1. Поняття, структура та види влади.

2. Специфіка філософсько-правового підходу до влади, примусу, насилля та правоохоронної діяльності.

3. Філософські проблеми взаємодії права та державно-владних органів в період суспільно-політичної трансформації.
4. Значення правової культури в діяльності юриста.

1. Поняття, структура та види влади.

Влада - це засіб, який дозволяє осмислено поєднати дії багатьох людей для реалізації узгоджених цілей. Влада - це
емоційно заряджене явище, яке у одних викликає захоплення, а у інших - страх.
Походження влади пов'язане з необхідністю подолання безпорядку і з виявленням критеріїв корисної взаємодії
людей, а тим самим з установленням порядку. Влада виникає, коли люди виявляються направленими на взаємодію, і в тій
мірі, в якій подібна взаємодія сприяє подоланню безпорядку і формуванню порядку, перш за все передбачуваності дій, які
починають розумітися як виконання зобов'язань.
Нормальний і міцний зв'язок між людьми який називається "владою", ніколи не покоїться на силі, все навпаки - той
суспільний інструмент або механізм, який коротко називається "силою" поступає у розпорядження людини або групи
людей лише тому, що вони правлять. Кращими доказами цього є ті випадки, коли влада здається заснованій на силі.
Наполеон взявся засвоювати Іспанію, деякий час втримався там, але не правив жодного дня. І це при тому, що сила була в
нього.
Людина завжди використовувала насилля. Часто насилля застосовують тоді, коли вичерпуються всі засоби в надії
відстояти те, що здається справедливим. Насилля може бути назване даниною розуму і справедливості.
Правління - це традиційне і нормальне здійснення своїх повноважень, яке опирається на громадську думку.
Багатозначність поняття "влада" пов'язана із сутнісною близькістю таких явищ, які позначаються словами влада, сила,
могутність, вплив, багатство, норми права, повноваження. Могутність і силу об'єднують з владою особливі якості - здатність
до певної справи, творчості. Вплив багатство і норми (навички і звичаї) - деяка подібність влади, але здійснюваної по
іншому і у інших відносинах. Право, повноваження, авторитет, власне певні невід'ємні доповнення (проводження) влади, її
інструменти, умови здійснення.
В конструкцію влади Г. Лассуел пропонує включення такі компоненти як:
а) контроль над ресурсами;
б) участь у прийнятті рішень;
в) володіння волею і впливом.
С.С. Фролов виділяє такі моделі влади:
потенційна влада - передбачає накопичення ресурсів влади і тісний зв'язок з певними соціальними позиціями і
ситуаціями в суспільстві та соціальних групах;
влада репутації - це влада, яка належить певним особистостям і групам, що добре відомі в суспільстві;
влада прийняття рішень показує ступінь участі індивіда або групи в контролі за прийняттям рішення, в управлінні
соціальними об'єктами.
Основні аспекти влади:
 директивний. Влада розуміється як панування, яке забезпечує виконання наказу, директиви. В цьому сенсі можна
говорити про вищу для даного суспільства владної інстанції, яка віддає обов'язкові для виконання накази. Трактована
таким чином влада - це те, що дає можливість здійснювати свою волю шляхом введення в справу різних наявних засобів і
ресурсів.
 функціональний - це розуміння влади як здібності та уміння практично реалізовувати функцію суспільного
управління. Функціональний аспект влади обумовлений тим, що влада в цілому, і політична зокрема, представляє собою
певне відношення між тими або іншими суб'єктами.
 комунікативний аспект влади пов'язаний з тим, що влада так чи інакше реалізується через спілкування, через
мову, зрозумілу обом сторонам суспільного відношення влади.
Всі три аспекти влади реальні, але не рівнозначні. Директивний аспект, тобто влада як примус до виконання волі
наказуючого, як правило, вважається основним. Е.Вятр так ілюструє поняття влади: "В самому загальному вигляді влада
однієї особи над іншою можна визначити таким чином: Іван має владу над Петром кожного разу і тільки тоді, коли,
відповідно до норм суспільства, до якого належать Іван і Петро, Іван має право наказувати Петру, а Петро зобов'язаний
підкорятися наказам Івана… Влада - це можливість наказувати в умовах , коли той, кому наказують, зобов'язаний
повинуватися. Говорячи про наказування і повинування, ми маємо на увазі певний тип впливу на поведінку інших
особистостей, відмінний від того, який зазвичай називають "впливом".
Влада пов’язана з феноменом панування. Отін Массінг виділяє такі аспекти панування:
сутність негативного визначення панування як права одних владарювати над іншими зводиться до певного
соціального відношення. Люди, які мають право розпоряджатися і люди, які є адресатами розпоряджень знаходяться у
взаємному, але асиметрично структурованому зв'язку. Виникають дискусійні питання: на чому ґрунтується право
розпорядження іншими і чим пояснити готовність інших підкорятися.
 Панування є цілком нормальним, закономірним продуктом "обміну речовин" в суспільстві, і одночасно є
каталізатором суспільства.
Поняття панування тісно пов'язане з суспільними відносинами, які склалися історично. Вони [відносини] показують
шлях людини від "механічного" (природного) усуспільнення до високорозвинутих форм "чистого" усуспільнення.
Панування - це інструмент, для організації розподілу праці у виробничому процесі. Таке розуміння панування було
вже притаманне античній філософії. Арістотель створив свою концепцію панування, опираючись на осмислення типового
для античності інституту рабства. Даний інститут був характерною для того часу протилежністю панування. За допомогою
органіцистської моделі "душа - тіло" цей мислитель філософськи обґрунтував необхідність організації суспільства на основі
розподілу праці.
Розгляд панування через призму ідеології став можливим лише тоді, коли стало можливим розглядати панування як
розплату за гріхи. Панування - бич Божий, який з'явився із-за нашої гріховності і для придушення породженою гріховністю
рабського способу мислення. Із цього виводилося, що вся система позитивного права, з привілеями, придушенням,
владиками, суддями і катами потрібно негайно привести в дію. Панування - це інструмент для встановлення порядку.
Панування розуміється двояко: з одного боку, воно є обов'язком по відношенню до правління, яке встановлює порядок; з
іншого боку, як покірність підлеглих.
Н. Макіавеллі переосмислює функціональний аспект панування і трактує його як інструкцію, керівництво для
управління держави.
"Влада постає як політична економія, яка здатна формувати решітку спостереження - спостереження за всіма станами
індивіда. Вона приписує індивіду правильні дії і місця знаходження, бо соціальна система ґрунтується, перш за все, на
функціонуючому праві, яке в самому широкому його розумінні полягає в тому, що воно дає… виправданість певної
поведінки людей, свободи (можливості) такої поведінки, яка визнається в даному суспільстві, і є його практичною
життєздатністю". Мішель Фуко заперечував традиційні пояснювальні схеми і терміни для дослідження феномена влади,
запропонувавши здійснити "археологічний аналіз" влади. У Фуко влада для людського розуміння завжди щось таємниче і
загадкове, навіть, переповнене демонізмом. Головним об'єктом влади є людське тіло. Історичні періоди, різні типи держав
розрізняються насамперед різною направленістю соціального контролю: в одних випадках контроль здійснюється через
прямий вплив на людське тіло, а в інших - через опосередковані акції. При цьому сутність влади завжди залишається
однією і тією ж: вона засіб примусити одного суб'єкта зробити те, що той міг би не робити, якби на те була його повна воля.
Владні відносини асиметричні - в них втягнені правляча меншість і керована більшість. Існує думка, що правляча
меншість - є позачасова категорія і практично в кожному суспільстві згуртовану групу, наділену в їх власних очах, і в чужих
специфічними якостями. Такі групи називаються еліти.
Інші автори стверджують, що еліти за своєю сутністю – це молоді утворення (часи Модерну, Нового Часу), які
утворилися в результаті високої мобільності і стратифікації у великих масовидних суспільствах.
Якщо розглядати поняття права і влади крізь призму економічного детермінізму та класової боротьби, то можна
вважати, що право є формою суспільного буття, що виникає з конфлікту різних соціальних груп нерівної сили. Його мета
встановити і підтримувати панування більш сильної групи над слабшою шляхом використання юридичних норм
державною владою. Тому головне завдання права, з точки зору послідовників даної теорії, полягає в увічнені соціальної та
економічної нерівності.
Фуко стверджує, що влада здатна творити певну реальність. Влада передбачає дисциплінування і нормування, що
означає:
певні стратегії управління індивідами (соціальна оптика);
нагляд за індивідами (соціальна оптика);
процедури ізоляції або перегрупування небезпечних соціальних елементів (соціальна механіка);
здійснення покарань або терапію соціальних хвороб (соціальна фізіологія). Найбільш повним втіленням всіх цих видів
влади є пенітенціарна система, зокрема, тюрма як соціальний інститут.
По Фуко, владу можна аналізувати на двох рівнях:
"мікрологічний" - дослідження діяльності індивідуальних суб'єктів влади, які приймають рішення і беруть на себе
відповідальність.
"макрологічний" - аналіз безособових систем, які розподіляють владу, упорядковують відношення між суб'єктами і
перетворюють останні в об'єкти.
Видатний політолог Г. Лассуел визначає владу як:
участь в рішеннях;
цінність для учасників владного відношення.
Таким чином, влада у загальному сенсі є здатністю впливати на діяльність, поведінку людей, тобто правом і
можливістю керувати, розпоряджатись, під цим терміном розуміють також і політичне панування. У зв’язку з цим прийнято
виділяти різні види (політичну, економічну, державну, сімейну), форми (панування, керівництво, управління, організація,
контроль) та методи влади (авторитет, право, насильство).
 Нерідко ці методи розглядаються як прояв влади, але було б невірно ототожнювати владу з авторитетом, насильством
чи правом.

