сфери, «класового підходу», винайденого, розробленого та
імплантованого в масову свідомість уже в XIX–XX ст. Це стосується й політичних спільнот, які
стали називатися «націями». Можливо, відмінність полягає в тому, що уявлена спільнота –
«нація» значною мірою формувалась саме під впливом уявлення. «Нація» не стала новою
назвою чогось, що існувало завжди під іншим ярликом, вона виникає завдяки уявленню про неї,
сформованому або завдяки збігові обставин, або цілеспрямовано.
71 Cuim Е. Цит. праця. С. 49–50.
Типологія націй
Одна з перших спроб типології націй була здійснена Геґелем у «Філософії історії» (будемо
вважати її «побічним продуктом» його загальної концепції, бо навряд чи Геґель переймався
питанням саме типології націй). Без перебільшення можна стверджувати, що вона стала
«першопоштовхом» для цілої низки пізніших класифікацій, автори яких свідомо чи несвідомо
копіювали геґелівський підхід, навіть тоді, коли вони не погоджувалися з ним у принципових
моментах. Цікаво й те, що сама гегелівська дихотомія «перестрибнула» зі сфери суто
філософських міркувань до сфери практичної політики й публіцистики завдяки Ф. Енгельсові,
який надзвичайно активно використовував її у своїх публіцистичних працях.
За Геґелем, нації чи народи (він вживав як тотожні поняття Volk та Nation) поділялись на
«історичні» і «неісторичні». Історія світу, за Геґелем, – це прогрес в усвідомленні свободи.
Відповідно, історію людства він поділяв на такі цивілізаційні, історичні стадії: Східну (ту, де
73 Anderson B. Op. cit. P. 7.
74 Hobsbawm E. Invention of Tradition; Mass Producing Traditions: Europe, 1870–1914 // Hobsbawm E., Ranger T.
(eds.) The Invention of Tradition. Cambridge; New York; Port Chester; Melbourne; Sydney, 1983. P. 1 – 14, 263 – 297.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 38
лише одна людина – деспот, правитель – була вільною), Греко–Римську (де панувало
усвідомлення того, що лише деякі люди, а не людина як така, є вільними) і, зрештою, –
цивілізацію германських народів, які під впливом християнства усвідомили, що людина має
бути вільною сама по собі. Кожний народ робив свій внесок у процес реалізації Розуму (Духу) й
свободи. Цей процес розвитку усвідомлення свободи є реалізацією «проекту» світового Духу,
Розуму і знаходить своє найвище втілення й уособлення в державі. Держава – це «шлях Бога у
світ». Відтак народи (нації), які не мали своєї держави, не мають й історії, вони – «неісторичні»
і приречені на зникнення. Загалом, народи, які протягом певного часу не довели своєї
спроможності створити власну державу, не здатні на це в принципі. Натомість державні нації є
«історичними», мають право на подальше існування.
«Резолютивна» частина цієї схеми, фактично вирвана із загального контексту теорії Геґеля,
стала надзвичайно популярною і використовувалась у багатьох наукових розробках, передусім
завдяки тому, що її «популяризували» фундатори марксизму, які користувалися цією типологією
в ідеологічній полеміці. Цікаво й те, що Енгельса і Маркса іноді навіть називають авторами цієї
типології.
При цьому, як зауважує професор Гарвардського університету Г. Грабович, визначення
Геґеля обмежувалися сферою суто спекулятивної філософії: «як об’єкти, так і знаряддя їхнього
дослідження є чистими сутностями і чистими ідеями». Проте гранично абстрактні поняття
метафізичної й ідеалістичної схеми були перенесені до сфери емпіричної (не в останню чергу –
до історичних досліджень), що призвело до зловживання дихотомією «історичні/неісторичні»
нації й, відповідно, – до понятійної плутанини75.
Отже, поділ націй на «історичні» і «неісторичні» значною мірою має сенс лише в рамках
певної філософської теорії, навіть більше, окремої частини цієї теорії. Застосування її у сфері
конкретно–історичних досліджень у кращому випадку може призвести до термінологічних
непорозумінь, у гіршому – до хибних уявлень про суспільні явища й людську історію загалом, а
часом – до хибної і антигуманної політики, коли одні нації проголошуються носіями вищих
якостей, а інші – потрапляють до лав «неповноцінних».
Пізнішими модифікаціями геґелівської дихотомії можна вважати, наприклад, поділ націй
на «повні» й «неповні». З соціологічно–історичного погляду, одні нації, здебільшого
«неісторичні», мали недорозвинену, неповну соціальну структуру, їм бракувало власних
політичних, економічних чи культурних еліт, отже, вони були «неповними». «Повні» нації,
зрозуміло, мали «гармонійну» соціальну структуру, власні політичні еліти (які й робили ці нації
«історичними») і власну культуру «світового» рівня.
Досить цікава полеміка розгорнулася з цього приводу між Г. Грабовичем, який заперечував
науковість геґелівської дихотомії (її використав український вчений Д. Чижевський у своїй
«Історії української літератури»), та І. Лисяком–Рудницьким, котрий вважав її корисною і
продуктивною (щоправда, останній уживав цю типологію, виходячи дещо з інших засновків,
ніж Геґель, тобто скористався більше формальною дефініцією, аніж суттю). Для Г. Грабовича
поділ націй на «історичні» і «неісторичні» (й відповідний поділ культурних надбань цих націй),
оскільки він має оціночний характер, «…належить не до наукової сфери, а, так би мовити, до
політичної пропаганди»76.
І. Лисяк–Рудницький вважав, що поняття «історичності» й «неісторичності» (або,
відповідно, «повноти» й «неповноти») націй є повновартісними категоріями історичного
пізнання77. Визначальна риса, властива «історичній» нації, за Лисяком–Рудницьким, – це
наявність провідних соціальних верств цієї нації за будь–яких умов її існування. Ці верстви (чи
верства) є носіями політичної свідомості й «високої» культури. Отже, «неісторична» нація на
певному етапі свого розвитку або ж утратила свою еліту, або ж ніколи її не мала, її
«репрезентативний клас» (потенційний носій національної свідомості) зведений до безмовної
75 Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. Київ, 1997. С. 551.
84 Krejd Ja., Velimsky V. Ethnic and Political Nations in Europe. New York, 1981. P. 58–59.
***
86 Ibid. P. 9–10.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 42
Модерністський підхід
Примордіалістська версія
«Нації до націоналізму»
Соціально–культурні передумови
Соціально–політичні передумови
Націогенеза в модерну епоху
Проблема виникнення й еволюції націй (саме це становить зміст поняття «націогенеза» у
нашому розумінні) охоплює надзвичайно широке коло питань, які можна узагальнити так:
«де?», «як?» і «коли?». Якщо перше питання не викликає особливих проблем, оскільки відповідь
на нього на загальнотеоретичному рівні відома (Європа вважається батьківщиною
національного принципу, щоправда, з варіаціями по окремих країнах), то два інших
залишаються предметом тривалих і завзятих дискусій. Відповідь на питання «як?» залежить
від того, які чинники (один чи декілька) той чи інший дослідник вважає вирішальними у
формуванні націй (етногенетичні, культурні, економічні, політичні тощо). Питання «коли?»
також є предметом гострих суперечок в анархічній «уявленій спільноті» дослідників, які
марнують життя, намагаючись зрозуміти феномен нації і націоналізму. Саме з цього питання
ми й розпочнемо наш огляд теорій націогенези.
Модерністський підхід
Більшість теорій нації, з якими ми вже ознайомились, можна віднести до так званої
«модерністської» школи у питаннях націогенези. На питання «коли з’явилась нація?»
модерністи відповідають одностайно – в модерну епоху (хронологічні рамки якої також є доволі
відносними). «Модерністська» школа об’єднує різні методологічні підходи. Модерністами,
зокрема, можна вважати марксистів усіх відтінків, для яких постання нації безпосередньо
пов’язане або з народженням певних суспільних класів чи соціальних груп, або з переходом від
феодалізму до капіталізму. Очевидно, що модерністськими є й відома вже нам «комунікативна»
теорія націй, й інструменталістські теорії тощо. Загалом, модерністи домінують у питаннях
історії виникнення й розвитку націй. Модерністів представляють такі визнані наукові
авторитети в галузі теорії націй і націоналізму, як Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Ґелнер, Е. Гобсбаум та
ін.
У найзагальнішому вигляді модерністський підхід до проблем націогенези можна звести
до таких основних постулатів:
1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та дії таких
модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція, бюрократична держава, секуляризація
суспільної свідомості тощо. Модерна епоха – це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не
знали організації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про
модерність відповідної спільноти.
2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та органічну історичну
зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму – не фатальна
закономірність (як стверджують націоналістичні мислителі), а, значною мірою, випадковість,
наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому суб’єктивні чинники
переважають.
3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на другу половину XVIII
ст. Хронологічні рамки можуть змінюватися залежно від конкретно–історичних обставин, проте
основна ідея зрозуміла – йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої визначили
Промислова і Французька революції. Усе, що нагадує нації й націоналізм модерної доби й
виникло у попередні часи, належить до сфери формальних аналогій, випадковостей або ж
винятків (останні, як відомо, лише підтверджують загальне правило).
4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямованість. Модернізаційні
процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширилися в усьому світі.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 43
Європейська модель нації стала взірцем для наслідування й відтворювалась і відтворюється в
різних варіантах в усьому світі.
Модерністів умовно можна поділити на дві «інтелектуальні школи». Перша робить
наголос на економічних передумовах виникнення націй. На думку її представників, уже в XVI
ст. деякі «донаціональні» держави (Англія, Франція, Іспанія й Голландія) користувалися
можливостями раннього ринкового капіталізму та перевагами добре організованого
адміністративного апарату для економічної експлуатації периферійних і напівпериферійних
територій (Східна Європа, Центральна й Латинська Америка, Азія й Африка). Внаслідок
«нерівномірного» розвитку і поділу країн на передові й відсталі виникає опір останніх першим.
Периферійні еліти прагнуть «наздогнати» передові країни і з цією метою вдаються до політики
мобілізації мас. У модерних умовах ця проблема вирішується за західним зразком – маси
об’єднуються в «націю». «…Нерівномірний розвиток, – зауважує марксистський публіцист й
історик Том Нейрн, – неухильно призводить до виникнення імперіалістичної політики центру
щодо периферії; одна за одною ці периферійні області змушені адекватно реагувати на політику
панування, намагаючись, з одного боку, протистояти їй, а з іншого – скористатися її
позитивними моментами. Єдиний можливий варіант – це шлях значною мірою «ідеалістичної»
політичної та ідеологічної мобілізації, мета якого – прискорений розвиток на основі власних
ресурсів: основою для цього стає «нація»87.
«Периферійні» території не обов’язково належать до категорії класичних колоніальних
володінь. Можна згадати шотландців і валлійців, фламандців та бретонців, корсиканців, басків і
каталонців як периферійні спільноти, які експлуатувалися «власними» державами й виступали
за збереження своєї національної ідентичності, причому ця боротьба загострилася саме в період
капіталістичної індустріалізації, яка супроводжувалася економічним і культурним тиском88.
Представники іншої школи модерністів більше уваги приділяють політичним та
ідеологічним аспектам націогенези. Теоретичні конструкції представників цього спрямування
здебільшого пов’язані з «теорією еліт» й «етнологічними» підходами. Крім того, вони мають всі
ознаки «інструменталістських» теорій.
Наведемо приклад однієї з таких версій. Етнічні та національні спільноти є найкращими і
найзручнішими одиницями, в рамках яких еліти здобувають масову підтримку в постійній
боротьбі за владу, багатство та престиж. «Культурні здобутки, цінності і практика етнічних груп,
– стверджує американський історик Пол Брасс, – перетворюються на політичні ресурси еліт у
боротьбі за політичну владу та економічні прибутки […] У процесі трансформації культурних
форм, цінностей та практики у політичні символи, еліти, змагаючись одна з одною за контроль
над територією чи етнічною групою, намагаються зміцнити або ж підірвати солідарність групи.
Еліти прагнуть мобілізувати етнічну групу проти своїх противників або проти централізованої
держави…»89. Отже, нації – це продукт свідомих дій еліт, наслідок цілеспрямованої
трансформації культурно–етнічних спільнот у політичні. «Нація – це особливий вид етнічної
спільноти, чи, скоріше, політизована етнічна спільнота, з політичною системою, яка визнає її
групові права»90.
Нації створюються шляхом трансформації етнічної групи у складі багатоетнічної держави
в самосвідому політичну спільноту або ж злиттям різних груп і формуванням поліетнічної чи
однорідної культури, якою опікується модерна держава.
Відмінності між двома школами модерністів, зрозуміло, суто умовні і визначаються,
головним чином, більшою увагою до економічних чи політичних чинників у формуванні націй.
Зрештою, в рамках модерністського підходу існують версії, які неможливо віднести до тієї чи
іншої школи: наприклад, теоретичні концепції найвідоміших «модерністів» Е. Ґелнера чи Б.
87 Nairn T. The Break–Up of Britain: Crisis and Neo–Nationalism. London, 1977. P. 341.
88 Smith A. The Etnic Origins of Nations. Oxford UK; Cambridge US, 1993. P. 9.
89 Brass P. Ethnicity and Nationalism. Theory and Comparison. New Dehli; London, 1991. P. 15–16.
90 Ibid. P. 20
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 44
Андерсона не підпадають під якісь стандарти.
Загалом, з аргументами модерністів важко не погодитися, якщо розглядати нації як
політичні спільноти, чи аналізувати процес формування національних держав, або ж звернутися
до понять на зразок «національного характеру», що з’явилися, лише у XVIII ст. під впливом
Романтизму.
Проте, зауважує Е. Сміт, в минулому можна знайти вражаючі паралелі з «модерною» ідеєю
національного характеру та національної ідентичності. Як греки або римляни дивилися на
«чужинців», тобто тих, хто не належав до їхніх культур? Як давні єгиптяни ставилися до
нубійців та вихідців з Малої Азії? Хіба в Біблії не йдеться про відмінності між різними
«народами»? Чи не нагадує патріотизм полісів та загальногрецький спротив персидській навалі
модерний націоналізм? Відомо чимало історичних свідчень того, що й у давні часи, і в середні
віки палали почуття, тотожні «національній свідомості» чи «національній ідентичності»
модерних часів. Таких свідчень цілком достатньо, щоб поставити під сумнів твердження
модерністів про «випадковість» чи «винятковість» націй у домодерну добу.
Зрозуміло, що модерністи не відкидають цілком ідеї про те, що нації виникли з
«матеріалу», підготовленого попереднім розвитком людства. Якщо, наприклад, за П. Брассом,
нація – це політизована етнічна спільнота, то очевидно, що етнічна спільнота має до –модерні
корені. Б. Андерсон вважає, що появі націй передував тривалий процес культурної ерозії і
трансформації всеєвропейської «уявленої спільноти» в національні форми. «Етатисти»
простежують еволюцію середньовічних держав у «національні», отже, de–facto визнають
наявність політичних коренів модерних національних держав і націй. Мабуть, основна риса, яка
відрізняє модерністів від їхніх опонентів, це певна абсолютизація дискретності, перервності в
розвиткові націй, прагнення протиставити модерну, національну епоху попередньому
періодові розвитку людства. Ця абсолютизація (зрозуміло, відносна і неоднозначна у різних
авторів) модерності націй, можливо, була своєрідною реакцією раціоналістичної філософії на
поширений націоналістичний міф XIX ст. про прадавні корені й «природність» сучасних націй,
міф, надзвичайно популярний, закріплений у шкільних підручниках і масовій свідомості
більшості націй (див. нарис 5).
Примордіалістська версія
Цей міф, у його гносеологічному варіанті, перебуває в центрі уваги іншої інтелектуальної
школи дослідників націй і націоналізму – примордіалістів («примордіальний» можна
трактувати як «прадавній», «споконвічний» тощо). Оформлення цієї течії було започатковане
Едвардом Шилзом, який у 1957 р. опублікував у «Британському соціологічному журналі»
статтю під назвою «Примордіалістські, особисті, релігійні та громадянські зв’язки».
«Класичний» примордіаліст (у даному випадку йдеться про Кліфорда Ґіртца, професора
антропології Чиказького університету в 60–ті роки) вважає, що в «донаціоналістичну» епоху
склалася система взаємодії, взаємного «зчеплення» між людьми, основана на мовних,
релігійних, расових, етнічних, територіальних та інших зв’язках. Відповідно, етнічна група, як і
нація, для примордіаліста – це «природна» спільнота. Кожна людина як особистість несе в собі
протягом усього життя почуття спорідненості з членами етнічної групи чи нації, почуття, корені
якого – у місці народження, кровних зв’язках, релігії, мові та стилі міжособистісних та
суспільних взаємин, які є «природними» для неї й «духовними» за своїм характером. Ці зв’язки
являють собою «даність» людської особистості й закорінені в її підсвідомості, а не з’явилися
внаслідок раціональної діяльності91.
Соціально–біологічний варіант примордіалізму (П’єр ван ден Берг) пропонує розглядати
етнічність як форму, результат еволюції кровної, біологічної спорідненості. Остання вважається
органічним, природним засобом об’єднання біологічних істот у боротьбі за виживання. Ця
боротьба, що триває протягом усієї історії існування homo sapiens, призводить, зокрема, до того,
що людські спільноти формуються за принципом кровної спорідненості. Отже, етнічна група є
91 Geertz C. (ed.) Old Societies and New States. New York, 1963. P. 108-110.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 45
феноменом, в основі якого – біологічні та генетичні складники. Ван ден Берг визнає, що
уявлення про спільну спадщину певного народу майже завжди буває частково фіктивним. Однак
загалом «кровна спорідненість досить часто є цілком реальною для того, щоб стати основою для
таких могутніх почуттів, які ми називаємо націоналізмом, трибалізмом, расизмом та
етноцентризмом»92.
Соціологічна версія примордіалізму трактує мову, релігію, расу, почуття етнічності і
територіальної належності як основні та найорганічніші форми єднання людей, колективності,
відомі в історії. Саме у цьому розумінні вони є «споконвічними», передують складнішим
суспільним, політичним формам і створюють для них базу. Навіть більше, ці «споконвічні
зв’язки» завжди були й будуть найпоширенішою, найстабільнішою і найприроднішою формою
поділу людей, такою ж важливою, як, наприклад, стать чи географічні кордони. Отже, в
націоналізмі й «націях» немає нічого специфічно нового – це лише особливий вид
функціонування і вияву найдавніших форм міжособистісних стосунків, які існували в
домодерну епоху й існуватимуть після неї93.
Близькими до примордіалістських є концепції, які Е. Сміт пропонує називати
«переніалізмом» (від perennial – постійний, вічний, довічний). Переніалісти не наполягають на
ідеї «природності» націй, вважаючи їх скоріше явищем історичним, соціальним, аніж
природним. Водночас нації та етнічні спільноти розглядаються переважно як ідентичні явища.
Визнаючи, що націоналізм як політичний рух та ідеологія належить до модерної доби,
переніалісти стверджують, що нації – це осучаснені версії праісторичних етнічних спільнот чи
колективних культурних ідентичностей, які існували разом з етнічними спільнотами в усі епохи
людської історії. Спільноти, які ми нині називаємо «націями», почуття та ідеали, ототожнювані
сьогодні з «націоналізмом», існували з давніх–давен, і те, що відповідні терміни виникли лише
в модерну епоху, не заперечує «античності» явищ, які їм відповідають94.
Частина переніалістів робить наголос на етнічній тяглості, розуміючи етнічність як
багатовимірне соціально–психологічне явище, яке не зводиться лише до генетично–біологічних
чи антропологічних компонентів. Зокрема, дослідник етнічних процесів у Східній Європі
Джошуа Фішмен вважає, що етнічність (як почуття) існує передусім на суб’єктивному рівні і
функціонально проявляється у трьох іпостасях: «буття», «дія» і «обізнаність» (так
контекстуально можна було б перекласти поняття being, doing, knowing, які запроваджує
Фішмен, не замислюючись над тим, наскільки вони є науково коректними й сприйнятими).
«Буття» тут є категорією, яка, наскільки можна зрозуміти Фішмена, відображає біологічні
аспекти етнічності (кровну спорідненість, біологічну тяглість тощо). «Дія» відповідає такій
функції етнічності, як збереження колективної ідентичності (фольклор, мова, ритуали тощо). На
відміну від «буття», «дія» виглядає рухливішою складовою етнічності. Вона відкриває
можливості для змін, «редагування» минулого етнічної спільноти, пристосування його до нових
умов, надання йому більшої, вірогіднішої «автентичності». Нарешті, «обізнаність», що існує як
невід’ємна складова «дії» і наслідок останньої, є унікальним, властивим лише певній спільноті
досвідом, колективною мудрістю. Зрозуміло, що ідея, згідно з якою все згадане стосується й
нації, навіть не потребує окремих зауважень. Етнічність (відповідно, й національна свідомість)
як взаємодія згаданих її рис передається з покоління в покоління, з часів, які сягають «сивої
давнини».
Е. Сміт вважає, що хоча Дж Фішмен і повторює деякі примордіалістські штампи
(найочевидніший з них – те, що він ототожнює з категорією «буття»), він усе ж таки відходить
від соціобіологічного редукціонізму, зрештою, в його побудовах немає також «теоретичного
інтересу до примордіалістських вірувань та сентиментів, характерних для культурних
92 Van den Bergh P. Race and Ethnicity: A Socio–Biological Perspective // Hutchinson J. and Smith A. (ed.)
Nationalism. Oxford; New York, 1994. P. 99.
94 Ibid.; Див. також: Smith A.D. Nationalism and Modernism. A critical survey of recent theories of nations and
nationalism. London; New York, 1998. P. 159.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 46
примордіалістів»95. Складається враження, що Е. Сміт, вважаючи за потрібне відокремити
певний напрям у винайденому ним «переніалізмі», намагається не помічати очевидного: якщо
Дж Фішмен і відходить від класичних парадигм примордіалізму, то лише там, де він вважає
можливим контекстуальне пристосування історії етносу, тобто змін культурної ідентичності й,
відповідно, – етнічної свідомості.
Інший варіант переніалізму, за Е. Смітом, представлений концепціями В. Коннора.
Етнічність в інтерпретації цього вченого – почуття, яке перебуває за межами раціонального
осмислення (йдеться про реальне життя, а не про науковий аналіз). Це почуття, зрозуміло, має
давні історичні корені. Це психологічне, чи соціально–психологічне явище, почуття спільності
походження (очевидне повторення відомої думки Е. Ренана). Корені цієї спільності – поза
межами документованої історії, отже вона (ця спільність) є примордіальною, позаісторичною.
Національне почуття, що виникає на основі етнічності, відповідно, також має всі ознаки
ірраціонального. Націю об’єднує «не хронологічна чи фактична історія, а почуття чи відчуття
цієї історії […] яке дає членам нації інтуїтивну впевненість в особливому походженні та
становленні [їхньої] групи»96. Зрештою, нація – це модерний варіант оформлення етнічної
групи. Отже, у формуванні національного почуття і, відповідно, нації, надзвичайну роль
відіграють соціально–психологічні чинники, час виникнення яких іноді навіть важко датувати.
Щоправда, як ми знаємо, В. Коннор є прихильником ідеї модерності націй, і це ставить під
сумнів прагнення Е. Сміта вважати цього автора прихильником «переніалізму». Нація, за В.
Коннором, – це не елітний, а масовий феномен, відповідно, вона виникає в модерні часи – епоху
масових комунікацій, письменності, масової політики, загального виборчого права тощо. Це
загалом відповідає концепціям модерністів, про які йтиметься згодом.
Отже, з «переніалістами» та примордіалістами В. Коннора об’єднує передусім ідея про
прадавні корені етнічних почуттів (що використовується головним чином для пояснення тези
про ірраціональність етнічності і певних аспектів національної свідомості, які Коннор об’єднує
одним терміном «етнонаціоналізм»).
Підсумовуючи основні положення примордіалістської концепції, американський
антрополог Джек Еллер та його співвітчизник, соціолог Рід Кафлан зауважують, що вона
містить три основні ідеї:
1. Всі види «прадавніх» ідентичностей, зв’язків вважаються апріорними, природними,
біологічною «даністю». Вони мають духовний, психологічний зміст та основу й, відповідно,
існують окремо від соціального досвіду і практики, до них. У будь–якому випадку соціальна
сфера не розглядається як їхнє джерело, скоріше навпаки – вони безпосередньо впливають на
суспільну практику97.
2. Ці «прадавні» почуття і зв’язки не піддаються чіткому, раціональному формулюванню,
самоаналізові й усвідомленню, водночас вони мають регулятивну силу, домінують над
людською свідомістю. Якщо людина є членом певної спільноти (етнічної чи національної), вона
не вільна у виборі, так чи інакше вона обов’язково належить до цієї групи, особливо з погляду
мови та культури.
3. Примордіалізм має справу передусім з емотивною, чуттєвою сферою людського буття.
К. Ґіртц, зокрема, оперує такими поняттями, як «почуття належності», «сентименти», «зв’язки»
тощо. Завдяки цьому примордіалізм стає чимось більшим за «теорію інтересу», а прадавні
ідентичності якісно відрізняються від будь–яких інших форм ідентичності (наприклад,
класової)98.
95 Smith A. D. Nationalism and Modernism. P. 161 (E. Сміт аналізує таку працю Дж. Фішмена: Social theory and
ethnography: neglected perspectives on language and ethnicity in Eastern Europe // Peter Sugar (ed.) Ethnic Diversity and
Conflict in Eastern Europe. Santa Barbara, 1980. P. 84 – 85).
96 Connor W. Ethnonationalism: The Quest for Understanding. Princeton. NJ, 1994. P. 202.
97 Eller J. and Coughlan R. The Poverty of Primordialism // Hutchinson /. and Smith A. (ed.) Ethnicity. Oxford; New
York, 1996. P. 45–46.
98 Ibid. P. 46.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 47
«Отже, – пишуть Еллер і Кафлін, – примордіалізм пропонує нам картину, в якій почуття
існують як «даність»: вони не піддаються соціальному моделюванню, аналізові чи змінам, вони
домінують над нами. Важко уявити собі безпораднішу та антисоціологічну концепцію, навіть
більше, велика кількість новіших даних – з таких галузей, як соціологія, антропологія та
психологія – підтверджують теоретичну неспроможність та емпіричну беззахисність цієї
теорії»99.
Австралійський дослідник Пол Джеймс вказує на такі недоліки примордіалістського
бачення націогенези: есенціалізм, ідеалізм, функціоналізм (останній здебільшого стосується
функціоналістського пояснення основних потреб людської натури, зокрема потреби належати до
спільноти). Позбавитися цих недоліків, вважає він, можна, якщо розглядати історію людства як
дискретний процес і, відповідно, – розуміти націю як феномен, характерний лише для
модерного чи постмодерного часу. Але це означало б перехід до рядів прихильників
протилежної інтелектуальної школи100.
Визнаючи загалом критику примордіалістських версій слушною, зазначимо водночас, що
деякі з наведених вище висновків видаються надто радикальним. Слід визнати, що
примордіалісти висувають цілу низку аргументів, з якими не можна не погодитись. У будь–
якому суспільстві (модерному чи архаїчному) людина з дитинства відчуває духовний зв’язок з
членами своєї етнічної, культурної чи мовної спільноти, зв’язок, що має для неї велике емотивне
значення, залишається з нею протягом усього життя, незалежно від того, усвідомлений він чи ні.
Цей зв’язок (чи ціла система зв’язків) певною мірою може служити основою для створення
суспільних чи політичних угруповань. Навіть у тих випадках, коли такого роду зв’язки не мають
великого значення у повсякденному житті людини, їхній вплив на підсвідомому рівні може бути
досить великим.
