Теоретичний матеріал до Теми 1

Трансформація глобального світу призводить до зміни суспільного уявлення про нього та

модифікування системи цінностей, при цьому особливу увагу набувають цінності
особистості, самореалізації, людського здоров’я та життя, соціальної стабільності,
збереження природних ресурсів та біорізноманіття.
Теорію сталого розвитку оприлюднила в квітні 1987 р. Міжнародна комісія з
навколишнього середовища і розвитку (МКНСР) та сформулювала поняття «сталого
розвитку» (англ. sustainable development) як стратегію, реалізовану в такий спосіб, щоб
рівною мірою забезпечити задоволення потреб у розвитку і збереженні навколишнього
середовища як для нинішніх, так і для майбутніх поколінь. Висновки і рекомендації
міжнародної комісії схвалила Генеральна Асамблея ООН на Конференції з навколишнього
середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. та знайшли відображення у програмі
«Порядок денний на XXI сторіччя», яку прийняли представники 179 держав і яка є
глобальною програмою формування нового типу сталого розвитку.
Сутність теорії сталого розвитку полягає у:
- забезпеченні гармонійного розвитку національного господарства й сприяє його
економічному та соціальному зростанню, що виявляється у відносинах «держава – соціум
– природа»;
- ставить у центр уваги людину, яка всю свою діяльність орієнтує на досягнення
максимальної гармонії з природою;
- передбачає його несумісність з проявами революційних, катастрофічних змін.
Отже, ця теорія знаходить відображення в економічному механізмі природокористування,
який передбачає зміну усталених уявлень про людські цінності, розроблення спеціальної
податкової системи, оцінку використання природних ресурсів тощо.
Сталий розвиток розглядається як процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення
задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного
відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між
його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь.
Модель сталого розвитку національного господарства характеризується збалансованим
розв’язанням проблем економічної та соціальної сфер із одночасним вирішення проблем
навколишнього природного середовища, збереження сприятливого стану якого є
необхідною умовою для забезпечення життєдіяльності сучасного та майбутніх поколінь
людства.
З організаційного погляду сталий розвиток економічної системи повинен задовольняти
три головні умови, тобто бути:
- економічно заможними (viable) – покривати своє функціонування;
- екологічно сталим (sustainable) – підтримувати довгострокову життєздатність своїх
екосистем;
- соціально сприятливим (desirable) – однаковою мірою задовольняти культурні,
матеріальні та духовні потреби суспільства.
З ініціативою глобальних змін виступила Організація Об’єднаних Націй, яка у 2009 р.
започаткувала програму Ініціатива «зеленої економіки» (Green Economy Initiative), що
може стати вирішенням проблем глобальної економічної кризи і кліматичних змін. Для
протидії зміні клімату потрібна енергетична революція, що має супроводжуватися
розвитком інфраструктури із запровадження відновлювальних джерел енергії. Ініціатива з
«зеленої економіки», впроваджувана UNEP (Програма ООН з охорони довкілля), націлена
на допомогу урядам у формуванні і зосередженні політики та процесів інвестування на
«зелених» секторах розвитку, зокрема «чистих» технологіях, відновлюваній енергетиці,
водопостачанні, транспорті, управлінні відходами, «зеленому» будівництві, органічному
сільському господарстві. Водночас вона концентрує зусилля й на стимулюванні
економічного розвитку, створенні робочих місць і подоланні бідності, скороченні викидів
парникових газів, ощадливішому використанні природних ресурсів і зменшенні обсягів
відходів.
Нова економічна стратегія, запропонована ООН, передбачає докорінну трансформацію
природокористування, промисловості та свідомості людей, виходячи поза межі
постіндустріальної економіки. Імпульсом розвитку «зеленої економіки» стала культурна
революція 60-х років ХХ ст., ідеологічним базисом якої стала книга Р. Карсон «Тиха
весна» (1962 р.), в якій вперше висвітлювалися негативні наслідки економічного
зростання, зокрема знищення біорізноманіття.
У США та ЄС відповідні дослідження закріплені у стратегічних документах, таких як
«Глобальний зелений новий курс» (2009 p.), «Зелений новий курс для Європи: в напрямку
зеленої модернізації в умовах кризи» (2010 p.), «Назустріч зеленій економіці: шляхи до
сталого розвитку та викорінення бідності» (2011 p.), «Велика зелена технічна революція»
(2011 р.) тощо.
«Зелена економіка» враховує політичні та соціальні аспекти, що уможливлює
конструювання економічних процесів у межах як природничих, так і соціальних наук. Це
спричинює зміну підходів до економічного моделювання у спосіб копіювання природних
процесів, а також включення до політичної економії питань моральності та етики.
Незважаючи на глобальність «зеленого» мислення, «зелена економіка» орієнтує на
розвиток локального виробництва для місцевих потреб, а також за вторинне
використання, скорочення, ремонт, перероблення, а не розширення глобальної експансії
корпорацій. У науковій літературі визначено такі ключові переваги «зеленої економіки»:
1) спрямованість на забезпечення потреб усіх людей у всьому світі, захист біологічних
видів, збереження природного середовища, Землі як системи і одного з отримувачів вигод,
а не об’єкта забруднення і експлуатації;
2) ґрунтованість на соціальній та екологічній справедливості, толерантності, створенні
високої якості життя для нинішніх і майбутніх поколінь, поєднанні інтересів літніх людей
і молоді;
3) забезпечення дотримання прав біологічних видів на існування і збереження
біорізноманіття;
4) націленість на ненасильницьке розв’язання проблем і забезпечення інклюзивності
добробуту, зокрема для осіб з обмеженими можливостями;
5) забезпечення рівного доступу до прийняття рішень (управління) і ресурсів, зокрема
місцеві жителі повинні мати контроль над своєю власною долею і використанням
ресурсів;
6) забезпечення гендерної рівності в усіх сферах діяльності, навчанні, увага до
розширення прав і можливостей жінок, а також національних, сексуальних і релігійних
меншин;
7) припинення зростання масового споживання і нераціонального використання ресурсів
планети, націленість на повернення природного саморегулювання, відновлення
кліматичних умов у спосіб запровадження екологічних технологій, зниження викидів
вуглецю, зміни критеріїв оцінювання економічної ефективності з математичних
абстракцій на визначення реальних наслідків для всіх зацікавлених сторін; орієнтованість
на повагу до всіх людей однаково; запобігання бідності за допомогою адаптаційних
заходів щодо пом’якшення змін клімату і захисту найбільш вразливих елементів природи
та суспільства; забезпечення швидкого скорочення обсягів викиду вуглецю на душу
населення в усьому світі до 2 тонн у найближчі 5 років та вихід на нульові викиди у
середньотерміновій перспективі;
8) передбачення переходу на відновлювані джерела енергії.
У контексті підготовки до Конференції ООН Ріо + 20 запропоновано концепцію переходу
до нової державної політики, що передбачає не зростання витрат на «екологію», а
інвестування в «зелену економіку». Ця модель надає економічні та соціальні аргументи на
користь інвестування 2 % світового ВВП у «озеленення» десяти найважливіших секторів
економіки. Метою таких дій є зміна характеру розвитку та спрямування потоків
державного і приватного капіталу на зменшення викидів вуглецю та ефективне
використання природних ресурсів. Це стимулюватиме економічну активність при
зниженому ризику виникнення економічних, екологічних і соціальних криз.
Досвід провідних розвинутих країн, де домінують принципи сталого розвитку (ринкової
економіки), свідчить, що в сучасних умовах вирішення питання забезпечення ефективного
ведення бізнесу і розвитку державності неможливе без ефективного соціально
орієнтованого бізнесу, що спирається на всебічну систему захисту інтересів усіх учасників
економічних відносин, гарантовану державою та сприйману суспільством у цілому.
Сучасний менеджмент передбачає перехід до соціально орієнтованої концепції управління
(Total Responsibility Management, TRM), що полягає у збільшенні уваги до вимог різних
«зацікавлених сторін», під впливом яких перебуває комерційна організація, – від питань
збереження навколишнього середовища до питань розвитку громадянського суспільства
як у регіонах присутності, так і в країні в цілому.
Соціальна відповідальність (social responsibility) є тим фундаментом, на якому
розбудована вся система відносин у суспільстві. В цьому випадку вона виступає
невід’ємним елементом у макросистемі людина-держава-суспільство.
Соціальна відповідальність - соціальне явище, що являє собою добровільне та свідоме
виконання, використання і дотримання суб’єктами суспільних відносин, приписів,
соціальних норм, а у випадку їхнього порушення - застосування до порушника заходів
впливу, передбачених цими нормами.
Соціальна відповідальність характеризується наявністю таких рис:
1) це соціальне явище, наділене конкретно-історичним змістом та має динамічний
характер, тобто розвивається та трансформується разом із суспільними відносинами;
2) це свідоме здійснення обов’язку (повинності) особи перед суспільством, тобто є
засобом гарантування прав людини та суспільних інтересів й охорони суспільних
відносин;
3) його виконання є велінням совісті суб’єкта та регламентується певним різновидом
соціальних норм;
4) невиконання обов’язку (повинності) передбачає той чи інший ступінь осуду такої особи
суспільством (суспільною групою, окремими членами суспільства) та передбачає настання
певних наслідків для порушника.
Соціальну відповідальність доцільно класифікувати на види за трьома критеріями:
а) за видами соціальних норм, за яким виокремлюються наступні види соціальної
відповідальності:
1) моральна;
2) релігійна;
3) дисциплінарна;
4) політична;
5) правова;
6) корпоративна відповідальність.
б) за сутнісним змістом відповідальності соціальну відповідальність можна класифікувати
на два види:
1) позитивна (перспективна);
2) негативна (ретроспективна).
в) за формою реалізації соціальну відповідальність можна класифікувати на два види:
1) добровільну;
2) примусову.
Основними міжнародними інститутами з впровадження соціальної відповідальності
бізнесу є: ООН та подібні організації, світові бізнес-структури та громадські організації. У
межах окремої країни розвиток соціальної відповідальності бізнесу підтримується на
урядовому рівні (загальнодержавному та регіональному), на рівні громадськості
(асоціації, неприбуткові організації, консультативні, інформаційні та дослідницькі центри)
та на рівні бізнес-структур (асоціації та мережі). Нормативно-правова база міжнародних
інституцій представлена конвенціями та деклараціями, що мають рекомендаційний
характер, що дозволяє розвивати основи міжнародної відповідальності бізнесу та
створювати національні моделі відносин.
До сукупності глобальних (міжнародних) ініціатив належать такі:
- Глобальний договір Організації Об’єднаних Націй (ГД ООН);
- Керівництва для мультинаціональних підприємств Організації економічного
співробітництва та розвитку (ОЕСР);
- Всесвітньої ради бізнесу із сталого розвитку (WBCSD);
- Принципів ООН з соціальної відповідальності інвесторів (PRI);
- Глобальної ініціативи зі звітності (GRI);
- Міжнародного стандарту ISO 26 000 «Керівництва по соціальній відповідальності».
Концепції соціальної відповідальності:
1) Концепція економічної відповідальності, полягає у комерційній діяльності
підприємства та забезпечення рентабельності виробництва, що відбувається в умовах
вільної конкуренції це, в свою чергу, перетворює приватні інтереси в суспільні;
2) Концепція базової бізнес-стратегії, полягає у твердженні: між підприємством та
суспільством існує симбіотичний зв'язок, його підтримка є необхідною умовою для
розвитку підприємницької діяльності та сприяє розвитку суспільства в цілому;
3) Концепція обов’язків, її сутність у корпоративній громадській ролі, що виконує кожне
підприємство та обов’язках, що має кожне підприємство перед суспільством. До
обов’язків відносяться: економічний (зростання прибутків), правовий (діяти у межах
закону), етичний (дотримуватись принципів справедливості та чесності) та
філантропічний (діяльність підприємства має бути корисною для суспільства);
4) Концепція корпоративної підзвітності полягає у тому, що кожне підприємство несе
відповідальність за свої дії, в сучасних умовах світового розвитку ця відповідальність має
підвищуватись, особливо це стосується ТНК та їх зростаючої ролі у міжнародних
процесах;
5) Добровільна концепція означає, що поряд з короткочасними зобов’язаннями перед
суспільство, підприємство має й довгострокові цілі, які ґрунтуються на загальній користі
підприємницької діяльності для суспільства в цілому;
6) Концепція проактивності полягає у особливостях реакції підприємства на вимоги
суспільства. Такі реакції можуть бути як суто реактивними – миттєвими щодо певних
проблем та вимог, так і проактивними – стратегічні рішення, що дозволяють підприємству
розвиватися одночасно з суспільством.
7) Концепція зацікавлених осіб передбачає відповідальність підприємства перед
громадським суспільством та існування групи людей, що мають вплив на підприємство
(працівники, аукціонери, постачальники, покупці, громадські організації, державні
установи).
Концепції соціальної відповідальності реалізуються у таких двох моделях:
- глобальна модель соціальної відповідальності бізнесу базується на етичній поведінці та
добровільній ініціативі глобальних корпорацій, передбачає практику щодо поліпшення
умов праці, управління охороною навколишнього середовища, розробку проектів
розвитку громад;
- географічна модель соціальної відповідальності бізнесу описується трьома теоріями
(американською, європейською та змішаною).
Отже, географічна модель соціальної відповідальності розкривається у таких теоріях:
- теорія корпоративного егоїзму – «американська модель соціальної відповідальності»;
- теорія корпоративного альтруїзму – «європейська модель соціальної відповідальності»;
- теорія розумного егоїзму – «змішана модель соціальної відповідальності або модель
корпоративної соціальної відповідальності».
Отже, вірний шлях до сталого розвитку – це об’єднання зусиль, знань та ресурсів всіх
членів суспільства та погодження їх різноманітних поглядів. Необхідність їх взаємодії для
вирішення проблем суспільства стає все більш нагальною, особливо в умовах
міжнародних інтеграційних процесів.

Теоретичний матеріал до Теми 2

Соціальна відповідальність держави полягає в розробці та реалізації внутрішньої і
зовнішньої соціально-економічної політики. Глави держав і урядів беруть на себе
відповідальність за соціальний стан громадян своєї країни та впроваджують таку
державну політику, яка була би послідовною і орієнтувалася на забезпечення добробуту та
благополуччя людей.

