Professional Documents
Culture Documents
Національне багатство2
Національне багатство2
Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється
за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов’язане з тим, що в наш час у розвинутих
країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток
суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.
Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої
сили — науково-технічний, освітній, культурний потенціал.
Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і
нематеріальне багатство країни [4, c. 74].
Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не
створені працею (наприклад ліс), але можуть бути відтворені. У той самий час деякі види природних
ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.
Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів,
як це нині спостерігається і в Україні, і в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину
ВВП, а отже, і можливості в нагромадженні більшого національного багатства. Те саме
спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршанні якості
навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.
Національне багатство включає в себе також ті елементи, які перебувають у інших країнах, але
належать уряду, організаціям та окремим особам.
Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі
відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування
національного багатства великого значення набуває раціональне використання виробничого
потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно
добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.
Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних
багатств України призводить до втрати їх значної частини, якою вже ніколи не скористаються
прийдешні покоління [12, c. 56-57].
Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під
час війн, смут, потрясінь. Під час Другої світової війни СРСР втратив третину національного багатства.
Зменшується обсяг національного багатства і в умовах економічної кризи, яка поглиблюється в Україні.
Статистика національного багатства потребує його спеціального аналізу — обсягу, структури, динамки
національного багатства. Але, на жаль, статистичні щорічники не дають поки що належної інформації.
Наприкінці XX та на початку XXI сторіччя із збільшенням загальної кількості криз у сучасній економіці
більшості розвинутих країн світу складаються тенденції до формування соціально-стійкого суспільства.
Це здебільшого повинно відбуватися на основі свідомого регулювання всього ринкового механізму.
Згідно з концепцією Всесвітньої комісії з навколишнього середовища та розвитку (комісія Брунтланд)
вважається, що «Суспільство у змозі зробити розвиток стійким — тобто гарантувати, що він відповідає
потребам сьогодення, не піддаючи при цьому ризику можливість прийдешніх поколінь задовольняти
свої потреби» [3]. Тобто соціальний захист населення та попередження екологічної кризи
безпосередньо пов’язані з національним багатством, елементи якого, в свою чергу, створюють основні
чинники стійкого розвитку.
Виявлення особливостей накопичення національного багатства і ролі кожного його елемента дозволяє
визначити умови забезпечення сталого розвитку. У зв’язку з цим доцільним, на наш погляд, є
уточнення категорії «національне багатство», яке дозволить виявити основні етапи розвитку уявлення
про цю економічну категорію та можливості застосування відповідних підходів до визначення сутності
національного багатства.
Багатство — чиста цінність матеріальних та фінансових активів, які належать країні або приватній особі
на визначений момент часу [8, c. 61].
Термін «національне багатство» вперше згадується у працях економіста класичної школи У.Петті. При
пошуку джерел багатства автор дав кількісну оцінку господарським подіям свого часу. У 1664 р. вчений
вирахував національне багатство Англії.
Потрібно відмітити, що в економічній науці того часу поняття «національне багатство» було
здебільшого об’єктом вивчення статистики. Статистичні дослідження таких показників мали на меті
задовольнити, насамперед, фіскальні інтереси держави, які зводилися до визначення доходів окремих
верств населення та їх оподаткування, тому спочатку представники класичної школи ототожнювали
багатство країни з широким поняттям «добробут» (У.Петті, А.Монкритьєн та ін.). Вони вважали, що
мірою добробуту окремої особи є обсяг його матеріального майна, кількість накопичених цінностей,
тому таке сприйняття переносилося на суспільство в цілому [21, c. 53-54].
У Франції перша оцінка національного багатства належить до 1789 року, у США — до 1805, а у Росії —
1864. Починаючи з 1853 р., методологічні проблеми обліку національного багатства стають
дискусійною темою міжнародних статистичних конгресів.
При цьому західні дослідники, говорячи про категорію «багатство країни» в цілому, застосовують
термін «національне». Проте у визначенні спостерігається деяка диференціація по країнах. Наприклад,
у німецькій економічній літературі застосовують термін «народне багатство» (Volkseinkommen), у
наукових виданнях Англії та США — «національне багатство» (national wealth), за виключенням праць
Р.Інгалле та Л.Кінга, які використовували термін «народне». Представники романських мов (італійської,
французької) застосовують визначення «національне». Хоча у французьких дослідників зустрічаються
словосполучення «багатство країни», «сукупне багатство».