Підсумок критичних зауважень щодо примордіалістських версій націогенези може бути
таким:
1. «Прадавні», примордіальні емотивні зв’язки, які, на думку примордіалістів, стають
основою формування етнічних груп та націй, не слід розглядати як психологічні чи соціально–
психологічні «константи». Вони змінюються, еволюціонують і навіть зникають. Мовна
самоідентифікація, наприклад, може змінюватись навіть протягом життя однієї людини,
особливо в багатомовних суспільствах, де люди користуються декількома мовами чи
діалектами. Людина здатна свідомо змінювати мовну орієнтацію в залежності від того, яка мова
дає більші можливості для соціальної мобілізації. Те ж саме стосується й релігійної
самоідентифікації, ставлення до кровних зв’язків тощо.
2. Наявність певних етнічних груп з «прадавньою» історією не є достатньою й необхідною
передумовою для формування націй. Нація може виникнути шляхом змішування різних груп з
«прадавньою» історією, нація може й не виникнути навіть тоді, коли певна група має таку
історію тощо.
3. Примордіальні зв’язки не можна розглядати лише як ірраціональні, такі, що не
піддаються аналізові. Насправді етнічна чи національна самоідентифікація – це, значною мірою,
справа раціонального, свідомого вибору, і досить часто – наслідок цілеспрямованої культурної,
освітньої політики держави чи еліт.
Очевидно, відмінності й розбіжності між модерністами і примордіалістами мають,
передусім, термінологічний характер, методологічні розходження між ними відіграють
другорядну роль. Примордіалістські версії віддають перевагу антропологічним, біологічним,
культурним, мовним аспектам етногенези, яка є передумовою націогенези. Модерністи
зосереджуються здебільшого на ідеологічних, політичних, економічних, соціальних і
культурних аспектах націогенези. Характерною рисою примордіалістських версій є телеологія і
біологічний чи культурницький детермінізм. Деякі модерністи схиляються до релятивістських
побудов, інші – віддають належне соціальному чи економічному детермінізмові. Досить
99 Ibid. P. 45 – 46.
«Нації до націоналізму»
Існує кілька версій націогенези, які не можна зарахувати ані до модерністських, ані до
примордіалістських. Аргументи модерністів у цих версіях визнаються цілком слушними,
Примордіалістські також іноді заслуговують на увагу, проте лише в чітко окреслених
понятійних рамках.
Саме тут виникає питання про механізм трансформації донаціональних спільнот у
національні. З одного боку, зрозуміло, що нації – явище модерного часу. З іншого – має право на
існування навіть суто формальне припущення, що націотворення відбувалося «не з нуля», і це
припущення підкріплюється вагомими аргументами, передусім в історичних дослідженнях. Не
всі донаціональні спільноти перетворюються в нації, взагалі, більшість із них, як переконливо
доводив Ґелнер, не стає націями. Проте чимало таких спільнот усе ж таки трансформувалися в
нації. Як наслідок виникає ширша проблема – тяглості, «континуїтету» в розвиткові націй.
Очевидно, на цьому етапі наших міркувань варто визначитися з термінологією. У цьому
відношенні досить цікавий варіант пропонують «етніцисти». Донаціональні спільноти, які
перетворюються (або не перетворюються) в нації, представники цього напряму називають
«етнічними групами», іноді «етносами». Це дає змогу не вживати термін «нація» стосовно
донаціональних спільнот. Але як визначити «етнічну групу»? Які головні складові даного
поняття?
Уникаючи нормативного визначення й узагальнюючи підходи різних авторів до проблеми
дефініцій, Е. Сміт формулює такі основні ознаки, чи риси, поняття «етнічна група»101:
1. Спільна назва, ім’я, яке ідентифікує та формулює «змістові риси» спільноти.
2. Міф про спільну спадщину, який містить ідею про спільне походження і дає етнічній
спільноті почуття уявної спорідненості, за висловом Дональда Горовіца, «великої родини».
3. Спільна історична пам’ять, а точніше, спільні уявлення про спільне минуле (певні події,
міфологізовані герої тощо).
4. Один чи більше елементів спільної культури (здебільшого це релігія, звичаї та мова).
5. Почуття належності до «батьківщини», до певної території, не обов’язково пов’язане з
фізичною присутністю представників етнічної групи на цій території, символічний зв’язок із
«землею предків» (наприклад у діаспорних народів).
6. Почуття спільності (солідарність, компліментарність) частини чи, принаймні, певних
103 Ibid. P. 6.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 50
праці) були також і етнічними (наприклад, поділ на кочові і землеробські народи). Проте,
зазначає Армстронг, нижчі верстви, особливо в «малорухливих» аграрних суспільствах, не
здатні утворювати групу зі стабільною етнічною ідентичністю, оскільки структурі зайнятості
(професійній піраміді, за висловом Армстронга) цих верств бракує елітних шарів. А саме елітні
верстви мають відповідні комунікативні та ділові якості, потрібні для легітимізації класових та
відповідних етнічних бар’єрів104. Отже, в домодерну епоху панують еліти, які здатні формувати
й боронити міфи й символи, спільні для суспільства загалом, як це було у християнській та
мусульманській цивілізаціях.
Утім, нездатність нижчих верств продукувати власні еліти і відповідним чином формувати
спільну етнічну ідентичність є відносною. На певному етапі саморозвитку, під впливом
матеріальних чинників можливе виникнення «контр–еліт». Оскільки в нижчих верствах
ідентичність зберігається, передусім, у мові і звичаях, ці «контр–еліти» спираються саме на
лінгвістичні та етнографічні аргументи у своїх намаганнях подолати монополію попередніх
еліт, як це було, зокрема, у Центральній та Східній Європі. «Іншими словами, – зауважує
Армстронг, – як тільки піраміда зайнятості стає достатню повною для того, щоб група стала
здатною до усвідомлення свого становища у суспільстві, замість неусвідомленої покори
маніпуляціям домінантної еліти, виникає передумова формування її етнічної ідентифікації…» 105.
Особливе значення це має для діаспорних народів (Армстронг згадує вірмен та євреїв), для яких
наявність розвинених еліт була чи не найголовнішою умовою виживання.
Армстронг вказує на три компоненти етнічності, завдяки яким існування етносів чи
етнічних груп простежується протягом досить тривалого часу: символи, міфи і спосіб
комунікації (спілкування), характерні для певного етносу. Зрозуміло, що усі ці поняття є
конкретизацією значно масштабнішого поняття – «культура» у веберівському його розумінні.
Символ, міф та спосіб комунікації тісно пов’язані між собою. Взаємозв’язок усередині етносу
можливий завдяки наявності спільних символів, що формулюються, передусім, у знаковій
системі, мові. Водночас спільність цих символів підтримується характерним для певного етносу
способом спілкування. Зрештою, міф є формою легітимізації етнічних символів та способів
комунікації. Символічне спілкування всередині етнічної групи – це не лише безпосередні
контакти, це також спілкування, зв’язок у часі, «значною мірою етнічний символічний зв’язок –
це зв’язок протягом longe durée, між мертвими і живими» 106. Міфи і символи відіграють
надзвичайно важливу роль у формуванні почуття єдності етносу та забезпеченні його
спадковості.
Так само трактує процес етно–і націогенези Е. Сміт. Він також наголошує на особливій
ролі символів, міфів та «історичної пам’яті» для тривалого існування етносів. Зокрема, велике
значення, на його думку, мають міфи про історичне походження етносу (нації), міф про
«золотий вік» та міф про обраність (докладніше про це йтиметься у нарисі 5). Крім того, Сміт
пропонує два варіанти еволюції етнічної групи в націю.
Існує два види «етнічного ядра», довкола якого відбувається процес націотворення:
латеральний (горизонтальний) та демотичний (вертикальний) типи. Латеральний, або
аристократичний, тип етносу трансформується в націю шляхом «бюрократичної інкорпорації»
підлеглих етносів. Така інкорпорація забезпечується державою, очолюваною панівною етнічною
аристократією, якій вдається забезпечити індоктринацію власних етнічних символів, міфів та
способів спілкування серед підлеглих етнічних груп.
Сміт наводить три історичних приклади вдалої «бюрократичної інкорпорації»,
посилаючись на досвід Англії, Франції та Іспанії. «В усіх трьох випадках, – пише він, – нижчі
верстви та другорядні території були поступово інкорпоровані державою, основу якої складала
провідна етнічна група. Цього вдалося досягти адміністративними й фіскальними заходами та
залученням певних верств населення у міждержавну війну, як це було під час англійсько–
104 Ibid.
105 Ibid. P. 9.
106 Ibid.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 51
французьких воєн. Іншими словами, етнос вищого класу спромігся утворити відносно
потужний та стабільний адміністративний апарат, здатний визначити і забезпечити існування
нової і ширшої культурної ідентичності»107.
В Англії формування домінантної етнічної групи відбувалося шляхом змішування
норманських завойовників і датчан з англо–саксами (мішані шлюби, мовні запозичення,
формування спільної мовної культури тощо). У XIV ст., стверджує Е. Сміт, незважаючи на
відсутність чітких державних кордонів, масової освіти, усталених громадянських прав та інших
громадянських елементів майбутньої нації, в Англії вже існувала внутрішня етнічна
солідарність населення. Англійці мали спільну етнічну назву, спільний міф та історичну
пам’ять. Існувало почуття спільності культури, основане на мові та єдиній церковній
організації. Зрештою, географічне становище Англії також сприяло зміцненню почуття етнічної
єдності. Зрозуміло, що про існування модерної нації у ті часи не йдеться, вона виникла вже за
часів Промислової революції108.
Так само відбувалася «бюрократична інкорпорація» у Франції. Уже за часів Меровінгів
відбувалося змішування елементів культури франкської еліти з романо–галльською культурою,
однак процес інтенсивної інкорпорації розпочався уже за Капетингів. Етнічним ядром, довколо
якого розгортався процес формування єдиної етнічної спільноти, була франкська еліта, їй
вдалося налагодити ефективну, централізовану систему державного управління в північній і
центральній Франції, яка згодом була поширена на інші території. На цій основі відбувалися
процеси уніфікації економіки, стандартизації мови та законодавства, завдяки чому в XVII ст.
виникли передумови для формування модерної французької нації, вважає Е. Сміт. Проте, як
довів Южин Вебер, перетворення «селянина на француза» ще наприкінці XIX ст. було
актуальним завданням.
В Іспанії королівства Кастилія та Арагон (і відповідні аристократичні еліти) стали центром
тяжіння у формуванні гомогенної етнічної спільноти. Тут процес інкорпорації, який,
насамперед, мав виразне релігійне забарвлення, супроводжувався відчуженням груп, які не
бажали «інкорпоруватися» й, очевидно, мали власне розвинене почуття етнічної ідентичності,
також основане на релігійних нормах (мориски та євреї). Варто зазначити й те, що формування
«іспанської» ідентичності не призвело до зникнення інших етнічних ідентичностей, свідченням
чого стало відокремлення Португалії, боротьба каталонців за незалежність, існування окремої
культурної ідентичності басків, галісійців та андалузців у наші дні. Проте «бюрократична
інкорпорація» в Іспанії усе ж таки відбулася, що створило передумови для формування
іспанської нації.
Отже, за Смітом, узагальнена картина трансформації «латеральних» аристократичних
спільнот у нації постає такою: провідна етнічна група (яка є водночас провідною соціальною
групою) формує державу, в межах і засобами якої відбувається процес інкорпорації підлеглих
етнічних груп. «Бюрократична інкорпорація» не означає етнічної асиміляції, йдеться про
формування нової ідентичності, яка виникає через злиття попередніх і в якій домінують
символи, комунікативні засоби, міфи і цінності провідної етнічної групи. Вони реалізуються у
спільних звичаях і традиціях, мистецтві й мові, юридичних нормах та інституціях тощо. Усе це
створює ґрунт, на якому виникає нація.
Шлях перетворення «демотичних» етнічних груп у нації має інший характер і
спрямованість. Держава може лише опосередковано впливати на цей процес, оскільки ці групи
є для неї або підлеглими, тобто «етнічно чужими», або вона явно виходить за межі «етнічного
ядра», як це було, наприклад, у Росії чи Візантійській імперії (загалом «демотичні» етнічні
спільноти є здебільшого суб’єктами імперської влади). В «демотичних» групах культурні міфи,
символи й цінності, історична пам’ять передаються не лише з покоління в покоління, а й у
просторі, на території, яку займає певна етнічна група, а також між суспільними верствами.
Основою, механізмом цього процесу є передусім релігія з відповідним священним текстом,
обрядами тощо. Серед православних греків і росіян, коптів та ефіопів, вірменів–григоріанців,
107 Smith A. The Origins of Nations // Hutchinson J. and Smith A. (ed.) Nationalism. P. 148.
Соціально–культурні передумови
111 Anderson B. Imagined Communities (2nd. ed.) London; New York, 1991. P. 37–46, 12.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 54
передусім про певні діалекти) стала мовою спілкування з Богом, монополія латиномовних
католицьких священиків на контакт із небесами була підірвана. В дію вступив фактор, який
Андерсон назвав «фатальною розмаїтістю мов». Діалекти, які до «друкарської революції» і
Реформації мали право на існування лише на рівні «нижчої культури», почали набувати вищого
соціального статусу. Успіхи друкарства створили технічну базу для соціалізації цих діалектів,
які водночас стали мовою релігійного й, відповідно, політичного дисидентства.
До ери друкування Рим відносно легко придушував єресі, оскільки комунікативні
можливості римської церкви були набагато ширшими, аніж у її опонентів. Тези М. Лютера,
спочатку надруковані латиною, були перекладені німецькою, видані й протягом двох тижнів
(для середньовіччя – неймовірно короткий строк) поширилися на всіх німецьких територіях. Л.
Февр і А. Мартен наводять таку цифру: з 1522 по 1546 pp. переклад Біблії німецькою мовою
(повний чи фрагменти), зроблений Лютером, перевидавався 430 разів (Лютера, пише Андерсон,
можна вважати автором перших бестселлерів)112. Очевидно, що «друкарська революція»,
розширюючи комунікативні можливості суспільства, створюючи новий «інформаційний
простір», уможливила й релігійну революцію, якою стала Реформація.
Остання, у свою чергу, сприяла «націоналізації» мов і утворенню якісно нових «уявлених
спільнот». «Союз між протестантизмом і друкарським капіталізмом, – зазначає Андерсон, –
поширення дешевих популярних видань швидко створили нову читацьку аудиторію – не в
останню чергу серед купців і жінок, які здебільшого не знали латини, і водночас сприяли їх
згуртуванню в політико–релігійній боротьбі. Не дивно, що це викликало глибинні потрясіння не
лише в церкві. Подібний землетрус покликав до життя перші позадинастичні … держави на
зразок Голландської республіки…»113. Склалося уявлення про те, що уособленням і джерелом
влади може бути не монарх, а громадянська спільнота.
Незалежно від Реформації й поширення друкарства, паралельно з ними, відбувався ще
один важливий процес, який створював культурні передумови виникнення націй. Йдеться про
розвиток «адміністративних діалектів» – мов державного управління, в основу яких були
покладені певні діалекти, мови королівських дворів. Приблизно з кінця XIV ст.
ранньоанглійська мова стає мовою офіційних документів уряду в Англії, французька набуває
такого статусу з середини XVI ст. (у більшості європейських країн латина домінує в
адміністрації значно довше). Звичайно, повільна, напівсвідома, здебільшого викликана
прагматичними мотивами, «етатизація діалектів» не була прототипом цілком свідомої,
цілеспрямованої мовної політики XIX ст., наголошує Андерсон, проте вона також
безпосередньо впливала на розпад єдиної всеєвропейської «уявленої спільноти» 114. Водночас
друкарська революція створила сприятливі технічні умови для розвитку «державних» мов: вони
стали мовами державної документації, зберігання інформації, контролю, обліку, стандартів
тощо.
Наслідком усіх згаданих зрушень і подій стала ерозія всеєвропейської християнської
спільноти, утворення протонаціональних спільнот, зміна світоглядних настанов, уявлень про
світ і природу влади, формування нового типу особистості, підготовленої до формування у
власній уяві нового типу спільнот. Для цієї нової особистості світська держава і мовне
середовище, утворене «друкарською революцією» і Реформацією, були природними. Між
такими особистостями завдяки існуванню преси, друкованих засобів комунікації складалася
система «лінійних соціальних зв’язків» (Джеймс Дж. Шіган), тобто «заочних взаємин». Не
будучи знайомими, ці люди знали, принаймні абстрактно, про існування інших подібних людей,
з подібним суспільним становищем, подібними культурними й економічними інтересами 115. Це
був могутній суб’єктивний чинник, який створив соціально–психологічний ґрунт для
Суспільно–політичні передумови
119 Reynolds S. Regnal Sentiments and Medieval Communities // Hutchinson J. and Smith A. (ed.) Nationalism. P. 138–
139.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 57
відповідає ідеї нації, яка з’явилася в модерні часи (ототожнення понять «нація» і «народ»). Чи
можемо ми говорити про «масову свідомість» стосовно середньовіччя з його
калейдоскопічними локальними територіальними спільнотами, відсутністю засобів масової
комунікації, неписьменністю і політичною безправністю переважної більшості населення? Чи
можемо ми шукати «національну» свідомість за тих часів, коли система суспільних лояльностей
будувалася на позанаціональних засадах – релігійних, васальних, династичних? Водночас не
можна не помітити, що деякі елементи цих лояльностей складали соціально–психологічне
підґрунтя для формування саме національної свідомості в майбутньому, вже в модерну епоху.
Отже, еволюція державних форм у Європі створювала передусім соціально–політичні і
психологічні передумови для формування націй у модерну епоху, проте вона не була еволюцією
націй. Як зауважує Майкл Манн, цей процес не був однобічним. Загальноприйнята схема
взаємозв’язку державотворення і націотворення, наголошує він, будується на ідеї поступового
поширення державного суверенітету з «верхів» на «низи». Справді, зазначає він, виникнення
націй і націоналізму було одним із наслідків розвитку модерної держави. Проте й «низи»
активно впливали на еволюцію державних форм, як у донаціоналістичну епоху, так і в її
рамках120.
Манн пропонує розмежовувати дві «протонаціональні фази» в еволюції націй і
націоналізму в домодерну добу: релігійну і комерційно–етатистську. Повторюючи аргументи Б.
Андерсона щодо Реформації і «друкарського капіталізму», як передумов формування націй, він
вважає, що Реформація і Контрреформація (релігійна фаза) спонукали протестантських
володарів та їхніх противників шукати шляхів приборкання цих масових (як для середньовіччя)
рухів. Отже, «низи» опосередковано сприяли зрушенням у державних «верхах». Там, де різні
церкви ставали основою для організації держав чи регіонів, конфлікти між ними могли сприяти
виробленню «протонаціональних» почуттів серед нижчих класів, як це було під час релігійних
воєн. Утім, ця тенденція була обмеженою, оскільки як католицька, так і протестантська церкви
були «транснаціональними» (цікаво, що Манн вживає це слово без лапок), а державні, мовні та
церковні кордони не збігалися.
Наприкінці XVII ст., вважає Манн, починається комерційно–етатистська фаза
«протонаціональної» еволюції. У Британії та Голландії домінував торговельний (комерційний)
капіталізм, в Австрії і Пруссії – мілітаристська держава, у Франції діяв «змішаний варіант»
мілітаристської держави та комерційного капіталізму. На цій фазі відбувалося формування,
«стандартизація» соціальних ідентичностей в рамках певних держав, і хоча цей процес
здебільшого стосувався «вищих» класів, «низи» також відігравали у ньому досить активну роль,
особливо там, де були сильними буржуазні верстви. Ідея нації ще не стала мобілізуючою силою
для більшості суспільства, однак «технічні» передумови для цього вже були створені.
Головним наслідком «протонаціональних» фаз була поява двох основних елементів, на
основі яких згодом формувалися нації: держав з відносно усталеними територіями й кордонами
та регіональних етнічних спільнот. З кінця XVIII ст. у процесі взаємодії цих двох елементів і
розгортається епопея формування націй. І в цьому процесі дедалі більшу роль відіграють
«низи», особливо очевидним це стає з початком епохи «масової політики» і з «пробудженням»
націй у XIX – XX ст.
Дж. Броілі розглядає цю проблему дещо в іншому контексті. Посилаючись на приклад
Англії і Франції, він стверджує, що в цих країнах успіхи монархій у творенні суверенних
держав, формуванні загальнодержавних інститутів, зумовлювалися тією обставиною, що
«суверенізація» держави забезпечувалася не простим тиском «згори», а системою
домовленостей, угод між монархом і політичною спільнотою, якою він керував (зрозуміло, що в
даному випадку йдеться не про «маси». «Відповідно, – пише англійський історик, – концепція
суверенності в ході свого розвитку завжди пов’язувалась з поняттям прав і свобод […] Ідея
суверенної держави вимальовувалась поступово, у процесі налагодження стосунків [між
суб’єктами та об’єктами влади]»121. Згодом ідея прав і свобод та їх забезпечення суверенною
120 Mann M. A Political Theory of Nationalism and Its Excesses // Sukumar Perival (ed.) Notions of Nationalism.
Budapest; London; New York, 1994. P. 45.
«В епоху націоналізму, – писав Ганс Кон, – нації стають великими колективними дійовими
особами історії; відмінність у характері та світогляді між ними належить до головних чинників,
які визначали хід подій. Лише в цю епоху не стільки воля особистостей, династій чи
позанаціональних спільнот на зразок церков чи класів, скільки воля націй набула вирішального
значення…»122. Нації в модерну епоху, яка є водночас й епохою націоналізму, існують і діють як
«колективні особистості». У цьому, очевидно, полягає квінтесенція розуміння націогенези і
феноменології націй. Нації ототожнюються не з певними соціальними групами, не з елітами, не
з державами, а зі спільнотами, які перекривають соціальні, релігійні, сімейні, регіональні та
інші кордони. Нації перетворюються на найбільші в історії людства колективи, якщо
користуватися мовою соціології.
Саме в такому контексті ми розглянемо процес націогенези в модерну епоху. Загальний
фон цієї епохи визначила, за висловом Е. Гобсбаума, «подвійна революція» – серія суспільно–
політичних, економічних, технологічних, культурних та інших змін, викликаних Французькою
революцією і промисловим переворотом (який ще називають Промисловою революцією).
Французька революція створила новий тип політичної практики, пов’язаний, передусім, з
виходом на політичну арену мас, масштабним втручанням держави в усі сфери життя цих мас,
ототожненням їхніх інтересів з інтересами держави і, зрештою, з легітимізацією ідеї народного
суверенітету (деякі дослідники взагалі стверджують, що Французька революція створила першу
модерну націю в Європі). Промислова революція викликала масштабні соціальні, економічні й
технологічні зрушення, що сприяли поширенню цього нового типу політичної практики
спочатку в Європі, а згодом – в усьому світі (розвиваючи далі цю думку, можна згадати, що
масштабна технологічна революція, яка розпочалася в середині XX ст., також створила якісно
нові умови в житті націй, але це – окрема тема). Промислова революція викликала також
нерівномірності у розвиткові націй, що спричинило загострення конкуренції між ними й
водночас сприяло активізації націогенези. Зрештою, «подвійна революція» активізувала
процеси, що відбувалися в суспільно–політичній, економічній, соціальній, культурній та інших
сферах у домодерну добу, процеси, що мали безпосереднє відношення до формування націй.
Зрозуміло, що ми не можемо висвітлити всі ці зрушення у нашому нарисі, оскільки це
питання потребує окремих детальних досліджень. Згадаємо лише деякі, найбільш промовисті
факти, які проілюструють процес націотворення в модерну епоху.
У процесі націотворення з кінця XVIII ст. досить чітко простежуються кілька тенденцій,
які взаємно доповнювалися, перепліталися, зливалися в одному напрямі. З одного боку, вже
Французька революція дала перший приклад цілеспрямованого, свідомого «конструювання
122 Kohn H. The Idea of Nationalism. Study of Its Origins and Background. New York, 1946. P. 19.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 59
нації» засобами державної чи групової політики. Водночас вона ж продемонструвала, що
процес націотворення чималою мірою є спорадичним, випадковим, непередбаченим, що він
складається з величезної кількості дій, які безпосередньо не пов’язані з націотворенням, проте
позитивно впливають на нього. Це знову висуває на передній план питання про співвідношення
«об’єктивних» і «суб’єктивних» чинників в існуванні нації та її генезі. Причому, як ми вже
зазначали, поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» чинники націогенези в нашому розумінні є
умовним, суто аналітичним поділом.
Інший важливий аспект, безпосередньо пов’язаний з попередніми, – проблема інтеграції та
дезінтеграції. Націотворення відбувалося у цих двох напрямах. У країнах, де нації формувалися
в рамках уже існуючих держав – «матриць», основне завдання полягало в забезпеченні умов для
культурної, політичної, соціальної та економічної інтеграції населення. Таке ж завдання стояло
перед елітами «культурних націй», які були поділені між багатьма культурно спорідненими
політичними одиницями – як класичний приклад тут можна назвати Італію і Німеччину. В
імперіях інтеграційні тенденції (які часто перетворювалися на асиміляторські) зіткнулися з
рухом протилежного спрямування, коли підлеглі центрові етнічні групи стали ініціаторами
дезінтеграційних процесів (характерно, що після розпаду імперій етногрупи, які виступали
ініціаторами дезінтеграції, стали ініціаторами інтеграційних процесів, але при цьому зіткнулися
з дезінтеграційними прагненнями інших етнічних груп – класичний приклад того, що Г.
Моргентау називав «абетковим парадоксом»). Складається враження, що історія націотворення
у XIX– XX ст. – це історія боротьби і взаємодії згаданих тенденцій. Інтеграційні (доцентрові) та
дезінтеграційні (відцентрові) тенденції також утілювалися як на рівні цілеспрямованої
політики, так і виникали унаслідок незапрограмованої взаємодії «об’єктивних» чинників.
Зрештою, поняття «інтеграція» й «дезінтеграція» стосуються не лише націй чи
багатонаціональних конгломератів. XIX– XX ст. – це також період розпаду старих і формування
нових соціальних, релігійних, культурних, економічних та інших спільнот і зв’язків як
усередині націй, так і на транснаціональному рівні.
Розглянемо деякі «суб’єктивні» чинники, які можна, принаймні умовно, на аналітичному
рівні, відокремити від «об’єктивних». У даному випадку йдеться передусім про формування
того, що дослідники називають «національною ідентичністю», «національною свідомістю»
тощо. Ми згадали про свідоме, цілеспрямоване творення нації методами державної і публічної
політики. У цьому випадку, очевидно, найпоказовшіим буде приклад суспільного явища, яке Е.
Гобсбаум назвав «винайденою традицією».
«Винайдена традиція, – стверджує Гобсбаум, – означає певний тил [суспільної] практики
ритуального чи символічного характеру, який звичайно регулюється прямо або опосередковано
загальноприйнятими правилами, мета яких – індоктринація певних цінностей чи норм
поведінки шляхом повторення. Наявність такої практики автоматично вимагає зв’язку з
минулим, континуїтету, який забезпечується апеляцією до відповідного історичного досвіду» 123.
Існує три типи винайдених традицій, зазначає Гобсбаум. Перший встановлює або символізує
суспільний взаємозв’язок, членство всередині групи, реальної чи штучної спільноти. Другий
створює чи легітимізує певний варіант суспільних інститутів, статусу або влади. Основною
метою винайденої традиції третього типу є соціалізація певних поглядів, систем цінностей або
норм поведінки124.
На думку Гобсбаума, епоха масового «винаходу традицій» в Європі збігається з епохою
націоналізму (кінець XVIII – XX ст.). «Винахід традиції» – феномен новітнього часу, модерної
доби, невід’ємний елемент процесу націотворення. Водночас «винахід традицій» досить
виразно демонструє внутрішню суперечливість процесу націотворення, – «традиції», які
створюються для легітимізації модерного феномена, здебільшого побудовані на апеляції до
минулого (іноді не такого вже й давнього).
Зрозуміло, що Гобсбаум, поважний марксистський історик, пояснює «винахід традиції»
123 Hobsbawm E. Invention of Tradition // Hobsbawm E., Roger T. (ed.) The Invention of Tradition. Cambridge; New
York; Port Chester; Melbourne; Sydney, 1983. P. I.