В умовах глобалізації особливого значення набувають зовнішні фактори забезпечення

розбудови соціальної, демократичної держави. Реалізуючи внутрішню та зовнішню
економічну політику, держава впливає на різні сторони економічного життя,
застосовуючи як адміністративно-правові, так і суто економічні важелі впливу. Саме
держава несе відповідальність за виконання зобов’язань, які випливають з міжнародних
договорів та угод. Вона як суб’єкт міжнародних відносин і відповідно міжнародного
економічного права наділена всім обсягом правоздатності.

Соціальна відповідальність у світі має багаторівневу будову і складається з базового,

другого та третього (вищого) рівнів. Відповідно до розподілу соціальної відповідальності
на два рівні – зовнішній та внутрішній.

Європейська комісія розглядає соціальну відповідальність у контексті сталого розвитку

регіону та Стратегії Європейської комісії з корпоративної соціальної відповідальності
(КСВ) 2011-2014: швидше, вище, сильніше. Свої пріоритети ЄС просуває і у відносинах із
партнерами - країнами програми Сусідства, до яких відноситься і Україна. У порядку
денному про Асоціацію передбачене виконання зобов’язань нашої країни, що стосуються
соціальної відповідальності, зокрема в сферах: державних закупівель, сталого розвитку,
промислової, підприємницької та соціальної політики, збереження навколишнього
середовища, забезпечення рівноправності та дотримання прав людини, захисті прав
споживача.

Конституція України проголошує рівні права кожної людини на достатній рівень життя,
медичну допомогу, безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо. Виходячи із свого
європейського вибору, Україна започатковує процес змін, поділяючи основні ідеї та
принципи Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини та
Європейської соціальної хартії, покладаючи в основу свого подальшого розвитку інтереси
людини, її прагнення жити і творити в гармонії зі своїми цінностями, суспільством та
природою.

Важливість соціального діалогу в Україні висвітлено у процесі нормотворчої діяльності,

результатом якої стало прийняття Закону України «Про соціальний діалог в Україні». Цей
закон визначає правові основи організації та порядку ведення соціального діалогу в
Україні з метою вироблення й реалізації державної соціальної та економічної політики,
регулювання трудових, соціальних, економічних відносин і забезпечення підвищення
рівня та якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві.
На початку 2004 р. Україна приєдналась до Кіотського протоколу: Закон України «Про
ратифікацію Кіотського протоколу до Рамкової Конвенції Організації Об’єднаних Націй
про зміну клімату» №1430-IV від 04.02.2004 р. Для бізнесу це означає можливість
отримувати грошові бонуси від зменшення викидів парникових газів. Компанії, які
скорочують обсяги забруднення атмосфери, отримують від ООН спеціальні сертифікати і
продають їх на спеціальних торговельних майданчиках.

Слід зазначити, що у кінці 2007 р. Україна приєдналась до розробки міжнародного

стандарту ISO 26000 «Керівництва з соціальної відповідальності» шляхом відбору
експертів та створення Національного дзеркального комітету. Навесні 2010 р. цей
стандарт було прийнято міжнародною спільнотою, та він є необов’язковим. Органи
державної влади не можуть змушувати його виконувати, і навряд чи він набуде значної
популярності серед компаній України найближчим часом.

Підприємствам доцільно ухвалити бізнес-стратегії, спрямовані на максимально ефективне

використання ресурсів і «чисте» виробництво, тобто стратегії відповідно до «трьох R»
(Reduce, Recycle, Reuse) – «скорочення, перероблення, повторне використання». Для
цього необхідно максимальне підвищити ефективність використання енергії та сировини,
запровадити стратегії «чистих» виробництв, запобігання забрудненням, «зеленого»
виробництва тощо.

Перевагами для суб’єктів господарювання – підприємницьких структур при впровадженні

принципів соціальної відповідальності є такі:

- розширення доступу до нових ринків за рахунок використання міжнародних стандартів;

- формування позитивного іміджу компанії за рахунок підвищення лояльності клієнтів,

вартості бренду, налагодження партнерських зв’язків;

- удосконалення виробничих процесів - зростання продуктивності праці, ріст

прибутковості діяльності, економія витрат при використанні екологічно безпечного
устаткування;

- стабільність трудових ресурсів;

- ефективний ризик-менеджмент;

- залучення коштів спеціалізованих фондів «соціальних інвестицій» під програми КСВ для
відповідальних бізнес-лідерів.

До недоліків реалізації соціальної відповідальності можна віднести формування

додаткових витрат на підприємстві, що мають спрямовуватись на відповідні проекти,
зменшення чистого прибутку підприємства, що певним чином нівелює основний стимул
розвитку підприємництва як такого, недостатній досвід підприємств у вирішенні
соціальних проблем та необхідність ведення додаткової звітності.

Критеріями мотивації формування та розвитку вітчизняної моделі соціальної

відповідальності у внутрішньому бізнес середовищі можна об’єднати у три групи, а саме:
соціальні, політичні та економічні.

До соціальних чинників необхідно віднести:

- національну ментальність українського народу, яка виражається у його вікових
традиціях благодійності та меценатства;

- суспільні очікування на відповідальну соціальну поведінку успішних бізнес-структур;

- прагнення владних структур до передачі частини власної відповідальності у сфері

соціальної політики.

Політичний акцент внутрішнього середовища визначається у переміщенні формування

вітчизняної моделі соціальної відповідальності з ініціативних площадок на державний
рівень. Підтвердженням цьому є низка засідань Консультаційної ради з розробки проекту
Національної концепції розвитку соціальної відповідальності бізнесу в Україні, слухання
у Комітеті з питань промисловості і регуляторної політики та підприємництва, що
проходили з листопада 2009 року по січень 2011 року, дворічний проект «Розробка
національного порядку денного з корпоративної соціальної відповідальності.

Економічні мотиви КСВ компаній в українському бізнес середовищі – це підвищення

результативності бізнес структур за рахунок зростання їх конкурентоспроможності,
стимулювання «сталих інвестицій» та позитивного іміджу.

Європейська комісія визначає соціально відповідальною комерційною організацією в

умовах високого рівня розвитку європейської економіки й добробуту населення означає
не обмежуватися дотриманням законодавчо встановлених вимог і зобов'язань, а
інвестувати в людський капітал, навколишнє середовище й відносини з усіма
зацікавленими сторонами, що є запорукою сталого розвитку комерційної організації,
підвищення інноваційного потенціалу та конкурентоспроможності. Важливим заходом
урядової підтримки соціальної відповідальності у більшості країн ЄС стало формування
системи ринкових стимулів розвитку соціально відповідального маркетингу через
запровадження «соціального», «органічного» та «екологічного маркування» – дозволу
використовувати спеціальні позначки на товарах, що свідчать про дотримання
виробниками відповідних критеріїв виробництва та утилізації продукції. Заходи
державного стимулювання поширюються і на підтримку виробництва екологічно
збалансованої продукції, для якої характерним є мінімальний негативний вплив на
навколишнє середовище на всіх стадіях її життєвого циклу.

Приймати відповідальність за вплив на суспільство означає, насамперед, що компанія

повинна звітувати за свої дії та вести їх облік. У деяких країнах існують законодавчі
вимоги щодо соціального обліку, аудиту і звітності (наприклад, Bilan Social у Франції),
однак чітко виміряти соціальну та екологічну ефективність складно. На даний час багато
компаній готують перевірені зовнішніми аудиторами річні звіти, які охоплюють питання
сталого розвитку та КСВ («Звіти за методом потрійного підсумку»), однак звіти суттєво
різняться за форматом, стилю та методиці оцінки (навіть в одній галузі).

Розроблено ряд рекомендацій і стандартів звітності, які служать в якості основних

принципів соціального обліку, аудиту та звітності:

- Стандарт відповідальності інституту AccountAbility (Інститут Соціальної та Етичної

звітності) АА1000, заснований на принципі звітності з потрійним підсумком (3BL) Джона
Елкінгтон (John Elkington);

- Облік пов'язаної зі стійкістю системи звітності;

- Рекомендації щодо звітності зі сталого розвитку Глобальної ініціативи зі звітності;

- Рекомендації з моніторингу Verite;

- Міжнародний стандарт соціальної відповідальності SA8000;

- Сертифікація (стандарт) для готелів - Green Key (www.green-key.org);

- Стандарт екологічного управління ISO 14000;

- Глобальний договір ООН, що допомагає компаніям звітувати в форматі Інформації про

хід виконання.

Зростання популярності етичності споживання за останні два десятиліття може бути

пов'язаний з розширенням практики соціальної відповідальності. Із зростанням
чисельності населення світу зростає тиск на обмежені природні ресурси, необхідні для
задоволення зростаючого споживчого попиту. У багатьох країнах, що розвиваються,
розширюється індустріалізація в результаті розвитку технологій та глобалізації.
Споживачі більше дізнаються про екологічну і соціальну складову своїх повсякденних
споживчих рішень і починають приймати рішення про покупку, пов'язані зі своїми
екологічними і етичними вподобаннями.

Етичне споживання (відповідальне споживання, зелене споживання) – це соціальний

феномен, який розкриває тип споживчої поведінки або споживчого активізму та є
відповіддю на зростаюче занепокоєння населення розвинених країн щодо екологічних та
соціальних проблем планети.

Даний термін охоплює всі етапи життєвого циклу споживання від покупки до
використання та утилізації товару та знаходить своє вираження в підвищеному інтересі
покупців до походження і складу продукції, що купується, або послуги, екологічним і
соціальним умовам виробництва, соціальної відповідальності компанії виробника,
способах утилізації товарів тощо. Етичне споживання виражається в навмисному виборі
товарів і послуг, які були вироблені, оброблені та доставлені до етичною манері, тобто, з
мінімальною шкодою для людей, які їх виробляють, тварин і навколишнього середовища.
При етичному споживанні інформація про екологічні і соціальні властивості товару
спроможна значно впливати на прийняття рішення про його покупку.

Значний вплив на популярність етичного споживання надають засоби інформації і сучасні

технології, особливо Інтернет. Споживачі гостро реагують на регулярно публіковану в
ЗМІ інформацію про корпорації, які були викриті активістами щодо використанні дитячої
праці або забрудненні навколишнього середовища.

Засоби масової комунікації виконують такі соціальні функції, як несуть у свідомість

людей різні знання про навколишній світ, події, що в ньому відбуваються; впливають на
емоції, почуття людей, створюючи тим самим найрізноманітніший спектр настроїв,
бажань, прагнень; визначають емоційний тонус, спонукаючи до відповідних дій;
виконують певні «замовлення» тих або інших соціальних інститутів - освітнього,
виховного, культурологічного, політичного, економічного, і нарешті, правового
характеру. Виконуючи такі соціальні функції, мас-медіа знаходяться в правовому полі і,
відповідно, у визначених випадках несуть не лише моральну, але й юридичну
відповідальність. Зокрема, як вже зазначалось вище, найчастішими випадками
притягнення мас-медіа та їх творчих працівників до відповідальності є зловживання
свободою масової інформації.

Модель «соціальної відповідальності ЗМІ» ґрунтується на певних зобов’язаннях перед

суспільством, а саме: відповідати високих професійним стандартам в інформуванні,
діяльність регулюється правовими нормами, видання повинні вказувати різні точки зору
та давати можливість для відповіді на критику, не допомагати у проявах насильства,
суспільних неспокоїв, приниженню меншостей.

Головна проблема визначення суб'єкта соціальної відповідальності полягає в тому, що

журналіст і редакція як розповсюджувач і автор компрометуючих відомостей можуть не
збігатися в одній особі. Особливу значимість ця обставина набуває у тих випадках, коли
мас-медіа поширюють тексти, які вони не мають права редагувати, а також при
дослівному відтворенні повідомлень і матеріалів або їх фрагментів, поширених іншими
мас-медіа – як, наприклад, відомостей, що містяться в агітаційних матеріалах,
представлених зареєстрованими кандидатами, виборчими об'єднаннями, в рамках
використання ними відповідно до виборчого законодавства безкоштовного ефірного часу і
безкоштовною друкованої площі, в тому числі, якщо ці матеріали містять відомості, що
порочать честь і добре ім'я інших кандидатів чи інших осіб. Моральна (суб'єктивна)
сторона соціальної відповідальності мас-медіа у більшості випадків характеризується
виною у формі прямого умислу. Однак об’єктивна (конституційно-правова) сторона
соціальної відповідальності може характеризуватися і іншими формами журналістських
вад.

Змінюється роль зацікавлених сторін корпорацій у спільній роботі для здійснення тиску
на корпорації. За допомогою освіти і діалогу зростає роль спільноти у забезпеченні
відповідальності бізнесу за свою діяльність.

Роль ВНЗ (університетів) має бути провідною не тільки у виробництві освітніх благ, а й у
передаванні студентам визнаних у суспільстві цінностей, інтеграції студентської молоді в
суспільство. ВНЗ несуть соціальну відповідальність за ефективне використання:

- суспільних (державних) ресурсів з метою підвищення ефективності роботи ВНЗ,

забезпечення єдності навчання і виховання, включення студентів і викладачів у різні
соціальні практики (їх суспільну відповідальність);

- власних ресурсів - для розвитку і консолідації суспільства, проведення демократичних

реформ;

- взаємодію з окремими громадянами, органами влади, бізнес-структурами, різними

організаціями та установами - для функціонування ВНЗ як соціального інституту
відкритого типу, центру соціальної політики в регіоні його присутності.

Від соціально відповідального ВНЗ (університету) очікують досягнення високих кінцевих

результатів діяльності, якими є зміни, які мали місце у станах інших індивідів або
організацій (stakeholders), що прямо чи непрямо спричинені діями працівників даної
організації. Кінцеві результати діяльності ВНЗ пропонується відображати у трьох вимірах:

1) когнітивні кінцеві результати - переданий-здобутий рівень знань, умінь і навичок як

основи правильної професійної діяльності і орієнтації студентів у світі (пізнавальний
компонент освітньої діяльності);
2) економічні кінцеві результати - відповідність структури, обсягів знань та здобутих під
час навчання навичок попиту на ринку праці. Йдеться про людський капітал студента
(майбутнього працівника) у вузькому значенні, який дорівнює його капіталізованому
доходу або тій сумі коштів, дохід від яких рівняється одержуваній цим індивідом
заробітній платі;

3) соціальні кінцеві результати - набутий у ВНЗ соціальний капітал, тобто різноманітні

зв'язки індивіда з іншими індивідами, групами та організаціями, якими він може
скористатися для розв'язання власних проблем (реалізації власних інтересів). Чим ширші
й різноманітніші такі зв'язки, тим легше реалізовувати людський капітал, і тим менше
витрати на подолання конфліктів у суспільстві.

