Доц. Голець О.Я.

Релігійні і філософські вчення Сходу

Семінар 1-2.
Проблема перекладу в сходознавчих дослідженнях: філософські аспекти

Мета: проаналізувати основні світоглядні та методологічні проблеми розуміння східних

(інших) культур.
Питання для опрацювання теми:
1. Які основні проблеми виникають при аналізі специфічних явищ іншої культури
(на прикладі оповідання Х.Л. Борхема «Пошуки Аверроеса»);
2. Проблема тотальної «зрозумілості» в сучасній культурі;

3. Проблема «неперекладності» та «диктатура» перекладу в сучасному світі;

4. Феномен принципової «іншомовності» чужих культур та завдання перекладача;

Хорхе Луїс Борхес

Пошуки Аверроеса (фрагменти).
S'imaginant que la tragеdie n'est autre chose que l'art de louer .
Ернест Ренан, «Аверроес», 48 (1861)

Абу-ль-Валід Мухаммед ібн Ахмет ібн Мухаммед ібн Рушд (це довге ім’я пройшло крізь
століття до Аверроеса, від Бенраїста і Авенріса, і навіть від Абен-Рассада і Філіуса Росадіса)
писав одинадцятий розділ трактату «Тахафут-уль-Тахафут» («Спростування Спростування»), в
якому йдеться, незважаючи на думки перського аскета Газалі, автора «Тахафут-уль- Фаласіфа»
(«Спростування філософів»), про те, що божеству відомі лише загальні закони всесвіту, те, що
стосується видів, а не індивідуума. Він писав з неквапливою впевненістю, справа наліво;
складаючи силогізми і з’єднуючи ланцюгами довгі абзаци, він повсякчас відчував свій
прохолодний і просторий дім, як нібито подих благополуччя навколо себе. У надрах сієсти
хрипко воркували закохані голуби, з незримого патіо підіймався дзюркіт фонтану, і Аверроес,
пращури якого були уродженцями аравійських пустель, усім своїм тілом відчував вдячність за
наявність води. Нижче були сади і уерта; ще нижче – невгамовний Гвадалквівір, а далі –

1
улюблене місто Кордоба, настільки світле, як Багдад чи Ель-Каїр, місто, схоже на складний і
витончений музичний інструмент, а навколо (це Аверроес також відчував) простяглася до
горизонту земля Іспанії, на якій не дуже багато всього, але кожна річ осіла достеменно й навіки.
Перо бігло сторінкою, незаперечні докази чіплялися один одного, проте блаженний стан
Аверроеса затьмарювала одна невелика проблема. Причиною був не «Тахафут», праця,
зрештою, випадкова, а проблема в галузі філології, пов’язана з монументальним твором, який
повинен був виправдати його існування перед людством, – це був коментар до Арістотеля. Цей
грек, джерело усілякої філософії, був посланий людям, аби навчити їх усього, що тільки можна
пізнати: витлумачити його книги, як улеми1 тлумачать Коран, було нелегкою метою Аверроеса.
Історія знає не так багато таких чудових і величних історій, як цей подвиг лікаря-араба, який
присвятив себе думкам людини, від якої його відділяли чотирнадцять століть. До ускладнень
цієї роботи варто також додати й те, що Аверроес, не знаючи сірійської та грецької мов,
працював над перекладом перекладу. Напередодні роботу зупинили два незрозумілих йому
слова на початку «Поетики»2 . Цими словами були «трагедія» і «комедія». Він зустрічав їх
багато років тому в третій книзі «Риторики» 3; і ніхто в ісламському світі не міг здогадатися, що
вони означають. Безрезультатно гортав він сторінки Олександра Афродісійського, марно
порівнював версії несторіанина Хунайна ібн-Іцхака та Абу Бішра Матти. Цих два загадкових
слова були повсюди у тексті «Поетики» і вилучити їх було неможливо.
Аверроес відклав перо. Сказавши собі (без особливої впевненості), що найчастіше ми
шукаємо те, що лежить поруч, він сховав рукопис «Тахафута» і підійшов до полиць, де стояли
переписані перськими каліграфами численні томи «Мохкама» незрячого Ібн Сіди. Смішно було
подумати, але його спокусило даремне задоволення знову погортати ці томи. Від цієї
інтелектуальної розваги його відволікли звуки нібито співу. Він глянув через заґратований
балкон – знизу, у маленькому патіо грали декілька напівголих хлопчиків. Один з них, стоячи на
плечах у іншого, очевидно наслідував муедзіна4: сильно замруживши очі, він виспівував
«Немає Бога, крім Аллаха». Той, що підтримував його, нерухомо стояв, вдаючи з себе мінарет 5;
третій, на колінах, повзав у пилюці, уявляючи зібрання віруючих. Гра швидко закінчилась –
кожен хотів бути муедзіном, і жоден – віруючим або вежею. Аверроес чув, як вони грубувато
сперечались, на тільки но виникаючій іспанській мові мусульманських плебеїв півострова. Він

1
Ісламські духовні діячі.
2
«Поетика» - одна з головних праць Аристотеля, в якій, серед інших, даються визначення трагедії, комедії та
драми.
3
Також праця Аристотеля.
4
Священослужитель в ісламі
5
Башта мечеті
2
розкрив «Кітах уль айн»6 Халіля і гордовито подумав, що у всій Кордобі (а можливо, й в усьому
Аль-Андалусі) немає іншої копії досконалого творіння, крім цього, подарованого йому еміром
Якубом аль-Мансуром у Танжері.
Назва гавані нагадала йому, що сьогодні ввечері мандрівник Абу-ль-Касім аль-Ашрі, який
повернувся з Марокко, буде разом з ним вечеряти у Фараджа, знавця Корану. Абу-ль-Касім
розповідав, що дістався до областей імперії Цін (тобто Китаю); але його вороги, з тією
особливою логікою, яку породжує ненависть, клялись, що нога його не ступала на землю цього
краю, а також – що у храмах тієї країни він паплюжив Аллаха. Зустріч, повинна була,
безумовно, тривати декілька годин, і Аверроес з поспіхом знову взявся за «Тахафут». Працював
він до самих сутінків.
Бесіда у Фараджа перейшла від незрівнянних чеснот правителя до чеснот його брата-еміра,
а згодом, вже у садку, заговорили про троянди. Не поглянувши на них, Абу-ль-Касім
присягався, що немає троянд краще тих, які прикрашають андалуські вілли. Фарадж не дав себе
збити з пантелику – він зауважив, що вчений Ібн Кутайба змальовує чудовий різновид
вічноквітнучої троянди, яка росте в садах Індостану і яскраво-червоні пелюстки якої утворюють
літери виразу: «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад пророк Його». Він додав, що Абу-ль-
Касім, певно, бачив ці троянди. Абу-ль-Касім тривожно поглянув на нього. Якщо відповісти
«так», всі справедливо приймуть його за безсоромного й нахабного дурисвіта; якщо відповісти
«ні» – приймуть за безбожника. Він вирішив пробуркотіти, що, мовляв, ключі від усіх таємниць
у Господа і немає на землі нічого, ані зів’ялого, ані зеленого, що не було б записано у Його
Книзі. Ці слова, взяті з одної з перших сур, були зустріті шанобливим шепотом. Запишавшись
перемогою своєї хитромудрості, Абу-ль-Касім додав, що Господь у своїх творіннях досконалий
і неосяжний. Тоді Аверроес, випереджаючи майбутні міркування ще ненародженого Г’юма7,
заявив:
– Мені легше прийняти наявність помилки у вченого Ібн Кутайби чи у переписувачів, аніж
припустити, що земля породжує троянди з символом віри.
– Саме так. Великі й справедливі слова, – мовив Абу-ль-Касім.
– Один мандрівник, – пригадав поет Абд аль-Малік, – свідчить про дерево, плоди якого –
зелені пташки. Мені значно легше повірити у це, ніж у троянди з літерами.
– Можливо, тут колір птахів, – сказав Аверроес, – сприяє диву. Крім того, плоди й птахи
належать до світу природи, а письмо – це мистецтво. Перейти від листків до пташок легше, ніж
від троянд до літер.