124 Ibid. P. 9.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 60
конкретними суспільними, передусім соціальними, потребами. «Цілком нові, або старі, проте
радикально трансформовані соціальні групи, середовища та умови, – пише він, – вимагали
нових інструментів зміцнення й вираження соціального взаємозв’язку та ідентичності,
структурування суспільних відносин. Водночас суспільні зміни призвели до того, що існування
традиційних форм державного правління, соціальних та політичних ієрархій ставало дедалі
складнішим, а часом і просто неможливим. Це вимагало нових методів правління та
встановлення нових форм лояльності. Цілком природно, що винахід «політичних» традицій був
тим більш свідомим і програмованим, що його авторами були політичні інститути, які ставили
певну політичну мету»125.
Найбільш адекватною вимогам моменту формою лояльності та організації людських
спільнот у цей час стала нація. Відповідно, «винахід традицій» спрямовувався на формування й
зміцнення націй як у Європі, так і в усьому світі. Очевидно, немає потреби особливо
наголошувати на тому, яке значення для національної свідомості мають такі символічні прояви
«винайденої традиції», як національний прапор (триколор Французької революції, безперечно,
став зразком для масового наслідування в XIX – XX ст.), національний гімн (можливо, перший
із них – гімн Великої Британії 1740 р.) або національні свята (мабуть, серед перших тут були 14
липня у Франції, та 4 липня у США). В модерну епоху частиною «національної традиції» став
також цілий набір неформальних «символів–портретів» націй: Маріанна як символ Франції,
Джон Буль – Англії, дядько Сем – США. Можна також згадати зооморфні символи, як
формальні, так і неформальні: орел, обраний як символ могутності багатьма націями і
державами, лев – у Великій Британії, ведмідь – у Росії тощо.
Важливим елементом «винайденої традиції» стала глорифікація певної історичної постаті,
символу або події, які вважалися важливими компонентами національної свідомості.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. Німеччина, наприклад, переживала справжній бум у
будуванні пам’ятників імператорові Вільгельму І та Бісмарку, у Франції майже в усіх
муніципалітетах стояв бюст Маріанни. Кожна нація винаходила своїх героїв, символи й видатні
події, які перетворювалися на частину національної міфології, самосвідомості нації.
Як бачимо, «винахід традиції» спрямовувався на кодифікацію соціальної поведінки,
виховання почуття спільності всередині нації, формування спільного культурно–політичного
простору, тобто мав суто функціональне значення. Звичайно, не варто перебільшувати
«запрограмованість», «планомірність», інструменталістське значення, масштаби та наслідки цієї
політики. «Винахід традицій» був лише одним із аспектів значно ширшого, масштабнішого і
значною мірою стихійного процесу інтеграції населення в нації.
Серед культурних чинників процесу націотворення у XIX – XX ст., очевидно, одним із
найголовніших була секуляризація, уніфікація, стандартизація та масове впровадження
«національних» мов, які в одних випадках уже були державними, в інших – мали перетворитися
на такі.
XIX ст. стало «золотою ерою» філології, лінгвістики та літератури, це була епоха
одномовних і двомовних словників, граматик, лексиконів. У 1789 – 1794 pp. з’явився
шеститомний словник російської мови, а в 1802 р. – офіційна російська граматика. Це був
остаточний тріумф секуляризованої мови над церковнослов’янською. У 1792 р. вийшла історія
чеської мови і літератури видатного просвітника Й. Добровського. У 1814 р. Вук Караджич
почав публікацію граматики і словника сербської мови. Починаючи з 1819 p., знамениті своїми
публікаціями народних казок брати Якоб і Вільгельм Грімм розпочали монументальну працю у
галузі граматики, історії та впорядкування німецької літературної мови. З 1854 р. здійснювався
проект 16–томного видання словника німецької мови, завершений майже через сто років. У
1823 р. вийшов двотомний американський словник англійської мови Н. Вебстера. У 1835 – 1839
pp. був опублікований п’ятитомний чесько–німецький словник Й. Юнгмана. У 1846 – 1848 pp.
норвезький просвітник І. Аазен видав норвезьку граматику і словник. Англія і Франція, де
стандартизація, уніфікація й «етатизація» загальнонаціональних мов розпочалися ще в
попередні часи, не уникли лінгвістичної лихоманки: статус цих мов підтверджувався
127 Цей термін згадує Р. Шпорлюк у своїй праці «Комунізм і націоналізм». С. 291.
***
Нарис 4. Етимологія
На відміну від терміна «нація», слово «націоналізм» з’явилося порівняно недавно. Вперше
воно згадується у XV ст.: у Лейпцизькому університеті, заснованому 1409 p., воно згадується
після релігійно–схоластичного диспуту в Празі між професорами чеської «нації» та їхніми
опонентами, що входили до складу інших об’єднань. Тоді це слово означало, як і термін
«нація», певну університетську спільноту, створену для захисту власних корпоративних
інтересів, і вживалось також стосовно студентських об’єднань. У Лейпцизькому університеті
серед професорів існувало чотири «нації», кожна з яких щопівроку висувала свою кандидатуру
на посаду ректора. Можливо, той «націоналізм» був не більше як німецьким варіантом терміна
«нація».
У XVII ст. це слово взагалі було вилучене з інтелектуального обігу, його вживання серед
освіченої публіки просто заборонялося. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині «nationalismus»
означав національний дух, національне піднесення, захоплення власною культурою. Утім уже
тоді з’явилося неґативне семантичне значення слова: Й. – Г. Гердер зауважував, що деякі нації
можуть не лише позичати в інших необхідний для них культурний та історичний досвід і
надбання, а й просто ненавидіти одна одну. Останнє він характеризував як «примітивізм,
вузький націоналізм»133. Проте він визнавав, що націоналізм може мати й позитивне значення
тоді, коли нації доводиться самотужки вирішувати якісь складні завдання. В Німеччині XIX ст.
слово «націоналізм» було непопулярним, воно навіть не з’являлось у найповніших на той час
словниках–лексиконах Брокгауза і Майєра. Згодом, у XX ст., «націоналізм» ототожнювався в
німецькій мові або з надмірними виявами національних почуттів і навіть ксенофобією, або ж з
акцентуванням важливості національної держави. Цілком зрозуміло, що таке значення слова
«націоналізм» було пов’язане зі специфікою розуміння терміна «нація» в німецькій мові.
133 Kemilainen A. Nationalism. Problems Concerning the Word, the Concept and Classification. Jyvaskila, 1964. P. 49.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 65
«Націоналізм», здебільшого, пов’язувався з характером відносин між націями.
Слово «націоналізм» французькою мовою уперше вжив абат Огюстен Баруель у 1798 р.
майже в тому ж значенні, що й німецький відповідник 134. У своїх «Мемуарах до історії
якобінства», написаних на еміграції в Лондоні, католицький священик ототожнював
«націоналізм» з «патріотизмом», партикуляризмом і егоїзмом, підкреслюючи як негативну рису
його революційний, руйнівний характер. Націоналізм, «любов до нації», замінив, на думку
Баруеля, любов до людства в цілому135.
У Франції це слово також спочатку не увійшло до активного політичного чи
публіцистичного лексикону, а пізніші згадки про нього не залишають сумнівів щодо його
негативного значення. Словник Робера (1860) ототожнює «націоналізм» із національною
винятковістю і ксенофобією. Фактично воно було, значною мірою, синонімом слова «шовінізм».
Щоправда, французькі історики кінця XIX – початку XX ст. словом «націоналізм» уже
позначали національний рух, уживаючи його як відносно нейтральний термін. Поява на
історичній сцені монархічно–націоналістичної Action Française надала нового значення слову. В
розумінні одного з відомих поборників інтегрального націоналізму, М. Барре, «націоналізм» був
засобом об’єднання нації, її інтеграції і, відповідно, термін використовувався для означення
ступеня цієї єдності.
В англійській мові слово «націоналізм» з’являється у першій половині XIX ст. Спочатку
воно взагалі було терміном теологічним: Оксфордський словник 1836 p., зокрема, ототожнював
«націоналізм» із доктриною, згідно з якою певні нації є об’єктом божественного вибору. Згодом
воно вже ототожнювалося з почуттям національної індивідуальності, зі словом
«національність», «патріотизм». На відміну від німецької, в англійській мові слово
«націоналізм» було нейтральним як в ідеологічному значенні, так і з морально–етичного
погляду, позбавленим моралізаторського контексту (згодом впливи інших ідеологій внесли в
нього певні корективи). Зауважимо, що в сучасній англійській мові слова–пари nationalism –
nationality, nationality – nation нерідко вживаються як синоніми.
У другій половині XIX ст. термін поступово набув поширення в інших європейських
мовах, зокрема у слов’янських. Загалом його зміст і значення залежали від історичного
контексту й культурно–інтелектуальних та політичних традицій тієї чи іншої країни.
Здебільшого в мовах націй, які прагнули «національного визволення», переживали період
«національного відродження» чи націотворення, слово «націоналізм» мало нейтральний або
позитивний контекст, ототожнювалося з боротьбою за національні права. Поширення марксизму
в Європі й, зокрема, в центрально–і східноєвропейському регіонах, загострення
міжнаціональних суперечностей і боротьба між передовими націями за економічний і
політичний поділ світу, що вилилась у Першу світову війну, призвели до того, що слово
«націоналізм» дедалі більше, особливо в масовій свідомості, набувало негативного значення,
ототожнювалось із ксенофобією і національною ворожнечею, особливо в ліберальній,
консервативній та марксистській публіцистиці. Зрештою, слово «націоналізм» стало вживатися і
як ідеологічний ярлик, і як публіцистичний термін, зміст якого трактується часом надзвичайно
широко. Ситуація ускладнюється й тим, що історично з’явилися слова – «сателіти», які нерідко
ототожнюються зі словом «націоналізм», а то й просто підмінюють його.
Термін «націоналізм» уже досить давно увійшов до словника суспільних наук, а також
деяких дисциплін, пов’язаних із вивченням людини як біологічної істоти. Він згадується у
працях не лише істориків, політологів, соціологів, літературознавців чи етнографів, а й серед
антропологів, психіатрів, психоаналітиків. Водночас, він набув надзвичайної популярності в
публіцистиці, широко вживається у повсякденному житті.
Зрозуміло, що все це не сприяло винаходові якоїсь універсальної дефініції націоналізму.
134 Hyslop B. F. French Nationalism in 1789 According to the General Cachiers. New York, 1934. P. 22.
135 Kamenka E. (ed) Nationalism: The Nature and Evolution of an Idea. New York, 1976. P. 8.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 66
Безперечно, універсальна дефініція, як і у випадку з терміном «нація», неможлива і непотрібна,
проте, варто якось систематизувати різні підходи до визначення цього поняття. Можна лише
вкотре визнати, що кількість інтерпретацій терміна «націоналізм» безпосередньо залежить від
кількості дослідників, які звертаються до з’ясування сутності феномена, що його це слово
відображає. Як і у випадку з терміном «нація», перед нами хаос дефініцій, пов’язаний, по–
перше, з поліморфністю самого феномена націоналізму, колосальною кількістю його історичних
утілень і перевтілень, які вже трапилися і яких можна очікувати в майбутньому.
Характерно, що відчувається й певний тиск політичної кон’юнктури, оскільки націоналізм
як суспільно–політичне явище залишається одним із найвшшвовіших чинників сучасного
історичного розвитку. Нарешті, у світовому суспільствознавстві (якщо обмежуватися цією
сферою) існує й співіснує кілька інтелектуальних шкіл і традицій, кожна з яких інтерпретує
націоналізм у свій спосіб, з відповідним термінологічним інструментарієм.
Отже, будь–якому дослідникові націоналізму доводиться обирати те значення терміна, яке
найбільше наближається до сфери його наукових інтересів чи інтелектуальної традиції, якій він
віддає перевагу. Утім у ході «еволюційних змін» терміна «націоналізм» визначилися кілька його
загальновизнаних параметрів. Вебстерівський «Новий міжнародний словник» дає кілька
тлумачень терміна:
1. Національний характер або почуття; національність.
2. Характерна риса, характеристика певної нації.
3. Відданість національному інтересові та національній єдності й незалежності.
4. Самопосвята власній нації та її принципам; патріотизм.
5. Фаза у розвиткові соціалізму, за якої відбувається націоналізація промисловості.
6. Теологічне значення. Доктрина, згідно з якою певна нація чи нації є богообраними.
Е. Сміт дещо розширює рамки значень слова «націоналізм». У сучасній термінології 136,
принаймні в англомовному просторі, воно має різні версії:
1. Процес формування та утвердження націй або національних держав загалом.
2. Усвідомлене розуміння належності до нації, поєднане з прагненням її безпеки й
процвітання.
3. Мовні й символізовані означення «нації» та її ролі.
4. Ідеологія, що складається з таких основних компонентів: нація як культурна спільнота,
нація як спільнота єдиних прагнень і волі, й зрештою – програма реалізації цих прагнень і волі.
5. Суспільний і політичний рух, завдання якого – досягнення нацією певної мети та
здійснення її (нації) волі.
Як зауважує Е. Сміт, може бути принаймні два заперечення щодо необхідності і
можливості універсальної дефініції націоналізму. Перше з них загалом стосується будь–якої
дефініції. Спроба обмежити феномен сумою однозначних визначень призведе до того, що
кожний з компонентів дефініції потребуватиме свого пояснення, які, у свою чергу, також
вимагатимуть пояснень і т. ін., унаслідок чого зникає сам сенс подібних інтелектуальних вправ.
Друге заперечення має методологічне значення. Явища, з якими мають справу
суспільствознавці, надто різні, багатоаспектні, іншими словами, поліморфні (саме націоналізм –
найкраще свідчення цьому), тому звести їх до спільного знаменника просто неможливо137.
Пошук узагальнюючого, універсального визначення «націоналізму» ставить перед
дослідником і таку дилему: чим вищий рівень узагальнення, тим більшою буде кількість
винятків із нього, пов’язаних з конкретно–історичними чи географічними варіаціями
націоналізму. Разом з тим, кожне конкретне дослідження конкретного націоналізму традиційно
починається з пошуку узагальнюючої дефініції чи теорії. Вихід із цього зачарованого кола давно
вже знайдений: залежно від своїх інтелектуальних смаків й уподобань (якщо вони є) дослідник
звертається до тієї чи іншої теорії, дефініції націоналізму і будує своє дослідження, виходячи з її
основних постулатів. Звідси випливає лише один висновок: про необхідність знання принаймні
основних, найзагальніших теорій і дефініцій націоналізму.
136 Сміт Е. Національна ідентичність. Київ, 1994. С. 80; Smith A. National Identity. London, 1991. P. 72.
137 Smith A. Theories of Nationalism. New York; Evanston; San Francisko; London, 1971. P. 165.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 67
Дефініції
139 Kohn H. The Idea of Nationalism. Study of its Origins and Background. New York, 1946. P. 18.
140 Ibid. P. 16
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 68
«патріотизму»). Зрозуміло, що йдеться про «націоналізм» як почуття окремішності, за схемою
«ми – вони». «Ці почуття, – зазначає Г. Кон, – не створюють націоналізму; вони відповідають
певним фактам – території, мові, спільному походженню – усе це можна знайти і в націоналізмі
[…] Можна сказати, що певне почуття національного існує і перед народженням модерного
націоналізму – почуття, сила якого і варіанти прояву змінювалися час від часу… Проте воно
було здебільшого несвідомим і неоформленим» 141. Сама «ера націоналізму» прийшла значно
пізніше, в епоху формування «новітніх націй», в епоху, яку відкрила Французька революція.
Ілія Кедорі, якого Е. Сміт характеризує як представника «консервативної школи», вважає
націоналізм передусім політичною доктриною, значною мірою штучним витвором європейської
філософії початку XIX ст.: «Націоналізм – це доктрина, винайдена в Європі на початку XIX
століття. Вона удає, нібито має критерій, згідно з яким певна частина населення може
самовизначитися і самоврядуватися в рамках власної держави з легітимною владою і згідно з
яким можливе створення суспільства, що складається з держав. Коротко кажучи, ця доктрина
доводить, що людство природно поділяється на нації, що нації мають певні характерні риси, які
піддаються чіткому визначенню, і що єдиною легітимною формою правління може бути
національний уряд»142.
Відразу ж зауважимо, що прагнення визначати націоналізм як соціально–психологічне
явище або як доктрину (ідеологію) домінує в більшості досліджень, присвячених цьому
феномену. Це викликано як особливостями генези та функціонування самого націоналізму, так і
дослідницькою традицією, біля початків якої стояли історики ідей.
Одним із перших, хто відійшов від цієї традиції, був Ернест Ґелнер. Власне, він був одним
із небагатьох, хто запропонував, як вважає Е. Сміт, справді теорію націоналізму. Е. Ґелнер
розглядає націоналізм як багатоаспектне явище, характерне для епохи переходу від традиційно–
аграрного до модерно–індустріального суспільства (докладніше про це йтиметься у нарисі 5) –
фактично, в цивілізаційному контексті. Проте у формальному визначенні він обмежився сферою
суспільної свідомості й політики.
У найзагальнішому розумінні, на думку вченого, «націоналізм – це, передусім, політичний
принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають відповідати одна одній. Як
почуття, або ж як рух, націоналізм найкраще можна визначити через цей принцип.
Націоналістичний сентимент зароджується або на основі дискомфорту, викликаного
порушенням згаданого принципу, або завдяки задоволенню, яке виникає завдяки реалізації
цього принципу. Націоналістичний рух виникає на основі сентименту такого роду»143.
Політичний принцип, звичайно, існує не тільки як соціально–психологічне явище, як
почуття, настрої тощо, він має бути сформульований на вищому, доктринальному рівні. Отже,
націоналізм – це також «…теорія політичної легітимності, згідно з якою політичні кордони
мають бути не вужчими за етнічні, й, особливо, – етнічні кордони всередині певної держави …
не повинні відокремлювати владу від решти [суспільства]»144.
Отже, за Ґелнером, націоналізм – це політичний принцип, оформлений у вигляді
доктрини, й водночас – політичний рух, що виникає на основі цієї доктрини. Утім ці формальні
визначення – лише стартова межа, від якої починається побудова самої ґелнерівської концепції,
в якій націоналізм перетворюється на глобальний соціально–політичний, економічний та
культурний феномен, але цей варіант теорії Ґелнера розглядатиметься в наступному нарисі.
Соціологи, які разом з істориками були серед перших інтерпретаторів націоналізму в
наукових термінах, розглядали націоналізм як суспільний рух, що характеризує поведінку націй
– найбільших за розмірами людських «колективів». Луїс Вірте визначає націоналізм як
«суспільний рух національностей [націй], спрямований на досягнення певного становища у
141 Ibid. P. 6.
144 Ibid.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 69
світі конфронтації і протистояння, і не лише досягнення, а й зміцнення і посилення цього
становища чи позиції»145.
Цю традицію продовжив Ентоні Сміт. Націоналізм, у його розумінні, – це політичний рух.
Як політичний рух, він синтезує в собі і соціально–психологічні, і доктринальні, теоретичні
компоненти. «Націоналістичний рух, – стверджує вчений, – невідривний від ідеології. Отже, я
розглядатиму їх разом і … визначу націоналізм як ідеологічний рух за досягнення й
утвердження автономії [суверенності], єдності й ідентичності певного народу, частина якого
вважає, що він може утворити реальну, або ж потенційну «націю»146.
Безперечно, ця дефініція сприймається як дещо однобічна, оскільки в даному варіанті
вона подається поза контекстом загальної аргументації Сміта, яка дає змогу інтерпретувати
поняття «націоналізм» значно ширше. Утім, головне залишається – націоналізм як політичний
рух. Словосполучення ж «ідеологічний рух», саме стосовно націоналізму, очевидно, видається
тавтологією, оскільки націоналізм як рух не може не бути ідеологічним.
Роман Шпорлюк розглядає націоналізм як багатофункціональний феномен, який не
обмежується сферою політики чи ідеології, або ж суспільної свідомості, хоча й проявляється
передусім у них і через них. У системі аргументів дослідника поняття «ідеологія» і «рух» мають
широке контекстуальне значення. «Націоналізм, – вважає Шпорлюк, – був багатоаспектним
історичним явищем, він не обмежувався рамками культурницької програми чи руху або суто
політичними питаннями. Він також не зводився лише до програми економічного розвитку,
незалежно від того, де він з’являвся – чи то у політично незалежних державах (як, наприклад, в
Італії після її об’єднання), чи серед тих народів, які ще не досягли політичної незалежності.
Націоналізм мав справу зо всіма згаданими проблемами. Його прихильники одночасно
змагалися за політичну незалежність, збереження і розвиток окремої культурної ідентичності
їхніх народів, і за економічний розвиток нації. По суті, націоналізм був програмою і рухом за
створення нових типів спільнот – націй»147.
Цікаво, що в даному випадку поняття «рух» і «програма» не мають політологічного змісту,
йдеться про рух як загальний процес глобальних цивілізаційних змін, а «програма» – не що
інше, як доктрина, систематизований (часом несвідомо) набір ідей і принципів, що складають
суть націоналістичного світогляду.
Луїс Снайдер, провідний систематизатор концепцій націй і націоналізму, автор
«Енциклопедії націоналізму», пропонує таке визначення націоналізму: «Націоналізм – це стан
свідомості, [колективне] почуття групи людей, які живуть у чітко окресленому географічному
ареалі, мають спільну мову та літературу, що стали виявом прагнень нації і, в деяких випадках,
мають спільну релігію»148. Впадає в око, що ця дефініція в основному повторює визначення Г.
Кона, до того ж вона видається тавтологією, бо фактично йдеться про те, що націоналізм – це
національна свідомість нації.
Американський історик Бойд Шейфер, ураховуючи багатоаспектність націоналізму та його
виявів, спробував уникнути узагальнюючої «нормативної» дефініції і запропонував десять
суттєвих ознак, одночасна «присутність» яких засвідчує факт існування націоналізму:
1. Наявність певної території, не обов’язково чітко окресленої (розміри також не мають
великого значення), яку певний народ вважає своєю, історично успадкованою, до якої цей народ
ставиться з любов’ю і цілісність якої він готовий захищати.
2. Наявність народу, який називає себе нацією зі спільною культурою (реально існуючою
чи бажаною), і спільними для всієї нації засобами спілкування (комунікації). Спільна культура
загалом включає в себе мову (як, наприклад, у Франції) чи кілька зрозумілих усім мов
(Швейцарія), спільні літературу, символи, звичаї, традиційний життєвий устрій і побут. Коли
147 Шпорлюк Г. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. Київ, 1998. С. 303–304.
152 Snyder L. Varietes of Nationalism. A Comparative Study. Hisdale, Illinois, 1976. P. 42–43.
153 Connor W. Ethnonationalism. The Quest for Understanding. Princeton, New–Jersey, 1994. P. 196.
156 Докладніше про це див.: G. de Puymegé Chauvin, le soldat–labourer: contribution a l’étude des nationalismes.
Paris, 1993.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 73
державної політики, всесвітньо відомим став великодержавний російський шовінізм.
Щодо природи і змісту шовінізму особливих дискусій не виникає – загальновизнаним є
ставлення до нього як до екстремістської форми свідомості, параноїдального світосприйняття,
яке іноді набуває ґротескних форм. Прикладом шовіністичної психопатії став такий випадок: у
листопаді 1975 р. 45–річний японський письменник, один із реальних претендентів на
літературну Нобелівську премію Юко Мішима заподіяв собі харакірі для того, щоб
продемонструвати свою відданість батьківщині. Зауважимо, що серед певної частини японців
цей вчинок був сприйнятий схвально.
Отже, провести певну межу між поняттями «націоналізм», «патріотизм» і «шовінізм»
цілком можливо. З одного боку, вони нібито відокремлюють різні ступені «інтенсивності»
певного соціально–психологічного феномена. Іноді вони стосуються дещо відмінних
політичних явищ. У науковій термінології, в мові публіцистики, політики, в побуті вони
вживаються в різних значеннях залежно від контексту. Проте очевидною є їхня спорідненість,
оскільки стосуються вони однієї сфери – буття націй. Межа між ними – умовна як у суспільній
практиці, так і в термінології. Залежно від конкретної історичної ситуації «найшляхетніший»
патріотизм може перетворитися на шовінізм, який, своєю чергою, заінтересована сторона здатна
охарактеризувати як історично зумовлений, прогресивний націоналізм, який, у свою чергу, є
виявом патріотизму – і так далі, без кінця.
Безперечно, в науковій термінології ці слова здебільшого мають нейтральне значення.
Мабуть, варто погодитися з тим, що в модерну епоху і патріотизм, і шовінізм стали проявами
глобальнішого феномена – націоналізму, нації. У домодерні часи також можна знайти чимало
прикладів «патріотизму» і «шовінізму», проте вони стосувалися і домодерних форм суспільної
організації, тобто були до–національними, стосувались інших форм людської організації й
інших форм групової лояльності. Зрештою, і нині ці поняття використовуються в
«позанаціональному» контексті. З піднесенням феміністичного руху стало популярним поняття
«чоловічий шовінізм», корпоративність певних професійних верств породила вислів
«професійний патріотизм», побутують такі вислови, як «патріот свого міста», краю, справи
тощо.
Отже, як саме слово «націоналізм», так і його історичні варіації, залишаються «предметом
ужитку» в найрізноманітніших сферах людської діяльності. Очевидно, варто звернутися до тієї
сфери, яка абстрагується від повсякденного вживання слів–символів і намагається
інтерпретувати їх на рівні узагальнень і теорій, власне, до науки.
***
Нарис 5. Феноменологія
Націоналізм: міфологія
Націоналізм: доктрина
Проблема взаємодії і взаємовпливів
Модернізаційна версія
Марксизм і націоналізм
Консервативний підхід
Націоналізм з погляду психології
Націоналізм, нацизм і фашизм
Націоналізм і расизм
Відповідь на запитання «що таке націоналізм?» на рівні формальної дефініції навряд чи
влаштує нас, якщо не відповісти на нього в іншому варіанті, а саме, з погляду внутрішнього
функціонування й розвитку цього феномена та його місця в житті суспільства. Користуючись
висловом Р. Шпорлюка, можна сказати, що від «арифметики» націоналізму ми маємо перейти
до його «алгебри».
Націоналізм – поліморфний і поліфункціональний феномен, його дія проявляється у різних
сферах життя людського суспільства. Націоналізм існує на політичному рівні, як відповідний
рух. Як ідеологія, він сформульований у певній доктрині (чи доктринах), які обґрунтовують
природу і права певних людських спільнот – націй та легітимних взаємин між цими
спільнотами на міжнародному рівні. Зрештою, існує економічна «інкарнація» націоналізму,
психологічна тощо. «В ідеальному варіанті, – стверджує Е. Сміт, – націоналізм дає
розрахунок необхідних ресурсів і рецепт оптимального способу життя, необхідних для
забезпечення автономії та автентичності; якщо цього не вдається досягти, націоналісти
змагаються за максимальний контроль над своєю землею та її ресурсами. До того ж,
націоналізм діє ще на соціальному рівні, вимагаючи єдності й дієвості «народу», рівності
людей, як громадян, перед законом та їхньої участі в суспільному житті задля «національного
блага». Дивлячись на націю як на родину «з великої літери», він прагне створення духу
національної єдності й братерства серед членів нації; ось чому він проповідує соціальну
єдність кожної нації.
Проте в найзагальнішому розумінні націоналізм варто розглядати як різновид історичної
культури та громадянського виховання, той, що перекриває собою або замінює старі моделі
релігійної культури та сімейного виховання. Націоналізм – це дещо більше за політичний стиль
чи доктрину, це – форма культури, ідеологія, мова, міфологія, система символів та форма
свідомості, що набула всесвітнього значення.. .»157
Безперечно, охопити усі згадані вияви націоналізму та здійснити їх науковий аналіз у
рамках однієї книги неможливо. Отже, розглянемо ті з них, які найдокладніше досліджені й
узагальнені в науково–теоретичних та ідеологічних розробках.
Націоналізм: міфологія
158 Nairn T. The Break–Up of Britain: Crisis and Neo–Nationalism. London, 1977. P. 333. .
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 76
послання історії було адресоване класам, але внаслідок якоїсь прикрої «поштової помилки»
було доставлене націям.