ВНЗ прагнутиме соціальної відповідальності, якщо суспільство запровадить певні форми

громадського контролю з боку всіх учасників навчально-виховного процесу - держави,
студентського самоврядування, організацій роботодавців. Для цього соціально
відповідальний ВНЗ зобов'язаний звітувати суспільству про свої дії і вчинки, реалізацію
місії і цілей, досягнуті результати діяльності.

В освітньому середовищі одним із перших соціальних звітів став маніфест Чиказького

університету «Report on the University's Role in Political and Social Action», розроблений
провідними професорами університету під керівництвом професора права Харрі Калвена
у 1967 р. На той час мали місце студентські протести проти війні у В'єтнамі і
дискримінації (звільнення викладачів за їхні ліберальні погляди) з вимогами права
коректувати навчальні програми та втручатися у кадрову політику університетів.
Університет Чикаго заявив, що його місія полягає в знаходженні, удосконаленні та
поширенні знань. Водночас він відіграє значну й унікальну роль у сприятливому
розвиткові соціальних і політичних цінностей суспільства. Залишаючись незалежною і
нейтральною установою, університет надає повну свободу своїм викладачам і студентам в
особистому вираженні політичних пристрастей і участі в акціях соціального протесту. У
заяві відзначалося, що престиж та вплив університету базуються на його чесності й
інтелектуальній компетентності, а зовсім не на його багатстві, політичних зв'язках та
впливових друзях.

В Україні соціальна звітність ВНЗ поки що відсутня. У зв’язку з прийняттям нового

закону України «Про вищу освіти» від 01.07.2014 р. № 1556-VII така форма взаємодії ВНЗ
із громадськістю стає можливою та необхідною, оскільки сприяє формуванню
позитивного іміджу ВНЗ, зростанню лояльності студентів і співробітників, зміцненню
ділової репутації ВНЗ, залученню інвестицій, поліпшенню позицій вітчизняних ВНЗ у
міжнародному освітньому середовищі.

Теоретичний матеріал до Теми 3

Соціальна відповідальність є основою ведення бізнесу, саме тому сфера КСВ має бути
інтегрована в бізнес-стратегію компанії. Це означає, що отримання прибутку є головною
метою будь-якої підприємницької діяльності, але враховуючи ой факт, що компанії в
суспільстві не існують окремо, важливим виступає питання – як компанія отримує
прибуток: -чи порушуються інтереси будь-яких стейкхолдерів при отриманні компанією
прибутку; - чи не наносять її рішення та щоденна діяльність шкоди навколишньому
середовищу та різним групам населення; - наскільки прозоро, чесно і підзвітно поводиться
компанія. За підсумками дослідження, проведеного Центром «Розвиток КСВ»: - 62%
українських компаній вважають, що вони принеслу реальну користь для суспільства,
громади; - 70% - поліпшення ставлення працівників до компанії; - 53% - покращення
репутації компанії; - 48% - поліпшення економічних показників компанії; - 13% - компанії
відчули на полегшений вихід на ІРО; - 26% - покращення стосунків з інвесторами; - 30% -
полегшення запровадження інновацій.
№ Розуміння соціальної відповідальності Джерело
1 Концепція, що дозволяє інтегрувати в повсякденну «Зелена книга»
діяльність комерційних підприємств соціальні та екологічні Європейської комісії
аспекти, а також враховувати їх у процесі добровільної
взаємодії із зацікавленими сторонами (стейкхолдерами)
2 Досягнення комерційного успіху засобами, які грунтуються Об’єднання корпорацій
на етичних нормах і повазі до людей, спільноти, США
навколишнього середовища
3 Довгострокове зобов’язання компаній поводитися етично та Всесвітня Рада Бізнесу
сприяти економічному розвитку, одночасно покращуючи сталого розвитку
якість життя працівників та їх родин, громади й суспільства
загалом
4 Сприяння відповідальній діловій практиці, яка дає вигоду Міжнародний форум
бізнесу та суспільству й допомагає досягти економічного, лідерів бізнесу
соціального та екологічного сталого розвитку через
максимальне збільшення позитивного впливу бізнесу на
суспільство з одночасною мінімізацією його негативного
впливу
Властивості соціальної відповідальності як складової стратегії корпоративного
управління

Корегування стратегії розвитку

Збільшення обсягів продажу та частки ринку
Мотивація співробітників підприємства
Оптимізація бізнес-процесів та витрат
Покращення інвестиційного клімату
Гармонізація відносин з бізнес-середовищем
Поліпшення фінансових та економічних показникі

Теоретичний матеріал до Теми 4

Ключову роль у формуванні стратегії та розвитку практики КСВ у відносинах із
працівниками відіграє Міжнародна організація праці (МОП). МОП була створена в 1919
році. У 1946 році МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. МОП розробляє
міжнародні трудові норми у формі конвенцій і рекомендацій, що встановлюють
мінімальні стандарти основних трудових прав: свободу асоціації, право на організацію,
ведення колективних переговорів, заборона примусової праці, гендерна рівність тощо.
Основними стратегічними цілями МОП є сприяння реалізації основоположних принципів
та прав у сфері праці, створення більш широких можливостей для жінок та чоловіків з
метою забезпечення гідної зайнятості та отримання належної заробітної плати,
підвищення ефективності соціального захисту для всіх верств населення, а також
зміцнення трипартизму та соціального діалогу. Статут МОП базується на 2-х основних
принципах – універсальності та тристороннього представництва. Універсальність означає,
перш за все, можливість вступу до Організації будь-якої держави, яка погоджується
виконувати зобов’язання відповідно до Статуту. Якщо цей принцип є характерним для
більшості міжнародних організацій, то принцип тристороннього представництва є
особливістю лише МОП. Ця Організація є єдиною у системі ООН, в якій представники
роботодавців і працівників – соціальні партнери мають однакове з представниками уряду
право голосу у формуванні її політики та програм діяльності.

Стандарти МОП і принципи Глобального договору у сфері праці

Основні конвеції МОП Принципи Глобального договору
1. Про свободу асоціації та захист права на Принцип 3
організацію №87 Комерційні компанії повинні підтримувати
2. Про право на організацію і ведення свободу зібрань і дієве визнання права на
колективних переговорів №98 колективні угоди
3. Про примусову працю №29 Принцип 4
4. Про скасування примусової праці №105 Комерційні компанії повинні сприяти
ефективному викоріненню примусової праці
5. Про мінімальний вік №138 Принцип 5
6. Про найгірші форми дитячої праці №182 Комерційні компанії повинні сприяти
викоріненню дитячої праці
7. Про рівну винагороду №100 Принцип 6
8. Про дискримінацію (в галузі праці і Комерційні компанії повинні сприяти
зайнятості) № 111 викоріненню дискримінації у сфері
зайнятості та працевлаштування
Основні й додаткові показники оцінювання соціальної політики
Напрям політики Основні показники Додаткові показники
Зайнятість -Загальна чисельність працюючих (за Виплати і допомоги
типом зайнятості та договору про працівникам, що працюють
наймання) на умовах повної зайнятості,
- плинність кадрів (за віковими групами, відносно виплат і пільг для
статтю та регіоном) тих, що працюють на умовах
неповної зайнятості
Соціальний Частка працівників, охоплених - мінімальний період
діалог колективними договорами повідомлення про зміни в
організації діяльності
підприємства
- наявність або відсутність
цієї умови в колективному
договорі
Здоров’я і - Рівень колективного травматизму, Відображення питань
безпека на рівень професійних захворювань, здоров’я і безпеки праці в
робочому місці коефіцієнт утрачених днів, коефіцієнт договорах із профспілками
відсутності на робочому місці, загальна
кількість смертельних випадків,
пов’язаних з трудовою діяльністю;
- наявні програми освіти, навчання,
консультування, запобігання і контролю
ризику для допомоги працівникам,
членам їхніх сімей і представникам
населення щодо тяжких захворювань
Навчання та Середня кількість годин навчання одного - програми розвитку навичок
освіта співробітника на рік і освіта протягом життя,
покликані підтримувати
здібності працівників до
 зайнятості, а також надавати
їм підтримку після
завершення;
- частка працівників, для яких
проводяться періодичні
оцінки результативності і
розвитку кар’єри
Рівні можливості - склад керівних органів і персоналу за
статтю і віковими групами, інші
показники
- відношення базового окладу чоловік і
жінок за категоріями співробітників

Теоретичний матеріал до Теми 5

Корпорація і споживачі
Основні принципи взаємовідносин із споживачами передбачають наступне:
● забезпечення клієнтів та споживачів товаром та послугами гідної якості;
● забезпечення гідного, високого рівня обслуговування;
● забезпечування піклування через товари та послуги про поліпшення здоров’я клієнтів та
їхню безпеку;
● у процесі рекламування товарів та послуг поважати гідність споживачів та відповідність
їхній культурі;
Серед основних етичних принципів у взаємовідносинах із споживачами успішних та
ефективних компаній передусім такі: - принцип відкритості; - принцип довіри; - принцип
довгострокових відносин; - принцип лояльності.
Принцип відкритості Принцип відкритості розкривається у праві споживача прямо
звертатись на фірму-виробник із скаргами та пропозиціями та в доступі до всієї необхідної
споживачеві інформації. Будуючи відносини «виробник-споживач» на принципі
відкритості, компанія отримує значні переваги. Так, всі дзвінки та листи споживачів
узагальнюються з метою внесення в товари вдосконалень. Отже, налагодження такого
зворотнього зв’язку із клієнтами важливе не тільки з моральної, але і з маркетингової та
виробничої точки зору. Прикладами налагодження такого зв’язку може бути інформація з
адресою, контактними телефонами та пропозиціями звертатись до виробника із скаргами
та пропозиціями, що друкується зараз майже на всіх видах товарів.
Принцип довіри Застосування принципу довіри розповсюджується від можливості
повернути товар до більш складних форм взаємозв’язків із клієнтами. Принцип довіри
розкривається в тому, що разом із товаром споживач знаходить надійного партнера –
виробника, якому можна довіряти. Така довіра до виробника має підтверджуватись
можливістю повернути товар, який не просто несправний, а просто тому, що він не
подобається споживачу.
Принцип довгострокових відносин Принцип довгострокових відносин спирається на
маркетингові дослідження і полягає в тому, що збереження прихильності вже існуючих
клієнтів стане дешевше, ніж залучення нових та спроби повернути вже втрачених.
Довгострокові етичні відносини з клієнтами із відповідним рівнем якості товарів та послуг
сприяють особливому привабливому клімату та позитивному іміджу компанії.
Принцип лояльності Лояльність клієнта розуміється як непорушний емоційний
довгостроковий вибір - прив’язаність споживачів до певних товарів, брендів, компаній
тощо. Це відбувається завдяки не тільки добре наданим послугам але і особливому
емоційному комфорту клієнтів при спілкуванні з представниками компаній. Принцип
лояльності покладений за основу управління взаємовідносинами з клієнтами ( CMR -
Customer Relationship Management). Під управлінням взаємовідносинами з клієнтами
розуміється маркетингова стратегія. Суть цієї стратегії полягає в зборі інформації про
клієнтів на всіх стадіях взаємовідносин (залучення, утримання, лояльність) із
використанням новітніх управлінських та інформаційних технологій та використання цих
знань в інтересах як клієнтів так і бізнесу. В сучасному періоді змін індустріальної
економіки фактор цінових знижок може не бути істотним для появи лояльності у клієнтів.
В нових умовах основну роль починає відігравати саме корпоративна репутація, що
створювалась впродовж років. Відносини між підприємствами та споживачами регулює
ринок, який контролює ці відносини. Як нам відомо, виробник хоче одержувати
максимальний прибуток, але це можливо лише у випадку, коли він донесе до споживача
те, що хоче сам споживач. Але існують ще випадки, коли продукція не буде продана: ●
якщо вона не буде відповідати стандартам споживача; ● коли на продукцію буде
встановлена дуже висока ціна. Система відносин між підприємствами та споживачами
буде успішно працювати за виконання таких умов: отримання споживачем достатньої
кількості інформації про продукцію даного підприємства та можливості вільного вибору,
тобто споживач має свободу у виборі того, що він хоче придбати. Одна з головних
проблем у цій системі відносин - це безпечність продукції і відповідність її характеристик
та функцій меті і призначенню її створення. Підприємства повинні гарантувати
безпечність своєї продукції, покращувати стандарти контролю якості, зовнішнього
вигляду товару, а також контролю за процесом виготовлення, дотримання технології
виробництва. В ринковій системі, коли у відносини вступають виробник, продавець і
споживач, система захисту прав споживачів дуже ускладнюється. Вона здійснюється у
тому випадку, коли продавець, не цінує репутацію своєї фірми, пропонуючи споживачеві
неякісну продукцію. Але випускаючи в цілому якісну продукцію, виробник частіше за все
замовчує про побічні наслідки в процесі її споживання. В цьому випадку споживач
повинен сам перевіряти якість і безпечність продукції. В наш час, особливо у країнах з
розвинутою економікою, набув популярності рух споживачів за захист своїх прав. Зараз
вони виступають як єдине ціле, як єдина маса, а не поодиноко. Захист їх прав проводиться
різними методами, а саме публікаціями в газетах, журналах, проведення консультацій із
захисту їх прав, незалежні експертизи товарів, подання позовів на підприємство, що
продає та випускає неякісну продукцію. Під впливом цього суспільного руху в більшості
країн були прийняті спеціальні закони про захист прав споживачів. У 1985 році
Генеральна Асамблея ООН розробила Керуючі засади для захисту прав споживачів з
такими цілями: ● співпраця країн у боротьбі зі шкідливою діловою практикою
підприємництва на національному і міжнародному рівнях, яка негативно відображається
на споживачах; ● заохочення створення ринкових умов, які дозволяють споживачам мати
великий вибір продукції при більш низьких цінах; ● заохочення високого рівня етичних
норм поведінки тих, хто зв'язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для
споживачів. Як згадувалося раніше, в Україні для забезпечення захисту прав споживачів
створено Державний комітет України у справах захисту прав споживача. Корпорація та
інвестори В основі взаємовідношення із інвесторами покладені такі принципи: ● зберігати
та помножувати активи власників; ● із увагою ставитись до їхніх пропозицій та
зауважень. Сьогодні на ринку з’являється новий тип інвесторів - «етичних інвесторів», а
інвестиції починають набувати позитивну чи негативну оцінку. Віднесення інвестицій до
етичних або неетичних відбувається на основі негативних або позитивних критеріїв. До
інвестицій, що виділені на основі негативних критеріїв відносяться: - продаж та торгівля
зброєю; - атомна енергетика; - тютюнова промисловість; - інвестиції в компанії із країн з
 репресивним режимом та інші. До інвестицій, що виділені на основі позитивних критеріїв
відносяться: - виробництво обладнання для контролю та аналізу оточуючого середовища;
- енерго- та ресурсозберігаючі технології; - інвестиції в етичні компанії та інші.
Керівництво компанії може також зловживати інвестиціями, використовуючи доходи та
ресурси для власного збагачення. Менеджери використовують багато засобів нечесного
одержання грошей, які по праву належать акціонерам. Найбільш часто застосовують
такий спосіб як шахрайські операції зі статтями видатків. Інший відомий хід - завищення
рахунку з наступним поділом різниці між завищеною та реальною сумою рахунку з
постачальником. І нарешті, існує практика продажу секретів компанії конкуренту або її
використання для гри на фондовій біржі.
В умовах сьогодення якість продукції формується під впливом таких важливих чинників:
активне прагнення підприємств до оперативного використання досягнень науково-
технічного прогресу; ретельне вивчення вимог внутрішнього і міжнародного ринків, а
також потреб різноманітних категорій споживачів; інтенсивне використання творчого
потенціалу персоналу через навчання, виховання, систематичне підвищення кваліфікації,
різноманітну мотивацію матеріального та морального характеру.
У світовій практиці широко використовуються системи менеджменту якості за
стандартами ISO серії 9000 (вимоги до системи управління), екологічного менеджменту за
стандартами ISO серії 14000 (вимоги до управління навколишнім середовищем),
статистичні методи керування якістю, концепція загального управління якістю — TQM
(Total Quality Management), концепція “Шість сигм”, принципи бенчмаркінгу, методи
“кайзен”, “канбан” “поке-ека”, “хосін канрі”, реінженіринг.
Найпоширенішою є система управління якістю за стандартом ISO 9000. ISO (International
Organization for Standartization) — міжнародна організація зі стандартизації, яка була
створена делегатами 26 країн у 1947 р. Головне завдання ISO — сприяти розробці
всесвітньо визнаних стандартів, правил та інших аналогічних документів з метою
полегшення міжнародного обміну в усіх галузях народного господарства [6 ].
Стандарт ISO 9001:2001 встановлює вимоги до системи управління якістю, якщо
підприємство має необхідність продемонструвати свою спроможність поставляти
продукцію, що відповідає вимогам споживачів та галузевим вимогам; зорієнтоване на
підвищення задоволеності споживачів завдяки результативному застосуванню системи.
Стандарт ISO 9001 регламентує такі аспекти діяльності підприємства:
 визначення політики і цілей; розробка планів;
 аналіз їх виконання і вимір ефективності;
 проведення коригувальних і попереджуючих дій.
Крім того, визначені вимоги до забезпечення системи управління якістю різними видами
ресурсів (персоналом, устаткуванням, виробничим середовищем тощо).
Стандарт містить вимоги до етапів життєвого циклу продукції і послуг:
 проведення маркетингових досліджень;
 розробка нових видів продукції і послуг;
 закупівля продукції і послуг;
 виробництво продукції і послуг та контроль їх якості;
 продаж та постачання продукції іпослуг споживачам.
Перераховані етапи представлені у вигляді "петлі якості" (рис.) [ 7 ]
Теоретичний матеріал до Теми 6
Соціальна відповідальність – це усвідомлення суб’єктами соціальної держави єдності
соціального простору , свідоме виконання своїх обов’язків перед співгромадянами,
суспільством, державою. У феномені соціальної відповідальності домінує моральний
компонент , який має бути підкріплений юридичною відповідальністю. Соціальна
відповідальність як концепція заохочує кожну людину враховувати інтереси суспільства,
беручи на себе відповідальність за вплив своєї діяльності на інших людей, громади та
навколишнє середовище в усіх аспектах. Соціальна відповідальність має складну та
багаторівневу структуру.