Застосування різних термінів відображувалося на розумінні досліджуваної категорії. Так, упродовж язі
декількох сторіч ототож¬нювали поняття багатства та доходу, трактуючи перше як потік. Як наслідок,
у XIX ст. в англомовній літературі економістами були введені дві категорії терміну «багатство»:
«багатство — капітал» (capital — wealth), «багатство — доход» (income — wealth).
У цей час проходить формування двох поглядів на національне багатство: у першому випадку воно
розглядається як фонд (found), який країна має у своєму розпорядженні на певну дату; у другому — як
тимчасові надходження — потік (flow) продуктів, який засвоюється та переробляється країною за
визначений період.
На наш погляд, визначення, коли національне багатство розгля¬дається як потік за визначений період
часу, більш прийнятне для поняття національного доходу або валового продукту. Правомірним
визначенням національного багатства є те, яке поєднує ці два підходи, оскільки частина потоку
споживається з часом, а інша стає запасом, переходячи при цьому на інший якісний рівень, утворюючи
економічний потенціал накопичене багатство.
Лише на початку XX ст. з двох підходів до поняття «національне ба-гатство» залишається чітке
сприйняття його як сукупності деяких майнових об’єктів і запасів господарських цінностей, які є в країні
на певну дату. За кордоном найзначніші дослідження національного багатства у XX ст. зроблені
Р.Голдсмітом [10], який розрахував величину національного багатства у США за 1898-1948 та 1945-
1958 роки, та Редферном П., який визначив величину національного багатства у Великій Британії [1].
Таким чином, для XVII та першої половини XVIII ст. характерним було уявлення, що національне
багатство — це сукупність вироблених матеріальних товарів у даний момент часу (У.Петті [5], А.Сміт та
ін.). У XIX -XX ст. домінує концепція про нього як про потік або тимчасове надходження благ
(Д.Фрайдей, А.Копеланд та ін.), і лише з середини XX сторіччя національне багатство ототожнюється з
накопленим запасом матеріальних та нематеріальних цінностей (С.Кузнєц, Р.Стоун, Дж.Мід та ін.).
Поряд з цим ряд економістів (Е.Роговський, А. І.Петров) застосовували термін «національне майно».
Для нарощування національного багатства велике значення має раціональне використання природних
ресурсів країни, бережливе ставлення до природи. Хижацьке винищення природних багатств країни —
втрати найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення
атмосфери, землі і вод шкі-дливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення
боліт, ряд екологічних катастроф типу Чорнобильського лиха — призвело до втрати значного
національного багатства, яким уже ніколи не скористаються майбутні покоління українців.
Структура і якість складових частин багатства нації — суттєвий чинник суспільного відтворення
(відновлення) виробництва і продукту, умов життя людей. Від їх раціонального використання залежать
темпи зростання суспільного продукту (ВВП) і, відповідно, добробут нації, фізичний і духовний розвиток
людини [22, c. 57].
Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал
— предмети праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До
обігового капіталу належать готова продукція та страхові внески.
Структуру цього багатства становлять всі матеріальні блага соціальної сфери: університети та школи,
лікарні та санаторії, об’єкти культури та спорту, житловий фонд, майно населення, державні запаси,
природні ресурси, які вже залучені до процесу виробництва. По суті, речове багатство являє собою
нагромаджену працю суспільства, виражену в матеріальних благах за певний тривалий історичний
період. Зміст структури речового багатства постійно змінюється під впливом НТР та соціально-
економічних зрушень. У міру розвитку суспільства речове багатство нації збільшується.
2. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних
паперів, а також усі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений
виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.
3. Природне багатство — це пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс,
розвідані корисні копалини, клімат. Багатоманітні елементи природи є природним даром людині з боку
природи і по суті — потенційним багатством нації. Природа — матеріальна передумова виробництва та
природне середовище життєдіяльності нації. Більшість елементів природного багатства не
збільшується, а зменшується в результаті антропогенного впливу. Тому існує проблема збереження та
суворої економії елементів природного багатства.
За нестабільності економіки, її реструктуризації, існування умов для розвитку ринкових відносин слід
сформувати оптимальний взаємозв’язок між усіма елементами структури національного багатства.
Необхідно розробити і запровадити до відтворювального процесу найраціональнішу структуру
використання елементів національного багатства. Таким чином можна збільшити багатство нації [19, c.
52-53].
За своїм складом одна частка національного багатства виступає як засоби виробництва, інша — як
предмети невиробничого споживання. Засоби виробництва, включаючи й залучені до економічного
обороту природні ресурси, є речовинними (матеріальними) елементами продуктивних сил суспільства.
Національне багатство можна розглядати з точки зору його натурально-речовинної та вартісної форми.