І, нарешті, останнє «міфологічне» уявлення про націоналізм, за Ґелнером. Автор називає
його «теорією Богів Темряви». Націоналізм у цьому варіанті – це породження атавістичних сил,
голосу крові, ірраціональна сила. Цей погляд характерний як для противників націоналізму, так
і для його прихильників й адептів159.
Окремо від стереотипних уявлень про націоналізм існує певний набір міфів, які можна
вважати інтелектуальною власністю самого націоналізму. Американський історик Бойд Шейфер
пропонує на аналітичному рівні відрізняти такі види націоналістичних міфів: метафізичні,
«фізичні» (пов’язані з біологією, географією тощо), культурні та лінгвістичні, політичні,
економічні та історичні. Цей поділ застосовано лише для зручності викладу історичного
матеріалу у книзі Б. Шейфера «Обличчя націоналізму», отже, він є абсолютно умовним.
Наприклад, до «фізичних» міфів можна віднести й економічні та політичні, а культурні та
історичні (які також перетинаються) – до метафізичних. Утім полишимо цю схоластику і
звернемося до конкретних прикладів.
Найпоширеніший варіант націоналістичного метафізичного міфу – ідея про обраність
певної нації, її особливу місію або ж особливу природу, походження. Можна згадати іудейську
версію – євреї, як богообраний народ, італійську – ідею Дж. Мадзіні про особливу місію
італійців у світі, німецьку – міркування Й. – Г. Фіхте про те, що нація – це реальний вияв
божественного, індійську – заклик Шрі Ауробіндо Ґош до співвітчизників вірити у те, що вони є
знаряддям Бога, і, відповідно, – індійська нація – це творіння Боже, тощо. В середині XIX ст.
американські публіцисти проголошували особливу місію і долю своєї нації у світі, а на початку
XX ст. сенатор Альберт Беверідж стверджував, що Господь «позначив американський народ як
обрану націю, яка має відродити світ». Видатний російський письменник Ф. Достоєвський
вважав російський народ особливим носієм християнської ідеї. Бури у Південній Африці
порівнювали себе з юдеями, після вигнання останніх із Єгипту, і вважали себе носіями
колонізаторської місії, освяченої божественною волею160. Зрозуміло, що ці міфи ставали
частиною культурної спадщини, частиною історичного міфу. Саме до нього ми й звернемося як
до центрального елемента націоналістичної міфології.
Як уже згадувалося, національний (націоналістичний) міф є обов’язковим елементом,
складовою національної свідомості, а в ширшому контексті – важливою умовою самого
існування етнічної групи в домодерні часи (Армстронг, Сміт), і нації у модерні часи. Міф у
цьому розумінні має надзвичайне функціональне значення. В модерну епоху, тобто в епоху
націотворення, відбувається легітимізація національного міфу: тут важливу роль відіграє
історія, яка дає «наукове обґрунтування» міфові. Національний міф стає тотожним історичному.
Наведемо приклад конкретизації і легітимізації націоналістичного історичного міфу на
прикладі етногенетичних версій слов’янських народів (російського, українського, білоруського),
який подає російський дослідник Віктор Шнірельман. За його спостереженнями, ці версії
склалися наприкінці XIX – у 20–ті роки XX ст., і після розпаду СРСР були відновлені
патріотичною історіографією (у період радянської влади їх заступив офіційний ідеологічний
міф про споконвічну єдність цих народів, своєрідний варіант панславізму).
Спільними ознаками націоналістичного міфу згаданих трьох народів В. Шнірельман
вважає:
1. Твердження про надзвичайну задавненість певної культури й мови. Він пов’язаний з
боротьбою за територію і має ознаки «синдрому Робінзона Крузо».
2. Прагнення якнайбільше задавнити сучасні етнополітичні кордони і зробити їх
якнайширшими.
3. Безумовна ідентифікація своєї етнічної групи з певною мовою, яка нібито властива цій
групі з давніх–давен.
4. Упевненість у тому, що територія власного етносу була місцем формування не тільки
159 Gellner E. Nations and Nationalism. P. 129
Націоналізм: доктрина
168 Hobsbawm E. Nations and Nationalism since 1780. Programme, Myth, Reality (2nd ed.) Cambridge; New York;
Melbourne. 1995. P. 41.
169 O’Leary B. On the Nature of Nationalism. An Appraisal of Ernest Gellner’s writings on Nationalism // The Social
Philosophy of Ernest Gellner. Poznan Studies in the Philosophy of the Sciences and the Humanities. Vol. 48. Amsterdam;
Atlanta, GA, 1996. P. 77–78.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 81
ідеологічними системами простежується на прикладі його ідеологічного «мезальянсу» з
комунізмом. Комунізм як світоглядна система принципово відкидає націоналізм, обстоюючи
принцип інтернаціоналізму, особливо для робітничого класу. Націоналізм у центр уваги ставигь
нації і суперечності між ними, комунізм – класи та класові конфлікти. Загалом, як стверджує Р.
Шпорлюк, К. Маркс та деякі із його послідовників (назвемо їх «ортодоксальними»
марксистами) не визнавали націоналізм як самостійну доктрину і політичну силу, вбачаючи в
ньому «лише відображення егоїстичних інтересів буржуазії»170. Зрештою, класичний марксизм
проповідував теорію «відмирання» держави, тоді як для націоналізму національна держава є
наріжним каменем усіх його ідеологічних побудов. Як бачимо, на перший погляд, націоналізм і
комунізм доктринально постають як несумісні, протилежні системи.
Утім історичний досвід розвитку обох світоглядів та їхнього втілення в життя свідчить, що
їхнє суперництво, в якому явно переміг націоналізм, було водночас взаємовигідним
співіснуванням. Своїми значними успіхами в XX ст. (бодай і, тимчасовими) комунізм чималою
мірою завдячував тому, що запозичував елементи націоналістичної доктрини. З іншого боку,
націоналізм широко користався елементами соціальних програм комунізму, оскільки, згадаємо
зауваження Е. Сміта, потребував «допоміжних ідеологій».
Е. Сміт вказує і на очевидну схожість деяких світоглядних рис комунізму і націоналізму.
Обидва стали своєрідними формами «громадянської релігії», яка специфічно реагує на
проблеми «недосконалого», з її погляду, суспільства, накреслює шляхи подолання цих проблем,
формулює певний набір ідеалів, за які треба боротися для досягнення у майбутньому «золотого
віку» людства і, зрештою, має рецепти прискорення переходу до «справжнього, природного»
стану речей. Обидва світогляди розділяють людську історію на «передісторію» (яка включає для
них сучасність), період революційного переходу до «історії» і, власне, «історію». Ця «історія»
починається тоді, коли долається відчуження людини від людини й повернення її до
«нормального» стану речей, до гармонійного суспільства, тобто лише у майбутньому. Обидві
ідеології, підсумовує Е. Сміт, є історицистськими та еволюціоністськими у своєму баченні
світу171.
Очевидно, немає потреби описувати конкретну історію взаємодії та взаємовпливів
комунізму і націоналізму. Згадаємо лише такі явища, як «націонал–комунізм» у Східній та
Південно–Східній Європі, «націоналізацію» російського комунізму і перетворення його на
ідеологію модернізації в СРСР 1930–х років та програму творення «наднаціональної»
супердержави, політичні програми «марксистських» рухів «третього світу» з їхньою виразною
націоналістичною основою тощо. Усі ці аспекти докладно проаналізовано у книзі Р. Шпорлюка
«Комунізм і націоналізм» та багатьох інших працях, присвячених феноменології націоналізму,
до аналізу яких ми й переходимо.
Модернізаційна версія
Наведена назва теорії націоналізму, про яку йтиметься далі, – суто умовна (марксистські
версії націоналізму, наприклад, також є модерністськими). Для тих, хто заклопотаний пошуками
відповідної полиці для тієї чи іншої теорії, можна запропонувати інший варіант і назвати цю
версію «функціоналістською», «інструменталістською» або ж, зрештою, якось ідентифікувати її
з ім’ям найвидатнішого представника цієї версії – Ернеста Ґелнера. Модернізаційна версія
феноменології націоналізму нині панує у світовому суспільствознавстві. Вона має чимало
варіантів, відгалужень, інтерпретацій, однак ми звернемося до того варіанту, який, мабуть,
найбільше вплинув на дослідження націоналізму.
Перш ніж перейти до розгляду системи поглядів на націоналізм, запропонованої Ґелнером,
зауважимо, що його підхід формувався під впливом різноманітних інтелектуальних шкіл і
традицій (що дало змогу авторові скористатися їхніми надбаннями, але не стати їхнім
епігоном). Прискіпливому читачеві неважко буде віднайти в композиціях Ґелнера відлуння
170 Шпорлюк Р. Цит. праця. С. 45.
171 Smith A. Nationalism in the Twentieth Century. Oxford, 1979. P. 116 – 117, 126.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 82
поглядів Г. Геґеля, Ж–Ж Руссо, Е. Дюркгайма, М. Вебера, О. Бауера, К. Дойча та ін. Водночас
його теорія (як зауважив Е. Сміт, це справді теорія, на відміну від значної кількості версій, що
претендують на це звання) розглядає націоналізм як цивілізаційний феномен, пов’язаний з
глобальними зрушеннями в житті людського суспільства, отже, пропонує надзвичайно високий
рівень узагальнення. Пояснення природи націоналізму у Ґелнера – це один з аспектів його
значно ширшої, глобальнішої філософії історії.
Ґелнер будує свою теорію у рамках трьох ключових понять: «культура», «економіка» і
«держава». Взаємодія цих складових є тим підґрунтям, на якому виникає і розвивається
націоналізм. Якщо два останніх терміни видаються у схемі Ґелнера загалом традиційними, то
зміст поняття «культура» потребує особливого пояснення. Він у даному випадку має подвійне
значення.
«Культура» в найзагальнішому, «антропологічному» значенні – це загальний комплекс
історично вироблених традицій, звичок, способу життя тощо. «Культура» в іншому,
нормативному, значенні – це «притаманний певній спільноті спосіб спілкування і
взаємозв’язку». Якщо конкретизувати це поняття, то йтиметься передусім про певну
стандартизовану, літературну мову, систему освіти, побудовану на цій мові, засоби зберігання й
поширення інформації тощо172. Цю культуру Ґелнер називає «високою», протиставляючи її
«нижчій», не писемній культурі в антропологічному значенні, яка не має згаданих атрибутів.
Націоналізм розглядається Ґелнером у контексті загальної, «стадіальної» еволюції
людського суспільства. Подібно до марксистів, які розглядали історію людства як процес зміни
суспільно–економічних формацій, автор, цілком у дусі історичного матеріалізму, пропонує поділ
людської історії на стадії, пов’язані не лише з певними способами виробництва, а й з
характерними формами соціальних зв’язків, культури і способів пізнання. «Людство, –
стверджував він, – пройшло через три основні стадії своєї історії: доаграрну, аграрну та
індустріальну»173.
На доаграрній стадії, іншими словами, в епоху бездержавності, націоналізм (як
відповідний політичний принцип) не мав значення для організації людського суспільства, отже,
не було підстав для його виникнення.
В аграрному суспільстві, з його складнішою організацією суспільного життя, націоналізм
також не був зумовлений потребами розвитку. В аграрному суспільстві вже наявний комплекс
чинників і явищ, які можуть спричинити виникнення націоналізму: держава, писемна культура,
ієрархізована система влади, бюрократія та інтелігенція. Проте в ньому відсутні вирішальні
соціально–економічні умови, відповідна ситуація, що стає необхідною для виникнення
націоналізму. Передусім, таке суспільство не має потреби в гомогенній (однорідній) «високій»
культурі.
У розвиненому аграрному суспільстві (Ґелнер називає його «агрописьменним») існує
досить виразна соціальна стратифікація, яка збігається з культурним поділом. «Верхи» такого
суспільства складаються з горизонтальних страт (аристократія, військові, бюрократія,
священики й ін.), поєднаних між собою системою ієрархічних зв’язків; «низи» – з виробників
матеріальних благ, організованих у вертикальні страти, невеликі локальні спільноти,
відокремлені одна від одної. «Висока» (в даному випадку – писемна) культура – це спосіб
ідентифікації «верхів», відповідно, «нижча» – існує в «низах» і майже непомітна в суспільному
житті. «Нижча» культура є самодостатньою, сфера її дії обмежена потребами локальних
спільнот (насамперед – економічними).
Отже, аграрне суспільство складається з культурно самодостатніх і, відповідним чином,
відокремлених відносно автономних спільнот. Воно стратифіковане та ієрархізоване не лише
соціально, а й, що набагато важливіше, культурно. «В рамках традиційного [аграрного]
суспільного устрою, – зазначає Ґелнер, – мови полювання, збирання врожаю, різноманітних
ритуалів, офіційної установи, кухні й гарему становлять автономні системи» 174. Додамо до
172 Gellner E. Nations and Nationalism. P. 7.
173 Ibid. P. 5.
176 Ibid. P. 5.
184 Див., наприклад: Hall A. J., Jarvie J. (eds.). The Social Philosophy of Ernest Gellner. Poznan Studies in the
Philosophy of the Sciences and the Humanities. Vol. 48. Amsterdam; Atlanta, GA, 1996; John A. Hall (ed.) The State of
Nation. Ernest Gellner and the Theory of Nationalism Cambridge 1998.
186 Stargardt N. Gellner’s Nationalism: the Spirit of Modernisation?// The Social Philosophy of Ernest Gellner. P. 175.
188 Ibid.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 87
країн і націй, які перейшли в епоху модернізації із запізненням – Німеччини, Японії, Індії, країн
«третього світу»189.
Звідси випливає ще один критичний аргумент –теорія Ґелнера не враховує соціально–
психологічного впливу й сили національних почуттів, націоналістичного сентименту.
«Соціальна адаптація особистості» виглядає лише як прояв боротьби за місце під сонцем, що
відбувається під націоналістичними гаслами. Проте, на думку критиків, національний
(націоналістичний) сентимент, відданість певній культурі нерідко відіграють визначальну роль і
не обов’язково пов’язані із суто матеріальними чи «матеріалістичними» міркуваннями, на що
Ґелнер не звернув особливої уваги.
Зрештою, чимало зауважень викликала основна ідея ґелнерівської теорії, а саме –
націоналізм як явище, пов’язане з індустріальною модернізацією. Практично всі коментатори
вказують або на очевидні факти наявності націоналізму як у країнах його зародження – Англії
та Франції, так і в країнах його другої чи третьої хвилі (Індія) в доіндустріальну епоху, або ж на
виникнення націоналістичних сепаратистських рухів у постіндустріальному світі (Квебек,
Шотландія та ін.). Сам Ґелнер пояснює «доіндустріальний» націоналізм тим, що передумови
індустріальної доби формувалися задовго до її «першого пришестя» і носіями націоналізму в
той момент були тільки інтелектуали, здатні зрозуміти або відчути історичну перспективу190.
Утримаємся від докладних коментарів щодо наведених зауважень. Зазначимо лише, що
спростування основних положень цієї теорії не призвело до якісно нових теоретичних побудов.
Заперечення стосуються або її «неповноти» (чи існувала коли–небудь «вичерпна» теорія?), або
ж певних її компонентів, що не відповідають, або точніше, «неправильно» відповідають фактам.
У будь–якому випадку це одна з теорій, досить амбітна й багатоаспектна. Сам Ґелнер в останніх
статтях і зауваженнях щодо своєї теорії заперечував наявність у ній «редукціонізму»,
наголошуючи на її культурологічних аспектах та привертаючи увагу до соціально–
психологічних аспектів виникнення націоналізму (очевидно, тут варто з ним погодитися).
Марксизм і націоналізм
190 Minogue К. Ernest Gellner and the Dangers of Theorising Nationalism // The Social Philosophy of Ernest Gellner. P.
120, footnote 2.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 88
Зауважимо, що в цій концепції були цілком раціональні моменти. Буржуазія (або середній
клас) справді була, особливо в епоху «класичного» марксизму, тим соціальним середовищем, у
якому націоналізм мав найбільше прихильників, і політико–економічні міркування були не
останнім чинником, що сприяв поширенню націоналістичних принципів. Бачення націоналізму
як ідеологічного феномена, винайденого для вирішення соціального конфлікту, також має певні
історичні підстави. Зрештою, можна погодитися і з наголосом на «тимчасовості» націоналізму,
оскільки це збігається з надзвичайно оригінальним твердженням про те, що «немає нічого
вічного під сонцем»…
Проте в базових положеннях марксизму стосовно націоналізму можна знайти надмірні
спрощення, які, можливо, й породили ту політичну короткозорість фундаторів марксизму в
галузі національного питання, про яку згадують майже всі аналітики, що цікавляться питанням
«марксизм і націоналізм». Звернемося до центральної «помилки» фундаторів марксизму щодо
націоналізму, яка визначила хибність усіх інших їхніх висновків у цій галузі. Ототожнення
націоналізму з ідеологією конкретного класу – буржуазії, як відомо, не витримало випробування
часом ще в епоху «класичного» марксизму. Робітничий клас усіх країн Європи в період II
Інтернаціоналу виявив неабияку прихильність до націоналістичної ідеології, не меншу, ніж його
«класовий ворог» – буржуазія. У країнах Центральної і Східної Європи, у Третьому світі (вже у
XX ст.) націоналізм став ідеологією багатьох верств і соціальних груп – інтелігенції,
аристократії, робітничого класу, селянства, бюрократії тощо. Навіть більше, націоналізм
перетворився на інтегруючу ідеологію, що об’єднувала інтереси найрізноманітніших класів і
верств, які, за Марксом, мали перебувати у стані класового конфлікту.
Цікаво, що життя змусило послідовників Маркса уважніше поставитися до націоналізму.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. поважний внесок у теорію нації і національного питання
був зроблений саме послідовниками Маркса – згадаємо хоча б такі постаті, як К. Каутський, Р.
Люксембург, О. Бауер, А. Грамші та ін. Такі проблеми, як узгодження класового інтересу з
національним, право націй на самовизначення, колоніалізм і націоналізм, знайшли своє місце в
розробках марксистських мислителів того часу. Більшість політико–теоретичних конструкцій
марксистських мислителів були адаптовані їхніми послідовниками в наукових версіях у той
період, коли націоналізм перетворився на предмет суто наукових досліджень.
Очевидно, не варто детально аналізувати підходи до теорії націй і націоналізму, що
склалися в сучасній марксистській соціології та історіографії. Ми вже зверталися до цих
сюжетів у інших наших нарисах: згадаємо «уявлені спільноти» Б. Андерсона, «винахід
традиції» Е. Гобсбаума чи аналіз «внутрішнього колоніалізму» Т. Нейрна. Зауважимо лише, що
підходи сучасних марксистських дослідників також мають відношення до теорії конфлікту або
пов’язані з класовим підходом, як це було у «класичному» марксизмі. Проте в них немає
абсолютизації цих елементів, вони досить гармонійно співіснують із пізнавальними
конструкціями інших методологічних систем, що підтверджує тезу про умовність відмінностей
між ідеологіями, які суперечать одна одній.
Консервативний підхід
201 Forbes H. D. Nationalism, Ethnocentrism and Personality. Social Science and Critical Theory. Chicago; London,
1985. P. 53 – 54.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 92
«берклійської групи» виник із конкретного соціологічного матеріалу, зібраного дослідниками, а
цей матеріал збирався на основі анкет, запитання в яких формулювалися у певному контексті,
визначеному політичними й культурними прихильностями дослідників. Цілком очевидно, якби
таке соціологічне дослідження здійснили націоналісти, портрет націоналістичної особистості
дещо відрізнявся б від запропонованого дослідниками з Берклі. Привертає увагу й та обставина,
що критика націоналістичної особистості «лівих» американських інтелектуалів значною мірою
збігається з критикою, що її запропонував «консервативний» дослідник з Англії – І. Кедорі.
Отже, узагальнення «берклійської групи», безперечно, мають сенс і є цілком слушними,
звичайно, до певної міри, а саме – в тому, що стосується певних конкретних виявів соціальної
поведінки. Очевидно, не варто сприймати їх як стабільну, узагальнену характеристику
націоналістичної особистості узагалі, як такої.
Націоналізм і расизм
***
«Класичні» типології
Типологія Л. Ґрінфелд
Інші історичні типології
Соціологічні типології
Критика типологій: методологічні зауваження
Типологія Е. Сміта
Погляд політології та психології
Політична географія і націоналізм
Питання типології націоналізмів, на перший погляд доволі схоластичне, має велике
значення для розуміння цього явища. Бажання «розкласти все по полицях» є цілком природним
для будь–якої сфери знань, у суспільствознавстві ж типологія, класифікація має велике
інструментальне значення, хоча й не таке директивне, як, скажімо, в біології. Класифікації
націоналізму, про які йтиметься далі, відображають не лише особливості розвитку цього
феномена, а й історію його вивчення й осягнення. Отже, цей нарис є продовженням
попереднього, розглядом феноменології націоналізму в її конкретніших виявах.
«Класичні» типології
212 Eriksen T. Ethnicity, Race, Class and Nation // Hutchinson J. and Smith A. (eds.). Ethnicity. P. 29.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 96
Й. – Г. Гердера), далі виник якобінський націоналізм (цей революційний тип націоналізму
спирався на основні принципи попереднього, однак обстоював їх непримиренніше, фанатично,
не зупиняючись перед застосуванням сили для досягнення своєї мети); наступним типом став
традиційний націоналізм європейської аристократії (як реакція на революцію 1789 p., цей тип
орієнтувався не на революційні та раціоналістичні методи досягнення національного ідеалу, а
на традицію. При цьому представники традиційного націоналізму – Е. Берк, Ф. фон Шлегель, Л.
– Ґ. Амбруаз, – також керувалися гуманістичними мотивами); його наступником став
ліберальний націоналізм. Представники ліберального націоналізму (Д. Бентам в Англії, Дж.
Мадзіні в Італії, Ф. Ґізо у Франції) були прихильниками ідеї, згідно з якою кожна нація має
право на власну незалежну державу. Національна держава, з погляду ліберального націоналізму,
була вищою цінністю, проте її влада мала узгоджуватися з правами та свободами особистості.
Ліберальний націоналізм визнавав право пригноблених народів на національне визволення.
Цікаво, що мислителі і діячі епохи ліберального націоналізму, визнаючи необхідною умовою
прогресу всього людства вільний розвиток націй, водночас акцентували увагу на винятковій
ролі та особливих властивостях власних націй. Д. Бентам, зокрема, вважав роль Англії у світі
надзвичайною, а англійську мову вищою за інші, гідною ролі світової мови, якою мають
спілкуватися різні нації (до речі, вона такою і стала). Дж. Мадзіні відводив Італії особливе місце
у змаганні людства за краще майбутнє.
Згодом настала епоха інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму відкидав
основні гуманістичні принципи, проповідував принципи повного підкорення інтересів
особистості інтересам держави, фанатичну відданість власній нації, ксенофобію і мілітаризм.
Він успадкував від традиційного (консервативного) націоналізму повагу до історичних
національних традицій. Водночас інтегральний націоналізм не переймався питаннями про
співвідношення добробуту усього людства та окремих націй. Власна нація для інтегрального
націоналіста – найвища цінність. Агресивне ставлення до інакомислення та до інших націй –
найпомітніша риса інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму повністю заперечував
ліберальні принципи. Батьківщиною інтегрального націоналізму була Франція, а одним із
перших його ідеологів – ПІ. Моррá, який обстоював ідею расової основи нації, проповідував
ксенофобію. Інтегральний націоналізм з’явився наприкінці XIX – на початку XX ст. в період
наростання імперіалістичних суперечностей.
Класифікація К. Гейза вже неодноразово розглядалася дослідниками націоналізму (А.
Кемілайнен, Л. Снайдер, Е. Сміт та ін.), отже, додати чогось нового до їхніх оцінок просто
неможливо. Залишається лише зробити коротке резюме. Якщо оцінювати схему К. Гейза з
погляду історії ідей, точніше, еволюції націоналізму як доктрини в Європі XVIII – XX ст., його
класифікація може вважатися майже зразковою. Вона дає можливість простежити наступність
різних типів націоналізму, відмінності між ними, історичну зумовленість їх виникнення. К. Гейз
подає ідеологічну «генеалогію» націоналізму, і робить це досить вдало.
Проте з погляду історичної соціології, наприклад, ця типологія видається досить
обмеженою. Зокрема, в конкретних націоналістичних рухах можна знайти одночасно елементи
різних типів націоналізму – гуманістичного, ліберального, інтегрального тощо. Привертає увагу
«євроцентризм» у висвітленні теми. Деякі автори із застереженням сприймають
моралізаторський підтекст у концепції К. Гейза в цілому, його прагнення внести в суто наукову
класифікацію елементи морального присуду (Е. Сміт). Проте, безперечно, цей момент не можна
вважати визначальним у типології К. Гейза, він мало позначився на чіткості характеристик,
аналітичних можливостях його схеми.
Інша, найвідоміша і найвпливовіша історична типологія націоналізмів запропонована
американським ученим Гансом Коном. Можливо, в її основу було покладено типологію націй Ф.
Майнеке, принаймні, в ній чітко простежуються ремінісценції з останньої.
На думку Кона, історично склалися два типи «новітнього» (модерного) націоналізму:
«західний», або раціональний, і «східний», який характеризується ще як «містичний», а в
деяких коментарях – як «органічний», «культурницький» тощо. В «західному світі» (сюди Кон
включає Англію, Францію, Голландію, Швейцарію, США і британські домініони) націоналізм
був породженням ери Просвітництва, він базувався на раціональних мотивах, обстоював ідеї
рівності, свободи і братерства, принципи плюралістичного і відкритого суспільства. Західний
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 97
тип націоналізму ґрунтувався також на принципах індивідуалізму, підтримувався економічно і
політично впливовою буржуазією (середнім класом) й убачав у нації форму «суспільного
договору». Націоналізм Заходу, на думку Г. Кона, виник переважно як політичний феномен,
його появі передувало формування національних (у майбутньому) держав, або, як це сталося у
Сполучених Штатах Америки, ці два процеси збігалися. «Націоналізм Заходу, – наголошував Г.
Кон, – виник як спроба побудувати державу на основі існуючої політичної реальності, як
змагання за сучасне без надто сентиментальних спогадів про минуле» 213. Західний тип
націоналізму виник серед тих народів, самосвідомість яких формувалася переважно під
впливом соціальних і політичних чинників.
Інший тип націоналізму, «культурницький», виник на Сході (Центральна і Східна Європа,
Азія), в авторитарних, закритих, відсталих аграрних суспільствах як реакція на експансію
раціоналістичної культури Заходу. «Східний» тип націоналізму, вважав Кон, відкидає
раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави,
абсолютизує принцип колективізму. Його мотивація – не в політико–економічних реаліях, а в
міфологізованому минулому і мріях про майбутнє, в емотивній сфері. Він узагалі ґрунтується не
на політичній реальності, а створюється штучно, на основі міфів про минуле, або мрій про
майбутнє. Оскільки середній клас у цих суспільствах нерозвинений, чи взагалі відсутній,
ініціативу в формуванні націоналістичної ідеології перебирає на себе або аристократія, або
інтелігенція (особливо літературно–художня), – звідки й апеляція націоналістів «Сходу» до
«славного минулого» та специфічних «культурних атрибутів» – мови, фольклору, історичних
міфів тощо.
Здійснюючи порівняльний аналіз «західного» і «східного» націоналізмів у рамках своєї
типології, Г. Кон підкреслює ту обставину, що другий тип націоналізму виник під
безпосереднім або опосередкованим впливом першого. «Східний» націоналізм, з одного боку,
запозичує певні доктринальні основи із Заходу, а з іншого – протистоїть «західному»
націоналізмові. Залежність від Заходу та його впливів спонукає «національні» освічені класи
«сходу» не тільки розвивати власний варіант націоналізму, а й призводить до того, що вони
стають в опозицію цьому «чужому» впливові з його ліберальним і раціональним світоглядом.