Екологічний напрям соціальної відповідальності акцентує увагу передусім на ролі

підприємств у збереженні довкілля і виробництві екологічно чистої продукції. Водночас,
на наше глибоке переконання, немає сенсу говорити про соціальну відповідальність лише
бізнесу . Соціальну відповідальність (в тім числі, екологічну) несе, в першу чергу ,
держава в особі її законодавчих і виконавчих органів різних рівнів. Соціальну
відповідальність мають також усі люди – члени суспільства.

У сучасних у мовах екологічна відповідальність є лише однією із складових соціальної

відповідальності, проте у період становлення останньої вона була її домінантою.
Посилення уваги суспільства до соціального компоненту відповідальності зумовлено
загальною соціалізацією економічного життя, розвитком теорії людського капіталу,
концепцій людського розвитку та соціального капіталу .

До визначення сутності екологічної відповідальності немає єдиного підходу. Екологічна

відповідальність по різному інтерпретується представниками економічних напрямів.
Згідно класичного підходу, екологічна відповідальність виникла під дією екологічного
законодавства: щоб уникнути санкцій, підприємства змушенні були переглянути свою
екологічну політику і вжити заходів для зменшення негативного впливу своєї діяльності
на навколишнє середовище. Згідно неокласичного підходу, екологічна відповідальність є
наслідком не лише нормативно-правових обмежень, а й моральної відповідальності
виробників за заподіяння шкоди природі.

Концепція сталого розвитку є органічним синтезом класичних та неокласичних підходів.

Вона поєднує у собі обмеження, встановлені екологічним законодавством, та моральні
зобов’язання представників бізнесу. Згідно цієї концепції, екологічна відповідальність
перестає бути чимось примусовим, вона перетворюється у внутрішні правила ведення
бізнесу. Проте, зазначимо, що дотримання компанією принципів екологічної
відповідальності не завжди відбувається лише з метою збереження навколишнього
середовища, в цьому є і певна фінансова вигода.

Стратегія екологічного маркетингу стала новим концептуальним підходом до визначення

екологічної відповідальності на основі аналізу екологічної свідомості населення, її
розвитку та трансформації. Ідейними засновниками цієї стратегії стали К. Хенніон
(Hennison) та К. Кіннеар (Kinnear). Згідно даної концепції потрібно змінювати екологічну
поведінку населення за допомогою інструментів маркетингу та гнучких методів
трансформації поведінки таким чином, щоб вона стала екологічно орієнтованою.
Вважаємо, що положення даної концепції є надзвичайно цінними для соціально-
екологічного моніторингу, адже аналіз змін у екологічній свідомості та поведінці
населення є важливою інформацією для дослідження глобальних екологічних проблем.
Екологічно орієнтоване споживання є одним з найважливіших виявів екологічної
відповідальності.

Розглянемо етапи становлення екологічної відповідальності. З 1970-х років людство

почало активно перейматися екологічними проблемами, науковці сконцентрували свої
зусилля на дослідженні причин порушення екосоціального балансу та пошуках шляхів
поліпшення екологічної ситуації.

Створення Шведської Національної Агенції захисту навколишнього середовища (SNAEP)

у 1967 році визнається першим нормативним кроком до вирішення екологічних проблем у
світовій практиці [8]. У 1970 році таку ж агенцію було створено у США, наслідком чого
стало швидке прийняття нормативних актів щодо якості повітря та води.

У 1973 році розпочала свою роботу Програма захисту навколишнього середовища при
Організації Об’єднаних Націй. Загальносвітова стурбованість екологічними проблемами
наростала впродовж наступних років, разом з тим збільшувалась кількість нормативних
документів, що регламентували видобуток природних ресурсів та обмежували
забруднення довкілля. Екологічне законодавство розросталось надшвидкими темпами –
все більше країн запроваджували свої власні екологічні обмеження та встановлювали різні
види відповідальності за їх порушення. Для прикладу, тільки в Європі налічується понад
300 законодавчих актів, які регулюють відносини в екологічній сфері.

Важливим кроком у вирішенні екологічних проблем стало засідання Міжнародної Комісії

з питань екології та розвитку (World Commission on Environment and Development) у 1984
році. Підсумком роботи Комісії стало визначення нового напряму економічного розвитку,
за якого задоволення потреб сучасного покоління не повинно відбуватися за рахунок
можливостей прийдешніх поколінь задовольняти їх потреби. Саме концепцію збереження
природи без шкоди для економічного розвитку покладено в основу Концепції сталого
розвитку [4].

У 1991 році на другій світовій конференції у Роттердамі, присвяченій проблемам

екологічного менеджменту, було запропоновано стратегічну концепцію розвитку
організацій для досягнення принципів сталого розвитку. Основною складовою цього
документу була екологічна компонента. У доповіді прем’єр-міністра Норвегії
наголошувалось, що саме міжнародні корпорації з мінімальним втручанням урядів країн
повинні визнати свою відповідальність перед суспільством та природою. Тобто
становлення соціальної відповідальності бізнесу розпочалось саме з екологічного аспекту,
який, на наш погляд, й нині залишається одним з найважливіших її вимірів [4]. Концепція
екологічної відповідальності у собі органічно поєднує елементи концепції сталого
розвитку та корпоративної соціальної відповідальності.

В рамках становлення феномену глобальної екологічної відповідальності чітко виділено

дві тенденції. По-перше, світова спільнота дійшла висновку, що повинна існувати
глобальна відповідальність за стан довкілля. Саме це підкреслюється у численних
міжнародних домовленостях та регламентовано багатьма угодами. По-друге, громадяни, з
одного боку, щоразу більше переймаються тим, як вплине несприятлива екологічна
ситуація на їх повсякденне життя, а, з іншого боку, їх цікавить, як вони можуть сприяти
вирішенню екологічних проблем, які їхні дії можуть поліпшити екологічну ситуацію.
Тобто, йде мова про зародження у суспільстві концепції екологічної відповідальності.

Суть екологічної відповідальності виявляється через три основні функції: стимулюючу,

компенсаційну та превентивну, і полягає в збереженні сталого балансу економічних та
екологічних інтересів у процесі господарської діяльності на базі попередження,
скорочення та відновлення втрат у природному середовищі.

Виявом стимулюючої функції є наявність економічних та нормативно-правових стимулів

до охорони довкілля. Компенсаційна функція екологічної відповідальності полягає у
відшкодуванні збитків, завданих навколишньому природному середовищу у грошовому
чи натуральному виразі. Превентивна функція реалізується у формі примусових засобів
впливу на поведінку учасників екологічних відносин шляхом застосування покарання та
відшкодування завданих збитків [1].

Одним з найпоширеніших підходів до визначення екологічно відповідальної компанії є

підхід, в основі якого лежать три критерії: дотримання екологічних зобов’язань,
енергетичний та сировинний менеджмент, й ефективне залучення стейкхолдерів.

Незважаючи на відмінності у природозберігаючій діяльності, компанії, зазвичай,

дотримуються приблизно однакового алгоритму мінімізації негативного впливу своєї
діяльності на навколишнє середовище. Основними елементами екологічної
відповідальності бізнесу є:

1. Запровадження корпоративної екологічної політики. Компанії, які намагаються

мінімізувати шкоду для природи, заподіяну своєю діяльністю, зазвичай, приймають
систему екологічних принципів та стандартів. Як мінімум, більшість таких заяв
виражають повагу компанії до навколишнього середовища на всіх стадіях виробництва,
проголошується дотримання компанією екологічного законодавства, провадиться відкрита
екологічна політика, згідно якої працівники, партнери, члени місцевої громади та інші
зацікавлені сторони інформуються про можливу екологічну шкоду від діяльності
компанії. Зазвичай, вичерпну інформацію про екологічну політику організацій подано їх
веб-сайтах.

2. Екологічний аудит. Для того, розробити основні засади екологічної політики, визначити
її основні напрями компанії використовують спеціальну процедуру екологічного аудиту,
яка дозволяє оцінити реальні масштаби екологічної шкоди від діяльності організації.
Мета екологічного аудиту полягає у визначенні основних ресурсів, необхідних для
функціонування організації та обсягів їх споживання, а також в одержанні науково
обґрунтованих висновків про міру впливу діяльності компанії на навколишнє природне
середовище (атмосферні викиди, забруднення водойм, відходи процесу переробки тощо).
Екологічний аудит проводиться компанією добровільно, він допомагає визначити
пріоритетні напрями екологічної політики організації як у довго-, так і в короткостроковій
перспективі, та визначитися з системою заходів, від яких буде максимальна користь
оточуючому середовищу та організації

Узагальнено екологічний аудит можна визначити як систему заходів, спрямованих на

оцінювання впливу діяльності компанії чи її природо-збережувальних дій на навколишнє
середовище.