За натурально-речовинним складом національне багатство — це сукупність багатьох споживних
вартостей. Передумовою перетворення їх у елемент багатства є їх здатність нагромаджуватись,
складати запас, існувати поза процесом праці, хоча це і не є абсолютним чинником багатства.
Наприклад, затрати праці, пов’язані із поліпшенням природних ресурсів, освоєнням цілинних земель,
осушенням боліт та ін., не приймаючи уречевленої форми, також відносяться до багатства.
Залежно від економічного призначення і ролі у процесі відтворення, елементи національного багатства
поділяються на виробничий і споживчий (невиробничий) фонди.
Розмір запасів матеріальних оборотних фондів при даному обсязі виробництва залежить від часу
виробництва і часу обігу: чим більший цей час, тим більшим має бути розмір запасів, і навпаки.
основні невиробничі фонди закладів охорони здоров’я, освіти, культури, спорту, побутових
послуг і житловий фонд;
готову продукцію (предмети споживання), яка знаходиться на складах підприємств, у торгівлі та
громадському харчуванні, домашніх господарствах населення, дорозі;
особисте майно населення (предмети довгострокового користування) — меблі, господарсько-
побутові і культурно-побутові прилади, книги, транспортні засоби та ін.
Національне багатство органічно пов’язане із валовим внутрішнім продуктом (ВВП). Причому цей
зв’язок має двобічний характер. З одного боку, виробництво ВВП залежить від використання багатства,
з іншого — обсяг національного багатства, темпи його зростання залежать від рівня виробництва ВВП.
Виробництво постійно поповнює запас матеріальних благ, а останні знову стають передумовою нового
процесу виробництва, тобто багатство постійно споживається, поповнюється і нагромаджується. При
цьому обсяг і темпи зростання національного багатства залежать від обсягу і темпів зростання ВВП і
ВНД.
До складу національного багатства слід включити деякі інші елементи, що складають багатство нації.
Насамперед це стосується природних ресурсів як потенційних, так і тих, що перебувають у
господарському обороті; нематеріального багатства (освітнього і наукового потенціалу; художніх,
мистецьких, історичних і культурних цінностей; майна культових установ та ін.); запасів золота та
іноземної валюти, коштовних металів і каміння, військового майна, цінних паперів, майна за кордоном
тощо.
Головними проблемами щодо визначення обсягу національного багатства за умови розширення його
складу є проблеми, пов’язані із організацією обліку окремих видів майна та елементів нематеріального
багатства, які зараз не враховуються; оцінки окремих елементів багатства, зокрема, природних
ресурсів. Для оцінки цих елементів розроблено відповідні методи, які відрізняються від традиційних, за
принципами і наслідками розрахунків. Тому їх використання на даному етапі є очевидним і необхідним.
Природні ресурси, зокрема, можна оцінювати за допомогою розроблюваних економічних кадастрів
шляхом інвентаризації окремих видів ресурсів.
При визначенні обсягу національного багатства необхідно виключити із його складу ту частку майна,
яка не використовується у виробництві (фізично та морально застаріле устаткування й обладнання;
аварійне устаткування; брак, що приховується у незавершеному виробництві та будівництві; різні
неліквіди у товарних запасах тощо). До складу національного багатства слід включати матеріальні
запаси і незавершене виробництво та будівництво тільки у тому обсязі, який реально є необхідним для
розширеного відтворення в умовах діючого ринкового господарського механізму [17, c. 39-40].
Основна роль у формуванні оптимальної та ефективної структури економіки країни належить механізму
державного регуляторного впливу. Чітке визначення об’єкту державного регулювання та своєчасне
застосування особливих інструментів фінансового, податкового, грошово-кредитного та соціального
характеру забезпечує не тільки стабілізацію економічної ситуації в країні, а й виступає потужним
чинником стимулювання економічного розвитку.
Основою для формування оптимальної структури національної економіки повинна стати стабілізація
темпів зростання ВВП країни. Пожвавлення інвестиційної діяльності, як основний чинник досягнення
поставленої мети, забезпечується зростанням рівня реальних доходів суб’єктів економічної діяльності в
країні, ступенем доступності та вартістю кредитних ресурсів, розвитком фондового ринку, стабільністю
ситуації на валютному, грошовому та товарному ринках країни. Інструменти бюджетно-податкового та
грошово-кредитного регулювання спроможні як покращити перераховані та інші чинники економічного
розвитку країни, так і стримувати динаміку зростання ВВП країни. Необхідність аналізу існуючого
інструментарію бюджетно-податкового та грошово-кредитного регулювання динаміки економічного
розвитку країни та, на його основі, визначення шляхів та напрямів покращення їх впливу на структуру
національної економічної системи й обумовлюють актуальність пропонованого дослідження.
