1 У 90-х роках XX століття була задекларована "галицька (львівсько-

станіславська)". Представники галицької школи заперечують громадянську

роль митця, підтримують постмодернізм і західні впливи в українській
літературі. "Галицька школа" (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю.
Іздрик, Т. Прохазько) абсолютизує формалістичні пошуки, стилізацію на
існуючі літературні зразки, а "Герої галицько-станіславської школи —
рафіновані інтелігенти, схильні до споглядання.".
2 Специфіка творів Ю. Андруховича:
• романістика характеризується як постмодерністська;
• майже усі твори один з одним співвідносяться і перегукуються, тому їх можна
розглядати як відносне художнє ціле — метароман;
• чітка сюжетна побудова;
• автоцитування;
• „текст у тексті” і „рамковий текст”;
• прямі або непрямі коментарі, які пояснюють взаємопроникнення текстової і
позатекстової реальностей.
Визначальний напрям творчості Андруховича — постмодернізм, для якого
характерне руйнування ілюзій, еклектика (змішування світоглядних ідей,
поглядів, стилів), потяг до архаїки, колективного підсвідомого, ігровий стиль,
інтертекстуальність тощо.
Юрій Андрухович намагається позбутися будь-якої єдино правильної точки
зору. Письменник відмовляється від претензії створити об'єктивну модель
світу, подаючи натомість безліч її версій.
Письменник першим в українській літературі дав взірець популярної зараз
карнавальної прози, якій притаманне жанрове та стильове багатоманітнтя,
рівноправність "високого" та "низького" у творі. Андрухович імітує різні
літературні стилі: бароко, магічний реалізм, український бурлеск і травестію,
маньєризм тощо.
Юрієм Андруховичем іронічно переосмислюються актуальні проблеми
сучасної філософії: фемінізм, питання відносності будь-яких абсолютів,
проблема переосмислення усталених цінностей, бачення світу як тексту тощо
3 Алогізм усієї радянської системи розкривається в оцінках, роздумах
персонажа, котрі, однак, не є індивідуалізованими. Проводячи героя різними
рівнями столиці (від сьомого поверху філологічного гуртожитку до підземних
метрополітенівських коридорів), автор здійснює гру з міфом “величної столиці
Москви” – “серця радянської країни”, обігрує міф “дружби п’ятнадцяти братніх
народів” тощо. Отто фон Ф., перебуваючи у постійному стані сп’яніння,
бездіяльності та пасивності, здавалося б, стертий, знівельований Імперією.
Однак, присутність українського поета в Москві дозволяє авторові підкреслити
осібність України, відокремити її від країни-колонізатора, зігравши на
протилежностях. У пам’яті персонажа постає не співвідносна з навколишньою
абсурдністю Україна, з якою герой ідентифікує себе у спогадах.
За грою, іронією в “Московіаді” автор не відсторонюється від серйозних
проблем – почуття патріотизму характерне для всіх романів Ю.Андруховича. В
цьому контексті варто пригадати слушну характеристику постмодернізму
романів Ю.Андруховича як “постмодернізму з постколоніальним знаком
питання” (Т.Гундорова). Справді, осуд, заперечення імперської політики не
сумісні з постмодерною перверзійною грою.
Однозначні, іноді категоричні заяви, сповнені осуду, що неодноразово
зустрічаються в тексті роману, свідчать про те, що, карнавалізм у “Московіаді”
набуває іншої якості. Деякі елементи зі сфери карнавалу – маска блазня, образ
“короля-блазня”, що з’являються в полі авторської гри, підсилюють іронічно-
пародійні інтонації, зміцнюють відчуття абсурду Імперії, стають атрибутами
іншого, блюзнірського карнавалу.