Поняття екологічного аудиту є досить широким, з огляду на це компанії використовують

різні його види:

Перевірка відповідності діяльності організації нормативним екологічним нормам та її

екологічній політиці (compliance audit) – найбільш поширений тип екологічного аудиту ,
який використовують практично усі компанії-виробники;
Проблемний аудит (issues audit) полягає в оцінюванні того, як діяльність компанії впливає
на глобальні екологічні проблеми (світове забруднення атмосфери, руйнування озонового
шару, споживання енергії тощо). Цей тип аудиту також використовують для екологічної
оцінки конкретних проектів;
Оцінювання безпечності роботи для працівників компанії та можливого негативного
впливу на їх здоров’я (health and safety audit);
Оцінювання екологічної ситуації певної території (сучасний стан та перспектива). Цей тип
аудиту (site audit) компанії використовують при прийнятті рішення про передислокацію
виробництва, відкриття нових представництв тощо;
Корпоративний аудит(corporate audit) передбачає повну аудиторську перевірку компанії –
перевірку її екологічної політики, основних виробничих та технологічних процесів;
Аудит товарного циклу (product or life cycle audit) передбачає аналіз впливу продукції
компанії на екологічну ситуацію на стадії її розробки, виробництва, реалізації,
споживання, а також під час переробки відходів.
3. Залучення працівників до екологічних ініціатив. Керівництво екологічно
відповідальних міжнародних компаній переконане, що ефективною екологічна політика
компанії може бути лише за умови, що і менеджмент, і співробітники, і члени їх сімей
переймаються екологічними проблемами та намагаються долучитися до їх вирішення. З
цією метою корпорації реалізовують цілу низку екологічних освітніх проектів, в рамках
яких відбувається інформування працівників про те, який вплив на навколишнє
середовище чинить їх робота, як вони можуть сприяти поліпшенню екологічної ситуації
своїми діями(екологічне виховання дітей, сортування сміття, придбання продуктів,
виготовлених з найменшою шкодою для природи тощо). Деякі організації мають
спеціальні програми для тих працівників, які виявляють неповагу до навколишнього
середовища та не дотримуються корпоративних екологічних принципів. Тобто компанії
утверджують екологічну відповідальність працівників крізь призму екологічної етики.
4. «Зелене постачання». Для того, щоб забезпечити екологічність товарів та виробничих
процесів, підприємства намагаються обирати так званих «зелених постачальників». Такі
постачальники поста чають товари та надають послуги, які є менш шкідливими для
навколишнього середовища. Деякі компанії об’єднуються у купівельні групи, щоб, з
одного боку, показати наявність попиту на «зелену» сировину, а, з іншого боку, змусити
поста чальників застосовувати природозберігаючі технології.

При виборі постачальників екологічно відповідальні компанії керуються не лише ціною та

якістю товарів, але й їх екологічністю. Тобто, сировина та матеріали повинні, по-перше,
задовольняти внутрішні вимоги екологічних стандартів виробництва компанії, по-друге,
вони мають видобуватися чи виготовлятися за природозберігаючими технологіями, по-
третє, для їх доставки повинні використовуватись найбільш екологічні транспортні схеми.

5. Виробництво «зелених» товарів. Виробники намагаються зробити свою продукцію

екологічнішою шляхом використання для її виготовлення екологічно чистих матеріалів,
застосування інноваційних технологій переробки відходів, використання технологій
замкнутих циклів.

Традиційно вважають, що найбільшими забруднювачами планети є підприємства, які

працюють в енергетичній, хімічній, металургійній промисловості. Проте стрімкий
розвиток інформаційних та комунікаційних технологій активізував проблему
інформаційного брухту (e-waste). Так, у світі активовано понад 4 мільярди мобільних
телефонів, тоді як населення 6,8 мільярдів осіб. Таким чином, мобільних телефонів на
планеті більше, ніж комп’ютерів, телевізорів та автомобілів. Бажання людей йти в ногу з
часом призводить до частої заміни техніки. У середньому комп’ютер замінюють через 42
місяці після покупки, тоді як мобільний телефон змінюють кожні 17 місяців. За даними
EPA, близько 130 мільйонів мобільних телефонів викидають щорічно, а це, в свою чергу,
створює 65 тис. тон відходів електроніки [4].

Спеціальним інструментом, який дозволив компаніям чітко визначати цілі

природозахисної діяльності, досягати їх та постійно вдосконалювати екологічні заходи,
стала система екологічного управління (Environmental Management System). Дану систему
втілено в стандартах екологічного менеджменту ISO 14000 (Environmental Management
Standards), запропонованих Міжнародною організацією стандартизації. Над розробкою
цих стандартів працювали понад 50 країн, даний стандарт використовується більше, ніж у
100 країнах [7].

В основу екологічного управління покладено чотирирівневу структуру, яка передбачає:

аналіз екологічних проблем та вияв найгостріших з них; визначення екозбережувальних
цілей та планування основних заходів для їх досягнення; реалізацію заходів; аналіз, оцінка
ефективності запропонованих заходів, виявлення шляхів удосконалення екологічної
політики. Реалізація екологічної політики компанії повинна здійснюватися у суворій
відповідності з екологічним стандартом. Саме для цього передбачено проведення
екологічного аудиту, імплементацію системи екологічного управління, та документування
усіх процесів. До переліку стандартів включено: ISO 14001-98. Системи управління
навколишнім середовищем. Вимоги та керівництво до застосування.; ISO 14004-98.
Системи управління навколишнім середовищем. Загальні керівні вказівки щодо
принципів, систем і засобів забезпечення функціонування; ISO 14010-98. Керівні вказівки
з екологічного аудиту (замінено ISO 19011); ISO 14011-98. Керівні вказівки з екологічного
аудиту. Процедури аудиту. Проведення аудиту систем управління навколишнім
середовищем. (замінено ISO 19011); ISO 14012-98. Керівні вказівки з екологічного аудиту
(замінено ISO 19011). Керівні вказівки з екологічного аудиту. Кваліфікаційні критерії до
аудиторів в області екології. (замінено ISO 19011); ISO 14015. Екологічне управління.
Екологічне оцінювання виробничих площадок та організацій (проект міжнародного
стандарту); ISO 14020-99. Екологічні етики та декларації. Основні принципи; ISO 14021-
2000. Екологічні етики та декларації. Самедекларовані екологічні заяви; ISO 14024-2000.
Екологічні етики та декларації. Екологічне маркування типу І. Принципи і процедури; ISO
14031-2001. Управління навколишнім середовищем. Оцінювання екологічної
ефективності. Загальні вимоги.; ISO 14040-99. Управління навколишнім середовищем.
Оцінювання життєвого циклу. Принципи і структура; ISO 14041-2000. Управління
навколишнім середовищем. Оцінювання життєвого циклу. Визначення цілі, області
дослідження та інвентаризаційний аналіз; ISO 14040-99. Управління навколишнім
середовищем. Словник. [7]

Екологічне законодавство України представлене кодексами й частковими, окремими

(поресурсовими) законами, які регулюють окремі питання охорони довкілля, Указами
Президента України й постановами Кабінету Міністрів України, а також відомчими
нормативно-правовими документами. Основним нормативно-правовим актом в системі
екологічного законодавства є Закон України «Про охорону навколишнього природного
середовища». Проте норми даного Закону не в змозі врегулювати всі екологічні охоронні
відносини. У Земельному, Лісовому, Водному кодексах, Кодексі про надра та ін. законах
викладено правові приписи, на основі яких регулюються особливості охорони
відповідного природного об’єкта. Таким чином, в У країні існує ціла низка нормативних
документів, які регулюють екологічні правовідносини. Тобто немає єдиного документа,
який би чітко визначав концепцію сталого розвитку і межі екологічної відповідальності за
скоєння екологічних правопорушень.

Оптимальним варіантом впорядкування екологічного законодавства є розробка та

прийняття Екологічного кодексу як основи екологічного права. В Екологічному кодексі
потрібно чітко виписати завдання національного екологічного законодавства, об’єкти
охорони навколишнього середовища, принципи охорони довкілля, а також правовий
режим використання та охорони конкретних природних ресурсів. У Кодексі слід
приділити особливу увагу питанням еколого-правової відповідальності як окремих
громадян, так і підприємств та організацій.

Сьогодні також гостро стоїть потреба законодавчої регламентації екологічно безпечного

виробництва, адже в У країні нормативно не закріплені такі терміни як «органічний
продукт», «екологічний продукт»,«біологічний продукт». Довільне використання цих
понять неприпустиме. Для прикладу, використання виробниками формулювання
«екологічно чистий продукт» або ж «вирощено в екологічно чистій зоні» лише вводить в
оману покупців. Використання таких фраз є не правомірним, оскільки такі поняття не
мають під собою законодавчого підґрунтя. У вітчизняному законодавстві існують терміни
«екологічно безпечний» та «екологічно збалансований», проте вони не свідчать про якість
продукції. Рівень екологічної відповідальності більшості українських виробників
залишається досить низьким, саме тому законодавча регламентація екологічного
маркетингу може стати ефективним інструментом у стимулюванні екологічно безпечного
виробництва.

Важливим напрямом підвищення рівня індивідуальної та колективної екологічної

відповідальності є екологічна освіта. Суть екологічної освіти полягає в тому, щоб кожна
людина могла усвідомити пріоритетні загальнолюдські цінності, щоб кожна людина знала
про основні джерела порушення природної рівноваги, щоб кожна людина віддавала собі
звіт за скоєне як перед собою, так і перед сім’єю, суспільством, державою в цілому [3]. У
процесі утвердження екологічної відповідальності важливе значення має як формальний,
так і неформальний аспекти екологічної освіти. Тобто для становлення екологічної
культури, яка є переду мовою виникнення екологічної відповідальності, необхідні як
розвиток екологічної складової навчальних програм(від дошкільної освіти до вищої), так і
участь молоді в екологічних ініціативах локального й регіонального рівнів, інформування
через засоби масової інформації, активне залучення до екологічних проектів. Ретельно
підібрані матеріали сприятимуть формуванню у громадян цілісного у явлення про
біосферу, розумінню органічного взаємозв’язку між суспільством та навколишнім
середовищем, ролі довкілля у житті людини і суспільства, необхідності охорони природи
та раціонального використання ресурсів, виховання особистої відповідальності за стан
навколишнього середовища.

Громадян потрібно інформувати про екологічні проекти, які проходять на різних

рівнях(локальному, регіональному, національному та міжнародному), про можливості у
часті у екотренінгах, про волонтерські ініціативи. Екологічна освіта повинна стати
освітою впродовж життя (long-life education), а не обмежуватися стінами навчального
закладу. Факторами формування екологічної відповідальності дорослого населення
можуть бути: екологічна освіта на виробництві, участь працівників в екологічних
проектах підприємства-роботодавця, залучення до громадських екологічних ініціатив на
волонтерських засадах, інформування про екологічні загрози у засобах масової
інформації.

Екологічно відповідальні компанії та організації надають перевагу розміщенню

електронних варіантів публікацій на веб-сайтах, адже зменшення випуску друкованої
продукції сприяє суттєвій економії паперу. З іншого боку, за рахунок таких заходів можна
суттєво скоротити витрати, пов’язані з друком. Разом з тим, електронний варіант
публікацій (якщо це комерційний проект) значно дешевший від його паперового аналога,
отже, більше людей зможуть отримати до нього доступ.

Теоретичний матеріал до Теми 7

Соціальне партнерство є системою відносин між роботодавцями, їх організаціями і
об'єднаннями та найманими працівниками, профспілковими організаціями і їх
об'єднаннями й органами виконавчої влади, що складаються у процесі співробітництва,
пошуку компромісів і підготовки ними узгоджених рішень з питань соціально-трудових
відносин.

Соціальне партнерство повинно виконувати чотири основні функції:

1) захисна – вирівнювання шансів партнерів, недопущення зміни умов співробітництва на

користь однієї зі сторін;

2) стабілізаційна – забезпечення стабільності правових, виробничих чи трудових відносин,

страхування від різних конфліктів, зривів умов домовленостей чи визначених на
документальному рівні ризиків;

3) організаційна – гласність і чітко визначений порядок визначення умов чи укладання

угод, їх стандартизація тощо;

4) миротворча – на період дії домовленостей не допускаються конфлікти, не висуваються

нові вимоги.
Реалізація функцій може бути досягнута при дотриманні принципів: законності;
збалансованості економічних інтересів сторін; прозорості; гарантії виконання
домовленостей; довіри та взаємоповаги; відповідальності сторін.

Види партнерства залежать від того, на якому рівні (держава, підприємство, регіон, місто
тощо) і в якій сфері суспільних відносин воно розглядається, хто виступає партнером у
взаємостосунках.

Соціальний діалог:

- категорія ринкового суспільства, яка виникає на певному етапі його зрілості, -

економічної, соціальної, правової – разом із появою цивілізованого ринку праці та
профспілок як представників працівників;

- процес узгодження між суб’єктами соціального партнерства напрямів розвитку

економічної та соціальної політики держави, галузі, регіону, який включає комплекс їх дій
при прийнятті рішень, встановленні стратегічних цілей і розробленні програм розвитку з
урахуванням інтересів працівників, роботодавців та держави в цілому;

- основний прояв такого суспільного явища, як соціальне партнерство.

Поняття «соціального діалогу» як специфічного типу суспільних відносин можна

характеризувати як цілком визначене і системне. У його змісті можна виділити чотири
ознаки:

1) система взаємодії з приводу регулювання трудових та інших безпосередньо пов’язаних

з ними відносин;

2) суб’єкти – працівники (представники працівників), працедавці (представники

працедавців), органи державної влади, органи місцевого самоврядування;

3) мета – забезпечення балансу реалізації інтересів працівників і працедавців;

4) ареал регульованих відносин – соціально-трудові та безпосередньо пов’язані з ними

економічні і політичні відносини, наприклад, питання власності та її перерозподілу,
питання формування державної політики у сфері праці.

Здобутками соціального партнерства та соціального діалогу є такі ключові практики у

світі праці, як восьмигодинний робочий день, охорона материнства, політика ліквідації
дитячої праці та інші прогресивні стратегії соціально-економічного розвитку.

Соціальне партнерство має за мету вирішення проблемних питань, які виникають в

процесі реалізації працівниками права на працю, на основі принципів компромісу та
забезпечення мінімальних гарантій для працівників.

Соціальне партнерство в Україні проявляється в таких основних формах:

- проведення спільних консультацій щодо регулювання соціально-трудових відносин;

- ведення колективних переговорів з укладення колективних договорів і угод;

- розгляд і вирішення розбіжностей, що можуть виникати між соціальними партнерами, та
колективних трудових спорів (конфліктів);

- участь працівників в управлінні організацією.

Система колективно-договірного регулювання є центральною ланкою ринкової моделі

організації оплати праці та основною формою, через яку реалізується соціальне
партнерство в сфері оплати праці. Роль угод і колективних договорів на сучасному етапі у
світі настільки зросла, що систему регулювання трудових відносин у багатьох країнах
називають колективно-договірною системою.