Механізм державного регулювання ринкової економіки може бути визначено, як сукупність способів,
заходів та методів організації економічних відносин, що застосовуються державою для стабілізації
економічної та соціальної ситуації в країні, а також формування чинників, що забезпечують покращення
кількісних та якісних характеристик економічного зростання [2, c. 19-20].
Серед основних форм державного регуляторного впливу, залежно від об’єкту державного регулювання,
можна виділити:
Серед основних напрямів державного регуляторного впливу в умовах формування активного типу
структурного регулювання можливим є виділення:
Досягнення зазначених пріоритетних цілей може призвести до загострення ситуації на ринку праці. Під
час структурної перебудови економіки зростає розмір структурного безробіття, що потребує від
держави запровадження радикальних заходів із підготовки й перепідготовки висококваліфікованої
робочої сили, створення нових робочих місць.
В умовах активного типу регулювання держава розробляє комплекс заходів та інструментів досягнення
основних напрямів, який включає: заходи стратегічного та індикативного планування, програмування
та прогнозування, розробку національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної
перебудови та зміни ситуації на ринку праці; податкові та кредитні інструменти, що стимулюють
переливання капіталу в пріоритетні галузі; заходи, що стимулюють приріст іноземних інвестицій у
розвиток окремих виробництв або окремих територій; заходи, що пов’язані з концентрацією капіталу в
капіталомістких напрямах структурної перебудови; інструменти заохочення ділової активності
економічних суб’єктів за рахунок оптимізації структури форм власності, проведення стимулюючої
податкової політики.
Пасивний тип структурного регулювання полягає у мінімізації інструментів державного впливу на
процес формування ефективної структури національної економіки. Це, здебільшого, створення
державою сприятливих умов для вільної конкуренції та вільного переливу капіталів і ресурсів з одних
галузей, видів діяльності, регіонів до інших, під впливом механізмів ринкової саморегуляції. Отже,
структурна перебудова здійснюється еволюційно, під впливом активного і постійного запровадження
адекватних науково-технічній революції досягнень техніки, технології, методів господарювання,
організації управління [9, c. 5-6].
Основним чинником структурних змін є зменшення рівня прибутковості в окремих галузях або сферах
діяльності. Початкове перевищення попиту, при виготовлені конкретного виду продукції, над
пропозицією призводить до зростання рівня прибутків у цій галузі проти інших. Це спричиняє
переливання капіталу до галузі з боку менш прибуткових, а отже, менш привабливих для інвесторів,
галузей. Розширення залучення капіталу та робочої сили, через певний проміжок часу, призводить до
зростання обсягів виробництва, збалансування попиту та пропозиції на товар, а, в окремих випадках,
до виникнення товарних надлишків. Ці чинники спричиняють зменшення рівня прибутковості в галузях,
та переливу капіталу до інших.
Негативними моментами при застосуванні цього типу регулювання виступають постійні кризові ситуації
на товарному ринку (дефіцитність окремих товарів та надлишок інших), а також істотні соціальні
витрати суспільства. Держава впливає на економіку, її структуру лише там і тоді, коли не спрацьовують
ринкові механізми: вільне ціноутворення, переливання капіталу, конкуренція тощо. Формування
ефективного механізму державного структурного регулювання повинно обов’язково враховувати
національні особливості розвитку економіки країни. Саме тому він має свої відмінності в кожній країні.
Поняття ефективних зрушень характеризує швидкість досягнення цієї поточної мети державного
регуляторного впливу, за умови здійснення коригування структур національної економіки країни.
Вагомим, у цьому випадку, є приведення структури розміщення економічних ресурсів у відповідність із
структурою суспільних потреб, за умови мінімізації витрат на ці процеси.
Говорячи про необхідність структурної перебудови економіки України та шляхи виходу її з кризи, слід
врахувати позитивний досвід розвинутих країн, які здійснили раніше структурні перетворення, зокрема
— Японії. Не маючи власних запасів сировинних та енергетичних цінностей, японська промисловість у
період другої половини 50-х — початку 70-х років розвивалася по шляху використання переважно
екстенсивних факторів зростання, створення наукомісткої структури виробництва виявився вкрай
болючим, особливо для енерго- і матеріаломістких галузей, рентабельність і конкурентоспроможність
яких у результаті підвищення витрат виробництва було підірвано. У результаті проведених заходів
через 10 років після «нафтового шоку» матеріаломісткість промисловості скоротилася на 40%, питома
нафтомісткість валового національного продукту знизилася у 2,6 раза, а витрати на НДДКР відносно
ВНП досягли рівня 2,47%, вперше перевершивши рівень США (2.7%) [4, c. 95-97].