2. Специфіка філософсько-правового підходу до влади, примусу, насилля та правоохоронної діяльності.

Існує декілька обґрунтувань необхідності філософсько-правових досліджень політичних явищ і процесів, серед яких
можна розглянути історичне й актуальне. Історичне обґрунтування необхідності філософії права здійснюється на тому
неспростовному факті, що ці проблеми завжди хвилювали людство протягом всього його існування. "Безцільно порушу-
вати питання про законність такого роду досліджень, – справедливо зазначав С. Франк, – воно виправдано вже історично
як природне задоволення нашого невикорінного постійного запиту людського духу. Запиту, що виражається в постійній
духовній зацікавленості людей у тому, що є справжня правда, яка повинна бути в їхньому громадському житті".
У свою чергу актуальне обґрунтування філософії права, зумовлене езотеричною (тобто прихованою, зрозумілою лише
втаємниченим) сутністю самого феномена права, базується на виявленні таких аспектів пізнання яких можливо тільки за
допомогою філософського підходу, оскільки право без сумніву видається одним з найбільш важкодоступних об'єктів
пізнання і не прагне відкривати досліднику свої таємниці. Ця характерна риса права випливає з його безпосереднього
зв'язку з буттям людини, її сутністю, діяльністю і несе в собі особливості будь-якого культурного феномена. Адже відомо,
що людина – це найтаємничіший об'єкт, що збиває зі шляху дослідження (Тейяр де Шарден). Але цей таємничий об'єкт, за
визначенням, може бути пізнаний тільки самою людиною і ніким іншим. Адже, як писав Ф. Достоєвський, "людина є
таємниця, я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною". Фундаментальні проблеми правознавства у зв’язку з
проблемами політичної теорії знаходять своє вирішення чи, принаймні, їх обґрунтування саме на філософському рівні.
З точки зору філософії права, корелятом влади є повага – за своєю сутністю влада дійсно подібна до авторитету (адже
навіть саме латинське слово “auctoritas”, від якого походить слово “авторитет”, перекладається як “влада”), який можна
вважати одним із джерел влади, а з іншого боку – формою її втілення. Авторитет виражає загальновизнаний вплив, що
здійснює на переконання та поведінку людей певна особа, організація чи, приміром, вчення завдяки притаманним (або
приписуваним) їм особливостям, властивостям і заслугам, які часто навіть не потребують постійного підтвердження.
Характеризуючи авторитет як філософсько-правову та філософсько-політичну категорію, слід відзначити, що:
Авторитет є форма здійснення влади, поряд із опосередкованим впливом, контролем і насиллям.
Авторитет зводиться до керівництва, яке визнається підвладними, до здатності направляти дії, думки інших
політичних суб'єктів, не використовуючи насилля і примус.
Авторитет розглядається як одне із джерел влади і тут влада стає, в свою чергу, формою реалізації влади.
Інша форма влади – насилля – принципово відрізняється від авторитету. На думку Е. Каннеді насилля асоціюється з
тим, що близько і зараз. Воно (насилля) безпосередніше, аніж влада. Влада на тваринному рівні - це перш за все насилля.
Шляхом насилля здобич схоплюється і переноситься в рот. Насилля, якщо воно дозволяє собі уповільнитися, стає владою.
Влада - явище більш загальне, просторіше: вона включає в себе набагато більше, ніж насилля, вона рахується з
обставинами і наділена певною часткою терпіння. Приклад відмінності насилля від влади. Кішка, впіймавши мишу,
здійснює над нею насилля. Вона може відразу убити здобич. Але якщо кішка починає гратися мишею, то виникає нова
ситуація. Як тільки миша виявляється за спиною кішки і мчить від неї, то це вже не насилля, а влада кішки над мишею.
На відміну від фізичного насильства влада є силою, що впливає одночасно на тіло, душу і розум, пронизує їх,
підкоряючи об’єкта влади закону волі суб’єкта влади. Очевидно, що в силу цієї обставини з етико-філософської та
релігійної точки зору влада потребує виправдання, зокрема, з позицій ортодоксального християнства вона вважалася
грішною за будь-яких обставин, а деякі мислителі навіть вбачали у ній щось демонічне: “Воістину це демонічна сутність
влади: вона навіть там, де людина бореться за ідеальну мету найвищою мірою самовіддано, вважаючи успіх міцним тільки
тоді, коли вона з винятковою життєвою силою відстоює свій власний інтерес, рішуче здійснює своє власне бажання,
пов’язуючи жагуче прагнення до власної значимості безпосередньо зі своїми справами. Хто має владу, той одержимий
нею”. Таким чином, етичну цінність влада являє собою тоді і тільки тоді, коли вона таким чином спрямовує того, хто її
поважає, що той здатний на реалізацію більшої кількості високих цінностей за відсутності безпосереднього тиску з боку
влади.
Коли розглядається взаємозв’язок понять “право” і “влада”, під владою розуміється не будь-яке панування
(економічне, духовне і т.ін.), а тільки панування у сфері організації суспільних відносин та управління, тобто у певній
системі підпорядкування, в якій воля одних осіб є імперативно обов’язковою для інших осіб.
У межах політичного об’єктивізму як способу обґрунтування права правовий порядок вважається виявом існуючих
владних відносин. На думку Т.Гоббса, оскільки люди вирішили утворити державу та підпорядкуватись володарю, щоб
отримати захист і можливість гуманного життя, то добре – лише те, що правитель санкціонує, все ж інше, таким чином, є
поганим. “Влада, а не істина творить закон” – кредо цього напрямку. Якщо ж звернемось до поглядів мислителів
попередніх епох, то Н.Макіавеллі, приміром, взагалі не роз’єднував цих понять.
Для засновника правового позитивізму Дж.Остіна закон – це наказ, правило, встановлене для панування однієї особи,
що мислить, над іншою. При цьому він відрізняє закон від такої команди, яка подається з приводу конкретного випадку,
вважаючи законом лише команду чи наказ, що зобов’язують завжди діяти певним чином (або утримуватись від певних
дій).

