ПРОЄКТ

на тему:
Український танець.
Танець у народних іграх і обрядових
дійствах України

Виконав:
учень 6 класу
Хмара Олександр

2023
 Танець -це не тільки спорт чи піклування про здоров'я, це спосіб висловлення
думок і почуттів – не гірший за текст. Це спосіб життя, його постійне наповнення.
Важко сказати, чи існувало якесь мистецтво, давніше за танець: танці
супроводжували людей на родинних та суспільних святах. Відомі бойові танці,
ритуальні й магічні, звичайні танці. Тому неможливо переоцінити роль танцю в житті
людини.
Танець - це яскраве, багатобарвне творіння народу, що є емоційним художнім
специфічним відтворенням його багатовікового життя. Нещодавно Україна
відзначила 21-шу річницю проголошення незалежністі, але й досі не з’явилося
жодного ґрунтовного наукового дослідження про український народний танок.

Народні танці стали невід’ємною частиною художнього життя України і світової

хореографії. Вони продовжують свій розвиток на сучасній сцені. Хороводи — один із
найдавніших видів народного танцювального мистецтва. Їх виконання раніше
пов’язувалося з обрядовими діями, пов’язаними з традиційними зустрічами весни,
Нового року, літніми святами. М. Грушевський писав: «Багато рухів, тісне об’єднання
словесної музикальної дії з пантомімікою, з танком, хороводом, котре так сильно ще
заціліло у весняних іграх і хороводах, надає їм сильно архаїчного характеру, таїть в
собі дійсно багато старовинного, такого, що вводить нас у початки словесної
творчості». Хороводи представляють собою синкретичний вид народної творчості,
де злиті поезія, музика, хореографія.

Побутові танці, до яких відносяться метелиці, гопаки, козачки, коломийки,

гуцулки, кадрилі, польки, є основою української народної хореографії. Усі відомі
танцювальні рухи та їх варіанти — це наслідок багатовікової народної практики в
галузі мистецтва танцю. Вивчаючи технологію виконання танцювальних рухів,
можна помітити, що в їх основі лежить той чи інший момент трудового процесу або
якоїсь дії людини. Наприклад, «колупалочка» асоціюється в нашій уяві з колупанням
землі носком і п’яткою, танцювальний рух «тинок» нагадує своєю технікою
виконання перестрибування через тин, «голубці», «присядки», «вихиляси»
зображують веселу вдачу, енергійність, дотепність, спритність, жартівливість
українського народу. Сплетіння цих рухів, їх логічна послідовність у загальній
композиції утворює своєрідний малюнок, різний для кожного танцю.

Т. Ткаченко, автор праці «Народний танець», вважає «козак» танцем спритного

юнака-підлітка, а гопак, на думку А. Гуменюка, завжди відзначався героїчним
забарвленням [2, 16]. Танець «козак» — це боротьба характерів, відкритий вияв
емоцій, змагання у силі, вправності й творчій фантазії. Цей танець є символом волі
та козацької звитяги. Він увібрав у себе кращі здобутки народної хореографії. У
ньому поєдналося кілька старовинних танців — гайдук, тропак, голубець.

Одним із давніх танців в Україні, що здобув популярність у всьому світі, є гопак. І

сьогодні він залишається одним із основних джерел інформації для якісного
формування стилів українського рукопашного бойового мистецтва (спас, хрест,
вихиляс тощо). Перших змін козацький танець зазнав, коли партнеркою чоловіку
стала жінка. Вона, як свідчать етнографи, надала цьому «дикому» танцю
шляхетності, грації та елегантності. Головна чарівність цього оригінального танцю і
вся його природна сила полягає в тій порівняно особистісній свободі, коли кожен
може на власний розсуд створювати різноманітні комбінації.

Метелиця — вид хороводу. Тема метелиці передається динамікою танцю,

швидкою зміною фігур та різноманітними кружляннями, що створює враження
заметілі. Звідси й походить назва танцю. Польки й кадрилі теж досить поширені в
Україні. Ці танці яскраві й життєрадісні. Створюються вони на основі народних танців
із безлічі фігур. У цих танцях використовується принцип змагання між групами
виконавців або парами.
 Коломийки й гуцулки відзначаються багатством танцювальних рухів, барвистістю
хореографічного малюнка, жвавим темпом виконання, вражають глядачів яскравим
оригінальним колоритом, властивим лише західним областям України. Основним
композиційним елементом є коло, яке поступово розділяється на менші кола, які
доходять до пари в колі. Деякі етнографи вважають, що від слова «коло» і походить
назва «коломийки». Основними танцювальними рухами, які використовуються, є
«хрещик», «зірниці», «присядки», «тропа», «мережа» і «ножиці». «Верховина» в
музичному плані — це варіант коломийки. На відміну від коломийки, вона
починається широким ліричним вступом у розмірі 6/8 або 3/4.