6
«Книга-словник» (араб.).
7
Шотландський філософ-скептик 17 ст.
3
 Хтось з гостей невдоволено заперечив думку про те, що письмо це ніби мистецтво, оскільки
оригінал Корану – «Мати Книги» – передував створенню світу і зберігається на небесах. Ще
один гість згадав Джахіза з Басри, який сказав, що Коран – це субстанція, яка здатна прийняти
форму людини чи тварини і ця думка ніби узгоджується з думкою тих, хто вважає, що Коран
має два різні образи. Фарадж узявся багатослівно висловлювати ортодоксальну точку зору:
Коран (сказав він) – це один з атрибутів Бога, подібний Його милосердю; Коран записують у
книгу, його виголошують язиком, його запам'ятовують серцем – його мова й знаки є, за своєю
суттю, творінням людей, але сам Коран незмінний й вічний. Аверроес, написавши коментар до
«Республіки»8 , міг би сказати, що «Мати Книги» – це ніби її платонічна ідея, але він побачив,
що теологія – предмет, для Абу-ль-Касіма зовсім недосяжний.
Інші гості, які також це помітили, причепилися до Абу-ль-Касіма з проханнями розповісти
про якусь дивину. У ті часи, як і у теперішні, світ був жорстоким: мандрувати ним могли лиш
сміливці та негідники, готові на все. Пам'ять Абу-ль-Касіма була ніби дзеркалом його душевної
нерішучості. Що він міг розповісти? До того ж від нього вимагають чудасій, а чи вдасться
дивовижне розповісти іншому? Луна Бенгалії не схожа на луну Ємену, хоча її можна описати
такими ж словами. Абу-ль-Касім помовчав, а згодом почав.
– Людина, яка відвідує різні міста, – украдливо заговорив він, – бачить багато такого, що
гідне згадки. Ось, наприклад, історія, яку я розповідав тільки один раз султану турків. Це
сталося у Сін Калані (Кантоні)9, де Річка Життя впадає у море.
Фарадж спитав, на скільки ліг віддалене це місто від стіни, яку Іскандер Зул-Карнайн
(Двурогий Олександр Македонський) спорудив, щоб перекрити шлях Гогу й Магогу.
– Вона відокремлена від міста пустелею, – сказав Абу-ль-Касім з мимовільною зверхністю.
– Сорок днів треба йти каравану, щоб побачити удалині її вежи, й, кажуть, ще стільки ж, аби до
неї дістатися. У Сін Калані я не знав жодної людини, яка б бачила стіну чи бачила людину, яка
бачила її.
Страх перед жахливою безмежністю, перед голим простором, перед голою матерією на
мить пройняв Аверроеса. Він озирнувся на симетрично влаштований сад і відчув себе
постарілим, непотрібним, нереальним. Абу-ль-Касім продовжував:
– Одного разу ввечері мусульманські купці у Сін Калані відвели мене у дім з
разфарбованого дерева, в якому було багато народу. Описати цей дім неможливо – це, радше,
була одна велика зала з рядами галерей чи балконів, разташованих один над одним. Люди, що
сиділи на цих балконах, їли і пили, те саме робили люди внизу, на підлозі, і на якомусь

8
Праця Платона.
9
Місто в Китаї.
4
узвишші, на кшталт тераси. Люди на терасі били у барабани й грали на лютнях, крім
п’ятнадцяти чи двадцяти осіб, які молилися, співали й розмовляли – вони були у червоних
масках. Вони страждали у кайданах, але в'язниці не було видно; скакали верхи, але коней не
було; боролися, але мечі були з очерету; помирали, а потім вставали на ноги.
– Вчинки божевільних, – сказав Фарадж, – перевершують уяву розумної людини.
– Вони не були божевільними, – Абу-ль-Касіму довелося пояснити. – Як сказав мені один з
купців, вони показували якусь історію.
Ніхто не зрозумів. Ніхто, вочевидь, й не намагався зрозуміти. Абу-ль-Касім, збентежений,
перейшов від спокійної розповіді до зухвалих розмірковувань. Розмахуючи руками, він
заговорив знову:
– Уявіть собі, що хтось показує історію, замість того аби її розповідати. Нехай, наприклад,
це буде історія про тих, хто спить у Ефесі. Ми бачимо, як вони йдуть у печеру, бачимо, як
моляться й засинають, бачимо, як вони сплять із заплющеними очима, бачимо, як під час сну
ростуть, бачимо, як прокидаються через триста дев'ять років, бачимо, як дають торгівцю
старовинну монету, бачимо, як вони прокидаються у раю, бачимо, як з ними прокидається
собака. Дещо схоже нам показали у той вечір люди на терасі.
– Люди розмовляли? – спитав Фарадж.
– Звісно ж, розмовляли, – сказав Абу-ль-Касім, перевтілюючись в апологета вистави, яку
ледве пам'ятав і на якій неабияк нудьгував. – Розмовляли, й співали, й розмірковували!
– У такому випадку, – сказав Фарадж, – не треба було двадцять осіб. Один балагур може
розповісти будь-яку історію, навіть найскладнішу.
Його думку усі схвалили. Почали вихваляти переваги арабської мови, якою користується
Бог, аби керувати ангелами; потім заговорили про поезію арабів…
Муедзіни закликали на ранкову молитву, коли Аверроес повернувся у свою бібліотеку. (У
гаремі за той час чорняві рабині встигли помучити рабиню рудоволосу, але він про це
дізнається тільки ввечері.) Щось допомогло йому зрозуміти двох темних слів. Впевненим,
каліграфічним витонченим почерком він додав до рукописи наступні рядки: «Арісту
(Аристотель) називає трагедією панегірики й комедією – сатири і прокляття. Чудові трагедії і
комедії рясніють на сторінках Корану і у «Муаллакаті семи священих»…
У цій розповіді я хотів описати процес однієї поразки. Спочатку я думав про того
архієпископа Кентерберійського, який мав намір довести, що Бог єдиний; потім про алхіміків,
які шукали філософський камінь; потім про тих, хто винаходить трисекцію кута і квадратуру
кола. Але потім я розсудив, що більш поетичний випадок з людиною, яка ставила собі ціль,
доступну іншим, та не йому. Я згадав про Аверроеса, який, будучи замкненим у межах ісламу,
5
так і не зрозумів значення слів «трагедія» і «комедія»… Я відчув, що мій твір сміється з мене.
Відчув, що Аверроес, який намагався уявити, що таке драма, не маючи поняття про те, що таке
театр, був не більш смішним, ніж я, прагнучи зобразити Аверроеса, не маючи іншого
материалу, крім крихт Ренана, Лейна й Асіна Паласйоса… (У той момент, коли я припиняю
вірити у нього, Аверроес зникає.)