Це визначає певні додаткові специфічні риси націоналізму «східного» типу: «Будучи
залежним від впливів ззовні, й водночас намагаючись протистояти їм, цей новий націоналізм,
який не мав коріння в політичній і соціальній реальності, відчуває невпевненість; його комплекс
меншовартості часто обертається надзвичайною самовпевненістю і самозахопленням; в уяві
націоналістів Німеччини, Росії або Індії їхній власний націоналізм був чимось незмірно
глибшим, багатшим на проблеми і потенціальні можливості, аніж націоналізм Заходу» 214.
Ми вже звертали увагу на те, що типологія Г. Кона побудована, насамперед, на принципі
історизму. Проте на відміну від К. Гейза з його «вертикальною» хронологічною типологією, Г.
Кон дає «горизонтальну» – його типи націоналізму поділені не лише в часовому, а й у
географічному, просторовому вимірі. Звичайно, не варто сприймати цей горизонтальний поділ
надто буквально, географічно: до категорії «східних» за цією класифікацією потрапляють
держави, які нині є частиною «Заходу», наприклад, Німеччина. Безперечно, на початку епохи,
чи «ери націоналізму», та ж Німеччина дійсно не належала до «Заходу». Для німецьких
націоналістів того часу, як переконливо доводить Р. Шпорлюк, «Заходом» були Англія і Франція,
цей термін мав, так би мовити, політико–ідеологічний зміст, а не тільки і не стільки
географічний. Релятивність такого просторового поділу стає ще очевиднішою сьогодні, коли
термін «Захід» для націоналістів країн, що розвиваються, включає, наприклад, Японію. Цілком
зрозуміло, що у класичному «західному» націоналізмі англійців, швейцарців або ж французів
(згадаймо «справу Дрейфуса») можна знайти риси «східного» націоналізму, а в класичному
«східному» націоналізмі чехів – риси «західного»… В ході націогенези може відбутися
еволюція одного типу націоналізму в інший, і якщо вважати «західний» тип історично першим і
передовим, то прогресивна трансформація «східного» націоналізму в «західний» в історичному
213 Kohn H. The Idea of Nationalism. P. 330.
214 Ibid.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 98
часі виглядатиме як «рух назад».
Нарешті, останнє зауваження: подібно до свого сучасника і попередника на ниві
досліджень націоналізму, К. Гейза, Г. Кон дає такий історичний сценарій розвитку цього
феномена: в його початковій, «оригінальній» версії це прогресивна, творча і гуманістична сила.
Націоналізм «східного» типу, будучи вже епігоном «західного», втрачає ці риси, стає
напівмістичною, штучною силою, яка знаходить собі виправдання не в розумних, історично
детермінованих концепціях, а в сферах, що не піддаються раціональному обґрунтуванню.
Іншими словами, такі оцінки мають моралізаторський зміст. Це можна зрозуміти, якщо
звернути увагу на ту обставину, що Г. Кон був свідком жахливих ексцесів, пов’язаних саме з
ірраціональними рисами націоналістичної ідеї, її крайнощами, свідком еволюції німецького
націоналізму в нацизм, а італійського – в фашизм. Звідси виникли й відповідні рефлексії
морального характеру.
Цікаві критичні зауваження щодо типології Г. Кона знаходимо в Е. Сміта. Найслабкішим її
місцем англійський вчений вважає дещо прямолінійний зв’язок різних версій націоналізму з
типами соціальної структури215. Наприклад, буржуазія, «середній клас» були носіями
раціоналістичного «західного» націоналізму у Франції епохи Французької революції. Та ж сама
буржуазія у тій же Франції була носієм крайнього, ірраціонального націоналізму, який цілком
підпадав під рубрики «східного» через сто років, на рубежі XIX – XX ст. Крім того, зі схеми Г.
Кона випадають Латинська Америка і Африка; зрештою, деякі країни чи нації епохи
націоналізму, які географічно були «західними» (Іспанія, Ірландія, Бельгія) фактично підпадали
під «східний» тип націоналізму, водночас «східний» індійський раціоналістичний націоналізм
має риси «західного», а в модерному націоналізмі, який сповідували Туреччина і Танзанія у XX
ст., можна знайти риси обох типів. Е. Сміт вважає, що дихотомія, запропонована Г. Коном, дає
надто загальний поділ, покликаний «охопити надто багато рівнів розвитку, типів структур і
культурних ситуацій усередині кожної категорії»216. Погодившись з цими зауваженнями і
запропонувавши свої, все ж таки матимемо на увазі, що Г. Кон був одним із піонерів досліджень
націоналізму, одним із перших, хто наважився систематизувати знання в цій галузі. Згадаймо і
про те, що в одній із пізніших праць, «Націоналізм, його розуміння та історія» (1955), Г. Кон
визнав, що, наприклад, «західний» націоналізм може бути поділений також на
«колективістський» (Франція) та «індивідуалістський» (Англія) варіанти.
Безперечно, подібно до будь–якої іншої інтелектуальної конструкції, типологія Г. Кона не
може бути універсальним «знаряддям» аналізу конкретних типів націоналізму, проте, якщо
сприймати її як суто понятійну схему, вона дає нам глибинне розуміння саме світоглядних
відмінностей між двома типами націоналізму, відмінностей, в основі яких – право особистості в
її взаєминах зі спільнотою. Спільне для обох типів націоналізму те, що ідея належності
особистості до певної національної спільноти – нації, – необхідна умова існування цієї
особистості. Проте «західний» тип націоналізму дає особистості право вибору такої спільноти,
тоді як «східний» – вважає цю належність природженою, іманентною рисою особистості і не
дає їй права вибору. Ця глибинна відмінність, помічена Г. Коном, дає підстави і сьогодні
вважати його підхід актуальним.
Типологія націоналізму, запропонована Г. Коном, кардинально вплинула на подальші
дослідження у цій сфері. В науковій літературі, присвяченій теоретичним і конкретно–
історичним аспектам генези націоналізму, принцип поділу на «західний» і «східний»
націоналізми майже завжди присутній, навіть тоді, коли прямо про це не йдеться. Нерідко він
виступає головним контекстом того чи іншого конкретно–історичного дослідження. Праці Г.
Кона стали неабияким внеском у дослідження націоналізму, особливо – у створення відповідної
системи термінів і понять, які складали необхідний інструментарій для майбутніх дослідників.
Вплив його праць відчувається й понині, зокрема, у спробах нових типологічних визначень
націоналізму, здійснених сучасними дослідниками.
220 Ibid.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 100
він віддзеркалював сутність спільноти. Колективним індивідом тут виступає вся спільнота,
існує спільна колективна воля, інтерпретувати її покликані ті, хто здатний на це (таких
меншість). Більшість носіїв цієї колективної волі мають підкорятися меншості
«інтерпретаторів». Отже, цей варіант націоналізму передбачає засадничу нерівність усередині
нації.
Усе це дає змогу виділити два основних типи націоналізму:
1) індивідуалістично–ліберальний;
2) авторитарно–колективістський.
Нарешті, залишається пояснити третю ознаку, за якою можна розрізняти певні типи
націоналізму – спосіб визначення належності до національної спільноти. Тут також існує два
основних типи націоналізму: громадянський і етнічний. Перший із них характеризується тим,
що в певній державі національне є тотожним громадянству. Етнічний націоналізм
характеризується тим, що національне в ньому є тотожним належності до певного етносу. У
першому випадку національність ґрунтується на принципі відкритості і добровільності, її
можна обирати. У другому – вона є іманентною характеристикою, її не можна обрати чи
позбавитися, вона є генетичною характеристикою, отже, не залежить від свідомої волі індивіда.
Підсумовуючи свої міркування, Л. Ґрінфелд визначає, як взаємодіють різні типи націоналізму:
222 Ibid. P. 6.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 101
ідея націоналізму і звідки вона була «експортована» до Європи і Америки – це Англія XVI ст.
До того ж, неважко зрозуміти, що вказуючи «батьківщину» націоналізму і простежуючи процес
«експорту ідеї», дослідниця повторює загальновідому тезу про поширення націоналізму з
«передового» Заходу на «відсталий» Схід, тезу, яку ми вже зустрічали в типології Г. Кона.
Певні ремінісценції з досліджень Г. Кона можна знайти і в дихотоміях «громадянський –
етнічний» та «ліберально–індивідуалістичний – авторитарно–колективістський». За змістом
вони досить чітко збігаються з поділом по лінії «Захід – Схід», зрозуміло, в межах того
історичного матеріалу, який використовує Л. Ґрінфелд. Щоправда, дослідниця винайшла
«змішаний», третій тип націоналізму, і це робить її схему значно гнучкішою. Нарешті, хоча вона
й обмежила своє дослідження країнами, які, на її думку, представляють «класичні» варіанти
певних типів націоналізму, можна припустити, що запропонована нею класифікація може
служити зручним інструментом для аналізу будь–якого конкретного вияву націоналізму взагалі,
не в останню чергу – національних рухів та ідеологій «неісторичних націй», особливо якщо
брати до уваги її тезу про те, що ідея націоналізму була предметом «інтелектуального
експорту».
Варто згадати ще декілька відомих історичних типологій, які нині вже фактично вийшли з
наукового обігу, але можуть викликати інтерес з погляду історії теоретичного осмислення
феномена націоналізму.
Приклад історично–хронологічної «таксономії» наводить Л. Снайдер. Історична еволюція
націоналізму (знов–таки як ідеології та її втілення в життя) ділиться на чотири фази: 1) 1815 –
1871 – фаза «інтеграційна», в першу чергу, – в Центральній Європі. В цей період деякі нації
перейшли від колишнього феодального поділу до державного об’єднання (Італія, Німеччина).
Націоналізм виглядає як творча, прогресивна сила; 2) 1871 – 1900 – «підривна» фаза – період
занепаду давніх політичних утворень (зокрема, стародавніх імперій). Наслідуючи приклад
німців та італійців, національні меншини в Оттоманській та Австро–Угорській імперіях та в
інших «державах–конгломератах» (очевидно, йдеться і про Російську імперію) починають рух
за незалежність. Націоналізм перетворюється на підривну силу, яка руйнує існуючі держави; 3)
1900 – 1939 (1945) – «агресивна» фаза з її кульмінацією у вигляді нацистської «оргії».
Націоналізм дедалі швидше наближається до імперіалізму, перетворюєтся з «благословіння» на
кару. Відбувається боротьба за перерозподіл колоній та впливу у світі; 4) 1945 – ? «сучасна»
фаза; її характерна риса – перетворення націоналізму на всесвітній феномен. З’являється
«Новий» націоналізм у Африці, Азії, на Близькому Сході, в Радянському Союзі і навіть на
Заході, де націоналізм стає головною перешкодою на шляху інтеграційних процесів у Європі.
Отже, відповідно, націоналізм може бути «інтеграційним», «підривним», «агресивним» і
«Новим».
Можливо, ця класифікація не зовсім вдала. Наведемо лише деякі критичні зауваження Е.
Сміта на її адресу, побіжні, але суттєві: він вважає її «моралістичною» і неісторичною саме з
погляду термінології. Перші ж порівняння з реальним історичним матеріалом демонструють
неспроможність цієї схеми. Зокрема, національні рухи греків, сербів чи бельгійців у XIX ст. за
часом підпадають саме під «інтеграційну» фазу, будучи, по суті, «підривними». Водночас
японський та індійський націоналізми були «інтеграційними», однак їхній розвиток припадає
саме на «підривну» фазу223. Загалом схема, побудована в системі ідеологічно–моралізаторських
термінів, навряд чи може претендувати на те, щоб бути інструментом наукового пізнання.
Нарешті, останній приклад суто історичної (хронологічної) типології націоналізмів –
схема Г. Тревора–Ропера. Він не дає загальної класифікації націоналізмів, а зосереджується на
двох версіях націоналістичної ідеології і руху: «історичний» націоналізм – німецький,
італійський та угорський варіанти, та «вторинний» (у даному контексті можна було б сказати –
«епігонський») націоналізм – чеський, польський та єврейський. В центрі уваги вченого –
Соціологічні типології
2) Визвольні рухи:
а) Реставраторські (Польща, Угорщина);
б) Рухи за відродження (фінни, фламандці, каталонці);
в) Етнічні (сомалійці, кікую, латиші);
г) Автономістсько–сепаратистські (США, Латинська Америка, сибірські козаки);
д) Антиколоніальні (Конго, Бірма, Індія, Пакистан);
є) Нативістські (ріфи, дагестанці).
У першій категорії традиціоналістські рухи спільні в одному – у прагненні зберегти свою
культурну ідентичність, самобутність, зберегти власну спільноту як культурний, етнічний
феномен. При цьому ізоляціоністи прагнуть зберегти себе боротьбою за автономний статус, за
«права меншин», тоді як плюралісти змагаються за збереження своєї культурної автономії
шляхом встановлення рівноправних стосунків із панівною групою, відстоюючи свої
загальногромадянські права.
Типи націоналізмів усередині другої категорії ґрунтуються на відмінностях в історичному
розвиткові і ступені єдності всередині цих рухів. Реставраторські рухи, наприклад, властиві
230 Ibid.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 106
користуються нею.
Типологія Е. Сміта
237 Johnston R.J., Knihgt D., Koftnan E. (eds.) Nationalism, Self–Detemiination and Political Geography. London,
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 109
типологія загалом уже відома з праць представників інших дисциплін.
Джеймс Андерсон, повторюючи аргументацію своїх колег, деталізує підхід до проблеми і
класифікує націоналізм, виходячи з наявності двох ситуацій:
1 – коли національну територію (кордони) делімітовано. У цьому випадку існують
націоналізми автохтонів (Англія, Франція, Іспанія); європейських переселенців (Канада, бури,
Венесуела); позаєвропейські реформаторські (Японія, Туреччина, Китай); фашистські
(міжвоєнна Німеччина, Італія, Румунія); анти– чи постколоніальні (Лівія, В’єтнам, Замбія);
2 – коли потрібна чи бажана територіальна реорганізація. У цій ситуації націоналізми
можна поділити на історично сепаратистські (Ірландія, Бельгія, Норвегія у XIX –XX ст.);
уніфікаційні (Італія, Німеччина, Польща у XIX – XX ст.); постколоніальні сепаратистські та
уніфікаційні (Бангладеш, Сомалі у XX ст.); старі державно–сепаратистські (Шотландія,
Каталонія, Квебек – XIX – XX ст.)238.
У даному випадку перед нами, вочевидь, класичний приклад того, як представники певної
наукової галузі не стали «винаходити велосипед», а просто використали досвід попередніх
класифікацій, пристосувавши їх до потреб власної дисципліни.
***
238 Ibid. P. 4.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 110
існування націоналізму в XVII ст. в Англії та Голландії, здебільшого на рівні рефлексій частини
освічених класів. Націоналізм як ідеологія, вважає Г. Кон, поширився в останній чверті XVIII
ст. в Європі та Америці. А. Кемілайнен вказує на тривалий період «вагітності» націоналізмом
європейських інтелектуалів, який розпочався наприкінці XVII ст. Багато хто вважає, що
націоналізм як політичний принцип був однолітком Французької революції. Б. Шейфер датує
народження націоналізму 1776 p., а місцем визначає Північну Америку. Нарешті, І. Кедорі
відносить народження націоналізму як ідеології до 1806 р. – дати оприлюднення «Звернень до
німецької нації» Й. – Г. Фіхте.
Мабуть, можна погодитися з думкою, що епоха націоналізму починається саме у XVIII
ст., що націоналізм стає надзвичайно впливовим політичним феноменом у середині XIX ст., і
перетворюється на глобальну силу з другої половини XIX ст., з приходом ери «масової
політики». Такий варіант не виключає ані можливості появи перших виявлень національної
свідомості в Європі XVI ст., ані ідеї про наявність націоналізму в Англії того ж часу, ані
згадок про націоналістичні рефлексії в поглядах окремих інтелектуалів XVII ст.
Наше завдання – розглянути узагальнену картину історіогенези націоналізму, створену на
основі різних підходів до цієї проблеми. Спробуємо окреслити основні культурні, соціально–
психологічні, суспільно–політичні та економічні чинники, які безпосередньо або опосередковано
вплинули на історіогенезу націоналізму, обмежуючи останній рамками тих параметрів, які ми
запропонували в одному із попередніх нарисів: націоналізм як соціально–психологічне явище, як
ідеологія і як політичний рух. Але спочатку маємо розглянути деякі аналітичні структури та
хронології еволюції націоналізму у трьох згаданих його іпостасях.
Лія Ґрінфелд пропонує розрізняти на аналітичному рівні три основні фази у формуванні
кожного конкретного націоналізму як соціально–психологічного та ідеологічного явища
(нагадаємо, що вона досліджувала англійський, французький, американський, німецький та
російський націоналізми). Назва кожної з фаз визначається домінантним суспільним та
соціально–психологічним чинником розвитку націоналізму. В основі запропонованої
дослідницею схеми –формування національної ідентичності як головного складника генези
націоналізму. Національна ідентичність у даному випадку – це, передусім, нова форма
самоусвідомлення, яка не має аналогів у минулому і протиставляється попереднім формам
суспільної свідомості. Її суть полягає в тому, що особистість ототожнює себе з «народом», який,
у свою чергу, визначається як «нація». Кожна особистість, незалежно від її соціального,
класового статусу має рівні права з іншими особистостями як частина «нації». Цей принцип є
спільним для будь–якого націоналізму.
Перша фаза еволюції націоналізму, вважає Л. Ґрінфелд, – структурна, її зміст полягає в
тому, що всередині провідної суспільної (соціальної) групи відбуваються структурні зміни, які
призводять до кризи її традиційної ідентичності й пошуків нових форм саморефлексії, що
відповідатимуть цим структурним змінам. Очевидно, дещо розпливчастий термін «структурні
зміни» включає в себе соціальні, економічні й культурні трансформації.
Криза ідентичності сама по собі не пояснює, чому нова ідентичність є за формою саме
національною. Такий вибір визначається, наголошує Л. Ґрінфелд, наявністю на той час певного
типу ідей, які спочатку були наслідком винаходу, а згодом – результатом імпорту. До того ж,
вибір саме національної ідентичності має відповідати інтересам елітної групи. Отже, на момент
«першопоштовху» ідея «нації» і, відповідно, націоналізм, були, по–перше, проявами
випадковості, збігу обставин, по–друге, реакцією на певні суспільні зміни, реакцією доволі
випадковою. Коли б на момент згаданої структурної кризи у країні «першопоштовху», Англії,
існувала інша культурна ситуація, чи виник би націоналізм узагалі?
Наступна фаза розвитку націоналізму – культурницька. На цьому етапі носії ідеї нації
(цього разу вже не оригінальної, а «імпортованої») прилаштовують її до реалій конкретно–
історичної ситуації, відповідно до своїх традицій, культури, мови тощо. Цей процес
концептуалізації національної ідеї сприяє подальшій кристалізації відповідної ідентичності.
Нарешті, остання фаза – психологічна. Оформлення, концептуалізація конкретної
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 111
національної ідеї і відповідний рівень самоусвідомлення призводять до формування почуття
дискомфорту (на соціально–психологічному рівні), що стає наслідком порівняння власної нації з
іншими, передусім, розвинутішими. Це почуття – головний стимул відновлення й модифікації в
новому історичному контексті власних традиційних цінностей (те, що інші дослідники
називають «національним відродженням»), або ж творення нової системи цінностей, що
набувають статусу «національних»239. Цілком зрозуміло, що ця фаза ідентифікується з тими
країнами, де націоналізм, як певна система ідей чи ідеологічний принцип, був запозичений.
Конкретні історичні періоди, які аналізує американська дослідниця – це XVI ст. в Англії,
період 1715 – 1789 pp. у Франції, друга половина XVIII ст. в Росії, кінець XVIII – початок XIX
ст. у Німеччині й кінець XVIII – перша половина XIX ст. у США. Саме в ці відтинки часу
найінтенсивніше відбувалися процеси, про зміст і основні фази яких ішлося вище. Англія, на її
думку, це країна класичного націоналізму, і саме народження англійської нації було
народженням нації як такої. Домінування Англії у світі у XVIII ст. саме й спричинилося до
поширення («експорту») ідеї нації. Франція – приклад того, як кілька унікальних ідентичностей
розвивалися усередині однієї політичної спільноти і як донаціональні форми ідентичності
впливали на формування націоналізму. Росія розглядається як зразок психологічної фази у
розвиткові націоналізму, впливу зовнішніх чинників й обставин на формування національної
ідентичності. Німеччина – класичний варіант трансформації традиційних цінностей у новітні,
національні. В усіх чотирьох випадках, вважає Ґрінфелд, структурні зміни в суспільстві були
першопричиною трансформації попередніх форм ідентичності в національну. Нарешті, приклад
США є зразком ідеологічного варіанта націоналізму, коли геополітичні та етнічні чинники не
відігравали визначальної ролі у формуванні національної ідентичності: остання була свідомо
змодельована ще до того, як оформилися и геополітичні та інституціональні рамки 240.
Ця досить цікава аналітична структура загалом не викликає суттєвих заперечень, особливо
якщо розглядати її в контексті тих конкретних історичних прикладів, що їх наводить Л.
Ґрінфелд. Проте застосування її як загальної схеми для розгляду історичного досвіду
формування інших націй, зрозуміло, потребуватиме корегування. Можна припустити,
наприклад, що культурницька фаза передуватиме структурній, а психологічна – культурній.
Вони можуть збігатися у часі в різних комбінаціях тощо. Зрештою, і для тих конкретних
випадків, що їх аналізує Л. Ґрінфелд, наведені зауваження можуть бути цілком справедливими.
Цікаво й те, що схема Л. Ґрінфелд майже ідеально збігається з ситуацією в Україні кінця
1980–х – початку 90–х років. Зокрема, вона пояснює блискавичне перетворення частини
комуністичної еліти в націоналістичну. Маємо всі ознаки структурної кризи («перебудова» та її
суспільно–політичні й економічні наслідки), кризи радянської (комуністичної) ідентичності
(«демократизація», «соціалізм із людським обличчям» тощо) і, зрештою, – бачимо вибір «нової»
ідентичності елітою, вибір цілком свідомий. Структурна фаза перейшла в культурницьку й,
очевидно, нині українська політична й інтелектуальна еліта існує в умовах, коли структурна,
культурницька й психологічна фази збіглися у часі й просторі.
Наведемо інший цікавий варіант аналітичної структури, побудованої на еволюційно–
історичному принципі, в якій націоналізм розглядається як соціально–психологічне явище. Як
вважає сучасний дослідник Андре Ґастоні, націоналізм відповідає трьом основним мотивам
людської особистості та колективу: прагненню до біологічного самозбереження, захисту
спільної території, прагненню належати до організованої форми людської спільноти 241.
Націоналізм – явище, передусім, психічне, це вияв колективної волі нації, форма суспільної
свідомості.
Будучи соціально–психологічним феноменом, націоналізм розвивався разом із людським
суспільством, еволюціонував і проходив певні стадії саморозвитку, які А. Ґастоні ставить у
241 Gastony Е. В. The Ordeal of Nationalism in Modern Europe. 1789– 1945. Lewiston (Queenston ) Lampeter, 1992. P.
203.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 112
залежність від «інтенсивності проявів» націоналізму.
Отже, націоналізм за інтенсивністю його еволюції можна поділити на такі стадії (типи):
– елементарно–зародкова. На цій стадії згадані три основних мотиви, що породжують
націоналізм, існують переважно на рівні підсвідомості. На усвідомленому рівні він
проявляється як елементарна захисна реакція спільноти у випадку виникнення зовнішньої
загрози її біологічному існуванню, території. Історичні приклади цього типу націоналізму –
реакція французів на англійські територіальні претензії на завершальному етапі Столітньої
війни (1337–1453) та реакція німців на французьку експансію у 1789 – 1815 pp. Більшість націй
Європи, вважає А. Ґастоні, пройшли через цей період націоналізму до 1789 p.;
– емотивно–культурницька стадія. Цей період розвитку і тип націоналізму загалом
називають «культурним» (культурницьким). Як і раніше, переважає емотивна сфера людської
психіки. Особистість відчуває емоційний зв’язок зі своєю спільнотою – її мовою, культурою,
традиціями, інститутами, історією тощо. Цей емоційний зв’язок, почуття спільності
зміцнюється і розвивається під впливом багатьох чинників – спогадів про перемоги і поразки,
географічну наближеність до «ворога», факту або загрози іноземного поневолення, прикладу
передових націй тощо. Національні почуття виходять на рівень самоусвідомлення, національна
ідентичність (свідомість) формулюється, висловлюється інтелектуалами, інтелігенцією,
політиками – «голосами новітньої ери». Найвідоміші приклади цього типу націоналізму –
італійське «Risorgimento», німецький націоналізм періоду 1815 – 1848 pp.;
– раціонально–доктринальний етап еволюції націоналізму – це той період, коли
націоналізм остаточно виходить з рівня підсвідомості у сферу свідомості. Прагматичні
міркування стають головними мотивами, якими керується особистість у своїх стосунках зі
спільнотою, нацією, хоча при цьому початковий імпульс усе ж таки має суто емотивну природу.
Націоналізм цього типу остаточно набуває політичної форми – це може бути рух за національне
визволення, змагання за соціально–економічну модернізацію, зрештою – просто форма
ксенофобії. Безпосередній результат цього – «націоналізація» мас. Англійський (британський)
націоналізм цієї доби на доктринальному рівні перетворився на імперіалізм. Більшість націй
Європи вийшла на доктринальний рівень націоналізму до 1914 p.;
– ідеологічна стадія. На відміну від попередніх етапів еволюції націоналізму, вона
характеризується перетворенням націоналізму на штучну конструкцію, коли суб’єктивні
прагнення уявляються як об’єктивна реальність. На цьому етапі, вважає А. Ґастоні, турбота про
буття нації, про єдність національної території, гордість або біль з приводу успіхів чи негараздів
нації, переживання і сподівання щодо її майбутнього стають складовими ідеології, яка є
загальноприйнятою і усвідомленою більшістю населення, і яка стає предметом цілеспрямованої
пропаганди. Націоналістична ідеологія стає вищою за всі інші ідеології. Цей тип націоналізму
був характерним для більшості країн Європи під час Першої світової війни. Німецький
реваншизм і нацизм, італійський фашизм – також найвідоміші приклади цього типу
націоналізму .
Крайня, екстремальна форма націоналізму виявляється на ірраціональній стадії.
Здебільшого вона виникає внаслідок національних поразок, принизливих умов мирних угод.
Російський панславізм напередодні Першої світової війни, німецький націоналізм у 1939 p.,
коли Гітлер розпочав війну одночасно з кількома могутніми державами – приклади
ірраціонального націоналізму.
Схема, запропонована А. Ґастоні242, виглядає досить незвичною і навіть екзотичною,
передусім, завдяки спробі з’єднати в рамках однієї аналітичної структури не зовсім сумісні
поняття. Націоналізм, за Ґастоні, еволюціонує зі сфери підсвідомого до сфери свідомого. Ці
терміни, запозичені з психоаналізу, виглядають не завжди коректно, якщо їх застосовувати щодо
великих людських колективів, хоча сама ідея еволюції націоналізму як процесу
самоусвідомлення має сенс. Як розрізняти свідоме і підсвідоме в настроях, почуттях, діях мас
людей? Чому, скажімо, раціонально–доктринальний етап розвитку націоналізму треба
відокремлювати від ідеологічного? Хіба ірраціональність не дається взнаки на попередніх
244 Ibid. P. 6.
246 Gellner E. Nationalism and the International Order// Encounters with Nationalism. Oxford, England; Cambridge,
U.S.A., 1994. P. 25.
250 Hroch M. Social Precondition of National Revival in Europe. A Comparative Analysis of the Social Composition of
Patriotic Groups among the Smaller European Nations. Cambridge; London; New York; New Rochelle; Melbourne;
Sydney, 1985. P. 8.
251 Ibid.
265 Carlton J. Hayes The Historical Evolution of the Modern Nationalism New York, 1948. P. 102 – 107.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 121
вплинули на формування його світоглядних основ. Ідеться, передусім, про кантівську тезу щодо
автономності особистості, яка логічно приводила до висновку: особистість сама має вирішувати
свою долю, керуючись моральним імперативом. Таким чином, старий світогляд, згідно з яким
доля особистості вирішувалася лише божественним промислом, визнавався хибним.