Після розпаду СРСР поділ національного багатства відбувався за так званою «територіальною
ознакою». Внаслідок цього до Росії перейшло 60% загального обсягу національного багатства СРСР, до
України — 16%, Білорусії — 3,6 %, в республіках Прибалтики залишилось 3,2%, середньоазіатським
республікам — більше 11%, закавказьким республікам -3,9% «загальносоюзного» національного
багатства[3]. На передній план вийшла проблема оцінювання національного багатства та використання
його з метою здійснення економічного аналізу та прогнозування. Її розв’язанню перешкоджала глибока
економічна криза, яка супроводжувалась гіперінфляцією, та перехід вітчизняної статистики на систему
національного рахівництва.
Тому довгий час національне багатство України в офіційній статистиці відображалось не повністю. Це
призвело до так званого «проїдання» і фактичної втрати багатьох елементів національного багатства.
Відсутність єдиної системи оцінки елементів національного багатства та недосконалість методик його
обчислення викликає необхідність формувати власний системний підхід, який був би зорієнтованим на
правдиве відображення економічних пропорцій і тенденцій розвитку, уніфікацію методології та
принципів здійснення оцінки національного багатства та його елементів в рамках розширеної концепції
національного багатства. Ефективному розв’язанню цієї проблеми сприятиме попередній аналіз
національного багатства України в 2000-2005 роках [6,75]. Це дасть можливість більш повного
дослідження цієї макроекономічної категорії.
Отже, динаміка національного багатства України характеризується деяким зростанням: з 7,7 трлн. грн.
у 2000 році до 9,9 трлн. грн. у 2005 році (рис. 1). Найбільший темп зростання зафіксовано у 2005 році
— 8,5%, що перевищило темп зростання у 2001 році на 1,1%. Найвагоміша частка у структурі
національного багатства України 2005 року належить людському капіталу як результату
нагромадження знань, досвіду, умінь, здоров’я і інших факторів якості населення (46,7%), дещо менші
частки (34,9% та 12,6%)- природному та основному капіталу відповідно.
Не маючи можливості сформувати найближчим часом замкнуту структуру економіки, Україна повинна
зосередити увагу на розвиток транспорту — перш за все через вигідне географічне положення,
наявність міжнародних автострад, ліній електропередачі, газопроводів, харчової та переробної
промисловості, оскільки багато регіонів аграрно орієнтовані; промисловості будматеріалів —
враховуючи наявність різноманітної будівельної сировини і металургії з переорієнтацією галузі на
прогресивніші види плавки металу; курортів, використовуючи потенціал наявних рекреаційних зон
(Крим, Карпати) і розвиваючи нові [30, c. 44-45].
Успішне здійснення структурної перебудови можливе за умови стабільної роботи підприємства,
наявності вільно переміщуваних капіталовкладень. Тому у першу чергу необхідна стабілізація
економіки, відтворення нормального функціонування виробництва.
Для виходу економіки України з глибокої структурної кризи необхідно насамперед обґрунтувати
програму структурної перебудови, виокремити пріоритетні науковомісткі галузі промисловості й
здійснити комплекс заходів що до їх динамічного розвитку, провести інтеграцію старих галузей (з
погляду доцільності існуючих обсягів виробництва на застарілій технологічній основі), технічно
переозброїти їх, закрити нерентабельні підприємства та ін.
Висновки
Починаючи з 60-х років XX ст. з’являється новий термін — «національне багатство», який офіційно
стали розраховувати заклади статистики. В основі цих розрахунків були розробки С.Г.Струміліна та
Т.Б.Рябушкіна [7].
Проте існували й інші думки з цього приводу. На думку А.Л. Ван штейна, необхідно було повернутися
до виразу «народне багатство». Він зазначає: «Для капіталістичного господарства застосування цього
терміну могло бути суперечливим. Проте в умовах соціалістичного виробництва цілком прийнятне,
оскільки у СРСР доход та багатство країни у прямому сенсі в цілому належить народу»[2]. Таке
трактування цієї економічної категорії безперечно викликане впливом ідеологічних поглядів, проте
правдою є також і те, що саме цей період характеризується глибоким та змістовним опрацюванням
питань з досліджуваної теми та широкою інформаційною базою про стан економіки 30 — 80-х р. XX
сторіччя.