Стефан Вейднер
На захист нерозуміння, або Критика бездоганного перекладу (фрагменти).
Стефан Вейднер (1967 р.) – німецький публіцист, перекладач з арабської мови, головний
редактор журналу “Art and Thought” (“Fikrun wa Fann”), що публікується двічі на рік арабською,
перською та англійською мовами.

Ми живемо у світі, який важко уявити без перекладачів та їх праці. Ця обставина має
серйозні наслідки, у тому числі й для нашого сприйняття ісламу. Те, що не перекладається або
ж перекладається з великими зусиллями, ризикує бути стертим з нашої культурної пам’яті.
Однак незрозуміле чи неперекладне ні в якому разі не повинно бути викорінено: воно варте
уважного відношення.
Давайте на мить уявимо світ, де більше нічого не перекладають. Це не настільки вже й
оригінальна ідея, адже до винаходу книгодрукування, переклади були досить випадковим
явищем. Звичайно, ними займалися, але вони не домінували в області культури такою мірою, як
сьогодні, коли левова частка книжок у наших шафах складає перекладні видання. Але у світі
без перекладів, як показує досвід минулого, досягнення інших мов та культур зовсім не
ігноруються. Просто вони сприймаються по-іншому…
Ймовірно, виникнення подібного відчуття пояснюється наступною закономірністю: якщо
перекладач виконує свою роботу відповідно до сучасних стандартів, тоді з неминучістю у
виготовленому перекладі нам буде зрозуміло абсолютно все. Але, якщо ж я читаю текст іншою
мовою або давньонімецькою, наприклад, переклад Біблії, зроблений Лютером чи роман
«Симпліциссимус» фон Гриммельсхаузена, який нещодавно був перекладений на сучасну
німецьку, – будь-який оригінальний текст, не маючий відношення до мого біографічного
досвіду, – то я відчуваю таку велику річ, як нерозуміння чи «недо-розуміння». Перекладачі ж,
навпаки, головні вороги і професійні винищувачі будь-якого неповного розуміння.
Те, що ми ненавидимо «недо-розуміння», не терпимо, виганяємо або ховаємо його усіма
можливими засобами, здається мені тоталітарною характеристикою нашої епохи. Ми – і
6
тут перекладачам належить керівна роль – перетворили прагнення і навіть обов’язок
розуміти відповідно до ідеології нашого часу. Найбільш дзвінким відлунням цього стало
вивітрювання із медійного дискурсу всіх тем та сюжетів, які можуть здатися незрозумілими
людині з вулиці. Будь-яка спроба проінформувати нас про будь-що чи представити нам щось
мимоволі сприймається нами з острахом. Але, увімкнувши телевізор, ми бачимо, що світ вже
зрозумілий та розтлумачений. Якщо робити це досить часто, тобто коли навколишня реальність
постійно і незмінно являється для нас беззаперечно зрозумілою, тоді цілком природно, що все
нез’ясоване, будь це слово, давній текст, чи незвично одягнена жінка – буде вибивати нас з
колії.
Диктатура тотального розуміння панує навіть серед міжособистісними відношеннями.
Людина, не здатна пояснити свою поведінку, програє на соціальному фронті, і якщо сказати
другу, що ми його більше не розуміємо, він припинить бути нашим другом. Хіба відповідно до
тріумфуючої сьогодні логіки, ми не маємо права розуміти все, особливо після того, як ми
пізнали так багато всього – від будови атома і гена, до законів несвідомого і еволюції Всесвіту?
У світі подібних відкриттів чи не здається обурливим незнання того чи іншого слова у
давньому рукописі, написаному мовою наших предків? Або ж невпинне перегортання
словників заради тлумачення особливо вишуканої фрази Шекспіра – коли можна звернутися до
його безлічі перекладів? Ми відвикли від складностей, пов’язаних з розумінням чи
нерозумінням, причому перекладачі внесли у це особливий внесок. Сьогодні бути
нерозуміючим не рекомендується, адже межі нашої терпимості на пряму пов’язані з межами
нашого розуміння. Зрозумівши щось, ми можемо терпіти та прийняти це; але горе всьому тому,
що для нас не є зрозумілим – наприклад звичай мусульманських жінок носити паранджу. Навіть
у випадках, коли необхідно розібратися у складності або коли нам люб’язно пояснюють, що до
чого, більшість буде скептично качати головою. Одне лише бажання щось нам пояснити
спричинює проблеми; ми цінуємо лише миттєве розуміння. Ми прагнемо до повної прозорості,
навіть у дрібницях.
Кожен, хто любив, коли йому в дитинстві читали вголос, або хто воліє, не зважаючи на
наявність перекладів, самостійно освоювати тексти, в яких не кожне слово, не кожне речення,
не кожен сенс зрозумілий (це, до речі, хрест для будь-кого, читаючого східною мовою), з
одного боку, повинен долучатися до могутньої сили уяви та дедукції, а з іншої сторони,
безпосередньо зіштовхується зі знаками та символами. Перебуваючи у подібному стані, людина
відчуває невизначеність, оскільки їй зазвичай незрозуміло, розуміє вона чи не розуміє, – досвід,
про котрий перекладачі здатні розповісти багато чого, нехай навіть з більшості їх перекладів
цього не видно. Як перекладач я навчився бачити у цій невизначеності цілком продуктивний
7
стан. Тільки жаль викликає та обставина, що, врешті решт, мені завжди доводиться
обмежуватися одним лиш творчим рішенням, у той час як за читаючими мовою оригіналу
резервується привілей невизначеності.
Але давайте повернемося до утопічного образу світу, який залишився без перекладів. У
подібному світі читання іноземною мовою буде породжувати дратуючий і хвилюючий, але
водночас і звільняючий досвід постійного нерозуміння, що несе з собою можливість
інтерпретації (я ледве не сказав: перекладу). Читач неодмінно прийде до переконання в
абсолютній неможливості обманути чи перехитрити мову, відчує її грубу матеріальність у
якості фонетичного звука або символу. Я кажу про неможливість перехитрити її, тому що не
можна вирватися за межі символічних чи фонетичних якостей мови. Саме з цього потрібно
починати, до цього завжди потрібно повертатися і саме цим потрібно закінчувати. В світі без
перекладу до нас прийде розуміння, що будь-яка мова, будь-який текст, є альфою та омегою,
початком і кінцем будь-якого сенсу. Мова під рукою буде єдиним інструментом осягненням
світу та самого себе.
Ми настільки звикли до безперешкодного читання, а вимога автоматичного засвоєння
прочитаного здається нам до такої міри природною, що уявити собі писемність, котра сама
по собі органічно містить неоднозначність або букви, які здатні генерувати суперечливі
значення, є для нас важким. Кожному, хто вчив арабську чи іврит, пам’ятає вражаючі почуття,
викликані неоднозначністю символів, важкістю їх інтерпретації, жорсткою силою їх глухої,
голої матеріальності, яку читачу, інтерпретатору і перекладачу у першу чергу необхідно
наділити сенсом.
Розповсюдження грамотності, необхідність прискорення комунікації і прагнення більшої
функціональності позначилися на всіх мовах, включаючи арабську. Царство двозначності і
двоїстості звузилось і у повсякденності торкнутися нього здатен лише іноземець. Іудейська
біблійна екзегетика надає першочергове значення матеріальній формі букви, а динаміка
тлумачення Книги10 зумовлюється вищесказаною двозначністю букв. Одне лиш читання
подібного манускрипту вже є перекладом та інтерпретацією. У кожному акті розуміння, що
супроводжує читання, перш за все доводиться спрощувати символічну систему. Таким чином,
читання – це завжди припущення, подібно тому, як будь-який переклад – всього лиш один із
варіантів інтерпретації.
В принципі, іудейська Біблія позбавлена однозначності, як і Коран, точніше ранні коранічні
тексти. Але перші мусульмани з самого початку завбачливо зберігали багатозначність своїх
ранніх текстів за допомогою дуже стійкої усної традиції, котра і сьогодні залишається
10
Священних текстів
8
справжнім носієм Слова. На відміну від іудейської думки, питання про графічну структуру
тексту для ісламської екзегетики не було центральним, оскільки Коран завжди вивчався і
повторювався на пам'ять.
У ранніх мусульман були всі підстави не довіряти писаному слову. Писемність не могла
гарантувати ясності; усна традиція забезпечувала більшу достовірність. Одне з навіженств
нашої зацикленої на букві сучасної культури проявляється в дивному бажанні наново