Українські народні танці здавна привертали увагу композиторів і хореографів.

Українські хореографи створюють оригінальні постановки, в яких використовують
засоби виразності, запозичені з народної хореографії. Українські народні танці
виховують у молоді високі патріотичні почуття, естетичний смак, гордість за свою
націю, любов до рідного краю.
Нині можна назвати ряд науковців і дослідників, які у своїх працях порушували
деякі питання народного українського танцю, або подавали деякі зразки
танцювальної культури українського народу: Оскар Кольберг, Микола Сумцов,
Володимир Шухевич, Роман Герасимчук (західні регіони України), Василь
Верховинець, Василь Авраменко, Андрій Гуменюк, Кім Василенко, Олекса Степовий,
Юрій Станішевський та ін., але усіх цих надбань не досить, щоб відповісти на
питання: що ж таке український народний танець.
Для сучасного українського суспільства звернення до цієї проблеми є актуальним
через те, що саме сьогодні обробка та збереження оригіналу фольклорного танцю -
одна з найактуальніших проблем, оскільки танець несе в собі величезні можливості
естетичного виховання та являє собою своєрідний літопис життя українського
народу.

Танці в житті українського народу

Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати
малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, котрі одну руку кладуть на
талію, а другу заводять за голову. Такі рухи зустрічаються в сучасних танцях.
Зображення танцюристів і музикантів є на фресках 11 століття Софіївського собору в
Києві. На думку деяких дослідників срібні фігурки чоловічків з Мартинівського
скарбу 4 століття передають один з танцювальних рухів: напівприсядку з широко
розставленими ногами і покладеними на стегна руками. Зображення танців
знаходимо і в багатьох мініатюрах зі стародавніх літописів.
Весною, коли земля вкривалася зеленим килимом, квітчалася рястом,
пролісками, фіалками та іншими барвистими весняними квітами, молодь все своє
дозвілля проводила на лоні природи. В цей період року здебільшого дівчата – іноді
разом з хлопцями – виконували так звані танки (їх називають хороводами).
Незважаючи на те, що хороводи є природним продовженням веснянок, за
характером виконання вони істотно від них відрізнялися, бо пісенні мелодії
супроводжувалися відповідними рухами, жестами та мімікою.
Найпоетичнішим святом, яке широко відзначалося на Україні, слід вважати Івана
Купала (Купайла). На свято всі водили хороводи.Основною темою цих хороводів є
кохання. На відміну від весняного циклу хороводів на Купала їх виконують дівчата й
хлопці разом.
Восени розпочинався весільний період. До цієї радісної події в житті людини
готувалися заздалегідь, бо весільний обряд – один з найскладніших. Виконувалися
різноманітні триндички, приспівки, дрібушки, а також гопаки, козачки, коломийки (в
західних областях України), польки, вальси. Часто виконувалися сюжетні танці –
«Шевчики», «Козак-голяр» тощо. Вечорниці не обходились без танців, в яких брали
участь майже всі учасники. Тут танцювали метелицю, гопака, козачка, коломийку,
польку, кадриль, камаринську, мазурку, вальс, шевчиків.
Отже, роль народних танців у мистецькому житті України дуже велика.
Український танець розвивався на протязі всієї історії українського народу. В танці
знайшли своє відображення радість, кохання, героїзм, боротьба, велич перемог,
м’який гумор та інші риси, притаманні українському народу.
Невід'ємною ознакою українського традиційного костюма є натільний, поясний,
нагрудний і верхній одяг; особливу роль у комплексі відігравали головні убори,
пояси, прикраси, взуття. Кожний із компонентів виконував своє призначення. В
цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовної
культури народу, що притаманними їй специфічними способами відбиває його
національний характер.
Костюм, як і інші галузі традиційної культури українців, давно вже став об'єктом
досліджень різних фахівців – як у нашій країні, так і за її межами.
Сорочка – один із найдавніших елементів одягу. Основними типами сорочки були:
тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці.
Юпка (куртка, кохта) – нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах
України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій
місцевих безрукавок.
Андарак – спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного
кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою
тканого та вишитого орнаменту.
Кептар – хутряна безрукавка в Карпатах та Прикарпатті.
Таким чином, від художнього, образного оформлення також залежить виховне
значення танцю.