Про можливість певного ототожнення права і влади говорять деякі сучасні філософи права, що продовжують традиції
аналітичної юриспруденції, а також послідовники “етатистського” позитивізму, які вбачають позитивність права у
встановленні його державною інстанцією (“авторитетом”). Для них, таким чином, право існує в актах цього “авторитету”
(санкціонованих державою законах, постановах, договорах, звичаєвому праві тощо).
При цьому слід розуміти, що право і влада – хоч і взаємопов’язані, але не тотожні поняття. “Право вимагає влади ...
влада є невідворотною”, – пише С.С. Алєксєєв і в той же час називає владу “антиподом права”, вірно вказуючи на
неоднозначність взаємозв’язку цих явищ. Право не може існувати без влади, тому що тільки державна влада за своєю
природою здатна забезпечити точну і своєчасну реалізацію правових норм за допомогою своїх правоохоронних інституцій.
Водночас вона може і протидіяти праву, деформувати його у власних інтересах, замінювати його сурогатами
“революційної правосвідомості” тощо.
Таким чином, влада наповнює правові веління силою, а право забезпечує легальний статус і встановлює правила
реалізації влади. Їх взаємодія і взаємопроникнення відбувається в межах такого специфічного політико-правового інституту
як держава. З одного боку, держава гарантує, забезпечує, охороняє право, надає йому владного характеру, а з іншого –
право є головним регулятивним інструментом в її розпорядженні, який вона використовує для забезпечення соціальної
стабільності та суспільного порядку. Реалізуючи цю та інші внутрішні функції, у правовому регулюванні політична влада
спирається на авторитет, використовує як засоби переконання, так і засоби примусу.
Використовуючи модель відношень типу "панування - покора", держава змушує громадян до законослухняної
поведінки. Сила організаційно-управлінських впливів держави дозволяє підтримувати суспільне життя в стані рівноваги.
Влада повинна бути легітимною і підтримуватися більшістю громадян. В умовах легітимності відношення "панування -
покора" сприймаються як природні і необхідні.(Арістотель). Отже, влада, яку приймають народні маси і яка спирається на
їх добровільну владу підкорятися, а не нав'язується їм силою, називається легітимною. "Навіть той, хто планує управляти за
допомогою яничар, змушений рахуватися з їхньою думкою, і з думкою про них всього іншого населення" стверджує Ортега
- і - Гасет . По правді кажучи, за допомогою яничар і не правлять. Талейран говорив Наполеону: "штики, сір, годяться для
всього, крім одного - неможливо на них всидіти". Правити - це не брати з бою владу, а спокійно здійснювати її. Взагалі,
правити - це возсідати. На троні, на престолі, в сенаті, в міністерському кріслі, де завгодно. Всупереч наївному уявленню
репортерів, влада - це справа не кулаків, а сідалищ. В кінці кінців влада - це громадська вага, стійкий стан, статика.
Примус і насилля є несучі конструкції влади. Роль примусу і насилля в структурі владних відношень може варіюватися.
Вона мінімальна там, де зазвичай немає чіткої регламентації діяльності і нормативних основ регулятивного впливу суб'єкта
на об'єкт, а влада заснована на персональних якостях суб'єкта і тому у відомих межах не залежить від структурного
контексту.
Як правило, фізичний примус застосовується лише тоді, коли вичерпано всі інші засоби влади, адже політичне
панування припускає не лише примус з боку правлячої меншості, а й згоду більшості підкоряти ся, зумовлену усталеними
суспільними традиціями, звичкою людей до покори, їхнім страхом, байдужістю, чи переконанням у тому, що правляча
еліта виражає інтереси народних мас.
При цьому арсенал примусових ресурсів влади досить різноманітний: від використання правових імперативів до
застосування фізичної сили і зброї. Психічний примус несе у собі погрозу застосування сили і виконання покарання і має
запобіжний характер. Фізичний примус накладає на людину ті чи інші обмеження у свободі дій, пересуван ня, вибору
місцезнаходження тощо. Фізичний примус спирається на судове, адміністративне, політичне панування, а також збройну
організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, виправні установи тощо). Таким чином, правоохоронна
діяльність здійснюється владними структурами в тому числі за допомогою такого владного інструменту як примус.
Як насилля, так і примус із зовнішньої сторони характеризується впливом суб'єкта на об'єкт, в процесі застосування
сили. Процес застосування сили - це вплив на іншого суб'єкта, який здійснюється всупереч його вольовим прагненням або
при їх ігноруванні. Однак при здійсненні насилля на відміну від примусу в цьому процесі відбувається заперечення самого
існування власних інтересів об'єкта насилля, при цьому вигода одного задовольняється за рахунок інтересів іншого. Тому
структурний підхід до аналізу влади зводить все різноманіття владного спілкування до сукупності примусових відношень
між двома суб'єктами, при чому обов'язковим елементом насилля є обмеження свободи волевиявлення. І при цьому, в
поняття "насилля" включається не тільки заподіяння шкоди, але і можливість її заподіяння.
Інтеракціоністські концепції розширюють границі трактування насилля, включаючи в нього всі форми примусового
впливу. К. Шмідт розуміє під насиллям будь-які дії індивідів або груп, які націлені на заподіяння шкоди інших (в системі
"друг" - "ворог").
Можна виділити дві форми насильницького політичного процесу:
відкриту озброєну (громадянська війна є вищою формою політичного насилля в боротьбі за владу. Вона виникає на
основу соціальних криз, коли державна влада уже не в стані стримувати ворожі класи, подавляти їх "законними" засобами;
військовий переворот);
 латентна (прихована) або бюрократична.
Головною ознакою, яка здатна відрізняти примус від насилля є його інституйований, організований характер.
Легальне насилля на своїй території може здійснювати лише держава, хоча використовувати його можуть і інші об'єднання
та угрупування. Досить поширеною є точка зору, яка відрізняє примус від насилля на основі визначення наявності
обмежень фундаментальних прав людини, які можуть носити соціальний, економічний, моральний і політичний характер.
Тому соціальне насилля розглядається як застосування або погрозу застосування різних форм, методів і засобів прямого
або опосередкованого примусу і подавлення стосовно інших груп, класів.
Крім прямого “інструментального” примусу можна говорити про фактичне існування в будь-якій державі
“символічного” примусу і насильства. Терміном “символічне насильство”, введеним у науковий вжиток французьким
соціологом П.Бурдьє, позначають нав’язування державою своїм громадянам норм, ідей, принципів, ціннісних установок і
стереотипів, які набувають у масовій свідомості природного характеру.
Із зовнішньої сторони примус характеризується силовим впливом суб’єкта на об’єкт, який здійснюється всупереч
вольовим прагненням об’єкта або при їх ігноруванні (в цьому сенсі примус відрізняється від насилля тим, що при
застосуванні останнього заперечується саме існування власних інтересів об’єкта насилля).
Майже всі дефініції влади пов'язані з примусом - нав'язуванням своєї волі, наказуванням. Інколи це призводить до
трактування влади як панування або навіть до ототожнення її з основним засобом цього панування - примушуючим
насиллям.
Але Т. Боля, наприклад, вважає, що будь-яке насилля лише псевдовлада; використовуючи насилля, псевдовладний
суб'єкт фактично визнає, що він не в змозі здійснювати самостійне керівництво, не в змозі добиватися своїх цілей в умовах
конструктивної співпраці з іншими. Але таке трактування влади не враховує інших аспектів, крім комунікативного.
Вирішити цю проблему дозволяє розгляд влади в якості такого посередника, який пов'язує дії і зобов'язування людей,
який може поставати в різних видах. Стійкість і постійність, так необхідні політиці та економіці, досягаються тоді, коли
примус та обмін перетворюються в узагальнений символ. Такими символами стають в політиці ресурси насилля і визнання
в цьому суспільстві право їх використання ("монополія легітимного фізичного насилля" за вебером), а в економіці - якийсь
універсальний товар, наприклад, золото.
Методи владарювання: примус, переконання, стимулювання (тобто створення стимулів). "Три основні методи у
розпорядженні владарюючих груп: переконання, матеріальна вигода і насилля. Насилля, по всій вірогідності, є самим
ефективний в короткотерміновій перспективі метод, однак він малоефективний в якості основного методу збереження
влади протягом тривалого періоду, оскільки примушує (особливо в сучасних умовах) до жорсткості прийомів
владарювання і до все більш широкому їх поширенню. Самим ефективним (іншими словами, самим дешевим) методом,
звичайно, залишається переконання. Однак всі три методи - переконання, вигода і насилля - завжди присутні при всіх
формах правління" вважає Ф. Нойман при характеристиці способів владарювання нерідко враховуються риси стилю
поведінки владарів. Так, Макіавеллі розрізняв серед них "левів" і "лис". Владу за способами здійснення часто поділяють на
явну (експлуатаційну) та неявну (імпліцитну). Проявом явної влади буде ситуація коли "Х" певним чином, не припускаючи
розбіжностей, вкаже "У", що йому потрібно робити (або не робити). При появі неявної влади "У" робить те, що бажає "Х",
але без прямої вказівки з його сторони. В цьому випадку "У" знає (або здогадується) чого хоче "Х", і в силу різних причин
виконує це бажання.
Домінуючим началом, яке регулює відношення закону і свободи є влада. Влада надає закону необхідну
імперативність і силу, направляючи індивідуальну свободу в русло цивілізованої доцільності. Влада є модусом, атрибутом
та функцією права. Зовнішньо це виглядає як здатність суб'єкта змінювати поведінку інших суб'єктів і як право держави
приймати рішення і вимагати від громадян їх виконання, інколи використовувати примус.
Таким чином, легітимну політичну владу в певному сенсі можна розглядати, як організований суспільством
правомірний примус. Легітимність влади означає її сприйняття населенням у якості правомірної та справедливої. Тобто
влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну згоду підкорятися, а не нав’язується їм силою,
вважається легітимною. Якщо ж правляча група не користується народною довірою і змушена постійно вдаватися до
засобів примусу, владу такої групи прийнято вважати нелегітимною. Легітимність політичного явища не означає його
юридично оформленої законності, а тому легітимацію не слід змішувати з легалізацією, а легітимність – з легальністю,
тобто законністю.
Владний вплив держави на громадян у світлі етико-правових критеріїв може бути представлений трьома формами
соціального життя.
а) моральний характер мають ті відносини "панування - покора", при яких сторони виступають як рівновеликі в
ціннісному відношенні величини. Для держави на першому місці стоять інтереси громадян, а для громадян - інтереси
держави.