інтерпретувати текст Корану, основуючись головним чином на його давній, фрагментарній і
двозначній версії, відновивши на її основі «реальну», критично сприйману версію. При цьому
передбачається, що мусульман необхідно ознайомити із «справжнім» Кораном. Але альфа та
омега Корану, тексту, який неможливо перехитрити, лежить не у написанні, а у його
фонетичній структурі. У зіставленні з іудейською Біблією тут серцевина двоїстості, нульовий
акт розуміння, зсувається із писемної мови до усної.
Однак знову звернемося до світу без перекладу. У цьому світі праця перекладу витісняється
тлумаченням та іншими формами посередництва. Посередник виявляється інтерпретатором,
коментатором, перекладачем, плагіатором, причому все в одній особі. Сучасний перекладач
знаходить подібне багатозначне амплуа лише у виняткових випадках – наприклад, коли він
працює із східною мовою. Але як тільки межі нашого вигаданого світу переступає перекладач,
імпровізована інтерпретація втрачає невинність і оборотність. На відміну від того, що говорить
інтерпретатор, все написане перекладачем, подібно до будь-якого тексту, пропонується раз і
назавжди. Відома легенда про те, як у ІІІ ст. до нашої ери в Александрії виконувався грецький
переклад єврейської Біблії – Септуагінта, – чудово ілюструє цей тягар. За легендою цією
працею займалися сімдесят два перекладача, які перебували в окремих кімнатах, і сімдесят два
рази на світ з’явився один і той же текст.
Септуагінта дійсно існує, хоча історія її походження овіяна легендами. Інше велике діяння
такого ж роду, зображене в історії релігії, – латинський переклад Біблії, який зробив у ІV
столітті Ієронім із Стридона, документований більш ґрунтовно. Однак і тут є легендарний
аспект, що цікавить нас, адже потомки проголосили цю людину святою. Всупереч наївним
припущенням, це було зроблено зовсім не в знак визнання титанічної заслуги перекладача.
Санктифікація виникала із більш важливої і насущної потреби – із необхідності авторизувати
його роботу, тобто приписати перекладу Ієроніма те ж саме божественне втручання, яке було
відображене у праці сімдесяти двох. Сам Ієронім, ймовірно, не передбачав, що його праця,
Вульгата, буде нести такий непомірний за мірками сучасних уявлень тягар. Адже уже понад
тисячі років весь світ західного християнства опирається на його переклад як на головне
першоджерело віри. Не в останню чергу ця тяжка місія виявилась здійсненною завдяки тому,
9
що знаменитий перекладач з часом перетворився в одного із самих видних героїв християнської
іконографії. Усвідомлено чи ненавмисно, але кожне зображення Ієроніма санкціонує його
перекладацьку працю, високо піднімаючи це діяння над сферою звичайних людських діянь і
даючи йому надприродну допомогу.
По мірі того, як у світі, де майже нічого не перекладали, скажімо, у пізній античності,
з’являвся переклад, наприклад, Вульгати, в ньому бачили оригінал, забуваючи про
першоджерело. І світ знову залишається без перекладу, адже переклад більше не сприймається
в якості такого. Адже, суворо кажучи, переклад перестає відрізнятися від простої інтерпретації
або інших посередницьких форм, якщо його концепція втрачена, а він починає сприйматися як
оригінал. Тут доречно зробити два спостереження, які мають відношення і до нинішнім
перекладацьким досвідам: всі переклади мають тенденцію ховати свій статус вторинних
текстів (випадок Септуагінти), або ж цей статус поступово забувається культурою
(випадок Вульгати). І там, і тут переклад прирівняли до оригіналу і навіть замінили їм
оригінал.
Позаяк Ієронім жив у світі, який ще був знайомий з мистецтвом перекладу, з нього цілком
могли зробити ікону; але для Лютера та інших перекладачів Біблії на національні мови такий
шлях вже був закритий. Хоча Лютер, по суті, робив те саме, що й Ієронім, саме його праця з
історичної точки зору була розривом греблі, – справжнім поворотним пунктом. Саме з цього
моменту світ починає набувати знайомого нам вигляду: у ньому з’являються безліч перекладів і
їх сприймають у якості таких (хоча звісно ідеалом для будь-якого перекладу залишається
тотожність з оригіналом, тобто здатність заміняти оригінал у головних аспектах).
Поштовхом до цих змін став зсув у розумінні перекладацьких орієнтирів – від сухої
релігійної або наукової мови до мови живої, розмовної. Приймаючи життєвість народної мови,
нові перекладачі Біблії одночасно погоджувалися з її змінністю. Яким би гарним не був
переклад священного тексту на ту чи іншу живу мову, перекладач у будь-який момент ризикує
бути перекинутим цією життєвістю. Більше того, працюючи з національною мовою, вже не
можна стати неповторним Ієронімом, оскільки таких мов безліч. Але цікаво, що в очах німців
якийсь відблиск аури Ієроніма торкнувся Лютера: нас не покидає смутне відчуття, що
лютеранський текст і є справжнім текстом Біблії. Ще більш примітним є те, що, не дивлячись
на цю ауру, зроблений Лютером переклад не один раз редагувався; тобто, не зважаючи на
стійкість багатьох формул і оборотів, його словесне наповнення зовсім не було недоторканним
– на відміну від тексту Ієроніма, що зберіг незмінність більше тисячі років. Налаштування на те,
що ми маємо право на внесення подібних корективів, свідчить про наше перебування у
дійсному світі перекладу…
10
 Після перекладу Біблії на національні мови впевненість у стійкості зв’язку між словом та
сенсом помітно ослабла. Філософія перекладу передбачала, що за допомогою будь-якого слова
можна виразити будь-який сенс; як стислість – непоказною мовою простого народу можна
викласти Святе Письмо. Саме такий погляд робить переклад можливим; у світі,
перетвореному перекладом, все піддається розумінню, оскільки здається, що все, включаючи
найбільше – Слово Боже,– можна перекласти будь-якою, навіть примітивною мовою, без будь-
яких суттєвих втрат. Із такою точкою зору нічого неперекладного просто немає. З цим
пов’язана і пануюча нині установка, відповідно до якої у нашому світі не залишилось нічого,
чого б не можна було зрозуміти. І Слово Боже не виключення, його має змогу зрозуміти кожен
мирянин. Переклад (якщо його визнають таким) більше не вважаться чимось на кшталт
неминучого зла. А завдяки винайденню друкованого станка він взагалі перетворився у
ефективний засіб добування прибутку.
Не зважаючи на те, що гребля була прорвана, переклад потребував декілька століть, щоб
привести нашу культуру у її сучасний вигляд. Ще довгий час освічені люди продовжували
читати тексти, що їх цікавили, у оригіналі; більш того, їх вважали освіченими лише тоді, коли
вони вміли це робити. Освіта складалася із набутку навичок читання іноземною мовою, майже
не припускаючи нічого іншого. Лише в другій половині ХХ століття класичні предмети
поступилися природничим наукам в університетах. Звісно, розрив греблі не знищив її повністю,
до основи. Освічені представники середнього класу ще довго зберігали повагу до першого
виданого оригіналу, а вивчення класичних мов стало останнім бастіоном класу, чиє розуміння
себе безнадійно застарівало. Але сьогодні навіть серед еліти освіченої сфери переважає
консенсус з приводу того, що все можна перекласти, що, навіть якщо мова здається вкрай
важкою, за нами залишається право розуміти все, неважливо якою мовою це виражається.
Наше прагнення розуміти все і пов’язана з цим претензія на це заходять так далеко, що
ми, озброївшись нашими перекладацькими знаннями, насмілюємося втручатися у дебати про
інші культури. Нещодавно, я виступав на конференції по ісламу, що проводилася однією
церковною організацією, і мені довелось почути, як багато учасників цитували Коран, – звісно у
перекладі. Спираючись на перекладені цитати, вони приходили до висновків стосовно
мусульманства і мусульман, дуже схожі на беззаперечні аксіоми. Перекладені з іншої мови
речення, тобто їх імовірний або дійсний сенс, ототожнювалися цими спікерами з Кораном та
самим ісламом. Я підозрюю, що це типово християнська, а можливо і специфічно
протестантська омана, яка через глобальне домінування християнсько орієнтованого Заходу
викривлює сьогодні сприймання мусульманами самих себе.