Відповідно, на місце релігійного фаталізму приходив раціоналістичний світогляд і з ним –
філософія дії, звідки залишався лише один крок до політики, політичної дії. Одним із наслідків
цього було виникнення ідеї про те, що не тільки особистість може бути автономною, нація
(колективна особистість) також має права на автономність.
Англійський історик ідей І. Кедорі вважає, що етика Канта з її ідеєю автономії та
самовизначення особистості була перекладена «мовою» політики в «органічній» теорії держави
Й. – Г. Фіхте (1762–1814). В «органічній» державі кожна особистість має підтримувати одне
ціле (державу), бо це єдиний шлях вижити як особистість. Тільки в державі людина, особистість
здатна самореалізуватися. Основою ідентичності будь–якої особистості є мова (тут використано
тезу Гердера), відповідно й ідентичність будь–якого народу визначається мовою. Коло
замикається – самовизначення особистості й народу, ідентичність яких визначається
лінгвістичним фактором, найкраще забезпечуються «органічною» державою, кордони якої в
ідеалі мають охоплювати всю сукупність особистостей, що розмовляють однією мовою. У
цьому варіанті національне самовизначення заступає місце попередніх форм лояльності.
Національна держава стає метою номер один для нації. Остання, у свою чергу, може обирати
засоби політичної боротьби за свої права. Таким чином, виникла (чи була винайдена)
«органічна» версія націоналізму, яку І. Кедорі вважає найпоширенішим варіантом цього
феномена, і яка, очевидно, стала першим ідеологічно оформленим його варіантом. У різних
аспектах вона була розроблена рядом німецьких мислителів: Ф. Шлегелем, Е. – М. Арндтом, А.
Мюллером, Ф. Шляйєрмахером та ін.
Узагальнюючи основні риси «органічної» версії націоналізму, Е. Сміт наголошує, що в її
основу було покладено принцип, згідно з яким нації здатні самостійно, керуючись своєю
національною волею, духом, визначати власну долю. Цей принцип базувався на трьох головних
засадах:
1) світ природно поділений на унікальні органічні нації, або культурні (мовні) групи;
2) національна самореалізація можлива шляхом політичної боротьби;
3) воля особистості має підпорядковуватись інтересам органічної держави266.
Німецька «органічна» версія націоналізму стала надзвичайно впливовою не лише в самій
Німеччині XIX ст., а й серед націй Центральної і Східної Європи та Близького Сходу в епоху
їхнього «пробудження». Проте вона була не єдиною. Іншим «первісним» варіантом
націоналістичної ідеології були ідеї Руссо та інших просвітителів (не лише французьких),
трансформовані у практиці Французької революції та боротьби за незалежність в Америці, про
що йтиметься далі.
Як бачимо, наприкінці XVIII – на початку XIX ст. в європейській філософській думці
склався комплекс ідей, які в подальшому були «перекладені мовою політики» і згодом
реалізувалися у практичних діях. Деякі з цих ідей не мали безпосереднього відношення до
осмислення проблем нації і націоналізму. Проте вони стали тим інтелектуальним підґрунтям, на
якому націоналізм формувався й еволюціонував далі як ідеологічна течія з різними
відгалуженнями, конкретно–історичними втіленнями й перевтіленнями.
Ми не можемо стверджувати, що націоналізм як світогляд та ідеологія був «винайдений»
(сформований) зусиллями одного чи кількох теоретиків. Скоріше він став наслідком взаємодії
цілої низки ідей, які склалися в певний комплекс уявлень про людину і світ, уявлень, що
відрізнялися від попереднього світосприйняття. Ідея Просвітництва про природні права людини
з’єдналася з ідеєю про самовизначення особистості, до них долучилося уявлення про
органічність, природність «колективних особистостей» (народів чи націй) та природні
відмінності між ними. Романтизм сприяв «локалізації» інтересу до власної історії, міфології,
звичаїв і традицій, культивуванню «національного характеру». Класицизм, з його підвищеним
Політичні чинники
Соціальні аспекти
Ми вже торкалися питання про соціальні чи, радше, соціально–культурні аспекти генези
націоналізму, коли говорили про появу «освічених індивідів», здатних зрозуміти й
інтерпретувати зміни, що відбувалися в усіх сферах життя в епоху переходу від традиційно–
аграрного до індустріального суспільства, від до–національного світу до світу націй. Проте
«освічених індивідів», очевидно, замало для функціонування націоналізму як ідеології.
Потрібна «аудиторія», яка схвально і з ентузіазмом сприймала б ідею організації суспільства на
національних засадах. Характерно, що ця «аудиторія» значною мірою, особливо на початкових
етапах генези націоналізму, продукує своїх «освічених індивідів», здатних формулювати
необхідні їй ідеї.
Ми повертаємося до тези Е. Ґелнера про потребу суспільства у «соціально адаптованій
особистості», але дещо в іншому контексті: з погляду потреби цієї особистості у новому
270 Shafer B. Op. cit. P. 128.
272 Calvert P. On Attaining Sovereignty // Smith A D. (ed.) Nationalist Movements. London, 1976. P. 135.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 125
суспільстві, яке вже буде адаптованим для неї. Поступове збільшення кількості освічених
особистостей, викликане як потребами «протонаціональних» держав, так і потребами суто
економічними; одночасне збільшення верств, які в західній соціології називають «середнім
класом», марксисти – «буржуазією» («дрібною» і «середньою»), а у Франції називали «третім
станом» – сприяло формуванню соціального середовища, якнайкраще підготовленого до
сприйняття національної ідеї, тобто націоналізму. «Освічені особистості» – інтелігенція –
постачали «інтелектуальний товар», національну ідею, який охоче споживала передусім середня
верства. «Саме інтелектуали – поети, музиканти, художники, скульптори, письменники,
історики й археологи, драматурги, філологи й антропологи та фольклористи, ті, хто пропонував
і розробляв концепції та мову нації і націоналізму … саме вони «озвучили» ширші прагнення,
оформивши їх у відповідних образах, міфах і символах»273.
Якими ж були ці «ширші прагнення»? Функціоналістський підхід, як ми пам’ятаємо,
наголошує на важливості структурно–інституціонально–світоглядної кризи, що виникає у
процесі переходу від аграрного до індустріального суспільства (з цим наголосом так чи інакше
погоджується більшість представників інших аналітичних напрямів). «Ерозія» чи
«дезінтеграція» старих суспільних структур, уявлень охоплює всі сфери життя, навіть такі
найусталеніші, як сім’я та релігія. Криза ідентичності зумовлює пошуки нових форм
ідентичності, а структурна криза знаходить вияв у створенні, упорядкуванні і стабілізації нових
суспільних, політичних, ідеологічних та інших структур. У цій ситуації найбільший кредит
довіри мають звичніші й комфортніші ідеологічно–культурні структури, «некорумповані»
розпадом старого ладу, якими в одному випадку є етнічна спільнота, мова й відповідна
культура, а в іншому – нові політичні інститути, які також є «конґруентними» згаданим
структурам. Націоналізм дає рецепт подолання кризи ідентичності (згадаємо міркування Л.
Ґрінфелд, Т. Нейрна) і структурної кризи (Е. Ґелнер та інші «функціоналісти», І. Кедорі).
«Ширші прагнення» знаходять своє відображення в досить невибагливій, загальнозрозумілій і
вельми гнучкій ідеології. «Належність до нації перетворюється на внутрішню потребу
[особистості]: найкращий спосіб визначення особистої і надособистої ідентичності в
післяреволюційному світі – це самоідентифікація з національною історичною і культурною
спадщиною, з мовою нації, її літературою та історією, її сучасним буттям і майбутнім» 274.
Націоналізм стає чимось на зразок «громадянської релігії». Зрозуміло, він не єдина форма
ідеологічної реакції на згадані процеси: виникають і розвиваються такі могутні інтелектуальні
течії, як лібералізм, консерватизм, комунізм, які у свій спосіб віддзеркалюють пошуки певного
суспільного ідеалу.
Повернемося до питання про «аудиторію», підготовлену схвально сприйняти дебют
націоналізму як на світовій арені, так і на «провінційних сценах» окремих націй. «Класичний»,
а точніше, початковий варіант еволюції націоналізму передбачає збіг інтересів буржуазії
(«середнього класу») з націоналістичною риторикою. У країнах «класичного націоналізму» він
дає зброю щойно згаданим верствам, заінтересованим у зміні старого режиму. Проте подальше
його поширення та взаємодія з іншими ідеологічними системами призводять до колосального
розширення його соціальних адресатів. У країнах з міцними «старими» елітами (політичними,
бюрократичними, династичними тощо) націоналізм пристосовується до їхніх потреб, як це було
свого часу з теократією в Японії, аристократією і шляхтою у поляків та угорців. В інших
регіонах, де таких еліт бракувало, «націоналістичними месіями» стають представники
інтелігенції чи інтелектуальних еліт, «вільних професій» чи бюрократії, як це було в деяких
країнах Східної Європи та «третього світу». І в усіх випадках завдання перетворення
національного принципу в громадянський ідеал призводить до втягнення у сферу його впливу
мас населення, що їх марксистська соціологія колись означила як «виробників матеріальних
благ».
Отже, розглядаючи соціальні та соціально–психологічні чинники еволюції націоналізму,
можемо зробити такий висновок: початковий етап його генези завжди пов’язаний з елітарними
273 Smith A. National Identity. P. 93.
«Політекономія націоналізму»
«Епоха націоналізму»
***
Термінологічні проблеми
Генеза: «примордіалісти»
Модерністська альтернатива
Національна свідомість (ідентичність)
«Національне відродження» чи націотворення?
У попередніх, нарисах ми розглянули теорії нації і націоналізму, що ґрунтуються на
теоретичному осмисленні світового історичного досвіду. Наскільки вони відповідають
історичному досвідові становлення української нації? Відомі нам теорії нації і націоналізму
засвідчують, що в націогенезі є певні, спільні для всіх націй і націоналізмів риси й
закономірності. Поняття «нація» і «націоналізм» у різних теоріях мають спільні родові ознаки,
які відображають ці загальні риси. Отже, можна припустити, що поняття «українська
нація» і «український націоналізм» також відповідають цим «стандартам».
З іншого боку, цілком очевидно, що «український варіант» становлення нації і
націоналізму має певні специфічні ознаки, які роблять його унікальним. У чому полягає ця
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 133
унікальність, в яких моментах «український проект» відрізняється від «класичних варіантів»
націотворення – це також проблема, аналіз якої дає змогу визначити місце української нації у
світовій історії. Таким чином, ми повертаємося до вже відомого нам парадоксу в осмисленні
явищ, які дістали назву «нація» і «націоналізм»: для того, щоб зрозуміти «національне», маємо
поставити його в контекст «вселюдського», осягаючи окреме, маємо аналізувати його в
контексті загального.
Розглядаючи «український проект», ми зосередимося головним чином на теоретичних
аспектах становлення української нації і націоналізму, намагаючись уникати ілюстративних
моментів, звернень до конкретних фактів, емпіричного матеріалу – інакше нам довелося б
просто писати історію України з погляду націогенези 283.
Термінологічні проблеми
283 Зразком «синтетичної» історії, де український історичний матеріал перегруповано й подано в контексті
західних теорій нації й націоналізму й у рамках історичної схеми І. Лисяка–Рудницького, може слугувати праця Я.
Грицака «Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX–XX ст.» Київ, 1996.
285 Іванченко І. Український народ // Мала енциклопедія етнодержавознавства. Київ, 1996. С. 634.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 134
сучасному суспільствознавстві, інерція радянських часів, коли панувала етнологічна концепція
нації тощо.
Поряд із цим підходом існує також й інша версія – «українська політична нація». Вона
базується на громадянському розумінні «нації», коли належність до спільноти визначається
громадянством індивіда (згадаємо дискусію про типологію націй і націоналізмів) і
наближається до моделі «нації», що ґрунтується на понятті «народного суверенітету». Цікаво,
що й у цьому випадку поняття «український народ» чи «народ України» також можуть
використовуватися як відповідники терміна «українська нація», але вже зовсім у іншому
значенні. Ідея «політичної нації» поширилася в середовищі інтелектуальної та адміністративно–
політичної еліти.
Я. Грицак наводить цікаву гіпотезу (на жаль, не згадуючи імені її автора), згідно з якою у
новопосталих державах вибір концепції національної ідентичності (етнічної чи політичної)
залежить від типу еліти, яка приходить до влади. Якщо це культурницька еліта, вона має
схильність вибирати етнічну концепцію. Політичній концепції нації віддають перевагу
адміністративні еліти. Особливістю України є те, що у її випадку обидва типи місцевих еліт
зробили вибір на користь політичної концепції нації 286. Як на нашу думку, ця
інструменталістська гіпотеза, досить приваблива з погляду її аналітичної комфортності, може
призвести до надмірних спрощень, не кажучи вже про спірний характер твердження щодо
однозначного вибору еліт.
Можна припустити, що на практиці сучасні українські еліти віддають належне як
«етнічній», так і «політичній» концепції нації, намагаючись збалансувати їх, оскільки вибір на
користь лише однієї з них ставить під загрозу політичну стабільність і територіальну цілісність
держави й відповідно – домінантні позиції цих еліт.
Понятійний поділ на «етнічну» і «політичну» концепції нації відповідає вже відомій нам
типології Ф. Майнеке (Kultumation – Staatnation). Ми знаємо, що цей поділ є теоретичним
відображенням двох варіантів націогенези. В українській інтелектуальній традиції вони
існували вже на початку XX ст. у вигляді двох історіографічних шкіл. Можна згадати,
наприклад, концепцію нації В. Липинського та його школи як зразок «політичної» теорії нації, а
також «народницьку» версію, що орієнтувалася переважно на «етнічну» концепцію нації (ще
раз наголосимо на умовності цього поділу). Варто звернути увагу й на ту обставину, що процес
становлення української нації, якщо розглядати його як трансформацію етнічно–культурної
спільноти (Kulturnation) у політичну, відбувався в умовах бездержавності (за винятком кількох
досить коротких епізодів), тобто політична концепція не мала шансів на реалізацію, тоді як
етнічна значною мірою сприяла стабілізації націогенези принаймні на рівні еліт. Користуючись
термінологією Е. Сміта, ми можемо ідентифікувати українців початку модерної доби як
демотичну етнічну спільноту, яка мала трансформуватися в політичну спільноту – націю.
Ще раз наголосимо на тому, що йдеться про концепції, а не реалії. У даному випадку
йдеться не про реальне існування «етнічної» чи «політичної» нації як такої, а про спроби
визначитися щодо ознак, які, на нашу думку, є притаманними певному явищу.
У цьому контексті стає зрозумілішою проблема з визначенням змісту, який вкладається в
поняття «українська нація». Згадаємо, наприклад, поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» ознаки
«нації» і розглянемо, яким чином можна застосувати їх щодо терміна «українська нація».
Звернемося до «об’єктивних» ознак. Загальновизнаною є думка про те, що українці як
етнос були і залишаються автохтонами, отже, можна вести мову про тривале, безперервне життя
цього етносу у відносно стабільних територіальних межах. Проте бездержавність українців,
набагато триваліша аніж періоди державного існування, фактично перекреслює територіальну
ознаку як важливу складову у визначенні «української нації»: українські етнічні землі постійно
були поділені між різними державами. Якщо ж вести мову про модерну епоху, що стала часом
інтенсивного формування української нації, то ми дійдемо парадоксального висновку:
територіально українська нація остаточно оформилася завдяки радянському режимові, який
завершив об’єднання основних українських етнічних земель у рамках Української РСР, не
287 Надзвичайно цікавий огляд історії української мови в модерну добу див.: Sheveliov George. The Language
Question in the Ukraine in the Twentieth Century (1900–1941) // Harvard Ukrainian Studies. P. 71 – 163.
288 Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. Київ, 1997. С. 253 – 254.
289 Armstrong J. A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian History // Potichnyj P.J., Raeff M., Pelenski J.,
Zekulin G. (eds) Ukraine and Russia in Their Historical Encounter. Edmonton, 1992. P. 135 – 136.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 136
найпридатніший інструментарій у дослідженні української нації.
Взаємодія, співвідношення «об’єктивних» і «суб’єктивних» ознак нації, «етнічних» та
«політичних» її компонентів і відповідних чинників, розглядаються суспільствознавцями в
різних контекстах, під різним кутом зору. Зокрема, ця проблема знаходить конкретніше втілення
в різних поглядах на історичну генезу української нації. Можемо потішити себе тим, що в цій
галузі вже сформувалися два основні «табори», які загалом відповідають поділові, що склався у
світовому суспільствознавстві: маємо власних «примордіалістів» і «модерністів», про яких і
йтиметься далі.
Генеза: «примордіалісти»
290 Попов Б., Ігнатов В., Степіко М. та ін. Життя етносу: соціокультурні нариси. Київ, 1997. С. 170.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 137
народницької інтелектуальної традиції, до якої повертаються сучасні дослідники, а також
ідеологічною та дослідницькою кон’юнктурою (термін «кон’юнктура» вживається тут у
нейтральному значенні). Цілком очевидно, що в початковий період становлення державної
нації, який нині переживає Україна, «соціальне замовлення» полягає в легітимізації її вимог
історичними аргументами. Серед останніх найвагомішим має бути той, згідно з яким відповідна
нація має якомога давніші історичні корені.
Ми вже окреслили найзагальніші риси цих підходів. Наведемо кілька конкретних
прикладів. Почнемо з примордіалістських версій, що зосереджуються здебільшого на питаннях
етногенези українців, як безпосередньої передумови й основи націогенези. Своєрідний
соціально–біологічний варіант примордіалізму пропонує Л. Залізняк. Він стверджує, що
«сучасні українці генетично пов’язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості
білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу… […]. Українці XVI–XVIII
ст. за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія,
ментальність, самосвідомість, антропологічний тип тощо) були безпосередніми генетичними
нащадками людності Південної Русі X – XIV ст. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині,
Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями (виділено мною. – Г.К.)» 291.
Зрозуміло, що ця «етнокультурна тяглість» має засвідчити наявність подальшого історичного
зв’язку з «національним відродженням» XIX ст., українською державністю XX ст. тощо. Л.
Залізняк дещо пом’якшує радикальність своїх висновків, застосовуючи термін «праукраїнці».
Подібну аналітичну схему, але з ухилом у «культурницький примордіалізм» пропонує
інший український дослідник А. Пономарьов. Український етнос, вважає він, шляхом тривалої
історичної еволюції перетворився в націю. Цей процес, зокрема, знайшов відображення у зміні
етнонімів–самоназв. «Етап формування українського етносу, – стверджує А. Пономарьов, –
пов’язаний з етнонімом «русь», формування української нації – із самоназвою «українці». За
часом перший етап охоплює історію до XII ст., другий розпочинається з XII ст., тобто від того
часу, коли етнос утворив державу»292.
Вирішальне значення в націогенезі, зауважує автор, має суб’єктивний чинник. Серед
головних складників нації, що становлять її основу і розкривають внутрішню сугність,
виступають національні інтереси. Останні «приводяться в рух визрілою національною ідеєю,
довкола якої кристалізується етнос». Свідченням наявності національної ідеї є формування у
людей національної самосвідомості, «що може виявлятися в підвищеному інтересі до
національного коріння, етнічної історії, рідної мови». На цій основі формується «національна
культура» та національна держава, яку А. Пономарьов чомусь називає «зовнішнім атрибутом».
Отже, на цій основі пропонується така «націогенетична концепція» (зауважимо, що
поняття «етногенеза» та «націогенеза» автор уживає як тотожні): «етногенез українців слід
відшукувати в київсько–руських пластах. Проте націогенетичний процес тоді було перервано і
відновлено у XVI–XVII ст. На хвилі національного піднесення, каталізаторами якого
виступили: загроза фізичного винищення українців з боку Степу, польське національне
гноблення та внутрішня зрада, формувалися всі ознаки української нації, замішаної на
козацькому грунті […]. Щоправда, географічні кордони генетичного процесу формування
українців швидко розширилися, бо національна ідея оволоділа всім населенням України, як і
національний дух – в основі спільний для українців (виділено мною. – Г.К. )»293.
Згодом, продовжує А. Пономарьов, націогенетичний процес «дозрівав» через низку етапів,
відомих як національно–культурне відродження. «Розпочавшись у XVI ст. як воєнно–політичне
відродження, воно розвивалося наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20–х роках
XX ст. як загальнонаціональне піднесення, що охопило всі важливі сфери життя українського
етносу»294.
291 Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. Київ. 1994. С. 147– 148.
295 Дашкевич Ярослав. Нація і утворення Київської Русі // формування української нації: історія та інтерпретації.
Матеріали круглого столу істориків України. Львів, 1995. С. 14.
298 Ісаєвич Я. Етнічне коріння української нації // Формування української нації… С. 17, 21, 22.
299 Лисяк–Рудницький І. Формування українського народу й нації (методологічні завваги) // Історичні есе. Київ,
1994. Т. 1. С. 11.
Модерністська альтернатива
305 Каппелер Андреас. Формування української нації у Російській імперії XIX ст. на тлі націотворчих процесів у
Європі // Формування української нації… С. 78.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 142
мобілізації сил на боротьбу з іншими елітами) та К. Дойча (аналітичне розрізнення термінів
«народ» – «національність» – «нація»), стосовно української історії XX ст. запропонував такі
«робочі терміни» для вивчення націогепези українців: народ – це спільнота, що розрізняється за
об’єктивними критеріями (мова, одяг, ритуали тощо) і є достатньо великою, щоб бодай
теоретично, якщо не практично, мати можливості для цілковитого поділу праці. Відрізняється
від інших етнічних категорій тим, що не надає великого значення культурним ознакам,
домагаючись задоволення соціальних, економічних та культурних потреб.
У процесі переходу від народу до національності (набуття національної свідомості чи
національної ідентичності) культурна самобутність стає важливою передумовою формування
соціальних, економічних і політичних потреб людей. Виникає відданість «груповій символіці».
Національність характеризується тим, що вона налагоджує систему внутрішніх зв’язків, завдяки
яким виникає можливість ефективного регулювання поведінки її членів, зміцнення і розвитку
груп, які складають соціальну структуру нації. Створивши таку систему зв’язків
(неформальних, чи формальних – через суспільну або ж політичну організацію),
«національність вважає себе за націю і визнається такою іншими, навіть попри те, що в неї все
ще може не бути власної держави. Коли нація здобуває право на самостійне чи суверенне
існування, ми можемо говорити, що утворилася державна нація»306.
На думку Б. Кравченка, вирішальним періодом у формуванні національної свідомості
українців, і відповідно – у становленні української нації, було XX ст. (хоча він і визнає, що деякі
суспільні процеси, які набули найбільшої сили у XX ст., розпочиналися раніше). Б. Кравченко
пов’язує зміни в національній свідомості українців із зрушеннями в соціально–економічній
сфері, передусім – із трансформацією українського суспільства з аграрно–традиційного в
модерно–індустріальне. Ця трансформація спричинила дестабілізацію і руйнування традиційної
соціальної структури українського суспільства і формування нових, модерних соціальних
структур, зокрема, якісно нових українських еліт. Останні, по–перше, мали вплинути на
формування української національної свідомості, а по–друге, скористатися нею як знаряддям
для реалізації власних політичних амбіцій. Праця Б. Кравченка була видана ще в 1983 p., проте,
як показали подальші події, логіка його міркувань виявилася правильною: наприкінці 1980–х
років частина українського партійно–державного «істеблішменту» скористалася національною
ідеєю та національною свідомістю мас як засобами для утримання влади. При цьому і
національна ідея і національна свідомість у Б. Кравченка – суспільний продукт XX ст.
Аргументи канадського історика (як модернізаційна версія націогенези) цікаві для нас
насамперед тим, що, за Б. Кравченком, створення соціальних передумов для формування
національної ідентичності українців, як масового феномена, відбулося саме за радянських часів:
по–перше, кардинально змінилися комунікативні можливості українського суспільства
(зростання освітнього рівня населення, створення потужної системи засобів масової інформації
і комунікації); по–друге, змінилася внутрішня соціальна структура української нації, в ній
з’явилися верстви і групи, яких раніше просто не існувало; по–третє, іншою стала й структура
національної свідомості, в ній поряд з культурним з’явився соціально–економічний компонент;
нарешті, як ми вже згадували, змінилася внутрішня структура українських еліт.
Та обставина, що національна свідомість українців вже мала коріння не лише в культурній,
а й у соціально–економічній сфері, на думку Б. Кравченка, стала вирішальною для
життєздатності цієї ідентичності – культурна русифікація хоча й впливала на неї, проте була
недостатньою для її ліквідації307.
Визнаючи міркування Б. Кравченка цілком слушними, все ж зазначимо, що він дещо
абсолютизує вплив соціальних змін на формування національної свідомості. Усі згадувані ним
аспекти соціальних, а в ширшому контексті суспільних змін можна трактувати і з інших
позицій. Зокрема, зростання комунікативних можливостей суспільства в рамках Української
РСР могло посилити і прискорити «денаціоналізацію» суспільної свідомості українців, сприяти
консервації її на рівні етнічних почуттів. Зміни в соціальній структурі, наприклад збільшення
306 Кравченко Б. Цит. праця. С. 14.
308 Під очевидним впливом праці Б. Кравченка написані відповідні розділи у згадуваній книзі Я. Грицака, а
також монографія американського історика Дж. Лібера: Liber George О. Soviet nationality policy, urban growth and
identity change in the Ukrainian SSR. 1923–1934. Cambridge, 1992.
309 Szporluk R. Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State // Daedalus. 1997. Vol. 126. №3. C. 89–92.
Існує досить неякісний переклад іншої статті Р. Шпорлюка, присвяченої цій темі: Сучасність. 1996. №11, 12.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 144
дев’ятнадцятому, а ще більше у двадцятому століттях вважалося зосередженням сучасної
цивілізації в політиці, культурі, науці та економіці»310.
«Український проект» розроблявся, зрозуміло, інтелектуалами, які вже мали окрему щодо
російської чи польської ідентичність, що мала бути реформульована саме як «українська» і саме
як національна, бо ці інтелектуали мали уявлення про те, що відбувається в ширшому світі, а
значить, вже були вражені вірусом націоналізму. Спочатку їхня аргументація на користь
«окремішності» українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування
«історичної козацької нації». Згодом, коли ця «історична нація» розпалася під впливом цілої
низки внутрішніх і зовнішніх чинників, «українці звернулися до етнографії для того, щоб
розібратися з тим, хто власне складає поняття «ми», і хто належить до «інших» 311. Поступово
набір «ознак», які вказували на «окремішність» українців, розширювався: додалися такі, як
територія, мова тощо. Фактично йшлося про акумуляцію елементів, ознак «нації» як уявленої
спільноти в рамках «українського проекту». Водночас тривало вироблення понятійного
простору: усталення самоназви, переосмислення старих понять, зокрема територіальних,
етнографічних тощо. Далі спрацьовує вже відома схема: «будівничі нації» запрошують до її лав
«маси», відбувається «націоналізація» цих мас, залучення їх до політики.
Цікавим у міркуваннях Р. Шпорлюка є також інтерпретація геополітичних чинників
«українського проекту»: у формуванні образу нації важливу роль відіграло, зокрема, об’єднання
правобережних і лівобережних українських земель у рамках однієї імперії, колонізація
південних земель тощо. Шпорлюк звертає увагу й на ту обставину, що процеси творення нації у
складі Російської імперії та імперії Габсбургів були настільки різними, що поставало питання:
«Україна – одна нація чи дві?» Спільні етнічні корені українців Австро–Угорщини і Росії не
могли бути достатньою передумовою для виникнення єдиної нації. Це усвідомлювали
«будівничі» цієї нації. Саме тому вони висунули ідею соборної України, саме тому вони свідомо
і цілеспрямовано працювали над творенням єдиної стандартизованої мови, єдиного
культурного, а згодом – і політичного простору. Р. Шпорлюк, ілюструючи цю думку, вдається до
такого формулювання: «Українці Росії та Австрії стали однією нацією не тому, що розмовляли
однією мовою – вони почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати
однією нацією»312.