б) моральною є природа тих відносин владарювання і покори, у змісті яких домінують взаємовигідні настанови на
паритетно-договірну взаємодію. Зразком таких відносин може бути взаємодія правової держави і розвинутого
громадянського суспільства.
 в) імморальна або "силова" модель владарювання ґрунтується на насильницьких принципах "кулачного права",
фізичного і психологічного терору. Ця модель передбачає динаміку нарощування влади над підданими до того часу, поки
вона не стане абсолютною.
Політичність влади означає, що примус (в т.ч. фізичний) як специфічні засоби влади монополізовані й зосереджені у
спеціально створених суспільством інститутах, органах і установах, що в сукупності становлять державу. Забезпечується
життєдіяльність держави та владна сила права особливими – правоохоронними органами. Право на силу, примус стосовно
можливих антисоціальних дій громадян у такий спосіб вилучається у приватних осіб (чи груп) і передається державі, в особі
якої примус і насильство стають законними, тобто, за висловом І. Канта, отримують легальність.
До поняття “легітимність” за змістом близьке поняття “легітимація”. Легітимація – це процедура суспільного визнання
чи підтвердження законності якого-небудь права чи повноважень діючої особи, а також визнання законності існуючих
політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання. За класифікацією, запропонованою
М.Вебером, легітимація може бути традиційною, харизматичною і раціонально-правовою.
Дамо коротку характеристику цим типам легітимації, зокрема:
традиційна - політико-правові відносини, що ґрунтуються на звичаї, норми якого виступають як основа панування і
підпорядкування. Звичаї означають, що хтось має право на владу, а хтось ні. На питання: чому влада належить цій групі
людей - відповідь: так було завжди.
харизматична легітимація політико-правових відносин ґрунтується на авторитеті лідера, який має виняткові риси.
Влада харизматичного лідера виправдовується схиленням перед ним більшості населення, якого він сприймається як
вождь. Зв'язок між масами і лідером - емоційний, слова і справи - вважаються непогрішними.
раціонально-правова легітимація - ґрунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, які
регулюють відносини "панування - покора". Найрозвинутішою формою цього типу легітимності є конституційна держава.
Найважливішими принципами легітимації вважаються суверенітет народу і права людини. Легітимація не має
юридичних функцій і не є правовим процесом, однак при цьому вона є необхідною умовою дотримання законів усіма
членами суспільства.
Правоохоронна діяльність вважається різновидом охоронної діяльності, тому доцільно буде розглянути поняття
останньої. Суспільна охоронна діяльність – це сукупність матеріальних і нематеріальних заходів і дій, що реалізуються у
правових і неправових формах і здійснюються державними та недержавними організаціями з приводу забезпечення
національної безпеки. Забезпечення національної безпеки – це конкретні напрями політичної, економічної, ідеологічної
суспільної охоронної діяльності, що пов'язані з виявленням, профілактикою та подоланням процесів та явищ, які
деструктивно впливають на встановлений порядок існування країни, її громадян, важливих суспільних інститутів.
Рівні інтересів у сфері національної безпеки:
– фундаментальні;
– визначальні;
– первинні;
– ситуаційні.
З позиції філософсько-правового підходу охоронна діяльність як система дій із забезпечення національної безпеки
включає у себе такі категорії: а) мету, інтереси і потреби; б) нормативну базу; в) матеріальну базу; г) духовну базу; д)
інституційну основу; е) кадровий склад та ін. Духовна база системи національної безпеки являє собою систему всіх ду-
ховних цінностей даного суспільства, що становлять ідеологічний фундамент здійснення різних напрямів охоронної
діяльності взагалі та відповідають принципам демократії, гуманізму, соціальної справедливості, пріоритету прав і свобод
особи, глибокої поваги до права.
Як було зазначено, різновидом охоронної діяльності є правоохоронна діяльність, що належить до національної
правоохоронної системи. Правоохоронна система являє собою частину національної правової системи, що об'єднує в собі
нормативну правову базу (охоронні правові норми), об'єктів і суб'єктів правоохорони та правоохоронну діяльність, які
забезпечують і гарантують права і свободи людини та громадянина, охороняють і захищають їх від протиправних посягань
з боку будь-кого.
Таким чином, правоохоронну діяльність можна визначити як різновид суспільної охоронної діяльності, що її
здійснюють компетентні суб'єкти для охорони суспільних відносин, певних можливостей, інтересів і потреб лю дини і
громадянина від правопорушень, вирішення юридичних справ про правопорушення та прийняття спеціальних заходів
щодо запобігання їм.
Вона характеризується такими ознаками: а) пов'язана з розглядом юридичних справ про правопорушення, інші
конфліктні ситуації, із провадженням по зверненнях громадян та ін.; б) здійснюється компетентними суб'єктами, коло яких
визначається законами та іншими нормативно-правовими актами; в) характерна для проведення певних операцій з
чинними нормами права;
г) результати її фіксуються у процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену форму; д)
докладно врегульована процесуальними нормами; е) здійснення її пов'язано з використанням спеціальних методів
правореалізації і правового регулювання.
 Правоохоронна діяльність містить наступні структурні елементи:

– суб'єкти (конкретні органи, посадові особи, інші державні та недержавні організації, що виконують певні завдання у
сфері охорони чинного права. До них належать: а) державні структури; б) структури громадянського суспільства);

– об'єкти (суспільні відносини, які охороняються чинними охоронними нормами права, а також дії і результати
діяльності фізичних і юридичних осіб);

– зміст (який включає в себе суб'єктивні права суб'єктів правоохоронної діяльності, юридичні обов'язки названих
суб'єктів, а також фактичну діяльність суб'єктів із здійснення прав і виконання обов'язків).

Правоохоронні органи здійснюють безпосередню діяльність із забезпечення суспільної безпеки і правопорядку.

Наприклад, судові органи забезпечують правопорядок шляхом розгляду цивільних, господарських, кримінальних та
адміністративних справ і прийняття обґрунтованих законних рішень у названих справах. Органи прокуратури здійснюють
нагляд за додержанням законності, представництво і обвинувачення від імені держави та виконують деякі інші функції,
передбачені законодавством для зміцнення законності і правопорядку в країні. Одним із суб'єктів правоохоронної
діяльності є органи внутрішніх справ (ОВС). Їх діяльність посідає специфічне місце у системі діяльності правоохоронних
органів і має своїм об'єктом завдання із забезпечення правопорядку і громадської безпеки. Вона включає в себе
запобігання, припинення, ліквідацію наслідків правопорушень та відновлення порушеного права. Основними функціями
правоохоронної діяльності ОВС є адміністративна, профілактична, попереджувальна, кримінально-процесуальна,
виконавча, охоронна, oпeративно-розшукова, правовідновлювальна.

3. Філософські проблеми взаємодії права та державно-владних органів в період суспільно-політичної трансформації.