Відповідно до Закону України «Про оплату праці» та Закону «Про колективні договори та
угоди», договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на
основі системи угод, що укладаються на національному (генеральна угода), галузевому
(галузева (міжгалузева) угода), територіальному (територіальна угода) та локальному
(колективний договір) рівнях відповідно до законів.

Генеральною угодою регулюються основні принципи та норми реалізації соціально-

економічної політики та трудових відносин, міжгалузеві співвідношення в оплаті праці.
На галузевому рівні регулюються норми соціально-трудових відносин з урахуванням
особливостей техніко-технологічних та організаційних умов виробництва і праці,
встановлення міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці тощо.

Колективний договір – це єдиний нормативний акт на рівні підприємства, в якому повинні

закріплятися усі умови, розміри та порядок оплати праці працівників. Колективний
договір виконує такі функції: захисту інтересів обох сторін трудових відносин; організації
трудових відносин; установлення та підтримання стабільності в трудових відносинах.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників в Україні здійснюється на

основі системи тарифних угод на всіх рівнях управління, які досягаються в результаті
колективних переговорів. Існує декілька видів угод, що укладаються на таких рівнях:
державному, міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна
угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору).

На державному рівні переговори проводяться між Кабінетом Міністрів і Радою Федерації

профспілок України. Результатом переговорів має бути укладення Генеральної
(міжгалузевої) тарифної угоди, яка досягається з урахуванням консультацій з галузевими
державними органами управління, концернами, асоціаціями, радами підприємств, радами
підприємців, а також галузевими та іншими профспілками або спілками (об'єднаннями)
трудящих.

Узагальнюючи накопичений досвід, можна стверджувати, що колективно-договірне

регулювання оплати праці має на меті встановлення заробітної плати на рівні, що
задовольняє потреби всіх сторін угоди. Шляхи досягнення такої мети визначаються
принципами соціального партнерства: законність, добровільність, рівноправність сторін,
пошук компромісних рішень, прагнення уникнути конфлікту, взаємоповага сторін,
обґрунтованість і реальність вимог і зобов’язань сторін, відповідальність сторін за
невиконання прийнятих рішень. Усі ці принципи є незаперечними, їх дотримання
гарантує результативність переговорів.

В Україні створено спеціальні органи, які здійснюють повноваження у сфері соціального

партнерства - Національна рада соціального партнерства, Національна служба
посередництва і примирення. Згідно з Положенням Національна служба посередництва і
примирення (НСПП) є постійно діючим державним органом, створеним Президентом
України для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів).

До недоліків колективно-договірного регулювання оплати праці також можна віднести:

відсутність регулювання міжгалузевих співвідношень мінімальних та максимальних
тарифних ставок робітників, застосування застарілих, що не відповідають ринковим
засадам, методів розрахунку збільшення фондів оплати праці на підприємствах;
відсутність варіантів тарифних сіток робітників для різних видів виробництв, тощо.

Щодо напрямків вирішення зазначених проблем колективно-договірного регулювання

оплати праці, слід наголосити на таких заходах:

- необхідно чітко зафіксувати в законодавстві і неухильно дотримуватися розмежування

проблем, які вирішуються в генеральній та інших угодах, а також в колективних
договорах підприємств і організацій;

- генеральна тарифна угода має стати не декларацією про наміри сторін переговорного
процесу, які її укладають, а чітко фіксованими зобов’язаннями сторін, що перевіряються з
огляду на виконання, в частині регулювання заробітної плати;

- забезпечення науково-обґрунтованого підходу до формування тих чи інших положень

локальних нормативних актів.

Щодо відносин між владою та бізнесом, діалогу між державою та суспільством, то їх

варто будувати на таких принципах:

- щодо суспільства: держава бере на себе відповідальність за підвищення рівня життя

населення країни, забезпечення соціальних гарантій та безпеки, отримуючи натомість
легітимність влади та підтримку суспільства;

- щодо бізнесу: держава забезпечує гарантії прав власності, сприятливий

підприємницький клімат та сприяння бізнесу (у т.ч. орієнтованому на зовнішній ринок),
отримуючи замість того підтримку з боку національного капіталу та дотримання ним
установлених державою норм і правил;

- рівновага між суспільством і капіталом створюється за принципом: чесний бізнес –

підтримка суспільством його інтересів і дій ринкової економіки.

За умов формування соціального діалогу в такому руслі, вірогідно, що вирішення проблем

оплати праці в Україні і вихід її на європейський рівень стане лише питання часу.

Відомі дві моделі соціального партнерства:

1) трипартизм, система якої характерна для Німеччини, Швеції, Австрії та інших країн. У
регулюванні соціально-трудових відносин беруть участь держава, роботодавці та
представники найманих робітників;

2) біпартизм, яка практикується у тих країнах, де роль держави у регулюванні трудових

відносин незначна (США, Канада, Велика Британія).

У слаборозвинених країнах система соціального партнерства взагалі відсутня.

Стандарт SA 8000 був розроблений з метою сприяти постійному поліпшенню умов
наймання і здійснення трудової діяльності, виконання етичних норм цивілізованого
суспільства, а також для того, щоб компанії могли підтвердити використання соціально-
відповідальних підходів у своїй діяльності. Система менеджменту, заснована на вимогах
SA 8000, має загальні вимоги з ISO 9001. А наявність на підприємстві інших стандартів,
таких як ISO 9000, ISO 14000, OHSAS 18001 і т.д., доповнює стандарт SA 8000, за
безпечуючи основу для інтеграції в рамках загальної системи менеджменту, що веде до
скорочення ризиків і підвищення прибутковості компанії.

Стандарт ISO 26000 – це добровільна настанова з соціальної відповідальності і не є

документом, що передбачає сертифікацію, як, наприклад, ISO 9001 та ISO 14001. Згідно
ISO 26000 компанія включає такі компоненти, як захист прав людини, навколишнього
природного середовища, безпеку праці, права споживачів та розвиток місцевих общин, а
також організаційне управління та етику бізнесу. Тобто у керівництві враховані усі
принципи, які зазначені у Глобальній ініціативі ООН (документі, до якого приєдналося 6
тисяч компаній та організацій, серед яких 130 українських).

Цей міжнародний стандарт надає інструкції щодо основних принципів соціальної

відповідальності, ключових тем та питань, що мають відношення до соціальної
відповідальності, а також щодо шляхів впровадження соціально відповідальної поведінки
до існуючих стратегій, систем, практик та процесіворганізації. Він наголошує на
важливості результатів та діяльності у сфері соціальної відповідальності та її
удосконалення.

Цей міжнародний стандарт замислений як такий, що буде корисним для всіх типів
організацій у приватному, державному та неприбутковому секторах, для компаній
великих і малих, діючих у розвинутих країнах або країнах, що розвиваються. Хоча не всі
розділи цього міжнародного стандарту будуть однаково корисними для всіх типів
організацій, всі основні аспекти є придатними для кожного типу організацій. Кожна
організація самостійно визначає, що є придатним та важливим для неї шляхом власних
оцінок та діалогу з зацікавленими сторонами.

Теоретичний матеріал до Теми 8

Інформаційна політика компанії - один із ключових «м'яких» інструментів впливу на стан
конкурентоздатності бізнесу. Разом з тим немає показника діяльності компанії, який би
прямо відображав вплив грамотно вибудуваної й ефективно реалізованої інформаційної
політики. Хоча загальновизнано, що управління інформаційними потоками є ключовим
фактором становлення, розвитку бізнесу й залучення належної уваги з боку основних
учасників ринку.

Очевидно, що сьогодні в діловому середовищі об'єктивно назріла потреба формування

механізмів розкриття інформації про компанії.

Не випадково продовжує залишатись у фокусі суспільної уваги дискусія про ін-

формаційну політику й необхідність підвищення прозорості компаній, а також робота зі
створення формалізованих стандартів і механізмів розкриття інформації.
Основним завданням інформаційної політики, або управління інформаційними потоками,
є пошук прийнятного компромісу між необхідністю розкриття інформації й збереження
при цьому відомостей, які становлять комерційну таємницю.

У світовій практиці прийнято певний мінімальний обсяг інформації, яку необхідно

відкривати стороннім особам. Як правило, такий рівень інформації встановлюється
всілякими регуляторними організаціями, що створюють свої власні стандарти. Усе інше -
це та інформація, про розкриття або нерозкриття якої компанія приймає рішення
самостійно. На прийняття таких рішень найчастіше впливають поточні ринкові обставини
й особливості корпоративної культури. Утім, нерідко в цьому питанні чимале значення
має особиста позиція керівництва компанії.

Основне призначення інформаційної політики - представити діючий інструмент і правила,

згідно з якими співробітники компанії зможуть оцінити важли вість довіреної їм
інформації, зможуть уміло використати її в інтересах компанії. При цьому ризик
нашкодити основній діяльності компанії має залишатися мінімальним. Фактично, ідеться
про дотримування принципу «не нашкодь». Однак треба мати на увазі, що брак зрозумілої
інформації так само може шкодити діяльності й розвитку компанії, як і її надлишок. Усе
має бути в міру.

Для того, щоб відповісти на запитання, чи є інформаційна політика в компанії, треба

визначити, хто з перших осіб компанії відповідає за інформаційну політику, чи
поставлено перед ними завдання формування Інформаційної політики І чи наявні основні
документи, які регулюють інформаційну діяльність. Якщо перераховані фактори присутні,
то вже можна оцінювати успіхи або поразки в інформаційній діяльності компанії,
планувати її подальший розвиток. А от якщо чогось не вистачає, то варто задуматися над
розв'язанням зазначених проблем. І, насамперед, треба вирішити, хто на рівні вищого
керівництва компанії буде розв'язувати такого роду проблеми.

Ефективність розв'язку вищеокреслених проблем залежатиме від дотримання принципів

формування інформаційної політики у сфері корпоративної соціальної відповідальності.

Інформаційна політика має бути побудована на принципах рівноправності, оперативності,

повноти, вірогідності, доступності, регулярності, захищеності.

1. Принцип рівноправності:

підприємство забезпечує всім зацікавленим особам рівні права і можливості в одержанні й

доступі до інформації, зокрема забезпечує всім акціонерам та їхнім представникам рівні
права на одержання інформації і документів, що підлягають наданню, з урахуванням
винятків, установлених законом та установчими документами.

2. Принцип оперативності:

підприємство в можливо короткий термін інформує акціонерів, інвесторів, інвестиційне

співтовариство та громадськість про найбільш істотні події і факти, що зачіпають їхні
інтереси.

3. Принцип повноти:

підприємство надає про себе інформацію, достатню, щоб сформувати об'єктивне бачення
в акціонерів, інвесторів та громадськості в питанні, яке їх цікавить.
4. Принцип достовірності:

підприємство надає своїм акціонерам та інвесторам інформацію, що відповідає дійсності,

а також уживає всіх розумних заходів, щоб розповсюджувана інформація не була
перекручена.

5. Принцип доступності:

способи доведення значущої інформації до акціонерів, інвесторів та громадськості мають

забезпечувати вільний і необтяжливий доступ до такої інформації.

6. Принцип регулярності:

підприємство на регулярній основі надає своїм акціонерам, інвесторам та громадськості

Інформацію про себе за допомогою наявних у його розпорядженні засобів інформування.

7. Принцип збалансованості:

підприємство намагатиметься знайти баланс між відкритістю і прозорістю з одного боку, і

конфіденційністю - з другого, для забезпечення прав акціонерів на отримання Інформації
та обмеження доступу до «чутливої інформації».

8. Принцип захищеності:

підприємство застосовує допустимі законами способи й засоби захисту інформації, що

становить державну, службову й комерційну таємницю.

Поява нефінансових звітів тісно пов'язана із загальним розвитком концепції кор-

поративної відповідальності та сталого розвитку. Історію нефінансової звітності можна
умовно поділити на три етапи залежно від того, яку основну функцію виконували звіти.

Перші практичні спроби складання звітів були започатковані в Європі в 70-х роках XX
століття. Це були невеликі за обсягом документи, присвячені обмеженому колу питань, у
яких компанії пояснювали цільовій аудиторії, що й чому вони робили. Нерідко ці
публікації з'являлись у зв'язку з конфліктними ситуаціями, що виникали або всередині
компанії (серед працівників, з участю профспілок), або зовні (претензії громадських
організацій, мешканців тих або інших територій, критичні виступи в пресі).

Ці звіти рідко мали чітку періодичність, як правило, у них не проглядалася наступність

змісту.

Інформаційна функція нефінансових звітів залишається однією з найважливіших, але

тепер вона ґрунтовно доповнена іншими стратегічними завданнями.

Сьогодні ідея нефінансової звітності переважно обґрунтована такими аргументами,

важливими з погляду внутрішніх завдань компанії:

Інвестори й керівники компанії, особливо обмежені у виборі об'єктів або інструментів

інвестування, повинні брати до уваги всі ризики, пов'язані з об'єктом інвестування, а
також прагнути до того, щоб інвестиції не тільки виконували своє основне завдання
(підвищували вартість капіталу), а й працювали на благо суспільства. Пізніше з цього
аргументу виникли різні ініціативи соціально відповідальних інвесторів. Для компаній,
що працюють із такими інвесторами, або компаній, акції яких вільно обертаються на
фінансових ринках, настав час ураховувати їхні аргументи.
Зміни в глобальній економіці поставили на порядок денний питання про більш точну
оцінку вартості компаній, тому що в сучасних умовах компанія може створювати не
тільки цінності, які досить точно визначаються за допомогою міжнародних систем
бухгалтерського обліку, а й додану вартість, що не піддається такій оцінці. Розробка
системи такої оцінки-завдання майбутнього, але нефінансова звітність є кроком у це
майбутнє.
Нарешті, найбільш прагматичний аргумент: якщо діяльність в якій-не-будь сфері
ведеться, її результати варто вимірювати й оцінювати, інакше ця діяльність може
обернутися непередбаченими збитками.
У дослідженнях нефінансових звітів, проведених у різних країнах, звичайно
застосовується така класифікація.