11
 Однак можна сказати, що у подібних випадках ми маємо справу не стільки з недо-
розумінням, скільки зі специфікою трактування мови та тексту. Воно виражається вірою у
тотальну перекладність, у бажанні схоплювати смислову наповнюваність, яка не залежить
від конкретної словесної оболонки. Таке розуміння стало суттєвою особливістю християнської
цивілізації з того моменту, як переклади почали свою тріумфальну ходу планетою. Воно
безпосередньо впливало на контакти християнського світу з іншими, здебільшого
колонізованими народами. У більшості країн «третього світу» першими володарями
друкарського верстату ставали місіонери, і по сьогоднішній день найбільш активною книгою,
що перекладається, залишається Біблія.
Для французького антрополога та дослідника релігії Рене Жирара презумпція універсальної
перекладності Євангелія, без будь-якої втрати сенсу, виступала доказом його абсолютної
достовірності. Євангеліє Ісуса істинне, тому що воно може бути перекладене на всі мови і може
бути зрозумілим всіма народами. Ця теза є логічним завершенням того прориву греблі, про
який я роздумував вище, зсувом парадигми, початок якого поклали переклади Біблії на народні
мови і наступне розповсюдження перекладних текстів у масах завдяки прогресу
книгодрукування.
Теза Жирара являє собою апофеоз всього того, що я казав вище: на наших очах відбулася
редукція тексту – і самого світу – до гранично розумоосяжного стану. Універсальна
перекладність Євангелія на різноманітні мови була забезпечена саме в той момент, коли все, що
піддається перекладу, було заявлено в якості самої сутністі священного тексту. А це спричинює
за собою виключення та витіснення неперекладного і незрозумілого як недостовірного або не
причасного до початкового Божественного послання. Текст і відображений у ньому світ звелися
до того, що можна зрозуміти розумом. А все, що незбагненно, виганяється, забороняється і
розглядається як загроза.
Ці віяння здаються мені тоталітарними та загрозливим, і я можу пояснити чому. Якщо для
нашого часу властиво наполягати на потенційному пізнанні всього навколишнього, а все
раціонально пояснювальне прийнято вважати автоматично перекладним, тобто відкритим для
комунікативних дій, тоді іслам і його культура у значній мірі будуть виключені із подібної
комунікації. Ми всі пам’ятаємо, як після 11 вересня 2001 року у книжкових магазинах
розхапали всі запаси перекладів Корану. Ця історія яскраво демонструє наше наївне прагнення
до розуміння, причому у даному випадку під розумінням, звичайно, мається на увазі не
серйозне занурення у предмет, а елементарне інформування про нього і його тлумачення. Такий
запит у більшій мірі простодушний. Пред’являючи його до тексту, якому 1400 років,
намагаються отримати відповіді на запитання, які постають перед нами тут і зараз. У
12
цьому домаганні ігнорується сама історія, а також семантичні зміни, які мали місце на її
протяжності.
Описана ситуація оголює також і досить грубе розуміння перекладу; виходить так, що у
процесі перекладу на іншу мову настільки давньому і чужому тексту, ключові елементи
інформації гарантовано не втрачаються. Сказане дозволяє зробити висновок, що більшість
нашого читаючого, тобто освіченого, населення мають лише деяку уяву про межі
перекладності. Іронія у тому, що винні у цьому як раз перекладачі. Вони занадто добре
виконували свою роботу. Якість сучасних перекладів найважчих текстів настільки чудова, що
дійсно починаєш думати, що переклад та оригінал взаємно замінюють один одного. Це, до речі,
стосується і Корану.
Але парадокс, що таїться у спробі осмислити Коран посередництвом перекладу, полягає у
тому, що сам Коран заявляє неможливою будь-яку форму імітації – у тому числі і переклад.
Роблячи це, він отримає важливий урок із попередньої історії перекладу у рамках християнської
та іудейської традиції. У двадцять другому вірші другої сури говориться: «А якщо ви
сумніваєтесь у тому, що Ми дарували рабу Нашому, то складіть суру, подібну цій»[1].
Зрозуміло, що ця догма незрівнянності, відображене у Корані диво, арабською називається
«іджаз» і несе у собі тавтологію: Коран неповторний, оскільки тільки Коран подібний Корану.
Не можна бути таким же прекрасним, не будучи ідентичним; але повна ідентичність буде
означати, що ми маємо справу з тим же Кораном…
Нерідко медресе, критиковані ісламські учбові заклади, у стінах яких коранічні строки
вбиваються у дитячі голови без будь-якого осмисленого розуміння, можна вважати його
педагогічним результатом. Утім, немає що заперечувати; це дуже схоже на навчання дітей
етюдам Шопена без їх посвяти у історичний контекст їх створення…
Ми бачимо, що Коран – твір амбівалентний, а розстановка акцентів у його сприйманні у
багатьох випадках зумовлюється духом часу. Моделі цього сприйняття можуть або
заперечувати або звеличувати контекстуальне розуміння, або, навпаки, підкреслювати
конкретність і однозначність коранічних текстів. У світі, переробленому західною культурою
розуміння, у якому, за політичними причинами, іслам постійно змушений пояснюватися і
виправдовуватися, перекладні і змістовні аспекти, звісно, робляться домінуючими, хоча це і
суперечить установкам, які склалися у відношенні Корану у більшості мусульман у минулому
та теперішньому. Це погано для ісламу: адже знайомлячись з Кораном переважно із змістовної
сторони, людина, соціалізація якого проходила у ліберальному товаристві достатку, неминуче
вважатиме його цілком неприємною книгою.