Якщо у відкритому суспільстві влада лише забезпечує дієвість права, то в умовах тоталітаризму влада, по суті,
намагається поглинути право, перекладаючи його функції на законодавство, в основі якого лежать виключно інтереси
владної верхівки, та апарат державного примусу, так звані силові структури, каральні органи тощо. Таким чином,
взаємозв’язок права і влади, особливості якого були висвітлені вище, в тоталітарному суспільстві набуває найбільш
суперечливого, парадоксального характеру.
Як уже згадувалося, влада наділяє правові приписи своєю силою, робить їх загальнообов’язковими. З цього приводу
доречними видаються слова А.А.Козловського про те, що “нав’язувальний характер порядку говорить про силову природу
права. Безсиле, безвладне право так само не право, як і ненормативна влада – не влада”. Авторитарна і, особливо,
тоталітарна держава є виразом могутньої, потужної державної влади абсолютного порядку, тому силовий компонент
права в такому суспільстві реалізується максимально.
Разом з тим, право за своєю природою протистоїть тоталітаризмові, оскільки той пригнічує іншу сутнісну ознаку права
– свободу. “Влада, – як підкреслює С.С. Алексєєв, – особливо – влада політична, державна, яка і робить “право правом”, у
той же час – явище якоюсь мірою з ним несумісне, що виступає стосовно права у вигляді протиборчого, а часом і далекого,
гостро ворожого фактора”. Джерела цієї ворожості влади праву криються у глибокій суперечливості влади, у тому, що,
будучи необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, управління суспільством, влада в той же час
володіє такими іманентними якостями, які у процесі ствердження і зміцнення влади можуть перетворювати її на
самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на “служницю”
влади, таким чином фактично утворюючи неправову реальність.
Перехід від влади, що використовувала ідеологізоване та політизоване право як знаряддя панування, до
демократичного державно-правового режиму пов’язаний не лише з необхідністю реформування законодавства, але і з
глибинними змінами у правовому бутті.
Очевидно, що в суспільстві, яке трансформується, політико-правові проблеми набувають особливо гострого
соціального звучання і потребують фундаментального філософського осмислення. Не випадково Г.В.Ф. Гегель писав, що
філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбувається переворот у політичному житті суспільства, оскільки думка
завжди передує діяльності і перетворює її.
Забезпечення демократичних правовідносин між державою і людиною на основі інституту відповідальності держави
перед особою – це перше і основне завдання у посттоталітарному суспільстві. Державно-владний характер права є однією
з його ключових ознак, оскільки забезпечує загальнообов’язковість правових норм, водночас, саме влада держави
всупереч своєму істинному призначенню “обвалює на людину найстрашнішу, невідворотну біду – державне свавілля”. У
недемократичній державі визнається тільки відповідальність громадянина перед державою, яка немовби дарує йому
права і свободи та визначає його обов’язки. Відповідальність держави перед особою є дієвим способом обме ження
політичної влади держави. Він виявляється у встановленні державою законодавчих обмежень своєї активності стосовно
особистості; у прийнятті державою конкретних зобов’язань, спрямованих на забезпечення інтересів громадян; у наявності
реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їх обов’язків перед суспільством і особистістю тощо.
 Відповідальність держави перед громадянами забезпечується системою гарантій, до яких належать: 1) відпові-
дальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно-правова і кримінальна
відповідальність посадових осіб за порушення прав і свобод громадян; 3) процедура імпічменту, тобто притягнення до
відповідальності та судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.
У свою чергу свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена інтересами і правами інших осіб. Від
кожної людини вимагається дотримання всіх правових приписів і виконання її обов’язків перед суспільством, державою,
іншими людьми.
Тоталітарні державницькі ідеології вважаються основним джерелом небезпеки поглинання права владою, тому
становлення демократичного суспільства супроводжується надіями народних мас на якісні зміни у характері правового
регулювання. “Право повинно служити інтересам народу, а не влади” – під таким гаслом зазвичай здійснюється
реформування політико-правової системи. При цьому в суспільстві, в якому механізми політичного протистояння ще не
відпрацьовані належним чином, досить важливим питанням у процесі суспільно-політичної трансформації є проблема
правової регламентації боротьби за владу та її реалізації. Прийшовши до влади під прапорами демократичних
перетворень, політичні еліти нерідко спокушаються повнотою влади, необмеженими можливостями своїх попередників.
В сучасних умовах розвитку незалежних демократичних країн на пострадянському просторі слід звернути особливу
увагу на політичні сили, що діють за формулою “влада заради влади”. Здобувши перемогу в процесі політичних змагань ще
не досить стійкого демократичного суспільства, надалі вони намагаються втримати повноту влади будь-якою ціною. Ці
тенденції, влучно охарактеризовані Дж.Оруелом, який відзначав, що метою репресій є репресії, метою катування –
катування, метою влади – сама влада, безумовно повинні обмежуватись правом. Правотворчість, таким чином, покликана
встановлювати внутрішні “запобіжники” у механізмі правового регулювання, які б не дозволяли перетворювати силу
закону на інструмент протиправного утримання влади. Контроль за діяльністю влади повинна здійснювати як, власне,
громадськість, так і опозиційні сили, гарантії безперешкодного функціонування яких також мають бути законодавчо
закріплені.
У процесі трансформації права на пострадянському просторі стало очевидно, що для належного функціонування
інституцій громадянського суспільства необхідні не лише правові, але і політичні, культурні, економічні й організаційні
гарантії законності та правопорядку, а більшість політичних сил, абсолютизуючи значення якогось одного чинника,
відповідним чином реалізують програми своєї діяльності, націлені на реформування якогось одного сектора суспільного
життя (хоча формально програми є комплексними та багатовекторними). Під час політичної боротьби певні сили нерідко
намагаються дестабілізувати ситуацію, спекулюючи на болючих для суспільства темах: мови, національної чи релігійної
належності, зовнішньополітичної орієнтації тощо.
В республіках-членах колишнього СРСР ця проблема є досить актуальною та потребує новаторських підходів –
глибинні суперечності, які негативно впливають на ефективність функціонування всіх елементів правових систем
незалежних держав на пострадянському просторі, полягають у різкій невідповідності між зовнішніми європеїзованими
правовими формами, конструкціями, інститутами та державно-владними силовими характеристиками азіатського типу.
Ситуація ускладнюється також у зв’язку з необхідністю врахування іншої небезпеки. Втомившись від тоталітарної
ідеології, українське суспільство все більш охоче (особливо враховуючи цілеспрямований та доволі потужний вплив
Заходу) сприймає цінності, які проповідуються лібералізмом. На цьому тлі очевидним є поступове послаблення позицій
держави, що створює передумови для іншого, вже економічного “тоталітаризму” з боку крупних компаній, які,
незважаючи на існуючі антимонопольні законодавчі обмеження, продовжують збільшувати свої фактичні потужності в
межах країни, зберігаючи та примножуючи свій капітал за її кордоном. У слабкій державі рано чи пізно почнуться
“обмеження і репресії, лише вже не на користь загальнодержавного інтересу, а на користь інтересу магнатського, який
буде поданий як загальносуспільний”, що неминуче призведе до поглиблення кризових явищ в економіці та суспільному
житті.