Типи звітів за комплексністю:

Комплексний звіт - найбільш повний за змістом. Він має розкривати інформацію про
діяльність у трьох сферах: економічній, соціальній та екологічній (за триєдиним
підсумком). Проте організація, яка звітує, може свідомо обмежити коло тем, які вона має
намір представити у звіті. У цьому разі виходять тематичні документи.

Екологічний звіт. Із цих звітів починалася історія нефінансової звітності. До кінця 1990-х
років переважна більшість звітів були присвячені саме аналізу екологічних наслідків
діяльності компаній, а також тим заходам, яких вони вживають для зниження негативного
впливу на навколишнє середовище. Унаслідок розвитку методології звітності екологічні
теми стали тільки частиною комплексних звітів. Однак дотепер деякі компанії
продовжують публікувати лише екологічні звіти.

Соціальний звіт. До цього типу звітів звичайно відносять найрізноманітніші документи. У

тих випадках, коли компанія визначає свій звіт як соціальний, читач може знайти в ньому
інформацію про благодійні програми й акції компанії, програми партнерства на
територіях присутності, систему роботи з персоналом, програми у сфері охорони праці й
промислової безпеки, роботу зі споживачами тощо. Причому у звіті може опинитись як
один із перерахованих напрямів, так і всі відразу.

Може бути безліч комбінацій цих двох типів звітів, наприклад «соціальний і
екологічний», «екологічний і етичний», «екологічний і з охорони праці та здоров'я», «про
екологію й взаємодію з місцевою громадськістю», «про інвестиції в громадськість» і
просто «громадський звіт» або «звіт для громадськості».

Комплексний звіт. Комплексні звіти також супроводжуються різноманітними

підзаголовками, що вказують на тип документа: «про (корпоративну) соціальну
відповідальність», «про сталий розвиток», «про корпоративну відповідальність і сталий
розвиток» і т. ін. Незважаючи на те, що, як правило, усі ці визначення складені з кількох
слів, які мають стосунок до концепції корпоративної відповідальності, ці комбінації
мають значення й часто вказують на індивідуальне трактування компанією цього базового
поняття.

Типи звітів за передбачуваним характером використання.

Нефінансові звіти призначені для певної цільової аудиторії. Залежно від неї звіти
підрозділяються на такі види.

Зовнішні. Такі звіти адресовані, як правило, більшим групам зацікавлених сторін, які не
мають прямого стосунку до компанії. Ці документи припускають широку публічність і
доступність, однак можливі й варіанти (наприклад, цільове розсилання тільки певній групі
стейкхолдерів).

Внутрішні. У компанії може виникнути потреба обговорити свого діяльність не з

громадськістю взагалі, а, наприклад, зі своїми працівниками чи постачальниками. Мож-
ливо, зміст такого звіту буде мати досить камерний характер і включати питання, які не
цікаві широкій публіці або не призначені для неї. У такому разі внутрішній звіт
поширюється цільово і може бути доступний тільки цільовій аудиторії.

Сьогодні компанії можуть використати при підготовці звітів будь-які Інструкції й

рекомендації (орієнтуючись тільки на власну оцінку доцільності використання того або
іншого документа) або кілька інструкцій одразу, що дозволяє більш точно визначити й
подати істотні теми читачеві.

Компанії сьогодні використовують такі системи звітності.

Інструкція зі звітності у сфері сталого розвитку (Глобальна ініціатива зі звітності)

Концептуально зміст Інструкції тісно пов'язаний з теоріями сталого розвитку й

регіонального балансу. Призначення документа полягає в тому, щоб допомогти компаніям
та організаціям, а також сторонам, зацікавленим в їхній діяльності, проаналізувати її з
погляду цілей сталого розвитку. Інструкцію можуть використовувати організації будь-
якого розміру, галузі й місця розташування, Є додатки з низки галузей, у яких ураховано
специфіку галузі, а також інструкція для малих підприємств.

Глобальний договір ООН (Global compact)

Договір закликає ділові кола керуватись у своїй діяльності десятьма основними

принципами у сфері дотримання прав людини, трудових відносин, охорони
навколишнього середовища й протидії корупції. Приєднання до цієї ініціативи передбачає
щорічну звітність («повідомлення про досягнутий прогрес»), у якій варто показати, як
підписант застосовує ці принципи на практиці. Методика звітності викладена в
документах «Практичний посібник зі складання повідомлення про досягнутий прогрес» і
«Встановлюючи зв'язок». Регулярно в різних країнах проводяться семінари й конференції,
присвячені практичним результатам роботи учасників.

Серія «стандартів» АссоипtAbility 1000 (АА1000) (Інститут соціальної й етичної

підзвітності)

За допомогою цих «стандартів» розроблювачї пропонують компаніям та організаціям

поліпшити прозорість і підзвітність. За станом на 2008 рік серія АА1000 включає:

«стандарт» основних принципів підзвітності (АА1000АРS),

«стандарт» верифікації звітів (АА1000AS),
«стандарт» взаємодії зі стейкхолдерами (АА1000SES).
Відмінною рисою «стандартів» є системний підхід до організації взаємодії зі
стейкхолдерами (акціонерами, співвласниками, учасниками) як до фактора підвищення
якості управління та звітності.

Інструкція з добровільної звітності у сфері сталого розвитку компаній нафтогазової

галузі(Міжнародна асоціація нафтогазової промисловості зі збереження навколишнього
середовища)

Завдання Інструкції - підвищення якості нефінансової звітності й порівнянності

результатів діяльності компаній нафтогазового сектору. Інструкція багато в чому схожа на
Глобальну Ініціативу зі звітності, але містить низку специфічних для галузі показників.

Теоретичний матеріал до Теми 9

Тема оцінки ефективності компаній у сфері корпоративної соціальної відповідальності
сьогодні є питанням, яке потребує додаткового вивчення. Саме тому останнім часом про-
водиться все більше досліджень з цього приводу, підтримуються проекти, в тому числі і
Європейською комісією, щодо створення системи показників для вимірювання КСВ
компанії. Глобальна ініціатива зі звітності відзначає: «... Компаніям важко представити
наслідки своєї діяльності, тому існує потреба їх вимірювати на більш систематичній
основі, та результати, яких вони досягають завдяки їх інвестиціям в громади... Існує
потреба в використанні інструментів і методів, завдяки яким можна відслідковувати
(моніторити) вплив протягом часу».

За результатами дослідження Бостонського коледжу корпоративного громадянства, серед

400 компаній 40% не вимірюють дотримання прав людини на своїх підприємствах, менше
50% компаній стверджують, що «суворо вимірюють» заходи, пов'язані з навколишнім
середовищем і дотриманням етики, менше 40% використовують оцінку та індикатори
вимірювання задля встановлення довгострокових цілей діяльності, оцінки програм та
звіту зовнішнім стейкхолдерам; 10% компаній взагалі не використовують комунікації
щодо корпоративного громадянства. За оцінками EIRIS у 2007 році, слабким місцем для
більшості компаній є вимірювання, облік та звітність. Саме тому не так багато компаній
враховують показники сталого розвитку при розрахунках компенсації для співробітників і
топ-менеджменту.

Оцінка результатів впровадження програм і заходів із соціальної відповідальності є

важливим інструментом ефективності корпоративної соціальної відповідальності
компаній. У межах національного репрезентативного дослідження «КСВ 2005-2010:
статус і перспектива розвитку» респонденти надали такі відповіді, оцінюючи вплив
впровадження програм / заходи із соціальної відповідальності:

- 62 % українських компаній вважають, що вони є дуже корисними для суспільства,

громади;

- 70 % - поліпшення ставлення працівників до компанії;

- 53 % - покращення репутації компанії;

- 48 % - поліпшення економічних показників компанії (сума відповідей «швидше так» і

«так»).
Лише 13% компаній відчули полегшений вихід на ІРО (це обумовлено тим, що у виході на
ІРО зацікавлені тільки великі за розміром підприємства), 26 % - покращення стосунків із
інвесторами, а 30% - полегшення запровадження інновацій. Однак цікавим є той факт, що
від 20% до 30% українських компаній не змогли дати чітку відповідь відносно наслідків
впровадження програм/заходів із соціальної відповідальності. Дослідники це пояснили
тим, що 84% українських компаній не відслідковує результатів впровадження програм/
заходів із цього напряму. З них тільки половина (43%) планує проводити моніторинг та
оцінку. Лише 14% українських підприємств здійснюють вибіркові перевірки для
оцінювання результатів впровадження програм/заходів із соціальної відповідальності.
Переважно це великі за розміром компанії; компанії, які займаються виробництвом
товарів промислового призначення, організації, які надають юридичні та консалтингові
послуги, займаються ресторанним та готельним бізнесом, туризмом, ЗМІ та підприємства
зв'язку, за формою власності - це державні та акціонерні компанії, за регіоном розміщення
- підприємства Харківської та Донецької областей.

Понад дві третини українських підприємств вважають, що заходи із соціальної

відповідальності впливають на можливості організації знайти та втримати кращих
працівників (77%), формування позитивного іміджу і покращення репутації (76%),
створення переваг порівняно з конкурентами (64%). Половина опитаних вважає, що
заходи із соціальної відповідальності впливають на покращання відносин із владою (54%),
місцевою громадою та громадськими організаціями (51%), поліпшують фінансові
показники в перспективі (50%) та сприяють довгостроковій сталості компанії (48%).
Трохи більше ніж третина підприємств вважають, що соціальна відповідальність
розширює або дає нові ринки збуту (42%), допомагає налагодити відносини з основними
бізнес-партнерами (40%), підвищує інвестиційну привабливість компанії (38%), допомагає
знайти нових партнерів (37%) та запроваджувати інвестиції (37%).

Порівняно з 2005 роком рейтинг основних чинників діяльності підприємств, на які впли-
вають заходи із соціальної відповідальності, практично не змінився. Як і у 2010 році, у
2005-му переважна більшість компаній зазначила, що впровадження соціальної
відповідальності впливає на можливості підприємства знайти та втримати кращих
працівників (у 2010 році - 77%, у 2005-му - 72,4%), на формування позитивного іміджу і
покращення репутації (у 2010 році - 76%, у 2005-му - 77,8%). У 2005 році третім за
значенням результатом впровадження соціальної відповідальності було покращення
співпраці з органами влади (61,6%), у 2010 році цей чинник перемістився на четверте
місце (54%), а на третьому опинилося створення конкурентних переваг (64%).

Організація ООН з розвитку в межах Проекту «Прискорюючи КСВ» розробила

інструмент оцінки для національних урядів, включаючи уряд Литви, з метою вимірювання
і моніторингу прогресу з КСВ і оцінки реальних конкурентноздатних практик у регіоні.
Для виконання цього завдання було використано наступні принципи:

• потрібно вимірювати свої дії через створену систему індикаторів, яку можна розширити
на більш пізніх етапах (це зробила англійська організація «Бізнес у громаді» - йдеться про
індекс корпоративної відповідальності);
• індикатори повинні бути об'єктивними і прозорими задля мінімізації виникнення
різноманітних інтерпретацій. Дослідники на замовлення Ш40Р Литви взяли за основу
принципи прозорості Індексу відповідальної конкурентоспроможності, який базується на
загальнодоступній інформації з відкритих джерел за допомогою прозорої методології.
Саме в цьому аспекті було рекомендовано використовувати кількісні показники замість
якісних, які не можна перевірити;
• варто зафіксувати показники. Це означає, що якщо пов'язати систему індикаторів із
КСВ з іншими високоповажними організаціями або ініціативами, то довіра до індикаторів
зросте, а також це допоможе обмінюватися інформацією і співпрацювати.

Таким чином була розроблена наступна система для оцінки ступеня розвитку
країни в аспекті корпоративної соціальної відповідальності. Була також розроблена і
методологія для підрахунку відповідних балів. Ця концепція індикаторів має право на
існування, але потребує суттєвих доповнень, які можна додати до таблиці на основі
міжнародного стандарту із соціальної відповідальності ISO 26000, наприклад: не
приділяється увага захисту прав людини, де можна застосувати керівні принципи ОЕСР
для багатонаціональних корпорацій та підраховувати кількість звернень із питань
порушення прав людини на рік у національні контактні пункти. Взагалі не згадуються
неурядові організації та партнерство з бізнес-організаціями, а саме: кількість партнерів,
що в свою чергу, може також розглядатися як індикатор для оцінки розвитку
корпоративної соціальної відповідальності в країні.

Звичайно, для того, щоб вимірювати корпоративну соціальну відповідальність, як і будь-

яку іншу бізнес-активність, потрібно врахувати наступні факти:

1.Відділ з корпоративної соціальної відповідальності повинен перетворитися

по суті на цінний для бізнесу бізнес-департамент підприємства.

2.Відділ із КСВ повинен фокусуватися більше на тому, що компанія отримає, тобто

на результатах, замість самих програм.

3.Потрібно також переорієнтуватися від оцінки КСВ до реального вимірювання.

4.Звітність щодо ефективності КСВ повинна замінити звітність щодо

відповідності законодавству.

Головним питанням вимірювання є оцінка внеску компаній у розвиток та

підтримку громад, оскільки це зовнішня інвестиція, яка іноді потребує додаткових
критеріїв оцінки. До речі, ще одна ініціатива в бізнес-середовищі з оцінки впливу також
стосується розвитку громад. Вона називається ініціативою Лондонської групи
бенчмаркінгу (порівняльного аналізу) (ЛГБ). ЛГБ була створена у 1994 році з місією
«краще визначити засоби ефективності всіх видів залучення громад через використання
технік порівняльного аналізу».

На сьогодні 127 провідних компаній є членами мережі ЛГБ, які працюють задля
кращого вимірювання своїх інвестицій у громаду на основі моделі ЛГБ, яка враховує
природу співробітництва компанії і громади, з визначенням 4 видів подібного
співробітництва:

- благодійні пожертвування - нестійка підтримка різних благодійних проектів відповідно

до потреб і запитів благодійних або громадських організацій, переважно через
партнерство між компанією, її співробітниками, клієнтами та постачальниками;

- соціальні інвестиції або інвестиції в громаду - довгострокове стратегічне залучення

до партнерства з громадами, яке стосується соціальних питань, обраних компанією
задля захисту своїх довгострокових корпоративних інтересів і покращання
репутації;
- комерційні ініціативи - активності в громадах, зазвичай комерційними відділами,
для підтримки успіху компанії, з просуванням її корпоративного бренда й іншої
політики, в партнерстві з благодійними і громадськими організаціями;

- бізнес-практики - ключові бізнес-активності для задоволення потреб громад у товарах і

послугах, які є ефективними за витратами, з формуванням етичного, соціального і
екологічно відповідального шляхів.