«Модерністська» концепція Р. Шпорлюка є прикладом того, як «інструменталістські»
теорії нації можна застосувати на «українському матеріалі». Надзвичайно важливою є його ідея
про інтер –національний зміст процесу націотворення – кожна нація утворюється у взаємодії з
іншими. Вчений відходить у даному випадку від звичних схем, які подають цю взаємодію лише
як відносини домінування, «русифікації» чи «полонізації» тощо. Інша думка – про те, що
процес націотворення від самого початку мав політичну спрямованість чи підтекст, потребує
коментарів. Об’єктивно, в перспективі, незалежно від безпосередніх намірів перших
«будівничих нації», їхня культуртрегерська діяльність справді потрапляла у сферу майбутніх
політичних інтересів. Проте її суб’єктивний зміст і спрямованість усе ж таки залишалися в
культурницькій сфері, і в цьому відношенні схема М. Гроха не втратила свого значення.
Як бачимо, «модерністські» версії націогенези українців за своїм змістом мало чим
відрізняються від подібних версій, побудованих на основі європейського історичного процесу. У
цьому немає нічого дивного: націогенеза українців, незалежно від її тривалості, інтенсивності і
конкретно–історичних обставин, відбувалася за «сценарієм», спільним для генези усіх націй. Її
специфіка полягала не стільки у змісті, скільки у формах, і саме це найкраще демонструє саме
модерністський підхід. Зауважимо, що «модерністи» особливу увагу приділяють
«суб’єктивним» чинникам націогенези. «Примордіалісти», для яких на першому місці стоять
«об’єктивні» чинники, також звертаються до аналізу певних суб’єктивних факторів націогенези.
Сферою, яка певною мірою об’єднує ці дві течії (принаймні вони обидві визнають її важливою),
310 Ibid. P. 86.
317 Chynczewska–Hennel Teresa. The National Consciousness of Ukrainian Nobles and Cossacks from the End of the
Sixteenth to the Mid–Seventeenth Century // Harvard Ukrainian Studies. 1986. Vol. X. №3/4. P. 378. Ця стаття є
скороченим англомовним варіантом більшої праці: Swiadomość narodowá szlachty ukraińskiej і kozaćzyny od schyłku
XVI do półowy XVII w. Warszawa 1985.
321 Див.: Sysyn Frank E. Ukrainian–Polish Relations in the Seventeenth Century: The Role of National Consciousness
and National Conflict in the Khmelnytsky Movement // Peter J. Potichnyj. Poland and Ukraine. Past and Present.
Edmonton; Toronto, 1980. P. 58–82; Його ж. Хмельниччина та її роля в утворенні модерної української нації //
Формування української нації… С. 23 – 42.
322 Див.: Смолій В. А., Степанков B.C. Українська державна ідея. Проблеми формування, еволюції, реалізації.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 149
шляхти Речі Посполитої, яка лише себе вважала польським політичним народом (мабуть,
ідеться про «політичну націю». – Г. К. ), козацтво вважало себе лише частиною українського
народу, до якого зараховувалися також шляхта, духовенство, міщанство й навіть селянство» 323. З
подальших міркувань згаданих авторів стає зрозумілим, що йдеться про наявність нації у складі
згаданих верств і станів і про наявність «національної еліти».
В. Степанков значно радикальніший у своїх висновках. Він вважає, що «національна
революція» середини XVII ст. в Україні була типологічно близькою до Нідерландської революції
(нагадаємо, що Я. Грицак також наголошує на такого роду аналогіях). На думку В. Степанкова,
українські маси вже в той час були носіями «почуття націоналізму», навіть більше, посилаючись
на Я. Дашкевича, він стверджує, що існував «ідеологічний рівень» національної свідомості. При
цьому В. Степанков суперечить сам собі, стверджуючи, що «стара еліта не спромоглася, а нова
ще не встигла розробити програму національного визволення». Таке твердження явно заперечує
наявність «ідеологічного рівня» національної свідомості. Згадуючи тезу Я. Дашкевича про те,
що «нації піднімалися на національно–визвольні змагання – звичайні селянські маси без
елітарної ідеології, але з цілком націоналістичним ставленням до своїх національних
поневолювачів», В. Степанков робить висновок, що «національна свідомість живилася почуттям
ненависті до польського панування», слідом за Я. Дашкевичем явно ототожнюючи
«націоналізм» із ксенофобією324.
У деяких відношеннях, очевидно, сучасні автори не оригінальні, вони лише продовжують
традицію початку XX ст., коли тогочасні діячі «національного відродження» писали про
український «національний рух XVII–XVIII ст.», про український «національно–культурний рух
XVI –XVII ст.»325 тощо (щоправда, будучи правовірними позитивістами, вони не наважувалися
знаходити «націоналізм» серед українців XVII ст.). Таку очевидну схожість можна пояснити,
зокрема, й тим, що як на початку, так і наприкінці XX ст. історики України виконують одне
інтелектуальне завдання – легітимізацію національно–державних домагань української нації
історичними аргументами. Маємо справу з якісним перевтіленням, реформулюванням уже
відомих історичних міфів. У цьому випадку доречно буде згадати думку Дж. Армстронга щодо
символічної цінності та інструментальних можливостей міфу, або ідею про «винахід традицій»
Е. Гобсбаума.
В західних дослідженнях, які здійснювалися до виникнення відповідної політично–
культурної кон’юнктури, період XVI–XVII ст. також характеризується в рамках термінів,
пов’язаних зі словом «національний». Однак терміни «нація» і «національна свідомість»
стосуються передусім політичне елітних груп та інтелектуалів. Зокрема, Ф. Сисин згадує про
«руську політичну націю»,. функції якої виконували спочатку шляхта і князі, а після 1648 р. –
козацтво326.
Спробуємо узагальнити аргументи прихильників тези про становлення «національної
свідомості» українців у XVI–XVII ст. Якщо вийти за рамки суто термінологічної дискусії і
зосередитися на змісті процесів, які, на думку згаданих авторів, сприяли становленню
«національної свідомості», то можна погодитися з тим, що в XVI–XVII ст. відбувалося
соціально–психологічне відокремлення значної частини населення етнічних українських земель
від спільного до цього часу комунікативного й суспільно–політичного простору (зауважимо, що
ця спільність була до певної міри умовною передусім через розбіжності в релігійно–культурній
Київ, 1997. С. 24.
324 Степанков В. Українська національна революція XVII ст.: причини, типологія, хронологічні межі (дискусійні
нотатки) // Там само. С. 40, 31.
326 Сисин Ф. Хмельниччина та ц роля в утворенні модерної української нації// Формування української нації…
С. 30–31.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 150
сфері).
Спостерігалися спроби зафіксувати цей стан речей у політичній сфері, інституалізувати
його, що проявилося у формуванні державних інституцій, становленні державної бюрократії та
специфічної соціально–станової ієрархії з відповідними формами політичної свідомості. В
культурній сфері розпочалося творення нових символів і міфів, які можна розглядати як
підґрунтя для становлення окремої, «руської», «української» форми суспільної свідомості:
згадаємо хоча б «козацький міф» та його редуплікацію у XIX–XX ст.
Отже, можна було б запропонувати таку схему: якщо розглядати згадані процеси і явища
як такі, що були початковим етапом становлення певної форми свідомості, яка згодом в інших
історичних обставинах дістала назву національної, то аргументи деяких авторів, особливо тих,
які адресують наявність елементів «національної свідомості» елітам XVI–XVII ст., можна
вважати слушними. Особливе значення мав період Хмельниччини, не тільки і не стільки
конкретним змістом тогочасних процесів, які були надто суперечливими і багатоаспектними,
скільки його пізнішими інтерпретаціями і творенням надзвичайно живучої міфології – спочатку
в літописах XVIII ст., а згодом – у діяльності неофітів «національного відродження». Водночас
стає зрозумілою метафізичність та неісторичність аргументів тих, хто вважає наявність
сформованої і навіть інтегральної «національної свідомості» українців у XVII ст. доведеним
фактом. Привертає увагу також очевидна невиробленість понятійно–категоріального апарату та
методологічна невпорядкованість їхніх аналітичних засобів.
Утім, спробуємо інтерпретувати у свій спосіб деякі аргументи прихильників
«ранньомодерної» та примордіалістської версій націогенези українців саме в контексті
становлення національної свідомості. Один із найцікавіших аргументів прихильників
«континуїтету» – ідея про спадковість певних елементів політичної традиції за схемою
«Київська Русь – княжа доба – польсько–литовська доба – козацька держава – Гетьманщина –
національне відродження XIX ст.». Як виглядатиме ця досить стереотипна схема, якщо подати її
в іншому інтелектуальному контексті? Звернемося з цією метою до ідей Е. Гобсбаума та Дж.
Армстронга про «винайдену традицію» та міф як інструментальний чинник у націогенезі.
У цьому випадку можна зробити такі припущення: у XVI–XVII ст., тобто в період
формування початків «національної свідомості» українців (цю думку поділяють більшість
сучасних дослідників), політична еліта використовувала щойно реформульований міф (чи
заново винайдену традицію) про «київську спадщину» для легітимізації власних політичних
амбіцій, що зводилися передусім до інституалізації цих еліт у рамках існуючого політичного й
територіального простору. В середині XVII ст., із переформуванням «українських» еліт, на
перший план виступають інша винайдена традиція й міф (умовно назвемо їх «козацькими»), які
де в чому поєднуються із попередніми у таких сферах як релігія та організація церкви з центром
у Києві, звичаєве право, інституційний уклад (спроби утворити «князівство Руське») тощо.
У XVIII ст. «козацький» міф формулюється остаточно, знов–таки як елемент культурних,
політичних, економічних амбіцій привілейованих верств (еліт). У XIX ст. «козацький» міф
реінтерпретується в його «демократичнішому» варіанті, значною мірою як міф про
інтегрованість «українського» суспільства в минулому. Зрозуміло, що у цьому випадку він стає
частиною міфу національного, бо його творці вже жили в новітню епоху. «Київська спадщина»
цього разу вже стає антикварним елементом. Усе це згодом відбивається на формуванні
історичної свідомості й на позитивістських реінтерпретаціях історії і становленні двох
історіографічних шкіл: М. Грушевського й В. Липинського.
Зробимо висновок: в усі згадані періоди (епохи), які представляються як «пункти
поєднання» у схемі континуїтету української історії, «національна свідомість» на рівні чи то
«міфу», чи то «винайденої традиції» щоразу має іншу якість, що визначається не лише
накопиченням її різноманітних елементів, які нібито роблять її дедалі «повнішою», а
переформулюванням цих елементів і винайденням нових. Відповідно ця «національна»
свідомість у кожну із згаданих епох є відмінною, і вважати її саме «національною» в різні
періоди, мабуть, недоречно. Міф про «київську спадщину» в XVI, XVII – XVIII, XIX ст. – це
цілком різні за характером, інструментальними функціями, можливостями й спрямованістю
ідеологічні явища. «Козацький міф» XVIII і кінця XIX ст. – очевидно, різні речі, хоча й виявлені
в одному джерелі (парадокс можна знайти хіба в тому, що наприкінці XX ст. «козацький міф»
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 151
залишається майже незмінним у порівнянні із кінцем XIX ст.).
Ми повертаємося до питання про перервність і безперервність (континуїтет) у становленні
національної свідомості, а в ширшому плані – націогенези. У процесі культивування культурної,
а часом і політичної окремішності, автономності в середовищі української політичної і
культурної еліти фактично спостерігається майже повна перерва протягом значної частини
XVIII ст. (загальновідомі поодинокі винятки лише підкреслюють спрямування головної
тенденції).
Структура політичних лояльностей верхівки українського суспільства вмонтовувалась у
російську абсолютистську систему, хоча, як доводять сучасні автори, в середовищі української
еліти періодично з’являлися «автономістські» амбіції327, які, гадаємо, також не варто було б
ототожнювати з «державницькими», а тим більше «національними». Як на нашу думку,
«автономна» ідентичність локальної еліти стосувалася здебільшого прагнення зберегти станові
привілеї, територіальні особливості самоврядування. Це була реакція не на «національну», а на
станово–територіальну асиміляцію українських земель та еліти. Навіть більше, коли йдеться
про відстоювання «малоросійською» політичною елітою (чи її частиною) давніх «вольностей» і
прав, як це було, наприклад, 1767 р. з утворенням Законодавчої комісії та в інших епізодах
другої половини XVIII – початку XIX ст.328, то можна припустити, що цей варіант
«автономізму» скоріше був пов’язаний саме з прагненнями вмонтуватися в імперську ієрархію,
щоб здобути максимум прав та привілеїв, а не з «сепаратизмом» і боротьбою за права «нації».
Можна припустити також, що на початок епохи так званого «національного відродження»,
яка, на нашу думку, не обмежується рамками XIX ст., а охоплює період з кінця XVIII– початку
XIX ст. до 20–х років XX ст., а в деяких проявах триває й понині, специфічно «українська»
ідентичність – прототип «націоналізму», не існувала як цілісне явище. Не можна заперечувати
очевидне: існували політичні сепаратистські сентименти серед частини знатних родин
(згадаємо хоча б місію В. Капніста до Пруссії, чи «гурток Лукашевича»); було усвідомлення
культурної окремішності «малоросів» від «великоросів», зрештою, на Лівобережній Україні
залишалася живою пам’ять про автономність Гетьманщини. Проте усе це були фрагменти, усі
ці спогади, амбіції, сентименти не були систематизованим, упорядкованим уявленням, навіть
більше, вони збалансовувалися почуттями і прагненнями зовсім іншого характеру і
спрямування.
У цьому відношенні, очевидно, може бути цікавою думка канадського історика П. Маґочія,
який вважає, що взагалі «національна ідентичність» доби українського «національного
відродження» формувалася на основі не лише так званої «первісної етнічності», в якій
«свідомість особи є усталеним і незмінним явищем, яке формують кровні зв’язки, спільне
походження, мова та культура»329. Не менш важливою, на його думку, була так звана
«ситуаційна або факультативна етнічність», у рамках якої може формуватися система
різноманітних лояльностей, нерідко, здавалося б, несумісних. У багатонаціональних державах,
стверджує далі П. Маґочій, виникає ситуація, коли найзручнішою формою «національного
самовизначення» особи (він цього терміна не вживає) буває одночасне співіснування декількох
лояльностей. Зокрема, на українських землях у XIX ст. цілком природною була ситуація, коли
дехто вважав себе як малоросом (українцем), так і росіянином.
Водночас у процесі «національного відродження» виникла структура взаємовиключаючих
лояльностей – коли вважалося, що неможливо одночасно бути і поляком і українцем, або ж
українцем і росіянином. В одній із своїх статей, вперше опублікованій у 1989 р., П. Маґочій
писав: «Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни (і в іншому
контексті: становище українців у радянській Україні до сьогоднішнього дня) можна трактувати
327 Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760–1830. Київ, 1996;
Смолій В. А., Степанков B.C. Вказ. праця. С. 236 – 314.
329 Магочій П. Р. Українське національне відродження: нова аналітична структура // Магочій П. Р. Галичина.
Історичні есе. Львів 1994 С. 59–61.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 152
як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з
одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей – з іншого…» Такий підхід видається
значно продуктивнішим аніж ті, що виключають із процесу «національного відродження» певні
верстви чи особистості, які були «асимільовані», «русифіковані» чи «полонізовані». Як на нашу
думку, він може бути застосований і в дослідженнях, присвячених структурі національної
свідомості діаспор, не в останню чергу – української.
Очевидно, вирішальним періодом у становленні «національної свідомості» українців
стали XIX–XX ст. Ми вже згадували про історичний нарис, присвячений перетворенню
національної ідентичності в масовий феномен і про зміну природи цієї ідентичності (Б.
Кравченко). Наведемо приклад того, як ця ідентичність формувалася на рівні еліти і в її
«первісному» вигляді. Оскільки у XIX ст., коли, власне, відбувався процес становлення
національної свідомості українців як культурного феномена (самоусвідомлення), він знаходив
відображення передусім у літературній сфері, Г. Грабович пропонує розглядати його саме крізь
призму літературних процесів. «…Кількома, далеко не пропорційними етапами, – пише він, –
протягом одного сторіччя здійснюється перехід від провінційної до національної свідомості».
Цих етапів, на думку автора, було п’ять:
1. Котляревський та «котляревщина». Відбувається відокремлення «української стихії»
(етносу, народної культури) від російської, заперечення спільного з російським канону, «на базі
своєрідного нативізму» проектується нова ідентичність, яка «накреслюється моментами
емоційності, чуттєвості, народного етосу як такого і характерно розпливчастої, виразно
неінституалізованої, стихійної (недиференційованої) пам’яті».
2. «Історія Русів» і преромантики. «Основний момент тут – заякорення загального почуття
тотожності й окремішності в історичній пам’яті. Ця пам’ять ще обумовлена «домінантою
ностальгії, сентименту і літературних конвенцій». Важливим елементом цього етапу є також
відкриття нового мовного стилю, і не бурлескного, як у І. Котляревського, і не «народного», а
«високо–середнього» (очевидно, йдеться про початок конструювання стандартизованої мови).
3. Починається «критичне усвідомлення». Цей період пов’язаний з Т. Шевченком і
кирило–мефодіївцями. Успадковане від попереднього етапу, цього разу вже «протонаціональне»
і «протополітичне», українське самоусвідомлення набуває рис критичної програми. Критичне
самоусвідомлення на цьому етапі має міфічно–містичну, релігійно забарвлену форму («Книга
буття українського народу» М. Костомарова, міфічний ключ поезій Т. Шевченка). Т. Шевченко
постає справді центральною фігурою цього етапу. «Суть перелому, що його здійснює Шевченко,
– стверджує Г. Грабович, – полягає, як на мене, не так у тематизованому (історіософському,
націотворчому) змісті його слова … а в самому голосі, в переоцінці, навіть відкритті, суб’єкта,
індивідуальності. Власне тим … уможливлюється новонароджена національна свідомість: не
регіоналізмом … а новою універсальною концепцією людини, якою можна було озброїтися
проти гегемонії російського універсалізму…» (Виділено мною. – Г. К. ).
4. Пошевченківська доба. Центральною постаттю цього періоду є П. Куліш (важливу роль
відігравав також і М. Костомаров). З Кулішем, вважає Г. Грабович, по–перше, починається
«послідовний історичний ревізіонізм» минулого в ключі універсальних, раціональних
цінностей; по–друге, закладаються основи раціоналістичного осмислення майбутнього нації
«саме в прагматичному плані – як культуртрегерство, як своєрідна культурологічна
«інвестиція»; по–третє, від нього починається «проблематизація українськості, тобто її
трактування власне в ключі інтелектуальної, пізнавальної проблеми і власне в контексті світової
думки».
5. Уособленням цього етапу є М. Драгоманов. З ним завершується процес національного
самоусвідомлення як такого, формування концепційного виміру політичного націотворення
(хоча, зазначає Г. Грабович, останнє продовжується й у XX ст. і триває й понині). Нові
параметри цього самоусвідомлення – секулярність, соборність і цілісний євроцентризм.
Змінюється і сам стиль цього самоусвідомлення: відбувається остаточний перехід від
романтичних мотивів на рейки раціонального, позбавленого романтичного міфологізму та
містицизму, ерудованого самоусвідомлення, в якому є місце і універсальному і національному 330.
330 Грабович Г. До питання критичного самоусвідомлення в українській думці XIX ст.: Шевченко, Куліш,
Драгоманов // Літературознавство (III Міжнародний конгрес україністів. Харків, 26 – 29 серпня 1996). Київ. 1996.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 153
Вказуючи на те, що згадані етапи були віхами еволюції одного явища, Г. Грабович
водночас заперечує «лінійність» у розумінні цього процесу: справді, кожний етап виводив
самоусвідомлення українців на вищий ступінь, проте усі вони були значною мірою
синхронними і співіснували на певних відрізках часу. Можна розвинути цю думку далі:
оскільки процес націотворення тривав також протягом усього XX ст. і не завершився й понині
(Г. Грабович визнає це), можна припустити, що риси усіх згаданих етапів можна знайти на будь–
якому відрізку часу, пов’язаному з черговим варіантом «національного відродження». Про це
переконливо свідчать, зокрема, події останнього десятиріччя. Тут можна знайти у стислому
вигляді всі виділені Г. Грабовичем етапи: і повернення до наївного нативізму, і ностальгічні
спогади про козацьку добу з відповідною ідеалізацією та міфологією, і месіаністсько–містичні
моделі, і релігійний культ Шевченка, і пошуки універсальної концепції людини, і нові варіації
«проблематизації українськості» (каламбур О. Толочка про «Україну між чимось і чимось» може
слугувати прикладом навмисної абсурдизації цих пошуків), і, зрештою – очевидні спроби
частини інтелектуалів формулювати національну свідомість у рамках раціоналістичного вибору.
Наостанок зауважимо: якщо розглядати процес становлення нації як «уявленої спільноти» з
погляду формування «національної ідентичності», то можна зробити таке припущення:
«будителям сплячої нації» фактично довелося не стільки відроджувати, скільки заново
конструювати її в уже якісно нових термінах, починаючи з головного – формування уявлення
про себе як про націю, становлення національної свідомості саме в сучасному розумінні цього
поняття, фактично – з творення «уявленої спільноти», а не з її «відродження». Це міркування
виводить нас на інший сюжет: як відбувався процес, що дістав назву «національного
відродження», якими були специфічні риси українського варіанта цього процесу, зрештою, чи є
правомірною ця назва?
333 Докладніше про це див.: Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80–х років. Київ,
1995.
334 Див.: Лисяк–Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Історичні есе. Т. 1. С. 173 – 191.
336 Докладніше про згадані схеми «національного відродження» див.: Єкельчик С. Вказ. праця.
***
343 Закопанець Дм. Українське питання і російська соціал–демократія // Наш голос. 1911. № 4. С. 179.
344 Див., наприклад: Украинский вопрос. СПб., 1914 (сучасний український переклад: Українське питання. Київ,
1997).
345 Грушевський М. Народностям України // Великий українець. Київ, 1992. С. 106 – 107.
346 Докладніше про це див.: Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX –XX ст. Соціально–політичний
портрет. Київ, 1993. С. 96 – 109, 133 – 139.
347 Націоналізм – всесвітня сила // Справа української інтелігенції в програмі Української Народної партії. Б. м.,
1905. С. 109, 111.
348 Докладніше про це див.: Сосновський Михайло. Дмитро Донцов: політичний портрет. Нью Йорк; Торонто,
1974.
349 Див., наприклад: Вассіян Ю. До головних засад націоналізму // Розбудова нації. 1928. Ч. 2. Його ж.
Ідеологічні основи українського націоналізму // Там само. 1929. Ч. 3/4; Сціборський М. Націократія. Б. м., 1938 та
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 159
«українського націоналізму» з відповідним політичним рухом та ідеологією (у даному випадку
– ОУН) стала усталеною традицією, данину якій віддавали і дослідники, і політики, і
публіцисти, як радянські, так і західні. Зокрема, у працях Дж. Армстронга та О. Мотиля
«український націоналізм» ідентифікується саме з радикальним націоналізмом. Щоправда, ці
автори пропонують розрізняти український націоналізм дореволюційного періоду і після
поразки української революції 1917–1921 pp. Перший із них, або «націоналізм» з малої «н», як
зауважує О. Мотиль, не мав проблем з тим, щоб поєднати національні прагнення із
загальнолюдськими й демократичними ідеалами. Другий, «Націоналізм» з великої «Н», був
радикальною течією, в якій загальнолюдські та національні цінності протиставлялися 350.
І. Лисяк–Рудницький пропонував розрізняти націоналізм у «широкому значенні», як
«поняття, однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом» (зокрема, він
писав про те, що в ідеології Кирило–Мефодіївського братства український націоналізм був
новим елементом)351, та у вузькому розумінні, як поняття, що «набрало партійного забарвлення»
у зв’язку з появою у 1920–ті роки українського політичного руху, який перебрав назву
«націоналістичного». В даному випадку поняття «український націоналізм» ототожнюється з
терміном «інтегральний націоналізм»352.
У радянській Україні вже з початку 1920–х років з’являється словосполучення
«український буржуазний націоналізм», спочатку в директивних документах Комуністичної
партії (більшовиків) України, а згодом в офіціозній публіцистиці та наукових дослідженнях. Під
це гасло, яке виконувало суто ідеологічні функції і здебільшого просто використовувалося як
політичне тавро, підганялися всі ідеологічні течії і політичні угруповання, які вважалися
конкурентами правлячої партії у сфері «національного питання». З кінця 1920–х років, коли
радянський націоналізм як адаптована форма російського націоналізму перетворився на
ідеологію модернізації, термін «буржуазний націоналізм» перетворився на універсальне
знаряддя у боротьбі з будь–якими виявами національної свідомості, культури, ідеологічними чи
політичними напрямами, які не збігалися з державною ідеологією в галузі «національного
питання» і могли (чи вважалося, що могли) загрожувати пануванню цієї ідеології або стати
основою для сепаратистських тенденцій.
«Наукові» розробки відповідно перетворювалися на розширені коментарі партійних
постанов і ретельно відфільтрованих цитат «класиків». При цьому, як ми вже згадували, поняття
«український націоналізм» мало досить широкий спектр. До лав «українських націоналістів»
потрапили і представник консервативної політичної думки В. Липинський, і ліберальні
демократи М. Грушевський, С. Єфремов, і навіть соціал–демократи В. Винниченко, Л. Юркевич
та ін.353 Цікаво, що таке трактування терміна суто формально (якщо позбавити його
ідеологічного навантаження) збігається з «широким» розумінням «націоналізму», тим, що
існувало в українській інтелектуальній традиції до початку ідеологізації цього поняття.
У сучасній українській науковій літературі й публіцистиці поки що немає усталеного
розуміння терміна. Оскільки він, по–перше, залишається ідеологічним ярликом, по–друге, може
трактуватися надто широко, сучасні автори вживають конкретніші й ідеологічно «цнотливіші»
поняття: «національна свідомість», «національний» чи «національно–визвольний рух»,
«українство» тощо. Якщо в західному суспільствознавстві «хаос дефініцій» виник на основі
методологічного плюралізму, то в Україні основною причиною непорозумінь є методологічна
криза суспільствознавства, пов’язана з крахом офіційної ідеології радянських часів і вакуумом у
ін.
350 Motyl A. J. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism. 1919 –
1929. Boulder; New York, 1980. P. 1.
351 Лисяк–Рудницький І. Напрями української політичної думки // Історичні есе. Київ. 1994. Т. 2. С. 68.
353 Римаренко Ю. І. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації. Київ, 1974. С. 39.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 160
категоріальній сфері (можна, щоправда, тішитися тим, що західне суспільствознавство також
уже досить давно перебуває в тяжкій методологічній кризі).
Щоправда, в наукових354 і деяких ідеологічних розробках355 поступово
викристалізовуються підходи, що ґрунтуються на осмисленні «західних» теорій націоналізму.
Таким чином, ідея про багатовимірність поняття «націоналізм» дедалі більше сприймається
позитивно. З іншого боку, легальне існування в Україні політичних партій і рухів, що
претендують на звання націоналістичних і сповідують «націоналізм» як політичну ідеологію,
залишає в ужитку «партійне» розуміння поняття. Нарешті, на рівні масової свідомості
«націоналізм» традиційно, як і за радянських часів, асоціюється з національною ворожнечею,
нетерпимістю, агресивністю, чому сприяє як досвід міжетнічних та міжнаціональних конфліктів
у Югославії, на Кавказі та в Прибалтиці, так і політичний екстремізм деяких націоналістичних
партій і рухів в Україні.
Завершуючи цей огляд, очевидно, варто наголосити на тому, що «український
націоналізм», так само як і «націоналізм» узагалі – це передусім поняття, категорія, за
допомогою якої визначається явище чи сукупність явищ, що мають спільні характерні ознаки.