13
 Враховуючи сказане, природньою реакцією могла би стати цілковита відмова від
перекладів Корану. Зацікавлений мирянин цілком має здатність скласти уяву про нього,
опираючись на коментарі, переклади, інші вторинні джерела. До того ж у даному випадку він
би був навіть краще проінформований, аніж читач найякіснішого перекладу. Однак, подібно до
добрих протестантів, ми продовжуємо наполягати на тому, щоб мати своє власне уявлення про
текст. І навіть якщо ця вимога виглядає такою, що може збити з пантелику, ми рідко готові
відмовитися від неї. А поряд завжди є люди – перекладачі, – готові задовольнити подібну
вимогу…
Не зважаючи на всю абсурдність такого погляду, ми продовжуємо розглядати переклад як
найвищу форму розуміння. Навіть якщо я би був противником перекладних версій Корану,
мене б змогли звабити його мотиви, які я тільки-но згадав: на цей крок можна було б зважитися
хоча б заради того, щоб трошки затушувати оманливу прозорість інших перекладів чи, навпаки,
щоб прояснити їх темні місця. Іншими словами – додати часточку розуміння до уже існуючого
розуміння і тим самим уникнути омани, відповідно до якого можна домогтися якогось
абсолютного, граничного пізнання досліджуваного предмету, будь це світ, текст, чи ми самі.
Ось це міркування, яке, врешті решт, примирює мене та невгамовну тягу до розуміння, та з
перекладом як таким. Втамувати цю спрагу неможливо. Вона постійно штовхає до пошуку
чогось незрозумілого навіть там, де здавалося б, усе зрозуміло. Вона шукає залишки
неперекладного у перекладному. А самі ж перекладачі виступають у ролі агентів, озброєних
спеціальною ліцензією на усунення недо-розуміння. Ревно виконуючи свій обов’язок, вони з
радістю вказують колегам чи попередникам на місця, у яких вони не розібралися до кінця; вони
постійно міняються ролями, по черзі виступають то помічниками, що полегшують життя, то
педантами, скнарами і занудами. За це я і обожнюю перекладачів – це змушує мене відчувати,
що я сам із їх числа. Їх праця не має кінця; у ньому захований якийсь гострий шип,
ініціюючий, мотивуючий і що виправдовує будь-яку критику.
Шановні перекладачі, будь ласка, продовжуйте нападати один на одного з усіляким
можливим шаленством! Ваша критика – прародителька будь-якої іншої критики, і ви ніколи не
зупините її, адже вона невмолима. Вас не так вже і легко змусити повірити у те, що ви все
зрозуміли максимально ясно. Ваш світ відрізняється від того світу, у якому живуть інші люди:
він повний незрозумілого і несказанного, у ньому царить таємниця. І ця таємниця, котру ви
бережете – ми бережемо, – постійно відкривається нам наново.