Існують ще обов'язкові внески - внески в громаду або її активності, які

здійснюються як результат законодавчих, регуляторних вимог або вимог за контрактом.

Вищезазначені категорії допомагають визначити мотиви залучення громад, які

існують у компанії, і які впливають на бізнес. Звичайно, якщо говорити про благодійну
пожертву, то вона рідко впливає на бізнес, це просто те, що належить робити. Цілком інше
- стратегія залучення громад (до речі, цей термін у новому міжнародному стандарті з
соціальної відповідальності 150 26000 пов'язується з новою назвою - «залучення і
розвиток громад»), оскільки вона повинна бути ретельно структурована і сфокусована
задля досягнення довгострокового прибутку для бізнесу. А комерційні ініціативи
забезпечать одразу конкурентну перевагу для компанії. Щодо бізнес-практик, то
Лондонська бенчмаркінг-модель допомагає структурувати ці практики на комерційні
ініціативи в громадах і щоденну діяльність компанії, остання не оцінюється в межах
моделі ЛБГ, як і обов'язкові внески. Одна з причин популярності моделі - це те, що вона є
здебільшого інструментом управління і допомагає оцінити повну вартість витрат компанії,
в тому числі фінансові, ресурсні і т.п., а також користь для громади.

Якщо компанія планує вийти на міжнародні ринки, або є міжнародною, то

ознайомлення з цими критеріями і включення їх до системи оцінки результатів
корпоративної соціальної відповідальності допоможе орієнтуватися на кращі практики
компаній у сфері КСВ.

Індекс сталого розвитку Доу-Джонса є цільовим орієнтиром у галузі розрахунку вартості

акціонерного капіталу для оцінки фінансової діяльності компаній, що є міжнародними
лідерами сталого розвитку. Критерії, які використовуються в індексі, стосуються трьох
сфер: економічної, навколишнього середовища і соціальної.

Інформацію за наявними критеріями отримують із різних джерел. По-перше,

окремий опитувальний лист для кожного сектору розсилається топ-менеджерам і
керівникам відділів зв'язків з інвесторами компаній, які охоплюються індексом сталого
розвитку Доу-Джонса. Заповнену анкету підписує топ-менеджер компанії.

Документи, які аналізуються додатково: звіти зі сталого розвитку, звіти з навколишнього

середовища, звіти з питань охорони праці і безпеки, соціальні звіти, щорічні фінансові
звіти, спеціальні звіти (наприклад, щодо управління інтелектуальним капіталом, корпо-
ративним управлінням, науковими дослідженнями, відносинами з співробітниками), інші
джерела інформації: внутрішня документація, брошури і веб-сайти. Аналітики також пе-
реглядають медіа, прес-релізи, статті, коментарі стейкхолдерів щодо компанії протягом
року. Кожний аналітик персонально контактує з компаніями (телефон, зустрічі, і т.п.) для
отримання пояснень щодо деяких питань.

Індекс британської організації «Бізнес у суспільстві». Індекс корпоративної відпові-

дальності (КВ) було вперше представлено в 2002 році після консультацій із більш ніж 80
організаціями й заінтересованими сторонами. З того часу індекс вважається одним із
основних інструментів оцінки соціально відповідальних компаній. Система оцінки
дозволяє організації забезпечити системний підхід до управління, вимірювання і звітності
щодо бізнес-наслідків у суспільстві і навколишньому середовищі. Більш ніж 300 великих
підприємств використовують це як інструмент управління з 2002 року на постійній основі.

Індекс FTSE 100 (Футсі 100) базується на курсах акцій 100 компаній із найбільшою
капіталізацією, включених до списку Лондонської фондової біржі, сумарна капіталізація
цих компаній складає 80% капіталізації біржі, компанії мають відповідати ще деяким
правилам.

Індекс FTSE 250 базується на курсах акцій наступних 250 компаній Лондонської фондової
біржі, тобто середніх за розміром компанії Великої Британії, які формують 20%
економіки.

Індекс корпоративної відповідальності БІТС розробляється на основі опитування, яке

надає компаніям рамки для управління КСВ в організаціях-учасниках. Організація
здійснює самооцінку за чотирма сферами соціальної відповідальності:

• корпоративна стратегія (10 % балів);

• інтеграція (23 %);
• сфери управління (28 %): громада, навколишнє середовище, ринок, робоче місце;
•сфери оцінки і впливу: « екологічна: зміна клімату (обов'язково), управління відходами
( обов'язково), біорізноманіття, поїздки на роботу і бізнес-поїздки, оцінка впливу в
самостійно обраних галузях;

•соціальна: здоров'я і залучення співробітників, їх розвиток, рівність і різноманіття,

інвестиції в громаду, оцінка впливу в самостійно обраних галузях.

Теоретичний матеріал до Теми 10

Реалії економіко-політичного розвитку України призводять до того, що не кожний
представник бізнесу (роботодавець) в країні прагне позиціонувати себе як соціально
орієнований та соціально відповідальний бізнес.

Особливості українського середовища соціальної відповідальності:

1) розвинена система соціального захисту - радянська система економіки залишила у

спадок великим підприємствам розвинену соціальну інфраструктуру (дитячі садочки,
будинки відпочинку тощо). Крім того, населення є звиклим до безкоштовної медицини та
освіти належного рівня;

2) економічні залежності - українська економіка значним чином залежить від важких

галузей, таких, як металургійна промисловість. Розвиток і важливість КСВ значно
залежить від позиції компаній, які працюють у цих галузях економіки;

3) спадщина комунізму в економіці, довкіллі та суспільстві - неефективне розміщення

ресурсів, неефективні технологічні та управлінські технології, успадковані від
радянського часу і далі наносять шкоду;
4) психологічний бар'єр між минулим та теперішнім - значна відмінність між
поколіннями, складнощі у людей похилого віку до адаптації до сучасних вимог;

5) національне самовизначення - значне зростання інтересу до національних питань.

Сфера інтересів населення звужується до рівня місцевості, інтерес до місцевого
національного розвитку.

Формування вітчизняної моделі соціальної відповідальності обумовлено необхідністю

позиціонування України у глобальному бізнес-середовищі та з географічною належністю
до регіону зі стійкими традиціями у сфері КСВ – Європейського Союзу, з підтримкою
глобальних ініціатив: Глобального договору Організації Об’єднаних Націй (ГД ООН),
Керівництва для мультинаціональних підприємств Організації економічного
співробітництва та розвитку (ОЕСР), Всесвітньої ради бізнесу із сталого розвитку
(WBCSD), Принципів ООН з соціальної відповідальності інвесторів (PRI), Глобальної
ініціативи зі звітності (GRI), Міжнародного стандарту ISO 26 000 «Керівництва по
соціальній відповідальності».

Соціальна відповідальність бізнесу в Україні представляється як вибудовування окремими

підприємствами й корпораціями та діловим співтовариством у цілому своєї діяльності за
такими напрямами:

- виробництво якісної продукції та послуг для споживачів;

- створення привабливих робочих місць, виплата легальних зарплат, інвестиції в розвиток

людського потенціалу;

- дотримання вимог законодавства (податкового, екологічного, трудового та ін.);

- ефективне ведення бізнесу, орієнтоване на створення доданої економічної вартості та

зростання добробуту своїх акціонерів;

- урахування суспільних очікувань і загальноприйнятих етичних норм у практиці ведення

справ;

- внесок у формування громадянського суспільства через партнерські програми та проекти

розвитку місцевого співтовариства.

Дотримання зазначених напрямів розвитку соціальної відповідальності бізнесу потребує

орієнтації бізнесу на такі принципи:

1) відповідальність бізнесу перед споживачем, яка полягає у слушному ціноутворенні,

якості товарів і послуг, турботі про здоров'я і безпеку споживачів, добросовісній
конкуренції та рекламі, дотриманні етичних норм ведення бізнесу;

2) соціальний захист найманих працівників підприємств у вигляді дотримання трудових

прав і гідної винагороди за працю, охорони праці, забезпечення безпеки та здоров'я на
робочому місці, розвитку і підтримки персоналу;

3) ставлення до прав людини та до навколишнього середовища – забезпечення

нормального співіснування виробництва й мешканців регіонів присутності бізнесу,
екологічної безпеки виробництва, ощадливого споживання природних ресурсів і їх
повторного використання, утилізації відходів;
4) партнерство з місцевим співтовариством і владою також є обов'язковою умовою
відповідальності, яка полягає у співучасті бізнесу в соціально-економічному розвитку
територій за напрямами, що зачіпають основну діяльність компаній або не стосуються
основної діяльності (включаючи благодійні програми соціального й культурного
розвитку), підтримці суспільних ініціатив, інститутів громадянського суспільства.

Держава повинна скасувати дві вагомі перешкоди, які будуть сприяти розвитку соціальної
відповідальності суспільства взагалі і бізнесу зокрема:

1) подолання інформаційного вакууму щодо соціальної відповідальності, запровадження

системи обліку та моніторингу (15,8%);

2) забезпечення адаптації кращих міжнародних практик і стандартів соціальної

відповідальності для їх застосування в Україні (15,2%).

До основних перешкод у становленні соціальної відповідальності бізнесу експерти також

відносять високий податковий і управлінський тиск держави на бізнес (22,8%), а також
неефективну систему захисту вітчизняного товаровиробника (10,8%).

У своїх вільних відповідях експерти визначили додатково перелік перешкод, які вони
вважають найбільш значущими для становлення соціальної відповідальності бізнесу в
Україні. Це відсутність організованого ринку, процвітання монополізму, високий рівень
корупції, відчуженість бізнесу і громадян від прийняття суспільно значущих
управлінських рішень; відсутність державного примусу; нерозвиненість екологічного
законодавства і контролю за його виконанням; ненадання бізнесу статусу виробництва з
відповідною втратою фінансової підтримки; відсутність національної ідеї, яка об’єднує
суспільство.

Найбільш перспективною вважається діяльність бізнесу соціальної спрямованості, що

припускає взаємну відповідальність бізнесу і влади перед суспільством, а також
урахування інтересів підприємців не тільки в економічній, але і в соціальній сфері.
Створення взаємовигідних механізмів соціальних інвестицій бізнесу в суспільство стає
важливим елементом переговірної стратегії бізнесу та влади.

До таких проблем, що заважають перетворенню зовнішніх соціальних програм бізнесу на

ефективний інститут вирішення соціальних проблем населення, можна віднести такі:

- частина «пожертвувань» бізнесу не доходить до соціальних споживачів. Керівники

підприємств, що направляють кошти на зовнішні соціальні програми, спонсорську і
добродійну діяльність, найчастіше не можуть контролювати правильність і ефективність
витрат цих коштів;

- окремі соціальні проекти бувають вкрай невигідними підприємцям, але під тиском
адміністративних структур вони вимушені їх фінансувати. Погляд на соціальну
відповідальність бізнесу таким чином викривляється, тому що соціальна відповідальність
перетворюється в такий спосіб на різновид «прихованого соціального податку», простого
«соціального пожертвування»;

- в окремих випадках держава формує недостатньо ефективні правові та соціальні

інститути, і, як наслідок, бізнес-структури змушені компенсувати «помилки» держави,
здійснюючи значні соціальні інвестиції, тим самим «заміщуючи» державу в соціальній
сфері. У відносинах держави та підприємців головну роль завжди відіграє держава, а
підпорядковану – бізнес, тому необхідність і можливість реалізації окремих соціальних
проектів задається саме владою.

Формування соціально відповідального бізнесу пов’язане з цілим рядом протиріч та

конфліктів:

- конфлікт інтересів при формуванні внутрішньої соціальної політики між бізнесом і

профспілками;

- конфлікт інтересів між бізнесом й органами державного управління та місцевого

самоврядування при формуванні зовнішньої соціальної політики бізнесу.

На жаль, дієва й ефективна система реалізації процесу узгодження інтересів та

забезпечення взаємовигідного співробітництва органів державної (регіональної,
муніципальної) влади, власників бізнесу (роботодавців) та представників найманих
робітників (профспілкових організацій), яка забезпечить попередження й/або пом'якшення
протиріч, що виникають у процесі соціального діалогу, у даний час практично відсутня.
Таку систему узгодження інтересів можливо створити тільки на базі досягнення
сторонами соціального діалогу фундаментального консенсусу за питаннями:

- збереження стабільності розвитку національної економіки;

- сприяння економічному зростанню й конкурентоспроможності бізнесу;

- спільного регулювання і контролю у сфері економічної та соціальної політики сторонами

соціального партнерства (діалогу);

- підтримки соціального миру.

Створення зазначеної системи ускладнюється, з одного боку, різними підходами до оцінки

соціальної орієнтації бізнес-структур через особистісні, політичні, економічні та інші
особливості цих структур, з іншого – взаємовиключними вимогами, які пропонуються
бізнесу соціальними партнерами. Наприклад, профспілкові лідери поєднують вимоги до
роботодавця про розширення в колективному договорі переліку й обсягу соціальних пільг
і компенсацій для трудящих з одночасним висуванням вимог до збільшення як розмірів
тарифних ставок (окладів) працівникам, так і їх питомої ваги в структурі заробітної плати.
Є цілий перелік взаємовиключних вимог до бізнесу як з боку профспілок, так і з боку
органів державного управління та місцевого самоврядування.

Для розвитку соціально відповідального бізнес-середовища в Україні необхідно:

1) сформувати єдині правила ведення бізнесу тільки як соціально орієнтованого та

відповідального перед власним персоналом та суспільством у цілому;

2) визначити методологічні основи і методичні рекомендації щодо кваліфікації та оцінки

бізнесу з точки зору його соціальної відповідальності;

3) виробити єдині критерії оцінки ступеня соціальної відповідальності бізнесу;

4) уточнити систему узгодження інтересів сторін соціального діалогу на основі реальних

можливостей кожної зі сторін;
5) створити механізм суспільного контролю за дотриманням сторонами соціального
діалогу взятих зобов'язань і відповідальності за їх невиконання.