СУДОВА ПРОМОВА

члена Київської колегії адвокатів

Л.О. ВЕТВІНСЬКОГО на захист
фон Чаммера
(1946 р.)

КОРОТКИЙ ЗМІСТ СПРАВИ

Справа і процес, в якому виголошувалася промова, були
незвичайними.
Це була перша в Україні й одна з перших у повоєнному СРСР
кримінальна справа з обвинувачення німецьких загарбників у
злочинах, що чинилися на окупованій території.
Попереднє слідство у справі провадилося у Москві в 1945 році. У
той час захисник допускався тільки в стадії судового розгляду. Обви-
нувальний акт проти 15 німецьких окупантів України підписав
13.01.46 р. помічник Головного військового прокурора Червоної
Армії полковник юстиції П. Кульчицький, а затвердив у той же день
Головний військовий прокурор Червоної Армії генерал-лейтенант
юстиції М. Афанасьев.
Уже 17 січня 1946 року в м. Києві, в приміщенні будинку Черво-
ної Армії (відомий як Окружний будинок офіцерів) почався відкри-
тий судовий процес.
Суддям Військового трибуналу і 9 адвокатам, призначеним для
захисту 15 підсудних, для вивчення 15 слідчих томів справи відводи-
лося усього 3 дні. Ось – перша складність для захисту.
Кияни пам'ятають цю справу під назвою «справа німецьких
генералів», яких наприкінці січня 1946 р. було повішено на площі
Калініна (нині – майдан Незалежності).
Всі вони звинувачувалися за ст. 1 Указу Президії Верховної Ради
СРСР від 19.04.1943 р., яка передбачала для фашистських злочинців,
викритих у здійсненні вбивств і катувань цивільного населення й
полонених червоноармійців, смертну кару через повішення або
каторжні роботи на строк від 15 до 20 років.
Підсудні звинувачувалися у вбивствах і тортурах мирних грома-
дян і полонених червоноармійців у м. Києві, Київській, Сталінській
(нині Донецькій), Одеській, Дніпропетровській, Житомирській, Пол-
тавській, Львівській, Рівненській та інших областях, у знищенні
населених пунктів, пам'яток культури, підприємств і колгоспів, масо-
вих угонах в рабство людей, вивезенні з України величезних мате-
ріальних і культурних цінностей.
Підзахисний Л. О. Ветвінського фон Чаммер унд Остен, 60-літній
генерал-майор вермахту, звинувачувався у тому, що він, будучи
командиром 213-ї охоронної дивізії, що діяла в Дніпропетровській і
Полтавській областях, а потім – комендантом головної польової
комендатури No 392 в Білорусії, видавав накази про масові розстріли '
мирних громадян, а іноді й особисто керував ними.
Крім того, фон Чаммеру інкриміновано угони в фашистське раб-
ство багатьох радянських громадян та руйнування лікарень, шкіл і
культурних установ у м. Краснограді.
Фон Чаммер був одним з головних обвинувачених, що неймовір-
но ускладнювало його захист.
Слід додати, що винність усіх підсудних у більшості епізодів
обвинувачення була доведена, а процес був дуже актуальний: трохи
більше півроку минуло з часу закінчення війни, Україна була ще в руїнах.
Не було сім'ї, яка б не постраждала від фашистських загарбників. У
багатьох близькі, рідні були закатовані, угнані в рабство, убиті або
загинули в боях на фронтах. Багато було покалічених. Ненависть народу
проти катів була розпалена до краю. Всі вимагали від суду тільки
смертного вироку вбивцям. Цією атмосферою переймалися не тільки
присутні в залі суду, а й за його межами.
Промова державного обвинувача – заступника Головного війсь-
кового прокурора Червоної Армії генерал-майора юстиції Чепцова,
який вимагав смертної кари через повішення всім 15 підсудним, була
зустрінута буквально овацією. Всенародне схвалення вона отримала і в
пресі, і на зборах громадян України.
Коли до повішення було засуджено тільки 12 осіб, а троє – до
каторги строком на 20 і 15 років (обер-єфрейтор, якому в кінці
війни виповнилося тільки 18 років, вахмістр поліцейського
батальйону і фельдфебель – начальник канцелярії Бородянської
ортскомендатури, який нікого не розстрілював), публіка з обуренням
зустріла цей «надміру м'який» вирок.
Природно, що постраждалі від фашизму громадяни з упередженням
й обуренням поставилися до самої участі захисників у процесі, а
найменше слово захисту в промовах адвокатів сприймалося як
блюзнірство і солідарність зі злочинцями. Присутні в залі не могли
зрозуміти, як можуть адвокати промовляти навіть найменш скромні
слова співчуття вбивцям і як вони насмілюються просити про збе-
реження їм життя.
Важко уявити собі, наскільки складною була місія захисту в такій
справі, скільки недругів у залі суду і за його межами виявилося тоді в
адвокатів. Слід брати до уваги, що ніхто з 9 адвокатів добровільно не
пропонував своїх послуг з ведення цього захисту. Навпаки, всі кате-
горично відмовлялися від цієї «честі». З ними провели бесіду нар-
ком юстиції УРСР, заступник наркома держбезпеки і секретар
Київського обкому партії. їх було суворо попереджено, що відмова від
участі в цій справі потягне виключення з адвокатури, хоч і це було ще
не найтяжче покарання за таку відмову. Два адвокати, які наважи-
лися захворіти після призначення їх для участі в цій справі, були
виключені з колегії адвокатів, незважаючи на наявність у них лікар-
няних листків. Тому чотирьом адвокатам довелося об'єднати захист