Переклад з англійської Андрія Захарова

___________________________________
14
 1) Коран / Смысловой перевод проф. Б.Я. Шидфара. М.: УММА, 2004. С. 10.

Олександр Мещеряков Перекладаючи неперекладне

Все життя я маю справу з словами. Крім прочитаних книжок й крім текстів, які я вигадав
сам, за три десятки років я встиг перекласти з японської досить багато. Це й стародавні
літописи, і середньовічна проза з поезією, і сучасна белетристика. Нині я викладаю курс
перекладу в університеті. І тим не менш (чи саме завдяки цьому?) я не можу навести приклад
жодного правила, якого варто дотримуватися завжди. У перекладі, звісно, є багато ремесла.
Треба вміти користуватися найрізноманітнішими словниками, довідниками й енциклопедіями,
гарно знати граматику. Але у перекладі є і багато від мистецтва. Як можна навчити мистецтву?
Мистецтву можна тільки навчитися. Як це вдається, залишається для мене загадкою.
Відомого шведського гірськолижника Стенмарка якось спитали про причину його
неймовірних спортивних успіхів. І отримали гідну відповідь: «Їхати треба швидше». Так само і
з перекладом: перекладати треба краще.
Що це означає — «краще»?
Кожен раз ти маєш справу з іншим автором. Кожен раз ти повинен зрозуміти його, вжитися
в образи — його самого і його героїв. У цьому розумінні перекладач подібний до актора. Ти
відмовляєшся від свого «я», надягаєш маски — автора, його героїв, іншої культури. У цьому
розумінні перекладач також подібний і до шамана, який для своєї мандрівки на небеса і
встановлення надійної комунікації з божествами повинен забути про себе і забутися. Працюючи
за своїм столом, перекладач будує міст, яким читач мандрує з однієї реальності в іншу.
Перекладач з англійської проживає англійське життя: у сонячний московський день
щулиться від туманів, згадує свій оксфордський досвід, якого не було. Перекладач з японської
повинен «вдавати» японця. При розмові по телефону він ввічливо кланяється апарату, їсть рис
паличками, чавкає гречаною локшиною, без тремтіння поїдає морських і земноводних гадів й
потихеньку присьорбує гаряче саке. Хороший японіст схожий на японця — під впливом його
фонетики у нього по-іншому кривляться губи, змінюється розріз очей, жовкне шкіра, до
випуклих вилиць приливає японська кров. Переважна більшість японців щиро вважають, що
зрозуміти японця може тільки японець. Задача складна, але … перекладач повинен довести
зворотне. А інакше навіщо він тоді взагалі потрібен?
Хороший японіст повинен бути схожий на японця, але він не повинен бути японцем. Тому
що його завданням є переклад на російську мову, яку не знає автор, якого він перекладає. Як
знайти усі ці відповідності, яких немає у природі? Тому що у японській природі наче б то є
15
слово «клен», але листя у нього менші і вміщаються у дитячу долоньку. А листя тамтешнього
«дуба» не мають російських щербин. В Японії є сакура, яка квітне по-вишневому, але її плоди
не вживають у їжу і варення з них не виходить. Слово «слива» асоціюється там не з соковитими
осінніми плодами, а з раннім цвітінням, що означає прихід весни, коли квітам ще загрожує
пізній сніг. Як скажете перекладати оспівані численними поетами квіти чи то куща, чи то
деревця гаґі, яке словник пропонує перекласти як «леспедеця двоцвітна»? «Настала осінь, і
леспедеця двоцвітна вкрилась гарними квітами...»(?!)
Перекладач з японської перекладає на російську і тому він повинен бути росіянином: міцно
потискати руку, збирати гриби, сьорбати щі, наминати млинці, виголошувати гучні тости й
пити вкриту памороззю чарку горілки до дна. А інакше він не зможе відчути, що в іншій
культурі все може бути зовсім по-іншому.
У перекладача проблеми не тільки з перевтіленням. Скажімо, в японській мові дуже
розвинута омонімія. Від однієї лише згадки про цю матерію кожен японіст відразу впадає в
істерику.

Кону хітово мацуно хані фуру сіраюкіно кіэ косо кахэра авану омохіні

У цьому вірші Х століття ми зустрічаємося з наступними випадками омонімії. «Мацуно ха»

— голки сосен, але «мацу» водночас і «чекати»; «фуру» — «падати» (про сніг) і «старішати»;
«кіэ» — «танути» і «помирати»; «хі» у слові «омохі» («кохання») означає ще й «вогонь». У
приблизному переказі отримуємо: «Чекаю на того, хто не приходить, старію. На голки сосен
падає білий сніг — тане. Розтану-помру, не зустрівшись з тобою, від пилу кохання». Краще
такі вірші не перекладати взагалі. Проте перекладач не має на це права. Він пов'язаний не
обітницею мовчання, а обітницею говоріння. Недарма навіть такий першокласний поет, як
Арсеній Тарковський, приречено писав: «Ах, східні переклади, як болить від вас голова…»
У перекладацькій справі питань більше, ніж відповідей. І якщо автор має право на помилку
— поспіхом й у творчому забутті він плутає імена героїв, дати, події і терміни, то перекладач
такого права не має. Якщо він перекладає древній, «класичний» текст, то повинен помітити
недоладність і холодно відобразити її у своєму коментарі. Якщо ж мова йде про сучасну
літературу — проконсультуватися з автором чи же взяти відповідальність на себе і виправити
помилку без його відома. А інакше читач подумає, що підкачав саме перекладач. А це,
погодьтесь, неприємно. Словом, перекладач зобов’язаний бути більш уважним й освіченішим
за автора. Хороший автор пише тільки про те, що він знає. Далеко не всі автори настільки
хороші. Перекладачу доводиться ж перекладати й те, що йому тільки належить пізнати.
16
 У світі багато народів та мов — тлумачі були потрібні завжди. Однак при цьому слід
пам’ятати й те, що далеко не всі тексти підлягали перекладу. До цієї категорії належать
сакральні тексти. Для Японії це були буддистські сутри. В Японію прийшов їх китайський
варіант, і в Японії їх так і читали, не перекладаючи на японську, найчастіше — не розуміючи.
В давнину і в Середньовіччі вважалось, що священне надано у тій формі, у якій воно
надано, і змінювати канал трансляції — справа нелюдська. Людське (перекладацьке) втручання
одразу зіпсує текст, і він втратить усю свою первинну магічну силу.
Нинішній світський перекладач такими обмеженнями не скутий, і перед ним відкривається
широке поле можливостей. Яку з них він обере — його справа. Справа його розуміння,
освіченості та смаку. Перекладач — істота підневольна, його пан — автор, але він бореться за
свою незалежність.
Ось я відкриваю два переклади чи то казки, чи то повісті, створені серед давньояпонської
аристократії у Х столітті. Перший переклад належить перу відомого філолога А.А. Холодовича
(1906 — 1977), який назвав його «Дід Такеторі». Ось як він починає свою розповідь: «Жив був
дід Такеторі. По горах, по долинах він ходив, рубав він бамбук дерево, майстрував з нього всяке
начиння. Звали його Санукі, а ім'я Міяцу Комаро.
У бамбуковому лісі один раз трапилося йому дерево — вогник стовбуром розливається.
Здивувався старий, наближається, бачить: дудочка жевріє. Заглянув він в дуду, там прекрасна
дівчина, ростом с горошинку».
А.А. Холодович поставив перед собою задачу «одомашнити» реалії іншої літератури і
зробив це доволі віртуозно. Однак його переклад зараз забутий.
«Класичним» визнаний переклад, який багато разів перевидавався, В.Н. Маркової (1907 —
1995) — чудової перекладачки и поетеси. Вона назвала його «Повістю про старого Такеторі» і
не захотіла зробити японський твір російською казкою. «Не у наші дні, а дуже давно жив
старий Такеторі. Мандрував він горами й долинами, рубав бамбук і майстрував з нього різні
вироби на продаж. Тому й прозвали його Такеторі — той, хто видобуває бамбук. А справжнє
його ім'я було Санукі но Міяцу Комаро. Ось одного разу зайшов старий Такеторі в найглибшу
бамбукові хащі бачить: від одного деревця сяйво ллється, неначе горить у ньому вогник. У
самісінькій глибині бамбукового стебла сяє яскравим світлом дитя — прекрасна дівчинка,
ростом лише у три вершки».
Виявилось, що переклад В.Н. Маркової читачу ближчий, він не захотів читати російську
казку, де тільки імена героїв нагадують про Японію.
Приклади різних перекладацьких смаків можна множити і множити. Видатний знавець
японської літератури А.Е. Глускіна (1904 — 1994) перекладала у 1927 году:
17
 Тот соловей, что приютился в ветках сливы, Чтобы весна пришла, — ей песнь свою поет.
Но все равно… Напрасны все призывы —
Весны все нет… И снег идет, идет…

