ТЕОРІЯ

ПІЗНАННЯ
ІММАНУЇЛА
КАНТА
Митчик Вікторія
 Одним з найбільших
ІММАНУЇЛ КАНТ
розумів людства,
основоположником
німецької класичної
філософії є Іммануїл
Кант (1724-1804). Не
тільки у філософії, але і у
конкретній науці Кант
був глибоким і
проникливим
мислителем.
ЛЮДИНА, ЕТИКА І ПРАВО –
ОСЬ ГОЛОВНІ ТЕМИ
ФІЛОСОФСЬКОГО ВЧЕННЯ
КАНТА.

Кант вважав, що рішенню таких проблем філософії, як проблеми

буття людини, душі, моралі і релігії, має передувати дослідження
можливостей людського пізнання і встановлення її меж.
НЕОБХІДНІ УМОВИ ПІЗНАННЯ
ЗАКЛАДЕНІ, ЗГІДНО КАНТУ, В
САМОМУ РОЗУМІ І Вони-то і додають знанню характер
необхідності і загальності.
СКЛАДАЮТЬ ОСНОВУ ЗНАННЯ.
Відкидаючи догматичний прийом
пізнання, Кант вважав, що замість
нього потрібно взяти за основу
інший – метод критичного
філософствування, що складається
в дослідженні прийомів самого
розуму, у розчленовуванні
загальної людської здатності
пізнання і в дослідженні того, як
далеко можуть сягати його межі.
КАНТ РОЗРІЗНЯВ СПРИЙМАЮЧІ
ЛЮДИНОЮ ЯВИЩА РЕЧЕЙ І РЕЧІ, ЯК
ВОНИ ІСНУЮТЬ САМІ ПО СОБІ.

"Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам являється.
Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст
нашого досвіду: світ пізнається нами тільки у своїх явлених формах.
У своєму вченні про пізнання Кант
велике місце відводив діалектиці:
протиріччя розглядалося ним як
необхідний момент пізнання. Але
діалектика для нього – лише
гносеологічний принцип, вона
суб’єктивна, тому що відображає
протиріччя не самих речей, а тільки
протиріччя розумової діяльності.

Саме тому, що в ній

протиставляються зміст знань
і їх логічна форма, предметом
діалектики стають самі ці
форми.
У логічному аспекті теорії пізнання Кант ввів
ідею і термін «синтетична сипа судження», що
дозволяє здійснювати синтез розуму і даних
почуттєвого сприйняття, досвіду.

Кант ввів уяву в теорію пізнання, назвавши це коперніканським

переворотом у філософії. Наші знання – не мертвий зліпок речей і
їхніх зв’язків. Це духовна конструкція, зведена уявою з матеріалу
почуттєвих сприйнять і каркаса додосвідних (апріорних) логічних
категорій. Допомога уяви людина використовує в кожній ланці
своїх міркувань. До своєї характеристиці людини Кант додає:

“Це істота, наділена продуктивною

здатністю уяви.”
У СВОЇЙ ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ КАНТ ЧАСТО РОЗГЛЯДАЄ І ВЛАСНЕ
АНТРОПОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ. ВІН ВИДІЛЯЄ В ПІЗНАННІ ТАКИЙ
ФЕНОМЕН ДУХУ, ЯК ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА АППЕРЦЕПЦІЯ, ТОБТО
ЄДНІСТЬ СВІДОМОСТІ, ЩО СТАНОВИТЬ УМОВУ МОЖЛИВОСТІ
ВСЯКОГО ПІЗНАННЯ.

Ця єдність є не результатом досвіду, а умовою його можливості, формою пізнання, що

корениться в самій пізнавальній здатності. Кант відрізняв трансцендентальну
апперцепцію від єдності, що характеризує емпіричне Я і складається у віднесенні
складного комплексу станів свідомості до нашого Я як його центру, що необхідно для
об’єднання всього різноманіття, даного в досвіді і утворить зміст усіх переживань Я. Це
геніальна ідея великого мислителя.
ЗГІДНО З КАНТОМ, МИ ПІЗНАЄМО ТІЛЬКИ ЯВИЩА –
СВІТ РЕЧЕЙ САМИХ ПО СОБІ НАМ НЕДОСТУПНИЙ.

При спробі осягнути сутність речей наш розум впадає в

протиріччя.
Скрупульозно розробляючи свою концепцію про «речі в собі»,
Кант мав на увазі, що в житті індивіда, в нашому ставленні до
світу і людини є такі глибини таємниць, такі сфери, де наука
безсила.
З одного боку, вона частина світу
явищ, де все детерміновано, де
характер людини визначає його
схильності, пристрасті й умови, в
яких він діє. Але з іншого, крім цієї
емпіричної реальності в людині є
інший, надчуттєвий світ “речей в
собі”, де безсилі привхідні,
випадкові, незбагненні і
непередбачені ні імпульси у самої
людини, ні збіг обставин, ні
диктуючий свою волю моральний
борг.

За Кантом, людина живе в двох світах.