— кожному по два обвинувачених, а одному адвокату (Бонкину)
довелося захищати трьох.
Головні ж підсудні – генерали – мали кожний «свого» захисни-
ка. Так і Л. О. Ветвінський захищав одного підсудного.
Необхідно уточнити обстановку навколо процесу, що також
ускладнювала захист.
Вважалося, що справу розглядав Військовий трибунал КВО.
Фактично ж від імені ВТ КВО справа слухалася коронним складом
Військового трибуналу військ НКВС Українського округу: головував
Голова ВТ – полковник юстиції Ситенко, членами трибуналу були
– полковник юстиції Жлобін і підполковник юстиції Індиченко.
Секретарем було призначено майора юстиції Мілякова, який був на
посаді члена ВТ військ НКВС Київської області і мав особливі сто
сунки з НКДБ.
Насправді НКДБ здійснював шефство над процесом і це, перш за
все, зачіпало інтереси адвокатів. Всі вони зобов'язані були підготува-
ти й викласти письмово захисні промови, які зібрав «секретар ВТ»
Міляков і передав їх для цензури в НКДБ.
Л. О. Ветвінському повернули промову в невпізнано виправленому вигляді
(як вважав адвокат – грубо й нерозумно). Відстоюючи свою позицію, він
поскаржився Ситенку і Чепцову. Обидва визнали адвоката правим, але й
після цього текст його промови вдруге відправили цензору. Цього разу
адвокату рекомендувалося включити в промову посилання на «отца народов,
вдохновителя и организатора наших побед», навести цитату з його творів, а
також категорично — викинути з промови два абзаци, які здалися кра-
мольними, тому що адвокат наважився оспорити доведеність двох
епізодів обвинувачення.
Цього разу Л. О. Ветвінський не знайшов підтримки у голови і
державного обвинувача, «крамольні абзаци» змушений був виклю-
чити, але посилатися на Сталіна категорично відмовився, що свідчить
про виняткову сміливість автора промови. За свою сміливість і
зухвалість він не поплатився лише тому, що в керівництві НКДБ УРСР
знайшлася розумна людина, яка визнала, що рекомендація цензора
була недоречною.
Окрім додаткових труднощів для адвокатів, створених шефством
НКДБ, є і позитивна сторона цього втручання. Леонід Олександрович
промов ніколи заздалегідь не писав і не зачитував їх. Він промовляв їх,
творячи під час судового розгляду справи. Тому завдяки втручанню
НКДБ промова була написана і збереглася для нащадків.
Завдання, яке з самого початку захисники поставили перед собою,
було складним і надзвичайно важким. Це не було перебільшенням.
Оратор підкреслив, що з того часу, як з'явився інститут судового
захисту, ніколи ще не було випадку, щоб виконання цього почесного
і важливого обов'язку було таким безмірно важким, як у цьому
процесі.
А далі слідує оригінальна й парадоксальна думка оратора, його
справжня ораторська знахідка: судовий захист, як один із благодіянь
прогресу людства, як демократичний інститут став також одним із
об'єктів нацистського злочину, тому що вони заміняли правосуддя
свавіллям і позасудовою розправою.
Парадоксом і глибокою своєрідністю завдання захисників у цьому
процесі Ветвінський назвав те, що людство, яке перемогло, не хоче
застосовувати до поваленого ворога його принципи короткої і
позасудової розправи. Ця думка і її поворот видаються виключно
витонченими й оригінальними.
Леонід Олександрович настільки розумно, тактовно й уміло
пояснював усім слухачам не лише про нечувану трудність, але
одночасно й суспільну важливість і обов'язковість судового захисту
будь-яких, навіть найбільш закоренілих і жорстоких злочинців, що
його промова (єдина з усіх захисних промов у цьому процесі) була
сприйнята публікою з розумінням і навіть завершилася схвальним
гулом залу.
Л. О. Ветвінський захищав перед народом демократичний і
гуманний інститут судового захисту, що є першим і основним уроком
для сучасних адвокатів.
Незважаючи на винятковий тягар скоєного генералом фон Чам-
мером на українській землі, адвокат знайшов єдино можливі слова
й переконливі мотиви, які виявилися справжнім захистом підсудного,
і які змусили суд замислитися над тим, чи потрібно застосовувати до
нього смертну кару. Читаючи цю талановиту промову, не можна не
звернути уваги на винятково точне коротке історичне дослідження
родоводу великого злодійства — мілітаристської і фашистської
ідеології, що калічили душі цілих поколінь, у тому числі й підсудного.
На лаві підсудних з ними виявився німецький мілітаризм, німецький
фашизм як головні винуватці всіх злочинів. Вражають глибина знань
оратором історії і світової культури, його уміння філософськи
осмислити найскладніші події і вдягнути їх у бездоганну форму
судової промови, викладеної яскраво, образно, дохідливо, літератур-
ною мовою.
Вражаючою є думка захисника про суб'єктивний тягар для фон
Чаммера бути глядачем і співучасником краху всіх поглядів, вірувань
і прагнень десяти поколінь його предків.
Позбавлена найменших штампів і цікава своєю незвичністю також
кінцівка промови.
У короткій захибній промові маса й інших достоїнств, які, звичайно ж,
знайде вдумливий читач і оцінить мислячий адвокат.
Г. І. Гінзбург, адвокат, заслужений
юрист України