У 1995 році А.А. Долин інтерпретував цей вірш так:

Сливу облюбовав, соловей распевает на ветке о приходе весны —

хоть весне пора уж начаться, но не видно конца снегопаду!

Оригінал віршу є у антології «Кокінсю», що складена на початку Х століття. Його

підрядковий переклад звучить так: «На ветке сливы сидит соловей, весна началась, но снег все
еще продолжает идти». Ось і все. Автор пише текст раз і назавжди. Про переклад цього не
можна сказати. Інші часи, інші перекладачі, інші переклади…
Донедавна японці користувались старими перекладами Достоєвського. Попит на них був
сталим, але все більше й більше падав. І тут з’явився новий переклад «Братів Карамазових» — в
найкоротший термін було продано 500 тисяч екземплярів. Думаю, що у Росії за цей же час було
продано менше. Означає бум Достоєвського в Японії, що він став писати краще? В абсурдності
питання укладена відповідь на нього. Перекладач приречений на те, аби перекладати
перекладене. Як результат — зовсім інший твір.
Відносно двох варіантів перекладу процитованого давньояпонського вірша слід додати: в
Японії солов’ї не водяться. В оригіналі розуміється зовсім не соловей, а очеретянка (різновид
славок), яка вважається і Японії кращою співочою пташкою. Однак у європейській літературі
очеретянки зовсім відсутні, і тому на всіх європейських мовах ця пташка перетворилась у
звичного солов’я. Тому читач зобов’язаний відноситися до перекладів з часткою недовіри.
Коли японістика ще тільки зароджувалась у цьому світі, перекладачі, будучи зачарованими
короткими японськими віршами, полюбили перекладати ті зразки, які більш за все припали до
душі. А.А. Долін пішов далі й переклав усю антологію «Кокінсю» без вилучень. Там більше
тисячі віршів, і серед них зустрічаються різні — хороші, середні, ніякі. Але перекладач вчинив
вірно. Позаяк, на відміну від європейських антологій, в яких зібрані найвидатніші вірші,
антологія японська має чітко визначену структуру, вірші там існують тільки у зв’язці один з
одним: один твір продовжує інший, перегукується ним, живе і існує тільки разом з іншими.
Природний цикл японської класичної антології укладено за хронологічним принципом —
від весни до зими. Послідовність віршів всередині сезонного розділу також невипадкова.
18
Спочатку зацвітає слива, потім сакура, потім починають щебетати птахи (зокрема, очеретянка),
потім закує зозуля. Осінній гін змусить затрубити оленів, малими червонуватими квітами
заквітне леспедеця двоцвітна, схили гір заплямує кленовий багрянець. И так буде до холодів і
снігу, коли замкнеться щорічне кільце. Виходить справжня поема. Чи правильно перекладати з
поеми лише обрані місця, навіть якщо ця поема без героя?
Хронологічний принцип був поширений й на розділ антології про кохання, де передчуття
кохання змінюється справжнім почуттям, його в’яненням, неминучим охолодженням,
розлукою. І тут навряд чи перекладач має право на хірургічне втручання, яке руйнує первинний
задум. Перекладач — не хірург, він спеціаліст не з окремих органів, а його компетенцію
входить усе «тіло» культури. Відчуття єдності цього тіла він і зобов’язаний передати.
Але ось інший випадок. Перекладаючи середньовічний збірник новел «Ісемоногатарі»,
один з засновників вітчизняної японістики Н.І. Конрад (1891 — 1970) додав йому європейської
куртуазності. Так, в оригіналі кожна історія цього збірника починається словами: «Давно жив
чоловік». Однак Конрад перероблює зачин, який тепер звучить: «В давні часи жив кавалер». Чи
мав перекладач на це право? Гадаю, що так — європейський галантний кавалер тут більш
доречний за чоловіка без роду й племені. Російський перекладач зобов’язаний бути не тільки
японцем, не тільки росіянином, а й європейцем — адже у середньовічній російській літературі
ніяких «кавалерів» не існувало. Отже, якщо ти ще й не європеєць, краще за перекладацьку
справу не братися зовсім.
Досвід багатьох поколінь перекладачів засвідчує: переклад, який на усі сто відсотків
передає оригінал, неможливий. Перекладач — інтерпретатор, він висуває версії. Перекладач
знову створює текст. Насправді така людина — не просто «перекладач», не високотехнологічне
пристосування із знанням іноземної мови, а співавтор. Тому на обкладинках японських книг,
котрі були перекладені з російської, завжди вказано два прізвища — автора і перекладача. Час і
нам змириться з неминучим і називати речі своїми повними іменами.
Колись я писав так:
Чверть століття читаю по вертикалі японську в’язь. Тридцять чотири роки нашаровую
горизонти лінійного письма слов’ян. Цією сіткою, вуаллю випрямляються фінноугорсько-
татарські скули. Землю топчу п’ятий десяток. Куди б не прийшов — рідна земля і смак їжі
знайомий.
Відтоді пройшло не так мало часу, п’ятий десяток давно проминув. Але від своїх слів я не
відмовляюсь, занадто пізно відмовлятися.

19
 Література:
1. Борхес Х.Л. Поиски Аверроэса / Хорхе Луис Борхес // Письмена Бога. – М. :
Республика, 1992. – С. 273-280 (фрагменти).
2. Вейднер С. В защиту непонимания, или Критика безупречного перевода / Стефан
Вейднер // Неприкосновенный запас № 79 (5/2011) – Режим доступа: http://nlobooks.ru/node/777
3. Мещеряков А.Н. Переводя непереводимое / Александр Мещеряков // Знание -
сила, 2008, № 10. – с. 68-72.
Переклад з російської виконали Федоренко Анна та Лапіга Вікторія, студентки групи ПЯП
01-13.

20