Подібно до слова «націоналізм», поняття «український націоналізм» спочатку було
сформульоване в публіцистиці і лише згодом перейшло в наукову термінологію. Воно й понині
існує в «паралельних просторах» і активно вживається як у науковому, так і в політико–
публіцистичному мовленні. Ця обставина породжує численні проблеми з термінологією.
Говорячи про український націоналізм як про явище, ми можемо визначити його передусім
як форму колективної свідомості, як політичну доктрину (політичну ідеологію) і, зрештою – як
політичний рух. У загальному плані український націоналізм – це світогляд, центральним
елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимності
націй загалом і української нації зокрема.
Історична генеза
354 Див.: Лісовий В. Ідеологія націоналізму (проблематика дослідження) // Культура, ідеологія, політика. Київ,
1997. С. 80 – 114; Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Київ, 1993; Грицак Я. Нарис
історії України. С. 14, 15 та ін.
355 Цікавою з цього погляду є апологія націоналізму у кн.: Іванишин В. Нація, державність, націоналізм.
Дрогобич, 1992. С. 116 – 117.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 161
понять «націоналізм» і «національна свідомість» буде справедливим). Через кілька десятиліть
він став елементом світогляду певної її частини – саме тоді й виникає «український проект», а
наприкінці XIX ст. почалося оформлення українського націоналізму в ідеологію і політичний
рух, завдання якого було «класичним» для східноєвропейських націоналізмів – «покликати» до
політичного буття маси, перетворити їх на «націю». Щоправда, становлення українського
націоналізму як політичної доктрини, як сформованої політичної ідеології відбувалося
головним чином у рамках його радикального відгалуження, так званого «інтегрального
націоналізму».
На «політико–ідеологічному» етапі своєї генези український націоналізм став елементом
політичних програм практично всіх напрямів українського руху початку XX ст., передусім тих,
що не визнавали себе «націоналістичними», навіть більше, поборювали «націоналізм». Лише
радикально–націоналістична течія обрала назву «націоналістичної», тоді як інші, трактуючи
«націоналізм» з позицій домінуючих у цих течіях ідеологій, відмовлялися від неї.
Як уже згадувалось вище, ідеологічне і політичне оформлення українського націоналізму
на зламі XIX– XX ст. було спровоковане також могутніми соціальними чинниками. В руслі
«модернізаційної» теорії сучасні дослідники сформулювали підхід, який ми умовно назвемо
гіпотезою «опосередкованого впливу» (Р. Шпорлюк, І. Хімка та ін.). У загальних рисах вона
виглядає так: перехід імперій до індустріальної модернізації і виникнення у пануючих націй
відповідних типів націоналізму (як доктрини модернізації) викликали кризу архаїчно–аграрного
українського суспільства. Фактично розгортався процес зміни типу суспільства в імперіях, до
складу яких входили українські землі. Для українців ці зрушення були зумовлені не
внутрішніми чинниками органічного розвитку (зокрема, соціально–економічними), а
зовнішніми – потребою центра–метрополії в модернізації. Індустріальна модернізація (перехід
від традиційно–аграрного суспільства до індустріально–модерного) призводила до
розбалансування традиційної соціальної структури, властивої українцям, породжувала серйозні
соціальні, соціально–психологічні й культурні проблеми і змушувала політично активну
частину українського суспільства, передусім інтелігенцію, шукати адекватну відповідь.
Оскільки на цей час національна ідентичність української інтелектуальної (вона ж і політична)
еліти вже існувала у достатньо сформованому вигляді (також значною мірою як наслідок
«інтелектуального імпорту»), то, хоча ця відповідь й формулювалася у термінах різних
ідеологій, елементи націоналістичної доктрини в ній у більшості випадків були присутніми.
Щоб упевнитися в цьому, досить уважніше розглянути програми українських політичних партій
початку XX ст.356
Звідси можна зробити такий висновок: український націоналізм, як ідеологія і форма
політичного руху, був опосередкованою реакцією на модернізаційні процеси, а не їхнім
наслідком. Модернізація, яка здійснювалася під егідою панівних щодо українців націй,
підсилювала асиміляційні процеси, відчуження сільської культури від міської, провокувала
кризу традиційних цінностей, зосереджених для більшості української інтелігенції в ареалі
традиційно–аграрної культури. Захист і спроби переоцінки цих цінностей у термінах модерної
доби на ідеологічному рівні призводили до визрівання «культурницького», а з ним і
«політичного» націоналізму, безпомилково охарактеризованих охоронцями імперської
неподільності Росії як «современный этап южнорусского сепаратизма»357.
Отже, можна зробити висновок, що модернізаційна теорія у варіанті Е. Ґелнера
«спрацьовує» при аналізі українського націоналізму, якщо застосовувати її не як догматичну
конструкцію.
Аналізуючи становлення національної свідомості українців, ми дійшли висновку, що цей
процес розвивався за схемою «згори вниз»: інтелектуальна еліта (яка деякий час була й
політичною елітою) виробляла новий тип світогляду, що надавав іншої якості попередньому
почуттю етнічно–культурної «окремішності» українців від сусідів, яку З. Когут характеризує як
356 Див.: Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX – початку XX ст.
Київ, 1996.
357 Див.: Щеголев С. Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. Киев, 1912.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 162
«малоросійську ідентичність» і яка на початку XIX ст. зійшла на рівень місцевого патріотизму
(йдеться про Лівобережну Україну)358. Безперечно, цю схему не варто розцінювати як лінійну:
мав місце і зворотний вплив та взаємодія. Зокрема, була наявною та «етнографічна маса», що
розглядалася спочатку як аргумент на користь «окремішності» українського народу та його
еліти від польського і російського народів, а згодом – як об’єкт перетворення в націю.
Цей новий тип світогляду (чи суспільної свідомості) можна охарактеризувати як
націоналізм уже тоді, коли одним із центральних його елементів стає ідея суверенності
українського народу, але як ідея демократична. Згідно з програмою кирило–мефодіївців, як
відомо, Україна мала стати незалежною республікою у складі слов’янської федерації – і це ми
трактуватимемо як елемент націоналістичної доктрини.
Взагалі еволюцію українського націоналізму як світогляду можна розглядати також як
процес накопичення певних елементів цього світогляду в колективній свідомості: усвідомлення
себе як окремої культурно–мовної спільноти, культивування цих аспектів «окремішності»,
протиставлення і порівняння себе із сусідами і концептуалізація такого стану речей,
усвідомлення територіального ареалу власної спільноти, виникнення ідеї політичної
суверенності українців тощо.
Ця схема, так само як і згадана вище ідея про «фази» розвитку українського націоналізму,
має суттєвий недолік, на який слід звернути увагу: вона, як і багато розглянутих раніше теорій
націй і націоналізму, побудована на телеологічному принципі «самодостатньої еволюції».
Складається враження, що існують «гени», які задають програму майбутнього розвитку
організму під назвою «українська нація», чи «український націоналізм». У ході цього розвитку
має з’явитися типовий набір ознак, спільний для будь–якого націоналізму. Внутрішній розвиток
українського націоналізму постає в даному варіанті як закономірність, а всі зовнішні впливи –
як низка випадковостей, що заважають чи, навпаки, сприяють внутрішньому розвиткові.
Неважко помітити, що ця ідея закладена в основу багатьох сучасних теоретичних досліджень
націй і націоналізму (Е. Сміт, Б. Андерсон, Е. Гобсбаум, Л. Ґрінфелд та ін.), отже, український
націоналізм не виглядає тут оригінальним – ані як явище, ані як аналітична категорія.
Утім зауважимо, що, по–перше, йдеться не про те, чи є згадані аналітичні конструкції
адекватним відображенням певних історичних реалій. Вони є узагальненнями того, що ми
вважаємо реаліями, виходячи з нашого знання про минуле. По–друге, в даному випадку йдеться
про націоналізм як про світоглядну систему, а такі системи, безперечно, відповідають саме
еволюційному способові розвитку.
Досить продуктивною у науково–теоретичному осмисленні генези українського
націоналізму видається також теорія «нерівномірного розвитку» в різних її варіантах. Україна
була, як доводить Р. Шпорлюк, периферією імперій, які, у свою чергу, були периферіями Заходу.
Отже, існувала своєрідна «багатоступенева нерівномірність» розвитку, що спровокувала
нерівномірний і опосередкований вплив модернізаційних процесів на українське суспільство,
яке опинилося в «аутсайдерах». Це викликало відповідну реакцію його еліт, про яку вже
йшлося.
Інший аспект застосування теорії «нерівномірного розвитку» – це «територіальна
нерівномірність» у внутрішньому розвиткові українського націоналізму. Йдеться про, якісні
відмінності цього процесу на західноукраїнських землях і на Наддніпрянщині, що були
наслідком квазіколоніального становища цих земель. Історичний час плинув неоднаково в
різних історичних просторах, відрізнялися політичний та інтелектуальний клімат, тому
український націоналізм у цих регіонах настільки відрізнявся, що можна стверджувати про
наявність двох українських націоналізмів. Цікаві спостереження щодо цього можна знайти у
згаданих вище статтях П. Маґочія та Р. Шпорлюка359 (хоча ці автори користувалися іншою
термінологією). Цей аспект генези українського націоналізму, досить добре досліджений
358 Kohut Z. The Development of a Little Russian Identity and Ukrainian Nationbuilding // Harvard Ukrainian Studies.
1986. Vol. X. № 3/4. P. 574.
359 Маґочій П. Українське національне відродження. С. 52 – 73; Szporluk R. Ukraine: From an Imperial Periphery to
a Sovereighn State.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 163
емпірично, потребує теоретичних узагальнень, що, очевидно, є справою майбутнього.
Утім, уже й сьогодні можна помітити, що на західноукраїнських землях, де надзвичайно
великий вплив на формування національної свідомості справили контакти з наддніпрянцями,
розпочався процес побудови чогось на зразок «громадянського суспільства», що відповідним
чином позначилося на генезі українського націоналізму. Загальновідомо, що в цьому регіоні він
мав значно більше можливостей для легального існування в рамках громадянських інститутів,
аніж на Наддніпрянщині. Водночас конкуренція з польським націоналізмом, що значно
загострилася внаслідок дії соціально–економічних чинників, сприяла виникненню радикальних
тенденцій, які остаточно сформувалися під час української революції 1917–1921 pp. та після її
поразки.
На Наддніпрянській Україні розвиток націоналізму в легальних формах був неможливим
унаслідок протидії політичного режиму. Це, з одного боку, перешкоджало ідеологічному та
організаційному оформленню першого, послаблювало його, а з іншого – привело до виникнення
національного радикалізму, найвідомішими речниками якого були М. Міхновський і Д. Донцов
(згадаємо також, що у формуванні деяких радикально–націоналістичних організацій провідну
роль відіграли саме «наддніпрянці»).
Повернімося до аналітичного поділу, згідно з яким генезу і функціонування українського
націоналізму можна розглядати на трьох рівнях: соціально–психологічному (націоналізм як
настрої, почуття), ідеологічному (націоналізм як доктрина, світогляд, система ідей) і
політичному (націоналізм як політичний рух). Тут ми можемо знайти ще один аспект
«нерівномірності розвитку», цього разу з погляду внутрішнього розвитку націоналізму. Зокрема,
в радянській Україні націоналізм фактично був позбавлений можливості конституюватися на
політичному рівні або ж функціонувати як ідеологія: про це свідчить доля українського
«націонал–комунізму», ОУН після анексії західноукраїнських земель, нечисленних нелегальних
організацій чи окремих постатей, які наважувалися сповідувати націоналізм у 1950 – 80–ті роки.
Навіть більше, загальновідомо, що націоналізм переслідувався і на соціально–психологічному
рівні, натомість відбувалася масштабна індоктринація масової свідомості ідеологією
«інтернаціоналізму», прихована й відверта русифікація і насадження «радянського
патріотизму», в основу якого був покладений адаптований радянським режимом новий варіант
російського великодержавного націоналізму.
На Західній Україні, передусім у Східній Галичині, в міжвоєнний період, незважаючи на
досить жорсткі політичні умови, в яких перебував український рух, він усе ж таки мав
можливості для легальної діяльності, навіть для формування представницьких інституцій. Тут
український націоналізм до певного часу, а саме до анексії Західної України Радянським
Союзом, досить успішно функціонував на всіх трьох згаданих рівнях. Приєднання
західноукраїнських земель до СРСР призвело до поступової ліквідації українського
націоналізму в цьому регіоні на рівні політико–ідеологічному, проте на соціально–
психологічному рівні він виявився тут досить життєздатним.
У цій ситуації надзвичайно велику роль почала відігравати українська діаспора. Тут
націоналізм досить успішно функціонував на всіх трьох рівнях, хоча, за вже відомою традицією,
самоназву «націоналістичної» перебрала лише одна політична течія. Проте елементи
націоналістичної доктрини традиційно залишалися компонентами політичних програм
більшості політичних напрямів у діаспорі. Варто пам’ятати й те, що саме націоналізм діаспори
став одним із потужних чинників ідеологічного та інституційного оформлення
націоналістичного руху в Україні наприкінці 1980–х – на початку 90–х років.
Саме в цей період внутрішня структура українського націоналізму в Україні знову стає
«повною». Найменше послаблення ідеологічного диктату правлячої партії за часів «перебудови»
дало простір для виходу саме націоналістичного сентименту, а незабаром – відновлення
українського націоналізму в Україні на рівні як ідеології, так і політичного руху. В сучасній
Україні він функціонує на всіх згаданих рівнях (деякі його постулати стали навіть базовими
елементами політики держави), очевидною є його поширеність на соціально–психологічному
рівні у традиційно «націоналістичних» регіонах країни.
Варто ще раз нагадати, що згаданий поділ є передусім умоглядним. Це аналітична
структура, яка пропонується для зручності аналізу. Зрозуміло, що реальність є набагато
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 164
складнішою. Наприклад, коли йдеться про існування націоналізму як соціально–психологічного
явища, не можна ототожнювати його лише з культурно–етнічною ідентифікацією особистості –
він може проявлятися і як політичні настрої та почуття. Згадана структура також не може бути
ієрархічною – політичний чи ідеологічний рівень функціонування націоналізму не
розглядається як «вищий» щодо соціально–психологічного. Зрештою, межа між згаданими
рівнями є цілком умовною. Це стає очевиднішим, коли ми звертаємося до питання про
типологію українського націоналізму.
Проблеми типології
Чи існує «окрема полиця» для українського націоналізму? Чи варто взагалі шукати таку
«полицю»? Прагнення типологізувати явище, що має назву «український націоналізм», завжди
буде пов’язане з небезпекою впасти в гріх чистої метафізики. Якщо ми визнаємо факт існування
феномена під назвою «український націоналізм», ми маємо визнати також і те, що він не існує у
«чистому вигляді», що він є багатоаспектним і поліморфним, зрештою – що він розвивається,
змінюється, набуває іншої якості. Відповідно, постає питання про об’єкт типології. Як
класифікувати український націоналізм кінця XIX ст. і кінця XX ст.? Чи підпадає він під якусь
одну, спільну типологію?
Зрозуміло, що однозначної відповіді на ці запитання немає. З одного боку, «вмонтовуючи»
український націоналізм в рамки будь–якої типології, побудованої на узагальненні та аналізі
світового чи європейського історичного розвитку, ми маємо можливість для порівнянь на
найзагальнішому рівні. З іншого боку, визнання за українським націоналізмом певних рис і
ознак, які дають можливість класифікувати його в рамках певної типології, обов’язково
призведе до неповноти узагальнення, оскільки на різних історичних етапах, у різних ситуаціях
український націоналізм мав різні риси й ознаки. Вихід, мабуть, усе ж таки є: по–перше, слід
визнати умовність класифікацій, по–друге, спиратися на ті типології, які дають простір для
варіацій в їхніх рамках.
Звичний ярлик «буржуазний», який застосовувався щодо українського націоналізму
радянськими суспільствознавцями, зрозуміло, мав суто ідеологічне значення, його науковий
зміст був нульовим. Історичний парадокс полягає саме в тому, що український націоналізм у
відповідний для цього час не був буржуазним, і саме це великою мірою позначилося на усьому
ході української історії. Утім, ідентифікація націоналізму з певним класом чи певними
соціальними верствами як аналітичний принцип використовується суспільствознавцями в
усьому світі, і звичайно – не тільки марксистами. І якщо ототожнювати появу націоналізму як
світогляду чи певної доктрини з певною соціальною верствою чи класом, то його «українську
версію» слід адресувати інтелігенції. Згадаємо також характерний для радянської
історіографічної школи поділ на націоналізм пануючих і поневолених, великих і малих націй,
коли за останніми визнавалися політично та історично прогресивні риси.
Цікаво, як у свій спосіб типологізували український націоналізм суспільствознавці,
завданням яких була «ідейна боротьба проти українського буржуазного націоналізму». Ю.
Римаренко, наприклад, стверджував, що «український націоналізм має, так би мовити, різні
масті», в «таборі української буржуазно–націоналістичної контрреволюції, якщо розглядати
питання в історичному плані, – писав він у 1974 p., – діяли націонал–реакціонери, що
відображали інтереси великих землевласників, великої буржуазії…; націонал–ліберали,
соціальною базою яких була велика й середня українська торговельна буржуазія та українські
обуржуазнені поміщики … і націонал–демократи, що відображали інтереси міської дрібної
буржуазії, куркульства та дрібнобуржуазної інтелігенції»360. Така «субкласифікація» у рамках
класового підходу могла б служити й аналітичним інструментом (принаймні в рамках певної
методології), коли б не очевидна ідеологічна заангажованість, яка призводила до того, що
головним завданням було не зрозуміти, а спростувати.
Звернімося до інших прикладів. Згідно з найпопулярнішою і найвідомішою типологією Г.
«Інтегральний націоналізм»
364 Цікаві спостереження з цього приводу див. у кн.: Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 168
відповідних чужоземних зразків»365. На думку вченого, існував цілий комплекс соціально–
економічних і політичних причин, що створили передумови для появи українського
«інтегрального націоналізму»: господарський застій, безробіття інтелігенції, аграрне
перенаселення, адміністративне свавілля поляків у Західній Україні й водночас –
неефективність традиційних легальних українських партій, становище українців в СРСР тощо.
Можна погодитися з тим, що український інтегральний націоналізм виник на основі
певних специфічних передумов, характерних саме для розвитку української нації у період між
світовими війнами. І все ж таки слід враховувати, що як ідеологія і рух він не був оригінальним
явищем. Поява цієї течії була цілком природним наслідком поразки української революції 1917–
1921 pp. і водночас – виявом глобальнішої тенденції до радикалізації націоналістичних рухів у
період після Першої світової війни. (Можна припустити, що будь–який націоналістичний рух,
який розвивається в умовах нерозвиненого громадянського суспільства, матиме радикальний
характер.) Водночас ідеологія «інтегрального націоналізму» являла собою цілу низку
доктринальних запозичень із популярних на той час расових, етатистських, елітаристських та
інших теорій, з долученням певних, традиційних для української політичної думки кінця XIX –
початку XX ст., постулатів. Це стосується як «батька» українського радикального націоналізму
Д. Донцова, так і найвидатніших теоретиків Організації Українських Націоналістів (М.
Сціборського, Ю. Вассіяна та ін.).
Слід також уникати однобічності в оцінці деяких внутрішніх рис українського
«інтегрального націоналізму». Наприклад, ця течія майже безумовно визнається тоталітарною. І
це, певною мірою, відповідає дійсності: програми ОУН 1929 та 1939 pp. формулювалися як
програми побудови тоталітарного монопартійного суспільства з елементами корпоративної
системи на зразок італійської. Організаційна структура ОУН, принципи стосунків загалу і
керівництва – все це також свідчить про тоталітарність «інтегрального націоналізму» як
політичного руху. Проте існували серйозні розбіжності між деклараціями і практикою. По–
перше, ОУН від самого початку свого існування не була єдиною організацією: зокрема, існував
Провід з нечисленними структурами, що складалися з політичних емігрантів, і масова «крайова
організація». Між ними постійно точилися суперечки, що врешті–решт призвело до розколу
ОУН. Це ставить під сумнів ідею про «тоталітарну монолітність» ОУН. По–друге, відомо, що
під час Другої світової війни ОУН змінила ідеологічну орієнтацію з «тоталітарного
націоналізму» на «демократичний націоналізм». Хоча це іноді й розглядається як тактичний
крок, наступний розкол в ОУН (відхід «двійкарів») свідчить про те, що це було виявом певних
внутрішніх тенденцій, що також змушує нас обережніше ставитися до звинувачень
інтегрального націоналізму в «тоталітарності». Нарешті, після останнього розколу ОУН
усередині 1950–х років, коли рух остаточно звільнився від ревізіоністів, його можна було б
трактувати як тоталітарний, однак існування в умовах західних демократій сприяло його відходу
від тоталітарних настанов.
Інше поширене уявлення про характерні ознаки «інтегрального націоналізму» – це культ
ірраціоналізму, як протиставлення попередній «опортуністично–прагматичній» політичній
традиції. Проте як у деяких духовних настановах, так і на практиці український «інтегральний
націоналізм» сповідував цілком прагматичні, раціональні принципи. «Націоналізм
релятивізував традиційні моральні цінності, – зауважував І. Лисяк–Рудницький, –
підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом – «мета освячує
засоби». Деякі публіцисти відкрито пропагували макіявеллізм»366.
Ці зауваження спрямовані передусім на те, щоб виробити більш диференційований підхід
до проблем становлення та еволюції українського «інтегрального націоналізму», розуміння його
місця в історії українського націоналізму загалом. Останнє питання потребує окремих
зауважень.
Як відомо, сучасні дослідники (Дж Армстронг, О. Мотиль) протиставляють «інтегральний
націоналізм» попереднім формам українського націоналізму. І. Лисяк–Рудницький також
365 Лисяк–Рудницький І. Націоналізм. С. 251 – 252.
368 Walicki Andrzej. Poland Between East and West. Cambridge, MA, 1995. P. 36.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 171
Варто згадати й такий феномен, як український «націонал–комунізм» 1920–х років, який
зароджувався саме на початку XX ст., – спроби поєднати націоналістичні постулати з
комуністичними369. Ці спроби спостерігалися й пізніше – у 1960–ті (серед частини українських
дисидентів)370 і в 1990–ті роки (про «націоналізм номенклатури» вже йшлося).
Отже, становлення українського націоналізму можна зрозуміти, по–перше, лише в
контексті його взаємовпливів та взаємодії з іншими ідеологічними системами, по–друге, через
його взаємодію з націоналізмами інших націй. Це підтверджує висловлену нами раніше думку
про те, що український націоналізм – не «ідеологічне збочення», не штучний винахід
радикалів–параноїків чи ультрапатріотів, а вияв певної загальносвітової тенденції. Український
націоналізм «уписується» в загальний контекст світової історії, хоча, зрозуміло, має свої
специфічні риси, особливості та «аномалії», пов’язані зі специфікою його історичної генези.
Виникнення і розвиток українського націоналізму в усіх згаданих іпостасях – вияв
загальносвітових тенденцій і, хоча це може видатися парадоксальним, – вияв загальнолюдського
в національному.
***
Замість післямови
Коли ця книга готувалася до друку, до рук автора потрапила нова монографія Ентоні Сміта
«Націоналізм і модернізм. Критичний огляд сучасних теорій націй і націоналізму», видана 1998
р. Схожість задуму англійського вченого з ідеєю нашої роботи свідчить про те, що проблема
узагальнення теоретичного досвіду досліджень націй та націоналізму є актуальною не лише для
українського суспільствознавства, і це дає надію, що запропоновані нариси матимуть певну
інтелектуально–пізнавальну цінність.
Разом з тим цілком очевидно, що деякі узагальнення Е. Сміта, викладені у згаданій праці,
мають дійти до українського читача бодай у нашій інтерпретації. Саме тому замість післямови
пропонується короткий огляд аналітичної частини книги Е. Сміта з відповідними коментарями.
В центрі уваги Е. Сміта – критика «модерністської парадигми» в теоріях нації і націоналізму,
яка домінувала у відповідних дослідженнях протягом останніх трьох десятиліть і яка, на його
369 Див.: Mace J. Communism and the Dillemas of National Liberation. National Communism in Soviet Ukraine, 1918
– 1933. Cambridge, MA, 1983.
374 Ibid. P. 4.
Георгий Касьянов: «Теорії нації та націоналізму» 173
У модерністських теоріях та інтерпретаціях Е. Сміт виділяє ті версії (напрями), що
остаточно сформувалися у 1970 – 80–ті роки:
– соціокультурницька. Природа націй і націоналізму пояснюється потребами формування
«високої культури», модернізації і промислового розвитку (Е. Ґелнер);
– соціоекономічні. Націоналізм інтерпретуєтся з раціоналістичних позицій, як наслідок
зрушень у світовій економіці та взаємодії соціально–економічних інтересів індивідів (Т. Нейрн і
М. Гехтер);
– політичні. Пошук джерел націоналізму пов’язаний з аналізом таких явищ, як
формування модерної держави, владних структур, інтереси еліт, війни (Ч. Тіллі, Е. Ґідденс, М.
Манн, Дж. Броілі);
– ідеологічні. Націоналізм розглядається як ідеологічна система, як сурогатна форма
релігії, «громадянська релігія», що виникає унаслідок змін у сфері ідей і вірувань (І. Кедорі, Б.
Капферер, М. Юрґенсмейєр)375.
Зрозуміло, що дана класифікація модерністських теорій є настільки ж умовною, наскільки
умовними є відмінності між згаданими напрямами. Інші класифікації, згадані й запропоновані в
наших нарисах, є також умовними, про що вже йшлося, і запроваджуються виключно для
творення пізнавальних структур.
Конкретний зміст «парадигми класичного модернізму» зводиться, на думку Е. Сміта, до
таких настанов:
1. Нації є явищем модерної доби, як з погляду часу їхньої появи, так і з погляду їхніх
соціальних складових.
2. Нації були наслідком (продуктом) модерності, вони могли з’явитися і мали з’явитися
лише в процесі модернізації суспільства. Звідси випливає ідея, згідно з якою:
3. Нації не мали значної, тривалої передісторії, вони були продуктом революцій, які
формували модерну добу й модерну «історію», отже, вони пов’язані лише з модерністю.
Відповідно, коли наступає післямодерна доба, нації також поступово відходять у минуле.
4. Націоналізм виникає як наслідок процесів модернізації, переходу до модерної епохи,
отже, коли ці процеси завершуються, націоналізм має відійти в минуле.
5. Нації і націоналізм є соціальними й культурними конструкціями модерності,
винайденими в епоху революцій і масової мобілізації. Зрозуміло, що, хоча функціональне
«навантаження» цих конструкцій є багатовекторним, в основі прагнень «дизайнерів» націй і
націоналізму – намагання контролювати глобальні соціальні чи, в ширшому плані, суспільні
процеси376.
Саме в такому вигляді модернізм протиставляється «переніалізмові», який у вигляді
пізнавальних принципів передував першому. В узагальненому, спрощеному вигляді (на зразок
веберівських «ідеальних типів») це протиставлення виглядає таким чином: для модерністів
нація є політичною спільнотою, «механічно» сконструйованою елітами в модерну епоху, з
одного боку внутрішньо розділеною (класи, соціальні верстви, страти тощо), а з іншого –
об’єднаною засобами масової комунікації. «Переніалісти» дотримуються іншої думки: нація –
це культурна, органічна та історична спільнота, корені якої сягають найдавніших часів. Ця
спільнота є внутрішньо єдиною, оскільки вона створюється на основі «народу» і спадкових
зв’язків.
Раніше ми вже розглянули світоглядні й пізнавальні відмінності між модернізмом і
«переніалізмом» (примордіалізмом), отже, немає необхідності докладніше коментувати ці думки
Е. Сміта. Звернімо увагу на інше.
Говорячи про інтелектуальних передвісників (чи джерела) модерністського підходу в
теоріях нації та націоналізму, англійський вчений якщо й згадує про мислителів, яких можна
вважати «передвісниками націоналізму», то лише в контексті їхньої причетності до формування
«модерністської парадигми». При цьому привертає увагу та обставина, що він узагалі не згадує
375 Ibid. P. 5.
Бібліографія