4. Значення правової культури в діяльності юриста.

Правова культура юриста — це система професійно-правових знань, умінь і навичок, що характеризують високий ступінь
правового розвитку особи і її впливів на правову культуру суспільства завдяки практичній юридичній діяльності в суворій
відповідності із законом і деонтологічними вимогами.
Структура правової культури юриста:
правова освіченість (інформованість) — професійне знання законодавства й інших правових актів. Правова
інформованість була і залишається важливим каналом формування юридично зрілої особи;
поважне відношення до права — компетентна переконаність у його необхідності, у соціальній корисності законів і
підзаконних актів, нормативних договорів і судових прецедентів, у правильності і справедливості правових норм; звичка
дотримуватися законів і службових розпоряджень;
уміння професійно користуватися правовим інструментарієм — законами й іншими актами; виявляти правову
активність під час виконання службових обов'язків і підкоряти свою поведінку вимогам правових норм.
 Правова культура юриста, формуючись в рамках професійної групи або без неї, завжди спирається на правову
культуру суспільства, «виходить» з неї. Одночасно вона піднімає правову культуру суспільства до свого, більш високого,
рівня, служить стимулятором її розвитку, виконує функції: 1) перетворюючу — постійне удоско налювання методології
права; 2) упорядковуючу (регулятивну) — упорядкування відносин між людьми за допомогою нормативних регуляторів; 3)
аксіологічну (ціннісну) — ціннісний вимір права і всіх елементів правової системи; 4) правовиховну — подолання право -
вого нігілізму, деформацій професійної свідомості і правового мислення; 5) правонаступну — передача правових традицій і
досвіду наступним поколінням; 6) правопрогнозуючу — виявлення тенденцій і розробку напрямків наступного розвитку'.
Згідно з «Основним принципам юридичної діяльності», розробленим ООН, юристи — це «основні представники
здійснення правосуддя». Як захисникам прав своїх клієнтів і справ правосуддя в цілому, їм належить визначальна роль у
функціонуванні демократичного суспільства.
Визначальною ознакою правової культури юриста є юридич-ність його службової діяльності1, яка є спеціалізованою
для кожної професійно-правової групи (суддів, прокурорських працівників, працівників органів внутрішніх справ,
юрисконсультів, адвокатів та ін.). При цьому в рамках професійно-правової групи можливі різні рівні правової культури.
Наприклад, серед працівників міліції спостерігається розрив у правовій культурі рядового і начальницького складу,
офіцерів окремих підрозділів міліції: кримінальної, суспільної безпеки, транспортної, ДАІ, охорони, спеціальної міліції.
Професійна культура працівників ДАІ відрізняється від аналогічної культури працівників підрозділу кримінальної міліції і т.
д. Тут спостерігається загальна закономірність: чим ближче працівники міліції знаходяться до діяльності, здійснюваної в
сфері права, тим вище рівень їх професійної культури.
Головне в правовій культурі юриста — високе місце права в юридичній практичній діяльності; дотримання необхідної
пропорційності між цілями професійної діяльності і засобами, що служать досягненню цілей. Останнє означає, що
втручання юриста (відповідно до повноважень) у свободу людини (клієнта) не повинно призводити до неадекватного
зменшення блага або вигоди цієї людини.
Правова культура юриста (на відміну від не юриста) має більш високий ступінь правової свідомості і мислення,
оскільки вищою формою його правомірної поведінки є правова активність (загальна і професійна). Правова активність —
соціально корисна ініціативна діяльність юриста-фахівця, яка перевершує звичайні вимоги до можливої і належної
поведінки і спрямована на розвиток демократії, зміцнення законності і правопорядку в суспільстві. Формою вияву правової
активності юриста-практика є насамперед сумлінна службова діяльність.
Правова активність юриста-практика сприяє виробленню культурного стилю його професійної поведінки, що
виражається в сукупності прийомів, за допомогою яких цей стиль досягається:
ступінь засвоєння і вияву цінностей правової культури суспільства
специфіка професійної діяльності;
індивідуальна неповторність творчості кожної особи.
Культурний стиль професійної поведінки юриста-практика характеризується сталістю дотримання принципів у
юридичній практичній діяльності, специфічністю вирішення професійних проблем, особливостями вибору варіанта
професійної поведінки в межах, що визначені нормами права і деонтологічними нормативами.